Шлях продовження

Взагалі ситуація була доволі знайома, скоріше це був той любовний бермудський трикутник в якому я загубився остаточно,  і з  останнього часу навіть не намагався знайти вихід,  я як одинокій капітан якому просто не було чого втрачати кинув свій корабель на долю вітру і течиї і тієї  долі од якої  всі тікають, але втекти від  неї  просто неможливо адже вона як тінь, завжди з  тобою. А все починалась доволі буденно я познайомився  з дівчинкою через  соціальні мережі,  пройшло зовсім мало часу і ми вже витоптували ботанічні сади і протирали крісла в кінотеатрах.  Вона мене вразила адже на  свої  17 рочків була досить врівноваженою, сміливою, і спокійною  в поводжені з  чоловіками і мені приємно було милуватися дивуватися чому ж моїй душі так весело.  Взагалі з  нею  було приємно проводити час, до всього вона була просто красунею: русяве волося,   сметанна  шкіра, точена фігура, невеликий зріст, вона була схожа на Дюймовочку і мені іноді так хотілося стати тим принцом чарівної  країни  і подарувати її  крильця.  Хоча мабуть тільки крилець їй і не вистачало, взагалі її чистота просто зводила мене з розуму, вона була як ковток свіжого повітря після дня задухи,  як дощ після недільної спеки. Чиста і свіжа… ще дитина …ніжна  і довірлива….не зіпсована…взагалі я думав що таких  більше просто в природі не існує, і коли я зрозумів який скарб потрапив мені до рук моєму щастю  просто не було меж.
Саме в цей момен  тінь- доля зводить мене з ще  однією людиною … її 27, живе вона в другому кінці країни,  розлучена і має  4річну донечку.  І тут понеслося…розмови до ранку,   і безкінечні СМС . Не знаю чому але мене завжди вабили жіночки старші за мене, хоча Дюймовочка була для мене виключиням. Вона була напрочуд жіночною, її ніжність можна було уловити на смак.  При всім вона була напрочуд сильною, хоча мені завжди здавалося що це просто пережитки тяжких часів і елемент пристосування до життя без сильного плеча. Ще одним доволі цікавим елементом було те що  втративши чоловіка вона не зневірилась в сильній статі, що так часто зустрічалося з її жіночками які втрачали здавалося того  єдиного.
І тут началось те що в природі охрестили  - за двома зайцями. Не те щоб мене мучала совість, в свої 22 роки  а встиг накрутити романів хоча і не круглу цифру, але цього зповна вистачило на формування досвіду про те як потрібно поводити себе з жінками і як виховувати совість щоб не гризла. Не знаю чому але я з дитинства добре відчував жінок,  зараз би мене охрестили – натура лом. Хоча і мачо я ніколи не був.  Я просто намагався їх зрозуміти і розумів….коли говорити, що говорити, коли промовчати, також  не зраджувало святе правило – поводь  себе з  повією як з леді,  а з леді як з повією. І вони довіряли мені…хто тіло…хто душу….а за частіше і те і інше.
Не те щоб я скаржився на долю  ні…останім часом я звик приймати її вибрики як люблячий чоловік примхи коханої, з прийнятям і розумінням.  Десь в глибині душі я розумів що  проблема вибору колись таки постане, але тоді це мене зовсім не хвилювавало. До того природні потреби ще ніхто не відміняв,  а спати з Дюймовочкой я поки що не збирався. Взагалі я намагався з  нею  не поспішати, мене повністю  влаштовували наші стосунки.  Для цього краще підходила Марина до того ж як вияснилось пізніше бажання було взаємним. Випадок зустрітись випав доволі скоро, хоча і несподівано. Вона зателефонувала доволі пізно і грайливим і збудженим голосом повідомила. Що вона пропонує провірити мою авантюрну натуру на слабо і запрошує мене на весілля сестри. Особливого здивування в мене не  виникло адже вже так років зо 5 какався по країні до ледь знайомих  з якими познайомився то по телефону, Інтернету, чи ще невідань як. І я погодився.  Замовив квитки  і через три дні уже курив полегшене Мальборо  опів на шосту на станції Дунаївці де на мене повина була чикати зелена девятка, яка і малася відвести мене до місця призначення. Водій девятки виявився мовчазним  хлопчиною, що мені напрочут сподобалось. Мабуть мене йому описали адже тільки но я підійшов до  машини – грози 90-х, як цей чоловічок  вискочив і сказав єдине слово  - Макіївці на що автоматично кивнув, він взяв мої речі і швидесенько кинув їх на задне сидіння, другою приємністю було те що помітивши в моїй руці зеленого змія  шовер  з  якоюсь незрозумілою гордістю видав – “Можешь палити,  я теж палю“ це було досить доречно адже нікотиновий голод нагадував про себе ще з вчорашнього вечора.  І ми рушили… в руці смачно потріскувала цигарка з відкритого віконця в леце дув свіжий вітер, я знаходився …..сам понятя не мав де,  і куди мене визуть…що могло бути кращим - свобода і невідомість на фоні майже цнотливої природи. Мабуть саме в цей момент я зрозумів всіх  мандрівників всіх  часів і народів які кинувши все відбували на пошуки долі чи просто себе, що в принципі одне і теж.  Я  теж  щось шукав… хоча на даний час  і сам не міг дати цьому щось імя,  але воно живо в мені вагоме і безіменне.
