Свадебные рассказы

Весільні історії

ЯК МАКІТРА ЖЕНИХОВІ У ПРИГОДІ СТАЛА

ПАРУБОК І ДІВКА
Рідко хто із хлопців у селі Каменуватому дарував своїм дівчатам квіти. Не заведено було, навіть якось незручно і соромно – при всіх, на вулиці. А Вітько ні на кого не зважав: біг на побачення, нахилявся в палісаднику – зривав кілька чорнобривців, айстр, а то й жоржин і ніс обережно, щоб не прим’яти, не зламати бодай листочка. Завжди одягав білу сорочку, а зверху – вельветову куртку з «блискавкою» - предмет заздрощів сільських хлоп’ят. Куртка була комбінована з вельвету двох кольорів – темно-коричневого і чорного. Вставки розміщувались по лінії грудей і ззаду, на лопатках – ніби крила. Вітько не біг, а летів назустріч своєму коханню. Веселий, гостроносий, з білявою непокірною чуприною, тонкий, як лозина. Мав голубі очі і в них ніби носив фанатичну мрію про море. Варто було завести розмову на морську тему – Вітька наче підміняли, враз опинявся в центрі уваги, ніхто не міг його зупинити: і про вітри він знав, і про вітрильники, і про службу на кораблях…

Хлопці й дівчата аж затихали, вражені й зачудовані пізнаннями сільського механізатора. Тільки в однієї томливо зривалися з уст тихі зітхання: попереду була довга трирічна розлука.
Ніна викладала свої довгі темнорусі коси пишним віночком навкруг маленької голівки. Від цієї корони ніжно-рожеве личко наче розквітало трояндовим цвітом, лукаво грали промінцями на щічках кругленькі ямочки, великі сірі очі дивилися з-під вій обачно і соромливо. Довгих закличних поглядів вона нікому не посилала. Мала за правило виходити на вулицю трохи пізніше за інших: той, хто чекає її появи, повинен потерпіти, і радість зустрічі буде більш жаданою, мов настояною на чеканні.

Дівчина вважала, що на гулянку неодмінно треба одягати тільки світлі сукні. Вона їх шила сама, переймаючи фасони із журналу «Радянська жінка». Здебільшого то були ситцеві та штапельні сукні з комірцями і без, з оборочками та прикрасами у вигляді накрохмалених квіточок, помпончиків, бантиків.

Усі поважали Ніну за те, що працювала вона рахівником у конторі і була дуже сумлінною в роботі, не боялась ніяких ревізорів. Її записи в конторських облікових книгах – без жодних виправлень чи неточностей. Дуже любила музику і завмирала душею, коли чула звуки духового оркестру. Саме тому й прийшовся їй до вподоби довготелесий Вітько. Найголосистіша труба, на якій виконував соло парубок, піднімала Ніночкині чуття до небес, але зовні це помітити було важко, хіба що по блиску очей, з яких у будь-яку хвилину могли покотитися рясні сльози – сльози захвату й хвилювання, надзвичайного піднесення й зачудованості.

2. ПРОВОДЖАЛА, РУЧЕНЬКИ СТИСКАЛА

Надворі стало прохолодніше, чисті зорі із темних небес ніби відбивали холодний металевий блиск Всесвіту – небесного океану, який нагадував парубкові і дівчині той самий, що мав пролягти між ними – солоний, грізний, буремний… Віктора він манив, притягував своєю таємничістю, вабливою романтикою морських подорожей, а Ніну – навпаки: відлякував, примушував здригатися навіть уві сні, коли вона бачила високі хвилі і себе на них, як крихітну трісочку. Коли це її приб’є до берега?..

Юнак радів, коли дізнався, що поповнить лави морфлотівців, сприймав це повідомлення, мов подарунок долі. Але кохана не поділяла його тріумфу, відводила вбік заплакані очі, трималась так, наче він від’їздить назавжди.

У двір до батьків Віктора сходились родичі, сусіди, друзі. Дівчата виглядали Ніну: в чому вона сьогодні з’явиться до свого коханого? У ситцевому платтячку вже холодно. Осінь білого вбрання не любить. Он які краплі висять на гронах калини, а вранішня трава – вся в інеї. Небо затягло важкими хмарами, дерева тріпочуть рідким листям і наче соромляться своєї голизни.

