Це живе з мною в голов

Ранок. Він майже радує мене своєю сірістю... Важкі хмари, наелектризоване повітря, шквальний вітер, дві циагрки та Сістем Оф Е Даун. Шикарний початок квітневої неділі. Ще нічого не зрозуміло.

Йду по вулці, звично спотикаючись на вибитому асфальті. З неба хтось пристрасно сцить, та й пофіг. Чую, що брудні та в*язкі думки наздоженяють мене, прискорюю крок, гучніше музика, абсрагуватися.

Чорт! Не допомогає! Знов думки-думки-думки... З дому вилітала як кірок з пляшки, бо набридла присутність людей поряд. Така погода- просто порятунок для таких божевільних, як я. Але думки знов не там.

Йоп!!! Ящірка?!

Хм... Галюн...

Чомусь галюни в мене найчастіше виглядають як кролики чи психоделічні ящірки. Вони приходять зрідка, але залишають дивне відчуття. Такі кумедні, кольорові...

Думки... Як їх заткнути?! Ну як?!! Ні. Вони завжди поряд.

Їду. В центр. В мене у часи найбільшого відчуття геометричності та загостренності дійсності відчуває почуття, ніби є Хтось. Я не бачила його обличчя. Я зрідка чую його голос та відчуваю вітром його дотики до мого обличчя та рук, але не бачу його. Іноді, коли я засинаю, він з*являється, ніби обіймаючи мене. Єдине, що я бачила- його плече та шия. Обличчя не видно ніоли. Бачила раз його зі спини,він має доволі довге волосся.

Якби Хтось був реальною людиною- я була б Найщасливіша! Він просто є в мене. Астральним тілом. Може, ця трансцендентальна істота- посилання з майбутнього, а може- моє друге, чоловіче Я? А може- просто творіння мого запаленого мозку та уяви? А може, просто треба припинити нервувати та мріяти?

Неможна залишатися насамоті, так, коли і Хтось не поруч. Відчуваєш, як давить бетон, як тисне небо, як боляче б*є життя та що сам ти нікому не потрібний і що так буде ЗАВЖДИ.

А дійсність... Яка вона? Той світ, що ховається в мене під повіками меня подобається значно більше ніж той, що я бачу насправді. Там в мене нема кохання взагалі. Але там немає й невзаємного кохання, яким переповнена буденність. Як з цього пекельнго кола вибратись, якщо вже немає ані віри, ані надії? Звідки ж взятися любові, якщо надія померла?

Цей світ... Я зтиха ненавиджу його. Але ця срана монополія на продукування реальності та зомбування людей, яка належить Всесвіту мене пригнічує. Я не Жанна Агузарова, але здається, що я з іншої планети. Як ще пояснити те, що мені за непоганих визідних даних ТАК нещастить?

Мені допомогає спілкуватись з реальністю фотокамера. Це та істота, на яку я не можу образитись, яку я люблю, яка любить мене. Він вірний мені, мов Санчо-Панчо.

Я люблю свого кота- це поки єдиний чоловік, що спить зі мною.

Батьків люблю за те, що вони не дають моєму божевіллю розгулятись наповну.

Не вистачає останнього елементу. Того-Самого-Єдінствєннага-І-Нєпавтарімага, який просто має БУТИ. Я не люблю слинявого «коханнячка-зітханняка» яким марять більшість дівок. Я хочу кохання на духовному уровні. А тіло треба тримати у їжових рукавицях. Душа спрагла, тіло зачекає.

І це все пронеслося в голові за 10 хвилин, які я ішла до зупинки міського транспорту...


;