Водій пригальмував на роздоріжі біля магазину КООПЕРАТОР  біля якого мене і мала зустріти Марина. Хоча поки тут нікого не було,  давши водіеві Грушевського подякував і вилузався як Ной на землю обітовану, повністю готовий приймати ласку Божу. Водій також мені помахав з вікна переходячи мабуть уже на четверту. А місцевість тут справді була неперевершена, невеличкі гори і долини, трави, дерева все виглядало доволі казково, як і три шляхи які переді мною стелилися. На право підеш – коня втратиш, на ліво підеш – меч втратиш, прямо підеш назад не повернешся. Намагався я пригадати казочку і подумки гадаючи звідки йтиме до мене Мавка, адже неможливо бути іншою, всотавши  всю цю  красу. Назад не повернешся, майже з неприхованою радістю промовия я дивлячись на наближаючись постать Мавки. Росла статура, темне волося, світло карі очі, середньго розміру груди, рімненькі ніжки, тепла посмішка. Вона була такою якою  я не одноразово малював собі в уяві.
Я дивився на неї  як люди звикли дивитися на фантастичні дива природи, з радістю що вони теж  є її часткою і якби переймаючи частинку цієї  краси,  карбуючи її  в памяті.  А моя Мавка напрочут трішки розгубилася її карі оченята дивилися скрізь мене,  і явно були налаштовані побачити щось інше.
- Привіт.
- Привіт- відповіла Мавка розтягуючи вуста в доволі милу посмішку. Вона обіймає  мене, трішки пригинаючись адже а на пів голови нижчий за неї,  а я на знак подаки цілую її у лебедину шийку і намагаюсь притиснутись до неї всім тілом
 А потім ми йшли тримаючись за руки,  і в мені здавалося що це я її веду. Вона не говорила ні слова тільки щохвилини посміхалась, я в свою чергу задавав всілякі питанячка які прийнято задавати при зустрічі: чи не розчарована вона побачиним, як іде підготовка до сесілля і тому подібне.
Зустріли мене майже с хлібом і сілю,  взагалі я і не розраховува на такий теплий прийом нікому до сіль незнайомого гостя.  Здавалося я знав цих людей вічність, прості і привітні – якби всі були такими наскільки булоб легше нашій грішній земельці. 
Розмістили мене в кімнаті Марини, тільки переступивши поріг  її  кімнати я побачив її -  мальке диво, вона і справді була дивом таких  красивиї дітей я ще не бачив, русве волосячко,  ніжне і тендітне личко з  рівними рисами,  сонне янголя тай годі.
Взагалі весіля пройшло добре, і напрочут спокійно хоча і докінця ми не досиділи. Мене представили як почесного гостя з Киева. І доволі часто я ловив на собі зацікавлені погляди подруг молодої, чи просто родичів молодих.  Декому мене представляли і ми декілька хвилин розмовляли не про що: про погоду,  політику,  про те які гарні молоді і уже разом під чарчину гіркої, просили в Бога для них щасття. Ми з Мариною  пробули весь час разом, сиділи за весільним столом поруч, почерзі тримаючи і пичкаючи всякими смачнинками маленьку Настусю. Вона швидко до мене звикла, хоча в її оченятках виднілась  заздріть що матуся приділяє більше увагу якомусь дядьку.  Блище до вечора маленька втомилася і ми взявши таксі поїхали додому. Прийнявши водні процедури з  великим клопотом уклали маленьку спати,  а самі щоб не заважати пішли на двір подихати свіжим повітрячком, яке тут і справді було свіже і пянке і якби я міг  я б мазав його на хліб.
