Монолог

   Самотність, як виклик суспільству вже давно не в моді. Самотніми люди стають примусово, чи за власним бажанням; через пиху, чи наперекір чомусь. Самотність підстерігає нас усюди – ось за цим рогом, вдома, в метро. Від неї нікуди втекти, бо вона всюди. Роз’їдає зсередини, бо ні з ким поспілкуватися, вона точить нас, як вода камінь.
   Здається, потрібно думати, що все на краще, та перспективи ніякої – самотність перманентна, а не періодична.
   Можливо, у цієї хвороби немає зовнішніх симптомів, як кашель, чи нежить. Та є хворобливий стан людини – вона дуже вразлива. Сльози та соплі(с)
   Ця сама самотність часто викликає у людини відчуття провини. Прокидаючись рано вранці і лягаючи пізно вночі, ці дивні відчуття і думки будуть з’являтися в голові з такою швидкістю, що ти вже будеш не в змозі розкладати їх по полицям. І залишається отруїти нервову систему. Та це ненадовго, бо пригнічення пройде і залишиться порожнеча.
   Продегустувавши самотність один раз, ти вже не зможеш без неї жити. Це як залежність. Спитаєте, навіщо мені самотність? Це моя шкідлива звичка, що кожного дня, як викурена цигарка, вкорочує мені життя.