Я – трава, що росте уздовж дороги. Літо. Усе в жовто-зеленому світлі крізь туман. Тоді я ще не знав про те, що таке зір. Тоді це була, напевно, просто пам'ять. Я пам'ятаю їх ще звідтіля... Люди, що йдуть по дорозі, зовсім поруч зі мною. Повільні, втомлені й незрозумілі істоти.
Я – дерево. Вони, люди, ходять уже десь унизу, піді мною. Я мало дивлюся туди, униз, на них, а лише в небо, у безкрайнє, світле, тепле небо, тягнуся до нього всіма силами... А люди йдуть піді мною кудись по дорозі. На них білий легкий одяг. Це схоже на вітер у моїх гілках. Мої гілки – немов їхній білий одяг на вітрі.
Я – людина. От я йду поруч з полем у білій сорочці. Літо. Легкий вітер. Сонце. Середина повільного дня. Під моїми ногами – трава. Наді мною – величезні крони дерев. І я не можу до кінця зрозуміти все це, хоча і згадую щось далеке... Згадую не цілком, а крізь жовто-зелений туман.
Я
© Copyright: Олег Вербовий, 2011
Свидетельство о публикации №211050401223
Свидетельство о публикации №211050401223
Рецензии