Ми сиділи на порозі її будинку і дивилися в зоряна небо, і мені здалося що стільки зорів я ще не бачив. Вони були так близько що до них здавалося можливо було дотягнутись рукою. Я гладив її волосся – темне  і трішки курчаве яке стікало з рук – як пісок крізь пальці. Не знаю чому але вона завжди була для мене дитиною, хоча і була на п’ят років старшою, чим вона мені сподобалася і сам не знаю,  але від неї постійно віяло якоюсь витонченою жіночність.
Вона взяла мою руку і ніби кошеня потерлася об неї щічкою, а потім ніжно немов дитина поцілувала, і по тілу  вмить розтиклася п’янка волога. Ніхто і ніколи до цього не цілував мені руки…ії вуста здалися мені ніжнішими за шовк, трішки повненькі і вологі від  збудження.
- Я навіть і не думала що так буває,  тихо  ніби про себе в голос промовила вона.
- Як так???? Клеїв дурника я, адже добре розумів про що зараз  піде мова, а саме про спосіб нашого знайомства. На мою думку це питання постає в відносинах  майже завжди, коли сидять голубята і воркують , що якби  вона не помилилася номером телефону,  а він не запросив до кавярні, чи сів не в те маршрутне таксі,  таких  історій просто безліч і мабуть  прийшла черга і моїй.  Сам не розумію чому але я з  першої хвилини знайцомства дуже добре розумів цю жінку.  Так  саме жінку, ще з юних  років в мене склався стереотип, стосовно цьго  почесногого звання і чим далі тим все рідше я його присвоював.
- Так іноді соціальні мережі і мобільний звязок творять дива.
- Мені здається що все сталося, так як мало статися. І найкраще що ми можемо зробити це просто бути вдячними випадку, Богу, вселенському розуму.
- Хтось одного разу сказав: “є два погляди на життя, перший це те що див не існує, другий що все в цьому житті диво”.  І справді все що сталося потім справді було для мене дивом з див.  Мені навіть здалося що я відчув себе щасливим, адже щастя це та маленька мить між минулим і майбутнім,  і я всотутвав цю мить всім своїм еством відводячи в мозку гігабайти памяті для  її збереженя.
- Як ти важашь в нас є  майбутне.
Ось і все, було щастя та все вийшло. Від цих її слів трішки загірчило в роті, і зявилося відчутя ледь відчутної огиди, ніби хтось  матюхнувся в святому місці. Майбутне, майбутне.... а не знав що їй сказати ...і брахати чи розповідати байки теж бажання не було. Майбутне....її 27 мені 22, в неї дочка, в мене робота з  нестабільним заробітком,  і живемо ми в різних  кінцях  країни. Мені з  нею добре, але чи кохаю я її ???? Чи кохаю  я взагалі когось......чи взагалі я знаю що таке кохання. В цьму мабуть і ціність справжньої жінки що вони як кішки,  переймають найменші порухи настрою господаря. І зрозумівши що ляпнула щось не зовсім доречне,  винувато опустала очі. Ми  мовчали...Боже як приємно мовчати...адже слова від лукавого...справжне не потребує слів. Вона дивилася в мої очі а я в її і мені здавалося, що там також зависли в безодні зорі з безлічю галактик. Вона трішки піднесла голівку щоб я з зміг  відчути її дихання, я часто зустрічав цей ритуал,  ще  в раніх американських  фільмах коли двоє перед  тим як накинутися на оде одного стоять собі і переминаються з  ніжки на ніжку  і з кожним притупцем відстань скорочується аж  поки її вуста не зупиняються в сантиметрі від його,  і вона солодко замружує очинята в предвідчуті злиття двох тіл, залишаючи для нього цей малесенький крок. Він в свою чергу зовсім не поспішає  як витончений гурман,  йому головне насолодитися зовнішнім виглядом страви, вдихнути букет її пахощів. І нарешті він робить цей крок в невідомість, адже хто знає  куди тільки заводять ці поцілунки.
Взагалі я завжди відавав велике значеня цьму ритула двох, адже він як ніщо інше передає ємоції, не даремно ж  йому присвячено  стільки містики,  згадки про що є і в книзі книг.