Вона з’явилася тоді, коли гості вже всідалися у просторій веранді і передавали одне одному рушники, серветки, ложки, виделки. Віктор полегшено видихнув:

            -Нарешті… Ніно, проходь, ось місце для тебе, а я – поруч.
А дівчині був новенький темно-синій жакет, така сама й спідниця. Але особливої принадності і святковості надавав білосніжний шалик, який огортав дівочу шийку і ховався за бортиками строгої одежини. Ніна чемно подякувала, присіла скраєчку на запропонований стілець, потупила погляд.

Згодом товариство повеселіло, піднімалися з місць, чаркувалися з новобранцем, виголошували побажання і тости. Віктор усім усміхався, надпивав чарку, раз по раз нахилявся до Ніни, щось заспокійливо шепотів, підбадьорююче підморгував. Вона ще нижче нахилялась і крадькома промокала серветкою мокрі щоки.

Гуляли до ранку, потім проводжали рекрута до райвійськкомату. Ніна вже не ховала припухлого від сліз лиця, здригалась усім тілом, знесилено спиралась на руку Віктора. Коли він зробив крок до автобуса, де вже сиділи новобранці, дівчина раптом заголосила, приказуючи:
           - Рідненький мій, рідненький! Люблю, чекатиму! Чуєш?

ІЗ ЗАЯВОЮ НЕГАЙНО – ДО ЗАГСу!

Роки служби на флоті минули і молодята нарешті знову були разом. Крокували вулицею, як і три роки тому, але все здавалось іншим. Навіть перехожі зустрічались зовсім незнайомі. Поглядали на моряка зі стрункою дівчиною у білому светрі, з двома пругкими косами, перекинутими наперед, поступались на тротуарі, посміхались услід.

- Ну що – до магазину? Морозива хочеш? – питав Віктор.
- Хочу! – задерикувато відповідала Ніна і тягла його за рукав до найближчого кіоска.

- Але ж там черга, - упирався моряк, та дівчина вже прилаштувалась за якимось дядьком.
- Ми будемо за вами!

- Що? – повернувся дядько до молодят. – Оце моряк буде в черзі стояти? Наш захисник і оборонець буде стояти? Е, ні, проходьте, будь ласка, наперед! Громадяни! Не будете заперечувати?

- Ні! Хай проходить! – загула черга.
Віктор з Ніною – обоє почервонілі – підійшли до прилавка, купили морозиво і додали ходи, захлинаючись від щасливого сміху. Флотське вбрання дуже личило хлопцеві, кохана ні на хвилину не зводила з нього очей.

- Ну, що ти… - ніяковів моряк. – Така хороша… Ніколи так пильно мене не розглядала. Та і я чогось соромився, сам собі забороняв милуватися тобою.
- А тепер все дозволено, - горнулась до нього дівчина. – Наздоженемо прогаяне…

- Слухай-но, а котра година?
- Вже чотири минуло, як ми разом. О сьомій приїхав, значить, скоро одинадцят. А що?
- Встигаємо! – вигукнув на ходу Віктор і потяг за собою Ніну.
- Куди?
- До ЗАГСу!

ПРИГОДА У ПЕРЕДВЕСІЛЬНУ НІЧ

Добряче налякали своїх батьків молодят, повідомивши, що подали заяву і через місяць мають розписатися.

- Та хіба ж так робиться? – бідкалась мати Віктора. – Ми ж не вкладемось! Нічого не готове… Щойно з поїзда! Хай би пізніше… Завтра зійдуться люди, щоб привітати із закінченням служби…

- Нічого! Весілля сорочку знайде! – заспокоював її чоловік. – Для кого ми кабанчика і свинку ростили?
- Та хіба ж тим обійдешся? У веранді вже буде тісно, треба з брезенту халабуду напинати, столи, лави завозити…

- Ну ти й знайшла проблему! Шатро те по селу передається, і столи-лавки також!
- Вбрання молодим купувати…
- Не треба… - несміливо втрутилася Ніна. – Я все зумію сама: і весільну сукню, і костюм для Віктора. На те я й кравчиня…
- Бачиш, мати, яку невістку нам Бог послав! – просяяв батько. – Ех, Вітько, яке тобі щастя випало! Радий за тебе, сину!

