З тих пiр, як вiн виявився занадто нав язливим

Іноді силкуєшся згадати – коли то все почалося? Здавалося-б – нічого особливого, нічого зайвого – суцільний прагматизм. І ось тобі, маєш.

Тобі дискомфортно з'являтися з ним на люди. Та він привчив тебе брати його усюди. Тобі моторошно залишатися з ним наодинці. Коли ти вступаєш до порожньої кімнати, притримуючи скрипучі двері, аби не привертати зайвої уваги, гіршим за його звіряче аритмічне сопіння може бути лише його потойбічне мовчання. Адже, як би ти на те не сподівався – він не помер – лиш причаївся в очікуванні годівлі. І ти навіть не уявляєш, який шматок печінки чи серця буде відірвано цього разу.Він грається з тобою, наче відгодований кіт з голодною мишею, наче безумний маніяк із жертвою у підвалі. Для нього це – ненависне хобі, для тебе – ненастанна смерть. Та з часом звикаєш, заспокоюєшся, буває – й зовсім забуваєш про його існування. І він, в свою чергу, теж затихає, лежачи десь під ковдрою, чи під ліжком. Ці хвилини, хвилини тиші й спокою – особливо солодкі. І ти на мить навіть полишаєш свій жах, і присутність його виявляється не такою й нав'язливою, і подих його здається не таким вже й затхлим. Тоді тишком підкрадаєшся до ліжка, зазираєш під нього, потім – під ковдру – ось він лежить…Настільки незворушний, Настільки безтурботний, що навіть хочеться перед ним покаятися. 
Та раптом чуєш моторошне несамовите гарчання і вже ловиш на собі його голодний погляд, що зблискує в болотяно-зеленім оці – погляд, котрий ти весь час намагаєшся забути… погляд, котрий весь час пам'ятає тебе…   

Найгірше те, що він – навіть не твоя домашня тварина, котру було-би шкода пристрелити.
Найгірше те, що він – твій телефон.