про подружку...

Це як ковток повітря з гелієм надутої кульки – зустріч із нею.
Вдихнув і смієшся, а коли вона йде, то стає звично, як завжди, але сумно ніби.
Я прожила пліч-о-пліч з нею 10 років шкільного життя і поки що 1 рік університетського.
Їй зі мною і легко, і важко, вона часто мене не розуміє. Але почуття якоїсь довіри, любові ніколи не зникало з наших сердець.
Зблизилася ми, мабуть, на початку 9го класу. Якось так абсолютно випадково вийшло. І з того часу ми не розлучалися. Мінялися компанії, людей, погляди, ситуації, з рештою, і ми самі мінялися. Але було оте щось, що завжди тримало нас разом.
І цікаво згадати, що ми майже протилежні за свою суттю. Я завжди хотіла бути такою, як вона. Дещо легковажною, повітряною, іноді байдужою і м’якою. Вона, на відміну від мене, уміла ставитися до речей більш спокійно, не так підпускати до серця. А я....я нерідко скиглила, як мені не щастить у житті, коли я розходилася з новою пасією. 
Вона намагалася вбити в голову, що життя не легке, але чорт, не варто його витрачати на дурощі, такі, як поганий настрій.
Вона часто своїм сміхом та позитивом повертала мене до життя, надавала якось сенсу і допомагала кадрити якогось нового хлопця. І раділа разом зі мною, щоразу, знову і знову...
Ми стали якимось цілим. Невеликим, але цілим. У мене запитували, про неї, у неї про мене. В школі ми сиділи разом за партою. Допомагали одна одній списувати. Так, що я дивлюся на викладача, а вона тихесенько у книжку, або навпаки. Іноді вона фарбувала нігті на уроках, а я щось писала у блокноті, або сиділа в асці. 
А колись ми вирішили побудувати пірамідку з ручок, олівців та іншої канцелярії на історії....власне, це була моя ідея. На якомусь етапі будівництва пірамідка з грохотом завалилася, і вчителька насварилася на неї. А я тихенько ржала за спиною іншої однокласниці, що сиділа переді мною. Потім ми сміялися з цього разом. 
Або якось на біології ми почали так, по-приколу, скидати речі з парти одна у одної....власне посміялися, дійшло до того, що забули, що ми на уроці, і вона мене, разом з речами штовхнула на підлогу. Уявляєте картину: тиша, йде урок, всі щось пишуть, і тут раптово лечу я разом з усіма ручками і зошитами на підлогу, на мене летить стілець і всі сміються. А я в шоці. Думала, що вб’ю її на перерві. Посміялися і пішли далі.
Разом з нею ми пропускали уроки, щоб намалювати газету, чи просто щось там у класі робити. Хоча малювала завжди вона, а я так поряд сиділа. Або навпаки, я щось у класі робила, а вона знаходила собі розвагу, щоб просто не йти на урок.
З нею ми разом їли в їдальні, купували все на 2х, і ніколи і мови не було про гроші. Ми купували кукурудзяні палички і їли їх перед кабінетом, щоб не ділитися, не тому, що ми жадні чаємо. А так просто „паржать”. Криски! А ще ми любили булочки з „повідлом”. Але нас часто дурили. Отак ми купимо 4 булочки, кожну за 1.50 ломаємо навпіл і упевнюємося, що всі 4 з курагою, яку не любимо. Отак і годуємо півкласу цими булочками.
З нею вперше прогуляла урок, так „стрьомно” було. А вона завжди втішала: „Всьо ок. Нас не спіймають”.
З цією бабою-бомбою спала на уроках. Тобто ми читаємо текст англійською мовою по черзі, і поки решта читає я сплю, а черга наближається, вона пне мене ліктем у бік і показує де читати. Так мило.
Ми співали і танцювали разом, наші смаки часто співпадали у творчості. Видумували, фантазували і завжди, завжди сміялися. Конкурси, свята в школі, дискотеки, усе разом і завжди весело.
І вчора зловила себе на думці, що ми так довго разом і так багато разом пережили. Вона так багато пережила разом зі мною, підтримувала, веселила, радила. А я ніколи про неї не писала і так захотілося.
Я бачила її вчора і вона сказала мені те, чого я завжди хотіла від неї почути. Саме від неї. Вона сказала, що я змінилася, що я навчилася радіти життю, перестала страждати і сумувати, що я стала веселою і підривною. 
Вона завжди бачила мій біль, про який я завжди і усім мовчала, фізичний або моральний, а вона завжди його бачила. Уявити собі не могла цього. Я то думала, що якщо я про щось мовчу, то це щось ніхто і не знає, не помічає. А вона знає, вона мене знає. І вчора вона вперше мені сказала, що поважає мене за це. Це так важливо стало для мене. Так важливо! Я тепер стала схожою на неї в дечому, а я колись так цього хотіла.
І я знаю, що вона мною пишається, вона любить мене, вона вірить у мене. І вона завжди буде поряд. Я знаю.
Ми завжди танцюватимемо і згадуватимемо минуле, сміятимемося, як завжди. Адже тільки вона навчила мене деяким особливостям життя. А може і я її чогось навчила) Хто знає!
Дякую, що ти є! Якась, ніби на вічно.
Моя Веруззя...
баба-метал(с).бай Веруззя)