Визит Императрицы

   КУНСТКАМЕРА  ПРИСТРАСТЕЙ ,
                або Візит Імператриці.    
                *
               
               
              Жартівливий сюрреалістичний романі-байка для дорослих, в якому іноді деякі люди поводяться, як звірі, а деякі звірі, як люди. В якому саме чудернацьке й дивовижне виявиться звичайним і саме звичайне буде найдивовижнішим. Всі збіги імен, подій і прізвищ вважати випадковими, а в кого відсутнє почуття гумору – тому читати  категорично ЗАБОРОНЕНО!

   *****
               
  *

                «Світом править доля й примха.»
                Франсуа де Ларошфуко.
                «Максими й моральні міркування.»

            Том перший
                *******
               

          книга перша

                Залицяльник-невдаха
                ****
               
                **********
               
                «Веселіє Русі єсть пити»
                Князь Володимир Красне Сонечко.

                ----------               

                ЧАСТИНА ПЕРША
                Сватання Грицька
***

                Розділ I
   Як сотник Василь Вовчий Хвіст гостей приймав, а також про шкідливість куріння з обжерством.

Колись дуже давно, мабуть сто років після того, як Хмель з ляхами воював, в благодатне правління матінки імператриці Єлизавети, Петрової дочки відбулася ця дивовижна історія...Хоча хто тепер вже пам’ятає, як воно відбувалось насправді, бо історія в виду надзвичайної скандальності того випадку не донесла до нас справжнісіньких імен, вірогідних дат, і навіть точного місцезнаходження тих дивних і чудернацьких подій, які розпочалися, як завжди начебто з дрібнички.
Був спекотний серпневий день,   коли курява стоїть не осідаючим стовпом, тіні зникають, а все живе шукає прохолоди. Вулиця здавалось вимерла, бо пекуче сонце всіх позаганяло в прохолоду глиняних мазанок та льохів і лише дві кудлаті собаки Сірко з Рябчиком солодко посапували під велетенською старезною грушею, віття якої сумно посхилялись чи то під вагою плодів, чи то від пам’яті літ. На їх плутливих мордах світилась від задоволення ситна усмішка. Якби вони могли балакати, то звичайно не без задоволення б розповіли, що минулої ночі  дуже гарненько під’їли сусідських курей.
Справа в тому, що хазяїн тих курей-невдах, значний козак, в минулому запорожець, а тепер сотник Чернігівського полку Степан Вовчий Хвіст, або просто Хвіст, як його звали на селі, третій день приймав в себе сватів. Прозвали так Хвостів ще від прадіда, котрий колись на спір піймав вовка, який лякав все село, та підрізував час від часу, худобину. Балакали навіть, що то не вовк, а вовкулака. Піймав не легко, а герцюючи мало не годину, без зброї, го¬лі¬руч. Зві¬ри¬на по¬пав¬ся ду¬же силь¬ним і не¬здо¬лан¬ним. Якось так тра¬пи¬лось,але пра¬дід чи то від¬гриз ,чи то ві¬дір¬вав (та не від¬рі¬зав ,бо но¬жа в ньо¬го не бу¬ло) вов¬ку хвіст, з яким і за¬ли¬шив¬ся, ко¬ли зві¬ри¬на втек¬ла.  Біль¬ше той сі¬ро¬ма¬нець се¬ло не ля¬кав, ма¬буть йо¬му ста¬ло со¬ром¬но,бо який же він вовк без хво¬ста ,а від то¬го ви¬пад¬ку всі пра¬ді¬да про¬зва¬ли Вов¬чим Хво¬стом. Від цьо¬го прі¬зви¬ська, Сте¬па¬но¬во¬го бать¬ка в ди¬тин¬ст¬ві драж¬ни¬ли Хво¬сти¬ком, а ко¬ли той під¬ріс, то й про¬сто Хво¬стом. Зго¬дом, як зав¬жди це бу¬ває це прі¬зви¬сько при¬лі¬пи¬лось і пере¬йш¬ло пов¬ні¬стю не¬на¬че чо¬бо¬ти й шаб¬ля, до си¬на. Так во¬ни жи¬ли й рос¬ли з ді¬да до вну¬ка з Хво¬сти¬ка до Хво¬ста. Ось тіль¬ки в ос¬тан¬ньо¬го бу¬ли ли¬ше доч¬ки.
Де¬ле¬га¬ція сва¬тів бу¬ла до¬сить знач¬ною в го¬ло¬ві з сот¬ни¬ком Чер¬кась¬ко¬го пол¬ку Ля¬щем. Ко¬лись їх¬ні бать¬ки бу¬ли по¬бра¬ти¬ма¬ми ще по За¬по¬ро¬гам і якось в на¬го¬ді да¬ли сло¬во по¬рід¬ни¬ти¬ся ро¬да¬ми, та ос¬кіль¬ки бу¬ли в них ли¬ше си¬ни, то то¬ді те свя¬те ді¬ло не ви¬йш¬ло, а ви¬хо¬ди¬ло ли¬ше з їх¬ні¬ми вну¬ка¬ми. І те¬пер сот¬ни¬ки дав¬но не ба¬чив¬шись по вза¬єм¬ній зго¬ді ви¬рі¬ши¬ли ви¬ко¬на¬ти не ви¬ко¬на¬не свя¬те сло¬во ді¬дів, та спро¬бу¬ва¬ти зве¬сти до¬ку¬пи вну¬ків: доч¬ку Хво¬ста Ма¬рин¬ку, та си¬на Ля¬ща Гри¬цька.
З ни¬ми при¬їхав і сам май¬бут¬ній на¬ре¬че¬ний, бо це бу¬ло не стіль¬ки сва¬тов¬ст¬во, скіль¬ки ско¬рі¬ше ог¬ля¬ди¬ни, адже мо¬ло¬ді ще не зна¬ли¬ся. Та¬ка спра¬ва пот¬ре¬бує знач¬них пе¬ре¬мо¬вин з не менш щед¬рим уз¬ли¬ван¬ням. А вго¬сти¬ти до¬ро¬гих гос¬тей справ¬ді бу¬ло чим. Хво¬сти¬ха з доч¬ка¬ми дві не¬ді¬лі, як втім по¬тім ви¬йш¬ло на свою го¬ло¬ву, гна¬ла око¬ви¬ту. Бу¬ли й ме¬ди ,та на¬лив¬ки різ¬ні. Крім то¬го на¬ва¬ри¬ла пи¬ва дві боч¬ки і квас на пох¬міль¬ний ра¬нок, як вия¬ви¬ло¬ся не один. До га¬ря¬чих на¬по¬їв бу¬ло та¬кож зви¬чай¬но, що й на стіл по¬кла¬сти, са¬мо¬му ца¬рю не со¬ром¬но бу¬ло б за та¬ким сто¬лом по¬пої¬сти. І гу¬са¬ки за¬пе¬че¬ні з яб¬лу¬ка¬ми, і мо¬лоч¬не по¬ро¬сят¬ко на¬шпи¬го¬ва¬не ку¬ріп¬ка¬ми, і кач¬ки з гри¬ба¬ми, і су¬да¬ки з ко¬ро¬па¬ми  роз¬мі¬ром з те¬ля, і те¬ля на¬би¬те са¬лом та ка¬шею, а та¬кож різ¬ні со¬ло¬ні та ква¬ше¬ні, за¬пе¬че¬ні та за¬жа¬ре¬ні на¬їд¬ки, і пи¬ро¬ги, і гор¬щик сві¬жої осет¬ро¬вої ік¬ри, що бу¬ла ве¬ли¬ка ди¬ви¬на в цю по¬ру ро¬ку. Ні¬чо¬го Хво¬сту не бу¬ло жаль ра¬ди доч¬ки сво¬єї мо¬лод¬шої, кра¬сунь¬ки Ма¬рин¬ки.
Гри¬цько, що сва¬тав¬ся був ог¬ря¬ди¬ще ще той, ле¬д¬ве в две¬рі про¬пхав¬ся, а ку¬ла¬ка та¬ко¬го здо¬ро¬во¬го мав, ну справж¬ні¬сінь¬ко, як чи¬ма¬лень¬кий ка¬вун.
Ма¬рин¬ка, як йо¬го по¬ба¬чи¬ла впер¬ше, то не ви¬три¬ма¬ла і ска¬за¬ла за¬хо¬п¬ле¬но ма¬те¬рі:
-Ой ма¬мо! Ви тіль¬ки по¬ди¬віть¬ся, яке пре¬ве¬ли¬ке здо¬ро¬ви¬ло той Гри¬цько, ну справж¬ні¬сінь¬ко бу¬гай! Та та¬кий чо¬ло¬вік і плу¬га за со¬бою і бо¬ро¬ни лег¬ко по¬тяг¬не!
 На що ма¬ти скеп¬тич¬но здвиг¬ну¬ла пле¬ча¬ми.
-Не пос¬пі¬шай ра¬ді¬ти до¬ню, не¬на¬че та кур¬ка в ко¬мо¬рі по¬се¬ред зер¬на. Ось по¬жи¬ве¬мо да¬лі, й по¬ди¬ви¬мось, що во¬но та¬ке мій зя¬тьок май¬бут¬ній.
Сам Гри¬цько по¬чув¬ши ці пер¬ші про¬я¬ви реш¬пек¬тів до се¬бе, сер¬ди¬то по¬ду¬мав:
«Еге, прав¬ду ця жін¬ка мо¬вить, та ра¬но ме¬не ще в зя¬ті до се¬бе ра¬ху¬ва¬ти. Що я бу¬гай який, плу¬га та бо¬ро¬ни тя¬га¬ти. Дів¬ка то вид¬но гар¬на, та з ли¬ця во¬ди не нап’єшся.»
Па¬ра¬ска теж ви¬ска¬за¬ла свої пер¬спек¬ти¬ви що¬до по¬даль¬шої до¬лі Гри¬цька.
-Оце здо¬ро¬вань! Я на ньо¬го ви¬лі¬зу і він бу¬де ме¬не ка¬та¬ти не¬на¬че наш ко¬ник Сив¬ка!
Ма¬ри¬на не по¬го¬ди¬ла¬ся й да¬ла ле¬гень¬ко¬го ля¬па¬си¬ка мо¬лод¬шій се¬ст¬рі-під¬літ¬ку по м’якому міс¬цю.
-Ще чо¬го! Теж ме¬ні, гу¬бу роз¬ка¬та¬ла! Він мій, то¬му я на ньо¬му ка¬та¬ти¬ся бу¬ду!
Па¬ра¬ска пох¬ню¬пи¬лась, об¬ра¬же¬но від¬вер¬нув¬шись від се¬ст¬ри і  ле¬д¬ве не пла¬чу¬чи шмор¬гаю¬чи но¬сом,  по¬ча¬ла жа¬ліб¬но про¬ка¬зу¬ва¬ти са¬ме так звіс¬но, щоб і ма¬ти чу¬ла.
-Він та¬кий ве¬ли¬кий…Ну що ти Ма¬риль¬ко! Йо¬му ж зов¬сім не¬важ¬ко б бу¬ло нас з то¬бою вдвох на со¬бі во¬зи¬ти …
-Ось, під¬рос¬теш, по¬тім зна¬йдеш со¬бі хлоп¬ця, ви¬йдеш за ньо¬го за¬між, то й ка¬тай¬ся на ньо¬му скіль¬ки тво¬їй ду¬ші за¬баг¬не¬ть¬ся, а цей Гри¬цько Ля¬ща син, то вже Ма¬ри¬ни бу¬де чо¬ло¬вік.- ска¬за¬ла роз¬суд¬ли¬во ма¬ти Па¬ра¬сці, бо їй на¬брид¬ли дів¬ча¬чі при¬мхи.
-А що їй жаль бу¬де?-за¬рев¬ла мо¬лод¬ша доч¬ка, але от¬ри¬ма¬вши за те ля¬па¬са, те¬пер від ма¬те¬рі ще до¬б¬рі¬шо¬го за по¬пе¬ред¬ній від се¬ст¬ри, замовчала.
Тим ча¬сом май¬бут¬ній зя¬тьок ско¬са по¬гля¬даю¬чи на дів¬чат ли¬ше мов¬чав, бо сам хоч і був¬ши не¬ба¬ла¬ку¬чим, але хиль¬ну¬ти го¬ріл¬ки зов¬сім був не ду¬рень. Пив на¬рів¬ні з бу¬ва¬ли¬ми ко¬за¬ка¬ми, не¬від¬ста¬вав.
 В пер¬ший день бу¬ло то¬ва¬ри¬ст¬вом ви¬пи¬то по доб¬ро¬му ві¬дер¬цю го¬ріл¬ки, а пи¬ва ма¬буть, як¬що на кож¬но¬го за¬стіль¬ни¬ка ра¬ху¬ва¬ти, то й по не¬ве¬лич¬ко¬му ба¬риль¬цю. Сот¬ник Лящ весь час все Ма¬рин¬ку роз¬хва¬лю¬вав, та й си¬на сво¬го Гри¬цька в кра¬що¬му ви¬гля¬ді пе¬ред сва¬том ви¬став¬ляв.
-Бу¬де не¬віс¬точ¬ка з мо¬їм Гри¬цьком жи¬ти, як ва¬ре¬ник в сме¬та¬ні. Ха¬ту пос¬та¬вим, не ха¬ту, а па¬лац, як у па¬нів. І бу¬дуть у неї і стріч¬ки різ¬ні і мо¬ни¬ста, і ро¬би¬ти ні¬чо¬го не бу¬де, ли¬ше за дів¬ка¬ми по дво¬рі ди¬ви¬тись та ни¬ми ке¬ру¬ва¬ти-управ¬ля¬ти, як справж¬ня пан¬ноч¬ка.
На що Ма¬рин¬ка жа¬діб¬но при¬слу¬хо¬вую¬чись, аж ви¬згну¬ла й під¬стриб¬ну¬ла від ра¬до¬щів:
-Ой ма¬мо, ви чує¬те, і стріч¬ки і мо¬ни¬ста!
Гри¬цько по¬ду¬мав: «Жад¬нень¬ка», а бать¬ко знай свою піс¬ню тяг¬не:
-Від¬ді¬лю Гри¬цьку ху¬до¬би різ¬ної: сви¬ней по¬ло¬ви¬ну, вів¬ців, про пти¬цю мов¬чу, бо й так ба¬га¬то, ці¬ла ку¬па, про¬сто піть¬ма! А ко¬рів ці¬ле ста¬до й бу¬га¬їв до них дам аж троє го¬лів!
У Хво¬ста від та¬ких пер¬спек¬тив аж рот від¬крив¬ся й очі на ло¬ба по¬ліз¬ли не¬на¬че в ва¬ре¬но¬го ра¬ка.
-От сва¬ток,так сва¬ток, дай Бо¬же вся¬ко¬му! Пий сва¬ток,- під¬лив він ме¬до¬ву¬хи, -Пий¬те гос¬ті, три дні гу¬ля¬ти й ве¬се¬ли¬тись бу¬де¬мо.
До Гри¬ця до¬ніс¬ся Ма¬рин¬чин го¬ло¬сок:
-Ма¬мо, ти чу¬єш і ко¬ро¬ви, а бу¬га¬їв аж п’ять! Я їм гар¬ні стріч¬ки до хво¬стів по¬прив’язую, а ко¬ро¬вам на голови з дів¬ча¬та¬ми ві¬ноч¬ки з мальв та бар¬він¬ків по¬пле¬те¬мо! Ой, як гар¬но та ве¬се¬ло нам бу¬де!
«Ну й дур¬ню¬ща до то¬го ж»-По¬ду¬мав слу¬хаю¬чи про¬ек¬ти на май¬бут¬нє, кан¬ди¬дат¬ки собі в дру¬жи¬ни, Гриць і хиль¬нув від то¬го ще чи¬ма¬лень¬ко го¬ріл¬ки.
-Не п’ять,а шість.-до¬ніс¬ся до ньо¬го го¬лос Хво¬сти¬хи.
-Чо¬го шість?-за¬пи¬та¬ла Ма¬рин¬ка.
-Бу¬га¬їв.-бурк¬ну¬ла ма¬ти.
-А де шос¬то¬го взя¬ти?
-Та на¬ре¬че¬ний твій як раз шос¬тим і бу¬де. Го¬ріл¬ку хле¬бо¬че без зу¬пин¬ки не¬мов во¬ду, вид¬но тіль¬ки на це й зго¬ден бур¬ми¬ло. З та¬ким бу¬га¬єм ора¬ти не пе¬ре¬ора¬ти, а во¬но си¬дить кнур, як вов¬ку¬ла¬ка і тіль¬ки п’є.
-Він ме¬ні ще не на¬ре¬че¬ний.-на¬ду¬ла гу¬би дів¬чи¬на.
«Гос¬по¬ди!»-по¬ду¬мав Гри¬цько,-«Не ма¬ти, а упи¬ри¬ха якась, та й до¬ця та¬ка са¬ма.З та¬ки¬ми по¬жи¬веш, з кі¬ст¬ка¬ми з’їдять і ні¬чо¬го на прикуску не за¬ли¬шать»-за¬клю¬чив він і  су¬мо¬ви¬то схи¬ливсь над сто¬лом, тіль¬ки цо¬кавсь ке¬ли¬хом з усі¬ма, та мовч¬ки пив.
Вже спіз¬ні¬ло і де¬ле¬га¬ція ду¬же п’яних гос¬тей на¬чеб¬то спро¬бу¬ва¬ла від’їджати,та ста¬рий ко¬зар¬лю¬га Хвіст пе¬ре¬го¬ро¬див две¬рі, та ви¬тяг¬нув шаб¬лю.
-Кра¬ще ме¬не вбий¬те. Скіль¬ки го¬ріл¬ки та на¬їд¬ків-не¬ді¬лю гу¬ля¬ти мож¬на, ве¬ли¬кий гріх та¬кий стіл по¬ки¬да¬ти.-ска¬зав ду¬же сер¬йоз¬но він і гос¬ті з ним по¬го¬ди¬ли¬ся,-В ме¬не міс¬ц¬и¬ни на всіх бу¬де дос¬тат¬ньо, по¬жи¬віть, від¬по¬чинь¬те ще день дру¬гий.
-То¬ді всі за¬ли¬шає¬мо¬ся.-по¬го¬див¬ся Лящ  з реш¬тою при¬їджих з ним гос¬тей.
Ран¬ком пох¬ме¬ли¬лись і про від’їзд вже ні¬хто не зга¬ду¬вав, тіль¬ки Хво¬сти¬ха бур¬ко¬ті¬ла, про¬те мов¬ча¬ла бо ж зна¬ла, що Хво¬ста п’яного чі¬па¬ти не мож¬на.
Гри¬цько ж все хмур¬нів, та за сто¬лом від усіх не від¬ста¬вав, ско¬са по¬гля¬даю¬чи на Ма¬рин¬ку, ко¬ли во¬на про¬хо¬ди¬ла по¬ряд. Він вслу¬хав¬ся в роз¬мо¬ву її з ма¬тір’ю від чо¬го ен¬ту¬зі¬аз¬му йо¬му не при¬бав¬ля¬лось. А гос¬по¬дар всім на¬ли¬вав і при¬ка¬зу¬вав:
-До¬б¬рий в те¬бе син Пет¬ро(так зва¬ли стар¬шо¬го Ля¬ща),справ¬ний і ду¬жий як бу¬гай, бу¬де ко¬му гонт на да¬ху пе¬ре¬ста¬ви¬ти і за ху¬до¬бою ди¬ви¬ти¬ся.
«Що це я для них не¬на¬че й не лю¬ди¬на зов¬сім, бо все про ме¬не бу¬гай, та бу¬гай…Ще не же¬нив¬ся, а вже за¬пря¬га¬ють! Що то во¬но да¬лі бу¬де з та¬ким тес¬тем та те¬щею, а доч¬ка вся в них…Не¬ді¬ж¬де¬тесь, вже кра¬ще втік¬ти на Січ, а то й бать¬ко жит¬тя не дасть, бо ньо¬го за¬раз од¬ні ко¬ро¬ви, та доб¬ро різ¬не з ба¬гат¬ст¬ва¬ми в го¬ло¬ві. На Сі¬чі од¬ній ко¬зацтво справж¬нє  ще за¬ли¬ши¬лось»- гір¬ко по¬ду¬мав Гри¬цько й пе¬ре¬ки¬нув в се¬бе з буль¬ко¬тін¬ням гли¬ня¬ну круж¬ку го¬ріл¬ки.
-Ко¬ли вже ці ка¬ба¬ни по¬на¬пи¬ва¬ю¬ть¬ся.-до¬ніс¬ся до ньо¬го сер¬ди¬тий го¬лос Хво¬сти¬хи до до¬чок.
Про¬те щед¬рі уз¬ли¬ван¬ня не при¬пи¬няю¬чись про¬дов¬жу¬ва¬лись до піз¬ньо¬го ве¬чо¬ра й гос¬ті, котрі вже встигли добряче пе¬ре¬пити¬ся, не ду¬же по¬миш¬ля¬ли про свій від’їзд, а як¬що й по¬миш¬ля¬ли, то за від¬сут¬ні¬стю за¬во¬дія за над¬то сла¬бень¬ко, щоб починати якісь діяння в тому напрямку.
На тре¬тій день, якось вран¬ці,  тріш¬ки оп¬ра¬вив¬шись і при¬вів¬ши се¬бе в більш менш на¬леж¬ний ви¬гляд сот¬ник Лящ енер¬гій¬но ви¬гук¬нув:
-Сьо¬го¬дні хлоп¬ці всі пох¬ме¬ляє¬мось і по ко¬ням!
Та пох¬міл¬ля з-за гос¬тин¬но¬сті ха¬зя¬ї¬на зда¬ло свої бас¬тіо¬ни су¬про¬тив¬ни¬ку більш силь¬но¬му-про¬дов¬жен¬ню за¬стіл¬ля.
Гри¬цько за сто¬лом все пох¬му¬рі¬шав і за весь час не про¬мо¬вив жод¬но¬го сло¬ва. Хвіст си¬дів, си¬дів, а по¬тім не ви¬три¬мав, та й ска¬же:
-Ти що си¬нок, язи¬ка в гуз¬но за¬пхав ,чи що?
Гри¬цько по¬ду¬мав: «А то¬бі яке ді¬ло?», а сам мов¬чав.
-Я пи¬таю, чо¬го мов¬чиш зя¬тьок, чи ди¬ти¬на моя, Ма¬ри¬на то¬бі не до впо¬до¬би?-не вга¬мо¬ву¬вав¬ся Хвіст.
«Чо¬го він до ме¬не при¬че¬пив¬ся?»-ду¬мав хло¬пець.
П’яний Хвіст про¬дов¬жу¬вав:
-Чо¬му мов¬чиш зя¬тьок, ко¬ли до те¬бе бать¬ко мо¬вить?
«Ви ме¬ні ще по¬ки не бать¬ко…»-май¬ну¬ло в го¬ло¬ві Гри¬цька.
-А мо¬же ти ні¬мий без язи¬ка? Він в те¬бе сва¬ток що ні¬мий, або мо¬же дур¬ний?
На що Гриць не дов¬го ду¬мав, взяв то¬го за груд¬ки, під¬няв над сто¬лом, а по¬тім зро¬зу¬мів свою не¬чем¬ність і ле¬гень¬ко опус¬тив прав¬да в тріш¬ки ін¬шо¬му міс¬ці, та так, що Вов¬чий Хвіст прой¬шов¬ся ву¬са¬ми й під¬бо¬рід¬дям по мис¬ці з ква¬ше¬ною ка¬пус¬тою з дріб¬ни¬ми, ви¬бра¬ни¬ми Хво¬сти¬хою один в один, огі¬роч¬ка¬ми. Ста¬рий ко¬ли йо¬го Гри¬цько від¬пус¬тив, оп¬ра¬вив¬ся, оша¬ле¬нів і взре¬вів не¬на¬че по¬ра¬не¬ний звір:
-Ну і зять¬ка Бог по¬слав, та ме¬не ста¬ро¬го ко¬за¬ка, та мо¬єю мор¬дою, в мо¬їй ха¬ті по мо¬їм мис¬кам ти¬ця¬ти?-хва¬тає за шаб¬лю з якою не роз¬ста¬вав¬ся на¬віть у ліж¬ку й на¬от¬маш мах¬нув зі сви¬стом до Гри¬цька. Всі вже бу¬ли до¬сить п’яненькі і зреа¬гу¬ва¬ли не в час, то¬му Гри¬цько сприт¬но увер¬нув¬ся, а Хво¬ста зброя опи¬сує кри¬ву ду¬гу, за¬чі¬пає і змахує з го¬ло¬ви стар¬шо¬го сва¬та сот¬ни¬ка Ля¬ща бра¬вий осе¬ле¬дець, та так, що гос¬по¬дар тої слав¬ної ко¬за¬цької від¬мі¬ти¬ни на¬віть цьо¬го не при¬мі¬тив вви¬ду влас¬но¬го оп’яніння й над¬зви¬чай¬ної гос¬тро¬сті хво¬сто¬во¬го клин¬ка.
Ша¬нов¬не то¬ва¬ри¬ст¬во по¬ча¬ли всіх роз¬ні¬ма¬ти, на що Хвіст не звер¬тав ува¬ги і кри¬чав:
-По¬руб¬лю на ку¬сін¬чи¬ки, ще¬ня!
Гри¬цько швид¬ко схо¬пив¬ся до шаб¬лі, як зга¬дав, що по¬че¬пив оруж¬жя на ган¬ку.В го¬ло¬ві май¬ну¬ла дум¬ка:
«Тре¬ба схо¬ва¬тись!»,і він шви¬день¬ко юрк¬нув під стіл, втім ду¬же вчас¬но, бо шаб¬ля  Хво¬ста ру¬бо¬ну¬ла по та¬ріл¬ці, що стоя¬ла на Гри¬цько¬во¬му міс¬ці.  Той ляч¬но при¬гнув го¬ло¬ву до ни¬зу і зля¬кав¬шись вткнув¬ся но¬сом ко¬мусь в чо¬біт. Сво¬єю поя¬вою під сто¬лом, Гри¬цько пот¬ри¬во¬жив тра¬пе¬зу ко¬та Із¬ма¬ї¬ла, який са¬ме хо¬див між ніг за¬стіль¬ни¬ків і їв все що па¬да¬ло до до¬лу й бу¬ло смач¬не, по¬жив¬не і на¬сам¬пе¬ред їс¬тів¬не. Хвіст тим ча¬сом все щось сер¬ди¬то ви¬гу¬ку¬вав, але ско¬ро ма¬буть  за¬мо¬рив¬ся, і за¬мовк. Пі¬сля то¬го, як він не¬на¬чеб¬то за¬спо¬ко¬їв¬ся, всі ста¬ли зі смі¬хом ви¬тя¬га¬ти з під сто¬лу Гри¬цька й пи¬ти ми¬ро¬ву, при цьо¬му ви¬па¬док з осе¬лед¬цем за¬ли¬шив¬ся не¬за¬мі¬че¬ним вви¬ду сла¬бо¬го ос¬віт¬лен¬ня на го¬ло¬ву сва¬та. Про¬те не на дов¬го, бо впав са¬ме в та¬ріль сво¬го ха¬зя¬ї¬на. Але че¬рез дея¬кий час Лящ хва¬цько йо¬го під¬че¬пив лож¬кою й від¬пра¬вив до ро¬та за¬ку¬шую¬чи ви¬пи¬те.
-Тьху, чор¬ти б йо¬го по¬бра¬ли, що за чор¬тів¬ня в мо¬єї та¬ре¬лі?!-ви¬гук¬нув він спльо¬вую¬чи скру¬че¬ний жму¬том осе¬ле¬дець на стіл.
-Що це ви сва¬те на ніч чор¬тів при¬зи¬ває¬те?-за¬пи¬тав Хвіст.
-Ко¬го ж ме¬ні ще зга¬ду¬ва¬ти? Ні¬як лю¬бий сва¬те, ви ме¬ні хво¬ста не¬ош¬ма¬ле¬но¬го до та¬рі¬лі під¬ки¬ну¬ли!-роз¬дра¬то¬ва¬но ви¬гук¬нув Лящ див¬ля¬чись на свій осе¬ле¬дець.
-Від Хво¬ста хво¬ста…-про¬бур¬мо¬тів дід Сте¬пан, ду¬же ста¬рий за¬по¬ро¬жець зі сви¬ти Ля¬ща.
 Вов¬чий Хвіст взяв зі сто¬лу жмут во¬лос¬ся, по¬кру¬тив йо¬го в ру¬ках і про¬мо¬вив:
-Ні сва¬те, це не хвіст, це ваш осе¬ле¬дець бу¬де.
-Та нев¬же я сво¬го рід¬но¬го осе¬лед¬ця не роз¬піз¬наю?-спе¬ре¬сер¬дя ви¬гу¬кув він.-Хвіст це ка¬ба¬ня¬чий, тіль¬ки во¬лос¬ся не¬об¬па¬ли¬ли со¬ло¬мою. Я свій осе¬ле¬дець від¬ра¬зу по¬ба¬чу.
-А звід¬ки ви впіз¬нає¬те, він чи не він? Ви що йо¬го ко¬лись ба¬чи¬ли?-зди¬ву¬ва¬ла¬ся ма¬ла Па¬ра¬ска, кот¬ра стоя¬ла по¬ряд і уваж¬но слу¬ха¬ла роз¬мо¬ву стар¬ших. Во¬на са¬ме, щоб до¬по¬мог¬ти ма¬те¬рі за¬би¬ра¬ла пус¬тий гор¬щик зі сто¬ла. По¬жвав¬лен¬ня при¬вер¬ну¬ло ува¬гу й жі¬ноцтва.
-Сер¬цем від¬чую.-бурк¬нув сот¬ник Лящ.
Проте в ді¬тей не має ме¬жі до¬пит¬ли¬во¬сті і ма¬ла Па¬ра¬ска про¬дов¬жу¬ва¬ла до¬пит сот¬ни¬ка.
-А хі¬ба міг у вас на го¬ло¬ві ка¬ба¬ня¬чий хвіст рос¬ти?-да¬лі ще біль¬ше ди¬вую¬чись про¬мо¬ви¬ла дів¬чин¬ка. На та¬ке її за¬пи¬тан¬ня очі в Ля¬ща по¬ча¬ли ви¬ла¬зи¬ти з ор¬біт чи то відл обу¬рен¬ня, чи то від зди¬ву¬ван¬ня і він на¬віть втиг ро¬та роз¬кри¬ти, але ха¬зя¬їн не дав йо¬му щось ка¬за¬ти.
-Є ні, сва¬те, не прав¬ду мо¬ви¬те, бо на го¬ло¬ві у вас пус¬то.-про¬мо¬вив Хвіст.
Лящ схо¬пив¬ся за го¬ло¬ву й від не¬спо¬ді¬ван¬ки, то¬го від¬крит¬тя, що дійс¬но це був йо¬го влас¬ний осе¬ле¬дець аж під¬ско¬чив.
-Оце та¬кої! Ле¬д¬ве йо¬го не з’їв! Та що він кля¬тий ро¬бив в та¬ріл¬ці?
 -Ма¬буть від¬пав не¬на¬ро¬ком.-про¬шам¬кав дід Сте¬пан.
-Як це від¬пав, чо¬му від¬пав?
-А як во¬лос¬ся ви¬па¬дає, ко¬ли ли¬сі¬ють, так і від¬пав.-по¬яс¬нив хтось, про¬те Лящ обу¬рив¬ся.
-При чо¬му тут ли¬сі¬ють? Що ме¬не за дур¬ня має¬те, я що ви¬хо¬дить ці¬лим осе¬лед¬цем по¬ли¬сів?
-Ви¬хо¬дить так…-про¬бур¬мо¬тів дід Сте¬пан.-Я ко¬лись сам був свід¬ком, ко¬ли не тіль¬ки осе¬ле¬дець, а й го¬ло¬ва з осе¬лед¬цем вмить у ко¬за¬ка без шаб¬лі від¬па¬ла!
-Роз¬ка¬жіть ді¬ду!-по¬чу¬ли¬ся про¬хан¬ня.
-Бу¬ло це ще за Хме¬ля і я мо¬ло¬дим хлоп¬цем са¬ме то¬ді по¬пав на Січ. Геть¬ман Бо¬гдан як¬раз гур¬ту¬вав на¬ше слав¬не то¬ва¬ри¬ст¬во до но¬вих бо¬їв з ля¬ха¬ми, але Січ ні¬ко¬ли не за¬ли¬ша¬ла¬ся без охо¬рон¬ців. Бо та¬та¬ри з Кри¬му гав не ло¬ви¬ли і зав¬жди бу¬ли ла¬сі щось від¬щип¬ну¬ти від на¬шої нень¬ки Ук¬ра¬ї¬ни. І це не зва¬жаю¬чи на те, що то¬ді са¬ме Хмель взяв їх в со¬юз¬ни¬ки про¬ти ля¬хів.
-Ага, пам’ятаємо, як во¬ни нам до¬по¬ма¬га¬ли! Особ¬ли¬во під Бе¬ре¬стеч¬ком!- за¬паль¬но ви¬гук¬нув Вер¬ни¬ка¬мінь.
-Та отож…-про¬дов¬жу¬вав свою роз¬по¬відь дід Сте¬пан,-В пе¬ре¬рвах між боя¬ми, особ¬ли¬во взим¬ку, ко¬ли сні¬гу на¬ме¬те так, що й верш¬ник на ко¬ні за ним за¬хо¬ва¬є¬ть¬ся, ми від¬по¬чи¬ва¬ли, кож¬ний в своє¬му ку¬ре¬ні. То був са¬мий ну¬дот¬ли¬вий час і щоб йо¬го шви¬день¬ко ско¬ро¬ти¬ти, ми гра¬ли в кар¬ти на різ¬ний дріб’язок, який за¬ли¬шив¬ся в кож¬но¬го від то¬го, що бу¬ло про¬гра¬но ра¬ні¬ше…
Дід Сте¬пен на мить за¬мовк, щоб на¬би¬ти сві¬жим тю¬тю¬ном свою люль¬ку і цим ско¬ри¬став¬ся Гри¬цько, щоб за¬пи¬та¬ти:
-А хто ж ді¬ду все по¬ви¬гра¬вав, як¬що в кож¬но¬го за¬ли¬шив¬ся ли¬ше дріб’язок?-пе¬ре¬пи¬тав він ста¬ро¬го ко¬за¬ка.
Дід Сте¬пан ні¬як не очі¬ку¬вав і по¬чу¬хав свій си¬вий осе¬ле¬дець.
-Та чор¬ти йо¬го зна¬ють, хто там ви¬гра¬вав! Ска¬жу ли¬ше, що на¬при¬кін¬ці зи¬ми в кож¬но¬го за¬ли¬ша¬ли¬ся ли¬ше пус¬ті ки¬ше¬ні… Ну так ось, зна¬чить був в моє¬му ку¬ре¬ні та¬кий со¬бі ко¬зак на прі¬зви¬сько Гу¬ля, ве¬ли¬кий лю¬би¬тель по¬гра¬ти в кар¬ти на ін¬те¬рес… Але ось яка бі¬да то¬ді з ним тра¬пи¬лась: Ра¬ні¬ше ін¬ших про¬грав¬ся він пов¬ні¬стю до нит¬ки і си¬дів бо¬сий і го¬ля¬ка, бо й оде¬жи¬ну свою не¬бо¬ра¬ка вже про¬грав і ли¬ше од¬на шаб¬ля при ньо¬му. Шаб¬ля всяк знає, це го¬ду¬валь¬ни¬ця, це  для ко¬за¬ка свя¬те…Та й бу¬ла  во¬на в ньо¬го вам діт¬ки ска¬жу, не шаб¬ля, а чис¬ті¬сінь¬кий скарб! Та¬ка шаб¬ля са¬ма в ру¬ках тан¬цює і був з нею Гу¬ля не¬здо¬лан¬ним, адже шаб¬ля та да¬ма¬ської ста¬лі бу¬ла ві¬діб¬ра¬на ним влас¬но¬руч в од¬но¬го ту¬ре¬цько¬го па¬ші-ро¬ди¬ча са¬мо¬го сул¬та¬на! Ка¬за¬ли на¬віть, що шаб¬ля та за¬ча¬ро¬ва¬на і ко¬жен хо¬тів  і со¬бі та¬ку са¬му…Так ось…Си¬дить Гу¬ля го¬лий  і ду¬має, що б йо¬го ще за¬ста¬ви¬ти, щоб ві¬ді¬гра¬тись, але не¬має в ньо¬го ні¬чо¬го, бо й так вже дав¬но в борг грав і бор¬гів на¬брав не¬на¬че со¬ба¬ка бліх і гір¬ко від то¬го Гу¬лі, бо за¬ви¬дки йо¬го бе¬руть, що ін¬ші гра¬ють, а він ні. Ко¬за¬ки всім ку¬ре¬нем йо¬му й оде¬жи¬ну якусь спра¬ви¬ли, а він і ту про¬грав. Во¬ни ще раз йо¬го вдяг¬ну¬ли, в са¬ме лах¬міт¬тя, а Гу¬ля й те за¬ста¬вив в кор¬чма¬ря та про¬грав і зно¬ву го¬ля¬ка, але при сво¬їй ча¬рів¬ній шаб¬лі. І був в ньо¬го то¬ва¬риш на прі¬зви¬сько Ча¬п¬ля, який по¬над все ба¬жав, щоб і в ньо¬го бу¬ла та¬ка шаб¬ля, бо все ні¬як не міг він від¬зна¬чи¬тись в бо¬ях кіль¬кі¬стю по¬кла¬де¬них во¬ро¬гів. Ось Ча¬п¬ля й за¬про¬по¬ну¬вав Гу¬лі за ту шаб¬лю всі свої гро¬ші, які в ньо¬го бу¬ли. А бу¬ла в ньо¬го ці¬ла тор¬би¬на зо¬ло¬тих та¬ле¬рів та ду¬ка¬тів.
Але вски¬пів від тої про¬по¬зи¬ції Гу¬ля й схо¬пив Ча¬п¬лю за гру¬ди й ви¬гук¬нув не¬са¬мо¬ви¬то:
«Що ж ти бі¬со¬ва Ча¬п¬ля про¬по¬ну¬єш! За ко¬го ме¬не три¬ма¬єш? Нев¬же ти ду¬ма¬єш, що я за ту твою нік¬чем¬ну тор¬бин¬ку гро¬шей свою ча¬рів¬ну шаб¬лю го¬дів¬ни¬цю від¬дам?»
Але хит¬рий Ча¬п¬ля зди¬во¬ва¬но від¬по¬вів:
«На¬ві¬що Гу¬ля, ме¬ні твоя шаб¬ля? Я ж то¬бі про¬сто, як то¬ва¬риш за¬про¬по¬ну¬вав ли¬ше тим¬ча¬со¬вий об¬мін на гро¬ші, щоб  ти міг ві¬ді¬гра¬тись. Що я жид який пе¬ню з те¬бе зби¬ва¬ти? Ба¬чу го¬ля¬ка дов¬го то¬бі не вси¬ді¬ти, як ві¬ді¬гра¬єш¬ся, за¬би¬рай свою шаб¬лю в об¬мін на мої та¬ле¬ри!»
По¬ду¬мав Гу¬ля, по¬ду¬мав…Три дні й три но¬чі ду¬мав Гу¬ля, весь змар¬нів та схуд від пе¬ре¬жи¬вань, а по¬тім сплю¬нув і мах¬нув ру¬кою.
«Прав¬ду мо¬виш Ча¬п¬ля, бе¬ри шаб¬лю мою й да¬вай за неї свої гро¬ші! Тор¬ба в те¬бе ве¬ли¬ка, до вес¬ни ві¬ді¬граю свою шаб¬лю й мо¬же ще ша¬ро¬ва¬ри со¬бі на ду¬пу на до¬да¬чу!»
Але не ві¬ді¬грав¬ся Гу¬ля й на тре¬тій день по то¬му не бу¬ло в ньо¬го зно¬ву вже ні¬чо¬го крім влас¬но¬го го¬ло¬го ті¬ла, тоб¬то йо¬го са¬мо¬го. В то¬му був в чо¬му ма¬ти по¬ро¬ди¬ла си¬дить Гу¬ля й на¬гра¬ва туж¬ли¬ву піс¬ню на по¬зи¬че¬ній бан¬ду¬рі. Та те¬пер ні гро¬шей, ні оде¬жи¬ни і шаб¬лі зась, не¬ма, бо во¬на в хит¬ро¬го Ча¬п¬лі. Си¬дить він по¬се¬ред ку¬ре¬ня, ду¬му спі¬ває і во¬на в ньо¬го та¬ка туж¬ли¬ва, бо йде¬ть¬ся в ній ли¬ше про те, як йо¬му Гу¬лі тиш¬ком ниш¬ком по¬но¬чі з ку¬ре¬ня вий¬ти й про¬ру¬ба¬ти лун¬ку на кри¬зі й ти¬хень¬ко скром¬нень¬ко вто¬пи¬тись від со¬ро¬му у Дні¬прі. Але встре¬пе¬нув¬ся рап¬том Гу¬ля, від¬клав бан¬ду¬ру від се¬бе, встає, при¬кри¬ває со¬ром спе¬ре¬ду й зза¬ду до¬ло¬ня¬ми, а по¬тім під¬хо¬дить до то¬ва¬ри¬ст¬ва, що са¬ме си¬ді¬ло ко¬лом бі¬ля груб¬ки й роз¬кла¬ло зая¬ло¬же¬ні кар¬ти.
«До¬зволь¬те ша¬нов¬ні до ва¬шо¬го ко¬ла при¬сіс¬ти й в кар¬ти з ва¬ми по¬гра¬ти.»-по¬про¬хав він ко¬за¬ків.
«Чо¬го ж ні Гу¬ля? При¬са¬джуй¬ся… То¬бі дур¬ню ми зав¬жди міс¬це да¬мо. Але ось тіль¬ки грає¬мо ми на гро¬ші, чи ще там на щось, а ти бі¬до¬ла¬ха про¬грав все й ні¬чо¬го то¬бі за¬про¬по¬ну¬ва¬ти для то¬го, щоб на кін по¬кла¬сти.»-від¬по¬ві¬ли йо¬му.
«Чо¬му це ні¬чо¬го, а го¬ло¬ву свою?»-ска¬зав він і до¬дав: «Все од¬но без шаб¬лі ме¬ні не жи¬ти і то¬му го¬ло¬ва моя ме¬ні не пот¬ріб¬на, а так мо¬же ві¬ді¬гра¬юсь»
Шко¬да ста¬ло то¬ва¬ри¬ст¬ву ко¬за¬ка, ко¬ли по¬ба¬чи¬ли та¬ку ту¬гу в йо¬го очах, хоч і сам був ви¬нен. Нхто йо¬го гра¬ти й про¬гра¬ва¬ти не при¬му¬шу¬вав, і да¬ли міс¬це бі¬ля се¬бе й кар¬ти в ру¬ки роз¬да¬ли… Три¬чі роз¬да¬ва¬ли ко¬ло¬ду і три¬чі Гу¬ля про¬гра¬вав. По¬тім ще раз три по три¬чі про¬гра¬вав він.
«Вста¬вай Гу¬ля, про¬грав¬ся ти, а го¬ло¬ву со¬бі за¬лиш, мо¬же зна¬до¬бит¬ся на щось.»-ска¬за¬ли йо¬му жар¬то¬ма.
Зро¬зу¬мів ко¬зак Гу¬ля, що со¬ро¬му не обе¬ре¬ть¬ся і на¬віть дав бу¬ло со¬бі сло¬во біль¬ше кар¬ти в ру¬ки не бра¬ти, але зга¬дав, що піз¬но дав, бо ви¬нен го¬ло¬ву свою, яку про¬грав і то¬му щоб вря¬ту¬ва¬ти хоч свою честь встав і ска¬зав ку¬ре¬ню.
«Не пот¬ріб¬на го¬ло¬ва те¬пер ме¬ні, бо не моя во¬на, а ва¬ша! За¬би¬рай¬те її хлоп¬ці со¬бі, бо чес¬но ви¬гра¬ли, а Гу¬ля бор¬ги свої зав¬жди вчас¬но пла¬тить!»
І рап¬том ба¬чать всі, як йо¬го ж го¬ло¬ва ра¬зом з осе¬лед¬цем з пліч па¬дає пря¬мо в ко¬ло по¬се¬ред ко¬за¬ків і ко¬тить¬ся до цен¬тру, де са¬ме кін ле¬жав і ко¬ло¬да карт. Див¬лять¬ся за¬по¬рож¬ці, а очі кліп кліп на гро¬ше¬ня¬та й на¬віть рот роз¬крив¬ся. Тим ча¬сом сам Гу¬ля без го¬ло¬ви роз¬вер¬та¬є¬ть¬ся й ви¬хо¬дить над¬вір з ку¬ре¬ня в січ¬не¬ву ніч¬ну за¬ві¬рю¬ху. Тіль¬ки йо¬го й ба¬чи¬ли…Роз¬та¬нув в піть¬мі, а на ра¬нок сніг та ві¬тер всі слі¬ди йо¬го по¬за¬мі¬тав, так що не зна¬йшли по¬тім бід¬но¬го Гу¬лю…Ось так діт¬ки ра¬ні¬ше бу¬ло…Оце та¬ка си¬ла сло¬ва за¬по¬рож¬ця, що за честь і го¬ло¬ви по¬збув¬ся!
Дід Сте¬пан за¬мовк. Йо¬го роз¬по¬відь спра¬ви¬ла гні¬тю¬че вра¬жен¬ня на всіх, хто був за сто¬лом. Про¬те Ля¬ща не пе¬ре¬ко¬на¬ла.
-Той Гу¬ля свою го¬ло¬ву хоч за ді¬ло, ра¬ди чес¬ті сво¬єї втра¬тив, а я за ві¬що осе¬лед¬ця по¬збув¬ся?-сер¬ди¬то про¬мо¬вив він.
-Не сер¬діть¬ся сва¬те, да¬вай¬те ми¬ро¬ву вип’ємо, бо все од¬но на¬зад йо¬го не при¬лі¬пиш…-за¬про¬по¬ну¬вав Вов¬чий Хвіст.
-Осе¬ле¬дець не го¬ло¬ва, но¬вий ви¬рос¬те…-по¬чу¬ло¬ся для за¬спо¬ко¬єн¬ня Ля¬ща.
Ма¬ло по¬ма¬лу, щоб влад¬на¬ти по мир¬но¬му, ви¬пи¬ли по пов¬но¬му ке¬ли¬ху ми¬ро¬ву. Сот¬ник Лящ на¬реш¬ті зми¬рив¬ся, що осе¬лед¬ця со¬бі вже ні¬як не по¬вер¬не. Спо¬чат¬ку всі всі¬ля¬ко йо¬го за¬спо¬кою¬ва¬ли, а ос¬кіль¬ки вин¬но¬го не зна¬йшли, бо са¬ме ні¬хто не при¬мі¬тив, як Вов¬чий Хвіст змах¬нув сво¬єю шаб¬лею ко¬за¬цьку від¬мі¬ти¬ну, то¬му й до¬ве¬ло¬ся з цим зми¬ри¬тись і Лящ ли¬ше роз¬дра¬то¬ва¬но бурк¬нув.
-Те¬пер хоч в ліс ті¬кай, бо за¬смі¬ють всі в сот¬ні…
-Та, що ви сва¬те, по¬гос¬тюй¬те в ме¬не тріш¬ки по¬ки но¬вий не від¬рос¬те.
Ви¬пи¬ли ще. За¬ку¬си¬ли,і ще ви¬пи¬ли, як тут Хвіст зно¬ву при¬че¬пив¬ся до Гри¬цька:
-Він,що в те¬бе сва¬ток,ні¬мий,чи дур¬ний?
Лящ з ре¬тель¬но роз¬жо¬вую¬чи зу¬ба¬ми хвіст осе¬лед¬ця від¬по¬вів:
-Мо¬лод¬шень¬кий Гри¬цюнь¬ка над¬то спо¬кій¬ний в ме¬не, але сва¬те, бу¬ває рап¬том над¬то га¬ря¬чий і на¬віть ду¬же. Це в ньо¬го від ме¬не. –флег¬ма¬тич¬но за¬кін¬чив він і сплю¬нув кіс¬точ¬ки.
 Вже до¬сить п’яненькиому Гри¬це¬ві рап¬том за¬хо¬ті¬ло¬ся за¬пус¬ти¬ти в Хво¬ста чи¬ма¬лим огір¬ком, який са¬ме він взяв зі сто¬лу й від¬ку¬сив.
«Зреш¬тою, він ме¬ні ще не тесть, а вже об¬ра¬жає й шаб¬лею ви¬махує…»-за¬кі¬пав він, але хоч і ки¬пів, про¬те мов¬чав не¬на¬че ри¬ба.
-Ма¬буть дур¬ний і ні¬мий на¬до¬да¬ток.-ска¬зав Хвіст і Гриць на¬реш¬ті не ви¬три¬мав і що¬си¬ли по¬жбу¬рив тим огір¬ком ха¬зя¬ї¬ну в ло¬ба, та так, що той роз¬ле¬тів¬ся на дріб¬нень¬кі дру¬зоч¬ки,  а сам Хвіст не втри¬мав¬ся й втра¬тив¬ши рів¬но¬ва¬гу геп¬нув¬ся з ла¬ви на спи¬ну.
 Цьо¬го ні¬хто не очі¬ку¬вав і ко¬ли він під¬няв¬ся, то ззно¬ву ви¬хо¬пив шаб¬лю, а  Гри¬цько, як і по¬пе¬ред¬ньо¬го ра¬зу втік під стіл, до Із¬ма¬ї¬ла.
Хво¬ста ста¬ли три¬ма¬ти, а Хво¬сти¬ха при¬чи¬тає:
-Та що ж це ро¬бить¬ся! Ну і зя¬тьок!
А Ма¬рин¬ка й со¬бі:
-Не хо¬чу я за цьо¬го дур¬ня! Кра¬ще вже за Мить¬ку, що в нас в то¬му ро¬ці під¬свин¬ка вкрав!
Мить¬ка був всім ві¬до¬мим сіль¬ським дур¬ни¬ком. Ці сло¬ва доч¬ки над¬зви¬чай¬но роз¬лю¬ти¬ли ха¬зя¬ї¬на і він як ре¬во¬не ши¬ро¬ко роз¬кри¬тою па¬щею на Гри¬цька:
-Вб’ю вра¬жи¬но ти пас¬куд¬на, сви¬ню Хви¬ську то¬бі в жо¬ни, а не Ма¬рин¬ку!
На, що під¬пи¬лий вже Лящ спо¬кій¬но:
-Яку Фе¬ську? Ти що сва¬ток, за Ма¬рин¬ку на¬че до¬мо¬вля¬лись.
Хвіст кру¬тить ду¬лю і Ля¬ще¬ві  під но¬са:
-На то¬бі і твоє¬му син¬ку дур¬ну¬ва¬то¬му!
А Хво¬сти¬ха со¬бі:
-Сил біль¬ше не має, щоб ви всі тут го¬ріл¬кою кля¬тою по¬вдав¬лю¬ва¬лись! Со¬ром пе¬ред діть¬ми ме¬ні зза вас один! Ма¬рин¬ка, Кат¬ря, Па¬ра¬ска!-гук¬ну¬ла во¬на доч¬кам.-Зби¬рай¬мо¬ся та пі¬де¬мо звід¬си хут¬чіш на ху¬тір, а во¬ни гор¬лян¬ки без¬дон¬ні, хай тут са¬мі  без нас на¬пи¬ва¬ю¬ть¬ся пе¬ре¬пи¬ва¬ю¬ть¬ся і хоч по¬зди¬ха¬ють від то¬го! В го¬ріл¬ці цій кля¬тій, яку я ос¬тан¬ня ду¬ре¬па гна¬ла ці¬лий тиж¬день, не¬хай хоч по¬то¬нуть! Ди¬ви¬тись на ці не¬по¬доб¬ст¬ва огид¬но! І за що ме¬ні та доч¬кам мо¬їм оце ота¬ка не¬щас¬ли¬ва до¬ля!
На її крик ні¬хто з за¬стіль¬ни¬ків не звер¬нув ува¬ги, ос¬кіль¬ки сто¬яв та¬кий хміль¬ний га¬лас, що за лі¬коть ні¬хто ні¬чо¬го не міг зро¬зу¬мі¬ти. Май¬бут¬ня те¬ща сплю¬ну¬ла сер¬ди¬то, взя¬ла до¬чок і справ¬ді зник¬ла з дво¬ру, пус¬тив¬ши все до¬маш¬нє гос¬по¬дар¬ст¬во на са¬мо¬тік. Гри¬цько по¬ду¬мав під сто¬лом: «Що ма¬ти ска¬же, те й ро¬бить і на¬ві¬що ме¬ні та¬ка жін¬ка?»
Тим ча¬сом ме¬туш¬ня по¬ма¬лу по¬ча¬ла за¬ти¬ха¬ти, бо вже від¬чу¬ва¬ла¬ся у всіх від тої п’яної су¬пер¬еч¬ки вто¬ма. Ста¬рий ко¬зак Пет¬ро Вер¬ни¬ка¬мінь зі сви¬ти Ля¬ща, бу¬ва¬лий, весь в до¬б¬рих шра¬мах ко¬зар¬лю¬га, з си¬лою стук¬нув по сто¬лу ку¬ла¬ком, та так, що пе¬ре¬ки¬нув глек з го¬ріл¬кою, що по¬тек¬ла Гри¬цьку на го¬ло¬ву, й гріз¬ним не¬на¬че грім го¬ло¬сом, ви¬гук¬нув пе¬ре¬кри¬кую¬чи весь га¬лас за сто¬лом:
-Що за ко¬за¬ки пі¬шли? Тьху! Тьху на вас, бо не ко¬за¬ки ви, а справж¬ні ба¬би ба¬зар¬ні!  Ну точ¬но, як ба¬би сва¬рять¬ся. І за що сва¬рять¬ся? В що ко¬зацтво слав¬не на¬ше пе¬ре¬во¬дить¬ся?
Ці йо¬го сло¬ва дійс¬но за¬че¬пи¬ли кож¬но¬го за ду¬шу, всі по¬го¬ди¬лись і схваль¬но за¬гу¬ді¬ли по¬го¬джую¬чись з ним.
-А ну хлоп¬ці на¬ли¬вай¬те по пов¬ній, ми¬ро¬ву бу¬де¬мо пи¬ти!-зно¬ву гуч¬но, на¬че гро¬мом ви¬гук¬нув він і як по¬пе¬ред¬ньо¬го ра¬зу стук¬нув по сто¬лу, від чо¬го пе¬ре¬ки¬нув те¬пер  по¬лу¬ми¬сок з ва¬ре¬ни¬ка¬ми Гри¬цьку на те са¬ме міс¬це. Втім цей не¬спо¬ді¬в¬а¬ний по¬да¬ру¬нок біль¬ше спо¬до¬бав¬ся ко¬ту Із¬ма¬ї¬лу.
Пі¬сля то¬го не¬на¬че на дея¬кий час за¬стіль¬ні при¬стра¬сті за¬тих¬ли, ли¬ше то¬му, що слав¬не то¬ва¬ри¬ст¬во са¬ме бу¬ло зай¬ня¬те та¬кою важ¬ли¬вою спра¬вою, як на¬ли¬ван¬ня й ви¬пи¬ван¬ня, про¬те всі дав¬но вже бу¬ли до¬б¬ря¬че на¬під¬пит¬ку і ма¬ло слу¬ха¬ли на¬віть та¬ко¬го знач¬но¬го ко¬за¬ка, як Вер¬ни¬ка¬мінь. Ду¬ля за¬ді¬ла Ля¬ща за жи¬ве.
-Ме¬ні, слав¬но¬му ота¬ма¬ну ко¬за¬цько¬му ду¬лю під но¬са? Ви¬хо¬дим на герць, хай кри¬ця нас роз¬бо¬ро¬нить!-сер¬ди¬то ви¬гук¬нув він пі¬сля то¬го, як спо¬кій¬но, на¬віть мир¬но ви¬пив ми¬ро¬ву і по то¬му за¬був¬ши за що пив.
Хвіст за¬смі¬яв¬ся.
-Який же ти ота¬ман? Сот¬ник та¬кий же як і я.
-Який герць? Ви що по¬ду¬рі¬ли? Я ка¬жу, ви сва¬ти чи ба¬би ба¬зар¬ні? Ану да¬вай¬те пи¬ти зно¬ву ми¬ро¬ву!-зно¬ву втру¬тив¬ся в їх¬ню лай¬ку Вер¬ни¬ка¬мінь.-Гри¬цько ви¬лі¬зай до сто¬лу син¬ку, те¬бе ні¬хто біль¬ше тут не скрив¬дить!
Ці сло¬ва тро¬хи охо¬ло¬ди¬ли ба¬та¬лій¬щи¬ків.
-Як¬що він ні¬ко¬го не за¬че¬пить.-бурк¬нув Хвіст.
Гри¬цько ви¬ліз. Зно¬ву швид¬ко на¬ли¬ли ми¬ро¬ву, й ви¬пи¬ли, тіль¬ки Хвіст бур¬ко¬тів: «Ну й зять¬ка нам Бог при¬слав».
Дея¬кий час пі¬сля то¬го був ні¬би¬то за¬ти¬шок, але за¬кін¬чи¬лась го¬ріл¬ка, от¬же пот¬ріб¬но бу¬ло ко¬мусь ліз¬ти в  льох по її по¬пов¬нен¬ня.
-А де це моя жін¬ка, і де всі мої доч¬ки?-встре¬пе¬нувсь, не¬на¬че про¬ки¬нув¬шись Хвіст.
-Так во¬ни вже дав¬но хут¬ко зі¬бра¬лись і ку¬дись пі¬шли.-ска¬зав хтось.
-Як пі¬шли? А по го¬ріл¬ку хто по¬лі¬зе? Що це та¬ке? Як во¬на мог¬ла? Я вже п’яний, мо¬жу упа¬сти, як то¬рік і реб¬ра по¬ла¬ма¬ти.
-Я по¬лі¬зу!-ви¬звав¬ся доб¬ро¬воль¬цем кум Хво¬ста Се¬мен Ку¬ля., який ні¬ко¬ли в своє¬му жит¬ті не про¬пус¬кав ні од¬но¬го гле¬чи¬ка го¬ріл¬ки, про¬те в во¬єн¬них кам¬па¬ні¬ях був не¬пе¬ре¬вер¬ше¬ним сво¬єю хо¬роб¬рі¬стю во¬яком. Се¬мен над¬то ко¬хав од¬ну вдо¬ву з су¬сід¬ньо¬го се¬ла, але ко¬хан¬ня те бу¬ло ли¬ше з йо¬го бо¬ку і пив, бо сам жив без жін¬ки. До ре¬чі та вдо¬ва, бу¬ла рід¬на се¬ст¬ра Сте¬па¬на Вов¬чо¬го Хво¬ста і в нас бу¬де ще на¬го¬да з нею по¬зна¬йо¬ми¬тись.
Вже до¬сить п’яна де¬ле¬га¬ція зі¬бра¬лась бі¬ля ла¬за в льох. Ку¬ля зник в тем¬ній дір¬ці  зі свіч¬кою в ру¬ці. Рап¬том свіч¬ка по¬тух¬ла, й всі по¬чу¬ли лай¬ку, що до¬но¬си¬лась глу¬хим буб¬нін¬ням на¬че з боч¬ки, по¬тім крик і все за¬тих¬ло.
-Гей кум!-схи¬лив¬ся Хвіст.-Ти жи¬вий?
Вог¬ка ді¬ра мов¬ча¬ла, і Хвіст зі¬брав¬ся сам ліз¬ти, як рап¬том всі по¬чу¬ли об¬на¬дій¬ли¬вий ра¬діс¬ний бас, то був го¬лос ав¬то¬ри¬тет¬но¬го ко¬за¬ка з Ля¬ще¬вої сви¬ти:
-Зна¬йшли го¬рі¬лоч¬ку! Ці¬ла ді¬жеч¬ка! Ха¬зяй¬ка дай Біг їй здо¬ров’я за¬ра¬ні ви¬тяг¬ли і пос¬та¬ви¬ли на кух¬ні!
Ні¬що так не по¬ліп¬шує впа¬лий на¬стрій, як до¬б¬ра но¬ви¬на, особ¬ли¬во ко¬ли во¬на сто¬су¬є¬ть¬ся мож¬ли¬во¬сті про¬дов¬жи¬ти гар¬не за¬стіл¬ля. Від ці¬єї зві¬ст¬ки всі звіс¬но при¬єм¬но по¬жва¬в¬и¬¬ли¬ся і пі¬шли за¬йма¬ти свої міс¬та бі¬ля ке¬ли¬хів з та¬рі¬ля¬ми. Хвіст тро¬хи пос¬то¬яв, і ще зо два раза крик¬нув в тем¬ний во¬ло¬гий от¬вір:
-Ку¬ме, ку¬ме!-а по¬тім ти¬хо:-Мов¬чить,ма¬буть за¬снув…
 Хвіст зга¬дав, про те, що йо¬го кум Се¬мен Ку¬ля всі ці дні зов¬сім  не спав, на¬віть між та¬ріл¬ка¬ми та гле¬чи¬ка¬ми, як де¬кот¬рі, але і з-за сто¬лу зов¬сім не вста¬вав ні на мить. Він все пив і пив око¬ви¬ту роз¬ду¬ваю¬чись не¬на¬че та ку¬ля під стать своє¬му прі¬зви¬ську, то¬му без¬си¬ло й бай¬ду¬же мах¬нув ру¬кою:
-Ех ку¬ме...-і з’єднався з ша¬нов¬ним то¬ва¬ри¬ст¬вом.
Про¬те всім дав¬но ві¬до¬мо, що нія¬ка кіль¬кість хміль¬но¬го справж¬ніх ко¬за¬ків зля¬ка¬ти не змо¬же, хай би на¬віть пе¬ред ни¬ми тек¬ли про¬сто¬рі Дніп¬ро¬ві во¬ди з са¬мої, що не на є най¬міц¬ні¬шої го¬ріл¬ки. То¬му й не див¬но, що ско¬ро вміст ті¬єї ді¬жеч¬ки пе¬ре¬мож¬но змі¬нив свою дис¬ло¬ка¬цію по шлун¬кам, й за¬по¬ві¬дав цим не дов¬го со¬бі жи¬ти. Хо¬ча ря¬ди доб¬лес¬них ви¬пи¬вох вже злег¬ка по¬хит¬ну¬лись, а хтось на¬віть по¬чав клю¬ва¬ти но¬сом і не тіль¬ки, вткнув¬ши в ха¬ос ке¬ли¬хів, ми¬сок та гле¬чи¬ків, а й склав¬ши Із¬ма¬ї¬лу ком¬па¬нію. Кіт до ре¬чі теж ви¬рі¬шив зов¬сім тріш¬ки пос¬па¬ти, ос¬кіль¬ки йо¬го об¬жер¬ли¬вість гро¬зи¬ла йо¬му тим, що він міг про¬сто лус¬ну¬ти, як це тра¬пи¬лось з йо¬го ді¬ду¬сем ко¬том Яни¬ча¬ром.
Йо¬го ді¬дусь мі¬ри не знав і де¬кіль¬ка тиж¬нів то¬му ви¬рі¬шив по¬гу¬ля¬ти шлун¬ком (як він сам те ос¬тан¬нє в своє¬му жит¬ті дій¬ст¬во пе¬ред тим оп¬ри¬ді¬лив) на сто¬лах зі стра¬ва¬ми, не¬обач¬но за¬ли¬ше¬ни¬ми без на¬гля¬ду. Яни¬чар був кіт ес¬тет і гур¬ман. Він не на¬ки¬дав¬ся з жа¬діб¬ні¬стю на їжу, як йо¬го на¬ща¬док. Він вва¬жав, що та¬ка  не¬стерп¬на ни¬зькість це участь ли¬ше жа¬лю¬гід¬них псів, а то¬му по¬віль¬но, та ме¬то¬дич¬но по¬гли¬нав стра¬ви звід¬но всіх пра¬вил ети¬ке¬ту. При¬чо¬му по¬гли¬нав з на¬рос¬таю¬чою швид¬кі¬стю. По¬чи¬наю¬чи лег¬ки¬ми за¬кус¬ка¬ми, що ле¬жа¬ли на краю сто¬ла, він кон¬цен¬трич¬ни¬ми ко¬ла¬ми,  не¬на¬че той Дант, що опус¬кавсь в пек¬ло, зни¬щу¬вав все на своє¬му шля¬ху і при¬ско¬рю¬вав¬ся пе¬ре¬хо¬дя¬чи на все більш знач¬ні¬ший на¬їдок. Про¬пус¬каю¬чи ли¬ше ово¬чі й ово¬че¬ві са¬ла¬ти, він пе¬ре¬мож¬но до¬би¬равсь до цен¬тру, де ви¬дер¬шись на гар¬ні¬рі ле¬жа¬ло ніж¬нень¬ке мо¬лоч¬не по¬ро¬сят¬ко на¬би¬те ка¬шею.
Кіт Яни¬чар був кіт си¬ба¬рит, але си¬ба¬рит без мі¬ри і гальм. Внут¬ріш¬ній го¬лос йо¬му все на¬стій¬ли¬во ше¬по¬тів зу¬пи¬ни¬тись, а ко¬ли в без¬мір¬но¬му жи¬во¬ті, що роз¬дувсь не¬на¬че ку¬ля, зник¬ли жир¬ні фар¬ши¬ро¬ва¬ні су¬да¬ки, як ос¬тан¬ні бас¬тіо¬ни пе¬ред по¬ро¬сят¬ком-йо¬го го¬лос вже не ше¬по¬тів, а на¬по¬лег¬ли¬во ре¬пе¬ту¬вав жа¬даю¬чи при¬пи¬ни¬ти бан¬кет. Та Яни¬ча¬ру са¬мо¬му бу¬ло ці¬ка¬во, що бу¬де да¬лі, ги¬бель¬ний жа¬гу¬чий азарт жа¬діб¬но¬сті гнав йо¬го впе¬ред, до пе¬ре¬мож¬но¬го, або смер¬тель¬но¬го кін¬ця...
І ось на¬реш¬ті пе¬ред ним з’явилась ціль йо¬го на¬по¬лег¬ли¬вих ек¬зер¬цій. Про¬ме¬над на сто¬лі за¬кін¬чу¬вавсь пре¬чу¬до¬вим блю¬дом з по¬ро¬сят¬ком, яке ті¬ши¬ло око і ма¬ни¬ло сво¬ї¬ми ніж¬ни¬ми бо¬ка¬ми, які без¬со¬ром¬но спо¬ку¬ша¬ли під¬сма¬же¬ною шкі¬роч¬кою. Від ньо¬го в по¬віт¬ря роз¬по¬всю¬джу¬ва¬лись не¬на¬че хви¬лі ве¬лич¬ної му¬зи¬ки, пре¬апе¬тит¬ні флю¬ї¬ди смач¬ню¬чих за¬па¬хів, кот¬рі на¬шо¬му ко¬то¬ві бу¬ли жа¬дан¬ні¬ші за¬па¬ху всіх кві¬тів Раю. Не див¬ля¬чись на те, що шлу¬нок Яни¬ча¬ра був дав¬но пе¬ре¬пов¬не¬ний, мо¬лоч¬не по¬ро¬сят¬ко обі¬ця¬ло ве¬лич¬ний апо¬фе¬оз і вер¬ши¬ну всіх ку¬лі¬нар¬них жа¬дань на¬по¬лег¬ли¬во¬го ко¬та. Яни¬чар на¬віть зу¬пи¬нивсь пе¬ред тою та¬ріл¬лю, щоб зі¬бра¬тись ті¬лом і пе¬ре¬дих¬ну¬ти пе¬ред ос¬тан¬нім акор¬дом йо¬го сма¬ко¬вої Одіс¬сеї на сто¬лі. По¬тім від¬ки¬нув¬ши всі пре¬сто¬ро¬ги і вва¬ган¬ня, він за¬жму¬ривсь і рі¬шу¬че впивсь зу¬ба¬ми в ніж¬но¬ро¬же¬ве і цнот¬ли¬ве ри¬ло при¬ре¬че¬но¬го по¬ро¬сят¬ка...
Ха¬зя¬ї¬ни-Хвіст з сі¬мей¬ст¬вом,  жда¬ли в гос¬ті то¬ді ду¬же важ¬ли¬ву осо¬бу. Один мос¬ков¬ський пол¬ков¬ник Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич Ли¬за¬ков, но¬во¬на¬зна¬че¬ний ко¬ман¬дир улан¬сь¬ко¬го пол¬ку, що сто¬яв в се¬лі Рач¬ків¬ці не¬по¬да¬лік і який влас¬не й є го¬лов¬ний ге¬рой на¬шої іс¬то¬рії, ви¬гі¬дно ку¬п¬ляв у них ху¬тір. До та¬кої знач¬ної по¬дії, звіс¬но го¬ту¬ва¬лись на¬леж¬ним чи¬ном, бо хоч ха¬зя¬їн Вов¬чий Хвіст і чис¬ливсь в сот¬ни¬ках ко¬за¬цько¬го пол¬ку, та мос¬ков¬ські пол¬ков¬ни¬ки в ньо¬го в гос¬тях бу¬ва¬ли не ко¬жен день. Який же їх був пе¬ре¬ляк, ко¬ли вже вда¬рив¬ши по ру¬кам в знак взає¬мо¬ви¬гід¬ної ук¬ла¬де¬ної уго¬ди, всі ви¬рі¬ши¬ли пе¬ре¬йти до фі¬наль¬ної час¬ти¬ни то¬го кло¬піт¬ли¬во¬го ве¬чо¬ра, доб¬ро¬му бан¬ке¬ту і про¬пус¬тив¬ши впе¬ред знач¬но¬го гос¬тя пол¬ков¬ни¬ка, по¬чу¬ли гуч¬ний ви¬бух-це че¬ре¬во не¬на¬жер¬ли¬во¬го ко¬та Яни¬ча¬ра ви¬зна¬чи¬ло ме¬жу сво¬єї міц¬но¬сті. Втім наш гість пол¬ков¬ник ви¬рі¬шив, що це був на ньо¬го під¬ступ¬ний роз¬бій¬ни¬цький за¬мах.
-Ка¬ра¬ул! Ма¬зе¬пин¬ці! Мі¬тяй!-за¬во¬лав зі стра¬ху він ден¬щи¬ку,- Спа¬сай брат, бо ці чор¬то¬ві хох¬ли по¬рі¬ши¬ти ме¬не на¬ду¬ма¬ли!- во¬лав що¬си¬ли він і ку¬лею ви¬ле¬тів з кім¬на¬ти, яка дійс¬но на¬га¬ду¬ва¬ла міс¬це не¬жар¬тів¬ли¬вих ба¬та¬лій.
В епі¬цен¬трі ле¬жа¬ла шкі¬ра Яни¬ча¬ра, який реп¬нув (як це ви¬зна¬чи¬ли по¬тім), ви¬вер¬ну¬та на¬ви¬во¬ріт з лап¬ка¬ми по бо¬ках. Все бу¬ло за¬ля¬па¬но бруд¬ни¬ми пля¬ма¬ми, ва¬ля¬лись за¬ли¬ш¬ки з’деної їжі, (Хай про¬ба¬чить нам чи¬тач за на¬ту¬ра¬лі¬стич¬ність, але по¬ві¬дом¬ляє¬мо ці под¬ро¬би¬ці ток¬мо прав¬ди ра¬ди!). Час¬ти¬на їх по¬ви¬сла на гос¬тю, який при¬йняв їх за свої втім, як і гос¬по¬да¬рі. Ді¬ло знач¬но по¬гір¬ши¬лось,ще тим, що пол¬ков¬ник від ду¬ші на¬клав со¬бі в шта¬ни.
Та¬ким чи¬ном ви¬гі¬дна уго¬да про ку¬пів¬лю звіс¬но вщент роз¬ла¬ди¬ла¬ся і ху¬ті¬рець до сих пір за¬ли¬шив¬ся в во¬ло¬дін¬нях Хво¬стів…
 Про¬те ми тро¬хи від¬во¬лік¬ли чи¬та¬ча і в ньо¬го ще бу¬де до¬б¬ра на¬го¬да по¬зна¬йо¬ми¬тись з тим пол¬ков¬ни¬ком,  то¬му по¬вер¬не¬мось до на¬шої ком¬па¬нії.
От¬же го¬ріл¬ка за¬кін¬чи¬лась і ви¬ник¬ло пи¬тан¬ня її по¬пов¬нен¬ня .
Ша¬нов¬не то¬ва¬ри¬ст¬во по¬ча¬ло вста¬ва¬ти зі сто¬лу. В цей мо¬мент кіт Із¬ма¬їл про¬ки¬нув¬ся і від¬крив¬ши од¬не око сер¬ди¬то з не¬аби¬яким роз¬дра¬ту¬ван¬ням, по¬ду¬мав: «Спа¬ти не да¬ють, штов¬ха¬ють, все їм про¬пив¬цям кля¬тим ма¬ло! І що во¬ни зна¬йшли в тій смер¬дю¬чій го¬ріл¬ці, адже во¬на та¬ка гір¬ка та не¬смач¬на й пе¬че в ро¬ті не¬на¬че са¬ме пек¬ло.»- зга¬дав він свій пер¬ший не¬вда¬лий до¬свід, який на щас¬тя на¬зав¬жди від¬бив в ньо¬го охо¬ту на¬пи¬ва¬тись і на од¬но¬го ко¬та п’яницю в сві¬ті не по¬біль¬ша¬ло.
Ко¬лись, вже дав¬нень¬ко йо¬му ко¬за¬ки для смі¬ху за¬про¬по¬ну¬ва¬ли скуш¬ту¬ва¬ти го¬ріл¬ки і на¬пов¬нив¬ши блю¬деч¬ко пос¬та¬ви¬ли пе¬ред но¬сом. «Раз лю¬ди люб¬лять, зна¬чить смач¬но.»-по¬ду¬мав він то¬ді не¬зва¬жаю¬чи на не зов¬сім апе¬тит¬ний за¬пах си¬ву¬хи.
-Да¬вай Із¬ма¬їл, не бій¬ся! Що то за кіт, який го¬ріл¬ку не лю¬бить!-під¬за¬до¬рю¬ва¬ло га¬лас¬ли¬ве то¬ва¬ри¬ст¬во за сто¬лом і він то¬ді не вва¬гаю¬чись що¬си¬ли сьорб¬нув то¬го смер¬дю¬чо¬го пій¬ла.  В ро¬ті за¬пек¬ло пе¬кель¬ним вог¬нем, зда¬вал¬ся там бу¬ла га¬ря¬ча роз¬пе¬че¬на смо¬ла з ка¬за¬нів Вель¬зе¬ву¬ла. На¬в¬ко¬ло сто¬яв ве¬се¬лий ре¬гіт ко¬за¬ків і Вов¬чий Хвіст ви¬гук¬нув:
-Люль¬ку, люль¬ку швид¬ко йо¬му під ніс дай¬те!
Із¬ма¬їл по¬ду¬мав бу¬ло, що раз го¬ріл¬ку п’ють зав¬жди дим¬ля¬чи люль¬ка¬ми, то зна¬чить так тре¬ба і ма¬буть са¬ме ку¬рін¬ням зни¬щу¬ють пе¬кель¬ність чор¬то¬во¬го пій¬ла і то¬му не вва¬гаю¬чись об¬хо¬пив ро¬том про¬стяг¬ну¬тий йо¬му до ву¬сів ки¬мось з ко¬за¬ків мунд¬штук за¬па¬ле¬ної  гли¬ня¬ної люль¬ки-но¬со¬грій¬ки і що¬си¬ли по¬тяг¬нув в се¬бе їд¬ку¬чий і смер¬дю¬чий тю¬тю¬но¬вий дим. Йо¬му рап¬том за¬брак¬ло по¬віт¬ря. До го¬ріл¬ча¬но¬го во¬гню в ро¬ті до¬да¬ла¬ся пов¬на за¬ду¬ха в ма¬лень¬ких ко¬тя¬чих ле¬ге¬нях і Із¬ма¬ї¬лу зда¬ло¬ся, що від то¬го ди¬му в че¬ре¬ві за¬па¬лав ще біль¬ший во¬гонь.
-До¬б¬рий тю¬тю¬нець, справж¬ні¬сінь¬кий стам¬буль¬ський кна¬стер!-хва¬лив своє зіл¬ля ко¬зак, люль¬ка яко¬го стир¬ча¬ла в ро¬ті Із¬ма¬ї¬ла, а ко¬зак над¬зви¬чай¬но друж¬ньо, то¬ном щед¬рої на доб¬ро лю¬ди¬ни по бра¬тер¬ські про¬ка¬зу¬вав ла¬гід¬но по¬гла¬жую¬чи ко¬та по спи¬ні.-Тяг¬ни ще Із¬ма¬їл, го¬рі¬лоч¬ка тю¬тю¬нець лю¬бить!
Кіт зно¬ву по¬тяг¬нув їд¬ко¬го ди¬му з без¬дум¬ни¬ми на¬їв¬ни¬ми спо¬ді¬ван¬ня¬ми по¬лег¬шен¬ня сво¬єї уча¬сті, а точ¬ні¬ше в без¬ви¬хо¬ді, адже в йо¬го ма¬лень¬кий ко¬тя¬чий рот був пов¬ні¬стю до краю за¬пхну¬тий мунд¬штук ко¬за¬цької  но¬со¬грій¬ки. Чор¬на от¬ру¬та клу¬ба¬ми за¬пов¬ни¬ла йо¬го че¬ре¬во з ле¬ге¬ня¬ми, а по¬тім на¬стир¬ли¬во по¬про¬си¬ла¬ся на¬зов¬ні. Із¬ма¬їл зро¬бив не¬вда¬лу спро¬бу по¬збу¬тись ди¬му й по¬чав ви¬ди¬ха¬ти чор¬то¬ве зіл¬ля ви¬каш¬люю¬чи йо¬го, але ос¬кіль¬ки кля¬та люль¬ка все стир¬ча¬ла в ньо¬го під ву¬са¬ми, то дим з ши¬пін¬ням швид¬ко оку¬тав йо¬го з ніг до го¬ло¬ви і бід¬ний кіт пе¬ре¬став не ли¬ше ди¬ха¬ти, але й ба¬чи¬ти все на¬в¬ко¬ло се¬бе.
-Хо-хо-хо! Ото гар¬ний міц¬ню¬щий кна¬стер, та¬кий що, як по¬тяг¬неш, то іс¬тин¬но не¬на¬че до¬б¬рим дер¬ка¬чем від гор¬ла до гуз¬на про¬тя¬гує!-смі¬яв¬ся ко¬зак від ду¬ші  і реш¬та за сто¬лом під¬би¬ва¬ла ко¬та на ще од¬не за¬тя¬гу¬ван¬ня.
-Тяг¬ни Із¬ма¬їл, не бій¬ся! Не кіт, а справж¬ні¬сінь¬кий за¬по¬ро¬жець! І го¬ріл¬ку п’є й люль¬ку хва¬цько по¬тяг¬нув, як справж¬ній ко¬зак, ото жаль ли¬ше, що зро¬стом не ви¬йшов, щоб ще на гер¬ці шаб¬лею ма¬ха¬ти!
-Та не бу¬ло ще та¬ко¬го, щоб на на¬шій рід¬ній Сі¬чі-ма¬тін¬ці, ко¬ти шаб¬ля¬ми ви¬ма¬ху¬ва¬ли.-про¬бур¬мо¬тів дід Сте¬пан, ста¬рий за¬по¬ро¬жець, хоч і до¬б¬рий жар¬тів¬ник-ба¬ла¬кун, але й не без муд¬ро¬сті.-А, як бу¬де, то й кі¬нець при¬йде ко¬зацтву на Вкра¬ї¬ні, га¬п¬лик.
-Чо¬му ді¬ду?-за¬пи¬та¬ли по¬ряд.
-Бо то¬ді світ пе¬ре¬вер¬не¬ть¬ся і ко¬за¬ки ми¬шей ло¬ви¬ти роз¬поч¬нуть.-гли¬бо¬ко¬дум¬но про¬бур¬мо¬тів вже міц¬но п’яненький дід. Звіс¬но ні¬хто  тол¬ком не зро¬зу¬мів, що ста¬рий мав на ува¬зі, але й не зна¬йшло¬ся, хто б з ним спе¬ре¬чав¬ся.
Тим ча¬сом сам Із¬ма¬їл вже над¬то ви¬раз¬но зро¬зу¬мів, що на¬ступ¬не за¬тя¬гу¬ван¬ня бу¬де для йо¬го ко¬рот¬ко¬го ко¬тя¬чо¬го жит¬тя ма¬буть ос¬тан¬нє і то¬му опа¬ну¬вав¬ши се¬бе з оги¬дою ви¬плю¬нув мунд¬штук, а по¬тім  що¬си¬ли нявк¬нув¬ши про¬жо¬гом зіс¬ко¬чив з-за та¬рі¬лок та гле¬чи¬ків, під стіл. «Ці лю¬ди та¬ки дійс¬но бо¬же¬віль¬ні!»-ду¬мав він. «Ось в них є стіль¬ки різ¬них смач¬них страв на сто¬лі, а во¬ни п’ють якесь гид¬ке пе¬кель¬не пій¬ло, а по¬тім ще й ку¬рять огид¬ний тю¬тюн! Ні¬ко¬ли в жит¬ті біль¬ше го¬ріл¬ку пи¬ти і тю¬тюн ку¬ри¬ти не бу¬ду і всіх ко¬го не по¬ба¬чу, всіх від то¬го ді¬ла бу¬ду всі¬ля¬ко від¬би¬ва¬ти!»-ви¬рі¬шив він зро¬бив¬ши ви¬сно¬вок з влас¬но¬го до¬сві¬ду і то¬му по¬чув¬ши, як то¬ва¬ри¬ст¬во за сто¬лом всі¬ля¬ко об¬го¬во¬рює мож¬ли¬вість діс¬та¬ти ще ви¬пи¬ти,  не¬за¬до¬віль¬но нявк¬нув і пе¬ре¬вер¬нувсь на дру¬гий бік.
  За сто¬лом тим ча¬сом ко¬за¬ки зі смі¬хом спри¬йня¬ли йо¬го ре¬ти¬ру¬ван¬ня й не¬за¬ба¬ром за чар¬ку¬ван¬ням з хміль¬ним го¬мо¬ном зов¬сім за¬бу¬ли той ви¬па¬док. Із¬ма¬їл ле¬д¬ве ви¬дих¬нув¬ши дим, за¬спо¬ко¬їв¬ся на¬стіль¬ки, що на¬віть тріш¬ки за¬дрі¬мав під сто¬лом, як са¬ме в той час ко¬ли йо¬му по¬чав сни¬тись сон, як він на¬реш¬ті спій¬мав не¬вло¬ви¬му кри¬су Нюр¬ку й хо¬тів нею по¬ве¬че¬ря¬ти, хтось з за¬стіль¬ни¬ків на¬сту¬пив йо¬му на хвіст.
«От хар¬ци¬зя¬ки!»- май¬ну¬ло в йо¬го го¬ло¬ві і він за¬во¬лав (звіс¬но по ко¬тя¬чо¬му), від бо¬лю, але да¬рем¬но-це бу¬ла по¬мил¬ка і тре¬ба бу¬ло мов¬ча¬ти, бо в ту ж хви¬ли¬ну пій¬мав здо¬ро¬вез¬ний сту¬сан чо¬бо¬том під бік і тро¬хи про¬ле¬тів з під сто¬лу в ку¬ток кім¬на¬ти.
«Ось і я ка¬жу, що їм вже до¬сить пи¬ти»- об¬ра¬же¬но по¬ду¬мав Із¬ма¬їл ще зго¬дом, ко¬ли ті¬ло зно¬ву зна¬йшло точ¬ку опо¬ри в ви¬гля¬ді під¬ло¬ги і муд¬ро ви¬рі¬шив на¬да¬лі своє не¬за¬до¬во¬лен¬ня го¬лос¬но біль¬ше не ви¬ра¬жа¬ти.
Ко¬за¬ки  тим ча¬сом, тоб¬то всі хто ще міг стоя¬ти, на¬пра¬ви¬лись в на¬прям¬ку льо¬ху. Бі¬ля ла¬за ха¬зя¬їн гля¬нув до¬ни¬зу в тем¬ний от¬вір і ска¬зав:
-Я не по¬лі¬зу, бо кум Ку¬ля дра¬би¬ну зла¬мав.
-Піз¬но вже, спа¬ти по¬ра.-по¬чувсь чийсь го¬лос з гос¬тей, але Вов¬чий Хвіст обу¬рив¬ся.
-Та хі¬ба ми не ко¬за¬ки? Хі¬ба ми вже й го¬ріл¬ки не дос¬та¬не¬мо? В кор¬чмі жи¬да Яш¬ки он пов¬но тої кля¬тої го¬ріл¬ки.-зга¬дав він.
Ця но¬ва пер¬спек¬ти¬ва на¬дих¬ну¬ла то¬ва¬ри¬ст¬во на но¬ві сві¬жі зру¬шен¬ня і за¬стіль¬ни¬ки пе¬ре¬пов¬не¬ні жа¬дан¬ням сві¬жих при¬год та пос¬тій¬ною жа¬гою но¬вих под¬ви¬гів на¬пра¬ви¬лось в ши¬нок Яш¬ки Шму¬ля, яко¬го в се¬лі драж¬ни¬ли Сру¬лем. Так зва¬ли й йо¬го бать¬ка, не¬аби¬яко¬го кор¬чма¬ря й лих¬ва¬ря. Шму¬лі ди¬на¬стій¬но теж три¬ма¬ли кор¬чму й крім то¬го сам Яків Шму¬ле¬вич під¬тор¬го¬ву¬вав різ¬ним не¬пев¬но¬го по¬хо¬джен¬ня кра¬мом й да¬вав у борг під роз¬бій¬ни¬цько знач¬ні про¬цен¬ти. Звіс¬но, що від йо¬го зво¬руш¬ли¬вих бла¬го¬ді¬янь по¬ло¬ви¬на се¬ла зав¬жди хо¬ди¬ло в ньо¬го в борж¬ни¬ках, але всі по¬кір¬но ті не¬по¬доб¬ст¬ва тер¬пі¬ли, ос¬кіль¬ки кор¬чма Шму¬ля бу¬ла єди¬ним міс¬цем кре¬ди¬ту для од¬но¬сель¬ців.

Роз¬діл II
                По¬хід ко¬за¬ків в кор¬чму.

Йти до кор¬чми, що стоя¬ла на краю се¬ла, бу¬ло не¬да¬ле¬ко. Спо¬ти¬каю¬чись де¬ле¬га¬ція бряз¬каю¬чи шаб¬ля¬ми пі¬ді¬йшла до ха¬ти, що пе¬ре¬ко¬си¬лась від ча¬су і ма¬ла не¬зграб¬ну ви¬віс¬ку з брон¬зо¬вої бля¬хи над ган¬ком, кот¬ра зоб¬ра¬жу¬ва¬ла ке¬лих з від¬кри¬тою криш¬кою. Ця ви¬віс¬ка бу¬ла ко¬лись роз¬ма¬льо¬ва¬на де¬ше¬ви¬ми олій¬ни¬ми фар¬ба¬ми од¬ним за¬їз¬ним бо¬го¬ма¬зом, але від ча¬су фар¬ба по¬лу¬щи¬лась і ли¬ше де ін¬де за¬ли¬ши¬лись її бляк¬лі не¬ви¬раз¬ні слі¬ди від яко¬гось зоб¬ра¬жен¬ня чи то ко¬за¬ка, чи то вед¬ме¬дя на діж¬ці з тим ке¬ли¬хом. Две¬рі та вік¬на кор¬чми бу¬ли за¬кри¬ті став¬ня¬ми. За¬клад вже за¬чи¬нивсь.
Вов¬чий Хвіст не¬гай¬но по¬чав сту¬ка¬ти ку¬ла¬ком по став¬ні.
-Шмуль від¬чи¬няй! це я Хвіст, від¬чи¬няй Яш¬ка!
В цей час ха¬зя¬їн кор¬чми Яків Сру¬ле¬вич Шмуль ви¬рі¬шив по¬дя¬ку¬ва¬ти Бо¬го¬ві за не¬по¬га¬ний ви¬торг за день, що ми¬нув, і зняв¬ши на¬тіль¬но¬го хре¬сти¬ка, який но¬сив вдень і який втім спі¬віс¬ну¬вав на од¬но¬му ті¬лі з дов¬ги¬ми зая¬ло¬же¬ни¬ми пей¬са¬ми, по¬крив го¬ло¬ву, став на ко¬лі¬на пе¬ред Тал¬му¬дом й при¬го¬ту¬вав¬ся до що¬ден¬но¬го по¬та¬єм¬но¬го ри¬туа¬лу. Кож¬но¬го дня, піз¬но вно¬чі, він уса¬міт¬ню¬вав¬ся в ку¬то¬вій кім¬на¬ті, й при тьмя¬но¬му ме¬рехт¬ли¬во¬му світ¬лі ка¬ган¬ця з на¬со¬ло¬дою пе¬ре¬ра¬хо¬ву¬вав гро¬ші, а по¬тім хо¬вав їх в скри¬ню, за¬кри¬вав її, й мо¬ливсь Бо¬гу дя¬кую¬чи Йо¬му, чи скар¬жа¬чись за не¬вда¬лий день. Жін¬ка Са¬ра, й ді¬ти Мой¬ша, Гер¬шко і мо¬лод¬шень¬кий Юдуш¬ка, вже со¬лод¬ко та мир¬но по¬са¬пу¬ва¬ли, див¬ля¬чись ма¬буть вже не пер¬ший сон,  як в цей ін¬тим¬ний мо¬мент рап¬том не¬дор¬неч¬но по¬чу¬ли¬ся на¬стій¬ли¬ві сту¬ки ко¬за¬ків.
-Хто там Шму¬ли¬ку?-по¬чув він сер¬ди¬тий го¬лос сво¬єї жін¬ки Са¬ри. Во¬на чо¬мусь час¬тень¬ко йо¬го зва¬ла по прі¬зви¬щу, кот¬ре теж по¬хо¬ди¬ло від іме¬ні, або по іме¬ні бать¬ка чо¬ло¬ві¬ка, тоб¬то сво¬го све¬кра. Ма¬буть це бу¬ло то¬му, що ха¬рак¬те¬ри і звич¬ки їх обох бу¬ли над¬зви¬чай¬но по¬діб¬ни¬ми, особ¬ли¬во обе¬реж¬ність і скна¬рість.
-Ти¬хі¬ше Са¬ра! Хвіст п’яний при¬пер¬ся з ком¬па¬ні¬єю. Від ці¬єї ва¬та¬ги не бу¬де нам нія¬ко¬го ге¬феш¬та. Не від¬крию цим роз¬бій¬ни¬кам, бо во¬ни вже та¬кі п’янезні, що всю на¬шу рес¬то¬ра¬цію в друз¬ки роз¬не¬суть.
-Еге ж, во¬ни вже три дні пия¬чать. Сва¬та¬ю¬ть¬ся чи що там…-бурк¬ну¬ла Са¬ра пе¬ре¬вер¬таю¬чись на ін¬ший бік.
-Що я цап від¬бу¬вай¬ло, щоб їм за¬раз від¬чи¬ня¬ти? Чує, ой чує моє чут¬ли¬ве сер¬це, що не на доб¬ро їх ві¬зит.-го¬лос кор¬чма¬ря від стра¬ху зри¬вавсь і дри¬жав.
-Твоє чут¬ли¬ве сер¬це так дри¬жить, що ско¬ро в тво¬єї Са¬ри всю ду¬шу ви¬тря¬се.-шпиг¬ну¬ла жін¬ка йо¬го, бо дійс¬но від стра¬ху Сру¬ля тряс¬лось ліж¬ко.
-Це не я.-збре¬хав кор¬чмар.
-Ну звіс¬но мій Сру¬лик, це ліж¬ко са¬ме дри¬жить від стра¬ху пе¬ред п’яними ко¬за¬ка¬ми.-по¬го¬ди¬лась на¬сміш¬ку¬ва¬то Са¬ра.
-То¬бі моя кві¬точ¬ка сміш¬но, а пам’ятаєш, як ми¬ну¬ло¬го ро¬ку пия¬чив в нас один за¬по¬ро¬жець з ду¬же не¬ко¬шер¬ним прі¬зви¬ськом Вепр і який в га¬ряч¬ці, ко¬ли роз¬ра¬хо¬ву¬вав¬ся, схо¬пив ме¬не за гру¬ди, при¬тяг¬нув до своє¬го п’янезного ри¬ла й зне¬на¬цька від¬ку¬сив пейс?
-Так ти ж Сру¬ли¬ку йо¬го то¬ді до¬б¬ря¬че об¬ра¬ху¬вав.
-Але ж в нас моє ко¬шер¬не кур¬чат¬ко аж трій¬ко ді¬то¬чок і твій Яша ток¬мо все ра¬ди них ста¬ра¬є¬ть¬ся мій пи¬рі¬жок… -про¬буб¬нів він пиль¬но вслу¬хаю¬чись до го¬мо¬ну на по¬двір’ї.   
-За¬хо¬вай¬ся мій Сру¬ли¬ку, й не по¬да¬вай ви¬ду, що ти до¬ма.-по¬ра¬ди¬ла жін¬ка.-Пос¬ту¬ка¬ють де¬кіль¬ка ра¬зів, за¬мо¬рять¬ся стоя¬ти й пі¬дуть ні з чим .
Шмуль по¬ту¬шив сві¬чу й за¬ліз до жін¬ки під ков¬д¬ру.
Та не так ста¬ло¬ся, як га¬да¬ло¬ся –сту¬кіт впев¬не¬но пе¬ре¬хо¬див в грю¬кіт.
-Від¬чи¬няй жи¬дів¬ська мор¬да! Ми го¬ріл¬ки візь¬ме¬мо й від¬ра¬зу пі¬де¬мо!-сер¬ди¬то ви¬гу¬ку¬вав п’яний Хвіст.
-Так,так,візь¬ме¬мо й пі¬де¬мо.-по¬чув він схваль¬ний га¬лас юр¬би.
«Що ж ме¬ні ро¬би¬ти?»по¬ду¬мав він,-«Не вий¬ду, кор¬чму роз¬не¬суть, а вий¬ду за¬пи¬та¬ють, чо¬го хо¬вав¬ся і теж роз¬не¬суть»
Тим ча¬сом не¬вдо¬во¬лен¬ня на¬рос¬та¬ло і Са¬ра ска¬за¬ла чо¬ло¬ві¬ко¬ві:
-Шму¬лик, зро¬би щось. Ме¬ні зда¬є¬ть¬ся, во¬ни кор¬чму роз¬но¬сять.
Та Яш¬ка рап¬том від¬чув, що не мо¬же по¬во¬рух¬ну¬ти ні но¬гою ні ру¬кою-страх лан¬цю¬га¬ми за¬ку¬вав йо¬го ті¬ло.
-Піз¬но.-про¬ше¬по¬тів він жін¬ці,- ра¬ні¬ше тре¬ба бу¬ло, а те¬пер піз¬но.
Грю¬ки по¬ча¬сті¬ша¬ли, й те¬пер бу¬ло чу¬ти, що там гу¬пає не один ли¬ше Хвіст.
-Ви¬лазь пад¬лю¬ка, а то гір¬ше бу¬де! - го¬ло¬си по¬ча¬ли на¬би¬ра¬ти лють.
Від ко¬за¬цьких уда¬рів в сті¬ни, ха¬ту по¬ча¬ло не нас жарт тря¬сти. Трі¬ща¬ли вік¬на і две¬рі. Ді¬ти хо¬ча й про¬ки¬ну¬лись, та мов¬ча¬ли як ми¬ші, бо Са¬ра їх по¬пе¬ре¬ди¬ла.
-Шму¬лик вий¬ди, а то ха¬ту роз¬ва¬лять, де ми бу¬де¬мо по¬тім жи¬ти?-по¬чув він го¬лос жо¬ни й по¬ду¬мав:
«Бу¬ла не бу¬ла, бід¬ний я Яш¬ка Шмуль…Тре¬ба ви¬хо¬ди¬ти, як¬що кор¬чму роз¬ва¬лять, де я бу¬ду по¬тім кра¬ма¬рю¬ва¬ти?»
В цей мо¬мент до ньо¬го до¬нес¬лось:
-Від¬чи¬няй со¬ба¬ка, як¬що жи¬ти хо¬чеш. Скіль¬ки нам че¬ка¬ти, гро¬шей не по¬ба¬чиш!
«Ага!»по¬ду¬мав він,-«Без гро¬шей не ви¬лі¬зу, ще чо¬го! Без гро¬шей вже хай кра¬ще вби¬ва¬ють, так ви¬гі¬дні¬ше бу¬де… Втім я ні¬ко¬ли не ви¬лі¬зу, що я ду¬рень, щоб ме¬не про¬сто вби¬ли за¬дар¬ма?! Став¬ні ду¬жі, ви¬три¬ма¬ють.»
В цей час по¬чув¬ся силь¬ний удар з трі¬ском по став¬ні. Шмуль і Са¬ра, що ле¬жа¬ли в пов¬ній тем¬ря¬ві по¬ди¬ви¬лись в сто¬ро¬ну вік¬на, й по¬ба¬чи¬ли за¬мість тем¬ної пля¬ми за¬кри¬тих ста¬вень, блі¬ду світ¬лу пля¬му мі¬сяч¬но¬го сяй¬ва-це чийсь ку¬лак ви¬бив в ду¬бо¬вих став¬нях ді¬ру. Га¬лас за вік¬ном за¬тих і во¬ни теж за¬та¬ї¬ли ди¬хан¬ня.
-А мо¬же й справ¬ді ні¬ко¬го не¬ма?-по¬чу¬ли во¬ни го¬ло¬си.
-Не мо¬же та¬ко¬го бу¬ти, сьо¬го¬дні ба¬чив п’янезного Ду¬лю, з кор¬чми йшов, та не ді¬йшов і ви¬ліг¬ся бі¬ля скир¬ди ра¬зом з Сір¬ком.-ска¬зав Хвіст.
Шмуль зі¬щу¬лив¬ся і кра¬єм ока по¬ба¬чив чи¬єсь ву¬са¬те об¬лич¬чя в про¬рі¬зі ді¬ри.
«Як би їм по¬ві¬до¬ми¬ти, що ме¬не са¬ме сьо¬го¬дні не¬має вдо¬ма?»- мір¬ку¬ва¬лось йо¬му.
-Яш¬ка, ти тут?-го¬лос був Хво¬ста і во¬ни по¬чу¬ли звук кре¬са¬ла і з ді¬ри поя¬ви¬лась ру¬ка з ма¬лень¬ким смо¬ло¬скип¬чи¬ком, що ос¬віт¬лю¬вав не скіль¬ки кім¬на¬ту, скіль¬ки гріз¬не ко¬за¬цьке ву¬са¬те об¬лич¬чя, бо са¬ме за ру¬кою в ді¬ру про¬ліз¬ла й Хво¬сто¬ва мор¬да за¬для ог¬ля¬дин. Па¬ра вчас¬но ус¬пі¬ла схо¬ва¬тись з го¬ло¬ва¬ми під ков¬д¬ру, ли¬ше Шмуль кра¬єм ока спос¬те¬рі¬гав в щі¬лин¬ку з під ков¬д¬ри.
-Ага! Ось ти де!-зра¬дів Хвіст, -Не хо¬вайсь, ви¬лазь, ви¬лазь!
«Бо¬же мій!»- за¬бла¬гав Шмуль по¬дум¬ки,-«Що я зро¬бив? Вай вай па¬пе¬ле, ма¬ме¬ле за що ме¬ні все це, ну роз¬во¬див го¬ріл¬ку во¬дою, так від цьо¬го шахе¬ра махе¬ра ли¬ше тве¬ре¬зі¬ші бу¬дуть, ще бу¬ва¬ло не¬сві¬же по¬да¬вав, так їли і ще ні¬хто не¬на¬че не вмер, ми¬ло¬сти¬ню жеб¬ра¬кам не да¬вав, так жит¬тя в них в го¬їв і так важ¬ке, ні¬ко¬му не пот¬ріб¬не, ум¬руть і лег¬ше їм бу¬де на то¬му сві¬ті.»- по¬чав він зга¬ду¬ва¬ти свої грі¬хи,-«Ну під ве¬ли¬кі про¬цен¬ти даю в борг, так їх ні¬хто не за¬став¬ляє за¬ла¬зи¬ти в бор¬ги, а в ме¬не ж ді¬ти Гер¬шу¬ня, Мой¬шик, Юдуш¬ка, під¬рос¬та¬ють си¬ру¬ни і їдять все біль¬ше й біль¬ше, та й крім то¬го одя¬гу тре¬ба но¬во¬го, бо й так од¬не й те са¬ме по чер¬зі під¬ро¬ст¬тан¬ня но¬сять бід¬ні ді¬ти...А я ж Бо¬же мій ні¬ко¬го не об¬кра¬даю!»по¬ду¬мав він і рап¬том нев¬час¬но зга¬дав , як май¬же ви¬пад¬ко¬во при¬сво¬їв га¬ма¬нець од¬но¬го за¬їж¬джо¬го ко¬за¬ка. Той ко¬зак за¬гу¬бив свій ве¬ли¬кий га¬ма¬нець на сін¬ни¬ку, де но¬чу¬вав, а Шмуль йо¬го зна¬йшов і ні¬чо¬го йо¬му не ска¬зав, ос¬кіль¬ки пе¬ред цим, той ко¬зак роз¬по¬ві¬дав, що по¬мер в ньо¬го дядь¬ко і спа¬док за¬ли¬шив ве¬ли¬кий, а Шмуль то¬ді по¬ду¬мав,  чо¬му ко¬мусь зав¬жди так щас¬тить, що хтось по¬ми¬рає і спа¬док ве¬ли¬кий  діс¬та¬є¬ть¬ся, а йо¬му все са¬мо¬му тре¬ба за¬роб¬ля¬ти. А ко¬зак гро¬ші все од¬но про¬пив би, а так  гро¬ше¬нят¬ка ці¬лі, ще й збіль¬шать¬ся в сприт¬них йо¬го ру¬ках.
Тим ча¬сом об¬лич¬чя Хво¬ста зник¬ло, а на йо¬го міс¬ці  з’явилось лю¬та не¬на¬вис¬на Шму¬лю мор¬да Вер¬ни¬кам¬ня.
-Ви¬лі¬зай Сру¬ля¬ка!-про¬гри¬мів бас,- а то за¬раз сам те¬бе хри¬сто¬про¬да¬вець ви¬тяг¬ну, й шку¬ру зде¬ру, раз не ба¬жа¬єш ува¬жи¬ти на¬ше то¬ва¬ри¬ст¬во! Як¬що су¬по¬стат не ви¬йдеш,  кор¬чму твою здир¬ни¬цьку під¬па¬ли¬мо!
«Бід¬ні, бід¬ні мої пей¬си, ця п’яна сво¬ло¬та не ві¬дає, що ро¬бить»- по¬ду¬мав Шмуль й глиб¬ше втяг¬нув шию і за¬плю¬щив єди¬не око, яким ниш¬ком спос¬те¬рі¬гав за тим, що від¬бу¬ва¬є¬ть¬ся че¬рез ма¬не¬сень¬ку щі¬лин¬ку в ков¬д¬рі.
Про¬лу¬нав гур¬кіт і тріск-це не ви¬три¬ма¬ли две¬рі в сі¬нях і п’янезна юр¬ба вло¬ми¬лась в кор¬чму.
Са¬ра зро¬зу¬мі¬ла,що від чо¬ло¬ві¬ка ко¬ри¬сті бу¬де ма¬ло,  а тре¬ба бу¬ло не¬гай¬но ря¬ту¬ва¬ти стан ре¬чей, по¬ки не ви¬йш¬ло ли¬ха і то¬му ви¬рі¬ши¬ла втру¬ти¬тись са¬ма. Во¬на шви¬день¬ко зіс¬ко¬чи¬ла з ліж¬ка, по¬хап¬цем на¬ки¬ну¬ла ха¬лат, за¬па¬ли¬ла свіч¬ку, й хут¬ко ви¬біг¬ла зу¬ст¬рі¬ча¬ти не¬про¬ха¬них гос¬тей.
-Лас¬ка¬во про¬си¬мо ша¬нов¬ні доб¬ро¬дії!-зоб¬ра¬зи¬ла во¬на та¬ку не¬ви¬мов¬ну ра¬дість на об¬лич¬чі, що аж за¬сяя¬ла, не¬на¬че біль¬шо¬го щас¬тя ніж оцей ві¬зит, во¬на в жит¬ті не че¬ка¬ла.-А ми тут вже бу¬ли й за¬сну¬ли та й не по¬чу¬ли, як та¬ке по¬важ¬не лас¬ка¬ве пан¬ст¬во до нас в гос¬ті при¬зво¬ли¬ли за¬ві¬та¬ти! За день знає¬те так на¬бі¬га¬єш¬ся, все кло¬по¬ти, що й ніг не чу¬єш.Шму¬ли¬ку!Про¬бу¬джуй¬ся шви¬день¬ко, до нас гос¬ті, па¬ни ко¬за¬ки при¬йш¬ли і су¬сі¬донь¬ка на¬ший ша¬но¬ва¬ний Ва¬силь Іва¬но¬вич (так зва¬ли Хво¬ста) .
Всі ото¬ро¬пі¬ли не че¬каю¬чи на та¬ку чем¬ність, а Са¬ра не даю¬чи їм опам’ятатись роз¬ви¬ва¬ла свій стра¬те¬гіч¬ний ус¬піх.
-Шму¬лик так за¬мо¬рю¬є¬ть¬ся, бо все знає¬те від¬ві¬ду¬ва¬чі і кож¬но¬му по¬дай, та до¬го¬ди,-її по¬гляд упав на ви¬ва¬ле¬ні две¬рі, що ва¬ля¬лись на під¬ло¬зі,- Ой що це? Нев¬же і две¬рі впа¬ли! Ка¬за¬ла, ка¬за¬ла чо¬ло¬ві¬ку, що тре¬ба по¬ла¬го¬ди¬ти, а то упа¬дуть, а він: все ні¬ко¬ли, все ні¬ко¬ли... Ось і упа¬ли! Ой, я ж май¬же го¬ла!-граю¬чись за¬ша¬рі¬лась во¬на,- пі¬ду вдяг¬нусь.Шму¬лик!Шви¬день¬ко, а то на¬ші гос¬ті за¬жда¬ли¬ся!
Шмуль тим ча¬сом ко¬ри¬стую¬чись тем¬ря¬вою швид¬ко на¬дів хре¬стик і при¬ки¬даю¬чись за¬спа¬ним по¬чав під¬во¬ди¬тись з ліж¬ка.
-А ви, що не чу¬ли, як ми грю¬ка¬ли?-уже знач¬но ми¬ро¬люб¬ні¬ше за¬пи¬тав в неї Хвіст.
-Та що ви! Ми так спи¬мо, що і з ха¬ти все ви¬не¬суть, а ми не про¬ки¬не¬мось!Я зав¬жди ка¬за¬ла Яші, що спа¬ти тре¬ба по чер¬зі, а то на¬рід пі¬шов од¬ні зло¬дії так і но¬ров¬лять щось спер¬ти. Яша! Та що ти так дов¬го вста¬єш! На¬ші ша¬нов¬ні гос¬тюш¬ки па¬ни ко¬за¬ки пи¬та¬ють, чи не чув ти яко¬гось грю¬ку?
По¬ба¬чив¬ши різ¬ку змі¬ну в на¬строї гос¬тей, Шмуль ку¬мек¬нув: «Ні¬чо¬го, зав¬тра тве¬ре¬зі бу¬дуть, я їм зга¬даю, все по¬ла¬го¬дять, на¬віть те що не зла¬ма¬ли, а по¬ки їх не¬без¬печ¬но чі¬па¬ти, тре¬ба гра¬ти в те що Са¬роч¬ка по¬ве¬ла.»-І по¬ти¬раю¬чи очі він ви¬йшов зі спаль¬ні.
-Моя най¬біль¬ша по¬ва¬га ша¬но¬ва¬но¬му то¬ва¬ри¬ст¬ву! Пре¬ве¬ли¬кий вам рес¬пект з під¬ско¬ком ша¬нов¬ні. Чим мо¬же вслу¬жи¬ти пан¬ст¬ву та¬кий бід¬ний єв¬рей, як я? Чи чув я грю¬кіт? Що за грю¬кіт? Ні, не бу¬ло нія¬ко¬го ні грю¬ко¬ту ні сту¬ка, а як¬що  щось і бу¬ло так це не в нас, а десь.
Ко¬за¬ки зди¬во¬ва¬но пе¬ре¬гля¬ну¬лись.
-Бре¬шеш Юда!А две¬рі хто ви¬ва¬лив?-роз¬дра¬то¬ва¬но, але без зло¬сті в го¬ло¬сі за¬пи¬тав Вер¬ни¬ка¬мінь.
-А-а, две¬рі!-йо¬го по¬гляд впав на две¬рі, що ле¬жа¬ли на під¬ло¬зі,- так во¬ни вид¬но са¬мі впа¬ли.-не¬зво¬руш¬но від¬по¬вів Шмуль.
-Як це са¬мі?-за¬пи¬тав зди¬во¬ва¬но біль¬ше до се¬бе Вер¬ни¬ка¬мінь, вже не зов¬сім яс¬но зга¬дую¬чи над¬зви¬чай¬ну міц¬ність і не¬під¬дат¬ли¬вість две¬рей, кот¬рі трі¬ща¬ли від йо¬го ку¬ла¬ка.
-Та ось, це вид¬но ві¬тер!-зна¬йшов,що від¬по¬ві¬сти Шмуль, про¬те рап¬том зга¬дав, що сьо¬го¬дні віт¬ра зов¬сім не бу¬ло.-За¬раз та¬кий ві¬тер пі¬шов, на¬че й не¬ма та враз та¬ких лих на¬ко¬їть! Ра¬ні¬ше та¬ких віт¬рів не зна¬ли.
Хвіст і то¬ва¬ри¬ст¬во від¬чу¬ли що їх на¬чеб¬то як ду¬рять, але чис¬то¬та й щи¬рість по¬гля¬ду Шму¬ле¬вих очей вже не до¬зво¬ля¬ла в пов¬ній мі¬рі від¬чу¬ва¬ти справж¬ню ре¬аль¬ність.
Хвіст рі¬шу¬че по¬дав¬ся впе¬ред на Шму¬ля.
-По¬кля¬нись Юда що ні¬чо¬го не чув!
-Кля¬нусь!-над¬то швид¬ко і го¬лос¬но від¬по¬вів той.
-Е ні-і !Ти по хри¬сти¬ян¬ські, пе¬ред об¬ра¬зом!
Шмуль по¬вер¬нув¬ся до по¬тем¬ні¬лої ікон¬ки в кут¬ку й три¬чі осі¬нив се¬бе хрес¬ним зна¬ме¬ні¬єм.
-Ні¬чо¬го не чув!
-Та що ж це та¬ке! Та хі¬ба ні¬чо¬го не бу¬ло і две¬рі са¬мі впа¬ли?-роз¬губ¬ле¬но за¬пи¬тав Хвіст роз¬во¬дя¬чи від зди¬ву¬ван¬ня ру¬ка¬ми.
-Са¬мі,са¬мі!-в один го¬лос під¬твер¬джу¬ва¬ли Са¬ра й Шмуль,-Діть¬ми кля¬не¬мось.
-Ага-а!-рап¬том зга¬дав Вер¬ни¬ка¬мінь,-А ді¬ра?
-О якій та¬кій ді¬рі до¬б¬рий пан ко¬зак має за¬пи¬тан¬ня?
-А в став¬ні в тій кім¬на¬ті!-пе¬ре¬мож¬но про¬го¬ло¬сив він з на¬ді¬єю на¬реш¬ті про¬яс¬ни¬ти си¬туа¬цію.
-А-а,так та дір¬ка пан ко¬зак ще вчо¬ра бу¬ла!-втру¬ти¬лась на до¬по¬мо¬гу чо¬ло¬ві¬ко¬ві Са¬ра.
-Як це ще вчо¬ра? Та тіль¬ки що став¬ня ці¬ла бу¬ла! обу¬рив¬ся Вер¬ни¬ка¬мінь і все то¬ва¬ри¬ст¬во ствер¬джу¬валь¬но за¬гу¬ді¬ло.
-Так і я ка¬жу чо¬ло¬ві¬ко¬ві, що вчо¬ра якась дір¬ка в став¬ні з’явилась,а моє¬му Шму¬ли¬ку все ні¬ко¬ли, ну та вид¬но ді¬ти по¬ла¬ма¬ли.-до¬гід¬ли¬во во¬на за¬то¬рох¬ті¬ла про тов¬сту ду¬бо¬ву став¬ню. - Тре¬ба ді¬тей до¬про¬си¬ти.А ну, ді¬ти!Гер¬шко,Мой¬шик,Юдуш¬ка!-по¬зва¬ла во¬на,- Йдіть всі сю¬ди, з ва¬ми па¬ни ко¬за¬ки хо¬чуть по¬ба¬ла¬ка¬ти!
В кім¬на¬ті ду¬же швид¬ко з’явилось троє чор¬ня¬вих, ку¬че¬ря¬вих хлоп¬ча¬ків різ¬но¬го ві¬ку в ніч¬них со¬роч¬ках по ко¬лі¬на які ви¬ши¬ку¬ва¬лись пе¬ред не¬жда¬ни¬ми гос¬тя¬ми по рос¬ту й ві¬ку.
-Ось по¬ди¬віть¬ся, які гар¬ні в ме¬не хлоп¬чи¬ки.-пох¬ва¬ли¬лась ма¬ти.-А ну ді¬ти ска¬жіть па¬нам ко¬за¬кам, бу¬ла дір¬ка вчо¬ра в став¬ні чи не бу¬ло?-вчи¬ни¬ла во¬на в них суворий до¬пит.
-Бу¬ла, бу¬ла, ще вчо¬ра точ¬но бу¬ла.- на¬пе¬ре¬бій ста¬ли во¬ни під¬твер¬джу¬ва¬ти, ос¬кіль¬ки все до¬б¬ре чу¬ли, бо весь час до то¬го не спа¬ли, а си¬ді¬ли при¬нишк¬лі бі¬ля шпа¬рин і при¬слу¬хо¬ву¬ва¬лись.
-Ось ба¬чи¬те па¬ни ко¬за¬ки-ді¬ти не збре¬шуть,- і не даю¬чи ча¬су за¬пе¬ре¬чи¬ти ду¬же швид¬ко за¬то¬рох¬ті¬ла.-А ну ді¬ти чо¬го сто¬їте ру¬ки в бо¬ки, по¬ка¬жіть па¬нам ко¬за¬кам що ви вміє¬те! В ме¬не ді¬ти па¬ни ко¬за¬ки, та¬кі ро¬зум¬ні, не ді¬ти, а зо¬ло¬то!Гер¬шко!Де твоя скрип¬ка? шви¬день¬ко бе¬ри скрип¬ку й зі¬грай па¬нам ко¬за¬кам!
Гер¬шко на¬че з ру¬ка¬ва мит¬тю  діс¬тав скрип¬ку й по¬чав гра¬ти гос¬тям, які від та¬кої пруд¬ко¬сті ро¬ти по¬роз¬зяв¬ля¬ли.
-А ви чо¬го сто¬їте ру¬ки в бо¬ки!-ви¬гук¬ну¬ла во¬на ін¬шим.-Ба¬чи¬те па¬ни ко¬за¬ки нудь¬гу¬ють! Ану по¬ка¬жіть, що да¬ром свій хліб не їс¬те! В ме¬не мо¬лод¬шень¬кий так гар¬но ви¬тан¬цьо¬вує, ось ви тіль¬ки по¬глянь¬те!-по¬вер¬ну¬лась во¬на до гос¬тей.
В цей час Юдуш¬ка під за¬дир¬ку¬ва¬ту ме¬ло¬дію скрип¬ки пус¬тив¬ся тан¬цю¬ва¬ти за¬вод¬ний єв¬рей¬ський та¬нок. Ніч¬на со¬роч¬ка за¬кру¬ти¬лась дз謴ою на¬че дзво¬ном під яким як ло¬па¬ті віт¬ря¬ків за¬мель¬ка¬ли го¬лі бо¬сі ди¬тя¬чі но¬ги. Всі по¬роз¬зяв¬ля¬ли ро¬ти й не мог¬ли зро¬зу¬мі¬ти що від¬бу¬ва¬є¬ть¬ся.Скрип¬ка-ча¬рів¬ни¬ця пла¬ка¬ла й смія¬лась ,а но¬ги са¬мі зна¬хо¬ди¬ли такт і по¬чи¬на¬ли під¬тан¬цьо¬ву¬ва¬ти, а Са¬ра не вга¬мо¬ву¬ва¬лась.-А Мой¬шик чо¬го тіль¬ки не вміє!-по¬гла¬ди¬ла во¬на по го¬лів¬ці се¬ре¬дуль¬шо¬го.-Всі¬ля¬киі шту¬ки ви¬роб¬ляє, ось по¬ди¬віть¬ся!
Мой¬шик вже був го¬то¬вий де¬мон¬ст¬ру¬ва¬ти свої та¬лан¬ти. В йо¬го ру¬ках з’явилось три яб¬лу¬ка і він по¬чав ни¬ми вправ¬но жонг¬лю¬ва¬ти.
-Оце да¬ють бі¬со¬ві ді¬ти.-роз¬крив ро¬та Лящ,а ті¬ло ми¬мо¬во¬лі вхо¬ди¬ло в та¬нок.
Не¬за¬ба¬ром в за¬галь¬но¬му за¬па¬лі всі по¬ча¬ли ви¬тан¬цьо¬ву¬ва¬ти хто як міг. Хто на¬ма¬гав¬ся на¬слі¬ду¬ва¬ти хва¬цьким під¬верт¬кам Юдуш¬ки,та за¬га¬лом п’яні гос¬ті не¬зграб¬но туп¬цю¬ва¬ли ви¬даю¬чи свої ру¬хи за го¬пак. Ча¬рів¬ні зву¬ки скрип¬ки змі¬ша¬лись з гур¬ко¬том чо¬біт і Гер¬шко на¬ма¬гав¬ся зі всіх сил. То¬ва¬ри¬ст¬во це оці¬ни¬ло і як їм зда¬ва¬лось тан¬цю¬ва¬ли з чут¬тє¬ві¬стю. Се¬ред тан¬цюю¬чих сто¬яв Мой¬ша й вір¬ту¬оз¬но жонг¬лю¬вав яб¬лу¬ка¬ми, а Са¬ра зі Шму¬лем роз¬чу¬ле¬но спос¬те¬рі¬га¬ли цю сце¬ну й до¬по¬ма¬га¬ли Гер¬шку, ляс¬ка¬ли до¬ло¬ня¬ми в такт й під¬топ¬ту¬ва¬ли но¬га¬ми.
Ско¬ро да¬ла зна¬ти уто¬ма, та кож¬но¬му бу¬ло со¬ром¬но в цьо¬му при¬зна¬тись,а скрип¬ка не уга¬мо¬ву¬ва¬лась...Гер¬шко за¬во¬див ча¬рів¬ні зву¬ки все дуж¬че й дуж¬че,Мой¬шик хва¬цько жонг¬лю¬вав вже п’ятьма яб¬лу¬ка¬ми, при¬чо¬му пе¬ре¬ки¬даю¬чи їх на¬віть під но¬га¬ми, а Юдуш¬ка,як  ма¬лень¬ка дз謴а вер¬тів¬ся в кож¬но¬му кут¬ку зда¬ва¬лось од¬но¬час¬но і ви¬тво¬ряв різ¬но¬ма¬ніт¬ні фін¬ти то тут то там.
Мо¬ло¬дість по¬ча¬ла ви¬гра¬ва¬ти по¬хи¬ло¬сті ві¬ку, й вже гос¬ті  тіль¬ки без сил на¬ма¬га¬лись на¬слі¬ду¬ва¬ти тан¬цю .Во¬ни на¬га¬ду¬ва¬ли збі¬го¬ви¬сько за¬спа¬них вед¬ме¬дів, які на¬сту¬па¬ють на ко¬люч¬ки. Пер¬шим по¬чав зда¬ва¬ти по¬зи¬ції Лящ,як са¬мий ог¬ряд¬ний, він від¬чув, що ще трош¬ки і в ньо¬го лоп¬не сер¬це.
-Ой до¬сить,до¬сить!-за¬бла¬гав він і то¬ва¬ри¬ші йо¬го під¬дер¬жа¬ли,- оце на¬тан¬цю¬вав¬ся...-важ¬ко з від¬ди¬хом ви¬го¬во¬рив він, ко¬ли все пос¬ту¬по¬во за¬тих¬ло.-В мо¬ло¬до¬сті так не тан¬цю¬вав! ай мо¬лод¬ці так мо¬лод¬ці!-пох¬ва¬лив він хлоп¬ча¬ків, які зно¬ву очі¬ку¬валь¬но ви¬строї¬лись,-За це не гріх і кар¬бо¬ван¬ця да¬ти!
Він діс¬тав знач¬ний га¬ма¬нець і вру¬чив Гер¬шку кар¬бо¬ван¬ця, за який мож¬на бу¬ло пос¬та¬ви¬ти  де¬кіль¬ка две¬рей.Гер¬шко з ра¬ді¬стю за¬хо¬вав гро¬ші в со¬роч¬ку.
-А нам!А нам!-за¬га¬ла¬су¬ва¬ли ін¬ші й ста¬ли сми¬ка¬ти гос¬тей за ру¬ка¬ви.
На¬тан¬цю¬вав¬шись, ко¬за¬ки в при¬клад Ля¬ще¬ві, щоб не зда¬ва¬тись жа¬діб¬ни¬ми теж по¬діс¬та¬ва¬ли тор¬бин¬ки з гріш¬ми,в ко¬го во¬ни бу¬ли, й по¬ча¬ли роз¬да¬ва¬ти, хто скіль¬ки зміг, хто ал¬тин, хто гри¬ве¬ник, або пів¬кар¬бо¬ван¬ця ,ли¬ше один Хвіст, щоб не від¬ста¬ти від сва¬та теж по¬жа¬лу¬вав кар¬бо¬ван¬ця. Не бу¬ло ли¬ше Гри¬цька, він в цьо¬му то¬ва¬ри¬ст¬ві не був, а спав під ти¬ном у дво¬рі Хво¬ста.
Ра¬діс¬ні ді¬ти швид¬ко за¬хо¬ва¬ли гро¬ші, але Са¬ра не уга¬мо¬ву¬ва¬лась:
-Ось ба¬чи¬те па¬ни ко¬за¬ки, які в ме¬не зо¬ло¬ті ді¬ти, во¬ни ще й не так зу¬мі¬ють,Мой¬ши¬ку,по¬ка¬жи гос¬тям, як ти ска¬ка¬ти вмі¬єш!
Мой¬ша сей мо¬мент став но¬га¬ми на ру¬ки й зро¬бив¬ши при¬хлоп до¬ло¬ня¬ми опус¬тив¬ся на но¬ги. Цю впра¬ву він на¬чав по¬вто¬рю¬ва¬ти. Йо¬го при¬кла¬ду пос¬лід¬ку¬ва¬ли ін¬ші ді¬ти, тіль¬ки не так влуч¬но, але до¬сить хва¬цько й пе¬ред ото¬ро¬пів¬ши ми ко¬за¬ка¬ми, що ще не при¬йш¬ли в се¬бе пі¬сля по¬пе¬ред¬ньо¬го мо¬ці¬йо¬на,як ма¬лень¬кі чор¬те¬ня¬та за¬стри¬ба¬ли фі¬гур¬ки хлоп¬ча¬ків. Всім ві¬діб¬ра¬ло го¬лос ли¬ше Са¬ра то¬рох¬ті¬ла все да¬лі.
-О-о,зна¬ли б ви, як мій Яша вміє гра¬ти на дуд¬ці! Ні¬хто так не зі¬грає, як мій Яша!Яша,чо¬го сто¬їш? Зі¬грай на дуд¬ці!
Яш¬ка Шмуль справ¬ді до¬б¬ре грав на ду¬ді та й си¬туа¬ція цьо¬го ви¬ма¬га¬ла. Роз¬губ¬ле¬ні гос¬ті зди¬во¬ва¬но по¬ба¬чи¬ли в ру¬ках ха¬зя¬ї¬на дуд¬ку, хо¬ча ще мить на¬зад ні¬чо¬го не бу¬ло.По¬ли¬лись ча¬рів¬ні зву¬ки, дух ве¬се¬ло¬щів зно¬ву по¬чав всі¬ма ово¬ло¬ді¬ва¬ти і ось зда¬ва¬лось Лящ¬пер¬ший не див¬ля¬чись на свою ог¬ряд¬ність пі¬де при¬кла¬ду ма¬лень¬ких ак¬ро¬ба¬тів й сам поч¬не щось та¬ке ви¬роб¬ля¬ти. Сот¬ник вже зго¬то¬вивсь вста¬ва¬ти вверх но¬га¬ми, як це ча¬ро¬дій¬ст¬во по¬ру¬шив го¬лос Хво¬ста:
-До¬сить,до¬сить!Цьо¬му раю не бу¬де краю!
Все вмить за¬мовк¬ло й Хвіст швид¬ко, щоб Са¬ра не ви¬пе¬ре¬ди¬ла ска¬зав:
-Са¬ра,ви¬ве¬ди ді¬тей, до Яш¬ки ді¬ло є.
Хлоп¬ча¬ків, як міт¬лою по¬змі¬та¬ло.
-Чим мо¬же до¬по¬мог¬ти та¬ка бід¬на лю¬ди¬на, як я?-за¬пи¬таль¬но схи¬лив го¬ло¬вуШ¬муль,від¬клав¬ши ду¬ду і пейс ви¬пав з під ву¬ха.
-Го¬ріл¬ки тре¬ба.-змов¬ни¬цьким го¬ло¬сом про¬ка¬зав Хвіст.
Яш¬ка від¬чув, що си¬туа¬ція змі¬ни¬лась і те¬пер він по¬ве¬де свою гру.
-Ай яй яй!Ка¬зав Са¬рі щоб го¬ріл¬ки ро¬би¬ла по¬біль¬ше, не слу¬ха¬ють бід¬но¬го Яшу. Яша зро¬би те,Яша до¬по¬мо¬жи тім, а Яшу не слу¬ха¬ють. Що Яші ро¬би¬ти? Яша...
-До¬сить, яш¬ка¬єш за¬ла¬див сво¬єї... Ка¬жи да¬си го¬ріл¬ки?-роз¬дра¬то¬ва¬но пе¬ре¬рвав Вер¬ни¬ка¬мінь.
-Всі при¬хо¬дять, дай те, дай це, а де та¬ка ма¬лень¬ка лю¬ди¬на...
-Так да¬си чи ні?-май¬же ви¬гук¬нув Хвіст
-Як не да¬ти та¬ким ша¬но¬ва¬ним лю¬дям, як пан сот¬ник. Що ме¬ні го¬ріл¬ки жаль? Тіль¬ки не¬має її, ка¬зав Са¬рі...
-Як це?-ото¬ро¬пів Вер¬ни¬ка¬мінь,-Да¬си й не¬ма?
-Так ось і я ка¬жу,-Яш¬ка від¬вер¬нув по¬гляд,-Кін¬чи¬лась го¬ріл¬ка .
Тут вже не ви¬три¬мав Лящ.
-Та хі¬ба мож¬ли¬во та¬ке бу¬ти, щоб у шин¬ку, та й не бу¬ло го¬ріл¬ки? Це брех¬ня, що в те¬бе ні¬чо¬го не¬має, а як не да¬си, са¬мі зна¬йде¬мо.
«Тре¬ба не пе¬ре¬гну¬ти па¬ли¬цю, Во¬ни всі п’яні і злі. Мо¬же вий¬ти зле.»-по¬ду¬мав Шмуль, і зро¬бив¬ши роз¬губ¬ле¬ний ви¬гляд зни¬зав пле¬чи¬ма.
-Мо¬же¬те шу¬ка¬ти, тіль¬ки не зна¬йде¬те, ра¬дий до¬по¬мог¬ти, та не мо¬жу. Боч¬ка вид¬но про¬ді¬ря¬ви¬лась,ма¬буть ми¬ші про¬гриз¬ли і вся го¬ріл¬ка ви¬ли¬лась.Та¬кі збит¬ки, як¬би ви зна¬ли, але ж я ту го¬ріл¬ку не на¬ро¬джую, да¬ром ме¬ні бід¬ній лю¬ди¬ні во¬но з не¬ба не па¬дає.
-Нам за¬дар¬ма не тре¬ба.-бурк¬нув Вер¬ни¬ка¬мінь,-Гро¬ші є, за¬пла¬ти¬мо.
-І ра¬дий до¬по¬мог¬ти, та... Ось прав¬да ли¬ше зі¬ста¬лась ді¬жеч¬ка, так це під за¬мов¬лен¬ня, вже про¬дав я її, не моє це.
Всі ожи¬ви¬лись.
-Так Са¬ра ще на¬ва¬рить! да¬вай нам що є, а ми дві ці¬ни то¬бі!-за¬про¬по¬ну¬вав Хвіст.
-За дві ці¬ни теж не про¬дам, а рап¬том ран¬ком зна¬до¬бить¬ся її від¬да¬ва¬ти, а в ме¬не не¬має ні¬чо¬го. Ска¬жуть не¬мож¬на зі Шму¬лем ді¬ла ма¬ти, со¬бі ж до¬рож¬че.-за¬пе¬ре¬чив ха¬зя¬їн.
Хвіст діс¬тав га¬ман, ви¬тяг¬нув сріб¬ло, й по¬чав від¬ра¬хо¬ву¬ва¬ти трій¬ну ці¬ну. У Шму¬ля від по¬ба¬че¬них гро¬шей зблис¬ну¬ли очі жа¬діб¬ним во¬гни¬ком, але він швид¬ко опа¬нув се¬бе й з су¬мом по¬ту¬пив¬ся в гли¬ня¬ну під¬ло¬гу.
-От кля¬тий жид, на то¬бі ось, і да¬вай що є, та не ба¬рись!
Шмуль шви¬день¬ко взяв гро¬ші й ураз¬ли¬во швець зі¬тхнув¬ши, пі¬шов по го¬ріл¬ку.
За¬брав¬шись в ко¬мо¬ру, де бу¬ло до¬б¬ре вид¬но, що та ді¬жеч¬ка не ос¬тан¬ня, він взяв од¬ну, від¬ку¬по¬рив, від¬лив час¬ти¬ну вмі¬сту в гли¬ня¬ний гле¬чик. Пі¬сля цьо¬го діс¬тав з схо¬ван¬ки пляш¬ку мут¬но¬го скла й до¬лив з неї в діж¬ку.
-Чо¬го ба¬ри¬ся так дов¬го!-по¬чув він не¬тер¬п¬ля¬чі го¬ло¬си.
-Не¬су,не¬су ша¬нов¬ні доб¬ро¬дії в ме¬не го¬рі¬лоч¬ка під за¬мов¬лен¬ня, са¬мо¬му жаль про¬да¬ва¬ти, із са¬мої ,що не є кра¬щої від¬бір¬ної пше¬нич¬ки!-з’явився він в сі¬нях з ба¬риль¬цем під ру¬кою.
Хвіст мовч¬ки взяв ту бо¬чеч¬ку со¬бі під ру¬ку, роз¬вер¬нув¬ся й ви¬йшов. За ним пі¬шли всі ін¬ші не¬зва¬ні гос¬ті. Ко¬ли всі во¬ни зник¬ли в піть¬мі но¬чі, Шмуль тро¬хи по¬че¬кав, а то¬ді з ве¬ли¬ким об¬лег¬шен¬ням зі¬тхнув. До ньо¬го зза¬ду пі¬ді¬йшла жін¬ка.
-Ну що там Шму¬ли¬ку?-за¬пи¬та¬ла во¬на.
-Не¬по¬га¬ний ґе¬шефт ви¬йшов Са¬ра. Я до¬ба¬вив сон¬но¬го зіл¬ля. Зав¬тра во¬ни ні¬чо¬го пам’ятати не бу¬дуть, і ось тут, ко¬ли про¬трезв¬лять¬ся я Хво¬сту про две¬рі й зга¬даю, та й ще де¬чо¬го до¬ба¬ви¬ти не пе¬ре¬шко¬дить. Йди спа¬ти Са¬ро, я по¬вар¬тую. Ба¬чиш две¬рей не¬має, за¬ходь хто за¬вгод¬но і об¬кра¬дай бід¬но¬го Яшу.

                Роз¬діл III
  Як Яків Шмуль пер¬ший раз в жит¬ті по¬ми¬лив¬ся, що й при¬зве¬ло до од¬ні¬єї не¬жар¬тів¬ли¬вої ба¬та¬лії.

На¬ші бра¬ві тан¬цю¬ри¬сти, за¬мо¬ре¬ні, але го¬то¬ві про¬дов¬жу¬ва¬ти бій на то¬му по¬лі, яке пред¬став¬ля¬ло со¬бою стіл за¬став¬ле¬ний пляш¬ка¬ми й ке¬ли¬ха¬ми, діс¬та¬лись до ха¬ти Хво¬ста без при¬год і без втрат. Хвіст не ви¬пус¬кав ді¬жеч¬ку до са¬мої ха¬ти і ли¬ше ко¬ли во¬ни  спо¬ти¬каю¬чись на¬реш¬ті при¬йш¬ли, він пос¬та¬вив її на стіл.
Всі по¬всі¬да¬лись, не бу¬ло ли¬ше Гри¬цька, який від¬по¬чи¬вав під ти¬ном і ку¬ма Ку¬лі, до¬ля яко¬го по¬ки бу¬ла оку¬та¬на ту¬ма¬ном. Хвіст по пра¬ву ха¬зя¬ї¬на сприт¬ним й звич¬ним ,до¬б¬ре зна¬йо¬мим ру¬хом ви¬бив чоб з ді¬жі. З неї пі¬шов по ха¬ті та¬кий не¬стерп¬ний смо¬рід, що хоч свя¬тих ви¬нось. Му¬ха, що ма¬ла не¬щас¬тя про¬лі¬та¬ти над от¬во¬ром, від¬ра¬зу ж по¬дох¬ла ли¬ше вдих¬нув¬ши по сво¬їй гір¬кій до¬лі за¬пах ті¬єї пе¬кель¬ної го¬ріл¬ки й впа¬ла мерт¬вою на стіл вверх пу¬зом, на¬віть не здриг¬нув на¬при¬кін¬ці жит¬тя лап¬ка¬ми.
Пет¬ро Вер¬ни¬ка¬мінь змах¬нув бід¬ну ко¬ма¬ху сво¬їм здо¬ро¬вез¬ним ру¬чи¬щем й крив¬ля¬чись ска¬зав:
-Тьху! Ну й го¬рі¬лоч¬ки на¬ді¬лив нам чор¬то¬вий жид, аж Із¬ма¬їл з ха¬ти втік.
Це бу¬ла прав¬да, Із¬ма¬їл боя¬чись, що не ви¬три¬має шкід¬ли¬во¬го смо¬ро¬ду і по¬боюю¬чись за те, що від ньо¬го мо¬же на¬віть про¬сто здох¬ну¬ти, хут¬ко ви¬ско¬чив на двір.
-Ма¬буть по¬тра¬ва яка, а ка¬зав, що з кра¬щої пше¬нич¬ки.-ска¬зав сот¬ник Лящ, на що Хвіст до¬ба¬вив:
-Щось ця пше¬нич¬ка біль¬ше схо¬жа на сви¬ня¬чі кі¬зя¬ки.
Вер¬ни¬ка¬мінь за¬пе¬ре¬чив.
-Та де у Шму¬ля сви¬ні, во¬ни сви¬ней не їдять, бо жи¬ди. Ма¬буть зі сво¬їх кі¬зя¬ків.
Дід Сте¬пан, ста¬рий за¬по¬ро¬жець, що вою¬вав ще за Хме¬ля, від ро¬ду за сто ро¬ків, до то¬го мов¬чав, але за¬раз по¬дав свій скри¬пу¬чий, про¬те ба¬дьо¬рий го¬лос.
-Та що ви діт¬ки вер¬зе¬те, це ді¬ло по¬куш¬ту¬ва¬ти тре¬ба.
-Ай прав¬да хлоп¬ці, що це ми ко¬за¬ки, за¬по¬рож¬ці та та¬кої ма¬лень¬кої ді¬жеч¬ки зля¬ка¬лись.-зго¬дивсь Вер¬ни¬ка¬мінь й від¬лив пій¬ла со¬бі в ке¬ли¬ха.-Як пом¬ру Сру¬лю шку¬ру зде¬ріть.-до¬ба¬вив він й од¬ним ма¬хом пе¬ре¬вер¬нув її вміст в се¬бе.
Об¬лич¬чя йо¬го рап¬том на¬бу¬ло тем¬но си¬ньо¬го з чер¬во¬ним від¬тін¬ком ко¬льо¬ру, а очі по¬ча¬ли ви¬ла¬зи¬ти з ор¬біт. Пос¬ту¬по¬во чер¬во¬ний по¬чав пе¬ре¬хо¬ди¬ти в бру¬нат¬ний, а на шиї по¬звду¬ва¬лись жи¬ли і зда¬ва¬ло¬ся, що во¬ни ось, ось та й лус¬нуть. Вза¬га¬лі то¬ді всім зда¬ло¬ся, що він і сам мо¬же лус¬ну¬ти, але пос¬ту¬по¬во йо¬го об¬лич¬чя на¬реш¬ті на¬бу¬ло ко¬лиш¬ньо¬го ви¬гля¬ду й Пет¬ро зі знан¬ням спра¬ви, ді¬ло¬ви¬то про¬ка¬зав:
-Не роз¬куш¬ту¬вав хлоп¬ці…Пи¬ти мож¬на, хо¬ча ска¬жу вам ги¬до¬та ще та, тьху! Дай¬те швид¬ше люль¬ку, а то смер¬дить як у пек¬лі!
Йо¬му шви¬день¬ко да¬ли роз¬ку¬ре¬ну люль¬ку і всі під по¬жвав¬ле¬ний го¬мін по¬ча¬ли на¬ли¬ва¬ти со¬бі.

****
Тим ча¬сом Са¬рі снивсь сон, на¬че во¬на про¬ки¬да¬є¬ть¬ся, роз¬плю¬щує очі, ди¬вить¬ся, а це вже не їх¬ня ха¬та, а па¬лац зроб¬ле¬ний з чис¬то¬го зо¬ло¬та й чо¬ло¬вік спить на ок¬са¬ми¬то¬вих по¬душ¬ках. Са¬ма во¬на в ок¬са¬ми¬то¬во¬му ха¬ла¬ті на кош¬тов¬но¬му ліж¬ку з пар¬че¬вим бал¬да¬хі¬ном, на¬в¬ко¬ло су¬ціль¬ний різ¬но¬ко¬льо¬ро¬вий ок¬са¬мит, пар¬ча в зо¬ло¬тих ві¬зе¬рун¬ках, кан¬де¬ляб¬ри з сріб¬ла, ви¬сить го¬дин¬ник з кош¬тов¬них ка¬ме¬нів, ма¬буть фран¬цу¬зький з Вер¬са¬лю, та й то¬го ма¬ло -  сті¬ни з чис¬то¬го зо¬ло¬та! Во¬на на¬віть хо¬ті¬ла бу¬ло вста¬ти й про¬бу¬ва¬ти йо¬го на зуб, щоб точ¬но ви¬зна¬чи¬ти про¬бу, втім від¬кла¬ла цю спра¬ву на по¬тім. Крім то¬го сті¬ни бу¬ли сяю¬чі, глад¬кі і щось від них від¬гриз¬ти на про¬бу, бу¬ло ді¬лом кро¬піт¬ким, мар¬ним.
«Ой вей!  Оце та¬ки так та отак!»-по¬ду¬ма¬ла во¬на. «Ой па¬пе¬ле, ой ма¬ме¬ле! Вид¬но мій Яша кор¬чму про¬дав, а па¬лац ку¬пив. Тре¬ба та¬ки так, але зро¬би¬ти ма¬лень¬кий шахер-махер, тоб¬то шви¬день¬ко ма¬буть вста¬ва¬ти й за¬ма¬за¬ти сті¬ни  й вза¬га¬лі всі ці кош¬тов¬но¬сті баг¬ню¬кою, щоб ні¬хто не знав, що во¬ни в нас та¬кі є зо¬ло¬ті.»- по¬ду¬ма¬ла во¬на по¬ди¬вив¬шись на чо¬ло¬ві¬ка що від¬по¬чи¬вав в ніч¬но¬му ков¬па¬ку до¬ро¬гої ви¬шив¬ки ки¬тай¬сь¬ки¬ми ві¬зе¬рун¬ка¬ми й не¬гай¬но по¬ча¬ла йо¬го бу¬ди¬ти, що¬си¬ли тру¬ся¬чи йо¬го.
-Шму¬ли¬ку вста¬вай, вщип¬ни свою Са¬роч¬ку, щоб я зна¬ла чи все це ме¬ні снить¬ся, чи ні? – про¬ка¬за¬ла схви¬льо¬ва¬но во¬на з ве¬ли¬ким не¬тер¬пін¬ням в го¬ло¬сі, як рап¬том по¬чу¬ла йо¬го го¬лос, хо¬ча Яша не¬на¬че про¬дов¬жу¬вав спа¬ти да¬лі:
-Са¬ра вста¬вай! Бі¬да, ой вей та¬ки так, але бі¬да!
Во¬на від¬кри¬ла очі й по¬ба¬чи¬ла по¬се¬ред тем¬ря¬ви об¬лич¬чя чо¬ло¬ві¬ка ос¬віт¬ле¬не свіч¬кою. Пей¬си три¬вож¬но трем¬ті¬ли.
«Це був ли¬ше сон. І чо¬му, як тіль¬ки щось гар¬не, во¬но снить¬ся так ма¬ло?»- по¬ду¬ма¬ла во¬на й роз¬дра¬то¬ва¬но за¬пи¬та¬ла.
-Ой Яша, ме¬ні снивсь та¬кий гар¬ний сон, на¬ві¬що ти роз¬бу¬див свою ме¬до¬вую Са¬ру?
-Бі¬да Са¬ра, Ой бі¬да! Бід¬ний, бід¬ний, я твій Шму¬лик!
-Та що там стряс¬ло¬ся, хтось зно¬ву при¬йшов? Ска¬жи сво¬їй Са¬рі, та не тру¬сись не¬на¬че не¬ко¬шер¬ний за¬єць!
-Ні¬хто не при¬йшов. Бі¬да ве¬ли¬ка Са¬ра, не то¬го на¬лив я в го¬ріл¬ку, по¬ми¬лив¬ся я, ой по¬ми¬ливсь твій Шму¬лик… Пляш¬ки сплу¬тав, пер¬ший раз в жит¬ті Яків Сру¬ле¬вич Шмуль по¬ми¬ливсь!
-Як ти міг по¬ми¬ли¬тись? Що ж ти на¬лив тим бу¬га¬ям?
-Ти зга¬ду¬єш Са¬ра ми їз¬ди¬ли в Умань ми¬ну¬лим лі¬том до дя¬де¬ле Аб¬ра¬ма й ма¬му¬ле Ри¬ви?
-Як же цьо¬го ме¬ні не пам’ятати Яша, бо я ще то¬ді но¬вень¬кий гри¬ве¬ни¬чок в Ума¬ні на ба¬за¬рі зна¬йшла.
-Так ось моя ти ма¬ца ме¬до¬вая… То¬ді ма¬му¬ле Ри¬ва, як ти зна¬єш да¬ла ме¬ні сон¬но¬го зіл¬ля, а їй йо¬го да¬ла тя¬те¬ле Ада, а тя¬те¬ле Аді дав йо¬го двою¬рід¬ний бра¬те¬ле Йо¬ся, який йо¬го над¬зви¬чай¬но ви¬гі¬дно об¬мі¬няв у двою¬рід¬но¬го дя¬де¬ле Со¬сі...
-Ко¬рот¬ше Шму¬ли¬ку, не то¬ми свою Са¬ру за¬гад¬ка¬ми, да¬вай швид¬ше до ді¬ла.
-Твій Яша хо¬тів ли¬ше ска¬за¬ти своє¬му пря¬нич¬ку, що то¬ді ма¬му¬ле Ри¬ва да¬ла не тіль¬ки сон¬не зіл¬ля…
Са¬ра на¬сто¬ро¬жи¬лась.
-Як це не тіль¬ки? Три пляш¬ки ми при¬вез¬ли, що ще ми при¬вез¬ли?
-Не ка¬зав я цьо¬го мо¬їй Са¬рі, але за¬раз при¬зна¬юсь,що з зіл¬лям бу¬ло ли¬ше дві пляш¬ки, а в тре¬тій бу¬ло ін¬ше зіл¬ля.
- І яке ж там бу¬ло ін¬ше зіл¬ля, мій Шму¬ли¬ку?
-Ма¬ме¬ле Ри¬ва ска¬за¬ла, як¬що я хо¬чу щоб мо¬їй Са¬роч¬ці бу¬ло до¬б¬ре вно¬чі, а вже не змо¬жу, то на це ме¬ні ін¬ше зіл¬ля моя Са¬роч¬ка.-при¬знав¬ся бі¬до¬ла¬ха Яш¬ка й зві¬сив го¬ло¬ву.
-І мій Шму¬лик вжи¬вав то¬го ін¬шо¬го зіл¬ля?-вчи¬ни¬ла до¬пит чо¬ло¬ві¬ка Са¬ра.
-Ма¬ме¬ле Ри¬ва ска¬за¬ла, щоб ли¬ше тіль¬ки кра¬п¬лин¬ку, а то міц¬не во¬но ду¬же, як¬що ба¬га¬то при¬йня¬ти, мож¬ли¬во го¬ло¬ву за¬гу¬би¬ти. А смер¬дю¬че...Йо¬го тре¬ба кра¬п¬ли¬ну на від¬ро во¬ди, а в го¬ріл¬ку ні в яко¬му ра¬зі ска¬за¬ла ма¬му¬ле...
-Й ба¬га¬то ти їм від¬лив?
-Зля¬кав¬ся я Са¬ра, й мір¬ку¬вав щоб на¬пев¬не пам’ять від¬шиб¬ло, ма¬ло не пів пляш¬ки не по¬жал¬ку¬вав, та не то¬го зіл¬ля влив, бо тем¬но бу¬ло, спі¬шив твій Шму¬лик від цих гос¬тей по¬збу¬тись.
-І що те¬пер бу¬де?-за¬пи¬та¬ла¬Са¬ра ді¬ряв¬ля по¬гля¬дом чо¬ло¬ві¬ка.
-Ой па¬пе¬ле,ой ма¬му¬ле, я й не знаю на¬віть.
-Так чо¬го ж ти роз¬бу¬див свою Са¬ру!-роз¬дра¬то¬ва¬но ви¬гук¬ну¬ла жін¬ка ,-Не бійсь, як¬що ви¬зди¬ха¬ють, так їм і тре¬ба, ли¬ше до нас біль¬ше як¬би не при¬пер¬лись.
-А як¬що ні? -Шмуль жа¬ліб¬но ди¬вивсь на жо¬ну.
-А як¬що ні ,то¬ді бу¬де нам гір¬ше.-су¬во¬ро від¬по¬ві¬ла Са¬ра.
-Оцьо¬го я й бо¬юсь .
-Не бій¬ся Сру¬ли¬ку, я з то¬бою.-а зго¬дом гля¬ну¬ла на ньо¬го грай¬ли¬во і до¬ба¬ви¬ла:- А я й не ду¬ма¬ла, що моє¬му чо¬ло¬ві¬ко¬ві вже пот¬ріб¬но якесь ще там зміц¬нюю¬че зіл¬ля.
Яш¬ка опус¬тив очі до¬до¬лу.
-Та це моя Са¬роч¬ка я взяв на по¬тім, на всяк ви¬па¬док і ли¬ше кра¬п¬лин¬ку ра¬ди те¬бе моя ма¬ца ме¬до¬вая й мої струг¬лі со¬ло¬день¬кі...
Са¬ра ко¬манд¬ним го¬ло¬сом йо¬го пе¬ре¬би¬ла
-Щоб на по¬тім мій Сру¬ли¬ку я все зна¬ла на¬пе¬ред, що ро¬бить мій чо¬ло¬вік. Щоб не бу¬ло в мо¬го Яші нія¬ких та¬єм¬ниць від тво¬єї Са¬ри, зро¬зу¬мів?
-Бід¬ний, бід¬ний твій Яша, я все зро¬зу¬мів...
-А те¬пер мій Сруль¬чик ля¬же спа¬ти й вспо¬ко¬їть¬ся, а я по¬вар¬тую бі¬ля две¬рей.-за¬кін¬чи¬ла во¬на й по¬ча¬ла вста¬ва¬ти з ліж¬ка.
Шмуль за¬тиш¬но вмо¬щую¬чись від¬по¬чи¬ва¬ти бла¬галь¬но за¬пи¬тав:
-Са¬роч¬ко, мож¬на те¬бе зо¬ло¬тень¬ка про щось по¬про¬ха¬ти?
-Зви¬чай¬но мій люб¬чик.
-Не на¬зи¬вай ме¬не будь лас¬ка біль¬ше Сру¬ли¬ком.
-До¬б¬ре Сру¬лик, не бу¬ду.

****

В цей час на¬ші ви¬пи¬во¬хи вже здо¬ла¬ли пів ді¬жеч¬ки. Не зля¬кав їх на¬віть жа¬хаю¬чий за¬пах, ос¬кіль¬ки пі¬сля дру¬го¬го ке¬ли¬ха во¬но пі¬шло лег¬ше. На¬діб¬но ска¬за¬ти, що дій¬ст¬во лю¬бо¬го зіл¬ля за¬ле¬жить від то¬го ,хто йо¬го при¬ймає, ко¬ли і в яко¬му ста¬ні. Спо¬чат¬ку ефект по¬ля¬гав ли¬ше в огид¬но¬му смо¬ро¬ді, який на¬ші ге¬рої здо¬ла¬ли люль¬ка¬ми, але по¬тім ко¬жен по¬чав при¬мі¬ча¬ти ,що гос¬тей зго¬дом за сто¬лом знач¬но ста¬ло біль¬ше.
Пер¬ший це за¬при¬мі¬тив Хвіст. На¬про¬ти ньо¬го си¬дів сват Ля¬щі Пет¬ро Вер¬ни¬ка¬мінь. Пі¬сля третьо¬го ке¬ли¬ха ,він по¬ба¬чив в гус¬т¬о¬му тю¬тю¬но¬во¬му ди¬му, що між ни¬ми си¬дить ще хтось, якийсь весь куд¬ла¬тий, очі по п’ятаку, а за¬мість но¬са сви¬ня¬че ри¬ло. Як тіль¬ки він хо¬тів роз¬ди¬ви¬тись не¬про¬ха¬но¬го гос¬тя, той ми¬гом зник.
Ва¬силь Вов¬чий Хвіст про¬тер очі і при¬ди¬вив¬ся пиль¬ні¬ше, але на то¬му міс¬ці бу¬ло пус¬то.
«Ні¬ко¬го не¬ма, то ме¬ні при¬ма¬ри¬лось.»- по¬ду¬мав він і не по¬даю¬чи ви¬гля¬ду ви¬пив ще.
Ко¬ли рап¬том зно¬ву щось куд¬ла¬те ви¬ліз¬ло з під сто¬лу. Хвіст на ньо¬го упе¬рі¬щив¬ся і во¬но зник¬ло зно¬ву під стіл. Ва¬силь пе¬ре¬ві¬рив під сто¬лом, але то¬го й слід про¬стиг.
«Ні¬чо¬го ,ні¬чо¬го по¬ч¬е¬каю ще, ні¬ку¬ди ти від ме¬не не вте¬чеш»- по¬мір¬ку¬вав він і зно¬ву при¬мі¬тив чор¬та, як ви¬зна¬чив сам по ріж¬кам, яких бу¬ло май¬же не вид¬но на йо¬го по¬твор¬ній мор¬ді.
Але куд¬ла¬тий гос¬тя до то¬го об¬на¬глів, що вже не зни¬кав, а си¬дів за сто¬лом на¬че за¬про¬ше¬ний. Крім то¬го він по¬чав кор¬чи¬ти пи¬ку Хво¬сту й пос¬мі¬ха¬тись.
«Тре¬ба мо¬лит¬ву про¬чи¬та¬ти»-зга¬дав він і про¬чи¬тав в умі «От¬че наш».
Та чор¬тя¬ка ли¬ше скри¬вив¬ся, ма¬буть не спо¬до¬ба¬лась йо¬му хри¬сти¬ян¬ська мо¬лит¬ва, адже всім ві¬до¬мо, що про¬чи¬та¬на гріш¬ним за ді¬лом не¬бо¬го вид¬ним во¬на не має си¬ли.
«Ух ти хар¬ци¬зя¬ка, ду¬жий по¬пав¬ся! Тре¬ба по ньо¬му щось ки¬ну¬ти, але не¬спо¬ді¬ва¬но, щоб вра¬жи¬на не встиг¬ла схо¬ва¬тись».- по¬ду¬мав він і ви¬рі¬шив не по¬да¬ва¬ти ви¬гля¬ду, а спос¬те¬рі¬га¬ти за бі¬сом бо¬ко¬вим зо¬ром. Так пот¬ро¬хи пиль¬ную¬чи йо¬му спа¬ла ще од¬на дум¬ка:
«До¬б¬ре бу¬ло б по ньо¬му гле¬чи¬ком влу¬чи¬ти»- і по¬чав на¬че б про¬сто так на¬ма¬цу¬ва¬ти гле¬чик і при¬мі¬рю¬ва¬ти по¬ру¬ці, але тут зга¬дав про шаб¬лю й ви¬тів¬ку з гле¬чи¬ком ви¬рі¬шив за¬ли¬ши¬ти.
«Чо¬му це я від¬ра¬зу не¬до¬пе¬трав за¬ру¬ба¬ти су¬по¬ста¬та»- і він зго¬то¬вивсь не¬спо¬ді¬ва¬но ви¬тяг¬ти шаб¬лю¬ку. Ру¬ка на¬ма¬цу¬ва¬ла руч¬ку шаб¬лі ко¬ли це сват Лящ¬пе¬ре¬хи¬ливсь до ньо¬го че¬рез стіл і змов¬ни¬цьки про¬ше¬по¬тів:
-Не го¬ни, не го¬ни Ва¬силь, я їх дав¬но вже па¬су ,та во¬ни хо¬ва¬ю¬ть¬ся.
На що Хвіст сер¬ди¬то від¬по¬вів:
-Це твої хо¬ва¬ю¬ть¬ся, а мої за сто¬ла¬ми на¬че боя¬ри¬ни по¬роз¬сі¬да¬лись.
В цей час Пет¬ро Вер¬ни¬ка¬мінь, як ви¬гук¬не:
-Та що ж це та¬ке! Ще й щи¬па¬є¬ть¬ся пад¬лю¬ка! – і да¬вай хва¬та¬ти не¬ви¬ди¬мо¬го во¬ро¬га.
Хвіст глядь, а бі¬ля ньо¬го рап¬том з’явивсь ще один і пи¬ку кри¬ву¬ляє й язи¬ка по¬ка¬зує.
-На то¬бі!-зблис¬ну¬ла шаб¬ля по чор¬тя¬ці й во¬рог зос¬та¬вив пі¬сля се¬бе хмар¬ку смер¬дю¬чо¬го ди¬му.
По¬ча¬ла роз¬па¬лю¬ва¬тись не¬жар¬тів¬ли¬ва ба¬та¬лія. Кож¬ний ко¬зак по¬чав вою¬ва¬ти, як у ко¬го ви¬хо¬ди¬ло. В хід пі¬шли гле¬чи¬ки, ке¬ли¬хи, та¬ріл¬ки. Їх жбур¬ля¬ли в бі¬сів, але ті вправ¬но ви¬вер¬та¬ли¬ся, хо¬ча й бу¬ли влуч¬ні по¬па¬дан¬ня. Де¬кот¬рі чор¬ти на¬віть гуч¬но з трі¬ском ло¬па¬лись ви¬пус¬каю¬чи з сво¬їх тель¬бу¬хів смо¬рід¬ний ту¬ман. Кум сот¬ни¬ка Ля¬ща бо¬ров¬ся, але  з змін¬ним ус¬пі¬хом за до¬по¬мо¬гою хре¬ста й мо¬лит¬ви, про¬те не¬чисть ли¬ше гид¬ли¬во кри¬ви¬ла¬ся. Ос¬кіль¬ки всі, крім од¬но¬го ха¬зя¬ї¬на Вов¬чо¬го Хво¬ста за¬ли¬ши¬ли свою зброю ви¬сі¬ти в сі¬нях і на сті¬нах до яких не¬мож¬ли¬во бу¬ло діс¬та¬тись, то тіль¬ки він  маю¬чи шаб¬лю ма¬хав нею на¬пра¬во й на¬лі¬во не¬на¬че ска¬же¬ний млин. Йо¬го влуч¬ні уда¬ри ура¬жа¬ли бі¬сів і він ко¬сив їх¬ні без¬душ¬ні куд¬ла¬ті обо¬лон¬ки не¬мов сі¬но  ко¬сою. Пет¬ро Вер¬ни¬ка¬мінь три¬мав обо¬ро¬ну вже бі¬ля две¬рей. Ма¬буть чор¬ти йо¬го по¬ча¬ли здо¬лю¬ва¬ти, ку¬лак їх не брав і мо¬лит¬ва теж, ос¬кіль¬ки грі¬хів в справж¬ньо¬го за¬по¬рож¬ця, а в тім, як і свя¬тих справ бу¬ло пов¬ні¬сінь¬ко. Все чим мож¬на бу¬ло по¬жбу¬ри¬ти в ан¬ти¬хри¬стів бу¬ло по¬жбу¬ре¬но, й Пет¬ро ли¬ше від¬ма¬ху¬вав¬ся й що¬си¬ли бив чор¬тів сво¬ї¬ми пу¬до¬ви¬ми ку¬ла¬ка¬ми. Не¬чисть лус¬ка¬лась за¬ли¬шаю¬чи смо¬рід¬ний ту¬ман з яко¬го не¬мов гри¬би пі¬сля до¬щу ви¬рос¬та¬ли но¬ві гид¬кі мор¬ди бі¬сів, кот¬рі з сві¬жи¬ми си¬ла¬ми на¬по¬сі¬да¬ли на слав¬но¬го за¬по¬рож¬ця.
-Хлоп¬ці!Ви¬тіс¬няє¬мо їх до две¬рей! - ско¬ман¬ду¬вав сот¬ник Лящ,-Се¬мен,Ан¬д¬рій! Пет¬ру до¬по¬мо¬жіть!
Ва¬силь Хвіст ба¬ча¬чи, що на¬тиск чор¬тів особ¬ли¬во був ша¬ле¬ний бі¬ля Пет¬ра, йо¬му що¬си¬ли ви¬гук¬нув:
-Пет¬ре три¬май!
Од¬ні¬єю ру¬кою роб¬ля¬чи ви¬па¬ди й про¬стром¬люю¬чи чор¬тів, а ін¬шою зняв зі сті¬ни йо¬го шаб¬лю бі¬ля якої вів бій, й ки¬нув її йо¬му.
-Шаб¬лю¬кою їх, шаб¬лю¬кою!
Пет¬ро ж ко¬сив не¬чисть не¬на¬че тра¬ву на сі¬но¬ко¬сі. Йо¬го чо¬ло вже за¬мо¬ре¬но спіт¬ні¬ло від без¬пе¬ре¬рив¬но¬го ма¬хан¬ня пу¬до¬вим ку¬ла¬ком і він з сто¬ро¬ни на¬віть зда¬вав¬ся ша¬ле¬ним мли¬ном чи то точ¬ні¬ше жор¬ном, який мо¬лов пе¬ре¬ме¬лю¬вав чор¬тів.
-Не візь¬меш кля¬ті Вель¬зе¬ву¬ла служ¬ки!-ви¬гу¬ку¬вав він.-Ні тур¬ка ні ля¬ха ні чор¬та ко¬зак не бо¬їть¬ся!
 Але чор¬тів бі¬ля ньо¬го не змен¬шу¬ва¬лось і на кож¬но¬го по¬ва¬ле¬но¬го з’являлось, а то й ви¬ни¬ка¬ло пря¬мо з по¬віт¬ря по двоє, а то й по троє но¬вих, сві¬жень¬ких.
-Бре¬шеш, не здо¬лає¬те кля¬ті су¬по¬ста¬ти! - гро¬мом крик¬нув сот¬ник Вов¬чий Хвіст,- Ану слав¬ні мої хлоп¬ці-за¬по¬рож¬ці, стає¬мо в ко¬ло!
По¬ки до вік¬то¬рії бу¬ло да¬ле¬чень¬ко і на¬віть зов¬сім її не бу¬ло вид¬но, ко¬за¬ки по¬ча¬ли ста¬ва¬ти в обо¬рон¬ній по¬зи¬ції спи¬на до спи¬ни. Шаб¬лі за¬бли¬ска¬ли не¬мов блис¬ка¬ви¬ці в го¬ро¬би¬ну ніч, але ша¬ле¬ний на¬пір во¬ро¬га був ней¬мо¬вір¬ним. Чор¬ти по¬ча¬ли ви¬ла¬зи¬ти то з під сто¬лу, то з пе¬чі, але са¬мі за¬пек¬лі і злі по¬по¬вню¬ва¬лись з боч¬ки Шму¬ля. Клин¬ки бли¬ска¬ли в тьмя¬но¬му ос¬віт¬ле¬ні ка¬ган¬ця¬ми й зда¬ва¬лось кін¬ця краю не бу¬де тій страш¬ній ба¬та¬лії.
-Е ні вра¬жи¬на, не візь¬меш Ва¬си¬ля Хво¬ста!-сот¬ник ма¬хав дво¬ма шаб¬ля¬ми од¬но¬час¬но на¬пра¬во й на¬лі¬во в смер¬дю¬чо¬му ту¬ма¬ні-бо са¬ме це бу¬ло те, що за¬ли¬ша¬ли по со¬бі по¬ва¬ле¬ні бі¬си. Але  вмить зно¬ву ви¬ни¬ка¬ли но¬ві бій¬ці Вель¬зе¬ву¬ла й рат¬ної спра¬ви на¬шим бра¬вим во¬якам ко¬за¬кам знач¬но збіль¬шу¬ва¬лось.
Вог¬не¬паль¬ну зброю ко¬зак ви¬ко¬ри¬сто¬вує в край¬ньо¬му ви¬пад¬ку, ос¬кіль¬ки під час за¬паль¬но¬го бою не¬ма ча¬су її пе¬ре¬за¬ря¬джа¬ти, але са¬ме тут на¬ста¬ла мить її за¬сто¬со¬ву¬ва¬ти. За¬лу¬на¬ли по¬ст¬рі¬ли і в по¬віт¬рі до¬ба¬ви¬лось їд¬ких хмар по¬ро¬хо¬вих га¬зів, про¬те втім це ма¬ло до¬по¬ма¬га¬ло ба¬та¬лій¬щи¬кам. Зда¬ва¬лось чим був да¬лі дуж¬чим від¬пір хо¬роб¬рих ко¬за¬ків, тим лю¬ті¬ше бу¬ла від¬січ не¬чис¬тих. Во¬ни по¬по¬вню¬ва¬ли¬ся швид¬ше ніж зни¬ка¬ли від ша¬бель і куль. Вже зда¬ва¬ло¬ся, що во¬ни ви¬ла¬зять і з пе¬чі і з гор¬щи¬ків і на¬віть крізь шпа¬ри¬ни в під¬ло¬зі.
-Тут без фаль¬ко¬не¬ти не обій¬тись.-ли¬хо від¬махую¬чись й ле¬д¬ве здо¬люю¬чи во¬ро¬га за¬хе¬ка¬но ви¬гук¬нув Хвіст, бо са¬ме зга¬дав про гар¬мат¬ку в ньо¬го вдо¬ма, яку він на всяк ви¬па¬док при¬хо¬вав з ми¬ну¬лої кам¬па¬нії в са¬раї під сі¬ном. Але до неї на жаль не¬мож¬ли¬во бу¬ло діс¬та¬тись, ці¬лі ор¬ди во¬ро¬гів ве¬реск¬ли¬вим на¬тов¬пом за¬ту¬ля¬ли ви¬хід над¬вір.
-Ех, кар¬теч¬чю тре¬ба це бі¬со¬ве код¬ло!...- до¬ба¬вив він жал¬кую¬чи, що не три¬мав та¬ку ко¬рис¬ну в да¬ній си¬туа¬ції річ, як фаль¬ко¬нет¬ка, в ха¬ті.
Си¬ли обо¬рон¬ців по¬ма¬лу по¬ча¬ли слаб¬ну¬ти і зда¬ва¬лось ось, ось пе¬ре¬віс бу¬де на сто¬ро¬ні во¬ро¬га, ко¬ли рап¬том про¬зву¬чав спо¬кій¬ний го¬лос ді¬да Сте¬па¬на.
-Так ви їх ні¬ко¬ли не здо¬лає¬те, тре¬ба свя¬тою во¬дою й От¬че наш вго¬лос чи¬та¬ти.-про¬зву¬чав скри¬пу¬чий го¬лос сто¬літ¬ньо¬го за¬по¬рож¬ця.
Вия¬ви¬лось, дід Сте¬пан не во¬ює, а си¬дить за сто¬лом і ли¬ше спос¬те¬рі¬гає за бурх¬ли¬вим ба¬та¬лій¬ним дій¬ст¬вом на¬в¬ко¬ло і чор¬ти йо¬го чо¬мусь зов¬сім не чі¬па¬ють.
Хвіст швид¬ко стриб¬нув до сті¬ни під вік¬ном, де стоя¬ла скри¬ня, а са¬ме бі¬ля неї  чи¬ма¬ла су¬лія зі свя¬тою йор¬дан¬ською во¬дою. Схо¬пив¬ши її, він шви¬день¬ко від¬кор¬ку¬вав й по¬чав бриз¬ка¬ти на чор¬тів гуч¬но про¬мов¬ляю¬чи:
-В Ім’я От¬ця, Си¬на й Свя¬то¬го Ду¬ха! Амінь!
А ко¬за¬ки по¬ли¬ши¬ли би¬ти не¬чисть шаб¬ля¬ми, пос¬та¬вав¬ши в ко¬лі спи¬на до спи¬ни по¬ча¬ли го¬лос¬но хре¬сти¬тись і чи¬та¬ти хо¬ром От¬че Наш й Та Вос¬крес¬не Бог.
Чор¬ти якось від¬ра¬зу об¬мяк¬ли не¬на¬че вся їх¬ня на¬сна¬га не¬відь ку¬ди зник¬ла й по¬ча¬ли з пис¬ком і роз¬пач¬ли¬ви¬ми мер¬зен¬ни¬ми ви¬гу¬ка¬ми на¬бун¬дю¬чу¬ва¬тись й бу¬ря¬ко¬ві¬ти. Свя¬та мо¬лит¬ва бу¬ло вид¬но їм не по¬до¬ба¬лась і во¬ни рап¬том всі друж¬но роз¬по¬ча¬ли трі¬ска¬тись і ло¬па¬тись пі¬сля се¬бе за¬ли¬шаю¬чи гус¬тий смер¬дю¬чий дим. Ско¬ро все пе¬кель¬не вій¬сько по¬тер¬пі¬ло по¬раз¬ку від Свя¬тої Во¬ди й Бо¬жої Мо¬лит¬ви і сот¬ник Лящ ви¬тер¬ши піт¬но¬го ло¬ба ска¬зав:
-Ле¬д¬ве здо¬ла¬ли су¬по¬ста¬тів, ось що зна¬чить ве¬ли¬ка си¬ла Бо¬жо¬го Сло¬ва і во¬ди свя¬тої!
А Ва¬силь Хвіст до¬дав:
-Тре¬ба все до¬б¬ре про¬віт¬ри¬ти, а ді¬жу Сру¬ля не¬гай¬но з ха¬ти геть! Ну й на¬ді¬лив нам кля¬тий жид за на¬ші крев¬ні гро¬ши¬ки го¬рі¬лоч¬ки.
-Шку¬ру на пас¬ки тре¬ба здер¬ти за це пій¬ло.-сер¬ди¬то бурк¬нув Пет¬ро Вер¬ни¬ка¬мінь, як са¬мий по¬тер¬пі¬лий, але й са¬мий во¬йов¬ни¬чий в ми¬ну¬лій ба¬та¬лії.
Діж¬ку ви¬не¬сли й пос¬та¬ви¬ли бі¬ля по¬ро¬га на¬встіж по¬від¬кри¬вав¬ши всі вік¬на, две¬рі, щоб про¬віт¬ри¬ти ха¬ту від дия¬воль¬сь¬ко¬го смо¬ро¬ду. Ко¬ли по¬віт¬ря вже пос¬ві¬жі¬ша¬ло, Хвіст ска¬зав:
-Бу¬де¬мо хлоп¬ці ма¬буть вже спа¬ти, ско¬ро ра¬нок, а крім то¬го й не¬ма вже що пи¬ти. А до жи¬да я пі¬ду зав¬тра, та роз¬бе¬русь, що за та¬ке ча¬ро¬дій¬ст¬во він нам про¬дав.
Всі по¬го¬ди¬лись, так як ду¬же за¬мо¬ри¬лись, й по¬ча¬ли роз¬хо¬ди¬тись по сво¬їй но¬чів¬лі.
Ніч бу¬ла те¬п¬ла, на¬віть за¬душ¬ли¬ва й Хвіст втім як і ін¬ші пі¬шов но¬чу¬ва¬ти в са¬док на тра¬вич¬ку. По¬ряд ліг дід Сте¬пан.
Різ¬но¬барв¬ни¬ми во¬гни¬ка¬ми ми¬га¬ли зір¬ки, і десь не¬да¬ле¬ко в гаю за¬тьох¬кав со¬ло¬вей¬ко. Цвір¬ку¬ни та ци¬ка¬ди дав¬но за¬ве¬ли свої літ¬ні піс¬ні і їм під¬спі¬ву¬вав здо¬ро¬вез¬ний шкрек в став¬ку. Зда¬ва¬лось, що не¬дав¬ня ба¬та¬лія це ли¬ше по¬ро¬джен¬ня хміль¬ної уя¬ви, але ті¬ло до сих пір пам’ятало хво¬роб¬ли¬ві щи¬пи та вку¬си бі¬сів, а ру¬ка важ¬кість кри¬ці.
-Ді¬ду,-за¬пи¬тав у ста¬ро¬го за¬по¬рож¬ця Ва¬силь,- А чо¬му це вас чор¬ти не чі¬па¬ли?
Дід Сте¬пан пе¬ре¬вер¬нув¬ся з бо¬ку на бік і від¬по¬вів:
-А хто разом з ко¬шо¬вим ота¬ма¬ном Сір¬ком  вою¬вав, то¬го й чор¬ти бо¬ять¬ся.

Роз¬діл IV
Який за¬кін¬чу¬є¬ть¬ся для всіх не зов¬сім вда¬ло.

Ко¬ли Са¬ра по¬чу¬ла вно¬чі по¬ст¬рі¬ли що до¬но¬си¬лись зі сто¬ро¬ни ха¬ти Хво¬ста, то по¬ду¬ма¬ла:
«Тре¬ба швид¬ко збу¬ди¬ти Шму¬ли¬ка і щось та¬ки так, а ро¬би¬ти!», але Яш¬ка сам про¬ки¬нувсь й ви¬ско¬чив з кім¬на¬ти.
-Ой вей моя Са¬роч¬ка! Це ко¬за¬ки пе¬ре¬пи¬ли Яши¬ної го¬ріл¬ки, ка¬зав Яша бу¬де ли¬хо.
На що во¬на сер¬ди¬то від¬по¬ві¬ла:
-Тре¬ба бу¬ло не під¬ли¬ва¬ти то¬го зіл¬ля без мо¬го ві¬до¬ма, а те¬пер во¬ни не за¬снуть по¬ки не пе¬ре¬ка¬зять¬ся, а по¬тім візь¬муть¬ся за нас.
Яш¬ка опус¬тив го¬ло¬ву.
-Що ж ро¬би¬ти ме¬ні, бід¬но¬му Шму¬ли¬ку?
-Ця го¬ріл¬ка діє на¬впа¬ки сон¬но¬му зіл¬лю. Як¬що во¬ни за¬раз не пе¬ре¬стрі¬ляю¬ть¬ся, хто йо¬го знає, що в них там в го¬ло¬ві з’явиться, мо¬жуть нас зви¬ну¬ва¬ти¬ти і...- Са¬ра стис¬ла гу¬би.
-І що ж? –ти¬хо за¬пи¬тав Яша.
-Що, що, при¬йдуть і кор¬чму роз¬не¬суть.-по¬чув він глу¬хий го¬лос жін¬ки.
-Ой вей моя Са¬роч¬ка, що ж ми да¬лі бу¬де¬мо ро¬би¬ти?
-Що що, все се¬ло хо¬дить в тво¬їх борж¬ни¬ках, як¬що во¬ни нас по¬вби¬ва¬ють (Шмуль при цих її словах за¬плю¬щив від страху очі), всі гої ли¬ше зра¬ді¬ють. Мір¬куй сам...
Яш¬ка скрут¬но по¬ка¬чав го¬ло¬вою.
-Що там мір¬ку¬ва¬ти моя мудра солоденка стругля, хо¬ва¬ти¬ся тре¬ба.
-Від них не за¬хо¬ва¬єш¬ся, як¬що не сьо¬го¬дні вно¬чі ,то ко¬ли по¬ви¬си¬па¬ю¬ть¬ся са¬мо¬суд мо¬жуть нам вчи¬ни¬ти.
-За¬ли¬ша¬є¬ть¬ся од¬не, що при¬йш¬ло в го¬ло¬ву твоє¬му Шму¬ли¬ку.-він змов¬ни¬цьки по¬ди¬вивсь на Са¬ру.-Зберемо, ви¬ве¬зем свої до¬б¬ра, ді¬тей… Все на ко¬ней і в Умань до ма¬му¬ле Ри¬ви! А кор¬чму під¬па¬ли¬мо, все од¬но ста¬рез¬на ру¬ї¬на. Че¬рез тиждень, ко¬ли все потроху помалу за¬тих¬не, раптом  з’явимося, об¬ви¬ну¬ва¬ти¬мо цих розбійників в під¬па¬лі й за¬жа¬дає¬мо собі  добрих щедрих ре¬пат¬ріа¬ції, оце бу¬де сліч¬ний ґе¬шефт! Ай моя кошерна курочко, таки да, а добрий гешефт! Во¬ни, ко¬ли про¬тве¬ре¬зі¬ють са¬мі все по¬ла¬го¬дять, від¬бу¬ду¬ють, я їх знаю, ко¬ли тве¬ре¬зі з них мож¬на мо¬туз¬ки в’язати, ли¬шень тре¬ба пос¬пі¬ша¬ти, і щоб про це ні ду¬ші... Гер¬шко, Мой¬шик, Юдуш¬ка!-по¬звав він ді¬тей, але кмі¬т¬ли¬ві ді¬ти дав¬но вже не спа¬ли, а спіш¬но одя¬га¬лись в тем¬ря¬ві.
-Са¬ра, зби¬рай ре¬чі, я пі¬ду брич¬ку за¬пря¬га¬ти.-до¬ба¬вив він, але це бу¬ло мар¬не, Са¬ра вже по¬ча¬ла зби¬ра¬ти най¬цін¬ні¬ше й то¬му ви¬тя¬гу¬ва¬ла скринь¬ку з гріш¬ми та бор¬го¬ви¬ми лис¬та¬ми.

*****

На¬став ра¬нок, але на¬ші ге¬рої пі¬сля бурх¬ли¬во про¬ве¬де¬но¬го ча¬су від¬по¬чи¬ва¬ли, де хто як міг. Міс¬це дис¬ло¬ка¬ції хро¬пів¬шо¬го по¬бра¬тим¬ст¬ва був са¬док Ва¬си¬ля Хво¬ста на тра¬вич¬ці. Гри¬цько про¬ки¬нув¬ся й при¬ді¬лив своє міс¬це¬зна¬хо¬джен¬ня під ти¬ном. По¬тім він по¬чав зга¬ду¬ва¬ти по¬дії ми¬ну¬лої но¬чі.
Пот¬ріб¬но ска¬за¬ти, що сам по со¬бі наш ге¬рой був аб¬со¬лют¬но бай¬ду¬жим до хміль¬но¬го й пив ви¬ключ¬но за¬ра¬ди ком¬па¬нії, і щоб не об¬ра¬жа¬ти ха¬зя¬їв, то¬му ко¬ли то¬ва¬ри¬ст¬во зі¬бра¬лось іти в кор¬чму по го¬ріл¬ку, він роз¬суд¬ли¬во ви¬рі¬шив, що йо¬му вже до¬сить й най¬шов¬ши за¬тиш¬ний ку¬то¬чок під ти¬ном, зро¬зу¬мів, що там від¬по¬чи¬ти бу¬де чу¬до¬вим ва¬рі¬ан¬том. Міс¬то від¬по¬чин¬ку бу¬ло гар¬ним і зву¬ки доб¬лес¬ної ба¬та¬лії не пот¬ри¬во¬жи¬ли йо¬го сон.
Про¬дер¬ши очі, він по¬ба¬чив, що спля¬чі й не ду¬ма¬ють про¬бу¬джу¬ва¬тись і роз¬бу¬ди¬ти їх змог¬ли б ли¬ше гуч¬ні уда¬ри вій¬сь¬ко¬вої три¬во¬ги сі¬чо¬во¬го ка¬за¬на. В цей час по¬чу¬лись, якісь зву¬ки на¬че з під зем¬лі.
«Хтось гу¬кає про до¬по¬мо¬гу»- по¬ду¬мав він пиль¬но при¬слу¬хо¬вую¬чись .
-Кум, кум...- ви¬гу¬ку¬вав жа¬лю¬гід¬но го¬лос і Гри¬цько зга¬дав про Хво¬сто¬во¬го ку¬ма Ку¬лю, який вчо¬ра за¬гу¬бив¬ся в над¬рах льо¬ху, встав і пі¬шов до чор¬нію¬чій дір¬ки ла¬зу.
Це дійс¬но був кум Се¬мен Ку¬ля. Він не міг ви¬бра¬тись, ос¬кіль¬ки зла¬мав дра¬би¬ну, але маю¬чи знач¬не че¬рев¬це йо¬го спро¬би здо¬бу¬ти во¬лю бу¬ли да¬рем¬ни¬ми. По¬ба¬чив¬ши Гри¬цька, бра¬нець льо¬ху над¬зви¬чай¬но зра¬дів.
-Гри¬цюнь¬ка, си¬нок, до¬по¬мо¬жи ме¬ні ста¬ро¬му й дур¬но¬му.-по¬про¬хав він і Гриць пруд¬ко мет¬нув¬ся по го¬лоб¬лю, яку від¬ра¬зу й за¬су¬нув до льо¬ху. Са¬ме по ній наш май¬же Мон¬те Крі¬сто шви¬день¬ко здо¬був со¬бі  сво¬бо¬ду й ви¬брав¬шись по¬лег¬ше¬но зі¬тхнув, по¬тім сів під гру¬шею, яка рос¬ла по¬ряд ла¬за в льох і роз¬губ¬ле¬но ска¬зав.
-Оце на¬віть не мо¬жу зга¬да¬ти, най¬біль¬шу стам¬буль¬ську мор¬ти¬ру ме¬ні в гуз¬но, чо¬му це вчо¬ра рап¬том в по¬гре¬би¬ці спа¬ти ліг.-по¬чу¬хав го¬ло¬ву Ку¬ля,- Ма¬буть шу¬кав про¬хо¬лод¬ні¬шо¬го міс¬ця. - до¬ба¬вив він і за¬до¬воль¬нив¬шись сво¬єю вер¬сі¬єю, спо¬кій¬но зі¬тхнув, хо¬ча ска¬жі¬мо по прав¬ді, дея¬кі не¬сти¬кую¬чі мо¬мен¬ти йо¬го гі¬по¬те¬зи про¬дов¬жу¬ва¬ли йо¬го в гли¬би¬нах сві¬до¬мо¬сті, не¬мов черв’яки стов¬бур де¬ре¬ва, три¬во¬жи¬ти.
-Але як я за¬ліз без дра¬би¬ни? Во¬на ж по¬ла¬ма¬на ле¬жить там на до¬лів¬ці.-за¬дав¬ся він чер¬го¬вим для се¬бе за¬пи¬тан¬ням.
Гри¬цько по на¬ту¬рі був мов¬чун і по зви¬чаю вкли¬ню¬вав¬ся в роз¬мо¬ву ли¬ше то¬ді, ко¬ли до ньо¬го звер¬та¬лись, то¬му й на цей раз про¬мов¬чав.
Тим ча¬сом Се¬мен Ку¬ля об¬вів двір по¬гля¬дом і по¬ба¬чив¬ши від¬по¬чи¬ваю¬че то¬ва¬ри¬ст¬во схваль¬но пос¬міх¬нув¬ся й за¬до¬во¬ле¬но від¬мі¬тив.
-До¬б¬ре вчо¬ра хлоп¬ці по¬гу¬ля¬ли, ба¬чу, ой до¬б¬ре яд¬ро від стам¬буль¬ської мор¬ти¬ри ме¬ні в гуз¬но...-й до¬ба¬вив:-Щось в гор¬лі пе¬ре¬со¬хло. Гри¬цько, а ну пі¬шли зна¬йде¬мо чим гор¬ло нам про¬мо¬чи¬ти.-і не до¬жи¬даю¬чись від¬по¬ві¬ді під¬вів¬ся три¬маю¬чись за стов¬бур гру¬ші й на¬пра¬вив¬ся до ха¬ти.
За¬гля¬нув¬ши все¬ре¬ди¬ну він по¬ба¬чив роз¬гар¬ді¬яш пі¬сля вчо¬раш¬ньої бой¬ні. Сто¬ли бу¬ли пе¬ре¬вер¬ну¬ті, на під¬ло¬зі ва¬ля¬лись роз¬би¬ті гле¬чи¬ки й гли¬ня¬ні та¬ріл¬ки. По¬бі¬ле¬ні сті¬ни ма¬зан¬ки зрад¬ни¬цьки ви¬да¬ва¬ли ку¬льо¬ві от¬во¬ри.
-Е-е так вчо¬ра во¬ни гер¬цю¬ва¬ли.-оп¬ри¬ді¬лив він, і обер¬нув¬шись до сад¬ка став в умі ра¬ху¬ва¬ти всіх то¬ва¬ри¬шів. З третьо¬го ра¬зу спра¬вив¬шись з цим зав¬дан¬ням він за¬до¬во¬ле¬но зі¬тхнув:
-Всі жи¬ві й по¬ра¬не¬них не¬має.-за¬до¬во¬ле¬ний цим від¬крит¬тям він на¬пра¬вив¬ся до ви¬хо¬ду, хо¬ча й про¬мо¬вив зі смут¬ком.-Жаль го¬ріл¬ки не зос¬та¬лось.
Але на по¬ро¬зі, бі¬ля две¬рей він зна¬йшов зло¬щас¬ну ді¬жеч¬ку не¬обач¬но за¬ли¬ше¬ну пі¬сля ніч¬ної ба¬та¬лії і на¬хи¬лив¬шись під¬няв її, по¬тім взбовт¬нув і ви¬тяг чоп.
-Жи¬ве¬мо Гри¬цю!-ра¬діс¬но він ви¬гук¬нув, хо¬ча й по¬тім скри¬вивсь.-До¬б¬ре, що го¬рі¬лоч¬ка в ді¬жеч¬ці є, хо¬ча й смер¬дить на¬че з пад¬ла. Це ді¬ло пот¬ре¬бує пиль¬ної пе¬ре¬вір¬ки на те як во¬но п’ється, то на пох¬міл¬ля й це зго¬дить¬ся.-фі¬ло¬соф¬ськи за¬кін¬чив він і по¬чав шу¬ка¬ти ке¬ли¬ха. Але ні¬чо¬го не зна¬йшов то¬му що всі при¬бо¬ри бу¬ли по¬роз¬би¬ва¬ні, він взяв на¬пів¬по¬рож¬ню діж¬ку на ру¬ки й по¬куш¬ту¬вав пря¬мо з неї.
Гри¬цьку пи¬ти не хо¬ті¬лось, в пох¬міл¬лі він був сла¬бий, то¬му слу¬хаю¬чи зви¬тяж¬ні ковт¬ки він скри¬вив¬ся.
Ку¬ля від¬пив, пос¬та¬вив діж¬ку й сів бі¬ля ган¬ку.
-Щось во¬но не те-є. Тьху чи¬мось смер¬дить, ти  Гри¬цько не пий до¬ки дядь¬ко Се¬мен не роз¬куш¬тує.
На що Гриць згід¬но кив¬нув го¬ло¬вою.
Тим ча¬сом Ку¬ля ви¬пив ще, пі¬сля цьо¬го гуч¬но взре¬вів на¬че бу¬гай, діс¬тав ки¬сет , черк¬нув кре¬са¬лом і за¬ку¬рив люль¬ку.
-Оце Гри¬цько та¬ке пій¬ло, що як¬би не люль¬ка, то не бу¬ло б уже Се¬ме¬на Ку¬лі.-ска¬зав і гли¬бо¬ко¬дум¬но за¬ку¬тав¬ся хма¬ра¬ми гус¬то¬го тю¬тю¬но¬во¬го ди¬му.
Зро¬бив¬ши де¬кіль¬ка за¬тя¬гу¬ваннь він пиль¬но по¬ди¬вив¬ся Гри¬цьку в очі й щу¬ря¬чись за¬пи¬тав:
-Ну як то¬бі Ма¬рин¬ка Хво¬стів¬на?-не¬спо¬ді¬ва¬но роз¬вер¬нув він те¬чію роз¬мо¬ви.
Гри¬цько здвиг¬нув пле¬ча¬ми.
-Дів¬ка мо¬же й ні¬чо¬го, тіль¬ки все по ма¬те¬ри¬но¬му бу¬де.
На що Ку¬ля згід¬но кив¬нув:
-Сліч¬на, сліч¬на ді¬ви¬ця, хоч вся в Хво¬сти¬ху-чор¬ти¬ху.Оце як зга¬даю її в мо¬ло¬до¬сті то аж за¬раз дри¬жа¬ки йдуть. Гар¬на бу¬ла чор¬ти¬ха, а по¬тім як збі¬си¬лась , все їй не так і те не так,  і це не так, і з ку¬мом не вип’єш, вза¬га¬лі жит¬тя не дає, як ота¬ман вер¬хо¬во¬дить над ку¬мом, оце їй ли¬шень бу¬ла¬ви не¬дос¬тат¬ньо, а то і геть¬ма¬на пе¬ре¬плю¬ну¬ла б. Ку¬ди тій ца¬ри¬ці Єли¬за¬ве¬ті, он Хво¬стів¬на як¬би пра¬ви¬ла, то ма¬буть глуз¬ду біль¬ше б бу¬ло, або на¬впа¬ки, бо бач Гри¬цу¬ня ба¬би ви¬рі¬ши¬ли пра¬ви¬ти і на тро¬нах си¬ді¬ти і пос¬по¬ли¬ти¬ми ке¬ру¬ва¬ти, та во¬но як¬що ро¬зі¬бра¬тись зав¬ше так бу¬ло, бо в нас чо¬ло¬вік що? То на вій¬нах, то на пра¬ці в хо¬лод¬них зем¬лях, а ба¬би на гос¬по¬дар¬ст¬ві ке¬ру¬ють і з’явиться той чо¬ло¬вік на¬че Сір¬ко, і до жін¬ки, що ро¬би¬ти пи¬тає, бо жо¬на в кур¬сі всі¬єї спра¬ви, то¬го ним і ке¬рує. Бач світ пе¬ре¬вер¬нув¬ся, хо¬ча роз¬по¬ві¬да¬ли, що мос¬ка¬лі сво¬їх жі¬нок луп¬цю¬ють на¬че ху¬до¬бу, а чо¬го луп¬цю¬ють, бо ка¬за¬ли, що ху¬до¬би ма¬ло дер¬жуть от і луп¬цю¬ють. В нас та¬ко¬го ні¬ко¬ли не бу¬де, швид¬ше в нас чо¬ло¬ві¬ків жі¬ноцтво луп¬цю¬ва¬ти поч¬нуть, он Хво¬стів¬на сот¬ни¬ка луп¬цює, а Єли¬за¬ве¬та, Лиз¬ка ца¬ри¬ця, раз і указ та¬кий ви¬дає, щоб нас луп¬цю¬ва¬ли ба¬би, ото бу¬де ді¬ло...-і втяг¬нув¬ши хма¬ру си¬зо¬го ди¬му по¬тяг¬нув¬ся до боч¬ки.-Як не  пом¬ру Гри¬цько та й сам по¬куш¬туй.-і ви¬хи¬лив в се¬бе ще де¬кіль¬ка ковт¬ків зіл¬ля.
Гри¬цько пи¬ти від¬мо¬вив¬ся.
-Та щось дядь¬ку Се¬ме¬не не лі¬зе во¬но ме¬ні. Бать¬ко вста¬не, ко¬ней тре¬ба по¬ряд¬ку¬ва¬ти.
Ку¬ля по¬ди¬вивсь на ньо¬го мут¬ним по¬гля¬дом.
-Іс¬ти¬но ка¬жу от¬ра¬ва.-а тро¬хи зго¬дом: -Не го¬ріл¬ка а лай¬но!-ба¬дьо¬ро за¬кін¬чив він і від¬ви¬нув діж¬ку.-пі¬шли син¬ку в стай¬ню ко¬ней по¬ди¬ви¬мось.-й по¬чав по¬во¬лі під¬ні¬ма¬тись.
Гри¬цько до¬по¬міг йо¬му вста¬ти й во¬ни поп¬ря¬му¬ва¬ли до стай¬ні. Рап¬том дядь¬ко Се¬мен зу¬пи¬нив¬ся й мах¬нув не¬пев¬но ру¬кою в бік.
-Гри¬цько, ба¬чиш?
Гриць ог¬ля¬нув¬ся дов¬ко¬ла, але ні¬ко¬го не по¬ба¬чив.
-Ко¬го дядь¬ко Се¬мен?
-Та ні¬ко¬го.-по¬ду¬мав¬ши від¬по¬вів той і від¬ра¬зу ж зно¬ву від¬мах¬нув¬ся.
-А це що та¬ке?-крик¬нув Ку¬ля й про¬кру¬живсь на міс¬ці на¬ма¬гаю¬чись пій¬ма¬ти не¬ви¬ди¬мо¬го во¬ро¬га.-Що за дідь¬ко.-й спо¬ти¬каю¬чись схо¬пив ру¬ко¬ят¬ку шаб¬лі.
«До¬пивсь, вви¬жа¬є¬ть¬ся»- по¬ду¬мав Гри¬цько й під¬три¬мав су¬пут¬ни¬ка, щоб той не впав.
-Дядь¬ку Се¬мен на¬ві¬що вам ко¬ні, да¬вай¬те пос¬пи¬мо он під тою ви¬шнею.-ска¬зав він на¬ма¬гаю¬чись від¬во¬лік¬ти то¬го, але не тут те бу¬ло.
-Е-е ні, не за¬ва¬жай!Ди¬вись ту¬ди!-від¬мах¬нувсь Ку¬ля й ба¬дьо¬ро на¬пра¬вив¬ся до хлі¬ва, де зна¬хо¬ди¬ла¬ся пти¬ця.
Ви¬ва¬лив¬ши пле¬те¬ні две¬рі він за¬ско¬чив в хлів і роз¬по¬чав що¬си¬ли ма¬ха¬ти шаб¬лю¬кою. По¬чу¬лись кри¬ки всі¬єї жив¬но¬сті, що там зна¬хо¬ди¬ла¬ся, а слі¬дом за тим по¬ча¬ли ви¬лі¬та¬ти ку¬ри ра¬зом з пір’ям, ви¬бі¬га¬ли гу¬си, кря¬каю¬чи роз¬бі¬га¬лись кач¬ки.
-Ти ди¬ви скіль¬ки кум Хвіст чор¬тів до¬ма по¬роз¬во¬див!-кри¬чав Ку¬ля в оре¬о¬лі до¬маш¬ньої пти¬ці, в ос¬нов¬но¬му ку¬рей, які лі¬та¬ли на¬в¬ко¬ло ньо¬го, та їх¬ньо¬го пір’я, вра¬жая їх в по¬льо¬ті шаб¬лею, від чо¬го її кри¬ки, особ¬ли¬во пів¬нів, ли¬ше збіль¬шу¬ва¬лись.
-Гри¬цько, брат¬ко, до¬по¬мо¬гай!-по¬чув він за¬клик і по¬ду¬мав:
«Тре¬ба швид¬ше бу¬ди¬ти бать¬ка, сва¬тів, щоб мен¬ше бі¬ди дядь¬ко Се¬мен встиг на¬ко¬ї¬ти, сам я ні¬чо¬го не змо¬жу зро¬би¬ти, не шаб¬лею ж йо¬го уго¬мо¬ню¬ва¬ти! -»-й ки¬нув¬ся до гру¬ші, під якою спав сот¬ник.
Тим ча¬сом не¬при¬ятель в хлі¬ву по¬тер¬пів по¬раз¬ку, про що свід¬чи¬ли хри¬пи не¬до¬би¬тої пти¬ці. На мить все не¬на¬че за¬тих¬ло, але че¬рез хви¬лин¬ку все зно¬ву на¬в¬ко¬ло на¬пов¬ни¬лось те¬пер вже сви¬ня¬чим ви¬зом-це наш ба¬та¬лій¬щик діб¬равсь до сви¬ней і при¬йняв їх вви¬ду схо¬жо¬сті рил за чор¬тів, по¬чав з ни¬ми вою¬ва¬ти, хо¬ча ма¬ло¬ус¬піш¬но-хит¬рі тва¬ри¬ни від¬ра¬зу ж роз¬біг¬лись.
Гри¬цько тим ча¬сом скло¬нивсь над Ді¬жою і тор¬мо¬шив бать¬ка.
-Бать¬ку вста¬вай¬те! Кум дядь¬ка Ва¬си¬ля на¬пи¬лись і вою¬ють з чор¬та¬ми, всю пти¬цю по¬рі¬за¬ли. Сви¬ней по¬ви¬пус¬ка¬ли!-але ці ар¬гу¬мен¬ти ма¬ло по¬дія¬ли і сот¬ник ли¬ше пе¬ре¬вер¬нувсь з бо¬ку на бік. Гри¬цько по¬про¬бу¬вав роз¬бу¬ди¬ти ха¬зя¬ї¬на-Хво¬ста, але той ли¬ше від¬мах¬нув¬ся, щось про¬бур¬мо¬тів і про¬дов¬жив хро¬пі¬ти. То¬ді він ки¬нув¬ся бу¬ди¬ти реш¬ту ша¬нов¬но¬го то¬ва¬ри¬ст¬ва, але без ус¬пі¬ху, всі спа¬ли на¬че вби¬ті.
Тим ча¬сом кум Ку¬ля роз¬пра¬вив¬шись з пер¬на¬ти¬ми і сви¬ня¬чим на¬ро¬дом, на¬ткнув¬ся в ко¬пи¬ці сі¬на бі¬ля хлі¬ва на фаль¬ко¬нет з ящич¬ком боє¬за¬ря¬ду. Він шви¬день¬ко по¬чав йо¬го ви¬тя¬га¬ти і на¬ці¬лю¬ва¬ти на тем¬ний от¬вір роз¬кри¬тих две¬рей ха¬ти.
-Ось там, ба¬чу, ба¬чу де все ва¬ше чор¬тя¬че код¬ло!-по¬гля¬дую¬чи на ха¬ту бур¬ко¬тів він за¬си¬паю¬чи без мір¬ки по¬рох в ду¬ло.-Ще й мор¬ди крив¬лять пе¬си¬го¬лов¬ці, з ха¬ти ви¬гля¬да¬ють бі¬со¬ві по¬сі¬па¬ки, ось за¬раз от¬ри¬має¬те доб¬ро¬го ко¬за¬цько¬го по¬да¬рун¬ку від ме¬не!
Це бу¬ла іс¬тин¬на прав¬да. Де¬кіл¬ь¬ка зля¬ка¬них ка¬бан¬чи¬ків за¬ско¬чи¬ло в ма¬зан¬ку в по¬шу¬ках їжі, але між спра¬вою бу¬ли на сто¬ро¬жі й по¬гля¬да¬ли на те, що бу¬де ро¬би¬ти наш не¬вга¬мов¬ний во¬їн.
Гар¬ма¬та бу¬ла при за¬ря¬ді і на¬ве¬де¬на.
Гри¬цько зро¬зу¬мів, що тре¬ба бу¬ло не ки¬да¬ти дядь¬ка Ку¬лю бу¬див¬ши ко¬за¬ків, про¬те бу¬ло вже піз¬но і в ньо¬го в го¬ло¬ві з жа¬хом про¬май¬ну¬ло:
«Ну те¬пер вже точ¬но всі по¬про¬ки¬да¬ю¬ть¬ся.»
Ку¬ля під¬ніс гніт до за¬паль¬но¬го от¬во¬ру й гуч¬но крик¬нув:
-Це вам лю¬ци¬пе¬рам від Се¬ме¬на Ку¬лі га¬п¬лик!
Про¬зву¬чав ог¬луш¬ли¬вий гур¬кіт гар¬мат¬но¬го по¬ст¬рі¬лу. За¬ря¬джаю¬чий щед¬ро на¬си¬пав по¬ро¬ху і гар¬ма¬та чу¬дом за¬ли¬ши¬лась ці¬ла.
В цей мо¬мент всі, хто спа¬ли про¬тве¬ре¬зі¬ли, пов¬ско¬чу¬ва¬ли й по¬чу¬ли свист ядер¬ця, кот¬ре вле¬ті¬ло в ха¬ту Хво¬ста. Хвіст мит¬тю все зро¬зу¬мів й по¬жал¬ку¬вав, що не схо¬вав гар¬мат¬ку як¬най¬да¬лі, а по¬тім по¬ду¬мав:
«Хоч би на¬скрізь про¬ле¬ті¬ло»- бо в той же час зга¬дав з жа¬хом про діж¬ку з по¬ро¬хом для по¬лю¬ван¬ня про за¬пас, який зав¬жди три¬мав в ха¬ті щоб він не от¬си¬рів. Під¬ле яд¬ро за¬три¬ма¬лось в ве¬ли¬кій про¬сто¬рій ма¬зан¬ці Хво¬ста, та ще й упа¬ло під ту боч¬ку, а ос¬кіль¬ки бу¬ло роз¬рив¬ним, то й сум¬лін¬но ви¬бух¬ну¬ло ра¬зом з діж¬кою по¬ро¬ху роз¬но¬ся¬чи в різ¬ні сто¬ро¬ни хма¬ри ди¬му , пи¬лю¬ки, гли¬ни, трі¬сок і со¬ло¬ми з да¬ха. Ко¬ли все осі¬ло, то се¬ред во¬лаю¬чих роз¬три¬во¬же¬них сви¬ней і ко¬ней і ку¬рей що ме¬та¬ли¬ся, всі по¬ба¬чи¬ли на міс¬ці ма¬зан¬ки шма¬ток гли¬ня¬ної сті¬ни й пе¬ре¬ко¬ше¬ну піч¬ку, яка че¬рез мить ски¬ну¬ла ди¬ма¬ря й ви¬ну¬ва¬то зсу¬ту¬ли¬лась.
Бі¬ля ти¬на на ву¬ли¬ці вже встиг¬ло зі¬бра¬тись де¬кіль¬ка сіль¬ських зі¬вак, кот¬рі, як на¬ші браж¬ни¬ки стоя¬ли з роз¬кри¬ти¬ми ро¬та¬ми й ди¬ви¬лись на те, що за¬ли¬ши¬лось від ха¬ти , яку Хвіст сво¬ї¬ми ру¬ка¬ми по¬бу¬ду¬вав два¬дцять ро¬ків на¬зад. Про¬те в на¬ступ¬ну мить всі роз¬вер¬ну¬ли го¬ло¬ви, ос¬кіль¬ки по¬чу¬ли гуч¬ний, три¬вож¬ний крик:
-По¬же¬жа!По¬же¬жа! Кор¬чма го¬рить!
Кіт Із¬ма¬їл, що уваж¬но спос¬те¬рі¬гав ці всі по¬дії від по¬чат¬ку й до кін¬ця, ли¬ше по¬ка¬чав скруш¬но го¬ло¬вою, а по¬тім по¬ліз шви¬день¬ко на ви¬со¬ку то¬по¬лю, для то¬го, щоб кра¬ще по¬ба¬чи¬ти все те що там скої¬лось.

