Син

А іноді він брав сина під пахву та йшов з ним на вулицю, до людей. Люди ж, як і звичайно, ходили в своїх справах у різні боки.
А він, гордий і величний, показував їм свого сина, крутив їм в усі боки. «Заздрять», – думав він. «Дивіться, який він у мене красень! Правда?! Чи правда ж?!» – щиро радіючи,  звертався він до людей.
Але, бачачи, що в них це не викликає належного зацікавлення, він починав нервувати й кричати. Він кричав крізь плач до кожного, хто минав повз нього, і вимагав уваги. «Подивіться ж! Це мій син!..»
Але люди так само не звертали на нього ніякої уваги. Багато хто з них уже бачив подібне, багато хто встиг звикнути до цього старого... Мовчки йшли люди, обходячи його стороною.
Син мовчав. Він не навчився говорити за все своє життя та звик сприймати все так, як є, без змін. Син знав наперед, що зараз батько знову візьме його під пахву та понесе додому. Він понесе його додому, низько опустивши голову, дивлячись собі під ноги. По дорозі додому він ще кілька разів зупиниться, знову звернеться до якоїсь людини, простягаючи до неї свого сина. Батько знову скаже: «Дивіться, оце мій син». Скаже він це втомленим голосом, приречено, майже автоматично. Перехожий потисне плечима й дуже швидко зникне. Старий же знову піде своєю дорогою. Ледве чутно він щось буде бурмотати собі під ніс: «Нічого, синку, підемо. Удома ми будемо дивитися телевізор. Сьогодні цікавий фільм. Сирники ще майже свіжі, а в ранковому супі – петрушка...»