Щастя
Якось він мене зловив за справою злодія, який краде дорогоцінні груші. Та так мене відшльопав кропивою, що увесь день я бігав і кричав.
На заході сонця, біля рожевої річки, у якій відбивалися всі промені сонця, і плили кудись далеко-далеко у інші течії, я сидів і клявся собі, що відплачу цьому базікалу і гаркуну, за свої страшні страждання. Та вже через невеликий проміжок часу забув про свою клятву.
Десь тиждень потому, після школи, я побачив найкрасивішу дівчину нашого класу Настю, по-прізвиську Щастя. Її так називали, бо вважали хто перший з нею почне зустрічатися буде щасливий усе життя.
Вона так жалісно дивилася на ті смачні груші, які стали для мене ворогами і васалами, феодала, старого Андрія.
Настя підійшла до мене і сказала:
- Я б з’їла дві груші… зможеш дістати? Я думаю зможеш! Бо всі говорять, що ти дуже сміливий! Чи не так Богдане?
- Та так, так. – не сміливо відповів я. І почав лізти за тими грушами.
Начебто дядька Андрія не було вдома, тому я наважився зробити крок у перед. Пробіг через сад і заліз на не високий паркан. Дивлячись у низ я дивився лише на своє Щастя, яке впевнено у мене дивилося у відповідь.
Я зістрибнув з паркана та почав лізти уверх. Мені хотілася довго лізти на вершину дерева, де росли найсмачніші груші. Та на жаль деревце було не високо. Зі швидкістю світла я почав наривати собі у карман груші.
Начебто кармани були вже повні і я почав злазити. Тільки-но я зліз мене за вухо потягнув старий базікало, говорюче:
- Я тебе попереджав?
У відповідь я мовчав, а Настя йшла з боку мовчки, навіть мене не захистила. Тихо пройшла, наче змія якась і зникла з моїх очей.
Вечором я получив гарних стусанів від батьків за свій вчинок. Я зрозумів одну річ, що Настя – це не в якому разі не Щастя!
Свидетельство о публикации №211041301320