*******

Тим ча¬сом Шмуль з жін¬кою Са¬рою, діть¬ми, пов¬ни¬ми скри¬ня¬ми на¬жи¬то¬го до¬б¬ра у всю си¬лу гнав ко¬ней від¬да¬ляю¬чись від міс¬ця зло¬чи¬ну. Брич¬ка тряс¬ла¬ся й під¬стри¬бу¬ва¬ла на ви¬бо¬ях так ви¬со¬ко, що Са¬рі зда¬ва¬лось, що в неї ви¬ле¬тить ду¬ша.
-Шмуль¬чи¬ку ти¬хі¬ше, а то за¬гу¬биш свою Са¬роч¬ку.-дри¬жа¬чи від стра¬ху про¬ка¬за¬ла во¬на, на що Яш¬ка не обер¬таю¬чись, не¬щад¬но шма¬гаю¬чи ко¬ней від¬по¬вів:
-Ой вей, мен¬ше всьо¬го твій Яша хо¬че, щоб Са¬роч¬ка ви¬ле¬ті¬ла з брич¬ки! Який Яші в цьо¬му ци¬мес моя со¬лод¬ка струг¬ля? Але ж моя кві¬точ¬ка, ми ще не від’їхали так да¬ле¬ко, щоб за¬спо¬кою¬ва¬тись, як мій ба¬теч¬ко Сруль пі¬сля гар¬но¬го ге¬шеф¬ту з діж¬кою тух¬лої со¬ло¬ни¬ни! Моє¬му пи¬ріж¬ку тре¬ба бу¬ло не так дов¬го зби¬ра¬ти¬ся, а моя Са¬роч¬ка, як зав¬жди не пос¬пі¬ша¬ла: І це тре¬ба взя¬ти, і це тре¬ба, і так до ран¬ку ле¬д¬ве ви¬бра¬лись з кля¬тої Хво¬стів¬ки до ма¬му¬ле Ри¬ви.
На що жін¬ка за¬пе¬ре¬чи¬ла:
-Але мій Яша сам в цьо¬му ви¬нен, адже ко¬ли ми від’їхали за се¬ло мій Сру¬лик вер¬нув¬ся то¬му, що за¬був від¬ко¬па¬ти й за¬бра¬ти з со¬бою скринь¬ку з ду¬ка¬та¬ми.
-Так мій пря¬ни¬чок, але, як¬би ми ра¬ні¬ше від’їхали, то твій Яша ра¬ні¬ше б зга¬дав, що за¬був від¬ко¬па¬ти скринь¬ку, кот¬ру зби¬рав ще мій ді¬дусь Аб¬рам.
В цей час во¬ни по¬чу¬ли в від¬да¬лен¬ні шум ви¬бу¬ху-це ви¬бух¬ну¬ла ха¬та Хво¬ста. Шмуль при¬під¬няв¬ся й що¬си¬ли стьоб¬нув¬ши гри¬ва¬стих, ки¬нув роз¬дра¬то¬ва¬но жін¬ці:
-Ось ба¬чиш Са¬роч¬ка, во¬ни про¬ки¬ну¬лись…   


                ЧАС¬ТИ¬НА ДРУ¬ГА. 
                Ви¬кра¬ден¬ня.               
***

Роз¬діл V
                Про ца¬ря Пет¬ра й ро¬до¬від пол¬ков¬ни¬ка Ли¬за¬ко¬ва.
 
В цей час в су¬сід¬ньо¬му се¬лі Рач¬ків¬ці сто¬яв на квар¬ти¬рах кін¬ний полк. Во¬яки за¬йма¬лись тим, чим за¬зви¬чай зав¬жди за¬йма¬ю¬ть¬ся як пра¬ви¬ло на чу¬жій те¬ри¬то¬рії в мир¬ний час. Тоб¬то від них бу¬ла су¬ціль¬на шко¬да, бо їх¬ня служ¬ба крім май¬же не¬пот¬ріб¬них ка¬рау¬лів, го¬дин муш¬три й ін¬ших без¬глуз¬дих вій¬сь¬ко¬вих за¬нять в ос¬нов¬но¬му по¬ля¬га¬ла в тім, що во¬ни пи¬ли, гу¬ля¬ли, об¬ди¬ра¬ли нав¬ко¬лиш¬ніх се¬лян, во¬ло¬чи¬лись за мо¬ло¬ди¬ця¬ми і псу¬ва¬ли ді¬вок.
Ко¬ман¬ду¬вав пол¬ком наш ста¬рий зна¬йо¬мий по кон¬фу¬зу з ку¬пів¬лею Хво¬сто¬во¬го ху¬тір¬ка пол¬ков¬ник Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич Ли¬за¬ков. Йо¬го пра¬дід був гре¬на¬де¬ром, хо¬ча й не дов¬го у ца¬ря Пет¬ра, який не¬зва¬жаю¬чи на свій ве¬ли¬кий зріст хво¬рів на де¬кіль¬ка фо¬бій. Од¬на з них за¬клю¬ча¬лась в то¬му, що він па¬ніч¬но, як дея¬кі ма¬лі ді¬ти, бо¬явсь тем¬ря¬ви. І то¬му як тіль¬ки над¬во¬рі стем¬ніє, цар чи то зі стра¬ху, чи про¬сто то¬му що він цар, і що за¬хо¬че те й ро¬бить, по¬чи¬нав міц¬но пия¬чи¬ти. А то¬ва¬ри¬шів по цім не¬лег¬кім за¬нят¬ті ви¬би¬рав він по то¬му, скіль¬ки мо¬же той чи ін¬ший під¬да¬ний ви¬хи¬ли¬ти око¬ви¬тої. На¬пу¬вав не ли¬ше чо¬ло¬ві¬ків, але й при¬двор¬них па¬ня¬нок, а по¬тім хи¬зую¬чись сво¬єю міц¬ні¬стю (бо й прав¬да –ца¬ря ні¬хто не міг пе¬ре¬пи¬ти) за¬до¬во¬ле¬но спос¬те¬рі¬гав, як п’яні під¬дан¬ці рач¬ку¬ють у ньо¬го під но¬га¬ми.
 Ну від¬ра¬зу вид¬но що цар був справж¬ній, адже на то він і цар, щоб по¬чу¬ва¬ти зверх¬ність над сво¬ї¬ми пос¬по¬ли¬ти¬ми. А втім по¬чи¬наю¬чи з Ма¬рії Ан¬туа¬не¬ти, вель¬мож за це, час від ча¬су до¬сить ре¬гу¬ляр¬но ті ж са¬мі пос¬по¬ли¬ті зні¬ма¬ли ра¬зом з го¬ло¬ва¬ми. При¬чо¬му зав¬жди це дій¬ст¬во су¬сі¬ду¬ва¬ло з знят¬тям і ве¬ли¬кої кіль¬ко¬сті го¬лів під¬да¬них, адже пос¬по¬ли¬тим і з ца¬ря¬ми по¬га¬но, бо до¬б¬рі ца¬рі ве¬ли¬ка рід¬кість, а без ца¬рів ще гір¬ше.
Вер¬ні¬мось до на¬шо¬го ца¬ря Пет¬ра, бо як¬що хто за¬лі¬зе ко¬лу¬па¬тись, що там бу¬ло в тих ди¬на¬сті¬ях, то ма¬буть з глуз¬ду з’їде, так там все за¬плу¬та¬но. Це нам ба¬єч¬ки роз¬по¬ві¬да¬ють про всі¬ля¬кі ди¬на¬стій¬ні ге¬неа¬ло¬гіч¬ні де¬ре¬ва, про по¬ря¬док і спад¬ко¬єм¬ність кро¬ві, хто на¬чеб¬то від ко¬го, а там сам чорт но¬гу зла¬має, бо все так сплу¬та¬ло¬ся і хто ко¬му там до¬во¬дить¬ся не¬ві¬до¬мо. А те ге¬неа¬ло¬гіч¬не де¬ре¬во на¬справ¬ді й не де¬ре¬во вия¬вить¬ся, а щось схо¬же чи то на хао¬тич¬ний клу¬бок, чи то на не¬про¬хід¬ний ла¬бі¬ринт в яко¬му сам Мі¬но¬тавр за¬плу¬та¬є¬ть¬ся і нія¬кий Те¬зей не на¬ва¬жить¬ся ту¬ди по¬пха¬ти¬ся, а як¬що й по¬лі¬зе, то вже хай бід¬на Арі¬яд¬на в той клу¬бок вплі¬тає на¬віть нит¬ки з влас¬ної бі¬лиз¬ни, а са¬ма го¬ла за¬ли¬шить¬ся, та все мар¬но бу¬де, бо не¬про¬хід¬ні ті ла¬бі¬рин¬ти. Все по¬яс¬ню¬є¬ть¬ся на¬справ¬ді про¬сто: Ра¬н¬і¬ше за від¬сут¬но¬сті елек¬три¬ки на¬ші пра¬щу¬ри ма¬ли знач¬но біль¬ше ча¬су на всі¬ля¬кі при¬род¬ні за¬ба¬ган¬ки й дріб¬ні роз¬ва¬ги з не дріб¬ни¬ми ін¬ко¬ли  на¬слід¬ка¬ми, кот¬рі за од¬но й ко¬рис¬ні, ос¬кіль¬ки про¬дов¬жу¬ють рід люд¬ський. А в па¬ла¬цах то й вза¬га¬лі ли¬ше цим за¬хо¬п¬ли¬вим ді¬лом від без¬діл¬ля й за¬йма¬ли¬ся, бо кни¬жок ма¬ло бу¬ло, а то¬го чор¬то¬во¬го вік¬на те¬ле¬ві¬зо¬ра ще не ви¬най¬шли.. Але от бі¬да то¬ді в тем¬ря¬ві без тої та¬ки елек¬ри¬ки, тоб¬то світ¬ла, са¬мі ро¬зу¬міє¬те не всі бу¬ли впев¬не¬ні хто від ко¬го і ко¬ли що са¬ме бу¬ло з ким. То¬му й ви¬го¬ло¬шу¬ва¬ло¬ся по¬тім все з до¬лею ві¬ро¬гід¬но¬сті, а іно¬ді й над¬то ве¬ли¬кою… То¬ді бу¬ли та¬кі не¬пев¬ні ча¬си, ко¬ли на¬віть са¬мі ца¬ри¬ці ін¬ко¬ли не зна¬ли від ко¬го на¬справ¬ді той чи ін¬ший спад¬коє¬мець. А що вже ка¬за¬ти про їх¬ніх чо¬ло¬ві¬ків са¬мо¬держ¬ців, в яких як пра¬ви¬ло ко¬ро¬на спа¬да¬ла з го¬ло¬ви, то¬му що ро¬ги за¬ва¬жа¬ли і то¬ді до¬во¬ди¬ло¬ся той сим¬вол са¬мо¬дер¬жав¬но¬сті  прив’язувати до тих са¬мих ріг, щоб без неї лю¬бої не за¬ли¬ши¬тись…Але ми від¬во¬лік¬лись і вер¬ні¬мось до на¬шо¬го ца¬ря…
От¬же цар Пет¬ро лю¬бив до¬б¬ре хиль¬ну¬ти ве¬чо¬ра¬ми. Во¬но то мо¬же й ні¬чо¬го, але бу¬ла, ще при¬чи¬на по якій цар зав¬жди під ве¬чір хо¬див п’янезним. Спра¬ва в то¬му, що по но¬чам йо¬го му¬чи¬ли різ¬ні жа¬хіт¬тя. При¬знай¬мо¬ся чи¬та¬чу, що наш цар був да¬ле¬ко не ян¬гол, і улюб¬ле¬ною йо¬го спра¬вою бу¬ла пе¬ре¬бу¬до¬ва кра¬ї¬ни ме¬то¬дом зди¬ран¬ня шкур з вір¬но¬під¬да¬них. Для цьо¬го цей ав¬гу¬стій¬ший мо¬нарх об¬лаш¬ту¬вав в під¬ва¬лах сво¬го па¬ла¬цу не¬ве¬лич¬ку ама¬тор¬ську ка¬тів¬нич¬ку, а по¬тім за¬ймав¬ся в ній за¬су¬кую¬чи ру¬ка¬ви та¬ким со¬бі хо¬бі, як ка¬ту¬ван¬ням. Нам зви¬чай¬но важ¬ко зро¬зу¬мі¬ти, чо¬му та¬ке бруд¬не ді¬ло, як му¬чен¬ня влас¬них під¬да¬них, по¬до¬б¬а¬лось ро¬би¬ти мо¬нар¬ху, адже він не¬на¬че на¬віть вва¬жав¬ся бать¬ком на¬ро¬ду, адже це спра¬ва про¬фе¬сіо¬наль¬них ка¬тів. Але ми ша¬нов¬ний чи¬та¬чу в цар¬ських шкі¬рах не бу¬ва¬ли, то¬му су¬ди¬ти не мо¬же¬мо.
 Та¬ким чи¬ном наш цар Пет¬ро на¬віть якось пе¬ре¬плю¬нув зло¬дій¬ський под¬виг Іва¬на Гроз¬но¬го, який си¬на геп¬нув не¬на¬ро¬ком па¬ли¬цею й вбив, а наш Пет¬ро за¬ка¬ту¬вав влас¬но¬го си¬на за те, що той не роз¬по¬ді¬ляв бать¬ків¬ських на¬хи¬лів і в Бо¬га аж над¬то ду¬же ві¬ру¬вав, але це вже зов¬сім ін¬ша іс¬то¬рія…
От¬же по¬ка¬ту¬вав¬ши тро¬хи, цар в ви¬гля¬ді ма¬буть від¬по¬чин¬ку під¬ні¬мавсь на¬го¬ру і ос¬ту¬джу¬вав свій за¬пал хміль¬ним. Про¬те бла¬кит¬на мрія кож¬но¬го п’яниці, це те, щоб і всі на¬в¬ко¬ло ньо¬го бу¬ли теж та¬кі са¬мі п’яні, не¬да¬ва¬ла мо¬нар¬ху спо¬кою. І са¬ме то¬му, щоб не ли¬ше са¬мо¬му  бу¬ти під хме¬ля¬ми, наш Пет¬ро за¬став¬ляв всіх на¬в¬ко¬ло, на ко¬го йо¬го п’яне око впа¬де, теж ра¬зом з ним пи¬ти, на¬віть як¬що й здо¬ров’я то¬го не¬щас¬но¬го не до¬зво¬ля¬ло. На¬пи¬вавсь до без¬пам’ятства, ос¬кіль¬ки ма¬буть за¬ка¬то¬ва¬ні не¬щас¬ні  ду¬ші роз¬кви¬ту¬ва¬лись з ним без¬сон¬н¬и¬ми но¬ча¬ми з’являючись і жа¬хаю¬чи йо¬го. То¬му на ніч спав при світ¬лі ба¬га¬тьох сві¬чок, об¬ло¬жив¬шись де¬сят¬ком охо¬рон¬ців пря¬мо в се¬бе в ліж¬ку. Ось та¬кий то був ас¬т¬раль¬ний де¬тек¬тив.
Од¬ним із охо¬рон¬ців ца¬ря був пра¬дід на¬шо¬го пол¬ков¬ни¬ка Ли¬за¬ко¬ва. По¬пав він в гре¬на¬де¬ри ось як:
Цар Пет¬ро ду¬же не лю¬бив, ко¬ли яку спра¬ву за ньо¬го хтось ро¬бив кра¬ще. Все це звіс¬но пі¬шло від не¬змір¬ної гор¬ди¬ні цьо¬го мо¬нар¬ха, адже всяк ро¬зу¬міє, що не мо¬же од¬на лю¬ди¬на за жит¬тя у всіх спра¬вах бу¬ти про¬фе¬сіо¬на¬лом, ну не¬мож¬ли¬во осяг¬ну¬ти не¬осяж¬не. Ро¬зу¬мі¬ли це всі, але не цар Пет¬ро. Йо¬му зда¬ва¬лось, що раз він цар, то й все на сві¬ті мо¬же ро¬би¬ти кра¬ще всіх.
Спо¬чат¬ку він ма¬рив тим, що він ве¬ли¬кий пол¬ко¬во¬дець, а ос¬кіль¬ки цьо¬го за¬ма¬ло, то він ви¬рі¬шив, що і за¬од¬но ве¬ли¬кий мо¬ре¬пла¬вець, але ось ока¬зія яка, Мос¬ко¬вія ба¬теч¬ки йо¬го Олек¬сія Ми¬хай¬ло¬ви¬ча ма¬ла то¬ді ви¬хід в мо¬ре ли¬ше в каз¬ках. Ще ка¬за¬ли мо¬ре є десь на пів¬но¬чі, але йо¬го ні¬хто не хо¬тів ба¬чи¬ти, ос¬кіль¬ки до ньо¬го бу¬ло да¬ле¬ко і там бу¬ло хо¬лод¬но і вог¬ко, та й вза¬га¬лі ні¬чо¬го ці¬ка¬во¬го.
І ца¬ре¬вич, а він то¬ді був ще на¬віть не ца¬рем, а так, про¬сто ро¬ди¬чем ца¬ря, ви¬рі¬шив пі¬ти в по¬хід на ту¬ре¬цький Азов. Мо¬ре на пів¬дні те¬п¬ле, вою¬ва¬ти зруч¬но, не хо¬лод¬но і на¬віть за¬тиш¬но для пол¬ко¬вод¬ця. Це для нас вій¬на го¬ре та ли¬хо, а для ца¬рів го¬лов¬на роз¬ва¬га в жит¬ті, при¬чо¬му з чи¬ма¬лим азар¬том і ін¬те¬ре¬сом, ну не¬на¬че якась за¬хо¬п¬люю¬ча гра. Ли¬ше на кін во¬ни став¬лять не гро¬ші, а люд¬ські ду¬ші. Крім то¬го це для нас про¬стих смерт¬них на вій¬ні су¬про¬тив¬ник во¬рог, яко¬го не¬об¬хід¬но вби¬ти, щоб він ра¬ні¬ше те¬бе не вбив,  а для ца¬рів, про¬сто ро¬дич з яким ці¬ка¬во по¬гра¬ти у вій¬ну. Ще ду¬мав Пет¬ро, що як¬що по¬та¬ла¬нить і я ви¬граю, то бу¬де змо¬га за¬по¬лу¬чи¬ти жа¬да¬ний ви¬хід в мо¬ре. Але спо¬чат¬ку лав¬ри ве¬ли¬ко¬го пол¬ко¬вод¬ця впер¬то не хо¬ті¬ли ля¬га¬ти на йо¬го го¬ло¬ву.
«Не во¬яки, а ки¬сель¬ні па¬нян¬ки.»- ду¬мав ца¬ре¬вич,-«То яд¬ра в них ле¬тять, ле¬тять, а по¬тім по¬вер¬та¬ють зво¬рот¬ньо, то по¬рох від¬си¬ріє і це в ота¬ку то жа¬ру. Або бев¬зі на¬си¬п¬лють йо¬го ма¬ло, чи то ба¬га¬то й гар¬ма¬ти во¬ви¬вер¬та, а як¬що все нор¬маль¬но, так про¬сто вою¬ва¬ти не хо¬чуть, не вмі¬ють і всі жа¬да¬ють за¬по¬лу¬чи¬ти міл¬ку ран¬ку, щоб пен¬сію от¬ри¬му¬ва¬ти по ін¬ва¬лід¬но¬сті, тьху, не на¬род, а спля¬чі вед¬ме¬ді, тре¬ба їх якось роз¬бу¬ди¬ти, але як?»- ду¬мав так цар, а сла¬ва Ве¬ли¬ко¬го пол¬ко¬вод¬ця при¬ма¬р¬но та¬ну¬ла не¬мов вес¬ня¬ний сніг. Не до¬по¬ма¬га¬ло на¬віть те, що сам по¬чав за¬ря¬джа¬ти гар¬ма¬ти, тре¬ба ска¬за¬ти не без ко¬ри¬сті для під¬пит¬ку сво¬єї гор¬ди¬ні, адже ве¬лів се¬бе пі¬сля то¬го йме¬ну¬ва¬ти Ве¬ли¬ким бом¬бар¬ди¬ром. Але все да¬рем¬не.
 По опо¬від¬кам чув, що ко¬за¬ки вмі¬ють вою¬ва¬ти, то по¬гу¬ка¬ли ко¬за¬ків, і не¬за¬ба¬ром Азов зав¬дя¬ки їм був взя¬тий.
«Оце на¬род, так на¬род»- по¬ду¬мав ще то¬ді ца¬ре¬вич, бо в дур¬нях ні¬ко¬ли не чис¬лив¬ся, хо¬ча по¬за очі при¬двор¬ним ду¬по¬ли¬зам вва¬жав¬ся за не¬пе¬ред¬ба¬чу¬ва¬не стра¬хо¬ви¬сько,-«Оце б взя¬ти цих на¬ві¬же¬них та змі¬ша¬ти з мо¬ї¬ми лі¬ни¬ви¬ми вед¬ме¬дя¬ми, то вий¬дуть ска¬же¬ні вед¬ме¬ді, а з ни¬ми я весь світ за¬во¬юю, як Олек¬сандр Ма¬ке¬до¬ня¬нин. Схре¬сти¬ти їх¬ній на¬тиск і умін¬ня з на¬шим чи¬но¬ша¬ну¬ван¬ням, от тіль¬ки ду¬же ці хох¬ли сво¬бо¬до¬лю¬бо¬ві, тре¬ба їх це сво¬бо¬до¬люб¬ст¬во роз¬ба¬ви¬ти на¬шою бо¬яз¬ню пе¬ред вель¬мо¬жа¬ми, В них вся бі¬да в тім, що ні¬ко¬ли й не бу¬ло тих вель¬мож, як Русь роз¬па¬ла¬ся з ча¬сів Ба¬тия, ха¬зяй¬ну¬вав хто хо¬тів і як хо¬тів.»- отак мір¬кую¬чи до¬мір¬ку¬вав¬ся ца¬ре¬вич Пет¬ро до ці¬ка¬вої стра¬те¬гії, але про це по¬тім.
Взяв¬ши пор¬то¬ве міс¬теч¬ко Азов Пет¬ро по¬ве¬лів, як то¬го і хо¬тів ,йме¬ну¬ва¬ти се¬бе Ве¬ли¬ким пол¬ко¬вод¬цем. А по¬тім рап¬том по¬ду¬мав:
«А на¬ві¬що ме¬ні Ве¬ли¬ко¬му мо¬ре¬плав¬ці порт Азов, як¬що в ме¬не й ко¬раб¬лів не¬має, й тих хто на них бу¬де хо¬ди¬ти? Тре¬ба ме¬ні по¬бу¬ду¬ва¬ти ко¬раб¬лі, й нав¬чи¬ти мо¬ре¬плав¬ст¬ву хо¬ло¬пів.» -за¬до¬во¬ле¬но ви¬рі¬шив він, про¬те тро¬хи зго¬дом, до¬б¬рий на¬стрій кра¬п¬ли¬ну пі¬ду¬пав:-«А як¬що й бу¬дуть в ме¬не ко¬раб¬лі й мо¬ре¬плав¬ці, то хто ме¬ні дасть за Азов по Азов¬сь¬ко¬му , я вже про Чор¬не не ка¬жу, мо¬рю хо¬ди¬ти, адже во¬но ту¬ре¬цьке?»-і зно¬ву зга¬дав про ко¬за¬ків:
«А ці чор¬тя¬ки по мо¬рі зав¬ше хо¬ди¬ли і тур¬ків би¬ли».-з за¬ви¬сні¬стю по¬ду¬мав він. -«Ні, тре¬ба своє мо¬ре». Про¬те то¬ді, як не кру¬ти ще не бу¬ло ви¬хо¬ду йо¬го ам¬бі¬ці¬ям сто¬сов¬но мо¬ря. Вій¬сько цар¬ське й стріль¬ці бу¬ли в на¬яв¬но¬сті й служ¬бу рат¬ну не¬сли ли¬ше за¬ра¬ди одер¬жан¬ня від го¬су¬да¬ря пен¬сіо¬ну, тоб¬то аби як. З та¬ким вій¬ськом не ли¬ше но¬ві зем¬лі за¬гар¬ба¬ти, а й свої втри¬ма¬ти бу¬ла про¬бле¬ма. І ца¬ре¬вич за¬хво¬рів жа¬дан¬ням ін¬ших до¬сяг¬нень.
«Тре¬ба цій кра¬ї¬ні хо¬лоп¬ській куль¬ту¬ра»-по¬ду¬мав не са¬мий куль¬тур¬ний цар. «А куль¬ту¬ра та ли¬ше в Єв¬ро¬пі. Он всі пос¬ли з тих кра¬їн в чис¬тень¬ко¬му хо¬дять, не те що мої боя¬ри ото тіль¬ки що бо¬ро¬ди до ко¬лін, а так по¬роз’їдалися, й за¬мур¬за¬ні не¬на¬че сви¬ні. А тхне від них ще гір¬ше. Роз¬пус¬тив мій ба¬теч¬ко їх Олек¬сій Ми¬хай¬ло¬вич, не¬дар¬ма Най¬ти¬хі¬шим про¬зва¬ним був.»- мір¬ку¬вав ца¬ре¬вич.- «Тре¬ба ме¬ні в Єв¬ро¬пу з’їздити ,по¬ди¬ви¬тись, що там за по¬ряд¬ки і та¬кі са¬мі тут вве¬сти.»- ви¬рі¬шив він і при на¬го¬ді з по¬соль¬ст¬вом ви¬ру¬шив ту¬ди,  зго¬дом ку¬ди бу¬де про¬ру¬бу¬ва¬ти вік¬но, щоб ма¬буть в ньо¬го за¬гля¬да¬ти, хо¬ча по¬ряд бу¬ли зав¬ше две¬рі.
Ну ска¬же¬мо пря¬мо по¬їзд¬ка Пет¬ра ді¬ло бу¬ло до¬б¬ре, що¬прав¬да тріш¬ки шо¬ку¬ва¬ло там міс¬це¬ву знать. Од¬на па¬нян¬ка, кур¬фю¬сті¬на бран¬ден¬бурзь¬ка  по¬тім зга¬ду¬ва¬ла:-«Здо¬ро¬ви¬ло, але зов¬сім не ви¬хо¬ва¬ний, ро¬зум¬ний, але ду¬же гру¬бий»,-а ін¬ша кур¬фю¬сті¬на га¬но¬вер¬ська до¬бав¬ля¬ла: «Хлоп¬чи¬на без ком¬плек¬сів (хо¬ча це, втім ма¬буть їй спо¬до¬ба¬лось, вви¬ду її мо¬ло¬до¬сті, а зна¬чить і від¬по¬від¬но¬го бур¬лін¬ня кро¬ві, яке, як ми знає¬мо зав¬жди спо¬ну¬кає до різ¬них гріш¬них пус¬то¬щів),але їсть не¬на¬че хряк». Про¬те ска¬же¬мо пря¬мо нам до тих ужи¬мок наф¬та¬лі¬но¬вої зна¬ті на¬чха¬ти, адже не бу¬ло ще та¬ко¬го на¬щад¬ка ца¬рів, який май¬же з тро¬ну зі¬йшов щоб ко¬ло¬ди дов¬ба¬ти. А наш ца¬ре¬вич, Ве¬ли¬кий бом¬бар¬дир це й ро¬бив і ска¬жу вам на¬вряд міс¬це¬ві бу¬дів¬ни¬ки на вер¬фях бу¬ли в за¬хва¬ті від цих мо¬нар¬ших вправ. А чо¬му так, за¬раз по¬яс¬ню.
Оце в наш час ро¬зум¬ни¬ки до¬ко¬па¬лись до ге¬нів, а ра¬ні¬ше про це все й так зна¬ли ста¬рі лю¬ди й ка¬за¬ли: «го¬лос кро¬ві». За¬раз ка¬жуть, що все що лю¬ди¬на в своє¬му жит¬ті не зро¬бить це все мов¬ляв ге¬ни вин¬ні. Ну вби¬ла ко¬гось, за¬рі¬за¬ла там ,та ще й бу¬ло та¬ке з’їла не дай Бо¬же ко¬гось–все це ге¬ни, не вин¬ний він мов¬ляв , ні при чо¬му, бо все в ге¬нах. Ну на¬прик¬лад пра¬дід був п’яндикою, дід був п’яндикою, бать¬ко був п’яндикою, син  був п’яндикою, то й внук не сум¬ні¬вай¬тесь ста¬не до¬б¬рим п’яндикою, адже від та¬ко¬го ди¬на¬стій¬но¬го п’янства ви¬ро¬бив¬ся спе¬ці¬аль¬ний ген і хто йо¬го має, для то¬го смер¬дю¬чі хміль¬ні по¬миї вже не смер¬дю¬чі, а нек¬тар бо¬гів, от і не¬має ви¬ни на ньо¬му, а шу¬кай¬те в ге¬нах, а з ге¬нів який по¬пит? Во¬ни та¬кі ма¬лень¬кі, що й ні в який дріб¬но¬скоп на роз¬гле¬ді¬ти. Ду¬же зруч¬на річ сьо¬го¬ден¬на нау¬ка. Та во¬но звіс¬но й ра¬ні¬ше про це зна¬ли і от ска¬жі¬мо ца¬ре¬вич по¬чав дов¬ба¬ти ко¬ло¬ди , ну й що ска¬же¬те до¬б¬ре ви¬хо¬ди¬ло? Адже дов¬ба¬ти ко¬ло¬ди теж тре¬ба з умін¬ням, ну а де ж у мо¬ло¬до¬го Пет¬ра ген ко¬ло¬до¬дов¬бан¬ня? Звіс¬но не¬ма бо не цар¬ське це ді¬ло, адже ска¬жі¬мо пря¬мо всі пред¬ки йо¬го з ді¬да пра¬ді¬да більш важ¬чу річ, чим своє чо¬ло¬ві¬че дос¬то¬їн¬ст¬во не пі¬ді¬йма¬ли. От ма¬буть і псу¬вав ко¬ло¬ди. І ко¬ли зни¬кав цей див¬ний на¬ща¬док тро¬но¬держ¬ців з вер¬фі, то міс¬це¬ві ро¬бо¬тя¬ги-гол¬ланд¬ці ли¬ше ли¬бонь зі¬тха¬ли по¬лег¬ше¬но. Ось як¬би він все жит¬тя ко¬ло¬ди до¬б¬ре на¬ма¬гавсь дов¬ба¬ти і вся ди¬на¬стія Ро¬ма¬но¬вих цим тіль¬ки ли¬бонь й за¬йма¬ла¬ся, то з Ми¬ко¬ли II ви¬йшов би не¬по¬га¬ний тес¬ля, а до¬б¬рий тес¬ля це зав¬жди кра¬ще чим нія¬кий цар.
 Але ли¬хе ли¬хо по¬ча¬ток і наш Ве¬ли¬кий бом¬бар¬дир став Ве¬ли¬ким ко¬ло¬до¬довб¬нею.
 Бу¬ла ще од¬на при¬год¬ка- в га¬ва¬ні Ам¬стер¬да¬ма за два ка¬бель¬то¬вих від пір¬са наш Мо¬ре¬пла¬вець ка¬за¬ли по¬то¬пив бо¬ти¬ка і пі¬сля то¬го по¬ве¬лів йме¬ну¬ва¬ти се¬бе Ве¬ли¬ким шкі¬пе¬ром, але це все не сто¬су¬є¬ть¬ся на¬шої роз¬по¬ві¬ді, важ¬ли¬во те що став¬ши пов¬но¬цін¬ним ца¬рем йо¬му ли¬бонь на¬дої¬ло в кож¬ній спра¬ві ве¬ли¬ча¬ти¬ся ве¬ли¬ким тим, ве¬ли¬ким сим, а по¬чав він ве¬ли¬ча¬ти¬ся вза¬га¬лі Пет¬ром Ве¬ли¬ким. Ну во¬но звіс¬но при йо¬го зро¬сті це бу¬ла іс¬тин¬на прав¬да.
Ко¬рот¬ше ка¬жу¬чи при¬їхав¬ши з Гол¬лан¬дії Пет¬ро при¬віз тю¬тюн і став на¬са¬джа¬ти та¬ба¬ко¬ку¬рін¬ня. Оце чи¬та¬чу до¬б¬ре, що те все не¬по¬доб¬ст¬во, пло¬ди яко¬го ми роз¬хльо¬бує¬мо до те¬пер, від¬бу¬ло¬ся три¬ста літ то¬му, а то уя¬ві¬мо ,що став би на¬са¬джа¬ти Пет¬ро за¬раз, адже як ві¬до¬мо Гол¬лан¬дія знач¬но про¬дви¬ну¬лась в цім пи¬тан¬ні.
При¬був з за¬мор¬ських кра¬їн, а йо¬му боя¬ри так ось і так ца¬рем те¬бе хо¬че¬мо. Він звіс¬но по¬го¬див¬ся(ну хто б не по¬го¬див¬ся ца¬рем бу¬ти), а по¬тім по¬ду¬мав і ска¬зав тим то та¬ки боя¬рам:
-Ну до¬б¬ре-ме¬ні ца¬рем бу¬ти, а вам не¬гай¬но бо¬ро¬ди по¬бри¬ти!
Боя¬ри ото¬ро¬пі¬ли, та¬ка то вдя¬ка за трон. Во¬но то мо¬же в ці¬лях гі¬гіє¬ни і прав¬да, адже ро¬сій¬ська ба¬ня бу¬ла то¬ді фін¬ською, а фі¬нів то¬ді ще не за¬вою¬ва¬ли і уя¬ві¬мо со¬бі який смо¬рід йшов від тих бо¬рід. Во¬но то пі¬сля гол¬ланд¬ських тюль¬па¬нів яс¬но вид¬но бу¬ла різ¬ни¬ця. Один фран¬цу¬зик так то¬ді оп¬ри¬ді¬ляв: «Мос¬ко¬віт-чо¬ло¬вік Пла¬то¬на, тва¬ри¬на без пір’я, у яко¬го є все що пот¬ріб¬но лю¬дям , крім чис¬то¬ти й ро¬зу¬му».Ска¬за¬но до¬сить гру¬бо, але в кож¬ній на¬віть  ви¬гад¬ці є зви¬чай¬но до¬ля прав¬ди.
Так ось боя¬ри по¬ду¬ма¬ли по¬ду¬ма¬ли і бо¬ро¬ди збри¬ли, а по¬тім сха¬ме¬ну¬лись: Які ж то ми боя¬ри без бо¬рід, за¬смі¬ють нас всі й не по¬ві¬рять що ми боя¬ри. На що  Пет¬ро не¬на¬че в во¬ду ди¬вивсь, по¬гля¬нув на них, сам за¬смі¬явсь і мо¬вить:
-Я вас всіх з бо¬яр звіль¬няю. Йдіть со¬бі дур¬ні на всі чо¬ти¬ри сто¬ро¬ни й в ме¬не під но¬га¬ми не плу¬тай¬тесь.
Боя¬ри по¬ду¬ма¬ли:
«Оце так ца¬ря на свою го¬ло¬ву пос¬та¬ви¬ли», але за від¬сут¬но¬сті аль¬тер¬на¬ти¬ви зми¬ри¬лись і по¬ну¬ро пі¬шли шу¬ка¬ти ін¬шої ро¬бо¬ти, бо від¬рі¬за¬ні бо¬ро¬ди на¬зад не при¬лі¬пиш.
А наш Ве¬ли¬кий ре¬фор¬ма¬тор взяв¬ся за свя¬те, ви¬рі¬шив до са¬мо¬го Бо¬га діб¬ра¬тись і по¬чав ре¬фор¬ми в церк¬ві, хо¬тів при¬ру¬чи¬ти її так би мо¬ви¬ти до дер¬жав¬них пот¬реб. Щоб ду¬хо¬вен¬ст¬во пра¬во¬слав¬не не Хри¬ста за го¬ло¬ву церк¬ви ма¬ло, а дер¬жа¬ву, точ¬ні¬ше йо¬го са¬мо¬держ¬ця. На¬род був тем¬ний , ні¬чо¬гі¬сінь¬ко не зро¬зу¬мів і про¬звав то¬го Ан¬ти¬хри¬стом, але не¬дов¬го, бо ско¬ро наш Ве¬ли¬кий Вік¬но¬про¬руб¬лю¬вач за¬бо¬ро¬нив про ньо¬го по¬га¬но ду¬ма¬ти і всі то¬ді від ве¬ли¬ко¬го стра¬ху з тим всим зми¬ри¬лись.
Ось так пот¬ро¬хи цар Пет¬ро скрізь на¬во¬див по¬ряд¬ки, а в хви¬ли¬ни від¬по¬чин¬ку зди¬рав шку¬ри з під¬да¬них і за¬гля¬дав в склян¬ку.

******

Йшов час і ско¬ро він зро¬зу¬мів, що і в цьо¬му ді¬лі йо¬му не¬має рів¬них.
«Не має ме¬ні з ким пи¬ти. Олек¬саш¬ка Мень¬ши¬ков, су¬чий син, пес пі¬сля третьо¬го ке¬ли¬ха шмарк¬лі пус¬кає. Тре¬ба ме¬ні но¬во¬го то¬ва¬ри¬ша для цьо¬го ді¬ла.»- ду¬мав наш дво¬мет¬ро¬вий мо¬нарх, про¬те Ве¬ли¬ким п’яндикою се¬бе не на¬зи¬вав.
 І ось якось хо¬див він, роз¬див¬лявсь, як йо¬го пос¬по¬ли¬ті (і не зов¬сім йо¬го) бу¬ду¬ють ко¬раб¬лі. По¬ряд стоя¬ли сол¬да¬ти на ча¬тах і Пет¬ро за¬при¬мі¬тив¬ши се¬ред них од¬но¬го здо¬ро¬ва¬ня, кот¬рий на ви¬гляд був бов¬дур бов¬ду¬ром, взяв і пі¬ді¬йшов до ньо¬го.
-Чи¬їх бу¬деш , пес?-лас¬ка¬во за¬пи¬тав в ньо¬го ав¬гу¬сті¬ший мо¬нарх.
-Го¬ло¬пу¬по¬ви ми ва¬ша ве¬ли¬ка пре¬ве¬лич¬ність!- хва¬цько ви¬гук¬нув той.
-Зва¬ти скотина тебе як мор¬да би¬ча¬ча й тель¬бу¬хів лан¬тух?-про¬дов¬жу¬вав ви¬яв¬ля¬ти ве¬ли¬ко¬душ¬ну за¬ці¬кав¬ле¬ність ве¬лич¬ний сю¬зе¬рен.
-Фень¬кой кли¬ка¬ють.-по¬кір¬но від¬по¬вів під¬да¬ний.
-А пи¬ти мо¬жеш сви¬ня¬че ри¬ло, го¬ло¬за¬до¬ва син?-да¬лі ці¬ка¬вив¬ся наш ве¬ли¬кий тро¬но¬дер¬жець.
-Так це ть тіль¬ки й мо¬ге¬мо ва¬ша ве¬ли¬чез¬на пре¬ве¬ли¬ка ве¬лич¬ність!-ра¬діс¬но ви¬гук¬нув Фе¬ня.-Наших  з Соплякіно ніхто ніколи не перепивав. Мій дід п’ять разів вигравав змагання на те, хто більше браги вип’є, а на шостий навіть окляк, та все одно виграв!
Пет¬ро став на ко¬ло¬ду од¬ні¬єю но¬гою, од¬ну ру¬ку в бік, а дру¬гою з три¬ву¬хом мах¬нув вда¬ли¬ну до не¬дав¬но збу¬до¬ва¬ної ви¬но¬кур¬ні і ви¬гук¬нув:
-А ну мор¬дя¬ки хутко по¬да¬ти сю¬ди діж¬ку са¬мої що не на є най¬смер¬дю¬чі¬шої бра¬ги!
При¬двор¬ні під¬ли¬зи швид¬ко при¬ко¬ти¬ли звід¬ти боч¬ку.
-Слу¬хай сю¬ди го¬ло¬пу¬зо¬ва син. А вип’єш ти пес цю ді¬жу, за ме¬не за тво¬го ца¬ря?
-Вип’ю.-ска¬зав той не роз¬ду¬мую¬чи.
-До¬б¬ре,-за¬до¬во¬ле¬но пос¬міх¬нувсь до¬б¬рій¬ший мо¬нарх.-Як¬що вип’єш, то бу¬ти то¬бі пес в ша¬ні ве¬ли¬кій і при гро¬шах, а не вип’єш шкі¬ру зтяг¬ну, і жи¬вим звід¬си не пі¬деш.-ла¬гід¬но до¬дав ав¬гу¬стій¬ший.
Ро¬би¬ти ні¬чо¬го і Фе¬ня по¬чав пи¬ти ке¬лих за ке¬ли¬хом. Що бу¬ло да¬лі ми не бу¬де¬мо док¬лад¬но опи¬су¬ва¬ти, хоч ця спра¬ва три¬ва¬ла не од¬ну го¬ди¬ну. Ска¬жі¬мо, що пі¬сля де¬ся¬то¬го ке¬ли¬ха з Фе¬ні по¬тек¬ло зі всих дір, яки¬ми гос¬подь об¬да¬ру¬вав кож¬ну лю¬ди¬ну (хай про¬стить нас над¬то враз¬ли¬вий і цнот¬ли¬вий чи¬тач), але той ге¬ро¬їч¬но не при¬пи¬няв пи¬ти. До¬ба¬ви¬мо ще, що те що ви¬ті¬ка¬ло й те що вті¬ка¬ло в Фе¬ню ні по ко¬льо¬ру ні по за¬па¬ху не різ¬ни¬лось ні¬чим і в Пет¬рі за¬зви¬чай, по¬ки він спос¬те¬рі¬гав те дій¬ст¬во, про¬ки¬нувсь Ве¬ли¬кий ін¬же¬нер:
«А як¬що цьо¬го бич¬ка по¬са¬ди¬ти на ді¬жу без шта¬нів, а в ній зро¬би¬ти щось на кшталт во¬дя¬ної мель¬нич¬ки- тоб¬то ко¬лі¬щат¬ко з криль¬ця¬та¬ми і щоб тек¬ло на криль¬ця¬та, а те сви¬ня¬че ри¬ло чер¬па¬ло б пря¬мо з тої са¬мої ді¬жі, ку¬ди все сті¬ка¬ло… Ну яка йо¬му різ¬ни¬ця… І пи¬ло, пи¬ло... Цей бу¬гай-не¬на¬же¬ра спро¬мож¬ний пи¬ти день і ніч. Ко¬лі¬щат¬ко бу¬де вер¬ті¬тись і кру¬ти¬ти ва¬лик, ось і пре¬чу¬до¬ва по¬хід¬на мель¬нич¬ка. Ду¬же гар¬на й ко¬рис¬на річ в по¬хо¬ді!»-по¬ду¬мав за¬до¬во¬ле¬ний со¬бою Пет¬ро,-«Тре¬ба з нім¬ця¬ми по¬ра¬ди¬тись. От ча¬си, так ча¬си ! Кру¬гом са¬мі ли¬ше ле¬да¬рі, а ме¬ні , як зав¬жди са¬мо¬му, од¬но¬му всі ви¬на¬хо¬ди ви¬на¬хо¬ди¬ти до¬во¬дить¬ся!»
Тим ча¬сом Фе¬ня боч¬ку на¬реш¬ті до¬пив, і тут же від¬ра¬зу вмить, як і все по¬пе¬ред¬нє бруд¬ни¬ми струм¬ка¬ми та фон¬тан¬чи¬ка¬ми ви¬пус¬тив на¬зов¬ні.
Цар за¬до¬во¬ле¬но ди¬вивсь, ус¬мі¬хавсь в тон¬кі, не¬на¬че кри¬ся¬чі хво¬сти¬ки, ву¬са, а по¬тім як ви¬гук¬не:
-Ай мо¬лод¬чи¬на, так мо¬лод¬чи¬на! Дай я те¬бе мер¬зот¬ник роз¬ці¬лую!-і не че¬каю¬чи Фе¬не¬но¬го до¬зво¬лу, при¬стас¬но не¬на¬че га¬ря¬чий ко¬ха¬нець, роз¬ці¬лу¬вав бруд¬ну пи¬ку на¬шо¬го ге¬роя, не за¬ли¬шаю¬чи жод¬но¬го ку¬точ¬ка, де не до¬торк¬ну¬ли¬ся йо¬го пал¬кі вус¬та, а по¬тім ле¬д¬ве ві¬дір¬вав¬шись за¬до¬во¬ле¬но ви¬гук¬нув:- Ай так мо¬ло¬дець го¬ло¬за¬до¬ва син! За те що ти пес ви¬ко¬нав моє зав¬дан¬ня жа¬лую то¬бі ці¬ло¬го кар¬бо¬ван¬ця з цар¬ської ру¬ки (Фе¬ня роз¬ча¬ро¬ва¬но скри¬вив¬ся, бо очі¬ку¬вав біль¬ших ми¬ло¬стей), і за¬пи¬ши йо¬го,-по¬вер¬нувсь до Мен¬ши¬ко¬ва,-ме¬ні в гре¬на¬де¬ри(Фе¬ня, хоч був п’яний, але ґреч¬но, як міг, зро¬бив щось схо¬же на кнік¬сен), -а тро¬хи по¬тім по¬мов¬чав¬ши, див¬ля¬чись на Фе¬ню сплю¬нув, адже смер¬дю¬чі за¬лиш¬ки з шлун¬ку май¬бут¬ньо¬го, щед¬ро¬об¬да¬ро¬ва¬но¬го кар¬бо¬ван¬цем гре¬на¬де¬ра, не менш щед¬ри¬ми бруд¬ни¬ми пля¬ма¬ми за¬ли¬ши¬лись пі¬сля ці¬лу¬ван¬ня на мо¬нар¬ших вус¬тах, гид¬ли¬во з не¬при¬хо¬ва¬ним пре¬зрін¬ням до¬ба¬вив:-А за те що обіс¬рав¬ся ти пе¬ред сво¬їм ца¬рем-ба¬теч¬ком…-він по¬вер¬нув¬ся до сол¬дат,-А ну хлоп¬чи¬ки мої  мо¬лод¬чи¬ки всип¬те йо¬му з де¬ся¬ток до¬б¬рих пре¬доб¬рих кан¬чу¬ків, щоб три дні ні при¬ляг¬ти, ні сіс¬ти на ду¬пу він не зміг і пам’ятав ме¬не й щед¬рість мою ве¬ли¬кую до кін¬ця сво¬їх днів.-і по¬вер¬нув¬шись гучно випустивши вітри на героя, пі¬шов в якійсь над¬зви¬чай¬но важ¬ли¬вій спра¬ві.
Та¬ким чи¬ном став Фень¬ка як би при ца¬ре¬ві, а всім ві¬до¬мо, що з ким по¬ве¬деш¬ся, то¬го й на¬бе¬реш¬ся .Спо¬чат¬ку він роз¬ва¬жав Пет¬ра і двір, тим, що ко¬ли той на¬пи¬вавсь бу¬ва¬ло кли¬кав йо¬го до се¬бе і Фе¬ня про¬роб¬ляв на ви¬ду у всіх трюк з боч¬кою, а то раз і з дво¬ма. Ца¬ре¬ві це по¬до¬ба¬лось, він смі¬яв¬ся, всі при¬двор¬ні смія¬лись теж. Ко¬жен з них ду¬мав і був ра¬дий то¬му,  що все це не з ним, але зго¬дом всім це на¬бридо і Фе¬ня був про¬сто гре¬на¬де¬ром і в йо¬го тих пос¬лу¬гах як про¬пия¬ці-не¬на¬же¬рі вже ма¬ло хто пот¬ре¬бу¬вав і він по¬чав за¬ду¬му¬ва¬тись над влас¬ним ста¬ном при дво¬рі.
«Що я гір¬ше ін¬ших? Са¬мі на ви¬ду пиш¬ні дво¬рян¬чи¬ки, а на¬справ¬ді з та¬ких же го¬ло¬пу¬зих як я, а той ще з гір¬ших...Хо¬дять тут в ок¬са¬ми¬тах по па¬ла¬цах і при¬ду¬рю¬ю¬ть¬ся не¬на¬че бла¬го¬род¬ні, а на¬справ¬ді сви¬ня  на сви¬ні і сви¬нею по¬га¬няє. Тіль¬ки й дум¬ки в кож¬но¬го, як би щось со¬бі по¬біль¬ше від¬хва¬ти¬ти і за це бу¬дуть ца¬ре¬ві ду¬пу ста¬ран¬но й від¬да¬но ли¬за¬ти-об¬ли¬зу¬ва¬ти, ще й в чер¬зі сто¬ять для цьо¬го...»-з за¬ви¬дою ду¬мав він.
Го¬лов¬не як ві¬до¬мо за¬да¬ти¬ся ціл¬лю, а все ін¬ше спра¬ва ча¬су і от ско¬ро на¬ста¬ла Фе¬ни¬на зо¬ря¬на хви¬ли¬на.
Ко¬лись Пет¬ро вве¬че¬рі по¬гу¬кав Фе¬ню до се¬бе й ска¬зав:
-При¬зна¬вай¬ся Фень¬ка-бень¬ка, що ти мо¬жеш зро¬би¬ти за¬ра¬ди сво¬го ко¬ха¬но¬го ца¬ря, тоб¬то за ме¬не?-за¬пи¬тав він п’янезний і по¬ди¬вивсь пря¬мо на¬ли¬ти¬ми кров’ю очи¬ма, то¬му у ві¬чі не¬на¬че по¬лоз на ми¬шу.
-Все!Ва¬ша ве¬лич¬ність, все!-ви¬гук¬нув Фе¬ня й скром¬но від¬вів свій по¬гляд на під¬ло¬гу.
-А бать¬ка за¬ра¬ди ме¬не про¬да¬си пес?-пиль¬но вдив¬лявсь йо¬му у ві¬чі мо¬нарх.
-Про¬дам, про¬дам ва¬ша ве¬лич¬ність, і тять¬ку і ма¬мань¬ку і дід¬ку з баб¬цею і суч¬ку Жуч¬ку і Ряб¬ка і Сір¬ка  і на¬віть всіх су¬сі¬дів з їх¬нею рід¬нею з ко¬та¬ми та со¬ба¬ка¬ми їх¬ні¬ми, всіх за¬ра¬ди вас ва¬ша пре¬ве¬ли¬ка ве¬лич¬ність з ве¬ли¬кою ра¬ді¬стю про¬дам!-ви¬гук¬нув ста¬ра¬ний під¬да¬ний.
Цар сто¬яв над¬зви¬чай¬но за¬до¬во¬ле¬ний, по¬тім стре¬пе¬нувсь і спря¬му¬вав¬ши свій ор¬ли¬ний по¬гляд на го¬ру, до сте¬лі і гуч¬но за¬во¬лав не¬на¬че бу¬гай. Всі, хто зна¬хо¬див¬ся по¬ряд ньо¬го, ду¬же зля¬ка¬лись і на¬віть ті, що зна¬хо¬ди¬ли¬ся за сті¬на¬ми тої кім¬на¬ти здриг¬ну¬лись і опус¬ти¬ли ляч¬но від не¬ви¬мов¬но¬го жа¬ху го¬ло¬ви. А го¬лов¬ний ка¬мер¬паж, на¬віть по дав¬ній звич¬ці шви¬день¬ко юрк¬нув під пиш¬ні сук¬ні го¬лов¬ної ка¬мер¬фрей¬лі¬ни і там дов¬го тряс¬ся від жа¬ху, а тій ка¬мер¬фрей¬лі¬ні бу¬ло на¬віть тріш¬ки со¬ром¬но, але ма¬буть більш при¬єм¬но ніж со¬ром¬но, бо во¬на бі¬до¬ла¬ху дов¬го звід¬ти не ви¬га¬ня¬ла і до¬зво¬ли¬ла йо¬му там за¬спо¬ко¬ї¬тись. Пет¬ро ж тим ча¬сом за¬во¬лав:
-Ось на та¬ких от мо¬лод¬цях дер¬жа¬лась, дер¬жить¬ся і бу¬де дер¬жа¬тись дер¬жа¬ва Ро¬сій¬ська! Ві¬ват па¬но¬ве! Всі п’ємо до дна!-ви¬гук¬нув п’яний цар і всі при¬двор¬ні ра¬зом з Фе¬нею осу¬ши¬ли ке¬ли¬хи до дна, бо хто бу¬ва¬ло не до¬пи¬вав, то ви¬мог¬ли¬вий Пет¬ро осо¬би¬сто й ре¬тель¬но про¬ві¬ряв дно в кож¬но¬го і той не¬щас¬ний по¬тім ду¬же жал¬ку¬вав, бу¬ва¬ло до кін¬ця жит¬тя.
Да¬лі цар ще п’янішим оком по¬ди¬вивсь Фе¬ні в очі і ска¬зав:
-Про¬си ско¬ти¬ня¬ка Фень¬ка, що хо¬чеш, я сьо¬го¬дні до¬б¬рий. Все бу¬де по твоє¬му тва¬ри¬на ти не¬на¬сит¬на, але ви¬ко¬наю то¬бі ли¬ше од¬не ба¬жан¬ня.
«Ось, ось во¬на моя хви¬ли¬на!»- май¬ну¬ло в то¬го в го¬ло¬ві.
-Ва¬ша ве¬лич¬ність, ме¬ні ні¬чо¬го не тре¬ба,- вкрад¬ли¬во й ти¬хо по¬чав Фе¬ня, -Ли¬ше мо¬же ма¬лень¬ким та¬ким, ну зов¬сім ма¬ню¬пу¬січ¬ким дво¬ря¬нин¬чи¬ком зро¬би¬те?-ти¬хо за¬кін¬чив він й скром¬но по¬ту¬пив¬ся до під¬ло¬ги ви¬чі¬кую¬чи ре¬ак¬ції ца¬ря на йо¬го зух¬валь¬ст¬во.
-Ай да Фень¬ка, ай да Го¬ло¬за¬дів син,-за¬смі¬явсь го¬су¬дарь,- До¬б¬ре шель¬ма, бу¬дя по твоє¬му гор¬ло без¬дон¬не! От¬ри¬ма¬єш ти¬тул, має¬ток, гро¬ше¬нят дам...Ось тіль¬ки ли¬бонь...-Пет¬ро впі¬рив¬ся в Фе¬ню і то¬го по¬ча¬ли ха¬па¬ти зі ста¬ху дри¬жа¬ки, бо до¬б¬рий цар міг мит¬тє¬во змі¬ни¬тись і ми¬лість по¬мі¬ня¬ти на злість, а то¬ді ой бе¬ре¬жи¬ся бід¬на моя Фе¬ні¬на шкі¬ра!-Тре¬ба то¬бі хфа¬мі¬лію бов¬ду¬ре якусь да¬ти, щоб під дво¬рян¬ську під¬хо¬ди¬ла...Але от яку?
Фе¬ня зно¬ву опус¬тив від¬да¬ні очі і ви¬чі¬ку¬валь¬но на¬сто¬ро¬жив¬ся.
-А ну лиз¬ни ме¬ні хля¬стик на чо¬бо¬тях.-від¬дав роз¬по¬ря¬джен¬ня до¬б¬рій¬ший і ав¬гу¬стій¬ший мо¬нарх і ви¬ста¬вив бруд¬ний в баг¬ні чо¬біт, бо до то¬го цар хо¬див по вер¬фі й роз¬див¬ляв¬ся за¬кла¬де¬ні ко¬раб¬лі.
Фе¬ня впав на ко¬лі¬на й ста¬ран¬но об¬ці¬лу¬вав і об¬ли¬зав до¬ро¬го¬ці¬ний хля¬стик. Пет¬ру спо¬чат¬ку це над¬зви¬чай¬но спо¬до¬ба¬лось, а по¬тім на¬брид¬ло ди¬ви¬тись на за¬мур¬за¬не від йо¬го чо¬бо¬та Фе¬не¬не об¬лич¬чя й тро¬хи зго¬дом він спро¬бу¬вав від¬смик¬ну¬ти но¬гу. Про¬те ста¬ран¬ний Фе¬ня міц¬но вче¬пивсь ру¬ка¬ми в кош¬тов¬ний чо¬біт і не ви¬пус¬каю¬чи йо¬го ли¬зав.
-Ну до¬сить, до¬сить, вста¬вай вже.-за¬до¬во¬ле¬но мо¬вив цар.-За від¬да¬ність на¬рі¬каю ваш дво¬рян¬ський рід Ли¬за¬ко¬ви¬ми. Та вста¬вай дво¬ря¬нин Фе¬дір Ли¬за¬ков!
-Не вста¬ну,- від¬по¬вів Фе¬ня,-бу¬ду з віч¬ною вдяч¬ні¬стю зав¬жди ли¬за¬ти вам хля¬стик на чо¬бо¬тях і мо¬жу на¬віть пі¬дош¬ву теж!-з го¬тов¬ні¬стю ви¬гук¬нув той.
-Вста¬вай віс¬люк!-сер¬ди¬то крик¬нув Пет¬ро, але Фе¬ня й не ду¬мав від¬пус¬ка¬ти чо¬біт. Йо¬го пруд¬кий язик з ще біль¬шою швид¬кі¬стю за¬мель¬кав в ца¬ре¬вих очах. То¬ді ве¬лич¬ний мо¬нарх дру¬гим чо¬бо¬том по¬чав від¬пи¬ха¬ти Фе¬ню. Але й це не по¬дія¬ло. Фе¬ня й не зби¬рав¬ся при¬пи¬ня¬ти ли¬за¬ти й об¬ли¬зу¬ва¬ти йо¬го бруд¬ні бот¬фор¬ти й пос¬ту¬по¬во роз¬ви¬ваю¬чи свій ли¬заль¬ний азарт ді¬йшов на¬віть до особ¬ли¬во бруд¬ної пі¬дош¬ви. В го¬ло¬ві Пет¬ра мельк¬ну¬ла бу¬ла дум¬ка, що так він і до дру¬го¬го чо¬бо¬та ді¬йде і то¬му щоб швид¬ко при¬пи¬ни¬ти цю ви¬ста¬ву, яка йо¬му вже на¬брид¬ла, він дру¬гою но¬гою що¬си¬ли за¬ці¬див по Фе¬не¬но¬му об¬лич¬чю, та так, що той на¬віть від¬ле¬тів на де¬кіль¬ка кро¬ків. 
-Та¬ко¬го ли¬зу¬на я на¬віть в Го¬лан¬дії не зу¬ст¬рі¬чав. Ти ме¬ні ле¬д¬ве дір¬ку в чо¬бо¬ті не про¬ли¬зав. -спо¬чат¬ку ла¬гід¬но пох¬ва¬лив він Фе¬ню за ста¬ран¬ність, а по¬тім гріз¬но як крик¬не що¬си¬ли, що той аж під¬ско¬чив з під¬ло¬ги:-А те¬пер встань пес пе¬ред сво¬їм ца¬рем!
Фе¬ня сто¬яв і тру¬сив¬ся від жа¬ху, а Пет¬ро са¬мо¬до¬во¬ле¬но по¬кру¬чую¬чи кри¬ся¬чим хво¬сти¬ком ву¬са, про¬ка¬зав:
-А ну по¬дай¬те ме¬ні гер¬бо¬ві па¬пе¬ри на дво¬рян¬ст¬во для цьо¬го віс¬лю¬ка, я впи¬шу ту¬ди свій ав¬гу¬стій¬ший роз¬пис.-по¬ве¬лів він звер¬таю¬чись до ка¬мер¬ди¬не¬ра. Той на по¬го¬то¬ві по¬дав пе¬ро, дво¬рян¬ську гра¬мо¬ту й Пет¬ро швид¬ко з роз¬ма¬хом роз¬пи¬савсь. По¬тім по¬вер¬ну¬вя до Фе¬ні за¬дом, на¬гнув¬ся й про¬стяг¬нув то¬му су¬вій гра¬мо¬ти че¬рез влас¬ні но¬ги, при чо¬му ви¬дав ро¬том не¬при¬стой¬ний звук ко¬ли са¬ме той за¬би¬рав гра¬мо¬ту. По¬тім роз¬вер¬нув¬ся й бай¬ду¬же ска¬зав - Под¬ро¬би¬ці зна¬йдеш в кан¬це¬ля¬рії.- до¬дав ще він, а по¬тім лі¬ни¬во і втра¬тив¬ши на¬да¬лі ін¬те¬рес до но¬во¬спе¬че¬но¬го дво¬ря¬ни¬на, від¬вер¬нувсь від ньо¬го.
Та¬ким чи¬ном Фе¬ня Го¬ло¬пу¬пов став Фе¬до¬ром Ли¬за¬ко¬вим. На ра¬нок, з пох¬міл¬ля цар бу¬ло по¬жал¬ку¬вав, про своє рі¬шен¬ня, але по¬тім мах¬нув ру¬кою, ца¬рі мов¬ляв своє сло¬во три¬ма¬ють і Фе¬ня став пов¬но¬кров¬ним дво¬ря¬ни¬ном з ма¬єт¬ком і плат¬нею. Має¬ток був на¬ді¬ле¬ний під Мо¬ск¬вою і Фе¬ня ско¬ро за¬л¬и¬ш¬ив¬ши служ¬бу в ца¬ря шви¬день¬ко ту¬ди від’їхав, бо став при¬мі¬ча¬ти, що він чо¬мусь Пет¬ра дра¬тує на¬віть сво¬єю при¬сут¬ні¬стю.
Там він оже¬нивсь на по¬міс¬ній куп¬чи¬хі-вдо¬ві, й в них був син, яко¬го на¬зва¬ли Іва¬неч¬ком. Ко¬ли мо¬ло¬да жо¬на бу¬ла при на¬дії Фе¬ня пі¬шов в до¬б¬ру не¬про¬буд¬ну пия¬ти¬ку і за мі¬сяць про¬пив і про¬гу¬ляв свій має¬ток. Са¬ме так, що ко¬ли жін¬ка на¬ро¬ди¬ла, то він зно¬ву був в жеб¬ра¬ках, але при ти¬ту¬лі. Про¬те ви¬хід для мо¬ло¬дої сім’ї зна¬йшов¬ся. Їх за¬брав до се¬бе бать¬ко на¬ре¬че¬ної, і Фе¬ня уро¬чи¬сто по¬клявсь на ко¬лі¬нах пе¬ред свя¬ти¬ми об¬раз¬ами, що ки¬не пи¬ти, але на дру¬гий день вкрав гро¬ші і десь зник. Тесть най¬няв шу¬ка¬чів і ско¬ро то¬го зна¬йшли в Мо¬ск¬ві в бруд¬но¬му шин¬ку. Він спав п’янезний бі¬ля две¬рей на вхо¬ді і всі мос¬ков¬ські во¬ло¬цю¬ги п’яндики ви¬ти¬ра¬ли об ньо¬го но¬ги. Йо¬го за¬бра¬ли, по¬ми¬ли і тесть ве¬лів двір¬ні за¬ку¬ва¬ти йо¬го в ко¬лод¬ки, а по¬тім прип’яв лан¬цю¬га¬ми до сті¬ни й по¬са¬див в кліт¬ку в ве¬ле¬тен¬сь¬¬ко¬му  льо¬хо¬ві під ма¬єт¬ком. Там Фе¬ня спо¬кій¬но й ціл¬ком тве¬ре¬зо жив до кін¬ця сво¬їх літ. Йо¬го раз на день го¬ду¬ва¬ли і ні ко¬му не по¬ка¬зу¬ва¬ли, щоб не ля¬ка¬ти гос¬тей.
Ма¬лень¬кий Іва¬неч¬ко, ко¬ли йо¬му бу¬ло шість роч¬ків якось спус¬тивсь в під¬вал, кот¬рий ви¬пад¬к¬о¬во за¬бу¬ли замк¬ну¬ти. Там він по¬ба¬чив в кліт¬ці якесь див¬не ство¬рін¬ня , яке за¬рос¬ло і бу¬ло в бруд¬них лах¬міт¬тях. Від ньо¬го йшов не¬гар¬ний за¬пах. Ді¬ти зав¬жди до¬пит¬ли¬ві і Іва¬неч¬ко з ці¬ка¬ві¬стю пі¬ді¬йшов до клі¬ті й на¬віть про¬стяг¬нув ру¬ку, щоб до¬торк¬ну¬тись до ньо¬го. Рап¬том ство¬рін¬ня як гарк¬не го¬лос¬но:
-Я твій ба¬тя!
Іва¬неч¬ко ду¬же зля¬кавсь, за¬пла¬кав, шви¬день¬ко втік і біль¬ше ні¬ко¬ли ні¬ко¬ли не ла¬зив до під¬ва¬лу. Ко¬ли йо¬му ма¬ти роз¬по¬ві¬да¬ла каз¬ки, то при зга¬ду¬ван¬ні ди¬тя¬чо¬го пу¬га¬ла Ба¬бая, він уяв¬ляв те ство¬рін¬ня з льо¬ху. Ця зу¬ст¬річ да¬ла від¬би¬ток йо¬му на все жит¬тя, як са¬мий яс¬к¬ра¬вий спо¬мин про ди¬тин¬ст¬во.
 Ко¬ли він під¬ріс, то йо¬го ра¬но оже¬ни¬ли, але він теж ціл¬ком в ди¬на¬стій¬них тра¬ди¬ці¬ях, встиг швид¬ко про¬пия¬чи¬ти має¬ток ді¬да, по ма¬те¬рин¬ській лі¬нії, бо той вже на той час по¬мер. В ньо¬го був син і йо¬го на¬зва¬ли Вар¬фо¬ло¬мі¬єм. Їх взя¬ла жи¬ти ро¬ди¬на се¬ст¬ри йо¬го ма¬те¬рі. Бать¬ко тим ча¬сом зник і лю¬ди ка¬за¬ли, що ба¬чи¬ли йо¬го в лі¬сі, але ма¬буть по¬ми¬ли¬лись і то ба¬чи¬ли вед¬ме¬дя ша¬ту¬на.
Тим ча¬сом чо¬ло¬вік ма¬те¬ри¬ної се¬ст¬ри слу¬жив в ім¬пер¬ській кан¬це¬ля¬рії, і брав ве¬ли¬кі ха¬ба¬рі, на які ку¬пу¬вав сви¬ней і роз¬бу¬ду¬вав ве¬ли¬чез¬ні сви¬нар¬ни¬ки, ці¬лі сви¬ня¬чі міс¬та, але од¬но¬го ра¬зу про¬го¬рів і йо¬го по¬са¬до¬ви¬ли на ко¬лод¬ки. Ко¬ли при¬їха¬ла ко¬мі¬сія по кон¬фі¬ска¬ції, то не зна¬йшла в сви¬нар¬ни¬ках ні од¬ної сви¬ні-їх вкра¬ли ци¬га¬ни щоб ви¬гі¬дно про¬да¬ти од¬но¬му про¬йди¬сві¬ту, який за¬пла¬тив їм фаль¬ши¬ви¬ми гріш¬ми. Ко¬мі¬сія при¬їха¬ла на во¬зах за¬пря¬же¬них чет¬вір¬ка¬ми ко¬ней, щоб ви¬во¬зи¬ти сви¬ней, але ко¬ли во¬ни ви¬йш¬ли з ос¬тан¬ньо¬го сви¬нар¬ни¬ка, то не по¬ба¬чи¬ли ні од¬но¬го ко¬ня-їх по¬кра¬ли ті са¬мі ци¬га¬ни, щоб ком¬пен¬су¬ва¬ти не¬вда¬лу уго¬ду зі сви¬ня¬ми.
 До¬ля ж чо¬ло¬ві¬ка ма¬те¬ри¬ної се¬ст¬ри за¬ли¬ши¬лась в пов¬ній піть¬мі. Пліт¬ку¬хи по¬тім роз¬по¬ві¬да¬ли прав¬да, що той не¬на¬че втік з ка¬тор¬ги з Си¬бі¬ру, але на¬пев¬не цьо¬го ні¬хто не знав і ма¬буть бре¬ха¬ли, бо на¬справ¬ді він не об’являвся, а як у во¬ду ка¬нув. Тіт¬ка ж ви¬йш¬ла за¬між за од¬но¬го пол¬ков¬ни¬ка, який ду¬же по¬люб¬ляв їс¬ти ра¬ки і ну¬дот¬ли¬во всіх пов¬ча¬ти. Кож¬но¬го дня за стіл по¬да¬ва¬ли ра¬ки. А ні во¬на, ні ма¬ти Вар¬фо¬ло¬мія, їх не мог¬ли тер¬пі¬ти. В них від їх¬ньо¬го ви¬гля¬ду роз¬по¬чи¬на¬лась міг¬рень, але пол¬ков¬ник не зва¬жав на це  і зав¬жди при¬мов¬ляв до тіт¬ки:
-Дру¬жок, ось по¬куш¬туй рач¬ки, та¬кі чу¬до¬ві рач¬ки, кож¬но¬го дня б їх їв.- і про¬тя¬гу¬вав їй ра¬ка. Во¬на з оги¬дою від¬вер¬та¬ла¬ся, але за¬для при¬стой¬но¬сті скром¬но від¬мов¬ля¬ла¬ся, але він зав¬жди при¬ка¬зу¬вав:
-Дар¬ма, дар¬ма, рач¬ки це най¬смач¬ні¬ша в сві¬ті стра¬ва і хто їх не їсть, той не ро¬зу¬мі¬є¬ть¬ся в жит¬ті ні на йо¬ту, він бов¬дур і ду¬рень.
І по¬чи¬нав го¬лос¬но їх хрум¬ка¬ти роз¬по¬всю¬джую¬чи та¬кий не¬на¬вис¬ний їм аро¬мат ва¬ре¬них ра¬ків. На дру¬го¬му ра¬ко¬ві все по¬вто¬рю¬ва¬лось спо¬чат¬ку, жін¬ка зно¬ву від¬мов¬ля¬лась, а він до¬бав¬ляв:
-Ось пі¬ду в від¬став¬ку-бу¬ду ли¬ше їх і їс¬ти.
При цих сло¬вах во¬на здри¬га¬лась від оги¬ди, а він не зва¬жаю¬чи на те про¬дов¬жу¬вав:
-Ось по¬куш¬туй рач¬ка.-і про¬тя¬гу¬вав зно¬ву їй ра¬ка. Во¬на за¬плю¬щу¬ва¬ла очі і їй зда¬ва¬лось, що ці чер¬во¬ні ство¬рін¬ня, як¬що во¬на з’їсть хоч од¬но¬го, за¬ве¬дуть¬ся в її че¬ре¬ві і бу¬дуть там пос¬тій¬но не¬вга¬мов¬но ко¬по¬ши¬тись, то¬му зно¬ву люб’язно від¬мов¬ля¬лась.
Так по¬вто¬рю¬ва¬лось кож¬но¬го дня. Йшов час, все змі¬ню¬ва¬лось за ви¬клю¬чен¬ням це¬ре¬мо¬ніа¬лу вжи¬ван¬ня цих по¬діб¬них до гі¬ган¬ських ко¬мах, во¬дя¬них тва¬ри¬нок.
З-за ра¬ків він не брав уча¬сті ні в од¬ній кам¬па¬нії, бо не знав чи бу¬дуть во¬ни по¬ряд з те¬ат¬ром во¬єн¬ної дії і то¬му, ко¬ли сві¬ти¬ло якесь при¬зна¬чен¬ня він ви¬га¬ду¬вав со¬бі якусь хво¬ро¬бу, або ма¬лень¬ку трав¬му і до¬слу¬живсь до пол¬ков¬ни¬ка при шта¬бі. Про¬те ма¬ло¬го лю¬бив, крім то¬го він пе¬ре¬дав Вар¬фо¬ло¬мію лю¬бов до ра¬ків. Ха¬рак¬тер в Вар¬фо¬ло¬мія був своє¬рід¬ний і склад¬ний. З од¬ні¬єї сто¬ро¬ни він був не ду¬же да¬ле¬ко¬гляд¬ним і на¬віть тріш¬ки віт¬ре¬ним. Влас¬не го¬лов¬ним в жит¬ті, він вва¬жав ріст по служ¬бі, ос¬кіль¬ки ко¬ли при¬йш¬ла по¬ра, то дядь¬ко взяв йо¬го до се¬бе на вій¬сь¬ко¬ву служ¬бу. Але в ньо¬го іно¬ді бу¬ва¬ло ба¬жан¬ня до¬пит¬ли¬во¬сті і зав¬дя¬ки цьо¬му він до¬сить ба¬га¬то знав і був¬ши різ¬но¬біч¬ним, мав ба¬га¬ту уя¬ву, яку ус¬пад¬ку¬вав по ма¬те¬рин¬ській лі¬нії. Про те, цей порт¬рет бу¬де не¬пов¬ний, як¬що ми не до¬да¬мо, що Вар¬фо¬ло¬мій був та¬кож до¬сить чвань¬ку¬ва¬тим і брех¬ли¬вим, хо¬ча са¬ме зав¬дя¬ки цим яко¬стям він міг вий¬ти з май¬же будь якої си¬туа¬ції су¬хим з во¬ди. Ну як¬що до¬да¬ти до цьо¬го азарт¬ність і хит¬рість, то порт¬рет на¬шо¬го ге¬роя бу¬де зов¬сім точ¬ним.
 Вза¬га¬лі, служ¬бу він не лю¬бив, і в кам¬па¬ні¬ях, як і дядь¬ко не брав участь, але під криль¬цем то¬го до¬слу¬живсь та¬кож до пол¬ков¬ни¬ка.
 Ко¬ли ви¬па¬ло при¬зна¬чен¬ня в Ма¬ло¬ро¬сію в гар¬ні¬зон бі¬ля се¬ла Рач¬ків¬ки, він від¬р¬а¬зу зра¬дів і по¬го¬див¬ся, бо по¬ду¬мав що там ду¬же ба¬га¬то ра¬ків, і не бу¬ло вій¬ни. Про¬те ко¬ли зго¬дом при¬був на міс¬це при¬зна¬чен¬ня, то на своє роз¬ча¬ру¬ван¬ня про¬знав, що се¬ло так на¬зва¬ли, бо ко¬лись та¬та¬ри в ви¬бал¬ку ті¬ка¬ли на¬пів¬при¬сяд¬ки, тоб¬то ра¬ком. Втім ста¬вок хоч да¬ле¬чень¬ко, але був, про¬те ра¬ки, як вия¬ви¬ло¬ся зго¬дом,  в ньо¬му чомусь не во¬ди¬ли¬ся.
         
Роз¬діл VI
       Зу¬ст¬річ  пол¬ков¬ни¬ка з озер¬ною нім¬фою, яка за¬кін¬чи¬ла¬ся для ньо¬го син¬цем.

Пол¬ков¬ник Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич Ли¬за¬ков про¬ки¬нувсь не в ду¬же доб¬ро¬му гу¬мо¬рі. На¬сам¬пе¬ред про¬бу¬джен¬ня від¬бу¬ло¬ся по при¬чи¬ні уда¬ру по за¬ду, а ос¬кіль¬ки наш ге¬рой дав¬но вже ви¬ріс з то¬го ма¬ло¬го ві¬ку, ко¬ли йо¬го так мог¬ли роз¬бу¬ди¬ти, то й не зов¬сім був за¬до¬во¬ле¬ний та¬ки¬ми реш¬пек¬та¬ми. Да¬лі сюр¬при¬зів бу¬ло ще біль¬ше. Вия¬ви¬лось вза¬га¬лі, що він зна¬хо¬дить¬ся да¬ле¬ко не в своє¬му ліж¬ку і на¬віть не в ліж¬ку. Та й то ще не бі¬да, бо про¬ки¬нувсь він не в про¬сто¬рій чис¬тій ха¬ті, а в дрі¬му¬чо¬му гус¬то¬му лі¬сі. І не десь на тра¬вич¬ці по¬се¬ред ма¬льов¬ни¬чої га¬ля¬ви¬ни, а в ямі пов¬ної де¬ре¬ну й пе¬ре¬гною. Крім то¬го він не про¬сто на ньо¬му від¬по¬чи¬вав, а був в ньо¬го за¬ри¬тий по са¬мі ву¬ха і за¬мість мун¬ди¬ра, або на край¬ній ви¬па¬док ніч¬ної со¬роч¬ки на ньо¬му бу¬ли жа¬лю¬гід¬ні лах¬міт¬тя. Та й це ще не бі¬да, бо весь стан пол¬ков¬ни¬ка був вза¬га¬лі ка¬та¬ст¬ро¬фіч¬ним. Ті¬ло не¬са¬мо¬ви¬то пек¬ло й бо¬лі¬ло, а та¬кож ло¬ми¬ло не¬на¬че йо¬го дов¬го би¬ли пал¬ка¬ми, а на за¬ду сяя¬ла в шта¬нях ве¬ли¬чез¬на ді¬ра з об¬го¬рі¬ли¬ми края¬ми. Вся шкі¬ра там бу¬ла по¬пе¬че¬на і в здо¬ро¬вез¬них пу¬хи¬рях, а в ро¬ті не¬на¬че сто ко¬тів но¬чу¬ва¬ло, йшов та¬кий смо¬рід, що пер¬шою дум¬кою йо¬го бу¬ла:
«Нев¬же я вчо¬ра лай¬на на¬їв¬ся?»,а по¬тім він ще по¬ду¬мав: «Хто я?» і тро¬хи зго¬дом зга¬дав, що він пол¬ков¬ник Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич Ли¬за¬ков з Рач¬ків¬сь¬ко¬го гар¬ні¬зо¬ну. «Ну до¬б¬ре, точ¬ні¬ше тьху, де там до¬б¬ре, але де я, і що вчо¬ра бу¬ло? Чо¬му це я тут опи¬нив¬ся, з якої це та¬кої ста¬ті вза¬га¬лі я, пол¬ков¬ник,  тут роб¬лю?» -за¬да¬вав він со¬бі на¬сущ¬ні на ту мить за¬пи¬тан¬ня, але в го¬ло¬ві ні¬чо¬го крім не¬бри¬тої мор¬ди ма¬йо¬ра Ко¬пи¬ті¬на біль¬ше не з’являлось. Ву¬са¬та мор¬да лу¬ка¬во на¬смі¬ха¬лась і під¬ми¬гу¬ва¬ла. Від неї не¬сло пе¬ре¬га¬ром.
«Я так і знав, що це Ко¬пи¬тін, від ньо¬го ні¬чо¬го гар¬но¬го ні¬ко¬ли не бу¬ло. Але що він міг  на¬ко¬ї¬ти? Чи то мо¬же я щось на¬ко¬їв і тут опи¬нив¬ся?»- Що¬си¬ли на¬пру¬жу¬вав дум¬ку пол¬ков¬ник і ні¬чо¬го не міг при¬га¬да¬ти.
Тро¬хи зго¬дом в ньо¬го го¬ло¬ві по¬ча¬ло вер¬ті¬тись од¬не жі¬но¬че ім’я.
«Оле¬ся, Оле¬ся, ага по¬ча¬ло¬ся все з Оле¬сі...»

           *****
               
А спра¬ва бу¬ла ось в чо¬му:
Якось пол¬ков¬ник пия¬чив з ма¬йо¬ром Ко¬пи¬ті¬ним, і їм за¬хо¬ті¬лось ра¬ків.Ста¬ра Мот¬ря, що їм го¬ту¬ва¬ла і в до¬мі кот¬рої він про¬жи¬вав, ва¬ри¬ла до¬б¬ре хміль¬не пи¬во, а пи¬во без ра¬ків, як ві¬до¬мо це ге¬не¬рал без лам¬па¬сів і то¬му Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич ска¬зав ма¬йо¬ру:
-Ко¬пи¬тін, а не пос¬ла¬ти нам з до¬ру¬чен¬ням по ра¬ки тво¬їх ор¬лят?-Мо¬ва йшла про ула¬нів з гу¬сар¬сь¬ко¬го кін¬но¬го пол¬ку, що роз¬мі¬щав¬ся в Рач¬ків¬сь¬к¬о¬му гар¬ні¬зо¬ні, са¬ме ку¬ди са¬ме й був при¬зна¬че¬ний пол¬ков¬ник.
На що той жую¬чи га¬луш¬ку в дві що¬ки, від¬по¬вів:
-Мож¬на Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу, але во¬ни зав¬жди лю¬бу спра¬ву обов’язково про¬ва¬лять і не бу¬де ні ра¬ків ні гу¬са¬рів.
Та¬ка від¬по¬відь по¬яс¬ню¬ва¬лась тим, що в гар¬ні¬зо¬ні Ли¬за¬ко¬ва при по¬ту¬ран¬ню по¬пе¬ред¬ни¬ка та¬ки до¬б¬ре пия¬чи¬ли, що втім не бу¬ло див¬ним, адже всім ві¬до¬мо, що це єди¬на роз¬ва¬га вій¬сь¬ко¬вих по¬ми¬мо ве¬ден¬ня вій¬ни.
-Так слу¬хай сю¬ди Ба¬бу¬ї¬не По¬та¬по¬ви¬чу...-так зва¬ли Ко¬пи¬ті¬на, ім’я яко¬го йо¬го бать¬кам по¬ра¬ди¬ла до¬б¬ра ті¬тонь¬ка, се¬ст¬ра ма¬те¬рі ма¬йо¬ра. Во¬на ви¬чи¬та¬ла йо¬го в од¬ній над¬зви¬чай¬но ро¬зум¬ній книж¬ці. Дья¬чок церк¬ви в якій ма¬ло¬го хре¬сти¬ли був глу¬хень¬кий, а ос¬кіль¬ки тіт¬ка ма¬ла над¬зви¬чай¬но кра¬си¬вий по¬черк, то до¬зво¬лив їй са¬мій впи¬са¬ти та¬ке ім’я, бо сам по¬чув йо¬го, як Ва¬лен¬тин, а ко¬ли вия¬ви¬ло¬ся те не¬по¬ро¬зу¬мін¬ня з не¬хри¬сти¬ян¬ським най¬ме¬ну¬ван¬ням, ті¬тонь¬ка йо¬го впев¬ни¬ла, що Ба¬бу¬їн це й є Ва¬лен¬тин, бо са¬ма в це то¬ді й по¬ві¬ри¬ла. Во¬на вза¬га¬лі зав¬жди свя¬то ві¬ри¬ла в те, що рап¬то¬во спа¬да¬ло їй на дум¬ку. Ко¬ли че¬рез дея¬кий час бать¬ко й ма¬ти ма¬йо¬ра про¬зна¬ли, від од¬но¬го за¬їж¬джо¬го вчи¬те¬ля фран¬цу¬за, що ба¬бу¬їн-це сло¬во, яке оз¬на¬чає на¬зван¬ня мав¬пи, то  во¬ни ду¬же об¬ра¬зи¬лись на та¬ку вед¬ме¬жа¬чу пос¬лу¬гу ро¬дич¬ки й вза¬га¬лі з нею по¬лая¬ли¬ся, але щось мі¬ня¬ти то¬ді бу¬ло вже за¬піз¬но й так все й за¬ли¬ши¬ли, як бу¬ло. Крім то¬го ос¬від¬че¬них лю¬дей, які мог¬ли б зна¬ти справж¬нє зна¬чен¬ня то¬го іме¬ні по¬ряд бу¬ло не так ба¬га¬то, тоб¬то не бу¬ло вза¬га¬лі і ско¬ро з цим всі зми¬ри¬лись. Ко¬ли Ко¬пи¬тін ви¬ріс і про¬знав про те, що йо¬го на¬зва¬ли в честь мав¬пи, то він спо¬чат¬ку об¬ра¬зив¬ся, а по¬тім теж зми¬рив¬ся. То¬му, що мав во¬йов¬ни¬чий ха¬рак¬тер і ско¬ро йо¬му своє не¬зви¬чай¬не ім’я на¬віть по¬ча¬ло по¬до¬ба¬тись, адже він уяв¬ляв се¬бе, як лю¬ди¬на вій¬сь¬ко¬ва  гріз¬ною хо¬роб¬рою мав¬пою, а це при йо¬го про¬фе¬сії бу¬ло на¬віть ко¬рис¬ним і пов¬ні¬стю з нею гар¬мо¬ну¬ва¬ло, як фі¬зич¬но, так ін¬те¬лек¬ту¬аль¬но. Але ми чи¬та¬чу над¬то від¬во¬лік¬лись і то¬му про¬дов¬жи¬мо на¬шу роз¬по¬відь з то¬го міс¬ця, з яко¬го за¬ли¬ши¬ли: От¬же пол¬ков¬ник ска¬зав ма¬йо¬ру:-Ну не нам же са¬мим ра¬ки ло¬ви¬ти?
Ма¬йор по¬чу¬хав со¬бі за ву¬хом і від¬по¬вів:
 -А чом би й ні Вар¬фо¬ло¬мію¬І¬ва¬но¬ви¬чу, хоч по¬ку¬пає¬мось в став¬ку.
На що той по¬го¬див¬ся, бо бу¬ло ду¬же жар¬ко, і крім то¬го во¬ни вже бу¬ли до¬сить п’яненькі, а хміль як ві¬до¬мо спо¬ну¬кає на всі¬ля¬кі не¬пе¬ред¬ба¬чу¬ва¬ні вчин¬ки.Ко¬жен ли¬бонь по со¬бі пам’ятає, що в ста¬ні сп’яніння, на¬віть сла¬бень¬ко¬го, мож¬на зро¬би¬ти ре¬чі не¬вла¬сти¬ві при тве¬ре¬зо¬сті .
І ось на¬ші во¬яки ви¬рі¬ши¬ли зай¬ня¬тись цим ді¬лом влас¬но¬руч, але во¬ни не зна¬ли, що в став¬ку ра¬ків ні¬ко¬ли не бу¬ло й не бу¬де, хі¬ба ли¬бонь якийсь ду¬рень про¬риє ка¬нал від Дніп¬ра, до яко¬го бу¬ло п’ятдесят верст.
Ли¬хе ли¬ху по¬ча¬ток, за¬пряг¬ши дво¬міс¬ний фає¬тон¬чик, во¬ни не¬ква¬пом сі¬ли в ньо¬го. Ден¬щи¬ків во¬ни ви¬рі¬ши¬ли з со¬бою не бра¬ти й то¬му не гаю¬чись ви¬ру¬ши¬ли по¬ма¬лень¬ку з гар¬ні¬зо¬ну по пу¬тів¬це¬вій до¬ро¬зі че¬рез ви¬ба¬лок до став¬ка, до яко¬го бу¬ло з п’ять верст їха¬ти. Ко¬пи¬тін взяв в ру¬ки віж¬ці, а пол¬ков¬ник сів по¬ряд ньо¬го в брич¬ку.
До¬ро¬га змій¬кою ви¬ла¬ся че¬рез край ви¬бал¬ка до яру, че¬рез який був кру¬тий спуск з під¬йо¬мом. Дно яра пов¬ні¬стю за¬рос¬ло оче¬ре¬том. Двух¬кол¬ка зля¬ка¬ла ве¬ли¬ку зграю ку¬рі¬пок, яка зня¬ла¬ся з під ко¬ліс і збу¬ди¬ла тро¬хи пе¬ре¬ля¬кав¬ши пол¬ков¬ни¬ка, який по¬чи¬нав при¬дрім¬лю¬ва¬ти.
-На¬діб¬но якось тут по¬по¬лю¬ва¬ти.-ска¬зав Ко¬пи¬тін пиль¬но стьо¬баю¬чи на під’йомі ко¬ней, а пол¬ков¬ник до¬дав:
-Про цей ярок в гар¬ні¬зо¬ні ні¬ко¬му ка¬за¬ти не¬мож¬на, а то на¬ші ох¬ла¬мо¬ни (Він мав на ува¬зі офі¬це¬рів гар¬ні¬зо¬ну) всіх ку¬рі¬пок по¬по¬лю¬ють.
Ко¬пи¬тін за¬смі¬явсь:
-Та во¬ни по ін¬ших ку¬ріп¬ках ро¬зу¬мі¬ю¬ть¬ся, на тих, які в спід¬ни¬цях хо¬дять.
Пол¬ков¬ник Ли¬за¬ков про¬мов¬чав, бо був не¬жо¬на¬тим і йо¬го від¬но¬си¬ни з пре¬крас¬ним по¬лом бу¬ли ук¬рай рід¬кі і сам він тро¬хи по¬бою¬вав¬ся жі¬нок, на що з цьо¬го по¬за очі в гар¬ні¬зо¬ні пос¬мію¬ва¬лись.
Так пот¬ро¬хи ви¬брав¬шись з яру во¬ни ви¬ї¬ха¬ли на до¬ро¬гу по бо¬кам якої був ліс, який на¬зи¬ва¬ли Хо¬лод¬ним за те, що ра¬ні¬ше тут бу¬ли яри, які зго¬дом по¬рос¬ли де¬ре¬ва¬ми, а від за¬гли¬бин зав¬ше тяг¬ну¬ло вог¬кі¬стю й си¬рі¬стю. І справ¬ді, бі¬ля лі¬су ден¬на спе¬ка змі¬ни¬лась про¬хо¬ло¬дою.
Озер¬це роз¬та¬шо¬ву¬ва¬лось за лі¬сом .До¬ро¬га ви¬ве¬ла брич¬ку пря¬мо до бе¬ре¬га який гус¬то по¬ріс вер¬ба¬ми.Це бу¬ла ма¬льов¬ни¬ча міс¬ци¬на і Ко¬пи¬тін на¬віть ска¬зав:
-А все та¬ки Вар¬фо¬ло¬мію¬І¬ва¬но¬ви¬чу, які гар¬ні міс¬теч¬ки є в Ма¬ло¬ро¬сії, все ди¬ше не¬на¬че древ¬ні¬ми за¬гад¬ка¬ми.-ска¬зав він див¬ля¬чись на хи¬мер¬но по¬кру¬че¬ні вер¬би, які на¬га¬ду¬ва¬ли то стар¬ців, то дідь¬ка, то ін¬ші див¬ні фі¬гу¬ри.
Ли¬за¬ков скри¬вивсь.
-Не¬знаю що то¬бі Ба¬бу¬ї¬не¬По¬та¬по¬ви¬чу вви¬жа¬є¬ть¬ся в цій гу¬ща¬ви¬ні, а ме¬ні тут все ди¬ше дур¬ну¬ва¬ти¬ми ко¬зар¬лю¬га¬ми з шаб¬ля¬ми на¬пе¬ре¬ва¬ги, які в лю¬бу мить ви¬ско¬чать з гу¬ща¬ви¬ни. Тре¬ба все та¬ки бу¬ло взя¬ти сол¬дат за¬для охо¬ро¬ни.-ска¬зав пол¬ков¬ник ви¬лі¬заю¬чи з брич¬ки.
Ко¬пи¬тін був вже на зем¬лі і роз¬сте¬ляв ков¬д¬ру щоб ви¬ло¬жи¬ти на неї при¬па¬си хар¬чів і го¬ріл¬ки, які бу¬ли взя¬ті для пік¬ні¬ка.
-Брось¬те Вар¬фо¬ло¬мію¬І¬ва¬но¬ви¬чу, ско¬ро ко¬зацтво зов¬сім роз¬го¬нять на Ук¬ра¬ї¬ні і дих¬не¬мо по¬лег¬ше, та й за¬раз шаб¬лі но¬сять , ли¬ше для кра¬си .Ось тур¬ка поб’ємо з їх¬ньою по¬міч¬чю і ко¬зацтву га¬п¬лик.
Сі¬ли, ви¬пи¬ли й за¬ку¬си¬ли.Пол¬ков¬ник за¬пи¬тав Ко¬пи¬ті¬на:
-Чи є тут не¬да¬ле¬ко якесь не¬будь се¬ло?
Ко¬пи¬тін ви¬хи¬лив ке¬ли¬ха ви¬на, ви¬тер ву¬са й взяв¬ши в ру¬ки в’яленого  осе¬лед¬ця став то¬го очи¬ща¬ти.
-Хво¬стів¬ка.-не¬дба¬ло про¬мо¬вив він.-Жи¬ве там сот¬ник Чер¬ні¬гів¬сь¬ко¬го ко¬за¬чо¬го пол¬ку Ва¬силь Вов¬чий Хвіст, від цих Хво¬стів і се¬ло так про¬зва¬ли.До ре¬чі Вар¬фо¬ло¬мію¬І¬ва¬но¬ви¬чу ре¬ко¬мен¬дую вам йо¬го ху¬ті¬рець, чув про¬дає, не ху¬тір, а зо¬ло¬то, зе¬мель¬ка нів¬ро¬ку, і ліс і ста¬вок, он на ін¬шо¬му бо¬ці звід¬си, і па¬сі¬ка гар¬на.
Ли¬за¬ков за¬ці¬кав¬ле¬но му¬гик¬нув, а Ко¬пи¬тін від¬ки¬нув та¬ра¬ню й під¬вів¬ся.
-Ну що, а не ску¬па¬ти¬ся нам Вар¬фо¬ло¬мію¬І¬ва¬но¬ви¬чу? А то сон¬це так жа¬рить, як у пек¬лі на ско¬во¬рід¬ці, що й тінь не до¬по¬ма¬гає.-й по¬чав роз¬дя¬га¬тись, а пол¬ков¬ник і со¬бі за ним.
Ко¬ли роз¬дяг¬лись то пі¬шли до во¬ди.Спуск до во¬ди за¬хи¬ща¬ли гус¬ті ві¬ти вер¬би й за¬рос¬ти оче¬ре¬ту, че¬рез який тре¬ба бу¬ло про¬йти.Ли¬за¬ков спій¬мав на лит¬ку п’явку й як крик¬не.
-Га¬дю¬ка!
Ко¬пи¬тін мах¬нув ру¬кою.
-Кинь¬те Вар¬фо¬ло¬мію¬І¬ва¬но¬ви¬чу, у во¬ді во¬ни не ку¬са¬ю¬ть¬ся. Й по¬брів на гли¬би¬ну.
Пол¬ков¬ник скре¬гот¬нув зу¬ба¬мий по¬п¬лен¬тав¬ся за ним.Зайш¬ли в во¬ду й по¬п¬лив¬ли до ост¬рів¬ця, який був по¬се¬ред став¬ка.Ост¬рі¬вець був не¬ве¬ли¬кий, але теж весь в зе¬ле¬ні, де¬ре¬вах, ли¬ше клап¬ті оче¬ре¬ту роз¬бав¬ля¬ли гу¬ща¬ви¬ну. Ко¬ли плив¬ли Ли¬за¬ков ска¬зав Ко¬пи¬ті¬ну:
-Ма¬буть на то¬му ост¬рів¬ці ба¬га¬то ра¬ків.
Ко¬пи¬тін ли¬ше пос¬міх¬нув¬ся в ву¬са, але про¬мов¬чав.
Ко¬ли при¬плив¬ли він ска¬зав:
-А знає¬те Вар¬фо¬ло¬мію¬І¬ва¬но¬ви¬чу, але ска¬жу вам пря¬мо- ра¬ків тут не¬має.
-Як то не¬має?-у то¬го очі по¬ліз¬ли на ло¬ба.
-А так, не во¬дять¬ся во¬ни в та¬ких став¬ках, а люб¬лять чис¬ту во¬ду.-ска¬зав з ус¬міш¬кою Ко¬пи¬тін.
-Чо¬му ж ви мов¬ча¬ли?-роз¬дра¬то¬ва¬но за¬пи¬тав пол¬ков¬ник.
-Ку¬па¬тись за¬хо¬ті¬лось.-тріш¬ки ви¬зив¬но про¬мо¬вив ма¬йор.
Ли¬за¬ков про¬мов¬чав, бо в гар¬ні¬зо¬ні за¬ле¬жав май¬же пов¬ні¬стю від ма¬йо¬ра, і той ін¬ко¬ли маю¬чи про¬я¬ви вро¬дже¬но¬го на¬хаб¬ст¬ва, без¬со¬ром¬но ко¬ри¬сту¬вав¬ся цим і не зва¬жаю¬чи на свій під¬лег¬лий ранг, да¬вав це зро¬зу¬мі¬ти. Ска¬жі¬мо пря¬мо: На той час фак¬тич¬но в пол¬ку ав¬то¬ри¬те¬том був Ко¬пи¬тін, ос¬кіль¬ки са¬мо¬го Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬но¬ви¬ча не¬дав¬но ли¬ше при¬зна¬чи¬ли.
До¬п¬лив¬ли до ост¬рів¬ця й ви¬йш¬ли на бе¬рег. Пол¬ков¬ник три¬маю¬чи об¬ра¬зу на ма¬йо¬ра по¬брів вздовж бе¬ре¬га по¬да¬лі від Ко¬пи¬ті¬на, який бу¬ло крик¬нув:
-Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу, до¬ро¬гень¬кий,  ви що, на ме¬не об¬ра¬жає¬тесь?
Але пол¬ков¬ник ли¬ше мах¬нув ру¬кою, ні мов¬ляв, не за¬ва¬жай.Ма¬йор по¬нят¬ли¬во кив¬нув і став пір¬на¬ти, а Ли¬за¬ков по¬брів да¬лі.Об¬ми¬нув¬ши ста¬рез¬ну тов¬сте¬лез¬ну на¬хи¬ле¬ну вер¬бу, віт¬тя якої до¬тор¬ка¬лось во¬ди, він не¬спо¬ді¬ва¬но по¬чув плю¬скіт і за¬та¬їв¬шись крадь¬ко¬ма по¬брів на звук.Плю¬скіт ішов з про¬ти¬леж¬ної Ко¬пи¬ті¬ну сто¬ро¬ни і ско¬ро Ли¬за¬ков під¬крав¬шись че¬рез ку¬щі вер¬бо¬ло¬зу по¬ба¬чив ви¬дін¬ня.
Ви¬дін¬ня бу¬ло в ви¬гля¬ді ру¬сал¬ки, яка на¬га, роз¬пус¬тив¬ши ко¬су пір¬на¬ла на тім бо¬ці став¬ка.При¬ди¬вив¬шись і не за¬мі¬тив¬ши в неї хво¬ста, той зро¬зу¬мів, що це не под¬ру¬га во¬дя¬ни¬ка, а про¬сто дів¬чи¬на, ду¬же гар¬на але дів¬чи¬на.В Ли¬за¬ко¬ва аж дух пе¬ре¬хо¬пи¬ло.
«Оце кра¬су¬ня так кра¬су¬ня»-по¬ду¬мав він і став пиль¬но, зі¬гнув¬шись на¬че Сір¬ко під¬гля¬да¬ти за нею.Він при¬мі¬тив, що це справ¬ді бу¬ло до¬вер¬ше¬не тво¬рін¬ня при¬ро¬ди. Бі¬ля¬ве во¬ло¬ся  сяя¬ло, про¬мок¬ле від во¬ди і ви¬бли¬ску¬ва¬ло кра¬п¬ли¬на¬ми не¬на¬че діа¬ман¬та¬ми. Зе¬лен¬ку¬ва¬ті очі й чут¬тє¬ві при¬пух¬лі губ¬ки так і при¬тя¬гу¬ва¬ли до се¬бе і бу¬ли ство¬рен¬ні  для по¬ці¬лун¬ків. Дів¬чи¬на ма¬ла чу¬до¬ву фі¬гу¬ру, струн¬кі но¬ги, ко¬ли їх бу¬ло вид¬но з під во¬ди то у Ли¬зу¬но¬ва сер¬це по¬чи¬на¬ло би¬тись швид¬ше, а тон¬ка та¬лія й ніж¬на бі¬ла шкі¬ра по¬ка¬зу¬ва¬ли не¬аби¬яку по¬ро¬ду не¬ба¬че¬ної кра¬су¬ні. Ве¬ли¬кі ок¬руг¬лі пер¬са ли¬ше під¬крес¬лю¬ва¬ли вра¬жен¬ня від за¬хо¬п¬ли¬во¬го ви¬ди¬ва, адже всім ві¬до¬мо, що пер¬са в жін¬ки це на¬че ре¬га¬лії в ге¬не¬ра¬ла, чим во¬ни біль¬ші, тим ті хто їх но¬сить по ста¬ту¬су ви¬щі.
«Але це ж всьо¬го ли¬ше дів¬чи¬на з пло¬ті й кро¬ві»-по¬чав се¬бе охо¬ло¬джу¬ва¬ти пол¬ков¬ник,- «А як¬що так, то мож¬на з нею і по¬зна¬йо¬ми¬тись» і він по¬чав при¬ду¬му¬ва¬ти стра¬те¬гію зна¬йом¬ст¬ва не пе¬ре¬стаю¬чи пиль¬но спос¬те¬рі¬га¬ти на чу¬дес¬не ви¬дін¬ня, яке на¬че ма¬ри¬во за¬хо¬пи¬ло всю йо¬го суть. Але як він не при¬ду¬му¬вав, а ви¬хо¬ди¬ло, що це не міс¬це для зна¬йом¬ст¬ва, а втра¬ча¬ти на¬го¬ди не хо¬ті¬лось.
«Тре¬ба ли¬бонь ні в яко¬му ра¬зі не роз¬по¬ві¬да¬ти Ко¬пи¬ті¬ну, той пе¬ре¬хо¬пить і не по¬дя¬кує»- по¬мір¬ку¬ва¬лось йо¬му,- «Ех бу¬ла не бу¬ла, тре¬ба зро¬би¬ти рі¬шу¬чий крок!»
І він крадь¬ко¬ма по¬ліз у во¬ду й під¬нир¬нув. Про¬плив¬ши під во¬дою в на¬прям¬ку кра¬су¬ні, він ви¬ри¬нув під са¬мим її но¬сом .
-Бо¬ги¬ня...-по¬чав Ли¬за¬ков, аж рап¬том бо¬ги¬ня що¬си¬ли за¬ці¬ди¬ла йо¬му в око так, що в то¬го па¬мо¬ро¬ки за¬би¬лись і не ду¬же пе¬рей¬маю¬чись до¬лею ока й гос¬по¬да¬ря ока,  ки¬ну¬ла:
-Дур¬ко!- й по¬п¬лив¬ла  що¬си¬ли на дру¬гий край став¬ка до бе¬ре¬га.
Оше¬ле¬ше¬ний та¬ким кон¬фу¬зом Ли¬за¬ков по¬п¬лив в ін¬шу сто¬ро¬ну на ост¬рів.Як вия¬ви¬лось бо¬ги¬ня роз¬би¬ла йо¬му бро¬ву і з неї юши¬ла ців¬кою кров, а бі¬ля ока, як він по¬ба¬чив в ві¬доб¬ра¬жен¬ні в во¬ді по¬чав утво¬рю¬ва¬тись си¬нець.
«Ні¬чо¬го, щось Ко¬пи¬ті¬ну ви¬га¬даю»- по¬ду¬мав, він по¬ти¬раю¬чи око і по¬брів на¬зад до ма¬йо¬ра, який з на¬со¬ло¬дою хлю¬пав¬ся в во¬ді.
-Вар¬фо¬ло¬мію¬І¬ва¬но¬ви¬чу, що це у вас під оком?-за¬пи¬тав Ко¬пи¬тін.
-Ні¬чо¬го, ко¬ли пір¬нав, он¬дат¬ра за бро¬ву вку¬си¬ла.-як¬мо¬га без¬тур¬бот¬ні¬ше від¬по¬вів Ли¬за¬ков.
-Ці¬ка¬ва он¬дат¬ра, що крім то¬го й син¬ці на¬став¬ля.-ги¬гик¬нув ма¬йор, а пол¬ков¬ник ли¬ше скре¬гот¬нув зу¬ба¬ми, але про при¬го¬ду не роз¬по¬ві¬дав.
На¬зад їха¬ли мовч¬ки. Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич був за¬глиб¬ле¬ний в спо¬га¬ди про зу¬ст¬річ з ру¬сал¬кою, а Ко¬пи¬тін бур¬мо¬тів про се¬бе якусь дур¬ну¬ва¬ту гу¬сар¬ську пі¬сень¬ку.
Ко¬ли пол¬ков¬ник піз¬но вве¬че¬рі ліг спа¬ти, він дов¬го не міг за¬сну¬ти й раз по ра¬зу пе¬ре¬вер¬тавсь на ін¬ший бік. Ли¬за¬ко¬ва дов¬го не брав сон, він весь час кру¬тив¬ся в ліж¬ку і в го¬ло¬ві вже вкот¬ре про¬хо¬ди¬ли об¬ра¬зи різ¬них вра¬жень за день, особ¬ли¬во пов’язаних з зна¬йом¬ст¬вом з нім¬фою. Десь під ра¬нок він по¬ду¬мав:
«По¬га¬но, що з син¬цем ви¬йш¬ло зна¬йом¬ст¬во, до¬ве¬де¬ть¬ся ме¬ні тро¬хи по¬хо¬ва¬тись, щоб не смія¬лись по¬за спи¬ною в пол¬ку за кож¬ним ро¬гом... Ну ні¬чо¬го, ні¬чо¬го... Ось тіль¬ки прой¬де, тре¬ба на¬ві¬да¬тись в Хво¬стів¬ку. Вид¬но ця кра¬ля звід¬ти, як¬раз та на¬го¬да бу¬де, що Ко¬пи¬тін ка¬зав не¬на¬че хтось там ху¬ті¬рець якийсь про¬дає. Ось я під ви¬гля¬дом при¬цін¬ки по¬куп¬ки все там що¬до тої кра¬лі й роз¬ві¬даю. Між ін¬шим міс¬ци¬на тут в Хох¬лян¬ді¬її ні¬чо¬гень¬ка і ху¬ті¬рець при¬дба¬ти не за¬ва¬дить. Між ін¬шим мож¬ли¬во, як¬що ді¬ло справ¬не то й при¬дбаю той ху¬ті¬рець. А сер¬це жі¬но¬че ка¬жуть пе¬ре¬мін¬ли¬ве на¬че по¬го¬да , сьо¬го¬дні в око, а зав¬тра ди¬вись зроб¬лю па¬ру по¬да¬рун¬ків і са¬ма до ме¬не ки¬не¬ть¬ся.»- по¬ду¬мав він і йо¬му зда¬ло¬ся за¬си¬паю¬чи, що він за¬ко¬хав¬ся.

Роз¬діл VII
                По¬їзд¬ка  пол¬ков¬ни¬ка в гос¬ті до нім¬фи.

Прой¬шов час і син¬ці та под¬ря¬пи¬ни зник¬ли з об¬лич¬чя пол¬ков¬ни¬ка на¬че їх там не бу¬ло й він по¬чав зби¬ра¬тись в Хво¬стів¬ку на роз¬від¬ку. Ко¬хан¬ня річ га¬ря¬ча й пос¬тій¬но пот¬ре¬бує в своє ба¬гат¬тя різ¬но¬го ву¬гіл¬ля у ви¬гля¬ді по¬ба¬чень, зу¬ст¬рі¬чей, по¬да¬рун¬ків. Не¬дов¬го ду¬маю¬чи, Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич взяв сво¬го де¬щи¬ка Мі¬тяя на коз¬ли, сам ні¬ко¬му ні ні¬чо¬го не ска¬зав в гар¬ні¬зо¬ні ку¬ди їде, сам ви¬ру¬шив в су¬сід¬нє се¬ло.
Що там бу¬ло ми вже знає¬мо по чер¬го¬во¬му кон¬фу¬зу з ді¬ду¬сем Іб¬ра¬гі¬ма Яни¬ча¬ром, до¬ба¬ви¬мо ли¬ше, що ця по¬їзд¬ка ма¬ла дві сто¬ро¬ни: до¬б¬ру і по¬га¬ну. До¬б¬ра за¬клю¬ча¬лась в тім, що він взнав де жи¬ве й хто та ру¬сал¬ка, що ку¬па¬ла¬ся то¬ді в став¬ку: це бу¬ла не¬бо¬га Хво¬ста Оле¬ся, доч¬ка йо¬го мо¬лод¬шої се¬ст¬ри Ка¬те¬ри¬ни. Во¬на як¬раз бу¬ла в них гос¬тю¬ва¬ла і при¬нес¬ла пи¬ріж¬ки ро¬ди¬чам. Ко¬ли він по¬ба¬чив її в ньо¬го з’явились дри¬жа¬ки по всьо¬му ті¬лу, а дів¬чи¬на ли¬ше пирс¬ну¬ла зі смі¬ху.Ли¬за¬ков зля¬кав¬ся, шо во¬на роз¬ка¬же про при¬го¬ду в став¬ку, але та на щас¬тя про¬мов¬ча¬ла, то¬му він по¬лег¬ше¬но зі¬тхнув і по¬ду¬мав про те, як би йо¬го по¬за¬ли¬ця¬тись, але всі спро¬би йо¬го ком¬п¬лі¬мен¬тів на¬ти¬ка¬лись на те ли¬ше що він смі¬шив Га¬ли¬ну і вкін¬ці кін¬ців йо¬го ску¬ва¬ла бо¬язнь чер¬го¬вої на¬сміш¬ки над ним і він сти¬шив свій за¬пал.
«Ні¬чо¬го, ні¬чо¬го, ше бу¬де час, го¬лов¬не ме¬ні ві¬до¬мо хто во¬на й де жи¬ве.»- по¬ду¬мав він.
По¬га¬на сто¬ро¬на ді¬ла за¬клю¬ча¬лась в ін¬ци¬ден¬ті з ко¬том Яни¬ча¬ром . Са¬ме гір¬ше бу¬ло в то¬му, що все це ба¬чи¬ла Оле¬ся, а пол¬ков¬ник справ¬ді ду¬же то¬ді пе¬ре¬пу¬див і на¬віть не втри¬мавсь від та¬кої рап¬то¬вої ата¬ки і на¬клав в шта¬ни. Як¬би це бу¬ло якесь пе¬ре¬січ¬не ді¬ло з ким то, то Хво¬сту б діс¬та¬лось на го¬рі¬хи від йо¬го сол¬да¬тів за те по¬зо¬ри¬сько, яке він за¬по¬лу¬чив на ви¬ду всіх, не див¬ля¬чись на¬віть на те, що той сот¬ник ко¬за¬чо¬го пол¬ку. Але ро¬зу¬мію¬чи, що пом¬ста ли¬ше від¬да¬лить, як не ска¬сує до¬сяг¬нен¬ня йо¬го ці¬лі, він як Сір¬ко, ко¬ли все зв’ясувалось, пе¬ре¬пу¬же¬ний і на¬віть біль¬ше та над¬зви¬чай¬но об¬ра¬же¬ний шви¬день¬ко ре¬ти¬ру¬вав¬ся й вско¬чив¬ши в дво¬міс¬ну брич¬ку, роз¬дра¬то¬ва¬но крик¬нув ден¬щи¬ку:
-Мі¬тяй! Впе¬ред на Рач¬ків¬ку!
Під ре¬гіт се¬лян пом¬чав геть звід¬ти.В ву¬хах дов¬го не вщу¬хав сміх Га¬ли¬ни, що не¬на¬че Бо¬жа ка¬ра не¬стерп¬но пік йо¬го сум¬лін¬ня.
Ко¬ли во¬ни під’їхали до став¬ка, то він зліз щоб Мі¬тяй ви¬прав йо¬го шта¬ни, а сам він по¬мив¬шись дов¬го су¬шивсь.
«Ні¬чо¬го»- вспо¬кою¬вав він сам се¬бе,- «Тре¬ба, щоб прой¬шов час, і все під¬за¬бу¬де¬ть¬ся, крім то¬го тре¬ба зро¬би¬ти по¬да¬ру¬нок дів¬чи¬ні.»-ду¬ма¬лось йо¬му, а як ми вже ка¬за¬ли лю¬бов- шту¬ка не¬тер¬п¬ля¬ча, то й че¬рез тиж¬день, він зно¬ву зі¬бравсь в Хво¬стів¬ку.
З со¬бою в по¬да¬ру¬нок взяв зо¬ло¬ті се¬реж¬ки, які при на¬го¬ді бу¬ли в ньо¬го від од¬но¬го ко¬за¬ка, який де¬зер¬ти¬ру¬вав, від служ¬би в цар¬ській ар¬мії і ті¬кав до¬до¬му, а йо¬го впій¬ма¬ли й по¬са¬до¬ви¬ли до кар¬це¬ру. При ньо¬му бу¬ла тор¬ба з ре¬ча¬ми, а в ній ті се¬реж¬ки, які він хо¬тів по¬да¬ру¬ва¬ти на¬ре¬че¬ній, яка до¬жи¬да¬ла¬ся йо¬го вдо¬ма, та так й не¬ді¬ж¬да¬лась, бо той ко¬зак був над¬то зух¬ва¬лий і йо¬го за¬сік¬ли вер¬бо¬ви¬ми пру¬та¬ми про¬пус¬тив¬ши че¬рез ряд сол¬дат. На за¬пи¬тан¬ня, звід¬кі¬ля в то¬го та¬ка кош¬тов¬на річ, він від¬по¬вів, що при¬дбав у од¬но¬го кра¬ма¬ря в Киє¬ві, на що то¬му не ві¬ри¬ли і пол¬ков¬ник ска¬зав, що він бре¬ше, ли¬бонь вкрав в ко¬го і то¬го за¬сік¬ли на смерть, а се¬реж¬ки пол¬ков¬ник за¬брав со¬бі, бо над¬то гар¬ні во¬ни бу¬ли.
По¬ди¬вив¬шись на них , йо¬му ста¬ло жаль да¬ру¬ва¬ти та¬ку кра¬су.
«Адже во¬на , ще й не жін¬ка ме¬ні, а як¬що дасть від¬ко¬ша? То¬ді се¬реж¬ки зос¬та¬нуть¬ся в неї, а я без ні¬чо¬го?»- ду¬мав з жа¬лем він, й сам се¬бе вті¬шу¬вав: «Ні, тре¬ба все та¬ки їх їй по¬да¬ру¬ва¬ти, адже від та¬ко¬го по¬да¬рун¬ка не від¬мов¬ляю¬ть¬ся, а як¬що візь¬ме, то¬ді по¬вин¬на бу¬де ме¬не при¬йма¬ти й на¬да¬лі, а там стер¬пить¬ся, злю¬бить¬ся.»
Та¬ким чи¬ном він на¬реш¬ті при¬йняв рі¬шен¬ня про по¬да¬ру¬нок і одів¬ши но¬вень¬ко¬го мун¬ди¬ру, взяв пляш¬ку до¬ро¬го¬го фран¬цу¬зько¬го ви¬на й роз¬кіш¬ний бу¬кет кві¬тів, по¬ї¬хав з Мі¬тя¬єм в не¬ді¬лю вран¬ці в гос¬ті до Га¬ли¬ни. По¬ки їхав по до¬ро¬зі, то об¬мір¬ко¬ву¬вав план за¬ли¬цян¬ня до дів¬чи¬ни.
«Оце при¬їду, пі¬дій¬ду, вру¬чу кві¬ти, ста¬ну на ко¬лі¬на й ска¬жу:-«Я весь ваш на¬вік!»»- ду¬ма¬лось йо¬му, а уя¬ва ви¬ма¬льо¬ву¬ва¬ла да¬лі  ін¬шу кар¬ти¬ну: -«А во¬на по¬дивть¬ся, й ска¬же:-«А я ні!», і що ме¬ні по¬тім ро¬би¬ти? Дів¬чи¬сько дур¬не, не ро¬зу¬міє що з яким не¬будь го¬ло¬дран¬цем її ждуть злид¬ні, а з пол¬ков¬ни¬ком бу¬де все жит¬тя в роз¬ко¬шах. Ні від¬ра¬зу так не¬мож¬на, та й хто від¬ра¬зу по¬го¬дить¬ся? Як¬що во¬на по¬ряд¬на дів¬чи¬на, то ні¬ко¬ли не по¬го¬дить¬ся в пер¬ший день зна¬йом¬ст¬ва...Ну не в пер¬ший день...»- і він зга¬дав, які бу¬ли об¬ста¬ви¬ни по¬пе¬ред¬ніх зу¬ст¬рі¬чей і йо¬му ста¬ло со¬ром¬но. Йо¬го мо¬зок по¬чав на¬пру¬же¬но пра¬цю¬ва¬ти шу¬каю¬чи рі¬шен¬ня .
«Тре¬ба для по¬чат¬ку до¬го¬во¬ри¬тись з бать¬ка¬ми, а вже во¬ни зав¬ше бу¬дуть на мо¬їй сто¬ро¬ні, і чо¬му я ра¬ні¬ше про це не здо¬га¬дав¬ся? Як¬що ма¬ти ска¬же їй з бать¬ком за ко¬го за¬між, за то¬го й ви¬йде! Й бу¬кет з се¬реж¬ка¬ми тре¬ба ма¬те¬рі по¬да¬ру¬ва¬ти, щоб все це на¬пев¬но бу¬ло!»- і ра¬діс¬ний сво¬їм пла¬ном пол¬ков¬ник в брич¬ці по¬ве¬се¬лі¬шав.
Про¬ми¬нув¬ши Хо¬лод¬ний ліс, об¬ми¬ну¬ли Гли¬бо¬ке озе¬ро, де від¬бу¬ла¬ся пер¬ша зу¬ст¬річ з Га¬ли¬ною й не¬вдов¬зі під’їхали до Хво¬стів¬ки.
На краю се¬ла стоя¬ла ста¬рень¬ка кор¬чма, кот¬ра вже по¬ча¬ла схи¬ля¬ти¬ся від ста¬рос¬ті. В си¬во¬го ста¬ро¬го ді¬да, в ми¬ну¬ло¬му бу¬ва¬ло¬го за¬по¬рож¬ця, що як¬раз си¬дів бі¬ля кор¬чми й роз¬ку¬рю¬вав люль¬ку, роз¬пи¬та¬ли про те де жи¬ве не¬бо¬га Хво¬ста Оле¬ся. Дід по¬чу¬хав¬ся не¬ква¬пом, по¬тім пі¬доз¬рі¬ло об¬ди¬вивсь їх і пи¬тає:
-А ви хто та¬кі бу¬де¬те доб¬ро¬дії?
-Слу¬хай сю¬ди ста¬рий, ти нам ска¬жи де во¬на жи¬ве і біль¬ше ні¬чо¬го нам не тре¬ба.-дра¬тів¬ли¬во від¬по¬вів пол¬ков¬ник.
Ста¬рий за¬смі¬явсь. Він був п’яненьким і йо¬му хо¬ті¬ло¬ся по¬чу¬ха¬ти сво¬го язи¬ка, а не бу¬ло з ким.
-Е, ні! Ви спо¬чат¬ку ска¬жіть, хто ви та¬кі є, бо ось не¬що¬дав¬но си¬ді¬ли ве¬чо¬рі ба¬би на¬сін¬ня лус¬ка¬ли, як ідуть два чо¬ло¬ві¬ка і пи¬та¬ють, в ко¬го мож¬на сви¬ней ку¬пи¬ти. Ну ба¬би яс¬не ді¬ло со¬ро¬ки язи¬ка¬ті все їм роз¬по¬ві¬ли, в ко¬го, скіль¬ки, де і як. Про все роз¬па¬тя¬ка¬ли, а на ра¬нок гоп і сви¬ней всіх по¬кра¬ли. А хто бу¬ли ті двоє, хто зна, ім’я не пи¬та¬ли і об¬лич¬чя їх¬ніх в су¬тін¬ках не¬роз¬ди¬ви¬лись.Так ось я і в вас пи¬таю, хто та¬кі, щоб по¬тім ле¬д¬ве що і ...
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич сер¬ди¬то пе¬ре¬рвав йо¬го ба¬зі¬кан¬ня.
-Слу¬хай дід, ми в те¬бе не про сви¬ней пи¬тає¬мо! Як¬що то¬бі, так тре¬ба, то знай, що я пол¬ков¬ник з Рач¬ків¬ки. Ка¬жи не тяг¬ни де жи¬ве Ка¬те¬ри¬на з доч¬кою!
-А зва¬ти те¬бе як пан пол¬ков¬ник?
До¬ве¬ло¬ся від¬по¬ві¬сти, бо над¬то бу¬ло вже не¬тер¬піж і ду¬же  хо¬ті¬ло¬ся Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу її по¬ба¬чи¬ти. Про¬те ста¬ро¬му цьо¬го бу¬ло ма¬ло, йо¬му пос¬пі¬ша¬ти не бу¬ло ку¬ди, а де¬же хо¬ті¬ло¬ся по¬че¬са¬ти язи¬ка.
-А то хто в те¬бе, що за та¬кий бра¬вий па¬ру¬бок?-за¬пи¬тав дід про Мі¬тяя.
-То ден¬щик мій, Мі¬тяй. Ка¬жи дід, чи зна¬єш де її ха¬та?!-роз¬дра¬то¬ва¬но ви¬гук¬нув пол¬ков¬ник.
-То ді¬ло та¬ке, що при¬га¬да¬ти пот¬ріб¬но. Так як ка¬жеш зва¬ти вдо¬ву?
-Ка¬те¬ри¬на! І доч¬ка в неї Оле¬ся!
-Ка¬те¬ри¬на, Ка¬те¬ри¬на...Це ви¬пад¬ком не гар¬на та¬ка мо¬ло¬ди¬ця з ру¬ся¬вою ко¬сою?
-Во¬на, во¬на!-під¬твер¬див Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич.
-А доч¬ку як зва¬ти?
-Оле¬ся, Оле¬ся її зва¬ти!
-Та¬ка бі¬ля¬ва, бра¬ве¬сень¬ка? В неї ще на¬че ро¬дим¬ка на що¬ці і ко¬са за¬пле¬те¬на?
-Во¬на, во¬на! Й ро¬дим¬ка є і ко¬са! Ка¬жи швид¬ше де жи¬вуть!-не¬тер¬п¬ля¬че ви¬гук¬нув пол¬ков¬ник.
-А в ма¬те¬рі шрам на бро¬ві?
-Так, і шрам є! Ну, чо¬го тяг¬неш, ка¬жи ку¬ди їха¬ти!
Дід роз¬вів ру¬ка¬ми.
-Ні, не знаю...Не знаю де та¬кі жи¬вуть. Не¬ма в нас та¬ких. От при¬мі¬ром є Пе¬цька, Дриш¬лі Іва¬на вдо¬ва, що ми¬ну¬лої зи¬ми га¬луш¬кою по¬да¬вив¬ся, так та¬ка є. Мо¬жу вам по¬ка¬за¬ти де жи¬ве. Во¬на прав¬да куль¬га¬ва, ря¬ба і ко¬со¬ока, але та¬ка ду¬жа, що ка¬ба¬на вдер¬жить, ко¬ли ко¬лють, хоч лі¬ни¬ва. Доб¬рою то¬бі па¬рою бу¬де па¬не пол¬ков¬ни¬ку, ой і па¬ра гар¬на з вас ви¬йде, очей не ві¬дір¬ва¬ти! Жі¬ноч¬ка для вас в са¬мий раз! А тих, ко¬го шу¬кає¬те, тих не¬має і не знаю про ко¬го...-від¬по¬вів він роз¬во¬дя¬чи ру¬ка¬ми і по¬тім по¬чу¬хав со¬бі за ву¬хом.
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич оша¬ле¬нів:
-Як то не зна¬єш? Ти ж сам ка¬зав, що бі¬ля¬ва, що ма¬тір з ко¬сою!
Дід за¬тяг¬нув¬ся і ви¬пус¬тив хма¬ру ди¬му.
-Ма¬ло, що я ка¬зав. А ба¬би всі з ко¬сою. Це он як¬би ти був з ко¬сою, а бо в спід¬ни¬ці, то від¬ра¬зу від¬мін¬ність вид¬но бу¬ла б, бо чо¬ло¬вік то¬го не но¬сить, крім мос¬ка¬ли¬ків го¬роб¬чи¬ків Пет¬ра ца¬ря сол¬дат, а так хто зна ко¬го вам пот¬ріб¬но?
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич плю¬нув з пе¬ре¬сер¬дя. Він зро¬зу¬мів, що дід над ним по¬ті¬ша¬є¬ть¬ся і то¬му з ним ли¬ше по¬рож¬ньо зга¬яв час.
-Тьху, от впер¬тий на¬род! Віс¬лю¬ки якісь! По¬ї¬ха¬ли, он в хлоп¬ча¬ків роз¬пи¬тає¬мо.-ска¬зав він Мі¬тяю і вка¬зав на ді¬тей, які ба¬ви¬лись на ву¬ли¬ці. Ді¬ти по¬ка¬за¬ли де жи¬ве Ка¬те¬ри¬на і во¬ни не гая¬чи ча¬су швид¬ко під’їхали до її дво¬ру.
На ву¬ли¬ці зі¬бра¬лось чи¬ма¬лень¬ко гля¬да¬чів, бо не ко¬жен день про¬їджає брич¬ка з пол¬ков¬ни¬ком при пов¬но¬му па¬ра¬ді з бу¬ке¬том кві¬тів, а за брич¬кой по¬біг¬ло з де¬ся¬ток за¬мур¬за¬них хлоп¬ча¬ків. Пол¬ков¬ник спо¬чат¬ку їх від¬га¬няв.
-Киш, киш!-не¬на¬че на во¬рон кри¬чав на них він, але це їх ще біль¬ше за¬па¬лю¬ва¬ло і во¬ни по¬ча¬ли вес¬ло драж¬ни¬тись і ки¬да¬тись груд¬ка¬ми зем¬лі, і на¬шо¬му бра¬во¬му во¬які пол¬ков¬ни¬ку з ор¬де¬ном, який він по¬зи¬чив у Ко¬пи¬ті¬на при¬йш¬лось зі¬щу¬ли¬тись і увер¬та¬тись від їх кид¬ків.Спо¬чат¬ку він на¬віть зу¬пи¬нив ко¬ней і Мі¬тяй по¬про¬бу¬вав ві¬діг¬на¬ти діт¬ла¬хів, але мар¬но і то¬ді об¬ра¬ли пра¬виль¬ну так¬ти¬ку як¬най¬мен¬ше звер¬та¬ти ува¬гу. Це по¬дія¬ло і ко¬ли во¬ни зуп¬ни¬лись бі¬ля дво¬ру, то юр¬ба ді¬тей зник¬ла, але зі¬бра¬лась дру¬га юр¬ба пе¬ре¬важ¬но з су¬сі¬дів.
Ка¬те¬ри¬на ра¬зом з доч¬кою по¬ра¬ла¬ся бі¬ля сви¬ней, і ко¬ли до неї при¬біг мо¬лод¬ший си¬нок Іван¬ко, хлоп¬чик ро¬ків де¬ся¬ти й ска¬зав:
-Ма¬мо, а до нас якийсь важ¬ний вій¬сь¬ко¬вий мос¬каль!
Во¬на ви¬гля¬ну¬ла й по¬ба¬чив¬ши то¬го, який чим¬чи¬ку¬вав з ви¬тяг¬ну¬тою ру¬кою з бу¬ке¬том в од¬ній ру¬ці і пляш¬кою ви¬на в ін¬шій в на¬прям¬ку до¬му, ска¬за¬ла доч¬ці:
-Га¬ли¬но, за¬л¬и¬ш¬ай¬ся ди¬ти¬но тут, а я пі¬ду по¬див¬люсь, що там стряс¬лось, що во¬но та¬ке до нас за¬ві¬та¬ло.
Ли¬за¬ков по¬ба¬чив¬ши гар¬ну мо¬ло¬ди¬цю-Га¬ли¬ни¬ну ма¬тір Ка¬те¬ри¬ну, по¬ду¬мав:
«Нів¬ро¬ку жі¬ноч¬ка, від¬ра¬зу вид¬но ма¬тір кра¬су¬ні, бо са¬ма кра¬су¬ня. Тре¬ба спо¬чат¬ку за¬вою¬ва¬ти сер¬це ма¬те¬рі, а по¬тім  і доч¬ка бу¬де мо¬єю, як ма¬ти їй ска¬же!»
Він пос¬пі¬хом пі¬ді¬йшов, май¬же під¬біг до неї зна¬йо¬ми¬тись: Став¬ши на од¬не ко¬лі¬но й про¬стя¬гаю¬чи бу¬кет кві¬тів, він уро¬чи¬сто про¬мо¬вив:
-До¬зволь¬те від¬ре¬ко¬мен¬ду¬ва¬тись, пол¬ков¬ник Її Ім¬пе¬ра¬тор¬ської Ве¬лич¬но¬сті Н-сько¬го пол¬ка Рач¬ків¬сь¬ко¬го гар¬ні¬зо¬ну Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич Ли¬за¬ков, до вас Ка¬те¬ри¬но Іва¬нів¬но в ду¬же важ¬ли¬вій спра¬ві.
Ка¬те¬ри¬на бу¬ла вдо¬вою, її чо¬ло¬вік за¬ги¬нув ще в Прус¬ській кам¬па¬нії і то¬му по¬ду¬ма¬ла:
«Від¬ко¬ша да¬ти зав¬жди встиг¬не¬мо…Тре¬ба до¬ві¬да¬тись, що цей крен¬дель на¬справ¬ді хо¬че і чи з сер¬йоз¬ни¬ми він на¬мі¬ра¬ми», від¬по¬ві¬ла:
-Щось не пам’ятаю Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу, щоб ми десь з ва¬ми зна¬йо¬ми¬лись.
Ли¬за¬ков клац¬нув¬ши під¬бо¬ра¬ми в по¬зи¬ції струн¬ко, ба¬дьо¬ро ви¬гук¬нув:
-За цим ді¬ло не ста¬не, мож¬на вва¬жа¬ти, що вже по¬зна¬йо¬ми¬лись моя лю¬ба па¬ні!
«Щось над¬то хва¬цько, про¬те ні¬чо¬го, а він ви¬яв¬ля¬є¬ть¬ся ку¬мед¬ний.»-по¬ду¬ма¬ла Ка¬те¬ри¬на.
-Ай справ¬ді!- пос¬міх¬ну¬лась во¬на, -Ну що ж про¬ходь¬те до ха¬ти.А я з доч¬кою са¬ме бі¬ля сви¬ней по¬ра¬юсь.
«Та¬ка нім¬фа, і сви¬нар¬ни¬ку по¬ряд з ци¬ми бруд¬ни¬ми тва¬ри¬на¬ми»-по¬ду¬ма¬лось йо¬му, але в цей мо¬мент на ньо¬го на¬ки¬нувсь пес Куд¬лай, і ха¬зяй¬ці при¬йш¬лось дов¬го то¬го вго¬мо¬ню¬ва¬ти.
-Про¬ходь¬те, про¬ходь¬те, не звер¬тай¬те ува¬ги, він в нас пес до¬б¬рий і ку¬сає не бо¬ля¬че.-по¬жар¬ту¬ва¬ла ха¬зяй¬ка.
На¬реш¬ті за¬ли¬шив¬шись в світ¬ли¬ці вдвох во¬на по¬са¬до¬ви¬ла пол¬ков¬ни¬ка на ла¬ву за¬сте¬ле¬ну ви¬ши¬тим по¬лот¬ном бі¬ля сто¬лу .Той пос¬та¬вив пляш¬ку і на¬ста¬ла знія¬ко¬ві¬ла мов¬чан¬ка.
«За¬раз поч¬не за¬ли¬ця¬тись»- по¬ду¬ма¬ла во¬на й за¬пи¬та¬ла.
-Що за ді¬ло в вас до ме¬не па¬не пол¬ков¬ни¬ку?
Ли¬за¬ков знія¬ко¬ві¬ло роз¬по¬чав.
-Ро¬зу¬міє¬те Ка¬те¬ри¬но Іва¬нів¬но...Я пол¬ков¬ник, ще не ста¬рий, але вже тро¬хи по¬жив...Ко¬ли я вас по¬ба¬чив...Ва¬ша кра¬са...
-Звід¬кі¬ля ви про ме¬не знає¬те?- зди¬во¬ва¬но пе¬ре¬пи¬та¬ла жін¬ка Ли¬за¬ко¬ва при¬мі¬тив¬ши, що во¬йов¬ни¬чий за¬пал то¬го, який їй так спо¬до¬бав¬ся спо¬чат¬ку, пі¬шов на¬ні¬вець.
-Ба¬чив якось.-збре¬хав Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич,- і про¬дов¬жу¬вав:-Я чо¬ло¬вік не бід¬ний, при  до¬б¬рих стат¬ках. Має¬мо лю¬ба па¬ні й сі¬мей¬ні має¬ста¬ти з до¬ход¬цем в де¬кіль¬ка ти¬ся¬чок в рік-с…Крім то¬го плат¬ня в ме¬не ви¬со¬ка і сам я ша¬нов¬на Ка¬те¬ри¬но Іва¬нів¬но ро¬дом з дво¬рян ще до¬пе¬то¬ров¬ських...-ка¬зав він хоч і тріш¬ки зби¬ваю¬чись, про¬те сприт¬но роб¬ля¬чи су¬міш прав¬ди з брех¬нею, але вдо¬ва рап¬том йо¬го пе¬ре¬рва¬ла.
-Про¬бач¬те па¬не пол¬ков¬ни¬ку, але ме¬ні зов¬сім не ці¬ка¬во зна¬ти ва¬ші стат¬ки. Ми лю¬ди не¬ба¬га¬ті, а чу¬жі гро¬ші нам ра¬ху¬ва¬ти ні до чо¬го…
-Ну чо¬го ж чу¬жі…В ме¬не так би мо¬ви¬ти са¬мі, що не на є ці¬ка¬ві про¬жек¬ти-с, що¬до на¬шо¬го су¬міс¬но¬го –с, так би мо¬ви¬ти…
«Ого, як ро¬зі¬гнав¬ся!»-зди¬ву¬ва¬лась вдо¬ва. «Хто йо¬го зна, чи прав¬ду ка¬же, чи про¬сто бре¬ше…» -по¬ду¬ма¬ла во¬на ви¬рі¬шив¬ши тріш¬ки при¬сту¬ди¬ти за¬пал за¬ли¬цяль¬ни¬ка.
-Але ж я вас ша¬нов¬ний зов¬сім не знаю…-пе¬ре¬би¬ла во¬на йо¬го.
-Ну ме¬не Ка¬те¬ри¬но Мат¬ві¬їв¬но кож¬на со¬ба…-по¬чав ка¬за¬ти Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич і ма¬ло не бовк¬нув: «Кож¬на со¬ба¬ка вгар¬ні¬зо¬ні знає…», але вчас¬но по¬пра¬вив: -Тоб¬то кож¬на по¬важ¬на осо¬ба в гар¬ні¬зо¬ні знає і в Пе¬тер¬бу¬зі я лю¬ди¬на ві¬до¬ма…
-Ну ми в сто¬ли¬цях не бу¬ва¬ли, хі¬ба що до Киє¬ва на Пас¬ху з доч¬кою в Лав¬ру хо¬ди¬ли, але Ки¬їв не Пе¬тер¬бург і дав¬но вже не сто¬ли¬ця…
-Це ні¬чо¬го, ні¬чо¬го, Ка¬те¬ри¬но Іва¬нів¬но…Як ми по¬ла¬ди¬мо і в нас з ва¬ми вий¬дуть мої гар¬ні про¬жек¬ти-с…
-Але ж па¬не пол¬ков¬ни¬ку, я вас не знаю і ма¬буть для то¬го, щоб до¬б¬ре ви¬йш¬ли ва¬ші гар¬ні про¬жек¬ти, не¬об¬хід¬но, щоб во¬ни не су¬пер¬ечи¬ли ма¬біть і на¬шим про¬жек¬там…-су¬во¬ро пе¬ре¬би¬ла во¬на йо¬го.-Роз¬ка¬жіть тріш¬ки для по¬чат¬ку про се¬бе.-Зми¬лу¬ва¬ла¬ся во¬на, по¬тім по¬ба¬чив¬ши, як су¬во¬рість роз¬гу¬би¬ла пол¬ков¬ни¬ка.
-Ну, я чо¬ло¬вік са¬мот¬ній, ні¬ко¬ли не був жо¬на¬тим...У вас доч¬ка кра¬су¬ня...-про¬ка¬зав Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич тріш¬ки зби¬ваю¬чись в сло¬вах.            
«За¬ко¬хав¬ся в ме¬не ма¬буть, то¬го й за¬їка¬є¬ть¬ся.»-пиль¬но вдив¬ляю¬чись по¬ду¬ма¬ла Ка¬те¬ри¬на.
-Ну, а я жи¬ву са¬ма, з доч¬кой та си¬ном, чо¬ло¬вік в ме¬не за¬ги¬нув в ми¬ну¬лу кам¬па¬нію. Са¬мій зви¬чай¬но важ¬ко, але доч¬ка вже май¬же до¬рос¬ла-ші¬ст¬на¬дцять літ і си¬ноч¬ку Іван¬ку вже де¬сять, то по гос¬по¬дар¬ст¬ві до¬по¬ма¬га¬ють...Як¬що в вас дійс¬но сер¬йоз¬ні на¬мі¬ри..
-Са¬мі, що не на є сер¬йоз¬ні, ось по¬ди¬віть¬ся!-і він діс¬тав се¬реж¬ки з ки¬ше¬ні.
-Ой, це ме¬ні?
Пол¬ков¬ник хо¬тів ска¬за¬ти,що доч¬ці, але во¬на так зди¬во¬ва¬но і вра¬же¬но за¬пи¬та¬ла, що він по¬ду¬мав¬ши- «По¬да¬рю ці ма¬те¬рі, а доч¬ці дру¬гим ра¬зом  щось ін¬ше ку¬п¬лю зго¬дом», ска¬зав:
-В-вам-с.-ле¬д¬ве про¬го¬во¬рив він і не¬твер¬дою ру¬кою про¬стяг¬нув їй се¬реж¬ки.
-Ой спа¬си¬бі, ме¬ні ще ні¬хто не ро¬бив та¬ких по¬да¬рун¬ків, во¬но то якось не¬зруч¬но, але від¬ра¬зу вид¬но, що ви чо¬ло¬вік не¬жа¬діб¬ний, не¬по¬га¬ний, але ж ми з про¬стих ко¬за¬ків, я про¬ста ко¬зач¬ка...
-Та це не важ¬ли¬во...
-Ну ви пря¬мо якось пос¬пі¬шає¬те…Все так за¬над¬то швид¬ко...
-Чо¬го нам ж жда¬ти , ве¬сіл¬ля хоч зав¬тра!-ра¬діс¬но ви¬гук¬нув Ли¬за¬ков.
-Ну не зав¬тра, тре¬ба хоч мі¬сяць який пі¬до¬ж¬да¬ти, роз¬зна¬йо¬ми¬тись, це ді¬ло не тер¬пить пос¬пі¬ху, адже на все жит¬тя.
-Я не про¬ти, мі¬сяць, так мі¬сяць...Але до¬зволь¬те за¬пи¬та¬ти, мож¬на на доч¬ку ва¬шу по¬гля¬ну¬ти?
Ка¬те¬ри¬на зди¬ву¬ва¬лась.
-А на ві¬що зда¬ла¬ся вам моя доч¬ка?
-Як це на¬ві¬що?-оте¬те¬рів Ли¬за¬ков,-А на ко¬му ж ме¬ні же¬ни¬ти¬ся , як не на ва¬шій доч¬ці?
Жін¬ка на¬хму¬ри¬ла бро¬ви.
-Так це ви про доч¬ку весь час хо¬ті¬ли ска¬за¬ти?
«Щось не ту¬ди во¬но йде, тре¬ба не зля¬ка¬ти цю пташ¬ку»-по¬ду¬мав амур¬ний стра¬тег і мо¬вив:
-Ну не зов¬сім тіль¬ки про доч¬ку...
-Як це не зов¬сім?  Ви до ко¬го при¬їха¬ли до ме¬не чи до доч¬ки?-сер¬ди¬то зпи¬та¬ла на¬су¬пив¬ши бро¬ви во¬на.
-Ну до доч¬ки...-про¬го¬во¬рив він, але по¬ба¬чив¬ши, жо жін¬ка за¬раз поч¬не лю¬ту¬ва¬ти до¬дав:
-Й до вас теж.
-Так до доч¬ки, чи до ме¬не!-во¬на при¬вста¬ла Ка¬те¬ри¬на й з пе¬ре¬сер¬дя гріз¬но взя¬ла ру¬ки в бо¬ки.
-До доч¬ки...-ле¬д¬ве про¬го¬во¬рив він.
-А се¬реж¬ки на¬ві¬що то¬ді да¬ри¬ли?
-Ну це за¬для зна¬йом¬ст¬ва так ска¬за¬ти...Щоб вра¬жен¬ня гар¬не за¬ли¬ши¬ти-с...-по¬чав за¬їка¬ти¬ся Ли¬за¬ков.
Вдо¬ва по¬вер¬ну¬ла йо¬му по¬да¬ру¬нок.
-Не пот¬ріб¬но ме¬ні ва¬ших се¬ре¬жок, як¬що до доч¬ки при¬йш¬ли, то й роз¬мов¬ляй¬те з доч¬кою!-сер¬ди¬то мо¬ви¬ла во¬на й ви¬гля¬нув¬ши за две¬рі над¬вір крик¬ну¬ла:
-Оле¬сю!Йди но сю¬ди ди¬ти¬но!
Ли¬за¬ков тим ча¬сом за¬хо¬вав се¬реж¬ки і ска¬зав:
-Як це з доч¬кою?Та що во¬на ро¬зу¬мі¬є¬ть¬ся в цих спра¬вах! Я Ка¬те¬ри¬но Іва¬нів¬но ду¬мав з ва¬ми, як з ма¬тір’ю все спо¬чат¬ку об¬го¬во¬ри¬ти...
-Як це з ма¬тір’ю?Не ме¬ні бу¬ти з ва¬ми, як з чо¬ло¬ві¬ком, а їй! А як¬що та¬ка бі¬да тра¬пить¬ся, що по¬ко¬хає вас, то й жи¬віть, але тіль¬ки по за¬ко¬ну по¬він¬чав¬шись в церк¬ві, як і на¬ле¬жить! А як¬що ні, то йдіть під три чор¬ти й го¬ло¬ву нам про¬стим лю¬дям не мо¬роч¬те!-сер¬ди¬то ви¬гук¬ну¬ла вдо¬ва, аж тут і Оле¬ся в две¬рі.
-Ле¬ська ти зна¬єш цьо¬го па¬на?-за¬пи¬та¬ла в неї ма¬тір.
Ли¬за¬ков, ко¬ли по¬ба¬чив дів¬чи¬ну став на ко¬лі¬на і зміг ли¬ше про¬мо¬ви¬ти:
-Нім¬фа...
Оле¬ся по¬гля¬ну¬ла на ньо¬го і пирс¬ну¬ла від смі¬ху.
-Чо¬го ж не знаю, знаю.
-Як ти йо¬го зна¬єш? І де ви по¬зна¬йо¬ми¬лись?
-А він за мною під¬гля¬дав, ко¬ли я в став¬ку ку¬па¬лась.
-Як під¬гля¬дав? А ти що?
-А я йо¬му за це ку¬ла¬ком в око да¬ла.
-Мо¬ло¬дець доч¬ко, а те¬пер ска¬жи ма¬те¬рі, чи ба¬ла¬ка¬ли ви ще про щось і чи по¬до¬ба¬є¬ть¬ся то¬бі цей ба¬га¬тий пан?
-Не ба¬ла¬ка¬ли і не по¬до¬ба¬є¬ть¬ся. На¬що він ме¬ні, в ме¬не Ва¬силь¬ко є.
Ка¬те¬ри¬на по¬вер¬ну¬лась до Ли¬за¬ко¬ва.Той до¬сі сто¬яв нав¬ко¬ліш¬ки.
-Ось ба¬чи¬те Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу,не по¬до¬бає¬тесь ви мо¬їй доч¬ці.
-Як це не по¬до¬ба¬юсь...Ось се¬реж¬ки при¬йміть...-він зно¬ву діс¬тав з кар¬ма¬на се¬реж¬ки й про¬стяг¬нув Оле¬сі.
-Геть!-за¬кри¬ча¬ла ма¬ти, -А ну геть з мо¬го дво¬ру!
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич Ли¬за¬ков по¬віль¬но під¬вівсь , от¬рях¬нувсь і ска¬зав:
-Мо¬же ще якось за¬ла¬го¬ди¬мо з пре¬пар¬до¬ном-с так би мо¬ви¬ти по¬лю¬бов¬но?
Ма¬ти оша¬ле¬ні¬ла й по¬ча¬ла ви¬штов¬ху¬ва¬ти то¬го за две¬рі.
-А ну геть без пре¬пар¬до¬на! Чи ви на¬шої мо¬ви не ро¬зу¬міє¬те?А то за¬раз су¬сі¬дів по¬кли¬чу!
Від її кри¬ку вже й так зі¬бра¬лось чи¬ма¬лень¬ко су¬сі¬дів і Мі¬тяй ска¬жі¬мо від¬вер¬то на коз¬лах вже над¬то не¬впев¬не¬но по¬чу¬вав¬ся й по¬чув¬ши лай¬ку в ха¬ті, з не¬тер¬пін¬ням че¬кав ре¬ти¬ру¬ван¬ня.
Ли¬за¬ков зно¬ву от¬рях¬нувсь, взяв пляш¬ку ви¬на зі сто¬лу й мо¬вив:
-Ви ще по¬жал¬кує¬те.
Ка¬те¬ри¬на хльос¬ну¬ла йо¬го бу¬ке¬том кві¬тів по об¬лич¬чю.
-Ти ди¬ви, ще й по¬гро¬жує, яке лай¬но!
Ли¬за¬ков як сі¬ро¬ма¬нець при¬ги¬наю¬чись і ог¬ля¬даю¬чись ви¬йшов за две¬рі під ре¬гіт су¬сі¬дів, які ку¬пою стоя¬ли бі¬ля ти¬ну й звіс¬но все чу¬ли.
-Ви то¬го, не ду¬же, а то я й на ка¬тор¬гу мо¬жу всіх вас... -ти¬хо ви¬ле¬ті¬ла з ньо¬го по¬гро¬за, ко¬ли він ози¬раю¬чись по кут¬кам від¬хо¬див до брич¬ки, як рап¬том пес Куд¬лай вче¬пивсь йо¬му в чо¬біт. Ка¬те¬ри¬на взя¬ла від¬ро з во¬дою, що стоя¬ло в кут¬ку й хлюп¬ну¬ла на пол¬ков¬ни¬ка на¬вздо¬гін.
 -На ось за¬сра¬нець і щоб біль¬ше в на¬шо¬му до¬мі ду¬ху тво¬го не бу¬ло!
-Я вам не про¬сто якесь та¬ке ся¬ке, я для вас ве¬ли¬ке не¬аби¬що, дво¬ря¬нин і пол¬ков¬ник!-сер¬ди¬то крик¬нув він на¬ма¬гаю¬чись від¬би¬тись від со¬ба¬ки.
-Їдь вже ве¬ли¬ке аби¬що, лю¬дей не смі¬ши!-ви¬гук¬ну¬ла на¬вздо¬гін Кат¬ря під сміх су¬сі¬дів, які зі¬бра¬лись бі¬ля ти¬ну, але Ли¬за¬ков ря¬тую¬чись від вір¬но¬го пса вже плиг¬нув в брич¬ку й крик¬нув¬ши Мі¬тяю:
-По¬га¬няй в Рач¬ків¬ку! Хут¬ко!-за¬ли¬шив ли¬ше ку¬ря¬ву.
На¬вздо¬гін то¬му по¬ле¬тів бу¬кет. Ко¬ли все за¬спо¬кої¬лось, Оле¬ся пі¬ді¬йшла до ма¬те¬рі і ска¬за¬ла:
-А це був той пан, що ку¬п¬ляв в дядь¬ка Ва¬си¬ля ху¬тір і обіс...всь.
На що ма¬тір від¬по¬ві¬ла:
-Ти ди¬ви же¬ни¬шок, а я й ка¬жу за¬сра¬нець і є!
І Ка¬те¬ри¬на ла¬гід¬но об¬ня¬ла доч¬ку.

Роз¬діл VIII
                Ви¬кра¬ден¬ня..

Весь на¬ступ¬ний день пол¬ков¬ник не по¬ка¬зу¬вав¬ся з ха¬ти, й ні¬ко¬го не при¬ймав, на¬віть в пол¬ко¬вих спра¬вах Ко¬пи¬ті¬на.
«От бі¬со¬ві ба¬би! Ну що з ни¬ми по¬ро¬биш?» - Ду¬мав скруш¬но він і весь віль¬ний час на¬пру¬же¬но на¬ма¬гав¬ся роз¬роб¬ля¬ти  по¬даль¬ші пла¬ни за¬вою¬ван¬ня Га¬ли¬ни, але ро¬зу¬мів, що те¬пер пі¬сля та¬ко¬го без¬слав¬но¬го фіа¬ско, що б він не зро¬бив, ні¬чо¬го в ньо¬го не ви¬йде, бо над¬то га¬неб¬но то¬ді від¬бу¬ло¬ся про¬щан¬ня.
«По доб¬ро¬му не змог¬лось, ро¬би¬ти ні¬чо¬го, бу¬де¬мо по по¬га¬но¬му» -по¬ду¬ма¬лось якось в по¬ри¬ві зло¬сті і в ньо¬го в го¬ло¬ві по¬чав на¬ро¬джу¬ва¬тись один під¬ступ¬ний за¬дум.
Ска¬жі¬мо від¬ра¬зу сам пол¬ков¬ник був до¬сить рі¬шу¬чим, ма¬буть не бо¬яз¬ким, крім то¬го лю¬бов, чи то пак по¬тяг, ро¬бить див¬ні ре¬чі, лю¬ди¬на стає здат¬ною на та¬кі вчин¬ки, що по¬тім са¬ма ди¬ву¬є¬ть¬ся. Ось і наш пол¬ков¬ник , як би йо¬му ска¬за¬ли до зу¬ст¬рі¬чі з Га¬ли¬ною, що він бу¬де на¬силь¬ни¬цькі ви¬кра¬да¬ти якесь мо¬ло¬де дів¬чи¬сько, він би сам ні¬ко¬ли цьо¬му не по¬ві¬рив, але ми¬нув час і він це ро¬бить і на¬віть не ди¬ву¬є¬ть¬ся цьо¬му. Оле¬ся¬кож¬ну ніч вви¬жа¬ла¬ся йо¬му і ма¬ни¬ла сво¬ї¬ми при¬на¬да¬ми, а са¬ме гір¬ше що мо¬же від¬чу¬ва¬ти за¬ко¬ха¬ний, на¬віть та¬ким тва¬ри¬ня¬чим спо¬со¬бом, як пол¬ков¬ник, -це нез¬мо¬га ба¬чи¬тись з об’єктом сво¬їх жа¬дань. Про свій план він спо¬чат¬ку ви¬рі¬шив ні¬ко¬му не ка¬за¬ти, але ро¬зу¬мію¬чи, що сам йо¬го ви¬ко¬на¬ти бу¬де не в змо¬зі, роз¬по¬вів де¬чо¬го ден¬щи¬ку Мі¬тяю. Мі¬тяй був не¬на¬че вір¬ний пес. За до¬б¬ру їжу зі сто¬ла гос¬по¬да¬ря і мож¬ли¬вість ін¬ко¬ли до¬б¬ря¬че на¬жлук¬ти¬тись, він був зда¬тен на все що за¬вгод¬но бу¬де ха¬зя¬ї¬ну, а ос¬кіль¬ки ро¬зу¬мом не ви¬різ¬няв¬ся, то й лиш¬ніх за¬пи¬тань ні¬ко¬ли не ро¬бив.
-Тре¬ба Мі¬тяю ви¬кра¬сти ту дів¬чи¬ну, до якої ми їз¬ди¬ли в Хво¬стів¬ку.- ска¬зав він ден¬щи¬ку, а той зди¬во¬ва¬но глип¬нув сво¬ї¬ми бель¬ка¬ми і за¬пи¬тав, що бу¬ла вза¬га¬лі ве¬ли¬ка рід¬кість.
-Так то ж не дів¬чи¬на, а до¬б¬ра мо¬ло¬ди¬ця.-ска¬зав він маю¬чи на ува¬зі Ка¬те¬ри¬ну.
-Я не про її ма¬тір, а про дів¬чи¬сько. Вкра¬деш, тіль¬ки щоб ні¬хто не знав і при¬не¬сеш сю¬ди в гар¬ні¬зон. Ро¬та за¬ткнеш і про¬ве¬зеш в брич¬ці в міш¬ку, я роз¬по¬ря¬джен¬ня дам щоб про¬пус¬ти¬ли, але ні¬ко¬му ні чи¬рик.
-Як це па¬не пол¬ков¬ни¬ку жи¬ву лю¬ди¬ну від ма¬те¬рі без нія¬ко¬го спро¬су на¬че ху¬до¬би¬ну яку?- зно¬ву за¬дав лиш¬нє за¬пи¬тан¬ня ту¬пий ден¬щик.
-Свої за¬пи¬тан¬ня за¬сунь со¬бі зна¬єш ку¬ди!Ти ме¬ні за¬пи¬тан¬ня не за¬да¬вай, а ро¬би що тре¬ба і мов¬чи, бо от¬ри¬ма¬єш шпіц¬ру¬те¬нів до¬б¬ря¬че до смер¬ті, а я знай¬ду за що. А спра¬ву зро¬биш до¬б¬ре, без шу¬му, то кар¬бо¬ван¬ця на го¬ріл¬ку дам!- сер¬ди¬то на¬кри¬чав на то¬го Ли¬за¬ков.
Мі¬тяй зні¬тив¬ся.
-Так точ¬но па¬не пол¬ков¬ни¬ку, але пот¬ріб¬но це ді¬ло якось ви¬слі¬ди¬ти, бо пос¬пі¬хом та¬ке не про¬вер¬неш.
-Сам знаю, даю то¬бі час тиж¬день, ви¬слі¬ди, але щоб дів¬чи¬на бу¬ла ось тут зв’язана і з ро¬том за¬ткну¬тим і щоб ні¬хто цьо¬го не знав, бо спи¬та¬ють в те¬бе, а не в ме¬не. Мот¬рю я по¬пе¬ре¬джу.
Ста¬ра Мот¬ря теж бу¬ла не¬чис¬та на ру¬ку і пол¬ков¬ник не сум¬ні¬вав¬ся, що за до¬б¬ру плат¬ню во¬на йо¬му до¬по¬мо¬же. Ба¬ла¬ка¬ли, що та бу¬ла на¬віть відь¬мою і зна¬ла¬ся на при¬во¬рот¬но¬му зіл¬лі, то¬му Ли¬за¬ков не сум¬ні¬вав¬ся в ще од¬но¬му спіль¬ни¬ко¬ві.
Ми¬тяй мах¬нув згід¬но го¬ло¬вою і зди¬во¬ва¬ний та¬ким зав¬дан¬ням пі¬шов по¬ра¬тись бі¬ла брич¬ки.на¬сам¬пе¬ред він при¬го¬ту¬вав мі¬шок і мо¬туз¬ку, щоб зв’язати, по¬тім зна¬йшов¬ся і кляп щоб за¬ткну¬ти ро¬та. Бур¬ми¬ло він був здо¬ро¬вий то¬му не сум¬ні¬вав¬ся, що сам впо¬ра¬є¬ть¬ся. Вве¬че¬рі він ска¬зав Ли¬за¬ко¬ву:
-Сьо¬го¬дні дів¬чи¬на бу¬де в вас, -на що той роз¬дра¬то¬ва¬но грим¬нув.
-Ме¬ні не пот¬рі¬бен пос¬піх! Не¬хай піз¬ні¬ше, та щоб спра¬ва бу¬ла ви¬ко¬на¬на до¬б¬ре і без зай¬во¬го шу¬му! По¬че¬кай з тиж¬день, по¬їдь в роз¬від¬ку, при¬слі¬ди її і то¬ді ро¬би що то¬бі по¬ве¬лі¬ли.- за¬кін¬чив він вже тро¬хи пом’ягше.

*****

Про¬йшло днів зо п’ять і Ми¬тяй піз¬но ніч¬чю при¬віз в міш¬ку Га¬ли¬ну. Він ви¬слі¬див її під ти¬ном, ко¬ли во¬на по¬вер¬та¬лась з по¬си¬день¬ків з дів¬ча¬та¬ми бі¬ля став¬ка. Ва¬силь¬ко , її хло¬пець по¬ї¬хав на яр¬ма¬рок до по¬ві¬то¬во¬го міс¬теч¬ка, то¬му до са¬мої ха¬ти Оле¬сяйш¬ла са¬ма без про¬від¬ни¬ків, бо ні¬ко¬му з хлоп¬ців не до¬зво¬ля¬ла се¬бе про¬во¬джа¬ти. Мі¬тяй за¬хо¬вав¬ся під ти¬ном , при¬кри¬тий ку¬ща¬ми ко¬лю¬чої ма¬ли¬ни й був на ча¬тах, ко¬ли во¬на ви¬гульк¬ну¬ла з-за ро¬гу ву¬ли¬ці. Він при¬ча¬їв¬ся і як тіль¬ки її пос¬тать по¬рів¬ня¬лась з ним , він ти¬хо встав і од¬ною ру¬кою за¬ту¬лив ро¬та, а дру¬гою за¬ло¬мив ру¬ку, що дів¬чи¬на, аж зі¬гну¬лась від бо¬лю, але пру¬ча¬тись не пе¬ре¬ста¬ва¬ла. По¬тім за¬ткнув в ро¬та кляп і скру¬тив ру¬ки й но¬ги мо¬туз¬кою. Ні¬хто цьо¬го не ба¬чив ли¬ше піз¬но ніч¬чю про¬хо¬дя¬чи до брич¬ки з міш¬ком в яко¬му бу¬ла Оле¬ся, він при¬вер¬нув ува¬гу двох п’яндичок, що по¬вер¬та¬ли¬ся з кор¬чми Шму¬ля, один з яких ска¬зав дру¬го¬му:
-Ти ди¬ви ку¬ме, хтось ка¬бан¬чи¬ка по¬цу¬пив, он в міш¬ку не¬се.
На що той, хто був  по го¬ло¬су не¬на¬че п’янішим від¬по¬вів:
-Який то ка¬бан¬чик, то там ма¬буть те¬ля, бо бач як дри¬га¬є¬ть¬ся.
Ко¬ли Га¬ли¬ну ви¬тя¬ли з міш¬ка, то во¬на по¬ба¬чи¬ла, що зна¬хо¬дить¬ся в якійсь ха¬ті , в кім¬на¬ті без ві¬кон , біль¬ше схо¬жій на при¬ко¬мі¬рок і при тьмя¬но¬му ос¬віт¬лен¬ні ка¬ган¬ців, по¬ба¬чи¬ла якусь ста¬ру, в якій впіз¬на¬ла чак¬лун¬ку з су¬сід¬ньо¬го се¬ла ста¬ру Мот¬рю. Мот¬ря бу¬ла три¬чі вдо¬вою, ос¬кіль¬ки всі її чо¬ло¬ві¬ки вми¬ра¬ли від за¬гад¬ко¬вих хво¬роб, а са¬ме від чах¬ло¬сті, і всі зна¬ли, що во¬на зна¬є¬ть¬ся на різ¬но¬му зіл¬лі, в ос¬нов¬но¬му не ці¬лю¬що¬му, то¬му й по¬бою¬ва¬лись її. Во¬на зби¬ра¬ла різ¬ні ко¬рін¬ня, дох¬лих жаб, і га¬дюк і ва¬ри¬ла ва¬ри¬во на який був по¬пит у дея¬ких од¬но¬сель¬ців і не тіль¬ки з Рач¬ків¬ки, а й нав¬ко¬лиш¬ніх сіл.Ді¬тей во¬на не ма¬ла і до неї бі¬га¬ли не¬чис¬ті на ру¬ку лю¬ди, бо в плат¬ню со¬бі не гре¬бу¬ва¬ла ні¬чим і кра¬де¬ним і не¬пра¬вед¬но одіб¬ра¬ним.
-Ба¬ба Мот¬рю, розв’яжіть ме¬не.-ска¬за¬ла дів¬чи¬на, на що та ли¬ше ус¬міх¬ну¬лась.
-Не мож¬на по¬ки те¬бе розв’язувати, тре¬ба, щоб ус¬ми¬ря¬лась тро¬хи.
Дів¬чи¬на зро¬зу¬мі¬ла, що тут ні¬чим со¬бі за¬ра¬ди¬ти не змо¬же і мовч¬ки ста¬ла слід¬ку¬ва¬ти за тим, що бу¬де да¬лі. Мот¬ря по¬ра¬ла¬ся бі¬ля неї, прив’язуючи зв’язані ру¬ки до ліж¬ка.
-Ні¬чо¬го, ні¬чо¬го лю¬ба, тро¬хи по¬си¬диш і ми те¬бе ви¬пус¬ти¬мо, ще й з ра¬ді¬стю бу¬деш зга¬ду¬ва¬ти ста¬ру Мот¬рю.
-Ще чо¬го не хва¬та¬ло, І за що? За те що ме¬не не¬на¬че як ту со¬ба¬ку прив’язуєте?- обу¬ри¬лась Оле¬ся.
Ста¬ра скри¬ви¬лась.
-Ні¬чо¬го ти не ро¬зу¬мі¬єш.Прив’язую, щоб дур¬ниць не на¬ро¬би¬ла.
-А за ві¬що? Що я та¬ке зро¬би¬ла, що ви ме¬не при¬пи¬нає¬те? В ме¬не ру¬ки он за¬тек¬ли.
-Ні¬чо¬го, ні¬чо¬го,-за¬ла¬ди¬ла сво¬єї ста¬ра,-Як за¬тек¬ли, так від¬те¬чуть, щоб зна¬ла як пру¬ча¬тись.
Дів¬чи¬на зі¬тхну¬ла.
-Ско¬ро за¬між ви¬йдеш за ба¬га¬то¬го па¬на.- ска¬за¬ла ста¬ра.
-За ко¬го це, чи не за то¬го мос¬каль¬сь¬ко¬го пол¬ков¬ни¬ка, що в дядь¬ка Ва¬си¬ля обіс...всь, а до нас в ту не¬ді¬лю сва¬та¬тись при¬їж¬джа¬ли.-зух¬ва¬ло за¬пи¬та¬ла Оле¬ся.
-Як ти смі¬єш про Опо¬ло¬ни¬ка Іва¬но¬ви¬ча та¬ко¬го ка¬за¬ти!-се¬ри¬то ви¬гук¬ну¬ла Мот¬ря і за¬мах¬ну¬лась на дів¬чи¬ну.
-Що би¬ти зі¬бра¬лись?- ще зух¬ва¬лі¬ше про¬мо¬ви¬ла та,-Що ви ме¬ні ма¬ти, щоб ме¬не би¬ти?
Ста¬ра зле ки¬ну¬ла оком та про¬мов¬ча¬ла.
-Ось як дядь¬ко взнає, що ви ме¬не тут дер¬жи¬те, він свою сот¬ню під¬ні¬ме й вас на чис¬ту во¬ду ви¬ве¬де й по¬ка¬рає!-не вга¬мо¬ву¬ва¬лась Оле¬ся.
Ста¬ра грим¬ну¬ла на неї.
-Як¬що не бу¬деш ме¬не й па¬на пол¬ков¬ни¬ка слу¬ха¬тись, то жи¬вою звід¬си не ви¬йдеш!
-Що ж ви ме¬ні зро¬би¬те? Вб’єте, так вби¬вай¬те, але той за¬сра¬нець ме¬ні не пот¬рі¬бен.
-Не смій йо¬го на¬зи¬ва¬ти так! Ти па¬ну пол¬ков¬ни¬ку в під¬мет¬ки не го¬диш¬ся! Мов¬чи, а то гір¬ше бу¬де!-і ста¬ра ще ту¬гі¬ше за¬тяг¬ну¬ла ву¬зол на но¬гах.-Ось кра¬ще ви¬пий це.
Во¬на під¬не¬сла до ро¬та дів¬чи¬ни якесь пій¬ло в ке¬ли¬ху, зе¬ле¬не на ви¬гляд і за¬па¬хом  по¬ли¬ні.
-Не бу¬ду ні¬чо¬го пи¬ти, са¬мі пий¬те!- крик¬ну¬ла Оле¬сяі міц¬но стис¬ла гу¬би , а під¬бо¬рід¬дям по¬ча¬ла пру¬ча¬тись.
Ста¬ра міц¬но схо¬пи¬ла ще¬ле¬пи тої збо¬ку й вли¬ла їй в ро¬та кі¬ст¬ля¬вою ру¬кою рі¬ди¬ни з ке¬ли¬ха.
-Ось так,- мо¬ви¬ла во¬на,- Тро¬хи пос¬пиш, по¬ла¬гід¬ні¬єш.-по¬чу¬ла Оле¬ся крізь пе¬ле¬ну гус¬то¬го не¬на¬че ту¬ман, що по¬во¬лі її об¬сту¬пав з всіх сто¬рін за¬бут¬тя і від¬чу¬ла, що по¬ча¬ла про¬ва¬лю¬ва¬тись в мо¬рок сну.
За¬брав¬ши ке¬лих во¬на ви¬йш¬ла з при¬ко¬мір¬ка в сі¬ни, де під¬жи¬дав її пол¬ков¬ник.
-Ну що там?-не¬тер¬п¬ля¬че за¬пи¬тав він.
-Спить.-від¬по¬ві¬ла ста¬ра Мот¬ря.
-До¬б¬ре, вий¬ди звід¬си.-по¬ве¬лів він і ста¬ра ба¬ба схи¬ли¬ла го¬ло¬ву й ви¬йш¬ла.
Пол¬ков¬ник тим ча¬сом зай¬шов в при¬ко¬мір¬ник...
Че¬рез дея¬кий час він ви¬йшов і по¬звав ста¬ру.
-Ні¬чо¬го не ро¬зу¬мію, як не ста¬рав¬ся, а як тіль¬ки до неї до¬торк¬нусь, в ме¬не чо¬ло¬ві¬ча си¬ла про¬па¬дає.- пос¬кар¬жив¬ся він.
-Ні¬чо¬го див¬но¬го.-ска¬за¬ла ста¬ра,- Не¬за¬йма¬ним на жаль, сам Гос¬подь Бог до¬по¬ма¬гає. Втім це ще не оз¬на¬чає, що в нас ні¬чо¬го не ви¬йде. Пот¬рі¬бен час…
-І скіль¬ки ме¬ні тут під две¬ри¬ма си¬ді¬ти?-обу¬рив¬ся Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич.-Я й так вже ці¬лу до¬бу не¬на¬че той пес бі¬ля по¬ро¬гу цьо¬го при¬ко¬мір¬ка че¬каю і ско¬ро від нудь¬ги гав¬ка¬ти роз¬поч¬ну.
-Це не бі¬да, аби ли¬шень не по¬ку¬сав ні¬ко¬го.-бурк¬ну¬ла ста¬ра і пол¬ков¬ник обу¬рив¬ся.
-То¬бі сміш¬ки, а я бу¬ло за¬ку¬няв і ме¬ні при¬сни¬лось, що в ме¬не хвіст ви¬ріс.-ска¬зав він сер¬ди¬то і ду¬же сер¬йоз¬но вка¬зую¬чи на міс¬це де бу¬ло б при¬род¬ньо з’явитись са¬ме цьо¬му ви¬знач¬но¬му еле¬мен¬ту  тва¬рин, тоб¬то на свій зад. 
Мот¬ря пиль¬но йо¬го об¬ди¬ви¬лась і від¬мі¬тив¬ши, що там по¬ки ні¬чо¬го но¬во¬го не утво¬ри¬лось, по¬ча¬ла пол¬ков¬ни¬ка всі¬ля¬ко за¬спо¬кою¬ва¬ти.
-Не¬має, не¬має там хво¬ста, се¬ле¬зень ви наш Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу, а що¬до дів¬ки не хви¬люй¬тесь…Ні¬чо¬го, ні¬чо¬го, нам, тоб¬то вам, тре¬ба ли¬ше ще тро¬хи по¬че¬ка¬ти, щоб її ду¬ша звик¬ла до цьо¬го ото¬чен¬ня.-від¬по¬ві¬ла ста¬ра відь¬ма і Ли¬за¬ков ні¬чо¬го не зро¬зу¬мів.-Дам ще то¬бі зго¬дом од¬но¬го зіл¬ля, і все в те¬бе ви¬йде.-до¬да¬ла во¬на зго¬дом по¬ба¬чив¬ши роз¬губ¬ле¬ні  зди¬во¬ва¬ні очі пол¬ков¬ни¬ка.   
       ****             
Про¬йшло ще де¬кіль¬ка ча¬су і Оле¬ся про¬ки¬ну¬лась.
Ко¬ли во¬на роз¬плю¬щи¬ла очі, то по¬ча¬ла зга¬ду¬ва¬ти, що з нею ста¬лось, і на¬реш¬ті при¬га¬да¬ла. Го¬ло¬ва роз¬ко¬лю¬ва¬лась і ву¬хах шу¬мі¬ло. Во¬на бу¬ла зв’язана і хтось її на¬че до¬ма¬гавсь, але су¬дя¬чи зі всьо¬го без¬ус¬піш¬но.
«Гос¬по¬ди»-по¬мо¬ли¬лась во¬на,-«До¬по¬мо¬жи ме¬ні!», і во¬на з жа¬хом уя¬ви¬ла, що бу¬де, як¬що над нею по¬глум¬лять¬ся.
Від¬кри¬лись две¬рі і зай¬шов наш ста¬рий зна¬йо¬мий пол¬ков¬ник.
-А,за¬сра¬нець явив¬ся!- ска¬за¬ла ти¬хо во¬на.
Оле¬ся¬ро¬зу¬мі¬ла, що та¬ка фра¬за не пі¬де їй на ко¬ристь, але се¬бе пе¬ре¬бо¬ро¬ти во¬на не змог¬ла.
Той по¬ну¬рив¬ся і пі¬ді¬йшов¬ши мо¬вив.
-Як¬що дас¬те сло¬во, що не бу¬де¬те бо¬рю¬ка¬тись, вас розв’яжуть.
-Розв’язуйте, а то вже рук не від¬чу¬ваю. Би¬ти не бу¬ду.-по¬обі¬ця¬ла дів¬чи¬на.
Ли¬за¬ков по¬пус¬тив пу¬та і по¬чав їх розв’язувати.
-Да¬рем¬но ви так, як¬би ви від¬ра¬зу по доб¬ро¬му...
-Що ме¬ні від¬ра¬зу по доб¬ро¬му бу¬ло в мі¬шок за¬ліз¬ти?Чи мо¬же са¬мій до вас прий¬ти?-сар¬ка¬стич¬но за¬пи¬та¬ла¬во¬на.
-Чом би й са¬мій бу¬ло не прий¬ти? - при¬йняв за чис¬ту во¬ду той.
-Так за¬про¬шен¬ня не бу¬ло! - від¬рі¬за¬ла дів¬чи¬на.-А без за¬про¬шен¬ня я ні¬ку¬ди не хо¬джу.
Той жар¬та не зро¬зу¬мів.
-Так як я зро¬бив би за¬про¬шен¬ня, як¬що ви ме¬не то¬ді з ма¬тір’ю ви¬гна¬ли з ва¬шої ха¬ти?
Оле¬сяз¬ро¬зу¬мі¬ла, що цей бов¬дур її жар¬тів не ро¬зу¬міє і за¬мовк¬ла , від¬вер¬нув¬шись до сті¬ни. Пол¬ков¬ник сів бі¬ля неї.
-Га¬ли¬ноч¬ко...Ан¬ге¬лоч¬ку мій...- роз¬по¬чав він яко¬мо¬га ла¬гід¬ні¬ше.
-З ан¬ге¬ла¬ми так не по¬во¬дять¬ся.-від¬рі¬за¬ла во¬на.
-Ро¬зу¬міє¬те,я вас ко¬хаю...
-Тим па¬че з ко¬ха¬ни¬ми!
-Ні ви не ро¬зу¬міє¬те за¬ко¬ха¬но¬го сер¬ця.Ви не ро¬зу¬міє¬те, як я стра¬ж¬дав ко¬ли...
-В шта¬ни на¬кла¬ли?- ви¬хо¬пи¬лось в дів¬чи¬ни і во¬на уя¬вив¬ши те, дзвін¬ко роз¬смія¬лась.
Пол¬ков¬ник на¬су¬пив¬ся і об¬ра¬же¬но по¬гля¬нув на неї, але про¬мов¬чав. Пос¬то¬яв тріш¬ки мовч¬ки, а по¬тім встав і ви¬йшов.
Мот¬ря йо¬го під¬жи¬да¬ла бі¬ля две¬рей весь час до то¬го при¬клав¬ши ву¬хо до шпа¬ри¬ни й все під¬слу¬хо¬вую¬чи.
-Да¬рем¬но ви її розв’зали па¬не пол¬ков¬ни¬ку. Як те¬пер тій дів¬ці зіл¬ля в ро¬та нал¬лєш? Хі¬ба що на¬силь¬но, але я са¬ма з цим ді¬лом вже не справ¬люсь.
-Ні¬чо¬го. Он є на те Мі¬тяй, він до¬по¬мо¬же. -бурк¬нув Ли¬за¬ков.
-Це до¬б¬ре, але спо¬чат¬ку я їй в їжу під¬мі¬шаю, а як ні¬чо¬го не ви¬йде, то то¬ді бу¬де¬мо си¬лою.-від¬по¬ві¬ла відь¬ма.
Але Оле¬ся¬ка¬те¬го¬рич¬но від¬мо¬ви¬лась їс¬ти будь що і пи¬ти пе¬ре¬ста¬ла зов¬сім на¬віть во¬ду й від то¬го мар¬ні¬ла не по дням, а по го¬ди¬нам.
-По¬га¬но, ду¬же по¬га¬но. Та дів¬ка так ско¬ро й зов¬сім ох¬ля¬не.-ка¬за¬ла Мот¬ря і за до¬по¬мо¬гою Мі¬тяя кор¬ми¬ла її на¬силь¬но, пе¬ред тим теж на¬силь¬но на¬пу¬вав¬ши її зіл¬лям, що по¬дав¬ляє во¬лю. Але це не ду¬же до¬по¬ма¬га¬ло. Пол¬ков¬ник кож¬ної но¬чі хо¬тів зро¬би¬ти свою під¬ступ¬ну спра¬ву на¬ру¬ги, але в ньо¬го зно¬ву і зно¬ву ні¬чо¬го не ви¬хо¬ди¬ло як і ра¬ні¬ше.
-Ду¬же силь¬но Бог взяв¬ся за неї, але в ме¬не ще є од¬не зіл¬ля, ко¬ли во¬на йо¬го вип’є, то від¬ра¬зу ж бу¬де ва¬ша.Во¬но ще ні¬ко¬ли  не під¬во¬ди¬ло, але є не¬без¬пе¬ка то¬го, хто йо¬го вип.’є, той мо¬же по¬мер¬ти, як¬що сер¬це сла¬бе.
-Так чо¬го ж ти мов¬ча¬ла до¬сі, во¬на мо¬ло¬да, не вмре! Да¬вай ро¬би своє зіл¬ля!- роз¬дра¬то¬ва¬но ви¬гук¬нув пол¬ков¬ник.
І Мот¬ря по¬ча¬ла при¬го¬тов¬ля¬ти те зіл¬ля. В ка¬зан ки¬ну¬ла су¬ше¬них жаб, му¬хо¬мо¬рів, дур¬ман-тра¬ви, ма¬ку, й ще ба¬га¬то чо¬го та¬ко¬го, що ми й не знає¬мо і не ві¬дає¬мо. Все це гус¬то мі¬ша¬ла з за¬клят¬тя¬ми, які без¬пе¬ре¬стан¬ку бу¬бо¬ні¬ла. В ка¬за¬ні дов¬го буль¬ка¬ло, а по¬тім по¬ліз¬ла зі всіх щі¬лин в ха¬ті різ¬на по¬гань куд¬ла¬та і да¬вай пір¬на¬ти в той ка¬зан. Пол¬ков¬ник ди¬вивсь і в ньо¬го очі ви¬ла¬зи¬ли від зди¬ву¬ван¬ня. Із-за кут¬ків не¬на¬че ніз¬від¬ки в хма¬рах ви¬па¬ро¬ву¬ван¬ня зіл¬ля ви¬ни¬ка¬ла не¬чис¬та си¬ла, але як би на¬пів¬про¬зо¬ра і зно¬ву зни¬ка¬ла в ка¬за¬ні. Та¬ких ви¬род¬ків пол¬ков¬ник зро¬ду ні¬ко¬ли не ба¬чив, а відь¬ма буб¬ні¬ла свої бі¬сів¬ські мо¬лит¬ви все силь¬ні¬ше і на¬реш¬ті за¬мовк¬ла. В той мо¬мент вся па¬ра й не¬чисть пір¬ну¬ла до ос¬тан¬ку в ка¬зан і той сто¬яв на¬пов¬не¬ний рі¬ди¬ною, яка вмить ста¬ла не¬рух¬ли¬вою не¬на¬че дзер¬ка¬ло, на¬че до цьо¬го не буль¬ка¬ла і не ки¬пі¬ла. Тяж¬кий дур¬ман¬ний за¬пах змі¬нивсь більш при¬єм¬ним за¬па¬хом яко¬гось не¬ві¬до¬мо¬го квіт¬ко¬во¬го аро¬ма¬ту.
-Го¬то¬во.-мо¬ви¬ла Мот¬ря.-й за¬черп¬ну¬ла в ке¬лих зіл¬ля.-Це пит¬во від са¬мо¬го Лю¬ци¬пе¬ра, ще ні¬хто від ньо¬го не всто¬яв.-і во¬на до¬да¬ла пол¬ков¬ни¬ку:-Вам теж тре¬ба йо¬го від¬ві¬да¬ти, во¬но та¬кож збіль¬шує ба¬жан¬ня.
На що той по¬ду¬мав:
«От при¬ду¬ма¬ла ста¬ра кля¬ча! Цьо¬го ще ме¬ні не дос¬та¬ва¬ло, а рап¬том в ме¬не сла¬бе сер¬це?» -і зро¬бив ви¬гляд що по¬го¬джу¬є¬ть¬ся.
Ста¬ра пі¬шла в під¬ко¬мі¬рок до Га¬ли¬ни .
-На ось ви¬пий ,- ска¬за¬ла во¬на їй,-Це пит¬во ук¬рі¬п¬ляє си¬ли.
На що та що¬си¬ли за¬пе¬ре¬чли¬во по¬ма¬ха¬ла го¬ло¬вою і при¬йш¬лось бра¬ти до¬по¬мо¬гу Мі¬тяя і вли¬ва¬ти дия¬воль¬ське пій¬ло на¬силь¬ни¬цьки. Оле¬сяз¬но¬ву від¬чу¬ла, що впа¬дає в якесь за¬бут¬тя, але за¬бут¬тя не сну, а чо¬гось дру¬го¬го-при¬єм¬но¬го і млос¬но¬го. Про¬те сер¬це ска¬же¬но ка¬ла¬та¬лось.
-Що зі мною?-про¬сто¬на¬ла во¬на.
-Ні¬чо¬го, ні¬чо¬го, ско¬ро зу¬ст¬рі¬неш¬ся з сво¬їм ко¬ха¬ним.-ска¬за¬ла відь¬ма і Оле¬сяг¬ля¬ну¬ла на неї й по¬ба¬чи¬ла, що то не ста¬ра жін¬ка, а гар¬на, при¬єм¬на мо¬ло¬ди¬ця і вза¬га¬лі в неї вже не бо¬лять ні ру¬ки ні но¬ги від мо¬ту¬зок і під ко¬мі¬рок, не тьмя¬не затх¬ле при¬мі¬щен¬ня, а не¬на¬че при¬єм¬на світ¬ла і чис¬та світ¬ли¬ця і на¬че во¬на не в по¬ло¬ні, а в гос¬тях у яки¬хось при¬єм¬них і рід¬них лю¬дей.
Від¬чи¬ни¬лись две¬рі і на по¬ро¬зі сто¬яв, во¬на не по¬ві¬ри¬ла сво¬їм очам не хто не будь, не злий і сла¬ща¬вий пол¬ков¬ник, а її рід¬ний Ва¬силь¬ко.
-Ва¬силь¬ку...-про¬сто¬на¬ла во¬на,- На¬реш¬ті ти тут, як я че¬ка¬ла на те¬бе...
Ва¬силь¬ко пі¬ді¬йшов і не¬на¬че в ту¬ма¬ні став її об¬ні¬ма¬ти.
Во¬на теж при¬гор¬ну¬лась до ньо¬го, але що це? Це вже не Ва¬силь¬ко, а не¬на¬че не¬на¬вис¬ний Вар¬фо¬ло¬мій- пол¬ков¬ник-. У Ва¬силь¬ка не¬має цьо¬го брид¬ко¬го че¬ре¬ва, а мо¬же є? Во¬на по¬ча¬ла пиль¬но вдив¬ля¬тись в тьмя¬ний об¬раз Ва¬силь¬ка й чи¬та¬ти мо¬лит¬ву.
-Гос¬по¬ди, От¬че наш, жи¬ву¬щий на Не¬бе¬сах, хай свя¬тить¬ся Ім.’я Твоє...-чи¬та¬ла  во¬на «От¬че наш» і об¬раз Ва¬силь¬ка по¬чав зни¬ка¬ти й за¬мість ньо¬го ви¬ник дру¬гий, не¬на¬вис¬ний об¬раз пол¬ков¬ни¬ка Ли¬за¬ко¬ва. То¬го зне¬на¬цька по¬ча¬ло ну¬ди¬ти, ну¬ди¬ти по¬ча¬ло й Га¬ли¬ну, й во¬на від¬чу¬ла в ву¬хах кри¬ки бі¬сів, що зго¬ря¬ли від мо¬лит¬ви в її ті¬лі.ЇЇ ті¬ло па¬ла¬ло від жа¬ру.З жа¬хом по¬ба¬чи¬ла во¬на,, як з ро¬та пол¬ков¬ни¬ка по¬ча¬ли ви¬по¬вза¬ти змії, ви¬ска¬ку¬ва¬ти жа¬би й ін¬ша не¬чисть.
-Гос¬по¬ди, хай свя¬тить¬ся Ім’я Твоє, хай при¬йде Цар¬ст¬віє Твоє...- про¬дов¬жу¬ва¬ла во¬на чи¬та¬ти, все го¬лос¬ні¬ше й го¬лос¬ні¬ше і бі¬си від свя¬тої мо¬лит¬ви кор¬чи¬лись і зни¬ка¬ли, бо чим чис¬ті¬ша лю¬ди¬на, тим мо¬лит¬ва діє¬ві¬ше. Лю¬ди гріш¬ні ди¬ву¬ю¬ть¬ся, чо¬му їм Бог не до¬по¬ма¬гає, а все ді¬ло в їх грі¬хах, і як пра¬ви¬ло чим гріш¬ні¬ша лю¬ди¬на, тим грі¬хів сво¬їх не ба¬чить, а за¬йма¬є¬ть¬ся як пра¬ви¬ло са¬мо¬ви¬прав¬дан¬ням.
Тим ча¬сом ча¬ри зник¬ли зов¬сім і пол¬ков¬ник скор¬чив¬шись по¬гу¬кав ста¬ру відь¬му. Та при¬йш¬ла не¬за¬ба¬ри¬лась і да¬ла від¬пи¬ти то¬му ще яко¬гось зіл¬ля від чо¬го Ли¬за¬ков став ба¬дьо¬рі¬шим.
-Я вже ні¬чим тут не до¬по¬мо¬жу.-ска¬за¬ла во¬на, -Її чис¬то¬та силь¬ні¬ша мо¬їх чар, як¬що бу¬ду про¬дов¬жу¬ва¬ти во¬ро¬жи¬ти в цьо¬му ді¬лі, Бог ме¬не й те¬бе на¬ка¬же.
-Що ти ме¬леш ста¬ра!-грим¬нув на неї пол¬ков¬ник.-Не ме¬ли дур¬ниць! Який бог і де він?Він да¬ле¬ко, а ти все жит¬тя во¬ро¬жи¬ла, чо¬му не хо¬чеш ме¬ні до¬по¬ма¬га¬ти?
-Я то¬бі до¬по¬ма¬га¬ла, а те¬пер я без¬си¬ла. На¬віть як¬що й хо¬ті¬ла, то вже ні¬чим не до¬по¬мо¬жу.
Ли¬за¬ков сів на ла¬ву і роз¬пач¬ли¬во взяв¬ся ру¬ка¬ми за го¬ло¬ву.
-Що ж те¬пер ро¬би¬ти з дів¬чи¬ськом?
-Від¬вез¬ти на¬зад. Ти пол¬ков¬ник, во¬на з про¬стих ко¬за¬чок, що то¬бі бу¬де?
Він скри¬вивсь.
-Не¬хо¬ті¬лось би ме¬ні щоб хтось знав про це. Са¬ма зна¬єш, що мо¬жуть ві¬дом¬сти¬ти за на¬силь¬ст¬во.
-Та на¬ру¬ги й не ви¬йш¬ло. - за¬смія¬лась ста¬ра,-Ну по¬дер¬жа¬ли тро¬хи те дів¬ча, їй на ко¬ристь ли¬ше бу¬де. Я дам їй та¬ке зіл¬ля, що пам’ять зник¬не, але не на¬пев¬но, бо в ко¬го як. Хай Мі¬тяй її ви¬ве¬зе ку¬ди по¬да¬лі і ки¬не, хоч би в Хо¬лод¬но¬му лі¬сі, то¬ді з нас нія¬ко¬го спро¬су не бу¬де.
Так і зро¬би¬ли. На¬силь¬но вли¬ли дів¬чи¬ні зіл¬ля, що зни¬щує пам’ять і при¬спав¬ши по¬гру¬зи¬ли в міш¬ку в брич¬ку. Мі¬тяй від¬віз її в ліс і за¬ли¬шив там. Ко¬ли во¬на роз¬плю¬щи¬ла очі то по¬ба¬чи¬ла рід¬не об¬лич¬чя Ва¬силь¬ка. Об¬лич¬чя бу¬ло справж¬нє, бо то Ва¬силь¬ко з од¬но¬сель¬ця¬ми тре¬тю до¬бу шу¬кав її і на¬реш¬ті зна¬йшов в лі¬со¬во¬му ви¬бал¬ку зху¬ді¬лу, змар¬ні¬лу, з тем¬ни¬ми ко¬ла¬ми під пре¬крас¬ни¬ми оча¬ми, але від то¬го ще рід¬ні¬шу й ми¬лі¬шу.
 
Роз¬діл IX
          Про лист, який от¬ри¬мав пол¬ков¬ник і яким чи¬ном йо¬го зло¬чин ви¬кри¬ли.
               