Я цілую її лебеднину шийку і ї її вуст вилинає ледь вломимий  стогін, вона бере мою долоню  і кладе собі на груди і навіть крізь  тканиину її сарафанчика я відчуваю налиті кружальця. ЇЇ тіло здається зовсім розмякло, і повніло вологою, її ніжки злегка сіпнулися.
Ні я більше не витримую  прошепотіла вона. Ходімо за мною, вона підвелася взяла мене за руку і провела до вітальні, яку увінчувало доволі пристойного розміру ліжко.  Вона якимсь одним стрімким рухом скинула з  себе своє вбранячко і тихо майже без звуку лягла на ліжко. Місячне проміння яке ледь пробивалося крізь шибку падало їй на обличя, груди. Немає більш красивого видовища в житті, чим жіноче тіло не дарма його красу намагалися перенести в віки грецькі скульптори. Ось і вона моя богиня яка зійшла з Олімпу  тільки ради того щоб  відкрити звичайному смертному всі  богемні втіхи. Мені відібрало мову, думки плутались в якусь незрозумілу мені вязь. Помітивши моє зацепеніня вона взяла мене за руку і в одну мить я опинився на ній, її   тіло просто горіло,  її руки обхопили мій стан і так притисли мене до себе що мені здалось що ось ось ми повинні стати одним цілим, незрозуміло звідки в такому тендітному тілі така сила.  Поцілунки наповнились непереборним бажанням, силою, стрімкістю.  Ледь чутно розїхалася блискавка на моїх джинсах і тут я опинися уже без них, знявши їх разом з спіднім, так само легко злетіла і футболка.  І тепер я відчував її  тіло кожною клітинкою  свого ества. Вона обхопила мене ніжками і  я проник у сятая всятих від чого  помемніло в очах, тілом пробіг  струм  а сереце здавалося вирветься на зовні. Її тіло звивалося, легенькі стогони переросли майже в крик, солодкий і поривистий. Її ніжки не дозволяли мені вийти  з неї не на мікрон.  Взявши її за сіднички я вже неміг  зупинитися, і ось уже срегіт ліжка перекрикуав її стогін. Один плавний рух  і ми опинилися на підлозі, її очі не світисися вони просто палали і ось та довгождана мить її тіло просто забилося в конвульсіях,  останій стогін і посмішка щирішої від якої небуває даже таєнство.  По моєму коріню  плано потикла житедальна волога.  Вона так і продовжувала лежати  не в змозі поворухнутися, її волося було мокре як після весняної  зливи і краплинки поту стікали вже по моєму тілу.  Диханя з  рештою заспокоїлось і з  її карих очитян двома рівненьки цівками покотилися сльрзи.
- Марин, що  зто бою, я легенько поцілував її  в вологі губи, від яких зразу ж кинуло жаром. Дитино моя що не так, що  з тою.
- Ні все добре, промовила вона переходячи вже  на всхлип,  мені завжди хочеть плакати після хорошого оргазму, не переймайся це скоро мине.  І справді невдовзі її оченята знову запалали, дві жаринки вуст  розтягнулися в посміщці.
І тут вона вже осідлала мене, і як вправна вершниця зразу ж перевела жеребля в галоп. Я знову втратив звязок з реальністю, я і справді на деаякий час відчув себе конем, який мчав  через  дикі степи в весняну грозу і майже не торкався грішної землі, сконцентрувавши увагу лише на вправній наїздниці.  І тут блискавка вразила вже мене, тіло обмякло і виділивши останю вогкість здавалося зовсім порожнім. Ще деякий час ми просто лижали і вона слугувала мені за ковдру, я просто не міг говорити, забувши  що є слова, звуки. Я  дивися в ці очі які горіли щирістю. Не одна мова на світі не здатна передати цей вогонь. 
- Треба збиратись, скоро гості почнуть сходитись. І справді пів години пролетіли як мить. Вона підвелася і ставши до мене спиною  швиденько накинула диво – сарафанчик,  помін поцілувала в щіщку.
