Пустеля

День перший.
От ми і тут. Нічого незвичайного. Небо, пустеля жовтого гарячого піску і сонце... Ведемо розслідування. Розвідка.

День другий.
…Ми вже до них звикли. До цих, що з’являються раптово. Спочатку було незвично, навіть страшнувато. Але це поступово пройшло. Ми з ними довго говорили...
Вони привозили з пустелі усе більше і більше різних незрозумілих предметів. Усе камінці якісь та скляні уламки...  Спочатку ніхто з нас не надавав усьому цьому особливого значення, а потім кожний грався ними, розглядаючи їхні вигадливі форми крізь сонячне світло...
Була і ще одна гра: згадували імена близьких людей, назви предметів, усього того, що залишилося там, відкіля ми сюди приїхали. І з кожним днем усе сутужніше і сутужніше ставало для нас це заняття. З кожним днем усе менше і менше вдавалося нам згадати що-небудь з колишніх речей, понять, таких звичних для нас колись, зовсім ще недавно. У душі від цього народжувався тихий незрозумілий сміх...
Усе частіше й частіше кожного з нас можна було побачити у владі цього чудного сміху, побачити із зовсім байдужим до всього навколишнього обличчям, що розпливлося в безглуздій солодкій посмішці.
Зрештою, грати в цю гру ми вже зовсім  переставали... Згадувати більше не було чого. Залишалося лише тихенько сміятися від цього, розглядаючи скляні уламки та камінці...

День сьомий.
Ми – це теж вони. І в цьому немає нічого дивного, незвичайного.