Микола Холодний. Казка про вовченя

Микола ХОЛОДНИЙ

КАЗКА ПРО ВОВЧЕНЯ

Я приніс вовченя із лісу.
Ну, й намучився, поки ніс...
Наварю йому каші з рису
І поставлю під вовчий ніс.

А наїсться - зі мною ляже
До біленьких, м"яких перин.
І ніхто вже тепер не скаже,
Що в житті не любив тварин.

Розступися, зелений луже,
І для гри простели отав!
Приглядався сусіда дуже -
І з вовчицею привітав.

Як горять її очі сірі,
Коли свіжий вершок спива!
А буває, вночі в квартирі
Не по-нашому заспіва...

Сподіваюся, вовчі звички
Спрямувати в таке русло,
Щоб її не кляли телички
І щасливо ягня росло.

Ось належні створю умови
(Бо і сам все життя у бігах),
То людської навчися мови
І ходити на двох ногах.

Заглядаю в коморі в діжку -
Залишилося м"яса шмат.
Вже нам тісно удвох у ліжку,
На старенький лягаю мат.

Метикую: куплю палаца
Біля моря - яка краса!
А сіренька зубами клаца
І за шию уже куса.

Тимчасова, зітхаю, скрута:
До машини купив коліс.
А вовчиця така надута
Й позирає весь час на ліс.

Заспокойся, благаю, сіра,
Інші вічно живуть у борг.
А у нас є любов до звіра
І за містом земельки морг.

Шугонуть наші справи вгору,
І оближеш мене не раз.
Будеш мати окрему нору
І окремий до неї лаз.

Ми ще будем, кажу, гуляти.
І за місто чкурнув на лан.
Повернувся - нема теляти
І без ребер лежить баран.

8.10.95
Із збірки "101-й кілометр"