Прой¬шов мі¬сяць.
Ли¬за¬ков ста¬рав¬ся не з’являтись на лю¬дях і не ви¬ї¬джав з гар¬ні¬зо¬ну. Ба¬ба Мот¬ря йо¬го весь час за¬спо¬кою¬ва¬ла:
-Он ча¬су вже стіль¬ки про¬йшло, а він все бо¬їть¬ся! Не чо¬ло¬вік, а ба¬ба. Ви Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу ро¬біть ви¬гляд, на¬че ні¬чо¬го не бу¬ло, а то на вас по¬глянь, від¬ра¬зу ві¬чі лі¬зе, що цей чо¬ло¬вік щось на¬ко¬їв, бо так ви¬ну¬ва¬то ди¬вить¬ся, не на¬че, як той Сір¬ко, який шко¬ди в кур¬ни¬ку на¬ро¬бив!
На що той сер¬ди¬то бур¬чав:
-Цить ста¬ра! Гри¬ми сво¬ї¬ми гор¬щи¬ка¬ми на кух¬ні, а ме¬не пол¬ков¬ни¬ка ні¬чо¬го вчи¬ти уму ро¬зу¬му!
Про¬йшло ще де¬кіль¬ка ча¬су і од¬но¬го дня до Ли¬за¬ко¬ва при¬йшов йо¬го вір¬ний, але ду¬же лі¬ни¬вий ден¬щик Мі¬тяй з до¬не¬сен¬ням.
-Па¬не пол¬ков¬ни¬ку, вам лис¬та, тіль¬ки не¬ві¬до¬мо від ко¬го.
Ли¬за¬ков най¬біль¬ше в жит¬ті не лю¬бив всі¬ля¬кі не¬спо¬ді¬ван¬ки, то¬му сер¬ди¬то від¬по¬вів:
-Від¬крий і про¬чи¬тай від ко¬го, А-а! Я й за¬був, що ти чи¬та¬ти не вмі¬єш ла¬поть, дай сю¬ди той па¬пер!
Він взяв ар¬куш зі¬гну¬тий вчет¬ве¬ро й скрі¬п¬ле¬ний вос¬ко¬вою пе¬чат¬кою-ко¬пій¬кою й роз¬гор¬нув йо¬го.Там був лист на¬пи¬са¬ний жі¬но¬чою ру¬кою. Сер¬це пол¬ков¬ни¬ка ста¬ло би¬ти¬ся силь¬ні¬ше, ко¬ли він по¬ба¬чив під¬пис Га¬ли¬ни вни¬зу. Лист був від неї і це ней¬мо¬вір¬но ін¬три¬гу¬ва¬ло.Пол¬ков¬ник жа¬діб¬но став йо¬го чи¬та¬ти.
Пе¬ред тим, як по¬ві¬да¬ти чи¬та¬че¬ві зміст лис¬та, я ду¬маю чи¬тач мо¬же за¬да¬ти та¬ке за¬пи¬тан¬ня, як сіль¬ське дів¬ча в ті ча¬си зна¬ло гра¬мо¬ту, а я вам від¬по¬вім, що в ті ча¬си в Ук¬ра¬ї¬ні, або як її то¬ді на¬зи¬ва¬ли на Ру¬сі (не тре¬ба пу¬та¬ти з пів¬ніч¬ною Рус¬сю, яку на¬зи¬ва¬ли Мос¬ко¬ві¬єю чи Та¬та¬рі¬єю) гра¬мо¬ту рос¬пов¬сю¬дже¬но зна¬ли не ли¬ше в міс¬тах, а й на се¬лі. Ще в XVII сто¬літ¬ті, де¬ле¬га¬ція па¬пи Рим¬сь¬ко¬го скла¬де¬на з мо¬на¬хів, про¬їджаю¬чи зем¬лі Ук¬ра¬ї¬ни в на¬прям¬ку Мос¬ко¬вії, по¬тім пи¬са¬ла, що бу¬ли ду¬же зди¬во¬ва¬ні знан¬ням гра¬мо¬ти на¬віть в се¬лах ці¬єї кра¬ї¬ни, на¬віть се¬ред мо¬ло¬дих дів¬чат. Це по¬тім з Мо¬ск¬ви пі¬шов сте¬рео¬тип не¬до¬ум¬ку¬ва¬то¬го хох¬ла, який крім сво¬го гос¬по¬дар¬ст¬ва ні¬чим не ці¬ка¬вить¬ся. Наш на¬род лю¬бить над со¬бою пос¬мія¬тись і то¬му спо¬кій¬но від¬но¬сить¬ся до жар¬тів, то¬му не про¬ти¬ви¬вся й цьо¬му, а про¬стим по¬каз¬ни¬ком ос¬від¬че¬но¬сті в ті ча¬си го¬во¬рить на¬віть те, що си¬но¬нім сло¬ва го¬ріл¬ка-«око¬ви¬та» -по¬хо¬дить з ла¬ти¬ни від сло¬ва «ак¬ва ві¬та» , тоб¬то «жи¬ва во¬да.». Ось так то чи¬та¬чу, то¬ді ще зву¬ча¬ла на на¬ших те¬ре¬нах, як це не див¬но за¬раз до¬ві¬да¬тись, мо¬ва Се¬не¬ки й Ці¬це¬ро¬на.  Але не бу¬де¬мо ви¬про¬бу¬ва¬ти на¬ше тер¬пін¬ня, й пе¬ре¬йде¬мо від¬ра¬зу до лис¬та
.На ар¬ку¬ші вго¬рі бу¬ло на¬пи¬са¬но:

«Пол¬ков¬ни¬ку Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу Ли¬за¬ко¬ву. Осо¬би¬сто в ру¬ки.»
Да¬лі бу¬ло та¬ке:
«Вель¬ми¬ша¬нов¬ний Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич, пи¬ше вам скром¬на сіль¬ська дів¬чи¬на Оле¬ся, в якої ви бу¬ли в гос¬тях два мі¬ся¬ці то¬му. Нам з ма¬тір’ю ду¬же со¬ром¬но за те як ми по¬ве¬ли¬ся то¬ді з ва¬ми, адже ви бу¬ли в нас с чис¬тою со¬віс¬тю і гар¬ни¬ми на¬мі¬ра¬ми. Бог ме¬не за це по¬ка¬рав, я де¬кіль¬ка днів по то¬му втра¬ти¬ла пам’ять і за¬гу¬би¬лась в лі¬сі, де ме¬не зна¬йшли на тре¬тій день.Щи¬ро¬серд¬но про¬шу ви¬ба¬чен¬ня, я і моя ма¬тір Ка¬те¬ри¬на Ми¬хай¬лів¬на в вас, за все, що ми при¬чи¬на¬ли вам ве¬ли¬ко¬му дос¬той¬ни¬ку. Щоб ви¬ра¬зи¬ти своє при¬знан¬ня осо¬би¬сто , при¬зна¬чаю вам по¬ба¬чен¬ня бі¬ля став¬ка, а за¬для мен¬ших ба¬ла¬чок по се¬лі ба¬жа¬но, щоб во¬но від¬бу¬лось в тем¬ря¬ві но¬чі, хай ніч по¬криє той гріх на який я здат¬на пі¬ти, аби за¬л¬и¬¬ши¬ти вам, гор¬до¬му й муж¬ньо¬му чо¬ло¬ві¬ко¬ві до¬б¬ре вра¬жен¬ня. Бу¬ду з не¬тер¬пін¬ням ко¬хан¬ня жда¬ти вас в се¬ре¬ду, як стем¬ніє бі¬ля по¬кру¬че¬ної вер¬би. І ще од¬не до вас про¬хан¬ня: Ба¬жа¬но, ос¬кіль¬ки це спра¬ви сер¬деч¬ні, щоб все за¬ли¬ши¬лось між на¬ми в та¬єм¬ни¬ці, адже я на¬віть не ка¬за¬ла про на¬шу зу¬ст¬річ ма¬те¬рі. На май¬бут¬нє со¬лод¬ке по¬ба¬чен¬ня візь¬міть з со¬бою мо¬го лис¬та, хай він ста¬не за¬ру¬кою на¬ро¬джен¬ня на¬шої вза¬єм¬ної при¬яз¬ні од¬не до од¬но¬го, і як зна¬ти, мо¬же й чо¬гось біль¬шо¬го.
                Оле¬ся. »

Пол¬ков¬ник чи¬тав лис¬та і сльо¬зи роз¬чу¬лен¬ня ка¬па¬ли на ар¬куш па¬пе¬ру.
-Я знав, я знав, що во¬на ме¬не по¬ко¬хає...Я знав, що во¬на ме¬не про¬ба¬чить...-бур¬мо¬тів він і ко¬ли до¬чи¬тав, то по¬чав по¬кри¬ва¬ти во¬ло¬гий і со¬ло¬ний лист, від йо¬го сліз, по¬ці¬лун¬ка¬ми.
-Ко¬ха¬на, Оле¬ся, ян¬го¬лят¬ко моє, я знав, що ти ме¬не про¬ба¬чиш...-хлю¬пав сльо¬за¬ми той, який ще зов¬сім не¬дав¬но дер¬жав ко¬хан¬ну в по¬ло¬ні і на¬мі¬ряв¬ся по¬глу¬ми¬тись з неї. Але час ці¬ка¬ва річ, ко¬ли він про¬хо¬дить дея¬кі ре¬чі для нас ви¬гля¬да¬ють зов¬сім в ін¬шо¬му світ¬лі, особ¬ли¬во в то¬му в яко¬му нам би хо¬ті¬ло¬ся їх ба¬чи¬ти. Так і пол¬ков¬ник, прой¬шов час і йо¬му вже зда¬ло¬ся, що він був то¬ді май¬же ге¬ро¬єм.
 «Стоп!»-по¬ду¬мав він,-«Во¬на не зга¬да¬ла по¬лон, от¬же й про¬ща¬ти не¬ма за що»-зра¬дів він зник¬нен¬ню ос¬нов¬ної те¬ми йо¬го на¬пру¬же¬них роз¬ду¬мів ос¬тан¬ньо¬го мі¬ся¬ця.
-Зви¬чай¬но, зви¬чай¬но моя ти кі¬шеч¬ка я при¬їду, при¬їду моє ти со¬неч¬ко.-зра¬дів він, а сам по¬ду¬мав:
«За¬га¬няв ку¬рі¬поч¬ку в сил¬ки, а во¬на гульк і са¬ма в них за¬бі¬жить»

*****

Як¬що спи¬тає¬те, що во¬но за лис¬та от¬ри¬мав пол¬ков¬ник то я  вам від¬по¬вім, як бу¬ло ді¬ло.
Ко¬ли Га¬ли¬ну зна¬йшли без пам’яті в лі¬сі Ва¬силь¬ко з то¬ва¬ри¬ша¬ми, то то¬ді во¬на дійс¬но не мог¬ла ні¬чо¬го зга¬да¬ти про дні про¬ве¬де¬ні в по¬ло¬ні і ма¬ти ко¬жен день з жа¬лем див¬ля¬чись на змар¬ні¬лу три¬ва¬лим го¬ло¬ду¬ван¬ням дів¬чи¬ну  бу¬ває спи¬тає:
-Доч¬ко по¬про¬буй зга¬да¬ти, де ти бу¬ла весь цей час, адже в нас ліс не та¬кий вже й ве¬ли¬кий, а те¬бе не зна¬хо¬ди¬ли де¬кіль¬ка діб, ти не мог¬ла весь час пе¬ре¬бу¬ва¬ти там, а бу¬ла десь в ін¬шо¬му міс¬ці.
На що дів¬чи¬на здви¬гу¬ва¬ла пле¬чи¬ка¬ми й від¬по¬ві¬да¬ла:
-Не знаю ма¬мо, ко¬ли в пам’яті до¬хо¬джу до то¬го ве¬чо¬ра, пам’ятаю ли¬ше по¬си¬день¬ки з дів¬ча¬та¬ми бі¬ля став¬ка, що Ва¬силь¬ка не бу¬ло, а по¬тім все не¬на¬че в ту¬ма¬ні, і ні¬чо¬го зга¬да¬ти не змо¬жу.
Ка¬те¬ри¬на з жа¬лем ди¬ви¬лась на дів¬чи¬ну і ка¬за¬ла:
-Чує моє сер¬це, що до всьо¬го цьо¬го при¬чет¬ний той пол¬ков¬ник-мос¬каль, він то¬ді не да¬рем¬но по¬гро¬жу¬вав, а ми ще то¬ді йо¬го во¬дою об¬ли¬ли...
Дів¬чи¬на за¬смія¬лась і при¬гор¬ну¬лась до ма¬те¬рі.
-І пра¬виль¬но зро¬би¬ли! Щоб за¬був до¬ро¬гу до нас!
Ка¬те¬ри¬на ла¬гід¬но ди¬ви¬лась на доч¬ку й з су¬мом ка¬за¬ла.
-Пра¬виль¬но, то пра¬виль¬но, але хто зна, що від тих па¬нів че¬ка¬ти, во¬ни ті мос¬ка¬лі ве¬дуть се¬бе в нас не¬на¬че  вдо¬ма, а то ще й гір¬ше, бо не своє.
Оле¬ся¬зас¬по¬кою¬ва¬ла ма¬тір.
-Ма¬мо! Та я то¬го мос¬каль¬сь¬ко¬го за¬сран¬ця са¬ма по¬ду¬жаю, ти ж ба¬чиш що во¬но бу¬ло ли¬ше на сло¬вах, а ко¬ли до ді¬ла , то в шта¬ни ли¬шень на¬клав.
Про¬хо¬див час, але бу¬ло все по ста¬ро¬му і до Га¬ли¬ни пам’ять не по¬вер¬та¬лась і якось ма¬ти їй і ка¬же:
-Ти зна¬єш Га¬ли¬но , ме¬не не¬по¬ко¬їть твоє за¬бут¬тя то¬ді в лі¬сі. По¬ки не взнаю, що то¬ді з то¬бою бу¬ло ма¬буть не за¬спо¬ко¬юсь, адже не¬ма вір¬ної га¬ран¬тії, що те не по¬вто¬рить¬ся. До¬б¬ре те¬бе по¬ка¬за¬ти Ва¬си¬лю Ву¬су, та прав¬да про ньо¬го вже де¬кіль¬ка ро¬ків ні¬чо¬го не чу¬ти, мо¬же й не жи¬вий вже.
-Це той дід ха¬рак¬тер¬ник, що в лі¬сі жи¬ве? Я ду¬ма¬ла, що то все каз¬ки, що про ньо¬го роз¬по¬ві¬да¬ють.-зди¬ву¬ва¬лась Оле¬ся.
-Ні доч¬ко, не каз¬ки, хоч я са¬ма йо¬го ли¬ше раз ба¬чи¬ла і то в ди¬тин¬ст¬ві.
-Так він вже ма¬буть точ¬но не жи¬вий.
-Хто йо¬го зна , ка¬жуть, що йо¬му три¬ста літ і він не¬вми¬ру¬щий, а пом¬ре ли¬ше то¬ді ка¬жуть, ко¬ли все на бі¬ло¬му сві¬ті йо¬му гид¬ким ста¬не.
-А це прав¬да ма¬мо, що від ньо¬го не¬має та¬єм¬ниць і він про все знає?
-Прав¬да доч¬ко, то¬му й хо¬ті¬ла б я те¬бе йо¬му по¬ка¬за¬ти, та вже ні¬хто до ньо¬го до¬ро¬ги не знає, хоч і жи¬ве в Хо¬лод¬но¬му лі¬сі, та так за¬ча¬ру¬вав до се¬бе сте¬жи¬ну, що в вік до ньо¬го ні¬хто не до¬бе¬ре¬ть¬ся, а як¬що йо¬му щось пот¬ріб¬не, то він сам з’являється.
-Що ж то¬ді ро¬би¬ти?
-В Ко¬чу¬бі¬їв¬ці жи¬ве од¬на ста¬ра баб¬ця-зна¬хар¬ка, во¬на ба¬га¬то знає по тра¬вам і по ін¬шо¬му, що мо¬же лю¬дям до¬по¬мог¬ти, її си¬ни бу¬ли в За¬по¬ро¬гах ха¬рак¬тер¬ни¬ка¬ми, лю¬ди ка¬за¬ли, по¬ки За¬по¬ро¬ги стоя¬ли, а за¬раз во¬ни на да¬ле¬кій річ¬ці Ку¬ба¬ні, ку¬ди й на¬ші по¬вті¬ка¬ли, як Січ зни¬щи¬ли. Тре¬ба нам до неї з’їздити, щоб во¬на по¬гля¬ну¬ла на те¬бе, я он з Ва¬си¬лем бра¬том, тво¬їм дядь¬ком до¬мо¬ви¬лась, до Ко¬чу¬бі¬їв¬ки бу¬де з де¬ся¬ток вер¬стов, він обі¬цяв да¬ти брич¬ку з кінь¬ми, не бу¬де¬мо за¬тя¬гу¬ва¬ти й з’їздимо.
На що дів¬чи¬на з по¬го¬дою кив¬ну¬ла го¬ло¬вою.
Ска¬за¬но- зроб¬ле¬но. На дру¬гий день Ка¬те¬ри¬на сі¬ла в брич¬ку з Га¬ли¬ною й по¬ї¬ха¬ли в Ко¬чу¬бі¬їв¬ку до ста¬рої ба¬би Ме¬лан¬ки-лі¬кар¬ки й зна¬хар¬ки. Ма¬ло¬го Іван¬ка зос¬та¬ви¬ли ра¬зом з ро¬ди¬ча¬ми щоб ди¬ви¬лись по гос¬по¬дар¬ст¬ву, а гос¬по¬дар¬ст¬во в Ка¬те¬ри¬ни скла¬да¬лось з двох ко¬рів, кіль¬кох сви¬нях з  ка¬бан¬чи¬ком, та різ¬ній пти¬ці.
Ба¬ба Ме¬лан¬ка бу¬ла ста¬рез¬ною баб¬цею ро¬ків ма¬буть зі сто. Ко¬ли во¬ни при¬їха¬ли, то во¬на за¬про¬си¬ла їх в свою ма¬зан¬ку, й бу¬ло від¬ра¬зу вид¬но, що особ¬ли¬во¬го зис¬ку від то¬го, що во¬на лі¬кує од¬но¬сель¬ців і всіх хто пот¬ре¬бує в її пос¬лу¬гах, не бу¬ло. Ста¬рень¬ка жи¬ла до¬сить скром¬но, але охай¬но. По¬бі¬ле¬на хат¬ка-ма¬зан¬ка бу¬ла роз¬ма¬льо¬ва¬на різ¬ни¬ми кві¬та¬ми: бар¬він¬ка¬ми, ма¬ка¬ми, ро¬маш¬ка¬ми,  й чу¬дер¬на¬цьки¬ми тва¬ри¬на¬ми.
-Мо¬лод¬ший си¬нок ще ма¬лю¬вав.-ска¬за¬ла во¬на гос¬тям, які пиль¬но роз¬гля¬ду¬ва¬ли гар¬ні, хоч і чу¬дер¬на¬цькі ма¬люн¬ки під вік¬на¬ми.
Во¬на по¬са¬до¬ви¬ла Га¬ли¬ну під об¬раз¬ами й пиль¬но по¬ди¬ви¬лась їй у ві¬чі.
-До¬по¬мо¬жу.-ска¬за¬ла во¬на.-Їй по¬роб¬ле¬но на втра¬ту пам’ті, і я ма¬буть знаю хто це міг зро¬би¬ти.
Ка¬те¬ри¬на й Оле¬ся на¬сто¬ро¬же¬но й на¬пру¬же¬но слу¬ха¬ли.
-Це зро¬би¬ти мог¬ла Мот¬ря з Рач¬ків¬ки.- від¬по¬ві¬ла ста¬рень¬ка.-Але її ча¬ри бу¬дуть без¬си¬лі  про¬ти мо¬го зіл¬ля.-до¬да¬ла во¬на й діс¬та¬ла з мі¬шеч¬ку якусь су¬ху тра¬ву , кот¬ру да¬ла Ка¬те¬ри¬ні.
-Це Пам’ять тра¬ва , во¬на до¬по¬ма¬гає при втра¬ті пам’яті, за¬ва¬рюй¬те й хай на¬стою¬є¬ть¬ся ніч з мо¬лит¬вою, а по¬тім пий¬те з мо¬лит¬вою три¬чі на день і злі ча¬ри, що ту¬ма¬нять го¬ло¬ву ві¬дій¬дуть. Але я вам ще що ска¬жу...-во¬на зно¬ву пиль¬но по¬ди¬ви¬лась на Га¬ли¬ну.-Там за¬мі¬ша¬не якесь не¬чис¬те ко¬хан¬ня...
-А хі¬ба мо¬же ко¬хан¬ня бу¬ти не¬чис¬те?-за¬пи¬та¬лаО¬ле¬ся.
-Ди¬ти¬но.-ска¬за¬ла баб¬ця , -На сві¬ті мо¬же бу¬ти скіль¬ки вся¬ко¬го, що ми на¬віть уя¬ви¬ти не змо¬же¬мо. Бог ні¬чо¬го не ро¬бить од¬на¬ко¬ві¬сінь¬ким, а тво¬рить все різ¬ним, на то во¬но й жит¬тя. Ось як кож¬на лю¬ди¬на різ¬на по об¬лич¬чю, ста¬ну, так і тва¬ри¬на й тра¬ви¬на від¬різ¬няю¬ть¬ся од¬не від од¬но¬го. Так са¬мо й ко¬хан¬ня люд¬ське, є ко¬хан¬ня ве¬ли¬ке як мо¬ре, є ко¬хан¬ня ви¬со¬ке, як го¬ра, є не ко¬хан¬ня, а ко¬хан¬няч¬ко, а є ко¬хан¬ня й ве¬ли¬ке, але тем¬не, зві¬ря¬че, та¬ке ко¬хан¬ня не під¬но¬сить лю¬ди¬ну, а опус¬кає її в гли¬би¬ну тва¬ри¬ня¬чо¬сті, хо¬ча й це теж ко¬хан¬ня і за¬ко¬ха¬ні роб¬лять різ¬ні глу¬по¬щі  й зло¬чи¬ни ра¬ди до¬сяг¬нен¬ня жа¬дан¬ної ці¬лі.
-Точ¬но пол¬ков¬ник.-впев¬не¬но ска¬за¬ла Ка¬те¬ри¬на.
Баб¬ця гля¬ну¬ла на ту:
-Що за пол¬ков¬ник?-за¬пи¬та¬ла¬во¬на.
-Та сва¬тав¬ся один мос¬каль¬ський пол¬ков¬ник з гар¬ні¬зо¬ну в Рач¬ців¬ці. Ми йо¬му від¬ко¬ша да¬ли, так він по¬гро¬жу¬вав і на¬віть ка¬тор¬гой ля¬кав.-від¬по¬ві¬ла Ка¬те¬ри¬на.
-Хі¬ба це мо¬же бу¬ти ко¬хан¬ням?-за¬пи¬та¬лаО¬л¬е¬сяу ба¬би.
-Ко¬хан¬ня? Це вза¬га¬лі та¬ка річ, що ду¬же час¬то не¬роз¬ді¬ле¬не ко¬хан¬ня спо¬ну¬кає на без¬глуз¬ді вчин¬ки. Ні , то бу¬ло до те¬бе не ко¬хан¬ня, а зві¬ря¬ча при¬страсть, по¬хіть, як¬що він Че¬рез Мот¬рю ро¬бив.
-А як роз¬різ¬ни¬ти по¬хіть і ко¬хан¬ня?-зно¬ву за¬пи¬та¬лаО¬ле¬ся.
-Ко¬ли ко¬хан¬ня, то ра¬ди за¬ко¬ха¬ної лю¬ди¬ни не жаль від¬да¬ти жит¬тя, а ко¬ли по¬хіть, на¬віть най¬силь¬ні¬ша, то своє жит¬тя зав¬жди бу¬де цін¬ні¬ше.
-Це, як я ко¬хаю Ва¬силь¬ка.-ска¬за¬ла Оле¬ся,-А чо¬го на сві¬ті біль¬ше ко¬хан¬ня , чи по¬хі¬ті?-не¬вга¬мо¬ву¬ва¬ла¬ся дів¬чи¬на.
-А це за¬ле¬жить від кож¬ної лю¬ди¬ни.Ко¬ли лю¬ди¬на на¬ро¬джу¬є¬ть¬ся, на неї впли¬ва¬ють дві си¬ли, до¬б¬ра й зла.До¬б¬ра спо¬ну¬кає на до¬б¬рі вчин¬ки, а зла на злі.Лю¬ди¬на не знає спо¬чат¬ку, яка з них яка, а взнає це ли¬ше по¬по¬жив¬ши.В кін¬ці жит¬тя ми май¬же всі взнає¬мо свої по¬мил¬ки, але важ¬ли¬во те, ко¬ли, як мо¬га ра¬ні¬ше лю¬ди¬на ста¬не на ту чи ін¬шу до¬ро¬гу. Бу¬ває, лю¬ди¬на на¬ро¬би¬ла скіль¬ки грі¬хів, що й знає, що жи¬ве не пра¬виль¬но, а звер¬ну¬ти з тої пут¬ті в прір¬ву не в змо¬зі, не¬дос¬тат¬ньо сил, тя¬гар зла тяг¬не її вниз.
-І що то¬ді з тою лю¬ди¬ною?
-Це все роз¬су¬дить Бог, але ска¬жу , що ко¬ли ро¬би¬ти зло, то спо¬чат¬ку жи¬ве¬ть¬ся лег¬ко, а по¬тім жит¬тя стає пек¬лом, а ко¬ли доб¬ро, то на¬впа¬ки, то¬го, як¬що чо¬ло¬вік за¬слу¬жив сам Бог охо¬ро¬няє, і охо¬ро¬няє він ли¬ше ду¬ші чис¬ті, а ті, які ма¬ють і те, й те, то на тих, Він ли¬ше ди¬вить¬ся на що во¬ни здат¬ні.
-Хі¬ба Бог не хо¬че до¬по¬мог¬ти на¬прик¬лад лю¬ди¬ні, на¬віть, як¬що во¬на ра¬ні¬ше ро¬би¬ла зло, а по¬тім від¬рек¬лась від ньо¬го?
-Він, до¬по¬ма¬гає всім, але тре¬ба не за¬бу¬ва¬ти, що й Зло не спить і по¬сіб¬ни¬ки зла ча¬су впус¬ту не га¬ють.
-А хто во¬ни по¬сіб¬ни¬ки зла?
-А цим, кра¬ще не ці¬ка¬ви¬тись.Їх мож¬на на¬зва¬ти чор¬та¬ми, хо¬ча ба¬га¬то з них в по¬до¬бі лю¬дей, але не це важ¬ли¬во. Го¬лов¬не увер¬та¬тись від зла, на¬віть, як¬що це важ¬ко.
-А чо¬му кра¬ще не ці¬ка¬ви¬тись?-не уго¬мо¬ню¬ва¬лась Оле¬ся.
-А то¬му що, чим ми ці¬ка¬вим¬ся, тим ми і є. Тре¬ба не ду¬ма¬ти про зло, на¬віть то¬ді, ко¬ли нав¬кру¬ги од¬не во¬но.
-А хі¬ба це мож¬ли¬во?
-Я ж ка¬за¬ла, що на сві¬ті бу¬ває все.
-А на¬ві¬що Бог со¬тво¬рив зло?
-Бог не тво¬рить зла, а тво¬рить йо¬го лю¬ди¬на.
-Як це, хі¬ба лю¬ди¬на ви¬ща бо¬га, що мо¬же тво¬ри¬ти те, що сам Бог не в змо¬зі?
-Як¬що Бог не тво¬рить зла , це не оз¬на¬чає, що він щось не в змо¬зі. Про¬сто Він йо¬го не тво¬рить, то¬му що все знає на¬пе¬ред, а лю¬ди¬на не знає і ро¬бить, а по¬тім сха¬ме¬не¬ть¬ся, а во¬но вже піз¬но.
-А хі¬ба бу¬ває піз¬но, наш ба¬тюш¬ка на се¬лі отець Лам¬па¬дій ка¬зав, що ні¬ко¬ли не піз¬но ро¬би¬ти до¬б¬рі спра¬ви.
-Піз¬но- це ко¬ли не в змо¬зі їх ро¬би¬ти. Лю¬ди¬на то¬ді сха¬ме¬не¬ть¬ся й зро¬зу¬міє, що ро¬би¬ла  й жи¬ла до цьо¬го не так, як тре¬ба, але по¬вер¬ну¬ти на¬зад вже не в змо¬зі, бо ни¬ці при¬стра¬сті її вже силь¬ні¬ші.
-І що то¬ді з цьою лю¬ди¬ною?
-Во¬на жи¬ве як в пек¬лі, хо¬ча зов¬ні мо¬же зда¬ти¬ся, що нав¬кру¬ги неї рай.
-І що ця лю¬ди¬на по¬па¬де в пек¬ло?
-Ди¬ти¬на, ска¬жу то¬бі, що рай і пек¬ло-це не якесь міс¬це, во¬но в ду¬ші лю¬ди¬ни.
-А ба¬тюш¬ка ка¬зав, що пі¬сля смер¬ті ми по¬па¬дає¬мо в рай чи в пек¬ло.
-Су¬ди¬ти бу¬де Бог, але що бу¬де пі¬сля смер¬ті од¬но¬му Гос¬по¬ду ві¬до¬мо.
-А що то¬ді сни?Звід¬кі¬ля во¬ни, чо¬му нам снять¬ся мерт¬ві, як жи¬ві? Ін¬ко¬ли во¬ни та¬ке по¬ві¬дом¬ля¬ють, що по¬тім дійс¬но справ¬джу¬є¬ть¬ся.-за¬пи¬та¬ла¬Ка¬те¬ри¬на.
-Що нам снить¬ся-це не обов’язково все прав¬да.
-Як це? .-зди¬ву¬ва¬лась Оле¬ся,-Як роз¬різ¬ни¬ти, що в снах прав¬да, а що брех¬ня?
-Ось знає¬те бу¬ва¬ють сни, які ні до чо¬го, а бу¬ва¬ють сни, які про щось по¬пе¬ре¬джу¬ють.Як¬що те , що нам при¬сни¬лось ні до чо¬го не спо¬ну¬кає, то цей сон пус¬тий, а як¬що спо¬ну¬кає, то прав¬ди¬вий.
-Так як їх роз¬різ¬ни¬ти, чи спо¬ну¬кає він, чи ні?-за¬пи¬та¬лаО¬ле¬ся.
-А їх не тре¬ба роз¬різ¬ня¬ти, ко¬ли він спо¬ну¬кає, то це й так вид¬но по сну, а як¬що ми по¬чи¬нає¬мо шу¬ка¬ти ві сні якийсь смисл, то то¬ді там йо¬го не має.
-А як¬що снять¬ся мерт¬ві?-за¬пи¬та¬лаз¬но¬ву Ка¬те¬ри¬на.
-Ко¬ли снять¬ся мерт¬ві, то це оз¬на¬чає, що це єди¬ний за¬сіб, тоб¬то тіль¬ки та¬ким чи¬ном Бог мо¬же нам щось ска¬за¬ти.
-Так це снять¬ся ду¬ші?-за¬пи¬та¬лаО¬ле¬ся.
-Це я не ві¬даю, вза¬га¬лі ба¬га¬то чо¬го та¬ко¬го, що я не знаю і йо¬го знач¬но біль¬ше, чим то¬го, що знаю, хоч і про¬жи¬ла вже сто ро¬ків і ско¬ро ма¬буть Гос¬подь вже по¬кли¬че.
Во¬ни ще дов¬го ба¬ла¬ка¬ли про вся¬ку вся¬чи¬ну, на¬ос¬та¬нок, ко¬ли на¬став час від’їджати, Ка¬те¬ри¬на за¬пи¬та¬л¬а¬про плат¬ню баб¬ці за тра¬ву, на що та від¬по¬ві¬ла, що плат¬ні не тре¬ба, ли¬шень не¬хай, як¬що бу¬де час та по¬мо¬лить¬ся за неї.По¬дя¬ку¬вав¬ши за все Ка¬те¬ри¬на й Оле¬ся¬від’їхали до¬до¬му, де їх че¬кав Іван¬ко.
Вдо¬ма Оле¬ся, як ка¬за¬ла ба¬ба при¬йма¬ла на¬стій з Пам’ять-тра¬ви і че¬рез тиж¬день во¬на ви¬раз¬но зга¬да¬ла про те, що з нею бу¬ло в по¬ло¬ні, але ма¬те¬рі все не роз¬по¬ві¬да¬ла-не хо¬ті¬ла ту мар¬но три¬во¬жи¬ти, ска¬за¬ла ли¬ше:
-Вкра¬ли ме¬не пол¬ков¬ни¬ка служ¬ки й дер¬жа¬ли в гар¬ні¬зо¬ні, але зла не кої¬ли, я ні¬чо¬го не їла й ме¬не від¬пус¬ти¬ли.Ба¬ба Мот¬ря на¬пої¬ла ме¬не зіл¬лям, яке зни¬щує пам’ять.
Ма¬ти за¬пла¬ка¬ла і Оле¬ся¬по¬ча¬ла ту вспо¬кою¬ва¬ти.
-Що ми мо¬же¬мо зро¬би¬ти?-бід¬ка¬лась во¬на,-Мо¬же ска¬за¬ти Ва¬си¬ле¬ві, він все та¬ки сот¬ник?Мо¬же пі¬де в гар¬ні¬зон і роз¬бе¬ре¬ть¬ся з тим пол¬ков¬ни¬ком?
-Ма¬мо, не тре¬ба, ти ж зна¬єш, як на¬ші ко¬за¬ки з мос¬ка¬ля¬ми жи¬вуть?Ні¬чо¬го гар¬но¬го з цьо¬го не ви¬йде, а нас по¬ки не чі¬па¬ють і на то¬му до¬б¬ре.
Ма¬ти при¬гор¬ну¬ла доч¬ку,й зно¬ву за¬пла¬ка¬ла.
-Ой до¬ню, як не ста¬ло тво¬го бать¬ка, зов¬сім ми ні¬ко¬му не пот¬ріб¬ні, ко¬жен нас мо¬же об¬ра¬зи¬ти.
-Ма¬мо, ти ж он яка ще мо¬ло¬да, он кум дядь¬ка Ва¬си¬ля, дядь¬ко Се¬мен Ку¬ля, скіль¬ки за то¬бою бі¬гає, скіль¬ки й пам’ятаю, все жит¬тя, чо¬му ти йо¬му від¬ка¬зу¬єш, адже він теж вді¬вець.-по¬ча¬ла вспо¬кою¬ва¬ти доч¬ка.
-Не мо¬жу я, доч¬ко.Ко¬хаю до сих пір мо¬го Ми¬ко¬лу, ва¬шо¬го бать¬ка, й бу¬ду ко¬ха¬ти зав¬жди.-ска¬за¬ла та й зно¬ву за¬пла¬ка¬ла.
Знад¬во¬ру при¬біг Іван¬ко й до ма¬те¬рі:
-Ма¬мо, не плач!
Ма¬ти об¬ня¬ла ді¬тей і ска¬за¬ла:
-Не бу¬ду ді¬ти, тре¬ба жи¬ти, а там бу¬де що бу¬де.

                Роз¬діл X
                Но¬ве не¬спо¬ді¬ва¬не ви¬кра¬ден¬ня.
         
Оле¬ся ута¬ї¬ла від ма¬те¬рі, що Ли¬за¬ков її до¬ма¬гав¬ся, але не змог¬ла цьо¬го вта¬ї¬ти від Ва¬силь¬ка, во¬но мо¬же й не тре¬ба бу¬ло ка¬за¬ти, але ко¬ли во¬на про все зга¬да¬ла, то роз¬по¬ві¬ла ко¬ха¬но¬му й про те як встоя¬ла від чар ба¬би Мот¬рі. Ва¬силь¬ко мовч¬ки слу¬хав, а то¬ді стис¬нув¬ши ку¬ла¬ки ска¬зав:
-Тре¬ба цьо¬го Ли¬за¬ко¬ва пров¬чи¬ти, і я це не¬од¬мін¬но зроб¬лю.
Оле¬ся за¬пе¬ре¬чи¬ла:
-Не тре¬ба, наш ба¬тюш¬ка, отець Лам¬па¬дій зав¬жди ка¬же, що грі¬хи тре¬ба ближ¬ньо¬му зав¬жди про¬ща¬ти, так вчив Ісус.
Ва¬силь¬ко ка¬те¬го¬рич¬но за¬мо¬тав го¬ло¬вою.
-Та як це про¬ща¬ти, як¬що та¬ке про¬ща¬ти, то він зно¬ву че¬рез дея¬кийсь час зно¬ву зро¬бить чер¬го¬ве пас¬куд¬ст¬во, а по¬тім ще...
-Ко¬ли лю¬ди¬ні про¬ща¬єш її грі¬хи, то во¬на по¬чи¬нає за¬мис¬лю¬ва¬тись над ни¬ми й на¬ма¬га¬є¬ть¬ся їх не ро¬би¬ти.-ска¬за¬ла Оле¬ся.
-Мо¬же хтось і на¬ма¬га¬є¬ть¬ся, але не та¬кі, як той пол¬ков¬ник. Ось по¬ба¬чиш Оле¬сю, я за те¬бе ві¬дом¬щу то¬му за¬сран¬цю.
Мо¬ло¬дість є мо¬ло¬дість і Оле¬ся ли¬ше всміх¬ну¬ла¬ся на ті йо¬го за¬паль¬ні сло¬ва.
-Ой, ну що ти, про¬стий хло¬пець змо¬жеш вдія¬ти з тим пол¬ков¬ни¬ком? Що ти змо¬жеш з ним зро¬би¬ти, як¬що в ньо¬го он ці¬лий полк сол¬дат.-за¬дир¬ку¬ва¬то коль¬ну¬ла во¬на йо¬го.
-А змо¬жу!Ось по¬ба¬чиш, от тіль¬ки...-він за¬мис¬лив¬ся.
-Що тіль¬ки?
-Ось тіль¬ки ти ме¬ні до¬по¬мо¬жеш.
-Не бу¬ду я то¬бі до¬по¬ма¬га¬ти.-на¬ду¬ла гу¬би во¬на.-Ти на¬ро¬биш зга¬ря¬чу дур¬ниць і роз¬пла¬чу¬ва¬тись за них бу¬дуть всі.
Ва¬силь¬ко бла¬галь¬но по¬ди¬вивсь на неї.
-Оле¬сю, рід¬нень¬ка, як¬що все пус¬ти¬ти на¬че ні¬чо¬го не бу¬ло, ні¬хто не мо¬же зна¬ти і впев¬ни¬ти, що той пол¬ков¬ник зно¬ву те¬бе не вкра¬де, а там мож¬ли¬во бу¬де ще щось по¬гір¬ше...
Дів¬чи¬на спа¬лах¬ну¬ла:
-Не бу¬де! Кра¬ще смерть.
Ва¬силь¬ко роз¬пач¬ли¬во під¬няв ру¬ки.
-На¬ві¬що! На¬ві¬що твоя смерть, що во¬на ко¬му при¬не¬се крім го¬ря? Го¬ря тво¬їй ма¬те¬рі й ме¬ні, ти на¬віть не ду¬май про це, кра¬ще раз і на¬зав¬жди пров¬чи¬ти пол¬ков¬ни¬ка, а там бу¬де, що бу¬де, але зло по¬вин¬но бу¬ти на¬ка¬за¬но.
Дів¬чи¬на за¬мис¬ли¬лась.
-До¬б¬ре, а що ме¬ні тре¬ба зро¬би¬ти?-за¬пи¬та¬ла во¬на.
-Тре¬ба на¬пи¬са¬ти лис¬та пол¬ков¬ни¬ко¬ві.Ти по¬вин¬на йо¬му на¬пи¬са¬ти, що ні¬чо¬го не пам’ятаєш і при¬зна¬чи¬ти йо¬му по¬ба¬чен¬ня, а там я з хлоп¬ця¬ми зроб¬лю йо¬му ве¬чір ко¬хан¬ня з ло¬зи¬на¬ми по ду¬пі…
-Що чо¬го, не бу¬ду я йо¬му ще яко¬гось лис¬та пи¬са¬ти. За¬ба¬га¬то чес¬ті, та й крім то¬го лай¬но кра¬ще не за¬чі¬па¬ти, а то ...
-Ле¬ся, так тре¬ба! Йо¬го кон¬че не¬бхід¬но ви¬тяг¬ну¬ти з гар¬ні¬зо¬ну, щоб з ним роз¬кви¬та¬тись….-за¬дум¬ли¬во ска¬зав він.
Дів¬чи¬на з жа¬хом по¬ди¬ви¬лась на хлоп¬ця.
-Ви що, зі¬бра¬лись йо¬го вби¬ва¬ти?
-Вби¬ва¬ти? На¬ві¬що, ми не не¬лю¬ди і вбив¬ці. Про¬сто та¬ким мер¬зот¬ни¬кам не¬об¬хід¬но да¬ти йо¬му ма¬лень¬кий урок, який пі¬де йо¬му ли¬ше на ко¬ристь. Так до¬по¬мо¬жеш нам?.
-І про що ме¬ні йо¬му пи¬са¬ти?
-Пі¬шли до ха¬ти, я там при¬го¬ту¬вав ар¬куш па¬пе¬ру. За¬раз вдох по¬мір¬кує¬мо що пи¬са¬ти, але твоє ру¬кою...
               
                *****

Ти ча¬сом пол¬ков¬ник Ли¬за¬ков з не¬тер¬пін¬ням че¬кав но¬вої зу¬ст¬рі¬чі з Оле¬сею.
«По¬ї¬ду ще за¬вид¬на й візь¬му з со¬бою Мі¬тяя, не¬хай ча¬тує за мною, щоб не бу¬ло нія¬ко¬го під¬сту¬пу»-ду¬мав він, бо хро¬бак сум¬ні¬ву вже за¬повз йо¬му в ду¬шу. Ска¬жі¬мо прав¬ду , що пол¬ков¬ник не на¬ле¬жав до то¬го де¬сят¬ка, який ви¬різ¬ня¬є¬ть¬ся хо¬роб¬рі¬стю. З ча¬сом хви¬ли¬ни роз¬чу¬лен¬ня змі¬ни¬лись під¬сту¬па¬ми сум¬ні¬вів. Але ра¬зом з тим він ду¬же хо¬тів ві¬ри¬ти, що лист про по¬ба¬чен¬ня –на¬пи¬са¬ний щи¬ро, то¬му стро¬го ска¬зав ден¬щи¬ку.
-Як тіль¬ки про¬їде¬мо Хо¬лод¬ний ліс , ти зла¬зиш і бі¬жиш, але ти¬хо, за брич¬кою по ча¬гар¬ни¬ко¬ві.
Мов¬чаз¬ни¬ку¬ва¬тий Мі¬тяй спро¬бу¬вав обу¬ри¬тись.
-Па¬не пол¬ков¬ни¬ку, як мож¬на ти¬хо біг¬ти по ча¬гар¬ни¬ку за брич¬кою?
-Мов¬чи віс¬люк! Ти¬хо-це щоб ні¬хто те¬бе не при¬мі¬тив, а я бу¬ду пра¬ви¬ти кінь¬ми сам, щоб ти всти¬гав.
-А на¬ві¬що ме¬ні біг¬ти за брич¬кою, ко¬ли я мо¬жу пра¬ви¬ти на коз¬лах і вез¬ти па¬на пол¬ков¬ни¬ка?- зно¬ву ти¬хо за¬пи¬тав слу¬га.
-Ду¬рень, так тре¬ба, а ти по¬ви¬нен слід¬ку¬ва¬ти, щоб зі мною ні¬чо¬го не тра¬пи¬лось.
Мі¬тяй зни¬зав пле¬чи¬ма, з важ¬кі¬стю уяв¬ляя, як це бу¬де від¬бу¬ва¬ти¬ся.
-Я при¬їду до по¬кру¬че¬ної вер¬би бі¬ля озе¬ра, а ти по¬ви¬нен за ку¬ща¬ми слід¬ку¬ва¬ти, щоб я був в без¬пе¬ці і тіль¬ки при¬мі¬тиш щось пі¬доз¬рі¬ле, кри¬чи ме¬ні.
-Па¬не пол¬ков¬ни¬ку, а на¬ві¬що їха¬ти ту¬ди, де бу¬де пі¬доз¬рі¬ле?
-А їду бов¬ду¬ре я то¬му, що ме¬ні од¬на дів¬ка при¬зна¬чи¬ла по¬ба¬чен¬ня. Все яс¬но?
Мі¬тяй кив¬нув го¬ло¬вою.
-Як¬що так, то туп¬цюй лад¬на¬ти ко¬ні , а за¬пи¬тан¬ня за¬сунь со¬бі в г...но.
Мі¬тяй зно¬ву згід¬но кив¬нув го¬ло¬вою і пі¬шов в стай¬ню.
Ли¬за¬ков роз¬чу¬ле¬но по¬ди¬вивсь на роз¬кіш¬ний бу¬кет кві¬тів, який за¬го¬то¬вив на по¬ба¬чен¬ня.
«Як тіль¬ки до¬б¬ре, що ця миш¬ка, моя Га¬леч¬ка, ні¬чо¬го не пам’ятає. Тре¬ба ,як все ви¬йде на кра¬ще, по¬да¬ру¬ва¬ти кар¬бо¬ван¬ця цій Ягі-Мот¬рі за ту тра¬ву, що пам’ять від¬би¬ває.»-за¬до¬во¬ле¬но по¬ду¬мав він, а тро¬хи зго¬дом за¬сум¬ні¬вав¬ся.- «Кар¬бо¬ван¬ця ма¬буть бу¬де за¬ба¬га¬то, а дам я їй кра¬ще пів¬кар¬бо¬ван¬ця.»-ви¬рі¬шив він, але че¬рез хви¬ли¬ну змі¬нив рі¬шен¬ня,-«Ні, все та¬ки тре¬ба да¬ти кар¬бо¬ван¬ця, бо пів¬кар¬бо¬ван¬ця це ні те, ні се».Але не¬от¬ступ¬на не¬при¬єм¬на дум¬ка, що він по¬ви¬нен да¬ти ці¬ло¬го кар¬бо¬ван¬ця не¬при¬єм¬но гриз¬ла йо¬го і не да¬ва¬ла спо¬кою.
«А чо¬му я вза¬га¬лі по¬ви¬нен щось да¬ва¬ти!?»-пе¬ре¬мож¬но йо¬го осі¬ни¬ло.-«Ні¬чо¬го не дам і кар¬бо¬ва¬нець за¬ли¬шить¬ся в ме¬не! Що ме¬ні лиш¬ній кар¬бо¬ва¬нець бу¬де в за¬ва¬ді?»- і він ра¬діс¬но на¬сви¬стую¬чи ве¬се¬лу ме¬ло¬дію по¬чав зби¬ра¬тись. Він вдяг¬нув па¬рад¬ний мун¬дир, по¬че¬пив ор¬ден Ко¬пи¬ті¬на, який вза¬га¬лі біль¬ше ча¬су про¬во¬див на гру¬дях Ли¬за¬ко¬ва, а зби¬ра¬тись йо¬му до¬по¬ма¬га¬ла ба¬ба Мот¬ря.
-Ку¬ди це наш пів¬ник кра¬сень, пан пол¬ков¬ник зі¬брав¬ся? Ні¬як на по¬ба¬чен¬ня?-за¬пи¬ту¬ва¬ла ста¬ра відь¬ма.
-Аяк¬же, на по¬ба¬чен¬ня!-з по¬гор¬дою від¬по¬вів він.
-І до ко¬го, як не сек¬рет?-за¬пи¬та¬ла Мот¬ря.
-А сек¬рет!-ко¬кет¬ли¬во від¬по¬вів той.
Ста¬ра зво¬руш¬ли¬во лю¬бую¬чись пол¬ков¬ни¬ком при¬ка¬зу¬ва¬ла.
-Ай кра¬сень, ай наш пан пол¬ков¬ник кра¬сень, та за па¬на пол¬ков¬ни¬ка лю¬ба жін¬ка по¬бі¬жить і но¬ги бу¬де на¬шо¬му ор¬ли¬ку ці¬лу¬ва¬ти!
Ли¬за¬ков за¬до¬во¬ле¬но, як кіт в сир¬ній лав¬ці мур¬ко¬тів:
-Ну до¬сить, до¬сить, ста¬ра шка¬па, я й так знаю, що рів¬них ме¬ні ще по¬шу¬ка¬ти тре¬ба...
-Не¬має! Не¬має рів¬них вам па¬не пол¬ков¬ни¬ку, ге¬рою наш, не¬має!- ви¬гу¬ку¬ва¬ла ста¬ра.-Тре¬ба вже вам дав¬но ге¬не¬ра¬лом бу¬ти.-за¬кін¬чи¬ла во¬на не¬обач¬но, ос¬кіль¬ки це бу¬ла хво¬роб¬ли¬ва те¬ма в Ли¬за¬ко¬ва.
-Сам знаю.-бурк¬нув той, і тро¬хи не бовк¬нув: «На ге¬не¬ра¬ла, тре¬ба в вій¬ні по¬бра¬ти участь», але змов¬чав, бо вій¬ну він па¬ніч¬но бо¬яв¬ся.
Зі¬брав¬шись сі¬ли на брич¬ку й Мі¬тяй на коз¬лах по¬гнав. Їха¬ли так, щоб на су¬тін¬ки про¬їха¬ти Хо¬лод¬ний Ліс, а на тем¬ря¬ву бу¬ти у став¬ка, як і до¬мо¬вля¬лась в лис¬ті Оле¬ся.
Ко¬ли про¬їха¬ли ліс вже су¬те¬ні¬ло і Ли¬за¬ков ска¬зав:
-Мі¬тяй, вста¬вай і ти¬хень¬ко бі¬жи за брич¬кою не¬по¬да¬лік, як я то¬бі роз¬по¬ві¬дав, а я на коз¬ли ся¬ду.
Мі¬тяй з не¬охо¬тою зліз, а Ли¬за¬ков взяв в ру¬ки віж¬ці.
Але тре¬ба ска¬за¬ти, що наш бра¬вий во¬яка пер¬ший раз пра¬вив кінь¬ми і то¬му, як тіль¬ки він взяв кер¬мо вла¬ди над брич¬кою, то ко¬ні чи то зля¬ка¬лись чо¬гось, чи мо¬же до¬ля та¬ка бу¬ла, але во¬ни по¬нес¬ли. Ли¬за¬ков з пе¬ре¬ля¬ку по¬чав їх стьо¬ба¬ти й ви¬кри¬ку¬ва¬ти:
-Ану стій¬те шель¬ми! Ко¬му ска¬зав стоя¬ти!-ке¬ру¬вав він ни¬ми, а ко¬ні ще більш пус¬ти¬лись в швид¬кий га¬лоп, тіль¬ки ку¬ря¬ва за ни¬ми стоя¬ла .
Віт¬тя не¬щад¬но хльо¬ста¬ли Ли¬за¬ко¬ва, а він все біль¬ше й біль¬ше шма¬гав бід¬них тва¬рин.
«Що за ду¬рень »-ду¬ма¬ли ко¬ні, й при¬ско¬рю¬ва¬ли¬ся, аж на¬реш¬ті Ли¬за¬ков зга¬дав, що щоб при¬ти¬ши¬ти хід ко¬ней тре¬ба не шма¬га¬ти, а по¬тяг¬ну¬ти віж¬ці на се¬бе. Так він і зро¬бив.
«Дав¬но б так»-за¬до¬во¬ле¬но зі¬тхну¬ли ко¬ні й при¬ти¬ши¬ли хід.

*****

Ко¬ли Мі¬тяй зліз з брич¬ки і ко¬ні по¬нес¬ли, то він встиг ли¬шень по¬ба¬чи¬ти стовб ку¬ря¬ви й кри¬ки Ли¬за¬ко¬ва, які за¬ти¬ха¬ли по мі¬рі йо¬го від¬да¬лен¬ня. Ден¬щик в пов¬но¬му роз¬па¬чі сплю¬нув і ска¬зав:
-І як за цим бов¬ду¬ром те¬пер ти¬хень¬ко біг¬ти, ще й при¬слід¬ко¬ву¬ва¬ти, як¬що йо¬го й дух про¬стиг, не¬на¬че чор¬ти вкра¬ли?
Він тро¬хи пос¬то¬яв і пі¬шов в ту сто¬ро¬ну, ку¬ди зник¬ла брич¬ка.
Тим ча¬сом ко¬ні що¬ду¬ху мча¬ли з Ли¬за¬ко¬вим до озе¬ра.  Ко¬ли він при¬був на міс¬це до по¬кру¬че¬ної вер¬би, то йо¬го вже май¬же охо¬пи¬ла тем¬ря¬ва но¬чі,. Ко¬ні зу¬пи¬ни¬лись і Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич не зла¬зя¬чи з брич¬ки по¬чав ог¬ля¬да¬тись.
«Щось не вид¬но тут Га¬лі.»-по¬ду¬мав він і по¬чав гу¬ка¬ти:
-Оле¬сю!Оле¬сю!
Аж рап¬том по¬ряд в ку¬щах про¬зву¬ча¬ло чо¬ло¬ві¬чим ба¬сом:
-Це я мій бер¬кут, твоя пташ¬ка тут!-по¬чув він су¬во¬рий го¬лос від яко¬го аж зі¬щу¬лив¬ся йі чи¬ясь ру¬ка стяг¬ну¬ла йо¬го з брич¬ки. Ли¬за¬ков хо¬тів шмаг¬ну¬ти ко¬ней, але не встиг, бо якась ще од¬на тінь шмиг¬ну¬ла до них і по¬ча¬ла їх три¬ма¬ти за вуз¬ди.
«По¬пав¬ся!І Мі¬тяя ще не¬має!»-май¬ну¬ло в го¬ло¬ві і він хо¬тів за¬кри¬ча¬ти й від¬крив бу¬ло на¬віть ро¬та, але хтось ту¬ди швид¬ко за¬пих¬нув бруд¬ну ган¬чір¬ку. Ру¬ки за¬ло¬ми¬ли, а но¬ги по¬ча¬ли зв’язувати. Пол¬ков¬ник по¬чав му¬ка¬ти й ма¬ха¬ти го¬ло¬вою, але це ли¬ше по¬гір¬шу¬ва¬ло си¬туа¬цію, бо від то¬го за¬лом¬ле¬ні ру¬ки ще біль¬ше бо¬лі¬ли.
«Да¬вай мі¬шок!»-по¬чув він зно¬ву той са¬мий го¬лос і від¬чув, як йо¬му на го¬ло¬ву на¬тя¬гу¬ють цю річ. «Ві¬ша¬ти бу¬дуть!»-з жа¬хом май¬ну¬ло в го¬ло¬ві, але він по¬лег¬ше¬но зі¬тхнув, ко¬ли краї міш¬ка ми¬ну¬ли шию.Йо¬го за¬пи¬ха¬ли ціл¬ком.
«Ме¬не вкра¬ли!»-по¬ду¬мав він, ко¬ли мі¬шок зав’язали на ву¬зол і під¬ки¬ну¬ли на спи¬ну ко¬ня.
Ко¬ня по¬ве¬ли і ко¬жен йо¬го крок від¬да¬вав¬ся бо¬лем, бо ру¬ки й но¬ги бу¬ли стяг¬ну¬ті од¬ним мо¬ту¬зом.
«Все мар¬но.»-він зми¬ривсь з до¬лею й пе¬ре¬став ро¬би¬ти не¬пот¬ріб¬ний су¬про¬тив.
Кінь йшов по до¬ро¬зі в Хо¬лод¬ний ліс, але Ли¬за¬ков цьо¬го не ба¬чив, про¬те йо¬го в міш¬ку ба¬чив вір¬ний Мі¬тяй , який чим¬чи¬ку¬вав до став¬ка.На¬зу¬ст¬річ йо¬му встрі¬лись якісь пі¬доз¬рі¬лі двоє з міш¬ком на ко¬не¬ві.
«Ма¬буть ка¬бан¬чи¬ка вкра¬ли, але ме¬ні до цьо¬го ді¬ла не¬має»-по¬ду¬мав він і зро¬бив ви¬гляд, що їх не ба¬чить, що влас¬не бу¬ло прав¬дою, ос¬кіль¬ки тем¬ря¬ва уку¬та¬ла зем¬лю пов¬ні¬стю і мі¬ся¬ця не бу¬ло.
Мі¬тяй при¬йшов до по¬кру¬че¬ної вер¬би хви¬лин за два¬дцять пі¬сля то¬го. Там він по¬ба¬чив брич¬ку з кінь¬ми, але пол¬ков¬ни¬ка не бу¬ло.
«Ма¬буть десь ко¬ха¬ю¬ть¬ся го¬лу¬боч¬ки.»-по¬ду¬мав він, бо кра¬єм ву¬ха чув роз¬мо¬ву пол¬ков¬ни¬ка з Мот¬рею.-«Ай звіс¬но, що во¬ни ме¬не жда¬ти бу¬дуть? Ну й до¬б¬ре, а я їх тут ся¬ду бі¬ля брич¬ки й пі¬до¬ж¬ду, бо де я їх знай¬ду в та¬кій тем¬ря¬ві? Та й на¬ві¬що я їм? Це ді¬ло зай¬вих очей і вух не пот¬ре¬бує!»- ви¬рі¬шив Мі¬тяй і за¬ліз¬ши в брич¬ку уку¬тав¬ся в ко¬жу¬ха, що зав¬ше був на сід¬лах й при¬єм¬но при¬го¬ту¬вав¬ся до сну.


                Роз¬діл XI
                Ек¬зе¬ку¬ція.

Ли¬за¬ко¬ва в міш¬ку, по¬гой¬дую¬чи на ко¬ні дов¬го ку¬дись вез¬ли. Ро¬та бу¬ло за¬ткну¬то бруд¬ною ган¬чір¬кою, бруд якої пос¬ту¬по¬во ви¬ми¬вав¬ся йо¬го сли¬ною. Ру¬ки зв’язані з но¬га¬ми так, що ко¬ли він хо¬тів ни¬ми во¬ру¬ши¬ти, то зі¬гну¬ті но¬ги сти¬ска¬ло ще дуж¬че до спи¬ни. Де¬кіль¬ка ра¬зів гіл¬ки де¬рев за¬чі¬па¬ли йо¬го мі¬шок і Ли¬за¬ков від¬чу¬вав, що йо¬го ве¬зуть лі¬сом, по¬тім кінь по¬чав сту¬па¬ти в баг¬но і зда¬ва¬лось, що він йде по бо¬ло¬ті. Ви¬кра¬да¬чі весь час мов¬ча¬ли й ні¬чо¬го не го¬во¬ри¬ли і про їх при¬сут¬ність він здо¬га¬ду¬вав¬ся ли¬ше по то¬му, як во¬ни по¬прав¬ля¬ли мі¬шок.
«За¬ве¬зуть ку¬дись, а по¬тім по¬рі¬шать і за ві¬що? Ко¬му я що по¬га¬не зро¬бив, що те дів¬ча тро¬хи пот¬ри¬мав, так я ли¬ше для її ж щас¬тя, адже я й оже¬ни¬ти¬ся був на ній не про¬ти. От під¬ступ¬на, так під¬ступ¬на...»-ду¬мав він то з жа¬хом, то з су¬мом по¬ки вез¬ли.
На¬реш¬ті кінь зу¬пи¬нивсь і мі¬шок ра¬зом з ним, як лан¬тух ски¬ну¬ли на зем¬лю й по¬ча¬ли розв’язувати. Ли¬за¬ков по¬ки був в міш¬ку від¬чу¬вав се¬бе в від¬нос¬ній без¬пе¬ці, а ко¬ли йо¬го ви¬тяг¬ли, то ней¬мо¬вір¬но зля¬кав¬ся й спо¬чат¬ку упи¬рав¬ся ті¬лом не ба¬жаю¬чи за¬ли¬ша¬ти тим¬ча¬со¬ве ук¬рит¬тя, але, ко¬ли от¬ри¬мав не¬ве¬лич¬ко¬го сту¬са¬на, то зми¬ривсь.
Йо¬го ви¬тяг¬ли й він по¬ба¬чив, що це га¬ля¬ви¬на з ба¬гат¬тям, яке під¬три¬му¬вав тре¬тій спіль¬ник. Об¬лич¬чя всіх трьох не бу¬ло вид¬но з-за мі¬шеч¬ків з дір¬ка¬ми для очей і це ще біль¬ше жа¬ха¬ло. Як тіль¬ки йо¬го зад від¬чув тра¬ву, він по¬чав му¬ка¬ти за¬ткну¬тим ро¬том, йо¬му ви¬тяг¬ну¬ли чо¬па й він що¬си¬ли за¬во¬лав ін¬стинк¬тив¬но гу¬каю¬чи про до¬по¬мо¬гу:
-Лю¬донь¬ки до¬б¬рі, хто є, до¬по¬мо¬жіть!
Але зно¬ву от¬ри¬мав сту¬са¬на по¬біль¬ше, й від¬ра¬зу ж за¬мовк.
Ли¬за¬ков чув, що во¬ни при ньо¬му всі ба¬ла¬ка¬ли змі¬не¬ни¬ми го¬ло¬са¬ми і він ви¬зна¬чив, що це бу¬ли мо¬ло¬ді хлоп¬ці. Один з ви¬кра¬да¬чів звер¬нув¬ся до ньо¬го по¬гроз¬ли¬вим го¬ло¬сом.
-Бу¬деш пи¬сок роз¬кри¬ва¬ти, зро¬би¬мо так, що за¬криє¬мо то¬бі йо¬го на¬ві¬ки!
Він зля¬кавсь і від¬ра¬зу за¬мовк.
-Слу¬хай сю¬ди те¬леп¬ню, хо¬чеш жи¬ти да¬лі?-за¬пи¬тав за¬гроз¬ли¬вий го¬лос і він мо¬мен¬таль¬но від¬ра¬зу від¬по¬вів:
-Ду¬же, ду¬же хо¬чу!
-Так от слу¬хай! Ба¬чиш дві бе¬ре¬зи зі¬гну¬ті?-ска¬зав зно¬ву той са¬мий, й по¬ка¬зав на тьмя¬ний си¬лу¬ет двох де¬ре¬вин, які дійс¬но бу¬ли не¬при¬род¬но зі¬гну¬ті
-Ба¬чу.
-Во¬ни зв’язані між со¬бою, й прив’язані до кор¬ча на зем¬лі.Ти чі¬п¬ля¬єш¬ся за мо¬туз¬ку між ни¬ми, ми ру¬бає¬мо мо¬туз¬ку бі¬ля кор¬ча і ти віль¬но від¬лі¬та¬єш. Як¬що вче¬пиш¬ся по¬га¬но, й впа¬деш пе¬ред¬час¬но, то од¬не з двух, або мо¬жеш роз¬би¬тись, а як¬що не за¬хо¬чеш тро¬хи по¬лі¬та¬ти, то ми те¬бе не від¬пус¬ти¬мо.-ля¬ка¬ли во¬ни,- Ко¬ли зро¬биш все пра¬виль¬но , то по¬ле¬тиш до¬б¬ре і за чверть саж¬ня бу¬де не¬по¬га¬не озер¬це, ту¬ди й хлюп¬неш¬ся, а там ти віль¬ний.
Пол¬ков¬ник ви¬ря¬чив очі й роз¬крив ро¬та.
-А-а, за ві¬що ви ме¬не отак?-зля¬ка¬но за¬пи¬тав він.
-А за те сви¬ня¬ча мор¬да, що ти по¬зіх¬нув на сво¬бо¬ду й честь од¬ні¬єї лю¬ди¬ни!-скре¬го¬чу¬чи зу¬ба¬ми ска¬за¬ла дру¬га мас¬ка, яка до цьо¬го тіль¬ки мов¬ча¬ла.
Ли¬за¬ков за¬ма¬хав го¬ло¬вою.
-Ні на що я не по¬ся¬гав! Ні¬ко¬му не вір¬те! Во¬на са¬ма при¬йш¬ла...
Але за¬кін¬чен¬ня ре¬чен¬ня по¬то¬ну¬ло в сту¬са¬ні.
-Бре¬шеш пад¬лю¬ко!-гріз¬но ви¬гук¬нув той ви¬кра¬дач і Ли¬за¬ков з йо¬го го¬ло¬су зро¬зу¬мів, що він є са¬мий не¬без¬печ¬ний, то¬му від¬ра¬зуж за¬ткнув¬ся.
Про¬йшла мить і пер¬ший ска¬зав зно¬ву.
-Ну як, не ба¬жа¬єш по¬лі¬та¬ти пта¬хом?
Пол¬ков¬ни¬ку не зов¬сім по¬до¬ба¬лась пер¬спек¬ти¬ва ле¬ті¬ти по не¬бу, бо він з ди¬тин¬ст¬ва бо¬явсь ви¬со¬ти, то¬му він ти¬хо за¬пи¬тав:
-А не¬ма в вас чо¬гось по¬лег¬ше?
Мас¬ка за¬смія¬лась.
-Чо¬го ж, ми не кро¬во¬жер¬ли¬ві, є і по¬лег¬ше.
Ли¬за¬ков зра¬дів.
-Ме¬ні кра¬ще щось на зем¬лі.-скром¬но за¬про¬по¬ну¬вав він.
-На зем¬лі, так на зем¬лі. Бу¬де по ва¬шо¬му.Ось ба¬гат¬тя,-мас¬ка по¬ка¬за¬ла на по¬лум’я.- Ми йо¬го при¬ту¬ши¬мо, щоб тіль¬ки тлі¬ло, як¬що ви¬си¬диш сра¬кою го¬лою на ву¬гіл¬лі хви¬ли¬ну, так і бу¬ти, від¬пус¬ти¬мо.
Ли¬за¬ков ду¬же бо¬яв¬ся об¬пек¬тись і то¬му , ко¬ли зро¬зу¬мів, що ні¬ко¬ли не ви¬си¬дить, бо¬яз¬ко за¬пи¬тав.
-А не¬ма чо¬гось ін¬шо¬го?
Тут вже всі за¬смія¬лись.
-Чо¬го ж є й ін¬ше.Ось ку¬па пер¬цю,-і ви¬тру¬сив з міш¬ка до¬б¬рий фунт гір¬ко¬го чер¬во¬но¬го пер¬цю на зем¬лю,-Як¬що все з’їси й про¬ковт¬неш, бу¬ти по твоє¬му, йди звід¬си на всі чо¬ти¬ри сто¬ро¬ни.
Ли¬за¬ков зля¬кав¬ся.Він був не¬пе¬вен, чи змо¬же з’їзти хо¬ча б од¬ну пер¬чи¬ну. Він за¬ки¬вав го¬ло¬вою.
-Ні, ні! А не¬ма в вас чо¬гось ін¬шо¬го?
Зно¬ву всі за¬смія¬лись.
-Чо¬му ж, при¬ду¬має¬мо.-ска¬за¬ла мас¬ка, що го¬во¬ри¬ла спо¬чат¬ку, ось сто вер¬бо¬вих ло¬зин з лис¬тям. Ми по¬чи¬нає¬мо луп¬цю¬ва¬ти вас па¬не пол¬ков¬ни¬ку по за¬ду. Як тіль¬ки з ло¬зи¬ни спа¬дає все лис¬тя, ми її ви¬ки¬дає¬мо і так всі сто, але від¬ра¬зу.
Цьо¬го пол¬ков¬ник теж бо¬яв¬ся.
-А мо¬же щось дру¬ге?-ду¬же ти¬хо ска¬зав він.
-Ні!-гріз¬но мо¬ви¬ла са¬ма страш¬на мас¬ка.-Ми й так з то¬бою пань¬кає¬мось. Ви¬би¬рай, ось чо¬ти¬ри до¬ро¬ги, кож¬на з них ве¬де до сво¬бо¬ди. Біль¬ше ні¬чо¬го то¬бі не за¬про¬по¬нує¬мо.
-А як¬що, я від¬мов¬люсь від всіх чо¬ти¬рьох?-зно¬ву ти¬хо і бо¬яз¬ко за¬пи¬тав він.
-То¬ді при¬ду¬має¬мо ще щось по¬гір¬ше.-про¬сто ска¬за¬ла са¬ма страш¬на мас¬ка.
«Ма¬буть вб’ють!»-май¬ну¬ла в йо¬го го¬ло¬ві жах¬ли¬ва дум¬ка.-«Оце влип. Що ж ме¬ні ви¬бра¬ти? Ні¬чо¬го не хо¬че¬ть¬ся, все страш¬но, але ви¬би¬ра¬ти все ж при¬йде¬ть¬ся, жит¬тя до¬рож¬че.»-ду¬мав він і все не міг ні¬як зу¬пи¬ни¬тись на яко¬мусь ва¬рі¬ан¬ті, ко¬ли от¬ри¬мав чер¬го¬во¬го сту¬са¬на.
-Ду¬май швид¬ше! Час іде, як¬що ще бу¬деш за¬три¬му¬ва¬тись, то кіль¬кість пер¬цю, ло¬зин, ча¬су на ву¬гіл¬лі збіль¬шить¬ся. Ну що ви¬брав?-ду¬же по¬гроз¬ли¬во за¬пи¬та¬ла¬са¬ма гріз¬на мас¬ка.
-Ви¬брав, ви¬брав,да¬вай¬те ма¬буть ло¬зи¬ни.
-Ло¬зи¬ни, так ло¬зи¬ни.- по ді¬ло¬во¬му ска¬за¬ла мас¬ка, а Ли¬за¬ков пе¬ре¬пи¬тав:
-А шта¬ни зні¬ма¬ти?
-До¬б¬ре що на¬га¬дав, зні¬май!
Ли¬за¬ков обу¬рив¬ся.
-Мо¬же з шта¬на¬ми?
-Ну будь по твоє¬му, хай з шта¬на¬ми!
Ли¬за¬ко¬ва розв’язали і він на¬гнув¬ся під¬ста¬вив¬ши зад.
«От до¬б¬ре, що шта¬ни не тре¬ба зні¬ма¬ти!»-ра¬діс¬но по¬ду¬мав він і по¬чав ра¬ху¬ва¬ти уда¬ри ло¬зи¬ною.Пі¬сля кож¬но¬го уда¬ру він стог¬нав, але ска¬жі¬мо по прав¬ді спо¬чат¬ку го¬лос¬ні¬ше чим бу¬ло пот¬ріб¬но.
«До сих пір ще пер¬ша ло¬зи¬на! Міц¬ні по¬па¬ли¬ся лис¬тя, пе¬си¬го¬лов¬ці ма¬буть до¬б¬ре ви¬би¬ра¬ли.»-зліс¬но ду¬мав він.
На тре¬тій ло¬зи¬ні шта¬ни реп¬ну¬ли і ко¬ли ста¬ли хльо¬ста¬ти по го¬ло¬му ті¬лу, ве¬реск став справж¬ні¬сінь¬ким.
«Гос¬по¬ди!»-зга¬дав він Бо¬га, -«Ко¬ли вже край?»
Але край був не ско¬ро, бо йшла ли¬ше де¬ся¬та ло¬зи¬на, але десь з два¬на¬дця¬тої її по¬пе¬ред¬ни¬ки по¬зос¬тав¬ля¬ли руб¬ці і те¬пер їх уда¬ри від¬чу¬ва¬лись силь¬ні¬ше.
«Кож¬на ло¬зи¬на для то¬го, щоб ски¬ну¬ти лис¬тя, ви¬три¬мує десь уда¬рів три¬дцять, де¬сять ло¬зин- це три¬ста, а всьо¬го три ти¬ся¬чі, ого! Мій зад не ви¬три¬має скіль¬ки! Не до¬по¬мо¬же нія¬ка Мот¬ря з її при¬моч¬ка¬ми...»-мір¬ку¬вав він між во¬лан¬ням.
-Про¬бі! Бла¬гаю не так ду¬же !-взмо¬лив¬ся він до ек¬зе¬ку¬то¬рів і ті по¬го¬ди¬лись.
-До¬б¬ре, до¬б¬ре, а ми як¬раз пе¬ре¬дих¬не¬мо.Бу¬де¬мо вва¬жа¬ти, що й ця ло¬зи¬на вже без лис¬тя.-ска¬зав чер¬го¬вий на ло¬зи¬нах і від¬ки¬нув сім¬на¬дця¬ту.
Зад в Ли¬за¬ко¬ва па¬лав і він від¬по¬чи¬вав в тій са¬мій по¬зі в якій от¬ри¬му¬вав по¬ка¬ран¬ня. Ко¬ли біль став рів¬но¬мір¬но за¬спо¬кою¬ва¬тись, са¬ма страш¬на мас¬ка під¬ня¬лась і ска¬за¬ла:
-Від¬по¬чи¬ли, по¬ра й ді¬лом зай¬ня¬тись.
Й по¬ча¬ли зно¬ву шма¬га¬ти.На два¬дця¬тій ло¬зи¬ні, Ли¬за¬ков від¬чу¬ваю¬чи, що ма¬буть не дот¬ри¬має до кін¬ця ,  ска¬зав:
-Хлоп¬ці, мо¬же кра¬ще пе¬рець їс¬ти?
«Ай справ¬ді»-ду¬мав він,-«Ну по¬пе¬че, по¬пе¬че, й пе¬ре¬ста¬не, а так весь зад в шра¬мах за¬ли¬шить¬ся. І як я бов¬дур ра¬ні¬ше не здо¬га¬дав¬ся!»
Ек¬зе¬ку¬то¬ри по¬го¬ди¬лись.
-Пе¬рець, так пе¬рець, он ку¬па, бе¬ри й їж.
Ли¬за¬ков на чо¬ти¬рьох по¬повз до ку¬пи і взяв¬ши пер¬чи¬ну гриз¬нув її з краю. В ро¬ті за¬пек¬ло , але він ви¬рі¬шив, що цей пе¬ку¬чий біль стер¬пить. Та це бу¬ло ли¬ше з по¬чат¬ку, ос¬кіль¬ки да¬лі до хво¬сти¬ка, пе¬рець ста¬вав гір¬кі¬шим. Пі¬сля пер¬шої пер¬чи¬ни в ро¬ті пек¬ло так, на¬че хтось роз¬вів там ба¬гат¬тя. Ли¬за¬ков ви¬би¬рав не та¬кі чер¬во¬ні, й ско¬ро зос¬та¬ли¬ся са¬мі спі¬лі¬ші. Пек¬ло не¬стерп¬но, а ку¬па як бу¬ла здо¬ро¬ва, та¬ка май¬же й зос¬та¬ва¬ла¬ся, не¬на¬че він ні¬чо¬го й не брав з неї.
«Ні, не по¬ду¬жаю, швид¬ше вмер¬ти мож¬на. Кра¬ще ма¬буть на ву¬гіл¬ля сіс¬ти, хви¬ли¬на-це не так уже й ба¬га¬то, ви¬три¬маю, а зад Мот¬ря за¬лі¬кує»-по¬мір¬ку¬вав він і ска¬зав:
-Не мо¬жу...-сло¬ва ви¬хо¬ди¬ли не¬чіт¬кі, бо від пер¬цю так пек¬ло, що при¬хо¬ди¬лось роз¬мов¬ля¬ти зов¬сім не за¬кри¬ваю¬чи ро¬та.-Кра¬ще на ву¬гіл¬ля...
Ті зни¬за¬ли пле¬чи¬ма.
-На ву¬гіл¬ля,так на ву¬гіл¬ля, он ба¬чиш скраю тліє-сі¬дай.-ска¬за¬ли йо¬му і пол¬ков¬ник з роз¬кри¬тим ро¬том з яко¬го ка¬па¬ла сли¬на на чо¬ти¬рьох по¬повз в сто¬ро¬ну ба¬гат¬тя, але як тіль¬ки йо¬го зад з важ¬кі¬стю до¬торк¬нувсь до жа¬ру ран¬ка¬ми від ло¬зин, то Ли¬за¬ков зро¬зу¬мів, що не тіль¬ки хви¬ли¬ну, а й мить не ви¬не¬се ці¬єї пе¬ку¬чої бо¬лі. Від¬ра¬зу ж за¬шквар¬ча¬ло й за¬ши¬пі¬ло і якась си¬ла не¬на¬че  під¬ки¬ну¬ла йо¬го над за¬тих¬шим ба¬гат¬тям.
-Ой не мо¬жу, ой бо¬лить!
-Так що то¬ді то¬бі па¬не пол¬ков¬ни¬ку,  те не мо¬же¬те, те не хо¬че¬те, кра¬ще ви¬бе¬ріть щось од¬не й ви¬тер¬піть до кін¬ця.-роз¬суд¬ли¬во за¬про¬по¬ну¬ва¬ли йо¬му.
«Ні¬чо¬го я не ви¬тер¬п¬лю, все бо¬лить зос¬та¬є¬ть¬ся од¬не...»-по¬ду¬мав він і ска¬зав:
-Будь, що бу¬де! До¬по¬мо¬жіть до де¬рев діб¬ра¬тись.-про¬шам¬кав він і йо¬го взя¬ли на ру¬ки й по¬нес¬ли до своє¬рід¬ної ка¬та¬пуль¬ти.
-Обе¬реж¬но.-ска¬зав він, ко¬ли не¬обач¬но в йо¬го зад хльос¬ну¬ла гіл¬ка.
-Оце вже па¬не пол¬ков¬ни¬ку вчи¬нок по чо¬ло¬ві¬чо¬му, жаль тіль¬ки, що тем¬но, а то крає¬ви¬ди в нас чу¬до¬ві, вам мог¬ло б спо¬до¬ба¬тись їх роз¬гля¬да¬ти.- ска¬зав хтось і всі роз¬смія¬лись крім Ли¬за¬ко¬ва. Йо¬го взя¬ло дріб¬не трем¬тін¬ня зо стра¬ху, але те що за¬ли¬ша¬лось по¬за¬ду зда¬ва¬лось жах¬ли¬ві¬шим.
Ко¬ли йо¬го при¬лад¬на¬ли до ка¬та¬пуль¬ти, са¬ма страш¬на мас¬ка уже до¬сить дру¬же¬люб¬но мо¬ви¬ла:
-Не¬об¬хід¬но пій¬ма¬ти пот¬ріб¬ну мить, ко¬ли за¬ле¬ти¬те як¬най¬да¬лі, тре¬ба вчас¬но від¬пус¬ти¬ти мо¬туз¬ку.- да¬ва¬ла мас¬ка цін¬ну по¬ра¬ду.
Пол¬ков¬ник щось му¬гик¬нув, й від¬ра¬зу ж в від¬бли¬ску спа¬лах¬ну¬ло¬го по¬лум’я ба¬гат¬тя, в яке за¬вбач¬ли¬во під¬ки¬ну¬ли но¬ві дро¬ва, сяй¬ну¬ло ле¬зо со¬ки¬ри по мо¬туз¬ку, який прив’язував до кор¬ча зі¬гну¬ті де¬ре¬ва.
Ті з трі¬ском й гу¬лом роз¬пря¬ми¬лись і ті¬ло пол¬ков¬ни¬ка Ли¬за¬ко¬ва з Ко¬пи¬тін¬ським ор¬де¬ном і йо¬го влас¬ним кри¬ком, з сви¬стом зник¬ло в тем¬ря¬ві ніч¬но¬го не¬ба на¬ос¬та¬нок блис¬нув¬ши по¬пе¬че¬ним за¬дом.
Рап¬том всі по¬чу¬ли, як роз¬пач¬ли¬во карк¬ну¬ла зди¬во¬ва¬на во¬ро¬на, яка ма¬ла не¬обе¬реж¬ність зі¬ткну¬тись в по¬льо¬ті з на¬шим Іка¬ром.
«Що за чор¬тів¬ня?»-май¬ну¬ло в неї в го¬ло¬ві, са¬ме ко¬ли во¬на рап¬том з та¬ко¬го пе¬ре¬ля¬ку від зітк¬нен¬ня за¬бу¬ла про вмін¬ня лі¬та¬ти. Кри¬ла її від жа¬ху оці¬пе¬ні¬ли і во¬на ка¬ме¬ню¬кою по¬ле¬ті¬ла стор¬чма го¬ло¬вою вниз. На своє щас¬тя за¬ли¬ши¬лась жи¬вою, бо бла¬го¬по¬луч¬но влу¬чи¬ла в бо¬ло¬то.
   
Роз¬діл XII
                Зу¬ст¬річ з ста¬рень¬кою в лі¬сі.

Не бу¬де¬мо втом¬лю¬ва¬ти чи¬та¬ча роз¬по¬від¬дю про всі пе¬ре¬пи¬тії пе¬ре¬жи¬вань пол¬ков¬ни¬ка в лі¬сі, але ска¬же¬мо, що спо¬чат¬ку про¬ле¬тів¬ши ці¬лих пів¬сот¬ні саж¬нів, він про¬ми¬нув озер¬це, як не¬по¬га¬ну міс¬ци¬ну для до¬сить м’якої по¬сад¬ки і по¬пав в гу¬ща¬ви¬ну за¬рос¬тів лі¬со¬вої ожи¬ни, що втім теж при¬йня¬ла на¬шо¬го під¬ко¬рю¬ва¬ча не¬бес м’яко, про¬те з ко¬люч¬ка¬ми. Ска¬жі¬мо прав¬ду, що даль¬ність по¬льо¬ту на¬віть об¬ра¬ду¬ва¬ла йо¬го, ос¬кіль¬ки ще да¬лі від¬да¬ля¬ла від ек¬зе¬ку¬то¬рів, але, що не ду¬же ра¬ду¬ва¬ло - це при¬зем¬лен¬ня мно¬го¬стра¬ж¬даль¬ною час¬ти¬ною ті¬ла на ко¬люч¬ки. Про¬те лю¬ди¬на зви¬кає до всьо¬го і та¬ка дріб¬нич¬ка, як па¬дін¬ня го¬лим по¬ра¬не¬ним за¬дом на ожи¬ну, пі¬сля ми¬ну¬ло¬го мо¬ціо¬ну про¬ве¬де¬но¬го над цьою час¬ти¬ною ті¬ла, зов¬сім не зда¬ло¬ся жах¬ли¬вим, а на¬впа¬ки це бу¬ло, як ос¬тан¬ній штрих пе¬ред во¬лею.
Ко¬ли пол¬ков¬ник під¬вів¬ся(ска¬жі¬мо прав¬ду-це сло¬во не¬точ¬не, ос¬кіль¬ки по¬за йо¬го бу¬ла на¬пів¬зіг¬ну¬та до¬сить дов¬го), то ще бу¬ло тем¬но і наш по¬пе¬ред¬ник Мон¬гольф’є і бра¬тів Райт, за¬до¬во¬ле¬ний і щас¬ли¬вий ви¬рі¬шив від¬по¬чи¬ти десь під де¬ре¬вом, але з-за бо¬яз¬ні, що ек¬зе¬ку¬то¬ри не¬да¬ле¬ко, він ви¬рі¬шив ві¬дій¬ти як¬най¬да¬лі, що й зро¬бив, як не бо¬лі¬ло пі¬кант¬не міс¬це. Ста¬ло сві¬та¬ти й в про¬ме¬нях сві¬тан¬ку він зна¬йшов в бу¬ре¬ло¬мі за¬гли¬би¬ну пов¬ну дер¬ну й пе¬ре¬гною і за¬тиш¬но за¬ко¬павсь в ньо¬го, ви¬ста¬вив¬ши вверх на по¬віт¬ря в зв’язку з ран¬ка¬ми зад, щоб ті під¬си¬ха¬ли, й со¬лод¬ко за¬снув.
Під ра¬нок при¬сни¬лись ек¬зе¬ку¬то¬ри, не¬на¬че йо¬го зна¬йшли, один з них з здо¬ро¬вим дрюч¬ком йо¬му ска¬зав:
-Ось ви па¬не пол¬ков¬ни¬ку й зна¬йшли¬ся, ви¬би¬рай¬те, що хо¬че¬те, ми вам про¬по¬нує¬мо сто уда¬рів дрюч¬ком, або по¬літ на ста¬ру міс¬ци¬ну.
Пол¬ков¬ник глядь, а бі¬ля то¬го міс¬ця, де він ліг, зно¬ву зроб¬ле¬на з де¬рев ка¬та¬пуль¬та з мо¬туз¬ком, який не¬на¬че че¬кає йо¬го.
«Ви¬брав би по¬літ, але де га¬ран¬тія, що там, ку¬ди я при¬ле¬чу, не сто¬ять по¬соб¬ни¬ки і не від¬прав¬лять ме¬не на¬зад, так я й бу¬ду лі¬та¬ти, то ту¬ди, то сю¬ди...Ні, не об¬ду¬ри¬те! Не¬має дур¬них!»- по¬ду¬мав він ві сні і ска¬зав:
-Кра¬ще дрюч¬ком!
В ту ж мить він от¬ри¬мав здо¬ро¬вез¬ний удар по за¬ду й про¬ки¬нувсь. Спо¬чат¬ку зі сну він не міг зро¬зу¬мі¬ти, що тра¬пи¬лось і де він, а по¬тім все при¬га¬дав¬ши, по¬чав ви¬ла¬зи¬ти з бар¬ло¬га, як по¬чув трі¬ску¬чий го¬лос. Це був го¬лос ста¬рез¬ної ба¬би, яка опи¬ра¬ла¬ся на па¬ли¬цю.
-Си¬но¬чок, зви¬няй, але я со¬бі зби¬ра¬ла хмиз, як ба¬чу щось ле¬жить в ямі не¬на¬че два по¬лу¬мис¬ки, я ж ото мір¬кую що во¬но та¬ке , та й спус¬ти¬ла¬ся, ко¬ли це при¬ди¬ви¬лась, бо са¬ма слі¬па, що це чи¬єсь гуз¬но, та й ду¬маю, чиє це гуз¬но в лі¬сі, то й пі¬ді¬йшла, по¬ма¬ца¬ла, ко¬ли чую що во¬но ка¬же, що кра¬ще дрюч¬ком, от я па¬ли¬цею й впе¬рі¬щи¬ла, бо дрюч¬ка не бу¬ло.
Ли¬за¬ков про¬тер очі й зло гля¬нув¬ши на ста¬рень¬ку роз¬дра¬то¬ва¬но мо¬вив:
-Ти що кар¬га ста¬ра не ба¬чиш, що там в ме¬не су¬ціль¬ні ра¬ни, ме¬не пол¬ков¬ни¬ка Її Ім¬пе¬ра¬тор¬ської ве¬лич¬но¬сті кін¬но¬го пол¬ка Вар¬фо¬ло¬мія¬І¬ва¬но¬ви¬ча Ли¬за¬ко¬ва па¬ли¬цею б’єш по за¬ду.
Ста¬рень¬ка за¬ки¬ва¬ла го¬ло¬вою.
-Ста¬ра я вже си¬но¬чок і слі¬па, і глу¬ха, сто ро¬ків ме¬ні вже, ду¬ма¬ла щось хо¬ро¬ше вни¬зу ле¬жить, а во¬но ти. Зви¬няй ме¬не, я й не зна¬ла, що те¬бе опо¬ло¬ни¬ком так ці¬лий полк, а що ти там ли¬зав, так во¬но ме¬ні ста¬рій ні до чо¬го...
Пол¬ков¬ник збі¬сивсь.
-За¬ткнись глу¬ха те¬те¬ря! Де тут до¬ро¬га на озе¬ро?- го¬лос¬но ви¬крик¬нув він, щоб та по¬чу¬ла. На озе¬рі по¬ви¬нен жда¬ти Мі¬тяй.
Ста¬рень¬ка по¬ча¬ла не¬на¬че від¬ма¬ху¬ва¬тись.
-Та не кри¬чи ти так, аж ву¬ха за¬кла¬ло, про яке ти озе¬ро мо¬виш?
-Як це яке?! Що в вас тут в сви¬ня¬чій Хво¬стів¬ці два озе¬ра? - Ще тріш¬ки й пол¬ков¬ни¬ка по¬ча¬ли бра¬ти з лю¬ті дри¬жа¬ки.
Ста¬рень¬ка зни¬за¬ла згорб¬ле¬ни¬ми пле¬чи¬ма.
-Не¬ма в нас та¬ко¬го озе¬ра, де сви¬ні хво¬сти ми¬ють, тіль¬ки ка¬лю¬жі є та¬кі, а ве¬ли¬ка ка¬лю¬жа при до¬ро¬зі є, та да¬ле¬ко до неї, і сви¬ней там не¬має...- про¬шам¬ка¬ла ба¬бу¬ся.
Ли¬за¬ков зро¬зу¬мів, що та зно¬ву не¬до¬чу¬ває і го¬лос¬но ви¬крик¬нув їй в са¬ме ву¬хо.
-Хво¬стів¬ка де, ста¬ра ти трух¬ля¬ва ган¬чір¬ка!
Баб¬ця зно¬ву зни¬за¬ла пле¬чи¬ма.
-Не¬має тут та¬кої, про яку це Хво¬стів¬ку ти си¬но¬чок мо¬виш? Луш¬па¬їв¬ка є, Чор¬то¬ва Бал¬ка є, а Хво¬стів¬ки не¬має.
-Що ти ме¬леш ста¬ра, яка Луш¬па¬їв¬ка, яка Бал¬ка? Не чув я та¬ких сіл.
Ба¬бу¬ся ви¬ну¬ва¬то всміх¬ну¬лась.
-Так си¬но¬чок, ін¬ших в нас не¬має, та й ті да¬ле¬ко.
Го¬ло¬ва в пол¬ков¬ни¬ка по¬ча¬ла йти обер¬том.
-Як це да¬ле¬ко? А про Рач¬ків¬ку чу¬ла?
Ста¬рень¬ка за¬ки¬ва¬ла го¬ло¬вою.
-Та чо¬му ж не чу¬ла, ще б ме¬ні про Рач¬ків¬ку та й не зна¬ти.
-А де во¬на? Ку¬ди ме¬ні йти?
Баб¬ця зди¬во¬ва¬но по¬гля¬ну¬ла під¬слі¬пу¬ва¬ти¬ми очи¬ма й за¬пи¬та¬ла.
-А на¬ві¬що то¬бі во¬на?
-Як це на¬ві¬що? Те¬бе пи¬та¬ють про Рач¬ків¬ку, де во¬на, ку¬ди йти ста¬ра ти по¬гань!- роз¬лю¬ту¬вавсь Ли¬за¬ков.
-Ну як¬що ду¬же тре¬ба...
-Тре¬ба, тре¬ба!- з не¬тер¬пін¬ням крик¬нув той.
-Сам не зна¬йдеш, мо¬жеш за¬блу¬ка¬ти, тре¬ба то¬бі до¬ро¬гу, по¬ка¬за¬ти, хоч во¬но й не да¬ле¬ко.- впев¬не¬но про¬ша¬мо¬ті¬ла ба¬ба.
-Так по¬ка¬зуй швид¬ше, в ме¬не ча¬су об¬маль!
-Іди си¬но¬чок за мною, мо¬жеш дрів¬ця мої взя¬ти.
-Ще чо¬го!-обу¬рив¬ся той,-Щоб, я пол¬ков¬ник, ще дро¬ва твої ніс? Йди швид¬ше, я то¬бі гри¬ве¬ник дам.
Ста¬рень¬ка кив¬ну¬ла го¬ло¬вою й поч¬ва¬ла¬ла по лі¬сі. Ли¬за¬ков на¬пів¬зіг¬ну¬тий по¬п¬лен¬тавсь за нею.Тро¬хи зго¬дом во¬на обер¬ну¬лась й спів¬чут¬ли¬во мо¬ви¬ла до ньо¬го:
-Ти вже ме¬не зви¬няй ста¬ру ду¬ре¬пу,  те¬бе ба¬чу он як опо¬ло¬ни¬ком, а я про дро¬ва...
Ли¬за¬ков скри¬вивсь.
-Що ти ду¬ре¬па, й так зро¬зу¬мі¬ло, ду¬май як що щось ка¬жеш дво¬ря¬ни¬ну!
Ба¬бу¬ся ви¬ну¬ва¬то за¬ки¬ва¬ла го¬ло¬вою.
-Та ото ж, й ро¬зу¬му в ме¬не вже не¬має, сто літ ме¬ні, а смерть ще не при¬хо¬дить.
-Я й ка¬жу, що дав¬но по¬ра.
Ста¬рень¬ка опус¬ти¬ла го¬ло¬ву й во¬ни пі¬шли мовч¬ки.
Міс¬ци¬на на¬в¬ко¬ло ста¬ва¬ла все дрі¬му¬чі¬шою. Здо¬ро¬вез¬ні де¬ре¬ва ста¬ва¬ли ще тов¬сті¬ши¬ми, й їх лис¬тя пов¬ні¬стю за¬кри¬ва¬ло сон¬це, від чо¬го йшли в су¬тін¬ках. То тут, то там ле¬жа¬ли по¬рос¬лі мо¬хом по¬ва¬ле¬ні ста¬рі трух¬ля¬ві ко¬ло¬ди й пні. Ли¬за¬ков за¬пи¬тав:
-Ку¬ди ти ве¬деш слі¬па во¬ро¬на?
-До Рач¬ків¬ки си¬но¬чок, Ще тріш¬ки, вже зов¬сім бли¬зько.
Той по¬ду¬мав:
«Щось не пам’ятається ме¬ні, щоб в Хо¬лод¬но¬му лі¬сі бу¬ли та¬кі де¬ре¬ва, хо¬ча чорт йо¬го зна, мо¬же й є?»-але про¬мов¬чав і да¬лі ти¬хо чва¬лав за ста¬рень¬кою по¬во¬дир¬шею.
Про¬йшли ще тро¬хи й ви¬йш¬ли на га¬ля¬ви¬ну на якій був гор¬бок, а на гор¬би¬ку де¬рев’яний хрест , по¬пе¬реч¬ка кот¬ро¬го бу¬ла зв’язана мо¬туз¬ком до стов¬па. Баб¬ця бі¬ля мо¬гил¬ки зу¬пи¬ни¬лась.
«Ста¬ра вто¬ми¬лась, бу¬де від¬по¬чи¬ва¬ти, ну й дідь¬ко з ним, я й сам за¬мо¬рив¬ся»-по¬ду¬мав він і хо¬тів бу¬ло сі¬да¬ти, але зга¬дав, що не змо¬же, то й став на ко¬лі¬на ви¬ста¬вив¬ши зад на сон¬це, щоб ран¬ки до¬б¬ре по¬під¬си¬ха¬ли, а го¬ло¬ву по¬клав на гор¬бок.
Ба¬бу¬ся по¬гля¬ну¬ла на ньо¬го під¬слі¬пу¬ва¬ти¬ми очи¬ма й ска¬за¬ла:
-Оце си¬но¬чок, ми вже й при¬йш¬ли. А ти я ба¬чу ро¬дич ма¬буть, що аж мо¬гил¬ку об¬няв.
Ли¬за¬ков про¬дов¬жую¬чи так стоя¬ти на чо¬ти¬рьох-по¬вер¬нув го¬ло¬ву і роз¬дра¬то¬ва¬но ви¬крик¬нув:
-Про що ба¬зі¬ка¬єш, ку¬ди при¬йш¬ли?! Рач¬ків¬ка де ста¬ра ти дра¬на пан¬чо¬ха!
Баб¬ця кив¬ну¬ла на гор¬бок мо¬гил¬ки.
-Так оце і є .Тут во¬на, Цар¬ст¬во їй Не¬бес¬не, хай зем¬ля бу¬де їй пу¬хом.-ска¬за¬ла та й пе¬ре¬хре¬сти¬лась.
-Ти що з глуз¬ду з’їхала? Де Рач¬ків¬ка я пи¬таю!-Ли¬за¬ков спи¬раю¬чись на хрест під¬вів¬ся.
Ста¬рень¬ка зно¬ву кив¬ну¬ла на мо¬гил¬ку.
-Так тут во¬на, в зе¬мель¬ці ле¬жить.-і зі¬тхну¬ла.
-Хто ле¬жить?!- за¬во¬лав Ли¬за¬ков,-Рач¬ків¬ка?
-Рач¬ків¬ка, Рач¬ків¬ка,- згід¬ли¬во за¬ки¬ва¬ла ба¬бу¬ся,-Гор¬пи¬на Рач¬ків¬ка.
Пол¬ков¬ник від¬чув, що втра¬чає глузд.
-Яка ще Гор¬пи¬на Рач¬ків¬ка?
-Гор¬пи¬ноч¬ка, са¬ма жи¬ла в лі¬сі, ото як я, а ми¬ну¬ло¬го ро¬ку її бі¬до¬лаш¬ну сі¬кач роз¬дер, та про¬те во¬на вже ста¬рень¬ка Рач¬кі¬воч¬ка на¬ша Гор¬пи¬нонь¬ка бу¬ла, во¬но й гріх ка¬за¬ти, мо¬же й по¬ра вже їй при¬йш¬ла, але ж лю¬ди¬на все ж, жаль її. А ти си¬но¬чок, хто їй, ма¬буть внук, про¬те в неї не¬на¬че й рід¬ні не бу¬ло, хо¬ча хто її зна, ні¬ма во¬на бу¬ла...Ось так.
Пол¬ков¬ник все зро¬зу¬мів і йо¬го охо¬пи¬ла лють.
-А се¬ло Рач¬ків¬ка де?!-що є сил роз¬пач¬ли¬во ви¬гук¬нув він.
Ба¬бу¬ся зни¬за¬ла пле¬ча¬ми.
-Я не чу¬ла про та¬ке се¬ло, де во¬но, хто йо¬го зна, мо¬же й є та¬ке се¬ло, але я од¬ну ли¬ше Рач¬ків¬ку знаю, Гор¬пи¬ноч¬ку, под¬руж¬ку мою бі¬до¬лаш¬ну.
Пол¬ков¬ник ро¬зі¬зливсь і від¬штовх¬нув ста¬рень¬ку, та так, що та не втри¬ма¬лась стоя¬ти на зем¬лі й впа¬ла на мо¬ги¬лу. Сам він по¬ду¬мав з лют¬тю:
«Бо¬же¬віль¬на якась, скіль¬ки ча¬су зга¬яв, вже б дав¬но з лі¬су ви¬йшов би. Тре¬ба ки¬да¬ти ста¬ру, й шу¬ка¬ти ви¬хід са¬мо¬му!»
По¬тім він роз¬вер¬нув¬шись по¬п¬лен¬тавсь в той бік, звід¬ки во¬ни при¬йш¬ли.

                ******

Пол¬ков¬ник про¬би¬равсь че¬рез ха¬щу, а гіл¬ки не¬щад¬но йо¬го шма¬га¬ли. Зу¬би скре¬го¬та¬ли від лют¬ті і ру¬ки йо¬го не¬на¬че в віт¬ря¬ка ма¬ха¬ли на всі бо¬ки від¬махую¬чись від тих на¬до¬куч¬ли¬вих гі¬лок. Тро¬хи зго¬дом він при¬мі¬тив, що не впіз¬нає міс¬ци¬ну, то¬му зу¬пи¬нивсь і по¬чав роз¬див¬ля¬тись. Він ви¬йшов на га¬ля¬ви¬ну по¬се¬ред якої ле¬жав здо¬ро¬вез¬ний, не¬дав¬но по¬ва¬ле¬ний дуб, кот¬ро¬го во¬ни не ми¬на¬ли.
«От ще ме¬ні мо¬ро¬ка!»-по¬ду¬мав роз¬пач¬ли¬во пол¬ков¬ник,-«Ста¬ра щось ка¬за¬ла про якусь до¬ро¬гу, тре¬ба бу¬ло не Рач¬ків¬ку шу¬ка¬ти, а до¬ро¬гу. Там я б точ¬но не за¬блу¬кав, бо лю¬ба до¬ро¬га ку¬дись ви¬ве¬де!». По¬туп¬цю¬вав¬шись тріш¬ки роз¬губ¬ле¬но на міс¬ці, він ви¬рі¬шив по¬да¬тись в яко¬мусь од¬но¬му на¬пря¬мі на¬впро¬стець. «Ліс ко¬лись по¬ви¬нен за¬кін¬чи¬тись, а там вид¬но бу¬де»-по¬ду¬мав він і пі¬шов пря¬мо, але че¬рез де¬кіль¬ка го¬дин сто¬мле¬ної по¬до¬ро¬жі, він зно¬ву ви¬йшов до по¬ва¬ле¬но¬го ду¬ба. «Ото ще мо¬ро¬ка, круж¬ляю по ко¬лу, ще й хмар¬но ,сон¬ця не вид¬но щоб зо¬рі¬єн¬ту¬ва¬тись!»-роз¬пач¬ли¬во по¬ду¬мав він і сів тро¬хи пе¬ре¬по¬чи¬ти. Тим ча¬сом він від¬чув, що був би не¬про¬ти пос¬ні¬да¬ти , але ос¬кіль¬ки не бу¬ло чим, то по¬чав шу¬ка¬ти на¬в¬ко¬ло се¬бе щось їс¬тів¬не, але крім то¬ріш¬ніх жо¬лу¬дів, які тро¬хи зос¬та¬ли¬ся по не¬уваж¬но¬сті ди¬ко¬го сви¬ня¬чо¬го на¬ро¬ду ні¬чо¬го, що змог¬ло б пі¬ти в їжу не бу¬ло. Пол¬ков¬ник взяв один жо¬лудь і по¬чав йо¬го гриз¬ти, але він був не¬смач¬ний, то¬му від¬ра¬зу ж і ви¬плю¬нув.
«Що я сви¬ня, яка не¬будь, ще рох¬ка¬ти роз¬поч¬ну від та¬ко¬го на¬їд¬ку.»-роз¬дра¬то¬ва¬но по¬ду¬мав він і ви¬рі¬шив по¬шу¬ка¬ти чо¬гось більш смач¬но¬го, але крім єди¬ної стра¬ви з ду¬ба, ні¬чо¬го по¬ряд не бу¬ло, то¬му він під¬вівсь і зно¬ву по¬п¬лен¬тавсь пря¬мо, але в ін¬шо¬му на¬прям¬ку. Прой¬шов¬ши так до¬сить знач¬ну від¬стань пол¬ков¬ник рап¬том по¬ба¬чив на¬реш¬ті ко¬лію про¬топ¬та¬ної і про¬їджен¬ної ко¬ле¬са¬ми до¬ро¬ги. Ду¬же зра¬дів¬ши від ці¬єї об¬ста¬ви¬ни, Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич сів пе¬ре¬по¬чи¬ти під ве¬ли¬чез¬ним кле¬ном, що ріс край до¬ро¬ги, як тут якась ли¬пу¬ча гус¬та рі¬ди¬на щед¬ро ляп¬ну¬ла йо¬му на но¬са. В’язка, жов¬ту¬ва¬та рі¬ди¬на по¬віль¬но стік¬ла по но¬сі і ту¬гою кра¬п¬ли¬ною впа¬ла на хва¬цько під¬став¬ле¬но¬го язи¬ка. В ро¬ті від¬чув¬ся при¬єм¬ний, со¬лод¬кий смак.
«Мед!»-ви¬зна¬чив від¬ра¬зу пол¬ков¬ник і під¬няв го¬ло¬ву, щоб по¬ба¬чи¬ти дже¬ре¬ло смач¬но¬го нек¬та¬ра.
Це бу¬ло на важ¬ко, ос¬кіль¬ки на¬пов¬не¬не со¬та¬ми з ме¬дом гніз¬до ди¬ких бджіл бу¬ло як раз над го¬ло¬вою в ду¬п¬лі де¬ре¬ва і не ви¬со¬ко. Тру¬до¬лю¬би¬ві ко¬ма¬хи круж¬ля¬ли по¬ряд охо¬ро¬няю¬чи йо¬го, і не бу¬ло нія¬кої на¬дії по¬ла¬су¬ва¬ти смач¬ним ме¬дом.
«Тре¬ба їх ви¬ку¬ри¬ти, але як?»-по¬ду¬мав він зга¬дую¬чи, що ко¬лись ма¬лим спос¬те¬рі¬гав, як в ма¬єт¬ку па¬січ¬ник об¬роб¬ляв ди¬мом бджіл в бор¬тях і во¬ни ста¬ва¬ли сон¬ли¬ві та не¬ру¬хо¬мі. В кар¬ма¬ні то¬го, що ко¬лись бу¬ло кам¬зо¬лом він на¬ма¬цав кре¬саль¬це і трут. Зі¬брав¬ши хми¬зу в ку¬пу під де¬ре¬вом, він йо¬го під¬па¬лив і клу¬би їд¬ко¬го ди¬му по¬ча¬ли пі¬ді¬йма¬тись до гніз¬да при¬си¬п¬ляю¬чи ма¬лень¬ких сто¬ро¬жів сот. Спо¬чат¬ку в їх¬ньо¬му сі¬мей¬ст¬ві роз¬по¬ча¬лось дея¬ке по¬жвав¬лен¬ня від не¬про¬ха¬но¬го вторг¬нен¬ня хмар ди¬му в ду¬п¬ло, але це по¬дія¬ло їм да¬лі як  сно¬дій¬не.
Тро¬хи зго¬дом ко¬ли ба¬гат¬тя дот¬лі¬ва¬ло, він по¬ліз на де¬ре¬во оз¬бро¬їв¬шись ма¬лень¬кою ро¬га¬тин¬кою і став нею ко¬лу¬па¬тись в ду¬п¬лі. Йо¬го ста¬ран¬ня ско¬ро увін¬ча¬лись ціл¬ко¬ви¬тим ус¬пі¬хом і на кін¬ці то¬го не¬хит¬ро¬го ін¬ст¬ру¬мен¬ту не¬за¬ба¬ром з’явились улам¬ки сот пов¬них смач¬но¬го ян¬тар¬но¬го ме¬ду. Бджо¬ли від ди¬му в гніз¬ді бу¬ли сон¬ли¬ві і не ку¬са¬лись і наш Ро¬бін¬зон по¬чав ла¬су¬ва¬ти со¬та¬ми пря¬мо на де¬ре¬ві в клу¬бах ди¬му, що йшов зни¬зу, про¬те це не зов¬сім спо¬до¬ба¬лось тим ко¬ма¬хам –тру¬дів¬ни¬цям, що при¬лі¬та¬ли з ме¬дом до гніз¬да і во¬ни по¬ча¬ли жа¬ли¬ти в від¬кри¬ті міс¬ци¬ни ті¬ла пол¬ков¬ни¬ка. Ос¬кіль¬ки ру¬ка¬ми він дер¬жав со¬ти, які час від ча¬су ку¬сав, то ни¬ми ж і від¬ма¬ху¬вав¬ся від по¬пов¬нен¬ня бджіл, що при¬лі¬та¬ли, аби яка не будь не пот¬ра¬пи¬ла до ро¬та. Зов¬сім ско¬ро наш ге¬рой от¬ри¬мав в од¬ну ура¬же¬ну і роз¬двоє¬ну час¬ти¬ну ті¬ла ос¬нов¬ний удар уку¬сів роз¬дра¬то¬ва¬них ко¬мах. Він роз¬по¬чав силь¬ні¬ше від¬ма¬ху¬ва¬тись від на¬до¬куч¬ли¬во¬го во¬їн¬ст¬ва, на¬віть до¬ве¬лось,  від¬ста¬ви¬ти ла¬су¬ван¬ня ме¬дом, про¬те це не до¬по¬мог¬ло, ко¬ма¬хи про¬дов¬жу¬ва¬ли на¬па¬да¬ти і пі¬сля третьо¬го уку¬су, наш ла¬сун геп¬нувсь до¬до¬лу сво¬єю мно¬го¬стра¬ж¬даль¬ною час¬ти¬ною ті¬ла пря¬мо в дот¬лі¬ваю¬че ба¬гат¬тя здій¬няв¬ши хма¬ру по¬пе¬лу, ди¬му і іскр. Про¬те йо¬го не¬на¬че під¬ки¬ну¬ло до¬го¬ри від бо¬лю по¬пе¬че¬но¬го за¬ду і він ка¬пі¬ту¬люю¬чи пе¬ред ме¬до¬но¬са¬ми по¬біг що¬си¬ли від¬махую¬чись ру¬ка¬ми вздовж до¬ро¬ги пе¬ре¬слі¬ду¬ва¬ний ще де¬кіль¬ко¬ма бджо¬ла¬ми. Бджо¬ли от¬ри¬мав¬ши ціл¬ко¬ви¬ту вік¬то¬рію по¬блаж¬ли¬во за¬ли¬ши¬ли в спо¬кої ла¬су¬на і ско¬ро Вар¬фо¬ло¬мій¬І¬ва¬но¬вич по¬лег¬ше¬но зі¬тхнув, бо пе¬ре¬слі¬ду¬ва¬чі зник¬ли і го¬лод вга¬му¬вав¬ся, але за¬хо¬ті¬лось пи¬ти, та це бу¬ла не¬ве¬ли¬ка про¬бле¬ма, ос¬кіль¬ки то тут, то там зав¬жди по лі¬сі бу¬ли ями з бо¬літ¬ця¬ми з яких мож¬на бу¬ло по¬пи¬ти во¬ди, що наш Ро¬бін¬зон і зро¬бив.
 Та¬ким чи¬ном пол¬ков¬ник в тріш¬ки при під¬ня¬то¬му на¬строї ви¬рі¬шив че¬ка¬ти ко¬гось бі¬ля до¬ро¬ги, ос¬кіль¬ки він не знав в яко¬му на¬прям¬ку йти, адже Хо¬лод¬ний Ліс з од¬ної сто¬ро¬ни зли¬вавсь з ще біль¬ши¬ми лі¬са¬ми на ба¬га¬то верст і не бу¬ло нія¬кої га¬ран¬тії, що до¬ро¬га ви¬ве¬де до се¬ла , а не ще да¬лі в ліс. Він бу¬ло зруч¬но за¬ліг і по¬чав че¬ка¬ти, аж рап¬том йо¬го про¬стро¬ми¬ла жах¬ли¬ва дум¬ка.
«Роз¬бій¬ни¬ки! А як¬що ме¬не знай¬дуть роз¬бій¬ни¬ки? Тре¬ба не¬гай¬но за¬хо¬ва¬тись!», і він по¬ліз на де¬ре¬во бі¬ля до¬ро¬ги, вмо¬стив¬шись на віт¬тях так, щоб са¬ма до¬ро¬га бу¬ла вни¬зу під ним. Спра¬ва в тім, що в той час лі¬си дійс¬но ки¬ші¬ли всі¬ля¬ким не¬на¬дій¬ним лю¬дом, адже ча¬си бу¬ли три¬вож¬ні і не¬пев¬ні хо¬ча в Хо¬лод¬но¬му Лі¬сі їх ще ні¬хто ні¬ко¬ли не зу¬ст¬рі¬чав. Пол¬ков¬ник до¬сить зруч¬но ви¬ляг¬ся на двох схре¬ще¬них гіл¬ках і до¬да¬мо що не без ком¬фор¬ту, ос¬кіль¬ки на¬віть не¬обач¬но за¬дрі¬мав, й про¬спав до ран¬ку на¬ступ¬но¬го дня.

Роз¬діл XIII
                Па¬ні Оле¬на і па¬ні Ге¬ле¬на.

В цей час про¬їджа¬ла чи то ка¬ре¬та чи то не¬по¬га¬ний рид¬ван з дво¬ма статечними бальзаківського віку па¬ні, котрі мали ес¬кор¬т з трьох гай¬ду¬ків па¬на Оре¬ста Джмі¬ля, ду¬же знач¬но¬го ба¬га¬тія, влас¬ни¬ка цук¬ро¬ва¬рень, ви¬но¬ку¬рень, мли¬нів і зе¬мель під Киє¬вом і Пе¬ре¬яс¬ла¬вом. Пан Орест в мо¬ло¬до¬сті звав¬ся про¬сто Тим¬ком. Він був з бід¬ної ро¬ди¬ни і роз¬ба¬га¬тів спо¬чат¬ку тим, що в мо¬ло¬до¬сті най¬няв¬ся служ¬кою в кор¬чму од¬но¬го жи¬да Со¬ло¬мо¬на Мо¬зе¬со¬ви¬ча Трах¬тен¬цир¬ку¬ля. Не ска¬же¬мо, що йо¬му слу¬жи¬ло¬ся там ду¬же не добре, на¬про¬ти, плат¬ня бу¬ла на ди¬во ні¬чо¬гень¬ка, та й крім то¬го він мав до¬сить не¬по¬га¬не сто¬ло¬ву¬ван¬ня, дар¬ма, що в жи¬да.
 Кор¬чма ха¬зя¬ї¬на Со¬ло¬мо¬на Мо¬зе¬со¬ви¬ча Трах¬тен¬цир¬ку¬ля стоя¬ла бі¬ля ши¬ро¬ко¬го, га¬мір¬но¬го шля¬ху і тор¬гів¬ля йшла завжди жва¬во, про¬те Тим¬ку цьо¬го бу¬ло за¬ма¬ло, ус¬пі¬хи ха¬зя¬їв йо¬го ма¬ло ті¬ши¬ли, йо¬му ду¬же са¬мо¬му  хо¬ті¬лось бу¬ти ха¬зя¬ї¬ном. І ось на¬реш¬ті од¬но¬го ра¬зу в кор¬чму за¬ві¬та¬ла де¬ле¬га¬ція знач¬них ко¬за¬ків на пос¬тій. Ко¬за¬ки до¬би¬ра¬лись до пол¬ку з са¬мо¬го Санкт Пе¬тер¬бур¬га. З особ¬ли¬вою обе¬реж¬ні¬стю во¬ни по¬во¬ди¬лись зі скри¬нею об¬би¬тою за¬лі¬зом. Ко¬ли Тим¬ко по¬рав¬ся з їх¬ні¬ми кінь¬ми, він ви¬пад¬ко¬во по¬чув, що в тій скри¬ні вся пол¬ко¬ва плат¬ня за пів ро¬ку, жа¬лу¬ва¬на ца¬ри¬цею Ан¬ною Іо¬а¬нов¬ною. Ко¬за¬ки роз¬міс¬ти¬лись хто де, але скри¬ню пиль¬ну¬ва¬ли, та дар¬ма, бо Тим¬ко на¬ду¬мав ли¬хе, яке й спра¬ви¬ло¬ся. На ра¬нок ко¬за¬ки по¬про¬ки¬да¬лись, на¬віть ті, що не¬сли вар¬ту бі¬ля кош¬тов¬но¬го ван¬та¬жу, силь¬но вже міц¬ни¬ми і сон¬ли¬ви¬ми бу¬ли ме¬ди та ви¬на яки¬ми во¬ни при¬го¬ща¬лись. Скри¬ня бу¬ла на міс¬ті, з зам¬ка¬ми й пе¬чат¬кою і во¬ни ви¬ру¬ши¬ли в путь, про¬те не зна¬ли, що вже ве¬зуть не сріб¬ні кар¬бо¬ван¬ці, а ку¬пу ка¬мін¬ня. І пе¬чат¬ку роз¬гле¬ді¬ли вже ко¬ли ту скри¬ню від¬кри¬ва¬ли, бо за¬мість пе¬чат¬ки Ім¬пер¬ської скарб¬ни¬ці, був від¬тиск ор¬ла ал¬тин¬ки. А весь вміст скри¬ні був на¬дій¬но при¬ко¬па¬ний Тим¬ком бі¬ля яб¬лу¬ні-дич¬ки, що са¬мот¬ньо рос¬ла бі¬ля гай¬ка, а він сам про¬дов¬жу¬вав при¬слу¬жу¬ва¬ти за не¬ве¬ли¬ку плат¬ню при кор¬чмі, бо бо¬явсь роз¬слі¬ду¬ван¬ня. Про¬те че¬рез мі¬сяць він по¬ки¬нув ха¬зя¬ї¬на при¬ку¬пив¬ши шка¬пу з брич¬кою на якій по¬віз час¬ти¬ну сво¬го скар¬бу, а реш¬ту кар¬бо¬ван¬ців пе¬ре¬ко¬пав в лі¬сі.
Че¬рез дея¬кий час в Киє¬ві з’явився ба¬га¬тий пан під ім’ям Орест, кот¬рий за¬ймав¬ся ку¬пецтвом-во¬зив в Мо¬ск¬ву зі Льво¬ва різ¬ний крам, пе¬ре¬важ¬но іта¬лій¬ський мос¬ков¬ським мод¬ни¬цям на сук¬ні, а з Мос¬ко¬вії хут¬ра іта¬лій¬ським мод¬ни¬цям на ко¬мі¬ра та шап¬ки. Як ви здо¬га¬дує¬тесь Оре¬стом був наш Тим¬ко, який не¬зва¬жаю¬чи на те, що був на¬че про¬сто¬го ро¬ду-мав не¬ма¬лу хват¬ку в спра¬ві ку¬пи¬ти-про¬да¬ти. В сприт¬них йо¬го ру¬ках вкра¬де¬ні кар¬бо¬ван¬ці не¬по¬га¬но при¬мно¬жу¬ва¬ли¬ся і ось вже наш ба¬га¬тій збіль¬шує ка¬пі¬тал тим, що ви¬гі¬дно під¬же¬ню¬є¬ть¬ся на доч¬ці за¬мож¬но¬го поль¬сь¬ко¬го кра¬ма¬ря зі Льво¬ва, пе¬ред цим де¬мон¬ст¬рую¬чи то¬му під¬роб¬ле¬ні дво¬рян¬ські гра¬мо¬ти на своє ім’я. Ось то¬ді, ко¬ли стру¬мок при¬бут¬ків пе¬ре¬тво¬ривсь в рі¬чеч¬ку, Тим¬ко, чи то пак пан Орест по¬чав вкла¬да¬ти гро¬ші в не¬ру¬хо¬мість, за¬йма¬тись не ли¬ше ку¬пе¬цькою спра¬вою, а міц¬ні¬ше вко¬рі¬ни¬тись на зем¬лі, тоб¬то ску¬п¬ля¬ти зем¬лі, ма¬єт¬ки, мли¬ни, цук¬ро¬вар¬ні, ви¬но¬кур¬ні. Зда¬ва¬ло¬ся звід¬кіль в про¬сто¬го хлоп¬ця Тим¬ка взя¬ла¬ся та¬ка хват¬ка, та хло¬пець був не зов¬сім про¬сто¬го ро¬ду, на¬справ¬ді, йо¬го ма¬тін¬ка в свій час згрі¬ши¬ла з од¬ним поль¬ським шах¬ра¬єм–па¬ном Вла¬де¬ком, ко¬ли бу¬ла на служ¬бі в од¬но¬го па¬на. Той про¬йди¬світ міг об¬вес¬ти кру¬гом сво¬го паль¬ця на¬віть Вель¬зе¬ву¬ла в пек¬лі і жив в різ¬них знат¬них па¬нів за¬дар¬ма, сто¬ло¬ву¬вав¬ся і був на дос¬тат¬ку сво¬їх доб¬ро¬дій¬ни¬ків, бо ви¬да¬вав се¬бе за знат¬но¬го шлях¬ти¬ча, на¬віть ро¬ди¬ча ко¬ро¬ля. Вза¬га¬лі справж¬ній бать¬ко па¬на Оре¬ста ду¬же до¬б¬ре вмів до¬ї¬ти доб¬ро¬дій¬ни¬ків, та й до жі¬ноцтва був не¬аби¬який ла¬сун і ма¬тін¬ка йо¬го пе¬ред ним не втри¬ма¬ла сво¬їх фор¬тець. По¬тім по¬на¬би¬рав¬ши в борг вдо¬сталь кош¬тів він зни¬кав в од¬но¬му міс¬ті, щоб з’явитись в ін¬шо¬му, щоб там вліз¬ти до міс¬це¬вої зна¬ті в до¬ві¬ру й при¬кра¬ша¬ти со¬бою їх¬нє то¬ва¬ри¬ст¬во. Та¬ким чи¬ном пан Вла¬дек ско¬ро зник, а Тим¬ко не¬за¬ба¬ривсь з’явитись. До ре¬чі ще до¬да¬мо,що че¬рез три¬дцять літ пі¬сля цьо¬го до¬ля зве¬ла до¬ку¬пи  си¬на й бать¬ка. Во¬ни по¬зна¬йо¬ми¬лись в од¬но¬му то¬ва¬ри¬ст¬ві і пре¬ста¬рі¬лий пан Вла¬дек роз¬ма¬лю¬вав пе¬ред мо¬ло¬дим ба¬га¬ті¬єм Оре¬стом Джмі¬лем про¬жект ви¬гі¬дно¬го син¬ди¬ка¬ту  по без¬мит¬ній кон¬тра¬банд¬ній пе¬ре¬прав¬ці з Гол¬ланд¬сь¬ко¬го ко¬ро¬лів¬ст¬ва де¬ше¬вої кош¬тов¬ної бі¬жу¬те¬рії мод¬ни¬цям Мос¬ко¬вії, кот¬рі на¬да¬ва¬ли біль¬шу пе¬ре¬ва¬гу за¬гра¬нич¬ним різ¬но¬барв¬ним скель¬цям і бряз¬каль¬цям, чим сво¬їм віт¬чиз¬ня¬ним са¬мо¬цві¬там. Спра¬ва галь¬му¬ва¬лась ли¬ше та¬ким дріб’язком, як по¬чат¬ко¬вий вне¬сок ка¬пі¬та¬лу Оре¬стом під цей про¬жект, а скринь¬ка з кош¬тов¬но¬стя¬ми бу¬ла ні¬би¬то при па¬ну Вла¬де¬ку. Ко¬жен зро¬зу¬мів сам до се¬бе, яко¬го ґа¬тун¬ку був спів¬роз¬мов¬ник і спра¬ва за¬кін¬чи¬лась тим, що Орест не¬за¬ба¬ривсь при¬дба¬ти пер¬шу пар¬тію то¬ва¬ру за¬пла¬тив¬ши за ньо¬го фаль¬ши¬ви¬ми асиг¬на¬ція¬ми, та вия¬ви¬лось що кош¬тов¬но¬сті теж бу¬ли са¬ми¬ми стра¬за¬ми тож всі зос¬та¬ли¬ся при сво¬їх.
Ста¬теч¬ни¬ми па¬ні бу¬ла мо¬лод¬ша се¬ст¬ра па¬на Оре¬ста па¬ні Оле¬на і її под¬ру¬га в минулому -на¬стоя¬тель¬ка од¬но¬го схиз¬ма¬тич¬но¬го мо¬на¬сти¬ря на Пра¬во¬бе¬реж¬ній Ук¬ра¬ї¬ні па¬ні Ге¬ле¬на. Спра¬ва в тім, що при пе¬ре¬хо¬ді час¬ти¬ни Ук¬ра¬ї¬ни до Мо¬ск¬ви, схиз¬ма на лі¬во¬бе¬реж¬жі змен¬ши¬ла¬ся і на¬віть зник¬ла, про¬те по¬ся¬ган¬ня на вплив зос¬та¬ли¬ся. Річ в тім, що при¬язнь па¬на Оре¬ста й па¬ні Ге¬ле¬ни за¬ро¬ди¬лась на під¬ґрун¬ті ко¬мер¬ції. Па¬ні Ге¬ле¬на бу¬ла не¬по¬га¬ним по¬се¬ред¬ни¬ком для дос¬тав¬ки кош¬тов¬но¬го кра¬му для збу¬ту під¬при¬єм¬ст¬ва¬ми па¬на Оре¬ста, ос¬кіль¬ки ма¬ла ду¬же до¬б¬рі зна¬йом¬ст¬ва не ли¬ше з цер¬ков¬ни¬ми ко¬ла¬ми Ри¬му, а і з до¬сить впли¬во¬ви¬ми світ¬сь¬ки¬ми мож¬но¬влад¬ця¬ми Льво¬ва, Кра¬ко¬ва, Вар¬ша¬ви, кот¬рі ма¬ли там свій зиск. Па¬ні Ге¬ле¬на якийсь час гос¬тю¬ва¬ла в па¬на Оре¬ста в ма¬єт¬ку, а за¬раз до¬би¬ра¬ла¬ся до Киє¬ва в су¬про¬во¬ді па¬ні Оле¬ни й гай¬ду¬ків па¬на Оре¬ста. Там злад¬нав¬ши де¬кіль¬ка на¬по¬ло¬ви¬ну та¬єм¬них справ, во¬на ви¬ї¬джа¬ла до¬до¬му. По до¬ро¬зі во¬ни пла¬ну¬ва¬ли за¬їха¬ти до не¬дав¬но при¬дба¬но¬го ма¬єт¬ку па¬ні Оле¬ни, до яко¬го вже бу¬ло бли¬зько і там ще по¬гос¬тю¬ва¬ти. Між ни¬ми то¬чи¬ла¬ся не¬ква¬п¬ли¬ва бе¬сі¬да.
-Ви ж го¬лу¬бонь¬ко нас не за¬бу¬вай¬те, на той рік че¬кає¬мо в гос¬ті до нас, вас і бра¬та ва¬шо¬го вель¬ми¬ша¬нов¬но¬го па¬на Оре¬ста.- ка¬за¬ла па¬ні Ге¬ле¬на па¬ні Оле¬ні під рит¬міч¬не по¬гой¬ду¬ван¬ня і скри¬пін¬ня ре¬сор рид¬ва¬ну. На що та до¬гід¬ли¬во від¬по¬ві¬да¬ла.
-Зви¬чай¬но, зви¬чай¬но лас¬ка¬ва па¬ні Ге¬ле¬но, на той рік як і до¬мо¬вля¬лись. Про¬те ви ж обі¬ця¬ли тро¬хи пе¬ре¬по¬чи¬ти в моє¬му но¬во¬му ма¬єт¬ку.
-Ну ми¬ла моя, хі¬ба, що тро¬хи.
-Ой, мені й са¬мій ці¬ка¬во по¬ба¬чи¬ти, що там брат ме¬ні при¬дбав. Знає¬те, як важ¬ко без чо¬ло¬ві¬чої під¬трим¬ки...
Па¬ні Ге¬ле¬на всміх¬ну¬лась лу¬ка¬во прим¬ру¬жую¬чи очі.
-Мож¬ли¬во і до¬лень¬ку ва¬шу до¬по¬мо¬же¬мо об¬лаш¬ту¬ва¬ти, в нас ли¬ца¬рів ви¬ста¬чить до та¬кої кра¬су¬ні, як ви, не вік же вам ді¬ву¬ва¬ти.
Па¬ні Оле¬на за¬ша¬рі¬лась.
-Ой що ви, що ви па¬ні Ге¬ле¬но, знає¬мо ми ва¬ших ли¬ца¬рів, тіль¬ки до при¬да¬но¬го ла¬сі, а в са¬мих за ду¬шою ні по¬луш¬ки не во¬дить¬ся, са¬ма хва¬ст¬ли¬вість. На сло¬вах всі та¬кі пе¬ре¬та¬кі ли¬ца¬рі, а як до ді¬ла, то так ли¬ше й зан¬нять в них, що ча¬ту¬ють, як ті па¬ву¬ки сво¬їх мух в жерт¬ву, бід¬них ді¬виць зі знач¬ни¬ми стат¬ка¬ми, щоб по¬тім на¬ті¬ши¬тись, об¬дер¬ти й по¬ки¬ну¬ти бі¬до¬ла¬ху.
-Та що ви та¬ке ка¬же¬те, -за¬пе¬ре¬чи¬ла па¬ні Ге¬ле¬на,- вже ко¬му, ко¬му, а вам моя лю¬бонь¬ко, не сум¬ні¬вай¬тесь ми пос¬та¬рає¬мось, під¬бе¬ре¬мо з всіх на¬ших дос¬той¬ни¬ків най¬дос¬той¬ні¬шо¬го. З справж¬ньо¬го моц¬но¬го пань¬ст¬ва.-за¬ві¬ря¬ла во¬на па¬ні Оле¬ну.
Але та ли¬ше пос¬міх¬ну¬лась.
-Не в об¬ра¬зу ска¬за¬но вам, але ма¬буть з по¬ло¬ви¬ну тих дос¬той¬ни¬ків, про які ви ка¬же¬те точ¬но не ли¬ца¬рі, а шах¬раї.
-Та що ж ви та¬ке ду¬має¬те моя пта¬шеч¬ко!, Хто ж це вам та¬ке ка¬зав?- зро¬би¬ла ви¬раз обу¬ре¬ної па¬ні Ге¬ле¬на.
-Ось моя под¬ру¬га ка¬за¬ла, пан¬на Ан¬фі¬са Без¬ву¬хая, доч¬ка то¬го здо¬ро¬вез¬но¬го, як бу¬гай мос¬каль¬сь¬ко¬го гра¬фа. Це ті що бу¬ли в нас в то¬му ро¬ці на ба¬лу. Так ось…Ста¬л¬а¬ся з нею в Льво¬ві од¬на та¬ка скан¬даль¬на іс¬то¬рія са¬ме ко¬ли во¬на їха¬ла з Від¬ня до¬до¬му, на ма¬ло¬ро¬сій¬ські свої вот¬чи¬ни, що ще Пет¬ро їм ви¬ді¬лив, ві¬діб¬рав¬ши в ко¬за¬цької стар¬ши¬ни за зра¬ду в вій¬ні з швед¬ським Кар¬лою.- від¬по¬ві¬ла та.
-І що ж моя лас¬ті¬воч¬ка тра¬пи¬ло¬ся з тою бі¬до¬лаш¬ною кри¬хіт¬кою?-за¬пи¬та¬ла па¬ні Ге¬ле¬на.
Па¬ні Оле¬на тро¬хи не при¬сну¬ла зо смі¬ху: Бі¬до¬лаш¬на кри¬хіт¬ка по¬тяг¬ла б сво¬єю ва¬гою не мен¬ше ніж дᬬря¬че від¬го¬до¬ва¬ний під¬сви¬нок, на де¬сять пу¬дів чис¬тої ва¬ги, ну звіс¬но, як¬що без одя¬гу.
-Па¬ні Ан¬фі¬са роз¬по¬ві¬да¬ла, що ко¬ли про¬їз¬дом зу¬пи¬ни¬лись в Льво¬ві став¬ся з нею один ви¬па¬док. Якось про¬гу¬лю¬ва¬лась во¬на по пло¬щі пе¬ред ра¬ту¬шою від¬ві¬дую¬чи там¬теш¬ні ма¬га¬зеї, щоб при¬ку¬пи¬ти со¬бі якісь чер¬го¬ві ви¬тре¬бень¬ки, як рап¬том по¬ба¬чи¬ла гар¬нень¬ко¬го, до¬б¬ре вдяг¬не¬но¬го мо¬ло¬ди¬ка. А щоб ви зна¬ла па¬ні Ге¬ле¬но, то моя па¬ні Ан¬фі¬са не¬зва¬жаю¬чи на те, що теж до сих пір в дів¬ках си¬дить, до¬б¬ре та¬ки роз¬би¬ра¬є¬ть¬ся в ка¬ва¬ле¬рах і зав¬жди не про¬ти по¬ла¬су¬ва¬ти цим ді¬лом... Так ось по¬ба¬чи¬ла во¬на гар¬нень¬ко¬го жев¬жи¬ка, ну і ду¬має як би йо¬го за¬ці¬ка¬ви¬ти со¬бою. Тиш¬ком ниш¬ком пі¬ді¬йшла на¬че ви¬пад¬ко¬во до ньо¬го, щоб він не звер¬нув ува¬ги на її під¬ступ¬ний штурм і став¬ши по¬ряд ви¬пус¬ти¬ла з рук свою ху¬ст¬ку з ви¬ши¬тою граф¬ською мо¬но¬гра¬мою та так, щоб він її до¬б¬ре при¬мі¬тив. Той мо¬ло¬дець від¬ра¬зу ж на¬гнув¬ся й під¬няв цю де¬таль туа¬ле¬ту, щоб га¬лант¬но від¬да¬ти ви¬шу¬ка¬но одяг¬не¬ній і не менш до¬б¬ре вго¬до¬ва¬ній ді¬ви¬ці. Зав’язалося між ни¬ми зна¬йом¬ст¬во, він від¬ре¬ко¬мен¬ду¬вав¬ся си¬ном знач¬но¬го угор¬сь¬ко¬го ба¬ро¬на, во¬на ж звіс¬но доч¬кою гра¬фа і так ма¬ло по¬ма¬лу й то¬чи¬ла¬ся між ни¬ми роз¬мо¬ва ні про що з ком¬п¬лі¬ма¬на¬ми й смі¬хом. Па¬ні Ан¬фі¬са го¬лу¬бонь¬ка моя має ду¬же до¬вір¬ли¬ву ду¬шу й всьо¬му, що не по¬чує щи¬ро ві¬рить. Так і тут, цей ох¬ла¬мон на¬плів їй, що мо¬же ба¬чи¬ти май¬бут¬нє і цим по¬пав на не¬ви¬черп¬ну ни¬ву ці¬ка¬во¬сті мо¬єї го¬лу¬бонь¬ки гра¬фи¬ні.
«Ану по¬ка¬жіть ме¬ні, як це ви мо¬же¬те!»-на¬по¬ля¬га¬ла во¬на йо¬му.
«Це не так про¬сто па¬ні… Мож¬ли¬во не ви¬йде і вза¬га¬лі, кон¬че тре¬ба щоб в цьо¬му був якийсь ін¬те¬рес, тоб¬то спір і ба¬жа¬но на не¬ве¬лич¬кі гро¬ші, щоб ці¬ка¬ві¬ше»-від¬по¬ві¬дав той мо¬ло¬дик.
Моя кри¬хіт¬ка Ан¬фі¬са за¬го¬рі¬ла¬ся й від¬ра¬зу по¬го¬ди¬ла¬ся, бо їй над¬зви¬чай¬но хо¬ті¬ло¬ся бу¬ти при¬сут¬ній на яко¬мусь не¬зви¬чай¬нім дій¬ст¬ві і ста¬ла на¬по¬ля¬га¬ти на не¬гай¬ній де¬мон¬ст¬ра¬ції ча¬рів¬них здіб¬но¬стей мо¬ло¬до¬го про¬йди¬сві¬та. Той шах¬раю¬ка звіс¬но по¬го¬див¬ся, бо на те ли¬ше й че¬кав від не¬вин¬ної й до¬вір¬ли¬вої ду¬ші мо¬єї кри¬хіт¬ки, тим па¬че, що до ду¬ші ще при¬кла¬дав¬ся чи¬ма¬лень¬кий га¬ман з та¬ле¬ра¬ми.
«На¬прик¬лад я ба¬чу, що в вас зза¬ду звер¬ху на стег¬ні зав¬тра о цій по¬рі з’явиться ве¬ли¬кий чер¬во¬ний шрам у ви¬гля¬ді сер¬ця.» -ска¬зав він їй.
«Не мо¬же цьо¬го бу¬ти! Нія¬ко¬го шра¬му там в ме¬не не¬має!»-за¬спе¬ре¬ча¬лась моя го¬луб¬ка.
      «Ось по¬ба¬чи¬те, що бу¬де, обов’язково бу¬де, бо я ні¬ко¬ли не бре¬шу!»-на¬по¬ля¬гав той про¬йди¬світ,-«Са¬мі пе¬ре¬ко¬нає¬тесь, зав¬тра рів¬но на цьо¬му міс¬ці бі¬ля ра¬ту¬ші! Як¬що не бу¬де, то з ме¬не вам п’ятдесят та¬ле¬рів!»
 Ну в мо¬єї пташ¬ки тут очі й за¬го¬рі¬лись, бо ку¬ди прав¬ду ді¬ти, тро¬хи ску¬пень¬кою во¬на бу¬ла.
«А як¬що бу¬де?»-за¬пи¬та¬ла во¬на.
«А як¬що бу¬де, то ви ме¬ні ні¬чо¬го не вин¬ні».-від¬по¬вів той сприт¬ний мо¬ло¬дик.
Та¬кі умо¬ви мо¬їй гра¬фи¬ні бу¬ли до впо¬до¬би, адже во¬на ні¬чо¬го не втра¬ча¬ла, то¬му й по¬го¬ди¬ла¬ся. Ну до¬мо¬ви¬лись во¬ни про по¬ба¬чен¬ня о тій са¬мій по¬рі на дру¬гий день на пло¬щі. Моя го¬луб¬ка тіль¬ки про¬ки¬ну¬лась да¬вай пе¬ре¬ві¬ря¬ти зза¬ду своє стег¬но, ко¬ли по¬ба¬чи¬ла, що не¬має шра¬му аж зі¬тхну¬ла по¬лег¬ше¬но. При¬йш¬ла во¬на на пло¬щу до ра¬ту¬ші, а той жев¬жик тут, як тут.
«Ну що ка¬же, я пе¬ре¬ві¬ря¬ла, як сю¬ди йшла, не¬має шра¬му ні ве¬ли¬ко¬го, ні ма¬ло¬го!».
Той не¬зво¬руш¬но діс¬тав та¬ле¬ри й по¬ка¬зав гра¬фи¬ні.
«Як¬що не¬має, то гро¬ші ва¬ші, але я впев¬не¬ний, що ве¬ли¬кий чер¬во¬ний шрам з’явився!»-ска¬зав він.
Моя ку¬рі¬поч¬ка, як тіль¬ки по¬ба¬чи¬ла гро¬ші, дар¬ма, що са¬ма бу¬ла ба¬га¬та, то й за¬го¬рі¬лась від¬ра¬зу ще біль¬ше.
«Не¬має нія¬кої шра¬му, про¬гра¬ли ви гро¬ші!»-ска¬за¬ла во¬на й по¬тяг¬ну¬ла¬ся за та¬ле¬ра¬ми, але той мо¬ло¬дик за¬пе¬ре¬чив:
 «Це ді¬ло пе¬ре¬вір¬ки пот¬ре¬бує, я ще ні ра¬зу не по¬ми¬ляв¬ся.»
Во¬на бу¬ла тро¬хи зля¬ка¬лась, а що як шрам дійс¬но з’явивсь? Про¬те від¬ра¬зу ж вспо¬кої¬лась, та й са¬мій бу¬ло ці¬ка¬во, адже ні¬чо¬го не втра¬ча¬ла.
«До¬б¬ре! Ди¬віть¬ся сю¬ди, як¬що не ві¬ри¬те!»-ска¬за¬ла во¬на й під¬ня¬ла сук¬ні ого¬люю¬чи верх стег¬на зза¬ду. Мо¬ло¬дий шах¬рай по¬гля¬нув на її пі¬кант¬не міс¬це, дов¬го щось при¬див¬лявсь і про¬хав по¬кру¬ти¬тись на міс¬ці, по¬тім роз¬ча¬ро¬ва¬но мах¬нув го¬ло¬вою.
«Дійс¬но…»-бур¬мо¬тів він роз¬губ¬ле¬но. «Не¬має ні¬чо¬го, нія¬ко¬го шра¬му в вас на за¬ду не¬має…Але ж він по¬ви¬нен там був з’явитись!»
«Ви про¬гра¬ли свої гро¬ші.»-ска¬за¬ла во¬на йо¬му й мо¬ло¬дик до¬гід¬ли¬во від¬дав їй та¬ле¬ри. Ко¬ли моя Ан¬фі¬са взя¬ла за¬до¬во¬ле¬но гро¬ши¬ки й від¬чув¬ши ті пе¬ньон¬зи в ру¬ці, то за¬пи¬та¬ла: «Ска¬жіть, на¬ві¬що вам так без¬глуз¬до втра¬ча¬ти свої гро¬ші?»
«Я про¬сто так за¬роб¬ляю со¬бі на жит¬тя.»-від¬по¬вів він і во¬на ду¬же зди¬ву¬ва¬лась:
 «Як¬же ви за¬роб¬ляє¬те, як¬що тіль¬ки втра¬чає¬те?»
«Це тіль¬ки вам я даю, а всі ін¬ші ме¬ні да¬ють по п’ятдесят та¬ле¬рів.»
 «Хто це всі ін¬ші?»-зди¬ву¬ва¬лась обур¬ли¬во моя ку¬рі¬поч¬ка.
«А гля¬да¬чі на пло¬щі!»-він об¬вів ру¬кою нав¬кру¬ги се¬бе і моя пташ¬ка по¬ба¬чи¬ла, що на них ди¬вить¬ся з ві¬кон бу¬ді¬вель вся пло¬ща і ги¬ги¬кає. «Я з усі¬ма ук¬лав уго¬ду на п’ятдесят та¬ле¬рів про те що ви ого¬ли¬те, й по¬ка¬же¬те на пло¬щі бі¬ля ра¬ту¬ші свій зад, що ви тіль¬ки но так гар¬нень¬ко й до¬б¬ря¬че про¬ро¬би¬ли. Ве¬ли¬ке вам за це спа¬си¬бі, -він вкло¬нив¬ся, а по¬тім до¬дав:-Крім то¬го, вам це звіс¬но ні¬чо¬го не сто¬їло і гро¬ше¬нят ви за¬ро¬би¬ли…Аж п’ятдесят та¬ле¬рів»-ска¬зав про¬сто й  ді¬ло¬ви¬то той мо¬ло¬дик , у мо¬єї пта¬шеч¬ки від йо¬го на¬хаб¬них слів аж дух від обу¬рен¬ня пе¬ре¬хо¬пи¬ло, але той про¬йди¬світ вже десь зник і моя Ан¬фі¬са за¬ли¬ши¬лась са¬ма під на¬сміш¬ку¬ва¬тим при¬ці¬лом очей го¬ро¬дян. Ось так па¬ні Ге¬ле¬но до¬ві¬ря¬ти не¬зна¬йо¬мим мо¬ло¬ди¬кам.
Па¬ні Ге¬ле¬на для ви¬гля¬ду по¬жу¬ри¬лась.
-Са¬ме так па¬ні Оле¬на, ви пра¬ві, то¬му й ви¬би¬рає¬мо я і се¬ст¬ри мої Не¬бес¬но¬го же¬ни¬ха, бо на зем¬них по¬кла¬сти¬ся не¬мож¬ли¬во.
Па¬ні Оле¬на прим¬ру¬жи¬лась.
-Ма¬буть не всі на Не¬бес¬но¬го упо¬ва¬ють, є чу¬ла ли¬бонь, що і у ва¬шій оби¬те¬лі де¬кот¬рі зем¬них та¬єм¬но по¬при¬грі¬ва¬ли.
Па¬ні Ге¬ле¬на опус¬ти¬ла го¬ло¬ву і по¬ча¬ла шви¬день¬ко пе¬ре¬би¬ра¬ти бі¬се¬рин¬ки на чот¬ках.
-Бу¬ли гріш¬ни¬ці, до чо¬ло¬ві¬чої оби¬те¬лі під¬коп ро¬би¬ли.
-Ну і як ді¬ло за¬кін¬чи¬лось?
-Та про¬ко¬па¬ли як¬раз до са¬мо¬го на¬стоя¬те¬ля су¬чі донь¬ки. Йо¬му під ліж¬ко.
-Та нев¬же? Ну а він що?-аж роз¬кри¬ла ро¬та від ці¬ка¬во¬сті па¬ні Оле¬на.
-Ой!-мах¬ну¬ла ру¬кою па¬ні на¬стоя¬тель¬ка,-І не ка¬жіть про те, бо до грі¬ха до¬ве¬ли ви¬дри па¬на аб¬ба¬та, а по¬тім з цьо¬го ко¬ри¬сту¬ва¬тись роз¬по¬ча¬ли, бід¬но¬го аб¬ба¬та на¬шо¬го па¬на Сте¬фа¬на так на¬ля¬ка¬ли, що роз¬го¬ло¬сять про йо¬го блуд¬ли¬вісь ле¬д¬ве не са¬мо¬му па¬пі, то ж він і мов¬чав не¬на¬че той ка¬рась, а ті ді¬ву¬лі да¬вай шас¬та¬ти че¬рез йо¬го ке¬лію до бра¬тів мо¬на¬хів! Ото ла¬худ¬ри, так ла¬худ¬ри!
-Та ви що?-ще більш ди¬ву¬ва¬лась па¬ні Оле¬на.
-Са¬ме так, че¬рез йо¬го ке¬лію і шас¬та¬ли до брат¬чи¬ків, а ті сі¬ро¬ман¬ці до них в гос¬ті, та вже й не по оди¬ноч¬ці, а гур¬том бі¬га¬ти роз¬по¬ча¬ли.
-Ма¬буть і па¬ну аба¬ту щось пе¬ре¬па¬да¬ло?
-Свіч¬ку не три¬ма¬ла, та ма¬буть пе¬ре¬па¬да¬ло.
-Оце так! І як же це все за¬кін¬чи¬лось?
-Аж ні¬як!-сер¬ди¬то від¬по¬ві¬ла па¬ні на¬стоя¬тель¬ка.
-Як це ні¬як?-ще більш ди¬ву¬ва¬лась па¬ні Оле¬на.
-Та гос¬тю¬вав якось в чо¬ло¬ві¬чо¬му мо¬на¬сти¬рі кар¬ди¬нал з са¬мо¬го Ри¬му і  за¬ба¬жав щоб пос¬те¬ли¬ли йо¬му в ке¬лії аба¬та. На¬стоя¬тель упи¬рав¬ся, мов¬ляв да¬вай¬те в ін¬шій ке¬лії, а кар¬ди¬нал  ні в яку, тут і ли¬ше тут, то¬ді пан Сте¬фан і ка¬же, що мов¬ляв при¬ви¬ди в тій кім¬на¬ті, по но¬чам ти¬няю¬ть¬ся і ду¬же мо¬жуть на¬ля¬ка¬ти. Це ще біль¬ше роз¬па¬ли¬ло й за¬ці¬ка¬ви¬ло то¬го, що й не здви¬ну¬ти з міс¬ця, ка¬же: «Сте¬літь ли¬ше тут, а що за при¬ви¬ди, я сам роз¬бе¬русь без вас.» Так той так , ляг¬ли спа¬ти, ко¬ли вно¬чі по звич¬ці шась якась дів¬ка з під ліж¬ка та й до две¬рей, а во¬ни замк¬не¬ні, то во¬на зно¬ву під ліж¬ко. А кар¬ди¬нал за нею , ба¬чить ля¬да і про¬хід, то він в той про¬хід і по¬дав¬ся...
Па¬ні Оле¬на чуй¬но на¬во¬ст¬ри¬ла ву¬ха й роз¬зя¬ви¬ла ро¬та.
-І що ж по¬тім бу¬ло?
Па¬ні Ге¬ле¬на скри¬ви¬лась.
-А ні¬чо¬го особ¬ли¬во¬го не¬бу¬ло, про¬пав свя¬тий отець, а під ра¬нок з’явивсь, ліг на ліж¬ко й про¬спав всю обід¬ню.
-Як це так?-зда¬ва¬лось в па¬ні Оле¬ни ву¬ха ви¬дов¬жи¬лись і ще шир¬ше роз¬кри¬лись, очі ста¬ли по п’ятаку, а рот від¬чи¬нивсь від зди¬ву¬ван¬ня так, що на¬га¬ду¬вав по¬лу¬ми¬сок.
-А так, го¬луб¬ко моя, ка¬зав по¬тім всім, що мо¬ливсь і з бі¬са¬ми бу¬ла бор¬ня, по¬бо¬ров й пе¬ре¬міг їх. А про під¬коп ні сло¬ва, так і по¬ї¬хав, обі¬цяв ско¬ро до них на¬ві¬да¬тись.
-Чи то б пак, вид¬но спо¬до¬ба¬лось з ни¬ми бо¬ро¬тись.-всміх¬ну¬лась па¬ні Оле¬на.
-Хто йо¬го зна, як там бу¬ло, але пі¬сля чо¬ло¬ві¬чої оби¬те¬лі, гос¬тю¬вав пан кар¬ди¬нал в на¬шо¬му мо¬на¬сти¬рі, і що са¬ме ці¬ка¬во, ка¬жу йо¬му, щоб пос¬те¬ли¬ли в кра¬щій ке¬лії, а він ні в яку, ка¬же сам знай¬ду і ви¬бе¬ру міс¬це де спа¬ти бу¬ду. І по¬чав ниш¬по¬ри¬ти по мо¬на¬сти¬рю, аж якось зна¬хо¬дить ке¬лію од¬ну, й ка¬же:
«Сте¬літь ме¬ні, тут но¬чу¬ва¬ти бу¬ду.»
 Ну так, то й так, ді¬ло не¬ве¬ли¬ке, пос¬те¬ли¬ли ми йо¬му там де ска¬зав, а ще мов¬ляв щоб не за¬ва¬жа¬ли ме¬ні, бо мо¬ли¬тись бу¬ду. Ну мої чер¬ни¬ці все зро¬би¬ли, як ве¬лів, по¬ди¬вивсь він мо¬їх чер¬ниць і ви¬брав се¬ред них де¬кот¬рих і ка¬же:
 «Спо¬ві¬ду¬ва¬ти цих сес¬тер бу¬ду, пря¬мо в ке¬лії.»
Ну ми ж не то¬го чо¬му не в хра¬мі, так то й так, пос¬по¬ві¬ду¬вав він їх пі¬сля ве¬чір¬ньої до піз¬ньої но¬чі, й спа¬ти ліг, а на ра¬нок при¬бі¬гає до ме¬не чер¬го¬ва се¬ст¬ра й ка¬же, що пан кар¬ди¬нал з ке¬лії не ви¬хо¬дить, а на¬стоя¬тель¬ку кли¬че. Ну я й пі¬шла до ньо¬го, ко¬ли глядь, а в ньо¬го ніс по¬ца¬ра¬па¬ний і си¬нець під оком. Ка¬жу, хто ж це вас так, нев¬же мої се¬ст¬ри, а він як гля¬не на ме¬не , що я аж зля¬ка¬лась і ка¬же:
«Ні не се¬ст¬ри, а з ін¬ку¬ба¬ми суть то бі¬са¬ми бор¬ню вів». Я ру¬ка¬ми сплес¬ну¬ла, й ка¬жу: Та звід¬кі¬лясь то во¬ни з’явились в на¬шій оби¬те¬лі, а пан кар¬ди¬нал ліж¬ко від¬дви¬гає, а там ля¬да й от¬вір. «Ось з цьо¬го от¬во¬ру піз¬но ніч¬чю по¬пер¬ли, до¬ве¬лось вже чим під ру¬ку під¬вер¬ну¬лось їх стри¬му¬ва¬ти.»
 Ось так во¬но бу¬ло, ну ми звіс¬но от¬вір за¬си¬па¬ли, а ке¬лію ос¬вя¬ти¬ли, та в ме¬не сум¬нів тро¬хи є, а чи справ¬ді то бі¬си бу¬ли, щось зда¬є¬ть¬ся, що то мо¬на¬хи бу¬ли з су¬сід¬ньої оби¬те¬лі, про¬те па¬ну кар¬ди¬на¬лу я це не ка¬за¬ла.
-Так, так...-по¬го¬жу¬ва¬лась па¬ні Оле¬на,- Чо¬ло¬ві¬ки і в ря¬сі чо¬ло¬ві¬ка¬ми зос¬та¬ю¬ть¬ся, так і ча¬ту¬ють, щоб нас, бід¬них пта¬шок в свої сіль¬ці по¬ло¬ви¬ти.
-Так, ви пра¬ві се¬ст¬ро, не¬мож¬на їм ані¬скіль¬ки до¬ві¬ря¬ти.-в свою чер¬гу ки¬ва¬ла го¬ло¬вою па¬ні Ге¬ле¬на.
-Та ото бі¬да, що без них аж ні¬як, ні ді¬тей, ні гро¬шей.-по¬жу¬ри¬лась па¬ні Оле¬на.-І як со¬бі знай¬ти та¬ко¬го, щоб і з гріш¬ми і не гуль¬ті¬па¬ка і вид¬ний щоб був?
-Зна¬йде¬мо, зна¬йде¬мо та¬ко¬го дос¬той¬ни¬ка вам люб’язна моя па¬ні! В нас у Льво¬ві ще не пе¬ре¬ве¬ли¬ся та¬кі ли¬ца¬рі, під¬бе¬ре¬мо вам мо¬лод¬ця до па¬ри.
Па¬ні Оле¬на по¬тяг¬ну¬лась.
-ДоЛь¬во¬ва да¬ле¬ко па¬ні Ге¬ле¬но, не по¬ї¬ду. Та й не го¬же ді¬ви¬ці за ка¬ва¬ле¬ром їха¬ти, ме¬ні кра¬ще якось на міс¬ці щось най¬ти.
-Ну то¬ді моя го¬лу¬бонь¬ко, вам пот¬рі¬бен вій¬сь¬ко¬вий...
У па¬ні Оле¬ни в очах зблис¬ну¬ла іс¬к¬ра.
-Са¬ме так,  вій¬сь¬ко¬вий! І не якийсь там не будь со¬п¬ли¬вень¬кий кор¬не¬тик, а щоб му¬щи¬на не мен¬ше ма¬йо¬ра був! А ще кра¬ще пол¬ков¬ник!-ви¬гук¬ну¬ла во¬на в за¬хва¬ті і ка¬ре¬ту різ¬ко під¬ки¬ну¬ло на ви¬бої вго¬ру. Щось ті¬єї ми¬ті хряс¬ну¬ло й по¬чув¬ся тріск- то зла¬ма¬ла¬ся вісь на ко¬ле¬сах рид¬ва¬ну. Гуч¬но за¬ір¬жа¬ли ко¬ні і по¬воз¬ка зу¬пи¬ни¬лась на¬кре¬нив¬шись на один бік.

Роз¬діл XIV
                Пі¬кант¬не зна¬йом¬ст¬во пол¬ков¬ни¬ка з да¬ма¬ми в  лі¬сі.

Са¬ме то¬го ча¬су пол¬ков¬ник за¬дрі¬мав¬ши рап¬то¬во про¬ки¬нув¬ся в своє¬му гніз¬ді на віт¬тях над до¬ро¬гою від го¬лос¬но¬го ржан¬ня ко¬ней і спро¬сон¬ня по¬ба¬чив¬ши зни¬зу ка¬ре¬ту ви¬рі¬шив по¬да¬ти про се¬бе знак. Він шо¬си¬ли за¬ма¬хав ру¬ка¬ми і за¬кри¬чав, але втра¬тив¬ши рів¬но¬ва¬гу геп¬нув¬ся до¬до¬лу на дах рид¬ва¬ну. Ос¬кіль¬ки той був зроб¬ле¬ний з тон¬кої фа¬не¬ри, то наш вер¬хо¬лаз без особ¬ли¬вих зу¬силь про¬бив йо¬го і на¬по¬ло¬ви¬ну опи¬нив¬ся ниж¬ньою час¬ти¬ною ті¬ла все¬ре¬ди¬ні ка¬ре¬ти по¬пав¬ши між ніг на го¬ло¬ву па¬ні на¬стоя¬тель¬ці і сів¬ши тій на пле¬чі мно¬го¬стра¬ж¬даль¬ною час¬ти¬ною сво¬го ті¬ла. Та ні¬чо¬го не зро¬зу¬мі¬ла, ли¬ше зди¬ву¬ва¬лась звід¬кіль взя¬ли¬ся спра¬ва і злі¬ва неї но¬ги і важ¬кість на шиї, про¬те па¬ні Оле¬на по¬ба¬чив¬ши пе¬ред со¬бою на па¬ні Ге¬ле¬ні низ пол¬ков¬ни¬ка що¬си¬ли за¬ве¬ре¬ща¬ла, чим та ду¬же зля¬ка¬лась гля¬нув¬ши які ста¬ли ве¬ли¬чез¬ні від пе¬ре¬ля¬ку в тої очі.
Ос¬кіль¬ки стан пол¬ков¬ни¬ка був як то ка¬жуть ні ту¬ди ні сю¬ди, про¬сті¬ше ка¬жу¬чи, він за¬стряг, а це по¬ло¬жен¬ня при¬хо¬ву¬ва¬ло в со¬бі не¬зруч¬но¬сті, то він спро¬бу¬вав під ве¬реск двох па¬ні (а пот¬ріб¬но до¬ба¬ви¬ти, що від кри¬ку па¬ні Оле¬ни по¬ча¬ла що¬си¬ли во¬ла¬ти й па¬ні Ге¬ле¬на) ви¬бра¬тись са¬мо¬туж¬ки, про те йо¬го зу¬сил¬ля вия¬ви¬лись мар¬ни¬ми. Тут на по¬міч при¬йш¬ли ку¬чер і гай¬ду¬ки, во¬ни що¬си¬ли по¬тяг¬ну¬ли па¬на пол¬ков¬ни¬ка і він щас¬ли¬во не¬на¬че ко¬рок від пляш¬ки за¬ли¬шив дах рид¬ва¬ну й опи¬нивсь на тра¬ві. Все від¬бу¬лось на¬стіль¬ки мит¬тє¬во, що наш ге¬рой встиг ли¬ше ро¬та роз¬зя¬ви¬ти, та¬ким йо¬го і по¬ба¬чи¬ли дві да¬ми, що ви¬ліз¬ли з ка¬ре¬ти.
На пол¬ков¬ни¬ку пі¬сля всіх при¬год ли¬ше з ба¬га¬тою уя¬вою мож¬на бу¬ло по¬ба¬чи¬ти слі¬ди вій¬сь¬ко¬во¬го мун¬ди¬ру. Йо¬го оде¬жа су¬ціль¬но пред¬став¬ля¬ла со¬бою лах¬міт¬тя в дір¬ках і про¬го¬рі¬лих пля¬мах ви¬ма¬за¬них бру¬дом і са¬жею. Де сві¬ти¬лось ті¬ло на дір¬ках, то йо¬го ви¬гляд був ще жах¬ли¬ві¬шим, бо це бу¬ли су¬ціль¬ні син¬ці, гу¬лі, под¬ря¬пи¬ни, або опі¬ки.
-Фе, що це та¬ке си¬ді¬ло на мо¬їй шиї?-скри¬ви¬лась па¬ні Ге¬ле¬на по¬ба¬чив¬ши пол¬ков¬ни¬ка, що си¬дів на тра¬ві і чу¬хав го¬лий ,весь в ра¬нах зад, на який він здій¬снив свою по¬сад¬ку.
Пол¬ков¬ник при¬мі¬тив¬ши двох пиш¬них па¬ня¬нок, що ви¬йш¬ли з рид¬ва¬ну згід¬но ети¬ке¬ту під¬стриб¬нув і зро¬бив¬ши ве¬ли¬ко¬світ¬ський ре¬ве¬ранс з під¬ско¬ком і по¬кло¬ном, ще раз вкло¬нивсь ши¬ро¬ко роз¬ки¬даю¬чи ру¬ки, а пі¬сля цьо¬го пред¬ста¬вивсь:
-До¬зволь¬те лас¬ка¬вим па¬ні від¬ре¬ко¬мен¬ду¬ва¬тись: Її Ве¬лич¬но¬сті ім¬пе¬рат¬ри¬ці Єли¬за¬ве¬ти кін¬но¬го пол¬ку пол¬ков¬ник Вар¬фо¬ло¬мій¬І¬ва¬но¬вич Ли¬за¬ков сво¬єю пер¬со¬ною лас¬ка¬вим па¬ні кла¬ня¬є¬ть¬ся!-і зно¬ву зро¬бив ре¬ве¬ранс з під¬ско¬ком і по¬кло¬ном згід¬но дво¬рян¬ських пра¬вил.
Па¬ні зди¬во¬ва¬но спо¬гля¬да¬ли це ви¬до¬ви¬ще чо¬гось обід¬ра¬но¬го, бруд¬но¬го, в дір¬ках, син¬цях і гу¬лях, з го¬лим по¬пе¬че¬ним за¬дом, яке під¬стри¬бу¬ва¬ло не¬на¬че роб¬ля¬чи па¬ро¬дію на пра¬ви¬ла ети¬ке¬ту. Як¬би пол¬ков¬ник ба¬чив се¬бе збо¬ку, то ма¬буть при¬пи¬нив би свої на¬м¬і¬ри спо¬до¬ба¬тись да¬мам, адже во¬ни ли¬ше по¬гір¬шу¬ва¬ли їх¬нє вра¬жен¬ня про ньо¬го. Але ос¬кіль¬ки цьо¬го не бу¬ло, то пол¬ков¬ни¬ку зда¬ва¬лось, що чим ви¬шу¬ка¬ні¬ше він пред¬ста¬вить¬ся, тим бу¬де кра¬ще. Та па¬ні не оці¬ни¬ли йо¬го ста¬ран¬ня.
-Хі¬ба пол¬ков¬ни¬ки та¬кі бу¬ва¬ють?-на¬ду¬ла гу¬би мис¬ли¬ви¬ця за пол¬ков¬ни¬ка¬ми па¬ні Оле¬на,-А де ваш три¬вух і па¬лаш?
Це за¬пи¬тан¬ня за¬ста¬ло на¬шо¬го ге¬роя в роз¬губ¬ле¬ність. Він ін¬стинк¬тив¬но мац¬нув ру¬кою по го¬ло¬ві , хо¬ча знав, що три¬вух зле¬тів ще ко¬ли по¬нес¬ли йо¬го ко¬ні на те під¬ступ¬не по¬ба¬чен¬ня, а ін¬шою ру¬кою мац¬нув со¬бі по бо¬ці, хо¬ча па¬лаш він вза¬га¬лі не чі¬п¬ляв.
-Я... Я не брав з со¬бою... За¬гу¬бив...-по¬чав він оп¬рав¬до¬ву¬ва¬тись, але рап¬том спох¬ва¬тив¬ся і зро¬бив спро¬бу збре¬ха¬ти:-Не¬при¬яте¬лі знає¬те...Ма¬лень¬кий кон¬фуз ви¬йшов , шар¬мюн¬цель так би мо¬ви¬ти з ба¬та¬лій¬кою па¬ні... Я трьох по¬клав, а ін¬ші по¬вті¬ка¬ли, ось...- та це по¬дія¬ло на гір¬ше. Ос¬кіль¬ки ат¬ри¬бу¬тів справж¬ньо¬го вій¬сь¬ко¬во¬го да¬ми не при¬мі¬ти¬ли, то й вер¬дикт був од¬но¬стай¬ний.
-Ха! Це не пол¬ков¬ник, а якийсь го¬ло¬дра¬нець!- ска¬за¬ла па¬ні Ге¬ле¬на.
-Крім то¬го об¬ман¬щик і во¬ло¬цю¬га! Як¬що ви пол¬ков¬ник, то де ваш полк і що ви тут ро¬би¬те?-пре¬зир¬ли¬во мо¬ви¬ла па¬ні Оле¬на.
Пол¬ков¬ник не знав, що від¬по¬ві¬сти й тіль¬ки роз¬вів ру¬ка¬ми.
-Я... Я пол¬ков¬ник...-роз¬губ¬ле¬но ви¬да¬вив з се¬бе він, на що за¬ро¬бив сміх не ли¬ше па¬ні, а й гай¬ду¬ків.
-Пол¬ков¬ни¬ки на де¬ре¬вах не си¬дять і на шиї доб¬ро¬по¬ряд¬ним па¬ні не стри¬ба¬ють!-су¬во¬ро від¬ру¬ба¬ла па¬ні Ге¬ле¬на, ко¬ли сміх по¬ма¬лу вщух, а па¬ні Оле¬на , щоб теж не від¬ста¬ти від под¬ру¬ги, до¬ба¬ви¬ла:
-А ну від¬шма¬гай¬те цьо¬го са¬мо¬зван¬ця, щоб з ньо¬го всі глу¬по¬щі ви¬йш¬ли!-крик¬ну¬ла во¬на гай¬ду¬кам і ті по¬ча¬ли пол¬ков¬ни¬ка прив’язувати за ру¬ки до рид¬ва¬ну, ос¬кіль¬ки наш ге¬рой по¬чав пру¬ча¬тись і ви¬гу¬ку¬ва¬ти:
-Це по¬мил¬ка! Лас¬ка¬ві па¬ні, це по¬мил¬ка, я пол¬ков¬ник, я став жерт¬вою під¬ступ¬них зло¬чин¬ців!
На що на¬ші па¬ні з гай¬ду¬ка¬ми ли¬ше всмі¬ха¬лись. Хо¬ча втім, ко¬ли йо¬го по¬вер¬ну¬ли за¬дом і на ог¬ляд всьо¬го пан¬ст¬ва з’явилась йо¬го мно¬го¬стра¬ж¬даль¬на пі¬кант¬на час¬ти¬на вся в сму¬гах від ло¬зин, опі¬ків і уку¬сів, то па¬ні Ге¬ле¬на, іс¬ти¬но ми¬ло¬серд¬но по¬жа¬лі¬ла.
-Ду¬же не шма¬гай¬те хлоп¬ці, бий¬те впів¬си¬ли, дай¬те йо¬му з де¬ся¬ток кан¬чу¬ків і від¬пус¬тіть цьо¬го бі¬до¬лаш¬но¬го з ми¬ром.
А па¬ні Оле¬на з тро¬хи при¬хо¬ва¬ним роз¬дра¬ту¬ван¬ням до¬ба¬ви¬ла:
-Справж¬ні пол¬ков¬ни¬ки та¬ким скан¬даль¬ним го¬лим за¬дом не сві¬тять і щоб на¬да¬лі ви не мо¬ро¬чи¬ли го¬ло¬ву по¬ряд¬ним дів¬чи¬нам, тре¬ба вам на¬да¬ва¬ти по ньо¬му до¬б¬рих кан¬чу¬ків!
На то¬му й по¬рі¬ши¬ли. До спра¬ви взяв¬ся один з гай¬ду¬ків- ду¬же охо¬чий мас¬так до цьо¬го ді¬ла й хва¬цько за¬су¬кав¬ши ру¬ка¬ви при¬йнявсь до улюб¬ле¬ної спра¬ви. Ско¬ро наш ге¬рой по¬чав от¬ри¬му¬ва¬ти чер¬го¬ву пор¬цію з гір¬ких по¬да¬рун¬ків до¬лі. Тре¬ба ска¬за¬ти, що всі ті ви¬про¬бу¬ван¬ня, що от¬ри¬ма¬ла од¬на час¬ти¬на йо¬го ті¬ла по¬дія¬ли за¬гар¬то¬вую¬чи на неї і то¬му наш ге¬рой сто¬їч¬но пе¬ре¬но¬сив не¬за¬слу¬го¬вую¬че йо¬го по¬ка¬ран¬ня.
Тим ча¬сом ку¬чер об¬ди¬вивсь ко¬ле¬са на схи¬ле¬но¬му в один бік рид¬ва¬ні й ска¬зав:
-Вісь зла¬ма¬ла¬ся, да¬лі не по¬ї¬де¬мо.
На що на¬ші па¬ні за¬про¬тес¬ту¬ва¬ли:
-Як це не по¬ї¬де¬мо, а як ми до¬бе¬ре¬мось до Киє¬ва?
На що ку¬чер роз¬вів ли¬ше ру¬ка¬ми.
- Тре¬ба ро¬би¬ти ре¬монт.
-А як дов¬го тре¬ба йо¬го ро¬би¬ти?-за¬пи¬та¬ла¬па¬ні Оле¬на.
-Як¬що ме¬ні під¬со¬блять, то з пів го¬ди¬ни щоб вісь за¬мі¬ни¬ти.
-То ро¬би швид¬ше свій ре¬монт! Тре¬ба швид¬ше до но¬чі ви¬ї¬джа¬ти!-роз¬дра¬то¬ва¬но ви¬гук¬ну¬ла та.
-Не ви¬йде.Хоч вбий¬те, але без осі ми ні¬ку¬ди не ви¬ї¬де¬мо, тре¬ба десь діс¬та¬ти но¬ву вісь.
-Як же ти віс¬люк ви¬ї¬хав з по¬ла¬ма¬ною віс¬сю?-за¬гроз¬ли¬во крик¬нув один з гай¬ду¬ків, що не брав уча¬сті в по¬ка¬ран¬ні пол¬ков¬ни¬ка.
-Та то¬ді во¬на не бу¬ла по¬ла¬ма¬на.-про¬сто від¬по¬вів ку¬чер і схи¬лив¬ши го¬ло¬ву по¬чав нос¬ком чо¬бо¬та ви¬ма¬льо¬ву¬ва¬ти на зем¬лі ко¬ла.
-А де її діс¬та¬ти?-за¬пи¬та¬ла па¬ні Оле¬на ба¬ча¬чи, що зу¬пин¬ка в лі¬сі мо¬же за¬тяг¬ти¬ся.
-Хі¬ба що в ко¬гось ку¬пи¬ти.-зни¬зав пле¬ча¬ми той.
-Та в ко¬го ж ти бов¬дур тут ку¬пиш? Ми ж са¬мі в лі¬сі!-за¬кри¬чав зно¬ву гай¬дук і за¬мах¬нув¬ся ба¬то¬гом. Йо¬го зу¬пи¬ни¬ла па¬ні Ге¬ле¬на.
-По¬че¬кай¬те, мо¬же ви са¬мі по¬ї¬де¬те на ко¬нях до яко¬гось се¬ла та й при¬дбає¬те там ту вісь?
-В се¬лі на¬вряд при¬дбає¬те, тут пот¬ріб¬на спе¬ці¬аль¬на ка¬рет¬на на ре¬со¬рах вісь.-по¬дав го¬лос ку¬чер.
Тим ча¬сом по¬ка¬ран¬ня пол¬ков¬ни¬ка при¬пи¬ни¬лось і йо¬го відв’язали. Ко¬ли Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич по¬чув цю роз¬мо¬ву, то по¬ду¬мав: «В ме¬не в пол¬ку є пот¬ріб¬на вісь і рид¬ван, але пі¬сля то¬го як ме¬не від¬шма¬га¬ли ні¬чо¬го во¬ни від ме¬не не от¬ри¬ма¬ють!»
В цей час рап¬том всі по¬чу¬ли ту¬піт ко¬ней по лі¬со¬вій до¬ро¬зі і ско¬ро на шлях ви¬ї¬хав пов¬ний клун¬ків до¬б¬рий ві¬зок за¬пря¬же¬ний двій¬кою ко¬ней. На клун¬ках си¬ді¬ли трій¬ко ді¬тей і жін¬ка, вид¬но їх¬ня ма¬ти, а управ¬ляв кінь¬ми жид, ма¬буть чо¬ло¬вік ті¬єї жін¬ки. Наш чи¬тач впі¬знав вже ма¬буть, що це їха¬ли кор¬чмар зго¬рі¬лої кор¬чми Яків Шмуль і йо¬го жін¬ка Са¬ра з діть¬ми Мой¬ши¬ком, Гер¬шком та Юдуш¬кою. Вид¬но во¬ни ку¬дись пос¬пі¬ша¬ли, бо ко¬ні бу¬ли вже всі за¬ми¬ле¬ні і той хто ни¬ми вправ¬ляв про¬дов¬жу¬вав їх не¬щад¬но шма¬га¬ти.
Пе¬ред цим на брич¬ці то¬чи¬ла¬ся та¬ка роз¬мо¬ва: Са¬ра ба¬ча¬чи, що ко¬ні вже вто¬ми¬лись ска¬за¬ла чо¬ло¬ві¬ко¬ві:
-Шму¬ли¬ку, по¬жа¬лій ко¬ней, хто то¬ді ста¬не в уп¬ряж, як во¬ни впа¬дуть, не твоя ж Са¬ра з тво¬ї¬ми діть¬ми?
Шмуль роз¬дра¬то¬ва¬но мо¬вив:
-Як впа¬дуть Са¬ро, то всі ста¬не¬мо і я і ти і на¬ші ді¬ти! Бо не по¬ли¬ша¬ти ж на¬ші до¬б¬ра!
-А ти не так їх шма¬гай, то во¬ни й не впа¬дуть.
-Ой вей Са¬ро, са¬ма ба¬чиш, що ми зов¬сім за¬блу¬ка¬ли! Ти са¬ма за¬хо¬ті¬ла їха¬ти че¬рез ліс, щоб ні¬ко¬го з се¬лян не зу¬ст¬рі¬ти, ось і ма¬єш, вже пів дня як ви¬ї¬ха¬ти не мо¬же¬мо! Їз¬ди¬мо по ко¬лу не¬на¬че за¬ча¬ро¬ва¬ні!
Са¬ра зди¬во¬ва¬но під¬ня¬ла бро¬ви.
-То не я хо¬ті¬ла їха¬ти че¬рез ліс, то ти не хо¬тів їха¬ти пу¬тів¬це¬вою до¬ро¬гою. За¬спо¬кой¬ся Шму¬ли¬ку, візь¬ми се¬бе в ру¬ки, а то ми й до тем¬но¬ти не ви¬ї¬де¬мо з цьо¬го лі¬су.
-Так, так Са¬ро, ще та ста¬ра нам зран¬ку на до¬ро¬зі тра¬пи¬ла¬ся. Та¬кий глу¬хі¬вець і тут кар¬га з пус¬ти¬ми від¬ра¬ми до¬ро¬гу пе¬ре¬хо¬дить, ну щоб ти хо¬ті¬ла Са¬роч¬ка! От пі¬сля то¬го й по¬ча¬ло нас во¬ди¬ти та круж¬ля¬ти.
-Во¬на нас ще зу¬пи¬ня¬ла, та до¬б¬ре, що не зу¬пи¬ни¬лись, мож¬ли¬во відь¬ма якась, хай їй грець.
-Відь¬ма, відь¬ма!-по¬ча¬ли кри¬ча¬ти ді¬ти,-Ко¬ли ми від’їхали, во¬на нам зе¬ле¬но¬го язи¬ка по¬ка¬за¬ла!
-Ось ба¬чиш Са¬роч¬ко, а ти ка¬жеш, що Шму¬лик ви¬ну¬ва¬тий, то не Шму¬лик ви¬ну¬ва¬тий, то всі змо¬ви¬ли¬ся про¬ти Шму¬ли¬ка.
-Ще чу¬ла, що то мо¬же не ста¬ра бу¬ла, а Ва¬силь Вус, ха¬рак¬тер¬ник, що в лі¬сі жи¬ве, ка¬жуть ста¬рою мо¬же при¬ки¬да¬тись.
-Са¬ро, ти ві¬риш в ці бай¬ки, та йо¬го вже дав¬но ні¬хто не ба¬чив, мо¬же вже й не жи¬ве він на сві¬ті.
-Хто йо¬го зна Шму¬ли¬ку, кра¬ще пиль¬нуй до¬ро¬гу, бо їде¬мо пів дня, а я оце ба¬чу, що ми ось цей дуб вже п’ятий раз про¬їджає¬мо!
І Са¬ра вка¬за¬ла на по¬ва¬ле¬не де¬ре¬во на уз¬біч¬чі. Шму¬лик при¬тих, ли¬ше під¬стьо¬бу¬вав ко¬ней. Тро¬хи зго¬дом Са¬ра до¬да¬ла:
-І за пів дня ще ні¬ко¬го крім тої ста¬рої на по¬чат¬ку не зу¬ст¬рі¬ли.
-Та це й на до¬б¬ре, щоб ма¬ло хто ба¬чив що ми тут ве¬зе¬мо.-бурк¬нув Шмуль, ко¬ли рап¬том за ро¬гом во¬ни ви¬ї¬ха¬ли на пря¬мий кла¬поть шля¬ху й по¬ба¬чи¬ли по¬хи¬ле¬ний рид¬ван з людь¬ми бі¬ля ньо¬го й кіль¬ка верш¬ни¬ків на ко¬нях.-Цьо¬го ще не хва¬та¬ло, про вов¬ків про¬мов¬ка, а во¬ни тут, як тут. Кра¬ще б нам ні¬ко¬го й на¬да¬лі не зу¬ст¬рі¬ча¬ти.
Та бу¬ло вже піз¬но по¬вер¬та¬ти та об’їзджати сто¬ро¬ною, бі¬ля рид¬ва¬ну їх при¬мі¬ти¬ли. Про¬їхав¬ши ще тро¬хи брич¬ка зу¬пи¬ни¬лась. Во¬ни по¬ба¬чи¬ли двох па¬ні, гай¬ду¬ків з піс¬то¬ля¬ми, ку¬че¬ра й якесь ство¬рін¬ня в лах¬міт¬тях, що чу¬ха¬ло свій зад.
-Моя ша¬на лас¬ка¬во¬му пан¬ст¬ву!-ви¬гук¬нув Шмуль, ко¬ли во¬ни під’їхали впри¬тул і зу¬пи¬ни¬лись, бо обїз¬ду цьо¬го рид¬ва¬на за¬ва¬жа¬ли ку¬щі та де¬ре¬ва .
-Хто та¬кі бу¬де¬те?-до¬сить гру¬бо за¬пи¬тав вид¬но стар¬ший з гай¬ду¬ків.
-Я бід¬ний Шмуль, це моя бід¬на жін¬ка Са¬ра, а це мої бід¬ні ді¬ти Мой¬шик, Гер¬шко та Юдуш¬ка.-до¬гід¬ли¬во від¬по¬вів той, ко¬ли рап¬том в обір¬ва¬но¬му ство¬рін¬ні яке скром¬но стоя¬ло оба¬біч і чу¬ха¬лось, він роз¬пі¬знав па¬на  пол¬ков¬ни¬ка Рач¬ків¬сь¬ко¬го гар¬ні¬зо¬ну.-До¬б¬рий день па¬не пол¬ков¬ни¬ку, лас¬ка¬во про¬шу про¬ба¬чи¬ти ме¬не бід¬но¬го єв¬рея, за те, що не при¬ві¬тавсь на¬сам¬пе¬ред з та¬кою ви¬со¬ко¬ша¬нов¬ною лю¬ди¬ною, як ви.-ска¬зав він, ос¬тіль¬ки до¬б¬ре знав то¬го, як втім і всіх з гар¬ні¬зо¬ну, ос¬кіль¬ки це бу¬ли пос¬тій¬ні клі¬єн¬ти на йо¬го си¬ву¬ху.
Пол¬ков¬ник сер¬ди¬то від¬по¬вів.
-Кра¬ще ска¬жи їм всім хто я, а то не ві¬рять!
Шмуль сра¬зу ж опо¬віс¬тив:
-Лас¬ка¬ве пан¬ст¬во, це був пол¬ков¬ник Рач¬ків¬сь¬ко¬го гар¬ні¬зо¬ну Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич Ли¬за¬ков, в чо¬му я Яків Шмуль при¬ся¬га¬юсь!
Пол¬ков¬ник роз¬дра¬то¬ва¬но вски¬нув бро¬ви на то¬го:
-Чо¬му був? Я є пол¬ков¬ник, що ти вер¬зеш жид про¬кля¬тий?!
-Та я то¬го, па¬не пол¬ков¬ни¬ку, ви ба¬чу не ду¬же при фор¬мі, я б на¬віть ска¬зав лас¬ка¬вий па¬не зов¬сім не в фор¬мі, то я ж не знаю...
-Як не зна¬єш, то не ме¬ли дур¬ниць!
В роз¬мо¬ву вмі¬ша¬лась жін¬ка Са¬ра.
-Про¬бач¬те па¬не пол¬ков¬ни¬ку мо¬го чо¬ло¬ві¬ка, сам не знає , що бель¬ко¬че, та те й не див¬но, бо сьо¬го¬дні ми втра¬ти¬ли все, що сво¬ї¬ми тру¬да¬ми так тяж¬ко на¬жи¬ва¬ли!
Всі свід¬ки ці¬єї пе¬ре¬пал¬ки ли¬ше очи¬ма гли¬па¬ли, то на од¬но¬го, то на дру¬го¬го, ко¬ли па¬ні Оле¬на збаг¬нув¬ши свою по¬мил¬ку в то¬му, що не то¬го да¬ром від¬луп¬цю¬ва¬ли, по¬ча¬ла її ви¬прав¬ля¬ти.
-Ой па¬не пол¬ков¬ни¬ку, про¬бач¬те нам, не роз¬піз¬на¬ли в ва¬шо¬му пі¬кант¬но¬му одя¬зі та¬ко¬го дос¬той¬ни¬ка!
В свою чер¬гу й па¬ні Ге¬ле¬на по¬ча¬ла ви¬ба¬ча¬тись.
-Про¬бач¬те нам з се¬ст¬рою, то ма¬буть нам сон¬це го¬ло¬ву на¬пек¬ло,- ска¬за¬ла во¬на, хо¬ча всі  стоя¬ли в ті¬ні де¬рев , да¬ми бу¬ли в ка¬пе¬люш¬ках й день був хмар¬ний. Во¬ни з па¬ні Оле¬ною по¬ча¬ли пред¬став¬ля¬тись і ро¬би¬ти кнік¬се¬ни. Пол¬ков¬ник по¬ба¬чив¬ши, що, як¬що він бу¬де і да¬лі об¬ра¬жа¬тись, то з то¬го ви¬йде ма¬ло пут¬тя,  і він по¬чав на ті кнік¬се¬ни кла¬ня¬тись і та¬ким чи¬ном ін¬ци¬дент на¬че бу¬ло ви¬чер¬па¬но, ко¬ли зос¬та¬ла¬ся ще од¬на про¬бле¬ма. Пі¬сля то¬го, як це¬ре¬мо¬нію зна¬йомств бу¬ло за¬кін¬че¬но, стар¬ший гай¬дук звер¬нувсь до Шму¬ля.
-Слу¬хай сю¬ди жид, в на¬шій ка¬ре¬ті зла¬ма¬лась вісь, чи не міг би ти нам до¬по¬мог¬ти в цій спра¬ві, мо¬же зна¬єш де та¬ку діс¬та¬ти?
Шмуль стур¬бо¬ва¬но гля¬нув на рид¬ван, по¬тім на гай¬ду¬ка й мо¬вив.
-Чи знає бід¬ний Яків Шмуль, де діс¬та¬ти вісь і я вам ска¬жу, що як тіль¬ки якась про¬бле¬ма то всі до бід¬но¬го Яш¬ки, так я вам ска¬жу, що Яків Шмуль на¬пев¬не знає де мож¬на діс¬та¬ти са¬ме та¬ку вісь...
Гай¬дук роз¬дра¬то¬ва¬но крик¬нув.
-Та ка¬жи вже ско¬рі¬ше! Не тов¬чи во¬ду в сту¬пі, де мож¬на її діс¬та¬ти?
Шмуль роз¬пач¬ли¬во по¬хи¬тав го¬ло¬вою.
-Де мож¬на діс¬та¬ти пи¬та¬ють у бід¬но¬го Яш¬ки і бід¬ний Яш¬ка всім все ка¬же, а бід¬но¬му Яш¬кі Шму¬лю ні¬хто ні¬чо¬го...
-Та вже ка¬жи ми ж не да¬ром про¬си¬мо!-при¬крик¬нув гай¬дук і до ньо¬го до¬ба¬ви¬ли¬ся го¬ло¬си па¬ні:
-Ска¬жіть, ска¬жіть, ми за¬пла¬ти¬мо!
Яків по¬кру¬тив го¬ло¬вою й скруш¬но мо¬вив.
-Пи¬та¬ють в бід¬но¬го Яш¬ки, де мож¬на діс¬та¬ти вісь і я вам ска¬жу, що її мож¬на ку¬пи¬ти... При¬чо¬му ду¬же де¬ше¬во, бо як¬що бід¬ний Яш¬ка так ка¬же, то будь¬те пев¬ні, що де¬шев¬ше ні¬де не зна¬йде¬те.
-Ка¬жи де і скіль¬ки?-сер¬ди¬то за¬пи¬тав гай¬дук.
-Ви пи¬тає¬те, де мож¬на за¬раз в лі¬сі знай¬ти вісь на ва¬шу ка¬ре¬ту і я вам ска¬жу, що не знай¬ти її вам тут, бо не¬ма її...-очі в гай¬ду¬ків зро¬би¬ли¬ся ок¬руг¬ли¬ми,-Хо¬ча є вісь, є! Про¬те де во¬на? І я вам ска¬жу, що та¬ка вісь дійс¬но є і во¬на як¬що за¬пи¬тає¬те  в Які¬ва Сру¬ле¬ви¬ча Шму¬ля де це во¬на… Ну як¬що за¬пи¬тає¬те чи є в Бід¬но¬го Яш¬ки Шму¬ля вісь, і я вам ска¬жу, що в Яш¬ки Шму¬ля та¬ка вісь дійс¬но є...
-Ска¬жіть скіль¬ки і ми її в вас при¬дбає¬мо.- ска¬за¬ла па¬ні Оле¬на.
-Ой лас¬ка¬ва па¬ні зов¬сім, зов¬сім да¬ром ли¬ше яки¬хось п’ятнадцять кар¬бо¬ван¬ців... Це зов¬сім де¬ше¬во і...
-Оце шку¬ро¬дер! За та¬кі гро¬ші не ли¬ше вісь, а й та¬ран¬тас мож¬на ку¬пи¬ти!- ви¬гук¬нув гай¬дук, ко¬ли Шмуль рап¬том скруш¬но за¬хи¬тав го¬ло¬вою.
-На жаль і за та¬кі гро¬ші Яків Шмуль не змо¬же вам про¬да¬ти вісь...
-Чо¬му це?-тро¬хи роз¬губ¬ле¬но за¬пи¬та¬ла¬па¬ні Ге¬ле¬на.
-Бо вті¬каю.-від¬по¬вів Шмуль, -А що, як рап¬том вісь зла¬ма¬є¬ть¬ся, то й не бу¬де ме¬ні як да¬лі спа¬са¬ти се¬бе й все моє бід¬не не¬щас¬не сі¬мей¬ст¬во...
-Від ко¬го?-за¬пи¬тав пол¬ков¬ник.
-Сот¬ник  Хвіст з ком¬па¬ні¬єю по зло¬дій¬ськи увір¬ва¬лись вно¬чі в на¬шу в кор¬чму, об¬дер¬ли, зро¬би¬ли по¬гром, за¬гро¬жу¬ва¬ли жит¬тю, то ми оце ми¬гом зі¬бра¬лись і вті¬ка¬ти, а во¬ни ду¬ше¬гу¬би все під¬па¬ли¬ли, хо¬ті¬ли ли¬бонь щоб во¬гонь всі зло¬чи¬ни їх¬ні мер¬зен¬ні по¬крив.
-З сот¬ни¬ком я роз¬бе¬русь, дай ли¬шень до пол¬ку діб¬ра¬тись, ти ка¬жи за скіль¬ки вісь про¬да¬єш?
Шмуль зно¬ву по¬кру¬тив го¬ло¬вою.
-Ну зва¬жаю¬чи на та¬ке ша¬нов¬не пан¬ст¬во і маю¬чи ве¬ли¬кі на¬дії на ва¬шу греч¬ну по¬міч в мо¬їй кло¬піт¬ли¬вій спра¬ві па¬не пол¬ков¬ни¬ку, я ду¬маю за два¬дцять кар¬бо¬ван¬ців вісь від¬дам.-ска¬зав він і опус¬тив очі до¬до¬лу. Це са¬ме зро¬би¬ла Са¬ра й ді¬ти Мой¬шик та Гер¬шко і ли¬ше один ма¬лий Юдуш¬ка дзи¬гою вер¬тівсь на міс¬ці, та ко¬ли йо¬го смик¬ну¬ли стар¬ші бра¬ти й ма¬ти Са¬ра, то теж за¬мовк і по¬ну¬ро вту¬пив¬ся со¬бі на ко¬лі¬на. На¬ста¬ла на якусь мить мов¬чан¬ка, Шмуль по¬ду¬мав: «Ма¬буть за¬ба¬га¬то за¬про¬сив» та в ту ж мить сам зля¬кав¬ся, бо в тій мов¬чан¬ці зда¬ва¬лось і йо¬го дум¬ки мо¬жуть бу¬ти по¬чу¬ті.
-Як два¬дцять?-по¬ру¬шив ти¬шу стар¬ший гай¬дук,-Тіль¬ки но п’ятнадцять бу¬ло...
Шмуль здвиг¬нув пле¬чи¬ма.
-Як¬би не вті¬ка¬ли, то й за де¬сять про¬дав, а так жит¬тя ря¬тую, то¬му про¬ба¬ч¬те не про¬дам ні за які гро¬ші...
-До¬б¬ре, до¬б¬ре,-втру¬ти¬лась па¬ні Оле¬на ось вам два¬дцять...-і во¬на про¬тя¬ну¬ла то¬му асиг¬на¬ції діс¬тав¬ши їх з га¬ма¬на.
-Два¬дцять п’ять лас¬ка¬ва гар¬на па¬ні.-за¬ба¬жав кор¬чмар но¬ву ці¬ну.
-Але ж ви ка¬за¬ли два¬дцять?-зди¬ву¬ва¬лась па¬ні Оле¬на.
-То ра¬ні¬ше бу¬ло, а за¬раз все швид¬ко змі¬ни¬ло¬ся.
-Ой, як мі¬ня¬є¬ть¬ся, ой па¬пе¬ле ма¬ме¬ле!-по¬ча¬ла при¬чи¬та¬ти Са¬ра, а ді¬ти Мой¬шик, Гер¬шко і Юдуш¬ка по¬ча¬ли по¬ряд під¬стри¬бу¬ва¬ти й ви¬гу¬ку¬ва¬ти:
-Мі¬ня¬є¬ть¬ся, ой мі¬ня¬є¬ть¬ся!
Па¬ні Оле¬на зля¬ка¬но діс¬та¬ла ще п’ять кар¬бо¬ван¬ців і шви¬день¬ко, по¬ки ці¬на не змі¬ни¬ла¬ся тиць¬ну¬ла жи¬ду.Шмуль швид¬ко їх за¬хо¬вав й по¬чав ски¬да¬ти клун¬ки й скри¬ні, бо вісь ле¬жа¬ла на са¬мо¬му дні брич¬ки. Від¬дав¬ши про¬да¬не, він за¬до¬во¬ле¬но по¬ду¬мав, що як до¬б¬ре, що він її не ви¬клав, ко¬ли во¬ни зби¬ра¬лись.
-Я лас¬ка¬ві па¬ні й па¬не пол¬ков¬ни¬ку вже вас ша¬нов¬не пан¬ст¬во бу¬ду три¬ма¬тись, бо бо¬юсь не за се¬бе а за свою жін¬ку й на¬ших з нею ді¬тей Гер¬ши¬ка, Мой¬ши¬ка й Юдуш¬ку.-ска¬зав він їм.
З та¬кою умо¬вою всі по¬го¬ди¬лись, бо ні¬ку¬ди бу¬ло ді¬ва¬тись і ско¬ро на¬в¬ко¬ло ка¬ре¬ти знач¬но збіль¬ши¬лось га¬лас¬ли¬во¬сті від Шму¬ле¬нят, які бі¬га¬ли на¬в¬ко¬ло рин¬два¬ну й як всі ді¬ти, за¬ва¬жа¬ли йо¬го ре¬мон¬ту¬ва¬ти.

Роз¬діл XV
                Ко¬за¬ки на по¬пе¬ли¬щі.

Ми за¬над¬то від¬во¬лік¬лись дру¬ги¬ми по¬дія¬ми, що тра¬пи¬лись в ін¬ших міс¬цях, вер¬ні¬мось до на¬ших ге¬ро¬їв в Хво¬стів¬ці. Ко¬ли ку¬ря¬ва від зруй¬но¬ва¬но¬го бу¬дин¬ку Хво¬ста осі¬ла, всі по¬чу¬ли роз¬пач¬ли¬ві кри¬ки про по¬же¬жу, а го¬рі¬ти справ¬ді бу¬ло чо¬му, ос¬кіль¬ки до кор¬чми ту¬ли¬ло¬ся ще з пів де¬сят¬ка зруй¬но¬ва¬них са¬ра¬їв, кот¬рі теж за¬па¬ла¬ли. Про¬те ска¬жі¬мо чи¬та¬чу по сек¬ре¬ту во¬ни бу¬ли по¬рож¬ні, ос¬кіль¬ки Шмуль як¬раз не на¬че пе¬ред¬ба¬чую¬чи по¬про¬да¬вав та по¬рі¬зав дея¬ку жив¬ність, кот¬ра ра¬ні¬ше зна¬хо¬ди¬ла¬ся в них.
Кіт Із¬ма¬їл пер¬ший раз в жит¬ті ба¬чив та¬ку ве¬ли¬ку по¬же¬жу, то¬му ви¬ліз¬ши на де¬ре¬во щоб по¬ди¬ви¬тись, від за¬хо¬п¬лен¬ня не втри¬мавсь й геп¬нув¬ся до¬до¬лу між ін¬шим влу¬чив¬ши міс¬це¬во¬му п’яничці на прі¬зви¬сько Ду¬ля са¬ме на го¬ло¬ву і са¬ме то¬ді, ко¬ли той на¬мі¬ряв¬ся про¬пи¬ти єди¬ні свої чо¬бо¬ти. Ду¬ля дав¬но вже зби¬равсь їх про¬пи¬ти, але дов¬го не міг рі¬ши¬тись на та¬кий до¬сить смі¬ли¬вий вчи¬нок, бо не знав в чо¬му бу¬де по¬тім хо¬ди¬ти. Про¬те й ви¬пи¬ти ду¬же хо¬ті¬лось і нав’язлива ідея не да¬ва¬ла Ду¬лі по¬кою. Про¬те не¬зва¬жаю¬чи на та¬ке міс¬тич¬не за¬сте¬ре¬жен¬ня, яке по Бо¬жо¬му про¬мис¬лу зро¬бив сам то¬го не очі¬кую¬чи кіт Із¬ма¬їл, Ду¬ля не зу¬пи¬нивсь, а та¬ки про¬пив свої пер¬ші і ос¬тан¬ні чо¬бо¬ти. Він пі¬шов на це, то¬му, що бу¬ло  те¬п¬ло, адже  на дво¬рі мі¬сяць сер¬пень і бо¬со¬ніж бу¬ло ще не хо¬лод¬но хо¬ди¬ти. Ну, а як ста¬не про¬хо¬лод¬но, то то¬ді, ду¬мав Ду¬ля, бу¬де вид¬но що йо¬го ро¬би¬ти да¬лі, якось та бу¬де. Ко¬ли ж він їх все та¬ки зго¬дом про¬пив, то ска¬зав сам до се¬бе див¬ля¬чись на свої бо¬сі но¬ги:
-Ну я й ду¬рень! Тре¬ба ме¬ні бу¬ло їх про¬пи¬ти ще на¬вес¬ні і то¬ді я б все лі¬то міг про¬хо¬ди¬ти бо¬со¬ніж, а так вже на осінь йде, як я взим¬ку бу¬ду без чо¬біт?
За¬зна¬чи¬мо, що він бід¬кав¬ся зов¬сім не то¬му, що про¬пив чо¬бо¬ти, а то¬му, що про¬пив зов¬сім не в той час. Як то ка¬жуть кож¬ній спра¬ві свій час.
Але ми, як зав¬жди над¬то від¬во¬лік¬лись і по¬вер¬не¬мось до на¬ших ге¬ро¬їв:
Ко¬за¬ки тим ча¬сом по¬вер¬ну¬ли го¬ло¬ви на ви¬гу¬ки се¬лян і по¬ба¬чив¬ши, що ма¬зан¬ці Хво¬ста вже ні¬чим не до¬по¬мо¬жеш і кор¬чму су¬дя¬чи по ве¬ле¬тен¬сь¬ко¬му стов¬пу по¬лум’я та ди¬му теж не вря¬ту¬єш роз¬губ¬ле¬но при¬сі¬ли. Один Пет¬ро Вер¬ни¬ка¬мінь роз¬пач¬ли¬во роз¬вів ру¬ка¬ми й сум¬но про¬мо¬вив:
-Ех... Кор¬чма то¬го тю-тю... Те¬пер ні¬де нам бі¬до¬лаш¬ним  де бу¬де й  ми¬хай¬ли¬ка  ковт¬ну¬ти.
На що всі не¬на¬че по ко¬ман¬ді сум¬но зі¬тхну¬ли. До Се¬ме¬на Ку¬лі ді¬йшло те , що тра¬пи¬лось і він враз про¬тве¬ре¬зів. Пі¬ді¬йшов¬ши до ку¬ма сот¬ни¬ка  Ва¬си¬ля Вов¬чо¬го Хво¬ста він став на ко¬лі¬на й схи¬лив¬ши го¬ло¬ву йі зві¬сив¬ши по¬си¬ві¬лий вже осе¬ле¬дець пе¬ред ним, скруш¬но про¬мо¬вив:
-У всьо¬му ку¬ме моя ви¬на, сто най¬біль¬ших стам¬буль¬ських мор¬тир ме¬ні в гуз¬но... Це я твою ха¬ту зруй¬ну¬вав і за це ме¬ні пе¬си¬го¬лов¬цю й від¬по¬відь пе¬ред то¬бою й сим то¬ва¬ри¬ст¬вом ко¬за¬цьким да¬ва¬ти. Знаю ли¬ше, що те¬пер ме¬ні сви¬ня¬чо¬му гуз¬ну на бі¬ло¬му сві¬ті з та¬ким тя¬га¬рем не жи¬ти, бо ді¬тей тво¬їх, хрес¬ниць сво¬їх ко¬ха¬них без при¬да¬но¬го за¬ли¬шив... То¬му ме¬ні віс¬лю¬ку од¬не й  за¬ли¬ша¬є¬ть¬ся: Пе¬ре¬се¬ляй¬тесь всі, всим сі¬мей¬ст¬вом в  мою ха¬ту, а ме¬не сви¬ню та¬ку дур¬ну ку¬ме шаб¬лею за¬раз же при всьо¬му то¬ва¬ри¬ст¬ві за¬ру¬бай...
Ска¬зав і схи¬лив го¬ло¬ву ще ниж¬че. Ва¬силь Вов¬чий Хвіст гля¬нув на то¬го мут¬ним оком і дра¬тів¬ли¬во про¬ка¬зав:
-Ти що Се¬ме¬не з глуз¬ду з’їхав, без ха¬ти за¬ли¬шив і хо¬чеш ме¬не са¬мо¬го без се¬бе, ку¬ма сво¬го ще за¬ли¬ши¬ти?-ска¬зав і сер¬ди¬то на¬хму¬рив¬ши бро¬ви сплю¬нув в ку¬ток.
Се¬мен не¬на¬че кінь за¬мо¬тав го¬ло¬вою. Осе¬ле¬дець за¬те¬лі¬павсь то ту¬ди то сю¬ди.
-Ру¬бай Ва¬силь, не муч мою ду¬шу! Я ска¬зав то¬бі ру¬бай!
Від та¬кої сце¬ни іс¬тин¬но в шек¬спі¬рів¬сь¬ко¬му ду¬сі кіт Із¬ма¬їл за¬був про по¬же¬жу, бо геп¬нув¬шись до¬до¬лу й зіс¬ко¬чив¬ши з го¬ло¬ви Ду¬лі, він з роз¬зяв¬ле¬ним ро¬том спос¬те¬рі¬гав цю не на¬ду¬ма¬ну  дра¬ма¬тич¬ну ви¬ста¬ву. Він на¬віть від ки¬пін¬ня стра¬стей роз¬крив ро¬та й з од¬но¬го ока ви¬тік¬ла в ньо¬го ску¬па сльо¬за, бо кіт Із¬ма¬їл вза¬га¬лі май¬же ні¬ко¬ли не пла¬кав. Він не пла¬кав на¬віть то¬ді, ко¬ли лус¬нув від над¬мір¬но¬стей йо¬го ді¬дусь Яни¬чар, а ро¬бив цю не¬гід¬ну чо¬ло¬ві¬чій ста¬ті ста¬ті спра¬ву ли¬ше раз в жит¬ті: ко¬ли при¬блуд¬ні со¬ба¬ки йо¬го якось за¬ли¬ши¬ли від сні¬дан¬ка гар¬ною ри¬бою, що був на¬ло¬вив дядь¬ко Ва¬силь. І ось те¬пер він за¬пла¬кав. Але ми зно¬ву від¬во¬лік¬лись, бо тим ча¬сом дядь¬ко Се¬мен все ще сто¬яв нав¬ко¬ліш¬ки під¬ста¬вив¬ши шию під шаб¬лю ку¬ма й роз¬пач¬ли¬во ма¬хав го¬ло¬вою.
-Ой ру¬бай Ва¬си¬лю! Хре¬стом-Бо¬гом мо¬лю ру¬бай!-во¬лав Се¬мен і все то¬ва¬ри¬ст¬во по¬ча¬ло йо¬го за¬спо¬кою¬ва¬ти.
-Та що ви дядь¬ку Се¬ме¬не, від¬ст¬ро¬ї¬мо ми ха¬ту, всі гур¬том від¬ст¬ро¬ї¬мо!-ка¬зав Гри¬цько і всі по¬ряд йо¬му по¬го¬джу¬ва¬лись:
-Від¬ст¬ро¬ї¬мо, їй Бо¬гу від¬ст¬ро¬ї¬мо...
На що Се¬мен Ку¬ля не вго¬мо¬ню¬вав¬ся.
-Ой кра¬ще вбий¬те, бо по¬ки від¬ст¬ро¬ї¬мо, ме¬не Хво¬сти¬ха жив¬цем з’їсть і всі жи¬ли по ни¬точ¬ці ви¬тяг¬не!
Вов¬чий Хвіст по¬чав за¬пе¬ре¬чу¬ва¬ти.
-А ми не ска¬же¬мо...Прав¬да я мов¬лю?
-Не ска¬же¬мо, не ска¬же¬мо...-під¬дак¬ну¬ли всі.
-Не ска¬же¬те ви, так ін¬ші їй ска¬жуть. Ой брат¬тя, кра¬ще ме¬не тут на міс¬ці за¬ру¬бай¬те!-не вго¬мо¬ню¬вав¬ся Се¬мен Ку¬ля , та Хвіст йо¬го про¬дов¬жу¬вав за¬спо¬кою¬ва¬ти.
-Ні¬чо¬го во¬на то¬бі не ска¬же, не впрік¬не, сло¬во по¬бра¬ти¬ма й ку¬ма то¬бі даю!
-Ой Ва¬си¬лю, ти ж сам зна¬єш, що не жи¬лець вже я, бо ку¬ма ме¬не все од¬но діс¬та¬не й з сві¬ту бі¬ло¬го зжи¬ве...
-Та цить ти, за¬мовч!-взре¬вів Вов¬чий хвіст на ку¬ма,-Як ба¬ба шмарк¬лі роз¬пус¬тив!
 Це по¬дія¬ло. Той на мить за¬мовк і всі по¬лег¬ше¬но зі¬тхну¬ли, ко¬ли враз Се¬мен ви¬тяг свою шаб¬лю й мо¬вив¬ши ти¬хо:
-Про¬бач ме¬ні ку¬ме...
Та й на¬мі¬ряв¬ся чирк¬ну¬ти со¬бі по гор¬лі, як йо¬му за¬ва¬жив це зро¬би¬ти Гри¬цько, він вмиг пе¬ре¬хо¬пив ру¬ку то¬го й шаб¬ля пі¬шла на¬вско¬си, тро¬хи черк¬нув¬ши що¬ку не¬вда¬ло¬му са¬мо¬губ¬це¬ві. Це бу¬ла ос¬тан¬ня кра¬п¬ля для Хво¬ста. Він ви¬про¬став¬ся і взре¬вів не¬на¬че п’ять бу¬га¬їв од¬но¬час¬но. Від йо¬го кри¬ку на¬віть їжак, що спав по¬ряд вдень в ку¬пі хми¬зу про¬ки¬нувсь і став за¬їкою до кін¬ця сво¬їх без¬глуз¬дих днів.
-До¬сить! Хлоп¬ці, в’яжіть цьо¬го віс¬лю¬ка до де¬ре¬ва, щоб він бу¬ло чо¬го не на¬тво¬рив!
Ска¬за¬но-зроб¬ле¬но, ку¬ма Пу¬лю прив’язали до вер¬би мо¬туз¬ка¬ми ві¬діб¬рав¬ши пе¬ред¬час¬но шаб¬лю та піс¬то¬ля й за¬ткну¬ли ро¬та ква¬чем. Він спо¬чат¬ку му¬ги¬кав про¬тес¬тую¬чи , про¬те ду¬же ско¬ро зро¬зу¬мів, що та¬кої до¬лі бу¬ти з вер¬бою в од¬ній прив’язі йо¬му не ми¬ну¬ти й за¬тих.
Тим ча¬сом все то¬ва¬ри¬ст¬во крім Хво¬ста, який си¬дів мовч¬ки бі¬ля тої са¬мої вер¬би й ди¬вив¬ся в ні¬ку¬ди, по¬да¬ло¬ся га¬си¬ти кой де по¬лум’я на зга¬ри¬щі. Тре¬ба ска¬за¬ти, що по¬рох в боч¬ці був дійс¬но від¬мін¬ний і до¬б¬ре зро¬бив свою спра¬ву так, що пі¬сля ви¬бу¬ху ні¬чо¬го пут¬ньо¬го крім ста¬ро¬го гор¬щи¬ка в піч¬ці , не за¬ли¬ши¬ло¬ся. Все від сто¬ла до лож¬ки бу¬ло роз¬не¬се¬но на шмат¬ки і ста¬рий дід Сте¬пан ли¬ше приц¬мо¬ку¬вав.
-До¬б¬рий по¬рох при¬пас Ва¬силь, ой до¬б¬рий. Не по¬рох, а звір!
Пе¬ред Хво¬стом пос¬та¬ви¬ли той ці¬лий гор¬щик і він вту¬пивсь мовч¬ки в ньо¬го. Пет¬ро Вер¬ни¬ка¬мінь ска¬зав:
-Оце все, що вці¬лі¬ло. Зви¬няй, що так ви¬йш¬ло Ва¬силь, це все кля¬та го¬ріл¬ка.
Хвіст під¬няв на ньо¬го око і глу¬хо про¬мо¬вив:
-Кля¬та не кля¬та, а без неї про¬кля¬тої за¬раз не обій¬тись.
Сот¬ник Пет¬ро Лящ при¬свис¬нув.
 -А ну Гри¬цю¬ню, син¬ку, тре¬ба щось при¬ду¬ма¬ти, не бі¬ду¬ва¬ти ж нам тут в су¬ху, бо ха¬зя¬їн так і з глуз¬ду з’їхати мо¬же.
Гриць ро¬зу¬мію¬чи швид¬ко кив¬нув і взяв¬ши га¬ман,  який від¬ра¬зу ж по¬дав бать¬ко, при¬свис¬нув од¬но¬сель¬ців з Хво¬стів¬ки, тих хто міг би під¬со¬би¬ти в цій спра¬ві. Че¬рез дея¬кий час пе¬ред всім то¬ва¬ри¬ст¬вом стоя¬ло не¬ве¬лич¬ке ба¬риль¬це ме¬ду і ко¬жен ох¬каю¬чи і ви¬но¬шую¬чи Хво¬сту спів¬чут¬тя час¬ту¬вавсь скіль¬ки хо¬тів. Час¬ту¬ва¬ли на¬віть ку¬ма Се¬ме¬на Пу¬лю пе¬ред¬час¬но ви¬йняв¬ши з йо¬го ро¬та чоп, та по¬тім взяв¬ши в ньо¬го сло¬во, що не за¬по¬діє со¬бі ли¬хо¬го, відв’язали і він час¬ту¬вав¬ся на¬рів¬ні.
Во¬іс¬ти¬ну ве¬ли¬ка си¬ла друж¬ньо¬го за¬стіл¬ля на¬віть й без сто¬ла.
 Ма¬ло по¬ма¬лу си¬туа¬ція роз¬ря¬ди¬лась, бо під ді¬єю хміль¬но¬го все пос¬ту¬по¬во пере¬йш¬ло на жар¬ти і ско¬ро в руй¬ну¬ван¬ні ха¬ти всі ба¬чи¬ли щось ку¬мед¬не й пов¬чаль¬не. Аж рап¬том ,як то ка¬жуть най¬кра¬щі лі¬ки про¬ти яко¬їсь на¬пас¬ті-це на¬пасть ін¬ша, Пет¬ро Вер¬ни¬ка¬мінь ска¬зав сот¬ни¬ку Ля¬ще¬ві:
-Сва¬те(в пам’ять про пер¬шо¬при¬чи¬ну гу¬лян¬ня всі по¬ча¬ли їме¬ну¬ва¬ти один од¬но¬го сва¬та¬ми), а де ваш осе¬ле¬дець дів¬ся?
Спра¬ва в тім, що шап¬ка спа¬ла з сот¬ни¬ко¬вої го¬ло¬ви і всі по¬ба¬чи¬ли на міс¬ці осе¬лед¬ця ку¬цень¬ку мі¬тел¬ку. Уваж¬ний чи¬тач по¬ви¬нен зга¬да¬ти, що го¬лов¬на ко¬за¬цька від¬зна¬ка бу¬ла втра¬че¬на ви¬пад¬ко¬во шаб¬лею Хво¬ста. Лящ¬мац мац по го¬ло¬ві й дійс¬но не¬ма осе¬лед¬ця.
-Ма¬буть сру¬ле¬ві чор¬ти від¬гриз¬ли.-ска¬зав Вер¬ни¬ка¬мінь по пов¬ній сер¬йоз¬но¬сті, про¬те всі ін¬ші від¬реа¬гу¬ва¬ли гуч¬ним смі¬хом. Це над¬зви¬чай¬но зо¬би¬ди¬ло ко¬лиш¬ньо¬го ха¬зя¬ї¬на осе¬лед¬ця й він ви¬тяг шаб¬лю з пі¬хов.
-Як¬що сміш¬но, кра¬ще ви¬йде¬мо на герць, в то¬го я сам осе¬лед¬ця в ко¬го є від¬бе¬ру!
Це тро¬хи за¬спо¬кої¬ло то¬ва¬ри¬ст¬во, ще й  ха¬зя¬їн по¬двір’я роз¬ря¬див тріш¬ки об¬ста¬нов¬ку.
-За¬спо¬кой¬тесь сва¬те! Я он ха¬ти ли¬шив¬ся, всьо¬го що на¬жи¬вав в тру¬дах і бо¬ях, та й  ні¬чо¬го, а ваш осе¬ле¬дець ско¬ро від¬рос¬те.
Роз¬дра¬то¬ва¬ний сот¬ник Лящ одяг¬нув на го¬ло¬ву шап¬ку, і де¬що ще при¬пам’ятовуючи по¬ду¬мав: «Та це ви ма¬буть сва¬те йо¬го й від¬сік¬ли», щось бурк¬нув й за¬тих, бо хоч і п’яненький та зро¬зу¬мів, що осе¬лед¬ця вже не по¬вер¬ну¬ти.
Та бі¬да са¬ма не хо¬дить й на¬ше то¬ва¬ри¬ст¬во не здо¬га¬ду¬ваю¬чись, що на ньо¬го на¬су¬ва¬є¬ть¬ся справж¬ня бу¬ря не че¬ка¬ло но¬во¬го по¬во¬ро¬ту до¬лі, який ско¬ро не за¬ба¬рить¬ся з’явитись.