- Дякую тобі, я забула коли мені було так добр......я заткнув її вуста рукою, ніколи більше не говори дурниць. Вона знітилась......гм.....тоді .....кави???? Булоб добре і......... покурити. Вона допомогла мені розібратись з головоломкою з джинсами які переплились з білизною  і  нагадували хустинкового чоловічка якого матусі крутять  з носової хустинки аби забавити малечу.  Поки я вдягався на кухні уже чувся звін кухоного приладдя. Взявши по гонятку кави пішли на той таки ганок, ділитися враженями з зорями. Цівка диму від  сирарети рівненьким стовпцем струїлася вгору, як від благоугодної Богу жертви, що горіла на капищі. Вона іноді  курила з мої рук, маленькими затяжками.  Випускаючи тоненькі цівочки пянкої отрути.
Через деякий час  почали сходитися  добренько підаті гості,  і ми шумною юрбою пересіли на стіл під шовковицею і ще довгенько співали про зелене листя та білі каштани і вже не закушуючи сьорбали оковиту.
Спати лягли в Марининій кімнаті разом з Настею, що мені здалося доволі сімейно. Хоча довгі гулянки і неможливісь добре виспатись просто підкошували ноги. Варто було прийняти горизонтальне положення як морфей вже тягнув мене за шкірки в своє   царство. Я тільки памятаю її обійми ніжні  і телі.
Зранку прокинувся  від поцілунку Маринки що стояла біля ліжка на вколішкак  і помітивши що я приходжу до тями притисла до вуст пальчик на знак збереженя тиші, адже поруч в позі жабиняти спала Настя обійнявши мене за руку.
Поснідаши на скору руку ми вирішили  трохи прогулятися і подивитися красоти про які ще місяць тому в  тефоному марафоні розповідала Марина. А подивитись там і справді було на що..., печери, парк, водоспад...і все це  на фоні просто казкової природи. Повернуль лиш блище до обіду, де як виявилося всі нас чикали, другого дня малося відбутися вінчання в одній в місцевих церков. Вінчання прошло якось напрочуд швидко з запахом несправжності: маленька церква, а священослужитель своїм зовнішнім виглядом більше нагадував сатану, який невідать чому вирішив скріпити цей союз.
А далі все проходило по сценарію  сільського весіля другого дня, з балаганами,  самогоном, гучними співами,  і з спянілими танцями. Ми з Маринкою  як справжні сіамці були не розлучні і після трьох чарок весільного напою вирішили прогулятись в лісочку який розпочинався прамо за подвірям молодого. Говорили про те про се, а відійшовши далеченько в лісок припали один до одного і я вже не міг відірватись від її вуст, пянких  і солдких.
Сонце почало котитися на спочинок і час було повертатися, хоча це і далося  зовсім не просто, не хотілося мені відпускати цю Мавку.
 Прийшов час мені відїджати, ми сиділи в залі очікування до потягу залишалось пів годинки. І тут Маринка просто не витримала.
- Мабуть я піду, якщо не зроблю цього зараз тоді просто буду  бігти за потягом. Вона підвелась поцілувала мене в губи, розвернулась і вишла.
Столиця!
 Столиця -  як завжди вітала мене простягнутими руками жебраків, які зазвичай шукали прихистку біля Аїдової підземки.  І кинувши  на почин якомусь молодикові в тюльяшці який, силився зробити гримасу каліки, Ярослава Мудрого аби тої мудрості шоч  трохи зявилося і в нього, аби не стояв все життя на колінах. Аїдове царство в ранок понедіка просто кішило грішниками, тиснява і задуха на обличях, ні краплини  радості, вони сірі і схожі один на одного, роздратовані і похмурі розїзджаються по офісам, магазинам,  фабрикам...аби тягнути день до вечора, щоб потім знову проїхатись по колу пекла і лягти спати. Не знаю чому але мені стало шкода їх.
- “А Мы могли бы служить в разветке, Мы могли бы играть в кино” -  згадалася мені пісенька вусатого кулінара, соліста «Мариши Времени». От би і мені цю машину часу,  повернутися в минуле і вправити собі мізки, а де і соломки підстелити, чи вернутися до початку всьго і  запитати в Бога а в чому сесн нашого існування і чи є він загалі цей сенс. Невже сенс в тому    аби брехати, вбивати, збирати колекцію  мертвих американських  призедентів. Нітше сказав,  що  якщо людина відповість на питання для чого вона в цьому світі,  то вона зможе винисти все, все пережити і все прийняти. В чомусь я був з мин згоден,  але деж це - для чого???? Ми носимо його в собі як личину, воно завжди з  нами але чому тоді так мало людей відповідають на це питання,  мабуть це питаннячко і є тим останім у білеті який всі ми здаємо в кінці шляху. 
