Свадебные рассказы - продолжение цикла

Весільні історії

ОХ, І ВАЖКО СВАТАТИ РОЗУМНИХ…

Розговорити дядька Яшка – річ непроста. Треба підгледіти, коли він заходить до магазину. Якщо з плетеною торбою – то надовго, якщо з потертим целофановим пакетом – то тільки хлібину братиме та й гайне собі велосипедом у вуличку – тільки його й бачили. Плетена торба – для всякої провізії, баба Олена дає її тоді, коли поштарка пенсію приносить. Дає і приказує:

- Оселедця купиш, консерви рибної, ковбаси грамів триста і цукерок.
- А морозива? – перепитує дід.
- Ти ж і сам знаєш, вершкове купуй! Тільки ж не чаркуйся отам під магазином та язика не розпускай. Мерщій додому!

- Добре! – обіцяє Яків і щосили відштовхується від землі лівою ногою. Велосипед у нього старенький, сідло аж скрипить під ним. Як захоче дядько зупинитись – може й не гальмувати: просто ногами в землю впирається. Довгоногий він, високого зросту, руки трохи незграбні. Дає продавщиця бублики,  то він обов’язково мимо торби вкине.

- Тю! – каже. – Чи драна попалась торба, чи то недобачати став. Ану, Галю, капни в отой одноразовий, бо гранчака ж у тебе немає?

Галя «накапує», а з боків до діда враз підходять «компаньйони» - діди Грицько та Андрій, постійні клієнти, які знають точно, коли випадає пригощання.

Колись вони разом парубкували… Яшко – найзавидніший жених, дівчата упадали за ним. Він і зараз наче не старий: хто дідом величає, хто – дядьком. Високий, ставний, посмішка у нього – на весь рот, і зуби майже всі свої. Очі в дядька трохи підпухлі, але погляд – смішкуватий, лукавий – якраз такий, що збирає біля себе гурт. І дорослі, і малі з цікавістю слухають його оповідки, вірять кожному слову, бо скільки б він не поринав у свої спогади – ні разу не повторюється.

От і на цей раз дядька розібрало. Сів на лавці неподалік від велосипеда і до сивочубих ровесників:
- Андрію! Пам’ять іще маєш? Мені оце згадалось вінчання у нашій церкві.
- В отій, що розібрали на друзки?

- Еге ж. Рублена була, висока, красива. Один дзвін – три тонни… Пожежна вірьовка біля нього. Я з поповими дітьми, Сергієм та Женьком, добряче дружив. Було, прошмигну до тієї вірьовки та як смикну! І мерщій – навтьоки! А маленькі дзвони – від п’ятисот до тридцяти кілограмів. До утрені як дзвонять, то спочатку великі обзиваються, а тоді – менші. Ото музика! Дзвонарі навчені були…

- А до вечерні великі дзвони не гули, - обізвався дід Грицько, щойно підійшовши до гурту. Тут вже були декілька молодиць із дітьми, якась пара молодят. Дослухалися до дідів. Хто б оце й розказав, що на місці магазину, чи трохи віддалік, колись церква стояла! І там вінчалися… Як же то було?

- Молодих вінчали під обід, коли батюшка відправить молебень, - розказує Яків. – Багаті люди вінчались, а бідні сходились та й жили.
- А які шлюби були міцнішими? – зацікавилась одна молодичка. – Ті, що вінчані, не розходились?

- Багатий чоловік платив за вінчання, боявся Бога, але життя іноді повертало все по-своєму, - пояснював Яків. – От взяти хоча б і батюшку. Учений він, в Росії вчився. А красивий, то й не сказати! На празники, Паска чи Різдво, людей до церкви сходиться дуже багато. Навезуть і нанесуть всього: пиріжків, печива, цукру у великих грудках, цукерок, хліба. У церковному сараї милостині накладено аж до стелі. Слуга гукає нас:
- Ідіть сюди! Беріть на гостинець, бо свиням віддам.

І дійсно, усіма тими пундиками свиней годували. Так я докажу про батюшку. Серед усього натовпу у церкві він шукав очима Шурочку-швачку. Кучерява, чорненька, а фігура в неї – більш ні в кого такої не було. Талію обхопиш долонями – і пальці сходяться!
Якось матушка і каже мені:

- Ось тобі грудка цукру, ходім зі мною, поможеш в одному ділі.

Іде вона вулицею, а мене послала через соняшники, саме вони цвіли. Чекаю, поки вона мені знак подасть. Присів – бачу: підійшла матушка до Шурочкиних воріт та й гукає. Кравчиня вийшла, щось вони собі гомонять, а попадя киває в мій бік. Мовляв, не зівай. Витріщив я очі, щоб нічого не проґавити. Дивлюсь, а піп вистрибнув із вікна – і в соняшники! Я кричу щосили:

- Тьотю! Ваш дядько он побіг!
Добряче прислужився матушці. Зате батюшка на другий день, ледь зуздрівши мене у дворі, як уперіщив якоюсь дровинякою – аж іскри з очей посипались! Кричить:

- Я тобі дам, поганцю, підглядати за старшими!
Три дні обходив я церкву, хоч як попівські сини не загукували…
- Ну, а як же одягали наречених у ваші часи? – не терпиться молодиці.