Роз¬діл XVI
Роз¬діл, в яко¬му   роз¬кри¬ва¬ю¬ть¬ся  пол¬ков¬ни¬ко¬ві та¬лан¬ти не¬аби¬яко¬го роз¬по¬ві¬да¬ча.

А що ж бу¬ло да¬лі в лі¬сі? Тріш¬ки пе¬ред цим ча¬сом,  ко¬ли но¬ва вісь бу¬ла вста¬нов¬ле¬на на ка¬ре¬ту, все пан¬ст¬во з гай¬ду¬ка¬ми, Шму¬лем з сі¬мей¬ст¬вом по¬за¬ду, ви¬ру¬ши¬ло в путь. Шмуль за¬ру¬чив¬шись під¬трим¬кой пол¬ков¬ни¬ка смі¬ли¬во їхав при¬ка¬зую¬чи Са¬рі:
-Хай ось по¬про¬бу¬ють Хвіст з ком¬па¬ні¬єю щось про¬ти нас вдія¬ти, за все зві¬ту¬ю¬ть¬ся! За все на що вка¬же¬мо Са¬ро!
На те жін¬ка згід¬ли¬во при¬ка¬зу¬ва¬ла.
-Так, так мій Яша, який ти в ме¬не мо¬ло¬дець! Хвіст від¬шко¬дує нам за все! Від¬ст¬ро¬ї¬мо но¬ву кор¬чму ще біль¬шу чим бу¬ла, за¬ве¬де¬мо ве¬ли¬кий пос¬тоя¬лий двір і справж¬ню рес¬то¬ра¬цію з кім¬на¬та¬ми для від¬по¬чин¬ку, щоб бу¬ло все по люд¬ськи, як у па¬нів, та ми й са¬мі хі¬ба гір¬ше, па¬на¬ми справж¬ні¬ми зро¬би¬мо¬ся! Най¬му ді¬вок на служ¬бу, але не з се¬ла, бо ті ко¬би¬ли за¬ба¬га¬то плат¬ні за¬ба¬жа¬ють, а яки¬хось си¬ріт, щоб за¬хис¬ни¬ків в них не бу¬ло і хай на нас пра¬цю¬ють... Во¬но бач мо¬же це й на кра¬ще, що па¬на пол¬ков¬ни¬ка зу¬ст¬рі¬ли і не тре¬ба бу¬де хо¬ва¬тись, а по га¬ря¬чих слі¬дах ми їх за¬ста¬ви¬мо від¬шко¬ду¬ва¬ти все втри¬чі.
Шмуль ус¬мі¬хавсь і в тон йо¬го на¬строю ви¬гля¬ну¬ло сон¬це з-за хмар.
Тим ча¬сом пол¬ков¬ник пе¬ре¬сів в ка¬ре¬ту до дам і їхав в оре¬о¬лі жі¬ноцтва. Спо¬чат¬ку їха¬ли мовч¬ки, пол¬ков¬ник ні¬де прав¬ди ді¬ти за¬та¬їв тро¬хи об¬ра¬зи, але зов¬сім тро¬хи, як¬раз в мі¬ру то¬го, як нив від кан¬чу¬ків йо¬го зад. Па¬ні Оле¬на спо¬чат¬ку, ко¬ли взна¬ла, що від¬хльо¬ста¬ли її за¬по¬віт¬ну мрію, справж¬ньо¬го пол¬ков¬ни¬ка, при¬ку¬си¬ла бу¬ло гу¬бу з до¬са¬ди, та по¬тім ви¬рі¬шив¬ши, що те що бу¬ло, те про¬йшло і йо¬го ні¬як не ви¬пра¬виш, пі¬шла в рі¬шу¬чий на¬ступ.
-Ска¬жіть пол¬ков¬ни¬ку,-том¬но ски¬ну¬ла во¬на на ньо¬го жа¬ду¬чі очі в яких бу¬ла за¬тає¬на хіть,- скіль¬ки тре¬ба зро¬би¬ти под¬ви¬гів, щоб до¬слу¬жи¬тись до ва¬шо¬го зван¬ня?
Той гля¬нув на неї й по¬мір¬ку¬вав:
«Від¬ра¬зу вид¬но, що в вій¬сь¬ко¬вій служ¬бі во¬на аб¬со¬лют¬но не зна¬є¬ть¬ся... Про якісь под¬ви¬ги там ка¬же... Втім це на¬віть ме¬ні на ру¬ку, бо мож¬на бу¬де їй мо¬ло¬ти усе, що в го¬ло¬ву влі¬зе.» Він зви¬чай¬но не міг по¬яс¬ни¬ти да¬ле¬ким від вій¬сь¬ко¬вої спра¬ви па¬ні, що кіль¬кість под¬ви¬гів і доб¬ле¬сті час¬то бу¬ває зов¬сім не про¬пор¬цій¬на зван¬ню й плат¬ні. По¬тім Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич по¬ди¬вив¬ся на су¬пут¬ни¬цю з ін¬шо¬го бо¬ку: «Ні¬чо¬гень¬ка, хоч і ста¬рень¬ка, вже ма¬буть ро¬ків три¬дцять є. Ніс тро¬хи з гор¬бин¬кою, в ста¬рос¬ті бу¬де кар¬га кар¬гою та втім...»-йо¬го очі впа¬ли на діа¬ман¬то¬ві се¬реж¬ки й ру¬ку зі спе¬ці¬аль¬но зня¬тою ру¬ка¬вич¬кою на якій бли¬сті¬ли кош¬тов¬но¬стя¬ми каб¬луч¬ки,- «Втім все пов¬ні¬стю ком¬пен¬су¬є¬ть¬ся при¬да¬ним...» Ця дум¬ка мо¬мен¬таль¬но за¬во¬ло¬ді¬ла йо¬го єс¬т¬вом. «І справ¬ді, на¬ві¬що ме¬ні та про¬стач¬ка, тре¬ба до сво¬їх, до дво¬рян...»-по¬ду¬мав він і з по¬важ¬ним ви¬гля¬дом ска¬зав:
-О-о, ду¬же, ду¬же ба¬га¬то мої лас¬ка¬ві па¬ні...
Й з ба¬га¬то¬знач¬ним ви¬гля¬дом лю¬ди¬ни, яка знач¬но біль¬ше ін¬ших піз¬на¬ла й пе¬ре¬жи¬ла в цьо¬му жит¬ті, за¬мовк вски¬нув¬ши по ор¬ли¬но¬му бро¬ви й зро¬бив¬ши ви¬гляд, що пиль¬но вдив¬ля¬є¬ть¬ся в пей¬за¬жі за вік¬ном рид¬ва¬на.
-Ой як ці¬ка¬во! Ска¬жіть пол¬ков¬ни¬ку, де ви вою¬ва¬ли?- за¬ін¬три¬го¬ва¬но за¬пи¬та¬ла па¬ні Ге¬ле¬на і во¬ни з па¬ні Оле¬ною, яка роз¬кри¬ла ро¬та від ці¬ка¬во¬сті, уваж¬но при¬слу¬ха¬лись до від¬по¬ві¬ді..
Пол¬ков¬ник оки¬нув¬ши їх та¬ким по¬гля¬дом, ні¬би при¬ка¬зую¬чи: «Та що ви жін¬ки ро¬зу¬міє¬те в вій¬ні!», ска¬зав до¬сить ту¬ма¬но й ба¬га¬то¬знач¬но:
-Ме¬ні ми¬лі пан¬ни знач¬но про¬сті¬ше від¬по¬ві¬сти, в якій кам¬па¬нії я не брав уча¬сті, бо всі важ¬ко при¬га¬да¬ти ... Їх бу¬ло так ба¬га¬то...
Вже й па¬ні Ге¬ле¬на роз¬кри¬ла ро¬та, а па¬ні Оле¬на про¬ше¬по¬ті¬ла:
-Справж¬ній пол¬ков¬ник...
Вар¬фо¬ло¬мій¬І¬ва¬но¬вич під за¬хо¬п¬ле¬ним їх¬нім по¬гля¬дом став по¬чу¬ва¬ти се¬бе знач¬но впев¬не¬ні¬ше й не¬зва¬жаю¬чи на по¬дер¬тий ви¬гляд, до¬зво¬лив со¬бі роз¬ва¬ли¬тись в кріс¬лах рид¬ва¬ну.
-Оце, як зга¬даю ми¬ну¬лу кам¬па¬нію з тур¬ком...
-Це та, що при Ан¬ні Іо¬а¬нов¬ні ще від¬бу¬ва¬лась?-за¬пи¬та¬ла¬бу¬ло па¬ні Ге¬ле¬на, та Ап¬по¬лон Іва¬но¬вич на неї гля¬нув та¬ким лю¬тим оком, що па¬ні Оле¬на від¬ра¬зу ту ос¬мик¬ну¬ла.
-Ні, не при Ан¬ні Іо¬а¬нів¬ні, а дру¬га бу¬ла кам¬па¬нія.-ска¬зав тро¬хи зверх¬ньо пол¬ков¬ник і па¬ні Ге¬ле¬на бу¬ло хо¬ті¬ла за¬пи¬т¬а¬ти при ко¬му, як па¬ні Оле¬на май¬же не на¬силь¬но за¬тик¬ну¬ла ру¬кою їй ро¬та.
-Та цить¬те ви, не дра¬туй¬те па¬на пол¬ков¬ни¬ка Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬но¬ви¬ча...-про¬ше¬по¬ті¬ла  во¬на тій на ву¬хо, а пол¬ков¬ни¬ку улес¬ли¬во ска¬за¬ла:-Про¬дов¬жуй¬те будь лас¬ка, не звер¬тай¬те на нас бід¬них жі¬нок ува¬ги...
Наш ге¬рой гля¬нув на них так, як ди¬вить¬ся стар¬ший на¬став¬ник на про¬штраф¬ле¬них бур¬са¬ків і по¬важ¬но вів да¬лі.
-Оце зга¬дую стоя¬ли ми пол¬ком бі¬ля од¬ні¬єї ту¬ре¬цької фор¬те¬ці, вже й не пам’ятаю її на¬зву, скіль¬ки їх ми бра¬ли, не то Са¬му¬їл, не то Ізю¬мїл, а мо¬же Ки¬зи¬лїл, та це не го¬лов¬не. Нас то¬ді пе¬ре¬ки¬ну¬ли до кор¬пу¬су ге¬не¬ра¬ла Фі¬лі¬мо¬на Па¬ра¬мо¬но¬ви¬ча Ка¬чал¬кі¬на як то ка¬жуть на про¬рив. Зран¬ку до ме¬не з’явився вах¬містр зі шта¬бу з па¬ке¬том, а в па¬ке¬ті так мов і так па¬не пол¬ков¬ни¬ку(а то¬ді вам ска¬жу я був ще ма¬йо¬ром, а пол¬ков¬ни¬ка во¬ни про¬сто ма¬буть по¬ми¬ли¬лись, або щоб уле¬сти¬ти на май¬бут¬нє) про¬си¬мо до¬по¬мог¬ти у взят¬ті то¬го¬Урю¬кї¬ла, а як¬що від¬мо¬ви¬те, то га¬п¬лик нам всім!
Див¬люсь і вах¬містр то¬го, став на ко¬лі¬на й про¬сить:
-Не обез¬роз¬судь¬те Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу, але без вас ба¬теч¬ко наш рід¬нень¬кий, нам-с всім ні¬ку¬ди, хі¬ба що за¬галь¬ний аб¬шид-с! Як¬що від¬мо¬ви¬те, од¬на ме¬ні до¬ро¬га- на той світ!
 Я див¬люсь на ньо¬го, а сам ду¬маю, чи не ду¬рень цей вах¬містр? А мо¬же так, бре¬ше! Взяв та й ска¬зав йо¬му:
-Ось що вах¬містр! На¬брид¬ла ме¬ні ва¬ша вій¬на! Ви там всі в шта¬бі си¬ди¬те, бай¬ди¬кує¬те і без ме¬не вою¬ва¬ти не хо¬че¬те! Не по¬ї¬ду! Так і пе¬ре¬дай мої сло¬ва ге¬не¬ра¬лу Фі¬лі¬мо¬ну Па¬ра¬мо¬но¬ви¬чу Ка¬чал¬кі¬ну!
 Я ж це був по¬жар¬ту¬вав. По¬тім сам сів, діс¬тав люль¬ку, до¬б¬рий кна¬стер (міц¬ний сорт тю¬тю¬ну) мав¬ся в ме¬не тро¬фей¬ний, за¬ку¬рив і по¬гля¬даю, що той вах¬мі¬ст¬рик бу¬де да¬лі ро¬би¬ти. Ко¬ли рап¬том він під¬ско¬чив з ко¬лін і хут¬ко ви¬біг з кім¬на¬ти па¬ла¬цу де я штаб сво¬го пол¬ку впо¬ряд¬ку¬вав. Чую по¬тім від¬ра¬зу ви¬стріл з піс¬то¬ля, сам ви¬йшов див¬люсь, ле¬жить бі¬до¬лаш¬ний, точ¬но за¬стре¬лив¬ся.
-Ой! Який жах!-зі стра¬ху ви¬гук¬ну¬ла па¬ні Оле¬на.
-Як жаль бі¬до¬ла¬ху!-по¬чу¬ло¬ся й від па¬ні Ге¬ле¬ни.
Про¬те пол¬ков¬ник зро¬бив ви¬гляд, що не по¬чув їх і про¬дов¬жу¬вав да¬лі:
 -Ну ду¬маю бу¬де ме¬ні не¬пе¬ре¬лив¬ки за не¬щас¬но¬го дур¬ня вах¬мі¬ст¬ра, ска¬зав на¬дій¬ним лю¬дям, щоб йо¬го при¬ко¬па¬ли і ні¬ко¬му про те, на¬че я то¬го па¬ке¬та й не от¬ри¬му¬вав. Ко¬ли це вже кор¬нет на ко¬би¬лі зно¬ву до ме¬не з па¬ке¬том, а в па¬ке¬ті те са¬ме, що й в по¬пе¬ред¬ньо¬му. Всі ме¬не пал¬ко нав¬ко¬ліш¬ки про¬сять з гір¬ки¬ми сльо¬за¬ми. А я й ду¬маю: А чи не пе¬ре¬ві¬ри¬ти ме¬ні ще й цьо¬го кор¬не¬та? Ну й ка¬жу йо¬му:
-Ні¬ку¬ди не пі¬ду!
 А кор¬нет без сло¬ва все зро¬зу¬мів, ви¬біг і сам се¬бе бі¬до¬лаш¬ний з роз¬па¬чу на мою від¬мо¬ву сво¬єю ж шаб¬лею за¬ру¬бав на дріб¬ню¬сінь¬кі та¬кі  мі¬лю¬сінь¬кі шма¬точ¬ки! Та так, що во¬ни ще дов¬гень¬ко під¬стри¬бу¬ва¬ли на тра¬вич¬ці.
-Ой Гос¬по¬ди, свят, свят, свят!-ви¬гук¬ну¬ла те¬пер па¬ні Оле¬на й па¬ні на¬стоя¬тель¬ка од¬но¬час¬но й по¬тім пе¬ре¬хре¬сти¬ли¬ся. Але й на цей раз пол¬ков¬ник зро¬бив ви¬гляд, ні¬би то ні¬чо¬го не при¬мі¬тив.
-Я й ска¬зав по то¬му сво¬їм ор¬ля¬там: «Оце так ду¬маю, тре¬ба й вах¬мі¬ст¬ра ка¬жу при¬ко¬па¬ти, йо¬го вже по¬лег¬ше бу¬де, бо са¬мі ба¬чи¬те, як він сам се¬бе ста¬ран¬но шаб¬лею по¬шин¬ку¬вав, що хоч на кот¬ле¬ту за¬ли¬шай! А всім про це не¬по¬ро¬зу¬мін¬ня, щоб а ні чи¬рик!» Ко¬ли це див¬люсь, як сам ге¬не¬рал Ка¬чал¬кін зі сви¬тою до ме¬не. Ви¬ря¬ди¬лись, як на ім¬пе¬ра¬тор¬ський ог¬ляд, ко¬ні всі при по¬по¬нах і сул¬та¬нах, сріб¬ні шпо¬ри, па¬рад¬ні мун¬ди¬ри. Сам ге¬не¬рал зліз з ко¬би¬ли й пі¬сля дов¬гої по ети¬ке¬ту це¬ре¬мо¬нії при¬ві¬тан¬ня з під¬стри¬бу¬ван¬ням, вкло¬ня¬є¬ть¬ся ме¬ні до зем¬лі й улес¬ли¬во так со¬ло¬день¬ко ка¬же:
-Тут Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу та¬кий кан¬де¬бо¬бер тра¬пив¬ся…Не мо¬же¬мо всі гур¬том без вас од¬ну ту¬ре¬цьку фор¬те¬цю взя¬ти… Так ти брат не су¬ди нас су¬во¬ро за про¬хан¬ня до те¬бе. По¬ра¬ди¬лись ми ось гур¬том з офі¬це¬ра¬ми і ви¬рі¬ши¬ли всім то¬ва¬ри¬ст¬вом зі шта¬бу по¬про¬си¬ти Вас ба¬теч¬ко ви наш рід¬нень¬кий, в кам¬па¬нії тро¬хи по¬бра¬ти маль¬ця участь, до¬по¬мог¬ти нам дур¬ням нік¬чем¬ним бі¬до¬лаш¬ним з тою фор¬те¬цею, бо без Вас на¬шо¬го ге¬роя ні¬чо¬го не ви¬йде!- і зно¬ву в по¬клон, і вся сви¬та ме¬ні вкло¬ня¬є¬ть¬ся і ка¬жуть хо¬ром:
-Про¬си¬мо, про¬си¬мо!...
Па¬ні Оле¬на так роз¬зя¬ви¬ла ро¬та, що од¬на здо¬ро¬ва му¬ха, кот¬ра якось про¬лі¬та¬ла ми¬мо бу¬ло з ці¬ка¬во¬сті за¬ле¬ті¬ла їй в ро¬та і все там пиль¬но об¬сте¬жив¬ши ви¬ле¬ті¬ла та уя¬віть со¬бі, так, що па¬ні Оле¬на на¬віть цьо¬го й не при¬мі¬ти¬ла, на¬стіль¬ки за¬ці¬кав¬ле¬но во¬на слу¬ха¬ла пол¬ков¬ни¬ка. А той не морг¬нув¬ши оком про¬дов¬жу¬вав:
-Бу¬ду від¬вер¬тим, тут я вже по¬бо¬явсь за ге¬не¬ра¬ла й йо¬го ад’ютантів, то¬му по¬го¬див¬ся від¬ра¬зу. Ка¬жу їм по¬ка¬зуй¬те ме¬ні, що там у вас за бі¬да та¬ка при¬клю¬чи¬ла¬ся!
В цей час рап¬том за вік¬ном рид¬ва¬ну по¬чу¬лись га¬мір¬ли¬ві го¬ло¬си і ка¬ре¬та скрип¬нув¬ши ре¬со¬ра¬ми й гойд¬нув¬шись в бік, зу¬пи¬ни¬лась.
-Що це ще за кар¬га з пус¬ти¬ми від¬ра¬ми по¬се¬ред лі¬су до¬ро¬гу нам пе¬ре¬хо¬дить!-по¬чу¬ли в ка¬ре¬ті роз¬пач¬ли¬ві ви¬гу¬ки гай¬ду¬ків. Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич ви¬гля¬нув і по¬ба¬чив ста¬ру зна¬йо¬му бо¬же¬віль¬ну баб¬цю з лі¬су. Во¬на стоя¬ла згор¬бив¬шись і на¬хи¬лив¬шись по¬се¬ред до¬ро¬ги з дво¬ма не¬відь звід¬ки взя¬ти¬ми пус¬ти¬ми де¬рев’яними від¬ра¬ми і бі¬ля неї гар¬цю¬ва¬ли не знаю¬чи, що ро¬би¬ти гай¬ду¬ки. Не¬зва¬жаю¬чи на по¬хи¬лість і на¬че під¬слі¬пу¬ва¬тість, во¬на в ту ж мить , як пол¬ков¬ник ви¬гля¬нув з вік¬на, теж на ньо¬го блик¬ну¬ла оком і що¬си¬ли за¬кри¬ча¬ла:
-А! Це той го¬ло¬за¬дий, що ста¬рих ба¬бусь в лі¬сі об¬ра¬жає!
І по¬ча¬ла на ньо¬го ти¬ка¬ти паль¬цем при¬ка¬зую¬чи:
-Ось він, ось він!
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич не ви¬три¬мав¬ши та¬кої на¬ру¬ги, зов¬сім не до ла¬ду йо¬го роз¬по¬ві¬ді, хут¬ко ви¬ско¬чив з ка¬ре¬ти й під¬біг¬ши до од¬но¬го верш¬ни¬ка сприт¬но ви¬смик¬нув в то¬го ба¬тіг і по¬чав ним хльо¬ста¬ти ста¬рень¬ку.
-Не слу¬хай¬те її, во¬на зов¬сім бо¬же¬віль¬на! –кри¬чав він не при¬пи¬няю¬чи ма¬ха¬ти ба¬то¬гом,-А ну геть з до¬ро¬ги! Геть, геть!-ви¬га¬няв він її з шля¬ху.
Всі роз¬то¬ро¬пі¬ло ди¬ви¬лись цю сце¬ну. Ста¬рень¬ка не¬зграб¬но за¬хи¬щаю¬чись по¬ки¬ну¬ла від¬ра й ві¬ді¬йшла охаю¬чи в ку¬щі. Пол¬ков¬ник ви¬рі¬шив¬ши, що ба¬та¬лію за¬вер¬ше¬но по¬вер¬нув ба¬тіг влас¬ни¬ко¬ві, а сам зно¬ву зай¬няв¬ши міс¬це в ка¬ре¬ті роз¬ва¬ливсь, але вид¬но бу¬ло, що пер¬віс¬ну іди¬лію йо¬го роз¬по¬ві¬ді бу¬ло по¬ру¬ше¬но цим ін¬ци¬ден¬том. Об¬ста¬нов¬ку роз¬ря¬ди¬ла па¬ні Оле¬на, яка зно¬ву обож¬нюю¬чи по¬гля¬ну¬ла на ньо¬го й хіт¬ли¬во про¬мо¬ви¬ла, на¬че про¬сто¬гна¬ла:
-Пол¬ков¬ни¬ку про¬дов¬жуй¬те ...
Па¬ні Ге¬ле¬на теж під¬три¬ма¬ла про¬хан¬ня.
-Так, так, не зва¬жай¬те, ви ці¬ка¬вий опо¬ві¬дач.
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич від¬хе¬кав¬шись і тро¬хи під¬три¬ма¬ний слу¬хач¬ка¬ми про¬дов¬жу¬вав:
-Так ось па¬ні на чо¬му я зу¬пи¬нив¬ся, ага! Я їм всім зі шта¬бу й ка¬жу: «Що там у вас?», а ге¬не¬рал Ка¬чал¬кін ме¬ні й до¬по¬ві¬дає: Так ось і так, дер¬жи¬мо в об¬ло¬зі фор¬те¬цю, туп¬цяє¬мось на міс¬ці вже мі¬сяць, а кля¬тий ту¬рок не хо¬че зда¬ва¬тись, вже скіль¬ки на¬ро¬ду по¬ло¬жи¬ли, скіль¬ки на¬па¬да¬ли, при¬сту¬пів, штур¬мів бу¬ло, а він ні в яку ,впер¬тий по¬пав¬ся! Я й ка¬жу, а хто там в фор¬те¬ці в них са¬мий го¬лов¬ний? Ме¬ні й ка¬жуть:
-Та є там в них та¬кий со¬бі Урюк па¬ша.
-Ха! Так це мій ста¬рий зна¬йо¬мий-ка¬жу, -Я вам ми¬гом цю фор¬те¬цю до¬бу¬ду!, Тіль¬ки ме¬ні пот¬ріб¬ні сріб¬ні фельд¬мар¬шаль¬ські ла¬ти, ска¬ку¬на кра¬щої араб¬ської кро¬ві з по¬по¬ною шов¬ко¬вою й сул¬та¬ном не гір¬шим, як в ім¬пе¬ра¬то¬ра, сріб¬ні шпо¬ри, цар¬ський па¬рад¬ний па¬лаш і з де¬ся¬ток сур¬ма¬чів по па¬рад¬ній фор¬мі, а та¬кож п’ять кор¬зин пе¬лю¬ст¬ків з тро¬янд.
 По¬ча¬ли во¬ни це все діс¬та¬ва¬ти й діс¬та¬ва¬ли ще ці¬лий мі¬сяць. Особ¬ли¬во важ¬ко діс¬та¬вав¬ся па¬лаш, ла¬ти і ска¬кун, до¬ве¬ло¬ся за цим всім аж в Пе¬тер¬бург кра¬щих кур’єрів за¬си¬ла¬ти і там в ім¬пе¬ра¬тор¬сь¬ко¬му до¬мі по¬зи¬ча¬ти. Ко¬ли все бу¬ло на міс¬ці, я й ка¬жу:
-За¬раз ме¬не об¬ря¬діть в ла¬ти й по¬са¬діть на ска¬ку¬на і я по¬ї¬ду пря¬мо до фор¬теч¬них во¬ріт, щоб всю до¬ро¬гу ме¬ні сур¬ми¬ли сур¬ми й оси¬па¬ли ме¬не на¬че Це¬за¬ря під час трі¬ум¬фу пе¬лю¬ст¬ка¬ми тро¬янд, а всі щоб з міс¬ця ні руш, стоя¬ли ви¬ши¬ку¬ва¬но й струн¬ко весь час!
 Як ска¬зав так і зро¬би¬ли. Ге¬не¬рал Ка¬чал¬кін по па¬рад¬но¬му роз¬ста¬вив пол¬ки на ка¬ра¬ул і я під зву¬ки сурм в сріб¬них ла¬тах, що сяя¬ли не¬на¬че сон¬це , оси¬па¬ний пе¬лю¬ска¬ми тро¬янд, уро¬чи¬сто поп¬ря¬му¬вав до во¬ріт. У ту¬рок від та¬ко¬го ви¬до¬ви¬ща, аж фес¬ки з’їхали з го¬лів. Во¬ни по¬ду¬ма¬ли, що до них за¬ві¬тав сам як¬що не Ма¬го¬мет, то ім¬пе¬ра¬тор точ¬но й по¬роз¬кри¬ва¬ли від по¬ди¬ву ро¬та і не на¬смі¬ли¬лись та¬ку зна¬чу¬щість, як я не впус¬ти¬ти до фор¬те¬ці, але ли¬ше од¬но¬го, ма¬буть боя¬ли¬ся , що в сур¬ма¬чів та¬єм¬но за¬хо¬ва¬на бу¬ла зброя, то¬му їх не про¬пус¬ти¬ли. Уя¬віть со¬бі лас¬ка¬ві па¬ні, я сам в ліг¬ві во¬ро¬га!
Па¬ні Оле¬на й па¬ні Ге¬ле¬на аж сплес¬ну¬ли в за¬хва¬ті ру¬ка¬ми й в один го¬лос ви¬гук¬ну¬ли:
-Який ви смі¬ли¬вець!
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич зверх¬ньо по¬ди¬вивсь на них й про¬дов¬жу¬вав да¬лі.
-Ну я їду со¬бі да¬лі не¬на¬че па¬ва по фор¬теч¬ній ву¬лич¬ці пря¬мо до па¬ла¬цу Урюк па¬ші, а всі тур¬ки пос¬ки¬да¬ли фес¬ки й кла¬няю¬ть¬ся ме¬ні. Ну я вже мов¬чу й при¬ймаю це все, як на¬леж¬не, а во¬ни ба¬ча¬чи мо¬го ко¬ня, мої ла¬ти й ме¬не в ла¬тах при¬йня¬ли ме¬не за знач¬но¬го мо¬нар¬ха. Я гля¬нув на них й ви¬гук¬нув:
-До¬до¬лу! Всі до¬до¬лу! Я го¬лов¬ний ві¬зир, сул¬та¬на на¬міс¬ник і ро¬дич са¬мо¬го Ма¬го¬ме¬да!» Во¬ни як за¬кри¬чать:
-Осан¬на, осан¬на!, а по¬тім всі на ко¬лі¬на по¬па¬да¬ли. Я при¬йняв все це за на¬леж¬не й їду да¬лі по фор¬те¬ці, ли¬ше го¬ло¬ву тріш¬ки схи¬ляю на їх по¬кло¬ни. До¬ї¬хав до па¬ла¬цу й служ¬ки, кот¬рих там кру¬ти¬ли¬ся вдо¬сталь,  до¬по¬мог¬ли ме¬ні зліз¬ти з ко¬ня і я пі¬шов пря¬мо в по¬кої па¬ші. За¬хо¬джу до ньо¬го в спаль¬ню, а він там си¬дить зі сво¬ї¬ми чо¬тир¬ма чи то жін¬ка¬ми чи то на¬лож¬ни¬ця¬ми й каль¬я¬ни во¬ни ку¬рять.
-А що та¬ке каль¬я¬ни?-за¬пи¬та¬ла¬па¬ні Оле¬на.
-Це та¬кі зо¬ло¬ті чай¬ни¬ки з но¬си¬ка яких іде ки¬шеч¬ка до ро¬та і ко¬ли за¬тя¬гу¬єш¬ся, то во¬ни буль¬ка¬ють.-по¬важ¬но від¬по¬вів пол¬ков¬ник і про¬дов¬жу¬вав да¬лі,-Ку¬рять, аж за¬жму¬ри¬лись і не ба¬чать на¬віть, що я зай¬шов. Я як по¬ба¬чив це не¬по¬доб¬ст¬во то від¬ра¬зу ви¬тяг¬нув па¬лаш і од¬ним ма¬хом всі п’ять ки¬ше¬чок з каль¬я¬нів їм і пе¬ре¬ру¬бав, а во¬ни на¬віть очі не роз¬плю¬щи¬ли. Та втім див¬лю¬ся во¬ни то¬го мунд¬шту¬ки со¬суть, а там са¬ме по¬віт¬ря, то по¬тім очі й роз¬плю¬щи¬ли. Жін¬ки в крик і по¬вті¬ка¬ли, а Урюк па¬ша ви¬трі¬щив¬ся на ме¬не й очам сво¬їм не ві¬рить і ду¬має з пе¬ре¬ля¬ку, що то сам сул¬тан до ньо¬го в гос¬ті за¬ві¬тав. Я ж на ньо¬го як грим¬ну:
-Як зу¬ст¬рі¬ча¬єш ти но¬во¬го сул¬та¬на?
Він ду¬же пе¬ре¬ля¬кав¬ся й шви¬день¬ко під¬ско¬чив і да¬вай ме¬ні кла¬ня¬тись, а я щоб по сві¬жо¬му, як грим¬ну на ньо¬го ще гнів¬ли¬ві¬ше:
-Що ти та¬кий ся¬кий Урюк фор¬те¬цю не зда¬єш, я ж її дав¬но в нар¬ди про¬грав, а тіль¬ки мо¬їх під¬да¬них да¬рем¬но ма¬ри¬ну¬єш.
 А він ме¬ні: Та так і так, ні¬чо¬го не знаю, не¬вір¬ні пруть, а я хай жи¬ве Ал¬лах і Ма¬го¬мет йо¬го про¬рок, тіль¬ки за¬хи¬щаю ва¬ші зем¬лі, а нія¬ко¬го фір¬ма¬на про те щоб зда¬ти фор¬те¬цю,  не от¬ри¬му¬вав. Тут він вже ме¬не ро¬зі¬злив і я зно¬ву як крик¬ну на ньо¬го:
-Бов¬дур ти та¬кий ся¬кий! Ка¬жу ж то¬бі бруд¬на чур¬ка, що цю фор¬те¬цю я в нар¬ди дав¬но вже про¬грав!
 Він то¬го з пе¬ре¬ля¬ку пар¬дон ка¬же, за¬раз все спра¬ви¬мо й під¬зи¬ває до се¬бе служ¬ку яко¬гось і дик¬тує роз¬по¬ря¬джен¬ня про зда¬чу. Я див¬люсь на це, що все так до¬б¬ре в ме¬не ви¬йш¬ло, то по¬ля¬скав йо¬го по го¬ло¬ві і ка¬жу:
 «Мо¬ло¬дець! За те, що так вір¬но слу¬жиш своє¬му сул¬та¬ну зроб¬лю те¬бе, як в Стам¬бул по¬па¬де¬мо, го¬лов¬ним ві¬зи¬рем і п’ять міш¬ків зо¬ло¬та від¬си¬п¬лю.»
Той від за¬до¬во¬лен¬ня, аж за¬мур¬ко¬тів, а я да¬лі: «Та що там ві¬зи¬рем, на¬міс¬ни¬ком по¬ло¬ви¬ни ім¬пе¬рії зроб¬лю!»
Мій па¬ша тро¬хи не зом¬лів від ра¬до¬щів.
-А хо¬чеш до тих п’яти міш¬ків ще п’ять от¬ри¬ма¬ти і з са¬мим сул¬та¬ном по¬рід¬ни¬ти¬ся, бо се¬ст¬ра є в ме¬не гар¬на?
-Хо¬чу, ду¬же хо¬чу!-від¬по¬вів він ме¬ні і в но¬ги. -Ра¬ди та¬ко¬го ді¬ла все, все ви¬ко¬наю мій по¬ве¬ли¬те¬лю!
Ну я й ка¬жу:
 -Тре¬ба, щоб в по¬лон зда¬ва¬лись з при¬спу¬ще¬ни¬ми ша¬ро¬ва¬ра¬ми і нав¬ка¬рач¬ки.
-А це для чо¬го?-за¬пи¬та¬ли да¬ми при¬снув¬ши смі¬хом від та¬кої пі¬кант¬но¬сті.
-Та це я так, про¬сто там на міс¬ці ви¬га¬дав для біль¬шої ефект¬но¬сті, щоб вра¬зи¬ти ге¬не¬ра¬ла Ка¬чал¬кі¬на й весь штаб. Та втім ме¬не й па¬ша про це бо¬яз¬ли¬во мав на¬хаб¬ність  за¬пи¬та¬ти, а я йо¬му й ка¬жу:
-Бо про¬грав я з ці¬єю до¬мо¬вле¬ні¬стю, та втім це не твоє ді¬ло ду¬рень!
Ну що тут по¬ро¬биш, а по¬ве¬лін¬ня моє до¬ве¬лось ви¬ко¬ну¬ва¬ти. По¬зні¬ма¬ли во¬ни свої ша¬ро¬ва¬ри й отак го¬ля¬ком на чо¬ти¬рьох пі¬шли в по¬лон. Уя¬віть со¬бі па¬ні, що в ге¬не¬ра¬ла від та¬ко¬го ви¬до¬ви¬ща очі так ви¬ря¬чи¬ли¬ся і ви¬ліз¬ли з ор¬біт, що він по¬тім три дні ні¬як не міг їх за¬плю¬щи¬ти і во¬ни не ста¬ва¬ли на своє міс¬це. За цей под¬виг ме¬не по¬тім са¬ма го¬су¬да¬ри¬ня до¬пус¬ти¬ла до сво¬єї ру¬ки й ор¬ден да¬ла.
-А що той па¬ша?-за¬пи¬та¬ла¬па¬ні Ге¬ле¬на.
-А що? Ду¬рень і є ду¬рень. Він на¬віть в по¬ло¬ні не від¬ра¬зу зро¬зу¬мів, що я не сул¬тан і спо¬чат¬ку, як я при ла¬тах ще був, ме¬не все хо¬тів ба¬чи¬ти. Ну я й зро¬бив йо¬му на йо¬го про¬хан¬ня ау¬ді¬єн¬цію. При¬йняв йо¬го зв’язаного, а він від¬ра¬зу на ко¬лі¬на пе¬ред мною впав і да¬вай при¬чи¬та¬ти, що мов¬ляв не знав, що й йо¬го я в нар¬ди про¬грав. Я па¬шу тро¬хи пос¬лу¬хав, а по¬тім йо¬му кри¬чу:
-Бов¬ду¬ре ти! Не сул¬тан я, а Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич Ли¬за¬ков, дво¬ря¬нин і ма¬йор Її Ве¬лич¬но¬сті Го¬су¬да¬ри¬ні Все¬ро¬сій¬ської!
 Той бель¬ки ви¬трі¬щив і аж ро¬та роз¬зя¬вив. А як же ка¬же, на¬міс¬ни¬ком хо¬ті¬ли ме¬не зро¬би¬ти, ві¬зи¬рем, де¬сять міш¬ків зо¬ло¬та від¬си¬па¬ти і ро¬ди¬чем зро¬би¬ти сво¬їм обі¬ця¬ли? Ну я йо¬му зно¬ву, ка¬жу:
 -Чур¬ка, ти ду¬бо¬ва! Та ка¬жу то¬бі дур¬ню не¬су¬світ¬ньо¬му, що не сул¬тан я, а про¬стий ма¬йор! І се¬ст¬ри в ме¬не не¬має, а як¬би й бу¬ла, то на¬ві¬що ти їй та¬кий ду¬рень ца¬ря не¬бес¬но¬го здав¬ся!
 Тут тіль¬ки до ньо¬го все ді¬йшло, і він ме¬ні об¬ра¬же¬но за¬во¬лав: Не чес¬но, так мов¬ляв ні¬хто не во¬ює, а я йо¬му: А я во¬юю і по¬ки та¬кі, як ти дур¬ні бу¬дуть, то тіль¬ки так вою¬ва¬ти бу¬ду! Він впав пе¬ре¬ді мною з кри¬ком:
- Ай гя¬ур, ай шай¬тан!-,і по¬чав в се¬бе з бо¬ро¬ди во¬лос¬ся об¬ри¬ва¬ти, а по¬тім так гу¬па¬ти від роз¬па¬чу влас¬ною го¬ло¬вою об під¬ло¬гу, що зро¬бив в ній ці¬лу яму со¬бі по шию. Я ди¬вив¬ся, а по¬тім не стер¬пів та¬ко¬го не¬по¬доб¬ст¬ва й ка¬жу сво¬їм сол¬да¬там:
-За¬бе¬ріть від ме¬не цьо¬го віс¬лю¬ка й біль¬ше не при¬водь¬те! А він як за¬во¬лає: «Що за дур¬ний в ме¬не кис¬мет, Ай, йа, ай!»
 Ось так па¬ні я вою¬вав!
-А що по¬тім з тим па¬шою тра¬пи¬лось?-за¬пи¬та¬ла¬па¬ні Оле¬на.
-Та що, об¬мі¬ня¬ли йо¬го на ко¬гось, та втім йо¬му ж гір¬ше, бо йо¬му по¬тім вже справж¬ній сул¬тан ве¬лів го¬ло¬ву від¬сік¬ти за те, що про¬сто так фор¬те¬цю здав.-від¬по¬вів Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич і від¬ки¬нув¬шись з ви¬гля¬дом пе¬ре¬мож¬ця, зруч¬но  роз¬ва¬ливсь в кріс¬лах ка¬ре¬ти.
Да¬ми за¬хо¬п¬ле¬но на ньо¬го ди¬ви¬лись і в па¬ні Оле¬ни від хі¬ті, аж дри¬жа¬ки по ті¬лу пі¬шли.
«Кра¬сень, оце так кра¬сень і хо¬роб¬рий який! Ну справж¬ній пол¬ков¬ник, тре¬ба йо¬го при¬ру¬чи¬ти, щоб по¬тім йо¬му ж на го¬ло¬ву ви¬ліз¬ти і щоб са¬мій ним ко¬ман¬ду¬ва¬ти » -по¬ду¬ма¬ла від¬вер¬то во¬на, а са¬ма за¬пи¬та¬ла:
-Пол¬ков¬ни¬ку, а ви бу¬ли жо¬на¬ті?
Ли¬за¬ков по¬важ¬но на неї гля¬нув:
-Я знає¬те та¬ки¬ми дріб¬ни¬ця¬ми го¬ло¬ву со¬бі не мо¬ро¬чив, я чо¬ло¬вік вій¬сь¬ко¬вий, а в нас це не так про¬сто, бо не кож¬на жін¬ка ви¬три¬має пос¬тій¬ну роз¬лу¬ку. Та й ко¬ли кам¬па¬нії там всі¬ля¬кі різ¬ні, час¬то вдо¬вою їй мож¬на ви¬пад¬ко¬во за¬ли¬ши¬тись.- фі¬ло¬соф¬ські і тро¬хи бун¬дюч¬но від¬по¬вів він.
«Ой Гос¬по¬ди! Са¬ме те, що ме¬ні тре¬ба!»-по¬ду¬ма¬ла тим ча¬сом па¬ні Оле¬на ос¬кіль¬ки роз¬лу¬ки, й пер¬спек¬ти¬ва ста¬ти вдо¬вою пол¬ков¬ни¬ка її ніс¬кі¬леч¬ки не ля¬ка¬ла. Го¬лов¬не, щоб во¬на на¬реш¬ті бу¬ла за¬між¬ньою за справж¬нім пол¬ков¬ни¬ком, а там хай йо¬го хоч і вб’ють десь на вій¬ні. Во¬на зро¬би¬ла як¬най¬спо¬кус¬ли¬ві¬ший ви¬гляд  і да¬лі смі¬ли¬во пі¬шла в на¬ступ:
-А хі¬ба вам ні¬ко¬ли не бу¬ло са¬мот¬ньо й не хо¬ті¬ло¬ся жі¬но¬чої лас¬ки?
-Чо¬му ж не хо¬ті¬ло¬ся, хо¬ті¬ло¬ся.
-Так чо¬му ви до сих пір не жо¬на¬тий?-за¬пи¬та¬ла во¬на, а са¬ма за¬ки¬ну¬ла но¬гу за но¬гу і на¬че ви¬пад¬ко¬во під¬смик¬ну¬ла спід¬ни¬цю, щоб був вид¬ний край її ме¬ре¬жив¬ної пан¬чо¬хи.
«Ось во¬на ку¬ди! Під¬би¬ра¬є¬ть¬ся до ме¬не, спо¬ку¬шає...»-по¬ду¬мав тим ча¬сом Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич по¬ди¬вив¬шись ско¬са на її но¬гу, а сам ска¬зав:
-Бо всіх жі¬нок з яки¬ми я до сих пір мав ді¬ло біль¬ше ці¬ка¬вив не я, тоб¬то не моя ду¬ша, а ли¬ше те, що я пол¬ков¬ник і дво¬ря¬нин, а зна¬чить мої стат¬ки і стан в сус¬піль¬ст¬ві.
-Пос¬лу¬ха¬ти вас пол¬ков¬ник, так всі жін¬ки-це якісь хит¬рі жад¬ню¬ги.-до¬ки¬ну¬ла па¬ні Ге¬ле¬на.
-Так во¬но і є.-від¬по¬вів спо¬кій¬но Ли¬за¬ков на що па¬ні Оле¬на не менш від¬вер¬то по¬ду¬ма¬ла: «Що за бов¬дур!», хо¬ча са¬ма втім ко¬кет¬ли¬во ска¬за¬ла:
-То ви ма¬буть ні¬ко¬ли не ко¬ха¬ли!
-Чо¬му не ко¬хав, ко¬хав!- май¬же ви¬крик¬нув пол¬ков¬ник і біль по¬ку¬са¬но¬го, по¬пе¬че¬но¬го, по¬би¬то¬го і го¬ло¬го за¬ду при¬му¬си¬ла йо¬го гір¬ко по¬ду¬ма¬ти са¬мо¬му со¬бі: «Ось во¬но моє ко¬хан¬ня!»
Па¬ні Оле¬на по¬чув¬ши нот¬ки дея¬кої гір¬ко¬ти в йо¬го го¬ло¬сі по¬ду¬ма¬ла:«Щось вид¬но та¬ке в ньо¬го й справ¬ді не¬на¬че бу¬ло!», а са¬ма ска¬за¬ла:
-Як ці¬ка¬во пол¬ков¬ник, роз¬ка¬жіть!
Пол¬ков¬ник тро¬хи сер¬ди¬то по¬гля¬нув на них, бо на¬га¬ду¬ван¬ня про не¬дав¬нє ко¬хан¬ня не до¬да¬ва¬ло йо¬му ве¬се¬ло¬щів, але ви¬ду не по¬дав і роз¬по¬чав да¬лі свою но¬ву роз¬по¬відь:
-Якось ще в Поль¬щі під час пру¬ської кам¬па¬нії, до бит¬ви при Грос-Егерс¬дор¬фі , був я кор¬не¬том при дра¬гун¬сь¬ко¬му пол¬ку. Вій¬ська бу¬ли під пред¬во¬ди¬тель¬ст¬вом по¬кій¬но¬го вже гра¬фа Ап¬рак¬сі¬на,  і стоя¬ли ми в од¬но¬му се¬лі на за¬хо¬ді і ви¬дви¬га¬лись пот¬ро¬хи на Пру¬сію. Ро¬би¬ти ні¬чо¬го і ми з офі¬це¬ра¬ми скра¬шу¬ва¬ли час грою в кар¬ти, як рап¬том по¬силь¬ний ун¬тер зі шта¬бу з па¬ке¬том до ме¬не. Я па¬кет роз¬крив і чи¬таю, що ви¬зи¬ває сам граф ме¬не до шта¬бу, а я не мо¬жу, бо ме¬ні пі¬шла до¬б¬ра кар¬та, то й ка¬жу ун¬те¬ру
-По¬вер¬тай¬ся на¬зад і ска¬жи гра¬фу, що я в бою от¬ри¬мав важ¬ке по¬ра¬нен¬ня й не в змо¬зі при¬бу¬ти.
 Ун¬тер ві¬дї¬хав, а я вмить все про¬грав і ре¬ванш на¬мі¬тив на дру¬гий день.
Дру¬го¬го дня ми як зав¬жди за кар¬та¬ми,  я пов¬ні¬стю ві¬ді¬грав¬ся і ме¬ні як то ка¬жуть по¬пер¬ло, ко¬ли зно¬ву той ун¬тер з па¬ке¬том до ме¬не, а там ге¬не¬рал пи¬ше, що не мо¬же то¬го бу¬ти, щоб в ме¬не бу¬ло по¬ра¬нен¬ня, бо ще не вою¬ва¬ли. А я са¬ме не міг зно¬ву за¬ли¬ши¬ти не до¬гра¬ну пар¬тію й ве¬лів пе¬ре¬да¬ти ге¬не¬ра¬лу, що впав з ко¬би¬ли й за¬бив ко¬лі¬но. Ун¬тер від’їхав, а я все про¬грав, ще й в бор¬ги за¬ліз, тут вже як то ка¬жуть не до смі¬ху й ві¬ді¬гра¬тись на дру¬гий день бу¬ла спра¬ва чес¬ті.
Си¬джу третьо¬го дня за зе¬ле¬ним сук¬ном і ме¬ні са¬ме кар¬та пі¬шла, ко¬ли див¬люсь зно¬ву той ун¬тер з па¬ке¬том до ме¬не. Ну я по¬ду¬мав, що це вже ду¬же по¬га¬на при¬кме¬та той ун¬тер і я зно¬ву зза ньо¬го все про¬граю, як до цьо¬го, то й не ви¬три¬мав гріш¬ним ді¬лом, ро¬зі¬злив¬ся і без роз’яснень, що про що, ви¬ско¬чив з-за сто¬лу й ун¬те¬ра то¬го з сво¬го зав¬жди за¬ря¬дже¬но¬го піс¬то¬ля за¬стре¬лив!
Да¬ми в рид¬ва¬ні аж вскрик¬ну¬ли від та¬ко¬го не¬спо¬ді¬ва¬но¬го по¬во¬ро¬ту опо¬ві¬ді, а Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич за¬до¬во¬ле¬ний тим, що йо¬му вда¬ло¬ся так їх вра¬зи¬ти ще з біль¬шою впев¬не¬ні¬стю про¬дов¬жу¬вав:
-Ну я пі¬сля то¬го зно¬ву як ні в чо¬му не бу¬ва¬ло сів гра¬ти да¬лі. Ко¬ли ме¬не по¬тім спи¬та¬ли чо¬му я так зро¬бив, за що бід¬но¬го ун¬те¬ра при¬кін¬чив, то я ви¬га¬дав, що це в нас по дав¬ній іс¬то¬рії су¬пер¬еч¬ка і ун¬тер той ме¬ні ви¬нен ба¬га¬то гро¬шей, а від¬да¬ва¬ти не¬хо¬че. Всі від¬нес¬лись з ро¬зу¬мін¬ням і про ун¬те¬ра то¬го не фар¬то¬во¬го ні¬хто по¬тім не за¬пи¬ту¬вав. Крім то¬го, щоб мен¬ше ба¬зі¬ка¬ли ми йо¬го ти¬хень¬ко при¬ко¬па¬ли в од¬но¬му яр¬ку, а са¬мі по¬тім зро¬би¬ли ви¬гляд ні¬би ні¬чо¬го не тра¬пи¬лось... На щас¬тя біль¬ше ні¬ко¬го в той день зі шта¬бу не бу¬ло і я ві¬ді¬грав¬ся, чим над¬зви¬чай¬но під¬няв со¬бі на¬стрій то¬го дня пі¬сля ви¬пад¬ку з не¬ве¬зу¬чим ун¬те¬ром.
Та¬ким чи¬ном ми гра¬ли ці¬лу не¬ді¬лю, а ко¬ли рап¬том ки¬ну¬лись, то на¬ших військ як і не бу¬ло. За ти¬ми кля¬ти¬ми кар¬та¬ми ми зов¬сім не слід¬ку¬ва¬ли, що від¬бу¬ва¬є¬ть¬ся в роз¬та¬шу¬ван¬ні на¬ших дис¬по¬зи¬цій і ко¬ли наш кор¬пус змі¬нив дис¬ло¬ка¬цію, ми зви¬чай¬но не зна¬ли те¬пер де він. Вій¬ська дав¬но вже по¬ки¬ну¬ли всі по¬пе¬ред¬ні міс¬ця роз¬та¬шу¬ван¬ня і ку¬дись зник¬ли, а ми од¬ні ли¬ше й за¬ли¬ши¬лись з ден¬щи¬ка¬ми, які теж ні¬чо¬го не зна¬ли, бо по¬ки ми гра¬ли в кар¬ти, во¬ни спа¬ли й пия¬чи¬ли. Як вия¬ви¬лось по¬тім, в па¬ке¬ті був на¬каз тер¬мі¬но¬во ви¬су¬ва¬тись в пів¬ден¬но за¬хід¬но¬му на¬пря¬мі, але ми то¬го не звіс¬но зна¬ли й ви¬рі¬шив¬ши , що то все якесь не¬по¬ро¬зу¬мін¬ня про¬дов¬жу¬ва¬ли гра¬ти да¬лі, по¬ки аж на¬ші ле¬да¬чі ден¬щи¬ки, які до цьо¬го ли¬ше хро¬п¬ли пі¬сля пе¬ре¬пою й зов¬сім ні¬чо¬го зна¬ти не хо¬ті¬ли, при¬йш¬ли й не ска¬за¬ли, що військ дійс¬но слід про¬стиг і тре¬ба їх від¬шу¬ка¬ти й на¬здо¬га¬ня¬ти. До¬ве¬лось за¬ли¬ши¬ти при¬ман¬ли¬вий  і за¬тиш¬ний стіл зе¬ле¬но¬го сук¬на й про¬дви¬га¬тись ближ¬че до те¬ат¬ру во¬єн¬ної дії і це не зва¬жаю¬чи на те, що я під кі¬нець про¬гравсь в пух і прах, був весь в бор¬гах, про¬грав шаб¬лю, мун¬дир, ден¬щи¬ка і на¬віть ко¬ня…
 Отак в спід¬ньо¬му й по¬біг на¬здо¬га¬ня¬ти весь обоз. А час бу¬ла вес¬на, й прой¬шов не¬ве¬ли¬кий трав¬не¬вий до¬щик, який до¬б¬ре на¬мо¬чив ко¬лію. Звіс¬но кру¬гом бу¬ло са¬ме баг¬но й я тріш¬ки в ньо¬му за¬брьо¬хав¬ся, ко¬ли глядь, а на зу¬ст¬річ їде ка¬ре¬та яко¬їсь пиш¬ної па¬ні і та па¬ні ви¬гля¬нув¬ши з ка¬ре¬ти по¬ба¬чи¬ла ме¬не, ко¬ли я біг їй на¬зу¬ст¬річ й ча¬рів¬но пос¬міх¬ну¬лась до ме¬не. І та¬кої ми¬лої пос¬міш¬ки ме¬ні ні¬хто ні¬ко¬ли не да¬ру¬вав, і я від¬ра¬зу ж за¬ко¬хав¬ся й став¬ши на уз¬біч¬чя чин¬но вкло¬нивсь тій да¬мі. Див¬люсь ви¬па¬дає з її руч¬ки хус¬точ¬ка з іні¬ціа¬ла¬ми й я ки¬нув¬ся її пі¬ді¬йма¬ти, та під¬сковз¬нувсь і впав не¬на¬ро¬ком в ка¬лю¬жу. Во¬на вид¬но на¬вмис¬не для ме¬не так зро¬би¬ла, що ні¬би за¬гу¬би¬ла ту хус¬тин¬ку з вен¬зель¬ною ви¬шив¬кою, са¬ме ко¬ли її ка¬ре¬та по¬рів¬ня¬лись зі мною. В ме¬не та до¬ро¬го¬ці¬на хус¬точ¬ка збе¬рі¬га¬є¬ть¬ся, а її ус¬міш¬ку я не мо¬жу за¬бу¬ти до сих пір. Оце я вам ска¬жу бу¬ло справж¬нє ко¬хан¬ня.
«Тю...Як вбо¬го»-по¬ду¬ма¬ла па¬ні Оле¬на, -«Ма¬яч¬ня якась. Та да¬ма вид¬но ус¬мі¬ха¬лась з йо¬го ви¬гля¬ду пі¬сля ка¬лю¬жі», хо¬ча са¬ма втім ска¬за¬ла:
-Пол¬ков¬ни¬ку, як ви мог¬ли за¬ко¬ха¬тись, як¬що на¬віть не ба¬ла¬ка¬ли з нею?
-А ось так, за¬ко¬хавсь і все.
-А чо¬му ви не по¬зна¬йо¬ми¬лись з нею?-за¬пи¬та¬ла па¬ні Ге¬ле¬на,-Адже та хус¬точ¬ка-це був на¬тяк на те, щоб ви її по¬вер¬ну¬ли, а от¬же і на зна¬йом¬ст¬во.
-То¬му, що я то¬ді не¬до¬реч¬но впав в ка¬лю¬жу, а ко¬ли ви¬бравсь з неї, ка¬ре¬та бу¬ла вже да¬ле¬ко, а ме¬ні пот¬ріб¬но бу¬ло біг¬ти в ін¬шо¬му на¬пря¬мі.
Па¬ні Оле¬на тріш¬ки скри¬ви¬лась.
-Ну за¬ра¬ди да¬ми, то мог¬ли б і по¬че¬ка¬ти зі сво¬їм на¬пря¬мом.
Пол¬ков¬ник при¬стру¬нивсь , під¬смик¬нувсь і під¬кру¬тив¬ши ву¬са по¬горд¬ли¬во від¬по¬вів.
-Ми лю¬бі па¬ні лю¬ди вій¬сь¬ко¬ві і для нас на¬сам¬пе¬ред не якісь там пус¬тот¬ли¬ві амур¬ні шаш¬ні, а служ¬ба Її Ве¬лич¬но¬сті!
«Оце так ду¬рень! Та ні¬чо¬го, го¬лов¬не, що він справж¬ній пол¬ков¬ник, а ро¬зу¬му ми йо¬му до¬ба¬ви¬мо.»-по¬ду¬ма¬ла па¬ні Оле¬на і за¬пи¬та¬ла:
-А що бу¬ло да¬лі?
-А да¬лі, я на тре¬тій день ле¬д¬ве на¬здог¬нав край обо¬зу на¬шо¬го вій¬ська і в мар¬кі¬тан¬тів, кот¬рі са¬ме їха¬ли вкін¬ці вал¬ки, до¬сить де¬ше¬вень¬ко при¬ку¬пив в борг шаб¬лю та  мун¬дир. Ко¬ня я по¬зи¬чив в мо¬го од¬но¬го доб¬ро¬го зна¬йо¬мо¬го лих¬ва¬ря й щас¬ли¬во при¬єд¬нав¬ся до вій¬ська, де ско¬ро ві¬ді¬гравсь і від¬дав той борг крім ко¬ня лих¬ва¬ре¬ві, бо ска¬зав йо¬му, що за ко¬ня не бу¬ду пла¬ти¬ти ос¬кіль¬ки він над¬то від¬ра¬зу пі¬сля мо¬го по¬зи¬чан¬ня здох від ста¬рос¬ті і ма¬буть нудь¬ги, не прой¬шов¬ши уя¬віть со¬бі не¬осід¬ла¬ним на¬віть пів вер¬сти.
Тим ча¬сом рид¬ван ви¬ї¬хав з лі¬су зі сто¬ро¬ни Хво¬стів¬ки й пол¬ков¬ник по¬ба¬чив¬ши в ві¬кон¬це в двер¬цят озе¬ро, ска¬зав:
-Ну ось ми й при¬їха¬ли! Тут бі¬ля озе¬ра сто¬їть в вер¬бах ка¬ре¬та з мо¬їм ден¬щи¬ком.
Па¬ні Оле¬на за¬сму¬ти¬лась.
-Який жаль! Ви та¬кий ці¬ка¬вий опо¬ві¬дач, що з ва¬ми й не хо¬че¬ть¬ся роз¬ста¬ва¬ти¬ся.
-Па¬ні, я зав¬жди до ва¬ших пос¬луг!-хва¬цько ви¬гук¬нув Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич по¬чи¬наю¬чи ре¬тель¬но в поль¬ській ма¬не¬рі ви¬шу¬ка¬но об¬ці¬ло¬ву¬ва¬ти по чер¬зі руч¬ки дам.
-Я тут не¬да¬леч¬ко при¬дба¬ла має¬ток, зем¬лю з зам¬ком і по¬ки що там за¬раз най¬ня¬ті мною ро¬біт¬ни¬ки при¬во¬дять все в по¬ря¬док, а ко¬ли при¬ве¬дуть, я вас обов’язково по¬гу¬каю на вхо¬ди¬ни. Так, що че¬кай¬те за¬про¬шен¬ня, а я вас бу¬ду з не¬тер¬пін¬ням че¬ка¬ти. Ну як до¬мо¬ви¬лись?.-грай¬ли¬во ска¬за¬ла па¬ні Оле¬на й пол¬ков¬ник по вій¬сь¬ко¬во¬му ви¬гук¬нув:
-Не¬од¬мін¬но! Бу¬ду ма¬ти за ве¬ли¬ку честь мої лю¬бі па¬ні, сло¬во бо¬йо¬во¬го офі¬це¬ра!-й хва¬цько при¬клац¬нув¬ши під¬бо¬ра¬ми, або тим, що від них за¬ли¬ши¬лось, він шви¬день¬ко ви¬ліз з рид¬ва¬ну тріш¬ки сму¬тив¬ши ніж¬ні по¬гля¬ди дам сво¬ї¬ми по¬бу¬вав¬ши¬ми в бу¬валь¬цях ти¬ла¬ми.
Рид¬ван й гай¬ду¬ки тро¬ну¬лись да¬лі в путь, а пол¬ков¬ник і Шмуль зі сво¬єю брич¬кою та сі¬мей¬ст¬вом за¬ли¬ши¬ли¬ся.
-А нам, що ро¬би¬ти?-за¬пи¬тав кор¬чмар в Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬но¬ви¬ча, ко¬ли во¬ни по¬ба¬чи¬ли, що від чо¬го ті¬ка¬ли, ту¬ди й при¬їха¬ли. -За¬раз ой вей не¬мож¬на в Хво¬стів¬ку, бо ті п’яниці роз¬не¬суть і брич¬ку й нас бід¬них і не¬щас¬них.
При цих йо¬го сло¬вах Са¬ра за¬го¬ло¬си¬ла, а ді¬ти по¬ча¬ли ду¬же го¬лос¬но ре¬ві¬ти, ши¬ро¬ко роз¬кри¬ваю¬чи ро¬та й роз¬ти¬раю¬чи ку¬лач¬ка¬ми очі.
Вар¬фо¬ло¬мію¬І¬ва¬но¬ви¬чу цей кон¬церт, ця ще од¬на про¬бле¬ма на йо¬го го¬ло¬ву бу¬ла не зов¬сім до¬реч¬ною, про¬те об¬мір¬ку¬вав¬ши ще в рид¬ва¬ні, що ви¬рі¬ши¬ти свою бі¬ду, тоб¬то пом¬сти¬тись, мож¬на звів¬ши до¬ку¬пи до сво¬єї й їх бі¬ди, він бурк¬нув:
-Їдь¬те в Рач¬ків¬ку до гар¬ні¬зо¬ну й ждіть ме¬не там, а я візь¬му свою брич¬ку й вас по до¬ро¬зі на¬здо¬же¬ну.  На міс¬ці якось ви¬рі¬ши¬мо цю спра¬ву.
На Шму¬ле¬вій по¬воз¬ці рап¬то¬во всі за¬мовк¬ли й він хльос¬нув¬ши ко¬ней по¬гнав її на¬зад, по до¬ро¬зі до се¬ла, за¬ли¬шив¬ши пі¬сля се¬бе ли¬ше стовб ку¬ря¬ви.


Роз¬діл XVII
              При¬го¬да з ци¬га¬на¬ми, яка при¬зве¬ла до ней¬мо¬вір¬них пе¬ре¬го¬нів.

А що ж Мі¬тяй? Як че¬кав вір¬ний ден¬щик сво¬го ко¬ман¬ди¬ра? Ми йо¬го за¬ли¬ши¬ли на брич¬ці в вер¬бах, ко¬ли він за¬но¬чо¬ву¬вав за¬ку¬тав¬шись в ко¬жу¬ха й вір¬но на¬че пес на¬мі¬ряю¬чись ді¬ж¬да¬тись ха¬зя¬ї¬на. Ніч спав не ду¬же со¬лод¬ко, при¬сни¬лась тов¬ста ци¬ган¬ка з ду¬же ве¬ли¬ки¬ми груд¬дя¬ми, кот¬ри¬ми ох¬ва¬ти¬ла йо¬го об¬лич¬чя й ни¬ми ду¬ши¬ла. Йо¬му не хва¬та¬ло по¬віт¬ря й він хо¬тів про¬ки¬ну¬тись, але та ба¬ба все дуж¬че й дуж¬че за¬жав¬ши йо¬му но¬са та ро¬та дер¬жа¬ла йо¬го не¬на¬че в лан¬цю¬гах сво¬ї¬ми пер¬са¬ми так, що й на до¬по¬мо¬гу крик¬ну¬ти бу¬ло не¬си¬ла. І ко¬ли вже зда¬ва¬лось, що він ос¬та¬точ¬но за¬дих¬не¬ть¬ся, при¬хо¬ди¬ло дов¬го¬жда¬не про¬бу¬джен¬ня, але за¬си¬паю¬чи зно¬ву, все по¬вто¬рю¬ва¬лось спо¬чат¬ку. Так три¬ва¬ло до ран¬ку і Мі¬тяй про¬вів ніч ду¬же по¬га¬но, зов¬сім не ви¬спав¬шись.
 Сон¬це під¬ня¬лось вже до¬сить ви¬со¬ко, ко¬ли він про¬ки¬нувсь і по¬ду¬мав:
«Щось дов¬гень¬ко на¬ших го¬лу¬боч¬ків не¬має, ну та не¬хай, це ді¬ло при¬єм¬не, час ле¬тить на¬че бас¬кі ко¬ні, не за¬мі¬ти¬ти, хай по¬гра¬ю¬ть¬ся мо¬ло¬дя¬та. До ре¬чі тре¬ба ко¬ней пе¬реп¬ну¬ти пас¬тись.»-по¬мір¬ку¬вав¬ши так він встав і роз¬пряв ко¬ней та прив’язав їх на га¬ля¬ви¬ні де бу¬ла тра¬ва більш со¬ко¬ви¬тою, а сам зно¬ву уку¬тав¬шись ко¬жу¬хом спро¬бу¬вав за¬сну¬ти, та сон дов¬го не йшов, бо¬ки бо¬лі¬ли і ли¬ше знач¬но зго¬дом він тро¬хи за¬дрі¬мав, ко¬ли йо¬го рап¬том роз¬бу¬ди¬ли дзвін¬кі ди¬тя¬чі го¬ло¬си, які смія¬лись і ще на¬че хтось йо¬го сми¬кав за бо¬ки.
Він роз¬дра¬то¬ва¬но про¬ки¬нувсь і по¬ба¬чив, що на¬в¬ко¬ло брич¬ки гра¬ю¬ть¬ся ци¬ган¬ча¬та, ве¬се¬ло ре¬го¬тять й сми¬ка¬ють йо¬го за ко¬жу¬ха.
-Киш, киш! А ну киш!-по¬чав від¬га¬ня¬ти він їх, але це тіль¬ки за¬во¬ди¬ло ма¬лень¬ких чор¬те¬нят.
Ко¬ли він об¬ди¬вивсь, то при¬мі¬тив що на га¬ля¬ви¬ні, де пас¬лись ко¬ні став ци¬ган¬ський та¬бір. Там стоя¬ло де¬кіль¬ка ки¬би¬ток з їх¬ні¬ми кінь¬ми. Бу¬ло вид¬но де¬кіль¬ка жі¬нок ци¬га¬нок, які щось там по¬ра¬ли¬ся роз¬па¬люю¬чи ба¬гат¬тя, а реш¬та цих сво¬бо¬до¬люб¬них ді¬тей сте¬пів і до¬ріг за¬мо¬ре¬них ніч¬ни¬ми до¬бу¬ван¬ня¬ми на хліб на¬сущ¬ний, спа¬ли по¬ряд на тра¬вич¬ці. Се¬ред них був і вед¬мідь. Він теж за¬мо¬ре¬но спав.
Йо¬го на щас¬тя ко¬ні бу¬ли ці¬лі і всі на міс¬ці, але він по¬бо¬яв¬ся їх за¬ли¬ша¬ти по¬ряд з ци¬га¬на¬ми й пе¬реп¬нув по¬ближ¬че до се¬бе став¬ши їх по¬ма¬лу ча¬ту¬ва¬ти від всі¬ля¬ких мож¬ли¬вих  не¬при¬єм¬них не¬спо¬ді¬ва¬нок, та¬ких на¬прик¬лад, як кра¬діж¬ка. Ді¬ти про¬дов¬жу¬ва¬ли бі¬си¬тись весь час за¬ва¬жаю¬чи йо¬му від¬по¬чи¬ва¬ти, про¬те він на¬віть вже був цьо¬му й ра¬дий ос¬кіль¬ки  це не да¬ва¬ло за¬сну¬ти, а за¬сну¬ти йо¬му бу¬ло ляч¬но.
Так три¬ва¬ло до ве¬чо¬ра, ді¬ти на¬реш¬ті за¬ли¬ши¬ли йо¬го в по¬кої й по¬біг¬ли ку¬па¬тись на озе¬ро. Мі¬тяй тим ча¬сом пе¬реп¬нув ко¬ней і став до де¬ре¬ва по ма¬лій пот¬ріб¬но¬сті. Ко¬ли він вер¬нув¬ся до брич¬ки, то по¬ба¬чив , що хтось по¬цу¬пив йо¬го ко¬жу¬ха. Це мог¬ли зро¬би¬ти ли¬ше ци¬ган¬ча¬та, але з них по¬пи¬ту бу¬ло ма¬ло, ос¬кіль¬ки во¬ни га¬лас¬ли¬во хлю¬па¬лись в озе¬рі і в них щось пи¬та¬ти бу¬ла да¬рем¬на спра¬ва. Мі¬тяй пі¬шов до та¬бо¬ру, щоб ви¬яс¬ни¬ти цю ока¬зію. Час був над¬ве¬чір і ци¬га¬ни ро¬зі¬кла¬ли ба¬гат¬тя й на ньо¬му сма¬жи¬ли їжа¬ків і де¬кіль¬ка не¬відь звід¬ки взя¬тих ку¬рей. Вед¬мідь теж си¬дів в гур¬ті й слух¬ня¬но че¬кав сво¬єї пор¬ції.
-Доб¬ро¬го дня до¬б¬рі лю¬ди.-при¬ві¬тав¬ся Мі¬тяй і йо¬го бай¬ду¬же оки¬ну¬ли оком ро¬ма¬ли.
-До¬б¬рий...-бурк¬нув бай¬ду¬же ста¬рий од¬но¬окий ци¬ган. Він гли¬бо¬ко за¬пус¬тив паль¬ця в ніс і ре¬тель¬но там ко¬лу¬павсь.
-В ме¬не до¬б¬рі лю¬ди, та¬ке ді¬ло, ва¬ші ді¬точ¬ки вкра¬ли ко¬жух...-ска¬зав він і від¬ра¬зу по¬жал¬ку¬вав ос¬кіль¬ки мит¬тю ці сло¬ва спра¬ви¬ли вра¬жен¬ня ви¬бу¬ху бом¬би.
-Як тіль¬ки вкра¬ли, так від¬ра¬зу й ци¬га¬ни!-за¬то¬рох¬ті¬ли зві¬ду¬сіль, -Не¬на¬че крім ци¬ган ні¬ко¬му бу¬ло вкра¬сти!
-Але ж крім ва¬ших ма¬лих, там ні¬ко¬го більш не бу¬ло.-по¬чав ви¬прав¬до¬ву¬ва¬тись Мі¬тяй, як йо¬го якась ци¬ган¬ка смик¬ну¬ла за но¬гу.
-Не стій, а сі¬дай.
Він сів до ко¬ла.
-То¬бі тре¬ба бу¬ло кра¬ще ди¬ви¬тись за сво¬їм ко¬жу¬хом, чим по¬тім чес¬них лю¬дей ви¬ну¬ва¬ти¬ти в кра¬діж¬ці. Прав¬да я ка¬жу ро¬ма¬ли?-за¬пи¬тав од¬но¬окий в пі¬ст¬ря¬во¬го гур¬ту.
-Прав¬да, прав¬да!-по¬нес¬лось зві¬ду¬сіль і Мі¬тяй хо¬тів бу¬ло вста¬ти й пі¬ти до брич¬ки, як йо¬го від¬ра¬зу де¬кіль¬ка рук зно¬ву ос¬мик¬ну¬ла до ко¬ла.
-Ро¬ма¬ли, в нас гість, а ми йо¬го не вго¬щає¬мо, а ну до¬б¬рий чо¬ло¬вік сі¬дай ближ¬че до нас-ска¬за¬ла тов¬ста ци¬ган¬ка й пе¬ред ним на здо¬ро¬во¬му лис¬ті ло¬пу¬ха по¬кла¬ли шма¬ток ку¬ря¬ти¬ни.
Мі¬тяй зро¬зу¬мів, що так швид¬ко цю ком¬па¬нію не по¬ки¬не, то¬му під¬сів.
Тим ча¬сом ста¬рий ци¬ган діс¬тав ді¬жеч¬ку го¬ріл¬ки , на¬ці¬див чи¬ма¬лень¬кий глек і всі по ко¬лу вклю¬чаю¬чи ста¬ро¬го й ма¬ло¬го, чо¬ло¬вік і жі¬нок в то¬му чис¬лі й ва¬гіт¬них, а та¬кож вед¬ме¬дя, по¬ча¬ли по чер¬зі при¬кла¬да¬тись до ньо¬го. За¬сли¬няв¬ле¬на по¬су¬ди¬на ді¬йшла й до ньо¬го і Мі¬тяй від¬зна¬чив, що го¬ріл¬ка до¬сить міц¬на, хо¬ча й над¬то смер¬дю¬ча. Дов¬го не вва¬гаю¬чись він щед¬ро від¬пив і не¬за¬ба¬ром ста¬ло ве¬се¬лі¬ше.
Пі¬сля третьо¬го гле¬ка роз¬по¬ча¬ли¬ся піс¬ні й тан¬ці. Пер¬шим став в ко¬ло п’яний вед¬мідь і всі схваль¬но за¬гу¬ли. Він по¬чав під рит¬міч¬не сту¬ко¬тін¬ня буб¬на туп¬цю¬ва¬тись і ци¬га¬ни ве¬се¬ло пле¬ска¬ли в до¬ло¬ні. Тро¬хи по¬тан¬цю¬вав¬ши По¬та¬по¬вич по¬кло¬нив¬ся під за¬галь¬не за¬хо¬п¬лен¬ня всіх, зно¬ву сів до гур¬ту й не¬вдо¬во¬ле¬но за¬ре¬вів. Йо¬му від¬ра¬зу по¬да¬ли глек з го¬ріл¬кою з яко¬го він пив вдо¬во¬ле¬но ре¬ву¬чи і три¬маю¬чи то¬го обо¬ма ла¬па¬ми , а ко¬ли глек був осу¬ше¬ний, то під йо¬го мор¬ду, яка пі¬сля хміль¬но¬го жа¬діб¬но об¬ли¬зу¬ва¬ла¬ся, під¬су¬ну¬ли до¬б¬рий шмат сма¬же¬но¬го пів¬ня. Вед¬мідь смач¬но чав¬каю¬чи й хру¬маю¬чи по¬гли¬нав на¬їдок з кіс¬точ¬ка¬ми, а опіс¬ля го¬лос¬но гик¬нув¬ши за¬ліг хроп¬ти.
Тим ча¬сом ве¬се¬ло¬щі про¬дов¬жу¬ва¬лись, по¬чув¬ся брень¬кіт гі¬та¬ри та буб¬на й якась тов¬ста ци¬ган¬ка під но¬сом Мі¬тяя по¬ча¬ла під спів ро¬мів тря¬сти пер¬са¬ми й на¬мис¬та¬ми з мо¬нет на них. Мі¬тяй і сам по¬чав бу¬ло під¬спі¬ву¬ва¬ти, але ци¬ган¬ську він не знав, то¬му ско¬ро про¬сто пле¬скав в ритм до¬ло¬ня¬ми. Бу¬ло ду¬же ве¬се¬ло і він вже й по¬чав пот¬ро¬ху за¬бу¬ва¬ти про ціль сво¬го ві¬зи¬ту, ко¬ли це рап¬том йо¬му в око мельк¬ну¬ло щось зна¬йо¬ме. В по¬лум’ї ба¬гат¬тя, че¬рез ро¬зі¬рва¬ний бре¬зент ки¬бит¬ки він по¬ба¬чив сво¬го ко¬жу¬ха, яким ки¬да¬ли¬ся там ма¬лі ци¬ган¬ча¬та, й бу¬ло ки¬нув¬ся ту¬ди, про¬бель¬ко¬тів¬ши:
-Он він, мій ко¬жух...
Але не встиг зро¬би¬ти де¬кіль¬ка кро¬ків, як до¬ро¬гу пе¬ре¬го¬ро¬ди¬ла та тов¬ста ци¬ган¬ка й дри¬гаю¬чи ве¬се¬ло пер¬са¬ми й тим най¬тов¬сті¬шим в неї міс¬цем, де в жі¬нок за¬зви¬чай та¬лія, по¬ча¬ла при¬мов¬ля¬ти.
-Ай мо¬ло¬дий ти наш, ай кра¬сень ти наш! Ай ба¬га¬тим бу¬деш!
Мі¬тяй хо¬тів бу¬ло її обій¬ти, але з усіх сто¬рін йо¬го швид¬ко об¬сту¬пи¬ли ін¬ші тан¬цюю¬чі. Для ці¬єї ці¬лі роз¬бу¬ди¬ли на¬віть Ми¬хай¬ла По¬та¬по¬ви¬ча й сон¬ний вед¬мідь звич¬но теж по¬чав під¬тан¬цьо¬ву¬ва¬ти зі сво¬го бо¬ку. Мі¬тяй зро¬зу¬мів, що че¬рез та¬кий кор¬дон не пе¬ре¬бе¬ре¬ть¬ся, то¬му хміль¬но по¬ду¬мав¬ши: «Та чор¬ти з ним тим ко¬жу¬хом!», теж при¬єд¬нав¬ся до ве¬се¬ло¬го гур¬ту тан¬цю¬ва¬ти.
Час був уже да¬ле¬ко за пів¬ніч і він ду¬же за¬мо¬рив¬ся, зда¬ва¬лось, що си¬ли йо¬го кін¬ча¬ли¬ся. Ми¬ну¬ла не¬спо¬кій¬на ніч да¬ва¬ла про се¬бе зна¬ти вто¬мою, як са¬ме то¬ді за йо¬го ру¬ку вче¬пи¬ла¬ся та тов¬ста ци¬ган¬ка й зно¬ву за¬гел¬го¬ті¬ла:
-Ай мо¬ло¬дий та гар¬ний, ба¬га¬тим бу¬деш, знач¬ним бу¬деш, і жін¬ка в те¬бе кра¬су¬нею бу¬де і гро¬шей в те¬бе ба¬га¬то бу¬де, да¬вай руч¬ку за так по¬га¬даю!
Мі¬тяй був не ду¬же мо¬ло¬дим, не¬гар¬ним, без жін¬ки, а про стат¬ки то й зов¬сім мов¬чи¬мо, але слу¬ха¬ти йо¬му бу¬ло при¬єм¬но і він по¬дав¬ши ру¬ку про¬бель¬ко¬тів.
-Ну по¬га¬дай.
Ци¬ган¬ка ру¬ку взя¬ла й мо¬вить:
-Ай мо¬ло¬дий, ай кра¬си¬вий,ой, ой, бі¬да, ой бі¬да ба¬чу.
-Що там, що там?-за¬сує¬тив¬ся три¬вож¬но він.
-Ой бі¬да, бі¬да те¬бе жде...-зой¬ка¬ла ци¬ган¬ка.
-Ну що там за бі¬да, не тяг¬ни, ка¬жи, що ти ба¬чиш.-роз¬дра¬то¬ва¬но ска¬зав він.
-Та ба¬чу, що об¬кра¬дуть те¬бе, ко¬ней всіх по¬кра¬дуть і ха¬зя¬їн те¬бе шма¬га¬ти бу¬де!-ска¬за¬ла ци¬ган¬ка й ви¬пус¬тив¬ши ру¬ку, як ні в чо¬му не бу¬ва¬ло про¬дов¬жи¬ла тан¬цю¬ва¬ти при¬спі¬вую¬чи:
-Ай не не, ай не не не!
Мі¬тяй гір¬ко гля¬нув на свою до¬ло¬ню, по¬тім на ве¬се¬ле то¬ва¬ри¬ст¬во. Пе¬ред очи¬ма пі¬шли ко¬ла й все бу¬ло на¬че в ту¬ма¬ні. Очі за¬кри¬ва¬лись са¬мі со¬бою , бо ви¬пи¬те до¬б¬ре да¬ва¬ло про се¬бе взна¬ти. Ос¬тан¬нє, що за¬пам’яталося це п’яний вед¬мідь, який жа¬діб¬но три¬мав глек і хльо¬бав з ньо¬го го¬ріл¬ку за¬до¬во¬ле¬но ри¬каю¬чи. Си¬ву¬ха роз¬ли¬ва¬ла¬ся по бо¬кам йо¬го па¬щі під сміх всьо¬го хо¬ро¬во¬ду на¬в¬ко¬ло ньо¬го...
Ко¬ли Мі¬тяй про¬ки¬нувсь в тра¬ві, сон¬це бу¬ло вже ви¬со¬ко. Ба¬гат¬тя вчо¬раш¬ньо¬го ко¬ст¬ри¬ща дот¬лі¬ва¬ло і біль¬ше ні¬чо¬го нав¬кру¬ги не на¬га¬ду¬ва¬ло про те, що тут сто¬яв та¬бір. Силь¬но гу¬ла го¬ло¬ва й Мі¬тяй під¬няв¬ся, щоб пі¬ти на¬пи¬тись з озе¬ра во¬ди. Бі¬ля верб стоя¬ла брич¬ка й він зга¬дав¬ши про ко¬жу¬ха, мах¬нув роз¬пач¬ли¬во ру¬кою, при¬мі¬ти¬ши, що на но¬гах до то¬го зник¬ли ще й йо¬го до¬сить не¬по¬га¬ні чо¬бо¬ти. Він сто¬яв бо¬сий. Про¬те ра¬ди спра¬вед¬ли¬во¬сті ска¬же¬мо чи¬та¬чу, що Мі¬тяй не знав, що чо¬бо¬ти вкра¬ли не ци¬га¬ни, а якийсь во¬ло¬цю¬га, який пі¬сля то¬го, як та¬бір від’їхав з міс¬ця, про¬хо¬див ми¬мо ньо¬го й спо¬ку¬сив¬ся на лег¬ку до¬бич. 
Ден¬щик роз¬губ¬ле¬но сто¬яв в роз¬па¬чі, страш¬на до¬гад¬ка про¬ни¬зу¬ва¬ла йо¬го мо¬зок. Він бо¬яз¬ко озир¬нув¬шись по¬ба¬чив, що ко¬ней та¬кож дух про¬стиг і то¬ді Мі¬тяй роз¬пач¬ли¬во став¬ши на ко¬лі¬на за¬во¬лав що¬си¬ли в пус¬те не¬бо.

  ****

Ко¬ли ку¬ря¬ва від по¬воз¬ки Шму¬ля осі¬ла, Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич бу¬ло по¬жал¬ку¬вав, що йо¬го від¬пус¬тив, адже бу¬ла ві¬ро¬гід¬ність, що Мі¬тяя рап¬том з брич¬кою не бу¬де на міс¬ці, але ос¬кіль¬ки при¬во¬ду цьо¬му не бу¬ло, пол¬ков¬ник сплю¬нув¬ши пі¬шов до озе¬ра. Брич¬ка й Мі¬тяй стоя¬ли в вер¬бах і Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич по¬ба¬чив¬ши, що ко¬ні не за¬пря¬же¬ні, а ма¬буть десь па¬суть¬ся,  ще  зда¬ле¬ку що¬си¬ли гук¬нув ден¬щи¬ку:
-Мі¬тяй, за¬пря¬гай гри¬ва¬стих, їде¬мо в гар¬ні¬зон!
Мі¬тяй ми¬гом вско¬чив з тра¬ви, де він пох¬ню¬пив¬шись че¬кав ха¬зя¬ї¬на і роз¬губ¬ле¬но ви¬ря¬чивсь на Вар¬фо¬ло¬мія¬І¬ва¬но¬ви¬ча, а ди¬ву¬ва¬тись бу¬ло чо¬му, ос¬кіль¬ки в та¬ко¬му по¬дер¬то¬му ви¬гля¬ді пол¬ков¬ни¬ка він не ба¬чив на¬віть пі¬сля де¬кіль¬кох тиж¬нів за¬пою, які в то¬го іно¬ді тра¬п¬ля¬лись. В Мі¬тяя від та¬ко¬го ви¬до¬ви¬ща, на мить аж мо¬ву ві¬діб¬ра¬ло з пе¬ре¬ля¬ку.
-Я за¬раз, ми¬гом!-на¬реш¬ті ви¬гук¬нув він ма¬ши¬наль¬но не ду¬маю¬чи і рап¬том зга¬дав, що ко¬ней по¬кра¬ли,-Та то¬го Вар¬фо¬ло¬мію¬І¬ва¬но¬ви¬чу, за¬пря¬га¬ти ні¬ко¬го...
-Як це ні¬ко¬го, довб¬ня ти не¬оте¬са¬на, а ко¬ні?- на¬бли¬жаю¬чись до ньо¬го сер¬ди¬то ска¬зав пол¬ков¬ник.
-Та ко¬ней то¬го, по¬кра¬ли ци¬га¬ни...-ска¬зав Мі¬тяй і вту¬пивсь в зем¬лю.
-Як по¬кра¬ли, а ти для чо¬го?-ви¬гук¬нув Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич по¬ба¬чив¬ши, що спра¬ва на¬би¬рає не¬жар¬тів¬ли¬во¬го ха¬рак¬те¬ру.
-Та я то¬го... Вно¬чі по¬кра¬ли шель¬ми під¬ступ¬ні… Де й по¬ді¬ли¬ся, не на¬че віт¬ром їх зду¬ло...-по¬чав бель¬ко¬ті¬ти Мі¬тяй, ко¬ли Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич рап¬том за¬ці¬див ку¬ла¬ком то¬му під око.
-Це то¬бі сви¬ня за те, що так вір¬но ме¬ні слу¬жиш! Ба¬чу, ба¬чу як ти ко¬ней мо¬їх вар¬ту¬вав по ди¬хан¬ню твоє¬му п’яному смер¬дю¬чо¬му!
Мі¬тяй від¬сту¬пив і по¬ну¬рив¬шись тер око, а Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич кри¬чав да¬лі:
-Не¬має то¬бі хряк пар¬ши¬вий до¬ві¬ри й на ко¬пій¬ку! І за що я то¬бі гро¬ші пла¬чу, як¬що ти ха¬зяй¬ське доб¬ро роз¬ба¬за¬рю¬єш? –Та по¬тім пе¬ре¬дих¬нув¬ши:-До¬б¬ре, то¬бі за те що ко¬ней ка¬зе¬них про¬спав-по¬ве¬зеш ме¬не сам,-Мі¬тяй згід¬но схи¬лив го¬ло¬ву,- А ос¬кіль¬ки во¬ни все од¬но не з’являться, рік то¬бі без¬кош¬тов¬но ме¬ні слу¬жи¬ти.-за¬кін¬чив він тро¬хи за¬спо¬ко¬їв¬шись,-Да¬вай ко¬жу¬ха, бач твій ха¬зя¬їн в яко¬му ви¬гля¬ді.
-Та Вар¬фо¬ло¬мію¬І¬ва¬но¬ви¬чу, ко¬жу¬ха во¬ни то¬го, теж...
-Як ще во¬ни те¬бе са¬мо¬го не вкра¬ли!-за¬кри¬чав в лют¬ті пол¬ков¬ник і за¬ці¬див в дру¬ге око.-Не рік, а два бу¬деш від¬пра¬цьо¬ву¬ва¬ти!
Мі¬тяй хо¬тів бу¬ло про¬тес¬ту¬ва¬ти, але до¬б¬ре знаю¬чи на¬ту¬ру ха¬зя¬ї¬на ли¬ше гір¬ко зі¬тхнув.
-Чо¬го сто¬їш, як за¬сва¬та¬ний? Не зна¬єш, що ро¬би¬ти, ану по¬лі¬зай в уп¬ряж!-ді¬ло¬ви¬то ви¬гук¬нув Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич зруч¬но вмо¬щую¬чись в брич¬ці.
Мі¬тяй по¬ліз під хо¬мут, взяв в зу¬би й міц¬но при¬ку¬сив ву¬ди¬ла, а ру¬ка¬ми міц¬но об¬хо¬пив го¬лоб¬лі.
Пол¬ков¬ник по звич¬ці діс¬тав ба¬то¬га й хльос¬нув ден¬щи¬ка.
-А ну пі¬шла, за¬льот¬ная!
Мі¬тяй дви¬нув ті¬лом і дріб¬но пе¬ре¬би¬раю¬чи бо¬си¬ми но¬га¬ми по¬тяг¬нув брич¬ку, яка пос¬ту¬по¬во на¬би¬ра¬ла швид¬кість. Ця ро¬бо¬та на¬стіль¬ки роз¬ве¬се¬ли¬ла пол¬ков¬ни¬ка, що він не ску¬пив¬ся на ба¬тіг і тро¬хи зго¬дом для більш пов¬ні¬ших ефек¬тів ще ска¬зав своє¬му тя¬га¬чу:
-Ко¬ли за¬роб¬ля¬єш хли¬ста, то ір¬жи на¬че ко¬ня¬ка!-і під¬дав то¬му ще тріш¬ки.
«Як йо¬го ір¬жа¬ти, ко¬ли в ро¬ті ву¬ди¬ла? »-по¬ду¬мав Мі¬тяй, про¬те на мить ви¬плю¬нув їх і го¬лос¬но крик¬нув під¬ні¬маю¬чи го¬ло¬ву до не¬ба.
-І го го! І го го!
-Мо¬ло¬дець! –пох¬ва¬лив Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич і по¬ду¬мав:
«А не¬по¬га¬но б бу¬ло б за¬мість ко¬ней ден¬щи¬ків впря¬га¬ти, їм і вів¬са не пот¬ріб¬но, ото го¬ріл¬ки хі¬ба, а так до¬ро¬гу знай¬дуть са¬мі, ни¬ми  не ду¬же й пра¬ви¬ти тре¬ба. »
Мі¬тяй спо¬чат¬ку справ¬ляв¬ся зі сво¬єю рол¬лю ко¬ня на від¬мін¬но, ос¬кіль¬ки до¬ро¬га бу¬ла на спуск, брич¬ка з го¬ри са¬ма ко¬ти¬ла¬ся і Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич по¬ба¬чив¬ши вда¬ли¬ні по¬воз¬ку Шму¬ля на¬віть ска¬зав:
-А ну Мі¬тяй¬чи¬ку об¬го¬ни ка он ту двій¬ку (ко¬ней), та не про¬сто, а з ві¬тер¬цем, а я то¬бі за це п’ятак на го¬ріл¬ку дам!
Мі¬тяй ра¬діс¬но ви¬гук¬нув¬ши: «І го го!»пус¬тив¬ся у всю сприт¬ність і це не бу¬ло важ¬ко, ос¬кіль¬ки до¬ро¬га йшла з гір¬ки. Він біг що¬си¬ли і за ним стоя¬ла ку¬ря¬ва та¬ким стов¬бом, що не бу¬ло вид¬но й йо¬го і брич¬ку. Ко¬ли він об¬га¬няв по¬воз¬ку Шму¬ля, всі на неї зди¬во¬ва¬но гля¬ну¬ли, як на якесь та¬ке чу¬до, а Юдуш¬ка ска¬зав:
-Ди¬віть¬ся всі, брич¬ка са¬ма без ко¬ня їде!
Й справ¬ді, швид¬ко мельк¬ну¬ли на¬че пус¬ті го¬лоб¬лі й про¬їхав в ку¬ря¬ві та¬ран¬тас з Вар¬фо¬ло¬мі¬єм Іва¬но¬ви¬чем, ко¬ней не бу¬ло, а Мі¬тяя ж во¬ни не встиг¬ли за хма¬рою ку¬ря¬ви при¬мі¬ти¬ти.
-Ні¬як Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич з не¬чис¬тим зна¬є¬ть¬ся , ба¬чиш Шму¬ли¬ку, вчись, не те що ти, он в ньо¬го й брич¬ка са¬ма їде!-ска¬за¬ла Са¬ра пов¬чаль¬но чо¬ло¬ві¬ку.
Спуск став кру¬ті¬шим і уже не Мі¬тяй пра¬вив брич¬кою, а во¬на са¬ма пра¬ви¬ла ним. Не всти¬гаю¬чи пе¬ре¬би¬ра¬ти но¬га¬ми він на¬віть ін¬ко¬ли під¬стриб¬нув¬ши їх під¬ги¬нав і та¬ран¬тас їхав при¬ско¬рюю¬чись сам, та тут са¬ме пе¬ред ви¬бал¬ком був по¬во¬рот і наш ко¬ник зро¬зу¬мів, що не ви¬вер¬не, а як¬що зро¬бить спро¬бу то ско¬ріш за все но¬ги по¬ла¬має, то¬му він ли¬шень за¬жму¬рив очі, під¬ско¬чив і пі¬діг¬нув но¬ги по¬ду¬мав¬ши: «Бо¬же по¬мо¬жи!». Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич теж при¬мі¬тив, хо¬ча й за¬піз¬но, що для то¬го по¬во¬ро¬ту во¬ни їдуть за¬над¬то швид¬ко, то¬му зля¬кав¬шись що¬си¬ли стьоб¬нув Мі¬тяя ба¬то¬гом:
-Ку¬ди, ку¬ди преш шель¬ма! То¬бі що по¬ви¬ла¬зи¬ло?
Та бу¬ло піз¬но, брич¬ка ро¬зі¬гнав¬шись ле¬ті¬ла пря¬мо в яр.
У Мі¬тяя пе¬ред са¬мим кра¬єм май¬ну¬ла дум¬ка: «За¬раз по¬ле¬ти¬мо, а ко¬ли впа¬де¬мо, то брич¬ка ще й на ме¬не впа¬де й приб’є!» , то¬му він мит¬тє¬во встиг ви¬ско¬чи¬ти в бік про¬пус¬каю¬чи та¬ран¬тас з Вар¬фо¬ло¬мі¬єм Іва¬но¬ви¬чем в по¬літ.
Пол¬ков¬ник по¬ба¬чив, що спе¬ре¬ду пус¬ті го¬лоб¬лі хо¬тів і сам ви¬плиг¬ну¬ти, та бу¬ло вже піз¬но, брич¬ка вже ле¬ті¬ла над яром на¬ці¬люю¬чись впа¬сти в бо¬літ¬це на дні. В своє¬му не¬дов¬го¬му по¬льо¬ті до ре¬чі, та¬ран¬тас зі¬ткнув¬ся зно¬ву з тою са¬мою во¬ро¬ною, яку в свій час два дня то¬му збив Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич, чим силь¬но її пе¬ре¬ля¬кав, ос¬кіль¬ки в той час по не¬бу та¬кі ве¬ли¬кі ре¬чі ще не лі¬та¬ли, чим не¬віль¬но й при¬му¬сив цю пта¬ху се¬ред сво¬їх вва¬жа¬тись бо¬же¬віль¬ним фі¬ло¬со¬фом, ос¬кіль¬ки піз¬ні¬ше, ко¬ли та во¬ро¬на роз¬по¬ві¬да¬ла про цей ви¬па¬док од¬но¬пле¬мін¬ни¬цям, їй ні¬хто не ві¬рив і всі ін¬ші во¬ро¬ни бра¬ли ту на сміх.
На¬ша брич¬ка з Вар¬фо¬ло¬міє¬мІ¬ва¬но¬ви¬чем плюх¬ну¬лась в оче¬рет роз¬дра¬ту¬вав¬ши жаб, видр та всіх ін¬ших жи¬те¬лів то¬го бо¬літ¬ця. Пол¬ков¬ник ви¬ліз з баг¬на і ви¬плю¬нув¬ши пу¬го¬лов¬ка, який вку¬сив йо¬го за гу¬бу про¬кри¬чав:
-Мі¬тяй, ско¬ти¬на! Бу¬деш до кін¬ця жит¬тя слу¬жи¬ти ме¬ні за¬дар¬ма!
На що той, ра¬дий, що зос¬тав¬ся ці¬лий єхид¬но по¬ду¬мав:
«Ага, раз так то я вам до¬б¬ря¬че на¬слу¬жу! Де за¬лі¬зе¬те Вар¬фо¬ло¬мію¬І¬ва¬но¬ви¬чу, там і злі¬зе¬те! Ви ще не знає¬те, хто та¬кий Мі¬тяй!»
В під¬твер¬джен¬ня ці¬єї дум¬ки го¬лос¬но під¬карк¬ну¬ла вже зна¬йо¬ма нам во¬ро¬на.

****

 Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬но¬ви¬ча з Мі¬тя¬єм пі¬діб¬рав на свою по¬воз¬ку Шмуль, ко¬ли про¬їджав те зло¬по¬луч¬не міс¬це. Пол¬ков¬ник са¬ме від ду¬ші гам¬се¬лив сво¬го ден¬щи¬ка, на що той в від¬по¬відь ли¬ше не¬за¬до¬во¬ле¬но бур¬чав, і на¬віть не ухи¬ляв¬ся, хо¬ча всі уда¬ри до¬лі під ви¬гля¬дом ку¬ла¬ків ха¬зя¬ї¬на зно¬сив сто¬їч¬но й фі¬ло¬соф¬ськи, ли¬ше пос¬ту¬по¬во на¬ко¬п¬люю¬чи злість на то¬го.
Ко¬ли при¬бу¬ли в гар¬ні¬зон, пол¬ков¬ник за¬ли¬шив Шму¬лей до¬жи¬да¬тись бі¬ля сво¬єї ха¬ти кан¬це¬ля¬рії, а сам на¬сам¬пе¬ред по¬ка¬зав свій зад ба¬бі Мот¬рі, кот¬ра за¬спо¬коюю¬чи ха¬зя¬ї¬на, на¬кла¬ла якусь мазь і та¬ку смер¬дю¬чу, що в Вар¬фо¬ло¬мія¬І¬ва¬но¬ви¬ча за¬крав¬ся сум¬нів, а чи мазь то, а чи ві¬до¬ма ре¬чо¬ви¬на, яка у всіх лю¬дей в аку¬рат і з то¬го са¬мо¬го хво¬ро¬го міс¬ця й ви¬хо¬дить. Про¬те все та¬ки до¬ві¬рив¬шись лі¬ку¬валь¬ни¬ці про¬мов¬чав.
Мот¬ря підв’язала йо¬го й до¬по¬мог¬ла вдяг¬ну¬ти но¬вий мун¬дир при¬мов¬ляю¬чи:
-Ай Вар¬хо¬ло¬мію Їва¬но¬ви¬чу, ай со¬ко¬ле ви наш! Ви за¬раз хоч під ві¬нець! За вас лю¬ба кра¬су¬ня по¬бі¬жить тіль¬ки свис¬ніть, й за ве¬ли¬ку честь ма¬ти бу¬де! А за¬док ваш до свай¬би за¬жи¬ве.
Той по¬прав¬ляю¬чи ве¬ли¬ку гу¬лю на шта¬нах від на¬мо¬та¬них пов’язок са¬ме на то¬му міс¬ці, при¬ка¬зу¬вав:
-До¬сить вже, на¬же¬нив¬ся так, що й сіс¬ти не в змо¬зі! А ну ста¬ра глянь, не ду¬же при¬міт¬но?
І він кру¬тивсь пе¬ред нею сво¬їм ти¬лом, а во¬на від¬по¬ві¬да¬ла:
-Та в та¬ко¬му ви¬гля¬ді ор¬ли¬ку ви наш, хоч на ба¬лу йти!
-Слу¬хай, ста¬ра пан¬чо¬ха, а що за кар¬га в лі¬сі жи¬ве?-за¬пи¬тав він по ча¬сі.
Ба¬ба Мот¬ря зди¬ву¬ва¬лась.
-Що за кар¬га? Не¬ма там ні¬ко¬го, а в лі¬сі жи¬ве чак¬лун один, ха¬рак¬тер¬ник з ха¬рак¬тер¬ни¬ків, Ва¬силь Вус зве¬ть¬ся, так той мо¬же в ко¬го за¬вгод¬но пе¬ре¬тво¬ри¬тись, та йо¬го вже літ з два¬дцять ні¬хто не ба¬чив,  мо¬же ма¬буть і вмер вже, хо¬ча й хо¬ди¬ли чут¬ки, що він не¬вми¬ру¬щий.
-Ка¬зоч¬ки якісь дур¬нень¬кі. Ви ма¬ло¬ро¬си, хоч і хит¬рі, та бай¬кам ві¬ри¬те не¬на¬че ді¬ти.-пхик¬нув пол¬ков¬ник.
Зреш¬тою за¬кін¬чив¬ши лі¬ку¬ван¬ня й ма¬кі¬яж, Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич ви¬рі¬шив при¬сту¬пи¬ти до справ. На¬сам¬пе¬ред він ви¬звав до се¬бе Ко¬пи¬ті¬на й ска¬зав то¬му:
-Ко¬пи¬тін, слу¬хай но сю¬ди, є спра¬ва. Жи¬ве в Хво¬стів¬ці та¬ка дів¬ка Оле¬ся, доч¬ка вдо¬ви Ка¬те¬ри¬ни, так ти то¬го, її по¬ви¬нен ареш¬ту¬ва¬ти.
В то¬го очі зро¬би¬лись від зди¬ву¬ван¬ня та¬кі ве¬ли¬чез¬ні, точ¬ні¬сінь¬ко не¬на¬че як в пе¬ре¬ля¬ка¬ної со¬ви.
-По¬ми¬луй, Вар¬фо¬ло¬мію¬І¬ва¬но¬ви¬чу, та що вам те дів¬ча зро¬би¬ло? Все се¬ло про¬ти се¬бе під¬ні¬ме¬мо!
-Ні¬чо¬го ти не ро¬зу¬мі¬єш Ба¬бу¬ї¬не¬По¬та¬по¬ви¬чу! А це ти ба¬чив?-І він зняв шта¬ни, по¬вер¬нувсь за¬дом і на¬гнув¬ся.
Від смо¬ро¬ду Мо¬ти¬ної ма¬зі Ко¬пи¬ті¬на не¬на¬че обу¬хом по го¬ло¬ві вда¬ри¬ли, а від ви¬гля¬ду то¬го пі¬кант¬но¬го міс¬ця, йо¬го аж під¬вер¬ну¬ло, бо та¬ко¬го він на¬віть на прус¬сь¬ко¬му фрон¬ті не ба¬чив. Те жа¬хіт¬тя, що з’явилось пе¬ред йо¬го очи¬ма не мог¬ло при¬сни¬тись ні в яко¬му кош¬мар¬но¬му сні.
-Ого! Так це все во¬на зро¬би¬ла?-зди¬ву¬вав¬ся Ко¬пи¬тін.
-Не во¬на, а друж¬ки її.
-Так мо¬же друж¬ків і тре¬ба ареш¬ту¬ва¬ти?
-Зви¬чай¬но! Тіль¬ки я не знаю хто во¬ни, бо бу¬ли в мас¬ках на¬че та¬ті(гра¬біж¬ни¬ки), і я їх не роз¬пі¬знав. Ко¬ли дів¬ча візь¬ме¬мо, ті са¬мі об’являться, не тре¬ба бу¬де тих роз¬бій¬ни¬ків і роз¬шу¬ку¬ва¬ти, а як не об’являться, то до¬пит з при¬стра¬стю вчи¬ни¬мо.
-А як во¬на справ¬ді не бу¬де зна¬ти хто то вам на¬ро¬бив.-Ко¬пи¬тін кив¬нув на зад пол¬ков¬ни¬ка, але Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич аж роз¬сер¬див¬ся.
-Так ти що ма¬йор, ду¬ма¬єш то ме¬ні про¬сто так за¬ра¬ди вті¬хи й смі¬ху  сіль¬ські хлоп¬ча¬ки на¬ро¬би¬ли, щоб без¬не¬вин¬но по¬глу¬ми¬ти¬ся? Ні! То був за¬ко¬лот й по¬ся¬ган¬ня на Ве¬ли¬ку Ро¬сій¬ську дер¬жа¬ву в ви¬гля¬ді її вір¬но¬го слу¬ги пол¬ков¬ни¬ка її Ім¬пе¬ра¬тор¬ської ве¬лич¬но¬сті Єли¬за¬ве¬ти гу¬сар¬сь¬ко¬го пол¬ку!
-Те¬пер яс¬но.-зго¬див¬ся Ко¬пи¬тін, -візь¬му роз’їзд ула¬нів і діс¬та¬ви¬мо ту Оле¬сю¬під арешт.
Пол¬ков¬ник бу¬ло зга¬дав Шму¬ля й йо¬го про¬хан¬ня, та по¬тім мах¬нув на це ру¬кою. «Хай сам роз¬би¬ра¬є¬ть¬ся зі сво¬ї¬ми спра¬ва¬ми»-по¬ду¬мав він, про¬те як по¬ка¬за¬ло май¬бут¬нє, спа¬ле¬на кор¬чма бу¬де Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу тіль¬ки на ру¬ку в ді¬лі з Га¬лею. Ко¬пи¬ті¬ну ж він стро¬го ще на¬ка¬зав.
-І щоб про це,-він мах¬нув ско¬са со¬бі на міс¬це ниж¬че спи¬ни,-Щоб ні¬хто а ні гу гу!
-Яс¬не ді¬ло Вар¬фо¬ло¬мію¬І¬ва¬но¬ви¬чу!-від¬по¬вів той, а сам по¬ду¬мав: «Аяк¬же! Що в вас з тим за¬дом, весь полк гу¬де вже як джме¬лі, бо ба¬чи¬ли вас, який ви при¬їха¬ли.»
-Не Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу, а па¬не пол¬ков¬ни¬ку!-по¬пра¬вив сер¬ди¬то вка¬зів¬кою наш Ікар сер¬ди¬то по¬ду¬мав¬ши: «Роз¬пус¬ти¬лись без ме¬не ох¬ла¬мо¬ни!»
Ко¬пи¬тін про¬мов¬чав, про¬те сам в свою чер¬гу по¬ду¬мав: «А наш го¬роб¬чик в ор¬ли¬ки пе¬ре¬тво¬рю¬є¬ть¬ся!», й гуч¬но хряс¬нув две¬ри¬ма.
               

Роз¬діл XVIII
                На¬пад.

Тим ча¬сом на¬ші ко¬за¬ки до¬пи¬ва¬ли ді¬жеч¬ку, яку діс¬тав Гри¬цько. Хміль¬не до¬по¬ма¬гає від¬во¬лік¬тись від про¬блем, хо¬ча са¬мих їх не ви¬рі¬шує, та й цьо¬му на¬ші ви¬пи¬во¬хи бу¬ли ра¬ді, ос¬кіль¬ки між ку¬ма¬ми зно¬ву на¬став мир і Се¬мен Ку¬ля вже не по¬ри¬вав¬ся се¬бе по¬рі¬ши¬ти.
-О! Вже ба¬чу хлоп¬ці, що го¬рі¬лоч¬ка на¬ша упо¬кої¬лась в нас май¬же вся, ос¬кіль¬ки дін¬це вид¬но.-ска¬зав Пет¬ро Вер¬ни¬ка¬мінь, ко¬ли в чер¬го¬вий раз пе¬ре¬хи¬ляв ба¬риль¬це для роз¬ли¬ву по ке¬ли¬хам.
-По¬ра, по¬ра вже їй сер¬деш¬ній.-про¬шам¬кав дід Сте¬пан.
Сот¬ник Лящ по¬пра¬вив шап¬ку, яку на¬тяг¬нув на го¬ло¬ву, щоб скри¬ти об¬ру¬бок осе¬лед¬ця, по¬тім ба¬дьо¬ро під¬смик¬нув сво¬го ко¬за¬цько¬го ву¬са й ка¬хик¬нув:
-Гри¬цюнь¬ку, хлоп¬чи¬ку мій, а ну візь¬ми га¬ма¬нець і зро¬би нам всім та¬ке са¬ме, що оце тіль¬ки но в ба¬риль¬ці  бу¬ло.-ді¬ло¬ви¬то по¬про¬хав він си¬на й то¬ва¬ри¬ст¬во схваль¬но за¬гу¬ло одоб¬рюю¬чи той ці¬ка¬вий про¬жект на най¬ближ¬че май¬бут¬нє.
Гриць на¬по¬го¬то¬ві пій¬мав мі¬ше¬чок кар¬бо¬ван¬ців, який ки¬нув бать¬ко й пі¬дір¬вав¬ся йти, як рап¬том на¬че грім з яс¬но¬го не¬ба всі по¬чу¬ли го¬лос Хво¬сти¬хи:
-Гос¬по¬ди! Та що ж це та¬ке! Де ха¬та, де гос¬по¬дар¬ст¬во?!-про¬лу¬нав її роз¬пач¬ли¬вий крик і всі здриг¬ну¬лись й про¬тве¬ре¬зі¬ли, ос¬кіль¬ки від¬ра¬зу спус¬ти¬лись з не¬ба на зем¬лю до дійс¬но¬сті. Ча¬ст¬ко¬ва ей¬фо¬рія від оп’яніння ми¬гом де й по¬ді¬ла¬ся, не¬на¬че її й не бу¬ло.
Ва¬силь Вов¬чий Хвіст по¬вер¬нувсь і по¬ба¬чив, що це при¬їха¬ла брич¬ка з жін¬кою й доч¬ка¬ми з ху¬то¬ра. Хво¬сти¬ха зіс¬ко¬чи¬ла з по¬воз¬ки й по¬біг¬ла на ру¬ї¬ни, а доч¬ки зди¬во¬ва¬но ди¬ви¬лись на все ве¬ли¬ки¬ми очи¬ма.
-Де, де все? Я так і зна¬ла, що цим все за¬кін¬чить¬ся,  Гос¬по¬ди за що ти нас так ка¬ра¬єш! Бід¬ні, бід¬ні на¬ші доч¬ки, бід¬ні ми!-по¬ча¬ла во¬на при¬чи¬та¬ти став¬ши на ко¬лі¬на на роз¬ва¬лях ха¬ти й пі¬діб¬рав¬ши шма¬ток ко¬лись гар¬но¬го роз¬ма¬льо¬ва¬но¬го гор¬щи¬ка.
Хво¬сту ста¬ло жаль дру¬жи¬ни і він пі¬ді¬йшов до неї і спро¬бу¬вав обій¬ня¬ти.
-Про¬бач Гор¬пин¬ко, так ви¬йш¬ло...
Та під¬ня¬ла очі й хи¬жо блим¬ну¬ла.
-Ви¬йш¬ло ка¬жеш? Хряк ти! Се¬бе тіль¬ки зна¬єш, сво¬їх то¬ва¬ри¬шів-п’яниць та своє че¬ре¬во не¬на¬сит¬не! Ось то¬бі!
І во¬на зі всі¬єї си¬ли вда¬ри¬ла шмат¬ком гор¬щи¬ка йо¬му по ло¬бі, так що тіль¬ки скал¬ки по¬си¬па¬лись і як ні в чо¬му не бу¬ва¬ло зно¬ву ста¬ла го¬ло¬си¬ти:
-Гос¬по¬ди, на¬ві¬що ти на¬го¬ро¬див ді¬тей та¬ким бать¬ком! Дру¬гі все для до¬му, до сво¬го гос¬по¬дар¬ст¬ва, а цей до¬чок сво¬їх крев¬них по віт¬ру пус¬ти¬ти хо¬че, без при¬да¬но¬го і жеб¬рач¬ка¬ми!
Хвіст вски¬пів.
-Зна¬єш що пла¬каль¬ни¬ця, від¬бу¬дую я ха¬ту, за¬ве¬ду ще біль¬ше гос¬по¬дар¬ст¬во, не все від¬ра¬зу!-по¬чав він обі¬ця¬ти й то¬ва¬ри¬ст¬во йо¬го під¬три¬ма¬ло го¬ло¬са¬ми.
-Від¬дбу¬дує, від¬бу¬дує і ми всі вам до¬по¬мо¬же¬мо!-по¬чу¬ли¬ся го¬ло¬си.
Хво¬сти¬ха бу¬ло за¬мовк¬ла, бо як¬раз пі¬ді¬йшли доч¬ки й по¬ча¬ли її вспо¬кою¬ва¬ти:
-Ма¬мо не плач, не бий та¬та, що вже по¬ро¬биш...
Хвіст тим ча¬сом про¬дов¬жу¬вав:
-По¬жи¬ве¬мо по¬ки на ху¬то¬рі, ні¬чо¬го особ¬ли¬во¬го, а ха¬ту зве¬де¬мо, не ха¬ту, а па¬лац, та¬ку, що й в Пе¬рер¬бур¬хі та¬кої ма¬зан¬ки не по¬ба¬чиш!
В цей час по¬чув¬ся якийсь го¬мін і ґвалт. Всі по¬вер¬ну¬ли го¬ло¬ви й по¬ба¬чи¬ли пле¬мін¬ни¬ка Хво¬ста Іван¬ка, який що¬ду¬ху біг до них і кри¬чав:
-Дядь¬ку Ва¬си¬лю, до¬по¬мо¬жіть!
Ва¬силь мит¬тє¬во ки¬нув¬ся на¬зу¬ст¬річ і пій¬мав ма¬ло¬го бі¬гу¬на.
-Що там тра¬пи¬лось Іван¬ку, з Ка¬те¬ри¬ною бі¬да? Та від¬хе¬кай¬ся бі¬до¬лаш¬ний.
Той швид¬ко за¬ти¬наю¬чись і зби¬ваю¬чись в мо¬ві по¬чав ка¬за¬ти.
-Дядь¬ку Ва¬си¬лю, мос¬ка¬лі Га¬ли¬ну хо¬чуть за¬ареш¬ту¬ва¬ти, а ма¬мо їм не дає і ве¬лі¬ла ме¬не пос¬ла¬ли до вас на по¬міч!
В Хво¬ста від та¬кої зві¬ст¬ки бро¬ви під¬ве¬ли¬ся, ос¬кіль¬ки біль¬шо¬го без¬глуз¬дя він не чув.
-Як Га¬ли¬ну, за що те дів¬ча?-про¬бур¬мо¬тів він, і рап¬том до ньо¬го ді¬йшло і він го¬лос¬но ви¬гук¬нув:-А ну хлоп¬ці, всі по ко¬ням і всю зброю бе¬ріть з со¬бою!
Ко¬за¬ки стре¬пе¬ну¬лись про¬га¬няю¬чи за¬лиш¬ки хме¬лю і ті в яких не прип¬ну¬ті, по¬ча¬ли під¬зи¬ва¬ти сво¬їх ко¬ней. Ко¬ні ро¬зу¬мію¬чи важ¬ли¬вість си¬туа¬ції, швид¬ко пі¬ді¬йшли, ко¬жен до сво¬го ха¬зя¬ї¬на. Ті пе¬ре¬ві¬рив¬ши аму¬ні¬цію, осід¬ла¬ли їх і пос¬ка¬ка¬ли всі за Хво¬стом, на шля¬ху на¬би¬ваю¬чи роз¬ря¬дже¬ні ніч¬чю в ба¬та¬лії з чор¬та¬ми піс¬то¬лі.
-Ех, жаль по¬ро¬ху ма¬ло.-по¬жал¬ку¬вав Пет¬ро Вер¬ни¬ка¬мінь, ко¬ли во¬ни ска¬ка¬ли до ха¬ти Ка¬те¬ри¬ни.
Ко¬ли во¬ни при¬бу¬ли ту¬ди, то по¬ба¬чи¬ли до¬б¬рий за¬гін ула¬нів, що туп¬цю¬вавсь в її дво¬рі в не¬рі¬шу¬чо¬сті, ос¬кіль¬ки вдо¬ва зай¬ня¬ла в ха¬ті обо¬ро¬ну ви¬ста¬вив¬ши з вік¬на ар¬ке¬буз, кот¬рий вид¬но збе¬рі¬гавсь на всяк ви¬па¬док  і за¬ли¬шивсь від чо¬ло¬ві¬ка.
А тра¬пи¬лось ось, що: Ча¬сом ра¬ні¬ше, як тіль¬ки за¬гін ула¬нів при¬був на міс¬це, Ка¬те¬ри¬на са¬ме по¬ра¬ла¬ся бі¬ля ху¬до¬би і їй до¬по¬ма¬га¬ли Оле¬ся з ма¬лим Іван¬ком. Рап¬том во¬ни по¬чу¬ли го¬лос¬ний гав¬кіт їх¬ньо¬го пса Куд¬лая, кот¬рий три¬вож¬но всі¬ма си¬ла¬ми по¬ри¬вавсь не про¬пус¬ти¬ти не¬про¬ха¬них гос¬тей. Ка¬те¬ри¬на ви¬гля¬ну¬ла в ві¬ко¬неч¬ко й по¬ба¬чи¬ла, що весь двір в оз¬броє¬них верш¬ни¬ках. Вір¬ний пес на¬ма¬гавсь цап¬ну¬ти то за но¬ги ко¬ням, то під¬ска¬ку¬вав до ніг во¬як, кот¬рі їх ви¬со¬ко під¬ги¬на¬ли пиль¬ную¬чи йо¬го вку¬си.
-А це, що за по¬вен двір не¬про¬ха¬них гос¬тей, що їм в нас тре¬ба?-зди¬ву¬ва¬лась во¬на.
-Ой ма¬мо! Вид¬но, це по ме¬не, за то¬го пол¬ков¬ни¬ка.-зойк¬ну¬ла Оле¬ся.
-Гос¬по¬ди, та що ж ти бі¬до¬ла¬ша зро¬би¬ла? Це ж йо¬го тре¬ба на¬ка¬за¬ти за те , що ви¬крав те¬бе ми¬мо тво¬єї во¬лі.
-Та ма¬буть Ва¬силь¬ко пом¬стив¬ся то¬му Ли¬за¬ку за ме¬не.
Ка¬те¬ри¬на три¬вож¬но гля¬ну¬ла на доч¬ку.
-Ой ді¬ти, ді¬ти, вид¬но бі¬ді бу¬ти...
Тим ча¬сом на дво¬рі ґвалт від гос¬тей ли¬ше збіль¬шу¬вав¬ся.
-Ха¬зяй¬ка!-кри¬чав Ко¬пи¬тін, -А ну по¬ка¬зуй свою доч¬ку, ми її ареш¬ту¬ва¬ти бу¬де¬мо!
Про¬лу¬нав сміх верш¬ни¬ків і по¬си¬па¬лись саль¬ні жар¬ти.
-І не тіль¬ки! Й те¬бе, як¬що хо¬чеш теж ареш¬ту¬ва¬ти бу¬де¬мо!
Гар¬ні¬зо¬ні во¬яки вид¬но бу¬ли вже до¬сить п’яненькі, про що свід¬чи¬ла їх¬ня схиль¬ність до без¬глуз¬дих ве¬се¬ло¬щів.
-А ну по¬ка¬зуй се¬бе та доч¬ку свою, по¬вою¬є¬мо зі спід¬ни¬ця¬ми!-ре¬го¬та¬ли ула¬ни.
Та¬ка їх¬ня по¬ве¬дін¬ка ні¬чо¬го доб¬ро¬го не пе¬ред¬ві¬ща¬ла й Оле¬ся за¬пи¬та¬ла в ма¬те¬рі:
-Ма¬мо, мо¬же ви¬пус¬ти¬мо на них Хрю¬ка Хря¬ко¬ви¬ча?
-О, да¬вай¬те, да¬вай¬те ви¬пус¬ти¬мо Хря¬ко¬ви¬ча, за¬раз він їм всім за¬дасть!-Ви¬гук¬нув Іван¬ко
Хрюк Хря¬ко¬вич був ве¬ле¬тен¬ський сі¬кач, кот¬рий ще ма¬лень¬ким по¬ро¬сят¬ком зна¬йшла Ка¬те¬ри¬на з діть¬ми в лі¬сі. Вид¬но їх¬ня ма¬тір за¬ги¬ну¬ла на по¬лю¬ван¬ні і во¬ни за¬бра¬ли йо¬го до се¬бе до¬до¬му жи¬ти. З ча¬сом цей ку¬мед¬ний ма¬люк, улюб¬ле¬нець всіх, ви¬ріс в ве¬ле¬тен¬сь¬ко¬го ка¬ба¬на, куд¬ла¬то¬го з гус¬тою во¬вною й ду¬же лю¬то¬го та страш¬но¬го на ви¬гляд в яко¬го до то¬го ж хи¬жо стир¬ча¬ли ве¬ле¬тен¬ські ік¬ла. Крім ньо¬го в Ка¬те¬ри¬ни бу¬ли й ін¬ші сви¬ні, про¬те йо¬го три¬ма¬ли зав¬жди ок¬ре¬мо, ос¬кіль¬ки він не ду¬же по¬люб¬ляв га¬лас¬ли¬ве то¬ва¬ри¬ст¬во сви¬нок, кот¬рі сво¬ї¬ми пус¬ти¬ми без¬кі¬неч¬ни¬ми ба¬лач¬ка¬ми дра¬ту¬ва¬ли йо¬го і не да¬ва¬ли зо¬се¬ре¬ди¬тись над ве¬ли¬ки¬ми фі¬ло¬соф¬сь¬ки¬ми пи¬тан¬ня¬ми, кот¬рі йо¬го тур¬бу¬ва¬ли. Не¬зва¬жаю¬чи на те, що з усі¬ма в до¬мі він був по¬кір¬ний і слух¬ня¬ний, на¬справ¬ді Хрюк Хря¬ко¬вич взяв на се¬бе ша¬нов¬ну мі¬сію охо¬ро¬ни ра¬зом з Куд¬ла¬єм до¬му вдо¬ви, а ос¬кіль¬ки та¬кий охо¬рон¬ник , ко¬ли під¬ріс всіх від¬ля¬ку¬вав, то йо¬го по¬ча¬сти дер¬жа¬ли в саж¬ку і лиш зрід¬ка ви¬пус¬ка¬ли по¬ба¬ви¬тись в двір з Куд¬ла¬єм та ін¬ши¬ми пос¬то¬яль¬ця¬ми.
Пі¬сля тих слів Іван¬ка, Ка¬те¬ри¬на гля¬ну¬ла на ді¬тей й від¬по¬ві¬ла:
-Ні ді¬ти, спо¬чат¬ку тре¬ба з ни¬ми по¬го¬во¬ри¬ти, а по¬вою¬ва¬ти ми зав¬жди встиг¬не¬мо!
В цей час на дво¬рі про¬лу¬нав по¬ст¬ріл з піс¬то¬ля. Це ма¬буть ко¬мусь з не¬про¬ха¬них гос¬тей по¬чи¬нав ури¬ва¬тись тер¬пець. Жін¬ка пе¬ред¬чу¬ваю¬чи , що мо¬же тра¬пи¬тись ли¬хо, від¬ста¬ви¬ла від¬ра й ви¬гля¬нув¬ши на двір з са¬рая, ска¬за¬ла ді¬тям:
-А ну Оле¬сю, швид¬ко че¬рез кур¬ник до ха¬ти, й діс¬тань бать¬ко¬ві руш¬ни¬ці. По¬рох са¬ма зна¬єш де, тре¬ба їх за¬ря¬ди¬ти, ти вмі¬єш, то са¬ма зро¬би це, і че¬кай на ме¬не. А ти Іван¬ко що¬ду¬ху го¬ро¬да¬ми до дядь¬ка Ва¬си¬ля, й дядь¬ка Се¬ме¬на й гу¬кай їх на по¬міч. Зро¬зу¬мі¬ли ді¬ти? Да¬вай¬те шви¬день¬ко, а я пі¬ду гос¬тей зу¬ст¬рі¬ча¬ти.
Ко¬ли ді¬ти ниш¬ком роз¬біг¬лись, во¬на ви¬йш¬ла з са¬рая, взя¬ла ру¬ки в бо¬ки й за¬пи¬та¬ла:
-Що вам тре¬ба?
Ті по¬ба¬чи¬ли гар¬ну жін¬ку й при¬тих¬ли, на¬пе¬ред ви¬ї¬хав Ко¬пи¬тін.
-Слу¬хай сю¬ди ко¬зач¬ка, ми от¬ри¬ма¬ли указ па¬на пол¬ков¬ни¬ка на арешт тво¬єї доч¬ки.
Ка¬те¬ри¬на го¬лос¬но за¬смія¬лась.
-І це, щоб за¬ареш¬ту¬ва¬ти бід¬ну си¬ро¬ту , яка без бать¬ка жи¬ве, тре¬ба всім вій¬ськом їха¬ти?-І во¬на го¬лос¬но пря¬мо їм в об¬лич¬чя за¬ре¬го¬та¬ла.
Тим ста¬ло тро¬хи нія¬ко¬во і Ко¬пи¬тін по¬ду¬мав: «А й справ¬ді, що ми всім ка¬га¬лом сю¬ди? Дос¬тат¬ньо бу¬ло б яко¬гось по¬ру¬чи¬ка при¬сла¬ти.»
-Ти то¬го, не ду¬же смійсь, а то й те¬бе за¬ареш¬тує¬мо!-по¬чав бу¬ло ма¬йор, та Ка¬те¬ри¬на так гля¬ну¬ла на ньо¬го, що аж кінь під тим тро¬хи по¬зад¬ку¬вав.
-А тіль¬ки по¬про¬буй¬те! Ви спо¬чат¬ку ска¬жіть за що бід¬не дів¬ча за¬би¬рає¬те під вар¬ту? Що во¬на мог¬ла вам та¬ко¬го на¬ро¬би¬ти? І хто дав вам та¬ке пра¬во на арешт, адже ви тут ли¬ше гос¬ті!
-За те за¬би¬рає¬мо, що во¬на не¬ро¬зум¬на під¬ня¬ла ру¬ку на Її Ім¬пе¬ра¬тор¬ської ве¬лич¬но¬сті  кін¬но¬го пол¬ка па¬на пол¬ков¬ни¬ка!-ви¬гук¬нув в своє оп¬рав¬до¬ву¬ван¬ня Ко¬пи¬тін, а сам по¬ду¬мав: «Тю ти, і не хо¬тів, а збре¬хав!», -бо пе¬ред очи¬ма йо¬го до сих пір мая¬чив жах¬ли¬вий зад Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬но¬ви¬ча.
-Що то за пол¬ков¬ник, як¬що ма¬ле дів¬ча йо¬го об¬ра¬зи¬ти мо¬же!-ви¬гук¬ну¬ла во¬на від¬хо¬дя¬чи до ха¬ти.
-Ти по¬мен¬ше ба¬зі¬кай, а кра¬ще гу¬кай свою доч¬ку!-за¬гроз¬ли¬во по¬чав на¬їджа¬ти на неї на своє¬му ко¬ню Ко¬пи¬тін.
Ка¬те¬ри¬на на¬су¬пи¬ла бро¬ви й так гріз¬но гля¬ну¬ла на ма¬йо¬ра, що той так по¬хит¬нувсь, що ле¬д¬ве в сід¬лі втри¬мавсь.
-З яких це пір, мос¬ка¬лі арешт чи¬нять, в нас ще вам як ві¬до¬мо своє са¬мо¬вря¬ду¬ван¬ня, да¬вай¬те че¬рез сіль¬сь¬ко¬го го¬ло¬ву ді¬йте і ану геть з мо¬го дво¬ру!-Ви¬гук¬ну¬ла во¬на то¬му в ві¬чі і Ко¬пи¬тін по¬ду¬мав: «А кля¬та ба¬ба та¬ки пра¬ва, не зов¬сім по за¬ко¬ну ви¬йш¬ло! Та все ж, як йо¬го інак¬ше, нія¬кий го¬ло¬ва не пі¬де на та¬ку зго¬ду на арешт.», -а сам ска¬зав:
-В мо¬їй осо¬бі ти ли¬ше ба¬чиш ви¬ко¬ную¬чо¬го во¬лю ви¬що¬го за ме¬не. Ми є власть ца¬ри¬ці на¬шої і не¬по¬кір¬ність ме¬ні-це не¬по¬кір¬ність го¬су¬да¬ри¬ні на¬шої Все¬ро¬сій¬ської.
Ка¬те¬ри¬на по¬ду¬ма¬ла: «В цьо¬му ді¬лі вид¬но без Хрю¬ка Хря¬ко¬ви¬ча не обій¬тись! Не хо¬ті¬лось, так спо¬ну¬ка¬ють мос¬ка¬лі кля¬ті! Ну пі¬до¬ж¬діть, ось за¬раз от¬ри¬має¬те!», а са¬ма ска¬за¬ла:
-Я всьо¬го лиш бід¬на вдо¬ва і ди¬ти¬на в ме¬не це ли¬ше сла¬бе дів¬ча, не ро¬зу¬мію на ві¬що її пот¬ріб¬но під арешт і ні¬чо¬го не знаю.
-Так ти хо¬лоп¬ка від¬мов¬ля¬єш¬ся ви¬ко¬ну¬ва¬ти роз¬по¬ря¬джен¬ня па¬на пол¬ков¬ни¬ка?-лю¬то, з ви¬зо¬вом в го¬ло¬сі ви¬гук¬нув Ко¬пи¬тін.
-Я не хо¬лоп¬ка, а віль¬на ко¬зач¬ка й вдо¬ва!-гор¬до від¬по¬ві¬ла жін¬ка і хо¬ті¬ла до¬ба¬ви¬ти: «Це в вас в Мос¬ко¬вії хо¬ло¬пи, а в нас лю¬ди до¬по¬ки віль¬ні!», про¬те про¬мов¬ча¬ла, бо це бу¬ло б над¬то ви¬зив¬но, а на¬то¬мість ска¬за¬ла:-Те, що ви ка¬же¬те я ні чо¬го не знаю і зна¬ти не хо¬чу. Це мій двір і я хо¬чу за¬раз ви¬пус¬ти¬ти ка¬бан¬чи¬ка по¬гу¬ля¬ти, а ви за¬ва¬жа¬ти¬ме¬те, то¬му про¬шу вас ви¬їз¬діть з дво¬ру.-Ска¬за¬ла во¬на роз¬губ¬ле¬ним во¬якам і пі¬шла від¬чи¬ня¬ти са¬жок.
Ко¬пи¬тін не че¬кав та¬кої но¬вої ек¬зер¬ці¬її, то¬му ли¬ше мовч¬ки ди¬вивсь, як жін¬ка від¬чи¬ни¬ла за¬го¬род¬ку і пе¬ред ула¬на¬ми з’явилось якесь ве¬ле¬тен¬ське чу¬до¬ви¬сько. В кож¬но¬го з пе¬ре¬ля¬ку май¬ну¬ло в го¬ло¬ві, що це сам Вель¬зе¬вул об’явивсь на світ бо¬жий, на¬стіль¬ки стра¬хіт¬ли¬вим був ви¬гляд сі¬ка¬ча. Хрюк Хря¬ко¬вич пиль¬но чув всю роз¬мо¬ву над¬во¬рі і був го¬то¬вий прий¬ти на по¬міч улюб¬ле¬ній ха¬зяй¬ці і її ді¬тям. Для цьо¬го ще в саж¬ку він по¬тер¬ся об шор¬ст¬ку¬ва¬ті сті¬ни й роз¬куд¬лав свою во¬вну так, що са¬ма б Ка¬те¬ри¬на йо¬го те¬пер не роз¬піз¬на¬ла. По¬тім ви¬ва¬ляв¬ся в пір’ї, кот¬ро¬го в саж¬ку бу¬ло до¬сить, ос¬кіль¬ки мав ліп¬шо¬го то¬ва¬ри¬ша пів¬ня, кот¬рий в то¬го зав¬жди бу¬вав в гос¬тях і во¬ни час¬тень¬ко ко¬ро¬та¬ли ве¬чо¬ри і на¬при¬кін¬ці зро¬бив со¬бі са¬мий лю¬тий ви¬гляд, який тіль¬ки міг. До¬да¬мо, що ще в ньо¬го бу¬ла гріз¬на зброя ік¬ла, кот¬рі, як два ята¬га¬на тир¬ча¬ли не¬при¬род¬но за¬гну¬ті, гос¬трі і ве¬ле¬тен¬ські.
Ко¬ли ко¬ні по¬ба¬чи¬ли Хрю¬ка Хря¬ко¬ви¬ча, то па¬ніч¬но за¬ір¬жа¬ли, ос¬кіль¬ки все не¬зро¬зу¬мі¬ле, та¬ке лю¬те і страш¬не мог¬ло ви¬зва¬ти ли¬ше жах. Ула¬ни са¬мі ос¬тов¬пі¬ли і від стра¬ху спо¬чат¬ку не мог¬ли по¬во¬рух¬ну¬тись, а в де¬ко¬го на¬віть від то¬го, що во¬лос¬ся під¬ня¬ло¬ся диб¬ки по¬па¬да¬ли три¬ву¬хи.
«Бо¬же мій! Що це та¬ке, та це сам са¬та¬на!»-май¬ну¬ло в го¬ло¬ві Ко¬пи¬ті¬на,-«Ко¬го це ви¬пус¬ти¬ла та кля¬та ба¬ба, Їй бо¬гу відь¬ма! Що за чу¬до¬ви¬сько, та во¬но мит¬тю нас всіх по¬роз¬ди¬рає!»-па¬ніч¬но ду¬мав він і не знав, що йо¬го ро¬би¬ти, але на по¬міч при¬йш¬ли вір¬ні ко¬ні. Во¬ни ж бо стоя¬ли на зем¬лі, тоб¬то ближ¬че до сі¬ка¬ча і мож¬ли¬вість бу¬ти жерт¬ва¬ми їм яв¬но не ім¬по¬ну¬ва¬ла, то¬му во¬ни спо¬чат¬ку по¬зад¬ку¬ва¬ли, а по¬тім, ко¬ли Хрюк Хря¬ко¬вич на¬стов¬бур¬чив¬ся і що¬си¬ли го¬лос¬но за¬кри¬чав та¬ким кри¬ком, що ма¬буть на¬віть мерт¬вих по¬бу¬див, во¬ни па¬ніч¬но роз¬вер¬ну¬лись і з ула¬на¬ми на спи¬нах по¬ча¬ли вті¬ка¬ти хто ку¬ди в різ¬ні бо¬ки.
Хрюк Хря¬ко¬вич спо¬чат¬ку роз¬гу¬бив¬ся, ос¬кіль¬ки не очі¬ку¬вав від¬ра¬зу на та¬ку ре¬ак¬цію, та це вам ска¬жу й не див¬но, ос¬кіль¬ки в саж¬ку не бу¬ло люс¬тер¬ка і він не ба¬чив який він є на¬справ¬ді страш¬ний. Та це й на кра¬ще, а то і сам мож¬ли¬во б зля¬кав¬ся. Та¬ким чи¬ном, він ли¬ше ди¬вивсь на па¬ніч¬ну вте¬чу спин і кін¬ських хво¬стів, що від¬да¬ля¬ли¬ся, а по¬тім ви¬рі¬шив за¬крі¬пи¬ти ус¬піх і ви¬брав для пер¬со¬наль¬но¬го пе¬ре¬слі¬ду¬ван¬ня Ко¬пи¬ті¬на, кот¬ро¬го від¬ра¬зу ви¬ді¬лив по мун¬ди¬ру, як го¬лов¬но¬го. Він зно¬ву гуч¬но й за¬гроз¬ли¬во про¬кри¬чав і ки¬нув¬ся за ним вслід.
«Що це, що це?»-з не¬ви¬мов¬ним жа¬хом ду¬мав Ко¬пи¬тін уті¬каю¬чи,-«Гос¬по¬ди, во¬но за мною го¬нить¬ся!»- зро¬зу¬мів він по гуч¬но¬му ри¬ку й гли¬бо¬ко¬му ди¬хан¬ню Хря¬ко¬ви¬ча. Він гля¬нув на¬зад і по йо¬го спи¬ні по¬біг¬ли ко¬маш¬ки, бо очі пе¬ре¬слі¬ду¬ва¬ча хи¬жо на¬ли¬лись кров’ю і йо¬му зда¬ло¬ся, що йо¬го сер¬це ви¬ско¬чить з гру¬дей, то¬му він що¬си¬ли під¬стьо¬бу¬вав ко¬ня, кот¬ро¬му це й не бу¬ло пот¬ріб¬не, бо той сам на¬ля¬ка¬ний був не мен¬ше.
Хря¬ко¬вич гнав Ко¬пи¬ті¬на до са¬мо¬го  Хо¬лод¬но¬го лі¬су і тут тра¬пи¬ла¬ся та¬ка ока¬зія: Ко¬ли вті¬ка¬чі і пе¬ре¬слі¬ду¬вач за¬гли¬би¬лись в ха¬щі, Ко¬пи¬тін зро¬зу¬мів, що чу¬до¬ви¬сько йо¬го на¬здог¬на¬ло і за¬раз роз¬тер¬зає. То¬му ко¬ли на шля¬ху під¬вер¬ну¬лась ни¬зька гіл¬ка тов¬сте¬лез¬но¬го ду¬ба, він ря¬тую¬чись на всьо¬му хо¬ду вспів вче¬пи¬тись на неї і за¬ви¬сну¬ти, про¬те не¬на¬дов¬го, бо мо¬гут¬ня си¬ла жа¬ху мо¬мен¬таль¬но до¬по¬мог¬ла йо¬му ви¬ско¬чи¬ти до вер¬хів¬ки де¬ре¬ва. Хрюк Хря¬ко¬вич не очі¬ку¬вав¬ши та¬ко¬го по¬во¬ро¬ту, не встиг по¬вер¬ну¬тись і сам і зі всі¬єї швид¬ко¬сті на¬ле¬тів¬ши на дуб встряг в стов¬бу¬рі ік¬ла¬ми, та так силь¬но та гли¬бо¬ко, що був не в змо¬зі звіль¬ни¬тись.
Ко¬пи¬тін спо¬чат¬ку не зро¬зу¬мів та¬ко¬го по¬да¬рун¬ку до¬лі і ліз на вер¬хів¬ку, аж по¬ки дві міс¬це¬ві біл¬ки, жит¬ло кот¬рих він пот¬ри¬во¬жив, не по¬ку¬са¬ли йо¬го за паль¬ці. Від не¬спо¬ді¬ва¬ної бо¬лі він ви¬пус¬тив з рук ті гіл¬ки за кот¬рі три¬мав¬ся і по¬чав гуч¬но во¬лаю¬чи па¬да¬ти до¬ни¬зу. Так тра¬пи¬лось, що про¬ле¬тів¬ши чи¬ма¬ло геп¬нувсь пря¬мо на спи¬ну Хрю¬ка Хря¬ко¬ви¬ча і з жа¬хом вче¬пив¬шись то¬му за во¬ло¬ся. Від¬чув¬ши, що тра¬пи¬лось най¬страш¬ні¬ше й він на то¬му зві¬ро¬ві , Ко¬пи¬тін що є си¬ли не¬при¬род¬ньо за¬во¬лав. Всім ві¬до¬мо, що сви¬ні не в змо¬зі пі¬ді¬йма¬ти го¬ло¬ви, то¬му ас¬тро¬но¬мія для них нау¬ка до¬сить мі¬фіч¬на, ос¬кіль¬ки не¬бо во¬ни по¬ба¬чать ли¬ше на ма¬люн¬ках, так і наш сі¬кач, не¬взмо¬зі під¬ня¬ти го¬ло¬ву й про¬слід¬ку¬ва¬ти ку¬ди по¬дів¬ся вті¬кач спо¬чат¬ку й не зро¬зу¬мів, що тра¬пи¬лось, де той по¬дів¬ся і чо¬му він за¬стряг. Та ко¬ли щось важ¬ке, крик¬ли¬ве й чіп¬ку¬че ні з то¬го ні з сьо¬го зва¬ли¬лось йо¬му з не¬ба, то не на жарт йо¬го та¬кож пе¬ре¬ля¬ка¬ло і наш ка¬бан з жа¬ху так мо¬тиль¬нув го¬ло¬вою, що від¬ра¬зу ви¬рвавсь з по¬ло¬ну ду¬ба. Да¬вай¬те не бу¬де¬мо су¬ди¬ти на¬шо¬го ге¬роя су¬во¬ро, ос¬кіль¬ки все не¬зро¬зу¬мі¬ле , як ми ка¬за¬ли, зав¬жди ля¬кає, а те, впа¬ло йо¬му на спи¬ну, він роз¬ці¬нив за на¬пад, кот¬рий від¬був¬ся для ньо¬го впер¬ше і яко¬го він ні¬як не очі¬ку¬вав. Крім то¬го йо¬му бу¬ло не¬ві¬до¬ме те, що си¬ді¬ло в ньо¬го на спи¬ні і що¬си¬ли во¬ла¬ло. Пер¬ший раз в жит¬ті Хрю¬ком Хря¬ко¬ви¬чем ово¬ло¬дів жах і ска¬же¬мо, що не¬ві¬до¬мо в ко¬го, в ньо¬го, чи в йо¬го верш¬ни¬ка він був біль¬ший і ка¬бан що¬си¬ли за¬кри¬чав¬ши ки¬нувсь що¬ду¬ху ті¬ка¬ти ку¬ди но¬ги не¬суть.
Ко¬пи¬тін, щоб не впа¬сти що¬си¬ли вхо¬пивсь за ву¬ха ка¬ба¬на і той з пе¬ре¬ля¬ку ще більш за¬кри¬чав і під¬дав па¬ру своє¬му хо¬до¬ві. Не¬ви¬мов¬ний страх, що за¬во¬ло¬дів цим тан¬де¬мом під¬пи¬ту¬вав¬ся один від од¬но¬го і що Ко¬пи¬тін, що Хрюк Хря¬ко¬вич чим да¬лі, тим дуж¬че боя¬лись і тряс¬лись на¬че в ли¬хо¬ман¬ці . Ка¬бан вба¬чав по¬ря¬ту¬нок в ще біль¬шій швид¬ко¬сті, на¬ма¬гаю¬чись не¬на¬че цим по¬збу¬тись не¬ві¬до¬ме в се¬бе на за¬грив¬ку, а ма¬йор зці¬пив¬ши зу¬би і за¬плю¬щив¬ши очі без¬дум¬но вче¬пивсь в той за¬гри¬вок не¬на¬че в свій по¬ря¬ту¬нок. Що сто¬су¬є¬ть¬ся Хря¬ко¬ви¬ча, то кров з жа¬ху за¬ли¬ла йо¬му очі і він ті¬кав на¬про¬лом че¬рез ку¬щі і ями не¬на¬че слі¬пий, зла¬мую¬чи на своє¬му шля¬ху на¬віть не¬ве¬ли¬кі де¬рев¬ця. Так він до¬біг до гли¬бо¬ко¬го яру, на греб¬ні яко¬го рос¬ла по¬кру¬че¬на со¬сна, а на дні бу¬ло бо¬ло¬то, са¬ме те в яке був по¬пав пол¬ков¬ник тіль¬ки з ін¬шо¬го кін¬ця. Ос¬кіль¬ки він не ба¬чив пе¬ред со¬бою до¬ро¬гу, а в сви¬ней це й так ви¬хо¬дить по¬га¬но, то¬му що Бог дав їм очі по бо¬кам, то він по пов¬ній швид¬ко¬сті вда¬рив¬ся ло¬бом об ту со¬сну, та так , що ма¬йор не втри¬ма¬вя і пе¬ре¬ле¬тів¬ши ка¬ба¬на че¬рез го¬ло¬ву по¬ле¬тів на дно яру в бо¬ло¬то, а Хрюк Хря¬ко¬вич від уда¬ру за¬бив со¬бі па¬мо¬ро¬ки і втра¬тив сві¬до¬мість.
Ко¬пи¬тін же від¬крив очі в по¬віт¬рі і тре¬ба та¬ко¬му тра¬пи¬тись зно¬ву на шля¬ху йо¬го по¬льо¬ту по¬па¬ла¬ся та са¬ма зна¬йо¬ма нам во¬ро¬на, кот¬ра ма¬ла не¬обе¬реж¬ність про¬лі¬та¬ти ми¬мо і наш бра¬вий ма¬йор збив її сво¬їм ті¬лом й та пе¬ре¬ля¬ка¬на не на жарт што¬по¬ром пі¬шла до ни¬зу в бо¬ло¬то. По¬тім та во¬ро¬на вва¬жа¬лась бо¬же¬віль¬ною, ко¬ли по¬чи¬на¬ла роз¬по¬відь про свої при¬го¬ди і всі ін¬ші во¬ро¬ни тіль¬ки ро¬би¬ли ви¬гляд, що їй ві¬рять, а са¬мі ниш¬ком з неї на¬смі¬ха¬лись.Во¬да мит¬тє¬во при¬ве¬ла її до тя¬ми, як по¬ряд плюх¬нув¬ся верх но¬га¬ми Ко¬пи¬тін, а ос¬кіль¬ки рот йо¬го був від¬кри¬тий, то вже в бо¬ло¬ті він ним цап¬нув якусь жа¬бу й ви¬пад¬ко¬во ту не¬щас¬ну ковт¬нув.
Тим ча¬сом ула¬ни, яких ко¬ні роз¬не¬сли по різ¬ним сто¬ро¬нам, при¬шпо¬ри¬ли їх і пос¬ту¬по¬во по¬вер¬ну¬лись на по¬чат¬ко¬ве міс¬це, а ос¬кіль¬ки всі бу¬ли лю¬ди вій¬сь¬ко¬ві і ко¬ман¬ди¬ра не бу¬ло, то ли¬ше не¬рі¬шу¬че туп¬цю¬ва¬лись очі¬кую¬чи то¬го. Ко¬ли во¬ни по¬ча¬ли вер¬та¬ти¬ся на міс¬це по¬пе¬ред¬ньої дис¬ло¬ка¬ції, Ка¬те¬ри¬на з доч¬кою за¬чи¬ни¬лась в ха¬ті й ви¬ста¬ви¬ла са¬мо¬пал з вік¬на при¬гро¬зив¬ши во¬якам.
-Тіль¬ки спро¬буй¬те на¬бли¬зи¬тись, від¬ра¬зу от¬ри¬має¬те ку¬лю в ло¬ба.
Та ті й не на¬ма¬га¬лись без ма¬йо¬ра щось ро¬би¬ти.
В цей час з’явився Ва¬силь¬ко з дво¬ма сво¬ї¬ми дру¬зя¬ми, які то¬ді до¬по¬ма¬га¬ли йо¬му по¬ло¬ни¬ти й пом¬сти¬тись пол¬ков¬ни¬ко¬ві. Во¬ни при¬йш¬ли зда¬ва¬тись в по¬лон доб¬ро¬віль¬но, ос¬кіль¬ки по се¬лу до них ді¬йшла вся суть кон¬флік¬ту. Ва¬силь¬ко ви¬сту¬пив на пе¬ред до верш¬ни¬ків і ска¬зав.
-Я у всьо¬му ви¬нен, ме¬не бе¬ріть, а Оле¬сю об¬лиш¬те в спо¬кої!
Ко¬ли він це ви¬гук¬нув з ха¬ти ви¬ле¬ті¬ла Оле¬сяз кри¬ком:
-Я з то¬бою ко¬ха¬ний!-І ста¬ла по¬ряд пе¬ред ула¬на¬ми.
Ка¬те¬ри¬на в свою чер¬гу :
-Ку¬ди ти доч¬ко! А ну по¬вер¬нись до ма¬те¬рі!
Та та ли¬ше об¬ня¬ла Ва¬си¬ля й за¬пла¬кав¬ши ска¬за¬ла:
-Я, я у всьо¬му вин¬на, Це за ме¬не все по¬ча¬лось!
-Та хі¬ба ж ти хо¬ті¬ла, щоб те¬бе кра¬ли? Ді¬ти, ді¬ти, а ну шви¬день¬ко ідіть в ха¬ту!-ви¬гук¬ну¬ла Ка¬те¬ри¬на й ви¬йш¬ла з ма¬зан¬ки.
 Ула¬ни ли¬ше гли¬па¬ли очи¬ма ні¬чо¬го не ро¬зу¬мію¬чи і ні¬чо¬го не на¬ма¬гаю¬чись зро¬би¬ти. Якийсь по¬ру¬чик ли¬ше не¬рі¬шу¬че про¬ка¬зав:
-Я то¬го... На¬то¬мість ток¬мо ми ні¬чо¬го то¬го йо¬го не знає¬мо, бо є тіль¬ки суть то¬го... Її ім¬пе¬ра¬тор¬ської ве¬лич¬но¬сті то¬го йо¬го кі¬но¬го пол¬ку ула¬ни ми є суть і всі¬ля¬кі та¬кі спра¬ви є то¬го суть, що... Пан ма¬йор знає цих справ суть то¬го йо¬го, а ми ли¬ше суть ула¬ни!- ви¬гук¬нув чо¬мусь го¬лос¬но під кі¬нець він і бун¬дюч¬но від¬вів по¬гляд.
В цей са¬ме час всі по¬чу¬ли ту¬піт кін¬ських ко¬пит і не¬вдов¬зі по¬ба¬чи¬ли ко¬за¬ків, які пос¬пі¬ша¬ли на до¬по¬мо¬гу Ка¬те¬ри¬ні. Ко¬за¬ки жа¬да¬ли вою¬ва¬ти і від то¬го ула¬ни по¬чу¬ва¬ли се¬бе не до¬сить зруч¬но.Са¬мі їх¬ні об¬лич¬чя сво¬єю лю¬ті¬стю на¬жа¬ха¬ли гу¬сар, а ко¬ли во¬ни по¬ба¬чи¬ли гріз¬но на¬су¬п¬ле¬ні бро¬ви й міц¬ні ку¬ла¬ки Вер¬ни¬кам¬ня, то їм вза¬га¬лі за¬хо¬ті¬ло¬ся за¬хо¬ва¬ти¬ся по¬да¬лі.
-Ка¬те¬ри¬но, що тра¬пи¬лось? Хто вас об¬ра¬зив і за що?-гріз¬но за¬пи¬тав Ва¬силь Вов¬чий Хвіст, ко¬ли во¬ни під’їхали до дво¬ру.
-Та мос¬ка¬лі Га¬ли¬ну хо¬чуть під арешт взя¬ти, а за що не ка¬жуть. Що їм те дів¬ча зро¬би¬ло?-по¬ча¬ла ка¬за¬ти жін¬ка, ко¬ли рап¬том на¬пе¬ред ви¬йшов Ва¬силь¬ко.
-Дядь¬ко Ва¬силь, це я ви¬ний, а Оле¬ся тут зов¬сім ні при чо¬му.
-Не слу¬хай¬те йо¬го, це я у всьо¬му вин¬на.-ска¬за¬ла в свою чер¬гу дів¬чи¬на.
Сот¬ник по¬ди¬вивсь на них і по¬вер¬нув¬шись до ула¬нів за¬пи¬тав по¬ру¬чи¬ка:
-За що ви хо¬че¬те учи¬ни¬ти арешт над діть¬ми?
По¬ру¬чик не ду¬же ба¬жаю¬чи кон¬флік¬ту з ко¬за¬ка¬ми і в той же час, щоб зов¬сім не вда¬ри¬ти об¬лич¬чям в баг¬но, зро¬бив по¬важ¬ний ви¬гляд і з під¬роб¬ле¬ною пи¬ха¬ті¬стю в го¬ло¬сі, ска¬зав:
-Ми є то¬го йо¬го, суть ула¬ни і я є то¬го йо¬го ток¬мо по¬ру¬чик суть і ні¬чо¬го то¬го знать не має¬мо ток¬мо суть пра¬ва то¬го...
-Так, що ви то¬ді тут ро¬би¬те?-за¬пи¬тав Вер¬ни¬ка¬мінь.
-Ми є то¬го йо¬го суть ула¬ни і знає суть то¬го пан ма¬йор всю суть. А ми тіль¬ки суть при¬ка¬зи ви¬ко¬нує¬мо йо¬го то¬го.
-Це прав¬да, во¬ни з ма¬йо¬ром при¬бу¬ли, а по¬ру¬чик не го¬лов¬ний.-ска¬за¬ла Ка¬те¬ри¬на.
-А де ж то¬ді ваш ма¬йор?-за¬пи¬тав Се¬мен Ку¬ля.
-А пан ма¬йор ток¬мо суть то¬го, ще не¬має суть йо¬го, а він то¬го йо¬го при¬бу¬де суть йо¬го ко¬ли тре¬ба суть то¬го.-від¬по¬вів по¬ру¬чик.
Хвіст по¬ба¬чив¬ши, що з ним прав¬ди не діз¬на¬єш¬ся, від¬вер¬нув¬ся від ньо¬го і за¬пи¬тав в се¬ст¬ри.
-Що тут бу¬ло Ка¬те¬ри¬но?
-Та во¬ни при¬бу¬ли сю¬ди з ма¬йо¬ром і хо¬ті¬ли доч¬ку за¬бра¬ти під арешт, то я то¬ді на¬шо¬го Хрю¬ка Хря¬ко¬ви¬ча ви¬пус¬ти¬ла і во¬ни всі роз¬біг¬ли¬ся хто ку¬ди.-від¬по¬ві¬ла вдо¬ва.-А ма¬йор вид¬но до сих пір десь ті¬кає, бо не¬ма ні йо¬го, ні Хря¬ко¬ви¬ча.
-Слу¬хай сю¬ди по¬ру¬чик.-ска¬зав сот¬ник обер¬нув¬шись в свою чер¬гу до то¬го.-Ви от¬ри¬му¬ва¬ли на¬каз сво¬го ма¬йо¬ра по¬вер¬та¬тись сю¬ди?
По¬ру¬чик роз¬губ¬ле¬но за¬клі¬пав очи¬ма.
-Ми то¬го йо¬го суть нія¬ко¬го при¬ка¬зу не от¬ри¬му¬ва¬ли суть йо¬го, али ми суть ула¬ни то¬го йо¬го.
-Та вже чув, що ви суть ула¬ни!-роз¬дра¬то¬ва¬но не ви¬три¬мав він і тро¬хи ти¬хі¬ше про¬дов¬жив:-Як¬що ви не от¬ри¬му¬ва¬ли та¬ко¬го при¬ка¬зу , то що ви тут ро¬би¬те? Їдь¬те з Бо¬гом, а під арешт ні¬ко¬го не від¬да¬мо, це ді¬ло ще про¬яс¬ни¬ти тре¬ба, а як¬що хтось не зго¬ден, то бу¬де ма¬ти ді¬ло осо¬би¬сто зі мною. Все вам яс¬но па¬ни ула¬ни?
Во¬яки бу¬ли аб¬со¬лют¬но не¬про¬ти та¬ко¬го по¬во¬ро¬ту спра¬ви і ли¬ше в од¬но¬го по¬ру¬чи¬ка бу¬ла пі¬доз¬ра, що їх не¬мов об¬во¬дять кру¬гом паль¬ця, то¬му він ска¬зав:
-Ми є то¬го її ве¬лич¬но¬сті ток¬мо ім¬пе¬рат¬ри¬ці суть ула¬ни і вся суть то¬го йо¬го, що під¬по¬ряд¬ко¬ву¬єм¬ся суть йо¬го роз¬по¬ря¬джен¬ням ток¬мо сво¬їх ко¬ман¬ди¬рів то¬го йо¬го, а спо¬чат¬ку на¬каз був суть арешт і ні¬хто ток¬мо суть то¬го...
-Слу¬хай сю¬ди бов¬ду¬ра суть, -по¬чав гріз¬но Хвіст.-Ні¬ко¬го ви не от¬ри¬має¬те, до¬ки все не роз’ясниться, а вам тут ро¬би¬ти ні¬чо¬го, бо за¬раз від¬пи¬шем геть¬ма¬ну Ро¬зу¬мов¬сь¬ко¬му, як вій¬ська її ве¬лич¬но¬сті по¬во¬дять¬ся на те¬ри¬то¬рії її со¬юз¬ни¬ків.
-Ви є то¬го суть ва¬са¬ли і та¬кі ж ток¬мо під¬да¬ні суть її ве¬лич¬но¬сті, як і всі суть в ім¬пе¬рії, то¬му суть то¬го, на¬ші то¬го йо¬го ко¬ман¬ди¬ри і вам суть...
-Ва¬ші ко¬ман¬ди¬ри нам не указ, в нас є свій геть¬ман і своє вій¬сько ко¬за¬че, то¬му щоб не бу¬ло не¬пот¬ріб¬них ек¬зер¬цій, за¬раз по до¬б¬ру про¬си¬мо звіль¬ни¬ти двір вдо¬ви і мо¬єї до то¬го ж се¬ст¬ри, а інак¬ше бу¬де¬те ма¬ти спра¬ву з мо¬єю шаб¬лею і шаб¬ля¬ми на¬шо¬го то¬ва¬ри¬ст¬ва.
-І з на¬ши¬ми!-в один го¬лос ска¬за¬ла реш¬та ко¬за¬ків і во¬ни ста¬ли щіль¬ні¬ше за¬го¬ро¬джу¬ва¬ти про¬їзд до ха¬ти Ка¬те¬ри¬ни.
По¬ру¬чик по¬ба¬чив, що ста¬но¬ви¬ще їх до¬сить без¬глуз¬де, ско¬ман¬ду¬вав до реш¬ти ула¬нів, які нія¬ко¬ві¬ло слу¬ха¬ли пе¬ре¬пал¬куі всі¬єю ду¬шею ба¬жа¬ли швид¬ко¬го її за¬кін¬чен¬ня по доб¬ро¬му.
-Слу¬ха¬те сю¬ди ток¬мо суть ула¬ни! Ді¬ло то¬го йо¬го пот¬ре¬бує суть роз’яснення і до¬по¬ки суть то¬го во¬но ток¬мо зв’ясується суть йо¬го, ми суть то¬го йо¬го від¬бу¬ває¬мо до пол¬ку йо¬го то¬го і че¬кає¬мо суть при¬ка¬зу па¬на пол¬ков¬ни¬ка то¬го суть йо¬го. Вам все суть зро¬зу¬мі¬ло йо¬го то¬го?
Ула¬ни тльки цьо¬го й че¬ка¬ли, над¬зви¬чай¬но зра¬ді¬ли і то¬му шви¬день¬ко по¬вер¬ну¬ли ко¬ней і пос¬ка¬ка¬ли до пол¬ку. Вслід по¬ї¬хав і по¬ру¬чик.
Ко¬ли ку¬ря¬ва за ни¬ми осі¬ла, Хвіст док¬лад¬ні¬ше про все роз¬пи¬тав в Ка¬те¬ри¬ни, Оле¬сі й хлоп¬ців. Ва¬силь¬ко при¬знавсь з то¬ва¬ри¬ша¬ми, що во¬ни учи¬ни¬ли з па¬ном пол¬ков¬ни¬ком, і це над¬зви¬чай¬но по¬ті¬ши¬ло ко¬за¬ків, які від ду¬ші роз¬ре¬го¬та¬лись, а Пет¬ро Вер¬ни¬ка¬мінь на¬віть схваль¬но про¬мо¬вив:
-Гар¬не ді¬ло вчи¬ни¬ли хлоп¬ці, справж¬ні ко¬за¬ки! Так і про¬дов¬жуй¬те, щоб кля¬ті мос¬ка¬лі зна¬ли, як дів¬чат об¬ра¬жа¬ти!
-Та що ти та¬ке ка¬жеш, Пет¬ро, чо¬му ти їх пов¬ча¬єш! Та що ці хлоп¬ча¬ки про¬ти ула¬нів, адже їх ці¬лий полк!-обу¬ри¬ла¬ся Ка¬те¬ри¬на.
Про¬те той не встиг від¬по¬ві¬сти її, бо сот¬ник са¬ме су¬во¬ро про¬ка¬зав до хлоп¬ців:
-Те, що ви йо¬му зро¬би¬ли це гар¬но і пра¬виль¬но…
Ка¬те¬ри¬на зно¬ву роз¬пач¬ли¬во ви¬гук¬ну¬ла:
-І ти Ва¬сю, чо¬му ді¬тей нав¬ча¬єш!
Та той на ви¬гук се¬ст¬ри не зов¬сім зва¬жав, а про¬дов¬жу¬вав:
-Оце тіль¬ки так і тре¬ба ка¬ра¬ти за те що пол¬ков¬ник до мо¬єї не¬бо¬ги хо¬тів вчи¬ни¬ти. Про¬те не ро¬зум¬но бу¬ло то¬бі Ва¬силь¬ко ула¬нам в цьо¬му при¬зна¬ва¬тись, бо то¬ді б він вас не роз¬пі¬знав і те, що ви за дур¬но зда¬ли¬ся – на це во¬ни й роз¬ра¬хо¬ву¬ва¬ли. Ну ні¬чо¬го, до¬б¬ре, хоч ма¬йо¬ра не бу¬ло, а ті бов¬ду¬ри ула¬ни ні¬чо¬го ма¬буть не зро¬зу¬мі¬ли. Про те во¬ни тіль¬ки, як огов¬та¬ю¬ть¬ся, ско¬ро об’являться і то¬ді нам всім вже без бою не обій¬тись. Пан пол¬ков¬ник так цьо¬го так не за¬ли¬шить, ду¬па не дасть, бу¬де на¬га¬ду¬ва¬ти.
-Да¬вай¬те, я пі¬ду і за все їм від¬по¬вім.-ви¬гу¬к¬нув Ва¬силь¬ко.
-І я з ним! -ви¬гук¬ну¬ла Оле¬ся і ста¬ла пряд ньо¬го.
-Мов¬чіть дур¬ни¬ки!-ска¬зав Вов¬чий Хвіст.-Я ж ка¬зав, що їм цьо¬го й тре¬ба, що б ви від¬ра¬зу зда¬ли¬ся, про¬те не бу¬де цьо¬го!-Спо¬чат¬ку бу¬де¬мо три¬ма¬ти тут обо¬ро¬ну і ні¬хто зда¬ва¬тись ні¬ко¬му не бу¬де, бо то¬ді не ко¬за¬ки ми суть то¬го йо¬го, тьху при¬лі¬пи¬ло¬ся!
Всі схваль¬но за¬гу¬ли.
-А для цьо¬го не¬по¬га¬но об¬лаш¬ту¬ва¬ти нам тут не¬ве¬лич¬кий ре¬ду¬тик суть то¬го, тьху ти, і для цьо¬го пос¬та¬ви¬мо на всяк ви¬па¬док фаль¬ко¬нет¬ку, а то й дві. В ко¬го ще яка є до¬б¬ра зброя, ту теж роз¬міс¬ти¬мо для ва¬шо¬го за¬хис¬ту!
-В ме¬не ку¬ме га¬ків¬нич¬ка (Гар¬мат¬ка) при¬хо¬ва¬на і доб¬ро¬го по¬ро¬ху з на¬боя¬ми до¬сить.-Ска¬зав Се¬мен Ку¬ля, який по¬люб¬ляв різ¬ну зброю і час¬тень¬ко по осе¬ні хиль¬нув¬ши стрі¬ляв з га¬ків¬ни¬ці по згра¬ям во¬рон кар¬теч¬чю.
Всі на¬пе¬ре¬бій по¬ча¬ли про¬по¬ну¬ва¬ти все, що в кож¬но¬го бу¬ло офі¬ру¬ва¬ти на та¬ке до¬б¬ре ді¬ло.
-Оце гар¬но.-ска¬зав Хвіст і до¬ба¬вив:-Все жі¬ноцтво і ма¬ле¬чу(він гля¬нув на Іван¬ка) за¬хо¬ває¬мо на моє¬му ху¬то¬рі з доб¬рою охо¬ро¬ною на всяк ви¬па¬док. Ту¬ди ула¬нам до¬ро¬ги не має. То¬му то¬ва¬ри¬ст¬во, роз¬ді¬ли¬мось від¬ра¬зу на два за¬го¬ни: З Ка¬те¬ри¬ною по¬ї¬де¬те ви з Гри¬цьком й Се¬мен, -ска¬зав сот¬ник Пет¬ру Ля¬ще¬ві, -Й бу¬де¬те сва¬те за стар¬шо¬го, ага! Ще з ва¬ми хай Ва¬силь ма¬лий з друж¬ка¬ми їдуть, бо во¬ни тут справ мо¬жуть не¬пот¬ріб¬них на¬ро¬би¬ти і хай кра¬ще не¬бо¬гу охо¬ро¬ня¬ють, там з них ко¬ри¬сті біль¬ше бу¬де. Візь¬міть Се¬ме¬но¬ву га¬ків¬нич¬ку, по¬ро¬ху чи¬ма¬ло і як тіль¬ки що, то стрі¬ляй¬те, а реш¬та бу¬де¬мо очі¬ку¬ва¬ти ула¬нів тут. Не¬по¬га¬но бу¬ло б пос¬ла¬ти гін¬ця в полк, та мо¬же все обі¬йде¬ть¬ся й без зай¬вої ме¬туш¬ні, то¬му хлоп¬ці до спра¬ви!-ви¬гук¬нув на¬при¬кін¬ці він і всі роз¬ді¬лив¬шись на два за¬го¬ни, кот¬ри¬ми ко¬ман¬ду¬ва¬ло два сот¬ни¬ки роз¬по¬ча¬ли при¬го¬тов¬лян¬ня до но¬вої зу¬ст¬рі¬чі з не¬при¬яте¬лем.

           Роз¬діл XIX
                Як Мот¬ря ма¬йо¬ра ви¬лі¬ку¬ва¬ла.
               
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич ле¬жав на ши¬ро¬кій лав¬ці жи¬во¬том вниз, а Мот¬ря мі¬ня¬ла пов’язки і ро¬би¬ла при¬моч¬ки.
-Лег¬ше, лег¬ше, ста¬ра пан¬чо¬ха, це то¬бі не ко¬ро¬ву лі¬ку¬ва¬ти!-ви¬гу¬ку¬вав він, ко¬ли ба¬ба за¬над¬то бо¬лю¬че за¬чі¬па¬ла ра¬ни.
-Тер¬піть наш ор¬ли¬ку, бер¬ку¬те ви наш, ско¬ро вам ге¬не¬ра¬ля по¬вин¬ні да¬ти.-за¬спо¬кою¬ва¬ла та йо¬го.
-Не знаю за ге¬не¬ра¬ля, та від¬чу¬ваю, як¬що по то¬му, що ти лі¬ку¬єш да¬дуть, то вже нія¬ка ге¬не¬ра¬ля не до¬по¬мо¬же.
Ста¬ра ох¬каю¬чи роз¬ти¬ра¬ла, від¬ми¬ва¬ла пі¬кант¬не міс¬це пол¬ков¬ни¬ка, а він тим ча¬сом роз¬мір¬ко¬ву¬вав: «Ось Ко¬пи¬тін вчи¬нить арешт над тою со¬п¬ляч¬кою, так її ха¬ха¬лі від¬ра¬зу об’являться і я ареш¬тую їх теж і в Пе¬тер¬бург від¬пи¬шу, що роз¬крив важ¬ли¬ве гніз¬до за¬ко¬лот¬ни¬ків. Я хто? Я ж пол¬ков¬ник, а зна¬чить я є та¬кож і вла¬да Її Ве¬лич¬но¬сті ім¬пе¬рат¬ри¬ці,  а це оз¬на¬чає, що за¬мах на мою осо¬бу –це зліс¬на про¬ти¬дія вла¬ді, бо вла¬да це я. А про¬ти¬дія вла¬ді це бунт, а ос¬кіль¬ки бунт про¬ти вла¬ди це за¬ко¬лот і роз¬бій, то вся зграя тих со¬п¬ля¬ків за¬ко¬лот¬ни¬ки, та¬ті і роз¬бій¬ни¬ки , кот¬рі особ¬ли¬во не¬без¬печ¬ні і за яких ме¬не мож¬ли¬во очі¬кує під¬ви¬щен¬ня і пе¬ре¬від в Пе¬тер¬бург, а там і ге¬не¬раль¬ст¬во не за го¬ра¬ми. В сто¬ли¬ці чи¬ни роз¬да¬ють швид¬ко, по служ¬бі всі рос¬туть як гри¬боч¬ки, важ¬ли¬во лиш ім¬пе¬рат¬ри¬ці на очі по¬па¬сти і спо¬до¬ба¬тись їй, а там де під¬ма¬за¬ти й ко¬му да¬ти і лиз¬ну¬ти са¬мі під¬ска¬жуть, а лиз¬ну¬ти ми са¬мі ра¬ді, ще дід мій дво¬рян¬ську гра¬мо¬ту от¬ри¬мав за це ве¬ли¬ке ді¬ло.»-так со¬лод¬ко він мрі¬яв і не вчувсь, як за¬дрі¬мав.
Мот¬ря по¬ми¬ла, при¬кла¬ла но¬ву мазь і пе¬рев’язавши за¬ли¬ши¬ла Вар¬фо¬ло¬мія¬І¬ва¬но¬ви¬ча спа¬ти на лав¬ці. Йо¬му снивсь Пе¬тер¬бург, як йо¬го пе¬ре¬во¬дять в сто¬ли¬цю й на¬зна¬ча¬ють ка¬мер¬ге¬ром са¬мої го¬су¬да¬ри¬ні ім¬пе¬рат¬ри¬ці. Він сто¬їть в роз¬кіш¬но¬му па¬ла¬ці і пе¬ред ним ве¬ли¬чез¬ні сяю¬чі на¬че зроб¬ле¬ні з зо¬ло¬та схо¬ди на яких сто¬ять по пра¬ву і лі¬ву сто¬ро¬ну при¬двор¬ні да¬ми, по¬важ¬ні вель¬мо¬жі, всі при ор¬де¬нах, на да¬мах діа¬ман¬ти, пер¬ли, сап¬фі¬ри, ру¬бі¬ни. Та¬кої кіль¬ко¬сті роз¬кіш¬них вбрань він ні¬ко¬ли не ба¬чив, аж очі бо¬лі¬ли від цьої пиш¬но¬ти. На са¬мій вер¬хів¬ці схо¬дів си¬ді¬ла на тро¬ні са¬ма Єли¬за¬ве¬та, а бі¬ля неї стоя¬ли її вель¬мож¬ні ко¬хан¬ці. Го¬су¬да¬ри¬ня гля¬ну¬ла на ньо¬го і по¬важ¬но ска¬за¬ла:
-Пол¬ков¬ник Ли¬за¬ков! Ти удо¬стою¬єш¬ся ве¬ли¬кої чес¬ті бу¬ти на¬бли¬же¬ним до мо¬єї ру¬ки. На¬зна¬чаю те¬бе мо¬їм ка¬мер¬ге¬ром і ко¬хан¬цем, тіль¬ки за од¬ні¬єю умо¬вою:
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич впав в по¬кло¬ні до зем¬лі і весь пе¬ре¬тво¬рив¬ся на ву¬ха. Ім¬пе¬рат¬ри¬ця про¬дов¬жу¬ва¬ла:
-Ти по¬ви¬нен зій¬ти по схо¬дах на са¬мий верх до ме¬не, від¬ці¬лу¬вав¬ши і від¬ли¬зав¬ши від ни¬зу до са¬мо¬го вер¬ху, ви¬со¬ко¬пос¬тав¬ле¬ні ду¬пи всім мо¬їм на¬бли¬же¬ним, і ли¬ше то¬ді бу¬деш до¬пу¬ще¬ний до мо¬єї ніж¬ки.
Пол¬ков¬ник вско¬чив з го¬тов¬ні¬стю ви¬па¬лив¬ши.
-За Вас вель¬ми по¬нє¬же на все!
В цю мить всі вель¬мо¬жі і при¬двор¬ні па¬ні обер¬ну¬лись до ньо¬го спи¬ной, на¬гну¬лись і ого¬ли¬ли м’які міс¬ця. Пол¬ков¬ник, по¬вен рі¬шу¬чо¬сті роз¬по¬чав схо¬ди¬ти на верх по щаб¬лям сво¬єї кар’єри, ви¬ко¬ную¬чи во¬лю го¬су¬да¬ри¬ні. Він шви¬день¬ко на кож¬но¬му щаб¬лі при¬кла¬дав¬ся немов до св.’ятих образів, до дуп ви¬со¬ко¬пос¬тав¬ле¬них панів по пра¬ву й лі¬ву сто¬ро¬ну і пе¬ре¬хо¬див шви¬день¬ко все ви¬ще й ви¬ще.Схо¬ди чо¬мусь по¬ча¬ли ко¬ли¬ва¬ти¬ся і чим ви¬ще він пі¬ді¬ймав¬ся, тим во¬ни силь¬ні¬ше роз¬гой¬ду¬ва¬лись, що за¬ва¬жа¬ло в пов¬ній мі¬рі ви¬ко¬ну¬ва¬ти високе при¬зна¬че¬ння. Це не по¬до¬ба¬лось Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу, ос¬кіль¬ки пиш¬не при¬двор¬не пан¬ст¬во по¬ча¬сти за¬ли¬ша¬лось не¬за¬до¬во¬ле¬ним і ца¬ри¬ця хму¬ри¬лась. Жу¬рив¬ся і сам пол¬ков¬ник і про¬ти¬ста¬ви¬ти міг ли¬ше свою ста¬ран¬ність і ре¬тель¬ність в цьо¬му пі¬кант¬но¬му ді¬лі. Бу¬ла ще од¬на особ¬ли¬вість, яка до¬да¬ва¬ла схо¬джен¬ню до¬дат¬ко¬ві труд¬но¬щі. Чим ви¬ще зна¬хо¬ди¬лась ду¬па ви¬со¬ко¬по¬важ¬но¬го влас¬ни¬ка, чи влас¬ни¬ці, тим бруд¬ні¬шою і смер¬дю¬чі¬шою во¬на бу¬ла. Але ця об¬ста¬ви¬на не надто за¬ва¬жа¬ла ви¬ко¬ну¬ва¬ти Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу свою мі¬сію. Адже гарна ціль за засобами не постоїть. «Ці¬ка¬во, яка ж во¬на бу¬де жах¬ли¬во бруд¬ною в го¬су¬да¬ри¬ні, во¬на ж то на са¬мо¬му вер¬ху!»-ду¬мав він в своєму інтригуючому сні. Крім то¬го ті ви¬со¬ко¬пос¬тав¬ле¬ні ду¬пи на більш ви¬со¬ких щаб¬лях бри¬ка¬ли¬ся і би¬ли¬ся, не¬на¬че хо¬ті¬ли зі¬штовх¬ну¬ти ще од¬но¬го кан¬ди¬да¬та в фа¬во¬ри¬ти ім¬пе¬рат¬ри¬ці.-«Ну ні¬чо¬го, го¬лов¬не ви¬би¬тись на¬верх, а там вже ме¬ні ці¬лу¬ва¬ти і ли¬за¬ти бу¬дуть!»-ду¬мав він з оп¬ти¬міз¬мом.
На¬реш¬ті дов¬го¬жда¬на вер¬хів¬ка. Та ось яка бі¬да, схо¬ди роз¬гой¬ду¬ю¬ть¬ся все дуж¬че, ще мить і мож¬на впа¬сти по¬ле¬тів¬ши з го¬ри. Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич гля¬нув до¬ни¬зу і по¬ба¬чив, що й справ¬ді їх роз¬хи¬тує чи¬ма¬лень¬кий гурт ко¬за¬ків. «От чор¬то¬ві хох¬ли, і тут ме¬ні за¬ва¬жа¬ють»-по¬ду¬мав роз¬пач¬ли¬во він, але ж і ціль вже бли¬зько: Пе¬ред но¬сом роз¬хи¬ту¬ва¬ла¬ся ніж¬ка ім¬пе¬рат¬ри¬ці і дос¬тат¬ньо бу¬ло лиш про¬тя¬ну¬ти гу¬би і по¬ці¬лу¬ва¬ти її. Втім і ще б не¬по¬га¬но бу¬ло крім то¬го, й її ще й лиз¬ну¬ти, і він пі¬сля то¬го на¬пев¬не ста¬не теж та¬кий са¬мий сто¬лич¬ний вель¬мо¬жа і міс¬це йо¬му на схо¬дах і ли¬за¬ти бу¬дуть йо¬му. Пол¬ков¬ник що¬си¬ли по¬давсь впе¬ред, та рап¬том від¬чув під со¬бою прір¬ву. Він не втри¬мавсь і по¬чав па¬да¬ти, пе¬ред цим су¬до¬рож¬но схо¬пив¬ши ім¬пе¬рат¬ри¬цю за но¬гу. Єли¬за¬ве¬та що¬си¬ли за¬ве¬ре¬ща¬ла і по¬ча¬ла сми¬ка¬ти но¬гою на¬ма¬гаю¬чись ски¬ну¬ти з неї над¬то від¬да¬но¬го і ста¬ра¬но¬го ва¬са¬ла. На¬реш¬ті це їй вда¬ло¬ся і Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич про¬ва¬ливсь в прір¬ву за¬тис¬каю¬чи в ру¬ці ту¬фель¬ку мо¬нар¬хи¬ні. Все на¬в¬ко¬ло і вель¬мо¬жі і да¬ми і са¬мі схо¬ди зник¬ли і ко¬ли нав¬кру¬ги ньо¬го бу¬ла од¬на по¬рож¬не¬ча, він з жа¬хом і весь мок¬рий в по¬ті про¬ки¬нувсь на лав¬ці. Ви¬яв¬ля¬є¬ть¬ся, він про¬спав до ве¬чо¬ра..
«Щось дов¬го не¬має Ко¬пи¬ті¬на з по¬ло¬нян¬кою, а мо¬же й з ти¬ми роз¬бій¬ни¬ка¬ми.»-по¬ду¬мав він, хо¬ча не надто сподівався щодо спро¬мож¬ності ма¬йо¬ра пе¬ре¬ви¬ко¬на¬ти зав¬дан¬ня. Рап¬том в две¬рі хтось за¬гу¬пав. Мот¬ря ви¬гля¬ну¬ла й ска¬за¬ла:
-До вас мій ви со¬ко¬ли¬ку, якийсь з пол¬ку.
-Пус¬кай пря¬мо сю¬ди, при¬йму тут, ні¬ко¬ли одя¬га¬тись.
В світ¬ли¬цю зай¬шов зна¬йо¬мий нам по¬ру¬чик.
-Що тра¬пи¬лось За¬ню¬хав¬ський? Де Ко¬пи¬тін?-сер¬ди¬то про¬бур¬чав пол¬ков¬ник.
Той ви¬струн¬чивсь і до¬по¬вів:
-Ми є то¬го... Ва¬са¬ли ва¬ші суть па¬не пол¬ков¬ни¬ку, ток¬мо ула¬ни і Ко¬пи¬тін йо¬го то¬го зник, бо суть звір на¬пав ве¬ли¬кий і то¬го вид¬но по¬гнавсь суть за ма¬йо¬ром і суть ек¬зер¬ція сія суть ток¬мо не¬спо¬ді¬ва¬на, бо не очі¬ку¬ва¬ли йо¬го, що то¬го йо¬го від¬бу¬ло¬ся суть жуть па¬не пол¬ков¬ни¬ку!
-Що за звір, що бель¬ко¬чеш? Я вас арешт учи¬ни¬ти від¬пра¬вив, в ти ме¬ні про яко¬гось зві¬ра! Ка¬жи док¬лад¬ні¬ше, чо¬му доч¬ку вдо¬ви не взя¬ли під вар¬ту й не при¬ве¬ли до ме¬не?
-Па¬не пол¬ков¬ни¬ку, ми то¬го... Вчи¬ня¬ли арешт, так та вдо¬ва на нас суть зві¬ра жуть йо¬го ви¬пус¬ти¬ла, ось і зник суть то¬го йо¬го ма¬йор, бо вид¬но по¬гнав жуть звір суть йо¬го і да¬ле¬ко ма¬буть суть то¬го...
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич по¬чав гні¬ва¬тись.
-Слу¬хай сю¬ди За¬ню¬хав¬ський! Іди і без ма¬йо¬ра не по¬вер¬тай¬ся бо інак¬ше че¬кає на те¬бе пов¬ний аб¬шид з фух¬те¬ля¬ми!(Від¬став¬ка з по¬ка¬ран¬ням).
Той ще біль¬ше ви¬струн¬чивсь і що¬си¬ли за¬кри¬чав, що пол¬ков¬ник аж скри¬вив¬ся від не¬спо¬ді¬ван¬ки.
-Слу¬ха¬юсь! Суть ваш¬бродь ми зав¬ше то¬го йо¬го суть!
-Іди вже бов¬ду¬ре і шу¬кай¬те всім пол¬ком!
-Ми суть зав¬ше! Всі суть ула¬ни йо¬го то¬го ваш¬бродь!
Пол¬ков¬ник на лав¬ці від¬вер¬нув від ньо¬го го¬ло¬ву до сті¬ни. По¬ру¬чик тріш¬ки не¬рі¬шу¬че по¬туп¬цяв¬ся й ви¬йшов.
Про¬йшло чи¬ма¬лень¬ко ча¬су й на¬ста¬ла вже глу¬па ніч, ко¬ли зно¬ву пос¬ту¬ка¬ли і на цей раз вже на¬реш¬ті дов¬го¬очі¬ку¬ва¬ний ма¬йор Ко¬пи¬тін. Про¬те він був в та¬ко¬му жах¬ли¬во¬му ви¬гля¬ді, що Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич швид¬ко про¬ки¬нув¬шись, ог¬ля¬нув йо¬го й май¬же не  за¬ре¬го¬тав:
-На¬реш¬ті! Я вас тут Ба¬бу¬ї¬не¬По¬та¬по¬ви¬чу за¬ждав¬ся, та ба¬чу в вас бу¬ли більш важ¬ли¬ві спра¬ви ніж ви¬ко¬ну¬ва¬ти вій¬сь¬ко¬вий при¬каз, вам ми¬лі¬ше бу¬ло баг¬но мі¬си¬ти і ви так цим ді¬лом за¬хо¬пи¬лись, що по¬за¬бу¬ли про все й про мій на¬каз в то¬му чис¬лі!
На Ко¬пи¬ті¬на дійс¬но бу¬ло чи то сміш¬но, чи то страш¬но по¬гля¬ну¬ти, на¬стіль¬ки він був бруд¬ний. Обір¬ва¬ні за¬лиш¬ки мун¬ди¬ра зви¬са¬ли клап¬тя¬ми ого¬люю¬чи чис¬ле¬ні син¬ці, сад¬на та под¬ря¬пи¬ни. Під стать цьо¬му в ньо¬го бу¬ло й об¬лич¬чя з на¬стіль¬ки кис¬лим та роз¬губ¬ле¬ним ви¬гля¬дом, що Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич ціл¬ком за¬бу¬ваю¬чи про не¬дав¬нє своє та¬ке ста¬но¬ви¬ще ле¬д¬ве се¬бе стри¬му¬вав, щоб не за¬ре¬го¬та¬ти.
 Сам ма¬йор Ко¬пи¬тін обез¬си¬ле¬но сів на ла¬ву і пор¬ба¬чив¬ши та¬ку ціл¬ком втім пе¬ред¬ба¬чу¬ва¬ну ре¬ак¬цію з бо¬ку ко¬ман¬ди¬ра, сер¬ди¬то по¬ду¬мав: «Сам не¬дав¬но був ще гір¬ший!», а по¬тім  ти¬хо від¬по¬вів:
-Гір¬ше, гір¬ше ніж баг¬но Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу, як¬би то са¬ме баг¬но, а то знає¬те ба¬тень¬ка та¬кий кон¬фуз при¬клю¬чив¬ся...
-Що ж тра¬пи¬лось? За¬ню¬хав¬ський про зві¬ра яко¬гось ме¬кав…Ви я ба¬чу теж ме¬ні ка¬зоч¬ки бу¬де¬те роз¬по¬ві¬да¬ти? Що то за звір апо¬ка¬ліп¬тич¬ний, що вас аж в баг¬но з пе¬ре¬ля¬ку за¬гнав?
Ко¬пи¬тін по¬хи¬лив го¬ло¬ву.
-Вдо¬ва кля¬та з саж¬ка ви¬пус¬ти¬ла якесь чу¬до¬ви¬сько, во¬но на¬ших ко¬ней по¬ля¬ка¬ло і всіх в та¬кий кон¬фуз вве¬ло, що ми по¬ча¬ли не¬гай¬но ре¬ти¬ру¬ва¬тись са¬мі то¬го не ба¬жаю¬чи. Ме¬не кінь від¬ра¬зу по¬ніс і звір за мною. Аж до лі¬су про¬ме¬над здій¬сни¬ли, та там ски¬ну¬ло ме¬не те по¬ро¬джен¬ня пек¬ла в яр, а в яру як ви теж знає¬те бо¬ло¬то, то я як¬раз ту¬ди в аку¬рат і вго¬див. До ре¬чі Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу там ваш та¬ран¬та¬сик ба¬чив, так вже дав роз¬по¬ря¬джен¬ня, щоб йо¬го ви¬тяг¬ли.
-Ну до¬б¬ре ма¬йор, що бу¬ло, то бу¬ло. Візь¬ми зав¬тра біль¬ше лю¬дей і ви¬ко¬най на¬каз, при¬ве¬ди її до ме¬не!
Ко¬пи¬тін за¬ма¬хав го¬ло¬вою.
-Ме¬ні За¬ню¬хав¬ський роз¬по¬вів, що ко¬за¬ки ту¬ди по¬на¬їха¬ли вдо¬ву за¬хи¬ща¬ти. Са¬мі знає¬те, які во¬ни на¬ві¬же¬ні та дур¬ні, ще стрі¬ля¬ни¬ну роз¬поч¬нуть, нам во¬но ні¬як-с не пот¬ріб¬но кон¬флік¬ту¬ва¬ти, бо за ни¬ми на¬род, а на¬род це нам фу¬раж і при¬па¬си.
Пол¬ков¬ник брезг¬ли¬во скри¬вивсь:
-Щось я те¬бе не впіз¬наю, ти ко¬го за¬хи¬ща¬єш, вдо¬ву з її доч¬кою со¬п¬ляч¬кою, чи ме¬не сво¬го пол¬ков¬ни¬ка. Ди¬вись сю¬ди Ко¬пи¬тін!-І він ого¬лив свій зад,-Ба¬чиш це? На моє¬му міс¬ці міг бу¬ти й ти!
Ко¬пи¬тін за¬ки¬вав го¬ло¬вою і ти¬хо ска¬зав
-Та во¬но знає¬те й ме¬ні діс¬та¬лось так, що по¬кою не¬ма від¬то¬ді як в бо¬ло¬то впав...
-Що тра¬пи¬лось ма¬йор?
-Та ковт¬нув ро¬пу¬ху, а во¬на те¬пер в шлун¬ку ні¬як не вго¬мо¬нить¬ся кля¬та. Я вже ду¬мав її за¬ду¬ши¬ти і не ди¬хав, та во¬но вид¬но ско¬рі¬ше я за¬дих¬нусь чим во¬на. Та¬ке знає¬те ви¬тво¬ряє! Ска¬кає там без¬пе¬ре¬стан¬ку і ква¬кає. Ось по¬ди¬віть¬ся і пос¬лу¬хай¬те:
І він ого¬лив жи¬віт і роз¬крив ро¬та при¬су¬нув¬шись до пол¬ков¬ни¬ка.
Справ¬ді по жи¬во¬ту йшли хви¬лі і з’являлись й зни¬ка¬ли гу¬лі то тут, то там, а з ро¬та чу¬лось без¬пре¬рив¬не роз¬пач¬ли¬ве ква¬ко¬тін¬ня. Вид¬но не¬щас¬на стур¬бо¬ва¬на жа¬ба не зна¬хо¬ди¬ла по¬кою і пе¬ре¬ля¬ка¬на до смер¬ті ска¬ка¬ла по шлун¬ку що¬си¬ли кли¬каю¬чи на до¬по¬мо¬гу.
-Так дійс¬но ці¬ка¬во, ду¬же ці¬ка¬во Ко¬пи¬тін, та втім ба¬теч¬ко ти мій рід¬нень¬кий, це не бі¬да! Моя Мот¬ря все ви¬лі¬кує!
Він по¬звав ста¬ру і та ре¬тель¬но об¬ди¬вив¬шись ма¬йо¬ра ска¬за¬ла:
-Ні¬чо¬го страш¬но¬го, во¬на про¬сто го¬лод¬на. Є де¬кіль¬ка ду¬же гар¬них спо¬со¬бів, щоб во¬на на¬си¬ти¬ла¬ся і за¬спо¬кої¬лась. Як¬що на¬ков¬та¬тись вдо¬сталь ко¬ма¬рів жу¬ків і ме¬те¬ли¬ків, жа¬ба в свою чер¬гу теж їх про¬ковт¬не, на¬си¬ти і за¬спо¬ко¬їв¬шись за¬сне, чим і вас тур¬бу¬ва¬ти пе¬ре¬ста¬не.
-А ко¬ли зно¬ву про¬го¬ло¬да¬є¬ть¬ся?
-То¬ді зно¬ву на¬ков¬та¬тись ко¬ма¬рів, жу¬ків, ме¬те¬ли¬ків.
-Так я що її весь час по¬ви¬нен кор¬ми¬ти, а сам з нею та¬кож ков¬та¬ти цю ги¬до¬ту, яка ще до то¬го ж во¬ру¬шить¬ся?
-Чо¬му весь час, ли¬ше то¬ді, ко¬ли во¬на го¬лод¬на.-за¬спо¬кою¬ва¬ла ма¬йо¬ра ста¬ра, але Ко¬пи¬тін обу¬рю¬вав¬ся.
-Це ви¬хо¬дить ме¬ні в моє¬му жи¬во¬ті ро¬пу¬ху весь час ви¬го¬до¬ву¬ва¬ти?
-Ой, та во¬на зов¬сім не бу¬де вам там за¬ва¬жа¬ти, з ча¬сом звик¬не¬те! Не та¬ке то ве¬ли¬ке ді¬ло з жа¬бою в жи¬во¬ті хо¬ди¬ти, тим па¬че спо¬кій¬ну й за¬до¬во¬ле¬ну, то¬му що си¬ту.-про¬ка¬за¬ла ста¬ра.
Ко¬пи¬тін об¬раз¬ли¬во, ле¬д¬ве не пла¬чу¬чи про¬скім¬лив:
-Не бу¬ду…Не звик¬ну ні¬ко¬ли…кра¬ще вже ме¬ні пет¬лю на шию! Як ме¬ні з нею за¬сну¬ти, як жи¬ти? Во¬на пад¬лю¬ка ме¬ні не дає на¬віть ро¬та від¬кри¬ти, весь час ска¬кає й стри¬бає! А ко¬ли я щось їм, це їй ма¬буть ду¬же не по¬до¬ба¬є¬ть¬ся й во¬на то¬ді зов¬сім ша¬ле¬ніє!
Ста¬ра по¬ба¬чив¬ши, як скри¬вивсь Ко¬пи¬тін від її про¬по¬зи¬цій улад¬нан¬ня йо¬го тої бі¬ди за¬ду¬ма¬ла¬ся, а по¬тім впев¬не¬но про¬мо¬ви¬ла:.
-Ні¬чо¬го, ні¬чо¬го…Є, є ще один над¬зви¬чай¬но діє¬вий спо¬сіб, щоб її ви¬гна¬ти на¬зав¬жди геть!
Пі¬сля її під¬ба¬дьо¬рюю¬чих слів в йо¬го очах за¬го¬рі¬ли¬ся во¬гни¬ки на¬ді¬її і він на¬віть під¬нявсь тріш¬ки ду¬хом в очі¬ку¬ва¬ні но¬вих ва¬рі¬ан¬тів. Мот¬ря над¬зви¬чай¬но ав¬то¬ри¬тет¬ним то¬ном ве¬ла да¬лі:
-Тре¬ба на¬їс¬тись чо¬гось над¬зви¬чай¬но огид¬но¬го, щоб їй там бу¬ло мер¬зот¬но пе¬ре¬бу¬ва¬ти і то¬ді во¬на поч¬не не рем¬ст¬ву¬ва¬ти, а шви¬день¬ко шу¬ка¬ти ви¬хід з сво¬го ста¬но¬ви¬ща .
Ко¬пи¬тін на¬сто¬ро¬жив¬ся. Мот¬ря ж про¬жов¬жу¬ва¬ла:
-Ви¬хо¬дів як ві¬до¬мо два: Спе¬ре¬ду і зза¬ду. Як¬що по¬лі¬зе че¬рез зад-це бу¬де дов¬го і не¬ма га¬ран¬тії, що во¬на ви¬лі¬зе.
-Як це?- зди¬ву¬вавсь по¬тер¬пі¬лий.
-Во¬на мо¬же за¬стряг¬ти і здох¬не, або за¬дих¬не¬ть¬ся не¬щас¬на... А як¬що по¬лі¬зе че¬рез ро¬та, то це бу¬де кра¬ще. У вся¬ко¬му ра¬зі, ку¬ди во¬на по¬лі¬зе це тіль¬ки її ді¬ло і її ви¬бір. Ми на ньо¬го не мо¬же¬мо впли¬ну¬ти. -за¬кін¬чи¬ла Мот¬ря.
-А як¬що го¬ріл¬ки ви¬пи¬ти і ту кля¬ту жа¬бу нею за¬ли¬ти?-за¬пи¬тав ти¬хо з не¬ве¬ли¬кою на¬ді¬єю на цей ва¬рі¬ант Ко¬пи¬тін, але Мот¬ря ли¬ше за¬пе¬ре¬чли¬во за¬ма¬ха¬ла ру¬ка¬ми й го¬ло¬вою й ви¬гук¬ну¬ла.
-Ні в яко¬му ра¬зі! Жа¬ба нап’ється го¬ріл¬ки і п’яна за¬дасть та¬ких тан¬ців ще біль¬ше!
Ко¬пи¬тін пох¬ню¬пив¬ся.
-Так, що ж то¬ді ро¬би¬ти?-жа¬ліс¬ли¬во за¬пи¬тав він. Пер¬спек¬ти¬ва спів¬жит¬тя з без¬по¬кій¬ним зем¬но¬вод¬ним в шлун¬ку, йо¬го не ті¬ши¬ла, а особ¬ли¬во те¬пер, ко¬ли йо¬му на¬віть го¬ріл¬ку пи¬ти бу¬ло про¬ти¬по¬ка¬за¬но.
Ста¬ра на ньо¬го гріз¬но по¬гля¬ну¬ла й ду¬же су¬во¬рим го¬ло¬сом від¬по¬ві¬ла:
-Бу¬де¬мо її ви¬га¬ня¬ти. Для цьо¬го то¬бі тре¬ба на¬ков¬та¬тись, як я вже ка¬за¬ла чо¬гось над¬зви¬чай¬но  огид¬но¬го, щоб на¬реш¬ті ви¬гна¬ти ту жа¬бу, щоб їй бу¬ла та¬ка не¬си¬ла там си¬ді¬ти, що во¬на б вреш¬ті решт по¬ча¬ла шу¬ка¬ти ви¬хід.
-А чо¬го ж ме¬ні з’їсти?
-Ну на¬прик¬лад сво¬го лай…
Ко¬пи¬тін що¬си¬ли за¬ма¬хав го¬ло¬вою.
-Я не ковт¬ну тим па¬че ще й сво¬го...Не змо¬жу!-ска¬зав май¬же пла¬чу¬чи він і по¬ди¬вив¬шись жа¬ліб¬но на ста¬ру, над¬зви¬чай¬но бла¬галь¬но за¬пи¬тав:-А мо¬же яко¬гось ін¬шо¬го?
Ба¬ба Мот¬ря по¬жа¬ла плеч¬ми.
-Мож¬на й ін¬шо¬го.-зго¬ди¬лась во¬на, по¬тім ви¬йш¬ла й зро¬би¬ла на са¬мо¬ті йо¬му лі¬ку¬валь¬ний на¬їдок.
Ко¬пи¬тін скри¬вив¬ся так, не¬на¬че зі¬бравсь вми¬ра¬ти, про¬те все з’їв лож¬кою, що щед¬ро на¬кла¬ла в гор¬щик йо¬му ста¬ра, яка ли¬ше брук¬ну¬ла:
-Ін¬шо¬го, ін¬шо¬го…Як на ме¬не, то своє біль¬ше б сма¬ку¬ва¬ло…
Пол¬ков¬ник ви¬рі¬шив за до¬ціль¬ні¬ше на цю про¬це¬ду¬ру не ди¬ви¬тись, а на¬спі¬вую¬чи якусь по¬хід¬ну гу¬сар¬ську пі¬сень¬ку, ви¬йшов над¬вір про¬віт¬ри¬тись. Че¬ка¬ти дов¬го не при¬йш¬лось і ско¬ро з ро¬та по¬ст¬ра¬ж¬да¬ло¬го Ко¬пи¬ті¬на, гуч¬но й ра¬діс¬но квак¬нув¬ши, від¬чув¬ши сві¬же по¬віт¬ря, ви¬ско¬чи¬ла тов¬ста ро¬пу¬ха пря¬мо на го¬ло¬ву Мот¬рі. Мот¬ря шви¬день¬ко змах¬ну¬ла її ру¬кою, але та кру¬тій¬ка її вже ви¬пе¬ре¬ди¬ла й бу¬ла на під¬ло¬зі. В цей час зай¬шов Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич і по¬ба¬чив¬ши ро¬пу¬ху під но¬га¬ми за¬мис¬ле¬но і тріш¬ки роз¬губ¬ле¬но, про¬ка¬зав:
-А жа¬би я вам ска¬жу с па¬но¬ве-це на дощ.
Неначе прислуховуючись до його слів, в небі раптом вдарила блискавиця, загримів грім і великі ляпки барабанним боєм почали вибивати дріб…Копитіна знудило і він швидко вискочив на поріг…

Роз¬діл XX
                Ро¬ман¬тич¬на при¬го¬да Хрю¬ка Хря¬ко¬ви¬ча.

