Невидима нитка. Есе

НЕВИДИМА НИТКА (есе)

   Ти не розумієш, що з тобою діється... Ти просто відчуваєш невидиму нитку, яка пов'язує тебе з цією людиною, і усе... Спочатку це почуття подобалося, тому що на якийсь час ти зміг відчути себе живим, серце розтопилося, переставши бути кам'яним... трохи... Тобі хотілося усього лише трохи бути живим, усього лише трохи живіше, ніж був, - і ця людина вдихнула в твоє серце цю крапельку життя, і ти зрадів цій крапельці, як пустеля радіє дощику... Тобі хотілося усього лише маленького полегшення, хоч ненадовго, - усього лише трохи подихати свіжим повітрям, ковтнути його хоч ненадовго!..
   Ти розумієш, що в житті ніщо не вічне, усе тимчасове, усе ненадовго... тому і не лестив себе надією, що ця людина зможе затриматися в твоєму житті і в твоєму серці, такому схожому на вагон електрички, в якому потоком змінюються пасажири: посиділи, поговорили по душах, подарували один одному посмішки... і - ось, черговий пасажир пішов, зійшовши на потрібній одному лише йому станції... Ти знав, що він піде, ти звик до цієї зміни, і ти відпустив його з легким серцем, зігріваючись цим швидкоплинним теплом, яке він подарував тобі...
   
   Ось, ще один пасажир... Ти підсів до нього охоче, щоб не почувати себе самотнім в цьому набитому народом вагоні, і заговорив з ним просто, знаючи, що він відповість... А якщо і не відповість, то - ну його! блазень з ним, народу повно, завжди знайдеться з ким поговорити!...

   Ти заговорив з ним, і він відповів. Щось тепле запалилося в грудях знову, і ти зрадів цьому теплу, тому що втомився від холоду, невідбутного, переслідуючого холоду... Але ти не збирався до нього прив'язуватися, до цього випадкового попутника: ти звик до текучки... І ось так і жив усі ці роки: перебиваючись на випадкових подарунках тепла, від одного до іншого...
   Ви поговорили, і здається, що сказали один одному досить, - в усякому разі, ти не звик до продовження, ти звик йти в цей час, - лише злегка звільнивши душу від тягучого тягаря почуття непотрібності, - але відчуваєш щось особливе до цієї людинки, і хочеться, щоби вона просто ще трішки побула поруч, не йшла... Всього трішки!
   Ти умовляєш себе: "Ну добре, ще трішки - і ми прощаємося"! Так, ще трішки. Просто подихати. Мовчки. Без слів. Ще трішки... І ще трішки... Усе, тепер пора йти, вистачить. Але - ні, ще є час..."
   І ти говориш собі знову: "Ще трішки"... Вдих, і ще один... Усе, тепер пора... Ні, ще трішки..."
   Ти вже відчуваєш деяке роздратування від цієї хвилинної слабкості, яка затягнулася, і хочеш піти, але - не можеш: ти відчуваєш, що невидима нитка, немов павутиння, зв'язала тебе з цією людинкою... І тут ти починаєш відчувати занепокоєння, і обурення, і подив:
   "А це ще що таке? Невже ти прив'язався до цієї людини? Щоооо???... Хто? Ти??? Та ні! Ти ж вищий за це!"
   І починаєш випробовувати самого себе, перевіряючи, чи вільне твоє серце... Для тебе це важливо, тому що ти і так поневолений обставинами, і тобі важливо, щоби хоча б серце твоє було вільне... І ти пнешся, намагаючись порвати ці нитки, щоб знову почувати себе вільним, тому що - ні, це не для тебе! Ти - птах. Ти народжений, щоб бути вільним. Рабство серця - не для тебе! Вистачить! Ти і так скільки вистраждав за своє життя, спотикаючись об це серце... Прокляте серце! Якого дрина воно болить? Що ти хочеш??? до неї? до цієї людини? Навіщо вона тобі? Що ти з нею робитимеш? Про що говорити? Про твій біль? Вистачить! Ні, про що завгодно, тільки не про болюче! Вистачить!... Ти ж сильний. Сильні не плачуть...
   
   Ну добре, потайки - можна. Поки ніхто не бачить. Трохи...
   І ти плачеш, тому що і серце твоє мається тугою незрозумілою, і ти думаєш тільки про цю людину, щосили намагаючись не думати... Про що ти думаєш, коли думаєш про неї? про що можна думати цілодобово?... Ти ставиш собі це питання іноді, і розумієш, що думаєш ні про що, а просто бачиш її перед своїми очима, вслухуєшся мовчки в її серцебиття, і переживаєш, як вона там, чи здорова...

