Поклiн матерi

 (с.Костилiвка - Вiльховатий.)
Починався ранок, ясний і теплий, насичений ароматами ранньої карпатської осені. Перші промені вранішнього сонця, яке виглянуло з-за гори Шоймул, пронизували позолочений ліс, що покривав багатим килимом схили вершин. Через відкрите віконце в кімнату проникало свіже ранкове повітря. Було чути, як за вікном щебечуть птахи та шумить гірська річка Тиса.
З двору долинав дзвінкий голос хлопчини, який раз-по-раз намагався забігти в будинок і розбудити дорослих, котрі солодко ще спали. Я прокинувся і зіскочив з ліжка: за час багаторічної служби в армії це вже стало звичкою. Вийшов надвір і, зіщулившись від ранкової прохолоди, почав робити ранкову зарядку.
— Тату, татку, — пролунав з ґанку голос сина, — ти казав, що ми сьогодні кудись підемо... Ти ж обіцяв!
— Так, синку, — відповідаю я, — ми підемо до твоєї бабусі, котру ти ніколи не бачив.
— В гості? — уточнив син.
— Ні, синку, ми підемо їй вклонитися.
До цього ми з сім’єю чотири роки провели за кордоном і тільки тепер, коли я закінчив службу в Східній Німеччині, повернулися в рідний край. Незабаром очікувало нове призначення, і я вирішив побувати на могилі матері. Зі мною зібрався і п’ятирічний синочок, світловолосий непосидько, який все життя прожив за кордоном. І не було там у нього ніяких родичів, окрім тата, мами і сестрички Віти. Тому він безмежно радів кожній новій зустрічі з бабусями і дідусями, тітоньками, двоюрідними братами і сестрами. І тій увазі, яку приділяла йому вся наша багаточисленна родина. А у мене час від часу запитував:
— Тату, а у тебе була мама? А де вона? Чому її нема з нами?
— У всіх, хто з’являється на світ, синочку, є мама. І у мене була мама. Але, на жаль, тільки в дитинстві.
І ось настав день, коли йому належало дізнатись правду: ми вирушили на цвинтар, розташований на підвищенні біля дерев’яної старовинної церкви. Проходячи повз наш палісадник, син раптом запитав:
— А можна я для твоєї мами нарву квітів?
Посміхнувшись, я ствердно кивнув. Отримавши згоду, Владик, не відчиняючи хвіртки, прошмигнув крізь щілину в палісадник, зірвав декілька червоних жоржин і відразу ж повернувся до мене.
Всю дорогу ми йшли мовчки, однак, підходячи до цвинтаря, син несподівано промовив:
— Тату, ти казав, що у всіх є мами, а звідки взялась сама перша мама? Чи вона була завжди?
Після нетривалої паузи пробую відповісти на непросте запитання маленького сина:
— Священики стверджують, що її створив Господь. А вчені доводять, що людей створила природа...
— А що таке природа?
—Природа, синку, це все живе, весь світ, все те, що нас оточує.
— Значить, природа — те саме, що і Бог! — не вгамовується мій вундеркінд.
— Можливо, воно так і є... Сподіваюсь, що коли ти підростеш, ми разом пошукаємо відповідь на це питання.
І от ми зупинились біля старої могильної огорожі.Дивлюсь на хрест, який уже кількадесят літ позначає останній прихисток мами. Минають роки: холоднi зими змiнюються веснами, iм на змiну приходить лiто, осiнь... Тут твоя мама? — насторожено, майже пошепки спитав у мене син, показуючи на могилу.
— Так, синку,— відповідаю здавлено.
— А скільки твоїй мамі років?
— Їй було тридцять п’ять, — в горлі щось стиснуло.
— А як так може бути? Твоїй мамі стільки ж, скільки тобі!
— Ні, синку. Просто її час зупинився дуже давно, коли вона була молодою, а мені виповнилось п’ять років. Як і тобі зараз. Таке, на жаль, в нашому житті іноді трапляється.
На цвинтарі якось по-особливому тихо. Тільки в церковній дзвіниці від подиху легкого вітерця щось поскрипує, та невідомий птах серед густого гілля розлогого дерева зрідка подає тріскотливі звуки. Мабуть, шукає собі пару. І людське горе йому ні до чого.
Оглядаюсь навколо. З могильних пам’ятників на мене дивляться знайомі до болю обличчя. Багато з них — молоді. Серце стискається від жалю. Безмовно запитую: що привело вас так рано, дорогі земляки, до цього скорботного прихистку. Не отримавши відповіді, подумки звертаюсь до мами:
— Дорога моя! Якби ти лиш могла знати, як мені в дитинстві тебе не вистачало! І як часом тепер бракує. Як незатишно буває в житті без твого тепла... Цього року тобі виповнилося б шістдесят два роки. Не такий уже й вік. І тим паче ще не старість. Всі, хто пам’ятає тебе, кажуть, що ти була вродливою, турботливою і доброю. І дуже побожною. Мамо, матусю, ти народила сімох дітей і кожному з нас ти дала частинку свого життя. Ти, ніби ангел, подарувала нам земне життя і, спалахнувши, мовби яскрава зоря, назавжди згасла в небесному просторі.