- У магазинах весільних суконь не було. Позичали у людей. Багато хто зберігав у скринях як спадок від матерів, бабусь. Фату робили з марлі, квіточки біленькі у віск вмочали. А молоду як розфарбують – не впізнаєш! Щоки рожеві, кучерики на гарячий цвях накрутять… Пам’ятаю, виходили заміж дві дівки з одного двору, то вивішували прапор червоний – означало, що цнотливі, незаймані.

- Дівку шукали за три кілометри, - мрійливо піднімав очі до неба дід Грицько. – Було, йдемо, до глупої ночі шукаємо. Десь та найдемо!
- Щедру шукали, - підкахикує дід Андрій.

- І що – знаходили? – недовірливо закидала молодиця.
- Аякже! – зовсім розм’як дід Андрій. – Заходиш, було, в комору, там застелені нари, на них – подушки горою, прохолодно так, свіжо, на долівці – свіжоскошена травичка, а в кутку – цвіркун: сюр-сюр-сюр…

- І ніхто не ганяв? Батьки ж слідкували за своїми дочками!
- Не скрізь. Мати, було, гукає: «Діти, ідіть вечеряти!» Наливає по чарці, а сама несе ковдру до груби – гріє, щоб молодим тепліше було. Восени ж найбільше сходились.

- Треба, щоб людина людину пізнала до шлюбу, - гне свою лінію дід Яків. – А тільки так, щоб ніхто не знав.
- Значить, і раніше були цивільні шлюби? – підключаються з гурту молодята.

- Як хочете називайте, - веде далі Яків. – Треба культурно. Бо як вийде заміж, а з того чоловіка діла нема. А розходитись – Боже сохрани – не можна! Ось розкажу для прикладу.
 Привіз один свою наречену, стали жити. П’ять ночей її не займав. Вона – до матері: «Забирайте мене, - каже, - бо з цим лацюгою і дітей не наживу!»  Беруть коней, приїжджають, складають речі на бричку. А молодий виходить та гукає: «Ось, Галю, чобіток забула!» Вона повертається в хату, довго чогось вовтузиться, а тоді вилітає розчервоніла, захекана: «Мамо! Заносьте речі – я пожартувала!»

- В наші часи більше махорку курили, - поважно продовжує Яків. – А Мотя Христівна, було, назбирає після начальства недокурків із сигарет та й порозкидає біля свого двору, щоб знали, що до неї не простаки ходять…

- А ви, дядьку, - обізвалась настирна молодиця. – Кажуть, добрячим сватом були. Признайтесь: ходили сватати дівок?

- Та хто вам сказав? Один тільки раз. Та й то, просив такий парубок, що ніхто із бувалих згоди не давав. Йому вже десь під сорок, чого сорому набиратись? А я здуру погодився.
 Кажу: Женько! Ти ж – самий розум, освіта у тебе вища. Женитись треба – і ні кроку назад! Пойняв?» Киває. Пішли, значить. Дівка, Рая звати, їй теж пора перепорила заміж, більше тридцяти і, казали, ні разу не цілувалася, недоступна і дуже розумна.
Приймали нас як слід. Кажу матері:

- Шановна Маріє! Ось привів вам зятя, а Раї – чоловіка. Просимо вашої ласки і привітності, бо йшли здалеку і назад додому не поспішаємо.

Сміється Марія, у неї все готове. Одразу на стіл графин горілки, ковбасу, сало, яєчню, огірочки… Наливають, мені слово дають, бо так водиться.

- Давайте, - кажу, - вип’ємо за оцю хату, щоб була вона багата не тільки на гроші, а щоб виростали тут дітки хороші – Раїни та Євгенові! – та й вихилив чарку.

А Євген мій не п’є, сидить, мне край скатертини. Я його під столом – штовх та штовх, веселіше, мовляв! Пий та хвали господиню! Хто там… Сидить, знітився, зіщулився, наче йому холодно. Поглядає на двері. Якби не я, то вже б утік.
Усі потроху випили, а я – більше. Бачу, зиркають одне на одного, значить, небайдужі. Доки ж сидіти? Кажу:

- Договорились! Будемо до весілля готуватись, братися за діло. Ти, женю, зоставайся, а я – додому мені пора.

Засовався мій жених і стиха каже:
- Підождіть, дядьку, і я з вами.

Отакої! Мені спиртне вже язика розв’язало, так я й бовкнув:
- Куди? А з Раєю я буду в постіль лягать?!
Насилу звів-таки їх! Ох і важко сватати розумних – десятому закажу! Зате сім’я у них міцна, зразкова. Рая все йому: Женику мій, Женику! Ласкава, любляча… Двоє діток, уже з вищою освітою. Може, коли й мене згадують. Сміються, мабуть, бо й мені смішно, таке утнув!

Сміється й гурт біля магазину, а дядько Яків раптом згадує, що дружина веліла язика не розпускати. Кладе палець на стиснуті губи і винувато підходить до велосипеда:
- Бувайте, хлопці! Тепер не скоро побачимось. О, бач, скільки жіноцтва нас слухало. Усе донесуть моїй Олені – я пропав!