А що ж наш ве¬прик,  Хрюк Хря¬ко¬вич? Ми за¬ли¬ши¬ли йо¬го, ко¬ли він бі¬до¬лаш¬ний що¬си¬ли вда¬рив¬ся го¬ло¬вою об со¬сну і за¬бив со¬бі па¬мо¬ро¬ки втра¬тив¬ши сві¬до¬мість. Со¬сна теж ці¬ла не зос¬та¬лась, а тріс¬ну¬ла й пе¬ре¬ла¬ма¬лась на¬впіл, зви¬саю¬чи кро¬ною в яр. Наш не¬вда¬ха так про¬ле¬жав до¬сить дов¬го, ко¬ли рап¬том по¬чув, якесь жа¬ліс¬ли¬ве рох¬кан¬ня і це при¬ве¬ло йо¬го до тя¬ми. Ко¬ли він від¬крив очі, то по¬ба¬чив пе¬ред со¬бою свин¬ку, кот¬ра йо¬го ог¬ля¬да¬ла з усіх бо¬ків і ох¬каю¬чи ти¬хень¬ко хрю¬ка¬ла. Свин¬ка вид¬но бу¬ла з лі¬су, кот¬рий май¬же впри¬тул до¬хо¬див до яру, а в на¬шо¬го ге¬роя, хоч і зна¬йшли йо¬го в лі¬сі, не бу¬ло до¬сві¬ду спіл¬ку¬ван¬ня з ди¬ки¬ми сви¬ня¬ми, тим більш з жі¬но¬чою їх час¬ти¬ною і він за¬ша¬рів¬шись зно¬ву при¬крив очі.
-Який бі¬до¬лаш¬ний ка¬бан¬чик.-рох¬ка¬ла не¬зна¬йом¬ка і Хрюк Хря¬ко¬вич не¬при¬міт¬но при від¬крив од¬не око і по¬чав за нею ти¬хень¬ко спос¬те¬рі¬га¬ти.
«А во¬на ні¬чо¬го, сим¬па¬тич¬на.»-по¬ду¬мав наш ве¬прик. Свин¬ка тим ча¬сом зна¬йшла десь лис¬ток по¬до¬рож¬ни¬ка і зі¬рвав¬ши йо¬го риль¬цем при¬кла¬ла йо¬му до ло¬ба. Біль по¬чав по¬ма¬лу про¬хо¬ди¬ти і Хря¬ко¬вич на¬реш¬ті на¬смі¬лив¬ся від¬кри¬ти пов¬ні¬стю очі.
Ніж¬на свин¬ка від та¬кої не¬спо¬ді¬ван¬ки на¬віть здриг¬ну¬лась.
-Ой, ви¬бач¬те, -ска¬за¬ла во¬на в свою чер¬гу за¬ша¬рів¬шись, -Вам не бо¬ля¬че?
Хрюк Хря¬ко¬вич зро¬бив муж¬ній ви¬гляд і від¬по¬вів:
-Ні дя¬кую вам, вже ме¬ні на¬ба¬га¬то кра¬ще.
Во¬на ще більш за¬ша¬рі¬лась і со¬ром’язливо за¬пи¬та¬ла:
-Ви та¬кий не¬обе¬реж¬ний, так вда¬ри¬ли¬ся, що на¬віть со¬сну за¬ва¬ли¬ли...-Він від¬вів по¬гляд,-Ма¬буть ви ку¬дись ду¬же пос¬пі¬ша¬ли...-за¬кін¬чи¬ла во¬на і са¬ма в свою чер¬гу теж від¬ве¬ла свої очі в бік.
-Я пе¬ре¬слі¬ду¬вав зло¬чин¬ців па¬ні.-збре¬хав він ти¬хо рох¬нув¬ши, а во¬на на те за¬хо¬п¬ле¬но хрюк¬ну¬ла:
-Бо¬же, як це ці¬ка¬во! Ви та¬кий муж¬ній, роз¬ка¬жіть про це будь лас¬ка.-по¬про¬ха¬ла во¬на.
«А во¬на дійс¬но ми¬лень¬ка»-по¬ду¬мав наш ге¬рой і зро¬бив¬ши бай¬ду¬жий ви¬гляд, яко¬мо¬га без¬тур¬бот¬ні¬ше від¬по¬вів:
-Та ні¬чо¬го особ¬ли¬во¬го, про¬сто на мо¬їх дру¬зів на¬па¬ли, і я їх за¬хи¬щав.
Свин¬ка ди¬ви¬лась на ньо¬го за¬ко¬ха¬ни¬ми очи¬ма і йо¬му ста¬ло на¬віть тріш¬ки нія¬ко¬во.
-Прав¬да, ні¬чо¬го особ¬ли¬во¬го...-до¬дав він.
-А що во¬ни...Ну ті зло¬чин¬ці?-за¬пи¬та¬ла во¬на.
-Роз¬біг¬ли¬ся па¬ні, роз¬біг¬ли¬ся хто ку¬ди і по¬па¬да¬ли в яр. А де¬ре¬во я не при¬мі¬тив, бо був ду¬же за¬хо¬п¬ле¬ний пе¬ре¬слі¬ду¬ван¬ням.
-Я ще не па¬ні, а ма¬де¬муа¬зель...-со¬ром’язливо по¬пра¬ви¬ла во¬на.
-Пар¬дон ма¬де¬муа¬зель.-в свою чер¬гу за¬со¬ро¬мив¬ся він і щоб якось по¬пра¬ви¬ти свою не¬зграб¬ність рі¬шу¬че за¬пи¬тав:-Будь лас¬ка про¬бач¬те за на¬хаб¬ст¬во, ме¬ні ду¬же б хо¬ті¬лось з ва¬ми по¬зна¬йо¬ми¬тись. Ме¬не звуть Хрюк Хря¬ко¬вич, а для сво¬їх про¬сто Хрюк.-від¬ре¬ко¬мен¬ду¬вав¬ся він.
-А ме¬не звуть Хрю¬нел¬ла, про¬те бли¬зькі ме¬не на¬зи¬ва¬ють Хрю¬нею.-ла¬гід¬ним го¬ло¬соч¬ком ска¬за¬ла во¬на і тро¬хи за¬па¬ла нія¬ко¬ва мов¬чан¬ка, яку во¬на ско¬ро по¬ру¬ши¬ла:-Я вас зна¬йшла тут, а до цьо¬го ні¬ко¬ли не зу¬ст¬рі¬ча¬ла в лі¬сі. Ви ма¬буть не ту¬теш¬ній?
-Чо¬му ж не ту¬теш¬ній ми¬ла ма¬де¬муа¬зель, ту¬теш¬ній, про¬сто я ви¬ріс при дво¬рі.
-Це так ро¬ман¬тич¬но! Так ви дво¬ря¬нин? -за¬хо¬п¬ле¬но за¬пи¬та¬ла во¬на в ньо¬го.
-В дея¬ко¬му ро¬ді. Ме¬не з ди¬тин¬ст¬ва про¬сто ви¬хо¬ву¬ва¬ли при дво¬рі.
-А я про¬ста лі¬со¬ва свин¬ка...-сум¬но по¬ту¬пи¬лась во¬на.
Хря¬ко¬ви¬чу теж ста¬ло нія¬ко¬во і він май¬же ви¬гук¬нув.
-Та я теж з про¬стих, про¬сто ме¬не в ди¬тин¬ст¬ві ще ма¬лень¬ким зна¬йшли в лі¬сі і за¬бра¬ли на ви¬хо¬ван¬ня до дво¬ру, а так по ге¬неа¬ло¬гії я з лі¬со¬вих.
-Прав¬да?-ра¬діс¬но під¬ня¬ла во¬на го¬ло¬ву і на її оці блис¬ну¬ла ра¬діс¬на сльо¬за.-Роз¬ка¬жіть ме¬ні про двір, я там ні¬ко¬ли не бу¬ла і ме¬ні там все ці¬ка¬во.
Хря¬ко¬вич по¬важ¬но по¬чав:
-Ну двір, там знає¬те ми¬ла Хрю¬нел¬ло все не так, як в лі¬сі.
-Мо¬же¬те ме¬не на¬зи¬ва¬ти Хрю¬нею.-втру¬ти¬лась ти¬хо во¬на і він про¬дов¬жу¬вав:
-Пар¬дон Хрю¬неч¬ко...Ну я прав¬да й не знаю як в лі¬сі, та все ж там все інак¬ше. Пра¬во не знаю з чо¬го й роз¬по¬ча¬ти...-зам’явся він.
-А де ви там жи¬ли?-за¬пи¬та¬лас¬вин¬ка.
-Я жив са¬міт¬ни¬ком в саж¬ку.
-А що та¬ке са¬жок?
-Ну це мої там осо¬би¬сті апар¬та¬мен¬ти.
-А що ви там їли? І як до¬бу¬ва¬ли їжу?-особ¬ли¬во за¬ці¬ка¬ви¬лась Хрю¬ня.
-Все. Їв все, а їжу я до¬бу¬вав з ко¬ри¬та.
-А що та¬ке ко¬ри¬то?
-Ко¬ри¬то це та¬кий сто¬ло¬вий при¬лад, який став¬лять в са¬жок .І я їв з ньо¬го.
-Але ж їжа там по¬вин¬на бу¬ла швид¬ко за¬кін¬чи¬ти¬ся!-ви¬гук¬ну¬ла вра¬же¬но Хрю¬ня з ши¬ро¬ко роз¬плю¬ще¬ни¬ми від зди¬ву¬ван¬ня очи¬ма.
Наш ве¬прик га¬ря¬че й за¬пе¬ре¬чли¬во за¬ма¬хав го¬ло¬вою.
-Ні¬ко¬ли! Во¬на там ні¬ко¬ли не за¬кін¬чу¬є¬ть¬ся!- за¬паль¬но ви¬гук¬нув він, чим особ¬ли¬во силь¬но її вра¬зив і ду¬же зди¬ву¬вав.
-Як це так? Ми в лі¬сі весь час шу¬кає¬мо їжу і іно¬ді бу¬ває, що її нам не¬дос¬тат¬ньо.-ска¬за¬ла во¬на.
-А в ко¬ри¬ті во¬на є зав¬жди! Її ту¬ди весь час но¬ву на¬кла¬да¬ють.
-Оце так! І скіль¬ки за¬вгод¬но?-по¬ди¬ву Хрю¬ні не бу¬ло меж.
-Скіль¬ки за¬вгод¬но! Їж до не¬схо¬чу. Чим біль¬ше з’їси, тим біль¬ше на¬кла¬дуть!-ви¬гук¬нув він і Хрю¬ня ши¬ро¬ко роз¬плю¬щив¬ши очі за¬ча¬ро¬ва¬но ди¬ви¬лась і не ві¬ри¬ла сво¬їм ву¬хам.
-Та хі¬ба ж мож¬ли¬во та¬ке? Наш ста¬рій¬ши¬на в ста¬ді дід Веп¬рюк зав¬жди пов¬чав, що їжу тре¬ба до¬бу¬ва¬ти в по¬ті риль¬ця сво¬го, а тут скіль¬ки хо¬чеш і зав¬жди...
-Я не об¬ма¬нюю вас Хрю¬неч¬ко, при дво¬рі зав¬ше так.
-А чим ви то¬ді за¬йма¬лись, як¬що в вас зав¬жди бу¬ла їжа?-за¬пи¬та¬ла во¬на.
-А ні¬чим.-про¬сто від¬по¬вів наш ка¬бан¬чик.
-Як це, зов¬сім ні¬чим? Хі¬ба мож¬на весь час бай¬ди¬ку¬ва¬ти, це ж на¬ску¬чить.
-Ну не зов¬сім ні¬чим, про¬сто весь час тре¬ба при¬ду¬му¬ва¬ти со¬бі різ¬ні за¬нят¬тя й роз¬ва¬ги.
-Роз¬ка¬жіть будь лас¬ка які роз¬ва¬ги? Ме¬ні це так не¬звич¬но, я зав¬жди га¬да¬ла, що роз¬ва¬га є од¬на-до¬б¬ре по¬пої¬сти,а ви тут та¬кі ней¬мо¬вір¬ні ре¬чі роз¬по¬ві¬дає¬те...
-Ну на¬прик¬лад різ¬ні при¬йо¬ми гос¬тей, бе¬сі¬ди, фі¬ло¬соф¬ські роз¬ду¬ми. Вве¬че¬рі, ко¬ли са¬жок від¬чи¬ня¬ли я зав¬жди здій¬сню¬вав ве¬чір¬ній мо¬ці¬он з про¬ме¬на¬дом по дво¬рі, бо за день так на¬ле¬жиш¬ся, що й бо¬ки бо¬лять.
-А свин¬ки при дво¬рі бу¬ли?-за¬пи¬та¬ла про ще од¬ну бо¬лю¬чу для се¬бе те¬му Хрю¬ня. Бу¬ло вид¬но, що сви¬ня¬чі аму¬ри вже пус¬ти¬ли па¬ру стріл в її сер¬це, про які во¬на не здо¬га¬ду¬ва¬ла¬ся.
-Зви¬чай¬но! Скіль¬ки за¬вгод¬но.
-А сим¬па¬тич¬ні бу¬ли?
-Бу¬ли і сим¬па¬тич¬ні(Хрю¬ня за¬сму¬ти¬ла¬ся), та про¬те всі во¬ни там при дво¬рі та¬кі пус¬тот¬ли¬ві. Їх ці¬кав¬лять ли¬ше якісь дріб’язкові й нік¬чем¬ні дріб¬ни¬ці! По¬вір¬те лю¬ба Хрю¬неч¬ко, ме¬ні з ни¬ми бу¬ло зов¬сім не ці¬ка¬во.
-А зі мною вам ці¬ка¬во?-за¬пи¬та¬ла во¬на в ньо¬го і на¬брав¬шись хо¬роб¬ро¬сті по¬гля¬ну¬ла йо¬му пря¬мо в ві¬чі.
Він гля¬нув¬ши в її до¬пит¬ли¬ві очі за¬ша¬рів¬ся й від¬вів по¬гляд.
-З ва¬ми ду¬же ці¬ка¬во. Ви та¬ка кра¬си¬ва...Ме¬ні зда¬є¬ть¬ся, що я вас знаю ці¬лу віч¬ність...-по¬чав він, та во¬на ра¬тич¬кою при¬кри¬ла йо¬го вус¬та під риль¬цем.
-Мов¬чіть...Не тре¬ба опе¬ре¬джа¬ти час, роз¬ка¬жіть кра¬ще про двір. Ме¬ні зда¬є¬ть¬ся, що ви там жи¬ве¬те не¬на¬че в раю.
Він за¬ду¬мав¬ся на мить і від¬по¬вів:
-Ну це пе¬ре¬біль¬шен¬ня. Вза¬га¬лі все це від¬нос¬но, я б на¬віть ска¬зав, що там нуд¬но.
Во¬на зди¬ву¬ва¬лась.
-Хі¬ба мо¬же бу¬ти нуд¬но при дво¬рі? Адже там є зав¬жди їжа!
-Мо¬же, ще й як! Ті¬ло на¬си¬ще¬не, а ду¬ша пот¬ре¬бує но¬вих від¬чут¬тів, вра¬жень. Це вам зда¬є¬ть¬ся, що там рай, а на справ¬ді кож¬на сви¬ня зви¬кає до всьо¬го, на¬віть до пов¬но¬го ко¬рит¬ця й по¬тім стає нуд¬но…
-Хі¬ба мо¬же бу¬ти нуд¬но весь час їс¬ти й їс¬ти?-все біль¬ше ди¬ву¬ва¬ла¬ся во¬на.-Як¬би в ме¬не  бу¬ла змо¬га бу¬ти до¬пу¬ще¬ною до ча¬рів¬но¬го ко¬рит¬ця при дво¬рі, я б йо¬го ні¬ко¬ли не за¬ли¬ша¬ла й не від¬хо¬ди¬ла б від ньо¬го…-мрій¬ли¬во рох¬ка¬ла во¬на.-Все їла, й їла…Адже весь сенс на¬шо¬го сви¬ня¬чо¬го жит¬тя по¬ля¬гає в їжі…
Хрюк Хря¬ко¬вич що¬си¬ли в за¬па¬лі за¬про¬тес¬ту¬вав і на¬віть ви¬гук¬нув:
 -Як ви по¬ми¬ляє¬тесь лю¬ба Хрю¬неч¬ко! По¬вір¬те, що про¬пор¬цій¬но до на¬пов¬нен¬ню че¬ре¬ва, від¬чу¬ва¬єш опус¬то¬шен¬ність ду¬ші! Крім то¬го, я не знаю в жит¬ті ба¬га¬то чо¬го з чим ме¬ні не до¬во¬ди¬лось зі¬ткну¬тись. Я зав¬жди в по¬шу¬ку сен¬су жит¬тя.  Ось на¬прик¬лад ліс. Роз¬ка¬жіть ме¬ні про се¬бе, про ліс...
-Ліс...-за¬дум¬ли¬во роз¬по¬ча¬ла во¬на.-Я ви¬рос¬ла тут і не знаю ні¬чо¬го ін¬шо¬го. Ми тут зав¬жди в по¬шу¬ку їжі і сенс на¬шо¬го жит¬тя в то¬му, щоб знай¬ти її ба¬га¬то...
Хрюк Хря¬ко¬вич за¬хо¬п¬ле¬но ви¬гук¬нув:
-Які ви щас¬ли¬ві! Ви не знає¬те, що та¬ке пус¬та си¬тість від якої не хо¬че¬ть¬ся жи¬ти. Ви в лі¬сі знає¬те сенс справж¬ньо¬го жит¬тя! Ви тут жи¬ве¬те в пер¬во¬здан¬но¬сті і гар¬мо¬нії до всьо¬го і са¬ме ва¬ше бут¬тя-це і є сенс!
Хрю¬ня про¬дов¬жу¬ва¬ла:
-Ми не сто¬їмо на міс¬ці і в нас не¬має пос¬тій¬но¬го жит¬ла. Весь ліс на¬ше жит¬ло...Вам мо¬же зда¬тись це за вбо¬гість...
-О ні, ні! Ви не ро¬зу¬міє¬те, які ви щас¬ли¬ві!-ви¬гук¬нув за¬паль¬но Хря¬ко¬вич за¬хо¬п¬ле¬но слу¬хаю¬чи свин¬ку.
-Вам це зда¬сть¬ся за вбо¬гість,-про¬дов¬жу¬ва¬ла во¬на,-Але в нас теж є ма¬лень¬кі ра¬до¬щі, та¬кі на¬прик¬лад, як знай¬ти смач¬них гри¬бів, або на¬тра¬пи¬ти на ще не по¬топ¬та¬ну га¬ля¬вин¬ку сві¬жої тра¬вич¬ки по¬вес¬ні і смач¬но її пос¬куб¬ти...
-Бо¬же, як це ці¬ка¬во!-під¬три¬мав її роз¬по¬відь наш ка¬бан¬чик за¬хо¬п¬ле¬но слу¬хаю¬чи її, що аж від¬крив ро¬та.
Їй це бу¬ло над¬зви¬чай¬но при¬єм¬но, що во¬на так за¬ці¬ка¬ви¬ла йо¬го і со¬ром’язливо від¬вер¬нув своє риль¬це хрю¬ка¬ла да¬лі:
-А ко¬ли на¬сту¬пає осінь, ми бу¬ває вно¬чі хо¬ди¬мо на го¬ро¬ди, що зав¬жди є при дво¬рах і ко¬пає¬мо го¬ро¬ди¬ну: бу¬ря¬ки, мор¬кву і все та¬ке ін¬ше...На¬їв¬шись до не¬схо¬чу ми гур¬том йде¬мо ку¬па¬тись до ка¬люж на лі¬со¬вих до¬ро¬гах, або до став¬ка в яру і там ве¬се¬ло пе¬ре¬ки¬ду¬єм¬ся і стри¬бає¬мо об¬ма¬зую¬чись ба¬гін¬цем і жбур¬ляю¬чись ним один в од¬но¬го риль¬ця¬ми...
-Це так ро¬ман¬тич¬но! Ме¬ні зав¬жди не дос¬та¬ва¬ло та¬ких гос¬трих від¬чут¬тів, як за¬ма¬за¬тись в ба¬гін¬це!-ви¬гук¬нув він,-Я хо¬чу по¬жи¬ти ва¬шим жит¬тям!
-Прав¬да?-за¬ко¬ха¬но за¬пи¬та¬ла¬во¬на.
-Ми¬ла моя Хрю¬ня! Як¬би ви зна¬ли, як на ме¬не гні¬тить і да¬вить ат¬мо¬сфе¬ра при дво¬рі...Ні, ні! Там всі ми¬лі і до ме¬не ду¬же до¬б¬ре став¬лять¬ся, са¬жок ре¬гу¬ляр¬но чис¬тять і я зав¬жди в чис¬то¬ті, про¬те ме¬ні не¬на¬че не дос¬тає по¬віт¬ря! Вза¬га¬лі той дух  від¬нос¬но¬го де¬ка¬дент¬ст¬ва, який там іс¬нує зав¬жди, ме¬ні до¬сить вже об¬рид сво¬єю по¬рож¬ні¬стю, від¬сут¬ні¬стю ви¬со¬ких ці¬лей і під¬не¬се¬них праг¬нень. Як там вбо¬го й без¬ду¬хо! Всі та¬кі сно¬би й сенс ба¬чать ли¬ше в пов¬но¬му шлун¬ку й за¬до¬во¬лен¬ню при¬мі¬тив¬них ба¬жань…Нія¬кої ро¬ман¬ти¬ки! А я все жит¬тя праг¬нув під¬не¬сен¬них ве¬лич¬них ці¬лей і са¬ме ви Хрю¬неч¬ко від¬кри¬ває¬те для ме¬не но¬ві не¬осяж¬ні сво¬єю ве¬лич¬чю го¬ри¬зон¬ти бут¬тя! Так хо¬че¬ть¬ся по¬жи¬ти на ло¬ні при¬ро¬ди, пох¬лю¬па¬тись в ка¬лю¬жах і став¬ках в ком¬па¬нії дру¬зів, по¬ко¬па¬ти при світ¬лі Мі¬ся¬ця го¬ро¬ди¬ну! Як¬би ви зна¬ли, я так не хо¬чу з ва¬ми роз¬ста¬ва¬тись...
Во¬на під¬ня¬ла риль¬це.
-Так зос¬та¬вай¬тесь! Ми бу¬де¬мо жи¬ти в лі¬сі, ра¬зом шу¬ка¬ти смач¬ні ко¬рін¬ці. Я вам по¬ка¬жу од¬ну міс¬ци¬ну під ду¬ба¬ми, там зав¬жди ба¬га¬то жо¬лу¬дів. Ви їли жо¬лу¬ді?-за¬пи¬та¬ла во¬на йо¬го і він скром¬но від¬по¬вів:
-Ні не до¬во¬ди¬лось, про¬те ме¬ні роз¬по¬ві¬да¬ли, що це ду¬же смач¬на стра¬ва. Од¬на свин¬ка якось бу¬ла втік¬ла з дво¬ру, і куш¬ту¬ва¬ла їх в лі¬сі.
-А хі¬ба з дво¬ру вті¬ка¬ють?-зди¬ву¬ва¬лась Хрю¬ня.
-Вті¬ка¬ють.-зіз¬нав¬ся Хря¬ко¬вич,-Та по¬тім все од¬но по¬вер¬та¬ю¬ть¬ся до ко¬рит¬ця. Звич¬ка знає¬те...
-Ось і ви ме¬не ки¬не¬те й по¬вер¬не¬тесь до сво¬го дво¬ру...-сум¬но мо¬ви¬ла во¬на. Він по¬про¬бу¬вав за¬про¬тес¬ту¬ва¬ти, та во¬на на¬ка¬зо¬вим то¬ном йо¬го пе¬ре¬би¬ла:
-Мов¬чіть! Ні¬чо¬го не ка¬жіть, я знаю... –ска¬за¬ла во¬на тріш¬ки сум¬но й на мить за¬па¬ну¬ва¬ла нія¬ко¬ва мов¬чан¬ка. Хрю¬ня щось не¬на¬че ду¬ма¬ла, а по¬тім рап¬том з чис¬то жі¬но¬чою прак¬тич¬ні¬стю за¬пи¬та¬ла:- Кра¬ще роз¬ка¬жіть, а чи мож¬на якось бу¬ти при¬йня¬тою при дво¬рі?
Він за¬ду¬мав¬ся і від¬по¬вів:
-Ну про та¬кі ви¬пад¬ки я не чув, хо¬ча, як¬що ви при¬йде¬те зі мною, при дво¬рі бу¬дуть ли¬ше ра¬ді. Нас по¬се¬лять в саж¬ку ра¬зом і в нас бу¬де од¬не ко¬рит¬це на двох...
Во¬на за¬хо¬п¬ле¬но ди¬ви¬лась на ньо¬го Те що він роз¬по¬ві¬дав не мог¬ло їй при¬сни¬тись на¬віть в са¬мо¬му кра¬що¬му сні. Це на¬віть пе¬ре¬вер¬шу¬ва¬ло всі її ди¬тя¬чі мрії і во¬на оше¬ле¬ше¬но не мог¬ла роз¬кри¬ти ро¬та .Він при¬єм¬но від¬чув¬ши, що вра¬зив Хрю¬ню в са¬мі¬сінь¬ке сер¬це за¬крі¬п¬ляв і про¬дов¬жу¬вав свій так¬тич¬ний ус¬піх.
-Ви¬рі¬шуй¬те Хрю¬ньо, в ва¬ших ра¬тич¬ках на¬ша спіль¬на до¬ля і щас¬тя.
Во¬на для при¬стой¬но¬сті зро¬би¬ла ви¬гляд, що ва¬га¬є¬ть¬ся, а по¬тім опустила очі й ти¬хо відповіла
-Я згод¬на...    

                ******

Про¬йшло ще тро¬хи ча¬су. Ко¬за¬ки не на жарт ро¬би¬ли при¬го¬тов¬лян¬ня для від¬бит¬тя на¬па¬ду. За¬пас¬лись по¬ро¬хом, вста¬но¬ви¬ли ар¬ти¬ле¬рію, яка скла¬да¬лась з зло¬щас¬ної фаль¬ко¬нет¬ки Хво¬ста, та га¬ків¬ни¬ці ку¬ма Ку¬лі, й при¬го¬ту¬ва¬ли за¬ря¬дже¬ни¬ми всю вог¬не¬паль¬ну зброю, а та¬кож на¬ро¬би¬ли за¬ря¬дів для швид¬ко¬го пе¬ре¬за¬ря¬джан¬ня, роз¬си¬пав¬ши по мір¬ці по¬рох і при¬го¬ту¬вав¬ши пи¬жі та ку¬лі. На це їм зна¬до¬би¬ло¬ся не ба¬га¬то ча¬су, ос¬кіль¬ки всі бу¬ли людь¬ми вій¬сь¬ко¬ви¬ми і звич¬ни¬ми до цьо¬го ді¬ла.
Вов¬чий Хвіст спо¬чат¬ку хо¬тів роз¬по¬ді¬ли¬ти обо¬ро¬ну на два та¬бо¬ра, про¬те цьо¬му най¬шлись су¬про¬тив¬ни¬ки в ли¬ці са¬мої вдо¬ви Ка¬те¬ри¬ни, яка зая¬ви¬ла, що з до¬му не пі¬де ос¬кіль¬ки прав¬да на їх¬ньо¬му бо¬ці.
-Що я зло¬дій¬ка яка, або моя доч¬ка щоб хо¬ва¬тись? Не бою¬ся я їх, і ні¬ку¬ди з дво¬ру не пі¬ду, адже як¬що схо¬ває¬мось, то це їм тіль¬ки на ру¬ку бу¬де, бо са¬мі бу¬дем на¬че роз¬бій¬ни¬ки, що ка¬ри бо¬ять¬ся.
Її під¬три¬ма¬ли ра¬зом з Оле¬сею і Ва¬силь¬ко з то¬ва¬ри¬ша¬ми.
-Із за нас все зав’язалось, а са¬мі за¬хо¬ває¬мось ви¬ста¬вив¬ши вас щоб ви з ни¬ми спра¬ву ве¬ли, то¬ді як ми бу¬де¬мо на ху¬то¬рі від¬си¬джу¬ва¬тись? Ні дядь¬ку Ва¬си¬лю, ліп¬ше від¬ра¬зу пі¬ти ме¬ні та зда¬тись без зай¬вої стрі¬ля¬ни¬ни.-ска¬зав Ва¬силь¬ко за що от¬ри¬мав кріп¬ку за¬трі¬щи¬ну по шиї від стар¬шо¬го то¬ва¬ри¬ша.
-Ні¬хто вас не від¬пус¬тить, бо те, що за не¬бо¬гу мою пом¬сту вчи¬ни¬ли-це спра¬вед¬ли¬во і не¬має ви¬ни за ва¬ми, а так ви¬йде, що пол¬ков¬ник зло¬ді¬єм вия¬вив¬шись вас зло¬дія¬ми зро¬бить.-Ска¬зав Хвіст і всі по¬го¬ди¬лись.-До¬б¬ре, бу¬де¬мо тут всі ча¬ту¬ва¬ти, а там будь що будь. Від ці¬ло¬го пол¬ку не від¬би¬тись, а по час¬ти¬нам нас ще лег¬ше взя¬ти, та й про ху¬тір во¬ни зна¬ють, зна¬йом¬ці бо дав¬ні.-За¬кін¬чив він зга¬дав¬ши, як пол¬ков¬ник той ху¬тір в ньо¬го ку¬п¬ляв. Хво¬сти¬хі та¬кий по¬во¬рот спра¬ви спо¬до¬бав¬ся біль¬ше і во¬на по¬ду¬ма¬ла: «Ну й на кра¬ще, що Ка¬те¬ри¬на за¬ли¬ша¬є¬ть¬ся, бо як поп¬руть ще й на ху¬тір, то ро¬зо¬рять вщент і то¬ді справ¬ді без по¬луш¬ки зос¬та¬не¬мось і до ро¬ди¬чів в при¬йми всі пі¬де¬мо.»
Дід Сте¬пан, що до цьо¬го мовч¬ки слу¬хав ска¬зав:
-Тре¬ба спо¬чат¬ку вза¬га¬лі все ви¬яс¬ни¬ти, тоб¬то пе¬ре¬го¬во¬ри вчи¬ни¬ти, а по¬вою¬ва¬ти встиг¬не¬мо зав¬жди.
 Всі зго¬ди¬лись і особ¬ли¬во Пет¬ро Лящ.
-А й справ¬ді сва¬те, з’їздимо в гар¬ні¬зон і по¬шу¬кає¬мо там прав¬ди, а як¬що не зна¬йде¬мо, то то¬ді тут їх встрі¬не¬мо і в полк гін¬ця пош¬ле¬мо.
На то¬му й по¬рі¬ши¬ли, ко¬ли це Оле¬сяз¬га¬да¬ла.
-Жаль, Хрюк Хря¬ко¬вич десь за¬про¬пас¬тивсь.-стур¬бо¬ва¬но мо¬ви¬ла дів¬чи¬на.
-Бо¬юсь, щоб ли¬хо¬го ні¬чо¬го не тра¬пи¬лось, дов¬го щось за¬хис¬ни¬ка на¬шо¬го бі¬до¬лаш¬но¬го не¬має.-ска¬за¬ла Ка¬те¬ри¬на.
Дід Сте¬пан, що си¬дів на ко¬ло¬ді і пус¬кав дим з но¬со¬грій¬ки по¬дав свій го¬лос:
-Вид¬но без¬віс¬ти за¬гнав бі¬до¬лаш¬но¬го ма¬йо¬ра, ма¬буть в са¬му Мо¬ск¬ву.
Всі за¬смія¬лись, а Вер¬ни¬ка¬мінь до¬ба¬вив:
-Нам би з де¬ся¬ток Хря¬ко¬ви¬чів, то во¬ни весь гар¬ні¬зон роз¬го¬нять і полк звід¬си ви¬же¬нуть За на¬ми б то¬ді без¬за¬пе¬реч¬но вік¬то¬рія бу¬ла б.
Всі зно¬ву роз¬смія¬ли¬ся, ко¬ли це Іван¬ко, який си¬дів на ча¬тах на ви¬со¬кій яб¬лу¬ні крик¬нув:
-А ось і Хря¬ко¬вич та й не сам!
Всі по¬вер¬ну¬лись до во¬ріт і по¬ба¬чи¬ли, що й справ¬ді за¬хо¬дять по¬важ¬но ве¬прик і з ним якась свин¬ка.
-На¬шо¬го пол¬ку при¬бу¬ло!-ви¬гук¬нув Хвіст.
-Ні¬як Хря¬ко¬вич оже¬ни¬тись на¬ду¬мав і на¬ре¬че¬ну при¬вів.-ска¬зав Се¬мен Ку¬ля.
Хря¬ко¬вич схваль¬но рох¬нув, а Хрю¬ня со¬ром’язливо від¬ве¬ла по¬гляд.
-По¬се¬лю я їх в од¬но¬му саж¬ку. В та¬кої гар¬ної па¬ри сви¬ней бу¬дуть до¬б¬рі по¬ро¬сят¬ка.-ска¬за¬ла Ка¬те¬ри¬на.
 
Роз¬діл XXI
                Не¬вга¬мов¬ні  буд¬ні во¬як в  пол¬ку.

Шмуль з Са¬рою і сі¬мей¬ст¬вом тим ча¬сом стоя¬ли бі¬ля во¬ріт в гар¬ні¬зон та¬бо¬ром. Спо¬чат¬ку стоя¬ла од¬на брич¬ка, а по обі¬ді кор¬чмар пос¬та¬вив на¬мет, бо Са¬ра йо¬му ска¬за¬ла:
-Шму¬ли¬ку, на по¬воз¬ці тіс¬но. Там і са¬мим клун¬кам зі скри¬ня¬ми тіс¬но, а тво¬їй Са¬рі й тво¬їм ді¬тям то й по¬го¬тів. Не¬ві¬до¬мо скіль¬ки нам ще че¬ка¬ти. Кор¬чма зго¬рі¬ла, а ре¬пат¬ріа¬ція¬ми з добрими гешефтами теж по¬ки не пах¬не, тре¬ба або ви¬ї¬джа¬ти в Умань до ма¬ме¬ле Ри¬ви, або тут вко¬рі¬ня¬ти¬ся.
Шмуль пос¬та¬вив на¬мет і Са¬ра ска¬за¬ла:
-А те¬пер іди до па¬на пол¬ков¬ни¬ка і при¬ве¬ди йо¬го сю¬ди, хай гля¬не , як ми жи¬ве¬мо бід¬ні і не¬щас¬ні, мо¬же швид¬ше ді¬ло пі¬де з Хво¬стом і за¬ста¬вить то¬го ско¬рі¬ше штрахт нам ви¬пла¬ти¬ти.
Проте він невдовзі  по¬вер¬нув¬ся ні з чим.
-Не пус¬ти¬ли тво¬го Шму¬ли¬ка, ска¬за¬ли пан пол¬ков¬ник хво¬рий ду¬же, не ве¬лів тур¬бу¬ва¬ти. Про¬те один  на¬дій¬ний по¬ру¬чик з гар¬ні¬зо¬ну ме¬ні ска¬зав, що го¬то¬вить¬ся за¬гін, ко¬гось бу¬дуть бра¬ти під арешт.
-Це ма¬буть дай бо¬же Хво¬ста.-при¬пус¬ти¬ла Са¬ра й по¬ве¬се¬лі¬ша¬ла.-Ні¬чо¬го, за¬став¬лять тих роз¬бій¬ни¬ків нам но¬ву кор¬чму ви¬стро¬ї¬ти, але це швид¬ко не ро¬бить¬ся, то¬му Шму¬ли¬ку нам тре¬ба пос¬та¬ви¬ти ка¬бич¬ку і твоя Са¬ра бу¬де ро¬би¬ти на ній го¬ріл¬ку па¬нам вій¬сь¬ко¬вим.
Ска¬за¬но зроб¬ле¬но і Шмуль ве¬се¬ло під¬спі¬вую¬чи по¬чав лі¬пи¬ти з гли¬ни і ка¬мін¬ня, кот¬ро¬го бу¬ло тут ба¬га¬то ка¬би¬цю. Ді¬ти йо¬му до¬по¬ма¬га¬ли і спра¬ва йшла швид¬ко. Ко¬ли за¬гін ула¬нів в го¬ло¬ві з ма¬йо¬ром Ко¬пи¬ті¬ним ви¬ї¬хав в на¬прям¬ку Хво¬стів¬ки бра¬ти під арешт Га¬ли¬ну, то Шмуль зра¬дів ще біль¬ше.
-Точ¬но ка¬за¬ла моя Са¬роч¬ка, в Хво¬стів¬ку. Зна¬чить по на¬шій спра¬ві.-І про¬дов¬жу¬вав спі¬ва¬ти.-Ой вей, як гар¬но! А ну Гер¬шко, по¬грай та¬те¬ле на сво¬їй скрип¬ці, по¬ве¬се¬ли мою ду¬шу!
Гер¬шко не тре¬ба бу¬ло дов¬го умов¬ля¬ти, бо гра¬ти на скрип¬ці йо¬му бу¬ло ці¬ка¬ві¬ше ніж під¬но¬си¬ти ка¬мін¬ня, то¬му швид¬ко діс¬тав¬ши скрип¬ку, кот¬ру зав¬жди мав при со¬бі, він за¬грав. Мой¬шик і Юдуш¬ка по¬ба¬чив¬ши, що брат від¬ста¬вив бруд¬ну ро¬бо¬ту, са¬мі теж не за¬хо¬ті¬ли пра¬цю¬ва¬ти то й пус¬ти¬лись під му¬зи¬ку в та¬нок, але Шмуль пов¬чаль¬ним то¬ном від¬ра¬зу збив їх за¬пал:
-Ой вей! Звід¬ки тут з’явиться ка¬би¬ця, як¬що за¬раз ми всі поч¬не¬мо тан¬цю¬ва¬ти? Я ж ли¬ше Гер¬шка по¬про¬хав! Хто ска¬жіть ме¬ні , ва¬шо¬му тя¬те¬ле до¬по¬мо¬же бу¬ду¬ва¬ти?
Ді¬ти на¬хню¬пив¬шись пі¬шли ко¬па¬ти гли¬ну, а тим ча¬сом бі¬ля на¬шо¬го скри¬па¬ля зі¬брав¬ся чи¬ма¬лень¬кий гурт во¬як, кот¬рі за¬хо¬п¬ле¬но слу¬ха¬ли. Ко¬ли Мой¬шик з Юдуш¬кою при¬нес¬ли в ко¬ри¬ті гли¬ни й ви¬си¬па¬ли її, то слу¬ха¬чів вже вия¬ви¬лось чи¬ма¬лень¬ко і во¬ни шви¬день¬ко по¬біг¬ли до по¬воз¬ки й по¬вер¬ну¬лись з ве¬ли¬кою вов¬ня¬ною шап¬кою для збо¬ру гро¬шей по¬клав¬ши її пе¬ред во¬яка¬ми.
-Тре¬ба до¬по¬мог¬ти по¬го¬ріль¬цям, ох і бра¬во грає ма¬ла шель¬ма!-ска¬зав один кор¬нет і ки¬нув ал¬тин. Спра¬ва в тім, що зві¬ст¬ка про зго¬рі¬лу кор¬чму швид¬ко ді¬йшла до гар¬ні¬зо¬ну, ос¬кіль¬ки всі Шму¬лів до¬б¬ре зна¬ли, бо зав¬жди в них бра¬ли ба¬га¬то го¬ріл¬ки.
За кор¬не¬том й ін¬ші по¬ча¬ли ки¬да¬ти, ко¬ли це пі¬ді¬йшов один п’янезний вах¬містр і ги¬каю¬чи ска¬зав:
-Оце дає, так дає! Я та¬ко¬го й у Від...(гик)Від¬ні не чув! А ха¬зяй¬ка де(гик)?
Йо¬му вка¬за¬ли на ша¬тер і він поп¬ря¬му¬вав пря¬мо до ньо¬го, але про¬хо¬дя¬чи че¬рез ка¬би¬цю спітк¬нув¬ся і впав на неї роз¬ва¬лив¬ши її. Во¬як це над¬зви¬чай¬но роз¬ве¬се¬ли¬ло і во¬ни від ду¬ші по¬ча¬ли ре¬го¬та¬ти. Тут Юдуш¬ка й Мой¬шик під¬ня¬ли га¬лас, а Гер¬шко пе¬ре¬став гра¬ти, як ви¬біг¬ла й са¬ма Са¬ра і що¬си¬ли за¬при¬чи¬та¬ла:
-Та що ж це та¬ке, нас бід¬них і не¬щас¬них по¬го¬ріль¬ців крив¬дять!
Пі¬сля цьо¬го за¬па¬ла на мить ти¬ша, а по¬тім всі слу¬ха¬чі сер¬ди¬то за¬гу¬ді¬ли. Вах¬містр си¬дів на ку¬пі си¬рої гли¬ни, яка не¬дав¬но бу¬ла не¬до¬ст¬ро¬єн¬ною ка¬би¬цею і бли¬мав на¬в¬ко¬ло п’яними очи¬ма.
-Вах¬містр!-ви¬гук¬нув кор¬нет,-Ви п’яні, на¬че сви¬ня! Ми ви¬ма¬гає¬мо ви¬ба¬чень і від¬шко¬ду¬вань!
Всі схваль¬но за¬гу¬ли і вах¬містр що¬си¬ли за¬во¬лав:
-Пет¬руш¬ка (гик)бра¬ток, до¬по¬ма¬гай! –ви¬гук¬нув він, як мит¬тє¬во з’явився йо¬го ден¬щик і по¬чав ви¬тя¬гу¬ва¬ти то¬го з гли¬ни.
-Пар¬дон (гик) ме¬дам, мсьє! Та¬кий (гик) кон¬фуз, пар¬дон!-по¬чав ви¬ба¬ча¬тись вах¬містр, ко¬ли йо¬го ви¬тяг¬ли, по¬тім діс¬тав¬ши жме¬ню кар¬бо¬ван¬ців ки¬нув на роз¬ва¬ле¬ну ка¬би¬цю.-Па¬дон пань¬ст¬во(гик), Та¬кий мо¬ве¬тон(гик), ви¬ба¬ча¬юсь! Пет¬ру¬ша, бра¬ток (гик)по¬прав і до¬по¬мо¬жи (гик)збу¬ду¬ва¬ти. Або ні(гик), збу¬дуй сам(гик).
Та¬кий по¬во¬рот справ всіх за¬до¬віль¬нив крім Пет¬руш¬ки, кот¬рий щось не¬вдо¬во¬ле¬но за¬бур¬чав, про¬те хоч з не¬охо¬тою, та при¬няв¬ся за ро¬бо¬ту. Ді¬ти швид¬ко зі¬бра¬ли кар¬бо¬ван¬ці й від¬да¬ли ма¬те¬рі. Гер¬шко зно¬ву за¬грав, а Шмуль по¬чав ми¬ти ру¬ки, як це зно¬ву вах¬містр пі¬ді¬йшов до Са¬ри і ле¬д¬ве не геп¬нув¬шись зно¬ву, по¬кло¬нив¬ся.
-Пар¬дон ме¬дам(гик)! Про¬шу ва¬шо¬го до¬зво¬лу(гик) на те, щоб ан¬га¬жу¬ва¬ти ва¬шо¬го(гик) си¬на по¬гра¬ти на¬шо¬му(гик) то¬ва¬ри¬ст¬ву(гик) вве¬че¬рі, за два¬дцять кар¬бо¬ван¬ців (гик)! –ска¬зав він і діс¬тав гро¬ші. За¬па¬ла мов¬чан¬ка. Це бу¬ли ша¬ле¬ні гро¬ші, хо¬ча всі зна¬ли, що вах¬містр їх про¬сто ви¬грав в кар¬ти, про¬те не ві¬ри¬лось в та¬ку щед¬рість.
Са¬ра шви¬день¬ко взя¬ла асиг¬на¬ції і за¬хо¬ва¬ла їх.
-Мой¬шик, ти чув, що ска¬зав до¬б¬рий пан вій¬сь¬ко¬вий? Сьо¬го¬дні вве¬че¬рі пі¬деш гра¬ти до па¬нів офі¬це¬рів.
Хло¬пець кив¬нув го¬ло¬вою, про¬те спон¬та¬ний кон¬церт ще не за¬кін¬чив¬ся, то¬му скрип¬ку не від¬кла¬дав, а про¬дов¬жу¬вав гра¬ти. Ви¬ступ був в са¬мо¬му роз¬па¬лі ос¬кіль¬ки до скри¬па¬ля при¬єд¬на¬ли¬ся й реш¬та ді¬тей і ко¬жен де¬мон¬ст¬ру¬вав те, на що був зда¬тен, що над¬зви¬чай¬но всіх ті¬ши¬ло. Спра¬ва в то¬му, що ко¬ли Шмуль по¬ки¬нув бу¬дів¬ництво ка¬би¬ці по¬клав¬ши цю ро¬бо¬ту на ден¬щи¬ка п’яного вах¬мі¬ст¬ра, цьо¬му при¬кла¬ду пос¬лі¬ду¬ва¬ли й всі йо¬го ма¬лі по¬міч¬ни¬ки втім за бать¬ко¬вою зго¬дою. Та¬ким чи¬ном Мой¬шик грав на скрип¬ці, Гер¬шко діс¬тав буб¬на й під¬сту¬ку¬вав до ла¬ду, а ма¬лий Юдуш¬ка під¬тан¬цьо¬ву¬вав ви¬тя¬гую¬чи по¬біль¬ше ви¬на¬го¬ро¬ди з гля¬да¬чів. Так три¬ва¬ло до¬сить дов¬го, ко¬ли це рап¬том Шмуль по¬ба¬чив, як по¬вер¬та¬є¬ть¬ся за¬гін ви¬ря¬дже¬ний на арешт в Хво¬стів¬ку. Щось там бу¬ло не так, ос¬кіль¬ки всі бу¬ли якісь пох¬ню¬п¬ле¬ні, стрій верш¬ни¬ків був хао¬тич¬ний і не бу¬ло вид¬но го¬лов¬но¬го на¬ря¬ду ула¬нів-ма¬йо¬ра Ко¬пи¬ті¬на. А го¬лов¬не це те, що ні¬ко¬го во¬ни не ареш¬ту¬ва¬ли, ос¬кіль¬ки їха¬ли са¬мі.
«Ой вей! Оце так ли¬хо! Кля¬тих ко¬за¬ків не взя¬ли під арешт, а мо¬же во¬ни й по¬вті¬ка¬ли, або від¬січ цим вай¬ла¬кам да¬ли.»-по¬ду¬мав він і по¬біг ска¬за¬ти Са¬рі, кот¬ра по¬ра¬ла¬ся бі¬ля ве¬ли¬чез¬них мі¬хів за¬кла¬даю¬чи на бро¬дін¬ня бра¬гу для го¬ріл¬ки.
Та втім вся спра¬ва ско¬ро роз’яснилась, ос¬кіль¬ки до ула¬нів по¬си¬па¬лись від од¬но¬пол¬чан різ¬ні за¬пи¬тан¬ня і ті все роз¬по¬ві¬ли. Їх¬ня роз¬по¬відь ду¬же роз¬ча¬ру¬ва¬ла Шму¬ля.
-Шму¬лик зро¬зу¬мів, що во¬ни їз¬ди¬ли не до Хво¬ста, а до доч¬ки Ка¬те¬ри¬ни...-роз¬ча¬ро¬ва¬но мо¬вив він,-І то ареш¬та в них не ви¬йш¬ло. Ой вей! Бід¬ні ми, бід¬ні ді¬ти! Ні¬хто нам не до¬по¬мо¬же й пан пол¬ков¬ник ме¬не Яш¬ку Шму¬ля об¬ду¬рив!-ска¬зав роз¬пач¬ли¬во він, та дру¬жи¬на йо¬го вті¬ши¬ла.
-Не пе¬рей¬май¬ся ти так Шму¬ли¬ку! Ні¬чо¬го ти не ро¬зу¬мі¬єш! Ка¬те¬ри¬на-се¬ст¬ра Хво¬ста, а Олесь¬ка¬йо¬го не¬бо¬га, то¬му Хвіст все це так про¬сто не за¬ли¬шить, а це й нам на ру¬ку, ос¬кіль¬ки вси¬п¬ле со¬лі па¬ну пол¬ков¬ни¬ку, а тут і ми з від¬шко¬ду¬ван¬ням май¬на й всі¬ма ре¬пат¬рія¬ція¬ми. Ось по¬ба¬чиш, що твоя Са¬ра, як зав¬жди та¬ки ді¬ло ка¬же! Хвіст не від¬кру¬тить¬ся!
Це Шму¬ля тро¬хи за¬спо¬кої¬ло. Тим ча¬сом по¬ча¬ло тем¬ні¬ти і Мой¬шик взяв¬ши скрип¬ку пі¬шов до офі¬це¬рів від¬роб¬ля¬ти два¬дцять кар¬бо¬ван¬ців. Спра¬ва в тім, що один вах¬містр на¬пе¬ре¬дод¬ні до¬б¬ре всіх обі¬грав¬ши в кар¬ти, ви¬рі¬шив за¬да¬ти то¬ва¬ри¬шам ма¬лень¬ку ве¬чір¬ку з пия¬ти¬кою, а для то¬го, щоб во¬на про¬йшла як¬мо¬га ве¬се¬лі¬ше-Мой¬шик зі сво¬єю скрип¬кою був як зна¬хід¬ка. Спо¬чат¬ку офі¬це¬ри пи¬ли й під¬спі¬ву¬ва¬ли, по¬тім по¬ча¬ли під¬тан¬цьо¬ву¬ва¬ти при чо¬му над¬зви¬чай¬но хва¬ли¬ли то¬го і під¬ки¬ду¬ва¬ли скри¬па¬лю гро¬ше¬нят. Тро¬хи зго¬дом тан¬цю¬ва¬ти во¬ни за¬мо¬ри¬лись і си¬ді¬ли ку¬па¬ми й пи¬ли реа¬гую¬чи на гру мля¬ві¬ше: хтось під¬хло¬пу¬вав, хтось під¬топ¬ту¬вав. Рап¬том щоб всіх під¬ба¬дьо¬ри¬ти вско¬чив один кор¬нет і що¬си¬ли за¬во¬лав:
-Па¬ни офі¬це¬ри, ува¬га! На¬ли¬ває¬мо всі пов¬ні ке¬ли¬хи і п’ємо за дам! Хто не вип’є пов¬но¬го ке¬ли¬ха, той не офі¬цер, а сви¬ня¬че лай¬но і гід¬ний за¬галь¬но¬го пре¬зир¬ст¬ва! За дам, па¬ни офі¬це¬ри!-ви¬гук¬нув він і по¬чав пи¬ти з ве¬ли¬чез¬но¬го ке¬ли¬ха, кот¬рий був та¬кий ве¬ли¬кий, що в ньо¬му ма¬буть мож¬на бу¬ло ва¬ри¬ти ка¬шу.
Це під¬ба¬дьо¬ри¬ло реш¬ту то¬ва¬ри¬ст¬ва і всі по¬на¬ли¬ва¬ли й ви¬пи¬ли до дна. Для де¬ко¬го цей ке¬лих був на сьо¬го¬дні ос¬тан¬ній і ті, кот¬рі фі¬ні¬шу¬ва¬ли, зу¬ст¬рі¬ча¬лись під сто¬лом. Про¬те бу¬ла гру¬па більш ви¬три¬ва¬лих п’яниць, для кот¬рих хміль ли¬ше до¬да¬вав сил і енер¬гії. Се¬ред них був і той кор¬нет. Ви¬пи¬та ча¬ра тро¬хи за¬ту¬ма¬ни¬ла йо¬го взір і він ди¬вив¬ся на все на¬в¬ко¬ло по¬со¬ло¬ві¬ли¬ми очи¬ма. Рап¬том в по¬ле йо¬го взо¬ру по¬пав ви¬ну¬ва¬тець тор¬же¬ст¬ва вах¬містр, кот¬рий ве¬се¬ло на пра¬вах гос¬по¬да¬ря ве¬чір¬ки всім на¬ли¬вав і з усі¬ма жар¬ту¬вав. В той день вах¬містр пив ба¬га¬то з са¬мо¬го ран¬ку, а ко¬ли роз¬ва¬лив ка¬би¬цю і за¬ка¬зав му¬зи¬ку на ве¬чір, то тро¬хи від¬по¬чив до ве¬чір¬ньої гу¬лян¬ки й то¬му був по¬вен сил. Тро¬хи гро¬шей йо¬му про¬грав і наш кор¬нет.
-Вах¬містр!-ска¬зав він див¬ля¬чись на то¬го за¬ту¬ма¬не¬ни¬ми очи¬ма,-Ти не офі¬цер, ти бруд¬на, смер¬дю¬ча сви¬ня!
Вах¬містр по¬вер¬ну¬ва¬ся до то¬го і ко¬ли до ньо¬го ді¬йшли сло¬ва кор¬не¬та, то встав і ви¬гук¬нув:
-Па¬не кор¬нет! Я ви¬ма¬гаю ва¬шим сло¬вам са¬тис¬фак¬цій!
Кор¬нет взяв ке¬лих і хлюп¬нув смер¬дю¬чу си¬ву¬ху в об¬лич¬чя вах¬мі¬ст¬ру.
-Ось мої сатс¬фак¬ції вах¬містр!-ви¬гук¬нув він,-Ти шах¬рай!
Всі, хто на¬блю¬дав цю сце¬ну за¬гу¬ли і Мой¬ша пе¬ре¬став гра¬ти на скрип¬ці.
-Я ви¬ма¬гаю ви¬ба¬чень!-ви¬гук¬нув обу¬ре¬но вах¬містр по вусах яко¬го сті¬ка¬ла си¬ву¬ха.
За сто¬лом по¬ча¬ли ка¬за¬ти: «Кор¬нет про¬яс¬ніть!». Той встав і об¬вів всіх мут¬ним оком.
-Па¬ни офі¬це¬ри! Вах¬містр шах¬рай і кар¬та в ньо¬го бу¬ла мі¬че¬на!-ви¬гук¬нув що¬си¬ли кор¬нет ви¬ря¬чив¬шись на то¬го. Вах¬містр стис ку¬ла¬ки і ви¬гук¬нув в від¬по¬відь:
-Пань¬ст¬во, це під¬ла брех¬ня і на¬клеп! Все бу¬ло по чес¬ті і кор¬нет бре¬хун!
Всі за¬гу¬ли ще дуж¬че, але ос¬кіль¬ки при ви¬гра¬ші за¬ли¬шив¬ся тіль¬ки вах¬містр, то всім ін¬шим не хо¬ті¬лось бра¬ти йо¬го сто¬ро¬ну, а один по¬ру¬чик, до ре¬чі наш зна¬йо¬мий За¬ню¬хав¬ський ска¬зав:
-Во¬но то¬го йо¬го суть в то¬му, що хі¬ба мож¬на то¬го скіль¬ки од¬но¬му суть ви¬гра¬ти йо¬го, що то¬го суть вах¬містр то¬ді то¬го, так так ось.
-А й справ¬ді...-ска¬зав один ду¬же п’яний рот¬містр роз¬плю¬щив¬ши очі. Він був ба¬га¬то про¬грав вах¬мі¬ст¬ру і хо¬тів в цей ве¬чір від¬шко¬ду¬ва¬ти про¬граш ви¬пи¬тим, але не зов¬сім роз¬ра¬ху¬вав свої си¬ли.-Я про¬грав вах¬мі¬ст¬ру ві¬сім¬де¬сят кар¬бо¬ван¬ців, хі¬ба це спра¬вед¬ли¬во? Ні¬як вах¬містр щось та й на¬шу¬ле¬рив...-І за¬плю¬щив за¬мо¬ре¬ні очі.
Вах¬міст від та¬кої не¬спра¬вед¬ли¬во¬сті над¬зви¬чай¬но ро¬зі¬зливсь.
-Па¬ни офі¬це¬ри, ви вва¬жає¬те, що я шах¬рай?-зух¬ва¬ло ви¬гук¬нув він і об¬вів всіх пре¬зир¬ли¬вим по¬гля¬дом.
-Аяк¬же...-зно¬ву бовк¬нув п’яний рот¬містр, а кор¬нет що¬си¬ли за¬ре¬го¬тав. То¬ва¬ри¬ст¬во роз¬ве¬се¬ли¬лось і теж по¬ча¬ло ре¬го¬та¬ти.
Вах¬містр сто¬яв з мок¬рим від си¬ву¬хи об¬лич¬чям і ша¬ле¬нів. Це всіх над¬зви¬чай¬но ті¬ши¬ло і під¬да¬ва¬ло ве¬се¬ло¬щів сві¬жою ців¬кою в нуд¬ну ат¬мо¬сфе¬ру не¬вдо¬во¬ле¬них. Чув¬ся на¬віть ре¬гіт і об¬лич¬чя вах¬мі¬ст¬ра на¬бу¬ва¬ло бу¬ря¬ко¬во¬го ко¬льо¬ру від зло¬сті. То¬ді він встре¬пе¬нув¬ся і що¬си¬ли ви¬гук¬нув:
-Па¬ни офі¬це¬ри, ви під¬лі, брех¬ли¬ві, бруд¬ні сви¬ні! Ви не офі¬це¬ри, а лай¬но!
Це ще більш всіх роз¬ве¬се¬ли¬ло, то¬ді вах¬містр схо¬пив зі сто¬ла пляш¬ку і що¬си¬ли вда¬рив нею кор¬не¬та по го¬ло¬ві. Той по¬то¬чив¬ся. На мить всі за¬мовк¬ли, а рот¬містр роз¬плю¬щив очі і ска¬зав.
-Вах¬містр, ти ду¬рень!-і зно¬ву лі¬ни¬во за¬крив очі.
 Всі на¬в¬ко¬ло ньо¬го по¬ча¬ли кри¬ча¬ти об¬раз¬ли¬ве, щось на кшалт: «Ду¬рень, шах¬рай, віс¬люк!»
Вах¬містр та¬ко¬го не ви¬тер¬пів і ви¬гук¬нув¬ши:
-Ви ж ско¬ти¬ня¬ки та¬кі,  мої ж крев¬ні  гро¬ші  чес¬но ви¬гра¬ні за¬раз про¬пи¬ває¬те!
І взяв¬ши по¬лу¬ми¬сок ва¬ре¬ни¬ків по¬жбу¬рив йо¬го в ку¬пу офі¬це¬рів на¬про¬ти, на тих, кот¬рі особ¬ли¬во ба¬га¬то смія¬лись. Ро¬га¬ті ва¬ре¬ни¬ки роз¬ле¬ті¬лись вріз¬но¬біч і мок¬ри¬ми ля¬пан¬ця¬ми не¬спо¬ді¬ва¬но влуч¬но вці¬ли¬ли  по об¬лич¬чях, а од¬но¬му дра¬гу¬ну, кот¬рий най¬біль¬ше смі¬яв¬ся і від¬по¬від¬но най¬шир¬ше роз¬зя¬вив ро¬та, по¬пав пря¬мо в гор¬лян¬ку і той бі¬до¬лаш¬ний від¬ра¬зу за¬мовк і ле¬д¬ве не за¬ду¬шив¬ся, до¬ки міц¬ний сту¬сан по спи¬ні не вря¬ту¬вав йо¬го. Ва¬ре¬ник зі сви¬стом ви¬ле¬тів з йо¬го ро¬та, він гик¬нув і роз¬лю¬че¬ний ки¬гув¬ся на рот¬мі¬ст¬ра. Реш¬та гу¬са¬рів по йо¬го при¬кла¬ду теж під¬ско¬чи¬ли до ньо¬го. Рот¬містр в свою чер¬гу над¬зви¬чай¬но об¬ра¬же¬ний та¬кою вдяч¬ні¬стю за своє при¬го¬щан¬ня ви¬рі¬шив не зда¬ва¬ти¬ся й то¬му не роз¬ду¬мую¬чи по¬чав всіх при¬го¬щ¬а¬ти сво¬ї¬ми ку¬ла¬ка¬ми. То¬ва¬ри¬ст¬во од¬но¬пол¬чан звіс¬но теж не роз¬ду¬му¬ю¬чи по¬ч¬а¬ло від¬по¬від¬но да¬ва¬ти йо¬му зда¬чі з різ¬них сто¬рін. Зав’язалася справж¬ня бій¬ка і вах¬містр не всти¬гав від¬би¬ва¬тись і то¬му ря¬тую¬чись ви¬ско¬чив на стіл і по¬чав що¬си¬ли жбур¬ля¬ти но¬га¬ми гор¬щи¬ки, пляш¬ки і ке¬ли¬хи вріз¬но¬біч на всіх під¬ряд. Офі¬це¬ри ухи¬ля¬лись від всьо¬го, що бу¬ло на сто¬лі, але до чес¬ті й влуч¬но¬сті вах¬мі¬ст¬ра ба¬га¬то чо¬го по¬па¬да¬ло в ціль гуч¬но роз¬лі¬таю¬чись на скал¬ки від уда¬рів об не¬при¬яте¬ля.
Йо¬го на¬ма¬га¬лись спо¬чат¬ку схо¬пи¬ти за но¬ги, але ні¬чо¬го не ви¬хо¬ди¬ло, ос¬кіль¬ки той вправ¬но ни¬ми ма¬хав і ба¬га¬то хто від¬чув пі¬дош¬ви йо¬го чо¬біт на своє¬му об¬лич¬чі. П’яна юр¬ба топ¬та¬ла¬ся по тим, хто вже від¬по¬чи¬вав на до¬лів¬ці, а ті ли¬ше сер¬ди¬то щось бур¬мо¬ті¬ли й від¬ма¬ху¬ва¬лись ле¬жа¬чи на під¬ло¬зі. Злість і об¬раза до¬да¬ва¬ла вах¬мі¬ст¬ру сил і він роз¬ки¬дав¬ши все на сто¬лі, по¬чав про¬сто гам¬се¬ли¬ти всіх по пис¬ку но¬га¬ми, на¬віть ви¬бив¬ши по¬ру¬чи¬ку За¬ню¬хав¬сь¬ко¬му три зу¬ба. Цьо¬го вже ні¬хто був не в змо¬зі тер¬пі¬ти і всі гур¬том під¬ня¬ли один край сто¬ла, щоб ски¬ну¬ти на¬ві¬же¬но¬го вах¬мі¬ст¬ра. Той від¬чув¬ши, що від¬пла¬та не¬ми¬ну¬ча, вче¬пивсь за стіл ру¬ка¬ми і ду¬же швид¬ко пе¬ре¬би¬раю¬чи но¬га¬ми ви¬дер¬ся на під¬ня¬тий край, й там під¬ско¬чив¬ши ви¬плиг¬нув вго¬ру та за¬че¬пивсь за де¬рев’яне ко¬ле¬со зі свіч¬ка¬ми для ос¬віт¬лен¬ня, що ви¬сі¬ло під сте¬лею. Кор¬нет тіль¬ки встиг схо¬пи¬ти йо¬го за чо¬біт, з яким втім і за¬ли¬шив¬ся, ос¬кіль¬ки той від¬ра¬зу спав в з но¬ги вті¬ка¬ча. Вах¬містр те¬пер був для всьо¬го то¬ва¬ри¬ст¬ва не¬до¬сяж¬ний і по¬гой¬дую¬чись на ко¬ле¬сі щед¬ро роз¬да¬вав тим, що зни¬зу ду¬лі й пре¬зир¬ли¬во плю¬вав¬ся.
-Вах¬містр! Ви боя¬гуз, не¬гай¬но злазь¬те до¬лі¬лиць!-зух¬ва¬ло ви¬гу¬ку¬вав кор¬нет, але те¬пер той ли¬ше ре¬го¬тав .
-Тіль¬ки пі¬сля то¬го, як все то¬ва¬ри¬ст¬во став¬ши на ко¬лі¬на пе¬ред мною ви¬ба¬чить¬ся!-від¬по¬ві¬дав смію¬чись він.
-Сатс¬фак¬цій не ді¬ж¬де¬тесь! Не вік же вам ви¬сі¬ти, ко¬лись злі¬зе¬те.-бурк¬нув кор¬нет, та дов¬го жда¬ти не до¬ве¬лось, ос¬кіль¬ки ко¬ле¬со по¬гой¬дую¬чись з чи¬ма¬лою ва¬гою не ви¬три¬ма¬ло і ві¬дір¬вав¬шись зі сте¬лі, по¬ле¬ті¬ло з вах¬мі¬ст¬ром до¬ни¬зу всім на го¬ло¬ви. Тут вже до¬ве¬де¬на до ска¬же¬но¬сті п’яна ку¬па офі¬це¬рів на¬ки¬ну¬лась на на¬шо¬го вер¬хо¬ла¬за і по¬ча¬ла щед¬ро вго¬ща¬ти йо¬го сту¬са¬на¬ми. Мой¬шик , який до цьо¬го скром¬но сто¬яв зі скрип¬кою в кут¬ку ближ¬че до две¬рей і з ці¬ка¬ві¬стю все спос¬те¬рі¬гав, не за¬хо¬тів че¬ка¬ти розв’язки ці¬єї спра¬ви, а ви¬брав за до¬ціль¬ні¬ше ре¬ти¬ру¬ва¬тись, ос¬кіль¬ки сьо¬го¬дні вже в пос¬лу¬гах йо¬го та¬лан¬ту , муд¬ро ви¬рі¬шив він, пот¬ре¬би не бу¬де.
 Цей де¬бют юно¬го му¬зи¬кан¬та за¬клав фун¬да¬мент на¬ступ¬но¬му по¬чи¬ну, ос¬кіль¬ки те¬пер кож¬на ма¬ло маль¬ська пия¬т¬и¬ка без йо¬го му¬зич¬но¬го аран¬жу¬ван¬ня не об¬хо¬ди¬лась.  Втім всі від цьо¬го бу¬ли ли¬ше за¬до¬во¬ле¬ні і по¬пу¬ляр¬ність на¬шо¬го ма¬ло¬го Мо¬цар¬та в гар¬ні¬зо¬ні се¬ред гу¬са¬рів ли¬ше рос¬ла. Про¬те сце¬на¬рій ве¬чі¬рок був зав¬жди до ба¬наль¬но¬сті од¬но¬ма¬ніт¬ним. Спо¬чат¬ку всі на¬пи¬ваю¬чись від ду¬ші ве¬се¬ли¬лись тан¬цюю¬чи і під¬спі¬вую¬чи на¬віть без знан¬ня слів, а по¬тім по мі¬рі все біль¬шо¬го оп’яніння шу¬каю¬чи ви¬хід сво¬їм ам¬бі¬ці¬ям, енер¬гії і емо¬ці¬ям гам¬се¬ли¬ли один од¬но¬го на¬би¬ваю¬чи від ду¬ші по то¬ва¬ри¬ські мор¬ди ближ¬ньо¬му. То¬ді Мой¬шик шви¬день¬ко уті¬кав з гро¬ши¬ма, ос¬кіль¬ки в йо¬го пос¬лу¬гах під час бі¬йок не ма¬ли пот¬ре¬би. Про¬те од¬но¬го ра¬зу бу¬ло, що вже пі¬ді¬грі¬ті си¬ву¬хою во¬яки під час бій¬ки йо¬му не да¬ли втік¬ти. Якийсь по¬ру¬чик ві¬дір¬вав свої на¬тру¬же¬ні до кро¬ві чи¬ма¬лі ку¬ла¬ки від пра¬ці над змі¬ною ма¬кія¬жа од¬но¬го вах¬мі¬ст¬ра, об¬лич¬чя кот¬ро¬го вже на¬га¬ду¬ва¬ло не люд¬ське, а мор¬ду ка¬ба¬на, який ус¬мі¬хаю¬чись крив¬ля¬чись жму¬ривсь і під¬мо¬гу¬вав. По¬тім схо¬пив зза¬ду за пле¬че на¬ше юне об¬да¬ру¬ван¬ня, кот¬ре по¬ча¬ло да¬ва¬ти дра¬ла і ви¬йняв¬ши шви¬день¬ко чи¬ма¬лу мо¬не¬ту в кар¬бо¬ва¬нець, а мо¬же й чер¬ві¬нець, всу¬нув Мой¬ши¬ку її під ніс, при цьо¬му ви¬гук¬нув¬ши:
-Ку¬ди  ти ма¬лий? Про¬дов¬жуй гра¬ти!
І зно¬ву при¬йняв¬ся пра¬цю¬ва¬ти над бід¬ним вах¬мі¬ст¬ром. Про¬сті¬ше ка¬жу¬чи товк то¬му об¬раз, але не дов¬го, бо звід¬кі¬лясь збо¬ку при¬ле¬тів йо¬му са¬мо¬му на го¬ло¬ву чи¬ма¬лень¬кий ка¬за¬нок і по¬ру¬чик ви¬був з хо¬ду за¬галь¬них ве¬се¬ло¬щів. А наш ма¬лий Па¬га¬ні¬ні чес¬но від¬роб¬ляв гро¬ші при¬кра¬шаю¬чи по¬бо¬ї¬ще за¬вод¬ни¬ми зву¬ка¬ми скрип¬ки і по сце¬на¬рію бій¬ки для під¬за¬до¬ру сто¬рін ви¬би¬рав для цьо¬го шви¬день¬кі енер¬гій¬ні п’єски, але ми тріш¬ки від¬во¬лік¬лись і вер¬ні¬мось до то¬го дня.
Ко¬ли то¬ді, вже піз¬но вно¬чі в гар¬ні¬зо¬ні з’вився ма¬йор Ко¬пи¬тін, то один йо¬го ви¬гляд ду¬же силь¬но зля¬кав Шму¬ля. Ко¬пи¬тін ішов злий, весь в бру¬ді і баг¬ні, три¬маю¬чись обо¬ма ру¬ка¬ми за жи¬віт.
-Ой ма¬ме¬ле, ой тя¬те¬ле! Ка¬жу то¬бі Са¬ро, я Яків Шмуль, син Сру¬ля, ой не спе¬че¬мо ми ма¬ци з ци¬ми бов¬ду¬ра¬ми, бо во¬ни дів¬ча не в змо¬зі схо¬пи¬ти, не те, що ко¬за¬ків.
На що Са¬ра про¬ки¬нув¬шись бурк¬ну¬ла:
-По¬ба¬чи¬мо Шму¬ли¬ку, не тре¬ба га¬ряч¬ку¬ва¬ти. Щось дов¬го Мой¬ши¬ка не¬має, вид¬но до¬б¬ре за¬гу¬ля¬ли па¬ни офі¬це¬ри, та всеж і гро¬ши¬ки до¬б¬рі від¬да¬ли віс¬лю¬ки дур¬ну¬ва¬ті. А все та¬ки, які тіль¬ки гар¬ні в нас ді¬ти...-ска¬за¬ла во¬на по¬зі¬хаю¬чи.- Ля¬гай Яша, за¬спо¬кой¬ся. Не три¬вож і не бен¬теж свою Са¬ру.-І со¬лод¬ко по¬зі¬хаю¬чи пе¬ре¬вер¬ну¬лась на ін¬ший від чо¬ло¬ві¬ка бік.

Роз¬діл XXII
                Про пе¬ре¬го¬во¬ри ко¬за¬ків з пол¬ков¬ни¬ком і що з то¬го ви¬йш¬ло.

На¬ступ¬но¬го ран¬ку до гар¬ні¬зо¬ну при¬бу¬ла де¬ле¬га¬ція ко¬за¬ків на чо¬лі з сот¬ни¬ком Ва¬си¬лем Вов¬чим Хво¬стом. Та¬кож з ним при¬їхав сват сот¬ник Пет¬ро Ля¬щі і знач¬ні ко¬за¬ки: Вер¬ни¬ка¬мінь з Пу¬лею. Всі бу¬ли на сво¬їх ко¬нях при пов¬но¬му па¬ра¬ді і при зброї.
-Ди¬вись Са¬ро, як он ті на¬ші му¬чи¬те¬лі і роз¬бій¬ни¬ки по¬ви¬ря¬джа¬лись.-ска¬зав Шмуль дру¬жи¬ні, ко¬ли по¬ба¬чив , як ті в’їджають в во¬ро¬та гар¬ні¬зо¬ну, а ко¬ли ко¬за¬ки по¬рів¬ня¬лись з гос¬по¬дар¬ст¬вом кор¬чма¬ря, то ви¬гук¬нув:-До¬б¬рий день лас¬ка¬ві па¬ни ко¬за¬ки!
Хвіст по¬ба¬чив¬ши Шму¬лей теж по¬здо¬ро¬вав¬ся.
-До¬б¬рий і то¬бі Яків.
Шмуль скри¬вивсь.
-Ой вей! Деж він нам до¬б¬рий, ко¬ли все гос¬по¬дар¬ст¬во, що тру¬да¬ми тяж¬ки¬ми на¬жи¬ва¬ли, все зго¬рі¬ло! Ой вей, бід¬ні ми і бі¬до¬лаш¬ні! Що ж ме¬ні ро¬би¬ти не¬щас¬но¬му, ко¬ли жін¬ка з діть¬ми без да¬ху за¬ли¬ши¬лись!
Де¬ле¬га¬ти зу¬пи¬ни¬лись бі¬ля них. Хвіст слу¬хав при¬чи¬тан¬ня Шму¬ля, а по¬тім ска¬зав:
-Я ба¬чу Яків, що ви тут вже при¬жи¬лись. Он Са¬ра го¬ріл¬ку вже ва¬рить.
-Та хі¬ба це жит¬тя, ко¬ли до¬му не¬ма, не¬на¬че злид¬ні, як ті ци¬га¬ни жи¬ве Яків Шмуль і йо¬го ді¬ти. Все, все зго¬рі¬ло. І всі гро¬ші, що Яш¬ка пра¬цею не¬по¬силь¬ною та по¬том сво¬їм на¬жи¬вав,теж зго¬рі¬ли!
-Та й в ме¬не Яків ха¬ти не¬має.
Шмуль блим¬нув на ньо¬го і не¬на¬че не чув¬ши про¬дов¬жу¬вав:
-І за що ме¬ні Яко¬ву Шму¬лю та¬ке го¬ре, ко¬ли я Яків Шмуль зав¬жди ро¬бив всім доб¬ро! Ко¬му тре¬ба го¬ріл¬ки, чи пи¬ва, чи гро¬шей ко¬му по¬зи¬чи¬ти, всі до ко¬го? До ме¬не, до Яко¬ва Шму¬ля! Та чим біль¬ше ро¬биш до¬б¬ра лю¬дям, тим во¬ни злі¬ші ста¬ють. От бач¬те лас¬ка¬ві доб¬ро¬дії і вам, як пот¬ріб¬но бу¬ло го¬рі¬лоч¬ки, зав¬жди був до ва¬ших пос¬луг, а все дно під¬па¬ли¬ли кор¬чму.
Вер¬ни¬ка¬мінь сер¬ди¬то ска¬зав:
-Та що ти ме¬леш жид кля¬тий? Та хі¬ба це на¬ших рук ді¬ло?
Шмуль зро¬зу¬мів, що тре¬ба не з та¬ким на¬тис¬ком і схи¬лив¬ши го¬ло¬ву ска¬зав:
-Та хі¬ба Яків Шмуль не ро¬зу¬міє, що во¬но по п’яному ді¬лу. Та вам, то що? Вам лас¬ка¬ві доб¬ро¬дії ве¬се¬ло¬щі, а я без кор¬чми та ді¬ти без шмат¬ка хлі¬ба зос¬та¬лись.
Ці сло¬ва тро¬хи при¬гні¬ти¬ли верш¬ни¬ків, та Пет¬ро Вер¬ни¬ка¬мінь сто¬яв на своє¬му.
-Ти Яш¬ка ка¬жи, та ду¬май, що ка¬жеш. Ні¬хто твою кор¬чму не під¬па¬лю¬вав, бо ні¬ко¬му во¬на не пот¬ріб¬на.
-Ні¬хто не під¬па¬лю¬вав, а чо¬мусь зго¬рі¬ла кор¬чма Яш¬ки Шму¬ля. А хто по¬гром вчи¬нив лас¬ка¬ві доб¬ро¬дії? Во¬но, то за¬раз бай¬ду¬же, все до дру¬зоч¬ки зго¬рі¬ло, а всеж збит¬ків бу¬ло: І две¬рі і вік¬на... От і ду¬май Яків пі¬сля то¬го, хто під¬па¬лив.
За¬па¬ла ти¬ша. Ко¬за¬ки смут¬но зга¬да¬ли той ніч¬ний по¬хід в кор¬чму і всім ста¬ло нія¬ко¬во.
-Ти то¬го Яків.-ска¬зав пе¬ре¬го¬дя Хвіст,-За две¬рі, вік¬на все от¬ри¬ма¬єш. Прав¬ду мо¬виш, був гріх, тро¬хи по¬ку¬ро¬ле¬си¬ли, та всеж знай: з нас ні¬хто кор¬чму не під¬па¬лю¬вав.-І роз¬вер¬нув¬ся від’їзжати, та Шмуль на¬вздо¬гін ви¬гук¬нув:
-Ні¬хто не під¬па¬лю¬вав, а чо¬мусь зго¬рі¬ла!
Ко¬ли во¬ни вже від’їхали по¬да¬лі, він ска¬зав жін¬ці:
-По¬га¬не ді¬ло Са¬ра! Всі при пам’яті, тро¬хи про¬ра¬ху¬вав¬ся Яків Шмуль.
Са¬ра мовч¬ки по¬мі¬шу¬ва¬ла бра¬гу, кот¬ра стоя¬ла вже в ве¬ли¬ких діж¬ках, які десь зна¬йшли і при¬ко¬ти¬ли вдо¬сві¬та во¬яки. По¬тім при¬кри¬ла Ля¬щуі ска¬за¬ла:
-Це все то¬му Шму¬ли¬ку, що ти не слу¬ха¬єш свою Са¬ру.
Той сто¬яв пох¬ню¬п¬ле¬ний.
-Мо¬же дар¬ма й кор¬чму спа¬ли¬ли?
Са¬ра блим¬ну¬ла на ньо¬го.
-Те¬пер вже піз¬но Шму¬ли¬ку від¬сту¬па¬ти!Нам за¬ли¬ша¬є¬ть¬ся стоя¬ти на своє¬му, дай бо¬же й ви¬йде ге¬шефт, а то в дур¬нях за¬ли¬ши¬мось!
Шму¬лю ці сло¬ва тро¬хи під¬ня¬ли дух.
-Прав¬ду мо¬виш жін¬ко. Ми цим го¬ям ще по¬ка¬же¬мо, хто пра¬вий!
-Зви¬чай¬но Шму¬ли¬ку, тіль¬ки слу¬хай свою Са¬ру.-мо¬ви¬ла во¬на і при¬йня¬ла¬ся за пра¬цю.
Де¬ле¬га¬цію ко¬за¬ків зу¬ст¬рі¬чав сам пол¬ков¬ник в па¬рад¬но¬му мун¬ди¬рі. Ко¬ли він по¬ба¬чив що во¬ни під’їджають, то ска¬зав Мі¬тяє¬ві.
-Хай тро¬хи пі¬до¬ж¬дуть , щоб від¬чу¬ва¬ли хто тут го¬лов¬ні¬ший, а по¬тім впус¬ти, бу¬ду при¬йма¬ти в світ¬ли¬ці.
Мот¬ря, кот¬ра гри¬мі¬ла гор¬щи¬ка¬ми на кух¬ні го¬тую¬чи , чи то стра¬ву пол¬ков¬ни¬ко¬ві, чи то якесь зіл¬ля , по¬ра¬ди¬ла:
-Ви кра¬ще Вар¬фо¬ло¬мію¬І¬ва¬но¬ви¬чу на ву¬ли¬ці при¬ймай¬те, по¬ка¬жіть ге¬рою наш, який ви пиш¬ний пан, та й крім то¬го ще не зов¬сім ви¬віт¬ри¬лось.
Во¬на ма¬ла на ува¬зі дея¬кі на¬слід¬ки від лі¬ку¬ван¬ня Ко¬пи¬ті¬на, кот¬рі ще ви¬та¬ли в по¬віт¬рі.
«А й справ¬ді як смер¬дить, хох¬ли ще по¬ду¬ма¬ють, що я то¬го...То¬му зу¬ст¬рі¬ну їх на по¬двір’ї. А Ко¬пи¬тін хит¬ряк, від¬ра¬зу втік. Що він там їв йо¬го ді¬ло, Мот¬ря по¬га¬не не під¬су¬не, хоч і смер¬дю¬че, як пад¬ло.»-по¬ду¬мав пол¬ков¬ник і дав роз¬по¬ря¬джен¬ня ден¬щи¬ку.
-Гук¬ни Ко¬пи¬ті¬на до ме¬не і пос¬тав сті¬лець на га¬нок, я бу¬ду їх си¬дя¬чи на стіль¬цю зу¬ст¬рі¬ча¬ти.
Мі¬тяй з не¬охо¬тою по¬чу¬хав¬ся. Пі¬сля при¬го¬ди з брич¬кою, йо¬му бу¬ло те¬пер не зов¬сім до впо¬до¬би дар¬мо¬ве слу¬жін¬ня своє¬му ха¬зя¬ї¬ну і він ви¬рі¬шив не ду¬же ста¬ра¬ти¬ся, ос¬кіль¬ки й без то¬го без¬ціль¬не йо¬го жит¬тя , те¬пер пов¬ні¬стю втра¬ча¬ло сенс, бо не бу¬ло плат¬ні, от¬же ні¬чо¬го бу¬ло про¬пи¬ва¬ти. А сенс жит¬тя Мі¬тяя і від¬ду¬ши¬на для йо¬го ду¬ші ска¬же¬мо від¬вер¬то по¬ля¬га¬ла ли¬ше в ще¬дро¬му про¬пи¬ван¬ні плат¬ні, а те¬пер за¬ли¬ша¬лась су¬ціль¬на пу¬ст¬ка і ви¬ну¬ват¬цем був пол¬ков¬ник.
Мі¬тяй пі¬шов в світ¬ли¬цю і взяв зі всіх стіль¬ців, той один, кот¬рий був зла¬ма¬ний, який він вже тиж¬день ні¬як не міг зі¬бра¬тись від¬ре¬мон¬ту¬ва¬ти, не¬див¬ля¬чись на весь роз¬пач, во¬лан¬ня й  по¬гро¬зи Вар¬фо¬ло¬мія¬І¬ва¬но¬ви¬ча. Він пос¬та¬вив йо¬го на край ган¬ку трьо¬ма ніж¬ка¬ми, для то¬го, щоб він обов’язково міг впа¬сти, а під по¬ро¬гом ви¬лив від¬ро во¬ди, щоб бу¬ло баг¬но.
«Слу¬жи, не слу¬жи, а ша¬на ме¬ні од¬на, бо мор¬ду, що так, що так би¬ти бу¬де.»-по¬ду¬мав ден¬щик і пі¬шов гу¬ка¬ти Ко¬пи¬ті¬на.
Ко¬за¬ки по¬злі¬за¬ли з ко¬ней і туп¬цю¬ва¬лись бі¬ля ган¬ку, ко¬ли це до них ви¬йшов сам Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич.
-Доб¬ро¬го дня па¬не пол¬ков¬ни¬ку!-по¬здо¬ро¬вав¬ся Хвіст.
Пол¬ков¬ник мовч¬ки пі¬ді¬йшов до стіль¬ця, і сів¬ши на ньо¬го від¬ра¬зу ж бер¬киць¬нув¬ся з по¬ро¬гу в ка¬лю¬жу об¬лич¬чям в баг¬но. По¬тім встав по¬вер¬нув¬ся спи¬ною і по¬чав ви¬ти¬ра¬тись.
-Чо¬го при¬їха¬ли, чо¬го тре¬ба?-по¬чув¬ся сер¬ди¬тий йо¬го го¬лос за¬мість по¬здо¬ров¬лен¬ня. Він сто¬яв спи¬ною до них і про¬дов¬жу¬вав чис¬ти¬тись.
Вов¬чий Хвіст ви¬сту¬пив на¬пе¬ред.
-Та ми в та¬кій спра¬ві па¬не пол¬ков¬ни¬ку... Вчо¬ра ва¬ші ула¬ни при¬їз¬ди¬ли для ареш¬ту мо¬єї не¬бо¬ги. Не¬зро¬зу¬мі¬ло, ось тіль¬ки за ві¬що дів¬ча не¬ви¬не під арешт, що во¬на та¬ко¬го мог¬ла зро¬би¬ти, щоб ви¬си¬ла¬ти ці¬лий за¬гін...
-А та¬ке сот¬ник, ти ба¬чив!-ви¬гук¬нув зліс¬но пол¬ков¬ник про¬дов¬жую¬чи стоя¬ти спи¬ною до них і спус¬тив¬ши шта¬ни ого¬ляю¬чи стра¬хіт¬ли¬ві ра¬ни пе¬ре¬ма¬за¬ні яко¬юсь сум¬нів¬но¬го ко¬льо¬ру не менш стра¬хіт¬ли¬вою маз¬зю.
Ви¬до¬ви¬ще бу¬ло не для сла¬бо¬ду¬хих, та сот¬ник опа¬ну¬вав со¬бою і ска¬зав:
-Але моя не¬бо¬га не мог¬ла та¬ко¬го з ва¬ми зро¬би¬ти, та й не бу¬ло ко¬ли...
Пол¬ков¬ник обер¬нув¬ся на¬тя¬гую¬чи шта¬ни і про¬ши¬пів:
-Ска¬жу пря¬мо, що не во¬на це зро¬би¬ла, та че¬рез неї все. Друж¬ки її ру¬ку під¬ня¬ли на ме¬не, на пол¬ков¬ни¬ка.
Хвіст роз¬вів ру¬ка¬ми.
-Це па¬не пол¬ков¬ни¬ку пот¬ре¬бує до¬ка¬зів, та й крім то¬го ще більш то¬ді без¬глуз¬дям бу¬де арешт не¬ви¬ної.
-До¬ка¬зів?-Вски¬пів Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич,-Вам ма¬ло до¬ка¬зів, чи ви слі¬пі? Зно¬ву оце вам по¬ка¬за¬ти?-По¬чав кри¬ча¬ти він вка¬зую¬чи со¬бі на зад. Ко¬за¬ки мовч¬ки йо¬го ви¬слу¬ха¬ли і Хвіст від¬по¬вів:
-Не кри¬чіть па¬не пол¬ков¬ни¬ку, не для кри¬ку тут зі¬бра¬лись, та й не під ва¬ми я на служ¬бі. А не¬бо¬гу в оби¬ду не дам, так і знай¬те, та¬кі спра¬ви роб¬лять¬ся че¬рез по¬ві¬то¬вий суд, а по¬тім вчи¬ня¬є¬ть¬ся арешт. Як¬що ще раз ва¬ші во¬яки за¬ві¬та¬ють, то зу¬ст¬рі¬не¬мо ку¬ля¬ми. То¬ді ди¬віть¬ся ко¬му во¬но біль¬ше ви¬лі¬зе, бо по¬тім від¬пи¬шем і геть¬ма¬ну і в Пе¬тер¬бург.
Пол¬ков¬ник стис ку¬ла¬ки.
-Ти сот¬ник, ме¬ні пол¬ков¬ни¬ку, ще бу¬деш по¬гро¬жу¬ва¬ти? Хто та¬кий ваш геть¬ман? Він під¬да¬ний ім¬пе¬рат¬ри¬ці, а я її пред¬став¬ник! І тут я го¬лов¬ний і плюю на су¬ди ва¬ші хох¬ляд¬ські!
Хвіст ще ближ¬че під¬сту¬пив і ска¬зав:
-Ви не ду¬же плюй¬те, бо са¬мі ж по¬тім до¬по¬мо¬ги про¬си¬ти в нас бу¬де¬те. А не¬бо¬ги не от¬ри¬має¬те, так і знай¬те! Ми вас по¬пе¬ре¬ди¬ли.
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич хо¬тів щось крик¬ну¬ти за¬гроз¬ли¬ве у від¬по¬відь, та щось в ньо¬го за¬шерх¬ло в гор¬лі і він за¬каш¬ляв¬ся, а ко¬за¬ки по¬сі¬да¬ли на ко¬ней і пос¬ка¬ка¬ли геть. В пол¬ков¬ни¬ка май¬ну¬ла дум¬ка про те, що, а чи не взя¬ти їх са¬мих під вар¬ту, як він від¬ра¬зу її від¬ки¬нув, ос¬кіль¬ки та¬ка дія мог¬ла ма¬ти не¬без¬печ¬ні скан¬даль¬ні на¬слід¬ки. Зліс¬но по¬гля¬нув¬ши, як ті від¬да¬ляю¬ть¬ся, він рап¬том зга¬дав про сті¬лець і що¬си¬ли за¬во¬лав:
-Мі¬тяй,  ско¬ти¬на!
Со¬ний ден¬щик лі¬ни¬во ви¬сту¬пив з-за две¬рей і по¬ну¬ро ди¬вив¬ся до¬ни¬зу.
-Де Ко¬пи¬тін, і чо¬му дур¬не ти опу¬да¬ло сті¬лець по¬ла¬ма¬ний під¬су¬нув?
-Пан ма¬йор сплять...
У Мі¬тяя був на¬стіль¬ки бай¬ду¬жий ви¬гляд, що Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу ста¬ло на¬віть лінь¬ки йо¬го ка¬ра¬ти й він без¬си¬ло мах¬нув ру¬кою. Про¬те по¬тім че¬рез мить, він все та¬ки ви¬пов¬нив свій служ¬бо¬вий борг від¬нос¬но ден¬щи¬ка, дав¬ши та¬кі роз¬по¬ря¬джен¬ня:
-Йди роз¬бу¬ди ма¬йо¬ра і не¬гай¬но гу¬кай до ме¬не. Ска¬жи в важ¬ли¬вій і та¬єм¬ній спра¬ві, по¬тім по¬чи¬стиш мун¬дир, що за¬раз на ме¬ні і схо¬диш в полк, хай то¬бі там вси¬п¬лють шпіц¬ру¬те¬нів з фух¬те¬ля¬ми два де¬сят¬ка, ска¬жеш, що це від ме¬не.
Мі¬тяй по¬вер¬нув¬ся ід¬ти ви¬ко¬ну¬ва¬ти роз¬по¬ря¬джен¬ня, як пол¬ков¬ник рап¬том зга¬дав:
-А, ще ось... По¬тім пі¬сля всьо¬го ко¬ней по¬ди¬виш¬ся. Тре¬ба по¬чи¬сти¬ти.
-Мо¬же па¬не пол¬ков¬ник, спо¬чат¬ку ко¬ней, а шпіц¬ру¬те¬ни опіс¬ля? Бо во¬но знає¬те пі¬сля фух¬те¬лів ко¬ней чис¬ти¬ти не ду¬же...-по¬ну¬ро по¬про¬хав ден¬щик.
-Ні Мі¬тяй. Я й так з то¬бою пань¬ка¬юсь. Спо¬чат¬ку фух¬те¬ли¬ки, а ко¬ні бу¬дуть пі¬сля.
Мі¬тяй зі¬тхнув¬ши роз¬вер¬нув¬ся і не¬ква¬п¬ли¬во пі¬шов ви¬ко¬ну¬ва¬ти до¬ру¬че¬не.
Тим ча¬сом ко¬за¬ки про¬їджа¬ли ми¬мо та¬бо¬ру Шму¬ля. Са¬ме в цей час він під¬ли¬вав во¬ди в го¬ріл¬ку роз¬бав¬ляю¬чи її, щоб про¬да¬ти біль¬ше. Рап¬том Ва¬силь Вов¬чий Хвіст ві¬до¬кре¬мив¬ся від то¬ва¬ри¬шів і під’їхав до ньо¬го на ко¬не¬ві й про¬стяг¬нув га¬ман¬ця.
-Ось візь¬ми це Яш¬ка. Ми з то¬ва¬ри¬ша¬ми по¬ра¬ди¬лись і скла¬ли то¬бі тро¬хи гро¬ше¬нят від усіх за те що то¬ді за¬по¬дія¬ли п’яними був¬ши. А кор¬чму твою ні¬хто з нас не під¬па¬лю¬вав.- ска¬зав він йо¬му.
Шмуль швид¬ко схо¬пив га¬ман¬ця й хо¬тів бу¬ло щось від¬по¬ві¬сти, але тим ча¬сом Хвіст роз¬вер¬нув¬ся й при¬єд¬нав¬ся до гур¬ту ко¬за¬ків, кот¬рі йо¬го під¬жи¬да¬ли бі¬ля во¬ріт гар¬ні¬зо¬ну.
Кор¬чмар зва¬жив га¬ма¬нець на ру¬ці і хут¬ко ви¬зна¬чив¬ши при¬близ¬ну кіль¬кість гро¬шей по ва¬зі, ви¬зна¬чив, що но¬ву кор¬чму на них не від¬ст¬ро¬їш. Про¬те все від¬бу¬ло¬ся на¬стіль¬ки швид¬ко, що він на¬віть не встиг щось їм за¬пе¬ре¬чи¬ти, ос¬кіль¬ки гро¬ші вже от¬ри¬мав. Він роз¬губ¬ле¬но за¬ско¬чив до шат¬ра й ска¬зав Са¬рі, яка в цей час по¬ра¬ла¬ся бі¬ля скринь.
-Бі¬да Са¬ро, ой бі¬да! Кля¬ті ко¬зар¬лю¬ги все пам’ятають, Хвіст дав гро¬шей, та но¬ву кор¬чму на них не збу¬ду¬єш! На¬крив¬ся Яш¬кин ге¬шефт!
Та сер¬ди¬то гля¬ну¬ла на ньо¬го й від¬по¬ві¬ла:
-Моє¬му Шму¬ли¬ку не пот¬ріб¬но бу¬ло бра¬ти ті гро¬ші, а ви¬ма¬га¬ти від¬шко¬ду¬вань від¬ра¬зу за всю кор¬чму, а те¬пер ви¬хо¬дить, що він з мо¬їм Яшою роз¬пла¬тив¬ся.
-Що ж то¬ді ро¬би¬ти?-Він бла¬галь¬но ди¬вив¬ся на Са¬ру.
-По доб¬ро¬му з ни¬ми не ви¬йде.-бурк¬ну¬ла жін¬ка.-Тре¬ба че¬рез по¬ві¬то¬вий суд спро¬бу¬ва¬ти.
-Але ж для су¬да ма¬ло бу¬де моя Са¬роч¬ка на¬ших з то¬бою моя кві¬точ¬ка свід¬чень. Свід¬ків тре¬ба, що¬най¬мен¬ше два.
-От і до¬б¬ре Шму¬лик, хі¬ба ти мій зо¬ло¬тень¬кий свід¬ків не зна¬йдеш? Он скіль¬ки во¬ло¬цюг гол¬д¬ра¬них хо¬дить без гро¬шей і го¬ріл¬ки ви¬пи¬ти ба¬жає.-ус¬міх¬ну¬лась жін¬ка.
-Ай справ¬ді моя ти ро¬зум¬ни¬це, жі¬ноч¬ка яхон¬то¬ва.-зра¬дів він і ра¬діс¬но по¬чав му¬ги¬ка¬ти со¬бі під ніс якусь ве¬се¬лу пі¬сень¬ку.           
В цей час до Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬но¬ви¬ча на¬реш¬ті при¬був Ко¬пи¬тін. Спра¬ва в то¬му, що пі¬сля то¬го, як наш бра¬вий ма¬йор щас¬ли¬во по¬збув¬ся не¬віль¬ної спів¬меш¬кан¬ки сво¬го шлун¬ку ро¬пу¬хи, йо¬му за¬хо¬ті¬ло¬ся від¬мі¬ти¬ти цю по¬дію дея¬ким уз¬ли¬ван¬ням, що він від¬ра¬зу бла¬го¬по¬луч¬но й здій¬снив на¬ві¬дав¬шись до віль¬них від на¬ря¬ду офі¬це¬рів в полк, кот¬рі по звич¬ці вно¬чі зав¬жди зби¬ра¬лись для цьо¬го. Крім то¬го дея¬ка спе¬ци¬фіч¬на особ¬ли¬вість йо¬го лі¬ку¬ван¬ня ви¬ма¬га¬ла чи¬мось за¬ли¬ти і пе¬ре¬би¬ти смо¬рід від гор¬щи¬ка з’їдених  Мот¬ре¬них лі¬ків. Во¬яки пи¬ли дав¬но, ще з ве¬чо¬ра. До¬б¬ря¬че з ни¬ми на¬жлук¬тив¬шись Ко¬пи¬тін з ве¬ли¬ким за¬до¬во¬лен¬ням на¬бив мор¬ду по¬ру¬чи¬ку За¬ню¬хав¬сь¬ко¬му за те, що то¬ді той зос¬тав¬шись за стар¬шо¬го по зван¬ню з за¬го¬ном ула¬нів не ви¬ко¬нав на¬каз по ареш¬ту Га¬ли¬ни. За¬ню¬хав¬ський пе¬ред цим з не¬мен¬шим за¬до¬во¬лен¬ням на ін¬шій ве¬чір¬ці, про яку чи¬тач вже знає, при ве¬ли¬кій ком¬па¬нії луп¬цю¬вав вах¬мі¬ст¬ра, кот¬рий ви¬бив йо¬му три зу¬ба. Тріш¬ки від¬вів¬ши з ве¬ли¬ким за¬до¬во¬лен¬ням ду¬шу в цій спра¬ві, він вже йшов з пре¬гар¬ним на¬стро¬єм від¬по¬чи¬ва¬ти, ко¬ли по¬ба¬чив ще один збір во¬як, які в свою чер¬гу від¬во¬ди¬ли ду¬шу си¬ву¬хою. Ос¬кіль¬ки все¬та¬ки на¬би¬та мор¬да вах¬мі¬ст¬ра ні¬як не¬мог¬ла ком¬пен¬су¬ва¬ти ті три зу¬ба, він був не¬про¬ти хиль¬ну¬ти ще, та зу¬ст¬рів там вже п’яного ма¬йо¬ра. Ко¬ли Ко¬пи¬тін по¬чав до¬рі¬ка¬ти йо¬го не¬ви¬ко¬нан¬ням при¬ка¬зу, За¬ню¬хав¬ський йо¬му зі сви¬стом ви¬би¬тих зу¬бів про¬ше¬пе¬ля¬вив:
-Во¬но то шуть в то¬му то¬го йо¬го, що ви шуть ша¬мі то¬го ре¬ти¬ру¬ва¬лись па¬не ма¬йор... А ми що, шуть ли¬ше то¬го ула¬ни ми шуть йо¬го то¬го шуть.
Ма¬йор не лю¬бив, ко¬ли йо¬му до¬рі¬ка¬ють, тим більш май¬же в тру¬со¬щах, але не маю¬чи ар¬гу¬мен¬тів пе¬ред ниж¬чим по зван¬ню, при¬мі¬нив уні¬вер¬саль¬ний ар¬гу¬мент, кот¬рий за¬клю¬чав¬ся в то¬му, що він про¬сто влі¬пив За¬ню¬хав¬сь¬ко¬му по зу¬бам і ви¬бив бід¬но¬му по¬ру¬чи¬ку ще два зу¬би. Той їх ви¬плю¬нув і не див¬ля¬чись на зван¬ня і ре¬га¬лії спро¬бу¬вав да¬ти зда¬чі, але йо¬му не да¬ли це зро¬би¬ти од¬но¬пол¬ча¬ни, кот¬рі схо¬пи¬ли йо¬го зві¬ду¬сіль за ру¬ки і при¬три¬ма¬ли при¬сти¬жую¬чи і пов¬чаю¬чи:
-Не¬го¬же по¬ру¬чи¬ку пі¬ді¬йма¬ти ру¬ку на ма¬йо¬ра.
За¬ню¬хав¬ський тро¬хи не за¬пла¬кав від не¬спра¬вед¬ли¬во¬стей цьо¬го сві¬ту, але зро¬зу¬мів, що від¬пла¬ти не здій¬снить, то¬му мовч¬ки по¬ну¬рив¬ся, взяв зі сто¬ла пляш¬ку го¬ріл¬ки і ви¬пив всю до дна. Го¬ріл¬ка про¬ті¬ка¬ла че¬рез рот без ку¬пи зу¬бів до¬сить не¬звич¬но.По ос¬тан¬ньо¬му ковт¬ку си¬ли йо¬го об¬ли¬ши¬ли і про¬бель¬ко¬тів¬ши:
-Жуш¬трі¬не¬мось шуть то¬го під што¬лом.-Зва¬лив¬ся бі¬до¬лаш¬ний під стіл, де го¬лос¬но по¬чав хроп¬ти, та так гуч¬но, що по¬тім не раз в сон¬но¬му ста¬ні от¬ри¬му¬вав сту¬са¬нів но¬га¬ми від то¬ва¬ри¬шів по за¬стіл¬лю, щоб мен¬ше хро¬пів.
На¬стрій Ко¬пи¬ті¬на, який до цьо¬го був при¬під¬ня¬тий, тро¬хи пі¬ду¬пав, то¬му наш бра¬вий ма¬йор ще тро¬хи хиль¬нув¬ши око¬ви¬тої пі¬шов спа¬ти. Він про¬спав до ран¬ку, ко¬ли йо¬го по¬чав бу¬ди¬ти Мі¬тяй.
-Па¬не ма¬йор, про¬ки¬дай¬тесь! Пан пол¬ков¬ник Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич вас до се¬бе в важ¬ли¬вій спра¬ві про¬сють.
-Пі¬шов геть бов¬дур! Іди під три чор¬ти!-Ні¬як не хо¬тів по¬ки¬да¬ти ліж¬ко ма¬йор і дри¬гав від¬пихую¬чись від бу¬дія но¬гою в чо¬бо¬ті, бо зве¬чо¬ра за¬був їх зня¬ти ля¬гаю¬чи в пос¬тіль.
Той від¬сту¬пав, але тро¬хи зго¬дом зно¬ву при¬ймав¬ся за свою не¬лег¬ку спра¬ву. Так три¬ва¬ло з пів го¬ди¬ни, бо Мі¬тяй знав, що як¬що не при¬ве¬де ма¬йо¬ра, то от¬ри¬має до¬бав¬ку шпіц¬ру¬те¬нів, то¬му так на¬стир¬ли¬во й бу¬див Ко¬пи¬ті¬на.
Але зго¬дом по¬чут¬тя вій¬сь¬ко¬во¬го бор¬гу взя¬ло го¬ру і ма¬йор не¬за¬до¬во¬ле¬но під¬няв¬ся і пі¬шов до ще більш не¬за¬до¬во¬ле¬но¬го пол¬ков¬ни¬ка. Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич сер¬ди¬то опо¬вів про пе¬ре¬мо¬ви¬ни з ко¬за¬ка¬ми, а при кін¬ці за¬пи¬тав:
-Що ж бу¬де¬мо ро¬би¬ти да¬лі Ба¬бу¬ї¬не¬По¬та¬по¬ви¬чу?
-А ні¬чо¬го.-бурк¬нув той дих¬нув¬ши на пол¬ков¬ни¬ка ди¬кою су¬міш¬шю ви¬пи¬то¬го вчо¬ра і ще чо¬гось не¬при¬стой¬но¬го схо¬жо¬го на Мот¬ри¬ні лі¬ки.
-Як це ні¬чо¬го? На ме¬не був за¬мах і все за¬ли¬ши¬ти як бу¬ло, не на¬ка¬зав¬ши ні¬ко¬го? Так ті чор¬то¬ві хох¬ли так обор¬зі¬ють со¬ба¬ки, що по¬тім на го¬ло¬ву нам пов¬ні¬стю ви¬лі¬зуть і по¬діб¬ні, а то й гір¬ші не¬при¬єм¬ні сюр¬при¬зи бу¬дуть нам ре¬гу¬ляр¬но.-обу¬рив¬ся Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич вка¬зую¬чи со¬бі на зад і та¬ким чи¬ном маю¬чи під сюр¬при¬за¬ми йо¬го не¬втіш¬ний стан. Пол¬ков¬ник про¬дов¬жу¬вав йо¬го де¬мон¬ст¬ра¬цію, чим ви¬кли¬кав в ма¬йо¬ра не¬аби¬яку нудь¬гу, бо ви¬гляд ти¬лів Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬но¬ви¬ча не до¬да¬ва¬ла оп¬ти¬міз¬му й струн¬ко¬сті з по¬ряд¬ком, в плин йо¬го ду¬мок.
-Та во¬но то так, але... –по¬го¬джу¬вав¬ся Ко¬пи¬тін чу¬хаю¬чи свою го¬ло¬ву й по¬зі¬хаю¬чи. В цей час він од¬но¬час¬но на¬по¬лег¬ли¬во об¬мір¬ко¬ву¬вав та¬ку більш важ¬ли¬ву для ньо¬го спра¬ву, як те, в ко¬го зай¬ня¬ти в борг ще тріш¬ки гро¬шей со¬бі на пох¬міл¬ля і то¬му слу¬хав пол¬ков¬ни¬ка не до¬сить уваж¬но.
-Так і що то¬ді ма¬йор нам ро¬би¬ти? Га? Чи ти чу¬єш ме¬не ма¬йор!-ви¬гук¬нув Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич Ко¬пи¬ті¬ну йо¬му в са¬ме ву¬хо.
Ба¬бу¬їн По¬та¬по¬вич ле¬д¬ве не впав від не¬спо¬ді¬ван¬ки, стре¬пе¬нув¬ся й шви¬день¬ко об¬мір¬ку¬вав¬ши стан ре¬чей, від¬по¬вів:
-Ну ареш¬тує¬мо ми те дів¬ча, та й то це як¬що нам це вда¬сть¬ся, бо са¬мі ро¬зу¬міє¬те, кам¬па¬нію роз¬по¬чи¬на¬ти за та¬ких дріб¬ниц…О ні, ні, ваш за¬док Вар¬фо¬ло¬міє Іва¬но¬ви¬чу то не дріб¬ни¬ця…Ну я про¬сто хо¬тів ска¬за¬ти, то й що з то¬го, як¬що ми її ареш¬тує¬мо? Во¬на ж бо не¬вин¬на. Справж¬ні зло¬дії не¬ві¬до¬мі і не¬ма нія¬кої га¬ран¬тії, що об’являться, а ко¬за¬ки цьо¬го так не об¬ли¬шать, від¬пи¬шуть ку¬ди за¬вгод¬но і від на¬шої кам¬па¬нії нам ли¬ше кло¬по¬ти бу¬дуть.
-Ну ма¬йор...Не че¬кав я від те¬бе та¬кої під¬трим¬ки... Так що, ж то¬ді? Ро¬би¬ти ви¬гляд, не¬на¬че ні¬чо¬го не тра¬пи¬лось? І цьо¬го не бу¬ло?-Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич обер¬нув¬ся до Ко¬пи¬ті¬на і в чер¬го¬вий раз по¬ка¬зав мно¬го¬стра¬ж¬даль¬не міс¬це.
-Ви¬хо¬дить не бу¬ло...-від¬по¬вів той від¬вер¬таю¬чись від де¬мон¬ст¬ра¬ції.-Нам са¬мим кра¬ще тріш¬ки, ну зов¬сім трі¬шеч¬ки по¬че¬ка¬ти, а там час по¬ка¬же. І за¬док ваш ба¬теч¬ко мій рід¬нень¬кий ди¬вись і за¬го¬їть¬ся…
Пол¬ков¬ник не¬за¬до¬во¬ле¬но одяг¬нув шта¬ни і ска¬зав:
-По¬га¬но, ду¬же по¬га¬но, ко¬ли в на¬ших ря¬дах не¬має од¬но¬стай¬но¬сті!
-Я Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу ви¬ка¬зав ли¬ше те, що як я це ді¬ло ро¬зу¬мію, а рі¬шен¬ня при¬йма¬ти вам.-від¬по¬вів тро¬хи бай¬ду¬же Ко¬пи¬тін.
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич по¬чав ро¬зу¬мі¬ти, що ма¬буть не ви¬йде йо¬му сьо¬го¬дні зва¬ри¬ти яко¬їсь ка¬ші, то¬му тро¬хи об¬ра¬же¬но бурк¬нув:
-Йди ма¬йор, йди Ба¬бу¬ї¬не По¬та¬по¬ви¬чу, а я тріш¬ки по¬мір¬кую і при¬йму рі¬шен¬ня.
Ко¬ли він пі¬шов, Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич роз¬дра¬то¬ва¬но по¬ду¬мав: «Але ж він пра¬вий, чор¬ти б йо¬го по¬бра¬ли ра¬зом з пе¬ре¬га¬ром! По¬че¬кає¬мо, а там вид¬но бу¬де.» По¬тім го¬лос¬но по¬звав:
-Мі¬тяй!
Ден¬щик в цей час ро¬бив ви¬гляд, що чис¬тить щед¬ро ви¬ма¬за¬ний в бруд йо¬го влас¬ни¬ми ста¬ран¬ня¬ми, мун¬дир сво¬го ха¬зя¬ї¬на, а на¬справ¬ді со¬лод¬ко дрі¬мав в за¬кут¬ку з ним же на ру¬ках. Ко¬ли роз¬дра¬то¬ва¬ний пол¬ков¬ник ви¬гук¬нув втре¬тє, він роз¬плю¬щив очі і не¬хо¬тя під¬вів¬ся.
-Та тут я, ваш¬бродь, вам-с ваш лап¬сер¬да¬чок ви¬чи¬щаю!-мля¬во імі¬ту¬вав за¬кло¬по¬та¬ність спра¬вою Мі¬тяй.
-Де ти схо¬вав¬ся ско¬ти¬на, не док¬ли¬чеш¬ся!-сер¬ди¬то ви¬гук¬нув пол¬ков¬ник, але по¬тім по¬ба¬чив, що той ні¬би чис¬тить мун¬дир, то¬му спо¬кій¬ні¬ше про¬дов¬жив:
-Що за сло¬во та¬ке лап¬сер¬дак, це звід¬кіль хап¬нув?
-А це я в кор¬чмі Які¬ва Сру¬ле¬ви¬ча від ньо¬го-с са¬мо¬го-с чув-с.
-Кгм… Ну і що во¬но оз¬на¬чає?
Мі¬тяй вка¬зав йо¬му на верх¬ню час¬ти¬ну мун¬ди¬ру.
-Ваш-с мун¬дирс.
Пол¬ков¬ник по¬ди¬вив¬ся на ньо¬го з роз¬дра¬ту¬ван¬ням.
-Ти Мі¬тяй зав¬жди десь мар¬но¬го лай¬на зда¬тен швид¬ко нав¬чи¬ти¬ся за¬мість яко¬їсь дійс¬но ко¬рис¬ної спра¬ви.
-А яка та¬ка є ко¬рис¬на спра¬ва ваш¬бродь, яку ме¬ні тре¬ба бу¬ло б нав¬чи¬ти¬ся? 
-Го¬ріл¬ки шви¬день¬ко ме¬ні зна¬хо¬ди¬ти!-сер¬ди¬то ви¬гук¬нув Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич.
Мот¬ря зав¬жди хо¬ва¬ла всю го¬ріл¬ку ос¬кіль¬ки, бо ко¬ли та з’являлась в ха¬ті, то вмить вся не¬гай¬но ви¬пи¬ва¬лась.
-Ку¬пу¬ва¬ти тре¬ба ваш¬бродь!-бай¬ду¬же бурк¬нув на йо¬го ви¬гук Мі¬тяй.
-На то¬бі гро¬ші, візь¬ми пляш¬ку.-Пол¬ков¬ник  про¬стяг¬нув в жме¬ні Мі¬тяю мі¬дя¬ки. Той по¬вер¬нув¬ся і пі¬шов до кор¬чма¬ря.
 Ко¬ли він ви¬йшов від Шму¬ля, то по¬ра¬ху¬вав¬ши гро¬ші(а ра¬ху¬ва¬ти гро¬ші на го¬ріл¬ку він міг), роз¬ча¬ро¬ва¬но сплю¬нув, ос¬кіль¬ки там бу¬ло рів¬но на пляш¬ку без над¬лиш¬ку.
«Ну ні¬чо¬го, нап’єтесь ще в ме¬не па¬не пол¬ков¬ни¬ку!»-зліс¬но по¬ду¬мав він і взяв¬ши пляш¬ку й зро¬бив¬ши з неї ма¬ле¬сень¬кий ков¬то¬чок, щоб бу¬ло не¬по¬міт¬но, при¬ніс до Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬но¬ви¬ча. По¬тім на¬лив¬ши в ке¬лих мут¬ної си¬ву¬хи, по¬та¬єм¬но ще плю¬нув та ви¬ся¬кав¬ся в ньо¬го й по¬дав пол¬ков¬ни¬ко¬ві.
Той взяв го¬ріл¬ку і ви¬хи¬лив¬ши її до дна ска¬зав:
-Чо¬го сто¬їш, як опу¬да¬ло? Ду¬ма¬єш, я вже за¬був про твоє по¬ка¬ран¬ня? До¬чисть шви¬день¬ко мун¬дир і шу¬руй в полк по шпіц¬ру¬те¬ни з фух¬те¬ля¬ми!
Бай¬ду¬жий ден¬щик ви¬йшов, а Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич по¬тяг¬нув¬ся, гик¬нув, а по¬тім роз¬дра¬то¬ва¬но ви¬гук¬нув:
-Мот¬ря! Де ти по¬ді¬ла¬ся ста¬ра? Ма¬буть ти чор¬то¬ва відь¬ма теж за¬бу¬ла про те, що ме¬ні час вже ра¬ни пе¬рев’язувати!-І ліг жи¬во¬том вниз на ла¬ву, ко¬ли це на¬реш¬ті по¬чу¬ло¬ся Мот¬ри¬не скри¬пін¬ня:
-Бі¬жу, бі¬жу, наш ви кош¬тов¬нень¬кий!   



          
                Кни¬га дру¬га
               
                ВАР¬ФО¬ЛО¬МІ¬ЄВ¬СЬКА НІЧ

                « Ко¬ня ку¬ють, а жа¬ба но¬гу під¬став¬ляє.»
                Ук¬ра¬їн¬ська на¬род¬на при¬каз¬ка.


                ЧАС¬ТИ¬НА ПЕР¬ША.
   Но¬вий Шах¬ра¬зад, або не¬вга¬мов¬на ніч у зам¬ку па¬ні Оле¬ни.

               

  ***               
                Роз¬діл I
  Який роз¬по¬ві¬дає про по¬дії, які від¬бу¬ли¬ся да¬лі в на¬ших ге¬ро¬їв. Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич от¬ри¬мує  лист від «гра¬фи¬ні».

Прой¬шов мі¬сяць. Спе¬ку серп¬ня за¬мі¬ни¬ла ніч¬на про¬хо¬ло¬да ве¬рес¬ня і в на¬ших ге¬ро¬їв від¬бу¬ли¬ся різ¬ні по¬дії, для од¬них хо¬ро¬ші, для дру¬гих не вель¬ми.
Че¬рез не¬ді¬лю пі¬сля ві¬зи¬ту де¬ле¬га¬ції ко¬за¬ків в полк, при¬йш¬ла зві¬ст¬ка про те, щоб сват сот¬ник Лящ ви¬був по спра¬вах до сво¬єї сот¬ні, а ос¬кіль¬ки Га¬ли¬ну ні¬хто не чі¬пав, то Хвіст ска¬зав йо¬му:
-Їдь Пет¬ро, їдь. За нас не тур¬буй¬ся! Тут ко¬ли що й са¬мі впо¬рає¬мось, не ві¬ку¬ва¬ти ж вам з на¬ми без¬хат¬ні¬ми.
Тим ча¬сом Гри¬цько пот¬ро¬хи за¬ко¬хав¬ся в Ма¬ри¬ну, мож¬ли¬во ча¬ст¬ко¬во й то¬му, що го¬нор¬ли¬ва дів¬ка з втра¬тою при¬да¬но¬го сво¬го го¬но¬ру тро¬хи уба¬ви¬ла, а скром¬ність для справж¬ніх чо¬ло¬ві¬ків при¬кра¬шає дів¬чат біль¬ше при¬да¬но¬го. На¬мі¬ти¬ли від¬гу¬ля¬ти ве¬сіл¬ля в жовт¬ні, а по¬ки Гри¬цю , як то¬го не хо¬ті¬лось, але теж до¬ве¬ло¬ся ви¬ї¬джа¬ти з бать¬ком. Бу¬ли бо ще різ¬ні спра¬ви по під¬го¬тов¬ці до ве¬сіл¬ля, але їхав не¬на¬дов¬го, обі¬цяв в тиж¬день впра¬ви¬тись і по¬вер¬ну¬тись. Роз¬ста¬ван¬ня не обі¬йш¬лось без мок¬рень¬ких очей май¬бут¬ньої на¬ре¬че¬ної, але це й не¬по¬га¬но, ос¬кіль¬ки ді¬во¬чі сльо¬зи в тій си¬туа¬ції бу¬ли більш до¬реч¬ні, чим на¬прик¬лад ре¬гіт. Крім то¬го вид¬но дів¬ка теж Гри¬цька по¬ко¬ха¬ла і як всі за¬ко¬ха¬ні боя¬ла¬ся втра¬ти¬ти. Хвіст бу¬ло якось об¬мо¬вив¬ся сва¬ту:
-Тре¬ба спо¬чат¬ку ха¬ту від¬бу¬ду¬ва¬ти, а ли¬ше по¬тім бу¬де¬мо ве¬сіл¬ля справ¬ля¬ти.
Але той за¬про¬тес¬ту¬вав:
-Що ти сва¬те, од¬не дру¬го¬му не за¬ва¬жає, мо¬ло¬ді бу¬дуть жи¬ти по за¬ко¬ну по¬ки в ме¬не, та й твоя то¬ло¬ка аж по кін¬ці вес¬ни, бо ско¬ро пі¬дуть осін¬ні до¬щі і гли¬на на зи¬му не про¬сох¬не.
На то¬му й по¬рі¬ши¬ли чим над¬зви¬чай¬но об¬ра¬ду¬ва¬ли мо¬ло¬дят, кот¬рі ду¬же не ба¬жа¬ли за¬тя¬гу¬ва¬ти це ді¬ло.
В той же час ос¬та¬точ¬но до¬зрі¬ла й дру¬га па¬ра Ва¬силь¬ка з Га¬ли¬ною, яка ли¬ше на рік бу¬ла мо¬лод¬ша сво¬єї двою¬рід¬ної се¬ст¬ри Ма¬ри¬ни і ма¬ла ші¬ст¬на¬дцять ро¬ків. Ка¬те¬ри¬на бу¬ло за¬ува¬жи¬ла доч¬ці про те, що мов¬ляв ти ще мо¬ло¬да, але у від¬по¬відь от¬ри¬ма¬ла шквал умов¬лянь як зі сто¬ро¬ни май¬бут¬ньо¬го на¬ре¬че¬но¬го, так і Га¬лі. Її су¬про¬тив три¬вав не¬дов¬го і зреш¬тою во¬на зі¬тхнув¬ши ска¬за¬ла:
-Ну до¬б¬ре ді¬ти, вго¬во¬ри¬ли, хай по ва¬шо¬му бу¬де.
Ос¬кіль¬ки на¬ші дві па¬ри до¬сить ве¬се¬ло і при¬єм¬но про¬во¬ди¬ли час ра¬зом, то й не див¬но, що ве¬сіл¬ля ви¬рі¬ши¬ли гу¬ля¬ти в один день. Мог¬ла ще утво¬ри¬тись і тре¬тя па¬ра: Кум сот¬ни¬ка Се¬мен Ку¬ля, кот¬рий га¬ря¬че ко¬хав Ка¬те¬ри¬ну в чер¬го¬вий раз зро¬бив спро¬бу штур¬му її вір¬но¬го сер¬ця і май¬же до¬сяг сво¬єї ме¬ти, ос¬кіль¬ки в ньо¬го бу¬ла мо¬гут¬ня спіль¬ни¬ця в ли¬ці рід¬ної доч¬ки.
-Ма¬мо, от я вий¬ду за¬між і бу¬ду жи¬ти в Ва¬силь¬ка, а Іван¬ко ще ма¬лий, хто то¬бі по гос¬по¬дар¬ст¬ву до¬по¬мо¬же?-Ка¬за¬ла во¬на ма¬те¬рі.-Он кум дядь¬ка Сте¬па¬на , дядь¬ко Се¬мен кот¬рий вже рік по то¬бі со¬хне. От би бу¬ло здо¬ро¬во три ве¬сіл¬ля від¬гу¬ля¬ти ра¬зом.-Мрія¬ла по ди¬тя¬чо¬му во¬на.
Ка¬те¬ри¬на роз¬смія¬лась.
-Та що ти та¬ке ка¬жеш дів¬чин¬ко? Де ж це та¬ке в ко¬го бу¬ло, щоб ма¬ти й доч¬ка за¬між од¬но¬час¬но ви¬йш¬ли! Та все се¬ло смія¬тись бу¬де, а по гос¬по¬дар¬ст¬ву са¬ма зна¬єш по¬міч¬ни¬ки зав¬жди знай¬дуть¬ся, той же Се¬мен і без ве¬сіл¬ля зав¬жди до¬по¬мо¬же.
На дру¬гий день пі¬сля то¬го, як сва¬ти ви¬ї¬ха¬ли, в Хво¬ста ви¬ник¬ли но¬ві кло¬по¬ти зі спа¬ле¬ною Шму¬ле¬вою ха¬тою-йо¬го ви¬зи¬ва¬ли в по¬ві¬то¬вий суд в зв’язку з по¬зо¬вом кор¬чма¬ря на те, що він її спа¬лив. Звід¬кі¬лясь зна¬йшли¬ся двоє свід¬ків-один ві¬до¬мий сіль¬ський во¬ло¬цю¬га Ду¬ля, кот¬рий за пляш¬ку смер¬дю¬чої го¬ріл¬ки рід¬ну ма¬тір про¬дасть, а дру¬гий був з ула¬нів і зва¬ли йо¬го Паф¬ну¬тій Дуч¬кін, ві¬до¬мий в пол¬ку п’яндика. Ос¬кіль¬ки Хво¬ста всі там до¬б¬ре зна¬ли, бо був не з про¬стих ко¬за¬ків, а з сот¬ни¬ків, то су¬до¬ві уряд¬ни¬ки по¬боя¬лись від¬ра¬зу пред’явити той по¬зов, а вчи¬ни¬ли до¬пит тих свід¬ків і по їх¬нім плу¬та¬ним по¬ка¬зан¬ням вия¬ви¬ли під¬роб¬ку сві¬доцтва. Ді¬ло йшло до спри¬ят¬ли¬вої для сот¬ни¬ка кін¬ців¬ки, не¬див¬ля¬чись на ха¬бар Шму¬ля. Ну, а як¬що бу¬ти від¬вер¬ті¬шим, то слу¬ги Фе¬мі¬ди схи¬ли¬лись на сто¬ро¬ну сот¬ни¬ка не стіль¬ки ра¬ди тор¬же¬ст¬ва спра¬вед¬ли¬во¬сті і не то¬му, що сот¬ник осо¬ба більш знач¬ні¬ша ніж кор¬чмар, а то¬му, що той теж в ці¬лях ско¬рі¬шо¬го і спри¬ят¬ли¬во¬го для се¬бе за¬вер¬шен¬ня спра¬ви, дав не¬по¬га¬но¬го ха¬ба¬ра, для чо¬го офі¬ру¬вав знач¬но від¬го¬до¬ва¬но¬го ка¬ба¬на Ва¬ську. Свід¬ків дов¬го не три¬ма¬ли. Су¬до¬ві уряд¬ни¬ки по¬ба¬чи¬ли, що з них ні¬чо¬го не зде¬реш, то їх шви¬день¬ко від¬пус¬ти¬ли, що¬прав¬да вси¬па¬ли тріш¬ки ло¬зин на всяк ви¬па¬док і во¬ни по¬ти¬раю¬чи свої стра¬ж¬ден¬ні за¬ди пря¬мі¬сінь¬ко поп¬ря¬му¬ва¬ли до Шму¬ля по го¬ріл¬ку, якою нею обі¬цяв з ни¬ми роз¬ра¬ху¬ва¬тись. Ко¬ли во¬ни при¬йш¬ли, то кор¬чмар зу¬ст¬рів їх не¬при¬віт¬но.
-Від Які¬ва Шму¬ля  нія¬кої го¬ріл¬ки не от¬ри¬має¬те, бо нія¬ко¬го ге¬шеф¬ту від ва¬ших свід¬чень не¬має!-сер¬ди¬то від¬по¬вів їм жид кор¬чмар.
Во¬ни дов¬го спе¬ре¬ча¬лись, але все бу¬ло мар¬но. По¬тім ду¬же об¬ра¬же¬ні по¬ї¬ха¬ли до по¬ві¬то¬во¬го су¬ду, звід¬кіль тіль¬ки но звіль¬ни¬лись і да¬ли зая¬ву на Шму¬ля, що той при¬му¬со¬во їх ви¬ма¬гав да¬ва¬ти не¬прав¬ди¬ві свід¬чен¬ня. Цих двох дур¬нів від¬ра¬зу ж зно¬ву за¬кри¬ли під вар¬ту, а кор¬чма¬ря по¬зва¬ли до су¬ду в зв’язку з но¬вим по¬зо¬вом. Там роз¬лю¬то¬ва¬но¬му Шму¬лю до¬ве¬ло¬ся да¬ва¬ти зно¬ву ха¬ба¬ря, щоб від ньо¬го від¬че¬пи¬лись і він ду¬же жал¬ку¬вав, що то¬ді від¬ра¬зу не від¬ку¬пив¬ся від тих не¬до¬ум¬ків во¬ло¬цюг. Тим ча¬сом ці двоє в свою чер¬гу по¬жал¬ку¬ва¬ли, що зно¬ву звер¬ну¬лись до су¬ду, ос¬кіль¬ки там їм бу¬ло зно¬ву не¬пе¬ре¬лив¬ки і не дов¬го ду¬маю¬чи в ці¬лях звіль¬ни¬тись, від¬мо¬ви¬лись від сво¬їх свід¬чень про¬ти Шму¬ля. Цим во¬ни над¬зви¬чай¬но об¬ра¬ду¬ва¬ли су¬до¬вих ви¬ко¬нав¬ців, ос¬кіль¬ки пі¬сля Шму¬ле¬во¬го ха¬ба¬ря во¬ни не зна¬ли що з ци¬ми дво¬ма ро¬би¬ти, то¬му не дов¬го ду¬маю¬чи їх зно¬ву від¬пус¬ти¬ли на сво¬бо¬ду, що прав¬да пе¬ред цим дав¬ши кож¬но¬му но¬ву до¬б¬ру пор¬цію ло¬зин за¬для про¬фі¬лак¬ти¬ки, щоб біль¬ше не мо¬ро¬чи¬ли го¬ло¬ву су¬до¬вим ви¬ко¬нав¬цям. Роз¬лю¬то¬ва¬ні лже¬свід¬ки пі¬шли від¬ра¬зу ж до Шму¬ля би¬ти йо¬му мор¬ду, але це їм не вда¬ло¬ся, ос¬кіль¬ки як¬раз на¬тра¬пи¬ли там на ве¬ли¬кий ка¬гал во¬як по го¬ріл¬ку, кот¬рі їх зв’язали на про¬хан¬ня ха¬зя¬ї¬на. Шмуль боя¬чись но¬вих екс¬це¬сів кот¬рі мо¬жуть від¬бу¬тись від тих во¬ло¬цюг, по¬про¬хав сво¬їх за¬хис¬ни¬ків від¬вез¬ти тих двох зв’язаних, се¬ред яких один був їх¬нім од¬но¬пол¬ча¬ни¬ном, зно¬ву ту¬ди, звід¬кі¬ля ті з’явились і во¬ни зно¬ву опи¬ни¬лись під вар¬тою. Там їх про¬три¬ма¬ли не¬дов¬го, ос¬кіль¬ки ба¬чи¬ли, що з цих клі¬єн¬тів нія¬ко¬го зис¬ку і щоб біль¬ше не за¬ва¬жа¬ли ро¬бо¬ті су¬ду вси¬па¬ли ба¬га¬то до¬б¬ря¬чих ло¬зин, роз¬ба¬вив¬ши їх до¬б¬ри¬ми шкі¬ря¬ни¬ми кан¬чу¬ка¬ми і від¬пус¬ти¬ли з ми¬ром від¬бив¬ши в бі¬до¬лаш¬них до кін¬ця їх¬ньо¬го хміль¬но¬го жит¬тя всі¬ля¬ку охо¬ту біль¬ше ма¬ти спра¬ву з су¬да¬ми. Ті двоє стог¬ну¬чи від по¬бо¬їв по¬боя¬ли¬ся мсти¬ти кор¬чма¬рю, але оби¬ду за¬та¬ї¬ли.
Тим ча¬сом в та¬бо¬рі Шму¬ля з’явився но¬вий ша¬тер, кот¬рий був за кор¬чму і в яко¬му бій¬ко йшла тор¬гів¬ля си¬ву¬хою. Крім то¬го Яків за¬вів ще щось на¬че лом¬бар¬да, де во¬яки за без¬цінь від¬да¬ва¬ли ба¬га¬то ці¬них ре¬чей за гро¬ші. Це бу¬ло і для гу¬са¬рів і для їх¬ніх ко¬ман¬ди¬рів ду¬же зруч¬но, то¬му їх¬ня при¬сут¬ність всіх за¬до¬воль¬ня¬ла. Та¬кож кор¬чмар зав¬жди да¬вав в борг, але під ду¬же знач¬ні про¬цен¬ти і ввів на¬віть роз¬цін¬ку тих про¬цен¬тів від то¬го, в який час до¬би їх бра¬ли. Вдень во¬ни бу¬ли ве¬ли¬чез¬ни¬ми, а вно¬чі, то й про¬сто гра¬бун¬ко¬ви¬ми, а ос¬кіль¬ки в кар¬ти на гро¬ші гра¬ли зав¬жди і особ¬ли¬во по но¬чам, то не важ¬ко здо¬га¬да¬тись, ко¬ли особ¬ли¬во пот¬ре¬бу¬ва¬ли в пос¬лу¬гах кор¬чма¬ря. Та¬ким чи¬ном вся пол¬ко¬ва плат¬ня ула¬нів від офі¬це¬рів до ря¬до¬вих пов¬ні¬стю не про¬сто осі¬да¬ла в Шму¬ле¬вих за¬сі¬ках, а ще й ріс зав¬дя¬ки про¬цен¬там борг по її ви¬пла¬ті. Ду¬же швид¬ко всі в пол¬ку хо¬ди¬ли в Шму¬ле¬вих борж¬ни¬ках.
Ще од¬ною стат¬тею до¬хо¬ду в йо¬го сім’ї бу¬ли ви¬сту¬пи ді¬тей пе¬ред п’яними офі¬це¬ра¬ми. Спо¬чат¬ку ли¬ше од¬но¬го Мой¬ши¬ка на скрип¬ці, а по¬тім в мі¬ру зро¬сту йо¬го по¬пу¬ляр¬но¬сті, до ньо¬го під¬клю¬чи¬лись і Гер¬шко з Юдуш¬кою зі сво¬ї¬ми та¬лан¬та¬ми. Во¬яки ду¬же лю¬би¬ли ді¬тей і не жал¬ку¬ва¬ли на ви¬на¬го¬ро¬ди їм, що тим і тре¬ба бу¬ло. Та¬ким чи¬ном ду¬же ско¬ро Шмуль зі сво¬єю но¬вою по¬хід¬ною кор¬чмою став своє¬рід¬ним фі¬нан¬со¬вим цен¬тром в пол¬ку і все круж¬ля¬ло на¬в¬ко¬ло ньо¬го. По мі¬рі то¬го, як в йо¬го обо¬руд¬ки швид¬ко втяг¬нув¬ся весь полк, ріс і йо¬го ав¬то¬ри¬тет, ос¬кіль¬ки міс¬це зруч¬но¬го кре¬ди¬ту і ви¬пив¬ки над¬зви¬чай¬но за¬до¬воль¬ня¬ло во¬як і ско¬ро сло¬во кор¬чма¬ря бу¬ло знач¬ні¬шим сло¬ва ко¬ман¬ди¬ра, а ос¬кіль¬ки Шмуль був пов¬ні¬стю під вла¬дою жін¬ки, то мож¬на впев¬не¬но ска¬за¬ти, що полк ке¬ру¬вав¬ся Са¬рою. По¬дії з су¬дом над¬зви¬чай¬но роз¬лю¬ти¬ли Шму¬ля, кот¬рий вже від¬чув свою зна¬чу¬щість, але щось вжи¬ва¬ти по від¬но¬шен¬ню до ко¬за¬ків він бо¬яв¬ся, то¬му по¬ки ді¬ло за¬ви¬сло в по¬віт¬рі. Ма¬йор Ко¬пи¬тін з пол¬ков¬ни¬ком Ли¬за¬ко¬вим хо¬ті¬ли бу¬ло спо¬чат¬ку при¬кри¬ти це ку¬бель¬це Шму¬ля, але по¬боя¬лись не¬до¬вольств і за¬во¬ру¬шень в пол¬ку. Втім ско¬ро во¬ни са¬мі хо¬ди¬ли в клі¬єн¬тах кор¬чма¬ря.
Та¬ким чи¬ном за мі¬сяць в гар¬ні¬зо¬ні від¬бу¬ли¬ся знач¬ні по¬дії. До ре¬чі до¬ба¬ви¬мо ще , що на¬шо¬му ста¬ро¬му зна¬йо¬мо¬му по¬ру¬чи¬ку За¬ню¬хав¬сь¬ко¬му за цей час до ря¬ду вже ви¬би¬тих зу¬бів до¬ба¬ви¬ли ще два і ско¬ро йо¬го про¬зва¬ли всі За¬сви¬стяв¬ським, бо ко¬ли він роз¬мов¬ляв, то ду¬же ше¬пе¬ля¬вив і сви¬стів без¬зу¬бим ро¬том. Всіх це в пол¬ку над¬зви¬чай¬но ті¬ши¬ло, а в то¬го по до¬сві¬ду жит¬тя з’явилась своя при¬каз¬ка: «Ви¬би¬тий зуб суть то¬го по¬один¬ці не бу¬ває.» В ньо¬го прав¬да ця фра¬за зву¬ча¬ла так: «Ви¬пжи¬тий жуп жуть то¬го по¬бжин¬ці не бжу¬ває»
Ми ще зов¬сім за¬бу¬ли про на¬шо¬го бра¬во¬го ко¬та Із¬ма¬ї¬ла, хо¬ча втім змін в йо¬го жит¬ті від¬бу¬ло¬ся не¬ба¬га¬то, він ли¬ше змі¬нив своє по¬меш¬кан¬ня і з всі¬єю сім’єю Хво¬стів пе¬ре¬брав¬ся з ни¬ми на ху¬тір. Це йо¬му на¬ба¬га¬то біль¬ше спо¬до¬ба¬лось, ос¬кіль¬ки ближ¬че до лі¬су бу¬ло чи¬ма¬ло ми¬шей по¬лі¬вок і пта¬шок на які він іно¬ді по¬люб¬ляв по¬лю¬ва¬ти.
Ще зга¬дай¬мо на¬шо¬го хо¬роб¬ро¬го ка¬бан¬чи¬ка Хрю¬ка Хря¬ко¬ви¬ча, який щас¬ли¬во жив з Хрю¬нею в саж¬ку і но¬ва гос¬по¬ди¬ня йо¬го по¬меш¬кан¬ня зав¬жди бу¬ла в за¬хва¬ті від ча¬рів¬но¬го, як на неї ко¬рит¬ця в яко¬му зав¬жди з’являлась їжа, то¬му ду¬же ско¬ро змі¬ни¬ла свої фор¬ми на більш пиш¬ні. Хря¬ко¬вич не міг на¬ми¬лу¬ва¬тись под¬ру¬гою, а та зав¬жди ніж¬но йо¬му рох¬ка¬ла:
-Як до¬б¬ре, що ми зу¬ст¬рі¬лись то¬ді бі¬ля яру і я ста¬ла жи¬ти при дво¬рі.
На що наш ве¬прик від¬по¬ві¬дав по фі¬ло¬соф¬ські:
-Це бу¬ла до¬ля Хрю¬неч¬ко.
Мі¬тяй по ста¬ро¬му слу¬жив своє¬му гос¬по¬да¬рю за так і то¬му слу¬жив від¬по¬від¬но плат¬ні, а ос¬кіль¬ки та¬ка ста¬ран¬ність час¬тень¬ко ви¬на¬го¬ро¬джу¬ва¬лась йо¬му шпіц¬ру¬те¬на¬ми, фух¬те¬ля¬ми, ло¬зи¬на¬ми, кан¬чу¬ка¬ми, а то й влас¬но¬руч ку¬ла¬ком Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬но¬ви¬ча, то він щоб ві¬дом¬сти¬ти за це ро¬бив то¬му різ¬ні ка¬по¬сті. Та¬ким чи¬ном си¬туа¬ція в них пот¬ра¬пи¬ла в замк¬не¬не ко¬ло і ви¬хід з неї  ні¬хто не шу¬кав.
Що¬до Ко¬пи¬ті¬на, то він про¬грав¬ся до¬б¬ря¬че в кар¬ти і шу¬кав ви¬хід з ці¬єї си¬туа¬ції в чар¬ці. Ря¬ту¬валь¬ним ко¬лом для ньо¬го ста¬ла по¬чу¬та ко¬лись ним фра¬за: «Іс¬ти¬на ли¬ше в ви¬ні», він що¬прав¬да не міг при¬га¬да¬ти, хто її ав¬тор і на це за¬пи¬тан¬ня зав¬жди впев¬не¬но і твер¬до від¬по¬ві¬дав: «Олек¬сандр Ма¬ке¬дон¬ський». Ці сло¬ва при¬да¬ва¬ли сенс йо¬го жит¬тю і ви¬прав¬до¬ву¬ва¬ли йо¬го пия¬ти¬ку, то¬му зав¬жди, ко¬ли він під¬но¬сив ке¬лих си¬ву¬хи чи ви¬на со¬бі до ро¬та, то зав¬жди її при¬мов¬ляв.
А що ж сам Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич? Ска¬же¬мо, що за мі¬сяць він пов¬ні¬стю оду¬жав ті¬лом і ви¬не¬се¬ні ви¬про¬бу¬ван¬ня цілком загартували йо¬го дух. Ко¬пи¬тін ду¬же ди¬ву¬вав¬ся цій змі¬ні, ос¬кіль¬ки до цьо¬го пол¬ков¬ни¬ку бу¬ло не¬ба¬га¬то ді¬ла до служ¬би, а те¬пер Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич пот¬ро¬ху ви¬рі¬шив пе¬ре¬бра¬ти кер¬мо вла¬ди над пол¬ком пов¬ні¬стю на се¬бе. Мож¬ли¬во цьо¬му пос¬прия¬ла зві¬ст¬ка з Пе¬тер¬бур¬га про ін¬спек¬цію по гар¬ні¬зо¬нам Ма¬ло¬ро¬сії ге¬не¬рал-ан¬ше¬фа Ака¬кія Дор¬мин¬дон¬то¬ви¬ча Дриш¬топ¬сов¬сь¬ко¬го в зв’язку з при¬їз¬дом ім¬пе¬рат¬ри¬ці в Ук¬ра¬ї¬ну, але по¬ки це бу¬ли ли¬ше чут¬ки. Втім, як ві¬до¬мо в чут¬ках зав¬жди є до¬ля прав¬ди. То¬му наш пол¬ков¬ник був взяв¬ся на¬во¬ди¬ти по¬ря¬док в вій¬ську, та по¬ки пох¬ва¬ли¬тись йо¬му бу¬ло ні¬чим. Він хо¬тів для по¬чат¬ку роз¬по¬ча¬ти кам¬па¬нію по ви¬ко¬рі¬нен¬ню пи¬яцтва, але йо¬го бла¬гії по¬чи¬нан¬ня по¬тер¬пі¬ли крах, ос¬кіль¬ки для лю¬дей слу¬жи¬вих ві¬діб¬ра¬ти здат¬ність на¬пи¬ва¬ти¬ся рів¬но¬цін¬но то¬му, щоб за¬бра¬ти сенс жит¬тя. Нія¬кі по¬ка¬ран¬ня тут не здат¬ні да¬ти ре¬зуль¬та¬ту і не ді¬ють. Цій стій¬ко¬сті во¬як не ма¬лим чи¬ном до¬по¬ма¬га¬ла на¬яв¬ність кор¬чми в са¬мо¬му гар¬ні¬зо¬ні. По¬ба¬чив¬ши, що всі йо¬го по¬ту¬ги пі¬шли на ні¬вець, Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич ле¬д¬ве не роз¬пла¬кав¬ся від об¬ра¬зи і лю¬ті і то¬му, щоб за¬спо¬ко¬ї¬ти со¬бі нер¬ви сам на¬пивсь до не¬схо¬чу го¬ріл¬ки.
Та¬ким чи¬ном прой¬шов мі¬сяць, як звич¬ний плин жит¬тя пол¬ков¬ни¬ка був по¬ру¬ше¬ний за¬про¬шен¬ням па¬ни Оле¬ни йо¬го осо¬би до се¬бе в має¬ток. Зві¬ст¬ку при¬віз най¬ня¬тий нею ко¬за¬чок на ко¬ні в ви¬гля¬ді лис¬та. По¬пе¬ред¬ній до¬свід па¬на пол¬ков¬ни¬ка йо¬му на¬шіп¬ту¬вав, що не всьо¬му, що на¬пи¬са¬но в лис¬тах тре¬ба ві¬ри¬ти, але на цей раз все бу¬ло до¬сить ві¬ро¬гід¬но і цьої зві¬ст¬ки він че¬кав. В лис¬ті пи¬са¬лось:

«Мій лю¬бий пол¬ков¬ни¬ку Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу! Спо¬ді¬ва¬юсь Ви ще не за¬бу¬ли на¬шу пі¬кант¬ну зус¬тіч і ро¬ман¬тич¬не зна¬йом¬ст¬во в лі¬сі, ко¬ли ви наш ге¬рою роз¬ва¬жа¬ли двох па¬ня¬нок в ка¬ре¬ті, скра¬шую¬чи наш час і чим нам над¬зви¬чай¬но спо¬до¬ба¬лись.чим. Крім то¬го , ко¬ли на¬ста¬ла мить роз¬ста¬ван¬ня, ви мож¬ли¬во пам’ятаєте про за¬про¬шен¬ня для Вас від¬ві¬да¬ти скром¬ний має¬ток од¬ні¬єї з тих па¬ні. Так от, од¬на з скром¬них ді¬виць, а са¬ме та па¬ні, кот¬ра Вас за¬про¬шу¬ва¬ла-за¬раз на¬смі¬ли¬лась по¬ві¬до¬ми¬ти Вас на¬ший Вар¬фо¬ло¬мію, що Еле¬на Тро¬ян¬ська  (ну май¬же, ви¬бач¬те за ка¬лам¬бур), бу¬де над¬зви¬чай¬но ра¬да ба¬чи¬ти Ва¬шу осо¬бу в її пе¬на¬тах. Ва¬ша (Про¬бач¬те за смі¬ли¬вість, але я ду¬же на це спо¬ді¬ва¬юсь) па¬ні Еле¬на-Оле¬на, тоб¬то я, роб¬лю не¬ве¬лич¬кий при¬йом для міс¬це¬вої зна¬ті в ці¬лях так би мо¬ви¬ти більш тіс¬но¬го зна¬йом¬ст¬ва, для мож¬ли¬во¬го в май¬бут¬ньо¬му зав’язання друж¬ніх від¬но¬син і Ва¬ша роз¬кіш¬на осо¬ба ли¬ше при¬кра¬сить все то¬ва¬ри¬ст¬во і особ¬ли¬во Ва¬шу по¬кір¬ну служ¬ни¬цю. Че¬каю з не¬тер¬пін¬ням Вас ці¬єї п’ятниці під ве¬чір в моє¬му зам¬кі бі¬ля Дуб¬ків¬ки.»
Вни¬зу сто¬яв під¬пис:
«Гра¬фи¬ня Оле¬на Джміль- За¬ду¬най¬ська»

«Ого, оце так не¬спо¬ді¬ван¬ка, до то¬го ж ду¬же при¬єм¬на!»-по¬ду¬мав Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич,-«Ось хто ме¬ні пот¬рі¬бен! Справж¬ні¬сінь¬ка гра¬фи¬ня. Це не якісь со¬п¬ли¬ві ку¬пе¬цькі доч¬ки, кот¬рі сенс жит¬тя ба¬чать ли¬ше в тім, щоб ва¬ля¬тись на пе¬ри¬нах і тов¬сті¬ти жую¬чи різ¬ні фрун¬де¬ли¬ки. І не всі¬ля¬кі сіль¬ські ду¬ре¬пи, та¬кі як Оле¬ська, кот¬рі кра¬ще по¬во¬дять¬ся з ко¬ро¬ва¬ми, а не з та¬ки¬ми пиш¬ни¬ми дво¬ря¬на¬ми, як я. І як я в неї не роз¬гле¬дів якісь се¬рьоз¬ні ре¬зо¬ни що¬до се¬бе? А па¬ні Оле¬на да¬ма бла¬го¬род¬на, вид¬но при до¬б¬рих стат¬ках і от¬же бу¬де ме¬ні чу¬до¬вою па¬рою, ос¬кіль¬ки по¬ра, по¬ра вже Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу лю¬бий за¬во¬ди¬ти дру¬жи¬ну, сім’ю.. Адже в кін¬ці кін¬ців, крім п’яних морд в своє¬му пол¬ку і відь¬ми Мот¬рі біль¬ше ні¬чо¬го  в жит¬ті не ба¬чу.
П’ятниця за три дні і тре¬ба до¬б¬ре при¬го¬ту¬ва¬тись до ві¬зи¬ту. До Дуб¬ків¬ки не¬да¬ле¬ко, верст де¬сять. Тре¬ба бу¬де Мі¬тяю да¬ти зав¬дан¬ня все на¬лад¬на¬ти: ко¬ней, брич¬ку й щоб сам був в на¬леж¬но¬му ви¬гля¬ді. А гра¬фи¬ні по¬да¬рую ту каб¬луч¬ку, що та ду¬ре¬па Ка¬те¬ри¬на Галь¬ки¬на ма¬тір не взя¬ла.»
Так наш пол¬ков¬ник не дов¬го вва¬гаю¬чись ви¬рі¬шив їха¬ти в гос¬ті.

Роз¬діл II
           Про те,  яке  кло¬піт¬ке за¬нят¬тя  до¬б¬ре при¬го¬ту¬ва¬тись до по¬їзд¬ки.

Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич роз¬по¬чав під¬го¬тов¬ку до по¬їзд¬ки в Дуб¬ків¬ку тим, що на дру¬гий день вран¬ці гук¬нув Мі¬тяя і ска¬зав йо¬му:
-Мі¬тяй, лі¬ни¬ва ско¬ти¬на, діс¬тань з ша¬фи па¬рад¬ний мун¬дир і до¬б¬ре йо¬го ме¬ні по¬чисть, адже ско¬ро має бу¬ти ду¬же важ¬ли¬вий  ви¬їзд. Міс¬це¬ве ша¬нов¬не пан¬ст¬во має честь ме¬не за¬про¬шу¬ва¬ти до се¬бе, то¬му тре¬ба на¬віть та¬ко¬му чо¬бо¬ту, як ти, ма¬ти на¬леж¬ний ви¬гляд і не зне¬сла¬ви¬тись пе¬ред ни¬ми, як це зав¬жди в те¬бе ви¬хо¬дить.
Мі¬тяй пов¬ні¬стю згід¬но сво¬єї ха¬рак¬те¬ри¬сти¬ки лі¬ни¬во по¬чу¬хав за ву¬хом і від¬по¬вів:
-Во¬но то ді¬ло не¬ве¬ли¬ке, але от тіль¬ки та¬ка ока¬зія зна¬чить ...
-Що там ще та¬ке?-на¬сто¬ро¬жив¬ся пол¬ков¬ник.
Мі¬тяй зро¬бив не¬до¬ум¬ку¬ва¬тий ви¬раз сво¬го об¬лич¬чя, як у дур¬ни¬ка і яко¬мо¬га ла¬гід¬ні¬ше від¬по¬вів:
-Та ваш мун¬дир ваш¬бродь ми¬ші по¬гриз¬ли.
В Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬но¬ви¬ча пі¬сля йо¬го слів аж ще¬ле¬па від¬вис¬ла.
-Як то по¬гриз¬ли?-по¬чав ша¬ле¬ні¬ти він.
-Та за¬ве¬ли¬ся кля¬ті й ку¬бель¬ця по ки¬ше¬нях об¬лаш¬ту¬ва¬ли...
І Мі¬тяй не¬зво¬руш¬но діс¬тав із ша¬фи мун¬дир з кіль¬ко¬ма здо¬ро¬ви¬ми дір¬ка¬ми й по¬ка¬зав пол¬ков¬ни¬ку. З ді¬рок по¬ча¬ли ви¬ска¬ку¬ва¬ти ми¬ші й роз¬бі¬га¬тись хто ку¬ди. Од¬на на¬віть ско¬чи¬ла на пле¬чі пол¬ков¬ни¬ка. А з пле¬ча по¬ча¬ла шу¬ка¬ти міс¬це схо¬ван¬ки в йо¬го ву¬хі, та ос¬кіль¬ки ні¬як не мог¬ла в ньо¬го про¬ти¬сну¬тись, то від¬ра¬зу й зіс¬ко¬чи¬ла. Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич не¬спо¬ді¬ваю¬чись по¬ба¬чи¬ти та¬ку скан¬даль¬ну ви¬ста¬ву, оше¬ле¬ше¬но ди¬вив¬ся на це дій¬ст¬во, а Мі¬тяй не¬зво¬руш¬но діс¬та¬вав один мун¬дир за дру¬гим і во¬ни всі бу¬ли пов¬ні ді¬рок і ми¬шей. З них усіх ла¬ва¬ми ви¬пли¬гу¬ва¬ли в різ¬ні бо¬ки сі¬рі ми¬ші.
Спра¬ва в тім, що де¬кіль¬ка днів на¬зад Мі¬тяй  от¬ри¬мав до¬ру¬чен¬ня по¬чи¬сти¬ти чо¬бо¬ти Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу. Зро¬бив¬ши це без особ¬ли¬во¬го ста¬ран¬ня, він до¬б¬ря¬че ви¬ма¬зав в дьо¬готь й всю внут¬ріш¬ню час¬ти¬ну взут¬тя. Це бу¬ло зроб¬ле¬но, щоб ві¬дом¬сти¬ти за по¬пе¬ред¬нє по¬ка¬ран¬ня шпіц¬ру¬те¬на¬ми, яки¬ми йо¬го щед¬ро на¬го¬ро¬див пол¬ков¬ник за те, що він пе¬ред цим при¬ніс йо¬му не¬пов¬ну пляш¬ку го¬ріл¬ки. Спра¬вед¬ли¬во бу¬де до¬да¬ти, що ту пляш¬ку Мі¬тяй сам від¬пив, ко¬ли ніс її з кор¬чми, бо йо¬му бу¬ло не¬си¬ла тер¬пі¬ти та¬ке дов¬го¬три¬ва¬ле тве¬ре¬зе жит¬тя, ос¬кіль¬ки на го¬ріл¬ку, як ра¬ні¬ше він не от¬ри¬му¬вав, а от¬ри¬му¬вав пос¬тій¬но по реб¬рам. Пол¬ков¬ник вдяг¬нув чо¬бо¬ти і про¬хо¬див в них ці¬лий день. То¬го зло¬по¬луч¬но¬го дня він при¬йшов вве¬че¬рі як зав¬жди п’янезний. Мі¬тяй стяг¬нув їх з ньо¬го, а на ра¬нок Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич по¬ба¬чив, що в шкі¬ру йо¬го ніг всо¬тав¬ся той дьо¬готь і як він їх не від¬ми¬вав, во¬ни бу¬ли бруд¬ні і тхну¬ли. Пол¬ков¬ник спо¬чат¬ку оша¬ле¬нів, бо не зро¬зу¬мів, що з йо¬го но¬гою, а ко¬ли зро¬зу¬мів в чо¬му во¬на, то ви¬звав Мі¬тяя і тиць¬нув¬ши но¬гу йо¬му під ніс за¬жа¬дав док¬лад¬них по¬яс¬нень. Але ден¬щик ли¬шень зро¬бив дур¬ну¬ва¬тий ви¬гляд сво¬го об¬лич¬чя і ска¬зав, що ні¬чо¬го не знає й не ві¬дає, чо¬му там дьо¬готь. То¬ді Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич оді¬слав ден¬щи¬ка в полк от¬ри¬ма¬ти три¬дцять шпіц¬ру¬те¬нів. За¬по¬лу¬чив¬ши свою пор¬цію Мі¬тяй дов¬го ду¬мав, як йо¬го ще на¬па¬ко¬сти¬ти ха¬зя¬ї¬ну, та так, щоб на¬че не він це зро¬бив, тоб¬то щоб ма¬ти на всяк ви¬па¬док со¬бі пов¬не алі¬бі, бо він не па¬лав від ве¬ли¬ко¬го ба¬жан¬ня от¬ри¬ма¬ти ще кан¬чу¬ків з шпіц¬ру¬те¬на¬ми по сво¬їй спи¬ні. Над цим пи¬тан¬ням Мі¬тяй ме¬ди¬ту¬вав ці¬лий день і вве¬че¬рі  на¬реш¬ті до ньо¬го при¬йш¬ла ду¬же не¬по¬га¬на ідея: Не по¬жа¬лів¬ши не¬ве¬ли¬ко¬го шмат¬ка са¬ла , він под¬ріб¬нив йо¬го на без¬ліч дріб¬нень¬ких шма¬точ¬ків. Ці шма¬точ¬ки він по¬роз¬кла¬дав по ки¬ше¬нях всіх мун¬ди¬рів, які бу¬ли в на¬яв¬но¬сті пол¬ков¬ни¬ка і став очі¬ку¬ва¬ти ре¬зуль¬та¬ту. На дру¬гий день в мун¬ди¬рах за¬ве¬ли¬ся ми¬ші, а ос¬кіль¬ки са¬ло за¬бруд¬ни¬ло й про¬со¬чи¬ло сво¬їм жи¬ром ма¬те¬рію, то ма¬лень¬кі хво¬ста¬ті кру¬тій¬ки до¬б¬ре поп¬ра¬цю¬ва¬ли зуб¬ка¬ми, щоб ви¬гриз¬ти всі ці міс¬ця, де во¬но ле¬жа¬ло. В ки¬ше¬нях бу¬ло крім то¬го гар¬но і те¬п¬ло. Ми¬ші по¬мір¬ку¬ва¬ли, що як¬що в них один раз ле¬жа¬ло са¬ло, то є ві¬ро¬гід¬ність то¬го, що ко¬лись во¬но з’явиться там зно¬ву, то¬му об¬лаш¬ту¬ва¬ли в мун¬ди¬рах зруч¬ні і за¬тиш¬ні ку¬бель¬ця, а для біль¬шої зруч¬но¬сті по¬прог¬ри¬за¬ли й різ¬ні хо¬ди ви¬хо¬ди.
Ко¬ли ми¬ші роз¬біг¬лись, то бу¬ло до¬б¬ре вид¬но, що всі мун¬ди¬ри як ре¬ше¬то в дір¬ках і не бу¬ло вже нія¬кої мож¬ли¬во¬сті їх спра¬ви¬ти. Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич лю¬то ди¬вив¬ся на ден¬щи¬ка і зліс¬но про¬ши¬пів:
-І ти опу¬да¬ло знав і ні¬чо¬го не зро¬бив, щоб цих ми¬шей кля¬тих по¬збу¬тись?-за¬гроз¬ли¬во за¬пи¬тав він сти¬скаю¬чи ку¬ла¬ки.
Мі¬тяй сми¬ко¬нув сво¬єю го¬ло¬вою, що дав про¬маш¬ку пе¬ред¬час¬но роз¬по¬вів¬ши про ми¬шей, але ви¬рі¬шив якось ря¬ту¬ва¬ти своє без¬ви¬хід¬не ста¬но¬ви¬ще.
-Чо¬го не ро¬бив? Ро¬бив.-пох¬му¬ро про¬кви¬лів він.
-І що ти бов¬ду¬ре ро¬бив?-го¬лос Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬но¬ви¬ча ста¬вав де¬да¬лі за¬гроз¬ли¬ві¬шим.
-Я їх ло¬вив ваш¬бродь.-бовк¬нув Мі¬тяй і по¬ду¬мав, що кра¬ще б змов¬чав, але бу¬ло вже піз¬но щось ви¬прав¬ля¬ти, то¬му про¬дов¬жу¬вав.-А во¬ни шель¬ми по¬га¬но лов¬лю¬ть¬ся...
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич все біль¬ше ша¬ле¬нів.
-А ко¬ти на¬ві¬що, віс¬люк ти без¬хво¬стий!-ви¬ла¬яв йо¬го він і що¬си¬ли за¬ці¬див ку¬ла¬ком Мі¬тяю по між очей. Але той вже ціл¬ком звик до та¬ких реш¬пек¬тів, то¬му ли¬ше аж за¬над¬то бай¬ду¬же для та¬ко¬го щед¬ро¬го по¬да¬рун¬ка, про¬му¬кав бу¬гай¬чи¬ком і спо¬кій¬но про¬дов¬жу¬вав ди¬ви¬тись на па¬на  пол¬ков¬ни¬ка за¬ту¬ма¬не¬ним по¬гля¬дом, по¬кір¬но очі¬кую¬чи сво¬го по¬даль¬шо¬го по¬ка¬ран¬ня.
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич мах¬нув без¬си¬ло ру¬кою і ска¬зав крізь зу¬би від лю¬ті, що охо¬п¬лю¬ва¬ла йо¬го, спри¬чи¬не¬ній бай¬ду¬жі¬стю ден¬щи¬ка.:
-З’їздь до лі¬су і на¬ріж до¬б¬рий пу¬чок гнуч¬ких тов¬стих ко¬лю¬чих ло¬зин! А ні, стій, пу¬чок на те¬бе бу¬де за¬ма¬ло! Два пуч¬ка тов¬стих цуп¬ких ло¬зин й при¬ве¬зи до ме¬не. Сьо¬гдні вве¬че¬рі я те¬бе бу¬ду не¬щас¬ний бов¬ду¬ре, як і на¬ле¬жить доб¬ро¬му ви¬хо¬ван¬цю, ду¬же до¬б¬ре ви¬хо¬ву¬ва¬ти, тоб¬то влас¬но¬руч ка¬ра¬ти, а са¬ме гар¬нень¬ко би¬ти ти¬ми ло¬зи¬на¬ми, аж до¬ки в те¬бе спи¬на з гуз¬ном не по¬си¬ніє!
Мі¬тяй хва¬цько при¬стук¬нув каб¬лу¬ка¬ми.
-Так точ¬но ваш¬бродь!-гуч¬но ви¬гук¬нув він і роз¬вер¬нув¬шись швид¬ко ви¬йшов ви¬ко¬ну¬ва¬ти по¬ру¬чен¬ня.
Пол¬ков¬ник на¬віть не очі¬ку¬вав та¬кої слух¬ня¬но¬сті від ньо¬го і сто¬яв тріш¬ки на¬віть роз¬губ¬ле¬ний.
-Оце так бов¬дур...Щось з ним тра¬пи¬лось, бо кож¬ним днем він стає що¬да¬лі дур¬ні¬шим .-ска¬зав за¬дум¬ли¬во Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич і пі¬шов до пол¬ко¬во¬го крав¬ця за¬мов¬ля¬ти но¬вий мун¬дир до п’ятниці.
-По¬ши¬єш ме¬ні го¬луб¬чик мун¬дир до п’ятниці, щоб був кра¬ще ніж в ге¬не¬ра¬ла, з шов¬ків, ок¬са¬ми¬ту, а під¬клад¬ку з ат¬ла¬су, щоб ся¬яв не¬на¬че сон¬це і ні в ко¬го та¬ко¬го не бу¬ло.А гу¬дзи¬ки обов’язково з гар¬них пер¬лів, не пос¬ку¬пись на них в крам¬ни¬ці.-да¬вав роз¬по¬ря¬джен¬ня він п’яненькому крав¬цю, ко¬ли той зні¬мав з ньо¬го мір¬ку.
-До п’ятниці ні¬як не встиг¬ну ваш¬бродь.-не¬зво¬руш¬но ска¬зав той.
-Як це так, чо¬му?
-Та то¬му, що не¬має в ме¬не ні шов¬ків ні ат¬ла¬су. Бо я тут ви¬ба¬ча¬юсь ваш¬бродь не па¬ня¬нок одя¬гаю. Тре¬ба ме¬ні в по¬ві¬то¬ве міс¬теч¬ко з’їздити цьо¬го всьо¬го на¬бра¬ти, як¬що ще там пот¬ріб¬ний крам зна¬йде¬ть¬ся.
-Ну так ки¬дай всі свої спра¬ви! Візь¬ми ко¬ней від мо¬го ім’я і швид¬ко ле¬ти до міс¬та! Як¬що до¬б¬ре спра¬виш ді¬ло, то кар¬бо¬ва¬нець на го¬ріл¬ку дам.
-Не встиг¬ну ваш¬бродь...-не¬зво¬руш¬но вів сво¬єї кра¬вець, ос¬кіль¬ки до¬б¬ре знав ску¬пий ха¬рак¬тер пол¬ков¬ни¬ка і як зав¬жди за¬бу¬вав по¬тім свої обі¬цян¬ки.
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич діс¬тав га¬ма¬нець і ви¬тяг¬нув сріб¬но¬го кар¬бо¬ван¬ця й вру¬чив шев¬цю.
-А на мун¬дир?-блис¬ну¬ли очі в то¬го при ви¬гля¬ді гро¬шей.
-А ось це на мун¬дир.-від¬си¬пав Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич з га¬ман¬ця ще гро¬шей.-За кож¬ну ко¬пій¬ку звіт да¬си шель¬ма.
Кра¬вець шви¬день¬ко взяв гро¬ші і ви¬гук¬нув:
-Це ми шви¬день¬ко ваш¬бродь, ми¬гом!-і ви¬ско¬чив з гріш¬ми.
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич ки¬нув йо¬му вслід: «Роз¬бій¬ник і тать!» й пі¬шов в над¬зви¬чай¬но важ¬ли¬вій спра¬ві, на яку йо¬го са¬ме вчас¬но за¬про¬шу¬вав ма¬йор Ко¬пи¬тін. Во¬на по¬ля¬га¬ла в роз¬пит¬ті пляш¬ки си¬ву¬хи, бо пол¬ков¬ник за¬ли¬шив¬ся не¬за¬до¬во¬ле¬ний не¬роз¬то¬роп¬ні¬стю кра¬ця й то¬му мав не¬об¬хід¬ність тріш¬ки від¬по¬чи¬ти за ке¬ли¬хом го¬ріл¬ки.
Кра¬вець взяв двій¬ку ко¬ней і що¬ду¬ху по¬гнав їх в міс¬то, щоб встиг¬ну¬ти до ве¬чо¬ра на¬зад, але об’їздивши всі крам¬ни¬ці ні¬чо¬го під¬хо¬дя¬що¬го не зна¬йшов, ос¬кіль¬ки за¬їджі куп¬ці бу¬ли дав¬но і вже ко¬ли він роз¬ча¬ро¬ва¬но зби¬рав¬ся по¬вер¬та¬ти ні з чим на¬зад в гар¬ні¬зон, йо¬му один жид чо¬бо¬тяр по¬ра¬див ще за¬гля¬ну¬ти до гар¬н¬о¬го май¬ст¬ра шев¬ця, йо¬го хо¬ро¬шо¬го ста¬ро¬го зна¬йо¬мо¬го. Цей швець мав в сво¬їх клі¬єн¬тах ви¬ключ¬но па¬ня¬нок мод¬ниць, але для на¬шо¬го крав¬ця це не ма¬ло зна¬чен¬ня. Се¬ред всьо¬го йо¬го асор¬ти¬мен¬ту зна¬йшли¬ся от¬рі¬зи доб¬рої ма¬те¬рі¬її, прав¬да не зов¬сім, точ¬ні¬ше зов¬сім не під¬хо¬дя¬щої для вій¬сь¬ко¬вих мун¬ди¬рів, бо бу¬ли в різ¬них ме¬ре¬жив¬них ві¬зе¬рун¬ках як то всі¬ля¬кі кві¬точ¬ки й різ¬ні пі¬ст¬ря¬ві ця¬цян¬ки, але ос¬кіль¬ки ін¬шо¬го не бу¬ло, то до¬ве¬ло¬ся бра¬ти те, що є. Цим наш май¬стер був не¬ви¬мов¬но ра¬дий, адже по¬вер¬та¬тись з пус¬ти¬ми ру¬ка¬ми йо¬му аж ні¬як не хо¬ті¬лось, ос¬кіль¬ки кар¬бо¬ва¬нець ви¬на¬го¬ро¬ди  який йо¬му дав пол¬ков¬ник вже був від¬да¬ний за бор¬ги Шму¬лю. Крім то¬го зна¬йшли¬ся й до¬б¬рі гу¬дзи¬ки з пер¬лів, та¬кі гар¬ні, що са¬мій ім¬пе¬рат¬ри¬ці бу¬ли б під стать і наш по¬ку¬пець всим тим над¬бан¬ням був над¬зви¬чай¬но за¬до¬во¬ле¬ний.
-Раз ви все за¬би¬рає¬те, то мо¬жу за¬про¬по¬ну¬ва¬ти ва¬шій ува¬зі чу¬до¬ві ве¬не¬цій¬ські ме¬ре¬жи¬ва до всьо¬го цьо¬го.-мо¬вив про¬да¬вець на¬шо¬му крав¬це¬ві,- Во¬ни над¬зви¬чай¬но гар¬но па¬су¬ють до ві¬зе¬рун¬ку на тка¬ни¬ні і сук¬ня з ни¬ми бу¬де не¬пе¬ре¬вер¬ше¬ною. Крім то¬го ось ще є під ко¬лір всьо¬го ан¬самб¬лю пре¬крас¬ні бан¬ти¬ки.
 Наш кра¬вець ви¬рі¬шив не ка¬за¬ти, що це не на сук¬ню, а на мун¬дир і бу¬ло по¬ду¬мав, що ма¬буть ве¬не¬цій¬ські ме¬ре¬жи¬ва з бан¬ти¬ка¬ми на вій¬сь¬ко¬ву фор¬му це вже за¬над¬то, але ос¬кіль¬ки та фор¬ма ма¬ла б ро¬би¬ти¬ся з та¬кої пиш¬ної тка¬ни¬ни, що са¬ме ті ме¬ре¬жи¬ва й бан¬ти¬ки їй і па¬су¬ва¬ли.
-Все, що я вам тіль¬ки но про¬дав на то¬му тижд¬ні за¬ка¬зу¬ва¬ла од¬на па¬нян¬ка, що при¬дба¬ла тут не¬по¬да¬ле¬ку має¬ток, але ос¬кіль¬ки за від¬кла¬де¬ним то¬ва¬ром во¬на сьо¬го¬дні не при¬йш¬ла, а я вже за¬чи¬ня¬юсь, то це як то ка¬жуть зі скид¬кою.-ска¬зав він ви¬кла¬дую¬чи ті ме¬ре¬жи¬ва.
  До ре¬чі бу¬де ска¬за¬но, що в то¬го крав¬ця ті от¬рі¬зи з гу¬дзи¬ка¬ми й ме¬ре¬жи¬ва з бан¬ти¬ка¬ми  бу¬ли ос¬тан¬ні¬ми і вже ко¬ли він от¬ри¬мав за них гро¬ші і по¬чав за¬гор¬та¬ти, две¬рі не¬спо¬ді¬ва¬но від¬чи¬ни¬лись і до ньо¬го за¬ві¬та¬ли са¬ме ті дві па¬нян¬ки. Ци¬ми па¬нян¬ка¬ми, як уже ма¬буть чи¬тач здо¬га¬дав¬ся бу¬ли на¬ші зна¬йо¬мі па¬ні Оле¬на і па¬ні Ге¬ле¬на. Ко¬ли па¬ні Оле¬на по¬ба¬чи¬ла, що гар¬ні от¬рі¬зи, які так їй спо¬до¬ба¬лись зни¬ка¬ють з по¬ля її зо¬ру, то об¬ра¬же¬но ви¬гук¬ну¬ла до про¬дав¬ця.
-До¬б¬ри¬день! Але лас¬ка¬вий па¬не, са¬ме ці от¬рі¬зи ви обі¬ця¬ли про¬да¬ти ме¬ні і я ось по них зайш¬ла!
Той знія¬ко¬вів, адже як¬раз са¬ме пе¬ре¬дав клу¬нок з то¬ва¬ром в ру¬ки на¬шо¬му крав¬це¬ві і то¬му роз¬губ¬ле¬но про¬мо¬вив:
-Без¬меж¬но про¬шу ви¬ба¬чень лас¬ка¬вих па¬ні, але вже піз¬но і я ду¬мав, що ви не зай¬де¬те за то¬ва¬ром, бо від¬мо¬ви¬лись йо¬го бра¬ти, а тут як¬раз зна¬йшов¬ся по¬ку¬пець рів¬ні¬сінь¬ко на все від¬ло¬же¬не ва¬ми і то¬вар вже про¬да¬ний.
-Але ж це не чес¬но! То¬вар тіль¬ки наш, бо ми йо¬го за¬мов¬ля¬ли і ось візь¬міть за ньо¬го гро¬ші!-обу¬ри¬ли¬ся па¬ні Оле¬на і діс¬та¬ла га¬ман¬ця.
Про¬да¬вець по¬ба¬чив га¬ман¬ця і зі¬тхнув¬ши роз¬вів ру¬ки.
-Ви¬бач¬те лас¬ка¬ва па¬ні, але то¬вар про¬да¬ний. Як¬що ось цей лас¬ка¬вий пан бу¬де зго¬ден за по¬вер¬не¬ні йо¬му гро¬ші  пос¬ту¬пи¬ти¬ся, то я з ра¬ді¬стю про¬дам вам ці від¬рі¬зи.
Дві па¬ні по¬вер¬ну¬лись до крав¬ця і па¬ні Оле¬на са¬мим зваб¬ли¬вим го¬ло¬соч¬ком про¬мо¬ви¬ла до ньо¬го.
-Я ду¬маю, що цей пан справж¬ній ли¬цар і ус¬ту¬пить цей крам да¬мам?
Кра¬вець бу¬ло хви¬лин¬ку за¬ва¬гав¬ся, але зга¬дав¬ши, як лю¬ту¬ва¬ти¬ме Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич, то від¬ра¬зу від¬ки¬нув всі ва¬ган¬ня, та й до то¬го ж не бу¬ло вже від¬да¬но¬го Шму¬лю кар¬бо¬ван¬ця.
-Не ус¬ту¬п¬лю.-від¬по¬ві він і по¬вер¬нув¬ся, щоб йти.
-Так пан не ли¬цар?-на¬по¬ля¬га¬ла па¬ні Оле¬на.
-Ні, я вій¬сь¬ко¬вий кра¬вець.-про¬сто від¬по¬вів він і ви¬йшов.
-Який хам і бов¬дур.- об¬ра¬же¬но ска¬за¬ла йо¬му вслід па¬ні Оле¬на.-Ці¬ка¬во, ко¬му це він бу¬де ши¬ти та¬ку пиш¬ну сук¬ню?
-Ма¬буть якійсь дру¬жи¬ні з вій¬сь¬ко¬во¬го на¬чаль¬ст¬ва.-Від¬по¬ві¬ла їй под¬ру¬га па¬ні Ге¬ле¬на.
-Хо¬ті¬ла б я бу¬ти тою дру¬жи¬ною, бо та¬кі сук¬ні є ли¬ше в ге¬не¬ральш.-за¬дум¬ли¬во ска¬за¬ла па¬ні Оле¬на і во¬ни тріш¬ки за¬сму¬че¬ні ви¬йш¬ли.
Тим ча¬сом наш кра¬вець взяв¬ся ши¬ти мун¬дир Вар¬фо¬ло¬мію¬І¬ва¬но¬ви¬чу з то¬го кра¬му, який він при¬віз і ска¬же¬мо пря¬мо, йо¬го тво¬рін¬ня ви¬йш¬ло та¬ке, що за¬ви¬дки взя¬ли ма¬буть і всіх Па¬риж¬ських мод¬ниць. Той мун¬дир швид¬ше по¬хо¬див на якийсь кар¬на¬валь¬ний кос¬тюм для Лю¬до¬ві¬ка, бо був по¬ши¬тий з ок¬са¬ми¬ту щед¬ро при¬кра¬ше¬но¬го ві¬зе¬рун¬ка¬ми з кві¬то¬чок, чу¬дер¬на¬цьких тва¬рин і ще ба¬га¬то різ¬ним чим. По всіх кра¬ях бу¬ли при¬ши¬ті ве¬не¬цій¬ські ме¬ре¬жи¬ва, а що¬до сяю¬чих пер¬ла¬мут¬ро¬вих гу¬дзи¬ків і бан¬ти¬ків з рю¬шеч¬ка¬ми, то во¬ни бу¬ли скрізь де тіль¬ки мож¬на і не мож¬на бу¬ло їх при¬ши¬ти. Ска¬же¬мо від¬вер¬то, що в про¬цес¬сі ро¬бо¬ти по¬чут¬тя мі¬ри по¬ки¬ну¬ло на¬шо¬го май¬ст¬ра, та це й не див¬но ос¬кіль¬ки за щось по¬діб¬не він ні¬ко¬ли не брав¬ся, то¬му тво¬рив на свій смак і роз¬суд. Ко¬ли в п’ятницю по обі¬ді він на¬реш¬ті впо¬рав¬ся з зав¬дан¬ням і по¬ка¬зав йо¬го за¬каз¬чи¬ко¬ві, то в Вар¬фо¬ло¬мія¬І¬ва¬но¬ви¬ча ще¬ле¬па від¬вис¬ла від зди¬ву¬ван¬ня.
-Що ти по¬шив бов¬ду¬ре, хі¬ба та¬ке одя¬га¬ють?-ле¬д¬ве про¬мо¬вив він, бо в ньо¬го за¬брак¬ло від до¬са¬ди по¬віт¬ря.
Крав¬це¬ві тре¬ба бу¬ло спа¬са¬ти своє своє ста¬но¬ви¬ще, то¬му він не¬зво¬руш¬но по¬гля¬нув на пол¬ков¬ни¬ка і від¬по¬вів:
-Та¬кий мун¬дир ваш¬бродь і са¬мо¬му ца¬ре¬ві впо¬ру.
Ос¬кіль¬ки ца¬рі чо¬ло¬ві¬чої ста¬ті то¬ді не пра¬ви¬ли, то Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич ки¬сло від¬по¬вів:
-Ти хо¬тів ска¬за¬ти, що го¬су¬да¬ри¬ні ім¬пе¬рат¬ри¬ці, мо¬же й пі¬ді¬йшло б це чу¬до з бан¬ти¬ка¬ми.
Кра¬вець вів сво¬єї.
-Що до ли¬ця го¬су¬да¬ри¬ні, її під¬да¬ним тим па¬че ваш¬бродь.
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич ще раз по¬гля¬нув на мун¬дир, але ви¬хо¬ду не бу¬ло, бо ча¬су не за¬ли¬ши¬лось і крав¬це¬ві вже бу¬ло не встиг¬ну¬ти по¬ши¬ти но¬вий.
-До¬б¬ре не¬до¬ум¬ку, ро¬би¬ти ні¬чо¬го при¬йде¬ть¬ся бра¬ти те що є, тіль¬ки ти ма¬буть хоч бан¬ти¬ки по¬зрі¬зай, бо це вже за¬над¬то.
Той шви¬день¬ко діс¬тав но¬жи¬ці і зрі¬зав¬ши всі бан¬ти¬ки по звич¬ці їх склав і по¬клав до ки¬ше¬ні сво¬го тво¬рін¬ня. Пол¬ков¬ник роз¬лю¬че¬но ви¬смик¬нув мун¬дир в ньо¬го з рук і до¬б¬ря¬че ще лай¬нув¬ши то¬го, ви¬йшов і пі¬шов до се¬бе пе¬ре¬одя¬га¬тись. На¬стрій був тро¬хи зіп¬со¬ва¬ний, але при¬йшов¬ши, він зно¬ву по¬гля¬нув на мун¬дир і ви¬рі¬шив, що ма¬буть та¬ка фор¬ма по¬вин¬на до¬б¬ря¬че вра¬зи¬ти те пан¬ст¬во, до яко¬го він на¬мі¬ряв¬ся їха¬ти, то¬му мах¬нув ру¬кою і по¬чав вдя¬га¬тись. Мот¬ря по¬ба¬чив¬ши йо¬го в та¬ко¬му но¬во¬му ви¬гля¬ді аж сплес¬ну¬ла ру¬ка¬ми.
-Ну справж¬ні¬сінь¬кий ге¬не¬раль! Оце вам Вар¬фо¬ло¬мію¬І¬ва¬но¬ви¬чу за¬раз хоч під ві¬нець.
Наш мод¬ник сер¬ди¬то ви¬гук¬нув:
-Мов¬чи ста¬ра шмарк¬ля, а то ще згла¬зиш!
Мот¬ря за¬мов¬ча¬ла, тіль¬ки щось буб¬ні¬ла со¬бі під ніс, ко¬ли пол¬ков¬ник зно¬ву го¬лос¬но ви¬гук¬нув:
-Мі¬тяй, де ти дів¬ся віс¬люк! Йди но сю¬ди до¬по¬мо¬жи вді¬ти чо¬бо¬ти!
Мі¬тяй са¬ме не¬хо¬тя го¬ту¬вав брич¬ку й за¬пря¬гав ко¬ней Гнід¬ка і Бє¬ла¬ша, та ко¬ли по¬чув крик ха¬зя¬ї¬на, все по¬ки¬нув і пі¬шов на го¬лос. Там він на¬тяг¬нув Вар¬фо¬ло¬мію¬І¬ва¬но¬ви¬чу чо¬бо¬ти. Ска¬же¬мо чес¬но, що пе¬ред тим от¬ри¬мав¬ши зав¬дан¬ня їх по¬чи¬сти¬ти, йо¬му за¬кра¬лась дум¬ка зно¬ву на¬ма¬за¬ти дьог¬тем всю внут¬ріш¬ню час¬ти¬ну взут¬тя, та вже бу¬ло лінь¬ки ви¬слу¬хо¬ву¬ва¬ти про¬клят¬тя в свою ад¬ре¬су і тро¬хи жаль бу¬ло сво¬єї спи¬ни, вже втім до¬б¬ря¬че звич¬ної до кан¬чу¬ків, то¬му мож¬на ска¬за¬ти, що Вар¬фо¬ло¬мію¬І¬ва¬но¬ви¬чу по¬ща¬сти¬ло.
-Ко¬ней за¬пряг че¬ре¬па¬ха?-по¬ці¬ка¬вив¬ся пол¬ков¬ник.
-Аяк¬же ваш¬бродь.-збре¬хав не¬зво¬руш¬но ден¬щик.
-Візь¬ми Мі¬тяй мій ста¬рий мун¬дир, що ми¬ші по¬гриз¬ли і вдя¬гай, бо їде¬мо до гра¬фи¬ні в гос¬ті, то¬му тре¬ба ма¬ти на¬леж¬ний ви¬гляд і пам’ятай мою щед¬рість.
Мі¬тяю бу¬ло все од¬но, що вдя¬га¬ти, хоч мі¬шок на го¬ло¬ву, бо на го¬ріл¬ку од¬на¬ко¬во не от¬ри¬му¬вав, то¬му зни¬зав¬ши пле¬чи¬ма, він шви¬день¬ко на¬тяг¬нув на се¬бе тро¬хи за¬ве¬ли¬ку в че¬ре¬ві поп¬со¬ва¬ну фор¬му і за¬був¬ши, що не за¬крі¬пив на ко¬нях уп¬ряж, сів на коз¬ли. Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич теж зруч¬но всів¬ся і мо¬вив:
-По¬га¬няй шель¬ма, та щоб не так, як то¬ді, ко¬ли ме¬не в баг¬ню¬ку вки¬нув.
-Та це ми ми¬гом ваш¬бродь!-ви¬гук¬нув ден¬щик і Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич по¬ду¬мав бу¬ло, що, як¬що й ви¬хо¬дить в то¬го щось ми¬гом, то тіль¬ки якась шко¬да, але про¬мов¬чав.
-Да¬вай до Дуб¬ків¬ки і шви¬день¬ко!-роз¬по¬ря¬див¬ся він роз¬мір¬ко¬вую¬чи, що як¬що при¬їде тро¬хи ра¬ні¬ше, то це бу¬де ли¬ше про¬я¬вом не¬тер¬пін¬ня, а от¬же не¬бай¬ду¬жі¬стю до гос¬по¬ди¬ні. А це по¬вин¬но бу¬ло тій спо¬до¬ба¬тись.

Роз¬діл III
                Про бун¬тів¬ли¬вих ко¬ней, або як все по¬вер¬та¬є¬ть¬ся на кру¬ги свої.

