Сказка о Президенте

                Казка про Президента               
               
                Геніальній Діккенсовій "Чарівній кісточці"

Жив на світі один… Президент. Так-так, Президент! А чому ви гадаєте, що казок про Президентів не буває? Про Королів та Королев – скільки завгодно. Про Царів та Цариць – також немало. Ваша правда, Президенти – не Королі чи Царі… Але і про них мусять бути казки! Бо Президент –  не остання ж людина в своїй країні!


 Звали його Василем. І був він чудовим Президентом. Ні, він не був ні особливо вродливим, ба навіть навпаки - найзвичайнісінької зовнішності. Також не відрізнявся він і надзвичайним красномовством, багато хто міг у цьому його перевершити. Ні найбагатшим він не був також. Тоді, коли Двірники та Сантехніки в його країні приїжджали на роботу на власних авто, Президент Василь на свою щодня пішки діставався. Сім`я у нього була великою, зарплатня – маленькою. І йому ледве-ледве вистачало її, щоб  прогодувати, вдягнути та взути усіх десятьох дітлахів, яких дав йому Бог з його дружиною Варварою, сплатити за комунальні послуги, телефон, Інтернет, та купити улюблений корм кота Рузвельта. Де ж це бачено? – скажете ви. Що ж це за такий «чудовий Президент» з малою зарплатнею і без службового автомобіля? І рішуче додасте: Таких не буває! Але ж лише хвильку тому хтось тут стверджував, що і казок про Президентів нема! Аж от читаєте  саме таку…


Понад усе Василь любив свою роботу. Йому подобалось бути Президентом. Подобалось це велике різноманіття під назвою «країна». Подобалось знайти спільну мову з людьми. Подобалось налагодити виробництво, побудувати фабрики та заводи, житло для людей, скейтпарки для хлопчаків… Звісно, не він сам усе це будував. Але вміло влаштовував так, що все це будувалось і працювало.

І от пройшло зовсім небагато часу, а його країна стала найбагатшою в світі. Найкращі  літаки, автомобілі, комп`ютери, дороги, будинки, театри, університети, найбагатші врожаї, найсолодші та найсоковитіші фрукти, навіть найсмачніші цукерки та морозиво були саме тут.

Щодня в країну приїжджали мільйони туристів зі всього світу. І просто неймовірно дивувались.
А згодом так її і назвали, «Василевим дивом».

Усього було тут вдосталь. А в школи можна було ходити, а можна було й не ходити, а самостійно вивчати те, що тобі до душі. Але майже всі ходили. Бо там було надзвичайно цікаво. А от тюрем у «Василевому диві» узагалі не було… Якось взяло та й не стало… Хоча усі ще довго пам`ятали останнього злодія, який прийшов у банк  і хотів там вкрасти гроші.
- Усім залишатись на своїх місцях! Це пограбування! – несамовито закричав він.
Касир так здивувався, що йому відняло мову. Тоді до злодія підійшов Директор Банку, всміхнувся щиро й спитав:
- Вам потрібні гроші?!
- Не підходьте близько, бо буду стріляти! – кричав грабіжник, додаючи собі впевненості  енергійними маніпуляціями іграшковим пістолетом перед обличчям Директора. – Гроші складіть у мішок!
- А… скільки вам грошей потрібно, добродію? – з надзвичайною цікавістю розглядаючи грабіжника,  запитав Директор.
- Увесь сьогоднішній виторг! – вже майже спокійно проказав той.
- Ви розумієте… справи у нашого банку йдуть надто добре… І пакування грошей  займе певний час. Одним мішком тут не обійдешся…Ви готові трохи зачекати, поки тут усе зроблять для вас?
- Ну так… готовий… - здивовано витріщився Джек ( так колись сам себе назвав грабіжник Йосип ).
- Тоді, може, горнятко кави? – люб`язно запропонував Директор.
- Можна й кави… - приголомшено прошепотів Йосип-Джек.


Вони пили запашну каву і розмовляли. Виявилось, що Йосип-Джек – останній із ув`язнених. І що сьогодні керівництво останньої діючої в країні в`язниці прийняло рішення в`язницю закрити, а Йосипа випустити на волю. І він ще не встиг збагнути змін, що сталися тут за останні 10 років, які він просидів за гратами.
Чим довше розмовляв Йосип з Директором Банку, тим абсурднішим здавалась йому ситуація з пограбуванням та усе його попереднє розбійне життя…
І коли банківські асигнації були ретельно пораховані та спаковані касирами у 10 великих полотняних мішків, а папір із написаною на ньому захмарною сумою люб`язно принесений йому для підпису, Йосип знітився і почервонів так, як не червонів іще ніколи у житті. Хіба що у дитинстві…

… Він відмовився від мішків. І керівництву прийшлось добряче попітніти, щоб останній з грабіжників не пішов від них з порожніми руками. Він погодився узяти невеличку лише суму і лишень за умови, що він її відпрацює. Спеціально для Йосипа була запропонована  посада банківського шоумена, який щочетверга показував охочим, як колись вправлялись грабіжники. Глядачі були у захваті, вони сміялись до сліз і неодмінно викликали його на біс… А у Банка з`явилось ще більше клієнтів.


