Яблуневий цвiт

Це все було так давно, що, згадуючи це зараз, не віриться, що той хлопець любив тоді так чисто, вірно і так віддано. Пам’ятається, як чекав він її біля двору, не знаючи, скільки йому ще чекати, аж доки дочекався. І очі його були наповнені, наче піснею, вони, вдивляючись у її великі кароокі дива, кричали про свою юнацьку, але таку, наче дорослу, любов. Любов, якій немає меж...
Він і вона… Зустрілись поглядами і зрозуміли, що їхні очі наповнені тривогою, тривогою про першу любов. Першу, так, першу, бо ніколи їхні серця ще не билися з таким неземним ритмом. Ніколи їхні тіла не здригалися тільки від думки один про одного. Бо ніколи не хотілося їм плакати від щастя, а ось тепер вони заплакали, та на їх закоханих обличчях були тільки усмішки, бо вони ще не знали, що чекає їх в майбутньому. Що скоро вони будуть, наче ворогами, які досі кохають.
До їх осяяних голів прокрадалися, невимушено прокрадалися щирі, теплі думки один про одного. Вона кожної ночі, не змикаючи своїх страждаючих заплаканих очей питала в себе:
 “Чому? Чому? Чому наші кохаючі серця не разом?”. Але у відповідь не було нічого. Тільки тиша, тиша ночі, разом з якою приходили страждання.
Знов настала весна. Знов навулиці засвітило сонечко. Знов його промені падають на її тіло через вікно.А вона сидить в очікуванні, що з весною прийде й він. Усвідомлює, що його не буде, і на її очах з’являються такі гіркі сльози неминучої печалі. Вони падають на її ніжне тіло, яке горить від розпачу і щосекунди здригається від хвилювання.Тяжко передати, що вона зараз відчуває. Всередині неї наче розпалили вогнище, яке забули загасити, і тепер воно палить її душу.
В усіх своїх нещастях вона чомусь почала винити його. Але чому? Мабуть, його існування завдало їй дуже багато болю. Вона змінилася. Це вже не та дівчинка, що вірить тільки в світлі почуття, в новий день, коли за вікном сяятиме тільки сонце, бо все прекрасно. Вона тепер знає, що світ жорстокий, що одного дня за вікном сонечко не засяє. Вона знає, що раптом може піти дощ. І невідомо, коли для неї світ вкриється сонячним промінням.
Тепер для неї світ став іншим, дорослим, разом з яким подорослішала і вона. Вона навчилась розрізняти багато речей. На той момент саме в цьому заключалась її міць. Вона вже точно знала, що не введе себе в оману, бо розрізняла, де кохання, а де підробка.
Всі ці роки вона була віддана тільки йому. А існувала тільки через те, що постійно жила в думках і мріях про нього. Інакше б вона припинила своє існування, як його припинила б рослинка без води.
Вона хоче відчувати, що він десь поряд. Вона хоче відчувати, що він нещодавно ходив тими стежками, що й вона. Але на заміну всьому цьому вона відчуває тільки відстань, величезну відстань між їх серцями. Їхні серця далеко, і вона кожен день плаче. Вона розуміє, що вже все, що вже нічого не може бути між ними. Зазнавши скільки принижень, скільки образ, вона все-одно плаче за ним. Між ними все-таки є якийсь зв’язок, його не під силу нікому обірвати вже скільки років. Вони відчувають одне одного крізь шалену відстань.
Так, вона знайшла собі іншого, але в її душі коїться щось дивне. Вона несповна щаслива, бо кришталик, що залишився від їхнього кохання, досі в її палаючому серці. Вона така розгублена… Її кредо: брати від життя все. Так і є. Вона намагається. Але, залишаючись на самоті, її знов охоплює смуток. Вона так чекає, що з її серця вирветься, нарешті вирветься той кришталик стражденного кохання. “А він, напевно, сидить десь там далеко і думає, що життя без нього для мене казка, а все ж не так”, - і від цієї думки їй стає так образливо і боляче.
З новим коханням починається і нове життя. Це, наче подих полегшення. Мабуть, знову вийшло сонце в її житті. Вона щиро посміхається. В її душі була така тяжкість, але тепер їй так легко. Вона дочекалася того, що чекала з самого дитинства. Вона так чекала чогось справжнього і дорослого. Її заповітні мрії втілилися в життя: вона дочекалася щастя. Вона знову відчула подих коханої людини поряд.
Ця дівчина тепер, як ангел, в неї, наче виросли крила. Вона тепер літає, літає від такого очікуваного щастя.