Про пельМенi...

Пішла на кухню. Захотілося пельменів. Не тому, що більше немає нічого їсти чи лінь готувати. Просто захотілося пельменів.
Відкрила холодильник. Згадала, що пельмені лежать зазвичай у морозилці. Закрила холодильник. Відкрила морозилку. Перше відділення, друге… Знайшла…
Відкрита пачка падає на підлогу. Маленькі морожені штучки повипадали на кахлі…
Тіло повільно спускається по стіні. Стає важко дихати. Сиджу на підлозі. Очі стають порожніми. Руки важко лежать на підлозі. Голова впирається в стіну. Зникаю…
Хм…
Через хвилину розумію, що не розумію, що відбувається. Збоку розкидані пельмені. Світла немає. Темно в душі…
Важко, але встаю.  Збираю пельмені. Їх же закидаю в каструльку. Варяться.
Ледь йду назад до кімнати. Сідаю на ліжко. Втикаю навушники в вуха. Гучність на максимумі. Лягаю головою на ліжко. М’яка ковдра лоскоче обличчя. Сліз вже немає. Їх просто немає. І пісня…: «….я не могу говорить о тебе, но я хочу говорить о тебе…»…
Як я хочу тебе відпустити. Відпускаю.