Волосся лiанить плечi

Пустощі, лестощі, любощі. Винні погреби душ, що на випив готові. До оцінок, причмокувань, чи просто на вилив. Погреби в плісняві, сирість завдячує своїми прорістками темнощам холоду.
Гра.
Нам весело. Я б'ю тебе, ти б'єш мене. Нам весело.
Ми сміємось, вовтузимось, сіпаємось. На секунду відходимо, а потім знову повертаємось до себе додому до себе. А потім сидимо кожен у власному погребі, і чекаємо.
Чекаємо на появу неспійманих, невитравлених мишей. Щоби знову погратися. І так навіки, допоки не набридне.
Лестощі. Виходять з нас лише з пелюшок, чи, як нині вважається блажно, памперсів. Вони пахнуть мамою, татом, бабусею та зачиненим від листя вікном.
Постійне напівповернення, нав'язливість звички, примушеність визначеності. Що, приглушена пташиним співом, не піддається віч-на-віч. Мотуззям зв'язано нас вкотре. "Абсурдність обумовленості". Це цитата. Ні, це плагіат. Це ніби в дивані перед телевізором
Дивитись Бертолуччі, Кар-Вая чи не зовсім живого, точніше, мертвого, у Джармуша; і при цьому строчити повідомлення про усілякі розгортання сутностей. Різнобарвним філософам перед іспитом.
Галерея любощів. Анатомічний театр поцілунків. Скульптурність ляскань сідницями. Симфонія хропінь після "ой, як добре".
Ну й усіляке інше незрозуміло що. Але однаково якесь ланцюгошиє, клітчасте, гнітюче, зустрічне звідусіль, неінакше у своїй манітній маїтості та нікчемне у Твоїй перспективі.
Тиск.



2011, весна