Нiздрi

Ось уже рівно місяць, як мене покарали, обірвавши ніздрі. Зараз, щоправда, вони вже майже зажили – я вільно можу дихати носом. Не те, що раніш... Але обличчя, на жаль, у мене зробилося після цього гидким і спотвореним,  страшним.
Усе залежить тепер тільки від них. Що вони скажуть... Мені потрібно учитися не боятися свого обличчя, учитися зовсім забувати про нього, учитися бути спокійним при розмовах з ними. Вони такі уважні. Примітять кожну деталь і спостерігають, упершись у тебе  очима.
Пройшов ще рівно місяць.
При розмовах з ними я відвертаю голову трошки вбік: мені так легше, хоча все одно розмовляти з кожним із них більше хвилини я не можу. Навіть ця одна хвилина для мене настільки тяжка, що я хочу кудись утікати... Мені здається, що вони дивляться тільки на мій ніс. Дивитися їм в очі в мене не вистачає сил, тому я не можу точно знати, на яку частину мого тіла вони дивляться при розмові. Це нестерпно.
Будь-який сміх тепер я сприймаю на свою адресу.
Небезпечно раптом почати чимось відрізнятися від них. Вони це відразу помітять.
Я темні місця тепер люблю,  ті, у яких мене майже не видно.