   Іноді ти ловиш себе на думці, що знову думаєш про неї. Ось, ти намагався не думати, відвернути свої думки, а тут раптом проти волі своєї знову упіймав себе на думці, що думаєш про неї, і навіть встиг полетіти до мрії, як ви зустрінетеся, і говоритимете про що попало, сміятиметеся, і дивитиметеся один одному в очі; навіть відводячи погляди - все одно дивитиметеся, тому що очі - дзеркало душі людської, і тобі чомусь важливо бачити її очі, щоб бачити і відчувати її пульс, щоб знати, як вона себе почуває, чи добре їй зараз...
   І коли ти усе це раптом охоплюєш разом, в якусь мить, то раптом мимоволі замислюєшся про назву тому, що відбувається з тобою... І ти знову гніваєшся, на самого себе, за цю ненавмисну сентиментальність, якої ти ніяк не очікував від себе... І ти вже ловиш себе на думці, що тобі хочеться доторкнутися до цієї людини, поторкати її, яка вона... Ти не знаєш, навіщо їїо тобі чіпати, навіщо тобі торкатися пальцями до її обличчя, і з чого це  тобі хочеться доторкнутися вустами до її вуст - просто доторкнутися, не поцілувати! - і вдихнути її запах... Але ти розумієш, що тобі цього просто хочеться, що це чомусь стало раптом важливим для тебе, і немає ніби нічого важливішого, як доторкнутися кінчиками пальців до її щоки, провести долонею по її потилиці і вдихнути її запах, - запах її волосся, запах її шкіри... Запах її флюїдів, її енергії...
   Ні, ці усі почуття, ці бажання нічого не мають спільного з сексом, - ти це розумієш, але... тобі все-таки трішки дивно, що у тебе виникають такі бажання, і це навіть трохи лякає, і ти гніваєшся на самого себе, і женеш ці думки геть... Йдеш на роботу, щоб забутися в ній, посміхаєшся до одуру усім підряд, квітнеш... Фотографуєшся з усіма підряд зі всякого приводу, щоб зафіксувати свою незабутню посмішку і побачити на фотографії: "Так! я виглядаю правдоподібно щасливим! І без цієї людини навіть, а з тими, хто поруч!"... Хоча і здогадуєшся, що це зовсім не щаслива посмішка, а зла, затуплена, як танець болю... Ти хочеш обдурити весь світ, довівши йому, що щасливий неймовірно тим, що ти - один...
   Але наодинці з собою ти скидаєш усі ці маски в куток, з ненавистю, і кричиш, корчучись від болю...
   І знову намагаєшся порвати це усе, тому що схоже, що ти загрався, і починаєш випробовувати себе і своє серце : наскільки це усе - справжнє? Ти вже здогадуєшся, що ти невільник цього почуття, але ще не можеш і не хочеш змиритися з цією думкою... А душа терпить, а душа болить... Тисячі думок терзають твою голову, ти лежиш на ліжку, і плачеш, і не можеш зупинити потоки цих сліз, і скоро у тебе піднімається тиск, лопається голова, і ти відчуваєш, як кров теплою цівкою сочиться з носа... Ти підскакуєш з ліжка, і біжиш у ванну, щоб намочити рушник холодною водою і знову лягти...
   Боже, твої думки знову про цю людину! І ти знову плачеш, - від безсилля що-небудь зробити з собою, впоратися зі своїм серцем...
   Але - ні, ти не скажеш їй про це. Ти ж гордий. Так! Ти гордий. Ти не принизишся до признання! І взагалі! Ти маєш бути вільним! Ти ж птах!...
   І ти біжиш від неї знову, як від самого себе...
   Але розумієш, що...
це -
круг.
   Замкнутий
круг.
   І ти - в пастці...
   Ти не можеш сказати, тому що цього не дозволяє твоя гордість, але і не можеш мовчати, тому що почуття пруть з тебе з криком, з болем, і ти, надівши чергову маску веселої безтурботності або безтурботної натхненності, починаєш слати йому вірші, під приводом порадувати естетичною красою поетичного складу, роблячи шалено безневинні очі: "А що тут такого? Подивися, як гарно написано! Чи ж неправда?...". І, щоб не видати своїх істинних почуттів захопленістю певною тематикою, змішуєш вірші з анекдотами...
   І смієшся, смієшся...
крізь сльози в серці...


Братіслав Лібертус
квітень 2010

ПЕРЕКЛАД:
з російської http://www.proza.ru/2010/10/18/1389

ТВІР МОЖНА КОМЕНТУВАТИ ТАКОЖ НА:
Глоса http://glosa.com.ua/node/17208
І.Юа http://blog.i.ua/user/3492721/638431/
ХайВей http://h.ua/story/329598/