Не вставлене в рамку кохання

На стінах її оселі висіло повно світлин. Здебільшого чорно-білих. Вона виставила їх всі на показ, хоча й не примушувала до розглядання – їй було байдуже, що думають люди. Я проходив повз них і спочатку вдавав, що не помічаю фотографій; я б не сказав, що споглядання уламків минулого мені приносить задоволення.
Та мені пощастило все частіше й частіше ставати гостем її оселі. Розмови затягували вузлики згадок і мої очі все частіше знаходили прямокутники на стіні.
- Чому вони не в рамках? – я не втримався від питання, бо це мене трохи виводило з себе.
- Якось… Не хочеться. Декілька разів намагалася, та все це не для мене -я люблю їх міняти місцями, деякі знімаю, замість них приколюю нові – звичайно, рамки цьому б процесу не завадили, але навіщо?
- Мені здавалося, що дівчатам подобаються красиві рамки.
- Дівчатам може і подобаються, а мені - ні. Це важко пояснити, але так воно і є.
І хоча фото були різні - кольорова палітра, пора року, місця, настрої – вони були відзняті в одному стилі, вишуканому, але з нальотом певної байдужості. Наче автор всю душу вкладав в постановку кадру, правильне і єдиновірне розташування людей по ту сторону об’єктиву, та коли наставав час натиснути кнопку, йому вже було абсолютно не цікаво відзняте.
- У тебе є улюблені?
- Ммм… Треба подумати. Так, може дві чи три.
- Які?
- Воно тобі треба?
- Ну вже раз спитав…
- Ну добре, оті дві…
- Окей, -я намагався вимовити це байдужо.
Згодом я відчайдушно старався знайти секунду, щоб в самоті пильно їх роздивитися. На мій, аматорський, погляд – нічим особливим вони не відрізнялися. Одна з них взагалі була відзнята на «мильницю», яка, певно, випадково опинилася під рукою, з типовими «червоними очима» у людей.
- … вони й не потребують фотошопу, - вона мало того, що стояла прямісінько за мною, так ще й читала мої думки, які лише збиралися народитися в голові, - на відміну від усіх інших. Вони прекрасні природністю, справжністю. Цього жодний редактор не зробить – вони чудові. Ці світлини вже досить старенькі і після них було ще багато інших гарних, та ці не стали менш улюбленими мною. Навіть, стали більше.
Ми потім ніколи так детально не обговорювали це її хобі. Я бачив, що вона відклала фотоапарат в чохлик і рідко на нього звертала увагу – лише іноді витираючи з нього пилюку, вона ніжно проводила пальцем його обрисами, що вгадувалися під грубим матеріалом обшивки.
Якось, ми проводили вечір разом, я її обійняв, ми вимкнули телевізор і довго розмовляли ні про що – я дуже любив легкість і природність таких розмов. Коли скінчилися слова і лишився тільки затишок, ми продовжили вечір в обіймах мовчачи. Я впер очі в стіну і довго роздивлявся прямокутники фотопаперу з витравленими обличчями.
- А наше фото тобі подобається? – спитав я зненацька, розриваючи тишу трохи захриплим від довгої мовчанки голосом.
- Так тобі і скажу! – трохи грайливо (це так їй притаманно) відповіла вона.
- Ну скажи! – я став канючити і нервувати, а це особливо її дратувало.
- Ну, так. Дуже. Воно особливе. Якесь цнотливо-розпустне, чи шо?! Можливо, тепер саме ця світлина моя улюблена. Точно улюблена! – і вона голосно поцілувала мене в щоку.
Я подарував їй рамку для нашого фото. Вона охоче її прийняла.
Втім, наше спільне фото досі приколоте кнопкою до стіни.