Мі¬тяй що¬си¬ли хльос¬нув ко¬ней, чим їх тро¬хи на¬віть роз¬дра¬ту¬вав, ос¬кіль¬ки во¬ни й са¬мі все пре¬крас¬но чу¬ли і брич¬ка пом¬ча¬ла по шля¬ху. До Дуб¬ків¬ки бу¬ло дві до¬ро¬ги: Од¬на йшла на¬впро¬стець че¬рез Хо¬лод¬ний ліс, а ін¬ша знач¬но дов¬ша йшла нав¬круг лі¬су і її й об¬рав пол¬ков¬ник, бо той шлях був знач¬но без¬печ¬ні¬ший. Че¬рез ліс про¬їджа¬ти Вар¬фо¬ло¬мію¬І¬ва¬но¬ви¬чу не хо¬ті¬лось, то¬му він щоб встиг¬ну¬ти при¬їха¬ти ра¬ні¬ше пос¬тій¬но ви¬гу¬ку¬вав Мі¬тяю на коз¬лах:
-Не жа¬лій ко¬ней бов¬ду¬ре, да¬вай, да¬вай швид¬ше!
«Ку¬ди вже швид¬ше їх гна¬ти!»-про¬ір¬жав Гнід¬ко Бє¬ла¬шу і той по¬го¬джу¬валь¬но фирк¬нув у від¬по¬відь: «І так ска¬че¬мо, як на¬ві¬же¬ні, не¬на¬че ті¬кає¬мо звід¬кі¬лясь. Ми вже й так всі в ми¬лі, хо¬ча про¬йшло тіль¬ки ли¬ше де¬сять хви¬лин,  хо¬чуть нас зов¬сім за¬гна¬ти!», а Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич все ви¬гу¬ку¬вав:
-Швид¬ше, швид¬ше! Бий силь¬ніш!-А сам по¬ду¬мав: «Ма¬буть тро¬хи не роз¬ра¬ху¬вав, а як¬що мо¬же¬мо не встиг¬ну¬ти?»
Тим ча¬сом бі¬до¬лаш¬ні ко¬ни¬ки теж між со¬бою пе¬ре¬ір¬жу¬ва¬ли¬ся:
«Во¬ни точ¬но нас за¬гна¬ти хо¬чуть!»-по¬жа¬лів¬ся Гнід¬ко.
«Та з цим Вар¬фо¬ло¬мі¬єм Іва¬но¬ви¬чем зав¬жди так. Або все тяг¬не, те¬лить¬ся, че¬ше¬ть¬ся,  а по¬тім про¬гав¬лює і не¬на¬че йо¬му жа¬ре¬ний пі¬вень в ду¬пу дзьо¬бає, пос¬пі¬шає, то¬му й до¬га¬няє і не¬всти¬гає зав¬жди.»-від¬по¬вів Бє¬лаш.
«Як це вже ме¬ні на¬брид¬ло!»-роз¬пач¬ли¬во про¬ір¬жав Гнід¬ко.
«На¬че ме¬ні ні!»-фор¬кав Бє¬лаш.
«В ме¬не на пе¬ред¬ній лі¬вій но¬зі з ко¬пи¬та ско¬ро під¬ко¬ва зле¬тить, а той ле¬дар Мі¬тяй і не по¬ду¬мав ме¬не пе¬ре¬ку¬ва¬ти. Я вже бу¬ло йо¬му якось те ко¬пи¬то під но¬са під¬став¬ляв, та він ду¬рень ні¬чо¬го не зро¬зу¬мів. Цьо¬му якось тре¬ба по¬кра¬сти край, бо ко¬лись нас до зди¬ху за¬го¬нють не¬гід¬ни¬ки!»-обур¬ли¬во ір¬жав Гнід¬ко.
«Але ж як?»-за¬пи¬тав в то¬ва¬ри¬ша Бє¬лаш.
«З мо¬єї сто¬ро¬ни ду¬же сла¬ба уп¬ряж, Мі¬тяй нас не до¬зап¬ряг, все над¬то сла¬бо й не¬на¬дій¬но,  бов¬та¬є¬ть¬ся по різ¬ним сто¬ро¬нам, не¬вз¬на¬чай обір¬ве¬ть¬ся...»-по¬чав Гнід¬ко.
«В ме¬не те са¬ме, і що ж бу¬де¬мо ро¬би¬ти?»-про¬ір¬жав Бі¬лаш.
«Пот¬ріб¬но цьо¬му сва¬віл¬лю по¬кла¬сти край! Сам ба¬чиш і від¬чу¬ва¬єш, як не¬пев¬но бов¬та¬є¬ть¬ся уп¬ряж?»- від¬по¬вів Гнід¬ко
«Ага! По¬чи¬наю здо¬га¬ду¬ва¬тись...»-про¬ір¬жав Бє¬лаш, ко¬ли Гнід¬ко впев¬не¬но до¬за¬кін¬чив:
«Са¬ме так! На по¬во¬ро¬ті ро¬би¬мо різ¬кий ри¬вок, уп¬ряж не ви¬три¬мує, рве¬ть¬ся і ми роз¬бі¬гає¬мось в різ¬ні сто¬ро¬ни!»
«Пра¬виль¬но!»-Го¬лос¬но за¬ір¬жав Бє¬лаш,-«Так їм і тре¬ба! Хай са¬мі без нас їдуть і на¬да¬лі щоб зна¬ли дур¬ні, як з ко¬ня¬ми по¬во¬ди¬тись! Ми їм не якісь слух¬ня¬ні бев¬зі і віс¬лю¬ки, а гор¬де¬ли¬ві ко¬ні. В ме¬не до ре¬чі по ба¬бу¬си¬ній лі¬нії є в ро¬до¬во¬ді на¬віть араб¬ські ска¬ку¬ни!»-під¬три¬мав він то¬ва¬ри¬ша не об¬ми¬наю¬чи на¬го¬ди пох¬ва¬ли¬тись. Гнід¬ко теж  не всто¬яв, щоб не пох¬ва¬ли¬тись:
«А ме¬ні теж мій ка¬зав ді¬дусь, по¬кій¬ний Бу¬ян, що в ньо¬го дід був з чис¬то¬кров¬них ри¬са¬ків!»
 Від пе¬ред¬чут¬тя реа¬лі¬за¬ції цьо¬го пла¬ну в них не¬на¬че в Пе¬га¬сів по¬ча¬ли рос¬ти кри¬ла і те¬пер во¬ни на ба¬то¬ги Мі¬тяя біг¬ли чим¬дуж швид¬ше.
Мі¬тяй по¬ба¬чив, що уп¬ряж сла¬бо зав’язана і по¬ду¬мав: «За¬раз ко¬ні відв’яжуться і ми, як то¬ді, на пов¬но¬му хо¬ду ку¬дись бер¬киць¬не¬мось.» Він бу¬ло хо¬тів ска¬за¬ти Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу, щоб той не при¬му¬шу¬вав йо¬го так швид¬ко по¬га¬ня¬ти ко¬ней, але пе¬ре¬ду¬мав, бо зга¬дав, що сам їх не до¬зап¬ряг, от¬же ви¬ну¬ват¬цем був в лю¬бо¬му ви¬пад¬ку він. Мі¬тяй знав, як¬що за¬раз зу¬пи¬нить ко¬ней, то от¬ри¬має на го¬рі¬хи за сла¬бу уп¬ряж, але йо¬му хо¬ті¬лось, щоб і Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич по¬ст¬ра¬ж¬дав, то¬му ви¬рі¬шив про¬дов¬жу¬ва¬ти ту ша¬ле¬ну гон¬ку.
Дов¬го че¬ка¬ти не до¬ве¬лось. Ско¬ро до¬ро¬га пі¬шла на спуск і від швид¬ко¬сті все бов¬та¬лось і трі¬ща¬ло. Са¬ме то¬ді Гнід¬ко що¬си¬ли про¬ір¬жав Бє¬ла¬шу:
«По¬ра! На¬впро¬ти то¬го ду¬ба сми¬кай¬мо що¬си¬ли і в бо¬ки!»
Той в від¬по¬відь мах¬нув гри¬вою і ко¬ли во¬ни по¬рів¬ня¬лись з при¬мі¬че¬ним де¬ре¬вом, то різ¬ко зро¬би¬ли на¬мі¬че¬ний ма¬невр. Мі¬тяй з Вар¬фо¬ло¬міє¬мІ¬ва¬но¬ви¬чем з жа¬хом по¬ба¬чи¬ли, як їх¬ні ко¬ні ро¬зі¬рва¬ли ос¬лаб¬ле¬ну уп¬ряж і зник¬ли по пра¬ву і лі¬ву сто¬ро¬ну до¬ро¬ги, а брич¬ка на¬брав швид¬кість мча¬лась з гір¬ки вниз не зу¬пи¬няю¬чись.
-Мі¬тяй!-во¬лав Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич.-Стій, стій шель¬ма!
На що Мі¬тяй і ра¬дий зу¬пи¬ни¬тись, та це бу¬ло вже не¬мож¬ли¬во. Він тро¬хи по¬жал¬ку¬вав, що вчас¬но не зу¬пи¬нив ко¬ней, адже ця по¬їзд¬ка су¬дя¬чи з всьо¬го ма¬ла б за¬кін¬чи¬ти¬ся не ду¬же щас¬ли¬во. Брич¬ка тряс¬лась, але на щас¬тя не пе¬ре¬ки¬ну¬лась, бо по¬рож¬ня го¬лоб¬ля з хо¬му¬та¬ми, кот¬ра впа¬ла на до¬ро¬гу, до¬б¬ря¬че за¬галь¬му¬ва¬ла та¬ран¬тас. Ко¬ли він зу¬пи¬нивсь, то пол¬ков¬ни¬ка тряс¬ло не¬на¬че в ли¬хо¬ман¬ці. Він ви¬ліз і ві¬діб¬рав¬ши ба¬тіг влі¬пив чер¬го¬вий раз ден¬щи¬ку йо¬го ж ба¬то¬гом. Мі¬тяй пох¬ню¬п¬ле¬но ди¬вивсь вниз.
-Мі¬тяй ско¬ти¬на, що тра¬пи¬лось, чо¬му ко¬ні ві¬дір¬ва¬лись?-за¬пи¬тав зліс¬но пол¬ков¬ник, ко¬ли лють в ньо¬го тро¬хи стих¬ла.
-Уп¬ряж ваш¬бродь пор¬ва¬лась, та й гна¬ли швид¬ко ду¬же. -від¬по¬вів він глу¬хо.-За¬раз я гук¬ну ко¬ней і до¬б¬ре їх прив’яжу. Гнід¬ко! Бє¬лаш!-по¬чав ви¬гу¬ку¬ва¬ти він, але ко¬ни¬ки, кот¬рі роз¬біг¬лись, не ду¬же пос¬пі¬ша¬ли по¬вер¬та¬тись. «В уп¬ряж ще встиг¬не¬мо, спі¬ши¬ти не бу¬де¬мо, за¬мо¬ри¬лись. Тре¬ба до¬б¬ря¬че пе¬ре¬дих¬ну¬ти, а шлях до ко¬нюш¬ні й без них зна¬йде¬мо.»-Ви¬рі¬ши¬ли во¬ни, ко¬ли зу¬ст¬рі¬лись в лі¬сі. «По¬па¬се¬мось тріш¬ки, он скіль¬ки со¬ко¬ви¬тої тра¬ви ще є»-про¬ір¬жав Гнід¬ко і Бє¬лаш йо¬го під¬три¬мав: «По¬ки до¬б¬ря¬че не від¬по¬чи¬не¬мо-ні¬ку¬ди не пі¬де¬мо, хай ті дур¬ні са¬мі до¬би¬ра¬ю¬ть¬ся, як хо¬чуть.»
 Тим ча¬сом Мі¬тяй на все гор¬ло гу¬кав ко¬ней по¬ки не ох¬рип.
-Не¬ма ко¬ней ваш¬бродь, ма¬буть зля¬ка¬ли¬ся.-з хри¬пом, але до¬гід¬ли¬во до¬по¬вів він Вар¬фо¬ло¬мію¬І¬ва¬но¬ви¬чу, той пре¬зир¬ли¬во гля¬нув на ньо¬го і бурк¬нув у від¬по¬відь:
-Сам ба¬чу. І я те¬пер в те¬бе бов¬ду¬ре за¬пи¬таю, як ме¬ні вчас¬но встиг¬ну¬ти до гра¬фи¬ні?-єхид¬но по¬ди¬вивсь він на ден¬щи¬ка.
Той від¬вів свій ви¬ну¬ва¬тий по¬гляд і від¬по¬вів див¬ля¬чись со¬бі під но¬ги:
-Мо¬же ваш¬бродь по¬че¬кає¬мо по¬ки хтось не бу¬де про¬їджа¬ти і нас не під¬бе¬ре?
-Тут нам не див¬но про¬сто¬яти і не¬ді¬лю по¬ки щось пут¬нє про¬їде. Чи мо¬же ме¬ні до гра¬фи¬ні до¬би¬ра¬тись на сіль¬ській гар¬бі?-зліс¬но за¬пи¬тав пол¬ков¬ник в ден¬щи¬ка.
-А ми ли¬ше ко¬ней по¬зи¬чи¬мо.-не зда¬вав¬ся Мі¬тяй.
-Як би ж то справж¬ні ко¬ні під¬вер¬ну¬лись.-Мо¬вив пол¬ков¬ник і за¬па¬ла мов¬чан¬ка, бо все та¬ки ви¬рі¬шив по¬че¬ка¬ти. Во¬ни тро¬хи по¬си¬ді¬ли, ко¬ли це про¬їха¬ла гар¬ба з сі¬ном. Її тяг¬ну¬ла та¬ка ху¬дю¬ща ко¬би¬ла, що зда¬ва¬лось див¬ним, як во¬на ще мо¬же хо¬ди¬ти.
-Чим на якісь дох¬лій кля¬чі їха¬ти, то кра¬ще вже піш¬ки йти.-сер¬ди¬то ска¬зав Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич. Мі¬тяй по¬жва¬вив¬ся, бо цей ва¬рі¬ант йо¬го пов¬ні¬стю влаш¬то¬ву¬вав. За¬тя¬гу¬ван¬ня си¬туа¬ції йо¬му бу¬ло яв¬но не на ру¬ку, бо ре¬аль¬но за¬гро¬жу¬ва¬ло по¬тім щед¬рою роз¬пра¬вой пол¬ков¬ни¬ка.
-Так точ¬но ваш¬бродь, кра¬ще піш¬ки!-ра¬діс¬но ви¬гук¬нув він, на що Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич аж скри¬вив¬ся.
-Ось тіль¬ки піш¬ки пі¬деш ли¬ше ти віс¬люк.
-Так точ¬но, ли¬ше я віс¬люк!- хва¬цько ви¬гу¬ку¬вав ден¬щик.
-А я по¬ї¬ду Мі¬тяй. На то¬бі , бо ти віс¬люк.
-Так точ¬но на ме¬ні, бо я віс¬люк ваш¬бродь!
Мі¬тяй бу¬ло при¬го¬ту¬вав¬ся під¬став¬ля¬ти свою спи¬ну, щоб ха¬зя¬їн на неї за¬ліз, як про¬лу¬нав го¬лос пол¬ков¬ни¬ка:
-То¬му за¬би¬райсь в уп¬ряж, це то¬бі не впер¬ше і да¬вай на¬впо¬стець че¬рез ліс.-роз¬по¬ря¬див¬ся він і ден¬щик по¬ліз за¬пря¬га¬тись. Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич зруч¬но вмо¬стив¬шись в кріс¬лах мо¬вив:-Ди¬вись, щоб не бу¬ло як ми¬ну¬ло¬го ра¬зу, бо три шкі¬ри зде¬ру з те¬бе.
Мі¬тяй не¬за¬до¬во¬ле¬но фирк¬нув і тут же по¬шко¬ду¬вав, бо от¬ри¬мав ба¬то¬га.
-А не¬вдо¬во¬лен¬ня своє об¬лиш! Сам ви¬нен, бо ко¬ней не вгле¬дів. До¬б¬ре до¬ве¬зеш, по¬пи¬ту по¬тім з те¬бе мен¬ше бу¬де! А ну пі¬шов!-про¬ка¬зав Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич і для го¬дить¬ся ще раз хльос¬нув ден¬щи¬ка ба¬то¬гом. Той на¬пру¬жив¬ся і ко¬ля¬ска скри¬п¬ля¬чи ко¬ле¬са¬ми ру¬ши¬ла за¬вер¬таю¬чи до лі¬су.               

       РозділIV
           Який  роз¬по¬ві¬дає про не¬зви¬чай¬ну іс¬то¬рію зам¬ку і йо¬го гос¬по¬ди¬ні.
               
По¬ки Мі¬тяй ви¬ко¬нує вже до¬б¬ре зна¬йо¬му йо¬му роль ко¬ня, ми пе¬ре¬не¬се¬мось в має¬ток до яко¬го він ве¬зе Вар¬фо¬ло¬мія¬І¬ва¬но¬ви¬ча.
 Не¬да¬ле¬ко бі¬ля се¬ла Дуб¬ків¬ки тек¬ла річ¬ка Стріч¬ка, кот¬ра ко¬лись ро¬би¬ла кру¬тий ви¬гин під¬ко¬вою, і як¬би не не¬ве¬ли¬ка смуж¬ка зем¬лі, то той пів¬ос¬т¬рів був би ост¬ро¬вом. Ще за ча¬сів Ре¬чі Пос¬по¬ли¬тої, на то¬му пів¬ос¬т¬ро¬ві ви¬рі¬шив по¬бу¬ду¬ва¬ти за¬мок та¬кий со¬бі ба¬га¬тий пан  Яло¬зій Сморч¬кев¬ський, бо міс¬ци¬на бу¬ла ма¬льов¬ни¬ча і го¬лов¬не са¬мой при¬ро¬дою не¬на¬че ство¬ре¬на для за¬хис¬ту від та¬тар. Пі¬сля то¬го, як за¬мок був по¬бу¬до¬ва¬ний пан Сморч¬кев¬ський ще ве¬лів пе¬ре¬ко¬па¬ти той пе¬ре¬ши¬йок і та¬ким чи¬ном бу¬дів¬ля опи¬ни¬лась і зов¬сім ві¬до¬крем¬ле¬ною від су¬ші, тоб¬то на ост¬ро¬ві. На то¬му міс¬ці зве¬ли під¬віс¬ний пе¬ре¬кид¬ний міст на лан¬цю¬гах. За¬мок був не¬ве¬ли¬кий, сі¬мей¬ний за те мав чи¬ма¬лень¬кий льох з яким тра¬пи¬лась та¬ка іс¬то¬рія. Ко¬ли ля¬хів за Хме¬ля ви¬га¬ня¬ли, в ньо¬му за¬крив¬ся сам пан Яло¬зій, щоб уник¬ну¬ти на¬бо¬ру шлях¬ти¬чів до вій¬ська, а всій двір¬ні на¬ка¬зав су¬во¬ро бе¬рег¬ти своє міс¬це¬зна¬хо¬джен¬ня, ну і від¬по¬від¬но пос¬та¬ча¬ти со¬бі лю¬бо¬му при¬па¬си. Ус¬пі¬хи ко¬за¬ків так на¬ля¬ка¬ли па¬на Смор¬чев¬сь¬ко¬го, а вій¬на так за¬тяг¬ну¬ла¬ся, що він ви¬рі¬шив ні¬за¬що не по¬ки¬да¬ти свою схо¬ван¬ку і то¬му жив в ній ро¬ка¬ми. Цьо¬му не в ма¬лій мі¬рі ще до¬по¬мог¬ли і са¬мі пан¬ські служ¬ки, кот¬рим без па¬на бу¬ло спо¬кій¬ні¬ше, то¬му на¬віть, як¬що бу¬ло й спо¬кій¬но і бу¬рі з ли¬хо¬літ¬тя¬ми від¬хо¬ди¬ли на¬дов¬го, вір¬ні слу¬ги ля¬ка¬ли па¬на тим, що на¬зов¬ні йдуть бит¬ви і льє¬ть¬ся кров. Для цьо¬го во¬ни час від ча¬су спе¬ці¬аль¬но на¬віть улаш¬то¬ву¬ва¬ли га¬лас і ви¬бу¬хи з стрі¬ля¬ни¬ною над схо¬ви¬щем ха¬зя¬ї¬на, а са¬мі пре¬спо¬кій¬ні¬сінь¬ко жи¬ли в пан¬ських по¬ко¬ях. Пос¬ту¬по¬во пан Яло¬зій на¬стіль¬ки звик до сво¬го по¬меш¬кан¬ня, що зго¬дом, ко¬ли про ньо¬го якось за¬бу¬ли і дов¬го не кор¬ми¬ли, він не на¬ва¬жу¬вав¬ся ви¬ліз¬ти з льо¬ху , мож¬ли¬во від са¬міт¬но¬сті він тро¬хи збо¬же¬во¬лів, а мо¬же про¬сто бо¬яв¬ся.
Про¬хо¬ди¬ли ро¬ки і ті зем¬лі на яких сто¬яв за¬мок ві¬ді¬йшли Ук¬ра¬ї¬ні і то¬му про па¬на Яло¬зія і зов¬сім за¬бу¬ли. Це всіх до¬б¬ре влаш¬то¬ву¬ва¬ло, бо під¬рос¬ли вже ді¬ти ді¬тей тих пан¬ських слуг. Во¬ни вва¬жа¬ли, що за¬мок на¬ле¬жить їм, так як во¬ни вже там звик¬ли й гар¬но об¬жи¬лись. А вхід до під¬ва¬лу дав¬но за¬кла¬ли ка¬мін¬ням, щоб па¬ну Яло¬зію бу¬ло ні¬як ви¬бра¬тись на світ Бо¬жий. Че¬рез дея¬кий три¬ва¬лий час про ньо¬го й зов¬сім за¬бу¬ли і на¬віть не зга¬ду¬ва¬ли, бо пе¬ред тим, як за¬му¬ру¬ва¬ти ха¬зя¬ї¬на, тур¬бот¬ли¬ві служ¬ки на¬но¬си¬ли йо¬му ту¬ди си¬лу си¬ле¬ну хар¬чів, а кри¬нич¬ка бу¬ла ви¬ко¬па¬на в льо¬хо¬ві, ще ко¬ли він бу¬ду¬вав¬ся. Са¬мо¬му па¬ну во¬ни на¬бре¬ха¬ли, що над¬ви¬га¬є¬ть¬ся ще біль¬ша вій¬на і їх всіх до од¬но¬го за¬кли¬ка¬ють до лав на ту вій¬ну, інак¬ше ка¬за¬ли во¬ни, то вій¬сь¬ко¬ві ко¬ман¬ди¬ри по¬гро¬жу¬ва¬ли спа¬ли¬ти має¬ток. Пан Яло¬зій бла¬го¬сло¬вив сво¬їх вір¬них слуг на це ді¬ло і дав доб¬ро на те, щоб йо¬го за¬му¬ру¬ва¬ли. Від¬да¬ні слу¬ги тур¬бот¬ли¬во це шви¬день¬ко й зро¬би¬ли. Від¬то¬ді їм ні¬що не пе¬ре¬шко¬джа¬ло в пов¬ній мі¬рі по¬чу¬ва¬тись гос¬по¬да¬ря¬ми і всі бу¬ли за¬до¬во¬ле¬ні: Пан Яло¬зій під зем¬лею, бо вва¬жав се¬бе ціл¬ко¬ви¬то за¬хи¬ще¬ним, а слу¬ги на го¬рі, бо вже пи¬тан¬ня влас¬но¬сті на роз¬кіш¬не жит¬ло їх не тур¬бу¬ва¬ло. Та¬ким чи¬ном про гос¬по¬да¬ря за¬бу¬ли і вже з ча¬сом не бу¬ло й тих, хто так до¬б¬ре за¬хо¬вав ха¬зя¬ї¬на. Про під¬вал ні¬хто не зга¬ду¬вав і на¬віть де був ко¬лись вхід до ньо¬го ні¬хто не пам’ятав.
Пі¬сля Пол¬тав¬ської бит¬ви має¬ток при¬лю¬бу¬вав со¬бі один мос¬ков¬ський гра¬фик, кот¬рий слу¬жив в Пет¬ро¬вім вій¬ську і з ро¬тою сол¬дат ви¬гнав як ко¬тів всіх тих, хто про¬жи¬вав в зам¬ку, хо¬ча всі там¬теш¬ні зем¬лі при¬дбав зви¬чай¬но за без¬цінь. Та¬ким чи¬ном про справж¬ньо¬го гос¬по¬да¬ря й зов¬сім за¬бу¬ло¬ся. В гра¬фа був один син, кот¬рий ко¬ли під¬ріс теж слу¬жив в вій¬ську ім¬пе¬рат¬ри¬ці в кі¬ра¬сир¬сь¬ко¬му пол¬ку в чи¬ні рот¬мі¬ст¬ра і який більш за все по¬люб¬ляв гра¬ти на гро¬ші в кар¬ти. Од¬но¬го ра¬зу до¬ля то¬го си¬на якось зве¬ла з бра¬том па¬ні Оле¬ни Оре¬стом. Це від¬бу¬ва¬лось в Пе¬тер¬бур¬гі на до¬му од¬ні¬єї сум¬нів¬ної осо¬би. Та осо¬ба во¬ло¬ді¬ла різ¬ни¬ми граль¬ни¬ми за¬кла¬да¬ми і при¬то¬на¬ми, де зби¬ра¬лись щоб від¬во¬ди¬ти ду¬шу різ¬ні ба¬га¬ті ви¬со¬ко¬по¬важ¬ні ле¬да¬цю¬ги. Пан Орест від¬ре¬ко¬мен¬ду¬вав¬ся теж гра¬фом і сів гу¬ля¬ти з тим дур¬ни¬ком рот¬мі¬ст¬ром. Че¬рез дві го¬ди¬ни той про¬грав па¬ну Оре¬сту всі гро¬ші і до¬б¬рий пан Орест йо¬му по¬зи¬чив щоб ві¬ді¬гра¬тись йо¬го ж та¬ки про¬гра¬ні гро¬ші, які рот¬містр зно¬ву в аку¬рат всі про¬грав і йо¬го гор¬де¬ли¬ве єс¬т¬во жа¬да¬ло зно¬ву ві¬ді¬гра¬ти¬ся. Щед¬рий і ве¬ли¬ко¬душ¬ний пан Орест був не про¬ти цьо¬го і та¬ким чи¬ном під ра¬нок су¬ма бор¬гу на¬шо¬го не¬вда¬хи пе¬ре¬вер¬ши¬ла всі мож¬ли¬во¬сті йо¬го сім’ї. До¬да¬мо ще, що сам пан Орест за звич¬кою був не зов¬сім чес¬ним в грі, але то вже, як ка¬жуть зов¬сім дру¬га іс¬то¬рія, бо ні¬хто то¬го віс¬лю¬ка рот¬мі¬ст¬ра на¬силь¬но гра¬ти в кар¬ти не за¬став¬ляв.
Карт¬ко¬вий борг для офіцера свя¬те ді¬ло. Але ос¬кіль¬ки су¬ма бор¬гу бу¬ла ве¬ле¬тен¬ською, то щоб її по¬га¬си¬ти пан рот¬містр бе¬ре від¬пу¬ст¬ку і їде з па¬ном Оре¬стом в має¬ток бать¬ка, тоб¬то в наш за¬мок. Тим ча¬сом ста¬рий граф ві¬ді¬йшов від служ¬би і жив спо¬кій¬но й ти¬хень¬ко вдів¬цем, як раптом спо¬кій пот¬ри¬во¬жи¬ли на¬ші гос¬ті. Йо¬го син рот¬містр ко¬рот¬ко роз¬по¬вів про свої про¬бле¬ми, до¬дав¬ши, що в ра¬зі не¬ви¬пла¬ти, щоб уник¬ну¬ти ганьби швиденько тихенько за¬стре¬лить¬ся. Доб¬ро¬го бать¬ка від таких новин схо¬пив удар, але на щас¬тя не смер¬тель¬ний і коли він прийшов до тями, то від¬пи¬сав свій має¬ток па¬ну Оре¬сту. Потім син з батьком ви¬ї¬ха¬ли мо¬же не зов¬сім щас¬ли¬ві бо жеб¬ра¬ка¬ми, але жи¬ві й здо¬ро¬ві в не¬ві¬до¬мо¬му на¬пря¬мі. Як то ка¬жуть як при¬йш¬ло, так і пі¬шло.
В па¬на Оре¬ста, як ми уже знає¬мо бу¬ла мо¬лод¬ша се¬ст¬ра Оле¬на, кот¬ра бу¬ла ще зов¬сім ма¬ла, ко¬ли він роз¬ба¬га¬тів. Ос¬кіль¬ки бу¬ли во¬ни зов¬сім не бла¬кит¬ної кро¬ві, а бу¬ти при¬на¬леж¬ни¬ми до зна¬ті ду¬же хо¬ті¬ло¬ся, тим більш, що стат¬ки до¬зво¬ля¬ли, пан Орест ви¬рі¬шив змал¬ку ви¬хо¬ву¬ва¬ти се¬ст¬ру в пан¬ських звич¬ках і то¬му най¬няв їй ви¬хо¬ва¬те¬лів і ре¬пе¬ти¬то¬рів. Ко¬ли він от¬ри¬мав за¬дар¬ма той має¬ток бі¬ля Дуб¬ків¬ки, то вже й не знав ку¬ди йо¬го ді¬ва¬ти, то¬му про¬сто по¬да¬ру¬вав сво¬їй се¬ст¬рі па¬ні Оле¬ні. Та дар взя¬ла як го¬дить¬ся, бо са¬ма свя¬то ві¬ри¬ла бра¬то¬вим під¬роб¬ним дво¬рян¬ським гра¬мо¬там, і в йо¬го спра¬ви ні¬ко¬ли не втручалася.
Са¬ма вона ма¬ла три¬дцять літ від ро¬ду і са¬ма бу¬ла до¬сить ми¬ло¬вид¬ною мо¬ло¬ди¬цею. Один раз їй тра¬пи¬лось тріш¬ки по¬бу¬ва¬ти за¬між¬ньою і від то¬го ви¬пад¬ку від спо¬га¬дів про той скан¬даль¬ний про¬жект її до сих пір бра¬ли чи то ко¬маш¬ки по спи¬ні чи то не¬за¬тиш¬ні дри¬жа¬ки по то¬му са¬мо¬му міс¬цю. А тра¬пи¬лось та¬ке: Якось до¬ля зве¬ла па¬на Оре¬ста з її май¬бут¬нім, хоч і не¬на¬дов¬го, на¬ре¬че¬ним, який впев¬не¬но від¬ре¬ко¬мен¬ду¬вав¬ся од¬ним кур¬лянд¬ським ба¬ро¬ном. В той час май¬бут¬ня на¬ре¬че¬на па¬ні Оле¬на жи¬ла з бра¬том Оре¬стом в Пе¬тер¬бур¬гі і по¬зна¬йо¬ми¬лись з май¬бут¬нім на¬ре¬че¬им в се¬бе на квар¬ти¬рі, ку¬ди при¬вів то¬го її брат. Брат з се¬ст¬рою в свою чер¬гу теж від¬ре¬ко¬мен¬ду¬ва¬ли¬ся дво¬ря¬на¬ми і пан Орест спо¬чат¬ку хо¬тів ли¬ше до¬б¬ре об¬скуб¬ти кур¬лянд¬сь¬ко¬го ба¬ро¬на, ос¬кіль¬ки в то¬го дійс¬но во¬ди¬лись і гро¬ше¬ня¬та й кош¬тов¬но¬сті. Про¬те в про¬це¬сі зна¬йом¬ст¬ва від¬мо¬вив¬ся від сво¬го звич¬но¬го пла¬ну, бо ку¬мек¬нув, що знач¬но ви¬гі¬дні¬ше бу¬ло б по¬рід¬ни¬ти¬ся з справж¬ньою бла¬кит¬ною кров’ю, бо гро¬шей їм і так дос¬та¬ва¬ло, а йо¬го гар¬на се¬ст¬ра ще до¬сі си¬ді¬ла в дів¬ках. Ство¬ри¬ти тоб¬то та¬кий со¬бі ме¬заль¬янс.
 Та¬ка дум¬ка в ньо¬го з’явилась то¬ді, ко¬ли він при¬мі¬тив, що йо¬го гість ціл¬ком сер¬йоз¬но за¬хо¬пив¬ся йо¬го се¬ст¬рою Оле¬ною. Він ки¬нув кіль¬ка не¬на¬че ви¬пад¬ко¬вих слів ба¬ро¬ну, тоб¬то проб¬ний ка¬мінь на цю те¬му й від¬ра¬зу по¬пав в ціль, ос¬кіль¬ки ба¬рон від¬ра¬зу зіз¬нав¬ся, що він був не¬про¬ти од¬ру¬жен¬ня і на¬віть ду¬же за, за те не¬хит¬ре  й при¬єм¬не ді¬ло, адже  во¬на йо¬му ду¬же при¬гля¬ну¬лась і про¬сто над¬зви¬чай¬но спо¬до¬ба¬ла¬ся. Що¬до са¬мої па¬ні Оле¬ни, то гість їй теж ду¬же спо¬до¬бав¬ся, бо був не ста¬рим і ці¬ка¬вим. Про¬тя¬гом тиж¬ня він на¬ві¬ду¬вав¬ся до них на дім і за¬ли¬цяв¬ся до па¬ні Оле¬ни да¬рую¬чи всі¬ля¬кі бряз¬каль¬ця й сен¬ти¬мен¬таль¬ні дріб¬нич¬ки, а по¬тім на¬реш¬ті зро¬бив їй справж¬ню про¬по¬зи¬цію бу¬ти йо¬му дру¬жи¬ною, на що та тро¬хи на¬че по¬ко¬мир¬зав¬шись по¬го¬ди¬лась, бо са¬ма дав¬но цьо¬го че¬ка¬ла. Ве¬сіл¬ля ви¬рі¬ши¬ли від¬гу¬ля¬ти до¬сить для дво¬рян скром¬нень¬ко по при¬чи¬ні від¬сут¬но¬сті ро¬ди¬чів і щоб бу¬ло мен¬ше роз¬го¬ло¬су, бо пан Орест бо¬яв¬ся ви¬крит¬тя сво¬го лже дво¬рян¬ст¬ва. Про¬те кіль¬ка кар¬то¬них гра¬фи¬ків-дру¬зів па¬на Оре¬ста для ма¬сов¬ки зі¬бра¬лось. Що¬до гос¬тей від сто¬ро¬ни же¬ни¬ха, то при¬йш¬ло теж де¬кіль¬ка яки¬хось на¬че нім¬ців, бо ба¬ла¬ка¬ли не¬зро¬зу¬мі¬ло і ти¬ту¬лів не¬ві¬до¬мих.
Гос¬ті зі¬бра¬лись на він¬чан¬ня в не¬ве¬ли¬ко¬му со¬бо¬рі і вже ко¬ли вся це¬ре¬мо¬нія від¬бу¬ла¬ся й щас¬ли¬ві мо¬ло¬дя¬та ви¬йш¬ли з хра¬му, то по¬ряд з ве¬сіль¬ною ка¬ре¬тою під’їхав ста¬рень¬кий і бруд¬ний тю¬рем¬ний рид¬ван з за¬го¬ном сол¬дат. Ка¬пі¬тан гвар¬дії від¬дав на¬каз на арешт же¬ни¬ха. Ко¬ли всі за¬про¬ше¬ні гос¬ті по¬ба¬чи¬ли та¬ке ді¬ло, то вмить по¬ча¬ли роз¬бі¬га¬ти¬ся не¬на¬че та¬ра¬ка¬ни. Це й не див¬но, бо при¬клад по¬дав сам на¬ре¬че¬ний, який по¬ба¬чив¬ши ли¬хе втік на¬зад в церк¬ву й за¬хо¬вав¬ся в ал¬тар¬ній час¬ти¬ні, де, щоб не ос¬к¬вер¬ня¬ти свя¬то¬го міс¬ця йо¬го не чі¬па¬ли три дні, а по¬тім він сам здав¬ся, бо ду¬же зго¬лод¬нів. Та¬ким чи¬ном на¬ша па¬ні зос¬та¬ла¬ся са¬ма стоя¬ти на схо¬дах до хра¬му і то¬му го¬лос¬но за¬рев¬ла, бо всі її мрії на щас¬ли¬ве под¬руж¬нє жит¬тя вмить роз¬ва¬ли¬ли¬ся.
Вия¬ви¬ло¬ся, що той кур¬лянд¬ський ба¬рон на¬справ¬ді був один обідраний поль¬ський шах¬рай і аль¬фонс, кот¬рий пе¬ред цим до¬б¬ря¬че обіб¬рав од¬ну за¬мож¬ну да¬му і вза¬га¬лі був ра¬зів зо два¬дцять під він¬цем, який за¬кін¬чу¬вав¬ся тим, що він по¬тім об¬кра¬дав всіх чер¬го¬вих на¬ре¬че¬них і зни¬кав. Пі¬сля ці¬єї не¬вда¬чі па¬ні Оле¬на тро¬хи по¬бою¬ва¬ла¬ся вже до¬ві¬ря¬ти ма¬ло¬зна¬йо¬мим мо¬ло¬ди¬кам та й вза¬га¬лі ду¬же пе¬ре¬би¬ра¬ла, що й не див¬но. Але час іде і під¬жи¬має. Якось не¬дав¬но во¬на гос¬тро ус¬ві¬до¬ми¬ла, що так во¬на мо¬же зос¬та¬тись й на¬зав¬жди в ді¬вах, то¬му ви¬рі¬ши¬ла по змо¬зі в най¬ближ¬чий час при на¬го¬ді зно¬ву по¬бу¬ва¬ти під він¬цем, але вже щоб на¬пев¬не і як то ка¬жуть на¬зав¬жди. Од¬на її под¬ру¬га, а точ¬ні¬ше на¬ша зна¬йо¬ма па¬ні Ге¬ле¬на, яка бу¬ла ціл¬ком пов¬ні¬стю в кур¬сі всіх її амур¬них про¬блем, якось ска¬за¬ла:
-Най¬кра¬щі на¬ре¬че¬ні го¬лу¬бонь¬ко-це вій¬сь¬ко¬ві і обов’язково не ниж¬че ма¬йо¬ра, а ще кра¬ще пол¬ков¬ни¬ки, бо в мо¬ло¬до¬сті во¬ни вже всі, як пра¬ви¬ло пов¬ні¬стю пе¬ре¬ка¬зи¬ли¬ся, крім то¬го, в них є гро¬ші і во¬ни всі га¬ран¬то¬ва¬но дво¬ря¬ни. Потім додам те, що вій¬сь¬ко¬ві час¬то бу¬ва¬ють на служ¬бі і ти моя го¬лу¬бонь¬ко,-до¬ба¬ви¬ла во¬на трішки тихіше,-Бу¬деш ма¬ти ба¬га¬то ча¬су й мож¬ли¬во¬стей на різ¬ні ін¬ші за¬хо¬п¬лен¬ня.
Такі сло¬ва за¬па¬ли в саме серце па¬ні Оле¬ни. Це бу¬ло їй по ду¬ші і вза¬га¬лі ду¬же по¬до¬ба¬лось, то¬му во¬на ви¬рі¬ши¬ла будь що вий¬ти за¬між за пол¬ков¬ни¬ка. Таке ба¬жан¬ня при¬да¬ва¬ло сенс її жит¬тю, бо ва¬рі¬ан¬ти бу¬ли різ¬ні, очі роз¬бі¬га¬ли¬ся, тому вибір зробити було надзвичайно важко, а так все ок¬рес¬лю¬ва¬лось яки¬мись кон¬крет¬ни¬ми рам¬ка¬ми. Ко¬ли во¬на зу¬ст¬рі¬ла Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬но¬ви¬ча, то зро¬зу¬мі¬ла, що ось во¬но на¬реш¬ті те, чо¬го во¬на так дов¬го че¬ка¬ла, то¬му при¬го¬ту¬ва¬ла¬ся до при¬їз¬ду пол¬ков¬ни¬ка на¬леж¬ним чи¬ном і запросила в гості до се¬бе все знач¬не міс¬це¬ве пан¬ст¬во.

Роз¬діл V
                Про до¬сить скан¬даль¬не при¬бут¬тя.

Гос¬ті вже всі зі¬бра¬лись в па¬ні Оле¬ни, але все ще не бу¬ло го¬лов¬но¬го за¬про¬шу¬ва¬но¬го, на яко¬го во¬на так дов¬го че¬ка¬ла, тоб¬то са¬мо¬го па¬на пол¬ков¬ни¬ка. Вір¬на па¬ні Ге¬ле¬на весь час вті¬шу¬ва¬ла її як мог¬ла:
-Не пе¬ре¬жи¬вай ти так моя лас¬ті¬воч¬ко, він чо¬ло¬вік вій¬сь¬ко¬вий, мо¬же по служ¬бі за¬три¬ма¬ли.-Ка¬за¬ла во¬на под¬ру¬зі, та па¬ні Оле¬ні це ма¬ло до¬по¬ма¬га¬ло.
-Як¬би бу¬ла по¬важ¬на при¬чи¬на, то міг би вчас¬но по¬ві¬до¬ми¬ти. А так ні йо¬го, ні зві¬ст¬ки про ньо¬го. От і че¬кай не¬ві¬до¬мо чо¬го. Гос¬ті, ба¬чиш го¬лу¬бонь¬ко, всі вже зі¬бра¬лись...
Ми за¬бу¬ли ска¬за¬ти, що на ве¬жі зам¬ку си¬дів один з гай¬ду¬ків па¬ні гра¬фи¬ні й мав зав¬дан¬ня ви¬гля¬да¬ти брич¬ку пол¬ков¬ни¬ка. Са¬ме в той мо¬мент, ко¬ли гос¬по¬ди¬ня вже зі¬бра¬ла¬ся за¬про¬си¬ти всіх гос¬тей до сто¬лу, він ви¬гук¬нув:
-Їдуть, їдуть щось пиш¬не й не¬зро¬зу¬мі¬ле!
Він мав на ува¬зі, що Мі¬тяй в поп¬со¬ва¬но¬му мун¬ди¬рі пол¬ков¬ни¬ка, кот¬рий тяг¬нув пі¬ст¬ря¬во вдяг¬не¬но¬го Вар¬фо¬ло¬мія¬І¬ва¬но¬ви¬ча зда¬ле¬ку мав з ним над¬то див¬ний ви¬гляд, щоб їх мог¬ли роз¬піз¬на¬ти.
Цей ви¬гук вспо¬ло¬шив всіх гос¬тей і во¬ни ви¬ско¬чи¬ли до во¬ріт бі¬ля мос¬ту з яко¬го до¬б¬ре про¬гля¬да¬ла¬ся до¬ро¬га по якій ма¬ли б при¬бу¬ти гос¬ті. Во¬ни дійс¬но по¬ба¬чи¬ли вда¬ли¬ні щось не¬зро¬зу¬мі¬ле. Ко¬ли во¬но під’їхало ближ¬че, то ста¬ло вид¬ні¬ше, що це їде брич¬ка з над¬зви¬чай¬но пиш¬ною па¬ні. Це во¬ни оп¬ри¬ді¬ли¬ли по роз¬кіш¬но¬му ви¬гля¬ду і ко¬льо¬ру по¬ши¬то¬го мун¬ди¬ра і ту брич¬ку тяг¬нув хтось в мун¬ди¬рі пол¬ков¬ни¬ка.
-Бо¬же мій!-Всплес¬ну¬ла ру¬ка¬ми па¬ні Оле¬на,-Що це їде?
-Що в брич¬ці не¬ві¬до¬мо, але вид¬но якась важ¬ли¬ва осо¬ба, по вбран¬ню жін¬ка, а от тяг¬не брич¬ку хтось в мун¬ди¬рі пол¬ков¬ни¬ка.-Ска¬зав один з гос¬тей, скарб¬ни¬чий ко¬за¬цько¬го пол¬ку Сав¬ва Жму¬ляк, кот¬рий ду¬же до¬б¬ре роз¬би¬равсь в вій¬сь¬ко¬вій фор¬мі.
Па¬ні Оле¬на на¬пру¬же¬но ду¬ма¬ла, яку ж то осо¬бу міг ко¬ти¬ти до неї сам пол¬ков¬ник. Її дум¬ки не¬на¬че про¬чи¬та¬ла вір¬на под¬ру¬га па¬ні Ге¬ле¬на:
-Ко¬го ж це пан пол¬ков¬ник до нас тяг¬не? І вза¬га¬лі яка ж то мо¬же бу¬ти по зна¬чу¬що¬сті важ¬ли¬ва па¬ні, щоб її не мен¬ше пол¬ков¬ни¬ка хтось тяг¬нув?
Кін¬ців¬ка ре¬чен¬ня па¬ні Ге¬ле¬ни бу¬ла тро¬хи не¬вда¬ла, але рап¬том всіх здо¬ла¬ла не¬спо¬ді¬ва¬на до¬гад¬ка пі¬сля її слів і яку оз¬ву¬чив один з гос¬тей-по¬ві¬то¬вий суд¬дя пан Мо¬кій Хап¬ко:
-Гос¬по¬ди! Нев¬же са¬му го¬су¬да¬ри¬ню ім¬пе¬рат¬ри¬цю ве¬зе!
-Дійс¬но, ко¬го ще крім іпе¬рат¬ри¬ці мо¬же по¬вез¬ти сам пан пол¬ков¬ник.-під¬твер¬див один з гос¬тей міс¬це¬вий ба¬га¬тій і во¬ло¬дар ба¬га¬тьох крам¬ниць в міс¬ті пан Ох¬рім Об¬дир¬ко і йо¬го жін¬ка за¬хо¬п¬ле¬но під¬дак¬ну¬ла:
-Бо¬же! Са¬ма ім¬пе¬рат¬ри¬ця Єли¬за¬ве¬та, та¬ка честь, та¬ка честь!
Всі ін¬ші теж по¬ча¬ли за¬хо¬п¬ле¬но ви¬гу¬ку¬ва¬ти в та¬ко¬му ж ду¬сі, а один від¬став¬ний ка¬пі¬тан на¬віть роз¬чу¬лив¬ся.
-Гос¬по¬ди, на¬реш¬ті спо¬доб¬люсь з са¬мою го¬су¬да¬ри¬нею ім¬пе¬рат¬ри¬цею за од¬ним сто¬лом...-і від шква¬лу по¬чут¬тів, які йо¬го пе¬ре¬по¬вню¬ва¬ли, він по¬чав ри¬да¬ти.
Всі по¬ча¬ли йо¬го вспо¬кою¬ва¬ти, а па¬ні Оле¬на за¬дум¬ли¬во ска¬за¬ла.
-Але чо¬му ім¬пе¬рат¬ри¬ця за¬пряг¬ла не ко¬ней, а па¬на пол¬ков¬ни¬ка? І чо¬му не вид¬но її ес¬кор¬ту?
-Та ма¬ло, що їй за¬баг¬не¬ть¬ся, на то во¬на й ім¬пе¬рат¬ри¬ця.-ска¬зав пан суд¬дя і всі по¬го¬ди¬лись.
-Як¬би я бу¬ла ца¬ри¬цею, то теж обов’язково по¬ка¬та¬лась би на яко¬мусь пол¬ков¬ни¬ку, а то й на ге¬не¬ра¬лу.-ляп¬ну¬ла йо¬го жін¬ка і пан суд¬дя на неї хи¬жо блим¬нув.
-По¬тяг¬ти на со¬бі са¬му го¬су¬да¬ри¬ню, це я вам ска¬жу не ма¬ла доб¬лесть і її тре¬ба ще за¬слу¬жи¬ти!-ви¬гук¬нув від¬став¬ний ка¬пі¬тан і всі зно¬ву по¬го¬ди¬лись.
Тим ча¬сом по¬воз¬ка з па¬ном пол¬ков¬ни¬ком на¬бли¬зи¬лась і пан скарб¬ни¬чий, кот¬рий мав не¬по¬га¬ний зір ви¬гук¬нув:
-Па¬но¬ве! Що це та¬ке? Я ба¬чу, що в го¬су¬да¬ри¬ні ба¬кен¬бар¬ди і ву¬са!
Всі по¬ча¬ли при¬див¬ля¬тись і дійс¬но: На об¬лич¬чі пиш¬но вді¬тої па¬ні всі по¬ба¬чи¬ли ті ха¬рак¬тер¬ні оз¬на¬ки чо¬ло¬ві¬чої ста¬ті.
-Ма¬буть в Пе¬тер¬бур¬гі при дво¬рі мо¬да та¬ка но¬ва з’явилась, щоб да¬ми но¬си¬ли ву¬са й ба¬кен¬бар¬ди.-зро¬би¬ла здо¬гад па¬ні суд¬ди¬ха, та ні¬хто не по¬го¬див¬ся.
-Го¬лу¬бонь¬ко, що ви ка¬же¬те?-ска¬за¬ла па¬ні Ге¬ле¬на,-Я ще по¬го¬джусь на ба¬кен¬бар¬ди, а ву¬са звід¬ки взя¬ти?
-При¬клею¬ва¬ти.-не зда¬ва¬лась па¬ні суд¬ди¬ха.
-Не спе¬ре¬чай¬тесь па¬но¬ве, там осо¬ба чо¬ло¬ві¬чої стат¬ті!-впев¬не¬но ска¬зав пан скарб¬ни¬чий і дійс¬но всі по¬ба¬чи¬ли, ко¬ли та¬ран¬тас під’їхав ближ¬че, що в ньо¬му си¬дів чо¬ло¬вік
-Ну то¬ді там сам пан геть¬ман Ро¬зу¬мов¬ський, ні¬як не мен¬ше!-ви¬сло¬вив свій здо¬гад від¬став¬ний ка¬пі¬тан, але йо¬му за¬пе¬ре¬чи¬ла па¬ні Ге¬ле¬на.
-Що ви ка¬же¬те па¬но¬ве, геть¬ман і в жі¬но¬чо¬му?
-До ре¬чі вбран¬ня, хоч і пі¬ст¬ря¬ве, та по¬ши¬те на¬че по фор¬мі мун¬ди¬ру.-ав¬то¬ри¬тет¬но ска¬зав пан скарб¬ни¬чий.
-Со¬неч¬ко моє,-звер¬ну¬лась па¬ні Ге¬ле¬на до па¬ні Оле¬ни,-Чи я по¬га¬но ба¬чу, чи ме¬ні зда¬є¬ть¬ся, але по¬ши¬тий мун¬дир на¬че з на¬ших так жа¬да¬них, але не от¬ри¬ма¬них від¬рі¬зів.
Те¬пер все по¬ча¬ло про¬яс¬ню¬ва¬тись і на¬ша ха¬зяй¬ка при¬скі¬п¬ли¬во при¬ди¬вив¬шись ви¬гук¬ну¬ла:
-Са¬ме так, лю¬ба. Крім то¬го в тім мун¬ди¬рі наш пан пол¬ков¬ник!-ви¬гук¬ну¬ла ра¬діс¬но во¬на і всплес¬ну¬ла ру¬ка¬ми. Па¬ні Ге¬ле¬на й са¬ма те все по¬ба¬чи¬ла, то¬му від¬ра¬зу по¬го¬ди¬ла¬ся стверд¬но, але су¬хень¬ко про¬ка¬зав¬ши:
-Дійс¬но, в ко¬ляс¬ці Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич.
-Що ж це та¬ке?-ди¬ву¬вав¬ся від¬став¬ний ка¬пі¬тан,-Пол¬ков¬ник пол¬ков¬ни¬ка тяг¬не?
-Бу¬ває, що один пол¬ков¬ник дру¬го¬му не рів¬ня!-тро¬хи зверх¬ньо від¬ка¬за¬ла па¬ні Оле¬на і до¬да¬ла:-Наш Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич, як ба¬чи¬те звер¬ху си¬дить!
-Дійс¬но, ви¬гляд в то¬го бі¬до¬лаш¬но¬го пол¬ков¬ни¬ка, що зни¬зу, не над¬то хва¬цький.-ска¬за¬ла па¬ні суд¬ди¬ха, на що пан суд¬дя їй від¬по¬вів:
-Як¬би ти лю¬бонь¬ко за¬міс¬то ко¬би¬ли ко¬гось тяг¬ла, то яка б са¬ма бу¬ла?
На що па¬ні суд¬ди¬ха скри¬ви¬лась і пи¬ха¬то від¬по¬ві¬ла:
-Ме¬ні якось звер¬ху звич¬ні¬ше.
На ці сло¬ва чо¬мусь пан скарб¬ни¬чий го¬лос¬но за¬ре¬го¬тав і всі на ньо¬го по¬гля¬ну¬ли, а па¬ні скарб¬ни¬ча що¬си¬ли вда¬ри¬ла йо¬го лік¬тем вбік і він за¬мовк.
Тим ча¬сом сам пол¬ков¬ник си¬дя¬чи в та¬ран¬та¬сі ска¬зав Мі¬тяє¬ві:
-Мі¬тяй¬чи¬ку го¬луб¬чик, зро¬би ка брат ме¬ні і пан¬ст¬ву для ку¬ра¬жу од¬ну пос¬лу¬гу і за це я то¬бі кар¬бо¬ван¬ця на го¬ріл¬ку дам.
За кар¬бо¬ва¬нець на го¬ріл¬ку Мі¬тяй зго¬ден був від¬ра¬зу за¬бу¬ти всі свої об¬ра¬зи і то¬му на¬шо¬ро¬шив¬ши ву¬ха ви¬гук¬нув:
-Та за та¬ке до¬б¬ре ді¬ло, ми на все ваш¬бродь!
-Ко¬ли під’їдемо, то про¬гре¬бись не¬на¬че кінь і за¬ір¬жи для смі¬ху.
-Зро¬би¬мо все ваш¬бродь в кра¬що¬му ви¬гля¬ді!-хва¬цько ви¬гук¬нув він і ра¬діс¬но за¬ір¬жав, чим не¬ма¬ло по¬ті¬шив гос¬по¬да¬ря, хо¬ча йо¬го про цю пос¬лу¬гу са¬ме за¬раз, зов¬сім на про¬си¬ли.
Про¬те три¬ва¬ла їз¬да да¬ва¬ла взна¬ки і піт струм¬ка¬ми вже сті¬кав з об¬лич¬чя бід¬но¬го ден¬щи¬ка, ко¬ли це рап¬том Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич зно¬ву йо¬го по¬про¬хав:
-А ну Мі¬тяй¬чи¬ку зро¬би ка ще брат од¬ну пос¬лу¬гу. Да¬вай ма¬буть пош¬вид¬ше під’їдь, з ві¬тер¬цем, щоб вра¬зи¬ти гос¬по¬ди¬ню і ли¬цем нам з то¬бою шель¬ма, в бруд не вда¬ри¬ти.
Мі¬тяю ду¬же хо¬ті¬лось за¬ро¬би¬ти кар¬бо¬ван¬ця на го¬ріл¬ку, це до¬да¬ва¬ло тро¬хи сен¬су йо¬го без¬ра¬діс¬но¬му й нуд¬но¬му іс¬ну¬ван¬ню. Та но¬ги вже ду¬же бо¬лі¬ли від уто¬ми і хо¬ча но¬во¬му про¬хан¬ню він не міг від¬мо¬ви¬ти, про¬те спри¬йняв йо¬го зов¬сім без ен¬ту¬зі¬аз¬му сер¬ди¬то по¬ду¬мав¬ши: «Все йо¬му ма¬ло кро¬во¬пив¬ці.»
Мі¬тяй скон¬цен¬тру¬вавсь і на¬пру¬жив всі си¬ли, щоб час¬ті¬ше пе¬ре¬би¬ра¬ти но¬га¬ми, а Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич на¬до¬да¬чу за¬для біль¬ших ста¬рань, ще й до¬б¬ря¬че стьоб¬нув йо¬го ба¬то¬гом:
-Да¬вай бра¬ток, да¬вай рід¬нень¬кий мій, тріш¬ки ще під¬на¬пруж¬ся, ба¬чиш вже під’їзжаємо!
Мі¬тяй спе¬ре¬сер¬дя сплю¬нув, бо бу¬ти за ко¬ня в уп¬ря¬жі-це ще пів бі¬ди, але на до¬да¬чу  щед¬ро от¬ри¬му¬ва¬ти по спи¬ні ба¬то¬га, то це вже за¬над¬то, про¬те по¬біг швид¬ше. Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу та¬кий роз¬ви¬ток по¬дій над¬зви¬чай¬но спо¬до¬ба¬ло¬ся, адже те¬пер на¬віть ві¬тер в ву¬хах за¬сви¬стів від ста¬ран¬но¬го Мі¬тяє¬во¬го га¬ло¬пу¬ван¬ня і пол¬ков¬ник про¬дов¬жу¬вав зав¬зя¬то шма¬га¬ти ден¬щи¬ка на що той пам’ятаючи про кар¬бо¬ван¬ця ли¬ше гуч¬но ір¬жав від бо¬лю і об¬ра¬зи..
Гос¬ті з гос¬по¬ди¬нею стоя¬ли бі¬ля во¬ріт зам¬ку і зди¬во¬ва¬но ди¬ви¬лись на цю ви¬ста¬ву по¬від¬кри¬вав¬ши від зди¬ву¬ван¬ня  ро¬та. На них з ша¬ле¬ною швид¬кі¬стю мча¬ла за¬пря¬же¬на ден¬щи¬ком ко¬ля¬ска з пол¬ков¬ни¬ком. Ко¬ли во¬на в’їхала, точ¬ні¬ше вле¬ті¬ла на міст, то до Мі¬тяя рап¬том ді¬йшло, що вчас¬но за¬галь¬му¬ва¬ти він не змо¬же, бо не встиг¬не. Над¬то швид¬ко во¬ни їха¬ли і то¬му, щоб в ньо¬го за¬ли¬ши¬лись ці¬лі реб¬ра та но¬ги, пе¬ред во¬ро¬та¬ми, він різ¬ко обер¬нув¬ся і ки¬нув¬ши го¬лоб¬лю ви¬ско¬чив на та¬ран¬тас пе¬ре¬ля¬ка¬но¬му Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу на ру¬ки. Той не очі¬ку¬вав та¬ко¬го і зля¬ка¬но зі¬гнув¬ся від не¬спо¬ді¬ван¬ки, від чо¬го Мі¬тяй ви¬ско¬чив йо¬му пря¬мо на го¬ло¬ву. Са¬ме в ту мить та¬ран¬тас на¬реш¬ті ло¬маю¬чи з трі¬ском го¬лоб¬лю зу¬пи¬нивсь, вда¬рив¬шись в сті¬ну зам¬ку бі¬ля во¬ріт. Всі оше¬ле¬ше¬но ди¬ви¬лись на це і Мі¬тяй на го¬ло¬ві Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬но¬ви¬ча з жа¬хом рап¬том по¬чав ро¬зу¬мі¬ти, що все йде не по пла¬ну , зов¬сім не так, як пот¬ріб¬но, то¬му шви¬день¬ко зіс¬ко¬чив. Щоб хоч якось ще ма¬ти шанс на кар¬бо¬ван¬ця, він по¬чав що¬си¬ли греб¬тись но¬га¬ми і гуч¬но ір¬жа¬ти не¬на¬че кінь, чим ще більш зди¬ву¬вав всіх. Про¬те це йо¬му бу¬ло б кра¬ще не ро¬би¬ти, бо са¬ме там де він сто¬яв бу¬ла ку¬па пи¬лу і все, що він гріб но¬га¬ми ку¬ря¬вою ле¬ті¬ло пол¬ков¬ни¬ку в об¬лич¬чя.
-Стій бов¬ду¬ре, стій! Зу¬пи¬нись шель¬ма!-за¬во¬лав Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич від¬пльо¬вую¬чись в хма¬рах бруд¬но¬го пи¬лу й сміт¬тя, які під¬да¬вав сво¬ї¬ми но¬га¬ми ден¬щик.
Мі¬тяй по¬служ¬ли¬во, ще ви¬гук¬нув: «І го го!» і про¬гріб¬шись не¬на¬че справж¬ні¬сінь¬кий кінь фирк¬нув і по¬кір¬но став. Пол¬ков¬ник став стру¬шу¬ва¬ти з се¬бе пил і енер¬гій¬но йо¬го ж спльо¬ву¬ва¬ти, бо знач¬нень¬ко сміт¬тя по¬па¬ло й йо¬му в ро¬та.
Гос¬ті па¬ні Оле¬ни оше¬ле¬ше¬но ди¬ви¬лись на це дій¬ст¬во і пер¬шим по¬ру¬шив мов¬чан¬ку один па¬нок кра¬мар з по¬ля¬ків, кот¬рий над¬зви¬чай¬но гор¬див¬ся сво¬їм шля¬хет¬ст¬вом.
-Який мо¬ве¬тон па¬но¬ве, який мо¬ве¬тон!
-Над¬зви¬чай¬но ці¬ка¬ве при¬бут¬тя.-про¬буб¬нів пан суд¬дя, а пан скарб¬ни¬чий до¬ба¬вив:
-До¬б¬ре, що всі жи¬ві зос¬та¬ли¬ся, а то знає¬те та¬ка швид¬кість...
-Так, звіс¬но с та¬ким пруд¬ким ста¬ран¬ним ко¬ни¬ком це й не див¬но.- від¬по¬вів той.-Ось тіль¬ки чо¬му цей пан в ро¬лі ко¬ня в та¬ко¬му ді¬ря¬во¬му мун¬ди¬рі?-за¬пи¬тав він див¬ля¬чись на Мі¬тяя, маю¬чи на ува¬зі дір¬ки, які за¬ли¬ши¬лись пі¬сля ми¬шей.
Цю роз¬мо¬ву пе¬ре¬би¬ла гос¬по¬ди¬ня по¬ба¬чив¬ши, що Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич вже при¬вів се¬бе до ла¬ду.
-Па¬но¬ве, про¬шу ува¬ги: Мій гість пол¬ков¬ник Вар¬фо¬ло¬мій¬І¬ва¬но¬вич Ли¬за¬ков!
Пі¬сля цих слів пол¬ков¬ник хва¬цько всім вкло¬нив¬ся й пі¬ді¬йшов¬ши до гос¬по¬ди¬ні по¬ці¬лу¬вав їй ру¬ку.
-По¬про¬шу лас¬ка¬ве пан¬ст¬во ви¬ба¬чень, ден¬щик не дог¬ле¬дів ко¬ней, от і до¬ве¬лось за¬пря¬га¬ти йо¬го са¬мо¬го.-по¬яс¬нив він. Всі на ці йо¬го сло¬ва від¬нес¬лись з пов¬ним ро¬зу¬мін¬ням не¬на¬че все вір¬но і за¬пря¬га¬ти в ко¬ля¬ску ден¬щи¬ків, то звич¬на бу¬ден¬на спра¬ва.
-Ви та¬кий ро¬зум¬ний і ви¬на¬хід¬ли¬вий.-ска¬за¬ла за¬хо¬п¬ле¬но гос¬по¬ди¬ня, -Я б ні¬ко¬ли не здо¬га¬да¬ла¬ся впряг¬ти ден¬щи¬ка.
-Ма¬дам,-ска¬зав пол¬ков¬ник,-Це то¬му, що в вас йо¬го не¬має.
-А бу¬ло б не¬по¬га¬но, як¬би па¬ні теж ма¬ли ден¬щи¬ків.-ска¬за¬ла па¬ні суд¬ди¬ха, на що пан суд¬дя не¬за¬до¬во¬ле¬но про¬бур¬чав: «Ага, ще чо¬го, щоб їз¬ди¬ти ма¬буть на них вер¬хи.» Пан скарб¬ни¬чий по¬чув¬ши йо¬го сло¬ва зно¬ву чо¬мусь го¬лос¬но за¬ре¬го¬тав за що в чер¬го¬вий раз от¬ри¬мав сту¬са¬на від сво¬єї жін¬ки.
-В вас та¬кий силь¬ний і пос¬луш¬ли¬вий ден¬щик.-про¬дов¬жу¬ва¬ла свою те¬му па¬ні Оле¬на.
-Ні па¬ні, ви по¬ми¬ляє¬тесь, Мі¬тяй ле¬дар і бов¬дур, яких ще тре¬ба по¬шу¬ка¬ти.-ска¬зав пол¬ков¬ник і по¬вер¬нув¬шись до ден¬щи¬ка за¬пи¬тав:-Прав¬да я ка¬жу ду¬рень?
Мі¬тяй до цьо¬го сто¬яв мовч¬ки і по¬кір¬но. Не¬див¬ля¬чись на не ду¬же вда¬ло ви¬ко¬на¬не роз¬по¬ря¬джен¬ня ха¬зя¬ї¬на, в ньо¬го, ще те¬п¬ли¬лась на¬дія на кар¬бо¬ва¬нець і то¬му щоб пі¬ді¬гра¬ти пол¬ков¬ни¬ку він зно¬ву гре¬бо¬нув но¬гою і го¬лос¬но за¬ір¬жав:
-І го го! Так точ¬но, ваш¬бродь!
-Який кра¬сень!-за¬хо¬п¬ле¬но не втри¬ма¬лась па¬ні суд¬ди¬ха і пан суд¬дя на неї хи¬жо блим¬нув.
Мі¬тяй від пох¬ва¬ли зно¬ву по¬чав бу¬ло ір¬жа¬ти й туп¬цю¬ва¬тись на¬че кінь, та Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич при¬пи¬нив цей ви¬ступ на біс, ос¬кіль¬ки від йо¬го вправ по¬ча¬ла зно¬ву під¬ні¬ма¬тись ку¬ря¬ва.
-До¬сить, бов¬ду¬ре! Іди звід¬си в ко¬нюш¬ню!-гру¬бо на¬ка¬зав ха¬зя¬їн, але ден¬щик не від¬хо¬див, бо че¬кав на кар¬бо¬ван¬ця.-Чо¬го ви¬лу¬пив¬ся віс¬люк, іди звід¬си!-Але той про¬дов¬жу¬вав стоя¬ти жа¬ліб¬но див¬ля¬чись со¬бі під но¬ги. Йти на ко¬нюш¬ню йо¬му не хо¬ті¬лось, ос¬кіль¬ки там йо¬му ні¬хто б не на¬лив го¬ріл¬ки.
Па¬ні Оле¬на ви¬рі¬ши¬ла ви¬пра¬ви¬ти цю си¬туа¬цію і ска¬за¬ла до пол¬ков¬ни¬ка:
-Не¬хай ваш ко¬ник іде на кух¬ню до ді¬вок, бу¬де їм до¬по¬ма¬га¬ти.
-Чув сви¬ня, що то¬бі ска¬за¬ли?
Кух¬ня бу¬ла знач¬но ці¬ка¬ві¬шим міс¬цем, чим ко¬нюш¬ня, бо по¬тен¬цій¬но мог¬ла та¬ї¬ти мож¬ли¬вість на¬пи¬тись, то¬му він по¬кір¬но по¬п¬лен¬тав¬ся в на¬прям¬ку ука¬за¬но¬му гос¬по¬ди¬нею. Са¬ма ж во¬на по¬вер¬нув¬шись до гос¬тей мо¬ви¬ла:
-А вас, лас¬ка¬ве пан¬ст¬во, про¬шу в за¬мок до сто¬лу!
Всі від цих слів по¬жва¬ви¬лись і не¬квап¬но по¬ча¬ли за¬хо¬ди¬ти за гос¬по¬ди¬нею в за¬мок.

Роз¬діл VI
Про ку¬пан¬ня ім¬пе¬рат¬ри¬ці Єли¬за¬ве¬ти, а та¬кож про дея¬кі скан¬даль¬ні  по¬дії при її дво¬рі.

Стіл ус¬тав¬ле¬ний на¬їд¬ка¬ми сто¬яв в ве¬ли¬чез¬ній кім¬на¬ті на дру¬го¬му по¬вер¬сі, яка пра¬ви¬ла за світ¬ли¬цю. Ко¬ли во¬ни зайш¬ли, то Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич ви¬тяг¬нув свій по¬да¬ру¬нок і не дов¬го ду¬маю¬чи звер¬нув¬ся до гос¬по¬ди¬ні.
-Лас¬ка¬ва па¬ні, до¬зволь¬те від щи¬ро¬го й су¬ро¬во¬го сол¬дат¬сь¬ко¬го сер¬ця по¬да¬ру¬ва¬ти в знак на¬шої друж¬би з май¬бут¬ньою пер¬спек¬ти¬вою її пе¬ре¬тво¬рен¬ня в більш тіс¬ні від¬но¬си¬ни, ось цю каб¬луч¬ку.
Во¬на по¬гля¬ну¬ла на по¬да¬ру¬нок і сер¬це її за¬би¬лось, бо каб¬луч¬ка в по¬да¬ру¬нок оз¬на¬ча¬ла за¬зви¬чай звіс¬но на¬тяк на щось знач¬но біль¬ше ніж друж¬ба. Всі по¬ча¬ли під¬хо¬ди¬ти і її роз¬гля¬ду¬ва¬ти, а по¬тім за¬хо¬п¬ле¬но роз¬хва¬лю¬ва¬ти по¬да¬ру¬нок. Па¬ні Оле¬на сяя¬ла і цві¬ла не¬на¬че ро¬за, а па¬ні суд¬ди¬ха сер¬ди¬то ска¬за¬ла чо¬ло¬ві¬ку:
-Ти ме¬ні та¬ких каб¬лу¬чок не да¬ру¬єш.
На що він про¬сто від¬по¬вів.
-Це то¬му моя лю¬ба, що я до те¬бе вже не за¬ли¬ця¬юсь.
На що та об¬ра¬же¬но від¬вер¬ну¬ла¬ся. Тим ча¬сом па¬ні Оле¬на на пра¬вах гос¬по¬ди¬ні, ко¬ли все за¬тих¬ло, ска¬за¬ла:
-Про¬шу до сто¬лу па¬но¬ве, від¬ві¬да¬ти на¬ших різ¬но¬со¬лів, що Бог по¬слав…
Гос¬ті по¬роз¬са¬джу¬ва¬лись, а Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬но¬ви¬ча гос¬по¬ди¬ня по¬са¬ди¬ла бі¬ля се¬бе, сів¬ши між ним і па¬ні скарб¬ни¬чим. Во¬на за¬хо¬ті¬ла, щоб по¬роз¬сі¬да¬ли¬ся чо¬ло¬ві¬ки й жін¬ки ра¬зом один бі¬ля од¬но¬го. По¬ряд з пол¬ков¬ни¬ком си¬ді¬ла й па¬ні Ге¬ле¬на. Пі¬сля пер¬ших тос¬тів за но¬ву гос¬по¬ди¬ню зам¬ку гос¬ті по¬жва¬ви¬ли¬ся й по¬чу¬ва¬ли¬ся вже не¬ви¬му¬ше¬но. Пол¬ков¬ник вже чи¬ма¬ло хиль¬нув, і став тріш¬ки розв’язанішим.
-Пол¬ков¬ни¬ку,-ска¬зав від¬став¬ний ка¬пі¬тан,-На вас ду¬же ори¬гі¬наль¬на фор¬ма.
-Так па¬но¬ве, та¬ку фор¬му ме¬ні до¬зво¬ли¬ла но¬си¬ти са¬ма ім¬пе¬рат¬ри¬ця.-збре¬хав він.
-Як ці¬ка¬во!-ви¬гук¬ну¬ла па¬ні Оле¬на ,-роз¬ка¬жіть, як це бу¬ло.
Всі теж по¬ча¬ли про¬си¬ти і Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич по¬чав роз¬по¬ві¬да¬ти.
-Ми¬ну¬лим лі¬том го¬су¬да¬ри¬ня ім¬пе¬рат¬ри¬ця за¬ба¬жа¬ла від¬ві¬да¬ти Ма¬ло¬ро¬сію зі сво¬їм вір¬ним фа¬во¬ри¬том геть¬ма¬ном Ро¬зу¬мов¬ським. Во¬на з чи¬ма¬лим ес¬кор¬том по¬чес¬ної охо¬ро¬ни, ку¬ха¬рів і при¬двор¬них по¬ї¬ха¬ла сю¬ди в цей край. Я як¬раз то¬ді ще був на¬чаль¬ни¬ком ім¬пе¬ра¬тор¬ської вар¬ти кі¬ра¬си¬рів і то¬му звіс¬но скрізь не¬від¬ступ¬но су¬про¬во¬джу¬вав го¬су¬да¬ри¬ню.
-На¬скіль¬ки ме¬ні не змі¬нює пам’ять, в неї на¬чаль¬ни¬ком то¬ді був ка¬пі¬тан Трин¬дев¬ський.-ска¬зав жую¬чи й по¬чав¬кую¬чи пан скарб¬ни¬чий.
-Вір¬но па¬но¬ве, Трин¬дев¬ський. Але са¬ме на по¬чат¬ку від’їзду з ним тра¬пи¬ла¬ся не¬ве¬лич¬ка хво¬ро¬ба шлун¬ку. Спра¬ва в тім, що він об’ївся ди¬ні і од¬но¬го ра¬зу, як¬раз ко¬ли вже ес¬корт ви¬ї¬джав з сто¬ли¬ці, йо¬го спіш¬но ви¬кли¬кав до се¬бе Ро¬зу¬мов¬ський. В цей час ка¬пі¬тан Трин¬дев¬ський са¬ме під ку¬ща¬ми бо¬ров¬ся з хво¬ро¬бою і то¬му не міг з’явитись. То¬ді геть¬ман роз¬по¬ря¬див¬ся, щоб на¬чаль¬ни¬ком пос¬та¬ви¬ли ме¬не, бо я як¬раз по¬пав йо¬му на очі, а Трин¬дев¬сь¬ко¬му ве¬лі¬ли пе¬ре¬да¬ти, щоб він лі¬ку¬вавсь і по¬тім до¬га¬няв ес¬корт. Ка¬пі¬та¬на не ду¬же по¬люб¬ля¬ли і ви¬рі¬ши¬ли над ним тріш¬ки по¬жар¬ту¬ва¬ти, ска¬зав¬ши, що геть¬ман йо¬го звіль¬нив за те, що він вчас¬но не з’явився і ве¬лів не вста¬ва¬ти з міс¬ця тиж¬день. Ка¬пі¬тан не на жарт роз¬хви¬лю¬вав¬ся і хво¬ро¬ба йо¬го по¬си¬ли¬лась ще на кіль¬ка днів. Про¬си¬дів¬ши як¬раз в аку¬рат там тиж¬день, ка¬пі¬тан не зміг впов¬ні ви¬ко¬на¬ти той на¬каз, бо в си¬лу три¬ва¬ло¬го ча¬су об¬си¬дів й всі нав¬ко¬лиш¬ні ку¬щі та де¬ре¬ва. Пі¬сля тих ек¬зер¬цій він за¬ли¬вав своє го¬ре го¬ріл¬кою.
 Та¬ким чи¬ном я став на¬чаль¬ни¬ком вар¬ти і якось, ко¬ли ми вже бу¬ли на Ук¬ра¬ї¬ні, то їха¬ли по од¬ній лі¬со¬вій до¬ро¬зі, а оба¬біч че¬рез ліс про¬гля¬ду¬ва¬ло¬ся чи¬ма¬лень¬ке ма¬льов¬ни¬че озер¬це. Не див¬но, що там ви¬рі¬ши¬ли зро¬би¬ти при¬вал на ніч. Озер¬це ма¬ло ду¬же чис¬ту й про¬зо¬ру во¬ду, а сон¬це пек¬ло не¬ми¬ло¬серд¬но, то¬му геть¬ман ви¬зи¬ває ме¬не до се¬бе й ка¬же:
-Слу¬хай Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу, ім¬пе¬рат¬ри¬ця ба¬жає ску¬па¬тись в став¬ку, бо сам ба¬чиш, як пе¬че. Ти по¬ви¬нен за¬без¬пе¬чи¬ти на¬дій¬ну охо¬ро¬ну для то¬го мо¬нар¬шо¬го мо¬ціо¬на…
 По¬ви¬нен вам ска¬за¬ти, що вза¬га¬лі на та¬кі ви¬пад¬ки за ім¬пе¬рат¬ри¬цею во¬зи¬ли чи¬ма¬лень¬кі пор¬це¬ля¬но¬ві ноч¬ви, але тут ви¬па¬док був ви¬нят¬ко¬вий, бо за¬над¬то при¬ваб¬ли¬вим бу¬ла во¬да в озе¬рі, а в ноч¬вах во¬но звіс¬но не те. Озе¬ро те по¬рос¬ло з бе¬ре¬гів гус¬тим лі¬сом і ли¬ше з од¬но¬го бо¬ку, з сто¬ро¬ни до¬ро¬ги, бу¬ла чи¬ма¬лень¬ка га¬ля¬вин¬ка. Я роз¬ста¬вив кін¬ні ка¬рау¬ли і вви¬ду пі¬кант¬но¬сті зав¬дан¬ня на¬ка¬зав сво¬їм дра¬гу¬нам і вві¬ре¬но¬му ме¬ні за¬го¬ну сол¬дат не ди¬ви¬тись в сто¬ро¬ну ім¬пе¬рат¬ри¬ці, ко¬ли во¬на бу¬де ку¬па¬тись, адже бу¬де ого¬ле¬ною. Але, хтось по¬ви¬нен був слід¬ку¬ва¬ти за мо¬нар¬шою осо¬бою, бо на при¬двор¬них дам по¬кла¬да¬тись мар¬но, їх са¬мих тре¬ба до¬гля¬да¬ти. Я не дов¬го ду¬маю¬чи по¬клав це зав¬дан¬ня на се¬бе, ос¬кіль¬ки ін¬ших чо¬ло¬ві¬чих очей, за ви¬клю¬чен¬ням са¬мі ро¬зу¬міє¬те геть¬ма¬на, во¬на б не по¬тер¬пі¬ла. Та геть¬ма¬ну за¬не¬ду¬жи¬лось, він під¬хо¬пив не¬жить, ко¬ли бра¬во гар¬цю¬вав про¬хо¬лод¬ної но¬чі бі¬ля ім¬пе¬рат¬ри¬ци¬ної ка¬ре¬ти і то¬му я ви¬ря¬див¬ся в на¬ряд од¬ні¬єї з при¬двор¬них па¬ні, при¬крив¬ши ву¬са та ба¬кен¬бар¬ди хус¬тин¬кою.
 Ім¬пе¬рат¬ри¬ця Єли¬за¬ве¬та пі¬ді¬йшла до бе¬ре¬га і ка¬ме¬ри¬ст¬ки по¬ча¬ли до¬по¬ма¬га¬ти їй роз¬дя¬га¬тись. Ос¬кіль¬ки во¬на не ба¬жа¬ла при¬йма¬ти цю про¬це¬ду¬ру на¬один¬ці, то по¬ве¬лі¬ла всім при¬двор¬ним па¬ні ку¬па¬тись ра¬зом з нею і всі во¬ни теж роз¬по¬ча¬ли ого¬ля¬тись.
-Ого! Оце до¬б¬ре!-за¬до¬во¬ле¬но ви¬гук¬нув від¬став¬ний ка¬пі¬тан і всі по¬гля¬нув¬ши на ньо¬го не¬вдо¬во¬ле¬но за¬го¬мо¬ні¬ли ка¬жу¬чи, щоб не за¬вва¬жав.
-Та¬ким чи¬ном па¬ні і па¬но¬ве, я опи¬нивсь один одяг¬не¬ний в ото¬че¬ні та¬ко¬го со¬бі квіт¬ни¬ка ого¬ле¬них ру¬са¬лок, на¬яд і не¬ре¬їд.
-Бра¬во, пол¬ков¬ник!-зно¬ву ви¬гук¬нув ка¬пі¬тан, бо вже був дость п’яненький, ос¬кіль¬ки ма¬лись дея¬кі пі¬доз¬ри, що він вза¬га¬лі й при¬був п’яненький. То¬ва¬ри¬ст¬во, особ¬ли¬во жі¬но¬ча йо¬го час¬ти¬на тро¬хи обу¬ри¬лась цьо¬му про¬я¬ву йо¬го емо¬цій, та втім пан скарб¬ни¬чий теж не втри¬мавсь і за¬ги¬ги¬кав. Ко¬ли все стих¬ло, Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич про¬дов¬жу¬вав:
Єли¬за¬ве¬та по¬гля¬ну¬ла в мою сто¬ро¬ну й ка¬же:
-А це, що за да¬ма, яка не ви¬ко¬нує на¬ка¬зу сво¬єї го¬су¬да¬ри¬ні? Щось я не пам’ятаю її се¬ред при¬двор¬них і чо¬му во¬на при¬кри¬ває своє об¬лич¬чя?
 Тут, я боя¬чись, щоб ме¬не не ви¬кри¬ли ка¬жу са¬мим то¬ню¬сінь¬ким го¬ло¬соч¬ком:
-То¬му при¬кри¬ваю ва¬ша ве¬лич¬ність, що я за¬не¬ду¬жа¬ла.
 Ім¬пе¬рат¬ри¬ця зно¬ву по¬гля¬ну¬ла і ка¬же:
-А ну убе¬ріть хус¬тин¬ку і по¬ка¬жіть своє об¬лич¬чя.
Я ду¬же не ба¬жав сво¬го роз¬крит¬тя, то¬му цнот¬ли¬во від¬вер¬нув по¬гляд і ти¬хень¬ко про¬ка¬зав:
-Ні¬як не мо¬жу ва¬ша ве¬лич¬ність, про¬бач¬те .
Ім¬пе¬рат¬ри¬ця:
-А чо¬му?
 Я ще со¬ром’язливіше по¬ну¬рив¬ся й май¬же не пла¬чу¬чи ска¬зав::
-То¬му, що я со¬ром¬люсь…
 Але Єли¬за¬ве¬та бу¬ла не¬по¬хит¬на:
-Ти, що со¬ро¬ми¬ся по¬ка¬за¬ти об¬лич¬чя сво¬їй го¬су¬да¬ри¬ні?
 Я впав на ко¬лі¬на й про¬мо¬вив:
 -Са¬ме так ва¬ша ве¬лич¬ність, про¬бач¬те!
 Во¬на ду¬же зди¬ву¬ва¬лась мо¬їй впер¬то¬сті й ка¬же:
-Встань¬те не¬гай¬но й ка¬жіть ме¬ні в чо¬му ж при¬чи¬на, то¬го, що ти со¬ро¬ми¬ся сво¬го об¬лич¬чя?
Я зро¬зу¬мів, що ра¬но, чи піз¬но моя та¬єм¬ни¬ця бу¬де роз¬кри¬та, то¬му ви¬рі¬шив збре¬ха¬ти:
-Це то¬му ва¬ша ве¬лич¬ність, що в ме¬не ви¬рос¬ли ву¬си та ба¬кен¬бар¬ди.
 Го¬су¬да¬ри¬ня з при¬двор¬ни¬ми да¬ма¬ми ду¬же цим сло¬вам зди¬ву¬ва¬лись , а по¬тім ме¬ні ка¬же:
 -Я чую див¬ні ре¬чі в які важ¬ко ві¬рить¬ся… Не¬бій¬тесь лю¬бонь¬ко, по¬ка¬жіть всім, це мій на¬каз!
 Я встав, зро¬бив по¬клон в знак зго¬ди і при¬брав з об¬лич¬чя хус¬тин¬ку. Всі від зди¬ву¬ван¬ня ох¬ну¬ли і са¬ма ім¬пе¬рат¬ри¬ця ви¬гук¬ну¬ла:
-Ней¬мо¬вір¬но!- і на¬віть смик¬ну¬ла ме¬ні за ву¬са. Її при¬клад взя¬ли ін¬ші да¬ми і теж по¬ча¬ли що¬си¬ли сми¬ка¬ти і скуб¬ти ме¬не за ву¬са й ба¬кен¬бар¬ди. Я вже був вза¬га¬лі по¬жал¬ку¬вав, що пі¬шов на ту аван¬тю¬ру, ос¬кіль¬ки бу¬ло до¬сить бо¬ля¬че, та ім¬пе¬рат¬ри¬ця всім на¬ка¬за¬ла: -
-Ну, до¬сить, до¬сить вже! Ми вам ві¬ри¬мо
 Я вже бу¬ло за¬спо¬ко¬їв¬ся, ко¬ли це стар¬ша фрей¬лі¬на го¬су¬да¬ри¬ні рап¬том ка¬же:
-Ці¬ка¬во, ва¬ша ве¬лич¬ність, а чи не ви¬рос¬ло в на¬шої па¬ні ще де¬чо¬го?
При цих сло¬вах всі за сто¬лом за¬смія¬ли¬ся, на¬віть па¬ні Ге¬ле¬на, але швид¬ко за¬мовк¬ли, бо всім бу¬ло над¬то ці¬ка¬во по¬чу¬ти те, що бу¬ло да¬лі. Пол¬ков¬ник, який був в цен¬трі ува¬ги, по¬чу¬вав се¬бе на від¬мін¬но й за¬до¬во¬ле¬но про¬дов¬жу¬вав да¬лі:
-Ім¬пе¬рат¬ри¬ця пі¬сля її слів теж за¬ці¬ка¬ви¬лась і за¬пи¬та¬ла ме¬не: -
-Як вас па¬ні зва¬ти?
-Вар¬фо¬ло¬мія»-від¬по¬вів я.
-Вар¬фо¬ло¬мія, ви чу¬ли за¬пи¬тан¬ня мо¬єї стар¬шої фрей¬лі¬ни і ми не¬гай¬но ба¬жає¬мо ва¬шої від¬по¬ві¬ді на ньо¬го.
 Ну ду¬маю, тут ме¬ні й ка¬пець, про¬те від¬сту¬па¬ти бу¬ло ні¬ку¬ди, то¬му я без¬со¬ром¬но ка¬жу го¬су¬да¬ри¬ні:
-Де¬що від¬не¬дав¬на з’явилось,- і со¬ром’язливо опус¬тив очі, а у фрей¬лін очі за¬па¬ла¬ли від ці¬ка¬во¬сті й во¬ни по¬ча¬ли вмов¬ля¬ти го¬су¬да¬ри¬ню:
«На¬ка¬жіть, на¬ка¬жіть ва¬ша ве¬лич¬ність, щоб він по¬ка¬зав те, що в ньо¬го з’явилось! Щоб ми пе¬ре¬свід¬чи¬лись , що він нам не бре¬ше!»
Ім¬пе¬рат¬ри¬цю дов¬го вмов¬ля¬ти не бу¬ло пот¬ре¬би, бо са¬мі ро¬зу¬міє¬те, що во¬на й са¬ма бу¬ла со¬лі¬дар¬ною з сво¬ї¬ми при¬двор¬ни¬ми пташ¬ка¬ми й то¬му не дов¬го ду¬маю¬чи, Єли¬за¬ве¬та ка¬же:
-Не¬гай¬но по¬ка¬зуй¬те!
Звіс¬но, всі теж по¬ча¬ли їй під¬да¬ку¬ва¬ти. Ну ду¬маю, ме¬ні тут на¬реш¬ті точ¬но  кі¬нець, але на¬каз ім¬пе¬рат¬ри¬ці сум¬лінн¬но ви¬ко¬нав.
Ко¬ли я під¬няв спід¬ни¬ці, то га¬дав ра¬зом з ни¬ми під¬ні¬ме¬ть¬ся й крик вель¬ми¬по¬важ¬них спо¬гля¬да¬чок в цій скан¬даль¬ній сце¬ні і ме¬не звіс¬но бу¬де не¬щад¬но ви¬кри¬то, але на мій по¬див всі ли¬ше бу¬ли ду¬же зди¬во¬ва¬ні і Єли¬за¬ве¬та не¬вдов¬зі про¬ка¬за¬ла влад¬ним то¬ном:
-Це дійс¬но ней¬мо¬вір¬но, одя¬гай¬тесь.
 Я шви¬день¬ко ви¬ко¬нав на¬каз ім¬пе¬рат¬ри¬ці, бо бо¬явсь, що при¬двор¬ні да¬ми роз¬поч¬нуть зно¬ву так са¬мо ме¬не пе¬ре¬ві¬ря¬ти, як з ву¬са¬ми. Єли¬за¬ве¬та да¬лі й ка¬же:
-Вар¬фо¬ло¬мія, ви по¬вин¬ні все роз¬по¬віс¬ти, чо¬му і як це з ва¬ми та¬ке тра¬пи¬лось.
Я ж ні¬чо¬го ін¬шо¬го не при¬ду¬мав, як від¬по¬ві¬сти:
-Ме¬не під¬ступ¬но за¬чак¬лу¬ва¬ли…
 Це над¬зви¬чай¬но за¬ці¬ка¬ви¬ло ім¬пе¬рат¬ри¬цю з фрей¬лі¬на¬ми і  во¬ни на¬віть за¬бу¬ли, що при¬йш¬ли ку¬па¬тись, об¬сту¬пи¬ли ме¬не го¬лі й уваж¬но слу¬ха¬ли. Я ж роз¬по¬чав свою роз¬по¬відь:
 -По¬ча¬лось це ще в мо¬ло¬до¬сті. Я рос¬ла скром¬ною ді¬ви¬цею в ма¬єт¬ку мо¬го бать¬ка, гра¬фа Ли¬за¬ко¬ва, ко¬ли до нас за¬ві¬тав в гос¬ті один по¬ру¬чик, да¬ле¬кий наш ро¬дич по ма¬те¬рин¬ській лі¬нії. Ми з ним за¬при¬яте¬лю¬ва¬ли і час¬тень¬ко гу¬ля¬ли взяв¬шись за ру¬ки в на¬шо¬му пре¬крас¬но¬му пар¬ку, що роз¬ки¬нув¬ся на¬в¬ко¬ло ро¬до¬во¬го ма¬єт¬ку моє¬го ба¬теч¬ка. Ме¬ні то¬ді са¬ме бу¬ло ші¬ст¬на¬дцять літ і я на ту по¬ру звіс¬но не но¬си¬ла ні вус ні ба¬кен¬бард. Всі на¬ші зна¬йо¬мі й ро¬ди¬чі ка¬за¬ли, що я ми¬ло¬вид¬на й гар¬нень¬ка, то¬му не див¬но, що між на¬ми спа¬лах¬ну¬ло пал¬ке ко¬хан¬ня і все йшло до він¬ця, як рап¬том по¬ру¬чи¬ка не¬гай¬но ви¬зва¬ли в полк. На¬ше роз¬ста¬ван¬ня бу¬ло над¬зви¬чай¬но зво¬руш¬ли¬ве, ми по¬кля¬лись один од¬но¬му в вір¬но¬сті. Мій по¬ру¬чик обі¬цяв че¬рез рік по¬вер¬ну¬тись і на ме¬ні оже¬ни¬тись…
 При цих сло¬вах всі при¬двор¬ні да¬ми і в то¬му чис¬лі го¬су¬да¬ри¬ня пус¬ти¬ли від над¬лиш¬ку ро¬ман¬тич¬них емо¬цій сльо¬зу, я ж без¬со¬ром¬но про¬дов¬жу¬вав:
-Але тра¬пи¬лось те, чо¬го й тре¬ба бу¬ло че¬ка¬ти від цих не¬вір¬них сла¬ба¬ків чо¬ло¬ві¬ків, та про це по¬тім. Мій на¬ре¬че¬ний слу¬жив в Пе¬тер¬бур¬зі, а там як¬раз жи¬ла моя двою¬рід¬на по бать¬ко¬ві се¬ст¬ра. І че¬рез два мі¬ся¬ця по від’їзду мо¬го по¬ру¬чи¬ка, во¬на при¬їха¬ла по¬гос¬тю¬ва¬ти до нас. Я по¬ча¬ла їй роз¬по¬ві¬да¬ти про своє ко¬хан¬ня, як рап¬том во¬на ска¬за¬ла, що знає то¬го по¬ру¬чи¬ка.Се¬ст¬ра по¬ча¬ла ка¬за¬ти, що він гуль¬ві¬са і вза¬га¬лі дав¬но за¬ру¬че¬ний з од¬ні¬єю доч¬кою кня¬зя, кот¬ра са¬ма ще та хвой¬да і в них ско¬ро ве¬сіл¬ля. Я не ві¬ри¬ла її сло¬вам, але до¬б¬ря¬че за¬сму¬ти¬лась. Се¬ст¬ра по¬ї¬ха¬ла, а я не¬гай¬но від¬пи¬са¬ла до по¬ру¬чи¬ка. Від¬по¬відь при¬йш¬ла не¬за¬ба¬ром і в то¬му лис¬ті він кляв¬ся ме¬ні в вір¬но¬сті.Я тро¬хи за¬спо¬кої¬лась, але три¬во¬га на ду¬ші зос¬та¬ла¬ся.
Десь че¬рез пів ро¬ку бі¬ля во¬ріт на¬шо¬го ма¬єт¬ку з’явилась мо¬ло¬да й гар¬на ци¬ган¬ка, яка про¬си¬ла ми¬ло¬сти¬ню. Мій ба¬теч¬ко був над¬зви¬чай¬но до¬б¬рим, то¬му впус¬тив її на по¬двір’я і та ци¬ган¬ка по¬ба¬чив¬ши ме¬не ви¬гук¬ну¬ла:
-Ой ба¬чу бі¬да! Жде ді¬ви¬ця на¬ре¬че¬но¬го, а він з дру¬гою під ві¬нець пі¬де!
Ко¬ли я по¬чу¬ла її сло¬ва, ме¬не во¬ни звіс¬но над¬зви¬чай¬но вра¬зи¬ли і я за¬про¬си¬ла ци¬ган¬ку до більш док¬лад¬ної з нею роз¬мо¬ви. Ци¬ган¬ка взя¬ла¬ся ме¬ні га¬да¬ти і ка¬же:
-Опу¬та¬ла йо¬го доч¬ка од¬но¬го кня¬зя і зби¬ра¬є¬ть¬ся він вже на ній же¬ни¬тись.
 Я в сльо¬зи, а во¬на ме¬не за¬спо¬ко¬ює: - Та пе¬ред ве¬сіл¬лям твій не¬вір¬ний обов’язково з то¬бою зу¬ст¬рі¬не¬ть¬ся і це твій шанс, щоб йо¬го при¬вер¬ну¬ти до се¬бе.
-Як це? -пи¬таю я її, а во¬на діс¬тає якусь пля¬шеч¬ку й ка¬же:
-Ти по¬вин¬на ви¬пи¬ти це, ко¬ли бу¬де пов¬ний мі¬сяць рів¬но о два¬на¬дця¬тій го¬ди¬ні і ні¬ко¬му не по¬ка¬зу¬ва¬ти цю пля¬шеч¬ку й три¬ма¬ти все в ве¬ли¬кій та¬єм¬ни¬ці.
Я пля¬шеч¬ку взя¬ла й да¬ла гро¬шей тій ци¬ган¬ці, але во¬на їх чо¬мусь не взя¬ла. При¬йшов час пов¬но¬го мі¬ся¬ця і я рів¬но опів¬но¬чі все, що бу¬ло в пляш¬ці ви¬пи¬ла. Те пій¬ло бу¬ло ги¬день¬ким, але я пе¬ре¬бо¬ро¬ла оги¬ду, над¬то вже я лю¬би¬ла то¬го по¬ру¬чи¬ка. Про¬йшло ще де¬кіль¬ка ча¬су і я з жа¬хом по¬ча¬ла ви¬яв¬ля¬ти, що в ме¬не змі¬ню¬є¬ть¬ся ті¬ло. Во¬но пос¬ту¬по¬во пе¬ре¬тво¬рю¬ва¬лось на чо¬ло¬ві¬че. Мої до¬маш¬ні цьо¬го не по¬мі¬ча¬ли, бо в ме¬не до¬б¬ре ви¬хо¬ди¬ло це при¬хо¬ву¬ва¬ти. Ті¬ло за пиш¬ни¬ми сук¬ня¬ми вза¬га¬лі не ви¬зи¬ва¬ло пі¬дозр, а ко¬ли по¬ча¬ли рос¬ти ву¬са та бо¬ро¬да, я нав¬чи¬лась їх сприт¬но під¬бри¬ва¬ти. Го¬лос мій гру¬бі¬шав і ме¬ні до¬во¬ди¬лось час¬тень¬ко від¬мов¬чу¬ва¬тись. А по¬тім всім ка¬за¬ла, що про¬сту¬ди¬ла¬ся і в ме¬не бо¬лить гор¬ло. Ко¬ли ж ба¬теч¬ко зро¬бив спро¬бу ви¬зва¬ти лі¬ка¬ря, я при¬гро¬зи¬ла йо¬му, що пі¬ду й вто¬п¬лю¬ся в став¬ку, що був в на¬шо¬му ма¬льов¬ни¬чо¬му пар¬ку, але лі¬ка¬ря ме¬ні не тре¬ба. Мій ба¬теч¬ко ду¬же ди¬ву¬вав¬ся, але так ме¬не лю¬бив, що по¬го¬див¬ся за¬ли¬ши¬ти ме¬не в спо¬кої. Я зви¬чай¬но вва¬жа¬ла се¬бе ос¬тан¬ньою ду¬ре¬пою, що ви¬пи¬ла те зіл¬ля, але, що бу¬ло, те не змі¬ни¬ти і я зго¬дом зми¬ри¬лась з сво¬єю до¬лею, хо¬ча й три¬ма¬ла все в та¬єм¬ни¬ці. Ви не уяв¬ляє¬те, яким жах¬ли¬вим бу¬ло моє очі¬ку¬ван¬ня при¬їз¬ду на¬ре¬че¬но¬го, але я щи¬ро спо¬ді¬ва¬лась на те, що від¬бу¬де¬ть¬ся ди¬во й все бу¬де до¬б¬ре.
 Ко¬ли він на¬реш¬ті при¬їхав, я від¬ра¬зу не¬гай¬но за¬ба¬жа¬ла йти з ним під ві¬нець, бо ще на щось оп¬ти¬мі¬стич¬но спо¬ді¬ва¬лась і ми не¬вдов¬зі об¬він¬ча¬лись. Весь час до ве¬сіл¬ля, я, як цнот¬ли¬ва скром¬на на¬ре¬че¬на йо¬го не під¬пус¬ка¬ла до се¬бе й при¬кри¬ва¬лась фа¬тою на¬ре¬че¬ної…
-Але чо¬му ви ви¬йш¬ли за ньо¬го за¬між, як¬що то¬ді вже ста¬ли чо¬ло¬ві¬ком?-за¬пи¬та¬ла Єли¬за¬ве¬та.
-Ви не уяв¬ляє¬те, як я йо¬го пал¬ко ко¬ха¬ла і ба¬жа¬ла за¬во¬ло¬ді¬ти ним в будь яку ці¬ну. Крім то¬го, я як ос¬тан¬ня ду¬ре¬па спо¬ді¬ва¬лась, як ка¬за¬ла вже, на чу¬до на¬віть в са¬му скруш¬ну й без¬на¬дій¬ну хви¬ли¬ну.
 Пі¬сля цих слів ім¬пе¬рат¬ри¬ця й всі при¬двор¬ні па¬ні сум¬но зі¬тхну¬ли, над¬то вже зво¬руш¬ли¬вою бу¬ла моя роз¬по¬відь. Я ж про¬дов¬жу¬вав:
-На¬став час пер¬шої шлюб¬ної но¬чі і моя та¬єм¬ни¬ця, як ви ро¬зу¬міє¬те швид¬ко від¬кри¬лась, бо над¬то не¬тер¬п¬ля¬чим був мій на¬ре¬че¬ний. Ви б по¬ба¬чи¬ли йо¬го очі, ко¬ли він за¬хо¬тів ви¬ко¬на¬ти свій под¬руж¬ній борг, як то¬го ви¬ма¬гає жит¬тя і по¬ба¬чив ме¬не без одя¬гу.Не див¬но, що спо¬чат¬ку йо¬му мо¬ву ві¬діб¬ра¬ло, а ко¬ли він при¬йшов до тя¬ми, то під¬няв ве¬ли¬чез¬ний скан¬дал і роз¬бу¬див сво¬їм іс¬те¬рич¬ним га¬ла¬сом весь має¬ток. Ос¬кіль¬ки я вже бу¬ла то¬ді не слаб¬кою ді¬ви¬цею, а ду¬жим чо¬ло¬ві¬ком, то спо¬чат¬ку на¬ма¬га¬ла¬ся йо¬го вти¬хо¬ми¬ри¬ти тим, що по¬ча¬ла умов¬ля¬ти, щоб він за¬мовк¬нув. Ос¬кіль¬ки це не по¬дія¬ло, я по¬тім міц¬но йо¬го схо¬пи¬ла й тряс¬ла так, щоб він отя¬мив¬ся й не па¬ні¬ку¬вав. Про¬те все це та¬кож не да¬ло єфек¬ту і ко¬ли я над¬то ро¬зі¬зли¬лась, то щед¬ро на¬товк¬ла сво¬ї¬ми ку¬ла¬ка¬ми йо¬го об¬лич¬чя не за¬бу¬ваю¬чи про бо¬ки, але це по¬дія¬ло ли¬ше на гір¬ше. Він скру¬тив¬ся в кут¬ку на¬шо¬го аль¬ко¬ва ка¬ла¬чи¬ком і по¬чав го¬лос¬но ри¬да¬ти, при¬мов¬ляю¬чи, що не хо¬че же¬ни¬ти¬ся на чо¬ло¬ві¬ко¬ві. Я йо¬му по¬ча¬ла до¬во¬ди¬ти, що я ді¬ви¬ця й роз¬по¬ві¬ла свою іс¬то¬рію, але на жаль і це не до¬по¬ма¬га¬ло. То¬ді я на¬віть при¬гро¬зи¬ла зно¬ву на¬тов¬кти йо¬му пи¬ку, але він жа¬ліб¬но по¬чав ри¬да¬ти ще го¬лос¬ні¬ше і бі¬ля две¬рей на¬шої спаль¬ні зі¬бра¬лись всі від двір¬ні до гос¬тей.
Та¬ким чи¬ном моя та¬єм¬ни¬ця ско¬ро роз¬кри¬лась і мій ба¬теч¬ко за¬ла¬го¬див її тим, що дав тро¬хи гро¬шей моє¬му ко¬лиш¬ньо¬му го¬ре-чо¬ло¬ві¬ко¬ві взяв¬ши з то¬го су¬во¬ре сло¬во офі¬це¬ра мов¬ча¬ти. Про¬те я не ба¬жа¬ла так швид¬ко за¬ли¬ша¬ти¬ся са¬ма без чо¬ло¬ві¬ка й по¬ча¬ла ви¬ма¬га¬ти ви¬ко¬нан¬ня ним сво¬їх обов’язків. Ви¬бух¬нув скан¬дал і не¬за¬ба¬ром нам до¬ве¬ло¬ся по¬про¬ща¬ти¬ся з ним. По¬вір¬те лю¬бонь¬ки, в хви¬ли¬ну роз¬ста¬ван¬ня не бу¬ло на сві¬ті більш без¬уті¬шої па¬ри чим на¬ша. Пі¬сля то¬го я ду¬ма¬ла спо¬чат¬ку пі¬ти в мо¬на¬стир, але дов¬го не мог¬ла ви¬бра¬ти в який: чо¬ло¬ві¬чий, чи жі¬но¬чий, а по¬тім пі¬шла на вій¬сь¬ко¬ву служ¬бу й до¬слу¬жи¬ла¬ся до ма¬йо¬ра й на¬чаль¬ни¬ка охо¬ро¬ни ва¬шої ве¬лич¬но¬сті…
 Всі ду¬же ди¬ву¬ва¬ли¬ся мо¬їй іс¬то¬рії, а по¬тім стар¬ша фрей¬лі¬на в ме¬не й за¬пи¬тує:
-А хто бу¬ла та ци¬ган¬ка з зіл¬лям?
-Я й за¬бу¬ла вам про те роз¬по¬віс¬ти. Як вия¬ви¬ло¬ся зго¬дом, бу¬ла во¬на са¬ме тою пе¬ре¬одяг¬не¬ною доч¬кою кня¬зя і те зіл¬ля при¬дба¬ла в яки¬хось куп¬ців кон¬тра¬бан¬ди¬стів з Схо¬ду, щоб ме¬не ним об¬по¬ї¬ти і та¬ким чи¬ном змі¬ни¬ти мою стать. Цим во¬на хо¬ті¬ла роз¬стро¬ї¬ти на¬ші за¬ру¬чи¬ни, але як ви вже знає¬те, ді¬ло ді¬йшло аж до ве¬сіл¬ля. -від¬по¬ві¬ла я.
-А що ж по¬ру¬чик?-за¬пи¬та¬ла¬ім¬пе¬рат¬ри¬ця.
-Він не¬за¬ба¬ром оже¬нивсь на ній, при¬хо¬вав¬ши від всіх, свій пер¬ший шлюб зі мною.
 Вза¬га¬лі вся ця роз¬по¬відь над¬зви¬чай¬но вра¬зи¬ла мо¬їх слу¬ха¬чок, кот¬рі й за¬бу¬ли, що сто¬ять ого¬ле¬ні. Во¬ни всі бурх¬ли¬во по¬ча¬ли ви¬ра¬жа¬ти спів¬чут¬тя й жа¬лі¬ти ме¬не, а по¬тім го¬су¬да¬ри¬ня ме¬ні й ка¬же:
-Ска¬жіть ме¬ні лю¬бонь¬ка ва¬ше пов¬не ім’я.
 Я й ка¬жу:
-Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬нів¬на Ли¬за¬ко¬ва.
 То¬ді  Єли¬за¬ве¬та уро¬чи¬сто го¬ло¬сом ме¬ні ска¬за¬ла:
-За вір¬ність ме¬ні Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬нів¬на Ли¬за¬ко¬ва я на¬го¬ро¬джу те¬бе ор¬де¬ном й чи¬ном пол¬ков¬ни¬ка, бо ти ті¬лом чо¬ло¬вік, а ос¬кіль¬ки то вза¬га¬лі по на¬ро¬джен¬ні ді¬ви¬ця, то я даю то¬бі до¬звіл но¬си¬ти вій¬сь¬ко¬ву фор¬му з тка¬ней дам¬ської ок¬ра¬ски й ви¬шив¬ки, як то гу¬дзи¬ки, ме¬ре¬жи¬ва й бан¬ти¬ки...
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич за¬кін¬чив. Всі за¬хо¬п¬ле¬но ди¬ви¬лись на ньо¬го й мов¬ча¬ли під вра¬жен¬ням йо¬го роз¬по¬ві¬ді.
То¬ді від¬став¬ний ка¬пі¬тан, кот¬рий втім під час роз¬по¬ві¬ді час¬тень¬ко сам со¬бі на¬ли¬вав, бовк¬нув:
-Я вам не ві¬рю, а де бан¬ти¬ки?
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич по¬ліз в ки¬ше¬ню і діс¬тав бан¬ти¬ки, кот¬рі ту¬ди по звич¬ці по¬клав кра¬вець і уро¬чи¬сто їх під¬няв на ог¬ляд всім.Їх він зна¬йшов в мун¬ди¬рі, ко¬ли їхав на Мі¬тяє¬ві і ду¬мав ви¬ки¬ну¬ти, але по¬тім вчас¬но пе¬ре¬ду¬мав. Ви¬гляд тих бан¬ти¬ків чо¬мусь ду¬же вра¬зив всіх за сто¬лом, не¬на¬че без¬за¬пе¬реч¬ний до¬каз йо¬го сло¬вам і да¬ми на¬віть вра¬же¬но ох¬ну¬ли від зди¬ву¬ван¬ня.
-Пол¬ков¬ник, так ви да¬ма?-за¬пи¬та¬ла па¬ні Оле¬на, бо ці¬єю дріб¬ни¬цею, во¬на од¬на бу¬ла тро¬хи роз¬ча¬ро¬ва¬на. Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич зро¬зу¬мів, що дав в сво¬їй роз¬по¬ві¬ді тро¬хи лиш¬ку, то¬му від¬ра¬зу ж ви¬рі¬шив ви¬прав¬ля¬ти ста¬но¬ви¬ще:
-Ні па¬но¬ве, ви по¬ми¬ляє¬тесь, це був всьо¬го лиш так би мо¬ви¬ти, як ка¬же¬мо ми вій¬сь¬ко¬ві-так¬тич¬ний хід. Я по на¬ро¬джен¬ню і всьо¬му та¬ко¬му чо¬ло¬вік.
Па¬ні Оле¬на по¬лег¬ше¬но зі¬тхну¬ла, а па¬ні скарб¬ни¬ча за¬пи¬та¬ла.
-А що бу¬ло да¬лі?
-Пі¬сля ку¬пан¬ня го¬су¬да¬ри¬ні, ме¬не дійс¬но на¬го¬ро¬ди¬ли, а на дру¬гий день, ме¬не ви¬звав геть¬ман. Єли¬за¬ве¬та вид¬но роз¬по¬ві¬ла йо¬му мою іс¬то¬рію, бо він за¬вів ме¬не в ку¬щі і ска¬зав:«Ли¬за¬ков, ти про¬йди¬світ! Ба¬чи¬ти мої очі те¬бе не ба¬жа¬ють.Я вже під¬пи¬сав на¬каз про те, щоб ти від¬прав¬ляв¬ся до од¬но¬го тут пол¬ку в чор¬та на ку¬лич¬ках на служ¬бу» Як ви здо¬га¬да¬лись, це був полк в Рач¬ків¬ці.
Пан скарб¬ни¬чий до сих пір чав¬каю¬чи ска¬зав:
-Геть¬ма¬на не про¬ве¬деш.
-Са¬ме так па¬но¬ве, ма¬буть Ро¬зу¬мов¬ський не міг ме¬ні про¬сти¬ти, що я ба¬чив йо¬го ім¬пе¬рат¬ри¬цю го¬лою.
-Бра¬во, пол¬ков¬ник!-ви¬гук¬нув п’яний ка¬пі¬тан.
-Який жа¬діб¬ний в нас геть¬ман. Сам то кож¬ної но¬чі її та¬кою ба¬чить.-ска¬зав пан суд¬дя.
-Не жа¬діб¬ний, а ро¬зум¬ний.-ска¬за¬ла па¬ні суд¬ди¬ха.
-На то й Ро¬зу¬мов¬ський.-під¬тве¬див пан скарб¬ни¬чий й за¬пив з’їдене ви¬ном.
-Він ма¬буть бо¬яв¬ся, що ви за¬йме¬те йо¬го міс¬це.-ска¬за¬ла па¬ні Ге¬ле¬на. Вар¬фо¬ло¬мія¬І¬ва¬но¬ви¬ча це так по¬ті¬ши¬ло, що він на¬віть роз¬смі¬яв¬ся.
-Що ви па¬ні, я про це й не міг по¬ду¬ма¬ти.
-А ви пол¬ков¬ник вид¬но ба¬бій.-ска¬за¬ла па¬ні Оле¬на й ущип¬ну¬ла йо¬го за бік.
-Ні па¬ні, то ли¬ше бу¬ла не¬пе¬ред¬ба¬чу¬ва¬на си¬туа¬ція і вся іс¬то¬рія, яку я ви¬му¬ше¬но роз¬по¬вів го¬су¬да¬ри¬ні то¬ді-це все лиш на¬ма¬ган¬ня не от¬ри¬ма¬ти кон¬фу¬зу.
-До¬б¬рі на¬ма¬ган¬ня, бо за¬мість по¬ка¬ран¬ня, ви от¬ри¬ма¬ли під¬ви¬щен¬ня й ор¬ден.-ска¬за¬ла па¬ні суд¬ди¬ха.
-Так па¬ні, але не за¬бу¬вай¬те, що за це ме¬не від¬да¬ли¬ли від дво¬ру сю¬ди в про¬він¬цію.
-Ну, для та¬ко¬го мо¬лод¬ця, це не¬на¬дов¬го.-ска¬за¬ла па¬ні Ге¬ле¬на.
Вар¬фо¬ло¬мія¬І¬ва¬но¬ви¬ча це вті¬ши¬ло, бо як чи¬тач здо¬га¬ду¬є¬ть¬ся при дво¬рі він не слу¬жив, а по¬па¬сти ту¬ди ,це бу¬ла йо¬го за¬по¬віт¬на мрія.
-Ска¬жіть, пол¬ков¬ни¬ку, а при го¬су¬да¬ри¬ні ба¬га¬то гар¬нень¬ких жі¬нок?-за¬пи¬та¬ла¬па¬ні скарб¬ни¬ча.
-Без¬ліч па¬ні, без¬ліч. Са¬ма Єли¬за¬ве¬та, як ви мо¬же чу¬ли й ба¬чи¬ли...
-Ба¬чи¬ли, ба¬чи¬ли...-пе¬ре¬би¬ли йо¬го хо¬ром па¬ні суд¬ди¬ха і па¬ні скарб¬ни¬ча, бо ба¬чи¬ли ту, ко¬ли во¬на при¬їджа¬ла в Ки¬їв ми¬ну¬ло¬го лі¬та, а во¬ни са¬ме там то¬ді ску¬п¬ля¬ли¬ся.
-Са¬ма Єли¬за¬ве¬та ду¬же гар¬нень¬ка й в ото¬чен¬ня со¬бі під¬би¬рає фрей¬лін, від¬по¬від¬них сво¬їй кра¬сі.
-Роз¬ка¬жіть про двір пол¬ков¬ник.-по¬про¬ха¬ла па¬ні Ге¬ле¬на.
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич, про двір знав не¬ба¬га¬то, але ви¬світ¬ли¬ти цю те¬му був зав¬жди го¬то¬вий.
-Ну двір знає¬те, там все ду¬же ве¬лич¬но. Весь двір вер¬тить¬ся кру¬гом го¬су¬да¬ри¬ні і всі їй у всім на¬слі¬ду¬ють. Са¬мі ро¬зу¬міє¬те в мо¬дах і в та¬ко¬му ін¬шо¬му...
-А, що за¬раз но¬сять при¬двор¬ні да¬ми?-за¬пи¬та¬ла па¬ні суд¬ди¬ха, ве¬ли¬ка мод¬ни¬ця.
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич від мод був ду¬же да¬ле¬кий, але де¬що ви¬га¬дав.
-Я вже до¬сить дав¬но був при дво¬рі, але ко¬ли ви¬ї¬джав в мо¬ду при¬двор¬них дам са¬ме вхо¬ди¬ли пе¬ру¬ки ду¬же пиш¬них форм. І що са¬ме ці¬ка¬ве в тих пе¬ру¬ках, так це те, що усе¬ре¬ди¬ні во¬ни пус¬ті і там жи¬ве щиг¬лик. Та¬ка со¬бі не пе¬ру¬ка, а не¬ве¬лич¬ка ха¬тин¬ка для пташ¬ки. Да¬ми особ¬ли¬во на¬бли¬же¬ні до ім¬пе¬рат¬ри¬ці ма¬ють пра¬во дер¬жа¬ти в пе¬ру¬ці со¬ло¬вей¬ка. Ко¬ли го¬су¬да¬ри¬ня скли¬кає при¬двор¬них дам до се¬бе, то ті пташ¬ки ду¬же гар¬но спі¬ва¬ють і це їй над¬зви¬чай¬но по¬до¬ба¬є¬ть¬ся.
Всі ду¬же уваж¬но слу¬ха¬ли пол¬ков¬ни¬ка по¬роз¬кри¬вав¬ши ро¬ти від зди¬ву¬ван¬ня.
-Хто б міг по¬ду¬ма¬ти, які тіль¬ки за¬ба¬ган¬ки в при¬двор¬ної зна¬ті.-ска¬зав вра¬же¬но пан суд¬дя.
-Я теж би хо¬ті¬ла та¬ку пе¬ру¬ку.-ска¬за¬ла па¬ні суд¬ди¬ха на, що її чо¬ло¬вік від¬ра¬зу про се¬бе ти¬хо від¬па¬ри¬ру¬вав:
-Ще чо¬го. То¬бі, як¬що й но¬си¬ти на го¬ло¬ві, то ли¬ше кур¬ку, щоб ще й яй¬ця там не¬сла...
-Ні¬чо¬го ти не ро¬зу¬мі¬єш в сма¬ках справж¬ньої зна¬ті..-об¬ра¬зи¬лась во¬на, про¬те по¬чув¬ши йо¬го сло¬ва.
-Ма¬буть від спі¬вів тих пта¬шок в тих фрей¬лін го¬ло¬ва бо¬лить.-ска¬за¬ла па¬ні Ге¬ле¬на.
-А ніс¬кі¬ліч¬ки, бо всі во¬ни нав¬че¬ні спі¬ва¬ти ко¬ли тре¬ба. Це ж бо не зви¬чай¬ні, а спе¬ці¬аль¬ні ім¬пе¬ра¬тор¬ські пташ¬ки.- пе¬ре¬кон¬ли¬во від¬по¬вів пол¬ков¬ник.
-А са¬ма Єли¬за¬ве¬та но¬сить якусь пташ¬ку?-за¬пи¬та¬ла¬па¬ні Оле¬на.
-Но¬сить.- стверд¬но ска¬зав Вар¬фо¬ло¬мій¬І¬ва¬но¬вич,-І не од¬ну, а аж три. Со¬ло¬вей¬ка, ка¬нар¬ку і ма¬лень¬ко¬го па¬пуж¬ку, який роз¬мов¬ляє ли¬ше то¬ді, ко¬ли дві ін¬ші мов¬чать. Але одя¬гає ту пе¬ру¬ку ли¬ше в особ¬ли¬ві дні на свя¬та. Про¬те, як я вам ка¬зав при дво¬рі, я був дав¬нень¬ко і що за¬раз но¬сять ут¬ру¬д¬¬ня¬юсь вас ска¬за¬ти, бо не знаю, а ви¬га¬ду¬ва¬ти не бу¬ду. Мо¬да та¬ка річ пе¬ре¬мін¬ли¬ва.
-Як ці¬ка¬во, впер¬ше про та¬ке ди¬во чую.-ди¬ву¬ва¬лась па¬ні Оле¬на.
-Це то¬му лю¬бонь¬ка, що ви не в ото¬че¬ні ім¬пе¬рат¬ри¬ці, а як¬би бу¬ли при дво¬рі фрей¬лі¬ной, то обов’язково б но¬си¬ли якусь пташ¬ку. Це так не¬зви¬чай¬но, ро¬ман¬тич¬но й дійс¬но гар¬но. Єли¬за¬ве¬та має чу¬до¬вий смак.-ска¬за¬ла па¬ні на¬стоя¬тель¬ка.-Я б со¬бі по¬се¬ли¬ла го¬лу¬ба. А ще кра¬ще двій¬ко го¬лу¬бят.-за¬кін¬чи¬ла во¬на й за¬мис¬ли¬лась, на¬пев¬не уяв¬ляю¬чи в се¬бе на го¬ло¬ві цей ва¬рі¬ант.
Всі ін¬ші да¬ми теж по¬ча¬ли за¬хо¬п¬ле¬но ви¬хва¬лю¬ва¬ти сма¬ки при дво¬рі, жал¬кую¬чи, що ос¬тан¬ні но¬вин¬ки до них в про¬він¬цію до¬хо¬дять над¬то за¬піз¬но. Во¬ни на¬пе¬ре¬бій роз¬по¬ча¬ли ка¬за¬ти од¬на од¬ній, яких би пта¬шок за¬ве¬ли в сво¬їй пе¬ру¬ці і як це бу¬ло б гар¬но і то¬му по¬про¬ха¬ли Вар¬фо¬ло¬мія¬І¬ва¬но¬ви¬ча док¬лад¬ні¬ше роз¬по¬віс¬ти про кон¬ст¬рук¬цію тих пе¬рук. Пол¬ков¬ник впев¬не¬но від¬по¬вів:
-Щось на зра¬зок клі¬ті. Пе¬ру¬ки зроб¬ле¬ні та¬ким чи¬ном, що во¬лос¬ся на них сплі¬та¬ють в ба¬га¬то ко¬си¬чок, а по¬тім всі їх зв’язують до¬ку¬пи на го¬рі. По¬тім між ни¬ми вплі¬та¬ють різ¬но¬бар¬ні мо¬туз¬ки, щоб птич¬ки не по¬вті¬ка¬ли. Спе¬ре¬ду ос¬тав¬ля¬ють от¬вір по¬біль¬ше, до яко¬го при¬лад¬ну¬ють щось на зра¬зок роз¬ма¬льо¬ва¬ної хвір¬точ¬ки з ма¬лень¬кою ді¬роч¬кою. В ту ді¬роч¬ку пташ¬ки про¬со¬ву¬ють го¬лів¬ку й спі¬ва¬ють.
Па¬ні суд¬ди¬ха штовх¬ну¬ла в бік чо¬ло¬ві¬ка й про¬ши¬пі¬ла.
-Слу¬хай уваж¬но й за¬пам’ятовуй.
Він зди¬во¬ва¬но ві¬дір¬вавсь від та¬ріл¬ки.
-На¬ві¬що?
-Тре¬ба роз¬по¬віс¬ти крав¬це¬ві Сень¬ку, він мас¬так всі¬ля¬кі шту¬ки ро¬би¬ти, хай і ме¬ні та¬ке зро¬бить.
Пан суд¬дя роз¬дра¬то¬ва¬но по¬ди¬вивсь на жін¬ку, але про¬мов¬чав.
-Але ж в ім¬пе¬рат¬ри¬ці аж три пташ¬ки, як во¬ни спі¬ва¬ють, бо от¬вір один?-за¬пи¬та¬ла па¬ні скарб¬ни¬ча.
-По чер¬зі па¬ні, по чер¬зі. Це над¬зви¬чай¬но ви¬хо¬ва¬ні пташ¬ки, які на¬віть зна¬йо¬мі з при¬двор¬ним ети¬ке¬том.
Всі ду¬же ди¬ву¬ва¬лись і по¬роз¬кри¬вав¬ши від зди¬ву¬ван¬ня ро¬та, ло¬ви¬ли кож¬не сло¬во опо¬ві¬да¬ча.
-Як тіль¬ки це не¬зви¬чай¬но і ма¬буть ду¬же гар¬но.-мрій¬ли¬во ска¬за¬ла па¬ні скарб¬ни¬ча.
-Це ду¬же, ду¬же гар¬но па¬ні.-під¬твер¬див пол¬ков¬ник.
-Я хо¬чу й со¬бі та¬ку пе¬ру¬ку. Тре¬ба обов’язково в най¬ближ¬чий час за¬ка¬за¬ти та¬ку, по¬ки мо¬да на них не ще про¬йшла.-впев¬не¬но про¬ка¬за¬ла па¬ні скарб¬ни¬ча й всі ін¬ші па¬ні на¬пе¬ре¬бій за¬ба¬жа¬ли со¬бі те са¬ме.
 Роз¬мов за сто¬лом по¬біль¬ша¬ло і зві¬ду¬сіль чу¬ло¬ся ще¬бе¬тан¬ня жі¬ноцтва. Всі во¬ни жва¬во об¬го¬во¬рю¬ва¬ли ос¬тан¬ні мо¬ди при дво¬рі ім¬пе¬рат¬ри¬ці і кож¬на на свій лад ви¬хва¬ля¬ла її смак, а та¬кож ді¬ли¬ла¬ся пла¬на¬ми на свої на¬мі¬ри  на¬слі¬ду¬ван¬ня тих пиш¬них мод в умо¬вах про¬він¬ції.
-А як ті ча¬рів¬ні пташ¬ки їдять, пря¬мо на го¬ло¬ві?-за¬пи¬та¬ла па¬ні Ге¬ле¬на, ко¬ли за¬галь¬не по¬жвав¬ле¬н¬ня від тої но¬ви¬ни про¬йшло і всі па¬ні за сто¬лом на¬реш¬ті за¬тих¬ли на про¬хан¬ня їх чо¬ло¬ві¬ків.
-Са¬ме так. Їх го¬ду¬ють пря¬мо на го¬ло¬ві, при¬став¬ле¬ні спе¬ці¬аль¬но для цьо¬го нав¬че¬ні па¬жі.-стверд¬но від¬по¬вів пол¬ков¬ник.
-Але ж во¬ни ма¬буть там на го¬ло¬ві і га¬дять.-про¬за¬їч¬но роз¬ві¬яв мрій¬ли¬ву ро¬ман¬ти¬ку дам пан скарб¬ни¬чий.
-Ані¬скі¬леч¬ки, бо це ду¬же ви¬хо¬ва¬ні пташ¬ки і то¬му тер¬п¬лять. Для цьо¬го їх спе¬ці¬аль¬но іно¬ді ви¬пус¬ка¬ють.
-Ти ди¬ви.-ду¬же ди¬ву¬вав¬ся скарб¬ни¬чий.-Ці пташ¬ки ро¬зум¬ні¬ші за на¬шо¬го дур¬но¬го ко¬та Мат¬вія. Уя¬віть со¬бі па¬но¬ве, те шкід¬ли¬ве ле¬да¬що вчо¬ра в нас на кух¬ні та¬ко¬го ба¬гать¬сько на¬ро¬би¬ло в ма¬кіт¬ру з пам¬пуш¬ка¬ми, та ще на са¬ме дно мер¬зот¬ник! Вчо¬ра до бор¬щу по¬ча¬ли їх їс¬ти, та ка¬жу дру¬жи¬ні, що на¬че щось від них тхне, а як діб¬ра¬лись до дна ма¬кіт¬ри,  то ой ле¬ле, там...-про¬ка¬зав він ду¬же ди¬вую¬чись роз¬по¬ві¬ді пол¬ков¬ни¬ка, але був не в змо¬зі за¬кін¬чи¬ти, бо от¬ри¬мав від жін¬ки сту¬са¬на в бік.
-А, які сло¬ва ка¬же па¬пу¬га?-до¬пи¬ту¬ва¬лась па¬ні Ге¬ле¬на.
-Па¬пу¬га усі¬ля¬ко роз¬хва¬лює го¬су¬да¬ри¬ню і вза¬га¬лі роз¬си¬пає всім ком¬п¬лі¬мен¬ти. Але з ці¬єю пташ¬кою був від¬був¬ся один знач¬ний скан¬дал...  Ска¬жу вам по ве¬ли¬ко¬му сек¬ре¬ту, що той ви¬па¬док від¬ра¬зу став ду¬же ве¬ли¬кою дер¬жав¬ною та¬єм¬ни¬цею, на¬стіль¬ки то був знач¬ний  мо¬ве¬тон... На¬віть і не знаю, чи й роз¬по¬ві¬да¬ти...
Всі ос¬та¬точ¬но ві¬дір¬ва¬лись від на¬їд¬ків і за¬та¬му¬ва¬ли по¬дих, щоб не про¬пус¬ти¬ти жод¬но¬го сло¬ва.
-Роз¬ка¬жіть, будь лас¬ка, роз¬ка¬жіть!-по¬про¬ха¬ли всі й на¬сам¬пе¬ред па¬ні Оле¬на, яка си¬ді¬ла по¬руч пол¬ков¬ни¬ка.
-Та там тра¬пи¬лась од¬на та¬ка ду¬же скан¬даль¬на іс¬то¬рія... Спра¬ва в тім, що па¬пуж¬ку роз¬мов¬ля¬ти спе¬ці¬аль¬но нав¬чає один ви¬пи¬са¬ний з Фран¬ції вче¬ний. Як ви ро¬зу¬міє¬те, крім то¬го він ще вчить йо¬го дея¬ких ма¬нер при дво¬рі. Ну зов¬сім при¬мі¬тив¬них, та¬ких щоб і пта¬ха зро¬зу¬мі¬ла. І од¬но¬го ра¬зу Єли¬за¬ве¬та да¬ва¬ла бал в честь річ¬ни¬ці сво¬єї ко¬ро¬на¬ції і зі¬бра¬лись всі вель¬мо¬жі ім¬пе¬рії. І от в са¬мий від¬по¬ві¬даль¬ний мо¬мент, той па¬пу¬га, як за¬кри¬чить що¬си¬ли всі¬ля¬кі кра¬моль¬ні ре¬чі, що ме¬ні й по¬вто¬рю¬ва¬ти за¬раз вам їх со¬ром¬но й скан¬даль¬но...
-Які, які?-По¬ча¬ли на¬пе¬ре¬бій всі до¬пи¬ту¬ва¬тись.
-Ну, що там всі при дво¬рі це од¬ні не¬ро¬би й ле¬да¬рі, які си¬дять на шиї на¬ро¬ду. Що са¬ма ім¬пе¬рат¬ри¬ця хвой¬да й вза¬га¬лі та¬ке ка¬зав, що дея¬кі при¬двор¬ні да¬ми зом¬лі¬ли і в не¬при¬том¬но¬сті  по¬па¬да¬ли.
-Та це ж за¬ко¬лот!—ви¬гук¬нув пан пол¬ко¬вий скарб¬ни¬чий.
-Са¬ме так, але це ще не все!-про¬дов¬жу¬вав Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич.-Да¬лі той смі¬ли¬вий пта¬ха роз¬по¬чав та¬ке па¬тя¬ка¬ти, що на¬віть в мі¬ні¬ст¬рів чу¬би по¬під¬ні¬ма¬лись стор¬чма. Про те, що не дов¬го їм тут в па¬ла¬цах жи¬ру¬ва¬ти, роз¬по¬ві¬дав він всім при¬двор¬ним си¬дя¬чи на го¬ло¬ві ім¬пе¬рат¬ри¬ці, і ско¬ро на¬род під¬ні¬ме¬ть¬ся й са¬мо¬держ¬цям кро¬во¬пив¬цям го¬ло¬ви ті по¬ру¬бає!
Всі за сто¬лом зля¬ка¬но зойк¬ну¬ли, а па¬ні Ге¬ле¬на на¬віть по¬ду¬ма¬ла бу¬ло для біль¬шо¬го вра¬жен¬ня, в не¬при¬том¬но¬сті впа¬сти, але шви¬день¬ко пе¬ре¬ду¬ма¬ла при¬бе¬рі¬гаю¬чи цей уні¬вер¬саль¬ний за¬сіб при¬вер¬нен¬ня до се¬бе ува¬ги на по¬тім, для більш слуш¬но¬го ча¬су.
-Оце так, так! І що ж Єли¬за¬ве¬та?-за¬пи¬тав скарб¬ни¬чий.
-Спо¬чат¬ку во¬на й са¬ма май¬же не зо¬при¬том¬ні¬ла. До неї ки¬ну¬лись фрей¬лі¬ни й по¬ча¬ли бриз¬ка¬ти во¬дою й пі¬дес¬ли до но¬са сіль. Тим ча¬сом па¬жі по¬ліз¬ли до її пе¬ру¬ки, щоб спій¬ма¬ти бун¬тів¬ли¬ву пташ¬ку, але це їм не вда¬ло¬ся і па¬пуж¬ка втік. Він лі¬тав по па¬ла¬цу й роз¬го¬ло¬шу¬вав свої гріз¬ні ма¬ні¬фе¬ста¬ції. Сі¬дав на го¬ло¬ви вель¬мож і кри¬чав, що не дов¬го ці го¬ло¬ви бу¬дуть на їх пле¬чах!
-О бо¬же!-ви¬гук¬ну¬ла зі стра¬ху па¬ні скарб¬ни¬ча.
-Який скан¬дал!-по¬вто¬ри¬ла їй па¬ні Ге¬ле¬на.
-Так, па¬ні і па¬но¬ве, так! Та й цьо¬го за¬ма¬ло! Ко¬ли він сі¬дав на го¬ло¬ви дам, то та¬ке про них ка¬зав, що по¬тім їх¬ні чо¬ло¬ві¬ки по¬да¬ва¬ли го¬су¬да¬ри¬ні про¬хан¬ня про роз¬лу¬чен¬ня. Са¬мі ро¬зу¬міє¬те, та¬кі пі¬кант¬нтні под¬ро¬би¬ці той пта¬ха роз¬по¬ві¬дав...Та¬кі знає¬те не¬при¬стой¬но¬сті, що...Гм...Хі-хі…Гм…Ка¬хи ка¬хи…Хто йо¬го зна, як там бу¬ло, про¬те по¬тім дея¬кі под¬руж¬жя все та¬ки по¬роз¬па¬да¬лись!
-О гос¬по¬ди, який жах!-не ви¬тер¬пі¬ла вже й па¬ні Оле¬на.
-Та він же справж¬ні¬сінь¬кий кар¬бо¬на¬рій!-під¬три¬мав її пан суд¬дя зро¬бив¬ши над¬зви¬чай¬но обур¬ли¬вий ви¬раз сво¬го об¬лич¬чя.
-Як¬би ви тіль¬ки зна¬ли, скіль¬ки го¬лів то¬ді по¬ле¬ті¬ло! Бо па¬пуж¬ка крім то¬го ще все¬го¬лос¬но опо¬ві¬щав про те, хто, ко¬ли, де й скіль¬ки вкрав, про ін¬ші різ¬ні зло¬вжи¬ван¬ня при дво¬рі, хто з ким спить, які хто пліт¬ки роз¬пус¬кає і ка¬по¬сті ка¬же про двір й ім¬пе¬рат¬ри¬цю! І уя¬віть со¬бі, що той кру¬тій ви¬го¬ло¬шу¬вав свої гріз¬ні ві¬щу¬ван¬ня й ком¬про¬мен¬ту¬вав всіх під¬ряд ці¬лий тиж¬день і не да¬вав се¬бе спій¬ма¬ти, адже в па¬ла¬цах від¬бу¬ло¬ся справж¬нє опол¬чен¬ня зна¬ті про¬ти ньо¬го й роз¬вер¬ну¬ла¬ся кам¬па¬нія по йо¬го пій¬ман¬ню!
-Яс¬не ді¬ло! Що він ду¬рень да¬ва¬ти се¬бе зло¬ви¬ти, знав бо ма¬буть, що йо¬го бун¬тів¬ни¬ка і кар¬бо¬на¬рія че¬кає!-про¬ка¬зав пан суд¬дя.
-А чо¬му йо¬го так дов¬го не мог¬ли зло¬ви¬ти?-за¬пи¬та¬ла па¬ні Ге¬ле¬на.
-Спра¬ва в тім, що па¬пуж¬ка пташ¬ка ма¬лень¬ка й над¬зви¬чай¬но хит¬ра, спій¬ма¬ти йо¬го не¬лег¬ко. Весь двір цим ді¬лом сім днів ли¬ше й за¬ймав¬ся по¬ки йо¬го не зло¬ви¬ли на кух¬ні, де він під¬крі¬п¬ляв свої си¬ли за¬для но¬вих ви¬крит¬тів і ком¬про¬ма¬тів.
-А звід¬кіль він все те знав?-по¬ці¬ка¬ви¬лась па¬ні Ге¬ле¬на.
-Ко¬ли йо¬го на¬реш¬ті спій¬ма¬ли, то він як во¬ди в рот на¬брав. По¬ча¬ли¬ся до¬пи¬ти с при¬стра¬стю па¬пуж¬ки¬них  па¬жів, вче¬но¬го з Фран¬ці¬її і вза¬га¬лі всіх тих, хто мав са¬ме най¬мен¬ше від¬но¬шен¬ня до пта¬ха. Схо¬пи¬ли бу¬ло й ки¬ну¬ли до ка¬зе¬ма¬тів на¬віть ін¬тен¬дан¬та, кот¬рий пос¬та¬чав зер¬но на корм па¬пу¬зі й на¬віть не ба¬чив йо¬го вза¬га¬лі…Це по¬дія¬ло і ско¬ро зав¬дя¬ки ди¬бі, іс¬пан¬сь¬ко¬му чо¬бо¬ту й во¬гню прав¬да про¬яс¬ни¬лась. Ви¬ну¬ват¬цем вия¬вив¬ся один по¬міч¬ник фран¬цу¬за, сам з на¬ших. П’яниця і ле¬дар, яких світ не ба¬чив. Якось він спер в вче¬но¬го га¬ма¬нець з гріш¬ми, щоб про¬пи¬ти і той йо¬го спій¬мав на га¬ря¬чо¬му і ве¬лів ви¬сік¬ти. Пі¬сля то¬го, зло¬пам’ятний по¬міч¬ник обу¬рив¬ся на весь світ і вда¬рив¬ся в ще біль¬ше п’янство. Ко¬ли він був п’яний, то мо¬лов все, що йо¬му в го¬ло¬ву ліз¬ло, тоб¬то  всі¬ля¬кі п’яні не¬сі¬нит¬ни¬ці. Йо¬го пиль¬но слу¬хав і все за¬пам’ятовував, що та п’яндика бель¬ко¬ті¬ла, наш па¬пу¬га. З од¬но¬го бо¬ку йо¬го вчи¬ли ма¬не¬рам і ком¬п¬лі¬мен¬там, а з ін¬шо¬го він всо¬ту¬вав в се¬бе ком¬про¬ма¬ти і всі¬ля¬кі не¬при¬стой¬но¬сті. Го¬ло¬ва від та¬ко¬го роз¬дво¬єн¬ня в бід¬но¬го пта¬ха не ви¬три¬ма¬ла і щоб не з’їхати з глуз¬ду від про¬ти¬річ сво¬їх на¬бу¬тих з різ¬них бо¬ків знань, йо¬го про¬рва¬ло все те ви¬го¬ло¬шу¬ва¬ти са¬ме під час ті¬єї зло¬щас¬ної уро¬чи¬стої це¬ре¬мо¬нії. Мож¬ли¬во крім то¬го де¬чо¬го й сам пта¬ха до то¬го на¬ди¬вивсь, ос¬кіль¬ки са¬мі ро¬зу¬міє¬те, що на ньо¬го не зва¬жа¬ли, не хо¬ва¬лись і йо¬го до цьо¬го ви¬пад¬ку зов¬сім не боя¬лись.
-І як же йо¬го по¬ка¬ра¬ли?-за¬пи¬тав пан суд¬дя і яко¬го са¬ме ці¬ка¬ви¬ли юри¬дич¬ні на¬слід¬ки то¬го ви¬пад¬ку.
-Аж ні¬як! Ца¬ри¬ця не да¬ла йо¬го ка¬ра¬ти, бо ска¬за¬ла, що ли¬ше зав¬дя¬ки йо¬му взна¬ла всю прав¬ду про те, що ро¬бить¬ся в неї при дво¬рі по¬за її очі. І це все пі¬сля то¬го, що та пта¬ха й про са¬му ім¬пе¬рат¬ри¬цю та¬ко¬го на¬роз¬по¬ві¬да¬ла, що на¬віть дея¬кі але¬ба¬ст¬ро¬ві аму¬ри на сте¬лі від со¬ро¬му, як¬би мог¬ли б, то  по¬чер¬во¬ні¬ли! Вче¬но¬му фран¬цу¬зу, ко¬ли він був ви¬пу¬ще¬ний з під¬ва¬лів і ка¬зе¬ма¬тів бу¬ло на¬ка¬за¬но пе¬ре¬ви¬хо¬ва¬ти бід¬но¬го па¬пу¬гу, а з ви¬ну¬ват¬ця по¬міч¬ни¬ка хо¬ті¬ли спо¬чат¬ку здер¬ти шкі¬ру, а по¬тім чет¬вер¬ту¬ва¬ти, та про¬те він встиг втік¬ти до швед¬сь¬ко¬го ко¬ро¬ля пе¬ре¬вдяг¬нув¬шись при¬двор¬ним блаз¬нем, пе¬ред цим роз¬ма¬лю¬вав¬ши со¬бі об¬лич¬чя, так, що йо¬го ма¬буть на¬віть і рід¬на ма¬тір не впіз¬на¬ла б...
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич за¬мовк і за¬па¬ну¬ва¬ла гні¬тю¬ча мов¬чан¬ка, бо за¬над¬то ней¬мо¬вір¬ні ре¬чі всі по¬чу¬ли за сто¬лом. Гос¬ті си¬ді¬ли вра¬же¬ні роз¬по¬від¬дю, а дех¬то на¬віть з не¬пе¬ре¬жо¬ва¬ним шмат¬ком в ро¬ті. Пол¬ков¬ник зро¬зу¬мів, що дав тро¬хи лиш¬ку і то¬му ви¬рі¬шив тро¬хи роз¬ря¬ди¬ти об¬ста¬нов¬ку. В цьо¬му йо¬му до¬по¬мог¬ла гос¬по¬ди¬ня.
-Ка¬жуть го¬су¬да¬ри¬ня крім то¬го ду¬же лю¬бить кі¬ше¬чок і ко¬ти¬ків.-ска¬за¬ла, май¬же про¬мур¬ко¬ті¬ла  па¬ні Ге¬ле¬на
-До ре¬чі що¬до ко¬тів...-по¬чав Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич і всі за¬та¬му¬ва¬ли по¬дих, щоб не про¬пус¬ти¬ти щось важ¬ли¬ве.-При дво¬рі їх ду¬же люб¬лять і то¬му всі во¬ни одяг¬не¬ні там в різ¬но¬барв¬ні кам¬золь¬чи¬ки і нав¬че¬ні ро¬би¬ти ре¬ве¬ран¬си й по¬кло¬ни, са¬ме ко¬ли за¬хо¬дить го¬су¬да¬ри¬ня. За кож¬ну зло¬вле¬ну ми¬шу їм чі¬п¬ля¬ють до хво¬ста гар¬ний ок¬са¬ми¬то¬вий бан¬тик.
-Ну і ну. На¬шо¬му Мат¬вію не по¬че¬пи¬ли б ні од¬но¬го за все жит¬тя, бо на¬ві¬що йо¬му їх ло¬ви¬ти, як¬що він і так що¬дня з’їдає по здо¬ро¬во¬му гор¬щи¬ку ка¬ші, а пі¬сля то¬го та жа¬діб¬на ско¬ти¬на...-Але йо¬му зно¬ву па¬ні скарб¬ни¬ча сту¬са¬ном в бік не да¬ла за¬кін¬чи¬ти.
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич вба¬чаю¬чи, що йо¬го роз¬по¬відь особ¬ли¬во за¬ці¬ка¬ви¬ла слу¬ха¬чів, ви¬рі¬шив глиб¬ше роз¬кри¬ти те¬му ко¬тів при дво¬рі.
-Крім то¬го при дво¬рі Єли¬за¬ве¬ти іс¬нує му¬зич¬на ка¬пе¬ла скла¬де¬на з де¬кіль¬кох кі¬ше¬чок і ко¬тів, кот¬рі ви¬ко¬ну¬ють різ¬но¬ма¬ніт¬ні му¬зич¬ні тво¬ри, ви¬няв¬кую¬чи їх¬ні ме¬ло¬дії і на¬віть ко¬ли¬ско¬ві на ніч, ко¬ли го¬су¬да¬ри¬ня ля¬гає спа¬ти. Кі¬шеч¬ки бе¬руть ви¬со¬кі но¬ти, а ко¬ти на ба¬сах.
Пан скарб¬ни¬чий жую¬чи й три¬маю¬чи в ру¬ці криль¬це ку¬ріп¬ки не вга¬мо¬ву¬вав¬ся і зно¬ву вліз в роз¬по¬відь пол¬ков¬ни¬ка .
-Оце так! А наш ле¬да¬що Мат¬вій за все жит¬тя нав¬чивсь ли¬ше од¬ної спра¬ви-жер¬ти в обид¬ві що¬ки ха¬зяй¬ські хар¬чі, а по¬тім кла¬сти де по¬па¬ло.
Па¬ні скарб¬ни¬ча не ви¬три¬ма¬ла і ви¬гук¬ну¬ла:
-Та за¬мовк¬ни! Ко¬му він здав¬ся, наш Мат¬вій! Кра¬ще слу¬хай уваж¬но, що в ца¬ри¬ці при дво¬рі від¬бу¬ва¬є¬ть¬ся!
 Пи¬тан¬ня си¬па¬лись до на¬шо¬го ге¬роя, як із ро¬гу дос¬тат¬ку і та¬ким чи¬ном Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич був в цен¬трі ува¬ги за сто¬лом і це йо¬му над¬зви¬чай¬но по¬до¬ба¬лось. Па¬ні Оле¬на бу¬ла в за¬хва¬ті від сво¬го гос¬тя й не мог¬ла ним на¬ми¬лу¬ва¬тись, а сам наш ге¬рой не со¬ро¬мив¬ся і по¬чу¬вавсь на вер¬ши¬ні. Под¬ро¬би¬ці при¬двор¬но¬го жит¬тя міс¬це¬ву ари¬сто¬кра¬тію над¬зви¬чай¬но ці¬ка¬ви¬ли і вже ви¬пи¬ті ке¬ли¬хи ви¬на спри¬яли то¬му, щоб по¬ві¬ри¬ти всім бай¬кам, які роз¬по¬ві¬дав пол¬ков¬ник. В мі¬ру оп’яніння всіх об¬ста¬нов¬ка за сто¬ла¬ми ста¬ва¬ла все більш не¬ви¬му¬ше¬ною і ско¬ро роз¬по¬ча¬лись жар¬ти й за¬лу¬нав ве¬се¬лий сміх. Па¬ні Оле¬на від¬чу¬ла, що ве¬чір вдав¬ся на сла¬ву і її ті¬ши¬ло, ще те, що во¬на при¬го¬ту¬ва¬ла сюр¬приз в ви¬гля¬ді му¬зик до тан¬ців.За¬ли¬ши¬мо на дея¬кий час то¬ва¬ри¬ст¬во за сто¬лом і про¬слід¬кує¬мо, чим був зай¬ня¬тий йо¬го вір¬ний де¬щик.

                Роз¬діл VII
                Про те, як Мі¬тяй до¬по¬ма¬гав на кух¬ні і що з то¬го ви¬йш¬ло.

Кух¬ня, ку¬ди був одіс¬ла¬ний Мі¬тяй зна¬хо¬ди¬ла¬ся на пер¬шо¬му по¬вер¬сі зам¬ку і ко¬ли він ту¬ди зая¬вив¬ся, то по¬ба¬чив кіль¬кох най¬ня¬тих дів¬чат і жі¬нок, які ку¬хо¬ва¬ри¬ли. З них всіх ли¬ше од¬на бу¬ла пос¬тій¬ной служ¬ни¬цею.Са¬ме во¬на, пиш¬но¬гру¬да на ймен¬ня Они¬ся по¬да¬ва¬ла на стіл, а всі ін¬ші то¬рох¬ті¬ли гор¬щи¬ка¬ми й ско¬во¬рід¬ка¬ми. Ко¬ли ку¬хар¬ки по¬ба¬чи¬ли Мі¬тяя, то май¬же в один го¬лос ви¬гук¬ну¬ли:
-О, а це що та¬ке до нас зая¬ви¬лось?
Ви¬гляд ден¬щи¬ка в бруд¬но¬му, в дір¬ках мун¬ди¬рі пол¬ков¬ни¬ка й по¬ну¬рим об¬лич¬чям від¬ра¬зу при¬вер¬нув ува¬гу всіх. Кух¬ня об¬ра¬ду¬ва¬ла йо¬го по¬ча¬сти, бо всі на¬ді¬її про кар¬бо¬ва¬нець на го¬ріл¬ку, які грі¬ли йо¬го ду¬шу й до¬да¬ва¬ли си¬ли в уп¬ря¬жі, роз¬ва¬ли¬ли¬ся, як карт¬ко¬вий бу¬ди¬но¬чок. Він на¬реш¬ті зро¬зу¬мів, що ні¬чо¬го не от¬ри¬має і то¬му був сум¬ний і злий од¬но¬час¬но.
-Ме¬не при¬сла¬ли вам до¬по¬ма¬га¬ти.-смут¬но від¬по¬вів він.
-Та нам вже й не¬ма чо¬го до¬по¬ма¬га¬ти, хі¬ба он ско¬вор¬ди та жа¬ров¬ні по¬шкреб¬ти та по¬чи¬сти¬ти.-від¬по¬ві¬ла од¬на до¬сить ог¬ряд¬на на ймен¬ня Фек¬ля.-А як же те¬бе зва¬ти і звід¬ки ти?
-Звуть ме¬не Мить¬ка і я ден¬щик в сво¬го ха¬зя¬ї¬на пол¬ков¬ни¬ка Ли¬за¬ко¬ва, який при¬був сьо¬го¬дні до вас в гос¬ті.
-Чо¬го ж ти та¬кий сум¬ний Мить¬ка?-за¬пи¬та¬ла дру¬га ку¬хо¬вар¬ка, знач¬но ху¬ді¬ша Фек¬лі, на ймен¬ня Фев¬ро¬ня.
-Бо я ще за ко¬ня¬ку в сво¬го ха¬зя¬ї¬на.
-Як то?-зди¬ву¬ва¬лись жін¬ки і Мі¬тяй їм все роз¬по¬вів. Йо¬му вже дав¬но бу¬ло ні¬ко¬му ви¬ли¬ти все, що на ду¬ші на¬ки¬пі¬ло і то¬му він так роз¬хви¬лю¬вав¬ся, що й роз¬пла¬кав¬ся, ко¬ли йо¬го роз¬по¬відь ді¬йшла до кар¬бо¬ван¬ця.
Тим ча¬сом на¬го¬рі бан¬кет був в са¬мо¬му роз¬па¬лі. Гос¬ті вже під¬пи¬ли і чув¬ся іно¬ді жі¬но¬чий сміх. За¬гра¬ли му¬зи¬ки і бу¬ло вид¬но, що роз¬по¬чи¬на¬ю¬ть¬ся тан¬ці.
-Ось так мар¬но я як кінь ста¬равсь, ко¬ли тяг¬нув по¬воз¬ку, бо не ба¬чи¬ти ме¬ні обі¬ця¬но¬го кар¬бо¬ван¬ця, а з ним і го¬ріл¬ки.-за¬кін¬чив він і по¬чав ри¬да¬ти. Фек¬ля за¬смія¬лась.
-Чо¬го ре¬веш сол¬да¬тик, в нас тої го¬ріл¬ки пов¬на ша¬фа.
Мі¬тяй мит¬тє¬во за¬мовк і так бла¬галь¬но на неї гля¬нув, що всі ін¬ші теж не змог¬ли здер¬жа¬ти смі¬ху.
-Ти га¬да¬єш, що ли¬ше во¬ни гу¬ля¬ють? Ми са¬мі не гір¬ші і те, що во¬ни п’ють, те й ми п’ємо. Прав¬да дів¬ча¬та?-ве¬се¬ло гук¬ну¬ла Фек¬ля.-Ми все вже на¬го¬то¬ви¬ли, на¬став і наш час від¬по¬чи¬ти. А ну дос¬та¬вай¬те пляш¬ку, бо щось в ро¬ті пе¬ре¬со¬хло.
Мі¬тяй над¬зви¬чай¬но зра¬дів та¬ко¬му по¬во¬ро¬ту спра¬ви і ско¬ро в йо¬го шлу¬нок по¬тек¬ла не¬зна¬йо¬ма по бла¬го¬род¬но¬сті рі¬ди¬на, яка так зна¬йо¬мо п’янила. Язи¬ки у всіх розв’язалися і Мі¬тяй став по¬чу¬ва¬ти се¬бе ге¬ро¬єм.
-Он чує¬те, як гу¬ля¬ють пас¬ку¬ди? –ка¬зав він ки¬ваю¬чи на зву¬ки зго¬ри,-На на¬ших ши¬ях си¬дять і кров на¬шу п’ють. –по¬чав свої про¬кла¬ма¬ції пред¬віс¬ник Ро¬бесп’єра.
-Це то¬му, що в них гро¬ші.-ска¬за¬ла Фек¬ля.-Як¬би в кож¬но¬го бу¬ло стіль¬ки гро¬шей, всі ми б теж так гу¬ля¬ли.
-Хто гу¬ляв би, а хто ні.-Ска¬за¬ла Они¬ся.
-А що б ти з ни¬ми ро¬би¬ла ?-за¬пи¬та¬ла¬Фів¬ря.
-Да¬ла б на мо¬на¬стир і ну¬ж¬ден¬ним роз¬да¬ла.
-Оце пра¬виль¬но!-ви¬гук¬нув Мі¬тяй.-Я б теж всі гро¬ші про¬пив!
-Хі¬ба про¬пи¬ти й роз¬да¬ти ну¬ж¬ден¬ним од¬не й те са¬ме?-зди¬ву¬ва¬лись жін¬ки.
-А хі¬ба ні? Ко¬ли я хо¬чу ви¬пи¬ти, а не¬ма за що, то я теж ви¬хо¬дить ну¬ж¬ден¬ний.-ска¬зав Мі¬тяй і ви¬хи¬лив ще ви¬на.-Щось ду¬же во¬но со¬лод¬ке.-ска¬зав він вдаю¬чи не¬до¬воль¬ст¬во.-А го¬ріл¬ка в вас є?
Йо¬му діс¬та¬ли го¬ріл¬ку, яку да¬лі він пив сам. Взяв¬ши пляш¬ку, він від¬ра¬зу ж со¬бі на¬лив по він¬ця й ви¬хи¬лив. Ку¬хар¬ки теж ви¬пи¬ли, як по¬чув¬ся го¬лос па¬ні Оле¬ни, яка гу¬ка¬ла служ¬ни¬цю:
-Они¬ська! По¬да¬вай ще за¬лив¬но¬го!
Та шви¬день¬ко вско¬чи¬ла й схо¬пи¬ла на¬го¬тов¬ле¬ну та¬цю з чи¬ма¬лим гор¬щи¬ком й при¬го¬ту¬ва¬лась біг¬ти на¬верх, як її зу¬пи¬нив Мі¬тяй.
-Стій кра¬су¬не!
Во¬на ото¬ро¬пі¬ло зу¬пи¬ни¬лась. Мі¬тяй по¬важ¬но пі¬ді¬йшов до дів¬чи¬ни, яка дер¬жа¬ла в ру¬ках та¬цю з на¬їд¬ком і де¬мон¬ст¬ра¬тив¬но під¬няв криш¬ку й щед¬ро ви¬ся¬кав¬ся в гор¬щик. Все від¬бу¬лось так не¬спо¬ді¬ва¬но, що ні¬хто не встиг і за¬пе¬ре¬чи¬ти.
-Ось так.-ска¬зав він.-Це їм со¬ба¬кам за все. -І на¬крив криш¬ку.-А те¬пер бі¬жи, по¬да¬вай!
Ця сце¬на так вра¬зи¬ла, що всі стоя¬ли й мов¬ча¬ли. Рап¬том по¬чув¬ся зно¬ву го¬лос ха¬зяй¬ки і оце¬пе¬нін¬ня спа¬ло. Они¬ська не ка¬жу¬чи ні сло¬ва пос¬та¬ви¬ла та¬цю. По¬тім вліз¬ла ру¬кою в за¬лив¬не, діс¬та¬ла ту шмарк¬лю й ви¬ки¬ну¬ла в від¬ро для сміт¬тя. Ви¬тер¬ши ру¬ки об пе¬ред¬ник, по¬біг¬ла з та¬цею на¬верх, а всі ку¬хар¬ки на¬реш¬ті за¬смія¬лись, бо бу¬ли вже п’яненькі.
-Ну й по¬мош¬нич¬ка нам при¬сла¬ли.-ска¬за¬ла Фів¬ря.-Ми весь день ста¬ра¬лись, го¬ту¬ва¬ли, щоб смач¬но ви¬йш¬ло, а він при¬йшов і в на¬шу стра¬ву шмарк¬лі пус¬кає.
Вже до¬сить п’яненький Мі¬тяй пихк¬нув:
-Та я не тіль¬ки шмарк¬лю, а й ще де¬чо¬го по¬гір¬ше їм в їжу на¬кла¬ду.-ска¬зав він гор¬до¬ви¬то.-Що ви їх так бо¬ї¬те¬ся, тре¬ба бу¬ло не ви¬ки¬ду¬ва¬ти, хай би їли.
Ку¬хар¬ки обу¬ри¬ли¬ся.
-Ні¬хто ні¬ко¬го не бо¬їть¬ся, а ми ли¬ше най¬ня¬ті ку¬хо¬ва¬ри¬ти. Не ти ва¬рив, не то¬бі й вка¬зу¬ва¬ти, як нам по¬да¬ва¬ти. А як¬що та¬кий ро¬зум¬ний, то своє¬му пол¬ков¬ни¬ку на¬кла¬дуй, а до на¬шої стра¬ви не лізь!-су¬во¬ро мо¬ви¬ла Фек¬ля, на що Мі¬тяй про¬сто від¬по¬вів:
-Та я йо¬му,від¬ко¬ли той кро¬во¬пив¬ця плат¬ню пе¬ре¬став да¬ва¬ти, та¬ке кла¬ду в їжу! От за¬раз вам роз¬по¬вім...
-Не тре¬ба!-хо¬ром по¬про¬ха¬ли всі ку¬хо¬вар¬ки.
Мі¬тяй об¬ра¬же¬но від¬вер¬нув¬ся і взяв¬ши пляш¬ку ще хиль¬нув го¬ріл¬ки.
-Ти не ду¬же на¬пи¬вай¬ся, бо те¬бе не пи¬ти до нас при¬ста¬ви¬ли.-ска¬за¬ла Фів¬ря.
Мі¬тяй пи¬ха¬то від¬по¬вів.
-А вам, що жаль? Я зав¬жди звик пи¬ти по¬ки дін¬це не по¬ба¬чу.
Жін¬ки пе¬ре¬зир¬ну¬лись і Фів¬ря про¬дов¬жи¬ла.
-Ти ма¬буть ні¬ко¬ли в гос¬тях не бу¬вав, бо та¬ко¬го на¬ха¬би я ще не зу¬ст¬рі¬ча¬ла. Ти сам звід¬ки?
-Та я вже й за¬був. Чи то з під Му¬ро¬ма, чи то з під Ря¬за¬ні-не пам’ятаю. Ме¬не ко¬лись ко¬би¬ла ко¬пи¬том да¬ла по ло¬бі і з то¬го ча¬су пам’ять від¬би¬ло май¬же зов¬сім. Стоя¬ли ми пол¬ком то¬ді бі¬ля Мо¬ск¬ви, а по¬тім нас сю¬ди в Хох¬лян¬дію на¬пра¬ви¬ли, щоб ви по¬мен¬ше тут бу¬зу роз¬во¬ди¬ли.
-Ти ди¬ви, який гра¬мот¬ний.-Ска¬за¬ла Они¬ська, яка вже при¬біг¬ла з за¬лу.-Як же в вас там жи¬ве¬ть¬ся в мос¬ка¬лів?-за¬пи¬та¬ла во¬на.
-По¬га¬но жи¬ве¬ть¬ся. В вас кра¬ще. В нас там жер¬ти ні¬чо¬го.
-А чо¬го ні¬чо¬го, мо¬же вій¬на в вас йде?-до¬пи¬ту¬ва¬лась во¬на да¬лі.
Мі¬тяй по¬чу¬хав по¬ти¬ли¬цю.
-Та не¬ма вій¬ни. То з по¬ля¬ка¬ми бу¬ло вою¬ва¬ли, так те сто ро¬ків на¬зад бу¬ло. А жер¬ти ні¬чо¬го. Ви тут ху¬до¬бу, пти¬цю , сви¬ней дер¬жи¬те, а в нас цьо¬го не¬має, а як¬що й є то,й то ли¬ше в де¬кот¬рих ба¬га¬ті¬їв.
-А чо¬го не дер¬жи¬те, мо¬же зем¬лі ма¬ло?-за¬пи¬та¬ла¬Фів¬ря.
-Де там ма¬ло, зем¬лі скіль¬ки, що від се¬ла до се¬ла по сто вер¬стов бу¬ває. А не дер¬жим, бо не за¬ве¬де¬но в нас це. Пра¬ді¬ди не дер¬жа¬ли, ді¬ди не дер¬жа¬ли, бать¬ки не за¬во¬ди¬ли й ми не дер¬жим. Бу¬ває ка¬пус¬ту й бу¬ряк са¬ди¬мо, та во¬ни не ро¬дять.
-А що ж ви їс¬те?
-Що при¬йде¬ть¬ся. Лі¬том ягід в лі¬сі пов¬но, осін¬ню гри¬би їмо, зи¬мою до¬ї¬дає¬мо те, що лі¬том і осін¬ню не з’їли, а вес¬ною пост.
-А чим же ви за¬ймає¬тесь, як¬що в вас ні ху¬до¬би, ні го¬ро¬ди¬ни.
-Та хтоз¬на, я й не пам’ятаю. Лі¬том з ягід бра¬гу ква¬си¬мо. Во¬но браж¬ки хиль¬неш, так від¬ра¬зу жит¬тя со¬лод¬ким бу¬де зда¬ва¬тись, а як тве¬ре¬зий, то гір¬ке во¬но те жит¬тя. Ви спи¬тає¬те, чо¬му я п’ю: Бо змал¬ку звик.
-А в вас, що й ді¬ти п’ють?
-Аяк¬же! Пі¬сля до¬рос¬лих до¬пи¬ва¬ють. Ді¬ти, як нап’ються, так від¬ра¬зу спа¬ти ля¬га¬ють, а ко¬ли тве¬ре¬зі, то шко¬ди біль¬ше роб¬лять. В нас всі п’ють від ма¬ло¬го до ве¬ли¬ко¬го.
-А від¬по¬чи¬ває¬те як?
-А от так і від¬по¬чи¬ває¬мо, ко¬ли бра¬гу п’ємо. По¬тім бу¬ває б’ємося один з од¬ним нав¬ку¬лач¬ки. Бу¬ває се¬ло з се¬лом, ко¬ли се¬ла по¬ряд стоть, а як¬що да¬ле¬ко, то са¬мі між со¬бою.
-А чо¬му ви б’єтесь?
-Так за¬ве¬де¬но. Щоб на дру¬гий день ми¬ро¬ву пи¬ти.
-Тоб¬то п’єте, щоб би¬тись, а б’єтесь, щоб пи¬ти.-ска¬за¬ла Они¬ська.
-Ага, точ¬но.-під¬твер¬див Мі¬тяй і хиль¬нув пря¬мо з ву¬зень¬ко¬го гор¬леч¬ка пу¬за¬тої пляш¬ки.-За¬то нам всім ве¬се¬ло жи¬ти, не те що вам тут в Хох¬лян¬дії.
-Ото ве¬се¬ло¬щі-хо¬ди¬ти з роз¬ква¬ше¬ною мор¬дою.-Мо¬ви¬ла Фе¬ська.-Не хо¬ті¬ла б, я так жи¬ти.
-Ну й ду¬ре¬па.-ска¬зав Мі¬тяй.-Ні¬чо¬го ви в жит¬ті тут на Хох¬лян¬дії не ро¬зу¬міє¬те. В вас не жит¬тя, а су¬ціль¬на ка¬тор¬га. То вою¬є¬те, то пра¬цює¬те, як про¬кля¬ті. Все до до¬му тяг¬не¬те, В зем¬лі, як кро¬ти риє¬тесь, щось са¬джає¬те й ха¬ти бі¬ли¬те та кві¬та¬ми роз¬ма¬льо¬вує¬те. На¬ві¬що? Не жит¬тя, а су¬ціль¬на ро¬бо¬та без пе¬ре¬ди¬ху. То¬ді на¬їджа¬ють та¬та¬ри і не¬ма ва¬ших кві¬то¬чок! Все од¬но в мо¬ги¬лу ні¬чо¬го не за¬бе¬реш. А ми жи¬ве¬мо не для то¬го, щоб ро¬би¬ти, а ро¬би¬мо ли¬ше то¬ді, ко¬ли нас за¬став¬ля¬ють і то в пів си¬ли, як вміє¬мо.
-Ти ме¬не ду¬ре¬пою не об¬зи¬вай, бо не чо¬ло¬вік ти ме¬ні, а не¬відь хто. Та й чо¬ло¬ві¬ком, як¬би був, то теж не да¬ла б об¬зи¬ва¬ти так! І жи¬ве¬те ви по тво¬їм сло¬вам гір¬ше ні¬ку¬ди, як зві¬рі. По твоє¬му ви¬хо¬дить, що пра¬цю¬ва¬ти не тре¬ба, а кра¬ще жеб¬ра¬ка¬ми жи¬ти.-сер¬ди¬то мо¬ви¬ла Фе¬ська.
-Яс¬но, що кра¬ще! Бо жеб¬рак швид¬ше до Цар¬ст¬ва Бо¬жо¬го вій¬де ніж ба¬га¬тий. От ми й жи¬вем для Цар¬ст¬ва Бо¬жо¬го.
-Але ж Бог лю¬ди¬ну зро¬бив з ро¬зу¬мом і ру¬ка¬ми, щоб во¬на ни¬ми щось ство¬рю¬ва¬ла.-за¬пе¬ре¬чи¬ла Они¬ська.
-Та отож! В вас в Хох¬лян¬дії баб роз¬пус¬ти¬ли, ви тут ду¬же ро¬зум¬ні пос¬та¬ва¬ли, а знає¬те чо¬го? Бо не б’ють вас. А в нас на Ря¬зян¬щи¬ні, ти ме¬ні б про та¬ке й не за¬їк¬ну¬лась, бо в нас ба¬ба ні¬хто! Ле¬д¬ве що і в око от¬ри¬мує, то¬му й язи¬ка за зу¬ба¬ми до¬б¬ре три¬має, то¬му, що бо чо¬ло¬ві¬ка бо¬їть¬ся.
-А чо¬ло¬вік хі¬ба, що дідь¬ко, що йо¬го боя¬тись тре¬ба?-за¬пи¬та¬ла Они¬ська.
-Чо¬ло¬вік для ба¬би в нас цар і бог. Що ска¬же, те й бу¬де.-ска¬зав Мі¬тяй і ви¬хи¬лив го¬ріл¬ку до ос¬тан¬ку. Рі¬ди¬на гуч¬но буль¬ка¬ла в ньо¬го в гор¬лян¬ці.
За¬па¬ну¬ва¬ла ти¬ша. Ку¬хар¬кам щось роз¬хо¬ті¬ло¬ся з ним роз¬мов¬ля¬ти, але Мі¬тяй, який був вже чи¬ма¬лень¬ко на¬під¬пит¬ку ба¬жав да¬лі по¬че¬са¬ти язи¬ка.
-Що за¬мовк¬ли! В вас по лю¬бо¬ві дів¬ки за¬між йдуть, а в нас не те, що дів¬ка, а й па¬ру¬бок же¬нить¬ся на то¬му, на ко¬го тять¬ка вка¬же. І су¬пер¬ечи¬ти ні¬хто не сміє!-ка¬зав він, але слу¬хач¬ки де¬мон¬ст¬ра¬тив¬но по¬від¬вер¬та¬лись і чис¬ти¬ли ско¬вор¬ди й жа¬ров¬ні. Мі¬тяю це не спо¬до¬ба¬лось. Він по¬гля¬нув вже до¬сить мут¬ним оком на пус¬ту пляш¬ку й хо¬тів вид¬но бу¬ло обу¬ри¬тись її зух¬ва¬лій по¬рож¬но¬сті, але вчас¬но сха¬ме¬нув¬ся і за¬мовк. Час ішов і на ньо¬го ні¬хто не звер¬тав ува¬ги. Він тро¬хи по¬че¬кав¬ши й зро¬зу¬мів¬ши , що но¬ву пляш¬ку пе¬ред ним так про¬сто не пос¬тав¬лять, як¬мо¬га  бла¬галь¬ні¬ше за¬пи¬тав:
-Гос¬по¬ди¬нюш¬ки, рід¬нень¬кі, не бу¬де в вас ще тріш¬ки го¬рі¬лоч¬ки?-плак¬си¬во про¬ка¬зав він і йо¬го го¬лос був на¬стіль¬ки жа¬ліс¬ли¬вим, що всі роз¬смія¬лись, роз¬ря¬див¬ши смі¬хом дея¬ку гні¬тю¬чість, яка бу¬ло за¬па¬ну¬ва¬ла.
-А мо¬же до¬сить вже пи¬ти? Тро¬хи ви¬пи¬ли й за пра¬цю по¬ра.-ска¬за¬ла Фів¬ря.
-А, що вам жаль? Во¬но ж не ва¬ше, а ха¬зяй¬ське.-не вга¬мо¬ву¬вав¬ся Мі¬тяй.
-То¬го, й до¬сить, бо не на¬ше.-від¬по¬ві¬ла Фе¬ська.-А як¬би й на¬ше, то й то¬ді б то¬бі не да¬ли, бо не за¬ро¬бив. Те¬бе сю¬ди нам в по¬міч при¬ста¬ви¬ли. Ми те¬бе по¬жа¬лі¬ли й го¬ріл¬ки пляш¬ку да¬ли, а то¬бі все ма¬ло.
-Не за¬чі¬пай йо¬го Фе¬ся, він і так на¬мо¬ре¬ний, бо ко¬ня¬кою сьо¬го¬дні вдень був.-всту¬пи¬ла¬ся Они¬ська за Мі¬тяя, який си¬дів в кут¬ку і ли¬ше гли¬пав буль¬ка¬ти¬ми очи¬ма то на од¬ну, то на дру¬гу слід¬кую¬чи за хо¬дом їх роз¬мо¬ви в на¬ді¬її по¬зи¬тив¬но¬го ре¬зуль¬та¬ту, що¬до го¬ріл¬ки. Але жін¬ки за¬мов¬ча¬ли і чу¬ти ли¬ше бу¬ло, як во¬ни да¬лі не¬зво¬руш¬но шкре¬буть ско¬вор¬ди. Мі¬тяй зро¬зу¬мів, що ні до чо¬го гар¬но¬го для ньо¬го во¬ни не до¬ба¬ла¬ка¬лись і зно¬ву пі¬шов на при¬ступ.
-Кра¬су¬ні мої, по¬жа¬лій¬те ме¬не бід¬но¬го і не¬щас¬но¬го. Од¬на від¬ра¬да в ме¬не в жит¬ті-го¬рі¬лоч¬ки ви¬пи¬ти. Будь¬те хоч ви ми¬ло¬серд¬ни¬ми, а Бог вам від¬дя¬чить.
Жін¬ки зно¬ву при¬йня¬ли йо¬го про¬мо¬ву сміш¬ком, а Фів¬ря ска¬за¬ла:
-Ти бач, якої за¬спі¬вав, не¬на¬че на па¬пер¬ті бі¬ля церк¬ви.
-Мо¬же по¬жа¬ліє¬мо йо¬го не¬щас¬но¬го. По¬ди¬віть¬ся, як він ди¬вить¬ся, не¬на¬че мій Сір¬ко на ков¬ба¬су.-по¬ча¬ла за¬сту¬па¬ти¬ся за Мі¬тяя Они¬ська.
-А й справ¬ді. Так бла¬галь¬но ди¬вить¬ся, що як¬що не да¬мо го¬ріл¬ки, то не¬на¬че мо¬же й вмер¬ти бі¬до¬лаш¬ний. Тре¬ба та¬ки да¬ти.- під¬три¬ма¬ла Фек¬ля.
Мі¬тяй по¬ба¬чив¬ши, що йо¬го спра¬ва йде до по¬зи¬тив¬ної для ньо¬го розв’язки ви¬рі¬шив при¬ско¬ри¬ти це ді¬ло.
-Ой прав¬да гос¬по¬ди¬нюш¬ки, чую пом¬ру без го¬рі¬лоч¬ки. Ду¬ша жа¬дає й стог¬не.
Они¬ська по¬кла¬ла тер¬ку в ско¬вор¬ду, яку чис¬ти¬ла, пі¬шла до ша¬фи й діс¬та¬ла ще од¬ну пляш¬ку й від¬кор¬ку¬вав¬ши на¬ли¬ла мут¬ної рі¬ди¬ни в ке¬лих. Са¬му пляш¬ку від¬ста¬ви¬ла під стіл.
-На ось бі¬до¬лаш¬ний, ви¬пий щоб не вмер¬ти. Ти вже й так п’яненький, ке¬ли¬ха то¬бі ви¬ста¬чить.-ска¬за¬ла во¬на й по¬да¬ла го¬ріл¬ку. Мі¬тяй швид¬ко з буль¬ко¬том ви¬хи¬лив ке¬лих і гуч¬но гик¬нув, так, що Фів¬ря, яка стоя¬ла по¬ряд, аж під¬ско¬чи¬ла, а по¬тім ти¬хо про¬ка¬за¬ла.
-Ну, й сви¬ня.
Мі¬тяй за¬до¬во¬ле¬но сів зно¬ву в ку¬ток і мовч¬ки спос¬те¬рі¬гав, як жін¬ки вправ¬ляю¬ть¬ся з ро¬бо¬тою. Они¬ська раз за ра¬зом бі¬га¬ла на го¬ру з та¬цею, но¬си¬ла на¬їд¬ки з ви¬пив¬кою й при¬но¬си¬ла пус¬тий по¬суд для мит¬тя. Жін¬ки ми¬ли й ви¬ти¬ра¬ли все на¬су¬хо ли¬ше зрід¬ка пе¬ре¬мов¬ляю¬чись між со¬бою. Хміль¬не при¬єм¬но вда¬ри¬ло Мі¬тяє¬ві в го¬ло¬ву і він лі¬ни¬во бла¬жен¬ст¬ву¬вав, але мов¬ча¬ти ско¬ро йо¬му на¬брид¬ло.
-Я ба¬чив, що тут є де¬кіль¬ка со¬бак бі¬ля зам¬ку. -ска¬зав він.
- Ну то, й що?-за¬пи¬та¬ла¬Фів¬ря.
-А те, що на¬ві¬що ви так ста¬рає¬тесь ми¬ти гле¬чи¬ки й та¬ріл¬ки, ко¬ли во¬ни б вам їх гар¬нень¬ко б ви¬ли¬за¬ли, ще й по¬дя¬ку¬ва¬ли.-від¬по¬вів він пов¬чаль¬ним го¬ло¬сом.
Всі обу¬ри¬лись.
-А ти б їв пі¬сля та¬ко¬го мит¬тя?-за¬пи¬та¬ла Фек¬ля.
-Аяк¬же.-не роз¬ду¬мую¬чи від¬по¬вів Мі¬тяй. -Я своє¬му пол¬ков¬ни¬ку, й со¬бі, по¬ки Мот¬рі не бу¬ло зав¬жди так та¬ріл¬ки мив.
-Во¬но й зро¬зу¬мі¬ло.-ти¬хо про¬ка¬за¬ла крив¬ля¬чись від оги¬ди Фів¬ря.-А хто це Мот¬ря, йо¬го жін¬ка?
-Та ні, од¬на ста¬ра жа¬діб¬на відь¬ма, зав¬жди від нас го¬ріл¬ку хо¬ває. Мій пол¬ков¬ник в неї пос¬тоя¬лець.
Зно¬ву за¬па¬ну¬ва¬ла на дея¬кий час мов¬чан¬ка по¬ки Мі¬тяй її не по¬ру¬шив.
-Кра¬су¬неч¬ки мої зо¬ло¬тень¬кі, будь¬те ми¬ло¬сти¬ви¬ми, дай¬те ще го¬рі¬лоч¬ки.
Але жін¬ки бу¬ли не¬при¬ступ¬ни¬ми і на¬від¬різ від¬мов¬ля¬лись йо¬му на¬ли¬ва¬ти.
-До¬сить вже з те¬бе, й так п’яний, скіль¬ки он го¬ріл¬ки ви¬буль¬кав.Біль¬ше не от¬ри¬ма¬єш.-ска¬за¬ла Они¬ська. Во¬на са¬ме бу¬ла на кух¬ні ра¬зом з всі¬ма.
Мі¬тяй скри¬вивсь, аж рап¬том, якась дум¬ка опа¬ну¬ва¬ла ним і він не¬на¬че при¬сми¬рів і скром¬но опус¬тив очі та¬єм¬но слід¬кую¬чи за ку¬хар¬ка¬ми з під ло¬ба. Они¬ська в чер¬го¬вий раз ви¬біг¬ла з яки¬мось гле¬чи¬ком на¬го¬ру, а Фів¬ря, яка бу¬ла най¬ближ¬че до ньо¬го ви¬йш¬ла в ко¬мо¬ру на¬бра¬ти ква¬ше¬ної ка¬пус¬ти в та¬ріл¬ку. Са¬ме то¬ді, Мі¬тяй зро¬бив стри¬бок під стіл, де стоя¬ла го¬ріл¬ка й схо¬пив¬ши обо¬ма ру¬ка¬ми не¬до¬пи¬ту пляш¬ку, ви¬хи¬лив її вміст так швид¬ко, що Фек¬ля, кот¬ра од¬на за¬ли¬ши¬лась на кух¬ні не від¬ра¬зу й зро¬зу¬мі¬ла, що тра¬пи¬лось.
Мі¬тяй по¬гли¬нув¬ши го¬ріл¬ку зно¬ву гуч¬но гик¬нув і від¬ки¬нув пляш¬ку в ку¬ток.
-Що ж це та¬ке! Без до¬зво¬лу все ви¬жлук¬тив і ска¬лок ще нам тут на¬ро¬биш!-обу¬ри¬лась Фів¬ря.
-Які скал¬ки ду¬ре¬па! Ва¬ша пляш¬ка на¬віть не роз¬би¬лась.- пре¬зир¬ли¬во від¬по¬вів він і від¬вер¬нувсь від неї. Та стоя¬ла з від¬кри¬тим ро¬том від зди¬ву¬ван¬ня, бо ще не ба¬чи¬ла та¬ко¬го на¬ха¬би й то¬му не мог¬ла ви¬мо¬ви¬ти ні сло¬ва. Тим ча¬сом на кух¬ню по¬вер¬ну¬лись реш¬та ку¬хо¬ва¬рок і Фів¬ря мовч¬ки кив¬ну¬ла на по¬рож¬ню пляш¬ку й на Мі¬тяя, який на¬ма¬гавсь на них не ди¬ви¬тись і пос¬тій¬но від¬вер¬тав по¬гляд.
-При¬грі¬ли на¬ха¬бу.-сер¬ди¬то про¬ка¬за¬ла Фек¬ля.
 Мі¬тяй мов¬чав, але ско¬ро хміль¬не до¬б¬ре вда¬ри¬ло по го¬ло¬ві і йо¬му ста¬ло знач¬но ве¬се¬лі¬ше.
-Чо¬го за¬жу¬ри¬ли¬ся кур¬ки? Да¬вай¬те за¬спі¬ває¬мо чи що? А ну по¬чи¬най¬те свою якусь хох¬ля¬цьку, я жах, як люб¬лю ва¬ші хох¬ля¬цькі піс¬ні.
Ті при¬зир¬ли¬во на ньо¬го гля¬ну¬ли й Фек¬ля ска¬за¬ла.
-Ти ди¬ви пів¬ник який зна¬йшов¬ся, ще й об¬зи¬ва¬є¬ть¬ся. Ой від¬чу¬ваю вле¬тить нам всім за те, що на¬пої¬ли цьо¬го дур¬ня.
Мі¬тяй сплю¬нув в ку¬ток і про¬ка¬зав.
-Ну не ба¬жає¬те ува¬жи¬ти, то¬ді я й сам спі¬ва¬ти мо¬жу, свою бу¬ду...-й про¬каш¬ляв¬шись по¬чав гор¬ла¬ни¬ти ши¬ро¬ко від¬крив¬ши ро¬та:

-Го¬ло¬ва моя как бу¬бен,
И по ней я час¬то б’ю!
Ай мо¬лод¬ка на кось буб¬лик,
Дай кра¬са¬ви¬ца мне руб¬лик,
Я пой¬ду его проп’ю!
Ай баш¬ка моя ду¬бо¬вая,
И судь¬ба моя хря¬но¬вая,
Как с пох¬ме¬лья не нап’юсь,
То пой¬ду и уто¬п¬люсь!

Жін¬ки по¬ба¬чив¬ши, що це доб¬ром не за¬кін¬чить¬ся швид¬ко ки¬ну¬лись до ньо¬го й схо¬пи¬ли йо¬го за ру¬ки. Фів¬ря що¬си¬ли впих¬ну¬ла пер¬шу, яка по¬па¬ла¬ся їй під ру¬ку бруд¬ну ган¬чір¬ку в ро¬та спі¬ва¬ка. Мі¬тяй не від¬ра¬зу зро¬зу¬мів, що тра¬пи¬лось, то¬му бу¬ло роз¬по¬чав піс¬ню з дру¬го¬го ку¬пле¬та, але зву¬ки, які ви¬хо¬ди¬ли на¬га¬ду¬ва¬ли му¬кан¬ня ко¬ро¬ви. Йо¬го про¬дов¬жу¬ва¬ли три¬ма¬ти за ру¬ки, а бо¬ро¬тись в ньо¬го не бу¬ло нія¬ко¬го ба¬жан¬ня. Він по¬чав бла¬галь¬но на них ди¬ви¬тись.
-Бу¬деш спі¬ва¬ти, зв’яжемо й до ко¬мо¬ри ки¬не¬мо!-при¬гро¬зи¬ла Фек¬ля. Мі¬тяй що¬си¬ли зно¬ву за¬му¬ги¬кав і за¬пе¬ре¬чли¬во за¬ма¬хав го¬ло¬вою.
-Ну ди¬вись! Біль¬ше не по¬жа¬ліє¬мо!-до¬ки¬ну¬ла по¬гроз Фів¬ря і Они¬ська ви¬тяг¬ну¬ла кляп з ро¬та.
Мі¬тяй си¬дів і не¬вдо¬во¬ле¬но мов¬чав. Жін¬ки зно¬ву зай¬ня¬ли¬ся гос¬по¬дар¬ст¬вом зрід¬ка пе¬ре¬мов¬ляю¬чись про своє, а йо¬му бу¬ло нуд¬но. Ви¬пи¬та го¬ріл¬ка ви¬ма¬га¬ла ве¬се¬ло¬щів. Пе¬ред ним з’явилась спи¬на Они¬ськи і Мі¬тяй ки¬нув оці¬нюю¬чий по¬гляд на її стан. По¬тім встав і пі¬ді¬йшов¬ши зза¬ду що¬си¬ли об¬хва¬тив її ру¬ка¬ми. Они¬ська го¬лос¬но за¬ве¬ре¬ща¬ла.
-Та, що ж це та¬ке ко¬їть¬ся, за що нам та¬ке на¬ка¬зан¬ня! –ви¬гук¬ну¬ла Фів¬ря і во¬ни з Фек¬лею ки¬ну¬лись до Они¬ськи на по¬міч, щоб її ви¬зво¬ли¬ти з цуп¬ких обій¬мів, але Мі¬тяй зче¬пив паль¬ці рук в тої на жи¬во¬ті і всі їх на¬ма¬ган¬ня вия¬ви¬ли¬ся мар¬ни¬ми. Они¬ська про¬дов¬жу¬ва¬ла ве¬ре¬ща¬ти і то¬ді Фів¬ря, щоб по¬кла¬сти цьо¬му край схо¬пи¬ла ско¬вор¬ду й що¬си¬ли вда¬ри¬ла нею Мі¬тяю по го¬ло¬ві. Мі¬тяй роз¬жав паль¬ці й ви¬пус¬тив¬ши свою жерт¬ву, по¬то¬чивсь на під¬ло¬гу.
-Що я на¬ро¬би¬ла!-з жа¬хом про¬мо¬ви¬ла Фів¬ря, -Ма¬буть вби¬ла цьо¬го дур¬ня!
Фек¬ля ки¬ну¬лась до ньо¬го й по¬ча¬ла вслу¬ха¬тись в ди¬хан¬ня.
-На¬че ди¬хає. Да¬вай¬те йо¬го від¬не¬се¬мо в ко¬мо¬ру, хай там від¬ле¬жить¬ся, бо як¬що тут йо¬го по¬ба¬чать, то нам всім не по¬здо¬ро¬вить¬ся.-ска¬за¬ла во¬на. Всі по¬го¬ди¬лись і  під¬хо¬пив¬ши під ру¬ки по¬во¬ло¬чи¬ли Мі¬тяя вниз до ко¬мо¬ри.
Ко¬мо¬рою слу¬жи¬ло тем¬не при¬мі¬щен¬ня, че¬рез яке ко¬лись був про¬хід до льо¬ху. Те¬пер, ко¬ли вхід до ньо¬го був за¬му¬ро¬ва¬ний, во¬но слу¬жи¬ло й за льох і за ко¬мо¬ру, ос¬кіль¬ки там зав¬жди бу¬ло про¬хо¬лод¬но, бо тяг¬ну¬ло від зем¬лі. Ве¬ли ту¬ди схо¬ди і ко¬ли жін¬ки во¬лок¬ли по ним Мі¬тяя, він всі їх пе¬ре¬ра¬хо¬ву¬вав сво¬їм за¬дом і від та¬кої ариф¬ме¬ти¬ки очу¬няв¬ся. Від¬крив¬ши очі, він від¬ра¬зу за¬пі¬лоз¬рив щось не¬лад¬не і що¬си¬ли смик¬нув¬ся ви¬рваю¬чись з рук ку¬хо¬ва¬рок. Ті не очі¬кую¬чи та¬ко¬го хо¬ду з йо¬го сто¬ро¬ни, бу¬ло ви¬пус¬ти¬ли свою жерт¬ву, але швид¬ко отя¬ми¬ли¬ся і зно¬ву схо¬пи¬ли ден¬щи¬ка, який про¬дов¬жу¬вав сми¬ка¬тись в різ¬ні бо¬ки.
-Ну й по¬мош¬нич¬ка нам на¬ді¬ли¬ли! –роз¬пач¬ли¬во ви¬гук¬ну¬ла Фів¬ря,-А ну при¬тих¬ни, бо ще по го¬ло¬ві от¬ри¬ма¬єш!-при¬гро¬зи¬ла во¬на Мі¬тяю. Той не¬на¬че за¬тих, аж рап¬том різ¬ко роз¬вер¬нувсь на бік, що¬си¬ли смик¬нув го¬ло¬вою і вп’явсь зу¬ба¬ми в сід¬ни¬цю Они¬ськи. Та зно¬ву не¬са¬мо¬ви¬то за¬ве¬ре¬ща¬ла, те¬пер вже не тіль¬ки від стра¬ху, а й від бо¬лю. Фів¬ря не дов¬го ду¬маю¬чи схо¬пи¬ла здо¬ро¬ве¬ний ма¬ко¬гін, який сто¬яв по¬ряд в кут¬ку при ма¬кіт¬рі і вда¬ри¬ла ден¬щи¬ка по го¬ло¬ві.
-На то¬бі ось!-ви¬гук¬ну¬ла во¬на до сво¬єї жерт¬ви. –Ін¬ше з ним не мож¬на, бо спа¬су від ньо¬го не бу¬де. Тре¬ба до¬б¬ре йо¬го зв’язати, бо при¬йде до тя¬ми і зно¬ву шко¬ди на¬ро¬бе.-ска¬за¬ла во¬на .Всі мов¬ча¬ли, Они¬ська ой¬ка¬ла і по¬ти¬ра¬ла уку¬ше¬не міс¬це.-А ти йди на го¬ру й при¬кла¬ди оцет до уку¬су. Хто зна мо¬же в ньо¬го сказ.-мо¬ви¬ла Фів¬ря до по¬тер¬пі¬лої і во¬ни з Фек¬лею по¬ча¬ли зв’язувати Мі¬тяя.

Роз¬діл VIII
В яко¬му йде¬ть¬ся про од¬ну над¬зви¬чай¬но жах¬ли¬ву іс¬то¬рію з пе¬ре¬верт¬ня¬ми й вам¬пі¬ра¬ми ча¬сів Пру¬ської кам¬па¬нії.