Думки про вічне прирвав доволі цікавої зовнішності  молодкик який прозтягнув мені в відкитій долоні візитку, мабуть в мене спрацював хапальний рефлекс,  я без слів взяв цупкий папірець. Молодик по військовому крутнувся на одній нозі і вийшвов в щойно відчинившіся двері вагону. Чому мені завжди щастить на прибецаних??? А далі цікавість взяла гору. 
Красавін  Платон Германович,  Керівник центру розвитку людини...тел..моб...emeil...візитівка була не з дешевеньких які так полюбляють тикати при найменшій нагоді корумповані державні службовці, і менеджери середньї ланки напівлегальних фірмозаврів.  Центер розвитку....ну і нехай буде куди позвонити по пянці.
Моя однокімнатка в пятиповерхівці що знайшла соє  місце по вулиці вождя всіх часів і народів, вітала мене порохом і задухою. Я ніколи не був напрочут охайним в поводжені з речами,  мабуть того   і не обтяжував себе зайвим хатнім начинням. З цінних  речей можливо відмітити тільки лептоп  куплений ще за роки навчання в університеті, та  стільниковий радіотелефон  який в мене стояв більш  як декорація адже був відімкнений  ще місяць назад за  несплату, да  і  сенсу за нього платити, з теперішнім розвитком мобільного зв’язку  я не бачив.  Мобільний зв'язок видався легкий на по мині, озвавшись до мене голосом  Земфіри з мобільного.
- Привіт Брат,  майже по Бригадівські випалив я, хоча і братами ми були лише названими і  споріднювало нас тільки  проживання  в одному районі міста. Одного разу нас познайомили спільні друзі і сидячи в якомусь ганделику ми добре набравшись  поцапались за якусь фіфочку, а він здорової  статури хлопчина замість того щоб тріснути мене поміж роги почав включати задню, мов да не треба мене бити. Давай ми з  тобою візьмем  краще  плящину і поїдемо до мене, да і посидимо по людськи, і через хвилину ми уже летіли в таксі, після цьої посиденьки   ми стали чи не найкращими друзями.
- Привіт Брат, як там весілля…???
- Взагалі не погано, давай зустрінемось через  годинку в Коридорі що на 3-го Інтернаціоналу, є цікава розмова. Коридором, називали кав’ярню що прилягала до кінотеатру Перун,  і зовнішнім виглядом і справді нагадувала коридор, вузький і довгий. 
- Добре тільки я буду не сам, тобі когось брати????
- Бери тільки грудастиньку, ти ж знаешь мої  смаки.
- Не хвилюйся найду тобі дирочку.
- Тоді до зустрічі.
Любив я його хист вирішувати питання. До зустрічі година, а ще треба встигнути вимити грішне тіло, і попрасувати вим’яті з потяга джинси.  Літненька водичка з легкістю змила залишки дрімоти і легкої роздратованості яка осідає на тобі після громадського транспорту.    Штанці я взагалі вирішив залишити в первозданному вигляді,  не до консула ж на прийом зібрався.
Від  вулиці всіх вождів до центру міста де знайшов свій  прихисток  і Коридор пішечком було йти хвилин десть, І без п’яти  вісімнадцять  я уже сидів як ківтка в коридорчику з гормям кави і силився видути з себе нікотинове колечко, що в мене виходило тільки з  переміним успіхом.   Сьогодні тутечки було зовсім не людно,  з  відвідувачів були тільки двоє середніх років чоловічка що мочили носи в пиві і гучненько обговорювали  те, як добре там, де нас нема.
Братик був як завжди пунктуальний, і тільки-но  вони переступили  поріг кавярні як в мене дим пішов носом. Угодив Братик - дирочка и правда була розкішна – натуральна блондиночка  з  третім розміром очей,  модельної зовнішності, і як потім з’ясувалося звалася Ангеліною…..Анге…..такого шароварного імені я правда кажучи не очікував. Братикова пасія теж  була нівроку єдине що їх розрізняло колір волосся, адже в неї він був чорніше чорної земельки. От тобі і інь і янь, мені навідь повеселішало від того що згідно китайської філософії сиділи ми явно по феншую.  Тільки но  новоприбувші розмістились за моїм столиком, до нас підтюпцем підійшов  офіціант. Пляшку Alexxa  і щось перекусити,  офіціант вклонився і більше не задавав лишніх  запитань, адже замовлення розв’язувало йому руки і дозволяло нагріти нас на кругленьку суму.  Мені завжди подобався його  стиль  розмов з дирочками він  приводячи їх до якогось закладу ніколи не питав що вони будуть пити і чим закусувати, він взагалі поводив себе відкрито на скільки це було б  можливо аби не перейти до цинізму.  Від  чого вони просто казилися але зробити нічого не могли,  і роздратованість в якийсь період часу переростала в повагу, адже Баратк як ніхто вмів тримати ситуацію під контролем.