У передвесільну ніч вирішили залишитись удвох до ранку. У дворі Вікторових батьків було дві хати: нова і старіша. У новій майже не жили. Влітку не хотіли наносити бруду та насмічувати, а взимку залишались у старій, щоб у комині нової не скопичувалась сажа. А тепер дійшла черга: мати натопила піч, вчинила тісто для весільного короваю у великій полив’яній макітрі, постелила нове рядно на лежанці. Допізна у дворі товклися люди, кухарки, всякі помічники… Діймав усіх своєю активністю дід Яремій, бігав, галасував, совітував… Найбільше крутивсь біля коптильні: там у саморобній жерстяній шафі висіли два великі окороки.

- На горище їх – хай вивітрюються! – хапався за дверцята шафи Яремій. – Де драбина?
- Та в хаті драбина. У нас лаз у сінях, у сінешній стелі, там за гачки чіпляємо драбину, - пояснював хазяїн.

- Яремо! Не плутайся під ногами! – Сердилась котрась із кухарок. – Без тебе освятиться!
- Ну й піду! Без мене й до півночі не справитесь!
- Авжеж! Злякав… Паняй до хати!
- Пішов уже… Гукатимете – не прийду, - бурмотів дід.

Тим часом Віктор з Ніною тихцем милувалися у світлиці: спочатку частувалися за столом потім посиділи на теплій лежанці, далі – полізли на піч та й запнулися занавіскою. Ніхто молодят не турбував, навіть, здавалося, про них зовсім забули. Натішившись, розімлілі коханці почали дрімати. Було вже далеко за північ, сяяв місяць, світилися зорі. Стихло все навкруги, тільки собаки перегукувалися хрипкими голосами. Рудий Тарзан залишився на ланцюгу, бо кухарки мали прийти ще вдосвіта. Батьки Віктора ночували у старій хаті, надавши молодим повну свободу. Десь у кутку за пічника сонно обзивався цвіркун, муркотіла розповніла за день кішка, вдосталь закуштувавшись курячих нутрощів, смаженої свинячої шкіри з вух та хвоста, свіжого смальцю, що капав з усякого начиння.
У хаті пахло опарою, свіжо підбіленим комином, акаційовими дрівцями, що підсихали біля печі. Раптом щось шкрябнуло в шибку, потім рипнуло чимось гострим у щілину до гачечка та й відкрило вікно на дві половини.

Ніна підвела голову від подушки, торкнула сонного нареченого:
- Вітю! Хтось у вікно лізе!
- М-м-м…
- Та прокинься! – шепотіла злякана дівчина. – Воно в хату вже влізло, я боюсь!
І правда, на підвіконня вже виважувалась чиясь постать, підгинались ноги, шукаючи опору. Моряка наче вітром здуло з печі. Він підхопив полив’яну макітру з тістом-запусканням і попер до вікна. З усього маху шелеснув по тому, хто принишк на підвіконні. Невідомий не втримався, важко схлипнувши, перекинувся  відкрите вікно і опинився надворі. Аж загуло… Крекнуло і не встає.

Молоді злякались, схопились за руки, підійшли до вікна, виглянули. При місячному сяйві побачили закляклого… Ярему. Увесь у тісті, як мара, лежить і не ворушиться.
- Води! Мерщій! – здогадалась Ніна. – Йому памороки забило!

Згодом Віктор вже стягав з призьби невдаху-злодія і шпетив його на всі заставки:
- Діду! Чого вам не спиться? Вночі по вікнах лазите…
- Та я ж хотів… Якби знаття, що ви там спите… Хата ж була порожня…
- Як не соромно в чужу оселю серед ночі!
- Синок! Ти мене не пойняв! Я ж хотів перевірити…
- Що перевірити?
- Чи копченю повісили на горищі! Її ж провітрити на протягу треба, щоб димом не відганяло…
- Ех, діду…

- А ти мене ледь не вбив. – оговтався Ярема і посміливішав від власної вигадки. – Моряк називається…
- У нас, моряків, прийнято давати добавку, - притишив діда Віктор. – Хочете? – підніс кулака під дідів ніс, обмазаний тістом.

- Господь з тобою, розмахався. Йду вже, йду…
Ось така трапилась історія перед самісіньким весіллям.

ОТ ВАМ І ЯРЕМА, ОТ І ЯРЕМІЙ…

На ранок молоді нікому не признались про нічну пригоду. Ніхто нічого не знав би й по сьогоднішній день, якби не надрукували цю оповідку. А якби ще читачі угледіли б того дідка з величезною гулею на лобі за весільним столом! Клявся-божився, що коловоротом біля колодязя зачепило.

- Рука сприснула, бо долоня мокра була, - пояснював Ярема, поглядаючи на жениха. Та тому було не до діда…