Тим ча¬сом бен¬кет був в роз¬па¬лі. Пі¬сля доб¬ро¬го за¬стіл¬ля, де гос¬тя¬ми бу¬ло вже чи¬ма¬ло ви¬пи¬то і з’їдено, па¬ні Оле¬на про¬го¬ло¬си¬ла:
-А те¬пер лю¬бі па¬ні та па¬но¬ве-про¬шу до тан¬ців.
В ту мить до за¬ли ввійш¬ли му¬зи¬ки, які до цьо¬го че¬ка¬ли зна¬ку гос¬по¬ди¬ні, кот¬ра че¬рез Они¬ську їм пе¬ре¬да¬ла, що на¬став час їм по¬ка¬зу¬ва¬ти на що во¬ни здат¬ні. Це бу¬ло троє чо¬ло¬ві¬ків, кож¬ний зі сво¬їм ін¬ст¬ру¬мен¬том. Крім то¬го в кут¬ку ще стоя¬ли кла¬ві¬кор¬ди, але по¬ки за ни¬ми ні¬хто не си¬дів. Па¬ні Оле¬на мог¬ла тро¬хи на них брень¬ка¬ти і ви¬рі¬ши¬ла своє  це вмін¬ня при¬бе¬рег¬ти на по¬тім. Гос¬ті з при¬єм¬ні¬стю по¬ча¬ли вста¬ва¬ти зза сто¬лу, бо вже тро¬хи за¬си¬ді¬ли¬ся, один ли¬ше від¬став¬ний ка¬пі¬тан тро¬хи за¬бур¬чав:
-Ні¬ко¬ли не при¬зна¬вав ці тан¬цюль¬ки і їх не вмів. Не вста¬ну, ме¬ні й тут до¬б¬ре.
Він си¬дів за сто¬лом, ди¬вив¬ся на то¬ва¬ри¬ст¬во, щед¬ро со¬бі раз по ра¬зу на¬ли¬вав і пив.
За¬гра¬ли му¬зи¬ки і всі роз¬ді¬лив¬шись на па¬ри по¬ча¬ли тан¬цю¬ва¬ти. Па¬ні Оле¬на ста¬ла в па¬рі з Вар¬фо¬ло¬мі¬єм Іва¬но¬ви¬чем.
-Пол¬ков¬ни¬ку,-за¬пи¬та¬ла¬во¬на, -Як ви тан¬цює¬те?
-Не ду¬же до¬б¬ре, лю¬ба па¬ні. Все знає¬те ми біль¬ше по вій¬сь¬ко¬вій спра¬ві і то¬му в ба¬та¬лі¬ях я роз¬би¬ра¬юсь знач¬но кра¬ще. Я біль¬ше звик до зву¬ку ка¬но¬на¬ди, чим до му¬зи¬ки.-від¬по¬вів він і при¬стук¬нув каб¬лу¬ка¬ми.
Тан¬ців¬ни¬ком пол¬ков¬ник був гір¬шим ніж опо¬ві¬да¬чем. По¬ки від¬тан¬цю¬ва¬ли кра¬ков’як, він від¬да¬вив сво¬ї¬ми чо¬бо¬та¬ми всі но¬ги з ким сто¬яв в па¬рі, а як по¬ча¬ла¬ся ма¬зур¬ка, то па¬ні Оле¬ні вже за¬хо¬ті¬лось, щоб тан¬ці швид¬ше за¬кін¬чи¬лись. Про¬те з на¬ступ¬но¬го тан¬цю, па¬ри мі¬ня¬ли¬ся парт¬не¬ра¬ми і кож¬на да¬ма ма¬ла мож¬ли¬вість під¬ста¬ви¬ти свою ніж¬ку під чо¬біт пол¬ков¬ни¬ка. На¬реш¬ті всі на¬тан¬цю¬вав¬шись вво¬лю і до¬б¬ре про¬тряс¬нув¬ши з’їдене за¬дихую¬чись зу¬пи¬ни¬лись, бо па¬ні Оле¬на хлоп¬нув¬ши в до¬ло¬ні зу¬пи¬ни¬ла му¬зик. Всі, крім ніг дам з яки¬ми мав мож¬ли¬вість по¬зна¬йо¬ми¬тись чо¬біт пол¬ков¬ни¬ка, бу¬ли за¬до¬во¬ле¬ні тан¬ця¬ми і то¬му ро¬би¬ли ком¬п¬лі¬мен¬ти гос¬по¬ди¬ні за вда¬лий ве¬чір. Па¬ні Оле¬на на за¬про¬шен¬ня под¬ру¬ги па¬ні Ге¬ле¬ни, ще тро¬хи по¬гра¬ла на кла¬ві¬кор¬дах, чим за¬ро¬би¬ла бурх¬ли¬ві оп¬ле¬ски від гос¬тей і Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич на¬віть став пе¬ред нею на од¬не ко¬лі¬но й по¬ці¬лу¬вав руч¬ку, щоб за¬гла¬ди¬ти кон¬фуз з від¬дав¬ле¬ни¬ми но¬га¬ми гос¬по¬ди¬ні.
-Бра¬во пол¬ков¬ник! Дос¬ко¬на¬ле па¬но¬ве!-ви¬гу¬ку¬вав зза сто¬лу від¬став¬ний ка¬пі¬тан див¬ля¬чись на цю сце¬ну і сам з со¬бою тос¬тую¬чись.
Під час тан¬ців Они¬ська швид¬ко та вправ¬но встиг¬ла за¬мі¬ни¬ти не¬до¬ї¬де¬ні та¬рі¬лі на но¬ві з сві¬жи¬ми стра¬ва¬ми.
-Лю¬бі гос¬ті, про¬шу за стіл.-ска¬за¬ла за¬до¬во¬ле¬но па¬ні Оле¬на, ко¬ли про¬яв емо¬цій на¬реш¬ті за¬тих.
Всі за¬люб¬ки зно¬ву по¬сі¬да¬ли за стіл і по¬ча¬ли пі¬сля тос¬ту в честь гос¬по¬ди¬ні зно¬ву їс¬ти й пи¬ти. Все то¬ва¬ри¬ст¬во бу¬ло над¬зви¬чай¬но за¬до¬во¬ле¬но гос¬тин¬ні¬стю па¬ні Оле¬ни і пан суд¬дя на¬віть ска¬зав до неї:
-Як до¬б¬ре лю¬ба па¬ні, що ви по¬се¬ли¬лись в нас. Ко¬лиш¬ній влас¬ник зам¬ку, пан граф, був не та¬ким гар¬ним су¬сі¬дом і ні¬ко¬ли ні¬ко¬го не за¬про¬шу¬вав.
Всі по¬го¬ди¬лись, а пан кра¬мар до¬ба¬вив:
-Там з ним, точ¬ні¬ше з йо¬го си¬ном ви¬йш¬ла, якась скан¬даль¬на іс¬то¬рія. Не¬на¬че він цей за¬мок про¬грав чи то на спір, чи то в кар¬ти.
Ця те¬ма бу¬ла не ду¬же зруч¬на па¬ні Оле¬ні, але її ви¬ру¬чив від¬став¬ний ка¬пі¬тан.
-Бра¬во!-рап¬том ви¬гук¬нув він,-Мо¬ло¬дість, є мо¬ло¬дість па¬но¬ве! Я сам пам’ятаю, ко¬ли ще в вій¬ську слу¬жив, за¬клав за карт¬ко¬ві бор¬ги бать¬ків¬сь¬ків¬ський має¬ток.
-Ну і що, ві¬ді¬гра¬лись ка¬пі¬тан?-за¬пи¬тав пан скарб¬ни¬чий, хо¬ча й знав від¬по¬відь. У ка¬пі¬та¬на крім пен¬сії ні¬чо¬го не бу¬ло, він всю її про¬пи¬вав, а ос¬кіль¬ки все та¬ки сам був не¬на¬че з дво¬рян, то й був по хо¬ду за¬про¬ше¬ний в гос¬ті в за¬мок вви¬ду не¬дос¬та¬чі се¬ред су¬сі¬дів па¬ні Оле¬ни осіб, які ма¬ли  б хоч тріш¬ки ні¬би¬то бла¬кит¬ної кро¬ві міс¬теч¬ко¬во¬го роз¬ли¬ву.
-Який там... За¬бра¬ли за бор¬ги па¬но¬ве, а по¬тім вия¬ви¬лось, що той по¬ру¬чик ко¬ри¬сту¬вав¬ся кра¬п¬ле¬ни¬ми кар¬та¬ми, та бу¬ло вже піз¬но, бо він за¬стре¬лив¬ся.
-А має¬ток?-за¬пи¬та¬ла¬па¬ні Ге¬ле¬на.
-А має¬ток він встиг шви¬день¬ко про¬да¬ти, а гро¬ші так за¬хо¬вав, що їх до сих пір ні¬хто не зна¬йде.
-Чо¬му ж то¬ді він за¬стре¬лив¬ся, ко¬ли мав гро¬ші?-до¬пи¬ту¬ва¬ла¬ся па¬ні Ге¬ле¬на.
-Вій¬сь¬ко¬ва честь па¬ні, вій¬сь¬ко¬ва честь. Та й як¬би він не за¬стре¬лив¬ся, йо¬го б в пол¬ку й так би кан¬чу¬ка¬ми за¬ду¬ши¬ли, бо він ба¬га¬тьох офі¬це¬рів стат¬ки по віт¬ру пус¬тив сво¬їм шах¬рай¬ст¬вом.
На мить за¬па¬ну¬ва¬ла ти¬ша, яку по¬ру¬ши¬ла па¬ні суд¬ди¬ха.
-Ка¬жуть, що той граф, ко¬лиш¬ній влас¬ник цьо¬го зам¬ку, не¬на¬че з глуз¬ду з’їхав, а йо¬го син по¬ві¬сив¬ся.
-Бре¬шуть.-ска¬за¬ла па¬ні скарб¬ни¬ча.-Жи¬ві во¬ни, хоч і жеб¬ра¬ка¬ми пос¬та¬ва¬ли. Ще вес¬ною во¬ни в Кри¬син¬чи¬хи в міс¬ті кім¬на¬ту най¬ма¬ли. Не кім¬на¬ту, а так, на го¬ри¬щі ку¬ток.
Від¬став¬ний ка¬пі¬тан гуч¬но про¬каш¬ляв¬ся, бо сам дав¬но вже жив в та¬ких са¬мих умо¬вах і то¬му ска¬зав со¬бі на¬ли¬ваю¬чи:
-Да¬вай¬те вип’ємо за гос¬по¬ди¬ню зам¬ку і за цей за¬мок, щоб во¬на в ньо¬му жи¬ла дов¬го й щас¬ли¬во!
Всі під¬тр¬и¬¬ма¬ли цей тост, а пі¬сля то¬го, як ви¬пи¬ли, па¬ні скарб¬ни¬ча ска¬за¬ла:
-Ка¬жуть, що з цим зам¬ком ви¬йш¬ла якась та¬єм¬ни¬ча іс¬то¬рія. Ко¬лись, ще до Хмель¬ни¬цько¬го йо¬го по¬бу¬ду¬вав якийсь шлях¬тич, а по¬тім йо¬го бід¬но¬го, йо¬го ж та¬ки влас¬ні хо¬ло¬пи за¬му¬ру¬ва¬ли в сті¬нах цьо¬го зам¬ку.
-Який жах!-ви¬гук¬ну¬ла па¬ні Ге¬ле¬на.
-Та він сам на те по¬го¬див¬ся. Пі¬сля то¬го ка¬за¬ли, що йо¬го при¬вид бро¬дить по зам¬ку.
-Див¬не ба¬жан¬ня...-ска¬за¬ла па¬ні Оле¬на.-Ви та¬кі жа¬хіт¬тя роз¬по¬ві¬дає¬те... Про¬те я са¬ма люб¬лю всі¬ля¬кі та¬єм¬ни¬чо¬сті і страш¬ні іс¬то¬рії. Пол¬ков¬ни¬ку,-звер¬ну¬лась во¬на до Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬но¬ви¬ча,-Ви ча¬сом не знає¬те, яко¬їсь та¬кої ці¬ка¬вої іс¬то¬рії, адже ви та¬кий гар¬ний опо¬ві¬дач...
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич з го¬тов¬ні¬стю від¬по¬вів:
-Чо¬му ж не знаю па¬но¬ве, знаю. Зі мною са¬мим бу¬ла од¬на та¬ка див¬на іс¬то¬рія під час пру¬ської вій¬ни.
Всі на¬пе¬ре¬бій по¬ча¬ли вмов¬ля¬ти пол¬ков¬ни¬ка роз¬по¬віс¬ти цю іс¬то¬рію і пол¬ков¬ник уле¬ще¬ний за¬галь¬ною ува¬гою роз¬по¬чав:
-Під час ми¬ну¬лої кам¬па¬нії, ко¬ли, ко¬ли на¬ші вій¬ська під го¬ло¬ву¬ван¬ням бра¬во¬го ге¬не¬рал-ма¬йо¬ра Тот¬ле¬бе¬на зай¬ня¬ли Бер¬лін, я са¬ме то¬ді був йо¬го ад’ютантом. Якось го¬лов¬но¬ко¬ман¬ду¬вач ме¬не під¬зи¬ває до се¬бе ін¬ког¬ні¬то й вру¬чає па¬кет з на¬ка¬зом дос¬та¬ви¬ти йо¬го в став¬ку на¬ших со¬юз¬ни¬ків ав¬ст¬рій¬ців, ге¬не¬ра¬лу Да¬ву¬ну осо¬би¬сто в ру¬ки.
-Слу¬хай сю¬ди, Вар¬ф¬о¬¬ло¬мій Іва¬но¬вич, го¬луб¬чи¬ку ти мій рід¬нень¬кий. Візь¬ми ба¬теч¬ко роз’їзд дра¬гун і шви¬день¬ко ска¬кай на пів¬день, в по¬шу¬ках со¬юз¬ни¬ків ав¬ст¬рій¬ців, бо во¬ни десь на¬чеб¬то там сто¬ять, як до¬по¬ві¬дає роз¬від¬ка. Знай¬ди тих чор¬то¬вих ав¬ст¬рі¬як і пе¬ре¬дай па¬кет ге¬не¬ра¬лу Да¬ву¬ну. Там дов¬го не ба¬рись, а з від¬по¬від¬дю ми¬гом на¬зад до ме¬не в штаб з па¬ке¬том-с. -ска¬зав ме¬ні Тот¬ле¬бен і я по¬чав від¬ра¬зу ж ви¬ко¬ну¬ва¬ти йо¬го до¬ру¬чен¬ня.
 Взяв¬ши за¬гін верш¬ни¬ків ми пос¬ка¬ка¬ли на пів¬день, але от бі¬да-ні¬хто тих ав¬ст¬рій¬ців ні¬де не ба¬чив і то¬му за кіль¬ка днів ми дос¬ка¬ка¬ли аж до Су¬дет¬ських гір. Там в не¬ве¬ли¬ко¬му сіль¬ці ста¬ли на пос¬тій і від¬по¬чи¬нок в не¬ве¬лич¬кій кор¬чмі. За¬ка¬за¬ли до¬б¬ру ве¬че¬рю з ви¬пив¬кою і по¬ча¬ли від¬по¬чи¬ва¬ти, як рап¬том в кор¬чму за¬хо¬дять прус¬са¬ки. Вия¬ви¬лось, що це ад’ютант Фрід¬рі¬ха теж їхав з за¬го¬ном до їх¬ніх со¬юз¬ни¬ків з па¬ке¬том і во¬ни теж за¬блу¬ка¬ли. Тре¬ба ж та¬ко¬му тра¬пи¬тись, що ми, ко¬ле¬ги по не¬щас¬тю, але й во¬ро¬ги по тій кам¬па¬нії зу¬ст¬рі¬лись са¬ме в од¬ній кор¬чмі. За¬був¬ши спо¬чат¬ку про по¬лі¬ти¬ку і вій¬ну, ми ціл¬ком друж¬ньо з’їли спіль¬но ба¬ран¬чи¬ка й ви¬пи¬ли з ві¬дер¬це ви¬на. Але са¬мі ро¬зу¬міє¬те, хміль вда¬рив в го¬ло¬ву і я на¬віть не пам’ятаю, хто пер¬ший роз¬по¬чав смія¬тись з прус¬са¬ків са¬ме з при¬во¬ду їх¬ніх то¬діш¬ніх по¬ра¬зок. Мож¬ли¬во це був я і ось так з від¬по¬чин¬ка ви¬йшов чи¬ма¬лень¬кий шар¬мюн¬цель з мор¬до¬бо¬єм. В тій міс¬ци¬ні не ду¬же по¬люб¬ля¬ли на¬ших во¬ро¬гів, втім як і нас, але ос¬кіль¬ки з пру¬са¬ка¬ми во¬ни спіл¬ку¬ва¬лись час¬ті¬ше і ма¬буть та¬ки бу¬ли не зов¬сім в за¬хва¬ті від то¬го спіл¬ку¬ван¬ня, то до¬б¬ре та¬ки до¬по¬мог¬ли лу¬па¬си¬ти тих не¬щас¬них. Їх товк¬ли так, що ско¬ро їх¬ній ка¬пі¬тан, кот¬рий був в них за стар¬шо¬го по¬про¬сив по¬ща¬ди. Більш ве¬ли¬ко¬душ¬ні¬ших, чим наш брат зви¬чай¬но не знай¬ти у всій Єв¬ро¬пі і ско¬ро, взяв¬ши сло¬во, що той ка¬пі¬тан за¬пла¬тить за на¬шу ви¬пив¬ку, ми зно¬ву ве¬се¬ло про¬во¬ди¬ли час за ке¬ли¬ха¬ми, не¬на¬че зов¬сім й не во¬ро¬ги. По ча¬сі діс¬та¬ли кар¬ти і роз¬по¬ча¬ли гра¬ти на гро¬ші. Пру¬ський ка¬пі¬тан був про¬йди¬світ ще той і ви¬грав в ме¬не все, що бу¬ло.
 Тим ча¬сом до нас під¬сів ха¬зя¬їн, один бо¬гем¬ський ні¬мець на прі¬зви¬ще Кляйн¬швай¬не і по¬чав роз¬по¬ві¬да¬ти всі¬ля¬кі не¬би¬ли¬ці. Він був вже знач¬но на¬під¬пит¬ку і йо¬му хо¬ті¬ло¬ся по¬че¬са¬ти сво¬го язи¬ка, а ми як¬раз вия¬ви¬ли¬ся для ньо¬го віль¬ни¬ми ву¬ха¬ми.
-Є тут не¬по¬да¬лік роз¬вал¬ля од¬но¬го зам¬ку. Ка¬жуть, що на пов¬ний мі¬сяць ста¬рі гос¬по¬да¬рі ви¬ла¬зять з мо¬гил і шу¬ка¬ють се¬ред за¬блу¬кав¬ших по¬до¬рож¬ніх со¬бі жерт¬ву. Там ко¬лись по¬хо¬ва¬ли од¬ну кра¬су¬ню на прі¬зви¬ще Аг¬неш¬ка, так от во¬на зу¬ст¬рі¬чає яко¬гось та¬ко¬го за¬блу¬кав¬шо¬го мо¬ло¬ди¬ка і ве¬де в за¬мок, а то¬му дур¬ни¬ку зда¬є¬ть¬ся, що там не роз¬вал¬ля, а пиш¬ний, ба¬га¬тий за¬мок з гос¬тя¬ми. От тіль¬ки гос¬ті всі ті- упи¬рі та вов¬ку¬ла¬ки, а ос¬кіль¬ки той віс¬люк ні про що не здо¬га¬ду¬є¬ть¬ся, то ро¬зі¬гру¬ють ко¬ме¬дію на¬че в них бал, а на¬справ¬ді всі во¬ни вже дав¬но мерт¬ві. Той дур¬ник на те ве¬де¬ть¬ся, й гу¬ляє на пов¬ну. Та ось пе¬ред сві¬тан¬ком всі гос¬ті рап¬том пе¬ре¬тво¬рю¬ю¬ть¬ся на справж¬ніх упи¬рів, кот¬рі по три¬ста літ в мо¬ги¬лі про¬ле¬жа¬ли й звич¬но дол¬бре зго¬лод¬ні¬ли за той час. Всі во¬ни на¬ки¬ду¬ю¬ть¬ся на бід¬ну жерт¬ву і п’ють її кров...
-Ой, гос¬по¬ди!-ви¬гук¬ну¬ла зі стра¬ху па¬ні скарб¬ни¬ча.-Ви та¬кі жа¬хіт¬тя роз¬по¬ві¬дає¬те, що ма¬буть і не за¬сну сьо¬го¬дні.
-Лю¬бонь¬ка,-ска¬зав пан скарб¬ни¬чий жін¬ці.-Це всьо¬го ли¬ше ні¬мець бай¬ку роз¬по¬ві¬дав, не бій¬ся, бо та¬ко¬го не бу¬ває.
-Як ба¬жає¬те па¬ні. Я мо¬жу й при¬пи¬ни¬ти свою роз¬по¬відь.-ска¬зав Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич, але всіх над¬зви¬чай¬но за¬ці¬ка¬ви¬ла роз¬по¬відь пол¬ков¬ни¬ка і гос¬ті з гос¬по¬ди¬нею по¬ча¬ли вмов¬ля¬ти йо¬го про¬дов¬жу¬ва¬ти своє опо¬ві¬дан¬ня. Пол¬ков¬ни¬ка не пот¬ріб¬но бу¬ло дов¬го вмов¬ля¬ти і він про¬дов¬жив:
-Так, от Кляйн¬швай¬не да¬лі й роз¬по¬ві¬дає: «Пі¬сля то¬го, як ті упи¬рі та вов¬ку¬ла¬ки нап’ються йо¬го кро¬ві, той не¬щас¬ний пе¬ре¬тво¬рю¬є¬ть¬ся на та¬ко¬го са¬мо¬го вов¬ку¬ла¬ку і вже з сво¬ї¬ми но¬ви¬ми дру¬зя¬ми че¬кає на на¬ступ¬ний пов¬ний мі¬сяць но¬вої сві¬жи¬ни...»
Ми слу¬ха¬ли ха¬зя¬ї¬на й пос¬мію¬ва¬лись з йо¬го роз¬по¬ві¬ді, бо за¬над¬то фан¬та¬стич¬ною во¬на бу¬ла.
-Не¬би¬ли¬ці. -ска¬зав я йо¬му, а той Клян¬швай¬не ме¬ні й від¬по¬ві¬дає:
-Як¬би бу¬ли не¬би¬ли¬ці, то мі¬сяць на¬зад не про¬пав би один бо¬гем¬ський ба¬рон, який на спір ви¬рі¬шив в пов¬ний мі¬сяць за¬но¬чу¬ва¬ти на роз¬ва¬ли¬нах. Пі¬сля то¬го тіль¬ки йо¬го й ба¬чи¬ли. Вид¬но вов¬ку¬ла¬ки за¬гриз¬ли. До ре¬чі сьо¬го¬дні са¬ме пов¬ний мі¬сяць. -ска¬зав він, але ми ли¬ше на ті сло¬ва за¬смія¬лись й про¬дов¬жу¬ва¬ли гра¬ти да¬лі.
-Ще ка¬жуть, що як¬що о тре¬тій на дру¬гу ніч пі¬сля пов¬ні про¬ка¬за¬ти тим вов¬ку¬ла¬кам ча¬рів¬ні сло¬ва, то во¬ни від¬ра¬зу ж пе¬ре¬тво¬рю¬ть¬ся на по¬рох і біль¬ше ні¬ко¬ли ні¬ко¬му не бу¬дуть до¬са¬ж¬да¬ти, але та¬ко¬го смі¬лив¬ця ще не бу¬ло.-вів сво¬єї вже дос¬тить п’яненький ха¬зя¬їн. Ми ли¬ше пос¬мію¬ва¬лись, але ос¬кіль¬ки йо¬го роз¬по¬відь бу¬ла до¬сить ку¬мед¬ною, то вдаю¬чи, що всім бай¬кам йо¬го по¬ві¬ри¬ли, я за¬пи¬тав:
-Ну і що ж то за ча¬рів¬ні сло¬ва?
Кляйн¬швай¬не на¬пус¬тив на се¬бе по¬важ¬но¬го ви¬гля¬ду і не¬на¬че пе¬ре¬даю¬чи ме¬ні важ¬ли¬ву та¬єм¬ни¬цю, на¬хи¬ливсь і про¬ше¬по¬тів:
-Рів¬но, як проб’є тре¬тя го¬ди¬на но¬чі, тре¬ба ви¬бра¬тись на якусь ви¬со¬чи¬ну, щоб упи¬рі не діс¬та¬ли і чо¬ти¬ри ра¬зи про¬кри¬ча¬ти на всі сто¬ро¬ни сві¬ту та¬кі сло¬ва: «Драб¬ле, сраб¬ле, трах!» Пі¬сля цьо¬го вся та не¬чисть оці¬пе¬ніє і її тре¬ба шви¬день¬ко по¬бриз¬ка¬ти св’ятою во¬дою за¬пихую¬чи кож¬но¬му упи¬ру до ро¬та час¬ни¬чи¬ну, бо всім ві¬до¬мо, як во¬ни бо¬ять¬ся час¬ни¬ка. Всім цим не¬об¬хід¬но за¬пас¬тись за¬зда¬ле¬гідь, крім то¬го не¬об¬хід¬но при со¬бі та¬кож ма¬ти сріб¬ний хрест, сріб¬ні ку¬лі за¬ря¬дже¬ні в піс¬т¬о¬лях й гос¬трі оси¬ко¬ві кіл¬ки. Най¬кра¬ще про¬ти всьо¬го то¬го до¬по¬ма¬гає ли¬ше сріб¬ло.
-А кіл¬ки на¬ві¬що? -за¬пи¬тав я в то¬го ба¬зі¬ка¬ла.
-Тре¬ба по¬тім їх по¬вга¬ня¬ти тим вов¬ку¬ла¬кам кож¬но¬му в сер¬це, щоб во¬ни біль¬ше по но¬чам не вста¬ва¬ли і нор¬маль¬них доб¬ро¬по¬ряд¬них гро¬ма¬дян не ля¬ка¬ли.-по¬яс¬нив ме¬ні ха¬зя¬їн кор¬чми.
Тим ча¬сом, я як вже ка¬зав між ді¬лом пов¬ні¬стю про¬грав¬ся в кар¬ти своє¬му во¬ро¬го¬ві по тій кам¬па¬ні¬її і зіз¬на¬юсь від¬вер¬то вже тро¬хи жал¬ку¬вав, що то¬ді під час бій¬ки йо¬го по¬жа¬лів. Най би пру¬са¬ки кра¬ще за¬ли¬ша¬ли¬ся б з на¬би¬ти¬ми мор¬да¬ми, а я при гро¬шах. Са¬ме то¬ді я про¬гра¬вав свої дзи¬га¬рі, кот¬рі бу¬ли ду¬же кош¬тов¬ни¬ми і які ме¬ні по¬да¬ру¬ва¬ла са¬ма ім¬пе¬рат¬ри¬ця. Як ви ро¬зу¬міє¬те, тре¬ба бу¬ло знай¬ти ви¬хід з то¬го скрут¬но¬го ста¬но¬ви¬ща і щоб вря¬ту¬ва¬ти дзи¬га¬рі, я за¬про¬по¬ну¬вав но¬ве па¬рі прусь¬ко¬му ка¬пі¬та¬ну:
-Ос¬кіль¬ки гро¬шей в ме¬не вже не за¬ли¬ши¬лось, то грає¬мо на ніч в зам¬ку. Як¬що я про¬граю, то про¬во¬джу ніч на тих роз¬ва¬ли¬нах, як¬що ви, то по¬вер¬тає¬те ме¬ні дзи¬га¬рі з всі¬ма про¬гра¬ни¬ми мною грі¬ши¬ма, і ми роз¬ста¬єм¬ся дру¬зя¬ми. -ска¬зав я.
Ос¬кіль¬ки той ка¬пі¬тан влас¬не ні¬чо¬го сво¬го не про¬гра¬вав, а по¬гра¬ти ще ду¬же хо¬тів, то йо¬му ні¬чо¬го не за¬ли¬ша¬ло¬ся, як від¬ра¬зу по¬го¬ди¬тись на мою умо¬ву. Ук¬лав¬ши па¬рі, роз¬да¬ли кар¬ти й про¬дов¬жи¬ли гру. Про¬те то був не мій день. Як не хо¬ті¬ло¬ся ме¬ні без¬глуз¬до мерз¬ну¬ти на роз¬ва¬ли¬нах, але я зно¬ву про¬грав. То¬му швид¬ко зі¬брав¬шись, я пе¬ре¬дав на всяк ви¬па¬док па¬кет од¬но¬му по¬ру¬чи¬ку з мо¬го ес¬кор¬ту і взяв¬ши пляш¬ку доб¬ро¬го ви¬на,  ви¬ї¬хав по до¬ро¬зі в на¬прям¬ку тих роз¬ва¬лин на які вка¬зав ха¬зя¬їн кор¬чми. Міс¬ци¬на бу¬ла го¬ри¬ста, по¬рос¬ла лі¬сом, але Мі¬сяць сві¬тив в пов¬ні і бу¬ло до¬сить не¬по¬га¬но вид¬но, бо йо¬го світ¬ло про¬би¬ва¬лось че¬рез гіл¬ки де¬рев на до¬ро¬гу. До міс¬ця мо¬го ніч¬лі¬гу по роз¬по¬ві¬ді то¬го Кляйн¬швай¬не бу¬ло вер¬стов з п’ять, че¬рез три вер¬сти по¬ви¬нен був бу¬ти по¬во¬рот з до¬ро¬ги на¬лі¬во че¬рез лож¬би¬ну, яка гус¬то по¬рос¬ла лі¬сом до ур¬ви¬ща, на яко¬му й сто¬яв ко¬лись той за¬мок. Я спо¬чат¬ку бу¬ло хо¬тів ту¬ди діб¬ра¬тись і ви¬ко¬на¬ти па¬рі, але ос¬кіль¬ки не ві¬рив в ті всі¬ля¬кі не¬би¬ли¬ці, то ціл¬ком тве¬ре¬зо ви¬рі¬шив, що не бу¬де різ¬ни¬ці, де я влас¬не про¬ве¬ду ніч, бо ні¬хто ме¬не не кон¬тро¬лю¬ва¬ти¬ме. Та й крім то¬го я був ду¬же злий на то¬го прусь¬ко¬го ка¬пі¬та¬на, який обіб¬рав ме¬не до нит¬ки. «Ось так і ро¬би доб¬ро ближ¬ньо¬му своє¬му.»-ду¬мав я,-«Кра¬ще вже б бу¬ло, аби він за¬ли¬шив¬ся з роз¬ква¬ше¬ною пи¬кою, а я при гро¬шах.» Але па¬рі є па¬рі і я про¬ска¬кав¬ши зо дві вер¬сти, звер¬нув з до¬ро¬ги на уз¬біч¬чя і прип¬нув¬ши ко¬ня, зна¬йшов міс¬ци¬ну сво¬го ніч¬лі¬гу в не¬по¬га¬ній га¬ля¬вин¬ці, яка по¬рос¬ла мо¬хом. Зі мною бу¬ла те¬п¬ла вов¬ня¬на на¬кид¬ка і від¬пив¬ши ви¬на, я бу¬ло вже за¬гор¬нув¬ся в неї, як по¬чув зву¬ки екі¬па¬жу, який їхав по тій до¬ро¬зі.  Та ка¬ре¬та са¬ме зу¬пи¬ни¬лась на¬впро¬ти мо¬єї га¬ля¬ви¬ни і ку¬чер щось пі¬шов до ко¬ней, як рап¬том двер¬ця¬та ка¬ре¬ти від¬чи¬ни¬лись і ча¬рів¬ний жі¬но¬чий го¬ло¬со¬чок про¬ка¬зав:
-Ну що там та¬ке Карл?
 «Та¬кий ча¬рів¬ний го¬ло¬со¬чок має на¬ле¬жа¬ти не менш ча¬рів¬ній йо¬го гос¬по¬ди¬ні»-по¬ду¬мав я і ви¬рі¬шив по¬ди¬ви¬тись на по¬до¬рож¬ніх. Ку¬чер са¬ме по¬прав¬ляв уп¬ряж і від¬по¬вів:
-За¬раз, за¬раз па¬ні Аг¬неш¬ко, ко¬ні роз¬су¬по¬ни¬лись. За¬раз шви¬день¬ко все по¬прав¬лю і по¬ї¬де¬мо, бла¬го не да¬ле¬ко вже.
 Я тим ча¬сом пі¬ді¬йшов ближ¬че і був не роз¬ча¬ро¬ва¬ний в сво¬їх на¬ді¬ях, бо та¬ко¬го гар¬нень¬ко¬го лич¬ка, яке ви¬гля¬ду¬ва¬ло з ка¬ре¬ти, вже дав¬но не зу¬ст¬рі¬чав. Тре¬ба бу¬ло знай¬ти при¬від для зна¬йом¬ст¬ва, але ча¬су на роз¬ду¬ми не бу¬ло і ви¬сту¬пив¬ши на¬пе¬ред в мі¬сяч¬не світ¬ло, я по¬кло¬нив¬ся й ска¬зав:
-Пре¬крас¬на па¬ні, я весь до ва¬ших пос¬луг.
 Я бо¬яв¬ся, що мо¬жу її на¬ля¬ка¬ти, але на щас¬тя цьо¬го не тра¬пи¬лось і во¬на оки¬нув¬ши ме¬не за¬ці¬кав¬ле¬ним по¬гля¬дом за¬пи¬та¬ла:
-А ви хто та¬кі бу¬де¬те?
 Я пред¬ста¬вив¬ся і во¬на ме¬ні ска¬за¬ла:
-Пра¬во, на¬віть не знаю, чим ви нам до¬по¬мо¬же¬те. А що ви пан вій¬сь¬ко¬вий ро¬би¬те в лі¬сі один?
 Я ви¬га¬дав іс¬то¬рію про те, що від¬став від сво¬го за¬го¬ну, за¬блу¬кав і шу¬каю де б йо¬го пе¬ре¬но¬чу¬ва¬ти.
-То¬ді, я вам мо¬жу до¬по¬мог¬ти. -ска¬за¬ла во¬на.-Са¬ме за¬раз я їду до дядь¬ка по ма¬те¬рин¬ській лі¬нії ба¬ро¬на Збру¬че¬ка в гос¬ті, але по до¬ро¬зі на¬ша ка¬ре¬та зла¬ма¬ла¬ся і то¬му тріш¬ки спіз¬ню¬юсь. До ре¬чі в ба¬ро¬на сьо¬го¬дні бал їз при¬во¬ду йо¬го за¬ру¬чин. Мій дядь¬ко вже три ро¬ки, як вді¬вець і от на¬реш¬ті, йо¬го сер¬це зай¬ня¬ла од¬на  поль¬ська гра¬фи¬ня. Як¬що ви по¬го¬ди¬тесь ме¬не су¬про¬во¬джу¬ва¬ти, то про¬бле¬ма з ніч¬лі¬гом від¬па¬де й крім то¬го всім в зам¬ку бу¬де ці¬ка¬во зу¬ст¬рі¬тись з бо¬йо¬вим офі¬це¬ром ро¬сій¬ської ар¬мії.
 Я був уле¬ще¬ний її за¬про¬шен¬ням і прив’завши свою ко¬би¬лу до екі¬па¬жу зза¬ду, сам за¬ліз до гра¬фи¬ні в ка¬ре¬ту. Тим ча¬сом її ку¬чер Карл пов¬ні¬стю ро¬зі¬брав¬ся з прив’язю і ми по¬ї¬ха¬ли. Всю до¬ро¬гу, я роз¬си¬пав¬ся в ком¬п¬лі¬мен¬тах з при¬во¬ду кра¬си сво¬єї по¬пут¬ни¬ці, що над¬зви¬чай¬но їй по¬до¬ба¬ло¬ся, а сам був за¬до¬во¬ле¬ний тим, що ме¬ні ви¬па¬де не¬по¬га¬но про¬вес¬ти час за¬мість без¬глуз¬дої но¬чі в лі¬сі. Їха¬ли ми не¬дов¬го, до¬ро¬га йшла по го¬рах, які гус¬то по¬рос¬ли лі¬сом. Ско¬ро ми під’їхали до зам¬ко¬вих во¬ріт і нас зу¬ст¬рі¬ли гай¬ду¬ки ба¬ро¬на.
Бал був у роз¬па¬лі. Звер¬ху до¬но¬си¬ла¬ся му¬зи¬ка і по кіль¬ко¬сті ка¬рет на по¬двір’ї, мож¬на бу¬ло ви¬зна¬чи¬ти, що гос¬тей в зам¬ку чи¬ма¬лень¬ко. Я бу¬ло зга¬дав роз¬по¬відь ха¬зя¬ї¬на кор¬чми Кляйн¬швай¬на, адже ба¬га¬то чо¬го схо¬ди¬лось. І ім’я мо¬єї пре¬крас¬ної не¬зна¬йом¬ки і за¬мок і бал і пов¬ний мі¬сяць, але всі жа¬хіт¬тя від¬хо¬ди¬ли на¬зад, ко¬ли я ба¬чив її об¬лич¬чя і ве¬се¬лість за¬про¬ше¬них гос¬тей. Ко¬ли ми війш¬ли в за¬лу, де про¬хо¬див бал, до нас пі¬ді¬йшов дядь¬ко Аг¬неш¬ки-ба¬рон Збру¬чек з сво¬єю на¬ре¬че¬ною гра¬фи¬нею Ельж¬бет¬тою, яка дійс¬но зди¬ву¬ва¬ла ме¬не сво¬єю кра¬сою і я ска¬жу вам, що ста¬рий ба¬рон вид¬но був за¬ли¬цяль¬ник ще той і смак мав пре¬чу¬до¬вий. Аг¬неш¬ка ме¬не пред¬ста¬ви¬ла ба¬ро¬ну і гос¬тям, як ста¬ро¬го зна¬йо¬мо¬го і всі ме¬не ото¬чи¬ли і ста¬ли на¬пе¬ре¬бій за¬да¬ва¬ти різ¬ні за¬пи¬тан¬ня, го¬лов¬ним чи¬ном про Ро¬сію. Я за¬люб¬ки від¬по¬ві¬дав, все це пре¬чу¬до¬во чер¬гу¬ва¬ло¬ся пар¬тія¬ми тан¬цю, а та¬кож час¬ту¬ван¬ням гар¬них угор¬ських вин, до яких я був зав¬жди ла¬сий. Час про¬ті¬кав ду¬же при¬єм¬но. Аг¬неш¬ка не по¬ки¬да¬ла ме¬не сво¬єю ува¬гою, втім, як і я її. Вия¬ви¬ло¬ся, що ця ді¬ви¬ця крім то¬го, що ду¬же кра¬си¬ва, ще й ду¬же ба¬га¬та, що по¬єд¬ну¬є¬ть¬ся над¬зви¬чай¬но рід¬ко і за¬раз її сер¬це вия¬ви¬ло¬ся віль¬не, бо її на¬ре¬че¬ний –теж якийсь гра¬фик, не¬дав¬но за¬ги¬нув на фрон¬ті. До ре¬чі по всьо¬му бу¬ло вид¬но, що я їй теж спо¬до¬бав¬ся. Але ска¬жу вам від¬вер¬то, що чим да¬лі я там гос¬тю¬вав ме¬не по¬ча¬ли бра¬ти різ¬ні пі¬доз¬ри, бо чим чорт не жар¬тує, ду¬же все пі¬доз¬рі¬ло від¬бу¬ва¬лось по роз¬по¬ві¬ді Кляйн¬швай¬не. Про¬те я не по¬да¬вав ви¬гля¬ду і від¬по¬чи¬вав, як і всі. «Ско¬ро сві¬та¬нок і ме¬ні ма¬буть на¬ста¬не ка¬пець. Ма¬буть той Кляйн¬швай¬не дійс¬но прав¬ду роз¬по¬ві¬дав, а при ме¬ні не¬має ні св’ятої во¬ди, ні час¬ни¬ку, ні сріб¬них куль, ні¬чо¬го, щоб до¬по¬мог¬ло з упи¬ра¬ми.»-чо¬мусь по¬ду¬ма¬лось ме¬ні,-«За¬раз во¬ни пе¬ре¬тво¬рю¬ть¬ся на вов¬ку¬лак і на ме¬не на¬ки¬нуть¬ся»-на¬стир¬ли¬во ліз¬ли страш¬ні дум¬ки. Во¬но зав¬жди так, ко¬ли все йде без про¬блем, ми са¬мі шу¬кає¬мо ті про¬бле¬ми. «А, що, як¬що сьо¬го¬дні не ри¬зи¬ку¬ва¬ти, а не до¬че¬ка¬ти¬ся сві¬тан¬ку й по¬ки¬ну¬ти це то¬ва¬ри¬ст¬во? Зав¬тра при світ¬лі дня сю¬ди на¬ві¬да¬тись й все ви¬яс¬ни¬ти. Жит¬тя то од¬не, а ба¬єч¬ки кор¬чма¬ря вид¬но зов¬сім не ба¬єч¬ки.» Я ска¬зав Аг¬неш¬ці, що ме¬ні тре¬ба тер¬мі¬но¬во  від’їджати, чим зви¬чай¬но ду¬же її зди¬ву¬вав. Во¬на по¬ча¬ла пал¬ко про¬ха¬ти за¬ли¬ши¬тись, адже над¬во¬рі ніч і до її про¬хань ско¬ро при¬єд¬на¬ли¬ся ба¬рон і гос¬ті.
«Ну точ¬но вов¬ку¬ла¬ки! Але ме¬не не об¬ду¬риш.»-по¬ду¬мав я і по¬про¬щав¬шись з усі¬ма за¬ли¬шив то¬ва¬ри¬ст¬во. Аг¬неш¬ка вия¬ви¬ла ба¬жан¬ня ме¬не про¬во¬ди¬ти і ду¬же жал¬ку¬ва¬ла цим мо¬їм рі¬шен¬ням. Я вже бу¬ло ле¬д¬ве не від¬мо¬вив¬ся від’їджати, але в ос¬тан¬ню мить все та¬ки ме¬не опа¬ну¬вав здо¬ро¬вий глузд і я пі¬ді¬йшов до сво¬єї ко¬би¬ли. Аг¬неш¬ка ки¬ну¬лась до ме¬не, в її пре¬крас¬них очах я ба¬чив жар ко¬хан¬ня, але при¬йняв те за під¬ступ¬нісь упи¬ри¬хи. Во¬на вия¬ви¬ла ба¬жан¬ня під¬вез¬ти ме¬не на сво¬їй ка¬ре¬ті. «Щоб там на ме¬не на¬ки¬ну¬тись, ко¬ли ми бу¬де¬мо їха¬ти»-по¬ду¬мав я, але па¬но¬ве, щоб не ви¬гля¬да¬ти боя¬гу¬зом все та¬ки по¬го¬див¬ся на її про¬по¬зи¬цію. «При ме¬ні зброя і я впо¬ра¬юсь з ці¬єю тен¬діт¬ною жін¬кою й без сріб¬них куль!»-по¬ду¬мав я і по¬ліз в ка¬ре¬ту вслід мо¬єї но¬вої зна¬йо¬мої. Аг¬неш¬ка всю до¬ро¬гу хо¬ті¬ла ме¬ні щось ска¬за¬ти, я на¬віть би ска¬зав ос¬від¬чи¬тись, але я ро¬зу¬мів, що це ли¬ше під¬ступ¬ність пе¬ре¬верт¬нів і не по¬да¬вав ви¬ду, ли¬ше міц¬но сти¬скав зброю очі¬кую¬чи на¬па¬дін¬ня. За кож¬ним ку¬щем і де¬ре¬вом, які ми про¬їджа¬ли, ме¬ні ме¬ре¬щи¬лись вов¬ку¬ла¬ки, її по¬соб¬ни¬ки, але на щас¬тя все обі¬йш¬лось. Карл до¬віз ме¬не до то¬го міс¬ця де бу¬ла зу¬ст¬річ і я по¬про¬хав гос¬по¬ди¬ню екі¬па¬жу ме¬не ви¬са¬ди¬ти. «Як жаль, що ми так швид¬ко роз¬стає¬мо¬ся»-ска¬за¬ла Аг¬неш¬ка, і ме¬ні хо¬ті¬ло¬ся її в ту мить по¬ці¬лу¬ва¬ти на¬стіль¬ки при¬ваб¬ли¬вою во¬на то¬ді бу¬ла, але я пам’ятав, що її по¬ці¬лу¬нок мо¬же вия¬ви¬тись уку¬сом вам¬пі¬ра і зно¬ву не по¬дав ви¬ду. По прав¬ді, якась час¬ти¬на в мо¬їй сут¬но¬сті на¬шіп¬ту¬ва¬ла, що мої стра¬хи то є ви¬гад¬ки, але все пот¬ре¬бу¬ва¬ло пе¬ре¬вір¬ки і ме¬ні не хо¬ті¬ло¬ся від¬ра¬зу по¬ри¬ва¬ти з но¬вою зна¬йо¬мою. Во¬на за¬пи¬та¬ла¬чи по¬ба¬чи¬мось ми ще раз і я при¬зна¬чив по¬ба¬чен¬ня зав¬тра. Во¬на від¬по¬ві¬ла, що кра¬ще бу¬ло б зу¬ст¬рі¬тись на цьо¬му міс¬ці вве¬че¬рі і це ли¬ше до¬да¬ло мо¬їх пі¬дозр. «Ко¬ли роз¬сві¬тає я під’їду до зам¬ку і все ви¬яс¬ню-вов¬ку¬ла¬ки не тер¬п¬лять світ¬ла сон¬ця і не змо¬жуть зна¬хо¬ди¬тись вдень.»-по¬ду¬мав я і по¬го¬див¬ся. Я ви¬ліз з ка¬ре¬ти так не по¬ці¬лу¬вав¬ши кра¬су¬ню, хо¬ча во¬на ду¬же праг¬ну¬ла цьо¬го, про це про¬мов¬ляв її по¬гляд.
При¬був¬ши до кор¬чми, я не ска¬зав¬ши ні¬ко¬му ні сло¬ва сів за сто¬лик і ви¬хи¬лив чи¬ма¬лу квар¬ту ви¬на. Тим ча¬сом над¬во¬рі вже на¬став сві¬та¬нок і я під¬няв¬ся до прусь¬ко¬го ка¬пі¬та¬на, який вже від¬по¬чи¬вав. Роз¬бу¬див¬ши йо¬го, я ска¬зав, що умо¬ви па¬рі ви¬ко¬на¬ні, як то¬го ви¬ма¬га¬ла офі¬цер¬ська честь. Та сви¬ня ли¬ше щось бурк¬ну¬ла і пе¬ре¬вер¬ну¬ла¬ся на дру¬гий бік. Сплю¬нув¬ши з до¬са¬ди, я спус¬тивсь до за¬ли. Ха¬зя¬їн кор¬чми по¬чав до¬пи¬ту¬ва¬тись, що там і як, але я ви¬рі¬шив від¬мов¬чу¬ва¬тись, ос¬кіль¬ки бо¬яв¬ся, що здо¬бу¬ду ре¬пу¬та¬ції боя¬гу¬за, а ли¬ше про¬зо¬ро на¬тяк¬нув на те, що йо¬го роз¬по¬відь справ¬ді має під со¬бою ос¬но¬ву. По¬тім ви¬пив ще тро¬хи доб¬ро¬го чесь¬ко¬го пи¬ва і пі¬шов тро¬хи від¬по¬чи¬ти пі¬сля без¬сон¬ної но¬чі. Як тіль¬ки я за¬снув, ме¬не роз¬бу¬див той бов¬дур по¬ру¬чик з на¬шо¬го за¬го¬ну, яко¬му я від¬дав па¬кет. Цей за¬над¬то за¬по¬пад¬ли¬вий слу¬жа¬ка по¬чав ме¬ні ка¬за¬ти, що спра¬ва з па¬ке¬том над¬то важ¬ли¬ва, щоб зво¬лі¬ка¬ти і пот¬ріб¬но вже ви¬ї¬джа¬ти в по¬шу¬ках ар¬мії со¬юз¬ни¬ків. «Вже кіль¬ка день га¬сає¬мо ле¬д¬ве не по всій Єв¬ро¬пі, а до¬сі нія¬ко¬го пут¬тя.»-ка¬зав він, але я вва¬жав інак¬ше. За¬гад¬ка то¬го зам¬ку і об¬раз Аг¬неш¬ки не ви¬хо¬див з мо¬єї го¬ло¬ви і я від¬пра¬вив¬ши по¬ру¬чи¬ка під три чор¬ти ли¬ше пе¬ре¬вер¬нув¬ся на дру¬гий бік і за¬хро¬пів. По¬ру¬чик не ос¬мі¬лив¬ся без ме¬не вжи¬ва¬ти яки¬хось кро¬ків і сам пі¬шов від¬по¬чи¬ва¬ти.
Про¬спав¬ши до обі¬ду, я встав в доб¬ро¬му гу¬мо¬рі і за¬ка¬зав¬ши ку¬ха¬ру ба¬ра¬ня¬чий бік з угор¬ським став мір¬ку¬ва¬ти про свої при¬го¬ди ми¬ну¬лої но¬чі. Все те, що від¬бу¬лось ме¬ні зда¬ва¬лось над¬то фан¬та¬стич¬ним і не¬звич¬ним. «У вся¬ко¬му ра¬зі не¬об¬хід¬но ту¬ди не¬по¬міт¬но про¬їха¬ти і про все діз¬на¬тись.»-ду¬мав вкот¬ре я на¬ми¬наю¬чи ба¬ран¬ця з час¬ни¬ком і за¬пи¬ваю¬чи ви¬ном. До¬б¬ре по¬обі¬дав¬ши, я бу¬ло вже зі¬бравсь ви¬ї¬джа¬ти, як до ме¬не зно¬ву під¬біг той по¬ру¬чик і на¬га¬дав про па¬кет. «То¬бі, що бов¬ду¬ре, біль¬ше ін¬ших пот¬ріб¬но?»-по¬чав на ньо¬го я кри¬ча¬ти,-«Не за¬бу¬вай, хто тут го¬лов¬ний! Крім то¬го»-до¬дав я вже спо¬кій¬ні¬ше.-«Де во¬ни в чор¬та ті ав¬ст¬рій¬ці? Їх шу¬ка¬ти, що слі¬по¬му ку¬рі¬пок по¬лю¬ва¬ти». Той по¬ру¬чик врешт по¬го¬див¬ся і я ви¬ско¬чив¬ши на свою ко¬би¬лу по¬ї¬хав по гір¬ській лі¬со¬вій до¬ро¬зі в на¬прям¬ку то¬го зам¬ку. Дру¬гу по¬ло¬ви¬ну шля¬ху я знав по¬га¬но, бо вно¬чі про¬їджав йо¬го в ка¬ре¬ті і то¬му до¬ї¬хав¬ши до роз¬вил¬ки дов¬го зга¬ду¬вав ку¬ди по¬вер¬та¬ти, аж якийсь се¬ля¬нин на брич¬ці, що віз дро¬ва ме¬ні вка¬зав по¬во¬рот на лі¬во, на моє за¬пи¬тан¬ня, де тут роз¬ва¬ли¬ни зам¬ку. По¬вер¬нув¬ши в то¬му на¬пря¬мі я дея¬кий час їхав по до¬ро¬зі, що йшла вкрай ур¬ви¬ща. «Нев¬же за¬блу¬кав?»-ду¬мав я , бо нав¬ко¬лиш¬ній пей¬заж був не зов¬сім схо¬жий на вчо¬раш¬ній, де ур¬ви¬ща не¬на¬че не бу¬ло. Але я все спи¬сав на те, що то¬ді бу¬ла ніч і в вік¬но ка¬ре¬ти ба¬га¬то чо¬го не по¬ба¬чиш на¬віть при світ¬лі Мі¬ся¬ця.
Втім про¬їхав¬ши з ми¬лю до¬ро¬га впер¬лась са¬ме в за¬мок, вір¬ні¬ше в те, що за¬ли¬ши¬лось від ньо¬го, бо те, що з’явилось пе¬ред мо¬ї¬ми очи¬ма, бу¬ли як і ка¬зав кор¬чмар ли¬ше од¬ні роз¬ва¬ли¬ни. Ска¬жу вам від¬вер¬то ме¬не тро¬хи охо¬пив жах і я зліз¬ши з ко¬би¬ли пі¬шов по¬ди¬ви¬тись на ті роз¬вал¬ля. Але скіль¬ки я там не блу¬кав, ні¬чо¬го ме¬ні не на¬га¬да¬ло пиш¬ну бу¬дів¬лю вчо¬раш¬ньої но¬чі. Скрізь все по¬рос¬ло тра¬вою і се¬ред ка¬мін¬ня по¬ва¬ле¬них стін ви¬гля¬да¬ли хир¬ля¬ві де¬рев¬ця. «Оце так!»-ду¬мав я,-«Про¬вів ніч з мер¬ця¬ми!»-по¬ду¬ма¬лось ме¬ні са¬ме то¬ді, ко¬ли я ви¬пад¬ко¬во зна¬йшов вхід до на¬пів¬роз¬ва¬ле¬но¬го сі¬мей¬но¬го скле¬пу.
Я по¬ліз в склеп. Там бу¬ло тьмя¬но, бо со¬няч¬не сві¬ло ле¬д¬ве ту¬ди про¬би¬ва¬ло¬ся че¬рез трі¬щи¬ни, але уя¬віть со¬бі, який ме¬не охо¬пив жах, ко¬ли я про¬чи¬тав на од¬ній мо¬гиль¬ній пли¬ті ви¬рі¬за¬не на ка¬ме¬ні го¬тич¬ни¬ми лі¬те¬ра¬ми ім’я «Аг¬неш¬ка.» Циф¬ри по¬хо¬ван¬ня вка¬зу¬ва¬ли на те, що її тут по¬хо¬ро¬ни¬ли дві¬сті п’ятдесят ро¬ків то¬му! «За¬ко¬хав¬ся бов¬дур в май¬же трьох¬сот¬літ¬ню по¬кій¬ни¬цю!»-по¬ду¬мав я жва¬во уяв¬ляю¬чи, як на пов¬ний мі¬сяць ці ста¬рез¬ні пли¬ти від¬со¬ву¬ю¬ть¬ся і упи¬рі ви¬ла¬зять на свій бан¬кет. Я не зміг там пе¬ре¬бу¬ва¬ти дов¬ше, бо ме¬ні по¬ча¬ло зга¬ду¬ва¬тись пре¬крас¬не об¬лич¬чя Аг¬неш¬ки і уяв¬ляв, що на¬справ¬ді то бу¬ла ілю¬зія і во¬на дав¬но зіт¬лі¬ла.
 Не дов¬го че¬каю¬чи, я ви¬ско¬чив під со¬няч¬не про¬мін¬ня. Ве¬се¬ло спі¬ва¬ли пташ¬ки і по¬во¬лі всі стра¬хи по¬ча¬ли ме¬не за¬ли¬ша¬ти.
«Але ж ми при¬зна¬чи¬ли по¬ба¬чен¬ня сьо¬го¬дні вве¬че¬рі!»-зга¬дав я і ме¬ні спа¬ла в го¬ло¬ву од¬на дум¬ка. «Ці¬ка¬во, а як¬що від¬кри¬ти тру¬ну і взя¬ти на по¬ба¬чен¬ня її ру¬ку?»-по¬ду¬мав я –«Чи бу¬де во¬на з ру¬кою?» Ця бо¬же¬віль¬на дум¬ка чо¬мусь за¬во¬ло¬ді¬ла мною. Мож¬ли¬во то¬му ви¬ною бу¬ло міц¬не угор¬ське, пляш¬ку яко¬го я тим ча¬сом ви¬хи¬лив, по¬ки від¬по¬чи¬вав на за¬лиш¬ках зам¬ку бі¬ля вхо¬ду в склеп. Не дов¬го ду¬маю¬чи я зно¬ву ту¬ди за¬ліз і з ве¬ли¬ким зу¬сил¬лям ле¬д¬ве здви¬нув мо¬гиль¬ну пли¬ту.
 «А рап¬том її там не¬має?»-про¬ни¬за¬ла чо¬мусь ме¬не жах¬ли¬ва дум¬ка, але ця моя фан¬та¬зія не під¬твер¬ди¬лась. По¬кій¬ни¬ця, як і на¬ле¬жить бу¬ла на міс¬ці і ле¬жа¬ла на дні кам’яної тру¬ни. «Ти ди¬ви, яка хит¬ра! При¬ки¬ду¬є¬ть¬ся зви¬чай¬ною мерт¬вою.»-ду¬мав я див¬ля¬чись на ске¬лет, бо ті¬ло вже пов¬ні¬стю зіт¬лі¬ло. Не дов¬го вва¬гаю¬чись, я лег¬ко від¬ді¬лив кос¬ті ру¬ки і за¬пхав її кіс¬тя¬ну до¬ло¬ню со¬бі в мун¬дир. Пі¬сля то¬го я пе¬ре¬хре¬стив¬ся і за¬крив по¬хо¬ван¬ня.
При¬ска¬кав¬ши до кор¬чми, я зу¬ст¬рів бі¬ля вхо¬ду прусь¬ко¬го ка¬пі¬та¬на, який по¬ба¬чив¬ши ме¬не ска¬зав: «Вель¬ми¬ша¬нов¬ний па¬не, ви не дот¬р¬и¬¬ма¬лись умо¬ви па¬рі і при¬їха¬ли в кор¬чму ще до сві¬тан¬ку! Це не чес¬но і я ви¬ма¬гаю по¬вто¬ру.» Вид¬но, та хит¬ра жа¬ба Кляйн¬швай¬не ме¬не здав пру¬са¬ку. Я ж від¬по¬вів:
«Не тур¬буй¬те¬ся, ва¬ша ви¬мо¬га бу¬де ви¬ко¬на¬на! Вчо¬ра все від¬бу¬ло¬ся са¬ме так, як нам роз¬по¬вів ха¬зя¬їн і я дійс¬но був в ліг¬ві упи¬рів, в чо¬му маю без¬за¬пе¬реч¬ні до¬ка¬зи.»-ска¬зав я йо¬му по¬ві¬дав¬ши про все, а по¬тім на¬віть по¬ка¬зав кіс¬тяк ру¬ки. Пру¬ський ка¬пі¬тан був над¬зви¬чай¬но вра¬же¬ний і за¬хо¬п¬ле¬но див¬ля¬чись на ме¬не, від¬по¬вів: «Пер¬ший раз в жит¬ті я зу¬ст¬рі¬чаю та¬ку хо¬роб¬ру лю¬ди¬ну і мо¬же¬те вва¬жа¬ти, що па¬рі ви¬ко¬на¬не. Ви ні¬чо¬го ме¬ні не вин¬ні.» Я йо¬му від¬по¬вів, що но¬вий ві¬зит в ліг¬во вур¬да¬лак-це вже моя спра¬ва чес¬ті і я на¬мі¬ря¬юсь ту¬ди при¬бу¬ти у все¬оз¬бро¬єн¬ні, їх всіх пе¬ре¬мог¬ти, за¬гна¬ти на¬зад до мо¬гил, щоб во¬ни біль¬ше ні¬ко¬го не тур¬бу¬ва¬ли.
Ка¬пі¬тан був в за¬хва¬ті від мо¬єї хо¬ро¬бо¬сті і ви¬рі¬шив ме¬ні всі¬ля¬ко до¬по¬ма¬га¬ти.
 На¬сам¬пе¬ред я по¬ї¬хав в сіль¬ську церк¬ву і на¬брав ці¬лу бак¬ла¬гу свя¬тої во¬ди. Крім то¬го я знав від Кляйн¬швай¬не, що до¬б¬ре від не¬чис¬ті до¬по¬ма¬гає час¬ник і сріб¬ні ку¬лі. Пру¬ський ка¬пі¬тан на це ді¬ло від¬дав ме¬ні все сріб¬ло, що я йо¬му про¬грав і на¬віть час¬ти¬ну сво¬го влас¬но¬го. В міс¬це¬во¬го ко¬ва¬ля ми ви¬ли¬ли з ньо¬го чи¬ма¬ло куль. Він та¬кож не по¬жал¬ку¬вав ме¬ні на¬віть ви¬гра¬них в ме¬не тих роз¬кіш¬них дзи¬га¬рів, ос¬кіль¬ки май¬бут¬ня ніч бу¬ла спри¬ят¬ли¬ва дя пе¬ре¬мо¬ги над упи¬ра¬ми, а ме¬ні крім то¬го бу¬ло не¬об¬хід¬но точ¬но зна¬ти час, а са¬ме, як проб’є тре¬тя по но¬чі.Крім то¬го ксендз з церк¬ви на¬віть по¬зи¬чив на ніч за кіль¬ка пля¬шок ви¬на ме¬ні свій ве¬ли¬кий сріб¬ний хрест. На ве¬че¬рю я на¬їв¬ся скіль¬ки час¬ни¬ку, що від мо¬го по¬ди¬ху ма¬буть і мерт¬ві б пов¬ста¬ва¬ли. Я по¬на¬пи¬ху¬вав то¬го ово¬чу у всі ки¬ше¬ні і ве¬ли¬ку з’вязку ра¬зом з важ¬ким хре¬стом на¬дів со¬бі на шию. До мо¬їх бо¬йо¬вих об¬ла¬дун¬ків вхо¬ди¬ли та¬кож за¬гос¬тре¬ні оси¬ко¬ві кіл¬ки, які я зв’язав і теж за¬пхав в мун¬дир. По¬тім за¬ря¬див піс¬то¬лі сріб¬ни¬ми ку¬ля¬ми, і по¬че¬пив¬ши шаб¬лю з здо¬ро¬ве¬ною сум¬кою зі св’ятою во¬дою, ви¬ліз на ко¬би¬лу і пос¬ка¬кав до при¬зна¬че¬но¬го міс¬ця. Кіс¬тяк Аг¬неш¬ки¬ної ру¬ки я до¬б¬ре за¬мо¬тав в осв’ячену тка¬ни¬ну і схо¬вав йо¬го со¬бі в мун¬дир за па¬зу¬ху. Ме¬ні все зда¬ва¬лось по¬ки я ту¬ди до¬би¬рав¬ся, що ру¬ка ожи¬ває і во¬ру¬шить сво¬ї¬ми паль¬ця¬ми. Ко¬ли я при¬був на міс¬це вже ве¬чо¬рі¬ло і пер¬шим чи¬ном ви¬тяг¬нув її і роз¬мо¬тав¬ши ос¬від¬чив¬ся, що нія¬ких змін з тою ру¬кою не від¬бу¬ло¬ся. Ка¬ре¬ти ще не бу¬ло і я зліз з ко¬би¬ли і сів на тра¬ву. «Че¬кає тем¬ря¬ви упи¬ри¬ха»-по¬ду¬мав я на¬сви¬стую¬чи ве¬се¬лі ме¬ло¬дії, щоб яки¬мось чи¬ном роз¬вія¬ти гні¬тю¬чий на¬стрій пе¬ред ви¬про¬бу¬ван¬ням, яке ме¬не че¬ка¬ло. Втім важ¬кість мо¬їх об¬ла¬дун¬ків до¬по¬ма¬га¬ли ме¬ні це пе¬ре¬жи¬ва¬ти ціл¬ком стій¬ко.
Втім че¬рез дея¬кий час пох¬му¬рі дум¬ки по¬ча¬ли опа¬ну¬ва¬ти ме¬не, ко¬ли я че¬кав ка¬ре¬ту.
«Чо¬му це Аг¬неш¬ка при¬зна¬чи¬ла по¬ба¬чен¬ня тут у лі¬сі, як¬що мож¬на б бу¬ло ме¬ні від¬ра¬зу пі¬дї¬ха¬ти до зам¬ку.»-ду¬мав я, «Це вид¬но то¬му, щоб я не по¬ба¬чив те ча¬ро¬дій¬ст¬во пе¬ре¬тво¬рень ста¬рих роз¬ва¬лин на при¬стой¬ну бу¬дів¬лю в якій я про¬вів ми¬ну¬лу ніч і кіс¬тя¬ків по¬кій¬ни¬ків в жи¬вих лю¬дей.»-від¬ра¬зу при¬йш¬ло по¬яс¬нен¬ня ме¬ні в го¬ло¬ву.
 Тим ча¬сом че¬ка¬ти ме¬ні до¬ве¬лось не дов¬го, бо ско¬ро я по¬чув при¬бли¬жен¬ня екі¬па¬жу і на до¬ро¬гу ви¬ї¬ха¬ла ка¬ре¬та Аг¬неш¬ки з Кар¬лом на коз¬лах. Во¬на роз¬вер¬ну¬ла¬ся на га¬ля¬ви¬ні, що бу¬ла по¬ряд і ста¬ла бі¬ля ме¬не. Двер¬ці ка¬ре¬ти від¬чи¬ни¬лись і я по¬ба¬чив до¬б¬ре зна¬йо¬ме її пре¬крас¬не об¬лич¬чя.
 «Все це ма¬ра.»-ду¬мав я сти¬скаю¬чи сріб¬ний хрест в до¬ло¬нях. Карл тим ча¬сом прип¬нув мо¬го ко¬ня зза¬ду до ка¬ре¬ти , а я за¬ліз усе¬ре¬ди¬ну. Мій по¬гляд впав на ру¬ки дів¬чи¬ни. Я з жа¬хом че¬кав, що од¬ну во¬на бу¬де хо¬ва¬ти, ту за¬лиш¬ки якої, як я га¬дав бу¬ли в ме¬не, але на мій по¬див все зда¬ва¬лось зви¬чай¬ним і ру¬ки бу¬ли ці¬лі. «Як¬що во¬ни мо¬жуть свій прах ви¬да¬ва¬ти за мо¬ло¬де ті¬ло, що їм кош¬тує імі¬ту¬ва¬ти якусь од¬ну ру¬ку.»-зна¬йшов я по¬яс¬нен¬ня  на свої за¬пи¬тан¬ня.  Ка¬ре¬та ру¬ши¬ла, але я мов¬чав.
«Ви сьо¬го¬дні якийсь блі¬дий.»-ска¬за¬ла во¬на. Я від¬по¬вів якусь сміш¬ну дур¬ни¬цю і ми роз¬смія¬лись. «Тре¬ба не по¬да¬ва¬ти ви¬ду, Я ще ви¬ве¬ду вас всіх на чис¬ту во¬ду.»-ду¬мав я . Тим ча¬сом зно¬ву за¬па¬ну¬ва¬ла нія¬ко¬ва мов¬чан¬ка.
«Я при¬зна¬чи¬ла вам по¬ба¬чен¬ня тут, то¬му що хо¬ті¬ла з ва¬ми про¬їха¬тись на¬один¬ці, щоб де¬що ска¬за¬ти»-мо¬ви¬ла во¬на. Од¬ні¬єю ру¬кою я стис хрест, а дру¬гою на¬ма¬цав оси¬ко¬ві кіл¬ки й при¬го¬ту¬вав¬ся до на¬па¬ду. «За¬раз во¬на на ме¬не на¬ки¬не¬ть¬ся!»-май¬ну¬ла дум¬ка, але Аг¬неш¬ка за¬мов¬ча¬ла і ме¬ні зда¬ло¬ся, що во¬на со¬ро¬мить¬ся. Пам’ятуючи, що ні в яко¬му ра¬зі не мож¬на до ча¬су по¬да¬ва¬ти ви¬гля¬ду, бо ме¬ні ві¬до¬ма їх¬ня та¬єм¬ни¬ця, я зро¬бив як¬мо¬га про¬стий ви¬гляд і за¬пи¬тав:
«Я вас слу¬хаю па¬ні.»
Аг¬неш¬ка не¬вин¬но опус¬ти¬ла очі і ти¬хо ска¬за¬ла:
«Я ро¬зу¬мію, що те що я вам за¬раз ска¬жу не при¬йня¬то го¬во¬ри¬ти, ко¬ли ти ма¬ло¬зна¬йо¬ма з чо¬ло¬ві¬ком, але..»Во¬на на мить за¬пну¬лась і ко¬ли під¬ве¬ла на ме¬не по¬гляд сво¬їх пре¬крас¬них очей, я по¬ба¬чив в них сльо¬зи. «Будь лас¬ка не вва¬жай¬те ме¬не за пус¬тот¬ли¬ве і віт¬ре¬не ство¬рін¬ня, та ме¬ні зда¬є¬ть¬ся, що¬ми зна¬йо¬мі віч¬но і...»
«По¬чи¬на¬є¬ть¬ся!»-по¬ду¬мав я і при¬го¬ту¬вав¬ся до то¬го, що во¬на за¬раз на¬ки¬не¬ть¬ся на ме¬не, щоб ви¬пи¬ти кров, але на щас¬тя цьо¬го не тра¬пи¬лось, Аг¬неш¬ка ду¬же хви¬люю¬чись про¬дов¬жу¬ва¬ла:
«Я зда¬є¬ть¬ся вас ко¬хаю...»-во¬на зно¬ву опус¬ти¬ла свої пре¬крас¬ні очі. Я по¬гля¬нув на неї і ме¬ні не ві¬ри¬лось, що ось си¬дить во¬на з пло¬ті й кро¬ві, а на¬справ¬ді це ма¬ра, щоб по¬гу¬би¬ти ме¬не. «Під¬ступ¬нісь, ду¬же хит¬ра й ви¬тон¬че¬на під¬ступ¬нісь!»-по¬ду¬мав я , але грав свою гру да¬лі, то¬му й ска¬зав: «Ме¬ні теж зда¬є¬ть¬ся, що ми ду¬же дав¬но зна¬йо¬мі.», по¬ду¬мав¬ши: «Хе-хе, ро¬ків з три¬ста!» Во¬на схо¬пи¬ла ме¬не за ру¬ку і я здриг¬нув¬ся від не¬спо¬ді¬ван¬ки, про¬те ру¬ка бу¬ла те¬п¬ла й жи¬ві¬сінь¬ка. Ми дея¬кий час мов¬ча¬ли. Я си¬дів як на¬брав¬ши во¬ди в ро¬та, а мо¬їй су¬пут¬ни¬ці теж пі¬сля та¬ко¬го при¬знан¬ня вид¬но бу¬ло нія¬ко¬во. В мо¬їй ду¬ші бо¬ро¬лось по¬чут¬тя то¬го, що на¬справ¬ді во¬на жи¬ві¬сінь¬ка, а все те, що від¬бу¬ло¬ся вдень бу¬ла не¬прав¬да. Тим ча¬сом ка¬ре¬та під’їхала до зам¬ку й Аг¬неш¬ка бла¬галь¬но мо¬ви¬ла: «Про¬бач¬те, про¬бач¬те за все, що я вам ска¬за¬ла й за¬будь¬те...». На моє¬му об¬лич¬чі на її сло¬ва з’явився якийсь ма¬буть дур¬ну¬ва¬тий ви¬раз, бо во¬на чо¬мусь за¬смія¬ла¬ся.
Слу¬га з зам¬ку від¬чи¬нив две¬рі ка¬ре¬ти і ми ви¬йш¬ли з неї. Карл взяв мо¬го ко¬ня і хо¬тів йо¬го від¬ве¬сти до стай¬ні , але я за¬про¬тес¬ту¬вав і за¬пи¬тав до¬зво¬лу Аг¬неш¬ки за¬ли¬ши¬ти йо¬го пас¬тись пе¬ред зам¬ко¬ви¬ми во¬ро¬та¬ми. Це про¬хан¬ня її ду¬же зди¬ву¬ва¬ло, про¬те во¬на да¬ла зго¬ду. Я ж в той час ду¬мав про від¬ступ в ра¬зі  мо¬єї по¬раз¬ки пе¬ред вам¬пі¬ра¬ми, то¬му кінь по¬ви¬нен бу¬ти по¬ряд і на го¬то¬ві. Мій Бур¬ка був ду¬же ро¬зум¬ним ко¬нем і ні в яко¬му ра¬зі не до¬зво¬лив би да¬ти се¬бе в об¬ра¬зу. Ко¬ли я йо¬го звіль¬нив, він вдяч¬но лиз¬нув ме¬не по об¬лич¬чю і ми з Аг¬неш¬кою ввійш¬ли до зам¬ку.
-Ви ж ка¬за¬ли, що в вас бу¬ла ко¬би¬ла.-пе¬ре¬рва¬ла роз¬по¬відь па¬ні суд¬ди¬ха, але на неї всі осуд¬ли¬во по¬гля¬ну¬ли і пан суд¬дя на¬віть ска¬зав жін¬ці:
-Лю¬ба, яке то має зна¬чен¬ня до ті¬єї іс¬то¬рії, чи ко¬би¬ла то бу¬ла чи кінь? Як по ме¬ні, то різ¬ни¬ці на чо¬му їха¬ти не¬має. Та різ¬ни¬ця хі¬ба, що для ко¬ней сут¬тє¬ва.
-Як то не¬має різ¬ни¬ці? Ко¬би¬ла ж бу¬ла, а кінь з’явився! Різ¬ни¬ця ду¬же важ¬ли¬ва. От ска¬жі¬мо ми при¬їха¬ли на двій¬кі ко¬ней: Сив¬ці й Пе¬ги¬ку, а ко¬ли бу¬де¬мо ви¬ї¬джа¬ти, то то вже бу¬дуть не Сив¬ка й Пе¬гик, а якісь чу¬жі ко¬би¬ли. От я й пи¬таю, а де ді¬ли¬ся Сив¬ка й Пе¬гик, во¬ни ж то по на¬ро¬джен¬ню ко¬ня¬ми бу¬ли, хі¬ба мог¬ли во¬ни так про¬сто без сут¬тє¬вих при¬чин ко¬би¬ла¬ми ста¬ти?
Це за¬пи¬тан¬ня гос¬ті при¬йня¬ли за слуш¬не і Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич, по¬чав шви¬день¬ко ви¬прав¬ля¬ти ста¬но¬ви¬ще.
-Па¬но¬ве! Па¬ні має ра¬цію, ос¬кіль¬ки дійс¬но я де¬що про¬пус¬тив і не ска¬зав, що в до¬ро¬гу до со¬юз¬ни¬ків з па¬ке¬том взяв двій¬ко ко¬ней: ко¬ня Бур¬ка й ко¬би¬лу Му¬рав¬ку, яку на дру¬гий ве¬чір за¬ли¬шив від¬по¬чи¬ва¬ти, ос¬кіль¬ки зав¬жди звик їх мі¬ня¬ти.
Це по¬яс¬нен¬ня всіх за¬до¬воль¬ни¬ло і то¬ва¬ри¬ст¬во зно¬ву спов¬ни¬лось ува¬гою до роз¬по¬ві¬ді. Пол¬ков¬ник про¬дов¬жу¬вав:
-Нас зу¬ст¬рі¬ча¬ли гос¬по¬да¬рі: Ба¬рон Збру¬чек з гра¬фи¬нею Ельж¬бет¬тою під ру¬ку, а та¬кож ба¬га¬то ін¬ших, зна¬йо¬мих по вчо¬раш¬ній но¬чі ме¬ні об¬лич.
Я за¬пи¬тав Аг¬неш¬ку, чо¬му за¬мок зно¬ву по¬вен гос¬тей, нев¬же сьо¬го¬дні теж бу¬де бал? І во¬на ме¬ні від¬по¬ві¬ла, що ба¬га¬то з них при¬їха¬ли зда¬ля і на кіль¬ка день. Крім то¬го в їх¬ній міс¬ци¬ні при¬йня¬то та¬ку по¬дію, як за¬ру¬чи¬ни від¬зна¬ча¬ти по мі¬рі мож¬ли¬во¬стей до¬сить пиш¬но.
«Ага, так я цьо¬му всьо¬му й по¬ві¬рив! Все це ба¬єч¬ки для дур¬ни¬ків, та¬ких як той не¬щас¬ний бо¬гем¬ський ба¬рон¬чик, що не¬дав¬но тут зник. Зі¬бра¬лись вур¬да¬ла¬ки про¬сто на бан¬ке¬тик, по¬ла¬су¬ва¬ти мною, але зась вам! Ско¬ро всім вам га¬п¬лик при¬йде від мо¬єї зброї і ча¬рів¬но¬го за¬клят¬ття!»-ду¬мав я , ко¬ли во¬на ме¬ні те все роз¬по¬ві¬да¬ла.«Не вір очам сво¬їм!»-ка¬зав я со¬бі,-«Всі ко¬го ти за¬раз ба¬чиш-це по¬кій¬ни¬ки. Тре¬ба бу¬ти зав¬жди на по¬го¬то¬ві. При ме¬ні хрест, час¬ник,св’ята во¬да , сріб¬ні ку¬лі й оси¬ко¬ві кіл¬ки і ме¬не во¬ни так про¬сто не візь¬муть. Го¬лов¬не до¬че¬ка¬ти¬ся третьої го¬ди¬ни, а там при ме¬ні на всіх вас сло¬ва ча¬рів¬но¬го за¬клят¬тя!» Мої пі¬доз¬ри по¬си¬ли¬лись, ко¬ли моя спут¬ни¬ця за¬про¬по¬ну¬ва¬ла об¬ли¬ши¬ти всю мою аму¬ні¬цію пе¬ред тим, як зай¬ти до за¬лу, ос¬кіль¬ки все моє спо¬ря¬джен¬ня по¬міт¬но ви¬пи¬на¬лось з мун¬ди¬ру. Я зви¬чай¬но від¬мо¬вив¬ся і на її об¬лич¬чі ви¬ник об¬раз зди¬ву¬ван¬ня. «Ха-ха! Ви ще від¬чує¬те на своє го¬ре упи¬рі, все те на со¬бі!»-ду¬мав ба¬дьо¬ро я, пе¬ре¬мож¬но всту¬паю¬чи до за¬лу. «Го¬лов¬не не по¬да¬ва¬ти ви¬ду, бо до третьої ще да¬ле¬ко. »
Зно¬ву, як і вчо¬ра вно¬чі був  до¬б¬рий стіл ус¬тав¬ле¬ний різ¬но¬ма¬ніт¬ни¬ми стра¬ва¬ми з гар¬ною ви¬пив¬кою, а та¬кож тан¬ці. Спо¬чат¬ку для хо¬роб¬ро¬сті, я ви¬хи¬лив чи¬ма¬лень¬ко то¬кай¬ських вин, і со¬лод¬кий їх¬ній хміль до¬по¬міг ме¬ні по¬во¬ди¬тись більш  при¬род¬но і не¬ви¬му¬ше¬но. Хоч я й пам’ятав, що всі на¬в¬ко¬ло упи¬рі, я вже на це зов¬сім спо¬чат¬ку не зва¬жав і ви¬рі¬шив про¬вес¬ти час до третьої но¬чі, як мо¬га більш при¬єм¬но, то¬му з усі¬ма жар¬ту¬вав  і вза¬га¬лі був , як і зав¬жди душ¬кою лю¬бої кам¬па¬нії, до якої під¬хо¬див й цим за¬вою¬вав від усіх пов¬ний реш¬пект. Да¬ми теж бу¬ли від ме¬не без ро¬зу¬му, адже я був щед¬рий на ком¬п¬лі¬мен¬ти і не зва¬жаю¬чи на те, що всі во¬ни по справж¬ньо¬му бу¬ли ма¬рою і їм бу¬ло мож¬ли¬во літ по три¬ста, як і Аг¬неш¬ці, я та¬кож з усі¬ма люб’язно жар¬ту¬вав, смі¬шив їх анек¬до¬та¬ми і на¬віть од¬ну гар¬нень¬ку упи¬ри¬ху під ви¬гля¬дом ді¬ви¬ці на ймен¬ня Кле¬мен¬ті¬на вщип¬нув за бік, ко¬ли ми з нею тан¬цю¬ва¬ли ма¬зур¬ку. По¬тім ка¬юсь, я тріш¬ки пе¬ре¬брав мі¬ри й бу¬ду¬чи вже за¬над¬то на ве¬се¬лі, якось що¬си¬ли схо¬пив¬ши за фіж¬ми її спід¬ни¬ці, хо¬тів при¬під¬ня¬ти ту Кле¬мен¬ті¬ну, але не втри¬мавсь і на щас¬тя ле¬д¬ве не впав, але моя парт¬нер¬ша впа¬ла. Це не¬вда¬ле дій¬ст¬во при¬ве¬ло до то¬го, що звід¬ки не віз¬ми¬ся, з’явився її на¬ре¬че¬ний, якийсь вов¬ку¬лак під ви¬гля¬дом мо¬ло¬до¬го офі¬це¬ра й по¬чав ви¬ма¬га¬ти са¬тис¬фак¬цій. Я не знав, що при¬ви¬дам тре¬ба ще яки¬хось по¬яс¬нень сво¬їй не¬зграб¬но¬стію. Я га¬дав, що те, що з ни¬ми ко¬лись тра¬пи¬лось, тоб¬то, як во¬ни пос¬та¬ва¬ли на своє го¬ре упи¬ра¬ми це й так вже гір¬ше ні¬ку¬ди і якесь па¬дін¬ня, то й про¬сто дріб¬нич¬ка. Про¬те пам’ятаючи, що це все гра, при¬ніс свої ви¬ба¬чен¬ня під за¬галь¬не схваль¬не за¬до¬во¬лен¬ня.
 Тан¬ці чер¬гу¬ва¬лись з за¬стіл¬лям і час по мі¬рі мо¬го оп’яніння йшов до¬сить швид¬ко.
 Крадь¬ко¬ма, щоб ні¬хто ні¬чо¬го не за¬пі¬доз¬рив, я пос¬тій¬но не¬при¬міт¬но по¬див¬лявсь на свої, точ¬ні¬ше вже прусь¬ко¬го ка¬пі¬та¬на дзи¬га¬рі че¬каю¬чи сво¬го фі¬наль¬но¬го ви¬сту¬пу.
До ме¬не пі¬ді¬йшов ба¬рон Збру¬чек і взяв¬ши ме¬не за лі¬коть про¬мо¬вив:
-Па¬не офі¬це¬ре, до¬зволь¬те з ва¬ми щось об¬го¬во¬ри¬ти де¬що кон¬фен¬ди¬ці¬аль¬но, віч на віч, або як то ка¬жуть фран¬цу¬зи тет а тет?
-Зви¬чай¬но ба¬рон, я весь до ва¬ших пос¬луг !-від¬по¬вів до¬сить хва¬цько я, гуч¬но під¬стук¬нув¬ши під¬бо¬ра¬ми, що втім ма¬буть бу¬ло зай¬ве.
Ба¬рон від¬вів ме¬не убік, щоб бу¬ло мен¬ше вух і по¬чав го¬во¬ри¬ти. Я все при¬ймав за до¬б¬ре ро¬зі¬гра¬ну ко¬ме¬дію і пос¬тій¬но під¬да¬ку¬вав й зі всим по¬го¬джу¬вав¬ся, ки¬вав й вза¬га¬лі да¬вав зро¬зу¬мі¬ти, що все спри¬ймаю за чис¬ту мо¬не¬ту і ду¬же ра¬дий йо¬го про¬жек¬ту, план яко¬го він ме¬ні роз¬по¬ві¬дав.
-Спра¬ва в тім па¬не офі¬це¬ре, що ви ба¬чу лю¬ди¬на ду¬же по¬ряд¬на й ви¬со¬ких мо¬раль¬них ідеа¬лів і я щи¬ро спо¬ді¬ва¬юсь, що для вас по¬нят¬тя чес¬ті...-роз¬по¬чав не¬пев¬ним го¬ло¬сом він.
Я пі¬сля тих йо¬го слів ще раз стук¬нув під¬бо¬ра¬ми ле¬д¬ве не ви¬гук¬нув¬ши:
-Ще б пак, не те сло¬во!
Про¬мо¬ва йо¬му вид¬но да¬ва¬лась не лег¬ко, бо він від¬во¬див вбік очі і я це спий¬мав за лу¬кав¬ст¬во вур¬да¬ла¬ка, хо¬ча те¬ма бу¬ла до¬сить лос¬кіт¬ли¬ва.
-Моя лю¬ба не¬бо¬га Аг¬неш¬ка у ме¬не за рід¬ну доч¬ку, ос¬кіль¬ки во¬на ра¬но за¬ли¬ши¬лась без бать¬ків, а сво¬їх ді¬тей в ме¬не не¬має...-він на мить за¬мовк і я в такт йо¬го роз¬по¬ві¬ді жур¬но зі¬тхав, щоб пов¬ні¬стю роз¬та¬шу¬ва¬ти до се¬бе ха¬зя¬ї¬на зам¬ку і щоб в ньо¬го не бу¬ло нія¬ких пі¬дозр що¬до не¬ве¬ли¬ких роз¬мі¬рів мо¬їх ве¬ли¬ких чес¬нот. -Во¬на рос¬ла над¬то ці¬ка¬вою дів¬чин¬кою і я ви¬ко¬ну¬вав всі її за¬ба¬ган¬ки, бо до¬рож¬че її ні¬ко¬го в ме¬не не має...
 Він зно¬ву за¬мовк не¬мов очі¬кую¬чи мо¬їх за¬пи¬таннь і я, за¬пи¬тав:
-Лас¬ка¬вий па¬не ба¬ро¬не, до вас мій весь реш¬пект і я чим змо¬жу до¬по¬мог¬ти...
Але ба¬рон Збру¬чек ла¬гід¬но ме¬не пе¬ре¬бив:
-Будь лас¬ка про¬мов¬чте ша¬нов¬ний па¬не офі¬це¬ре… Спра¬ва в тім, що я по¬ба¬чив, що ва¬ша осо¬ба не¬бай¬ду¬жа моє¬му лю¬бо¬му ди¬тя¬ті, мо¬їй Аг¬неш¬ці... Так так, я не об¬мо¬вив¬ся, бо вже маю пра¬во так її на¬зи¬ва¬ти. Я вже дос¬тат¬ньо по¬жив на зем¬лі і до¬б¬ре роз¬би¬ра¬юсь в лю¬дях і ба¬чив яки¬ми очи¬ма ви ди¬ви¬лись на мою не¬бо¬гу. Во¬на вам не¬бай¬ду¬жа, це бу¬ло від¬ра¬зу вид¬но сто¬рон¬ньо¬му оку і са¬ме то¬му...Я ба¬чу, що ви дос¬той¬на мо¬ло¬да лю¬ди¬на, яка мог¬ла б скла¬сти па¬ру мо¬їй не¬бо¬зі... -ви¬па¬лив він і я та¬ко¬го кур¬бе¬ту роз¬мо¬ви ска¬жу пря¬мо якось на¬віть не че¬кав. «Та як¬би во¬на бу¬ла жи¬вою, а не трьох¬сот¬літ¬ньою упи¬ри¬хою, я б був са¬мий щас¬ли¬вий зі смерт¬них!» -ле¬д¬ве не ви¬па¬лив я, але ба¬рон Збру¬чек про¬дов¬жу¬вав да¬лі.
-Будь лас¬ка не ди¬вуй¬тесь то¬му , що я вам тіль¬ки но ска¬зав. Єди¬не, що до¬дам в своє ви¬прав¬дан¬ня і для док¬лад¬них по¬яс¬нень, це та об¬ста¬ви¬на, що про це вам ска¬за¬ти ме¬не по¬про¬ха¬ла са¬ма Аг¬неш¬ка. Так, так! Її во¬ля для ме¬не го¬лов¬не, адже я над все ба¬жаю, щоб во¬на бу¬ла щас¬ли¬вою. І як¬що своє щас¬тя во¬на ба¬чить з ва¬ми, то я бу¬ду зви¬чай¬но ду¬же ра¬дий. Я не пи¬таю вас про ва¬ші стат¬ки, а ска¬жу вам ли¬ше те, що мої на¬стіль¬ки не¬зчис¬лен¬ні, що я мо¬жу ко¬жен день за¬про¬шу¬ва¬ти і втри¬му¬ва¬ти без¬ліч гос¬тей і ро¬би¬ти роз¬кіш¬ний бал. Все це я роб¬лю по при¬мхі мо¬єї не¬бо¬ги і до¬дам, що в цій час¬ти¬ні Єв¬ро¬пи на¬вряд чи зна¬йде¬ть¬ся на¬ре¬че¬на ба¬гат¬ша мо¬єї кра¬сунь¬ки Аг¬неш¬ки. Все це бу¬де ва¬шим, як¬що по¬бе¬ре¬тесь і від вас ви¬ма¬га¬є¬ть¬ся ли¬ше од¬но¬го, щоб ви ко¬ха¬ли її і щоб во¬на з ва¬ми бу¬ла щас¬ли¬вою...- Ба¬рон Збру¬чек на¬реш¬ті за¬мовк че¬каю¬чи від ме¬не яко¬їсь ре¬ак¬ції на йо¬го від¬вер¬ті сло¬ва. Я мов¬чав, бо те, що тіль¬ки но по¬чув від ньо¬го бу¬ло не на¬че грім з яс¬но¬го не¬ба. Час¬то бу¬ває, що са¬ме най¬очі¬ку¬ва¬ні¬ша зві¬ст¬ка ви¬яв¬ля¬є¬ть¬ся для нас са¬мою не¬спо¬ді¬ва¬ною.
«А що, як всі ці роз¬по¬від¬ки про упи¬рів-брех¬ня?»-май¬ну¬ла дум¬ка, адже по¬годь¬тесь па¬ні і па¬но¬ве, на кін бу¬ло пос¬тав¬ле¬не моє май¬бут¬нє. «Жит¬тя мож¬ли¬во дає ме¬ні шанс і як¬що я йо¬го втра¬чу, то бу¬ду жал¬ку¬ва¬ти до кін¬ця днів, адже од¬ним ма¬хом роз¬до¬бу¬ти та¬ку кра¬су¬ню дру¬жи¬ну з ней¬мо¬вір¬но ба¬га¬тим при¬да¬ним, та¬ке ви¬па¬дає да¬ле¬ко не кож¬н¬о¬му і це мож¬ли¬во щед¬рий да¬ру¬нок до¬лі!» Я га¬ряч¬ко¬во ду¬мав, а ба¬рон че¬кав мо¬го рі¬шен¬ня. Са¬ме в цей час до нас пі¬ді¬йшла Аг¬неш¬ка. Во¬на бу¬ла як зав¬жди слі¬пу¬че пре¬крас¬на і са¬ме то¬му в мо¬їй го¬ло¬ві блис¬кав¬кою з’явилась дум¬ка: «Це пас¬ка! Як я не здо¬га¬дав¬ся ра¬ні¬ше! Ну ні¬чо¬го, пі¬до¬ж¬діть вов¬ку¬ла¬ки!»
Аг¬неш¬ка по¬кла¬ла ба¬ро¬ну на пле¬че свою ру¬ку і див¬ля¬чись на ме¬не сво¬ї¬ми ве¬ли¬ки¬ми пре¬крас¬ни¬ми очи¬ма ска¬за¬ла ме¬ні: «Ви чу¬ли все і вам за¬раз ви¬рі¬шу¬ва¬ти...Я вас ко¬хаю і хо¬чу по¬чу¬ти від вас...»-во¬на не¬на¬че зам’ялась в не¬рі¬шу¬чо¬сті. Тим ча¬сом мій по¬гляд впав не¬на¬ро¬ком на дз謴а¬рі і я по¬ба¬чив, що за¬раз проб’є тре¬тя по¬но¬чі-ви¬рі¬шаль¬на го¬ди¬на.
Аг¬неш¬ка бла¬галь¬но на ме¬не по¬гля¬ну¬ла. В очах ба¬ро¬на теж був за¬пит і не¬тер¬пін¬ня че¬кан¬ня мо¬єї від¬по¬ві¬ді.
-Ска¬жіть хоч сло¬во, ко¬хає¬те ме¬не чи ні!-бла¬галь¬но май¬же ви¬гук¬ну¬ла во¬на так, що на¬віть де¬кіль¬ка об¬лич по¬вер¬ну¬лись в наш бік.
Хви¬лин¬на стріл¬ка го¬ди¬ни¬ка ста¬ла рів¬но вверх по¬ка¬зую¬чи рів¬но тре¬тю. «Час на¬став, ви¬рі¬шаль¬на тре¬тя го¬ди¬на! До¬по¬мо¬жи ме¬ні Гос¬подь!»-по¬ду¬мав я. В цей час Аг¬неш¬ка зно¬ву ле¬д¬ве не про¬сто¬гна¬ла:
-Ну ска¬жіть хоч сло¬во! Чо¬му ви мов¬чи¬те?
 На¬брав¬шись рі¬шу¬чо¬сті я сприт¬но ви¬ско¬чив на стіл і що¬си¬ли ви¬гук¬нув спо¬чат¬ку див¬ля¬чись пря¬мо в очі Аг¬неш¬ки і ба¬ро¬на Збру¬че¬ка, а по¬тім по¬вто¬рив¬ши ще чо¬ти¬ри ра¬зи на всі сто¬ро¬ни:
-Драб¬ле, сраб¬ле, трах!
Я ба¬чив, як ок¬руг¬ляю¬ть¬ся й так ве¬ли¬кі очі мо¬єї не¬збут¬ньої на¬ре¬че¬ної й її бать¬ка ба¬ро¬на. Що не ка¬жіть, бо са¬ме не цих слів во¬ни че¬ка¬ли від ме¬не і їх¬ньо¬му зди¬ву¬ван¬ню не бу¬ло меж. Те¬пер вже всі гос¬ті по¬вер¬ну¬ли го¬ло¬ви в мою сто¬ро¬ну, а я що¬си¬ли ви¬гу¬ку¬вав своє ча¬рів¬не за¬клят¬тя, яко¬му ме¬не нав¬чив той про¬йди¬світ Кляйн¬швай¬не. Але ска¬жу від¬вер¬то чо¬мусь во¬но не по¬дія¬ло, як то¬го ви¬ма¬га¬ло. То¬ва¬ри¬ст¬во гос¬тей впер¬то за¬ли¬ша¬лись в по¬до¬бі зви¬чай¬них лю¬дей, з тою ли¬ше різ¬ни¬цею, що ха¬зя¬їн, Аг¬неш¬ка й гос¬ті від та¬кої не¬спо¬ді¬ван¬ки по¬роз¬кри¬ва¬ли ро¬та і ди¬ви¬лись на ме¬не ви¬ря¬чив¬ши зди¬во¬ва¬ні очі. Тим ча¬сом я, згід¬но з усі¬ма ін¬ст¬рук¬ція¬ми п’яндики Кляйн¬швай¬не по бо¬роть¬бі з не¬чис¬тю, ко¬ри¬стую¬чись на¬го¬дою, шви¬день¬ко діс¬тав жме¬ню час¬ни¬чин і встиг вки¬ну¬ти до ро¬та ба¬ро¬ну, Аг¬неш¬ці і ще ко¬мусь по¬ряд, бо вва¬жав їх як са¬мих не¬без¬печ¬них пе¬ре¬верт¬нів. Та¬ке моє дій¬ст¬во ще біль¬ше зби¬ло все то¬ва¬ри¬ст¬во з пан¬те¬ли¬ку, а ча¬рів¬но¬го пе¬ре¬тво¬рен¬ня упи¬рів на без¬печ¬ні кіс¬тя¬ки, що роз¬си¬па¬ю¬ть¬ся на по¬рох, зно¬ву не від¬бу¬ва¬лось. Ли¬ше бід¬ні ба¬рон з доч¬кою і гос¬ті не¬очі¬кую¬чи та¬кої не¬спо¬ді¬ва¬ної поя¬ви в своє¬му ро¬ті та¬ко¬го спе¬ци¬фіч¬но¬го для ба¬лу ово¬чу, по¬ча¬ли йо¬го всі¬ля¬ко ви¬пльо¬ву¬ва¬ти. Я ки¬нув за¬лиш¬ки всьо¬го час¬ни¬ку, що бу¬ли в ме¬не в ру¬ці в юр¬бу гос¬тей і хва¬цько діс¬тав¬ши мі¬хур пов¬ний св’ятої во¬ди, що¬си¬ли йо¬го стис¬нув¬ши ви¬лив весь її зміст на тих, хто сто¬яв по¬ряд. Та¬кі мої ді¬ян¬ня при¬зве¬ли до не¬шут¬тє¬во¬го за¬мі¬шан¬ня, про¬те це нвіть ви¬ве¬ло їх з оці¬пе¬нін¬ня і юр¬ба в за¬лі за¬шу¬мі¬ла, по¬чу¬ли¬ся пе¬ре¬ля¬ка¬ні ви¬гу¬ки дам. Не дов¬го че¬каю¬чи, я ще більш згу¬стив фар¬би тим, що по¬жбу¬рив всі свої оси¬ко¬ві кіл¬ки на мок¬ре то¬ва¬ри¬ст¬во Збру¬че¬ко¬вих гос¬тей. Всі пе¬ре¬ля¬ка¬но ки¬ну¬лись в різ¬ні бо¬ки, а де¬кіль¬ка па¬ня¬нок упа¬ли не¬при¬том¬ни¬ми. Не див¬ля¬чись на всі ці дії, я з жа¬хом по¬ба¬чив, що все це од¬нак зов¬сім не до¬по¬ма¬гає, як на¬ле¬жа¬ло тим ча¬рів¬ним за¬со¬бам, і на пе¬ре¬верт¬нів ні¬як не діє.
То¬му не дов¬го роз¬ду¬мую¬чи діс¬тав¬ши в од¬ну ру¬ку сріб¬ний хрест, а в ін¬шу піс¬толь за¬ря¬дже¬ний сріб¬ною ку¬лею, ви¬гу¬кую¬чи все ті ж сло¬ва «Драб¬ле, сраб¬ле трах!», я по¬чав під¬го¬тов¬ку для сво¬го ре¬ти¬ру¬ван¬ня.
Під но¬ве за¬галь¬не оці¬пе¬нін¬ня, яке не див¬ля¬чись ні на що про¬дов¬жу¬ва¬ло¬ся, адже я їх не втом¬лю¬вав¬ся ди¬ву¬ва¬ти сво¬ї¬ми сві¬жи¬ми не¬спо¬ді¬ва¬ни¬ми ви¬тів¬ка¬ми, ме¬ні вда¬ло¬ся ві¬дій¬ти до две¬рей. По¬ки¬даю¬чи за¬лу де про¬хо¬див бал я на про¬щан¬ня ви¬гук¬нув Аг¬неш¬ці.
-Ма¬дам, за¬бе¬ріть со¬бі ва¬шу ру¬ку! Я її по¬зи¬чив в ва¬шій до¬мо¬ви¬ні на цю ве¬чір¬ку!-і ки¬нув¬ши в її сто¬ро¬ну кіс¬тяк зі скле¬пу й шви¬день¬ко по¬біг до ви¬хо¬ду. Кра¬єм ока ви¬бі¬гаю¬чи я встиг при¬мі¬ти¬ти, як во¬на від та¬кої не¬спо¬ді¬ван¬ки з жа¬хом ве¬ре¬ск¬ну¬ла і не¬при¬том¬но впа¬ла. Якийсь мо¬ло¬дик бу¬ло на¬ма¬гав¬ся за¬го¬ро¬ди¬ти сво¬їм ті¬лом ме¬ні шлях до спа¬сін¬ня. Він за¬го¬ро¬див две¬рі з за¬лу ши¬ро¬ко роз¬ста¬вив¬ши свої ру¬ки, але я не¬спо¬ді¬ва¬но для ньо¬го що¬си¬ли йо¬го вда¬рив по го¬ло¬ві важ¬ким  сріб¬ним розп’яттям, яке бу¬ло в ме¬не в ру¬ці. Хай ще ска¬же спа¬си¬бі за те, що я то¬ді в ньо¬го не ви¬стрі¬лив з сво¬го піс¬то¬ля сріб¬ною ку¬лею, але по¬жа¬лів то¬ді на¬бій, бо в ви¬пад¬ку не¬жар¬тів¬ли¬во¬го бою, який міг роз¬го¬рі¬ти¬ся, ча¬су на пе¬ре¬за¬ря¬джан¬ня піс¬то¬ля не бу¬ло. Зза¬ду ме¬не чу¬ли¬ся ви¬гу¬ки: «Він з глуз¬ду з’їхав! Три¬май¬те йо¬го!» Але все бу¬ло мар¬не, я вже був над¬во¬рі де ме¬не вже очі¬ку¬вав вір¬ний Бур¬ко. Я шви¬день¬ко йо¬го осід¬лав і пус¬тив¬ся в швид¬кий га¬лоп по¬да¬лі від ма¬єт¬ку ба¬ро¬на Збру¬че¬ка. Ви¬хо¬ром про¬ле¬тів че¬рез во¬ро¬та і ли¬шень там ме¬не ба¬чи¬ли.
При¬ска¬кав¬ши до кор¬чми, я зно¬ву ні¬ко¬му ні¬чо¬го не роз¬по¬ві¬дав, а ти¬хень¬ко пі¬шов до се¬бе й ліг спа¬ти на¬віть не роз¬дя¬гаю¬чись бо був над¬то втом¬ле¬ний по¬дія¬ми ті¬єї но¬чі.
Про¬ки¬нув¬ся я від гуч¬но¬го га¬мо¬ру бі¬ля мо¬їх две¬рей. Яке ж бу¬ло зди¬ву¬ван¬ня ва¬шо¬го по¬кір¬но¬го слу¬ги, ко¬ли від¬чи¬нив¬ши не¬за¬до¬во¬ле¬но две¬рі сво¬єї кім¬на¬ти я рап¬том по¬ба¬чив сво¬їх зна¬йо¬мих пе¬ре¬верт¬нів: ба¬ро¬на Збру¬че¬ка, то¬го мо¬ло¬ди¬ка з ве¬ли¬чез¬ною шиш¬кою на ло¬бі і ще де¬кот¬рих мо¬їх но¬вих зна¬йо¬мих ми¬ну¬ої но¬чі,  кот¬рі бу¬ли то¬ді на ба¬лі.
-Як то!-ви¬гук¬ну¬ла від не¬спо¬ді¬ван¬ки па¬ні Оле¬на,-Адже пе¬ре¬верт¬ні не мо¬жуть зна¬хо¬ди¬тись вдень, при со¬няч¬но¬му світ¬лі!
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич скруш¬но гля¬нув на неї і від¬по¬вів:
-Спра¬ва в тім па¬но¬ве, що тра¬пи¬лась страш¬на по¬мил¬ка. Ба¬рон Збру¬чек, Аг¬неш¬ка й всі ін¬ші гос¬ті бу¬ли справж¬ні¬сінь¬кі зви¬чай¬ні лю¬ди з пло¬ті й кро¬ві...
-Але ж ви са¬мі ка¬за¬ли про роз¬вал¬ля зам¬ку, склеп...-пе¬ре¬пи¬та¬ла па¬ні суд¬ди¬ха.
-Все це дійс¬но бу¬ло, але за¬мок Збру¬че¬ка був по ін¬шу сто¬ро¬ну до¬ро¬ги за ро¬гом, який я не при¬мі¬тив, бо обид¬ва ра¬зи про¬їджав йо¬го вно¬чі в ка¬ре¬ті Аг¬неш¬ки. А ко¬ли по¬тім вті¬кав звід¬ти, то вже не зва¬жив на те свою ува¬гу. Роз¬вал¬ля ж зам¬ку зна¬хо¬ди¬лись в ін¬шо¬му міс¬ці на¬впро¬ти по¬во¬ро¬ту до влас¬но¬но¬сті Збру¬че¬ка. Що са¬ме ці¬ка¬ве, так це те, що дійс¬но там бу¬ла по¬хо¬ва¬на ко¬лись якась гра¬фи¬ня на ймен¬ня Аг¬неш¬ка, та втім це ім’я ду¬же роз¬по¬всю¬дже¬не в тій міс¬ци¬ні і ма¬буть кож¬на тре¬тя ді¬ви¬ця там йо¬го но¬сить.
-А як¬же той зник¬лий ба¬рон, який на¬спір за¬но¬чу¬вав там на роз¬ва¬ли¬нах і про¬пав?-за¬пи¬та¬ла¬па¬ні Ге¬ле¬на.
-Дійс¬но, був то¬ді та¬кий ви¬па¬док, але то¬го мо¬ло¬ди¬ка швид¬ко зна¬йшли в Пра¬зі де він без¬тур¬бот¬но встиг про¬тринь¬ка¬ти спа¬док бать¬ків сво¬єї жін¬ки, а йо¬го зник¬нен¬ня то був про¬сто об¬ман за¬для для тої ж та¬ки жін¬ки. Крім то¬го та¬ким чи¬ном він пе¬ре¬хо¬ву¬вав¬ся ще й від кре¬ди¬то¬рів, яки¬ми встиг об¬за¬вес¬тись, як со¬ба¬ка бло¬ха¬ми.
-А що вам пред’явили то¬ді ва¬ші вра¬ніш¬ні гос¬ті, яким ви уст¬рої¬ли пре¬чу¬до¬вий кан¬де¬бо¬бер?-по¬ці¬ка¬вив¬ся від¬став¬ний ка¬пі¬тан.
-Ба¬рон Збру¬чек з де¬ле¬га¬ці¬єю ви¬ма¬гав об’яснень мо¬їм ді¬ям , адже я то¬ді над¬то на¬ля¬кав йо¬го не¬бо¬гу Аг¬неш¬ку кіс¬тя¬ком ру¬ки, так що во¬на пі¬сля тої по¬дії по¬ча¬ла за¬їка¬ти¬ся. Крім то¬го бу¬ли й ін¬ші пре¬тен¬зії, на¬прик¬лад то¬го мо¬ло¬ди¬ка з гу¬лею й ін¬ших об¬ли¬тих то¬ді св’ятою во¬дою. Я їм від¬по¬вів, що по¬яс¬нен¬ня бу¬дуть пі¬сля то¬го, як я ви¬сплюсь і за¬крив пе¬ред їх¬нім но¬сом две¬рі. Це зви¬чай¬но їх обу¬ри¬ло і во¬ни по¬ча¬ли ті две¬рі ви¬са¬джа¬ти, щоб діс¬та¬тись до ме¬не. Але я їх всіх об¬вів на¬в¬ко¬ло паль¬ця тим, що вправ¬но ре¬ти¬ру¬вавсь в вік¬но. Опи¬нив¬шись в дво¬рі кор¬чми я шви¬день¬ко по¬звав то¬го за¬по¬пад¬ли¬во¬го по¬ру¬чи¬ка з сво¬го за¬го¬ну і ве¬лів всім шви¬день¬ко зні¬ма¬тись з пос¬тія й ви¬ру¬ша¬ти да¬лі в по¬шу¬ку со¬юз¬ни¬ків, як то¬го ви¬ма¬га¬ла при¬ся¬га і служ¬ба го¬су¬да¬ри¬ні. Від¬чу¬ваю¬чи, що ме¬ні  не¬без¬печ¬но над¬то дов¬го зна¬хо¬ди¬тись в кор¬чмі, я ска¬зав йо¬му де бу¬ду че¬ка¬ти весь за¬гін, бо сам вже швид¬ко ви¬ї¬джаю, що від¬ра¬зу й ви¬ко¬нав. Крім то¬го моє чес¬то¬люб¬ст¬во бу¬ло за¬до¬во¬ле¬не тим, що ви¬ї¬джаю¬чи я зу¬ст¬рів п’яного ба¬зі¬ка¬ла Кляйн¬швай¬не-го¬лов¬ну при¬чи¬ну мо¬йо¬го кур¬йо¬зу з пе¬ре¬верт¬ня¬ми й смач¬но за¬ці¬див не зла¬зя¬чи з ко¬би¬ли йо¬го чо¬бо¬том по брех¬ли¬вим гу¬бам. Він на¬дов¬го за¬пам’ятає під¬ків¬ки на пі¬дош¬вах мо¬їх чо¬біт.
-А що бу¬ло да¬лі, ви зна¬йшли ав¬ст¬рі¬як?-за¬пи¬тав від¬став¬ний ка¬пі¬тан ви¬хи¬лив¬ши на¬один¬ці чи¬ма¬лий ке¬лих ви¬на.
-Зна¬йшли па¬но¬ве че¬рез мі¬сяць об¬ска¬кав¬ши на ко¬нях всю Цен¬траль¬ну Єв¬ро¬пу. Во¬ни то¬ді ви¬яв¬ля¬є¬ть¬ся стоя¬ли зов¬сім не¬да¬ле¬ко та¬бо¬ром під Бер¬лі¬ном, але з ін¬шої сто¬ро¬ни по якій ми від¬пра¬ви¬лись на їх по¬шу¬ки. Нам то¬ді пот¬ріб¬но бу¬ло на¬пра¬ви¬тись пів¬ніч¬ні¬ше і че¬рез го¬ди¬ну ми б їх зна¬йшли. На дру¬гий день вже Тот¬ле¬бе¬ну не пот¬ріб¬но бу¬ло від¬прав¬ля¬ти нія¬ко¬го па¬ке¬та ге¬не¬ра¬лу Дау¬ну, ос¬кіль¬ки во¬ни зу¬ст¬рі¬лись віч на віч. Та це па¬но¬ве я вам ска¬жу ме¬ні бу¬ло ли¬ше на ру¬ку, ос¬кіль¬ки при¬зна¬юсь чес¬но я то¬ді в пос¬пі¬ху за¬гу¬бив десь той па¬кет і бо¬яв¬ся про це роз¬по¬віс¬ти своє¬му за¬го¬но¬ві. Са¬ме то¬му ме¬ні бу¬ло до¬сить не¬зро¬зу¬мі¬ло, що ж нам ро¬би¬ти, ко¬ли ми зна¬йде¬мо со¬юз¬ни¬ків і що їм ка¬за¬ти, ос¬кіль¬ки я не знав зміст па¬ке¬та, а про¬чи¬та¬ти йо¬го по¬та¬єм¬но якось не ви¬па¬да¬ло. А так все са¬ме со¬бою ви¬йш¬ло і про па¬кет вже й не пи¬та¬ли. Нас вза¬га¬лі то¬ді вва¬жа¬ли зник¬ли¬ми без¬віс¬ти, адже ми бу¬ли від¬сут¬ні біль¬ше двох мі¬ся¬ців. До ре¬чі я то¬ді пос¬піш¬но ви¬ї¬джаю¬чи за¬був від¬да¬ти про¬гра¬ний мною го¬дин¬ник прусь¬ко¬му ка¬пі¬та¬но¬ві в кор¬чмі, але ска¬жу пря¬мо не жал¬кую, бо ми в тій вій¬ні ви¬гра¬ли, а з пе¬ре¬мо¬же¬них, як ві¬до¬мо зні¬ма¬ю¬ть¬ся кон¬три¬бу¬ції. А ось і той чу¬до¬вий дз謴а¬рик, по¬глянь¬те, йо¬го по¬да¬ру¬ва¬ла ме¬ні са¬ма ім¬пе¬рат¬ри¬ця.
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич діс¬тав го¬ди¬ник і дав всім за сто¬лом йо¬го роз¬ди¬ви¬тись. Всі по¬ча¬ли всі¬ля¬ко ви¬хва¬ля¬ти ту річ. Пол¬ков¬ник ли¬ше не при¬знавсь, що ті дз謴а¬рі він от¬ри¬мав, точ¬ні¬ше ві¬діб¬рав в од¬но¬го шах¬рая мі¬ня¬ли з Киє¬ва, а вся іс¬то¬рія з Аг¬неш¬кою бу¬ла су¬ціль¬ною ви¬гад¬кою.
По¬ки всі спі¬ва¬ють ди¬фі¬рам¬би Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу та йо¬го дз謴а¬ри¬кам, ми про¬слід¬кує¬мо за тим, що ро¬бить йо¬го вір¬ний ден¬щик Мі¬тяй, яко¬го ми за¬ли¬ши¬ли зв’язаним смі¬ли¬ви¬ми жін¬ка¬ми в ко¬мо¬рі.

Роз¬діл IX
       
                Про та¬єм¬ни¬чі зву¬ки в ко¬мо¬рі.

Мі¬тяй очу¬няв в ко¬мо¬рі май¬же від¬ра¬зу, як йо¬го ту¬ди по¬кла¬ли, ос¬кіль¬ки го¬ло¬ва в ньо¬го бу¬ла вже до¬сить за¬гар¬то¬ва¬на до всі¬ля¬ко¬го ро¬ду уда¬рів по неї. Крім то¬го, він все до¬б¬ре пам’ятав. І те, як і за що йо¬му ві¬діб¬ра¬ли сво¬бо¬ду по¬ку¬ра¬жи¬ти¬ся і при¬род¬ньо над¬зви¬чай¬но обу¬рив¬ся сво¬їм но¬вим не¬зруч¬ним ста¬но¬ви¬щем, кот¬ре за¬клю¬ча¬лось в ізо¬ля¬ції йо¬го осо¬би. Він спо¬чат¬ку по¬кру¬тив¬ся в мар¬но¬му на¬мі¬рі звіль¬ни¬ти¬ся від пут, а по¬тім до¬б¬ря¬че під¬на¬ту¬жив¬ся і ви¬плю¬нув бруд¬ну ган¬чір¬ку, якою йо¬му за¬ткну¬ли ро¬та. Пі¬сля ці¬єї не¬ве¬лич¬кої пе¬ре¬мо¬ги над влас¬ною не¬сво¬бо¬дою, він сер¬ди¬то про¬ка¬зав сам со¬бі:
-Всі б’ють: пол¬ков¬ник б’є, ма¬йор б’є, по¬ру¬чик За¬ню¬хав¬ський б’є...(Він зга¬дав, як не¬що¬дав¬но по¬ру¬чик йо¬го від¬луп¬цю¬вав за борг гро¬ши¬ма, який Мі¬тяй не зу¬мів по¬вер¬ну¬ти ос¬кіль¬ки не от¬ри¬му¬вав платн. До ре¬чі, гро¬ші в ньо¬го по¬зи¬чав, щоб звіс¬но про¬пи¬ти…). Ще й ці шльон¬д¬ри го¬ріл¬ки по¬жал¬ку¬ва¬ли і теж ме¬не по¬би¬ли!-ви¬гук¬нув з гли¬бо¬ки¬ми від¬чут¬тя¬ми він і роз¬пла¬кав¬ся від об¬ра¬зи й обу¬рен¬ня, яко¬му не бу¬ло в йо¬го ду¬ші меж.
Щоб знай¬ти ви¬хід сво¬їм емо¬ці¬ям і ра¬зом з тим з сво¬го над¬зви¬чай¬но скрут¬но¬го ста¬но¬ви¬ща, Мі¬тяй по¬чав що¬си¬ли бор¬са¬тись і зви¬ва¬тись не¬на¬че вуж між ве¬ли¬ки¬ми та ма¬ли¬ми діж¬ка¬ми з ква¬шен¬ня¬ми, пляш¬ка¬ми та різ¬ни¬ми сло¬ї¬ка¬ми. Та втім, все бу¬ло да¬рем¬но: Мо¬туз¬ка бу¬ла тов¬ста й ру¬ки та но¬ги зв’язані нею бу¬ли міц¬но. Ден¬щик за¬мо¬ривсь сми¬ка¬тись і ви¬рі¬шив пе¬ре¬по¬чи¬ти, бо вже до¬сить за¬хе¬кав¬ся.
При¬мі¬щен¬ня в яко¬му він зна¬хо¬див¬ся бу¬ло тем¬не і світ¬ло ту¬ди про¬ни¬ка¬ло крізь щі¬ли¬ни в две¬рях на¬го¬рі, до яких ве¬ли кам’яні схо¬ди. Не¬зва¬жаю¬чи на те, Мі¬тяй роз¬ди¬вивсь не¬по¬да¬лік се¬бе ці¬лу ба¬та¬рею пля¬шок з рі¬ди¬ною, яка на¬га¬ду¬ва¬ла го¬ріл¬ку. Це від¬крит¬тя над¬зви¬чай¬но під¬ба¬дьо¬ри¬ло на¬шо¬го в’язня і на¬віть під¬да¬ло йо¬му сил.
«Ось ли¬шень по¬че¬кай¬те, як тіль¬ки розв’яжусь я вам за¬дам! До¬сить вже, на¬тер¬пів¬ся від вас усіх!»-при¬гро¬зив він все¬сві¬ту на¬в¬ко¬ло се¬бе і яко¬мо¬га силь¬ні¬ше скрю¬чив¬шись, не¬спо¬ді¬ва¬но роз¬пря¬мивсь, та так, що аж під¬ско¬чив і при па¬дін¬ні роз¬бив один сло¬їк з мас¬лом. Мас¬ло по¬тек¬ло по під¬ло¬зі і ско¬ро ден¬щик був весь у ньо¬му. Те¬пер бор¬са¬тись ста¬ло знач¬но гір¬ше, бо ті¬ло сков¬за¬ло і всі зу¬сил¬ля ро¬зі¬рва¬ти мо¬туз¬ки роз¬би¬ва¬лись об не¬мож¬ли¬вість знай¬ти точ¬ку опо¬ру. Але ось ру¬ки йо¬го ви¬пад¬ко¬во про¬їха¬ли по склян¬ках і Мі¬тяй зро¬зу¬мів, що та¬ким чи¬ном об них він змо¬же пе¬ре¬рі¬за¬ти мо¬туз¬ки, ось¬кіль¬ки ру¬ки він вже по¬рі¬зав. Він по¬чав  су¬до¬рож¬но тер¬ти мо¬туз¬ки на ру¬ках об склян¬ки і ско¬ро йо¬го на¬ма¬ган¬ня увін¬ча¬ли¬ся ус¬пі¬хом-він звіль¬нив¬ся від пут на ру¬ках і не див¬ля¬чись на те, що на но¬гах во¬ни ще за¬ли¬ши¬лись по¬тяг¬нув¬ся до пля¬шок і від¬кор¬ку¬вав¬ши од¬ну, смі¬ли¬во пе¬ре¬ві¬рив її вміст кіль¬ко¬ма чи¬ма¬ли¬ми ковт¬ка¬ми.  Але там був оцет і Мі¬тяй роз¬пач¬ли¬во за¬ре¬вів не¬на¬че бу¬гай, що¬си¬ли зліс¬но ки¬нув¬ши ту пляш¬ку в ку¬ток де во¬на й роз¬би¬лась вда¬рив¬шись в сті¬ну. Йо¬го крик був на¬стіль¬ки гуч¬ним, що на кух¬ні Они¬ська здриг¬ну¬лась і ска¬за¬ла:
-Наш по¬мош¬ни¬чок за¬спі¬вав. Слаб¬кень¬ко ми йо¬му ро¬та за¬ткну¬ли, пот¬ріб¬но бу¬ло ма¬ко¬гін в пель¬ку вста¬ви¬ти.
На що Фів¬ря від¬по¬ві¬ла:
-Хай ре¬ве скіль¬ки йо¬му влі¬зе аби тіль¬ки шко¬ди не на¬ро¬бив. Го¬лов¬не, щоб гос¬ті на го¬рі йо¬го не по¬чу¬ли.
Во¬ни спо¬чат¬ку хо¬ті¬ли бу¬ло спус¬ти¬ти¬ся до ко¬мо¬ри й пе¬ре¬ві¬ри¬ти сво¬го в’язня, але ос¬кіль¬ки біль¬ше той нія¬ких зву¬ків не по¬да¬вав, то об¬ли¬ши¬ли свій на¬мір на по¬тім.
-Ні¬чо¬го, ні¬чо¬го, хай про¬спить¬ся, а ко¬ли тве¬ре¬зі¬ший бу¬де, то мо¬же на шко¬ду не по¬тяг¬не!-до¬да¬ла за¬спо¬кій¬ли¬вим то¬ном Фек¬ля і це по¬дія¬ло. Во¬ни за¬спо¬кої¬лись і про¬дов¬жу¬ва¬ли да¬лі роз¬мі¬ре¬но справ¬ля¬тись по ро¬бо¬ті на кух¬ні.
А Мі¬тяй тим ча¬сом про¬дов¬жу¬вав на¬по¬лег¬ли¬во пе¬ре¬ві¬ря¬ти вміст пля¬шок в по¬шу¬ку хміль¬но¬го. Це на¬стіль¬ки йо¬го за¬ве¬ло, що він на¬віть за¬був розв’язати свої но¬ги, ос¬кіль¬ки всі пляш¬ки бу¬ли під ру¬кою. Йо¬го ста¬ран¬ність ско¬ро бу¬ла щед¬ро ви¬на¬го¬ро¬дже¬на. По¬ряд з пляш¬ка¬ми й гле¬чи¬ка¬ми оце¬ту, мас¬ла й ін¬ших ма¬ло¬ві¬до¬мих ден¬щи¬ку рі¬дин, кот¬рі за¬сто¬со¬ву¬ю¬ть¬ся в ку¬лі¬на¬рі¬її, наш Пін¬кер¬тон ско¬ро зна¬йшов і жа¬дан¬ні пляш¬ки з ви¬ном. Але, ще більш жа¬дан¬ної го¬рю¬чої рі¬ди¬ни-го¬ріл¬ки він не вия¬вив. Не¬дов¬го вва¬гаю¬чись, він від¬кор¬ку¬вав пляш¬ку й здо¬ро¬ви¬ми ковт¬ка¬ми, які гуч¬но лу¬на¬ли по ко¬мо¬рі, та так , що аж ви¬ляс¬ки йшли по сті¬нам, він осу¬шив її май¬же пов¬ні¬стю.
-Пхе, якесь слаб¬ке ви¬но.-пре¬зир¬ли¬во ска¬зав він гуч¬но гик¬нув¬ши на ви¬шу¬ка¬ний мус¬кат.-Кра¬ще б глек си¬ву¬хи пос¬та¬ви¬ли.-Й від¬ки¬нув¬ши пляш¬ку по¬тяг¬нув¬ся за ін¬шою.-Не пі¬ду звід¬си, по¬ки всьо¬го не по¬куш¬тую...-бур¬мо¬тів він зу¬ба¬ми від¬кор¬ко¬вую¬чи на¬ступ¬ну по¬су¬ди¬ну.-А там хай ме¬не хоч під при¬каз на ши¬бе¬ни¬цю... Ням, ням, хоч раз в жит¬ті по¬гу¬ляю від ду¬ші!-плям¬каю¬чи до¬дав він в ви¬прав¬дан¬ня сво¬їм ді¬ям і зно¬ву шля¬хет¬на рі¬ди¬на буль¬каю¬чи по¬ча¬ла зни¬ка¬ти в шлун¬ку ден¬щи¬ка.
Пі¬сля третьої пляш¬ки, він ви¬рі¬шив тро¬хи пе¬ре¬по¬чи¬ти і тут йо¬му за¬хо¬ті¬ло¬ся спра¬ви¬ти ма¬лу ну¬ж¬ду. Мі¬тяй на¬реш¬ті спро¬бу¬вав вста¬ти на но¬ги, але зга¬дав, що во¬ни до сих пір бу¬ли зв’язаними. Про¬те хміль вже до¬б¬ря¬че вда¬рив в го¬ло¬ву і йо¬го роз¬мо¬ри¬ло. Розв’язуватись бу¬ло лінь¬ки і він роз¬пач¬ли¬во сплю¬нув¬ши на те( хай цнот¬ли¬вий чи¬тач в кот¬рий раз про¬ба¬чить за на¬ту¬раль¬ність, але прав¬да на¬сам¬пе¬ред), за¬до¬віль¬нив своє при¬род¬не ба¬жан¬ня в пус¬ту пляш¬ку з під ви¬на, яку пе¬ред тим ви¬пив, а по¬тім за¬кор¬ку¬вав¬ши її, огид¬ли¬во від¬ста¬вив від се¬бе. Пі¬сля то¬го шкід¬ник пе¬ре¬вер¬нувсь на бік, під¬клав ку¬лак під го¬ло¬ву й мит¬тє¬во за¬снув сном пра¬вед¬ни¬ка, за¬хро¬пів¬ши по бо¬га¬тир¬ськи. Але сон йо¬го про¬дов¬жу¬вав¬ся не¬дов¬го, ос¬кіль¬ки ско¬ро він був роз¬бу¬дже¬ний на¬стіль¬ки гуч¬ним грю¬кі¬том, не¬на¬че хтось хо¬тів роз¬ва¬ли¬ти зам¬ко¬ві сті¬ни. Мі¬тяй роз¬плю¬щив очі і спер¬шу гля¬нув на две¬рі, бо ос¬кіль¬ки в ко¬мо¬рі він був сам, то дже¬ре¬ло сту¬ко¬ту мог¬ло бу¬ти са¬ме звід¬ти. Але який же був йо¬го жах, ко¬ли він оп¬ри¬ді¬лив, що , або щось на¬ма¬га¬лось роз¬ва¬ли¬ти глу¬ху сті¬ну в ко¬мо¬рі,за якою мог¬ли бу¬ти ли¬ше над¬ра зем¬лі. По¬мил¬ки не мог¬ло бу¬ти і уда¬ри з тої сто¬ро¬ни кам’яної клад¬ки чер¬гу¬ва¬лись чи¬мось та¬ким, яке на¬га¬ду¬ва¬ло шкря¬біт по ка¬мін¬ню, не¬на¬че якесь чу¬до¬ви¬сько то¬чи¬ло свої па¬зу¬рі. Не¬вмі¬ру ви¬пи¬те хміль¬не на¬ма¬лю¬ва¬ло в уя¬ві Мі¬тяя щось схо¬же на змія з ка¬зок і цей об¬раз ней¬мо¬вір¬но йо¬го на¬ля¬кав. Ден¬щик вже яс¬но по¬ба¬чив то¬го змія і він був зе¬ле¬но¬го ко¬льо¬ру з лус¬кою й мав три го¬ло¬ви, які ду¬же хи¬жо ус¬мі¬ха¬лись по¬бли¬скую¬чи сво¬ї¬ми зу¬ба¬ми, ко¬жен роз¬мі¬ром з ніж.
-Ка¬ра¬ул! Лю¬ди до¬б¬рі, ря¬туй¬те!-що¬си¬ли за¬во¬лав наш в’язень і ки¬нув¬ся до схо¬дів, що ве¬ли до две¬рей, але ос¬кіль¬ки но¬ги йо¬го бу¬ли до сих пір ще зв’язаними, він спо¬чат¬ку впав, а по¬тім не гаю¬чи ча¬су на розв’язання мо¬ту¬зок, по¬п¬ли¬гав по схо¬дах вверх. Са¬ме в той час Фек¬ля й Фів¬ря ви¬рі¬ши¬ли спус¬ти¬тись до ко¬мо¬ри пе¬ре¬ві¬ри¬ти стан в’язня й при¬хо¬пи¬ти де¬що на стіл гос¬тям. Во¬ни від¬ра¬зу по¬чу¬ли сту¬кіт, але при¬йня¬ли йо¬го за на¬ма¬ган¬ня їх¬ньо¬го гос¬тя по¬мош¬ни¬ка розв’язатись, а ко¬ли Мі¬тяй за¬во¬лав, то не на жарт спо¬ло¬ши¬лись і са¬ме від¬ми¬ка¬ли две¬рі, як рап¬том в тем¬но¬ті їх¬ньо¬го про¬рі¬зу з’явилась пос¬тать пе¬ре¬ля¬ка¬но¬го Мі¬тяя. Йо¬го ви¬гляд не на жарт їх пе¬ре¬ля¬кав, бо від в жа¬ху в то¬го чуб став стор¬чма, а очі ок¬руг¬ли¬лись і кож¬не око бу¬ло роз¬мі¬ром не з п’ятак, а кар¬бо¬ва¬нець. Крім то¬го він бли¬щав, бо був весь в мас¬лі з по¬рі¬за¬ни¬ми ру¬ка¬ми. Но¬ги йо¬го бу¬ли зв’язані і він ви¬ря¬чив¬шись сво¬їм ог¬не¬ним по¬гля¬дом, й дих¬нув¬ши хміл¬лю на них, що¬си¬ли за¬во¬лав:
-Ря¬туй¬те! –Й роз¬пих¬нув¬ши зди¬во¬ва¬них жі¬нок, швид¬ко про¬пли¬гав між ни¬ми з зв’язаними но¬га¬ми по¬да¬лі від две¬рей до ко¬мо¬ри.
Тим ча¬сом сту¬кіт зно¬ву від¬но¬вив¬ся і це тро¬хи на¬ля¬ка¬ло й їх са¬мих.
-Що б там мог¬ло грю¬ка¬ти, адже ко¬мо¬ра вже пус¬та?-ска¬за¬ла Фів¬ря і зняв¬ши смо¬ло¬скип зі сті¬ни за¬гля¬ну¬ла за две¬рі до от¬во¬ру две¬рей, ос¬віт¬люю¬чи ним тем¬ря¬ву при¬мі¬щен¬ня.
-Ну що там Фі¬ря?-за¬пи¬т¬а¬лав тої Фек¬ля, яка не на¬ва¬джу¬ва¬ла¬ся та¬кож за¬зир¬ну¬ти, бо бу¬ла тріш¬ки бо¬яз¬ли¬ва.
В ко¬мо¬рі нія¬ко¬го змія при трьох го¬ло¬вах не вия¬ви¬лось, адже то бу¬ла зви¬чай¬на га¬ряч¬ко¬ва ма¬яч¬ня ден¬щи¬ка від ви¬пи¬то¬го хміль¬но¬го, але сту¬кіт зі сті¬ни впер¬то про¬дов¬жу¬вав¬ся. Крім то¬го Фек¬ля ще по¬ба¬чи¬ла роз¬гар¬ді¬яш, який вчи¬нив ден¬щик.
-Щось грю¬кає в сті¬ну з тої сто¬ро¬ни. Крім то¬го наш п’яндика по¬ха¬зяй¬ну¬вав та по¬роз¬би¬вав тут де¬що. Тре¬ба бу¬ло йо¬го, щоб мен¬ше кло¬по¬тів, в пус¬ту діж¬ку по¬са¬до¬ви¬ти, а її на¬кри¬ти чи¬мось важ¬ким.
Те¬пер вже й Фів¬ря за¬гля¬ну¬ла до ко¬мо¬ри й від¬мі¬тив¬ши дійс¬но шко¬ду, кот¬ру за¬по¬ді¬яв їх в’язень, мо¬ви¬ла:
-Що б мог¬ло там так грю¬ка¬ти? Тре¬ба ха¬зяй¬ці док¬ла¬сти, са¬мим нам те ді¬ло не ви¬рі¬ши¬ти.
На то¬му й по¬рі¬шив¬ши пі¬шли на¬зад.
Тим ча¬сом Мі¬тяй дос¬ка¬кав до кух¬ні, чим не на жарт сво¬їм ви¬гля¬дом пе¬ре¬ля¬кав Они¬ську. Та за¬ве¬ре¬ща¬ла і той ве¬реск по¬чу¬ли всі гос¬ті зам¬ку.
-Що там в них від¬бу¬ва¬є¬ть¬ся?-не¬за¬до¬во¬ле¬но ска¬за¬ла па¬ні Оле¬на, на що вже ду¬же по¬ряд¬но під¬ви¬пив¬ший від¬став¬ний ка¬пі¬тан ги¬гик¬нув:
-Та там ма¬буть ко¬ник з ва¬ши¬ми дів¬ка¬ми пус¬тує.
Всі за¬смія¬лись, а Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич за¬пе¬ре¬чив.
-Ні па¬но¬ве, Мі¬тяя жін¬ки не ці¬кав¬лять. Тіль¬ки го¬ріл¬ка.
Але ве¬реск про¬дов¬жу¬вав¬ся, бо Они¬ська по¬ду¬ма¬ла, що Мі¬тяй з’вившись з  за¬кри¬вав¬ле¬ни¬ми від по¬рі¬зів склом ру¬ка¬ми, в за¬па¬лі по¬рі¬шив її под¬руг.
Тим ча¬сом  Па¬ні Оле¬на про¬дов¬жу¬ва¬ла обу¬рю¬ва¬тись:
-От бі¬со¬ві ко¬би¬ли, ну що у вас та¬ке від¬бу¬ва¬є¬ть¬ся, що ве¬ре¬щи¬те не¬на¬че вас на бой¬ню від¬прав¬ля¬ють!-за¬кри¬ча¬ла во¬на, як в ту мить в от¬во¬рі две¬рей, що ве¬ли до кух¬ні з’явився сам Мі¬тяй. Він вже встиг сю¬ди до¬п¬ли¬га¬ти з пе¬ре¬ля¬ка¬ни¬ми очи¬ма, зв’язаними но¬га¬ми, а та¬кож за¬кри¬вав¬ле¬ни¬ми ру¬ка¬ми, яки¬ми роз¬ма¬ху¬вав не¬на¬че млин. Всі зди¬во¬ва¬но по¬вер¬ну¬ли на ньо¬го го¬ло¬виі він пе¬ре¬ля¬ка¬но про¬бель¬ко¬тів:
-Там, там...
Ви¬гляд ден¬щи¬ка не на жарт зди¬ву¬вав всіх гос¬тей, а па¬ні скарб¬ни¬ча на¬віть вскрик¬ну¬ла з пе¬ре¬ля¬ку й про¬бель¬ко¬ті¬ла:
-Ой, ма¬буть він ку¬хо¬ва¬рок ва¬ших по¬рі¬шив су¬по¬стат!
-Та ні! Мої дів¬ки са¬мі ко¬го хоч за¬дав¬лять.-за¬пе¬ре¬чи¬ла впев¬не¬но па¬ні Оле¬на.- Ме¬ні зда¬є¬ть¬ся йо¬го щось на¬ля¬ка¬ло.
Мі¬тяй зля¬ка¬но му¬ги¬кав, але з тих зву¬ків, які до¬но¬си¬лись від ньо¬го діз¬н¬а¬тись щось док¬лад¬ні¬ше бу¬ло не¬мож¬ли¬во.
-Па¬но¬ве, ста¬лась якась ней¬мо¬вір¬на по¬дія, бо мій ден¬щик зав¬жди та¬ке одо¬роб¬ло, що тре¬ба щось над¬зви¬чай¬не, щоб він так пе¬ре¬ля¬кав¬ся.-про¬го¬ло¬сив Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич, а тим ча¬сом в от¬во¬рі две¬рей вже з’явились Фів¬ря й Фе¬ська.
-Па¬ні Оле¬но, в ко¬мо¬рі щось в сті¬ну з під зем¬лі гу¬пає! –на¬пе¬ре¬бій по¬ча¬ли во¬ни га¬лас¬ли¬во то¬рох¬ко¬ті¬ти не звер¬таю¬чи ува¬ги на Мі¬тяя, який на їх¬ні сло¬ва по¬чав ма¬ха¬ти за¬пе¬ре¬чли¬во го¬ло¬вою на¬ма¬гаю¬чись до¬да¬ти, що там був ще й змій з трьо¬ма го¬ло¬ва¬ми, зу¬би яко¬го він зоб¬ра¬жу¬вав роз¬че¬пі¬ре¬ни¬ми паль¬ця¬ми. Крім то¬го ден¬щик імі¬ту¬вав йо¬го за¬гроз¬ли¬ве ре¬він¬ня, яке теж йо¬му зда¬ло¬ся, втім, як і сам змій. Але та¬кі ко¬мен¬та¬рії ще більш за¬плу¬та¬ли роз’яснення цьо¬го ді¬ла і ні¬хто ні¬чо¬го не зро¬зу¬мів.
-Що ви з цим ка¬ва¬ле¬ром зро¬би¬ли?-за¬пи¬та¬ла су¬во¬ро па¬ні Оле¬на в ку¬хо¬ва¬рок, до яких тим ча¬сом при¬єд¬на¬ла¬ся й Они¬ська, кот¬ра пе¬ре¬ста¬ла ве¬ре¬ща¬ти, за¬спо¬кої¬лась і під¬ня¬ла¬ся до бен¬кет¬ної за¬ли, вслід за под¬ру¬га¬ми.
-Па¬ні Оле¬но, він Они¬ську вку¬сив за зад і ми йо¬го зв’язали й за¬кри¬ли в ко¬мо¬рі звід¬кі¬ля він ба¬сур¬ман і втік...-по¬ча¬ла Фів¬ря, а Фе¬ська до¬да¬ла:
-Бо зля¬кав¬ся то¬го, що там за¬гу¬па¬ло.
-Ось ба¬чи¬те па¬не пол¬ков¬ни¬ку,-звер¬ну¬лась грай¬ли¬во па¬ні Оле¬на до Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬но¬ви¬ча,-А ка¬же¬те, що ваш ден¬щик до жі¬нок бай¬ду¬жий. Он він як до мо¬їх ді¬вок за¬ли¬ця¬є¬ть¬ся, що аж ку¬сає за ці¬ка¬ві міс¬ця. Не знає¬те ви сво¬го слу¬гу, а він ви¬яв¬ля¬є¬ть¬ся, ще той пус¬тун!
Всі роз¬смія¬ли¬ся, а Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич не звер¬нув¬ши ува¬ги на те , ви¬рі¬шив на пра¬вах ви¬знач¬но¬го сво¬го ста¬но¬ви¬ща бра¬ти си¬туа¬цію під своє ке¬рів¬ництво.
-Па¬но¬ве, ста¬лась дійс¬но якась не¬аби¬яка си¬туа¬ція і то¬му про¬по¬ную нам всім спус¬ти¬тись гур¬том до ко¬мо¬ри і про¬яс¬ни¬ти ці та¬єм¬ни¬ці з гу¬пан¬ням на міс¬ці.-ви¬го¬ло¬сив він і всі схваль¬но за¬гув¬ши по¬ча¬ли вста¬ва¬ти зі сто¬лу.-Крім на¬ших лю¬бих па¬ні зви¬чай¬но!-до¬ба¬вив він,-Адже це мож¬ли¬во бу¬де не¬без¬печ¬но.
Але жі¬но¬ча по¬ло¬ви¬на не по¬го¬ди¬лась, ос¬кіль¬ки їм теж бу¬ло ці¬ка¬во.
-Чо¬му це крім па¬ні, а ви на що, як¬що нам бу¬де щось за¬гро¬жу¬ва¬ти?-обур¬ли¬во мо¬ви¬ла па¬ні суд¬ди¬ха, а пан суд¬дя ду¬же ти¬хо бурк¬нув про се¬бе:
-Та ти са¬ма ко¬го хоч пе¬ре¬ля¬ка¬єш...
Але жін¬ка все по¬чу¬ла й у від¬по¬відь що¬си¬ли геп¬ну¬ла лік¬тем то¬го під дих, та так, що пан суд¬дя по¬чав су¬до¬рож¬но ха¬па¬ти по¬віт¬ря не¬на¬че ри¬ба ви¬тяг¬ну¬та з во¬ди.
-По¬ква¬кай ще в ме¬не...-про¬ши¬пі¬ла бла¬го¬вір¬на дру¬жи¬на і пан суд¬дя мовч¬ки опус¬тив го¬ло¬ву.
Тим ча¬сом всі вже пов¬ста¬ва¬ли з-за сто¬лів і на¬пра¬ви¬лись в на¬прям¬ку ко¬мо¬ри. Хід гос¬тей очо¬лю¬вав Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич, а па¬ні Оле¬на по¬ряд, тро¬хи зза¬ду по¬ка¬зу¬ва¬ла до¬ро¬гу. За ни¬ми йшли всі ос¬тан¬ні, крім Мі¬тяя, який зос¬тав¬ся в за¬лі, бо не за¬хо¬тів ма¬ти зно¬ву зу¬ст¬річ з трьох¬го¬ло¬вим змі¬єм. Ко¬ли всі зник¬ли з йо¬го очей, він за¬ба¬жав за кра¬ще вго¬сти¬ти¬ся зі сто¬лів, які при¬на¬ди¬ли сво¬ї¬ми стра¬ва¬ми і пляш¬ка¬ми і то¬му не не гая¬чи ча¬су по¬п¬ли¬гав до них.

Роз¬діл X
                Де¬що  про під¬зем¬них сло¬нів.

Тим ча¬сом ша¬нов¬не пан¬ст¬во під го¬ло¬ву¬ван¬ням Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬но¬ви¬ча й па¬ні Оле¬ни, яка шви¬день¬ко взя¬ла йо¬го під ру¬ку, ра¬зом з гай¬ду¬ка¬ми й ку¬хо¬вар¬ка¬ми пі¬ді¬йшло до две¬рей ко¬мо¬ри. Две¬рі зяя¬ли тем¬ним от¬во¬ром, з яко¬го дійс¬но ли¬нув грю¬кіт, та та¬кий гуч¬ний, що аж зі сте¬лі си¬па¬лось. Пол¬ков¬ник зу¬пи¬нивсь, бо ска¬жі¬мо від¬вер¬то йо¬му ста¬ло тро¬хи ляч¬но, але ос¬кіль¬ки роль ва¬таж¬ка зо¬бов’язувала рі¬шу¬чих ефект¬них дій, він роз¬ста¬вив ру¬ки за¬го¬ро¬джую¬чи про¬хід і на¬пус¬тив¬ши вкрай скло¬по¬тан¬но¬го і сер¬йоз¬но¬го ви¬гля¬ду на об¬лич¬чя, мо¬вив:
-Па¬но¬ве, та¬кі гуч¬ні уда¬ри лю¬ди¬на ви¬да¬ва¬ти не в змо¬зі!
По¬тім обе¬реж¬но за¬гля¬нув за две¬рі і стур¬бо¬ва¬но по¬вер¬нув¬шись до всіх ска¬зав:
-Грю¬кає без¬у¬мов¬но з тої сто¬ро¬ни сті¬ни.
Пі¬сля цьо¬го всі не¬квап¬но й обе¬реж¬но по чер¬зі за¬гля¬ну¬ли в ко¬мо¬ру. Крім па¬ні Ге¬ле¬ни, яка з всьо¬го пан¬ст¬ва бу¬ла ма¬буть най¬біль¬ше на¬ля¬ка¬на та¬єм¬ни¬чі¬стю но¬вих об¬ста¬вин, які пот¬ріб¬но бу¬ло спіш¬но ви¬рі¬шу¬ва¬ти, бо па¬ні Ге¬ле¬на в жит¬ті на¬сам¬пе¬ред лю¬би¬ла ви¬зна¬че¬ність.
-За сті¬ною ні¬чо¬го не¬має, там са¬ма ли¬ше зем¬ля.-ска¬зав пан кра¬мар, кот¬рий зав¬жди до¬б¬ре від¬чу¬вав сут¬ність всі¬ля¬ких ре¬чей, особ¬ли¬во на¬яв¬ність чи від¬сут¬ність за сті¬на¬ми різ¬них при¬мі¬щень, пі¬сля то¬го, як йо¬го ко¬лись ле¬д¬ве не обі¬кра¬ли ком¬па¬ньо¬ни, об¬лаш¬ту¬вав¬ши в за¬галь¬но¬му скла¬ді, де три¬мав¬ся крам, по¬та¬єм¬ну кім¬нат¬ку. В скла¬ді крам та¬єм¬ни¬че зни¬кав, рап¬то¬во з’являючись спо¬чат¬ку на дея¬кий час в кім¬нат¬ці по¬ряд. Комп¬ньо¬ни па¬на кра¬ма¬ра теж не зна¬ли, як те ча¬ро¬дій¬ст¬во від¬бу¬ва¬є¬ть¬ся і звід¬ки та кім¬на¬та вза¬га¬лі з’явилася. Спра¬ва мог¬ла б за¬пах¬ну¬ти на¬віть міс¬ти¬кою, бо не менш див¬ни¬ми вия¬ви¬ли¬ся й їх¬ні при¬бут¬ки від то¬го кра¬му. Пі¬сля то¬го пан кра¬мар ви¬рі¬шив ро¬би¬ти спра¬ви сам, без ком¬па¬ньо¬нів.
Пі¬сля та¬ко¬го шо¬кую¬чо¬го ви¬зна¬чен¬ня, що¬до сті¬ни, Па¬ні Оле¬на, кот¬рій са¬мій не¬зва¬жаю¬чи на чис¬ле¬не то¬ва¬ри¬ст¬во на¬в¬ко¬ло ста¬ло не менш мо¬то¬рош¬но ніж па¬ні Ге¬ле¬ні, взя¬ла¬ся роз¬пач¬ли¬во до¬ло¬ня¬ми за об¬лич¬чя і ти¬хо про¬ка¬за¬ла:
-Ой гос¬по¬ди! Що ж там мо¬же бу¬ти...
Па¬ні суд¬ди¬ха до¬сить впев¬не¬но від¬по¬ві¬ла, хо¬ча її, як зав¬жди ні¬хто не за¬пи¬ту¬вав:
-Крім па¬цю¬ків, ні¬чо¬го.
Пан суд¬дя ка¬те¬го¬рич¬но за¬пе¬ре¬чив і на¬віть за¬ма¬хав ру¬ка¬ми.
-Але ж па¬но¬ве, щоб так грю¬ка¬ти, па¬цю¬ки по¬вин¬ні бу¬ти не мен¬ши¬ми чим до¬б¬ре вго¬до¬ва¬ні кну¬ри, а це не мож¬ли¬во.
-Чо¬му не мож¬ли¬во?-зди¬ву¬ва¬ла¬ся па¬ні скарб¬ни¬ча, -Як¬що їх до¬б¬ре пес¬ти¬ти й го¬ду¬ва¬ти вво¬лю, то ціл¬ком мож¬ли¬во, що па¬цюк на¬бе¬ре пуд, а то й два.
-Як¬що й не біль¬ше!-ду¬же впев¬не¬но під¬твер¬див сло¬ва сво¬єї жін¬ки пан скарб¬ни¬чий.-Он візь¬мі¬мо на¬шо¬го ко¬та Мат¬вія, так те нік¬чем¬не ле¬да¬що на¬їло вже ма¬буть два пу¬да.
-Не мо¬же бу¬ти!-зди¬ву¬вав¬ся пан кра¬мар.
-Са¬ме так па¬но¬ве! Мій нік¬чем¬ний кіт вчо¬ра сво¬єю ва¬гою про¬ва¬лив стрі¬ху і міг впа¬сти пря¬мо в ба¬риль¬це  з огір¬ка¬ми і в ньо¬му вто¬пи¬тись, та до¬б¬ре, що  моя жін¬ка са¬ме на¬би¬ра¬ла огір¬ки в мис¬ку для сто¬лу.
-Чо¬го там доб¬ро¬го!-обу¬ри¬ла¬ся па¬ні скарб¬ни¬ча.-Він ме¬ні ле¬д¬ве шию не звер¬нув і я ду¬же не на жарт  пе¬ре¬ля¬ка¬ла¬ся, бо ме¬ні зда¬ло¬ся, що сте¬ля на го¬ло¬ву впа¬ла!
-У вся¬ко¬му ви¬пад¬ку кіт зав¬дя¬ки то¬бі не по¬то¬нув в огір¬ко¬во¬му роз¬сі¬лі.-від¬ка¬зав чо¬ло¬вік.
-Так це ваш кіт в ме¬не в кур¬ни¬ку ку¬рей по¬да¬вив? Не¬що¬дав¬но там зна¬йшов дір¬ку в сті¬ні і всі на¬ші ку¬ри бу¬ли по¬дав¬ле¬ні.-ска¬зав пан суд¬дя.
-А в ме¬не би¬чок зник.-до¬дав пан кра¬мар.
-Па¬но¬ве, па¬но¬ве, які ку¬ри, який би¬чок!-обу¬рив¬ся пан скарб¬ни¬чий.-В нас Мат¬вій та¬ке ле¬да¬що, що за все своє нік¬чем¬не жит¬тя да¬лі ніж на де¬ся¬ток саж¬нів від сво¬єї та¬ріл¬ки не від¬хо¬див і ні за що ві¬ді¬йде!
-Який де¬ся¬ток саж¬нів! Він на¬віть не ві¬ді¬йде да¬лі ви¬ди¬мо¬сті сво¬єї мис¬ки!-уточ¬ни¬ла йо¬го дру¬жи¬на, па¬ні скарб¬ни¬ча.
-Вель¬ми¬по¬важ¬ні су¬сі¬ди, за¬спо¬кой¬тесь! В нас зов¬сім ін¬ші про¬бле¬ми!-по¬чав вти¬хо¬ми¬рю¬ва¬ти под¬руж¬жя, їх¬ній су¬сід пан суд¬дя.
Про¬те пан¬ст¬во хо¬ті¬ло спо¬чат¬ку про¬яс¬ни¬ти си¬туа¬цію з тим, ко¬му пот¬ріб¬но бу¬ло дба¬ти про па¬цю¬ків, але пол¬ков¬ник рі¬шу¬че об¬рі¬зав по¬даль¬ший роз¬ви¬ток ті¬єї за¬гад¬ко¬вої те¬ми.
-Па¬но¬ве!-про¬го¬ло¬сив Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич, -Те, що там гу¬пає ва¬жить не два пу¬ди, а знач¬но біль¬ше.
На¬ста¬ла нія¬ко¬ва мов¬чан¬ка. Всі про се¬бе від¬ра¬зу по¬го¬ди¬лись з ци¬ми сло¬ва¬ми.
-А мо¬же там за¬вів¬ся слон?-ду¬же ти¬хо за¬про¬по¬ну¬ва¬ла свій ва¬рі¬ант роз¬гад¬ки па¬ні Оле¬на.-Я йо¬го ба¬чи¬ла на ма¬люн¬ку ко¬ли жи¬ла в Пе¬тер¬бур¬зі.
-І я ба¬чи¬ла сло¬на.-під¬твер¬ди¬ла па¬ні скарб¬ни¬ча.-Це точ¬но він, бо так гу¬па¬ють ли¬ше сло¬ни.
Пан скарб¬ни¬чий зди¬ву¬вав¬ся.
-Де це ти го¬лу¬бонь¬ко ба¬чи¬ла сло¬нів, і звід¬кіль ти так на¬пев¬не зна¬єш, як во¬ни гу¬па¬ють?
-А в Киє¬ві пі¬сля служ¬би нам ба¬тюш¬ка з Лав¬ри роз¬по¬ві¬дав про всі¬ля¬кі ди¬ва. Про Іо¬ва, який в че¬ре¬ві ки¬та си¬дів, про Лі¬віа¬фа¬на і по¬ка¬зу¬вав книж¬ку де був слон на¬ма¬льо¬ва¬ний. Він жи¬ве в Пер¬сії, ба¬га¬то їсть і їм да¬ють всі¬ля¬кі ово¬чі, хліб і ви¬но.
-А ви¬но чо¬го це їм да¬ють? Ма¬буть їх та¬кож при¬ча¬ща¬ють?-зди¬во¬ва¬но за¬пи¬тав її бла¬го¬вір¬ний чо¬ло¬вік.-Щось я про та¬ке впер¬ше чую… Ти ме¬ні про цих сло¬нів ні¬ко¬ли ні¬чо¬го не роз¬по¬ві¬да¬ла.
-Ви¬но да¬ють щоб не ска¬зив¬ся, бо то¬ді всій Пер¬сії кі¬нець.-від¬по¬вів за па¬ні скарб¬ни¬чу від¬став¬ний ка¬пі¬тан.-Я й сам би хо¬тів за сло¬на бу¬ти, щоб до¬б¬ре го¬ду¬ва¬ли і ви¬но на дур¬нич¬ку да¬ва¬ли.
-Па¬но¬ве, па¬но¬ве! Який слон, про що ви! Що йо¬му там ро¬би¬ти!-не по¬го¬джу¬вав¬ся Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич.- Кі¬нець кін¬цем, де йо¬му там жи¬ти?
-Я десь чу¬ла, що сло¬ни жи¬вуть не¬на¬че в но¬рах...-зно¬ву ду¬же ти¬хо ска¬за¬ла, май¬же про¬ше¬по¬ті¬ла па¬ні Оле¬на і за¬ша¬рі¬лась, адже цьо¬го ра¬зу во¬на це ви¬га¬да¬ла, бо ду¬же хо¬ті¬ла про¬дов¬жу¬ва¬ти за¬ли¬ша¬тись в цен¬рі ува¬ги ша¬нов¬но¬го пан¬ст¬ва.
-А як же він там за¬вів¬ся?-ви¬сло¬вив зди¬ву¬ван¬ня пан суд¬дя з чис¬ті¬сінь¬ко суд¬дів¬ською ін¬то¬на¬ці¬єю, з якою звик про¬во¬ди¬ти по обов’язку сво¬єї по¬са¬ди, всі¬ля¬кі діз¬нан¬ня..
-Ой, ве¬ли¬ке ді¬ло сло¬ну за¬вес¬тись! Цей за¬мок стіль¬ки ро¬ків був по¬рож¬ній, що тут не ли¬ше один слон, а ці¬лій че¬ре¬ді сло¬нів не ди¬ви¬на за¬вес¬тись.-від¬ра¬зу за¬то¬рох¬ті¬ла по¬яс¬нюю¬чи всім цю об¬ста¬ви¬ну па¬ні суд¬ди¬ха, яка чо¬го грі¬ха та¬ї¬ти, тро¬хи за¬ви¬ду¬ва¬ла при¬дбан¬ню па¬ні Оле¬ни. Ре¬п¬лі¬ка без¬у¬мов¬но до¬сяг¬ла ці¬лі, бо та на¬віть го¬лос¬но зойк¬ну¬ла на її сло¬ва уя¬вив¬ши, що до¬ве¬де¬ть¬ся ді¬ли¬ти жит¬ло з  ти¬ми жа¬хіт¬ли¬ви¬ми, як во¬на їх уяв¬ля¬ла, тва¬ри¬на¬ми. Але зга¬дав¬ши, що мож¬ли¬ва на¬яв¬ність сло¬нів, втім це ли¬ше всьо¬го на¬всьо¬го здо¬гад і до то¬го ж її влас¬ний, тро¬хи за¬спо¬кої¬лась.
-А як¬же ко¬лиш¬ній влас¬ник зам¬ку, той ста¬рий граф? Він що не зу¬мів за¬мі¬ти¬ти, що в ньо¬го під бо¬ком, по¬ряд в ко¬мо¬рі слон за¬вів¬ся?-Не зда¬вав¬ся з ви¬ключ¬но про¬фе¬сіо¬наль¬ною на¬по¬лег¬ли¬ві¬стю, пан суд¬дя.
-Він був ста¬рий і глу¬хий, то¬му ма¬буть й про¬га¬вив. –Про¬дов¬жу¬ва¬ла по¬яс¬нен¬ня па¬ні суд¬ди¬ха,-Крім то¬го не в ко¬мо¬рі, а в но¬рі під ко¬мо¬рою, а це ду¬же ве¬ли¬ка різ¬ни¬ця. А як¬що й не про¬га¬вив, то мов¬чав, щоб ці¬на на за¬мок три¬ма¬лась. Ко¬му ж він бу¬де пот¬рі¬бен зі сло¬ном в ко¬мо¬рі.-кив¬ну¬ла во¬на в бік сті¬ни, яка вже здри¬га¬ла¬ся від грю¬ко¬ту і  по¬гля¬ну¬ла ниш¬ком на па¬ні Оле¬ну, кот¬ру хо¬ті¬ла ци¬ми сло¬ва¬ми за¬че¬пи¬ти.
Па¬ні Оле¬на тро¬хи на¬су¬пи¬лась, бо по¬ді¬її не да¬ва¬ли при¬во¬ду до оп¬ти¬міз¬му.
«А як¬що й справ¬ді там за¬вів¬ся слон? Що ме¬ні з ним ро¬би¬ти, адже з та¬ким кон¬цер¬том що¬но¬чі, цей за¬мок справ¬ді ні¬ко¬му не бу¬де пот¬рі¬бен і ме¬ні тут не жи¬ти.»-ду¬ма¬ла во¬на. «Ні, тре¬ба цю не¬при¬єм¬ну ока¬зію ви¬рі¬шу¬ва¬ти від¬ра¬зу, бо по¬тім мо¬же бу¬ти піз¬но»
Вер¬сія про сло¬на пі¬сля впев¬не¬них слів па¬ні суд¬ди¬хи май¬же пов¬ні¬стю за¬во¬ло¬ді¬ла ро¬зу¬мом гос¬тей. Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич дав роз¬по¬ря¬джен¬ня гай¬ду¬кам при¬нес¬ти й за¬ря¬ди¬ти всі муш¬ке¬ти, кот¬рі бу¬ли в зам¬ку. Хо¬ті¬ли на¬віть при¬ко¬ти¬ти гар¬мат¬ку, яка стоя¬ла на баш¬точ¬ці, але ви¬рі¬ши¬ли цьо¬го не ро¬би¬ти, бо боя¬лись, що як¬що ви¬стрі¬лить, то сте¬ля впа¬де й всіх за¬ва¬лить.
-Як¬що слон на нас зне¬на¬цька (схви¬льо¬ва¬ні ви¬гу¬ки па¬ні) на¬ки¬не¬ть¬ся то в две¬рі з ко¬мо¬ри він не про¬пхне¬ть¬ся , бо сті¬на за¬три¬має су¬по¬ста¬та. Ми тим ча¬сом встиг¬не¬мо всі вий¬ти звід¬си, а ось на вхо¬ді фаль¬ко¬нет пос¬та¬ви¬ти тре¬ба, бо звір вид¬но лю¬тий і нас мо¬же пе¬ре¬слі¬ду¬ва¬ти! –ска¬зав ду¬же впев¬не¬но Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич.
При цих йо¬го сло¬вах па¬ні Ге¬ле¬на ле¬д¬ве не зне¬при¬том¬ні¬ла і ли¬ше міц¬на ру¬ка від¬став¬но¬го ка¬пі¬та¬на під¬три¬ма¬ла її, прав¬да не за спи¬ну, а тро¬хи ниж¬че. Пі¬сля ті¬єї під¬трим¬ки па¬ні Ге¬ле¬ні пе¬ре¬хо¬ті¬ло¬ся зне¬при¬том¬лю¬ва¬тись, бо від ка¬пі¬та¬на не¬сло ви¬пи¬тим і йо¬го паль¬ці над¬то міц¬но й гру¬бо її то¬ді під¬хо¬пи¬ли.
Все то¬ва¬ри¬ст¬во очі¬ку¬валь¬но спос¬те¬рі¬га¬ло за сті¬ною в ко¬мо¬рі. Чо¬ло¬ві¬ки з муш¬ке¬та¬ми на¬по¬го¬то¬ві стоя¬ли спе¬ре¬ду, а жін¬ки за їх¬ні¬ми спи¬на¬ми да¬ва¬ли по¬ра¬ди чо¬ло¬ві¬кам, які тре¬ба ужи¬ва¬ти за¬хо¬дів, як¬що слон рап¬том на них на¬ки¬не¬ть¬ся. Всім бу¬ло ляч¬но, про¬те ці¬ка¬во.
Рап¬том грю¬кіт при¬пи¬нив¬ся. Це бу¬ло на¬стіль¬ки не¬спо¬ді¬ва¬но, що де¬кот¬рі да¬ми на¬віть зно¬ву зойк¬ну¬ли, а Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич схви¬льо¬ва¬но схо¬пив¬ся ру¬кою за па¬лаш. Па¬ні Оле¬на схо¬пи¬лась за пле¬че пол¬ков¬ни¬ка, а па¬ні Ге¬ле¬на за ру¬ку па¬ні Оле¬ни. За¬па¬ну¬ва¬ла мо¬то¬рош¬на ти¬ша, яку не¬вдов¬зі роз¬ря¬див сам Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич, бо са¬ме то¬го ви¬ма¬га¬ли для ко¬ман¬ди¬ра об¬ста¬ви¬ни.
-Па¬но¬ве, сті¬на над¬то міц¬на й слон по всій ви¬ди¬мо¬сті уто¬мив¬ся.
Це по¬яс¬нен¬ня всіх за¬до¬воль¬ни¬ло, крім па¬ні Оле¬ни, яка за¬пи¬та¬ла:
-Ці¬ка¬во, як дов¬го він бу¬де від¬по¬чи¬ва¬ти?-Їй хо¬ті¬лось ви¬рі¬ши¬ти цю про¬бле¬му як най¬швид¬ше, бо не¬ви¬зна¬че¬ність її ля¬ка¬ла.
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич зро¬бив гли¬бо¬ко¬дум¬ний ви¬гляд на об¬лич¬чі й ав¬то¬ри¬тет¬но від¬по¬вів:
-Звір су¬дя¬чи по тих моц¬них уда¬рах над¬зви¬чай¬но на¬по¬лег¬ли¬вий і ду¬жий, то¬му ма¬буть дов¬го він не бу¬де від¬по¬чи¬ва¬ти.–Пол¬ков¬ник на мить за¬мовк ви¬га¬дую¬чи, що йо¬му ска¬за¬ти ще, а по¬тім про¬дов¬жив:-За¬раз він по всій ви¬ди¬мо¬сті від¬по¬чи¬ває, адже йо¬му пот¬ріб¬но на¬бра¬тись сил і мож¬ли¬во під¬крі¬пи¬тись.
-Ці¬ка¬во, а чим він там хар¬чу¬є¬ть¬ся? –за¬пи¬та¬ла¬до¬пит¬ли¬ва па¬ні Ге¬ле¬на.
-Це для нас за¬гад¬ка, ос¬кіль¬ки сло¬ни ду¬же по¬тай¬ли¬ві і це ві¬до¬мо ли¬ше їм, та мо¬жу ска¬за¬ти впев¬не¬но, що для ньо¬го хар¬чу там дос¬тат¬ньо.-По¬яс¬нив пан пол¬ков¬ник, але це по¬яс¬нен¬ня ма¬ло ко¬го за¬до¬воль¬ни¬ло і він до¬дав:-Ми всі чу¬ли, як моц¬но той звір грю¬кав, от¬же в хар¬чах він не має не¬дос¬та¬чі.
-Або на¬впа¬ки.-ска¬зав від¬став¬ний ка¬пі¬тан.-Мо¬же він зго¬лод¬нів і шу¬кає , щоб йо¬го з’їсти.
-Ой як¬би ли¬ше так.-за¬до¬во¬ле¬но по¬го¬ди¬лась па¬ні Оле¬на.-В ко¬мо¬рі пов¬но на¬їд¬ку і ви¬но на¬віть є. Він на¬їс¬ть¬ся і пі¬де звід¬си з ми¬ром.
-І ще й нап’ється.-бовк¬ну¬ла па¬ні суд¬ди¬ха.
-А по¬тім йо¬му це спо¬до¬ба¬є¬ть¬ся і він поч¬не при¬хо¬ди¬ти пої¬сти й ви¬пи¬ти кож¬но¬го дня. Та на та¬ке бур¬ми¬ло хар¬чів не на¬ста¬чиш¬ся, він вас ша¬нов¬на по віт¬ру пус¬тить, а ко¬ри¬сті з ньо¬го нія¬кої, а то ще й шко¬ду поч¬не ро¬би¬ти від не¬роб¬ст¬ва, бо вся шко¬да на зем¬лі від си¬тих ле¬да¬рів. –ска¬за¬ла па¬ні суд¬ди¬ха.
Па¬ні Оле¬на від тих слів в чер¬го¬вий раз зно¬ву  ве¬ре¬ск¬ну¬ла, а па¬ні Ге¬ле¬на зро¬би¬ла спро¬бу її за¬спо¬ко¬ї¬ти:
-За¬спо¬кой¬ся го¬лу¬бонь¬ко, якось те ді¬ло ви¬рі¬шим.
-А що тут рі¬ша¬ти, вби¬ти йо¬го і все.-впев¬не¬но мо¬вив Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич і йо¬го впев¬не¬ний го¬лос дійс¬но тро¬хи за¬спо¬ко¬їв гос¬по¬ди¬ню зам¬ку. Во¬на бла¬галь¬но гля¬ну¬ла на ньо¬го й ти¬хо ска¬за¬ла:
-Ви ж не від¬мо¬ви¬тесь до¬по¬мог¬ти влад¬на¬ти бід¬ній па¬ні цю не¬спо¬ді¬ва¬ну не¬при¬єм¬ну ока¬зію?
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич встав, зно¬ву ба¬дьо¬ро клац¬нув під¬бо¬ра¬ми й впев¬не¬но від¬по¬вів:
-Па¬ні Оле¬на, сло¬ни...Чи то пак бо¬роть¬ба з ни¬ми-це обов’язок кож¬но¬го хто при¬ся¬гав¬ся го¬су¬да¬ри¬ні.
Від цих слів об¬лич¬чя гос¬по¬ди¬ні роз¬цві¬ло в ча¬рів¬ній ус¬міш¬ці, а очі за¬хо¬п¬ле¬но за¬сяя¬ли. Пан від¬став¬ний ка¬пі¬тан вчас¬но під¬ні¬маю¬чи ке¬ли¬ха на¬віть ви¬гук¬нув:
-Бра¬во пол¬ков¬ник! Ви справж¬ні¬сінь¬кий ге¬рой!
Ці вия¬ви реш¬пек¬тів до ньо¬го бу¬ли Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу над¬зви¬чай¬но при¬єм¬ни¬ми і він до¬ба¬вив:
-Крім то¬го бу¬ду ма¬ти за честь при¬слу¬жи¬ти¬ся та¬кій ча¬рів¬ній гос¬по¬ди¬ні ча¬рів¬но¬го зам¬ку...
-З го¬лод¬ни¬ми сло¬на¬ми в ко¬мо¬рах…-на¬сміш¬ку¬ва¬то про¬скри¬пі¬ла па¬ні суд¬ди¬ха.
Па¬ні Оле¬на ще дуж¬че стис¬ла ру¬ку Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу, але в цей мо¬мент зно¬ву по¬дав го¬лос від¬став¬ний ка¬пі¬тан: На цей раз в йо¬го сло¬вах не від¬чу¬ва¬лась ба¬дьо¬рість. Втім це мож¬ли¬во по¬яс¬ню¬ва¬лось тим, що ке¬лих пе¬ред ним зно¬ву був пус¬тим, хо¬ча са¬ме він йо¬го тіль¬ки що ви¬пив. Втім тре¬ба за¬зна¬чи¬ти, що ко¬ли бра¬вий во¬яка мав пе¬ред сво¬ї¬ми очи¬ма по¬рож¬ні ке¬ли¬хи, то зав¬жди втра¬чав ба¬дьо¬рість ду¬ху.
-Щось на¬шо¬го сло¬на вже дов¬го не чу¬ти.-ска¬зав він і по¬тяг¬нув¬ся за пляш¬кою.
-Ага, ма¬буть пі¬шов, або за¬снув.-ви¬сло¬ви¬ла свій здо¬гад па¬ні скарб¬ни¬ча.
-Ми так мо¬же¬мо всю ніч тут про¬сто¬яти, а йо¬го вже ма¬буть і ду¬ху там не¬має.-не¬за¬до¬во¬ле¬но ска¬зав пан кра¬мар, яко¬му все це вже по¬ча¬ло ста¬ва¬ти не¬ці¬ка¬вим.
-Але це не оз¬на¬чає, що він не по¬вер¬не¬ть¬ся.-за¬пе¬ре¬чи¬ла па¬ні скарб¬ни¬ча.
-От ко¬ли по¬вер¬не¬ть¬ся, то¬ді й тре¬ба бу¬де щось ро¬би¬ти, а по¬ки йо¬го не має, по¬ра й нам  всім від¬по¬чи¬ти.-ска¬за¬ла па¬ні суд¬ди¬ха, якій ця іс¬то¬рія теж по¬ча¬ла на¬бри¬да¬ти.-Вже піз¬но, я хо¬чу спа¬ти.-ска¬за¬ла во¬на до чо¬ло¬ві¬ка, та пан суд¬дя по¬ну¬ро мов¬чав, бо не хо¬тів са¬мо¬віль¬но по¬ки¬да¬ти то¬ва¬ри¬ст¬во. Всі че¬ка¬ли яко¬гось рі¬шен¬ня і Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич ска¬зав:
-Па¬но¬ве, пот¬ріб¬но зві¬ра ча¬ту¬ва¬ти. Це мо¬же зро¬би¬ти й один чо¬ло¬вік, а реш¬та тут ні до чо¬го. В ме¬не на при¬мі¬ті є та¬кий мо¬ло¬дець-це мій ден¬щик Мі¬тяй. Він од¬на¬ко¬во ле¬дар ,а ос¬кіль¬ки че¬ка¬ти сло¬на не¬важ¬ко-він спра¬вить¬ся. До ре¬чі де він?
Всі озир¬ну¬лись, але ден¬щи¬ка не бу¬ло. Фе¬ська ляс¬ну¬ла в до¬ло¬ні й скрик¬ну¬ла:
-Ой, ма¬буть він на кух¬ні за¬ли¬шив¬ся! Пі¬ду по¬кли¬чу.-Й во¬на шви¬день¬ко зник¬ла.
-А як¬що він за¬бо¬їть¬ся сам тут за¬ли¬ша¬тись? Адже він са¬ме звід¬си, як¬що ме¬ні не зра¬джує пам’ять, втік.-за¬пи¬тав пан суд¬дя.
-Ми йо¬го то¬ді прив’яжемо.-пох¬му¬ро від¬по¬вів Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич.
-А як він по¬ві¬до¬мить нам, що слон з’явився, як¬що він бу¬де зв’язаним?-за¬пи¬та¬ла па¬ні Ге¬ле¬на.
-А ми ді¬вок з кух¬ні з ва¬шим ка¬ва¬ле¬ром за¬ли¬шим. Во¬ни йо¬го, ва¬шо¬го ден¬щи¬ка, як звір зно¬ву поч¬не грю¬ка¬ти, розв’яжуть.-ска¬за¬ла па¬ні Ге¬ле¬на.
-В них мож¬ли¬во не бу¬де на це ча¬су.-не зда¬ва¬лась її под¬ру¬га, гос¬по¬ди¬ня зам¬ку па¬ні Оле¬на.
-Ні¬чо¬го, ні¬чо¬го , як до¬б¬ре зля¬ка¬ю¬ть¬ся, то встиг¬нуть.-за¬спо¬кої¬ла її па¬ні на¬стоя¬тель¬ка.
-А на¬ві¬що їм всти¬га¬ти? Мо¬же їх са¬мих і пос¬та¬ви¬ти ча¬ту¬ва¬ти?-по¬да¬ла свій го¬лос па¬ні скарб¬ни¬ча.
-Не мож¬на, бо їм са¬мим бу¬де ляч¬но.-від¬по¬ві¬ла па¬ні Оле¬на.
На то¬му й по¬рі¬ши¬ли. Фе¬ська зна¬йшла Мі¬тяя під сто¬лом в за¬лі. Він си¬дів і жлук¬тив ви¬но за¬ку¬шую¬чи йо¬го ку¬ря¬чою ніж¬кою. Но¬ги йо¬го бу¬ли зв’язані, бо він не зна¬йшов до¬сі ча¬су на те, щоб звіль¬ни¬тись і Фе¬ська йо¬му гуч¬но про¬кри¬ча¬ла:
-А це що та¬ке? Ану да¬вай шви¬день¬ко до ко¬мо¬ри, те¬бе пан пол¬ков¬ник кли¬чуть.
Мі¬тяй не¬хо¬тя по¬чав під¬во¬ди¬тись. Але це йо¬му вда¬ва¬лось не ду¬же до¬б¬ре і во¬на йо¬му до¬по¬мог¬ла, але не розв’язуючи но¬ги, щоб бу¬ло да¬ле¬ко не втік . Ко¬ли ден¬щик встав, во¬на влад¬ним то¬ном ве¬лі¬ла:
-А ну пли¬гай до па¬на пол¬ков¬ни¬ка, він то¬бі роз¬по¬ря¬джен¬ня дасть. І ди¬вись ме¬ні без фо¬ку¬сів, бо про все роз¬по¬вім, як ти тут ха¬зяй¬ну¬єш!
Ці по¬гро¬зи до¬б¬ре по¬дія¬ли на ден¬щи¬ка. Мі¬тяй від¬чу¬вав, що йо¬му за ко¬лиш¬ні ви¬тів¬ки мо¬же не по¬здо¬ро¬вить¬ся, то¬му слух¬ня¬но пос¬ка¬кав за нею до две¬рей. Ко¬ли він при¬був до всьо¬го ша¬нов¬но¬го пан¬ст¬ва, яке зі¬бра¬лось бі¬ля вхо¬ду до ко¬мо¬ри, Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич по¬ди¬вив¬шись на йо¬го зв’язані но¬ги й ска¬зав:
-Це до¬б¬ре, що ти зв’язаний за но¬ги, так шко¬ди від те¬бе мен¬ше бу¬де. Тре¬ба ще тіль¬ки твою п’януа мор¬ду до две¬рей прив’язати. Ча¬ту¬ва¬ти бу¬деш з дів¬ка¬ми, щоб їм страш¬но не бу¬ло, а як слон зно¬ву грю¬ка¬ти роз¬поч¬не, во¬ни те¬бе хут¬ко розв’яжуть.
Мі¬тяй не зро¬зу¬мів про яко¬го сло¬на йшла мо¬ва, але бу¬ти зв’язаним йо¬му не хо¬ті¬лось.
-Па¬не пол¬ков¬ни¬ку, мо¬же я розв’язаним по¬ча¬тую?
-А мо¬же то¬бі бов¬ду¬ре шкід¬ли¬вий і ліж¬ко тут пос¬та¬ви¬ти? Ро¬би, що ска¬за¬но.Ти в ме¬не ще за ко¬ней не від¬по¬вів, як при¬бу¬де¬мо в гар¬ні¬зон всі кан¬чу¬ки й ло¬зи¬ни-твої.
І пол¬ков¬ник брезг¬ли¬во від ньо¬го від¬вер¬нув¬ся.
-Па¬но¬ве, йді¬мо звід¬си, а як¬що звір рап¬том зно¬ву об’явиться, хо¬роб¬ро вчи¬ни¬мо йо¬му на¬леж¬ну ба¬та¬лію.-ска¬зав він впев¬не¬но то¬ва¬ри¬ст¬ву.
Всі крім Фе¬ськи, Фів¬рі й Мі¬тяя, кот¬ро¬го ку¬хо¬вар¬ки прив’язували до зам¬ко¬вих кі¬лець две¬рей, по¬вер¬нув¬шись по¬ча¬ли за¬ли¬ша¬ти пред¬ко¬мір¬ник.

     Роз¬діл XI
           Про те, що не вар¬то бра¬ти под¬руг в спіль¬ни¬ці сво¬їх амур¬них справ.

Ос¬кіль¬ки бу¬ло вже до¬сить за¬піз¬но, па¬ні Оле¬на, як і пе¬ред¬ба¬ча¬ло¬ся спо¬чат¬ку в її пла¬нах, за¬про¬по¬ну¬ва¬ла всім гос¬тям за¬но¬чу¬ва¬ти в неї в зам¬ку. Бла¬го міс¬ця бу¬ло для всіх до¬сить і на кож¬ну па¬ру ма¬лись свої кім¬на¬ти. За до¬по¬мо¬гою Они¬ськи, во¬на всіх роз¬ве¬ла по спаль¬нях-кім¬на¬тах, де вже бу¬ло за¬зда¬ле¬гідь нею й пос¬те¬ле¬но. Ска¬жі¬мо від¬вер¬то в па¬ні Оле¬ни ви¬ник один ці¬ка¬вий план вно¬чі зва¬би¬ти Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬но¬ви¬ча. До цьо¬го ве¬чо¬ра, гос¬по¬ди¬ня й її вір¬на под¬ру¬га па¬ні Ге¬ле¬на спа¬ли, щоб не бу¬ло нуд¬но, в од¬ній кім¬на¬ті, то¬му до¬ве¬лось па¬ні на¬стоя¬тель¬ці пос¬те¬ли¬ти ок¬ре¬мо, в кім¬на¬ті по¬ряд.  Ко¬ли во¬ни за¬ли¬ши¬лись на¬один¬ці, пі¬сля то¬го, як роз¬ве¬ли гос¬тей, па¬ні Оле¬на взя¬ла под¬ру¬гу за ру¬ку й від¬ве¬ла в сто¬ро¬ну, щоб за¬пи¬т¬а¬ти про її став¬лен¬ня до ті¬єї змі¬ни ніч¬лі¬гу. Па¬ні Ге¬ле¬на зов¬сім не бу¬ла цьо¬му про¬ти і на¬віть пох¬ва¬ли¬ла та¬ку за¬по¬пад¬ли¬вість.
-Вір¬но моя го¬лу¬бонь¬ко.-ска¬за¬ла во¬на под¬ру¬зі.-Тре¬ба не ви¬пус¬ка¬ти своє щас¬тя й ви¬ко¬ри¬сто¬ву¬ва¬ти всі на¬го¬ди, щоб пол¬ков¬ник став твій, бо час для те¬бе вже цьо¬го дав¬но ви¬ма¬гає, ще кіль¬ка ро¬ків і ти за¬ли¬шиш¬ся ні¬ко¬му не пот¬ріб¬на.
Па¬ні Оле¬на скруш¬но зі¬тхну¬ла, а па¬ні на¬стоя¬тель¬ка, щоб під¬ба¬дьо¬ри¬ти до¬да¬ла:
-Все в тво¬їх ру¬ках моя кри¬хіт¬ко, я від¬чу¬ваю, що він по¬па¬де в твої силь¬ця.
Та з вдяч¬ні¬стю на неї по¬гля¬ну¬ла й за¬пи¬та¬ла:
-А як він то¬бі вза¬га¬лі?
Па¬ні Ге¬ле¬на про се¬бе по¬ду¬ма¬ла: «Ба¬зі¬ка¬ло, бре¬хун і хваль¬ко, яких світ не ба¬чив.», а са¬ма ска¬за¬ла:
-Дос¬той¬ний і ще до¬сить мо¬ло¬дий пер¬спек¬тив¬ний чо¬ло¬вік. Ти з ним скла¬деш до¬б¬ру пар¬тію.
Па¬ні Оле¬на пі¬сля та¬ко¬го схва¬лен¬ня кра¬щою под¬ру¬гою її ви¬бо¬ру, ще біль¬ше ук¬рі¬пи¬лась в сво¬їх пла¬нах і на¬віть за¬сяя¬ла від за¬до¬во¬лен¬ня. Ді¬ло за¬ли¬ши¬лось за дріб’язком, як на¬тяк¬ну¬ти пол¬ков¬ни¬ку, щоб він при¬йшов ін¬ког¬ні¬то, як всі по¬за¬си¬па¬ють до кім¬на¬ти па¬ні Оле¬ни. Са¬мій їй, ціл¬ком при¬род¬но, бу¬ло не¬зруч¬но це ви¬ко¬на¬ти.
-Он в те¬бе Они¬ська є, хай во¬на це й зро¬бить.-по¬ра¬ди¬ла па¬ні Ге¬ле¬на, але гос¬по¬ди¬ні цей ва¬рі¬ант не ду¬же по¬до¬бав¬ся.
-Якось не хо¬чу я в це ді¬ло втя¬гу¬ва¬ти сто¬рон¬ніх. Як¬що Они¬ська бу¬де по¬се¬ред¬ни¬цею, на ра¬нок весь по¬віт про¬знає і всі тіль¬ки й бу¬дуть про це па¬тя¬ка¬ти й пліт¬ку¬ва¬ти ні¬би я пер¬ша на ньо¬го на¬ки¬ну¬лась.-ска¬за¬ла па¬ні Оле¬на, а па¬ні Ге¬ле¬на від¬ра¬зу ж на ті сло¬ва сар¬ка¬стич¬но по¬ду¬ма¬ла: «Ха-ха! А ні¬би¬то це не прав¬да!»,про¬те змов¬ча¬ла, бо від¬чу¬ва¬ла на що та на¬тя¬кає.
 «Моя кри¬хіт¬ка хо¬че ме¬не в амур¬ні кур’єри. На жаль не ви¬йде, бо не при¬ста¬ло на¬стоя¬тель¬кам ви¬ко¬ну¬ва¬ти роль, яку в ро¬ма¬нах ви¬ко¬ну¬ють по¬ко¬їв¬ки.»-по¬ду¬ма¬ла во¬на, але под¬ру¬га по¬ча¬ла її вмов¬ля¬ти.
-Ге¬ле¬ноч¬ко, лю¬ба, до¬по¬мо¬жи ме¬ні, а я то¬бі від¬дя¬чу за все каб¬луч¬кою з ру¬бі¬ном, кот¬ру при¬слав ме¬ні брат і  яка то¬бі так спо¬до¬ба¬лась. –на¬по¬ля¬га¬ла па¬ні Оле¬на і її вір¬на под¬ру¬га на¬реш¬ті зда¬ла¬ся.
-До¬б¬ре Оле¬ноч¬ко, що не зро¬биш ра¬ди щас¬тя мо¬єї лю¬бої кри¬хіт¬ки. Я на¬тяк¬ну йо¬му про те¬бе і зроб¬лю все, щоб вас го¬луб¬ки мої зве¬сти, але по¬про¬шу те¬бе да¬ти каб¬луч¬ку за¬раз.-тро¬хи нія¬ко¬во за¬ра¬ди при¬стой¬но¬сті за¬кін¬чи¬ла па¬ні Ге¬ле¬на.
Па¬ні Оле¬на над¬зви¬чай¬но зра¬ді¬ла й не за¬ба¬рив¬шись діс¬та¬ла зі скринь¬ки на сто¬ли¬ку бі¬ля ліж¬ка каб¬луч¬ку, й вру¬чи¬ла її под¬ру¬зі. Па¬ні Ге¬ле¬на з вдяч¬ні¬стю її по¬ці¬лу¬ва¬ла й шеп¬ну¬ла на ву¬хо:
-За пів¬го¬дин¬ки по¬че¬кай, ко¬ли всі по¬за¬си¬на¬ють і він бу¬де в те¬бе…
По¬тім ще раз по¬ці¬лу¬ва¬ла на ніч і ос¬та¬вив¬ши її на¬один¬ці  в со¬лод¬ко¬му пе¬ред¬чут¬ті втіх ко¬хан¬ня, са¬ма пі¬шла до се¬бе.
Ко¬ли во¬на за¬чи¬ни¬ла две¬рі сво¬єї кім¬на¬ти, то дов¬го роз¬див¬ля¬лась при світ¬лі свіч¬ки так лег¬ко от¬ри¬ма¬ну каб¬луч¬ку й ру¬бін, який ме¬рех¬тів чер¬во¬ну¬ва¬тим во¬гни¬ком.
«Не ду¬же во¬на та¬ка й гар¬на ця каб¬луч¬ка, як ме¬ні зда¬ло¬ся спо¬чат¬ку.»-по¬ду¬ма¬ла тріш¬ки роз¬ча¬ро¬ва¬но па¬ні Ге¬ле¬на, ос¬кіль¬ки зав¬жди ціль до¬сяг¬ну¬та зда¬є¬ть¬ся нам то¬ді не та¬кою вже ба¬жа¬ною. «За цей дріб¬ний шма¬то¬чок зо¬ло¬та й ка¬мі¬нець, яких в ме¬не й так чи¬ма¬ло, я по¬збу¬дусь на¬зав¬жди под¬ру¬ги, бо пі¬сля за¬між¬жя во¬на від ме¬нее від¬да¬лить¬ся й бу¬де щас¬ли¬ва з чо¬ло¬ві¬ком…А я й так са¬мот¬ня й не¬щас¬на, ста¬ну ще більш са¬мот¬ньою й не¬щас¬ною»-гір¬ко по¬ду¬ма¬ла во¬на. Ця дум¬ка пос¬тій¬но кру¬ти¬ла¬ся в її го¬ло¬ві ли¬ше на¬бу¬ваю¬чи ін¬ших форм і роз¬мі¬рів: «Яка жах¬ли¬ва не¬спра¬вед¬ли¬вість! І все її без¬мір¬не щас¬тя бу¬де зав¬дя¬ки ли¬ше ме¬ні, а я зро¬бив¬ши їй та¬ку не¬оці¬нен¬ну пос¬лу¬гу ста¬ну най¬не¬щас¬ні¬шою жін¬кою в сві¬ті і за якийсь там нік¬чем¬ний ка¬мі¬нець! ».
Пі¬сля цих не¬ве¬се¬лих ду¬мок па¬ні Ге¬ле¬на втра¬ти¬ла спо¬кій й вже не зби¬ра¬ла¬ся йти до кім¬на¬ти Вар¬фо¬ло¬мія¬І¬ва¬но¬ви¬ча з до¬ру¬чен¬ням за¬про¬шен¬ня до па¬ні Оле¬ни.
«Я ж са¬ма по¬тім див¬ля¬чись на їх щас¬тя, бу¬ду ще гос¬трі¬ше від¬чу¬ва¬ти се¬бе зов¬сім об¬ді¬ле¬ною і ні¬ко¬ли по¬тім не про¬щу, що зроб¬лю це сво¬ї¬ми ж ру¬ка¬ми.»-дум¬ки, як джме¬лі гу¬ді¬ли в її го¬ло¬ві. «Ні¬ку¬ди не пі¬ду, а ля¬жу спа¬ти. Ран¬ком ска¬жу, що все ви¬ко¬на¬ла, а там хай са¬мі роз¬би¬ра¬ю¬ть¬ся. На¬реш¬ті, як¬що справ¬ді до¬ля, то зве¬де й без ме¬не.-ви¬рі¬ши¬ла во¬на, щоб за¬спо¬ко¬ї¬тись. Втім про¬те сон не йшов, а не¬відь звід¬ки під¬ступ¬ним стру¬моч¬ком ду¬ші з’явилася со¬вість і по¬ча¬ла му¬чи¬ти.
«І на¬ві¬що я взя¬ла ту каб¬луч¬ку? Що в ме¬не каб¬лу¬чок ма¬ло, а те¬пер за¬сну¬ти не мо¬жу і від¬чу¬ваю не¬на¬че на ме¬ні бруд. Ви¬хо¬дить, що я не ба¬жаю сво¬їй кра¬щій под¬ру¬зі щас¬тя.»-кру¬ти¬ла¬ся во¬на в ліж¬ку шу¬каю¬чи со¬бі ви¬прав¬дан¬ня і на¬реш¬ті зна¬йшла: «А втім, звід¬ки я знаю, що во¬на бу¬де з ним щас¬ли¬вою? А мо¬же на¬впа¬ки, я від¬вер¬таю мою кри¬хіт¬ку від не¬щас¬ли¬во¬го жит¬тя, яке на неї че¬кає з тим пол¬ков¬ни¬ком. І справ¬ді, та¬кий бре¬хун бу¬де зра¬джу¬ва¬ти мою бі¬до¬лаш¬ну Оле¬ноч¬ку. Крім то¬го всі вій¬сь¬ко¬ві-стра¬шен¬ні п’яндики і він ма¬буть проп’є по¬саг мо¬єї го¬луб¬ки і я бу¬ду в цьо¬му ча¬ст¬ко¬во вин¬на. Ні, ви¬рі¬ше¬но, ні¬ку¬ди не йду, хай са¬мі роз¬би¬ра¬ю¬ть¬ся! Хай бу¬де все, як бог дасть, а ме¬ні кра¬ще в їх¬ні спра¬ви не втру¬ча¬ти¬ся. Оле¬на са¬ма ме¬ні ще по¬дя¬кує, що обе¬рег¬ла її від мож¬ли¬во не¬гід¬ни¬ка...» Пі¬сля та¬ких ду¬мок на¬реш¬ті па¬ні Ге¬ле¬на зна¬йшла за¬спо¬ко¬єн¬ня сво¬їй со¬віс¬ті й від¬да¬ла¬ся в ла¬гід¬ні ру¬ки Мор¬фея.

******

Ко¬ли па¬ні Ге¬ле¬на пі¬шла, па¬ні Оле¬на са¬ма роз¬дя¬глась без Они¬ськи і ляг¬ла в ліж¬ко не за¬ту¬шую¬чи свіч¬ки в кан¬де¬ляб¬рі. Три їх во¬гни¬ка дри¬жа¬чи ки¬да¬ли при¬мар¬ні ті¬ні на сті¬ни об¬тяг¬ну¬ті різ¬но¬барв¬ним ок¬са¬ми¬том - гос¬по¬ди¬ня не по¬жал¬ку¬ва¬ла гро¬шей на оз¬до¬бу по¬меш¬кан¬ня.
Во¬на ди¬ви¬лась на їх ме¬рех¬тін¬ня час від ча¬су по¬гля¬даю¬чи на здо¬ро¬ву шес¬ти¬го¬дин¬ну клеп¬сид¬ру, дріб¬ний пі¬сок якої пе¬ре¬си¬павсь, за¬си¬паю¬чи го¬дин¬ні міт¬ки вни¬зу, а ко¬ли ви¬си¬пав¬ся ввесь, її пе¬ре¬ки¬ду¬ва¬ли за до¬по¬мо¬гою гар¬но оз¬доб¬ле¬но¬го ва¬жель¬ка. Різ¬но¬ма¬ніт¬ні дум¬ки хма¬ра¬ми оку¬та¬ли її го¬ло¬ву і бу¬ли во¬ни ду¬же різ¬ні, від са¬мих при¬єм¬них, до са¬мих три¬вож¬них.
Спо¬чат¬ку во¬на ду¬ма¬ла про їх роз¬мо¬ву з па¬ні Ге¬ле¬ною й пе¬ре¬жи¬ва¬ла сто¬сов¬но сво¬го пла¬ну зваб¬лен¬ня пол¬ков¬ни¬ка.. «От як¬би в Ге¬ле¬ноч¬ки все вда¬ло¬ся. Щось не ду¬же во¬на хо¬ті¬ла ме¬ні до¬по¬мог¬ти, а втім во¬на ро¬зум¬ни¬ця і зви¬чай¬но моє про¬хан¬ня до¬сить лос¬кіт¬ли¬ве, так це й не див¬но, що во¬на ва¬га¬ла¬ся»-ду¬ма¬ла во¬на.
Час ли¬нув ду¬же по¬віль¬но. Па¬ні Оле¬на ди¬ви¬лась на те, як то¬ню¬сінь¬кою ці¬воч¬кою пе¬ре¬си¬па¬є¬ть¬ся пі¬сок в клеп¬сид¬рі і ди¬ву¬ва¬лась,як ра¬ні¬ше зав¬жди швид¬ко за¬си¬па¬ла від то¬го спо¬гля¬дан¬ня рів¬но¬мір¬но¬го ру¬ху в її кім¬на¬ті.
«Ще той слон, чи що там за¬ве¬лось? Все спо¬чат¬ку бу¬ло так гар¬но, шля¬хет¬но, як в на¬ви¬шу¬ка¬ні¬ших дво¬рян¬ських до¬мах і тут на то¬бі ОТЕ по¬ча¬ло грю¬ка¬ти і звід¬кі¬ля? З під зем¬лі! Ото ока¬зія, так ока¬зія. Тре¬ба гос¬тей не від¬пус¬ка¬ти по¬ки не роз¬бе¬ре¬мось з тим сло¬ном, бо прав¬ду ка¬за¬ла та па¬ні суд¬ди¬ха-до ре¬чі ще та яз¬ва, що як те сло¬ни¬сько за¬на¬дить¬ся при¬хо¬ди¬ти що¬ве¬чо¬ра, то як ме¬ні тут да¬лі жи¬ти і ко¬му цей за¬мок пот¬рі¬бен по¬тім бу¬де в то¬му ра¬зі, як я йо¬го та¬ки  та бу¬ду про¬да¬ва¬ти?»
Час ли¬нув ду¬же по¬віль¬но. Ми¬ну¬ло всьо¬го хви¬лин де¬сять і по мі¬рі на¬бли¬жен¬ня стро¬ку, ко¬ли Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич по¬ви¬нен був прий¬ти, ін¬ші дум¬ки за¬во¬ло¬ді¬ли нею.
«Са¬ме най¬гір¬ше-це че¬ка¬ти. А чи він при¬йде? Мо¬же вже за¬снув і хро¬пе, а я тут тер¬за¬юсь і му¬чусь. А мо¬же не спить, а по¬рахує, що я лег¬ко¬важ¬на і зне¬хтує? Хі¬ба пе¬ред¬ба¬чиш, що в тих чо¬ло¬ві¬ків на дум¬ці? То їм не¬за¬йма¬них по¬да¬вай, а то ли¬ше в по¬вій і за¬коху¬ю¬ть¬ся. До ре¬чі, ко¬ли я по¬ка¬зу¬ва¬ла йо¬му кім¬на¬ту, то під¬морг¬ну¬ла, а він ма¬буть то¬го й не при¬мі¬тив. А як¬що при¬мі¬тив? Втім я йо¬му весь час під¬мор¬гу¬ва¬ла ще за сто¬лом і на¬віть ніж¬кою йо¬го но¬гу тер¬ла, а він вдав, що й  то¬го не при¬мі¬тив і не зро¬бив на¬леж¬них ви¬снов¬ків. А мо¬же при¬мі¬тив і не від¬реа¬гу¬вав як те ви¬ма¬гає, адже не го¬же па¬ні пер¬шій са¬мій ліз¬ти, то спра¬ва чо¬ло¬ві¬ків, та во¬ни та¬кі вах¬ла¬ки, що все за них до¬во¬дить¬ся ро¬би¬ти са¬мим. По¬га¬но, що не бу¬ло змо¬ги йо¬му по¬ка¬за¬ти де я бу¬ду опо¬чи¬ва¬ти, так би мо¬же й пос¬лу¬ги Ге¬ле¬ни не зна¬до¬би¬ли¬ся.»-ду¬ма¬ла во¬на по¬гля¬даю¬чи на клеп¬сид¬ру.
«І чо¬му я так ма¬ло за сто¬лом пи¬ла? Ко¬ли б бу¬ла п’яненька, то ди¬ви¬лась би за¬раз на ре¬чі про¬сті¬ше і так би не зво¬ди¬лась і не му¬чи¬ла се¬бе, як за¬раз. Він то жод¬но¬го ке¬ли¬ха не про¬пус¬тив і ма¬буть точ¬но хро¬пе. А як не хро¬пе, то вже п’яний, а я тве¬ре¬за і ме¬ні нія¬ко¬во. А втім, що ме¬ні за¬ва¬жає са¬мій щось для хо¬роб¬ро¬сті ви¬пи¬ти? До¬б¬ре, що Они¬ські за¬зда¬ле¬гідь ве¬лі¬ла ви¬на в кім¬на¬ті за¬ли¬ши¬ти.»-до¬мір¬ку¬ва¬лась па¬ні Оле¬на й діс¬тав¬ши пляш¬ку міц¬ної маль¬ва¬зії на¬ли¬ла со¬бі ке¬ли¬ха й ви¬хи¬ли¬ла йо¬го до дна. Ос¬кіль¬ки ще до цьо¬го во¬на бу¬ла під не¬ве¬лич¬ким хме¬лем, то зов¬сім не від¬чу¬ла дії ви¬пи¬то¬го і ви¬рі¬ши¬ла, що цьо¬го бу¬де за¬ма¬ло і пот¬ріб¬но до¬ба¬ви¬ти ще один ке¬лих. Ска¬жі¬мо від¬вер¬то, во¬на не за¬ба¬ри¬лась це зро¬би¬ти. Але ос¬кіль¬ки ли¬ше дві¬чі на¬ли¬ва¬ти по¬га¬на при¬кме¬та, до¬ве¬ло¬ся на¬ли¬ти со¬бі ще тре¬тій ке¬лих.
Тим ча¬сом вже ми¬ну¬ло на¬реш¬ті пів го¬ди¬ни і па¬ні Оле¬на на¬леж¬ним чи¬ном при¬го¬ту¬вав¬шись, че¬ка¬ла з хви¬ли¬ни на хви¬ли¬ну, то¬го жа¬да¬но¬го мо¬мен¬ту, як скрип¬нуть две¬рі й на¬реш¬ті зай¬де пол¬ков¬ник.
«Скіль¬ки мож¬на че¬ка¬ти! Я тут бо¬же¬во¬лію, а він там чо¬го чу¬ха¬є¬ть¬ся!»-роз¬дра¬то¬ва¬но ду¬ма¬ла во¬на від¬став¬ляю¬чи пус¬ту пляш¬ку під ліж¬ко, як рап¬том її тріш¬ки по¬хит¬ну¬ло з бо¬ку в бік.-«Ой щось ма¬буть тро¬хи зай¬во¬го ви¬пи¬ла, бо го¬ло¬ва обер¬том йде...Зав¬жди так, щось та зроб¬лю не так. От мо¬ро¬ка! Та втім він сам не тве¬ре¬зий і до то¬го ж тре¬ба йо¬му бу¬де теж на¬ли¬ти для хо¬роб¬ро¬сті, так що й не при¬мі¬тить, що я п’яна. І на¬ві¬що я пи¬ла?»
Ми¬ну¬ло ще хви¬лин де¬сять.
«Та скіль¬ки ж ме¬ні че¬ка¬ти! Я що дів¬чи¬сько якесь дур¬не? За цей час мож¬на бу¬ло з Рач¬ків¬ки на чо¬ти¬рьох при¬пов¬зти, а не те що б з су¬сід¬ньої кім¬на¬ти! Мо¬же под¬ру¬га моя рід¬нень¬ка об¬ве¬ла ме¬не кру¬гом паль¬ця, а я тут як ду¬ре¬па че¬каю жда¬ни¬ків?»-па¬ні Оле¬на під ді¬єю ви¬пи¬то¬го і сво¬їх ду¬мок, так бу¬ло роз¬дра¬ту¬ва¬лась і ро¬зі¬зли¬лась, що вже на¬віть хо¬ті¬ла роз¬би¬ти від зло¬сті тою пус¬тою пляш¬кою з під ліж¬ка, клеп¬сид¬ру, але вчас¬но отя¬ми¬лась і ви¬рі¬ши¬ла са¬ма пі¬ти до под¬ру¬ги й про все про¬зна¬ти, що там і як .
Во¬на вста¬ла, на¬ки¬ну¬ла на свій ме¬ре¬жив¬ний пень¬юар ха¬лат і ви¬йш¬ла в тьм’яний ко¬ри¬дор. В честь гос¬тей він ос¬віт¬лю¬вав¬ся, але ли¬ше кіль¬ко¬ма свіч¬ка¬ми в кан¬де¬ляб¬рах на сті¬ні. По¬тім пі¬ді¬йшла до две¬рей де по¬вин¬на від¬по¬чи¬ва¬ти па¬ні Ге¬ле¬на й смик¬ну¬ла за руч¬ку в ви¬гля¬ді ле¬ва. Во¬ни бу¬ли за¬чи¬не¬ні.
«Хро¬пе бі¬до¬лаш¬на. Каб¬луч¬ку від¬хва¬ти¬ла, ді¬ло не зро¬би¬ла й спа¬ти ляг¬ла!»-по¬ду¬ма¬ла гос¬по¬ди¬ня зам¬ку й по¬ча¬ла грю¬ка¬ти в две¬рі.
Па¬ні Ге¬ле¬на про¬ки¬ну¬лась і спо¬чат¬ку на¬віть зля¬ка¬лась, бо не зро¬зу¬мі¬ла, що там від¬бу¬ва¬є¬ть¬ся. Її ні¬ко¬ли за все жит¬тя так не бу¬ди¬ли, але від¬ра¬зу все зга¬дав¬ши, во¬на під¬хо¬пи¬лась й не одя¬гаю¬чись в со¬роч¬ці під¬ско¬чи¬ла до две¬рей.
-Хто там?-за¬пи¬та¬ла¬во¬на в зам¬ко¬ву щі¬ли¬ну.
-Це я Ге¬ле¬но, від¬чи¬няй.-по¬чув¬ся не¬тер¬п¬ля¬чий го¬лос под¬ру¬ги й во¬на шви¬день¬ко ту впус¬ти¬ла до кім¬на¬ти.
В па¬ні Оле¬ни бу¬ли ко¬ла під очи¬ма й по її ди¬хан¬ню па¬ні на¬стоя¬тель¬ка від¬ра¬зу оп¬ри¬ді¬ли¬ла, що гос¬по¬ди¬ня про¬ве¬ла час не без пляш¬ки.
-Ну що, і де він?-роз¬дра¬то¬ва¬но по¬ча¬ла па¬ні Оле¬на.-Ти ма¬буть йо¬му ні¬чо¬го й не ска¬за¬ла, спа¬ти ляг¬ла, а я як ду¬ре¬па всю ніч очі не зми¬каю, по¬ба¬чен¬ня жду!-по¬чу¬ла во¬на спра¬вед¬ли¬ві об¬ви¬ну¬ва¬чен¬ня і па¬ні Ге¬ле¬на, щоб від¬ра¬зу ж вти¬ши¬ти за¬пал под¬ру¬ги, шви¬день¬ко схо¬пи¬ла її за ру¬ку і по¬ча¬ла ла¬гід¬но по¬гла¬джу¬ва¬ти за¬спо¬коюю¬чи.
-Ну, що ти Оле¬ноч¬ка, щоб я та то¬бі не до¬по¬мог¬ла? Ка¬за¬ла я йо¬му, та він вид¬но за¬снув.-збре¬ха¬ла во¬на.- Ні¬чо¬го, за¬спо¬койсь йди до се¬бе, я схо¬джу до ньо¬го й ще раз на¬га¬даю...
Па¬ні Оле¬на роз¬гу¬би¬лась й про¬ка¬за¬ла:
-Зна¬чить так ко¬хає, раз за¬снув...
-Не хви¬люй¬ся лас¬ті¬воч¬ко моя, чо¬ло¬ві¬ки всі та¬кі. Та й крім то¬го сьо¬го¬дні для ньо¬го над¬то ша¬ле¬ний день був. Він за¬мо¬ре¬ний, са¬ма зга¬дай, як то на ден¬щи¬ку при¬їха¬ти!-про¬дов¬жу¬ва¬ла за¬спо¬кою¬ва¬ти под¬ру¬гу па¬ні Ге¬ле¬на.
-Чо¬го це йо¬му за¬мо¬ри¬тись, не він же в уп¬ряж¬ці був і ві¬зок тяг¬нув, а ден¬щик.-за¬пе¬ре¬чи¬ла под¬ру¬га.
-Все од¬но хви¬лю¬ван¬ня...Крім то¬го той слон... Не хви¬люйсь, за¬спо¬кой¬ся і про¬бач йо¬му, він ско¬ро при¬йде!-впев¬не¬но ска¬за¬ла па¬ні Ге¬ле¬на. Це по¬дія¬ло. Па¬ні Оле¬на зі¬тхну¬ла й бла¬галь¬но про¬ка¬за¬ла  под¬ру¬зі:
-Ге¬ле¬ноч¬ко, ти вже пос¬та¬рай¬ся...
Па¬ні Ге¬ле¬на по¬ду¬ма¬ла: «Оце ще ме¬ні мо¬ро¬ка з ва¬ми го¬луб¬ка¬ми обід¬ра¬ни¬ми! Вліз¬ла на свою дур¬ну го¬ло¬ву. Те¬пер точ¬но до¬ве¬де¬ть¬ся то¬го пол¬ков¬ни¬ка бу¬ди¬ти й до те¬бе на¬прав¬ля¬ти!» , а са¬ма ска¬за¬ла:
-Оле¬ноч¬ко, ко¬ли я те¬бе під¬во¬ди¬ла? Йди до се¬бе й че¬кай. Бу¬де упи¬ра¬тись на ар¬ка¬ні при¬ве¬ду!-мо¬ви¬ла во¬на тро¬хи піз¬но зро¬зу¬мів¬ши, що бовк¬ну¬ла зай¬во¬го. Про¬те пот¬ріб¬но бу¬ло ви¬прав¬ля¬ти ста¬но¬ви¬ще, то¬му шви¬день¬ко до¬ба¬ви¬ла:-Не хви¬люй¬ся лю¬бонь¬ко, він те¬бе ко¬хає.
Це справ¬ді за¬спо¬кої¬ло па¬ні Оле¬ну й во¬на ще раз про¬халь¬но з ве¬ли¬ки¬ми на¬дія¬ми по¬гля¬нув¬ши на па¬ні на¬стоя¬тель¬ку, пі¬шла до се¬бе.
Як тіль¬ки за па¬ні Оле¬ною за¬чи¬ни¬лись две¬рі, па¬ні Ге¬ле¬на на¬ки¬ну¬ла ха¬лат, взя¬ла ар¬куш па¬пе¬ру, сі¬ла за не¬ве¬лич¬кий, гар¬но оз¬доб¬ле¬ний сто¬лик і вмок¬нув¬ши пе¬ро в чор¬ни¬ло по¬ча¬ла пи¬са¬ти.  Во¬на ви¬рі¬ши¬ла, що не го¬же па¬ні на¬стоя¬тель¬ці, хай на¬віть і ко¬лиш¬ній, за¬йма¬тись від¬вер¬тим звід¬ництвом, а бу¬де кра¬ще, аби її роль за¬ли¬ша¬ла¬ся вта¬єм¬ни¬че¬ною і то¬му ви¬рі¬ши¬ла про¬сто на¬пи¬са¬ти лис¬та пол¬ков¬ни¬ку від іме¬ні па¬ні Оле¬ни. Її ру¬ка так гар¬но ви¬во¬ди¬ла лі¬те¬ри, що во¬на са¬ма ми¬мо¬во¬лі за¬ми¬лу¬ва¬лась від сво¬єї ка¬лі¬гра¬фії. В лис¬ті бу¬ло на¬ступ¬не:

«Мій жа¬да¬ний до¬ро¬гий гос¬те, не¬бай¬ду¬жа до вас жа¬гу¬ча па¬ні, гос¬по¬ди¬ня цьо¬го зам¬ку, не¬тер¬п¬ля¬че че¬кає мо¬го ге¬роя до се¬бе в ліж¬ко. Мої две¬рі на¬про¬ти ва¬ших, тре¬ті від вхо¬ду.»
                Гра¬фи¬ня О.
 «Зреш¬тою, як во¬на са¬ма не змог¬ла до¬га¬да¬ти¬ся до та¬кої про¬стої ре¬чі, як зви¬чай¬ний лист.»-ду¬ма¬ла за¬до¬во¬ле¬но па¬ні Ге¬ле¬на. «А так до¬б¬ре: й пос¬лу¬гу зроб¬лю і ме¬ні це ні¬чо¬го не бу¬де кош¬ту¬ва¬ти, як то ка¬жуть чес¬но від¬пра¬цюю каб¬луч¬ку і со¬вість бу¬де чис¬та.»
 Во¬на ще раз не без при¬єм¬но¬сті пе¬ре¬чи¬та¬ла йо¬го і ви¬рі¬ши¬ла, що ви¬йш¬ло до¬сить смі¬ли¬во. Ще во¬на по¬ду¬ма¬ла, що ма¬буть па¬ні Оле¬на на¬вряд чи на¬пи¬са¬ла б та¬ко¬го від¬вер¬то¬го і що прав¬ду та¬ї¬ти, на¬віть тріш¬ки без¬со¬ром¬но¬го лис¬та.
 «Ну ні¬чо¬го, кра¬ще пря¬мо в ло¬ба, щоб вже на¬пев¬не, без всі¬ля¬ких там сю¬сі пу¬сі.»-ви¬рі¬ши¬ла во¬на скла¬даю¬чи ар¬куш кон¬вер¬том. По¬тім во¬на на¬ки¬ну¬ла на се¬бе ще ря¬су чер¬ни¬ці, кот¬ру во¬зи¬ла зав¬жди з со¬бою по¬ряд зі світ¬ським одя¬гом і ви¬йш¬ла в ко¬ри¬дор. Там во¬на пі¬ді¬йшла до две¬рей пол¬ков¬ни¬ка й пос¬ту¬ка¬ла. За две¬ри¬ма по¬чу¬лось якесь во¬вту¬зін¬ня і па¬ні Ге¬ле¬на на¬ки¬ну¬ла на го¬ло¬ву кап¬тур, так, щоб її об¬лич¬чя не бу¬ло вид¬но. Две¬рі про¬чи¬ни¬лись і звід¬ти ви¬гля¬нув за¬спа¬ний пол¬ков¬ник. Во¬на шви¬день¬ко всу¬ну¬ла йо¬му до рук лис¬та й обер¬нув¬шись пі¬шла геть. Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич ди¬вив¬ся їй вслід не¬на¬че якійсь при¬ма¬рі, по¬тім по¬гля¬нув на лис¬та, по¬зіх¬нув і зай¬шов до се¬бе в кім¬на¬ту. Там він йо¬го роз¬крив і про¬чи¬тав¬ши, спо¬чат¬ку не зов¬сім зро¬зу¬мів про що там пи¬са¬лось, ос¬кіль¬ки по¬ду¬мав , що то ро¬зі¬граш, але про¬чи¬тав¬ши ще раз за¬ду¬мав¬ся.
«Ма¬буть та¬ки прав¬да жде, але чо¬му та¬кий пос¬піх, се¬ред но¬чі?»-ди¬ву¬вав¬ся він. «Якось во¬но не¬спо¬ді¬ва¬но, а рап¬том дійс¬но на¬ді мною хо¬чуть пос¬мія¬тись? Та як там не бу¬ло б, а не¬об¬хід¬но йти, бо бу¬дуть вва¬жа¬ти боя¬гу¬зом. Хо¬ча во¬но тро¬хи й нія¬ко¬во. Чи ви¬пи¬ти ви¬на за¬для хо¬роб¬ро¬сті?»-ви¬рі¬шив він і діс¬тав пляш¬ку угор¬сь¬ко¬го, яку по¬про¬хав в Они¬ськи, щоб при¬нес¬ла на ніч. Во¬на са¬ме то¬ді про¬бі¬га¬ла по ко¬ри¬до¬ру, ко¬ли він ля¬гав спа¬ти. Пляш¬ка бу¬ла вже ним ра¬ні¬ше роз¬по¬ча¬та і він зро¬бив¬ши де¬кіль¬ка до¬б¬рих ковт¬ків,  по¬чав вдя¬га¬ти мун¬дир.
«Не¬го¬же в пер¬шу ж ніч іти на по¬ба¬чен¬ня го¬лим, не¬зва¬жаю¬чи на¬віть на та¬кий від¬вер¬тий лист.»-ви¬рі¬шив він роз¬ду¬мую¬чи, чи бра¬ти в су¬сід¬ню кім¬на¬ту па¬лаш і піс¬то¬лі, чи ні? По¬тім все та¬ки ви¬рі¬шив бра¬ти, бо гар¬но оз¬доб¬ле¬на зброя ли¬ше при¬кра¬шає мун¬дир офі¬це¬ра, тим па¬че та¬кий різ¬но¬барв¬ний , як в ньо¬го.
Пе¬ред тим, як по¬ві¬да¬ти чи¬та¬чу, що від¬бу¬ва¬лось да¬лі, ми про¬слід¬кує¬мо за тим, що в цей час ро¬бив йо¬го бі¬до¬лаш¬ний ден¬щик, кот¬ро¬го ми за¬ли¬ши¬ли в пу¬тах , бі¬ля две¬рей ко¬мо¬ри.

Роз¬діл XII
                Про вте¬чу Мі¬тя¬яз пос¬ту.