Мій інь виявився  студенткою третього курсу, лінгвістичного університету , що мене відразу зацікавило люблю я поліглотів, ще більше мене хвилювало якою мовою вона стогне перед оргазмом,  було б  приємно якщо французькою.
Тільки но офіціант, якого судячи з бейджа  звали  Робертом  поставив перед нашини пиками стейки з шоколадним соусом, я відразу пройнявся до нього повагою…і сам не знаю  звідки випалив….Zer Gut…що в мене вийшло майже з  Берлінським акцентом….  всетаки в цього псевдо німця був смак не тільки до сердельок з дешевим пивом.
 Поки я насолоджувався пахощами щойно підсмаженого м’яса, що відразу відізвалося мурчанням десь в черевці,   Братик уже націдив нам по пів скляночки. Перший тост вирішили за пропозицією братика випити за знайомство до дна, і всі жвавенько майже по козачому осушили склянки одним подихом.  Після цього ритуалу знайомства, який чомусь  в нашій країні вважається майже священним,  я неодноразово чув  оте – це наш  чоловік ти з ним стільки чарок випили, чи від гуру бізнесу що не одна угода не підписується без чарчини оковитої. А що говорити про військових….одного разу такий горе вояка….  в якого  красувалось 3  зірочок на погонах  з кожного боку хвалився що кожна та зірочка рівна кількості літрів випитих з потрібними людьми….от і виходить, щоб стати паном полковником потрібно те тільки добре розуміти воєнну  мудрість але  і  мати добру печінку, аби тією таки печінкою  при необхідності споїти ворога до смерті,  а потім обмити це з «потрібними людьми» і підвищити звання.
Після того як наша тісненька компанія побачила денце пляшки всі уже були добрими друзями. Я уже без ризику отримати по морді тримав свого іня за ляшку, від чого вона тільки ліниво хіхікала і  періодично мляво потягувалася.
Невдовзі прибіг і Роберт аби заробити лишню двадцятку і виграти ранішній конкурс по ануслізінгу. Може кави…чи чаю…в нас най смачніші тістечка які ми випікаємо самостійно. А круасанів не має? Уколов лизунчика Братик, тоді кави і давай но спробуємо що ви там печете,  і розрахуй нас. І братик протягнув Роберту картку VISA, від чого Робертуса трішки перекосило…адже лизунчик явно розраховував на  готівку  та ще й з наваром.
Тістечка і справді були кулінарним шедевром,  пухкі і ніжні,  кремовий наповнювач приємно вразив адже судячи з  смаку був натуральним виготовленим з масла, какао і ще невідань чого…ще трошки і цей Роберт і всі німці в його лиці протопчуть через шлунок дорогу до мого серця і я буду змушений простити їм Сталінград.
Ми вже збирались іти і я навіть наготував Роберту двадцяточку…всетаки він мене сьогодні порадував…коли мій Інь запропонував поворожити мені на кавовій гущі, спішити нам всім було нікуди на тому і порішили. Спочатку слідувало нескладні маніпуляції з перевертання горнятка на блюдце щоб з провидійної гущі стикла зайва волога. 
Я завжди з  байдужістю  відносився до всякого  роду гадань, гороскопів, віщувань і всіх  тих херомантій яких ще й досі навчають астрологічні школи. Але завжди вислуховував цих лжепророків з цікавістю  іноді вони і справді  говорили цікаві речі. Ще мене дуже навіть веселило  коли при кожному їхньому суджені про твою  карму-долю і крізь все те пороблене, якого судячи зі слів тих  таки віщунів виданно не видано. Вони як вправні психологи пильно вдивляються в твої ясні очі, шукаючи в них тіж  такі правдиві судження. Не треба бути віщуном щоб навчитися віщувати лохам долю,  тим паче що за теперішніх часів і моди на всілякі психологічні тренінги, вважаю одної хорошої  книги по нейрон лінгвістичному програмуванню буде досить, аби стати просвітленим в світі чужих доль. 