Пам’ять повертає мене в далеку осінь тисяча дев’ятсот п’ятдесят шостого року. Сонце хилилось за полудень, на небі ні хмаринки. Біля нашої хати зібралось чимало людей. Про те, щоб всіх розмістити всередині, не могло бути й мови. Труну з мамою винесли в сад. Встановили під яблунею, яку було посаджено в честь народження первістка. Запалили свічки. Два священики стали в головах і почали молебень. Кількасот людей приєднались до цього дійства, і тужливий піснеспів рознісся далеко по околицях. Декілька чоловік враз притихли і почали пошепки перемовлятися, поглядаючи вниз, на дорогу. Я теж поглянув в той бік і побачив, як дві жінки ведуть попід руки мого дідуся. Незадовго перед цим дідусь потрапив в аварію на нашій “вузькоколійці”, й у нього були зламані обидві ноги. Він уже одужував і міг зі сторонньою допомогою поволі пересуватися. Люди розступилися, дідусь підійшов до мами. Могутній, під два метри зросту, він раптом якось осунувся, постарів, здалось, що став нижчим на зріст. Його важко було впізнати. З дідусем до труни підійшов і я. Дідусь підійшов до мами, припав до неї лицем та так і завмер... Плечі його затремтіли. Обличчя його я не бачив. Але розумів: відбувається щось дуже важливе. Рівний дотепер спів поламався, багато жінок заголосило. Над горою Тарничин з’явилась чорна хмара. Вона швидко збільшувалась і незабаром затулила півнеба. Почався дощ. Дорослі пошепки заговорили про те, що сам Господь оплакує молоду небіжчицю і сімох сиріт. Закінчивши поминальний спів, священики вирушили до церковного кладовища. За ними потяглась похоронна процесія.
— Тату, а чому на хресті у нашої бабусі не написане її прізвище, як на інших? — перервав мої спогади син.
— Коли померла твоя бабуся, у нас ще не було заведено робити надписи на хрестах. І ми вирішили теж тепер нічого не змінювати. Робити надписи на надгробках — єврейська традиція. І вона прийшла до нас не так давно.Дивлюсь на хрест, який уже кількадесят літ позначає останній прихисток мами. Минають роки: холодні зими змінюються веснами, їм на зміну приходять літо, осінь... І так всю вічність. Мене ж безперервно носить по всьому світі. І знову, через багато років, я приїду сюди. Але для мене це буде вже інший час, та й я буду іншим. А для тебе, мамо, часу не існує. Померлі перебувають поза часом. Вони відійшли у вічність. І раптом роблю приголомшуюче відкриття: час рухаеться назад - майбутне за хвылыну стае нинiшним, а нинішнє за мить стає минулим, з кожним разом віддаляючись від нас. А якщо з людиною помирає й її душа? Значить ті, що відійшли у вічний спокій, не знають про свою смерть. Але ж тоді вони не знають і про своє народження! Виявляється, небуття до народження зливається з небуттям після смерті. Значить, життя — ілюзія? Боже! Які ж думки приходять в голову серед могил.
Раптом спіймав себе на тому, що відчуваю мамин погляд. Вона уважно спостерігає з небесної синяви за нами — дорослим сином і маленьким внуком, дуже схожим на неї. І ніби щось намагається сказати нам...
— А як природа розмовляє з тими, кого вона народила? — голос сина знов повертає мене до реальності, — у неї є своя мова чи вона розмовляє, як люди?
— У неї, синку, звичайно, своя особлива мова. І багато людей навчились її розуміти.
— А я зможу навчитись розмовляти тією мовою?
— Думаю, що так. Але для цього потрібно любити природу, бути добрим і багато вчитись. Як твоя бабуся. Продовжуючи розмову з сином, прибираю з могили суху траву, старі квіти і помічаю, що металічна огорожа, сильно пошкоджена іржею, вросла в землю, а могильний пагорбок зрівнявся з землею. Син мовчки кладе на могилу квіти, уважно дивиться на металевий хрест і думає про щось своє. Мені здалось, що в ці хвилини Владик став трохи дорослішим. Повертаючись додому, він розповідав, як з дядею Сашею (маминим братом) вони упіймали на вудку здоровенного щупака. Я не рибалка, проте мені здається, що в нашій Тисі такі риби вже не водяться. Але перебивати сина не хочеться. Я радію тому, що він так швидко з сумних роздумів зумів перейти на кумедні епізоди з недавньої риболовлі.
Хоча на цьому фантазії сина не вичерпались.
— Татку, а коли ти був танкістом, то проїжджав повз нас на танкові, побачив маму і закохався в неї?
— Ні, синку. Коли я закохався в твою маму, ми навчались в одній школі. Але тоді я не міг їй про це сказати. І сказав лиш перед тим, як мав іти в армію.
Син розчаровано зітхнув:
— А що було потім? Ви одружились і з’явився я?
— Ні, спочатку народилась твоя сестричка Віта, а потім вже й ти.
— А ви з мамою щасливі?
— Мені здається — так. Але про це краще запитати у мами.
Повернувшись додому, став складати валізи. Очікує нове призначення в Ужгород. Поки що їду сам. На вокзал мене проводжати пішли дружина і син.
— Коли тепер приїдеш? — якось байдуже запитала мене дружина.
— Через місяць-півтора? — зітхнув я. — Ви тут не сумуйте без мене.
По гучномовцю оголосили посадку. Прощаємось. З гіркотою думаю про те, що все моє життя, загалом, складається із зустрічей і сумних розлук. І за весь цей час я не почув від дружини лагідного слова, не відчув теплого погляду.
Боже, чому ж я все про сумне. Намагаюсь відігнати гнітючі думки. А втім, не так вже все й погано. Основне — мій син не росте сиротою.
Автобус неприємно заскрипів, поволі набираючи швидкість, від’їхав від платформи. Син довго махає рученькою на прощання. А я, сумно посміхаючись, помахую йому у відповідь.



(Переклад з росiйськоi мови Тетьяни Пiцик.)