Монолог Метелика

Це зовсім не страшно бути першим метеликом у Твоєму Світі,  мила. Тепла та прихистку кокону я не пам’ятаю, бо то не я тулився в тій тисняві, а мій попередник. Він помер на порозі оцього барвистого світу. Він був лише моїм сном. Знаєш, як забуваються сни? І добрі і лихі. Треба виглянути у вікно і подивитися на сонце, що сходе. І зникає будь-який спомин про сон. Ти силуєшся згадати, а там тонка пунктирна лінія. Ти знаєш, люба, яскраве сонце любові спалює всі спомини, що їй заважають…

Я – первісток. Мої жовті крильця пурхають на тлі синього ще такого холодного неба. Внизу також зимно. Трава торішня випрівша за зиму та вже сьогорішня, та що встигла набратися зелен-соків обидві вкриті інеєм березневого заморозку. Твої сині мартенси залишають на ній такі чіткі сліди. Твої сліди…

Ти подумки шукаєш квітку, бо як же? Метелик має сісти на щось барвисте, запашне, нектару повне.  Але не для цього я народився. Не для цього…

Я народився для польоту. Як березневий первоцвіт, проліски та ряст сповіщають, що весна вже прийшла, так перший метелик несе звістку, що літо цього року буде. І буде тепло. І буде море квітів барвистих та різних. І до кожної прилетить свій метелик і надихається її пахощами і нап’ється її нектару. Пилок від її любчика залишиться квітці, а її нектар народить лялечку, метеликів сон, що закутий у кокон. Отака проста формула безсмертя у метеликів…

Я не сяду на квітку. Не вдихну її пахощів. Не нап’юся нектару. Я – перший метелик твого Нового Світу. Мої жовті крильця пурхають і пишуть пролог твоєї саги. Прочитай ці письмена правильно, бо тобі писати решту.

Тобі копати пахкий чорнозем, спраглий тепла. Тобі засівати квітник. Тобі полоти бур’яни. Тобі пестити Квітку.

Їй чекати Метелика та накопичувати нектар. Тобі поливати Квітку та захищати її від вітру. Йому насолоджуватися її пахощами та пити її солодощі. Тобі радіти за них та знати, що життя – вічне…