Тоді що ж це за історія з президентською зарплатнею? - поцікавитесь ви. А з нею, дійсно, вийшла справжнісінька історія.


Коли Василь тільки-но став Президентом, він видав свій найперший та найзнаменитіший Указ. У ньому йшлося про те, що зарплатня Президента та членів  Уряду стає такою, як найменша зарплатня в його країні і що допоки в ній залишається хоча б один бідняк, ніхто, ніхто не може змінити цей Указ!

Пройшли роки і прийшли великі зміни. Ну ви вже чули, які… Настав час перевірити, чи є в країні бідняки. Радники Президента сміялись, тримаючись за животи, коли почули це завдання.
- Звісно ж немає, пане Президенте!
- Ми не можемо в даному випадку просто вірити на слово! – відповів на це Василь.
Тоді вирішено було надіслати в кожне місто та село спеціальних Посланців.
Усі вони поверталися і  розповідали, як добре живеться людям і що вони вже встигли добряче забути, хто такі ці бідняки і що значить бути бідним.


Незабаром повернулись усі. Не було останнього. Чекали на нього цілий тиждень. Телефонували йому на мобільний телефон, та він не відповідав на дзвінки. Хотіли вже посилати когось за ним. Аж тут нарешті він з`явися сам, втомлений та засмучений.
- Ну що скажеш, друже? – запитали його у канцелярії Президента, потираючи руки та радісно посміхаючись.
- У селі Фащіївка живе Діоген Фащіївський, як він себе називає… – розпочав свій  звіт останній Посланець Президента. - Він єдиний бідняк на усю країну. Одягнений  у лахміття, ночує у великій діжці, бо не має будинка, а грошей навіть трішки у його кишенях не водиться…
- Терміново побудуймо йому дім, призначімо грошову допомогу й розберімось із його гардеробом! – збуджено загомоніли у канцелярії.
- Та де там, люди добрі! – перервав їх Посланець. – Він сам того не хоче, бо вважає, що тільки у такий спосіб він може залишатись справді вільним. Я пропонував йому усе це.
- А він що?
- А він відповів мені словами свого учителя, давньогрецького Діогена Синопського:
«Відійди й не загороджуй мені сонце!»


… Трохи засмучений Президент Василь прийшов увечері додому. Зробив він для країни усе, що міг. А якась зовсім не суттєва вже формальність не дає йому змоги  покращити життя тим, хто отримує найнижчу зарплатню в країні – членам його Уряду. Та й йому трішки більше грошей не завадить. От і Ганнусі нове платтячко купив би, і Ярославчик вже давно нову скрипочку просить, а в нього неабиякі здібності, кажуть…
У вітальні біля каміну вже чекав на нього кіт Рузвельт.

Частенько вони тут засиджувались удвох трохи не до ранку. Гасили у вітальні світло. Сідали у крісло. Дивилися на вогонь. На нього взагалі безкінечно можна дивитись, це не набридає. Згодом починалась дружня розмова. Рузвельт був мудрим котом і до його порад Василь завжди прислухався.

- У тебе щось не так… - м`яко та ледь чутно промуркотів Рузвельт.
- Так, Рузвельте. Діоген Фащіївський – бідняк, що сам хоче бідняком залишатись. Такі у нього погляди на життя. А я не передбачив це у своєму Указі і тепер не зможу підняти платню тим, хто на це заслужив – вірним членам мого Уряду. Що мені робити? – сумно спитав Василь.
Кіт подивився на вогонь, помовчав. Потім лизнув свою лапу, потер нею за правим вухом. Ледь помітно посміхнувся.
- Не сумуй, Василю! Вихід є. Тільки дозволь мені сповістити про нього зранку, гаразд?
- Тоді на добраніч, Рузвельте!
- На добраніч, Василю! – посміхнувся Кіт.


А на ранок усі дізнались, що Діоген Фащіївський вирішив перебратись жити на батьківщину свого учителя, тобто у Грецію. Як йому прийшло таке рішення – для усіх залишилось загадкою. А тільки Рузвельт спав зранку, як убитий, а ще усю ніч спав і увесь наступний день. А коли нарешті прокинувся, то хитро так примружував жовті очі та задоволено муркотів, дивлячись на щасливого Ярославчика, що грав на новій вже скрипочці.


У Фащіївку ж з усіх усюд почали сходитись шукачі істини. А за місяць і сам Діоген повернувся до рідної фащіївської діжки.  Василь з того тішився так, як ніколи ще не тішився.  Бо ж сумно жити в країні, навіть  такій найуспішнішій та найбагатшій, без Діогенів.