Хоча мій Інь до просвітленої  не дотягувала, вона навпаки вдивлялася в щойно випете і перевернуте горня кави,  силясь знайти в середньому помолі Арабіки якій таємничі символи. Інь насупив свої тоненькі брівці.
- Хм…..прикусила нижню губку Інь, цікаво аж занадто цікаво я таке рідко зустрічаю…а потім почала.
- Ось бачиш це щур,  тут схарапудило вже мене, я все розумію но щуром я ніколи не був…Інь швиденько затулила мої вуста швидким
поцілунко,  втамувавши бажання накрутити цьому лжепророку хвоста.
- Ні ти мене не так зрозумів щур це добрий знак, символи не завжди мають схоже значення з реальним станом речей. З цим я був повністю згодній, адже ще підлітком  після страшного кошмару в якому я побував на своєму ж  похороні, мене зацікавило що б то могло означати. З  цим питаннячком  я попрямував до Відьми, так називали стареньку бабцю що мешкала  за містом,  так званому зараз – спальному районі,  куди ще їхати тлумачити сни як не до того таки спального району.  Хатинку Відьми я  знайшов одразу, бабці хоч і було мабуть під 100 була популярнішою чим оті інкубаторські зірочки які з геометричною прогресією трусять чим Бог дав на М-ТВ , до неї зі всієї країни, та і близького зарубіжжя  з’їжджалися люди аби заглянути туди куди не слід, та і ті таки зірочки бо бабці також  навідувалися  мабуть за порадою чи заливати  в себе ще одне відерце силікону,  чи  хай поки грішне тільце ще так побігає. Будиночок Відьми  виявився зовсім без курячих лапок навпаки, був вельми чималеньким з  охайним просторим подвір’ям, скоріше за все бізнес у бабці пішов непогано. Хоч я прибув до Відьминого дому майже на світанку попасти на прийом мене вдалося тільки блище до обіду. Я розповів бабці про свій сон, бабця довго мовчала і дивилася в мої спантеличені очі. Хоч часу з  того моменту утікло не мало, але до сих  пір пам’ятаю її очі, що ніби випадково потрапили в старече обличчя. Вони були напрочуд живими,  час ніби обійшов їх,  і колір вони мали  напрочуд  гарний – світлого нефриту. Якби  з всього що відкривалося переді мною міг бачити тільки очі, я без вагань стверджував, що переді мною сидить молода дівчина, і цими таки очима пускає  в мене бісики.  На мій подив моє сновидіння бабцю цікавило найменше, вона лишень сказала що то добрий знак, що буду довго жити, адже побувавши таким чином у гостях  у смерті другого разу вона приходить не скоро. Далі бабця знову набрало в рота води.  А потім як я зібрався йти,  адже витримати таку риторичну паузу було складно, я то і дуло думав не задрімала випадково бабця, дівочі очі якої  то примружувались то ледь відкривались, линула на мене тією  холодною водою.
- Даровано тобі крила
А полетіти чи сила?
- Даровано тобі щастя
А чи прийнято?
 - Даровані тобі муки
Да чи стерплені ?
Даровано тобі мудрість
Да чи знайдена?
Від таких  слів трішки запаморочилось в голові, бідні нейрони силясь найти якусь логіку сказаного в голові танцювали гопака від чого застукало  десь в висках. Далі Бабця повернулася до мене спиною і веліла йти, бо більше їй нема чого сказати, гроші велено було теж забрати, що само по собі було дивніше за все вищесказане. Адже те що вона могла щось таке вичудити наприкінці розмови  - це майже нормально,  такий собі піар хід. А от чому Бабця відмовилася від новенького Сковороди для  мене і справлі було загадкою.  З всього виходило так що я і справді якийсь…….прибецаний …..майнулось мені адже відчуття обраності вже засіло десь …десь там куди і сам не тільки не знаєш дороги але і не завжди усвідомлюєш його існування.
З спогадів  мене витягнув, як Білосніжку ще один поцілунок мого Іня.
- Щур це добре, а ось бачиш  в нього корона і він на коні, і лінії  всі рівненькі і йдуть вгору,  все добре буде. От тобі й на, одним словом щурячий цар дай щей на Буцифалі.