Отче наш, iже есi?..

  (с. Костилiвка - Вiльховатый.)
Коли я був маленьким, щиро, як лиш можна в ранньому дитинстві вірив в Бога.
Я знав, що Бог добрий, милосердний. Я вірив, що він живе на небі над горою Піп Іван і що йому підвладні вітер, дощ, місяць і зорі. Що він тихо ходить нічним небом і наші душі уві сні відкриті перед ним, і нам не приховати від нього навіть маленької думки. Я був впевнений, що сонце встає і заходить з його волі, тому що не можна людям жити без сонця, і ми, діти, не зможемо без нього вирости. І грозові хмари, які висять над горами Плеші і Глемея, Бог посилає на наші села, щоб полити сади і городи. Грози в наших місцях народжуються зненацька: завмирає раптом на короткий час природа, тривожна тиша охоплює все навколо, замовкає свійська худоба, собаки, птахи. Важкі свинцеві хмари, перекочуючись мовби невідомі фантастичні чудовиська, виповзаючи із-за гір, поглинають наляканих маленьких хмаринок, закривають отетеріле сонце, чорніють прямо на очах. Стрімкі блискавки раз за разом розривають їх на частини і гримить гучно, з розкотами грім, заповнюючи жахітливим гуком увесь світ. Десь там в свинцевій хмарі, яка клубочиться над землею, святий Ілля, несучись на вогненній колісниці по велінню божому, посилає громи на землю. Від них хочеться сховатися, але грім всюдисущий, він проникає в кожний закуток дому, від нього не можливо сховатися.
Одного разу грім убив безногого каліку. П’ятеро чоловіків сиділо в сільській їдальні біля вікна і спостерігали за грозою. Сліпучо сяйнула блискавка, всі попадали на підлогу, а Бог вибрав саме його, щоб убити та забрати на небо.
Після однієї такої грози захворіла мама. У неї сильно розболілось серце. Хворіла вона довго і ніхто не міг їй допомогти. До мами приходили якісь важливі люди, намагались її вилікувати. Вони були з якогось іншого світу, такого ж таємничого і невідомого, як Райський Куточок, про який мені мама розповідала. Мама лежала на ліжку, посміхаючись, світловолоса, з глибокими синіми очима, а я дивився на рідне обличчя — і в моє дитяче серце прокрадався неспокій. Одного разу, після прочитання молитви біля її ліжка, мама похвалила мене, погладила мою біляву шевелюрку теплою і ніжною долонею. Я на все життя залишив в пам’яті цей лагідний жест. Тому що відчув якийсь безпорадний сум в очах мами, якийсь душевний, ще не знаний для мене неспокій, який зміг розгадати, тільки подорослішавши.
Незабаром мама померла. Попрощатися з мамою прийшли люди з усього села і навіть з навколишніх. Багато людей приїхало з міста. Мама лежала із заплющеними очима, така ж вродлива, як і за життя. Вітер пестив її шовковисте світле волосся. Мама здавалась мені сплячою царівною — ось доторкнеться зараз до неї добрий ангел, вона розплющить очі й посміхнеться всім нам. Мені захотілось стати тим ангелом, кинутись до мами, приторкнутись рукою до її вродливого обличчя... Але, на жаль, я ...звичайний хлопчина, який боїться грому, і не наділений такою незвичною божественною силою.
А Бог вчинив немилосердно.
Я вірив у нього зі всією тремтливою пристрастю дитячого довірливого сердечка. Ну чому він забрав нашу маму? А можливо Бог не відчуває наших страждань і живе безтурботно на небесах. Можливо, він захотів, щоб мама, там, на небі, попестила його рукою по сивому волоссю, яке пропахло ладаном і восковими свічками, як колись мене після молитви біля ліжка. Мабуть, Богові теж іноді хочеться, щоб його приголубила красива, добра жінка.

(Переклад з росiйськоi мови Тетьяни Пiцик. м.Калуш.)