Вуглик i Жаринка

У родині Вогнів народилися дітлахи: вогник-дівчинка й вогник-хлопчик. Назвали їх Жаринка і Вуглик.
 Як і всі діти, вони любили бігати, стрибати й бешкетувати.
 Одного разу Вуглик запропонував:
 - Летимо травичку палити.
 - Летимо, - погодилася Жаринка.
 І вони, осідлавши повітряних коників, помчали на лісову галявину.
 - Пожежа, - здійняли переполох звірята.
 - Вогонь! – затріскотіли на весь ліс сороки.
 А Жаринці й Вуглику хоч би що: бігають один за одним з дерева на дерево.
 - Ой, біда, - сплеснула пухкими долонями Хмаринка. – Ану бігом звідси!
 Бачачи, що Жаринка й Вуглик на її слова не зважають, вона надулася, потемніла, і з неї на землю полився дощик…
 - Ви чого, тітко? – насупилися вогники. – Ми ж лише граємося…
 - Граєтеся?! – загуркотіла Хмара. – Та ви ледь ліс не спалили! Гайда додому, бо батьків покличу!
 - Ми самі підемо, - потупили очі малі вогники. Вони добре знали: якщо дізнаються батьки, то їм буде непереливки!
 А скільки разів було, що мама з татом  доручали дітям завдання, а Вуглик і Жаринка про них забували…
 - Потрібно щось робити, - сказав одного дня батько-Вогонь. - Наші малюки зовсім безвідповідальні.
 - Вони ще діти, - спробувала виправдати їх мама.
 - Так, вони ще не зовсім дорослі, але і у звіряток є малята! А Вуглик і Жаринка їх ледве не позбавили життя!
 - Тут я з тобою згідна, - сказала мама. – Їх ігри могли призвести до біди. Добре, що тітка Хмара втрутилася.
 - Отож.
 Наступного дня, як тільки Сонечко розплющило оченята, батько-Вогонь розбудив Жаринку і Вуглика:
 - Прокидайтеся, бешкетники. Сьогодні підете зі мною на роботу.
 - Ура! – застрибали малюки. Вони так давно про це мріяли!
 Спочатку вогники попрямували до пекарень: там батько розтопив печі…
- Дякуємо тобі, Вогонь! - говорили пекарі, задоволено оглядаючи  свіжоспечений хліб.
- Яке рівномірне полум’я! – раділи подорожні, розпаливши багаття. – Біля такого вогню і зігріємося, і їсти швиденько зготуємо.
 Жаринка й Вуглик з гордістю дивилися на батька. «Який він молодець, - думали. – Всі його поважають і шанують. А як обережно він запалює свічки для закоханих! От би й собі так уміти!»
 - Навчитеся! – прочитав їх думки батько. – Головне - дуже цього захотіти.
 - Ми хочемо! – вигнули малі вогники.
 З тих пір Вуглик і Жаринка щодня вчилися всьому тому, що вміли їх батьки. Спочатку дещо не вдавалося, але вони дуже старалися.
Згодом все частіше й частіше їм говорили слова подяки.
 - Бачиш, Вуглику, і нас вже шанують, - сказала одного дня Жаринка.
 - Так, - усміхнувся братик. – І знаєш, це набагато приємніше, ніж бешкетувати.
 - А ми у вас ніколи не сумнівалися! – обійняли малих вогників батьки. Їм було приємно, що дітям дякують, що вони потрібні.