Мі¬тяй був зно¬ву в пу¬тах. Він жал¬ку¬вав, що в ньо¬го ра¬ні¬ше не зна¬йшло¬ся ча¬су на те, щоб розв’язати со¬бі но¬ги, бо їх то¬ді мож¬ли¬во не за¬ли¬ши¬ли б  зно¬ву зв’язаними. Крім ніг, на ру¬ках теж бу¬ли мо¬туз¬ки  і до то¬го ж ни¬ми він був до¬б¬ре прип¬ну¬тий до двер¬них кі¬лець. Спо¬чат¬ку він до¬б¬ря¬че пос¬ми¬кавсь, але мар¬но, пу¬та міц¬но йо¬го три¬ма¬ли.
Він з ве¬ли¬ким ост¬ра¬хом обе¬реж¬но за¬гля¬нув в ко¬мо¬ру. Там бу¬ло ду¬же тьмя¬но, кам’яні схо¬ди ве¬ли в мо¬рок і Мі¬тяй по¬чав пиль¬но ви¬див¬ля¬тись зе¬ле¬но¬го змія з трьо¬ма го¬ло¬ва¬ми, який йо¬му то¬ді при¬ма¬рив¬ся, але чу¬до¬ви¬ська не по¬ба¬чив.
«За¬хо¬вав¬ся шель¬ма. Си¬дить в піть¬мі і че¬кає слуш¬но¬го ча¬су, щоб на¬ки¬ну¬тись і ме¬не роз¬тер¬за¬ти.»-по¬ду¬мав він і від тих ду¬мок йо¬му ста¬ло над¬зви¬чай¬но мо¬то¬рош¬но.
Но¬ві пер¬спек¬ти¬ви, які че¬ка¬ли ден¬щи¬ка, йо¬му зов¬сім не по¬до¬ба¬лись і то¬му, як тіль¬ки ша¬нов¬не пан¬ст¬во зник¬ло з об¬рію йо¬го очей, він по¬чав штурм на ку¬хо¬ва¬рок, щоб їх роз¬жа¬ло¬би¬ти. Фів¬ря й Фе¬ська зна¬хо¬ди¬лись по¬ряд, во¬ни си¬ді¬ли на двох лан¬ту¬хах з кар¬то¬п¬лею і бу¬ря¬ка¬ми, які ще ра¬ні¬ше ви¬тяг¬ли з ко¬мо¬ри для то¬го, щоб зруч¬ні¬ше бу¬ло їх на¬би¬ра¬ти, й пос¬та¬ви¬ли в ко¬ри¬до¬рі бі¬ля две¬рей. Діс¬тав¬ши жа¬ре¬но¬го со¬няш¬ни¬ко¬во¬го на¬сін¬ня во¬ни по¬ча¬ли лус¬ка¬ти, зби¬раю¬чи луш¬пай¬ки в віль¬ну ки¬ше¬ню.
-Не¬на¬че як со¬ба¬ку яку ме¬не прив’язали...-жа¬ліс¬ли¬во про¬скіг¬лив він.-А я все та¬ки лю¬ди¬на...
-Так від те¬бе шко¬ди мен¬ше бу¬де.-не¬зво¬руш¬ньо від¬по¬ві¬ла Фе¬ська спльо¬вую¬чи до ру¬ки луш¬пай¬ку.
-Та яка ж від ме¬не шко¬да? Все жит¬тя, не¬на¬че та бджіл¬ка пра¬цюю, а те¬пер ще й за¬дар¬ма. Ма¬ло то¬го, що ро¬бо¬ту ден¬щи¬ка по служ¬бі ви¬ко¬ную, а то й за ко¬ня ще в ньо¬го, а за це все ме¬ні за по¬дя¬ку ло¬зи¬ни, різ¬ки й би¬чі.
-На то він і кінь, щоб різ¬ки от¬ри¬му¬ва¬ти.-ска¬за¬ла Фів¬ря й во¬ни з Фе¬ською гуч¬но за¬смія¬лись.
Про¬те Мі¬тяя це не збен¬те¬жи¬ло і він про¬дов¬жу¬вав:
-Вам сміш¬но, а ось са¬мі б по¬про¬бу¬ва¬ли ві¬зок по¬тяг¬ти.
-А на¬ві¬що нам йо¬го тя¬га¬ти? В нас на це ко¬ні є.-від¬по¬ві¬ла Фе¬ська й їх зно¬ву за¬лив сміх.-Як¬що ко¬ня¬кою був, то ма¬буть за¬ро¬бив. Нам те¬пер зро¬зу¬мі¬ло, чо¬му з то¬бою так, ли¬бонь сам вин¬ний, шко¬ди якої на¬ро¬бив.-по¬яс¬ни¬ла во¬на.
-Та якої ж шко¬ди! Яко му¬раш¬ка спи¬ну гнув день і ніч! За¬мість ма¬те¬рі був пол¬ков¬ни¬ку своє¬му, а він за те ме¬ні ву¬ди¬ла в зу¬би й го¬лоб¬лі по під ру¬ки.
-Як¬би зна¬ли, що ти нія¬ких ко¬лі¬нець не ви¬ки¬неш, то відв’язали б те¬бе, але ось бі¬да: Не¬має то¬бі до¬ві¬ри. Відв’яжемо, а ти нас чи то по¬ку¬са¬єш, чи ще яко¬їсь шко¬ди на¬ро¬биш, а нам за те¬бе від¬по¬ві¬да¬ти. Сам же чув, що пол¬ков¬ник твій ве¬лів: не мож¬на те¬бе відв’язувати.
-Але ж, ко¬ли звір за¬гу¬пає, то до¬ве¬де¬ть¬ся?-не зда¬вав¬ся ден¬щик.-Так на¬ві¬що че¬ка¬ти, бо то¬ді ча¬су вам не ви¬ста¬чить і за¬ли¬ши¬те ме¬не на роз¬тер¬зан¬ня.
-Ось, як за¬гу¬пає, то¬ді розв’яжемо. Не бійсь, від¬ра¬зу сті¬ну не роз¬ва¬лить, он скіль¬ки ча¬су бив і не роз¬ру¬шив.
-Та там ще один си¬дить за діж¬ка¬ми в кут¬ку. Зе¬ле¬ний з трьо¬ма го¬ло¬ва¬ми со¬ба¬чи¬ми, а зу¬би як в ме¬не до¬ло¬ні. –по¬чав він за¬паль¬но. Жін¬ки ди¬ви¬лись на ньо¬го зди¬во¬ва¬ни¬ми очи¬ма, бо те¬пер від¬чу¬ва¬лось, що в свої сло¬ва він ві¬рить.-То ду¬же хит¬рий змій, він, ко¬ли я втік  ли¬бив¬ся ме¬ні в слід, а за¬раз схо¬вавсь, щоб зне¬на¬цька на¬ки¬ну¬тись і то¬ді ви не встиг¬не¬те ме¬не  звіль¬ни¬ти! Лю¬бонь¬ки мої, не гу¬біть ду¬шу хри¬сти¬ян¬ську, по¬жа¬лій¬те ме¬не і бог вам від¬дя¬чить.
-По¬ча¬ла¬ся пі¬сня но¬ва на ста¬рий лад.-Ска¬за¬ла Фе¬ська.-Яко¬гось змія ви¬га¬дав. Та то то¬бі пи¬ти тре¬ба мен¬ше, то¬ді й вви¬жа¬тись ні¬чо¬го не бу¬де! Он в нас в се¬лі Іван Ви¬пий¬боч¬ка, як нап’ється, так йо¬му і чор¬ти, і змії, і та¬та¬ри, і ля¬хи, і шве¬ди, що тіль¬ки не вви¬жа¬є¬ть¬ся! Бі¬гає по се¬лі з шаб¬лю¬кою й з ни¬ми з усі¬ма во¬ює. На тій не¬ді¬лі бу¬ло нав¬ви¬жа¬лось, що на де¬ре¬вах в йо¬го са¬доч¬ку чор¬ти по¬роз¬сі¬да¬лись, то він ці¬лої но¬чі вдо¬ма між де¬рев бі¬гав і всі гіл¬ки шаб¬лею по¬сік чор¬тів зга¬няю¬чи і до ран¬ку са¬мі об¬руб¬ки по¬зос¬тав¬ляв. А як проп’ється, то су¬мир¬ний і ли¬ше бід¬ка¬є¬ть¬ся від то¬го, що сам со¬бі шко¬ди бу¬ло на¬тво¬рить.
Мі¬тяй зро¬зу¬мів, що так їх не роз¬жа¬ло¬бить і то¬му зні¬тив¬шись, за¬тих. Йо¬му бу¬ло ду¬же ляч¬но, бо в ко¬жен мо¬мент він че¬кав на на¬пад змія, і йо¬го хво¬роб¬ли¬ва уя¬ва по¬ча¬ла ма¬лю¬ва¬ти різ¬ні ва¬рі¬ан¬ти поя¬ви чу¬до¬ви¬ська. Від тих кар¬тин ста¬ва¬ло над¬зви¬чай¬но жа¬хіт¬ли¬во і він від¬чув, що по¬чав дри¬жа¬ти. Ско¬ро, він дри¬жав так, що на¬віть зу¬ба¬ми цо¬кав.
Про¬йшло де¬кіль¬ка ча¬су і Фів¬ря ска¬за¬ла:
-Ди¬вись Фе¬ся, як дри¬жить не¬щас¬ний, що аж шко¬да бі¬до¬ла¬ху.
-Во¬но відв’язати спра¬ва не¬дов¬га, та як¬би то він ні¬чо¬го не ві¬діт¬нув.
Мі¬тяй по¬чув¬ши їх сло¬ва роз¬по¬чав го¬лос¬ні¬ше й жа¬ліс¬ли¬ві¬ше скім¬ли¬ти. Він скру¬тивсь буб¬ли¬ком бі¬ля две¬рей не¬при¬род¬но ви¬ста¬вив¬ши зв’язані ру¬ки.
-І ру¬кам йо¬го не¬зруч¬но, ма¬буть мо¬туз¬ка рі¬же...-до¬да¬ла зно¬ву Фів¬ря.
 Пі¬сля цих її слів Мі¬тяй над¬зви¬чай¬но го¬лос¬но за¬стог¬нав.
-А розв’яжемо, то звід¬кіль нам впев¬не¬ність, що він не вті¬че? По¬ки¬не нас са¬мих, а по¬тім нам же за йо¬го шко¬ду від¬по¬ві¬да¬ти...-ска¬за¬ла Фе¬ська і сто¬гін ден¬щи¬ка пос¬ту¬по¬во пе¬ре¬хо¬див в за¬ви¬ван¬ня схо¬же на вов¬че.
-Он як виє, ще гос¬тей з гос¬по¬ди¬нею по¬бу¬дить.-ска¬за¬ла Фів¬ря і ден¬щик за¬ко¬тив¬ши очі по¬чав бра¬ти най¬ви¬щі но¬ти.
-Мо¬же ро¬та йо¬му за¬ткну¬ти?-за¬пи¬та¬ла¬Фе¬ська.
Мі¬тяй рап¬то¬во за¬мовк і очі¬ку¬валь¬но гли¬пав очи¬ма то на од¬ну, то на дру¬гу. По¬тім  по¬чав дріб¬но дри¬жа¬ти. Во¬ни про¬дов¬жу¬ва¬ли мовч¬ки ди¬ви¬тись на ньо¬го і він зно¬ву роз¬по¬чав ти¬хень¬ко пос¬кім¬лю¬ва¬ти.
-Ні, тре¬ба та¬ки йо¬го ма¬буть розв’язати, бо ще з глуз¬ду з’їде.-за¬бід¬ка¬лась Фів¬ря.
-Пе¬ре¬стань трем¬ті¬ти і слу¬хай сю¬ди.-по¬ча¬ла Фе¬ська звер¬таю¬чись до Мі¬тяя.-Як¬що ми те¬бе розв’яжемо, то дай сло¬во, що не бу¬деш шко¬ди ро¬би¬ти і з на¬ми тут ча¬ту¬ва¬ти за¬ли¬шиш¬ся!
-Даю!-швид¬ко гарк¬нув ден¬щик.-Розв’яжіть, я бу¬ду су¬мир¬ний і по¬кір¬ний.-по¬обі¬цяв він тріш¬ки пос¬тог¬нав¬ши ба¬га¬то¬знач¬но по¬гля¬даю¬чи на свої ру¬ки.
Жін¬кам ста¬ло жаль не¬вда¬ху і Фів¬ря з Фе¬ською пі¬ді¬йшли  до ньо¬го й спо¬чат¬ку відв’язавши від двер¬но¬го кіль¬ця, по¬ча¬ли розв’язувати йо¬му ру¬ки й но¬ги. Ко¬ли во¬ни спра¬ви¬лись з тим ді¬лом, Мі¬тяй ра¬діс¬но від¬ско¬чив  від две¬рей і шмиг¬нув по ко¬ри¬до¬ру. Там він шви¬день¬ко зник за¬чи¬нив¬ши за со¬бою две¬рі в пред¬ко¬мір¬ник на  за¬сув. Все від¬бу¬лось на¬стіль¬ки швид¬ко, що во¬ни на¬віть морг¬ну¬ти не встиг¬ли, як за¬ли¬ши¬лись са¬мі.
-Ота¬кої...-про¬мур¬мо¬ті¬ла Фів¬ря.-Зро¬би¬ли йо¬му доб¬ро, а він нас не ли¬ше за¬ли¬шив са¬мих, а ще й за¬крив...
Фе¬ська під¬ско¬чи¬ла до две¬рей і по¬ча¬ла їх сми¬ка¬ти, але мар¬но: Ду¬бо¬вий за¬сув міц¬но три¬мав їх за¬чи¬не¬ни¬ми.
-Від¬чи¬ни не¬гай¬но!-гук¬ну¬ла во¬на до Мі¬тяя за дверь¬ми.-Як гос¬по¬ди¬ня з пол¬ков¬ни¬ком про це діз¬на¬ю¬ть¬ся, то бу¬де нам всім не¬пе¬ре¬лив¬ки!
-Ага! Знаю я вас, ви ме¬не зно¬ву зв’яжете і змію трьох¬го¬ло¬во¬му зе¬ле¬но¬му на корм від¬дас¬те. Вже хай кра¬ще би¬чів від Вар¬фо¬ло¬мія¬І¬ва¬но¬ви¬ча от¬ри¬ма¬ти, чим ту тва¬рю¬ку со¬бою кор¬ми¬ти!-від¬по¬вів він за¬до¬во¬ле¬но по¬ти¬раю¬чи ру¬ки.
-По¬жа¬лій нас за доб¬ро то¬бі. -по¬про¬ха¬ла Хів¬ря.-Який змій, не¬має йо¬го тут.
Але їй ні¬хто не від¬по¬вів, бо ден¬щик вже пі¬шов по¬да¬лі від страш¬ної ко¬мо¬ри.
-Що ж нам ро¬би¬ти?-скруш¬но за¬бід¬ка¬лась во¬на.-Як звір по¬лі¬зе, нам то й ті¬ка¬ти ні¬як і ні¬ку¬ди і зброї крім кар¬то¬п¬лі й бу¬ря¬ків нія¬кої...
Фе¬ська в від¬по¬відь ли¬ше роз¬пач¬ли¬во зни¬за¬ла пле¬чи¬ма й зі¬тхну¬ла.

*****

Мі¬тяй ви¬йшов з ко¬ри¬до¬ру до ко¬мо¬ри й зу¬пи¬нивсь. В зам¬ку бу¬ло ти¬хо. Всі, чи май¬же всі, вже спа¬ли.
«Ех, будь, що бу¬де, все рів¬но мою спи¬ну ждуть кан¬чу¬ки та різ¬ки.»-по¬ду¬мав він,-«Пі¬ду, знай¬ду со¬бі за¬тиш¬ну міс¬цин¬ку для ніч¬лі¬га, а там хай хоч ро¬зі¬пнуть ме¬не. Го¬лов¬не, що жи¬вий за¬ли¬шив¬ся, бо гір¬ше то¬го, чим те, що ті три го¬ло¬ви б ме¬не б з’їли, ме¬ні вже не бу¬де!»-ви¬рі¬шив він і від¬пра¬вив¬ся в по¬шу¬ку міс¬ця від¬по¬чин¬ку. Щоб як¬най¬да¬лі від¬да¬ли¬ти час сво¬єї ек¬зе¬ку¬ції, Мі¬тяй ви¬рі¬шив за¬хо¬ва¬тись так, щоб йо¬го по¬дов¬ше по¬шу¬ка¬ли і для цьо¬го на йо¬го дум¬ку до¬б¬ре б пі¬ді¬йшла, якась кім¬на¬та, бо в пер¬шу чер¬гу, йо¬го бу¬дуть роз¬шу¬ку¬ва¬ти по са¬ра¬ях та сін¬ни¬ках.
«Знай¬ду со¬бі при¬стой¬ну кім¬нат¬ку, за¬кри¬юсь там і хоч раз в жит¬ті від¬чую се¬бе па¬ном, але спо¬чат¬ку не¬по¬га¬но б бу¬ло знай¬ти для хо¬ро¬шо¬го сна пля¬шеч¬ку. Тре¬ба схо¬ди¬ти на кух¬ню по¬шу¬ка¬ти там, або в за¬лі де во¬ни гу¬ля¬ли.»-ви¬рі¬шив він і по¬чав здій¬сню¬ва¬ти свій план.
Пер¬шу йо¬го час¬ти¬ну Мі¬тяй на¬віть пе¬ре¬ви¬ко¬нав, ос¬кіль¬ки на кух¬ні зна¬йшов чи¬ма¬ло хміль¬но¬го-Они¬ська ко¬ли при¬би¬ра¬ла сто¬ли, то по¬зно¬си¬ла все ту¬ди. Ко¬ли він зая¬вив¬ся на кух¬ню, во¬на са¬ме ми¬ла під¬ло¬гу в за¬лі де був бан¬кет і Мі¬тяй ти¬хень¬ко зна¬йшов¬ши пів¬пляш¬ки, ви¬хи¬лив по¬ло¬ви¬ну, як¬раз до дна й при¬хо¬пив¬ши по¬тім ще пов¬ну пляш¬ку з го¬ріл¬кою,  впев¬не¬но від¬пра¬вив¬ся шу¬ка¬ти ніч¬ліг. Іду¬чи звід¬ти, він по¬клав про за¬пас на ра¬нок, чи¬ма¬лу ку¬ря¬чу ніж¬ку, со¬бі в ки¬ше¬ню. «Не¬ві¬до¬мо те¬пер, ко¬ли по¬корм¬лять і чим.»-по¬ду¬мав Мі¬тяй в своє ви¬прав¬дан¬ня.
По¬тім по¬чав ти¬хень¬ко хо¬ди¬ти по зам¬ку й сми¬ка¬ти две¬рі, пе¬ре¬ві¬ряю¬чи їх , чи ви¬пад¬ко¬во не від¬кри¬ті во¬ни. Гос¬ті вже по¬ля¬га¬ли й по¬за¬ми¬ка¬ли две¬рі зсе¬ре¬ди¬ни, але до¬сить швид¬ко він зна¬йшов від¬чи¬не¬ні две¬рі кім¬на¬ти де спа¬ла па¬ні Оле¬на. Са¬ме в той час во¬на хо¬ди¬ла до па¬ні Ге¬ле¬ни в зв’язку з під¬го¬тов¬кою ві¬зи¬ту до неї пол¬ков¬ни¬ка і то¬му кім¬на¬та бу¬ла по¬рож¬ня. Мі¬тяй не вва¬гаю¬чись зай¬шов і не роз¬дя¬гаю¬чись ліг на ве¬ли¬чез¬не ліж¬ко з ку¬пою по¬ду¬шок і по¬кри¬вал. Ліж¬ко бу¬ло з роз¬кіш¬ним бал¬да¬хі¬ном і в тьм’яно ос¬віт¬ле¬ній од¬ні¬єю свіч¬кою кім¬на¬ті, під ним бу¬ло й зов¬сім тем¬но. Ден¬щик со¬лод¬ко по¬зіх¬нув і при¬гор¬нув¬ши пляш¬ку обо¬ма ру¬ка¬ми, за¬рив¬ся в по¬душ¬ки й ков¬д¬ри. За¬си¬паю¬чи, він бу¬ло по¬ду¬мав про те, що ма¬буть він за¬був ще за¬чи¬ни¬ти две¬рі до кім¬на¬ти в якій за¬ли¬шив¬ся, але вста¬ва¬ти вже не хо¬ті¬ло¬ся, Мор¬фей цуп¬ко брав йо¬го в по¬лон. «Та й крім то¬го, ме¬не під ци¬ми ков¬д¬ра¬ми та по¬душ¬ка¬ми нія¬ка со¬ба¬ка не зна¬йде...»-по¬ду¬мав він со¬лод¬ко за¬си¬паю¬чи. 

Роз¬діл XIII
                Про од¬не не¬зви¬чай¬не ніч¬не по¬ба¬чен¬ня пол¬ков¬ни¬ка.

Ну, а що ж Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич? От¬ри¬мав¬ши спо¬кус¬ли¬во¬го лис¬та наш бра¬вий пол¬ков¬ник на¬леж¬ним чи¬ном одяг¬нув¬ся й не по¬лінь¬ку¬вав¬ся на¬віть по¬че¬пи¬ти на се¬бе бли¬ску¬чу аму¬ні¬цію, як то чу¬до¬ві ту¬ре¬цькі піс¬то¬лі з гар¬ною ін¬кру¬ста¬ці¬єю й не менш вра¬жаю¬чий роз¬кіш¬шю па¬лаш, піх¬ви яко¬го бли¬ска¬ли ча¬рів¬ни¬ми стра¬за¬ми. До цьо¬го всьо¬го ще до¬да¬мо не менш ефект¬ну по¬ро¬хів¬нич¬ку з не¬ве¬ли¬чим справж¬нім сма¬ра¬гди¬ком на криш¬ці й тор¬бин¬ка з на¬боя¬ми дріб¬но роз¬ши¬та різ¬но¬ко¬льо¬ро¬ви¬ми ві¬зе¬рун¬ка¬ми кві¬тів та пта¬хів. Ну, а го¬лов¬ною при¬кра¬сою бра¬во¬го пол¬ков¬ни¬ка був зви¬чай¬но йо¬го не¬зви¬чай¬ний мун¬дир, щед¬ро об¬ши¬тий ве¬не¬цій¬сь¬ки¬ми ме¬ре¬жи¬ва¬ми, про які так мрія¬ла са¬ма па¬ні Оле¬на. На но¬гах бу¬ли ви¬со¬кі чо¬бо¬ти-бот¬фор¬ти тон¬кої шкі¬ри з пряж¬ка¬ми та шпо¬ра¬ми. Та¬ким чи¬ном сам наш та¬єм¬ний ко¬ха¬нець ви¬ря¬див¬ся так, що на¬га¬ду¬вав не мен¬ше, ніж яко¬гось за¬їж¬джо¬го прин¬ца, як то ін¬дій¬сь¬ко¬го ра¬джу, чи то схід¬но¬го шей¬ха.
«Всі жін¬ки, як ді¬ти й во¬ро¬ни,  люб¬лять гар¬не й бли¬скіт¬ли¬ве»-ви¬рі¬шив він одя¬гаю¬чись, а по¬тім гуч¬но бряз¬каю¬чи аму¬ні¬ці¬єю ви¬йшов в ко¬ри¬дор і від¬ра¬ху¬вав¬ши тре¬ті две¬рі на¬впро¬ти від вхо¬ду, зу¬пи¬нивсь.
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич був в дея¬кій роз¬губ¬ле¬но¬сті, бо пе¬ред тим, як їх від¬чи¬ни¬ти від¬зна¬чив, що ті две¬рі бу¬ли тре¬ті від¬нос¬но вхо¬ду спра¬ва, а ос¬кіль¬ки ко¬ри¬дор був сквіз¬ним, то від¬нос¬но вхо¬ду злі¬ва, тре¬ті¬ми бу¬ли вже ін¬ші две¬рі, хоч і по¬руч.
«Оце та¬кої! А як¬що по¬ми¬люсь і по¬па¬ду та не ту¬ди ку¬ди пот¬ріб¬но? Бу¬де гран¬ді¬оз¬ний скан¬дал.»-по¬ду¬мав він стоя¬чи між дво¬ма две¬ри¬ма. «Втім тре¬ба не¬гай¬но ви¬рі¬шу¬ва¬ти і ви¬би¬ра¬ти, час не тер¬пить. Які з них бу¬дуть не¬замк¬не¬ні, ту¬ди й зай¬ду, а там будь, що бу¬де! В ра¬зі ока¬зії, якось ви¬плу¬та¬юсь.»-ви¬рі¬шив він і ти¬хень¬ко про¬чи¬нив две¬рі пе¬ред со¬бой й по¬пав в кім¬на¬ту па¬ні Ге¬ле¬ни. Втім ска¬же¬мо, що две¬рі по¬ряд, де че¬ка¬ла гос¬по¬ди¬ня зам¬ку па¬ні Оле¬на, теж ці¬єї но¬чі зам¬ків не ви¬ко¬ри¬сто¬ву¬ва¬ли.
Па¬ні Ге¬ле¬на вже по¬га¬си¬ла світ¬ло й ляг¬ла спа¬ти, на¬вмис¬не не за¬ми¬каю¬чи две¬рі, ос¬кіль¬ки не ма¬ла га¬ран¬тії ще од¬но¬го ві¬зи¬ту под¬ру¬ги. Во¬на вже со¬лод¬ко спа¬ла, ко¬ли роз¬губ¬ле¬ний ка¬ва¬лер, що пот¬ри¬во¬жив міс¬це її від¬по¬чин¬ку, на¬ма¬гавсь роз¬гле¬ді¬ти в тем¬ря¬ві, до ко¬го влас¬не він по¬пав. Про¬те все це бу¬ло мар¬но, бо крім не¬яс¬но¬го жі¬но¬чо¬го си¬луе¬та в ліж¬ку, він ні¬чо¬го не роз¬гле¬дів.
«При¬най¬мі, я по¬пав до жін¬ки і це вже до¬б¬ре.»-по¬ду¬мав він і щоб роз¬бу¬ди¬ти не¬ві¬до¬му осо¬бу під¬стриб¬нув, звя¬каю¬чи аму¬ні¬ці¬єю і гуч¬но при¬стук¬нув¬ши чо¬бо¬тя¬ми зі шпо¬ра¬ми.  Але не¬ві¬до¬ма па¬ні ли¬ше, щось про¬мур¬мо¬ті¬ла й пе¬ре¬вер¬ну¬лась на дру¬гий бік. Ска¬жі¬мо від¬вер¬то, що по¬чут¬тя ви¬ко¬на¬но¬го бор¬гу пе¬ред под¬ру¬гою спри¬яло міц¬но¬му пра¬вед¬но¬му сну па¬ні на¬стоя¬тель¬ці.
«Ма¬буть не в ті две¬рі по¬пав»-по¬ду¬мав Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич і бу¬ло вже ти¬хень¬ко роз¬вер¬нувсь до ви¬хо¬ду, як рап¬том з ліж¬ка по¬чув¬ся го¬лос:
-Бла¬гаю, по¬вер¬ніть¬ся! Там ду¬же не¬без¬печ¬но, йдіть шви¬день¬ко на¬зад!
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич ос¬тов¬пів від не¬спо¬ді¬ван¬ки й зу¬пи¬нивсь. Цей го¬лос на¬віть йо¬го тро¬хи пе¬ре¬ля¬кав, як все, чо¬го ми не очі¬кує¬мо. Зно¬ву за¬па¬ну¬ва¬ла ти¬ша й пол¬ков¬ник на¬віть був вже зго¬ден з тим, що ті сло¬ва йо¬му ли¬ше при¬ма¬ри¬ли¬ся. Він по¬чав при¬слу¬хо¬ву¬ва¬тись і крім рів¬но¬мір¬но¬го ди¬хан¬ня не¬ві¬до¬мої осо¬би в ліж¬ку, ні¬чо¬го не по¬чув.
А са¬ме в цей час па¬ні Ге¬ле¬ні снив¬ся один не¬зви¬чай¬ний сон, не¬мов во¬на по¬ї¬ха¬ла в гос¬ті до па¬ні Оле¬ни по¬ди¬ви¬тись на її но¬ве при¬дбан¬ня. Там у сні па¬ні Оле¬на теж ку¬пи¬ла за¬мок, але в го¬рах і в то¬му зам¬ку во¬на по¬зна¬йо¬ми¬ла па¬ні Ге¬ле¬ну з різ¬ни¬ми гос¬тя¬ми, які над¬зви¬чай¬но на¬га¬ду¬ва¬ли їй всіх тих з яки¬ми во¬на си¬ді¬ла за сто¬лом. Се¬ред них, був один офі¬цер, який па¬ні на¬стоя¬тель¬ці над¬зви¬чай¬но спо¬до¬бав¬ся, при¬чо¬му на¬стіль¬ки, що ра¬ди ньо¬го во¬на го¬то¬ва бу¬ла від¬рек¬ти¬ся від сво¬єї обіт¬ни¬ці.
 «Тре¬ба якось з ним по¬зна¬йо¬ми¬тись по¬ближ¬че… До¬по¬мо¬жи ме¬ні Олен¬ко, я ж то¬бі до¬по¬мог¬ла то¬ді з пол¬ков¬ни¬ком»-по¬про¬ха¬ла во¬на под¬ру¬гу і та їй від¬по¬ві¬ла: «Зви¬чай¬но до¬по¬мо¬жу го¬лу¬бонь¬ко. Ли¬шень від¬дай ме¬ні ту каб¬луч¬ку і за¬раз я шви¬день¬ко на¬пи¬шу, як і ти то¬ді, щоб не¬хай шви¬день¬ко при¬йшов до тво¬єї кім¬на¬ти, бо ти йо¬го че¬ка¬ти¬меш.»
Па¬ні Ге¬ле¬ні та¬кий ва¬рі¬ант не ду¬же спо¬до¬бав¬ся. Во¬на по¬ду¬ма¬ла: «Він так ще ви¬рі¬шить, що я якась хвой¬да, бо са¬ма на¬би¬ваю¬ся в ко¬хан¬ки…Я ж не Оле¬на…», і то¬му во¬на ска¬за¬ла под¬ру¬зі:
«Ти ро¬зу¬мі¬єш, Оле¬но, що це не зов¬сім го¬же на¬стоя¬тель¬ці. Як¬би так щось гар¬нень¬ко ти¬хень¬ко зро¬би¬ти для по¬чат¬ку, щоб він ні про що не здо¬га¬дав¬ся.»
«До¬б¬ре, зав¬тра всі втрьох пі¬де¬мо ми¬лу¬ва¬ти¬ся го¬ра¬ми, і я вас за¬ли¬шу на¬один¬ці.»-від¬по¬ві¬ла вір¬на под¬ру¬га і рап¬том, як це тіль¬ки бу¬ває ві сні во¬ни вже опи¬ни¬лись в го¬рах.
По¬тім не¬на¬че во¬ни про¬гу¬лю¬ю¬ть¬ся ма¬льов¬ни¬чи¬ми стрім¬ча¬ка¬ми, спо¬гля¬даю¬чи й ми¬лую¬чись по¬рос¬ли¬ми лі¬сом та ча¬гар¬ни¬ком ур¬ви¬ща¬ми. Той офі¬цер бу¬ло по¬ліз на якесь де¬ре¬во по¬над ур¬ви¬щем, але па¬ні Ге¬ле¬на уя¬вив¬ши рап¬том йо¬го па¬дін¬ня, за¬кри¬ча¬ла: «Бла¬гаю, по¬вер¬ніть¬ся! Там ду¬же не¬без¬печ¬но! Йдіть шви¬день¬ко на¬зад!» Офі¬цер зліз і по¬кір¬но ска¬зав, ну точ¬но, як це ви¬мов¬ляв Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич:
«Ва¬ша во¬ля па¬ні, ме¬ні по¬над усе!». Це їй над¬зви¬чай¬но спо¬до¬ба¬лось, во¬на ми¬ло¬сти¬во кив¬ну¬ла го¬ло¬вою й від¬по¬ві¬ла:
-Кра¬ще пос¬тій¬те по¬ряд ме¬не, да¬вай¬те про¬сто по¬ми¬лує¬мо¬ся крає¬ви¬дом.
Па¬ні Оле¬на, як¬раз, як то бу¬ває ві сні ку¬дись вчас¬но по¬ді¬ла¬ся і во¬ни вдвох ста¬ли по¬ряд.
Тим ча¬сом сам Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич по¬чув¬ши ос¬тан¬ню ре¬п¬лі¬ку па¬ні на¬стоя¬тель¬ки, ще більш ос¬тов¬пів. Як чи¬тач вже зро¬зу¬мів па¬ні Ге¬ле¬на, маю¬чи чут¬тє¬ву на¬ту¬ру, пі¬сля та¬ко¬го ве¬чо¬ра на¬си¬че¬но¬го різ¬но¬ма¬ніт¬ни¬ми по¬дія¬ми й пе¬ре¬жи¬ван¬ня¬ми, тріш¬ки роз¬мов¬ля¬ла ві сні, що з нрею тра¬п¬ля¬лось над¬зви¬чай¬но рід¬ко, але са¬ме цьо¬го ра¬зу при¬клю¬чи¬ло¬ся.
«Які тут крає¬ви¬ди? Са¬ма те¬мінь. І оце тре¬ба ж бу¬ло се¬ред но¬чі бу¬ти роз¬бу¬дже¬ним і прий¬ти, щоб пос¬тов¬би¬чи¬ти в спаль¬ні яко¬їсь па¬ні, мар¬но ви¬див¬ляю¬чись в кім¬на¬ті якісь крає¬ви¬ди...І ре¬ти¬ру¬ва¬тись за¬піз¬но, бо вже ме¬не точ¬но при¬мі¬ти¬ли, як¬що звер¬та¬ю¬ть¬ся...»-скруш¬но по¬ду¬мав він ви¬рі¬шую¬чи, що ро¬би¬ти да¬лі. На¬реш¬ті тро¬хи пос¬то¬яв¬ши, він ви¬рі¬шив, що ос¬кіль¬ки па¬ні в ліж¬ку со¬ро¬мить¬ся щось йо¬му ска¬за¬ти, а раз він все та¬ки при¬йшов і йо¬го не ви¬га¬ня¬ють, то пот¬ріб¬но рі¬шу¬че йти в на¬ступ. То¬му по¬пра¬вив¬ши па¬лаш він пі¬шов в на¬ступ, сту¬пив¬ши до ліж¬ка, маю¬чи на¬мір роз¬ви¬ва¬ти від¬но¬си¬ни.
Са¬ме в той час па¬ні Ге¬ле¬ні сни¬лось не¬на¬че той пан офі¬цер вия¬вив¬ши не¬тер¬п¬ля¬чість зро¬бив спро¬бу при¬гор¬ну¬ти її до се¬бе й во¬на, як і ли¬чить ста¬теч¬ній па¬ні при пер¬шо¬му по¬ба¬чен¬ні ви¬рі¬ши¬ла по¬га¬си¬ти йо¬го за¬пал. Від¬вер¬нув¬ши йо¬го ру¬ку, яка на¬ма¬га¬ла¬ся під¬три¬ма¬ти її та¬лію, во¬на ска¬за¬ла:
-Не пос¬пі¬шай¬те, в нас ще бу¬де на це час. Чо¬му б нам про¬сто не пос¬тоя¬ти...Та¬ке сві¬же по¬віт¬ря, як пе¬ред гро¬зою, й вза¬га¬лі тут так пре¬чу¬до¬во й гар¬но...
По¬чув¬ши ці її сло¬ва Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич зу¬пи¬нив¬ся й ти¬хо від¬по¬вів:
-Во¬ля ва¬ша па¬ні...
Він що¬си¬ли втяг¬нув по¬віт¬ря но¬сом й від¬зна¬чив, що не зов¬сім згод¬ний з її сло¬ва¬ми, хо¬ча й про¬мов¬чав про те де¬лі¬кат¬но. 
«Яке по¬віт¬ря, які тут крає¬ви¬ди? Що в цій тем¬ря¬ві чу¬до¬во¬го й гар¬но¬го, ще й до то¬го ж стов¬би¬чи¬ти пів но¬чі бі¬ля її ліж¬ка не¬на¬че бов¬дур? Вид¬но та па¬ні ви¬гад¬ни¬ця ще та.»-по¬ду¬мав він, як рап¬том по¬чув:
-Ой, ди¬віть¬ся, ди¬віть¬ся, яка пі¬ст¬ря¬ва пташ¬ка в вас за спи¬ною! Я зро¬ду та¬кої ще не ба¬чи¬ла, яка кра¬су¬неч¬ка!
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич різ¬ко ог¬ля¬нув¬ся, але нія¬кої пташ¬ки не по¬ба¬чив, а по¬ба¬чив ли¬ше две¬рі в тем¬ря¬ві.
«Яка ще пташ¬ка, де во¬на? Я теж та¬кої ще не ба¬чив, якої тим па¬че до то¬го ж і не вид¬но! Ця па¬ні й справ¬ді ве¬ли¬ка ви¬гад¬ни¬ця.»-по¬ду¬мав він, але при¬зна¬тись, що не ба¬чить нія¬кої пташ¬ки не за¬хо¬тів, щоб не вва¬жа¬лось не¬на¬че він сам не має уя¬ви.
-Обе¬реж¬но! Вам на ніс сів та¬кий ве¬ли¬чез¬ний джміль, тре¬ба йо¬го ти¬хень¬ко зі¬гна¬ти, а то вку¬сить!-зно¬ву по¬чув він го¬лос з ліж¬ка й на всяк ви¬па¬док мах¬нув до¬ло¬нею бі¬ля но¬са.
-А те¬пер на ву¬хо!
Він змах¬нув з ву¬ха.
-Та не то¬го, дру¬го¬го!
Він на всяк ви¬па¬док за¬ма¬хав ру¬ка¬ми бі¬ля обид¬ва вух.
«Що за чор¬тів¬ня! Де в бі¬са ті джме¬лі?»-по¬ду¬мав він, як зно¬ву по¬чув:
-А те¬пер на ме¬не сів, вид¬но ме¬не лю¬бить.
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич став пиль¬но при¬див¬ля¬тись в тьмя¬ний си¬лу¬ет на ліж¬ку, щоб по¬ба¬чи¬ти джмі¬ля, але ні¬чо¬го не бу¬ло вид¬но.
-Ой, на спи¬ну по¬ліз! Чо¬го сто¬їте? Ба¬чи¬те, що ва¬ша да¬ма в не¬без¬пе¬ці, зго¬ніть з ме¬не то¬го на¬ха¬бу!
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич зно¬ву ото¬ро¬пів. «Ма¬ло то¬го,що не вид¬но нія¬ко¬го джмі¬ля, так ще й за¬да¬ла ме¬ні за¬зда¬ле¬гідь не¬ви¬ко¬на¬не зав¬дан¬ня.»-роз¬пач¬ли¬во по¬ду¬мав він.
-Так ви ж на спи¬ні ле¬жи¬те па¬ні, як я йо¬го зго¬ню? Пе¬ре¬вер¬ніть¬ся будь лас¬ка до ме¬не спи¬ною.-по¬про¬хав він обе¬реж¬но пі¬ді¬йшов¬ши до ліж¬ка, та рап¬том йо¬го зу¬пи¬нив її го¬лос:
-Стій¬те! Я вас ли¬ше по¬про¬ха¬ла зро¬би¬ти не¬ве¬лич¬ку пос¬лу¬гу, а ви я ба¬чу та¬кий пус¬тун і на¬ха¬ба не мен¬ша, чим той джміль!
«Див¬на па¬ні. Що ме¬ні всю ніч тут про¬сто¬вби¬чи¬ти бі¬ля неї віс¬лю¬ком, ви¬ко¬ную¬чи її дур¬ні за¬ба¬ган¬ки?»по¬ду¬мав він від¬сту¬паю¬чи на¬зад на по¬пе¬ред¬нє міс¬це.
Са¬ме в той час па¬ні Ге¬ле¬ні сни¬лось, як той офі¬цер зі¬гнав¬ши ко¬ма¬ху, мав смі¬ли¬вість, ще й на¬хаб¬но ла¬гід¬но по¬гла¬ди¬ти не¬на¬че не¬на¬ро¬ком її спи¬ну і ко¬ли во¬на йо¬го при¬со¬ро¬ми¬ла, він роз¬пач¬ли¬во опус¬тив го¬ло¬ву.
-Спо¬ку¬ту¬ва¬ти ва¬шу про¬ви¬ну ви мо¬же¬те ли¬ше тим, що ста¬не¬те на ко¬лі¬но й по¬про¬хає¬те ви¬ба¬чен¬ня, як справж¬ній ли¬цар.-ска¬за¬ла грай¬ли¬во во¬на то¬му офі¬це¬ру й Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич, втім як і йо¬го ві¬за¬ві зі сну, кот¬ро¬го він звіс¬но не ба¬чив, по¬ча¬ли ста¬ва¬ти на ко¬лі¬но. Але там ві сні во¬на ве¬ли¬ко¬душ¬но мовч¬ки при¬пи¬ни¬ла той по¬рив сво¬го ка¬ва¬ле¬ра ру¬кою, а про Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬но¬ви¬ча звіс¬но й не зга¬да¬ла.
«А за що ме¬ні ще й про¬ба¬чен¬ня в неї про¬си¬ти? За те, що крок сту¬пив до її ліж¬ка? Оце так по¬пав! Щось ме¬ні вже тер¬пець кін¬ча¬є¬ть¬ся за дур¬ни¬ка тут бу¬ти. Втім я зав¬ше встиг¬ну пі¬ти звід¬си й са¬ме то¬му ще по¬че¬каю по¬даль¬ших по¬дій...»-ду¬мав пол¬ков¬ник стоя¬чи в тем¬ній кім¬на¬ті на од¬но¬му ко¬лі¬ні.

Роз¬діл XIV
              Про те, як бу¬ла уга¬мо¬ва¬на жа¬га ко¬хан¬ня па¬ні Оле¬ни.

Те¬пер люб’язний чи¬та¬чу вер¬ні¬мо¬ся в кім¬на¬ту па¬ні Оле¬ни й про¬слід¬кує¬мо за по¬дія¬ми, які від¬бу¬ли¬ся там.
Па¬ні Оле¬на ко¬ли зайш¬ла в свою кім¬на¬ту, то спо¬чат¬ку ви¬рі¬ши¬ла по¬га¬си¬ти світ¬ло свіч¬ки.
«Уяв¬ляю, якою я бу¬ду ви¬гля¬да¬ти ду¬ре¬пою ко¬ли про¬че¬каю, як якесь на¬їв¬не за¬ко¬ха¬не дур¬не дів¬чи¬сько, всю ніч. При¬ки¬нусь спля¬чою, на біль¬ше він не за¬слу¬го¬ву¬ває. Тре¬ба бу¬ло ра¬ні¬ше при¬хо¬ди¬ти, ко¬ли я че¬ка¬ла, а не спа¬ти. Те¬пер хай сам ме¬не до¬ма¬га¬є¬ть¬ся, а не я йо¬го.»-ви¬рі¬ши¬ла во¬на, щоб ві¬дом¬сти¬ти об’єкту сво¬їх жа¬дань і за¬дув¬ши ога¬рок свіч¬ки ляг¬ла в ліж¬ко. Фі¬тиль на¬ос¬та¬нок блим¬нув чер¬во¬ним во¬гни¬ком і ви¬пус¬тив¬ши стру¬мін¬чик ди¬му з вос¬ко¬вим за¬па¬хом вверг¬нув кім¬на¬ту в тем¬ря¬ву. 
«Як¬що він за¬снув, то прой¬де дея¬кий час по¬ки про¬ки¬не¬ть¬ся, одяг¬не¬ть¬ся та на¬реш¬ті зая¬вить¬ся. Ма¬буть хви¬лин з де¬сять прой¬де. Я те¬пер маю пов¬не пра¬во йо¬го по¬му¬чи¬ти і то¬му бу¬де кра¬ще, щоб він за¬став ме¬не за¬спа¬ною. Не за¬ва¬дить ма¬буть ще ви¬пи¬ти ке¬лих ви¬на. Жаль, що не до¬га¬да¬ла¬ся про це ра¬ні¬ше, а те¬пер тре¬ба зно¬ву свіч¬ку за¬па¬ли¬ти, та втім це зро¬би¬ти мож¬на й в тем¬ря¬ві на¬по¬мац¬ки.»-по¬ду¬ма¬ла па¬ні Оле¬на й під¬ня¬ла¬ся, щоб діс¬та¬ти ще од¬ну пляш¬ку маль¬ва¬зії. Під при¬крит¬тям тем¬ря¬ви, во¬на від¬кор¬ку¬ва¬ла її й обе¬реж¬но на¬лив¬ши щоб не роз¬ли¬ти, в ке¬лих, зро¬би¬ла де¬кіль¬ка ве¬ли¬ких ковт¬ків.
Са¬ме в той час Мі¬тяй, який спав по¬руч і яко¬го гос¬по¬ди¬ня не по¬мі¬ти¬ла в си¬лу йо¬го не¬при¬міт¬но¬сті під ков¬д¬ра¬ми та по¬душ¬ка¬ми, про¬ки¬нув¬ся.
Йо¬му снив¬ся три¬вож¬ний сон. Не¬на¬че Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич дав йо¬му гро¬ші на пляш¬ку і він ку¬пив¬ши її ви¬рі¬шив не по¬вер¬та¬ти¬ся до пол¬ков¬ни¬ка, а вза¬га¬лі де¬зер¬ти¬ру¬ва¬ти з ар¬мії. Як це бу¬ває в снах, ве¬ли¬кі про¬між¬ки ча¬су, там про¬хо¬дять мит¬тє¬во і от він вже з тою пляш¬кою рап¬то¬во опи¬нивсь в яко¬мусь глу¬хо¬му бо¬ру і за¬спо¬коє¬ний сво¬єю без¬пе¬кою, ви¬рі¬шує від¬пи¬ти. Та са¬ме, ко¬ли вже жа¬дан¬не гор¬леч¬ко пляш¬ки під¬не¬слось до йо¬го спраг¬лих губ, чи¬ясь во¬ро¬жа ру¬ка не¬спо¬ді¬ва¬но міц¬но вче¬пи¬лась в по¬су¬ди¬ну, щоб на¬хаб¬но її ві¬діб¬ра¬ти. Він по¬чав не¬лег¬ку бор¬ню на¬ма¬гаю¬чись вря¬ту¬ва¬ти для се¬бе свою від¬ра¬ду, але чим дуж¬че три¬мав пляш¬ку, тим силь¬ні¬ший був су¬про¬тив йо¬му. Рап¬том він по¬чув ковт¬ки і йо¬го об¬да¬ло жа¬хом при дум¬ці, що хтось зло¬дій¬ськи ви¬пи¬ває вміст йо¬го пляш¬ки і са¬ме то¬ді в роз¬па¬лі пе¬ре¬жи¬ван¬ня й при¬стра¬сті, він про¬ки¬нувсь від жа¬ху в хо¬лод¬но¬му по¬ті.
Як уваж¬ний чи¬тач мо¬же здо¬га¬ду¬є¬ть¬ся, ковт¬ки, що по¬чув Мі¬тяй скрізь сон, на¬ле¬жа¬ли па¬ні Оле¬ні, яка пи¬ла ви¬но, ну а що сто¬су¬є¬ть¬ся са¬мо¬го Мі¬тяя, то рап¬то¬во про¬ки¬нув¬шись в тем¬ря¬ві, він спо¬чат¬ку не міг зга¬да¬ти де він зна¬хо¬дить¬ся і ли¬ше ко¬ли від¬чув в ру¬ках пляш¬ку, з ра¬ді¬стю зро¬зу¬мів, що то був ли¬ше кош¬мар¬ний сон.
«До ре¬чі, не за¬ва¬жа¬ло б й са¬мо¬му від¬пи¬ти, бо хоч сон є сон, а на всяк ви¬па¬док, кра¬ще ко¬ли во¬но вже в шлун¬ко¬ві. То¬ді вже нія¬кий сон не страш¬ний.»-ви¬рі¬шив він і зро¬бив де¬кіль¬ка ковт¬ків пря¬мо під ков¬д¬рою. По¬тім діс¬тав¬ши ку¬ря¬чу ніж¬ку, з не мен¬шим за¬до¬во¬лен¬ням ви¬яв¬ле¬ну в ки¬ше¬ні, по¬чав за¬ку¬шу¬ва¬ти теж не за¬труд¬нюю¬чи се¬бе тим, щоб від¬ки¬ну¬ти по¬кри¬ва¬ла.
В той же час, па¬ні Оле¬на в пов¬ній тем¬ря¬ві від¬пив¬ши й від¬ста¬вив¬ши ке¬лих, рап¬том по¬чу¬ла, що во¬на в кім¬на¬ті не од¬на. Щось по¬ряд неї теж ча¬су не гая¬ло і її слух ви¬раз¬но вло¬вив глу¬хий звук кор¬ка, кот¬ре за¬ли¬шає пляш¬ку, а по¬тім впев¬не¬ні ковт¬ки до¬свід¬че¬но¬го гор¬ла. Це її ду¬же зля¬ка¬ло і во¬на за¬стиг¬ла з жа¬ху, але до цьо¬го по¬чут¬тя ско¬ро до¬да¬ло¬ся ще й ве¬ли¬ке зди¬ву¬ван¬ня, бо вслід ковт¬кам, во¬на по¬чу¬ла  жа¬діб¬не плям¬кан¬ня.
«Хтось, або щось по¬ряд ме¬не в кім¬на¬ті не тіль¬ки п’є, а ще й чи¬мось за¬ку¬шує.»-боя¬чись по¬во¬рух¬ну¬тись по¬ду¬ма¬ла во¬на, як рап¬том здриг¬ну¬ла¬ся, бо не¬ві¬до¬мий гуч¬но гик¬нув й су¬дя¬чи по шур¬хо¬тін¬ню ковдр й по¬ду¬шок пе¬ре¬вер¬нув¬ся.
«Ма¬не¬ри в ньо¬го не ду¬же бла¬го¬при¬стой¬ні. Ма¬ло то¬го, що за¬ліз в чу¬жу пос¬тіль, ще й по¬во¬дить¬ся на¬ха¬ба в ній по свин¬ські, ма¬буть так як в се¬бе до¬ма звик: дуд¬лить, же¬ре не¬мов хряк при¬чав¬кую¬чи й ги¬кає мер¬зот¬ник. Не¬на¬че для цьо¬го ін¬шо¬го міс¬ця не¬має, та й ще се¬ред но¬чі. Ці¬ка¬во, хто це міг бу¬ти? Як би зло¬дій, то так би не по¬во¬див¬ся. Зло¬дії під чу¬жи¬ми ков¬д¬ра¬ми в ліж¬ку з при¬ваб¬ли¬ви¬ми жін¬ка¬ми не так се¬бе ве¬дуть.»-ду¬ма¬ла па¬ні Оле¬на, а по¬тім по¬ча¬ла уяв¬ля¬ти, а як се¬бе ве¬дуть зло¬дії. Це її тро¬хи за¬спо¬кої¬ло, бо пі¬сля дея¬ких роз¬ду¬мів, во¬на впев¬ни¬лась, що її гість не з то¬го за¬гад¬ко¬во¬го і ін¬три¬гую¬чо¬го при¬єм¬но-не¬без¬печ¬ни¬ми не¬спо¬ді¬ван¬ка¬ми пле¬ме¬ні ніч¬них зло¬ді¬їв, ціл¬ком ви¬га¬да¬них пал¬кою єро¬тич¬ною уя¬вою па¬ні Оле¬ни, які не¬спо¬ді¬ва¬но по¬яв¬ляю¬ть¬ся в но¬чі в спаль¬нях оди¬но¬ких жі¬нок і з га¬ря¬чою при¬стра¬стю пе¬ре¬мож¬но до¬ма¬га¬ю¬ть¬ся їх.
Про¬те їй бу¬ло ду¬же мо¬то¬рош¬но, во¬на боя¬ла¬ся вста¬ти й по¬зва¬ти на до¬по¬мо¬гу і то¬му по¬ча¬ла пе¬ре¬би¬ра¬ти в го¬ло¬ві всіх гос¬тей з зам¬ку, бо га¬да¬ла, що мо¬же це хтось все та¬ки з них. Спо¬чат¬ку  па¬ні Оле¬на вва¬жа¬ла, що це від¬став¬ний ка¬пі¬тан. «Він весь ве¬чір так ба¬га¬то  ви¬жлук¬тив, що аж див¬но, як в ньо¬го скіль¬ки го¬ріл¬ки вліз¬ло. Ма¬буть так на¬дуд¬лив¬ся, що й сам не ро¬зі¬брав де ліг спа¬ти.» Але по¬тім від¬ки¬ну¬ла цю вер¬сію. «Я ж са¬ма ба¬чи¬ла, як йо¬му Они¬ська сте¬ли¬ла в ку¬то¬вій кім¬на¬ті. Чо¬го це йо¬му се¬ред но¬чі тре¬ба бу¬ло в чу¬жу спаль¬ню та¬єм¬но по зло¬дій¬ські пе¬ре¬би¬ра¬тись? Він лю¬ди¬на пря¬ма, як¬що за¬хо¬че ще ви¬пи¬ти, пі¬де від¬ра¬зу до мо¬їх дів¬чат на кух¬ню. Ні це точ¬но не ка¬пі¬тан, хо¬ча то¬ді за сто¬лом він та¬ки дос¬тиь від¬вер¬то й на¬хаб¬но Ге¬ле¬ну по¬ма¬цав, ко¬ли во¬на май¬же не впа¬ла, то¬ді ко¬ли ледь не зне¬при¬том¬ні¬ла. А мо¬же це все та¬ки він і чо¬гось і від ме¬не хо¬че? Мож¬ли¬во, яко¬їсь зух¬ва¬ло¬сті, та¬кої, якої всі чо¬ло¬ві¬ки до¬ма¬га¬ю¬ть¬ся?»-ду¬ма¬ла во¬на. «А втім, ну чо¬го страш¬но¬го мо¬же за¬по¬дія¬ти в ліж¬ку, та¬кій кві¬ту¬чій па¬ні в роз¬кві¬ті ро¬ків, як я, якийсь чо¬ло¬вік, та ще й до¬б¬ре по¬тя¬га¬ний, за¬тя¬га¬ний пан від¬став¬ний ка¬пі¬тан? Зви¬чай¬но ні¬чо¬го, ли¬шень би на щось йо¬му ще змог¬лось. Це ско¬рі¬ше ме¬не йо¬му боя¬тись тре¬ба бу¬де!»- Па¬ні Оле¬на ще тріш¬ки за¬спо¬кої¬лась від тих сво¬їх ду¬мок і ви¬рі¬ши¬ла, що звіс¬но боя¬тись ні¬чо¬го.
«За¬раз хміль вда¬рить йо¬му в го¬ло¬ву і цей та¬єм¬ни¬чий чо¬ло¬вік на ме¬не на¬ки¬не¬ть¬ся!» -че¬рез дея¬кий час чо¬мусь спа¬ло їй на дум¬ку і бу¬де¬мо від¬вер¬ти¬ми й ска¬же¬мо пря¬мо: та¬кий рап¬то¬вий по¬во¬рот не був па¬ні Оле¬ні над¬то не¬при¬єм¬ним, і на¬віть при¬єм¬ною та¬єм¬ни¬чі¬стю лос¬ко¬тав нер¬ви. Але зго¬дом на¬ста¬ло роз¬ча¬ру¬ван¬ня, бо во¬на від су¬сі¬да по ліж¬ку на жаль, біль¬ше не ви¬яв¬ля¬ла нія¬ких оз¬нак ці¬ка¬во¬сті до неї.
 «При¬пус¬ті¬мо, це все та¬ки  п’яний ка¬пі¬тан, який та¬ким чи¬ном ба¬жає роз¬ва¬жи¬тись... Ма¬ло чо¬го в йо¬го дур¬ну хміль¬ну го¬ло¬ву влі¬зе? Але роз¬ва¬жа¬тись та¬ким чи¬ном? Прий¬ти до мо¬ло¬дої да¬ми, на¬хаб¬но ляг¬ти в її ліж¬ко під ков¬д¬ру й там ли¬ше пи¬ти й жер¬ти? Від чо¬ло¬ві¬ків, а особ¬ли¬во вій¬сь¬ко¬вих звіс¬но мож¬на зав¬жди че¬ка¬ти яко¬їсь зух¬ва¬ло¬сті, але ж не на стіль¬ки…» Рап¬том до¬гад¬ка осі¬ни¬ла її: «А втім, чо¬му це ка¬пі¬тан, з чо¬го я взя¬ла, що то він, адже там мо¬же бу¬ти, й той ко¬го я са¬ме за¬раз че¬каю!» Ця дум¬ка на¬віть зне¬на¬цька під¬ня¬ла її на¬стрій, ос¬кіль¬ки ви¬хо¬ди¬ло, що пол¬ков¬ник не за¬снув по свин¬ськи, як во¬на спо¬чат¬ку ду¬ма¬ла. «Ну зви¬чай¬но! І як я ра¬ні¬ше не здо¬га¬да¬ла¬ся, що то Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич! Хто б ще міг се¬ред но¬чі прий¬ти? Звіс¬но, що ні¬хто крім ньо¬го! Дійс¬но, як все гар¬но схо¬дить¬ся! Ме¬ні пот¬ріб¬но бу¬ло ли¬ше тро¬хи по¬че¬ка¬ти, а не ква¬пи¬тись до Ге¬ле¬ни, бо са¬ме  то¬ді, ко¬ли я бу¬ла в неї, він при¬йшов й ліг в моє ліж¬ко. При¬йшов звіс¬но не з пус¬ти¬ми ру¬ка¬ми, а при¬хо¬пив пля¬шеч¬ку. Ну а що йо¬му бу¬ло да¬лі ро¬би¬ти се¬ред но¬чі, тим па¬че ліж¬ко бу¬ло по¬рож¬нє, ось і при¬ліг. Звід¬ки він міг зна¬ти, ко¬ли я з’явлюсь, от і за¬снув. Ну а за¬раз про¬ки¬нув¬ся, за¬був де спить, от і по¬пив тріш¬ки.» -на¬реш¬ті зна¬йшла со¬бі по¬яс¬нен¬ня тим ді¬ям та¬єм¬ни¬чо¬го гос¬тя, па¬ні Оле¬на і ми бу¬де¬мо від¬вер¬ти¬ми, що бу¬ло во¬но втім ду¬же бли¬зьке до іс¬ти¬ни, за не¬ве¬лич¬кою по¬прав¬кою на ту осо¬бу, яка бу¬ла під ков¬д¬ра¬ми по¬ряд на ліж¬ку. А ним звіс¬но був не пол¬ков¬ник, а йо¬го вір¬ний ден¬щик.
 «Тре¬ба та¬ки, щось са¬мій по¬чи¬на¬ти ро¬би¬ти, бо так і до ран¬ку на¬мар¬но про¬ле¬жиш, а від цьо¬го ка¬ва¬ле¬ра, який ви¬ліг¬ся не¬на¬че ко¬ло¬да, ба¬чу й до тре¬тіх пів¬нів ні¬чо¬го не до¬че¬ка¬єш¬ся!»-ви¬рі¬ши¬ла во¬на на¬реш¬ті й про¬стяг¬ну¬ла ру¬ку по¬руч в тем¬ря¬ву, ту¬ди, де во¬вту¬зив¬ся Мі¬тяй. Ще ска¬жі¬мо, що в хо¬роб¬ро¬сті ці¬єї па¬ні не ма¬лу роль зі¬гра¬ло ви¬пи¬те ви¬но, а хміль¬не, як ві¬до¬мо зав¬жди до¬по¬ма¬гає на ре¬чі ди¬ви¬тись про¬сті¬ше і знач¬но до¬дає рі¬шу¬чо¬сті
Ден¬щик бу¬ло са¬ме зно¬ву за¬снув і йо¬го на¬здог¬нав по¬пе¬ред¬ній, не¬за¬кін¬че¬ний кош¬мар. Ми¬ну¬ло¬го ра¬зу він хит¬ро увер¬нув¬ся від екс¬про¬пріа¬ції у ві сні тої по¬су¬ди¬ни з го¬ріл¬кою, тим, що про¬ки¬нув¬ся й  з пе¬ре¬ля¬ку від¬пив по¬ло¬ви¬ну пляш¬ки. Цьо¬го ра¬зу ви¬пад¬ко¬во по¬ри¬нув¬ши зно¬ву в той са¬мий сон, в той са¬мий бір, де був зно¬ву на¬здог¬на¬тий ти¬ми са¬ми¬ми ли¬хи¬ми при¬ви¬да¬ми, які хо¬ті¬ли від¬пла¬ти, тоб¬то ві¬діб¬ра¬ти те, що за¬ли¬ши¬лось. Наш ге¬рой що¬си¬ли три¬мав по¬су¬ди¬ну, але й хи¬жим ру¬кам, ду¬же ла¬сим на чу¬же,  до¬да¬ва¬лось сна¬ги.
 «Тре¬ба бу¬ло ви¬пи¬ва¬ти від¬ра¬зу все до кра¬п¬ли¬ни, ні в яко¬му ра¬зі не за¬ли¬ша¬ти на по¬тім! Як¬що ма¬єш го¬ріл¬ку як¬най¬швид¬ше її ви¬пи¬вай до кін¬ця! Скіль¬ки раз я со¬бі вток¬ма¬чую цю муд¬рість, а ро¬зу¬му бов¬дур так і не на¬би¬рав¬ся!»-роз¬пач¬ли¬во по¬ду¬мав він в то¬му сні ге¬ро¬їч¬но за¬хи¬щаю¬чи свій здо¬бу¬нок. Від¬чу¬ваю¬чи не¬зво¬рот¬нє на¬бли¬жен¬ня кон¬фі¬ска¬ції пляш¬ки, наш обо¬ро¬нець ви¬брав без¬по¬мил¬ко¬ве єди¬но пра¬виль¬не рі¬шен¬ня спа¬сін¬ня, втім і як єди¬но мож¬ли¬вий ва¬рі¬ант ви¬хо¬ду з тої си¬туа¬ції- про¬ки¬ну¬тись.
Са¬ме в той час па¬ні Оле¬на пере¬йш¬ла в рі¬шу¬чий на¬ступ на та¬єм¬ни¬чо¬го гос¬тя в своє¬му ліж¬ку, при¬йняв¬ши йо¬го за пол¬ков¬ни¬ка. На¬сам¬пе¬ред во¬на за¬хо¬ті¬ла з ньо¬го стяг¬ну¬ти ков¬д¬ру, щоб та¬ким чи¬ном при¬ско¬ри¬ти той див¬ний по¬пе¬ред¬ній етап за¬ли¬цян¬ня. Хміль і дов¬го¬три¬ва¬ле че¬кан¬ня ли¬ше роз¬па¬ли¬ли те дій¬ст¬во, але во¬на не на то¬го по¬па¬ла, хо¬ча про те зви¬чай¬но й не здо¬га¬ду¬ва¬ла¬ся.
Зно¬ву про¬ки¬нув¬шись, Мі¬тяй не¬при¬єм¬но від¬чув, що він ви¬кри¬тий і хтось тяг¬не за ков¬д¬ру. Тре¬ба бу¬ло уник¬нув¬ши од¬ні¬єї не¬без¬пе¬ки ві сні, роз¬роб¬ля¬ти но¬ву стра¬те¬гію за¬хис¬ту вже на¬яву пі¬сля про¬бу¬джен¬ня. Швид¬ко зо¬рі¬єн¬ту¬вав¬шись в си¬туа¬ції й під впли¬вом ви¬діннь, на¬вія¬них Мор¬фе¬єм, він ви¬рі¬шив, що ціл¬лю по¬ся¬ган¬ня на йо¬го за¬ти¬шок, є не¬до¬пи¬та пляш¬ка го¬ріл¬ки. То¬му од¬ні¬єю ру¬кою що¬си¬ли при¬три¬мую¬чи ков¬д¬ру, дру¬гою кін¬ців¬кою він шви¬день¬ко схо¬пив пляш¬ку, й ви¬тяг¬нув¬ши зу¬ба¬ми ко¬рок, по¬чав по¬ква¬п¬ли¬во ков¬та¬ти її вміст. Па¬лю¬ча рі¬ди¬на на ра¬дість йо¬го гос¬по¬да¬ря впев¬не¬но зна¬хо¬ди¬ла свій на¬дій¬ний при¬хис¬ток в шлун¬ку ден¬щи¬ка.
 Па¬ні Оле¬на над¬зви¬чай¬но зди¬ву¬ва¬лась, ко¬ли по¬чу¬ла зву¬ки гли¬бо¬ких пос¬піш¬них і три¬вож¬них ковт¬ків. «Зно¬ву п’є! Ні¬як не нап’ється, не¬на¬че пи¬ти сю¬ди при¬йшов! »-по¬ду¬ма¬ла роз¬дра¬то¬ва¬но во¬на, про¬те зна¬йшла ви¬прав¬дан¬ня тим йо¬го ді¬ям ви¬ключ¬но со¬ром¬ли¬ві¬стю й не¬рі¬шу¬чі¬стю.
 «П’є, бо ма¬буть хо¬роб¬ро¬сті на¬би¬ра¬є¬ть¬ся, то¬му ще й за ков¬д¬ру так міц¬но вче¬пив¬ся не¬на¬че я йо¬го з’їм!»- ви¬рі¬ши¬ла гос¬по¬ди¬ня й це ще до¬да¬ло впев¬не¬но¬сті її ді¬ям.
Мі¬тяй тим ча¬сом пе¬ре¬мож¬но здо¬лав¬ши пляш¬ку, ви¬рі¬шив, що за¬хи¬ща¬ти біль¬ше ні¬чо¬го, при¬пи¬нив всі¬ля¬кий су¬про¬тив і від¬пус¬тив ков¬д¬ру, яку стя¬гу¬ва¬ла з ньо¬го па¬ні Оле¬на. Пов¬ні¬стю ви¬пив¬ши пляш¬ку до кін¬ця, він ви¬рі¬шив зда¬ва¬ти свої бас¬тіо¬ни. Про¬те ніч¬на тем¬ря¬ва й на¬да¬лі на¬дій¬но за¬хи¬ща¬ла ден¬щи¬ка від її по¬гля¬ду й впі¬зна¬ван¬ня.
-Вар¬фо¬ло¬мію, це ви?-на¬ре¬ш¬ті за¬пи¬та¬ла ти¬хо во¬на.
 Те¬пер при¬йш¬ла чер¬га за¬та¬ї¬тись Мі¬тяє¬ві, бо він зро¬зу¬мів, що по¬мил¬ко¬во при¬йня¬тий за сво¬го гос¬по¬да¬ря і то¬му бу¬ло на¬віть спо¬чат¬ку хо¬тів від¬ра¬зу все на міс¬ці про¬яс¬ни¬ти, але уя¬вив¬ши, який це ви¬кли¬че скан¬дал, ду¬же за¬бо¬яв¬ся й во¬лів за ліп¬ше мов¬ча¬ти від¬тя¬гую¬чи розв’язку і при¬хо¬вую¬чи й на¬да¬лі своє справж¬нє ім’я. Пе¬ред ним не бу¬ло ін¬шо¬го ви¬бо¬ру і йо¬му за¬ли¬ши¬лось ли¬ше гра¬ти в ви¬га¬да¬ну не ним гру.
Па¬ні Оле¬на роз¬ці¬ни¬ла мов¬чан¬ня у від¬по¬відь за зго¬ду сво¬їй до¬гад¬ці, й це ще біль¬ше до¬да¬ло їй рі¬шу¬чо¬сті.
-Вар¬фо¬ло¬мію, мій ге¬рою, не бій¬тесь пус¬тун, йдіть до ме¬не...-про¬ше¬по¬ті¬ла во¬на і її не¬тер¬п¬ля¬чі пе¬ст¬ли¬ві паль¬ці по¬по¬взли по йо¬го ді¬ря¬во¬му мун¬ди¬ро¬ві шу¬каю¬чи ґу¬дзи¬ки...

                Роз¬діл XV
Який роз¬по¬ві¬дає про те, чим за¬кін¬чи¬лось по¬ба¬чен¬ня пол¬ков¬ни¬ка з не¬зна¬йом¬кою.

А в той час Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич сто¬яв на од¬но¬му ко¬лі¬ні, в кім¬на¬ті по¬ряд бі¬ля ліж¬ка спля¬чої па¬ні Ге¬ле¬ни. Ска¬же¬мо від¬вер¬то, що йо¬го роль на від¬мі¬ну, як зго¬дом вия¬ви¬лось, від ро¬лі йо¬го ден¬щи¬ка, йо¬му не над¬то по¬до¬ба¬лась. Но¬ги в ньо¬го вже за¬тер¬пли й по¬ча¬ли по¬бо¬лю¬ва¬ти, а са¬мо¬віль¬но від¬мо¬ви¬тись від то¬го га¬лант¬но¬го жес¬ту не до¬зво¬ля¬ла офі¬цер¬ська честь. Па¬ні Ге¬ле¬на ціл¬ком від¬дав¬шись сно¬ви¬дін¬ню, егої¬стич¬но про ньо¬го за¬бу¬ла, бо са¬ме то¬ді не без за¬до¬во¬лен¬ня про¬во¬ди¬ла час з ка¬ва¬ле¬ром зі сво¬го сну.
«Оце так по¬пав! Ко¬ли ж во¬на до¬зво¬лить вста¬ти з ко¬лін? А за¬пи¬т¬а¬ти са¬мо¬му нія¬ко¬во...»-роз¬пач¬ли¬во ду¬мав він, ко¬ли на¬реш¬ті по¬чув го¬лос сво¬єї му¬чи¬тель¬ки. Во¬на са¬ме ві сні стоя¬ла з офі¬це¬ром на краю ур¬ви¬ща й во¬ни роз¬див¬ля¬лись на¬гро¬ма¬джен¬ня ка¬мін¬ня між ха¬ща¬ми лі¬су, ко¬ли це рап¬том щось вни¬зу мельк¬ну¬ло схо¬же на ве¬ли¬ко¬го пта¬ха.
-Ой ди¬віть¬ся, який роз¬кіш¬ний фа¬зан! В вас є піс¬толь, стрі¬ляй¬те, стрі¬ляй¬те шви¬день¬ко!
Пол¬ков¬ник ма¬ши¬наль¬но ви¬хо¬пив піс¬толь і звів¬ши ку¬рок по¬чав кру¬ти¬ти го¬ло¬вою на¬ма¬гаю¬чись роз¬гле¬ді¬ти в тем¬ря¬ві фа¬за¬на.
«Який ще в бі¬са фа¬зан тут в кім¬на¬ті? Де б він тут взяв¬ся, хі¬ба що з під ліж¬ка, але що йо¬му там ро¬би¬ти? »-га¬ряч¬ко¬во ду¬мав він.
-Стрі¬ляй¬те, стрі¬ляй¬те!-зно¬ву по¬чув він ви¬гук па¬ні й пол¬ков¬ник роз¬губ¬ле¬но до¬те¬пер ще не встаю¬чи з ко¬лін ти¬хень¬ко за¬пи¬тав:
-Але ж де він па¬ні?
-Ди¬віть¬ся, ди¬віть¬ся, ось він уни¬зу! Стрі¬ляй¬те не¬гай¬но, а то упус¬ти¬те!
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич швид¬ко за¬су¬нув свою го¬ло¬ву під ліж¬ко, але крім кіль¬кох па¬ву¬ків, які по¬че¬пи¬лись йо¬му на ніс, біль¬ше ди¬чи¬ни не вия¬вив.
-Та тут са¬мі ли¬ше па¬ву¬ки...-про¬буб¬нів він з під ліж¬ка.
-А ви влуч¬но стрі¬ляє¬те, бу¬де що по¬да¬ти нам на ве¬че¬рю.-по¬чув він звер¬ху го¬лос і по¬ду¬мав: «Ма¬буть на¬смі¬ха¬є¬ть¬ся, та в я в чо¬му вин¬ний? Де тут той фа¬зан?».
Він ще тро¬хи для при¬стой¬но¬сті по¬за¬гля¬дав їй під ліж¬ко, ко¬ли це зно¬ву по¬чув її го¬лос:
-Ме¬ні зда¬є¬ть¬ся, що там ще мо¬же за¬хо¬ва¬тись ка¬бан! Ка¬ба¬ни ду¬же по¬люб¬ля¬ють та¬кі за¬тиш¬ні міс¬ци¬ни.
«Ага! Во¬но мо¬же й так, ліж¬ко здо¬ро¬ве, про¬те, як на ме¬не, доб¬ро¬му веп¬ру міс¬ця тут бу¬де за¬ма¬ло.»-май¬ну¬ло в ньо¬го в го¬ло¬ві, але він ні¬чо¬го не встиг від¬по¬ві¬сти ос¬кіль¬ки по¬чув за¬паль¬ний ви¬гук па¬ні:
-Чу¬ли, чу¬ли? Будь¬те обе¬реж¬ні! Та ти¬ша оман¬ли¬ва і в кож¬ну мить в та¬кій глу¬хій міс¬ци¬ні, як ця, мо¬же ви¬ско¬чи¬ти на нас якийсь не¬ві¬до¬мий звір!
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич при¬слу¬хав¬ся, боя¬чись, що про¬пус¬тив якийсь звук, влов¬ле¬ний тою па¬ні, але ні¬чо¬го не по¬чув. Він на всяк ви¬па¬док ще раз за¬су¬нув го¬ло¬ву під ліж¬ко і по¬ду¬мав: «Дійс¬но, міс¬ци¬на до¬сить глу¬ха. Дав¬но тут не бу¬ло доб¬рої при¬би¬раль¬ни¬ці й не ди¬ви¬на, як¬що на¬віть за¬ве¬лись якісь зві¬рі.»
-Па¬ні, крім па¬ву¬ків і пи¬лю¬ки, тут по¬ки ні¬чо¬го не¬має.- ска¬зав він з під ліж¬ка, хо¬ча бу¬де¬мо від¬вер¬ти¬ми не без лу¬кав¬ст¬ва, бо зна¬йшов там ще ніч¬ну ва¬зу.
В цей час па¬ні Ге¬ле¬на ві сні по¬ба¬чи¬ла в не¬бі ве¬ли¬ку пта¬ху й схо¬пив¬ши то¬го сво¬го, на¬вія¬но¬го Мор¬фе¬єм по¬пут¬ни¬ка за пле¬че, що¬си¬ли ви¬гук¬ну¬ла:
-Стрі¬ляй¬те шви¬день¬ко вго¬ру, не ба¬ріть¬ся!
-Але ж я влу¬чу в вас!-не по¬го¬див¬ся на та¬ку за¬ба¬ган¬ку Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич, бо зна¬хо¬див¬ся до¬сі під ліж¬ком й ви¬стрі¬лив¬ши вверх по¬пав би в па¬ні Ге¬ле¬ну.
-Стрі¬ляй¬те, стрі¬ляй¬те, я на¬по¬ля¬гаю, ви по¬вин¬ні влу¬чи¬ти хо¬ча б у хвіст!
«В ці¬єї па¬ні ще й хвіст є? Та во¬но й не див¬но су¬дя¬чи з її дур¬них ба¬жань.»-по¬ду¬мав він ви¬ла¬зя¬чи весь в пи¬лю¬ці й па¬ву¬тин¬ні з під ліж¬ка, бо ви¬стрі¬ли¬ти па¬ні Ге¬ле¬ні з під ліж¬ка в зад, чи то в хвіст, як це оп¬ри¬ді¬ля¬ла во¬на са¬ма, він не на¬ва¬жив¬ся, хо¬ча бу¬де¬мо від¬вер¬ти¬ми в ньо¬го бу¬ло май¬ну¬ла від роз¬дра¬ту¬ван¬ня та¬ка дум¬ка. Ще до¬ба¬ви¬мо, що цю час¬ти¬ну ті¬ла па¬ні на¬стоя¬тель¬ці вря¬ту¬ва¬ла від¬сут¬ність на¬бо¬їв з сіл¬лю, або хо¬ча б з дро¬бом, але не з чи¬ма¬ли¬ми свин¬це¬ви¬ми ку¬ля¬ми, яки¬ми бу¬ли за¬ря¬дже¬ні піс¬то¬лі, так вва¬жав пан пол¬ков¬ник.
Тим ча¬сом офі¬цер зі сну над¬то дов¬го ці¬лив¬ся, так що в па¬ні Ге¬ле¬ни на¬віть тер¬пець обір¬вав¬ся:
-Що за тюх¬тій! Чо¬му ви не стрі¬ля¬ли, ко¬ли я вас про¬ха¬ла?
Її при¬мар¬ний су¬пут¬ник по¬чав ви¬прав¬до¬ву¬ва¬тись тим, що втра¬тив час для по¬ст¬рі¬лу, бо бо¬явсь про¬ма¬за¬ти, а Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич тим, що бо¬явсь влу¬чи¬ти. Про¬те па¬ні Ге¬ле¬на роз¬дра¬то¬ва¬но пе¬ре¬би¬ла їх обох не¬зва¬жаю¬чи на те, що ко¬жен зна¬хо¬див¬ся в сво¬їй ре¬аль¬но¬сті: один на¬яву, а ін¬ший ві сні.
-Але для ме¬не це не так важ¬ли¬во, го¬лов¬не ваш по¬ст¬ріл! Ме¬ні так по¬до¬ба¬є¬ть¬ся зброя в чо¬ло¬ві¬чих ру¬ках і за¬пах по¬ро¬ху!-за¬паль¬но ви¬гук¬ну¬ла па¬ні Ге¬ле¬на то¬му офі¬це¬ро¬ві -при¬ма¬рі, а Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич, яко¬му це дій¬ст¬во на¬брид¬ло і в пе¬чін¬ках вже си¬ді¬ло, бай¬ду¬же мах¬нув ру¬ка¬ми й діс¬тав дру¬гий піс¬толь.
-Во¬ля ва¬ша па¬ні. Ва¬ше ба¬жан¬ня по¬над усе, а по¬тім щоб на ме¬не не на¬рі¬ка¬ли...-ска¬зав він і як мож¬на ви¬шу¬ка¬ні¬ше зро¬бив греч¬ний по¬клон не¬зва¬жаю¬чи на те, що в тій тем¬ря¬ві цей ви¬яв га¬лант¬но¬го реш¬пек¬ту на¬вряд чи був би на¬леж¬ним чи¬ном оці¬не¬ний. По¬тім він не¬квап¬но взвів ку¬рок дру¬го¬го піс¬то¬ля й на¬ці¬лив¬шись в сте¬лю од¬но¬час¬но на¬жав на кур¬ки й не ваг¬вю¬чись ви¬па¬лив з обох.
Про¬лу¬нав гуч¬ний под¬вій¬ний по¬ст¬ріл і скрізь дим в спа¬ла¬ху по¬ро¬ха він по¬ба¬чив страш¬не пе¬ре¬ко¬ше¬не об¬лич¬чя па¬ні Ге¬ле¬ни, кот¬ра з пе¬ре¬ля¬ку рап¬то¬во про¬ки¬ну¬лась і вско¬чи¬ла з ліж¬ка. В неї бу¬ли ви¬ря¬че¬ні очі, кот¬рі зда¬ва¬лось ось ось ви¬лі¬зуть з ор¬біт і ши¬ро¬ко від¬кри¬тий рот. Ма¬льов¬ни¬чі го¬ри й га¬лант¬ний офі¬цер зі сну ку¬дись по¬дів¬ся. Від по¬ст¬рі¬лу її аж під¬ки¬ну¬ло і в тем¬ря¬ві по¬ба¬чив¬ши си¬лу¬ет не¬ві¬до¬мо¬го, кот¬рий сто¬яв в хма¬рах по¬ро¬хо¬вих га¬зів бі¬ля неї, во¬на по¬ча¬ла не¬са¬мо¬ви¬то во¬ла¬ти зі стра¬ху. Їй зда¬ло¬ся, що то са¬мий Вель¬зе¬вул ви¬ліз з під¬зем¬но¬го пек¬ла й при¬йшов по її ду¬шу. До Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬но¬ви¬ча рап¬том ді¬йшла вся суть йо¬го по¬мил¬ки, він швид¬ко роз¬вер¬нув¬ся й май¬нув¬ши до две¬рей, зник в їх от¬во¬рі.
 В ко¬ри¬до¬рі він рап¬том зі¬штовх¬нув¬ся з не менш пе¬ре¬ля¬ка¬ним ден¬щи¬ком, який са¬ме в той час ку¬лею ви¬лі¬тав з кім¬на¬ти па¬ні Оле¬ни. З про¬чи¬не¬них две¬рей її кім¬на¬ти лу¬на¬ло:
-Ти ку¬ди пус¬тун¬чи¬ку?!
Мі¬тяй був май¬же го¬лий і три¬мав своє лах¬міт¬тя в ру¬ках. Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич над¬зви¬чай¬но зди¬ву¬вав¬ся, але ча¬су роз¬би¬ра¬тись не бу¬ло і во¬ни роз¬ми¬ну¬лись в різ¬ні бо¬ки: Мі¬тяй ви¬біг з ко¬ри¬до¬ру до ко¬мо¬ри, а пол¬ков¬ник юрк¬нув в свої две¬рі. Там він шви¬день¬ко роз¬дяг¬нув¬ся й за¬хо¬вав¬ся під ков¬д¬ру, не¬на¬че ні¬чо¬го не тра¬пи¬ло¬ся.

                Роз¬діл XVI
                Про пе¬ре¬по¬лох, який вчи¬нив¬ся в зам¬ку.

Про¬те по¬ст¬рі¬ли пол¬ков¬ни¬ка і крик па¬ні Ге¬ле¬ни зчи¬ни¬ли справж¬ні¬сінь¬кий пе¬ре¬по¬лох в зам¬ку. Крім па¬ні на¬стоя¬тель¬ки й зви¬чай¬но ку¬хо¬ва¬рок за¬чи¬не¬них Мі¬тя¬єм бі¬ля ко¬мо¬ри, в чис¬лі по¬тер¬пі¬лих опи¬ни¬ла¬ся й са¬ма гос¬по¬ди¬ня- па¬ні Оле¬на. Про¬сто¬душ¬ний ден¬щик, який во¬лею до¬лі по¬мі¬няв¬ся міс¬цем з сво¬їм ко¬ман¬ди¬ром, так рап¬то¬во ре¬ти¬ру¬вав¬ся, що во¬на на¬віть не встиг¬ла по¬мі¬ти¬ти під¬мі¬ну.  Йо¬го не¬на¬че дідь¬ко за¬брав, так блис¬ка¬вич¬но він зник. Рап¬то¬ва вте¬ча Мі¬тяя по¬яс¬ню¬є¬ть¬ся ду¬же про¬сто. Ко¬ли він по¬чув по¬ст¬рі¬ли, то ду¬же зля¬кав¬ся, бо йо¬му зда¬ло¬ся, що то пол¬ков¬ник стрі¬ляв в ньо¬го. Хай люб’язний чи¬тач сам здо¬га¬да¬є¬ть¬ся за яку про¬ви¬ну він по¬чу¬вав¬ся вин¬ним, але в ви¬прав¬дан¬ня ден¬щи¬ка ска¬же¬мо, що він весь час сво¬го пе¬ре¬бу¬ван¬ня в ліж¬ку, ба¬жав чес¬но по¬ві¬до¬ми¬ти па¬ні Оле¬ну про її по¬мил¬ку. Але цьо¬го так і не на¬ва¬жив¬ся зро¬би¬ти, бо га¬лант¬но бо¬яв¬ся на¬ля¬ка¬ти свою жа¬гу¬чу парт¬нер¬шу.  Са¬ма во¬на на¬віть не звер¬ну¬ла на ті по¬ст¬рі¬ли ува¬гу, бо ба¬гат¬тя ко¬хан¬ня не¬са¬мо¬ви¬то за¬па¬ла¬ло в неї і тіль¬ки зник¬нен¬ня з ліж¬ка об’єкта її жа¬дань й поя¬ва за¬мість ньо¬го пе¬ре¬ля¬ка¬ної скуй¬дов¬же¬ної па¬ні Ге¬ле¬ни в две¬рях, при¬ве¬ла гос¬по¬ди¬ню до тя¬ми. Под¬ру¬гу тряс¬ло не¬на¬че в ли¬хо¬ман¬ці, очі за¬ли¬ша¬ли¬ся ви¬ря¬че¬ни¬ми, а бу¬ла во¬на в од¬ній ніч¬ній со¬роч¬ці.
-Там, там... Хтось хо-хо-тів ме¬не зас-с-стре¬ли¬ти!-зля¬ка¬но за¬їкую¬чись про¬бель¬ко¬ті¬ла па¬ні Ге¬ле¬на.
Ска¬же¬мо від¬ра¬зу, що та за¬мі¬на но¬во¬го ко¬хан¬ця на ста¬ру под¬ру¬гу, як і кож¬ну ма¬буть жін¬ку не ду¬же її по¬ра¬ду¬ва¬ла. Бо прав¬ду ка¬жуть, що жі¬но¬ча друж¬ба іс¬нує до¬ти, по¬ки в од¬ної з под¬руг не з’являється чо¬ло¬вік.
-Ну, що там ще мог¬ло стря¬стись Ге¬ле¬но? Сядь за¬спо¬кой¬ся...-роз¬дра¬т¬о¬¬ва¬но за¬пи¬та¬ла во¬на, а са¬ма по¬ду¬ма¬ла: «Як ме¬ні ли¬ше не щас¬тить. То той слон, чи що во¬но там бу¬ло, то ле¬д¬ве до¬че¬ка¬лась пол¬ков¬ни¬ка і ко¬ли не¬на¬че все пі¬шло до¬б¬ре, зно¬ву якась не¬спо¬ді¬ва¬на бі¬да!»-ска¬за¬ла во¬на зреш¬тою по¬мір¬ку¬вав¬ши, що ді¬ва¬тись ні¬ку¬ди і про¬бле¬ми та¬ки тре¬ба ви¬рі¬шу¬ва¬ти спо¬кій¬но.-Хто те¬бе кри¬хіт¬ко на¬ля¬кав?
Па¬ні Ге¬ле¬на не встиг¬ла від¬по¬ві¬сти, як в от¬во¬рі две¬рей з’явилась ог¬ряд¬на ву¬са¬та пи¬ка (Хай чи¬тач про¬ба¬чить, але це най¬більш вда¬ле сло¬во, для то¬го об¬лич¬чя,) па¬на суд¬ді Мо¬кія Ха¬ро¬лам¬пі¬йо¬ви¬ча Хап¬ко. По¬ба¬чив¬ши па¬ні Ге¬ле¬ну в до¬сить від¬вер¬то¬му вбан¬ні, він зро¬бив ви¬гляд не¬на¬че збен¬те¬жив¬ся. Про¬те над¬то швид¬ко опа¬ну¬вав своє блюз¬нір¬ст¬во і ціл¬ком від¬вер¬то й чес¬но по¬чав на¬хаб¬но і уваж¬но роз¬див¬ля¬тись ого¬ле¬ні фор¬ми па¬ні Ге¬ле¬ни, бо во¬ни бу¬ли май¬же не ні¬чим при¬кри¬ті.
-Пар¬дон... Хе-хе... Я то¬го...Не¬на¬че десь стрі¬ля¬ли, ось я пар¬дон і справ¬ля¬юсь, бо ду¬маю чи не зло¬дії пар¬дон за¬ве¬ли¬ся і ба¬чу на¬че сла¬ва Бо¬гу це в вас, тьху, тоб¬то не в вас… Ще раз ве¬ли¬кий пар¬дон хе-хе.
Він рап¬то¬во зник, а на то¬му міс¬ці з’явилося об¬лич¬чя йо¬го жін¬ки-па¬ні суд¬ди¬хи, при¬чо¬му во¬но по¬ча¬ло з’являтись з кін¬чи¬ка її дов¬го¬го но¬са, який по¬віль¬но ви¬со¬ву¬вавсь, не¬на¬че про¬ти¬скавсь в две¬рі. Па¬ні суд¬ди¬ха оці¬нюю¬че все об¬ди¬ви¬лась і ні¬чо¬го не ска¬зав¬ши теж зник¬ла, щоб вже в ко¬ри¬до¬рі про¬ши¬пі¬ти на чо¬ло¬ві¬ка на під¬ґрун¬ті рев¬но¬щів:
-Хто те¬бе про¬сив ту¬ди за¬гля¬да¬ти, ко¬ли во¬ни там го¬лі.
Пан суд¬дя до¬сить не¬ви¬раз¬но щось від¬по¬вів, а тим ча¬сом всі ін¬ші гос¬ті роз¬бу¬джен¬ні по¬ст¬рі¬ла¬ми й кри¬ком, су¬дя¬чи по го¬мо¬ну, вже зі¬бра¬лись в ко¬ри¬до¬рі. Не бу¬ло ли¬ше Вар¬фо¬ло¬мія¬І¬ва¬но¬ви¬ча, який за¬хо¬вав¬ся з го¬ло¬вою під ков¬д¬рою, пиль¬но при¬слу¬хо¬ву¬вавсь до їх¬ніх роз¬мов, а та¬кож від¬став¬но¬го ка¬пі¬та¬на, який за ве¬чір вреш¬ті решт пе¬ре¬пивсь ви¬на з го¬ріл¬кою і над¬то міц¬но спав.
Па¬ні Оле¬ні за¬ли¬ши¬лось ли¬ше на¬при¬кін¬ці са¬мій вий¬ти до гос¬тей. Во¬на вста¬ла й одяг¬ну¬ла най¬кра¬щий ха¬лат з ви¬шив¬кою ві¬зе¬рун¬ка¬ми ки¬тай¬ських чу¬до¬виськ-дра¬ко¬нів. Ко¬ли во¬на на них по¬гля¬ну¬ла, то в неї на¬віть май¬ну¬ло страш¬не при¬пу¬щен¬ня, а не дра¬кон ви¬пад¬ко¬во грю¬кав там за сті¬ною ко¬мо¬ри, але свої здо¬га¬ди по¬боя¬ла¬ся ого¬ло¬си¬ти і не за¬був¬ши й про под¬ру¬гу, во¬на та¬кож да¬ла ще один па¬ні Ге¬ле¬ні, яка не¬на¬че тріш¬ки за¬спо¬кої¬лась і на¬реш¬ті зро¬зу¬мі¬ла пі¬кант¬ність сво¬го ви¬гля¬ду.
Бі¬ля две¬рей гос¬по¬ди¬ні то¬чи¬ла¬ся до¬сить за¬паль¬на, про¬те без¬плід¬на дис¬ку¬сія про по¬ст¬рі¬ли й крик па¬ні на¬стоя¬тель¬ки. Втім са¬ма її поя¬ва та¬кож зви¬чай¬но ні¬чо¬го не про¬яс¬ни¬ла. При¬мар¬на осо¬ба в її спаль¬ні не бу¬ла іден¬ти¬фі¬ко¬ва¬на. Спо¬чат¬ку бу¬ла ви¬дви¬ну¬та вер¬сія про хміль¬ні ви¬тів¬ки від¬став¬но¬го ка¬пі¬та¬на, але він спав і на всі спро¬би бу¬ти роз¬бу¬дже¬ним роз¬дра¬то¬ва¬но ла¬яв¬ся й від¬ма¬ху¬вав¬ся ру¬ка¬ми й но¬га¬ми одяг¬не¬ни¬ми в чо¬бо¬ти. Всім бу¬ло яс¬но, що він був зов¬сім не в змо¬зі так по¬жар¬ту¬ва¬ти.
-Тре¬ба до¬пи¬та¬ти слуг.-ска¬за¬ла «гра¬фи¬ня» па¬ні Оле¬на, але й це та¬кож ні¬чо¬го не да¬ло, бо в зам¬ку май¬же всі теж спа¬ли й про¬ки¬ну¬лись ли¬ше від по¬ст¬рі¬лів, а як¬що хтось не спав, то ні¬чо¬го пі¬доз¬рі¬ло¬го до них не при¬мі¬тив.
В ко¬мо¬рі всі бу¬ли на ча¬тах, як го¬дить¬ся. Мі¬тяй, тим ча¬сом встиг від¬чи¬ни¬ти ку¬хо¬ва¬рок й по¬чав пла¬зу¬ва¬ти пе¬ред ни¬ми на ко¬лі¬нах й вмов¬ля¬ти зно¬ву йо¬го прив’язати, щоб уник¬ну¬ти не¬при¬єм¬них екс¬це¬сів з пол¬ков¬ни¬ком. Ко¬ли во¬ни зжа¬лі¬лись над ним і прив’язали, то він ще сліз¬но по¬про¬хав їх мов¬ча¬ти не¬на¬че ні¬чо¬го не тра¬пи¬лось.
-Пол¬ков¬ник в ме¬не стрі¬ляв при¬йняв¬ши не за то¬го і як¬що ви ме¬не зда¬сте, то я вже на бі¬ло¬му сві¬ті не жи¬лець.-пла¬чу¬чи про¬хав він.
 М’які жі¬но¬чі сер¬ця роз¬чу¬ли¬лись від са¬мо¬го ви¬гля¬ду ден¬щи¬ка й по¬го¬ди¬лись йо¬го ви¬бри¬ки три¬ма¬ти в та¬єм¬ни¬ці, про¬те во¬ни і так би мов¬ча¬ли, бо са¬мі б от¬ри¬ма¬ли від гос¬по¬ди¬ні на го¬рі¬хи за те, що йо¬го розв’язали. Ко¬ли па¬ні Оле¬на в них за¬пи¬та¬ла, чи не чу¬ли во¬ни чо¬гось пі¬доз¬рі¬ло¬го, то зви¬чай¬но ні¬чо¬го но¬во¬го для роз’яснення не от¬ри¬ма¬ла.
Біль¬ше вер¬сій не бу¬ло і пан скарб¬ни¬чий то¬ді ска¬зав.
-Тре¬ба ще в па¬на пол¬ков¬ни¬ка за¬пи¬та¬ти, мо¬же він що чув і знає.
-Але ж йо¬го не¬має, він ма¬буть не про¬ки¬нув¬ся й спить –ска¬за¬ла па¬ні пол¬ко¬ва скарб¬ни¬ча.
-Все рів¬но, йо¬го тре¬ба роз¬бу¬ди¬ти й до¬пи¬та¬ти. Він лю¬ди¬на вій¬сь¬ко¬ва й все, що сто¬су¬є¬ть¬ся всі¬ля¬ких там різ¬них по¬ст¬рі¬лів це йо¬го фах.-за¬пе¬ре¬чи¬ла па¬ні суд¬ди¬ха.-І вза¬га¬лі див¬но, що він ні¬чо¬го не по¬чув. Всі по¬чу¬ли, про¬ки¬ну¬лись, а він спить.-до¬да¬ла во¬на.
Па¬ні Оле¬на хо¬ті¬ла бу¬ло щось ска¬за¬ти в за¬хист сво¬го об¬ран¬ця, але са¬ме в той час, Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич по¬чув¬ши ті сло¬ва па¬ні суд¬ди¬хи, ви¬рі¬шив з’явитись пе¬ред то¬ва¬ри¬ст¬вом вдаю¬чи з се¬бе ду¬же за¬спа¬но¬го. Ро¬зу¬мію¬чи, що не має ча¬су, бо йо¬го по¬даль¬ше пе¬ре¬хо¬ву¬ван¬ня ви¬кли¬че пі¬доз¬ри, він шви¬день¬ко на¬ки¬нув на се¬бе ха¬лат і ви¬йшов в ко¬ри¬дор.
-Па¬но¬ве, що тра¬пи¬лось?-за¬пи¬тав він стур¬бо¬ва¬ним то¬ном ши¬ро¬ко по¬зі¬хаю¬чи.-Ні¬як наш слон зно¬ву взяв¬ся за свої не¬вго¬мон¬ні впра¬ви?
Йо¬му ка¬те¬го¬рич¬но це за¬пе¬ре¬чи¬ли й об¬ма¬лю¬ва¬ли ко¬рот¬ко по¬дію з плу¬та¬них слів па¬ні на¬стоя¬тель¬ки. То¬ва¬ри¬ст¬во за¬ці¬кав¬ле¬но че¬ка¬ло на йо¬го дум¬ку про той та¬єм¬ни¬чий ви¬па¬док з пос¬ті¬ла¬ми не¬зна¬йом¬ця. Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич на¬пус¬тив на се¬бе над¬зви¬чай¬но стур¬бо¬ва¬ний ви¬гляд і не ка¬жу¬чи ні¬ко¬му ні сло¬ва, спо¬чат¬ку пі¬шов на міс¬це по¬ді¬її в кім¬на¬ту па¬ні Ге¬ле¬ни. Там він дов¬го сто¬яв й втя¬гу¬вав но¬сом за¬дим¬ле¬не по¬ст¬рі¬ла¬ми по¬віт¬ря. По¬тім для го¬дить¬ся ще за¬гля¬нув зі свіч¬кою під ліж¬ко зу¬ст¬рів¬ши очи¬ма вже зна¬йо¬мий ніч¬ний гор¬щик і ви¬брав¬шись звід¬ти ска¬зав:
-Тре¬ба ден¬щи¬ка мо¬го до¬пи¬та¬ти. Він ос¬тан¬нім ча¬сом якийсь над¬зви¬чай¬но див¬ний. В ме¬не є пі¬доз¬ри, що він ти¬хень¬ко, пот¬ро¬хи з’їджає з глуз¬ду. Це все па¬но¬ве по¬яс¬ню¬є¬ть¬ся йо¬го не¬змір¬ною пия¬ти¬кою, тоб¬то на під¬ґрун¬ті го¬ріл¬ки. Ка¬жу вам іс¬тин¬но Мі¬тяй щось ма¬буть знає, або на¬віть це все ма¬буть точ¬но йо¬го рук спра¬ва. Я так від¬чу¬ваю…
Але йо¬му швид¬ко за¬пе¬ре¬чи¬ли мож¬ли¬вість про¬ви¬ни бі¬до¬лаш¬но¬го Мі¬тяя, бо він не¬на¬че весь час про¬си¬дів прив’язаним бі¬ля ко¬мо¬ри під на¬гля¬дом ку¬хо¬ва¬рок. Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич над¬зви¬чай¬но зди¬ву¬вав¬ся цим ві¬до¬мо¬стям, але про не¬дав¬ню зу¬ст¬річ ви¬рі¬шив про¬мов¬ча¬ти. Слід¬ст¬во зайш¬ло не¬на¬че в глу¬хий кут. Втім пол¬ков¬ник ба¬жав, що бу¬де знач¬но кра¬ще це пи¬тан¬ня  все та¬ки якось про¬яс¬ни¬ти, щоб всі на¬реш¬ті за¬спо¬кої¬лись. То¬му не¬вдов¬зі зро¬бив¬ши гли¬бо¬ко¬дум¬ний ви¬раз об¬лич¬чя, він впев¬не¬но ска¬зав:
-Па¬но¬ве, я зда¬є¬ть¬ся точ¬но знаю, що то мог¬ло бу¬ти!
За¬па¬ну¬ва¬ла ти¬ша. Та¬ка сен¬са¬цій¬на зая¬ва, при¬ку¬ла за¬галь¬ну ува¬гу до ньо¬го, але за¬ін¬три¬гу¬вав¬ши всіх, він мов¬чав по¬блаж¬ли¬во очі¬кую¬чи до се¬бе ще за¬пи¬тань.
-Ну і що ж то бу¬ло?-тро¬хи скеп¬тич¬но за¬пи¬та¬ла¬па¬ні суд¬ди¬ха.
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич оки¬нув всіх над¬зви¬чай¬но сер’йозним по¬гля¬дом. В йо¬го очах сві¬ти¬лась та¬єм¬ни¬чість і тріш¬ки при¬кри¬ваю¬чи ро¬та не¬на¬че бою¬чись, щоб ви¬пад¬ко¬во ні¬хто не по¬чув чо¬гось зай¬во¬го, ти¬хо від¬по¬вів:
-При¬вид!

                ЧА¬СИ¬НА ДРУ¬ГА
                При¬вид ба¬ро¬на Буль¬дін¬га
  ***

                РозділXVII
     Який роз¬по¬ві¬дає про ви¬тів¬ки ка¬ва¬лер¬гар¬дів при дво¬рі ім¬пе¬рат¬ри¬ці Ан¬ни Іо¬а¬нів¬ни.

Та¬ка зая¬ва над¬зви¬чай¬но всіх зди¬ву¬ва¬ла й на¬віть оше¬ле¬ши¬ла, але в той же час Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич зно¬ву за¬вою¬вав до се¬бе цим пов¬ний реш¬пект від всьо¬го пан¬ст¬ва.
-Па¬не пол¬ков¬ни¬ку, про¬яс¬ніть будь лас¬ка ва¬ші ро¬зу¬мо¬ві ек¬зер¬ції що¬до цьо¬го ви¬пад¬ку.-по¬про¬хав пан пол¬ко¬вий скарб¬ни¬чий і реш¬та гос¬тей.
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич зро¬бив гли¬бо¬ко¬дум¬ний ви¬раз сво¬го об¬лич¬чя й мовч¬ки об¬вів все то¬ва¬ри¬ст¬во на¬в¬ко¬ло се¬бе очи¬ма.
-Па¬но¬ве моя роз¬по¬відь мо¬же бу¬ти до¬сить док¬лад¬ною і то¬му я вва¬жаю, що три¬ва¬лий час, який во¬на за¬йме над¬зви¬чай¬но вто¬мить на¬ших па¬ні в та¬ку піз¬ню го¬ди¬ну, чи тоб пак мож¬ли¬во ран¬ню...
Ця ре¬п¬лі¬ка за¬сто¬ро¬жен¬ня пол¬ков¬ни¬ка роз¬ра¬хо¬ва¬на на ще біль¬ше умов¬лян¬ня йо¬го роз¬по¬ві¬да¬ти без¬пе¬реч¬но до¬сяг¬ла сво¬єї ці¬лі й все пан¬ст¬во ра¬зом з па¬ні по¬ча¬ло за¬пе¬ре¬чу¬ва¬ти й вмов¬ля¬ти на¬шо¬го ге¬роя по ско¬рі¬ше роз¬по¬ча¬ти свою роз¬по¬відь. Ін¬три¬га див¬но¬го ви¬пад¬ку з па¬ні Ге¬ле¬ною й роз¬по¬ві¬ді від¬би¬ла в ша¬нов¬но¬го то¬ва¬ри¬ст¬ва всі¬ля¬ке ба¬жан¬ня по¬даль¬шо¬го сну.
-Але моя іс¬то¬рія па¬но¬ве мож¬ли¬во вам зда¬сть¬ся за¬над¬то три¬ва¬лою і то¬му ма¬буть бу¬де не зов¬сім зруч¬но, особ¬ли¬во для на¬ших слаб¬ких па¬ні, ме¬ні її роз¬по¬ві¬да¬ти, а вам слу¬ха¬ти тут пря¬мо в ко¬ри¬до¬рі...-про¬дов¬жу¬вав для го¬дить¬ся упи¬ра¬тись пол¬ков¬ник.
Про¬те цю про¬бле¬му бу¬ло швид¬ко ви¬рі¬ше¬но гос¬по¬ди¬нею па¬ні Оле¬ною.
-Ша¬нов¬ні гос¬ті я про¬по¬ную, як¬що ви не про¬ти під¬ня¬тись на верх до за¬ли й там зруч¬но роз¬міс¬ти¬тись. Они¬ська по¬дасть гар¬не ви¬но з крен¬де¬ли¬ка¬ми..-ска¬за¬ла гос¬тин¬но во¬на до всіх, як і на¬ле¬жить гар¬ній гос¬по¬ди¬ні.
Та¬ка про¬по¬зи¬ція зви¬чай¬но ціл¬ком всіх влаш¬то¬ву¬ва¬ла й вже ско¬ро все ша¬нов¬не то¬ва¬ри¬ст¬во пос¬лід¬ку¬ва¬ло за па¬ні Оле¬ною на верх до бан¬кет¬них по¬ко¬їв. Ко¬ли всі на¬реш¬ті зруч¬но по¬роз¬сі¬да¬ли¬ся, Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич не¬ква¬п¬ли¬во роз¬по¬чав свою роз¬по¬відь:
-Так ось па¬но¬ве, якось так ста¬ло¬ся, що я був свід¬ком од¬но¬го над¬зви¬чай¬но ці¬ка¬во¬го ви¬пад¬ку, кот¬рий став¬ся в мо¬го дав¬ньо¬го то¬ва¬ри¬ша кня¬зя Буль¬дінг-Тид¬рі¬на в йо¬го ро¬до¬во¬му ма¬єт¬ку в Кур¬лян¬дії. В той час я був мо¬ло¬дий, га¬ря¬чий і роз¬по¬чи¬нав свою доб¬лес¬ну кар’єру рат¬ної служ¬би ра¬зом з ним в ка¬ва¬лер¬гард¬сь¬ко¬му пол¬ку ще при по¬кій¬ній Цар¬ст¬во їй Не¬бес¬не ма¬тін¬ці ім¬пе¬рат¬ри¬ці Ан¬ні Іо¬а¬нов¬ні. Ах мо¬ло¬дість , мо¬ло¬дість па¬но¬ве!..
Па¬ні Оле¬на, кот¬ра тим ча¬сом пі¬ді¬йшла й під¬сі¬ла по¬ближ¬че до опо¬ві¬да¬ча, а точ¬ні¬ше сі¬ла на ди¬ва¬ні впри¬тул збо¬ку, не¬по¬міт¬но вщип¬ну¬ла йо¬го й ти¬хим, до¬сить зваб¬ли¬во про¬тяж¬ним го¬ло¬сом ска¬за¬ла:
-Ну ви ще й так до¬сить мо¬ло¬дий...-і по¬тім ще до¬ба¬ви¬ла ду¬же ти¬хо, май¬же по¬шеп¬ки:-Мій же¬реб¬чи¬ку...
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич з сол¬да¬фон¬ською пря¬мо¬тою не зов¬сім зро¬зу¬мів та¬кий ін¬тим¬ний екс¬цес зі сто¬ро¬ни гос¬по¬ди¬ні, але ви¬ду не по¬дав і про¬дов¬жу¬вав свою роз¬по¬відь да¬лі:
-Ми, то¬ді мо¬ло¬ді ка¬ва¬лер¬гар¬ди вва¬жа¬ли, що весь світ ле¬жить пе¬ред на¬ши¬ми но¬га¬ми й весь свій віль¬ний час про¬во¬ди¬ли на різ¬них ве¬се¬лих гу¬лян¬ках, де ли¬ло¬ся рі¬кою ви¬но й зву¬чав сміх щед¬рих на ко¬хан¬ня жі¬нок... (Па¬ні Оле¬на зно¬ву йо¬го зно¬ву ущип¬ну¬ла й про¬ше¬по¬ті¬ла: «Пус¬тун¬чик...»). Пі¬сля та¬ких ніч¬них вправ зви¬чай¬но на ра¬нок в нас бо¬лі¬ла го¬ло¬ва з пох¬міл¬ля й ду¬же хо¬ті¬ло¬ся спа¬ти, адже всі ті гу¬лян¬ки за¬зви¬чай три¬ва¬ли до ран¬ку. Мо¬же¬те уя¬ви¬ти па¬но¬ве, як нам не хо¬ті¬ло¬ся йти на нуд¬ну служ¬бу роз¬ця¬цько¬ва¬них бов¬ду¬рів бі¬ля ім¬пе¬рат¬ри¬ці, а хо¬ті¬ло¬ся весь час би¬ти бай¬ди¬ки й за¬йма¬тись всі¬ля¬ки¬ми дур¬ни¬ця¬ми, до яких в си¬лу бур¬лін¬ня мо¬ло¬дої кро¬ві ми бу¬ли над¬зви¬чай¬но охо¬чі й умі¬лі. Вза¬га¬лі, чо¬го грі¬ха та¬ї¬ти в нас ли¬ше й ду¬мок бу¬ло, яку но¬ву ка¬пость ви¬га¬да¬ти для ве¬се¬ло¬щів і як йо¬го ухи¬ли¬тись від не¬сін¬ня служ¬би.
-Ці¬ка¬во, а які та¬кі ве¬се¬лі ка¬по¬сті ви ро¬би¬ли?-за¬пи¬та¬ла па¬ні скарб¬ни¬ча пол¬ков¬ни¬ка над¬ку¬шую¬чи пон¬чик.
-Ну вза¬га¬лі па¬но¬ве над¬зви¬чай¬но різ¬ні і всі¬ля¬кі. На¬прик¬лад од¬но¬го ра¬зу ми ку¬пи¬ли в ци¬ган ці¬лу кор¬зи¬ну жаб і якось та¬єм¬но про¬ник¬нув¬ши до при¬двор¬ної гар¬де¬роб¬ної, по¬на¬пи¬ха¬ли їх між скла¬док фіжм фрей¬лін ім¬пе¬рат¬ри¬ці. Але пе¬ред цим ми їх при¬спа¬ли за до¬по¬мо¬гою ди¬му і ко¬ли при¬двор¬ні да¬ми по¬одя¬га¬ли ті сук¬ні, то зго¬дом жа¬би про¬ки¬ну¬лись і по¬ча¬ли ква¬ка¬ти й стри¬ба¬ти між їх¬ніх ніг. Уяв¬ляє¬те, який зчи¬нив¬ся гар¬ми¬дер і пе¬ре¬по¬лох в па¬ла¬ці, ко¬ли фрей¬лі¬ни по¬ча¬ли ве¬ре¬ща¬ти й ски¬ду¬ва¬ти з се¬бе одяг. Ото бу¬ло смі¬ху...А ін¬шим ра¬зом за¬пих¬ну¬ли в пуд¬ре¬ни¬ці бар¬ви¬сто роз¬ма¬льо¬ва¬них ящі¬рок, які над¬зви¬чай¬но пе¬ре¬ля¬ка¬ли весь двір, бо їх боя¬ли¬ся ло¬ви¬ти, бо ду¬ма¬ли, що во¬ни от¬руй¬ні. Ящі¬рок нам на¬ло¬ви¬ли й роз¬фар¬бу¬ва¬ли за п’ятак на го¬ріл¬ку од¬ні ма¬ля¬ри, кот¬рі са¬ме то¬ді при¬кра¬ша¬ли сво¬ї¬ми ма¬люн¬ка¬ми аль¬тан¬ки в па¬ла¬цо¬во¬му пар¬ку. Але са¬мим сміш¬ним на¬шим ви¬бри¬ком бу¬ла ау¬ді¬єн¬ція мі¬ні¬ст¬рів в го¬су¬да¬ри¬ні. Ви¬зна¬чив¬ши за¬зда¬ле¬гідь час їх при¬йо¬му ім¬пе¬рат¬ри¬цею, ми не¬по¬міт¬но при¬го¬ту¬ва¬ли їх¬ні пе¬ру¬ки на¬чи¬нив¬ши їх тор¬бин¬ка¬ми з гар¬ним швед¬ським по¬ро¬хом, за¬зда¬ле¬гідь при¬лаш¬ту¬вав¬ши гно¬ти. Це зро¬би¬ти бу¬ло не¬важ¬ко, са¬мим склад¬ним бу¬ло їх по¬під¬па¬лю¬ва¬ти, але й з ці¬єю за¬да¬чею ми ду¬же до¬б¬ре спра¬ви¬лись за до¬по¬мо¬гою щось на зра¬зок дов¬гої вуд¬ки з во¬гни¬ком на кін¬ці. Пе¬ред вхо¬дом до ка¬бі¬не¬ту Ан¬ни Іо¬а¬нов¬ни, ми всім мі¬ні¬ст¬рам ті гно¬ти під¬па¬ли¬ли. Ос¬кіль¬ки знач¬на кіль¬кість кан¬де¬ляб¬рів й ка¬мі¬нів до¬сить вже на¬ди¬мі¬ли, то їх те не¬при¬міт¬не тлін¬ня  зви¬чай¬но ні¬хто не вия¬вив.
Ра¬зом з ім¬пе¬рат¬ри¬цею, мі¬ні¬ст¬рів при¬ймав її фа¬во¬рит, кур¬лянд¬ський гер¬цог Бі¬рон, який ви¬тво¬ряв з Ро¬сі¬єю ма¬тін¬кою, як ви са¬мі мож¬ли¬во пам’ятаєте,  че¬рез Ан¬ну Іо¬а¬нов¬ну всі¬ля¬кі шту¬ки дрю¬ки. Са¬ме в той мо¬мент, в роз¬пал за¬сі¬дан¬ня, він в чер¬го¬вий раз ви¬ма¬гав для се¬бе гро¬шей, але ті жад¬ню¬ги мі¬ні¬ст¬ри  знай своє, йо¬му кож¬но¬го ра¬зу від¬по¬ві¬да¬ли од¬не й те са¬ме:
-Гро¬шей в каз¬ні не¬ма.
Але ця від¬по¬відь Бі¬ро¬на звіс¬но не влаш¬то¬ву¬ва¬ла і він роз¬лю¬че¬но бі¬гав по своє¬му ка¬бі¬не¬ту і зі зло¬сті тряс ку¬ла¬ка¬ми.
-Что так¬хоє нє¬ма? Долж¬но біть гро¬ши! Ду¬мать баш¬ка на¬да! –кри¬чав він на бі¬до¬лаш¬них при¬двор¬них мі¬ні¬ст¬рів, які зля¬ка¬но зі¬щу¬ли¬ли¬ся й трем¬тя¬чим го¬ло¬сом від¬по¬ві¬да¬ли:
-Вже й так дав¬но вся каз¬на пус¬та, а хо¬ло¬пи від по¬дат¬ків стог¬нуть. Не¬рів¬ний час но¬ві Ра¬зі¬ни з’являться ва¬ше пре¬вос¬хо¬ди¬тель¬ст¬во.
Але від цих слів Бі¬рон не¬на¬че збі¬сивсь і не¬са¬мо¬ви¬то зно¬ву за¬во¬лав на них з ще біль¬шою злі¬стю:
-Что мнє вашь хо¬лопь! Я ска¬заль ду¬маль ва¬ша ту¬пая го¬ло¬ви! Что¬би в вас всєх баш¬ка трєс¬нуль, а дєнь¬гі мнє ско¬ро ско¬ро на¬їті!
І са¬ме пі¬сля тих йо¬го слів, пе¬ру¬ки на го¬ло¬вах бід¬них мі¬ні¬ст¬рів по¬ча¬ли ви¬бу¬ха¬ти і Бі¬рон на¬віть зля¬кав¬ся по¬ду¬мав¬ши, що й справ¬ді це все від йо¬го слів. Але й це ще не все! До всьо¬го то¬го, ми ще та¬єм¬но при¬лаш¬ту¬ва¬ли за лі¬п¬лен¬ням сте¬лі ці¬лих три міш¬ки ка¬жа¬нів, кот¬рі нам по ко¬пій¬ці за три дю¬жи¬ни на¬ло¬ви¬ли хлоп¬ча¬ки. До ре¬чі, на те ді¬ло ми не по¬жал¬ку¬ва¬ли офі¬ру¬ва¬ти де¬кіль¬ка кар¬бо¬ван¬ців. Ко¬ли по¬ча¬ла¬ся ви¬ста¬ва, то в са¬ме в той мо¬мент ми ви¬пус¬ти¬ли всіх їх лі¬та¬ти в ди¬му ви¬бу¬хів. Крім ка¬жа¬нів ми че¬рез по¬та¬єм¬ні от¬во¬ри в сте¬лі по¬ча¬ли ски¬ду¬ва¬ти з го¬ри¬ща па¬ла¬цу ще й чор¬них ко¬тів вниз на го¬ло¬ви вель¬ми по¬важ¬но¬го пан¬ст¬ва. Ті пе¬ре¬ля¬ка¬ні ко¬ти по¬ча¬ли пли¬га¬ти по їх¬ніх го¬ло¬вах зди¬раю¬чи пе¬ру¬ки й мар¬но на¬ма¬гаю¬чись знай¬ти за¬хист від ви¬бу¬хів, а са¬мі хо¬лод¬но¬кров¬ні  й муж¬ні з них по¬ча¬ли ло¬ви¬ти ка¬жа¬нів.
Ото був гар¬ми¬дер! Як би ви зна¬ли па¬но¬ве, що ми ле¬д¬ве жи¬во¬ти не пор¬ва¬ли зі смі¬ху, а в од¬но¬го на¬шо¬го то¬ва¬ри¬ша з ка¬ва¬лер¬гар¬дів-мо¬ло¬до¬го гра¬фа Опо¬лон¬сь¬ко¬го слід¬ст¬вом  не¬впин¬них ек¬зер¬цій від ре¬го¬ту на¬віть з’явилася гри¬жа і по¬тім йо¬го вза¬га¬лі в зв’язку з нею, звіль¬ни¬ли від не¬сін¬ня служ¬би, ко¬мі¬су¬ва¬ли тоб¬то. Ось так па¬но¬ве... Що¬до ім¬пе¬рат¬ри¬ці, її фа¬во¬ри¬та і всіх при¬двор¬них мі¬ні¬ст¬рів, то їм зда¬ло¬ся, що на¬став кі¬нець сві¬ту, Ар¬ма¬гед¬дон! Так во¬ни бу¬ли пе¬ре¬ля¬ка¬ні від всіх на¬ших не¬вин¬них ка¬по¬стів.
 Вза¬га¬лі то¬ді ми по¬ве¬се¬ли¬ли¬ся на сла¬ву, а Бі¬рон на¬віть в си¬лу ви¬пад¬ко¬во¬го збі¬гу, як я вже ка¬зав, справ¬ді по¬ві¬рив, що від на¬пру¬жен¬ня ду¬мок в мі¬ні¬ст¬рів по¬ча¬ли трі¬ска¬тись го¬ло¬ви і то¬му на дея¬кий час вга¬му¬вав свої не¬по¬мір¬ні фі¬нан¬со¬ві апе¬ти¬ти, кот¬рі не¬по¬силь¬ним тя¬га¬рем ля¬га¬ли на каз¬ну й бю¬джет кра¬ї¬ни. Та¬ким чи¬ном ми на¬віть ви¬пад¬ко¬во зро¬би¬ли до¬б¬ре ді¬ло пос¬по¬ли¬тим, але не на дов¬го, бо зго¬дом з’ясувавши в чім спра¬ва, не¬на¬сит¬ний кур¬лян¬дець з под¬вій¬ною на¬сна¬гою про¬дов¬жу¬вав до¬ї¬ти на¬ші Па¬ле¬сти¬ни.
Про¬те всі ті ве¬се¬ло¬щі зго¬дом по¬ча¬ли ви¬ла¬зи¬ти нам бо¬ком. Спра¬ва в тім, що в ім¬пе¬рат¬ри¬ці від ті¬єї ау¬ді¬єн¬ції мі¬ні¬ст¬рам, став¬ся пе¬ре¬ляк і во¬на де¬кіль¬ка днів по¬то¬му за¬їка¬ла¬ся, а ко¬ли на¬реш¬ті її про¬рва¬ло і во¬на ви¬ба¬ла¬ка¬ла¬ся, то за¬ра¬зом на¬ба¬ла¬ка¬ла ба¬га¬то чо¬го зліс¬но¬го й на го¬ло¬ви та¬єм¬них ви¬ко¬нав¬ців то¬го ви¬пад¬ку, тоб¬то нас. Крім то¬го во¬на ба¬га¬тьох не¬вин¬них по¬ка¬ра¬ла, а та¬кож по¬да¬ва¬ла всі¬ля¬кі до¬ру¬чен¬ня сво¬їм охо¬рон¬цям що¬до за¬по¬бі¬ган¬ня по¬діб¬них екс¬це¬сів в по¬даль¬шо¬му. Та¬кож зви¬чай¬но на¬сам¬пе¬ред во¬на да¬ла над¬зви¬чай¬но су¬во¬ре роз¬по¬ря¬джен¬ня все те ді¬ло роз¬слі¬ду¬ва¬ти, обов’язково знай¬ти вин¬них і їх най¬су¬во¬рі¬ше по¬ка¬ра¬ти. Спра¬ва по¬гір¬шу¬ва¬ла¬ся ще тим, що за не¬ви¬ко¬нан¬ня її ука¬зу Бі¬рон при¬гро¬зив сво¬ї¬ми ру¬ка¬ми по¬зні¬ма¬ти мі¬ні¬ст¬рам їх¬ні влас¬ні шкі¬ри. Вза¬га¬лі весь той не¬вин¬ний ви¬па¬док при дво¬рі роз¬дму¬ха¬ли ле¬д¬ве не до за¬ма¬ху.
Го¬лов¬ни¬ми за¬чин¬щи¬ка¬ми всіх тих по¬дій був ваш по¬кір¬ний слу¬га з мо¬їм то¬ва¬ри¬шем мо¬ло¬дим кня¬зем Буль¬дінг-Тид¬рі¬ним. Йо¬го ма¬тін¬ку, кня¬ги¬ню дав¬ньо¬го по¬важ¬но¬го ро¬ду Тид¬рі¬них, кот¬рий був за¬по¬чат¬ко¬ва¬ний ма¬ло ще не за ча¬сів Ба¬тиє¬вої на¬ва¬ли, щоб ук¬рі¬пи¬ти свої фі¬нан¬со¬ві спра¬ви, бать¬ки ви¬да¬ли за¬між за вже не мо¬ло¬до¬го, але над¬зви¬чай¬но ба¬га¬то¬го при¬бал¬тій¬сь¬ко¬го ба¬ро¬на Кар¬ла фон Буль¬дін¬га.
Так з’явився на світ мій в по¬даль¬шо¬му то¬ва¬риш Юзік Буль¬дінг.
 Спра¬ва в тім, що йо¬го ма¬тін¬ка хо¬ті¬ла зда¬ва¬тись над¬зви¬чай¬но на¬бож¬ною і то¬му всім ка¬за¬ла, що ба¬га¬то ча¬су  від¬дає на чи¬тан¬ня Свя¬то¬го Пись¬ма, хо¬ча на¬справ¬ді її кіль¬ка¬річ¬ні  на¬по¬лег¬ли¬ві по¬ту¬ги при¬зве¬ли ли¬ше до то¬го, що во¬на по¬до¬ла¬ла, та й то не до кін¬ця, ли¬ще пер¬шу кни¬гу Бут¬тя. Там во¬на про¬чи¬та¬ла од¬ну пов¬чаль¬ну іс¬то¬рію про Йо¬си¬па Пре¬крас¬но¬го, а ос¬кіль¬ки це бу¬ло не¬за¬дов¬го до по¬ло¬гів, то¬му й зго¬дом на¬зва¬ла сво¬го но¬во¬на¬ро¬дже¬но¬го си¬на Йо¬си¬пом. Кня¬ги¬ня вза¬га¬лі бу¬ла осо¬ба ос¬від¬че¬на, не¬на¬че зна¬ла по фран¬цу¬зьки й най¬біль¬ше в жит¬ті лю¬би¬ла скла¬да¬ти пась¬ян¬си. Так ось, ко¬ли во¬на ви¬га¬да¬ла їм’я своє¬му пер¬ві¬ску, то звіс¬но роз¬по¬ві¬ла  про свої пла¬ни чо¬ло¬ві¬ко¬ві і бать¬ко, ста¬рий ба¬рон ціл¬ком по¬го¬див¬ся й від¬по¬вів дру¬жи¬ні:
-До¬б¬ре, хай бу¬де по твоє¬му, на¬зве¬мо Йо¬зе¬фом.
Кня¬ги¬ня за¬пе¬ре¬чи¬ла:
-Не Йо¬зе¬фом ma bone amie(лю¬бий дру¬же(фр.)), а Йо¬си¬фом, Юзі¬ком, щоб як в Біб¬лії.
Ба¬рон не спе¬ре¬чав¬ся, бо це бу¬ло без¬на¬дій¬не ді¬ло. За весь час спіль¬но¬го жит¬тя з кня¬ги¬нею, все зав¬жди бу¬ло по то¬му, як хо¬ті¬ла ли¬ше во¬на, а по йо¬го ли¬ше то¬ді, ко¬ли во¬на ба¬жа¬ла те са¬ме.
Але на від¬мі¬ну від сво¬го біб¬лей¬сь¬ко¬го тез¬ки, ма¬лень¬кий Юзік не мав стіль¬ки бла¬го¬чес¬ти¬во¬стей й чес¬нот і я б на¬віть ска¬зав, що він був пов¬на про¬ти¬леж¬ність Йо¬си¬пу Пре¬крас¬но¬му. В Юзі¬ка Буль¬дін¬га з ди¬тин¬ст¬ва був не¬пе¬ре¬бор¬ний по¬тяг ро¬би¬ти всі¬ля¬ку шко¬ду. Ко¬ли йо¬му бу¬ло шість ро¬ків, він за¬ли¬шив¬шись на¬са¬мо¬ті, граю¬чись бі¬ля ка¬мі¬на, взяв ка¬мін¬ни¬ми щип¬ця¬ми жа¬ри¬ну й з на¬мі¬ром під¬па¬ли¬ти має¬ток, по¬тай¬ки про¬брав¬ся в спаль¬ню бать¬ків і за¬хо¬вав ту жа¬ри¬ну під по¬душ¬ка¬ми под¬руж¬ньо¬го аль¬ко¬ва. В го¬ло¬ві ма¬ло¬го з’явилося то¬ді не¬пе¬ре¬бор¬не ба¬жан¬ня по¬ли¬цез¬рі¬ти на по¬же¬жу, але во¬но не здій¬сни¬ло¬ся, бо слу¬ги са¬ме вчас¬но вия¬ви¬ли й по¬га¬си¬ли по¬лум’я. Про¬те при роз¬слі¬ду¬ван¬ні то¬го ви¬пад¬ку на сі¬мей¬ній ра¬ді, наш ма¬лий Не¬рон кмі¬т¬ли¬во вка¬зав на тих са¬мих слуг, як ви¬ну¬ват¬ців ін¬ци¬ден¬ту, кот¬рі са¬мо¬від¬да¬но й за¬га¬си¬ли під¬пал. Їх жор¬сто¬ко по¬ка¬ра¬ли, а Юзік ок¬ри¬ле¬ний без¬на¬ка¬за¬ні¬стю про¬дов¬жу¬вав свою не¬впин¬ну ді¬яль¬ність по роз¬ва¬лу ро¬до¬во¬го гніз¬да.
 На¬ступ¬ни¬ми йо¬го впра¬ва¬ми бу¬ли ін¬ші не менш руй¬нів¬ні ка¬по¬сті, як то бит¬тя віт¬ра¬жів сі¬мей¬ної ка¬п¬лич¬ки, під¬сип¬ка со¬лі в ва¬рен¬ня, ви¬ма¬зан¬ня бру¬дом з ви¬гріб¬ної ями стін зам¬ку, дох¬лий жа¬ре¬ний кіт на обід й ін¬ші різ¬ні ве¬се¬ло¬щі, про які за на¬яв¬но¬сті за¬раз се¬ред слу¬ха¬чок дам, я й не на¬ва¬жусь роз¬по¬ві¬да¬ти, та¬кі то бу¬ли без¬со¬ром¬ні ді¬ян¬ня. Вза¬га¬лі всіх тих справ, з яки¬ми впо¬рав¬ся мій не¬втом¬ний то¬ва¬риш й не пе¬ре¬лі¬чи¬ти. Ко¬ли ви ме¬не за¬пи¬тає¬те, чо¬му Юзік не¬вго¬мон¬но ви¬тво¬ряв всі ті ка¬по¬сті, я вам ска¬жу , що він мав над¬зви¬чай¬но ка¬приз¬ний ха¬рак¬тер, не¬тер¬п¬ля¬чий до за¬пе¬ре¬чень йо¬му і як тіль¬ки во¬ни ма¬ли міс¬це, він над¬зви¬чай¬но об¬ра¬жав¬ся від най¬мен¬шої дріб¬ни¬ці, за¬таю¬вав ве¬ли¬ку злість, а по¬тім та¬єм¬но ви¬га¬д¬у¬вав і здій¬сню¬вав всі¬ля¬кі шко¬ди, від кот¬рих од¬них ли¬ше мав за¬до¬во¬лен¬ня, за¬спо¬ко¬єн¬ня й ви¬хід сво¬їм ам¬бі¬ці¬ям і емо¬ці¬ям. Від тих йо¬го ек¬зер¬цій стра¬ж¬да¬ли всі по¬ряд з ним. На¬сам¬пе¬ред сі¬мей¬ний бю¬джет і слу¬ги. Спо¬чат¬ку Юзік без¬со¬ром¬но зва¬лю¬вав всі свої про¬ви¬ни на них, але так дов¬го про¬дов¬жу¬ва¬тись не мог¬ло, бо ста¬рий ба¬рон Буль¬дінг над¬зви¬чай¬но ди¬ву¬вав¬ся та¬кій впер¬тій на¬по¬лег¬ли¬во¬сті все но¬вих і но¬вих слуг, так ста¬ло й ме¬то¬дич¬но ро¬би¬ти шко¬ду на змі¬ну про¬ви¬не¬ним і звіль¬не¬ним по¬пе¬ред¬ни¬кам. Не до¬по¬ма¬га¬ло ні під¬ви¬щен¬ня плат¬ні, ні збіль¬шен¬ня ви¬хід¬них. Ба¬рон роз¬дра¬то¬ва¬но ка¬зав жін¬кі-кня¬ги¬ні:
-Я з кля¬ти¬ми слу¬га¬ми ско¬ро по¬мі¬няю¬ся міс¬цем. Скіль¬ки їм до¬б¬ра не ро¬би, а во¬ни все рів¬но зроб¬лять но¬ві під¬лі ка¬по¬сті. Пря¬мо про¬клят¬тя якесь, вже тре¬тій раз за рік мі¬няю ко¬ню¬ха, й кож¬но¬му роб¬лю знач¬ну над¬бав¬ку до плат¬ні, а він все рів¬но вно¬чі ви¬пус¬кає ко¬ней. А сьо¬го¬дні мій улюб¬ле¬нець Сул¬тан, араб¬ської кро¬ві ска¬кун, ран¬ком вия¬вив¬ся з від¬рі¬за¬ним хво¬стом, а ко¬нюх п’янезним спить з но¬жем в ру¬ці. Ну що ти тут вді¬єш! Ве¬лів ко¬ню¬ха ви¬сік¬ти й ви¬гна¬ти, але хво¬ста до ко¬ня хто ме¬ні при¬лі¬пить?
На¬справ¬ді, як ви вже здо¬га¬да¬ли¬ся, то бу¬ли все ви¬тів¬ки Юзі¬ка, кот¬рий спо¬їв ко¬ню¬ха й зов¬сім не ва¬гаю¬чись від¬рі¬зав хво¬ста най¬кра¬що¬му ска¬ку¬ну з бать¬ків¬ських ко¬ню¬шень. Це він зро¬бив то¬му, що на¬пе¬ре¬дод¬ні за обі¬дом от¬ри¬мав від бать¬ка не¬ве¬лич¬ке за¬ува¬жен¬ня за те, що не ви¬мив ру¬ки пе¬ред їжею.
Ко¬ли Юзік під¬ріс, то над¬зви¬чай¬но при¬стра¬стив¬ся до роз¬гуль¬но¬го жит¬тя. Він ду¬же ра¬но пі¬знав гріш¬не ко¬хан¬ня з блуд¬ни¬ця¬ми й по¬чав кра¬сти гро¬ші з сі¬мей¬ної скарб¬ни¬ці. Від ньо¬го стог¬на¬ли слу¬ги, по¬ко¬їв¬ки й міс¬це¬ві се¬ля¬ни. Пе¬ред ста¬рим ба¬ро¬ном всі во¬ни ви¬яв¬ля¬ли¬ся вин¬ни¬ми, а з ка¬пос¬ни¬ка бу¬ло, як з гу¬са¬ка во¬да. Так дов¬го про¬дов¬жу¬ва¬тись не мог¬ло і ось якось наш не¬вго¬мон¬ний шкід¬ник був за¬стиг¬ну¬тий на га¬ря¬чо¬му, ко¬ли на¬ма¬гав¬ся по¬тай про¬да¬ти фа¬міль¬ні кош¬тов¬но¬сті з по¬са¬гу сво¬єї ма¬те¬рі од¬но¬му за¬їджо¬му жид¬ку кра¬ма¬ре¬ві, кот¬рий до то¬го про¬миш¬ляв лих¬ва¬рю¬ван¬ням. Юзік це ро¬бив, щоб ви¬ру¬че¬ні на них гро¬ші ве¬се¬ло про¬тринь¬ка¬ти з во¬ло¬цю¬га¬ми.
Са¬ме в той час бать¬ко, дав¬но маю¬чи пі¬доз¬ри на си¬на, най¬няв та¬єм¬них аген¬тів, кот¬рі про все до¬ві¬да¬ли¬ся, все роз¬ню¬ха¬ли, все док¬ла¬ли ба¬ро¬но¬ві, але той Юзі¬ку ви¬ду не по¬дав. Ко¬ли вия¬ви¬ла¬ся про¬па¬жа до¬ро¬го¬цін¬но¬стей, Юзік з ан¬гель¬сько не¬вин¬ни¬ми очи¬на вка¬зав на по¬ко¬їв¬ку, що ні¬би¬то ба¬чив, як та піз¬но вно¬чі їх вкра¬ла. Обу¬рен¬ня бід¬ної дів¬чи¬ни бу¬ло під¬си¬ле¬не, ще тим, що під¬лі¬ток не¬за¬дов¬го до то¬го всі¬ля¬ко, про¬те мар¬но на¬ма¬гав¬ся від неї вза¬єм¬но¬сті на уті¬ху сво¬єї хти¬вої ма¬ло¬лі¬т¬ньої при¬стра¬сті.
Бать¬ко по¬блаж¬ли¬во ви¬слу¬хав до¬во¬ди сто¬рін, а по¬тім рап¬то¬во схо¬пив Юзі¬ка, тоб¬то Юзі¬ка за ву¬хо й діс¬тав¬ши з ки¬ше¬ні за¬вбач¬ли¬во ви¬ку¬п¬лен¬ні до¬ро¬го¬цін¬но¬сті тиць¬нув об¬лич¬чям в них пис¬ком. Юзік про все здо¬га¬дав¬ся й що¬си¬ли смик¬нув¬шись, ви¬рва¬ся з бать¬ко¬вих рук. Ба¬рон Буль¬дінг за¬ли¬шив¬ся  ли¬ше з ву¬хом сво¬го си¬на в ру¬ці, а сам Юзік втік на сво¬бо¬ду.
Десь при¬близ¬но че¬рез мі¬сяць він з’явився до рід¬них пе¬нат, як і пе¬ред¬ба¬ча¬ло¬ся без ву¬ха, бо той ор¬ган на від¬мі¬ну від хво¬ста ящі¬рок, як пра¬ви¬ло на жаль, не має здат¬но¬сті від¬нов¬лю¬ва¬тись. Ста¬рий ба¬рон тим ча¬сом не міг со¬бі ні¬як про¬сти¬ти екс¬цес з ву¬хом, кот¬ре весь час дер¬жав в гар¬но оз¬доб¬ле¬но¬му ков¬чеж¬ці й про¬ли¬вав з кня¬ги¬нею над ним ба¬га¬то сліз. Кня¬ги¬ня ж не¬впин¬но шпи¬на¬ла чо¬ло¬ві¬ка тим ву¬хом і це, я вам ска¬жу, знач¬но ско¬ро¬ти¬ло ба¬ро¬ну вік.
От¬же Юзік з’явився й по¬ба¬чив¬ши, що про¬ще¬ний, став всі¬ля¬ко ко¬ри¬сту¬ва¬тись сво¬їм при¬ві¬ле¬єм по¬ст¬ра¬ж¬да¬ло¬го. Прав¬да мо¬ди то¬го ча¬су з пиш¬ни¬ми пе¬ру¬ка¬ми до¬зво¬ля¬ли при¬хо¬ву¬ва¬ти від всіх те ка¬ліцтво, але спо¬чат¬ку йо¬го всі жа¬лі¬ли, а ма¬ти ду¬ші від ньо¬го не чая¬ла. Во¬на  у всьо¬му зви¬ну¬ва¬чу¬ва¬ла ба¬ро¬на. Зви¬чай¬но, та¬кий хід справ ду¬же по¬до¬бав¬ся моє¬му то¬ва¬ри¬шу. Ще ска¬же¬мо, що Юзік поя¬вив¬ся три¬маю¬чи в ру¬ці тов¬стень¬ку пач¬ку бор¬го¬вих роз¬пи¬сок і не¬по¬га¬ше¬них век¬се¬лів і то¬му на¬сам¬пе¬ред він об’явив про те, що за той час сво¬го пе¬ре¬бу¬ван¬ня по¬за бу¬дин¬ком, встиг на¬ро¬би¬ти скіль¬ки бор¬гів, що до¬ве¬ло¬ся ста¬ро¬му про¬да¬ва¬ти де¬кіль¬ка ма¬єт¬ків для їх¬ньо¬го по¬га¬шен¬ня, а по¬тім ко¬ри¬стую¬чись ста¬ту¬сом віч¬но¬го по¬тер¬пі¬ло¬го по¬чав на очах бать¬ків пус¬ка¬ти по віт¬ру й реш¬ту сі¬мей¬них над¬бань. Та¬кі ді¬ян¬ня не мог¬ли про¬дов¬жу¬ва¬тись віч¬но й ста¬рий ба¬рон фон Буль¬дінг ска¬зав дру¬жи¬ні:
-Ско¬ро Юзік про¬тринь¬кає всі ма¬єт¬ки й гро¬ші і ми на ста¬рість ста¬не¬мо жеб¬ра¬ка¬ми й пі¬де¬мо з тор¬бою в най¬ми.
На що во¬на від¬по¬ві¬да¬ла:
-Ти сам вин¬ний. Не тре¬ба бу¬ло йо¬му ву¬хо від¬ри¬ва¬ти.
На той час, вся бать¬ків¬ська жа¬лість вже дав¬но зник¬ла. Бать¬ко зро¬зу¬мів, яку змію¬ку ви¬грів на сво¬їх гру¬дях і то¬ді він скруш¬но по¬ду¬мав:
«Як¬би я знав, що з ньо¬го ви¬рос¬те та¬ка шкід¬ли¬ва нік¬че¬ма, то не тіль¬ки ву¬хо, а й про¬сти Гос¬по¬ди по на¬ро¬джен¬ні йо¬го б при¬то¬пив, як ко¬ше¬ня.», а сам про¬те ска¬зав кня¬ги¬ні:
-Що зроб¬ле¬но, те зроб¬ле¬но, а та¬ки тре¬ба щось з ним да¬лі ро¬би¬ти.
-Ось тіль¬ки що?-втім не за¬пе¬ре¬чую¬чи чо¬ло¬ві¬ку за¬пи¬т¬а¬лав ньо¬го во¬на.
-Я дов¬го ду¬мав і ви¬рі¬шив: Йо¬му пі¬де на ко¬ристь са¬ме вій¬сь¬ко¬ва служ¬ба.  Ця спра¬ва у всіх шкід¬ли¬вих ле¬да¬чих мо¬ло¬ди¬ків від¬би¬ває ка¬пос¬ні за¬ба¬ган¬ки й пар¬ши¬ві звич¬ки, лі¬кує як то ка¬жуть від всі¬ля¬ко¬го лай¬на. Там з ньо¬го швид¬ко зроб¬лять справж¬ню лю¬ди¬ну.-ска¬зав впев¬не¬но ба¬рон, а сам по¬ду¬мав: «До¬б¬ре бу¬ло б як¬би по¬ча¬ла¬ся якась вій¬на і Юзі¬ка за¬бра¬ли б до те¬ат¬ру во¬єн¬ної дії. А там хто зна, якесь шаль¬не ядер¬це і дов¬го¬ждан¬ний по¬кій…» Він по¬бо¬яв¬ся на¬віть по¬дум¬ки  да¬лі про¬до¬жу¬ва¬ти свої со¬лод¬кі, май¬же хти¬ві мрії.
Але кня¬ги¬ня за¬пе¬ре¬чи¬ла.
-Наш Юзік не по¬го¬дить¬ся на служ¬бу, бо йо¬му тут кра¬ще.
-А ми в ньо¬го й пи¬та¬ти не бу¬де¬мо. На¬ка¬же¬мо слу¬гам, хай Юзі¬ка зв’яжуть, ро¬та за¬ткнуть й від¬ве¬зуть до Пе¬тер¬бур¬гу. В ме¬не там один по¬важ¬ний зна¬йо¬мий се¬ред воє¬на¬чаль¬ни¬ків в  кі¬ра¬сир¬сь¬ко¬му пол¬ко¬ві, я вже йо¬му від¬пи¬сав. Він обі¬цяв по¬кло¬по¬та¬тись про те, що оп¬ри¬ді¬лить Юзі¬ка, як дво¬ря¬ни¬на до ка¬ва¬лер¬гар¬дів. Хай кра¬ще там з ним го¬ло¬ву мо¬ро¬чать.
-Який ти без¬сер¬деч¬ний.-ска¬за¬ла кня¬ги¬ня, про¬те не за¬пе¬ре¬чи¬ла, і по¬дум¬ки теж бу¬ла ціл¬ком згод¬на.
Та¬ким чи¬ном Юзік по¬пав до вій¬ська. Він зви¬чай¬но спо¬чат¬ку над¬зви¬чай¬но обу¬рив¬ся та¬ко¬му по¬во¬ро¬ту до¬лі, але служ¬ба є служ¬ба. Пі¬сля на¬ма¬ган¬ня ухи¬ли¬тись від вій¬сь¬ко¬вих обов’язків, та ще й пі¬сля то¬го, як він при¬все¬люд¬но діс¬тав з ки¬ше¬ні дох¬ло¬го щу¬ра й по¬жбу¬рив ним в ко¬ман¬ди¬ра ро¬ти ка¬ва¬лер¬гар¬дів, Юзі¬ка для пе¬ре¬ви¬хо¬ван¬ня вси¬па¬ли щед¬рої пор¬ції шпіц¬ру¬те¬нів і ки¬ну¬ли до тем¬них во¬ло¬гих хо¬лод¬них ка¬зе¬ма¬тів, де він про¬си¬дів тиж¬день і на¬брав¬шись ро¬зу¬му біль¬ше не ро¬бив по¬тім ка¬по¬сті при¬все¬люд¬но, а ли¬ше по¬тай.
На дру¬гий день пі¬сля звіль¬нен¬ня він ви¬рі¬шив тріш¬ки від¬по¬чи¬ти в од¬но¬му сум¬нів¬но¬му за¬кла¬до¬ві, але ос¬кіль¬ки в ньо¬го на той час не бу¬ло дос¬тат¬ньо гро¬шей, він вно¬чі обі¬крав рот¬них то¬ва¬ри¬шів, про¬те від¬ра¬зу по¬пав¬ся й йо¬му зро¬би¬ли тем¬ну, тоб¬то та¬єм¬но на¬би¬ли мор¬ду, при¬чо¬му ви¬ко¬ну¬ва¬чі бу¬ли ін¬ког¬ні¬то, а син¬ці на¬би¬тої мор¬ди пі¬сля їх¬ніх вправ ні. Не¬важ¬ко бу¬ло здо¬га¬да¬ти¬ся, хто це вді¬яв і Юзік над¬зви¬чай¬но обу¬рив¬ся й ви¬звав всіх на ду¬єль. Йо¬му зно¬ву зро¬би¬ли тем¬ну і то¬ді він на¬брав¬шись до¬сві¬ду ви¬рі¬шив дія¬ти ін¬шим чи¬ном: Він ви¬рі¬шив всіх от¬ру¬ї¬ти і в пол¬ко¬во¬го лі¬ка¬ря по¬цу¬пив чи¬ма¬лий сло¬їк яко¬їсь рі¬ди¬ни. Ту по¬су¬ди¬ну він та¬єм¬но ви¬лив на пол¬ко¬вій кух¬ні до ка¬ст¬ру¬лі з со¬лян¬кою. Він ду¬мав, що то яд, але то вия¬ви¬лось зви¬чай¬не про¬нос¬не й ці¬лий полк ка¬ва¬лер¬гар¬дів на¬дов¬го оку¬пу¬вав всі від¬хо¬жі міс¬ця. 
Про ту ви¬тів¬ку не¬дов¬го здо¬га¬ду¬ва¬ли¬ся що то Юзі¬ка рук ді¬ло, але ос¬кіль¬ки пря¬мих до¬ка¬зів на ньо¬го не бу¬ло, то він ли¬ше по¬важ¬но і без¬на¬ка¬за¬но по¬хо¬джав по¬горд¬ли¬во спльо¬вую¬чи по кут¬кам Зи¬мо¬во¬го па¬ла¬цу.
Ду¬же ско¬ро Юзі¬ка по¬ча¬ли по¬бою¬ва¬тись, а над¬то зух¬ва¬лі ви¬тів¬ки на¬віть до¬по¬мог¬ли  йо¬му за¬вою¬ва¬ти знач¬ний ав¬то¬ри¬тет се¬ред од¬но¬пол¬чан. Я по¬зна¬йо¬мив¬ся з ним на вер¬ши¬ні йо¬го сум¬нів¬ної сла¬ви. Ко¬ли я з’явився в пол¬ку всі са¬ме гу¬ді¬ли по за¬кут¬ках не¬мов джме¬лі про те, що хтось під¬клав здо¬ро¬ве¬но¬го па¬цю¬ка ім¬пе¬рат¬ри¬ці в ліж¬ко й той на¬ха¬ба на¬віть на¬смі¬ли¬ся вку¬си¬ти ав¬гу¬стій¬шу осо¬бу за не менш ав¬гу¬стій¬ше м’яке міс¬це. Як ви вже здо¬га¬да¬ли¬ся то бу¬ли ви¬тів¬ки Юзі¬ка, який то¬го па¬цю¬ка три дні влас¬но¬руч¬но на¬по¬лег¬ли¬во ло¬вив на сви¬нар¬ни¬ку при пол¬ко¬во¬му гос¬по¬дар¬ст¬ві.  Та ка¬пость над¬зви¬чай¬но під¬ня¬ла Юзи¬ків ав¬то¬ри¬тет, бо до цьо¬го йо¬го ви¬бри¬ки роз¬по¬всю¬джу¬ва¬лись ли¬ше се¬ред фрей¬лін, ка¬мер па¬жів і се¬ред¬ньої ру¬ки зна¬ті, а на го¬су¬да¬ри¬ню то бу¬ло впер¬ше. Юзік хо¬див в оре¬о¬лі сла¬ви і я юний ка¬ва¬лер¬гард по¬чав жа¬діб¬но всо¬ту¬ва¬ти весь до¬свід стар¬шо¬го то¬ва¬ри¬ша, всі¬ля¬ко на¬слі¬ду¬ва¬ти йо¬му на¬ма¬гаю¬чись за¬вою¬ва¬ти від ньо¬го пох¬ва¬лу, але всі мої ви¬тів¬ки не до¬тя¬гу¬ва¬ли до йо¬го рів¬ня.
Якось че¬рез дея¬кий час Юзік зі¬брав всіх сво¬їх на¬дій¬них по¬міч¬ни¬ків і се¬ред них та¬кож ва¬шо¬го по¬кір¬но¬го слу¬гу й ска¬зав нам:
-Па¬но¬ве, ми над¬то роз¬по¬ро¬шує¬мось. По¬ра, по¬ра вже нам всім гух¬ну¬ти чи¬мось та¬ким, щоб це за¬пам’яталось на¬дов¬го й ввійш¬ло в іс¬то¬рію.
 Всі схваль¬но за¬гу¬ді¬ли без¬за¬пе¬реч¬но по¬го¬джую¬чись з та¬ки¬ми на¬дихую¬чи¬ми на сві¬жі ді¬ян¬ня, сло¬ва¬ми.
-Є в ко¬го які но¬ві ідеї па¬но¬ве?-за¬пи¬тав ду¬же сер¬йоз¬но Юзік, до всьо¬го на¬шо¬го то¬ва¬ри¬ст¬ва ши¬бай¬го¬лів.
Хтось з нас за¬про¬по¬ну¬вав на¬ло¬ви¬ти ми¬шей, по¬тім по¬вдя¬гав¬ши со¬бі на го¬ло¬ви кар¬на¬валь¬ні мас¬ки, на¬хаб¬но на¬ки¬да¬ти їх в кор¬се¬ти фрей¬лін, а ім¬пе¬рат¬ри¬ці за¬пих¬ну¬ти ці¬ло¬го па¬цю¬ка.
-Фе, як ба¬наль¬но.-пхик¬нув Юзік. –Щось по¬діб¬не вже ко¬лись бу¬ло.
Ще хтось за¬про¬по¬ну¬вав од¬но¬час¬но під¬па¬ли¬ти Зим¬ній сад, Кун¬ст¬ка¬ме¬ру і Ер¬мі¬таж.
-Та¬ка ка¬пость да¬ром не прой¬де, по¬лум’я швид¬ко по¬га¬сять, а нас по¬ві¬сять. Хто ще має які ідеї?-за¬пи¬тав да¬лі по¬важ¬ним то¬ном Юзік.
І тут я за¬про¬по¬ну¬вав пе¬ру¬ки мі¬ні¬ст¬рів за¬ря¬ди¬ти по¬ро¬хом. Всім це ду¬же спо¬до¬ба¬ло¬ся. Юзік одоб¬рив мій план, ін¬кру¬стую¬чи йо¬го здій¬снен¬ня, ще ка¬жа¬на¬ми і ко¬та¬ми і ми по¬ча¬ли роз¬ду¬му¬ва¬ти про мож¬ли¬вість йо¬го ус¬піш¬но¬го ви¬ко¬нан¬ня.
Як я вам вже роз¬по¬ві¬дав, в нас все це ду¬же гар¬но ви¬йш¬ло, але ко¬ли роз¬по¬ча¬ло¬ся слід¬ст¬во то¬го ви¬пад¬ку, се¬ред нас об’явився зрад¬ник, який без¬со¬ром¬но всіх нас ви¬дав, як го¬лов¬них ви¬ну¬ват¬ців. По¬ча¬ли¬ся до¬пи¬ти, на¬ми не на жарт за¬ці¬ка¬ви¬ла¬ся Та¬єм¬на кан¬це¬ля¬рія, але на щас¬тя й там був зрад¬ник, який встиг нам та¬єм¬но пе¬ре¬да¬ти зві¬ст¬ку про на¬мі¬ри роз¬по¬ря¬джен¬ня на¬шо¬го ареш¬ту й ув’язнення. «Тре¬ба ку¬дись зник¬ну¬ти по¬да¬лі від цьо¬го скан¬да¬лу»-ви¬рі¬ши¬ли ми і са¬ме в той час Юзік Буль¬дінг Тид¬рін от¬ри¬мує лис¬та від ма¬тін¬ки в яко¬му та пи¬ше, про по¬га¬ний стан ба¬ро¬на, який ду¬же за¬не¬міг і гу¬кає на¬щад¬ка до¬до¬му ви¬слу¬ха¬ти за¬по¬віт.
Ска¬за¬ти по прав¬ді, ні¬ко¬го ба¬рон не гу¬кав, бо спо¬гля¬дан¬ня на Юзі¬ка, йо¬му без¬пе¬реч¬но ще біль¬ше б вко¬ро¬ти¬ло ві¬ку. Про¬те він дійс¬но вже ді¬йшов до кін¬ця сво¬їх літ і зна¬хо¬див¬ся на смерт¬но¬му од¬рі. Ну, як¬що бу¬ти ще більш від¬вер¬тим, то на ньо¬го ви¬дер¬ти¬ся йо¬му до¬по¬мог¬ла кня¬ги¬ня, яка весь час до¬рі¬ка¬ла чо¬ло¬ві¬ко¬ві за без¬сер¬деч¬ність з си¬ном і ко¬ли вже ба¬рон по¬чав при¬го¬ту¬ван¬ня до ос¬та¬ньої по¬до¬ро¬жі в кня¬зів¬ст¬во Та¬на¬то¬са й зу¬ст¬рі¬чі з Ха¬ро¬ном, від¬пи¬са¬ла Юзі¬ку. Що по¬ро¬биш, ма¬те¬рин¬ське сер¬це жа¬ліс¬ли¬ве на¬віть то¬ді, ко¬ли ми на те не за¬слу¬го¬вує¬мо.
Мо¬ло¬дий Буль¬дінг Тид¬рін вчас¬но й швид¬ко  по¬ка¬зав сво¬го лис¬та на¬чаль¬ни¬ку ка¬ва¬лер¬гар¬дів й удаю¬чи не¬втіш¬но¬го від смут¬ку си¬на, от¬ри¬мав від¬пу¬ст¬ку до¬до¬му при¬хо¬пив¬ши з со¬бою й ме¬не, щоб я йо¬го су¬про¬во¬джу¬вав для уник¬нен¬ня мож¬ли¬во¬го на¬кла¬ден¬ня ним на се¬бе від го¬ря рук, як то вва¬жав об¬ду¬ре¬ний спо¬гля¬дан¬ням ро¬зі¬гран¬но¬го Юзі¬ком го¬ря, наш на¬чаль¬ник ка¬ва¬лер¬гар¬дів ма¬йор Кло¬пов. Наш від’їзд ско¬рі¬ше на¬га¬ду¬вав сво¬єю пос¬піш¬ні¬стю вте¬чу, бо з хви¬ли¬ни на хви¬ли¬ну ми че¬ка¬ли, що нас зу¬пи¬нять і ареш¬ту¬ють. Про¬те на щас¬тя все від¬бу¬ло¬ся до¬сить вда¬ло й ли¬ше ко¬ли ми пе¬ре¬їха¬ли Нарв¬ську за¬ста¬ву, здих¬ну¬ли з по¬лег¬шен¬ням. Спра¬ва в тім, що до то¬го ми бу¬ли в пос¬тій¬но¬му стра¬хі ви¬чі¬кую¬чи, що нас на¬здо¬же¬не віс¬то¬вий з не¬до¬б¬ри¬ми для нас віс¬тя¬ми, а мож¬ли¬во й на¬віть за¬гін для на¬шо¬го ареш¬ту...

Роз¬діл XVIII

             Який роз¬по¬ві¬дає про скан¬даль¬ну смерть ба¬ро¬на.

За¬мок ба¬ро¬на Буль¬дін¬га нас при¬йняв по кур¬лянд¬ські ску¬по і су¬во¬ро. Всі бу¬ли в смут¬ку і ко¬ли з’явились ми, то на об¬лич¬чі меш¬кан¬ців я не зна¬йшов й кра¬п¬ли¬ни гос¬тин¬но¬сті, чи то спів¬чут¬тю моє¬му то¬ва¬ри¬ше¬ві, на¬стіль¬ки він вид¬но в’ївся всім в пе¬чін¬ки сво¬ї¬ми по¬пе¬ред¬ні¬ми ви¬бри¬ка¬ми про які до ре¬чі він ме¬ні всю до¬ро¬гу до до¬му ве¬се¬ло роз¬по¬ві¬дав. На від¬мі¬ну від реш¬ти, йо¬го ма¬ти, кня¬ги¬ня Буль¬дінг-Тид¬рі¬на бу¬ла ду¬же гос¬тин¬на й при¬йня¬ла нас, як то¬го на¬ле¬жить. Що¬до ме¬не, во¬на на¬віть ска¬за¬ла:
- Char¬mant, char¬mant ...Come on voit l’homme de la bonne com¬pag¬nie.(До¬б¬ре, до¬б¬ре...Як за¬раз вид¬на лю¬ди¬на з гар¬но¬го сус¬піль¬ст¬ва.(фр.))
Юзі¬ку ж во¬на ска¬за¬ла:
-Ти ро¬зу¬мі¬єш, моє ча¬до, що я все в лис¬ті ви¬га¬да¬ла що¬до то¬го, що твій бать¬ко хо¬че те¬бе ба¬чи¬ти. Він дійс¬но тяж¬кий і ча¬су йо¬му за¬ли¬ши¬лось не¬ба¬га¬то, про¬те твоя поя¬ва син¬ку, мо¬же знач¬но при¬ско¬ри¬ти не¬ми¬ну¬че, а ба¬рон ще не встиг да¬ти ос¬тан¬ні роз¬по¬ря¬джен¬ня.-ска¬за¬ла во¬на си¬ну зов¬сім не со¬ром¬ля¬чись мо¬єї при¬сут¬но¬сті.
Юзік зви¬чай¬но зов¬сім не за¬пе¬ре¬чу¬вав, а ли¬ше ви¬ра¬зив стур¬бо¬ва¬ність що¬до роз¬мі¬ру для се¬бе спад¬ку по бать¬ко¬вій смер¬ті, на що кня¬ги¬ня від¬по¬ві¬ла:
-Не тур¬буй¬ся мій хлоп¬чи¬ку. Своє ти от¬ри¬ма¬єш спов¬на.
Во¬на, як в во¬ду ди¬ви¬лась, але я ви¬пе¬ре¬джаю час. От¬же ми роз¬міс¬ти¬ли¬ся в ро¬до¬во¬му гніз¬ді Буль¬дін¬гів і ра¬зом з усі¬ма меш¬кан¬ця¬ми че¬ка¬ли не¬втіш¬них но¬вин. Ба¬рон кож¬но¬го ве¬чо¬ра звав свя¬ще¬ни¬ка й зга¬ду¬вав  йо¬му на спо¬ві¬дях все но¬ві й но¬ві свої грі¬хи, які на¬ро¬бив за все своє жит¬тя. Вид¬но, йо¬му бу¬ло що роз¬ка¬за¬ти, бо пас¬тор кож¬но¬го ве¬чо¬ра ви¬хо¬див з спаль¬ні вми¬раю¬чо¬го до¬сить вра¬же¬ний по¬чу¬тим. Ос¬тан¬ньо¬го ра¬зу за¬мість свя¬ще¬ни¬ка він по¬звав свою дру¬жи¬ну, кня¬ги¬ню. Юзік то¬ді ска¬зав ме¬ні:
-Вид¬но по¬га¬не ді¬ло. Бу¬де да¬ва¬ти ос¬тан¬ні роз¬по¬ря¬джен¬ня й за¬по¬ві¬ти. Тре¬ба нам са¬мим все по¬чу¬ти, про що во¬ни бу¬дуть роз¬мов¬ля¬ти.
Ми ти¬хень¬ко про¬бра¬ли¬ся до спаль¬ні ба¬ро¬на й крізь шпа¬ри¬ну в две¬рях при¬слу¬хо¬ву¬ва¬лись до всіх слів, що до нас до¬ли¬на¬ли. Ба¬рон ле¬жав на ве¬ли¬чез¬но¬му ліж¬ку й бі¬ля ньо¬го стоя¬ла кня¬ги¬ня, свя¬ще¬ник і один лі¬кар про¬йди¬світ, який за до¬б¬ру плат¬ню по¬обі¬цяв пос¬та¬ви¬ти хво¬ро¬го на но¬ги. Я більш док¬лад¬но зу¬пи¬нюсь на йо¬го осо¬бі, бо зго¬дом до¬ля зве¬де ме¬не з ним по¬ближ¬че.
-Че¬рез три дні бу¬де здо¬ро¬вий, як огі¬ро¬чок. Тіль¬ки знай¬те, що бе¬ру за лі¬ку¬ван¬ня я ду¬же ба¬га¬то і всі гро¬ші візь¬му ви¬ключ¬но на¬пе¬ред. -ка¬зав він три тиж¬ні то¬му й лі¬ку¬ван¬ня роз¬по¬чав тим, що при¬кла¬дав хо¬лод¬них жаб, обв’язуючи ни¬ми жи¬віт і гру¬ди. По йо¬го тео¬рії хо¬лод¬ні жа¬би ви¬тяг¬нуть з хво¬ро¬го весь хво¬роб¬ли¬вий жар, а здо¬ро¬вий жар за¬ли¬шить¬ся і ба¬рон шви¬день¬ко пі¬де на по¬прав¬ку. Кож¬но¬го дня він мі¬няв жаб по де¬кіль¬ка ра¬зів і ско¬ро ті всі бі¬до¬ла¬хи в став¬ку бі¬ля зам¬ку за¬кін¬чи¬ли¬ся. Кня¬ги¬ня да¬ла роз¬по¬ря¬джен¬ня во¬зи¬ти їх ле¬д¬ве не з Поль¬щі, бо вия¬ви¬ло¬ся, що міс¬це¬ві не ду¬же лі¬ку¬валь¬ні. Зне¬си¬ле¬но¬му ба¬ро¬но¬ві ті про¬це¬ду¬ри не зов¬сім по¬до¬ба¬лись, про¬те в ньо¬го не ви¬ста¬ча¬ло на¬сна¬ги ро¬би¬ти тим ді¬ям ес¬ку¬ла¬па хоч якийсь су¬про¬тив. Він з кож¬ним днем хир¬ля¬ві¬шав і ще й до всьо¬го то¬го від хо¬лод¬них жаб не на жарт за¬хво¬рів на су¬хо¬ти.
 Лі¬кар тим ча¬сом ви¬ма¬гав ще біль¬ше гро¬шей на свої до¬слі¬джен¬ня і все но¬вих і но¬вих жаб в ве¬ли¬чез¬ній кіль¬ко¬сті. Кож¬но¬го дня до зам¬ку під’їджало де¬кіль¬ка під¬вод з здо¬ро¬вен¬ни¬ми ді¬жа¬ми пов¬них жаб. Він під¬хо¬див до них і за¬гля¬даю¬чи в ді¬жу не¬са¬мо¬ви¬то во¬лав, що при¬во¬зять все не тих і вза¬га¬лі всі на¬в¬ко¬ло ньо¬го шах¬раї, і жаб всіх та¬єм¬но під¬мі¬ня¬ють на кор¬до¬ні шпи¬гу¬ни. По йо¬го сло¬вах ті ба¬га¬то¬чис¬ле¬ні аген¬ти най¬ня¬ті йо¬му на шко¬ду за¬ви¬сни¬ка¬ми-кон¬ку¬рен¬та¬ми, бо їм не да¬ють спо¬кою йо¬го ве¬ли¬чез¬ні трі¬ум¬фаль¬ні ус¬пі¬хи в лі¬ку¬ван¬ні па¬ці¬єн¬тів. Не¬зва¬жаю¬чи на це ба¬рон вже був при смер¬ті, а кня¬ги¬ня в роз¬па¬чі. І ось на¬ста¬вав не¬ми¬ну¬чий по¬ча¬ток фі¬на¬лу:
-Вий¬діть всі...-про¬хри¬пів ти¬хо ба¬рон Карл Буль¬дінг.-Елі¬за, лю¬ба моя, ти од¬на за¬лиш¬ся...
Ми шви¬день¬ко від¬ско¬чи¬ли від две¬рей ви¬пус¬каю¬чи не¬ба¬жа¬них свід¬ків. Ви¬ко¬ную¬чи ос¬тан¬ню во¬лю зі спаль¬ні ви¬йшов свя¬ще¬ник, лі¬кар і за ни¬ми на¬вздо¬гін шви¬день¬ко по¬п¬ли¬га¬ла ще од¬на жаб¬ка, яку ес¬ку¬лап за¬був з со¬бою взя¬ти. На¬при¬кін¬ці лі¬ку¬ван¬ня, він ми¬ло¬сти¬во звіль¬нив бі¬до¬лаш¬но¬го ба¬ро¬на від тих про¬це¬дур на про¬хан¬ня кня¬ги¬ні і зі¬брав всіх ква¬ку¬шок в від¬ро, а ту од¬ну ма¬буть не по¬ба¬чив, або за¬був і во¬на са¬мо¬туж¬ки вря¬ту¬ва¬ла¬ся.
-Елі¬за... Го¬луб¬ка моя, слу¬хай сю¬ди...-ти¬хо мо¬вив ба¬рон. На кур¬лянд¬ський ма¬нер він на¬зи¬вав дру¬жи¬ною по за¬хід¬но¬му Елі¬зою, хо¬ча ту зва¬ли Єли¬за¬ве¬та.
Кня¬ги¬ня на¬бли¬зи¬лась до вуст чо¬ло¬ві¬ка:
-Що mon cher?(мій лю¬бий?(фр.)) -за¬пи¬та¬ла ла¬гід¬но во¬на в ньо¬го.
Йо¬го вус¬та трем¬ті¬ли, тяж¬ке ди¬хан¬ня бу¬ло пе¬ре¬рив¬ча¬стим й до то¬го ж з хри¬пом. Вми¬раю¬чий ба¬рон ше¬по¬тів че¬рез си¬лу:
-Я ні¬ко¬ли то¬бі не ка¬зав, але...
Він за¬каш¬ляв¬ся і бу¬ло вид¬но, як си¬ли за¬ли¬ша¬ють йо¬го ті¬ло. Кня¬ги¬ня ж тим ча¬сом на йо¬го сло¬ва уваж¬но на¬во¬ст¬ри¬ла ву¬ха.
-Ти пам’ятаєш со¬неч¬ко моє, що я ду¬же лю¬бив по¬лю¬ван¬ня....-про¬ка¬зав він ти¬хо.
-Зви¬чай¬но mon cher.-Від¬по¬ві¬ла ніж¬но кня¬ги¬ня. –Ти, mon bone amie (лю¬бий дру¬же(фр.))кож¬но¬го дня ви¬ї¬джав на по¬лю¬ван¬ня і час¬тень¬ко за¬ли¬шав¬ся на всю ніч, а той на дві.
Ба¬рон зно¬ву за¬каш¬ляв¬ся. Вид¬но лі¬ку¬ван¬ня хо¬лод¬ни¬ми жа¬ба¬ми да¬ва¬ло про се¬бе взна¬ки.
-Так знай моя лю¬ба, час мій за¬кін¬чу¬є¬ть¬ся і я хо¬чу от¬ри¬ма¬ти від те¬бе про¬щен¬ня... Дай сло¬во, що про¬стиш мої зло¬ді¬ян¬ня...-ска¬зав він че¬рез си¬лу, всі¬ля¬ко роб¬ля¬чи су¬про¬тив ди¬хан¬ню смер¬ті.
-Зви¬чай¬но лю¬бий про¬щу, але що то за зло¬ді¬ян¬ня, про які ти ме¬ні ка¬жеш?-за¬пи¬та¬лак¬ня¬ги¬ня й на¬сто¬ро¬жи¬ла¬ся.
Ба¬рон пе¬ре¬вів по¬дих і жа¬ліс¬ли¬во про¬мо¬вив:
-Не на по¬лю¬ван¬нях я був, а на по¬ба¬чен¬нях...А ди¬чи¬ну ку¬п¬ляв в мис¬лив¬ців, щоб ти ні¬чо¬го не за¬пі¬доз¬ри¬ла...
Кня¬ги¬ня су¬во¬ро мов¬ча¬ла. За¬мовк і ба¬рон, але не на дов¬го. Єли¬за¬ве¬та Буль¬дінг-Тид¬рі¬на бою¬чись, що смерть пе¬ред¬час¬но схо¬пить чо¬ло¬ві¬ка ще до то¬го, як во¬на взнає не¬на¬вис¬не ім’я чо¬ло¬ві¬ко¬вої ко¬хан¬ки пос¬пі¬ши¬ла за¬пи¬та¬ти.
-Ну і хто во¬на та хвой¬да?-ви¬да¬ви¬ла з се¬бе во¬на зга¬дую¬чи й зва¬жую¬чи не¬мов на те¬ре¬зах, скіль¬ки ча¬су про¬вів її чо¬ло¬вік не з нею. По¬рів¬нян¬ня ви¬хо¬ди¬ло яв¬но не на її ко¬ристь.
-Гра¬фи¬ня Ж....-від¬по¬вів він і за¬крив очі.
Юзік¬за две¬ри¬ма  іс¬те¬рич¬но за¬хи¬хи¬кав і щоб не ви¬да¬ти се¬бе, од¬ні¬єю ру¬кою три¬мав¬ся за жи¬віт, який тряс¬ся зі смі¬ху, а ін¬шою при¬крив ро¬та, щоб ні¬хто не чув.
Кня¬ги¬ня тим ча¬сом пре¬зир¬ли¬во гля¬ну¬ла на чо¬ло¬ві¬ка й ска¬за¬ла.
-Але ж гра¬фи¬ня Ж.. ко¬со¬ока, ру¬да, куль¬га¬ва ря¬ба кар¬ли¬ця! Як ти міг її ко¬ха¬ти, адже я пов¬на її про¬ти¬леж¬ність і на ме¬не ше й до¬сі всі чо¬ло¬ві¬ки за¬гля¬да¬ю¬ть¬ся!-зди¬во¬ва¬но ви¬гук¬ну¬ла во¬на.
-Я її ко¬хав...-ти¬хо про¬мо¬вив ба¬рон.
 Ме¬ні на мить зда¬ло¬ся, що за¬раз кня¬ги¬ня при¬ско¬рить розв’язку тим, що на¬ки¬не¬ть¬ся на ньо¬го й при¬да¬вить вми¬раю¬чо¬го хво¬ро¬го по¬душ¬кою, але во¬на хо¬лод¬но¬кров¬но опа¬ну¬ва¬ла се¬бе і мо¬ви¬ла. В її го¬ло¬сі зву¬ча¬ла хо¬лод¬на кри¬ця:
-Ну що ж Карл, що бу¬ло те бу¬ло, але й я по¬вин¬на то¬бі теж ска¬за¬ти де¬що...
Юзік¬дав¬ля¬чись від смі¬ху й не¬стрим¬но хи¬хи¬каю¬чи в під¬ло¬гу сво¬го кам¬зо¬ла, за¬мовк і по¬чав пиль¬но при¬слу¬ха¬тись.
-Що моя лю¬ба?-за¬пи¬тав ба¬рон.
-Я теж mon bone amie бу¬ла то¬бі не зов¬сім вір¬на і наш син...-по¬ча¬ла па¬ри¬ру¬ва¬ти кня¬ги¬ня, ко¬ли рап¬том чо¬ло¬вік зі¬брав¬ши всі свої ос¬тан¬ні си¬ли пе¬ре¬бив її.
-Не ка¬жи ме¬ні про ту без¬ву¬ху нік¬че¬му! Скіль¬ки ра¬зів йо¬го хо¬ті¬ли від¬пра¬ви¬ти з Пе¬тер¬бур¬га на¬зад до¬до¬му і ли¬ше я, мої зв’язки й гро¬ші не да¬ли цьо¬му здій¬сни¬тись! Знай же лю¬ба, що від ньо¬го, від йо¬го ви¬ті¬вок стог¬не весь ім¬пе¬ра¬тор¬ський двір, фрей¬лі¬ни, при¬двор¬ні, па¬жі,  ка¬ва¬лер¬гар¬ди... Ли¬ше під¬літ¬ком він всиг пус¬ти¬ти со¬ба¬ці під хвіст по¬ло¬ви¬ну всіх тво¬їх і мо¬їх стат¬ків, всьо¬го то¬го, що сто¬літ¬тя¬ми на¬ко¬пи¬чу¬ва¬ли два на¬ші дво¬рян¬ські ро¬ди. Ли¬ше йо¬го ізо¬ля¬ція в ар¬мій¬сь¬ко¬му се¬ре¬до¬ви¬щі, на служ¬бі, Бо¬жою ми¬лі¬стю не до¬пус¬ти¬ла на¬шо¬го пов¬но¬го ро¬зо¬рен¬ня! І це той наш пер¬ві¬сток, яко¬го ми ко¬ха¬ли й пес¬ти¬ли, яко¬му нам ні¬чо¬го не бу¬ло жаль і який так нам від¬дя¬чив за на¬шу лю¬бов і щед¬рість! Не ка¬жи про то¬го ви¬луп¬ка ме¬ні біль¬ше ні¬чо¬го!
Але кня¬ги¬ня не зби¬ра¬ла¬ся ща¬ди¬ти чо¬ло¬ві¬ка й зав¬да¬ла свій удар.
-Так знай же Карл, що наш Юзік не твій син.-ска¬за¬ла во¬на про¬сто, але з нот¬ка¬ми пом¬сти в го¬ло¬сі.
-О-о! Je suis un batard! (Не¬за¬кон¬ний син!(фр.))-за¬во¬лав ба¬рон.-Так чий же він син, та без¬ву¬ха ка¬пость Юзік, не¬вір¬на ти жін¬ко!
-А пам’ятаєш в наш ме¬до¬вий мі¬сяць до на¬шо¬го зам¬ку під’їхав і по¬про¬хав пе¬ре¬но¬чу¬ва¬ти в дво¬рі бро¬дя¬чий цирк?
-Ну?!-су¬во¬ро й глу¬хо про¬хри¬пів ба¬рон.
-Пам’ятаєш то¬го чер¬во¬но¬пи¬ко¬го роз¬ма¬льо¬ва¬но¬го блаз¬ня, який так  гар¬но те¬бе роз¬смі¬шив сво¬єю різ¬но¬ко¬льо¬ро¬вою го¬лою ду¬пою, роз¬ма¬льо¬ва¬ної у ви¬гля¬ді об¬лич¬чя, при¬чо¬му, як дві кра¬п¬лі во¬ди схо¬жо¬го на влас¬ни¬ка ду¬пи? По¬тім ти йо¬му п’яний по¬да¬ру¬вав ці¬лий га¬ма¬нець ду¬ка¬тів і до¬зво¬лив спа¬ти не в дво¬рі у їх¬ній за¬во¬ше¬ній ки¬бит¬ці, а в зам¬ку ра¬зом зі слу¬га¬ми? Він в нас ще жив на пов¬но¬му пан¬сіо¬ні ці¬лий мі¬сяць пі¬сля то¬го, як цирк ви¬ї¬хав і те¬бе весь час про¬дов¬жу¬вав смі¬ши¬ти, а по¬тім на¬реш¬ті теж по¬ї¬хав щед¬ро ода¬ре¬ний то¬бою до¬га¬ня¬ти свій цирк? Він то¬бі так спо¬до¬бав¬ся, бо міг до¬б¬ре те¬бе роз¬ве¬се¬ли¬ти, що ти йо¬го за¬про¬сив зав¬жди ко¬ли йо¬му за¬ма¬не¬ть¬ся в нас гос¬тю¬ва¬ти, і ні¬ко¬ли не від¬мов¬ляв в гро¬шах, кот¬рі ти йо¬му не жа¬лів, а він не со¬ро¬мив¬ся в те¬бе їх бра¬ти?
-Ну і що?-про¬хри¬пів ба¬рон.
-Той бла¬зень і є бать¬ко на¬шо¬го Юзі¬ка!-від¬по¬ві¬ла до¬сить ви¬зив¬но, як на жін¬ку по¬ми¬раю¬чо¬го кня¬ги¬ня.-Пі¬сля то¬го, як ти за¬си¬нав, я спус¬ка¬ла¬ся до ньо¬го кож¬ної но¬чі і ми з ним в ку¬хар¬чи¬ній ко¬мір¬чи¬ні за¬ча¬ли на¬шо¬го Юзі¬ка. А по¬тім я з не¬тер¬пін¬ням зав¬жди че¬ка¬ла йо¬го при¬їз¬ду, щоб з ним від¬ве¬сти ду¬шу, тоб¬то від¬по¬чи¬ти від тво¬їх зрад, про які я зав¬жди здо¬га¬ду¬ва¬ла¬ся, ли¬ше не мог¬ла при¬пус¬ти¬ти, що та з якою ти зра¬джу¬єш, це та ма¬ла куль¬га¬ва мав¬па, гра¬фи¬ня Ж.
-О го¬ре, го¬ре ме¬ні! Je suis un homme fini! (Я за¬кін¬че¬на лю¬ди¬на! (фр.))-за¬во¬лав з ос¬тан¬ніх сил ба¬рон.-Не на¬шо¬го, а тво¬го си¬на! Я знав, я знав, що той при¬ше¬ле¬пок не мій син, що той бай¬ст¬рюк від яко¬гось за¬їж¬джо¬го блаз¬ня! Не міг той ви¬ро¬док бу¬ти мо¬їм си¬ном, мо¬єї кро¬ві! О Гос¬по¬ди! Все жит¬тя, всі мої на¬дії на доб¬ро¬го спад¬ко¬єм¬ця, со¬ба¬ці під хвіст! І ти не¬вір¬на весь час мов¬ча¬ла, а я хо¬див не¬мов бов¬дур все жит¬тя з то¬бою, ро¬га¬тий не¬на¬че якийсь об¬ліз¬лий дур¬ний лось з ко¬ро¬лів¬ських угідь!
Я по¬ба¬чив як Юзік по¬чав скре¬го¬та¬ти зу¬ба¬ми й стис¬нув ку¬ла¬ки. Я по¬бою¬вав¬ся, що він роз¬криє две¬рі й ки¬не¬ть¬ся в кім¬на¬ту й зліс¬но на¬ки¬не¬ть¬ся на ко¬наю¬чо¬го ба¬ро¬на.
-Сам та¬кий же при¬ше¬ле¬пок...- ше¬по¬тів він стис¬нув¬ши ку¬ла¬ки.
Кня¬ги¬ня ж тим ча¬сом на сло¬ва чо¬ло¬ві¬ка ли¬ше хо¬лод¬но здвиг¬ну¬ла пле¬чи¬ма.
-Ну ска¬жі¬мо, я теж все жит¬тя, що жи¬ла то¬бою, бу¬ла зра¬дже¬на. І з ким зра¬дже¬на! З тою по¬тво¬рою гра¬фи¬нею Ж! Ah voyons! (Ах так! (фр.))Ка¬жуть, що до всіх її не¬зчис¬ле¬них вад, во¬на ще й глу¬ха, в неї якісь не¬га¬раз¬ди зі шлун¬ком, не¬на¬че во¬на хво¬ра не¬три¬ман¬ням, за нею зав¬жди но¬сять від¬ро і то¬му її ні¬ко¬ли не¬бу¬ває на ба¬лах бо від неї жах¬ли¬во смер¬дить!
Ба¬рон за¬стог¬нав.
-О що то¬бі до то¬го не¬вір¬на Гор¬го¬на...
-Та про¬сто, ще не¬ві¬до¬мо хто тут бла¬зень і біль¬ший не¬вір¬ник. Ли¬ше ос¬тан¬ній ду¬рень без жод¬ної клеп¬ки в го¬ло¬ві міг за¬ко¬ха¬тись в гра¬фи¬ню Ж, кот¬ру на¬віть жін¬кою язик не по¬вер¬не¬ть¬ся на¬зва¬ти. Хо¬ди¬ли чут¬ки не¬на¬че во¬на й по¬го¬тів гер¬маф¬ро¬дит!-зав¬да¬ла но¬вий удар кня¬ги¬ня взяв¬ши гор¬до¬ви¬то ру¬ки в бо¬ки і ба¬рон зно¬ву зне¬си¬ле¬но за¬стог¬нав. По¬тім він по¬чав силь¬но каш¬ля¬ти й в ме¬не май¬ну¬ла дум¬ка, що на¬стає кі¬нець, пред¬смерт¬на аго¬нія, про¬те я по¬ми¬ляв¬ся. Про¬каш¬ляв¬шись ба¬рон хри¬п¬ло мо¬вив:
-Ну до¬б¬ре, Єлі¬зо...C’est bien, c’est bien… Що бу¬ло то бу¬ло, ні¬чо¬го вже не змі¬ниш. Вид¬но так тре¬ба бу¬ло не¬бу, що зве¬ло нас... Я ще де¬що хо¬тів то¬бі ска¬за¬ти...
Кня¬ги¬ня здриг¬ну¬лась вся в очі¬ку¬ван¬ні.
-Я бо¬яв¬ся ра¬ні¬ше то¬бі при¬зна¬тись, але раз так, то ти по¬вин¬на зна¬ти, що все своє май¬но по мо¬їй смер¬ті я за¬по¬вів...-і ба¬рон зно¬ву не¬са¬мо¬ви¬то за¬каш¬ляв. З кож¬ним здри¬ган¬ням він втра¬чав жит¬тє¬ві си¬ли. Кня¬ги¬ня на¬хи¬ли¬лась над вми¬раю¬чим ті¬лом й обо¬ма ру¬ка¬ми схо¬пи¬ла за йо¬го ніч¬ну ру¬баш¬ку, тро¬хи на¬віть під¬няв¬ши го¬ло¬ву й гру¬ди йо¬го над по¬душ¬кою. Хво¬ро¬ба зро¬би¬ла ба¬ро¬на лег¬ким як пір’я, й во¬на по¬ча¬ла не¬са¬мо¬ви¬то тря¬сти чо¬ло¬ві¬ка.
-Ко¬му, ко¬му ти за¬по¬вів май¬но!?-ви¬гу¬ку¬ва¬ла во¬на не¬са¬мо¬ви¬то на¬ма¬гаю¬чись ви¬да¬ви¬ти ще хоч сло¬во в ба¬ро¬на Буль¬дін¬га, але той за¬хли¬нав¬ся від мок¬ро¬го каш¬лю. В ньо¬го в гор¬лі щось буль¬ка¬ло. По всій ви¬до¬мо¬сті лі¬ку¬ван¬ня хо¬лод¬ни¬ми жа¬ба¬ми спри¬чи¬ни¬ло до всіх не¬га¬раз¬дів ще й су¬хо¬ти.
-С’est ar¬rete...(Так ви¬рі¬ше¬но...(фр.))Я...Я...-бель¬ко¬тів ба¬рон.
-Що, що ти!? Ка¬жи ко¬му, ко¬му від¬пи¬сав ти на¬ше май¬но!?-роз¬лю¬че¬но кри¬ча¬ла на ньо¬го кня¬ги¬ня. В ті хви¬ли¬на во¬на на¬га¬ду¬ва¬ла якусь фу¬рію з пох¬му¬рих пів¬ніч¬них ле¬генд, або шу¬лі¬ку над без¬за¬хис¬ним кур¬чат¬ком.
Ба¬рон не¬спо¬ді¬ва¬но при¬пи¬нив жах¬ли¬во каш¬ля¬ти, аго¬нія від¬сту¬пи¬ла і він ти¬хо про¬ка¬зав:
-Гра¬фи¬ні Ж....
Кня¬ги¬ня від¬пус¬ти¬ла з рук йо¬го со¬роч¬ку й зне¬си¬ле¬не ті¬ло ба¬ро¬на без¬віль¬но плюх¬ну¬лось на ліж¬ко. Во¬на пре¬зир¬ли¬во плю¬ну¬ла йо¬му пря¬мо в очі й про¬ши¬пі¬ла:
-Мер¬зо¬та... Тій змію¬кі...Слу¬хай сю¬ди лай¬но! Ти не мав пра¬во це ро¬би¬ти. В те¬бе є син і за¬кон¬на дру¬жи¬на і все май¬но, що за¬ли¬ши¬лось по тво¬їй со¬ба¬чій смер¬ті по¬вин¬но бу¬ти на¬шим! Яке ти мав пра¬во, а як же мій по¬саг, мої гро¬ші?! На що нам да¬лі жи¬ти?
-Твою ча¬ст¬ку дав¬но про¬тринь¬кав Юзік будь він не¬лад¬ний...-про¬хри¬пів ба¬рон.
Юзік тим ча¬сом скре¬го¬тів зу¬ба¬ми від лю¬ті й я все більш по¬бою¬вав¬ся, що він за¬раз ки¬не¬ть¬ся ду¬ши¬ти сво¬го віт¬чи¬ма. Кня¬ги¬ня тим ча¬сом не на жарт ро¬зі¬зли¬лась.
-Так ви¬хо¬дить ти лай¬но йдеш в мо¬ги¬лу, а нас за¬ли¬ша¬єш жеб¬ра¬ка¬ми? І це пі¬сля два¬дця¬ти ро¬ків тво¬їх зрад з тою смер¬дюч¬кою, які я з то¬бою про¬жи¬ла бу¬ду¬чи вір¬ною дру¬жи¬ною?! Ти встиг за¬по¬віс¬ти тій пад¬лю¬ці не¬до¬роб¬ле¬ній гра¬фи¬ні Ж. і на¬ші з Юзі¬ком гро¬ші? Але хто то¬бі бруд¬ній сви¬ні дав те пра¬во? Я ска¬за¬ла не бу¬де по твоє¬му! Ско¬ро ти здох¬неш і від те¬бе за¬ли¬шить¬ся ли¬ше смо¬рід, а про нас з Юзі¬ком ти по¬ду¬мав? Ти все за¬ли¬ша¬єш сво¬їй жа¬діб¬ній смер¬дю¬чій ко¬хан¬ці, яка сво¬їм ви¬гля¬дом ля¬кає со¬бак і ко¬ней, а ми за¬ли¬ши¬мось бід¬ні і не¬щас¬ні!
Ба¬рон Буль¬дінг щось хри¬пів і буль¬кав, але від¬по¬ві¬сти на ту лай¬ку в ньо¬го не бу¬ло сил. Кня¬ги¬ня не на жарт роз¬хо¬ди¬ла¬ся і по¬ча¬ла зно¬ву лю¬то йо¬го тря¬сти. Крім то¬го, ко¬ли во¬на за¬мо¬рю¬ва¬ла¬ся тря¬сти, то¬ді сла¬би¬ми жі¬но¬чи¬ми ру¬ка¬ми по¬чи¬на¬ла би¬ти чо¬ло¬ві¬ка й шкря¬ба¬ти йо¬го по об¬лич¬чю і в про¬сто¬рі  кім¬на¬ти звуч¬но ляс¬ка¬ли її уда¬ри від яких здри¬га¬ли¬ся во¬гни¬ки сві¬чок в кан¬де¬ляб¬рах. Зда¬ва¬ло¬ся, що во¬на ско¬ро ви¬тря¬се з не¬міч¬но¬го ті¬ла ду¬шу ба¬ро¬на.
-Слу¬хай сю¬ди опу¬да¬ло!-кри¬ча¬ла во¬на.-Я не¬на¬че про все пе¬ред¬чу¬ва¬ла і пе¬ред¬ба¬чу¬ва¬ла, що якесь по¬діб¬не лай¬но тра¬пить¬ся і то¬му за¬зда¬ле¬гідь при¬го¬ту¬ва¬ла ось це! –во¬на ви¬тяг¬ну¬ла ар¬куш па¬пе¬ру з вен¬зе¬ля¬ми.-Оце твій за¬по¬віт і ти за¬раз йо¬го під¬пи¬шеш! Там все май¬но роз¬по¬ді¬ле¬не по Бо¬жо¬му, як на¬ле¬жить, тоб¬то тво¬їй дру¬жи¬ні й ді¬тям, ме¬ні й Юзі¬ку,  а не якійсь збо¬че¬ній по¬твор¬ній ка¬лі¬ці, в якої й без тво¬їх гро¬шей зо¬ло¬та та ма¬єт¬ків, як в ко¬ро¬ля Фран¬ції і яка та¬ка жа¬діб¬на, що на¬віть ку¬ха¬ра і по¬ко¬ї¬вок не най¬має, а все те ро¬бить в неї п’яний гор¬ба¬тий ко¬нюх! До ре¬чі ка¬жуть, що той гор¬баль по но¬чам за¬мі¬няє їй і чо¬ло¬ві¬ка. Ха! Та по¬тво¬ра має ус¬піх не тіль¬ки в та¬ких са¬мих по¬твор! Хо¬ча про що я ка¬жу, адже ти з тою Ж. іде¬аль¬на па¬ра, але ото жаль тіль¬ки, що ве¬сіл¬ля не від¬бу¬де¬ть¬ся, бо ти ду¬рень зди¬ха¬єш. Хо¬ча ма¬буть та¬ки бу¬де, тіль¬ки ти бу¬деш смер¬ді¬ти в гро¬бу, а во¬на по¬ряд бу¬де стоя¬ти те¬бе у ве¬сіль¬ній сук¬ні бі¬ля гро¬ба!
Ба¬рон жа¬ліс¬ли¬во стог¬нав й на¬туж¬но ма¬хав го¬ло¬вою на¬пра¬во й на¬лі¬во, даю¬чи зро¬зу¬мі¬ти, які тер¬пить до¬дат¬ко¬ві му¬ки ви¬слу¬хо¬вую¬чи кня¬ги¬ни¬ні на¬сміш¬ки. Роз¬лю¬че¬на бла¬го¬вір¬на жін¬ка-кня¬ги¬ня тим ча¬сом зно¬ву шпур¬ну¬ла ті¬ло ба¬ро¬на на пос¬тіль і схо¬пив¬ши обо¬ма ру¬ка¬ми йо¬го не¬міч¬ну скрю¬че¬ну ру¬ку, вста¬ви¬ла в тремт¬ли¬ві не¬слух¬ня¬ні паль¬ці по¬ми¬раю¬чо¬го пе¬ро і при¬дер¬жую¬чи йо¬го сво¬ї¬ми паль¬ця¬ми під¬ста¬ви¬ла скла¬де¬ний нею за¬по¬віт під роз¬пис ба¬ро¬на.
-Під¬пи¬суй не¬гай¬но!-во¬ла¬ла во¬на, а ба¬рон Буль¬дінг від¬мов¬ляю¬чись щось му¬кав і за¬пе¬ре¬чли¬во ма¬хав го¬ло¬вою. Він сми¬кав сво¬єю ру¬кою на¬ма¬гаю¬чи по¬збу¬тись пе¬ра, але це ли¬ше до¬да¬ва¬ло зло¬сті йо¬го бла¬го¬вір¬ній дру¬жи¬ні.
–Ах ти мер¬зо¬та та¬ка! Під¬пи¬суй не¬гай¬но, а то гір¬ше бу¬де!-кри¬ча¬ла на ньо¬го во¬на й пре¬зир¬ли¬во плю¬ва¬ла йо¬му в об¬лич¬чя. Її лють не ма¬ла меж, але ба¬рон з ос¬тан¬ніх сил упи¬рав¬ся. То¬ді во¬на схо¬пи¬ла зі сто¬ли¬ка кан¬де¬лябр з трьо¬ма свіч¬ка¬ми й ого¬лив¬ши ос¬лаб¬ле¬ну чо¬ло¬ві¬чу ру¬ку від ніч¬ної ру¬баш¬ки, по¬ча¬ла при¬пі¬ка¬ти во¬гни¬ком свіч¬ки йо¬го шкі¬ру. За¬пах¬ло шма¬ле¬ним м’ясом і не¬щас¬ний ба¬рон за¬му¬кав го¬лос¬ні¬ше й жа¬ліс¬ли¬ві¬ше. Те¬пер зву¬ки, які ви¬хо¬ди¬ли від ньо¬го на¬га¬ду¬ва¬ли сто¬ни, кот¬рі бла¬га¬ють про по¬ми¬лу¬ван¬ня, але ра¬зом з тим, він про¬дов¬жу¬вав опи¬ра¬тись і від¬мов¬лявсь під¬пи¬су¬ва¬ти за¬го¬тов¬ле¬ний за¬по¬віт.
-Non, non… Ні ні¬ко¬ли...-хри¬пів він між стог¬нан¬ням, а хо¬лод¬но¬кров¬на й без¬жа¬ліс¬на кня¬ги¬ня про¬дов¬жу¬ва¬ла свої тор¬ту¬ри над ним.
В цей час, весь в на¬пру¬зі, спо¬гля¬даю¬чи сі¬мей¬ні ка¬ту¬ван¬ня, я зов¬сім за¬був про мо¬го то¬ва¬ри¬ша Юзі¬ка, який не міг зми¬ри¬тись з та¬кою впер¬ті¬стю сво¬го те¬пер вже не бать¬ка, а віт¬чи¬ма й з ши¬пін¬ням «За¬раз під¬пи¬ше пад¬ло!» швид¬ко про¬чи¬нив две¬рі й вір¬вавсь в кім¬на¬ту де ро¬зі¬гру¬ва¬ла¬ся та¬ка тра¬гіч¬на дра¬ма. Ба¬рон Буль¬дінг не¬зви¬чай¬но жва¬во від¬реа¬гу¬вав на не¬спо¬ді¬ва¬ну поя¬ву сво¬го ще не¬дав¬но рід¬но¬го син¬ка. Ме¬ні зда¬ло¬ся, що йо¬го очі ви¬лі¬зуть від стра¬ху з ор¬біт і він вже не зва¬жаю¬чи на біль в об¬го¬рі¬лій ру¬ці, щось не¬роз¬бір¬ли¬во, але зля¬ка¬но за¬стог¬нав. Вид¬но й справ¬ді Юзік так на¬со¬лив в бать¬ків¬ських сті¬нах, що на вми¬раю¬чо¬го це над¬зви¬чай¬но жах¬ли¬во по¬дія¬ло.
Кня¬ги¬ня не зди¬ву¬ва¬лась поя¬ві си¬на і на¬віть не при¬пи¬няю¬чи свої ка¬тів¬ські впра¬ви спо¬кій¬нео про¬мо¬ви¬ла че¬рез пле¬че:
-Син¬ку, як до¬б¬ре, що ти тут. Твій жор¬сто¬кий бать¬ко від¬мов¬ля¬є¬ть¬ся під¬пи¬су¬ва¬ти за¬по¬віт на спа¬док для нас і то¬му да¬вай ми йо¬му за¬раз тро¬хи до¬по¬мо¬же¬мо зро¬би¬ти та¬ку не¬ве¬лич¬ку дріб¬нич¬ку...
Юзік з пал¬ким ви¬гу¬ком:
-Я все чув ма¬мо!,- під¬ле¬тів до ба¬ро¬на й схо¬пив¬ши не¬щас¬но¬го за ву¬ха при¬під¬няв то¬го го¬ло¬ву.-Під¬пи¬суй не¬гай¬но, або я за¬раз то¬бі ву¬ха ві¬дір¬ву!-при¬гро¬зив він йо¬му і тут я по¬ба¬чив справж¬ні¬сінь¬ке чу¬до. Ба¬ро¬на не¬на¬че під¬мі¬ни¬ли і він зда¬ва¬ло¬ся мит¬тє¬во ви¬ду¬жав. Мерт¬вен¬на блід¬ність об¬лич¬чя змі¬ни¬ла¬ся ро¬же¬вим здо¬ро¬вим ру¬мян¬цем, а без¬віль¬ність ті¬ла ба¬дьо¬рі¬стю. Та¬ка пе¬ре¬мі¬на не на жарт на¬ля¬ка¬ла ек¬зе¬ку¬то¬рів і во¬ни ма¬ши¬наль¬но від роз¬губ¬лен¬ня по¬ли¬ши¬ли свої ка¬тів¬ські впра¬ви. Кня¬ги¬ня зди¬во¬ва¬но від¬ве¬ла кан¬де¬лябр від ру¬ки, а Юзік по¬віль¬но роз¬жав паль¬ці і від¬пус¬тив йо¬го ву¬ха. Але, як вия¬ви¬ло¬ся по¬тім, та¬ка пе¬ре¬мі¬на бу¬ла оман¬ли¬вою. Ті¬ло ба¬ро¬на пе¬ред кін¬цем про¬сто зі¬бра¬ло в аго¬нії ос¬тан¬ні си¬ли.
-Qui, Qui...(Так, так...(фр.))До¬б¬ре...-хри¬п¬ло й впев¬не¬но ска¬зав він.-Я під¬пи¬шу ваш па¬пір, але знай¬те! Я вас про¬кли¬наю і ко¬ли вмру не дам вам спо¬кій¬но жи¬ти в цьо¬му зам¬ку ні хви¬ли¬ни! Я бу¬ду яв¬ля¬тись вам з цар¬ст¬ва ті¬ней і от¬рую¬ва¬ти ва¬ше жит¬тя кож¬ної мит¬ті по¬ки не за¬бе¬ру вас за со¬бою в мо¬ги¬лу!-па¬те¬тич¬но про¬мо¬вив він на¬при¬кін¬ці з не¬при¬хо¬ва¬ним на¬мі¬ром як¬най¬мас¬штаб¬ні¬ше вра¬зи¬ти слу¬ха¬чів і для цьо¬го він на¬віть роз¬смі¬яв¬ся го¬ме¬рич¬ним смі¬хом, та¬ким, що в ме¬не по спи¬ні про¬біг¬ли му¬раш¬ки:-Ха-ха-ха! Ско¬ро зу¬ст¬рі¬не¬мось в пек¬лі! Охо-хо!
-C’est bien...(До¬б¬ре...(фр.))Ну до¬б¬ре, до¬б¬ре, до¬сить вже пус¬тих ба¬ла¬чок з ка¬зоч¬ка¬ми, на¬ба¬ла¬кав¬ся... Да¬вай під¬пи¬суй і зди¬хай ско¬рі¬ше ma bonne amie (лю¬бий дру¬же(фр.)).-роз¬дра¬то¬ва¬но про¬бур¬мо¬ті¬ла кня¬ги¬ня, кот¬ра ціл¬ком і швид¬ко вже оп¬ра¬ви¬лась від пер¬віс¬но¬го шо¬ку чу¬дес¬но¬го ви¬ду¬жан¬ня і все крас¬но¬мов¬ст¬во чо¬ло¬ві¬ка її зов¬сім не вра¬жа¬ло.
Ба¬рон не очі¬кую¬чи та¬кої мля¬вої ре¬ак¬ції на свій пе¬ред¬смерт¬ний спіч. Зда¬ва¬ло¬ся він на¬віть тро¬хи роз¬гу¬бив¬ся, але на мить я по¬ба¬чив, що в йо¬го го¬ло¬ві май¬ну¬ла якась не¬спо¬ді¬ва¬на дум¬ка. Він по¬віль¬но взяв за¬по¬віт, роз¬вер¬нув йо¬го до світ¬ла свіч¬ки і під¬ніс до очей. По¬тім ба¬рон взяв в свою дру¬гу ру¬ку пе¬ро і за¬стиг з ним  на мить. За¬па¬ну¬ва¬ла гні¬тю¬ча ти¬ша.
Юзік і кня¬ги¬ня на¬пру¬же¬но слід¬ку¬ва¬ли за йо¬го ру¬кою з пе¬ром в очі¬ку¬ван¬ні та¬ко¬го ба¬жа¬но¬го під¬пи¬су, але рап¬том не¬спо¬ді¬ва¬но для всіх ба¬рон від¬ки¬нув йо¬го, й ви¬гук¬нув¬ши:
-Adieu, ma bonne! (Про¬ща¬вай, моя лю¬ба!(фр.))- ар¬куш з за¬по¬ві¬том блис¬ка¬вич¬но за¬пхнув со¬бі до ро¬та й по¬чав ду¬же швид¬ко йо¬го пе¬ре¬жо¬ву¬ва¬ти.
Ні¬хто не че¬кав на це і то¬му до¬ро¬го¬цін¬ний час, ко¬ли ще мож¬на бу¬ло щось вря¬ту¬ва¬ти, був втра¬че¬ний. Ко¬ли ро¬ди¬чі ки¬ну¬лись до ста¬ро¬го Буль¬дін¬га, він вже пос¬піш¬но ков¬тав за¬по¬віт, але вид¬но не до¬сить гар¬но про¬жо¬ва¬ний, то¬му що він ним по¬перх¬нув¬ся, па¬пір за¬стряг ве¬ли¬чез¬ним клуб¬ком в гор¬лі і ба¬рон по¬чав за¬ди¬хаю¬чись хри¬пі¬ти. Кня¬ги¬ня й Юзікн що¬си¬ли ама¬га¬лись від¬кри¬ти йо¬му ро¬та, щоб ви¬тяг¬ти за¬по¬віт і спа¬сти для під¬пи¬су ще ар¬куш за мож¬ли¬вою не¬до¬жо¬ва¬ні¬стю, але впер¬тий ба¬рон во¬лів за кра¬ще по¬мер¬ти від за¬ду¬хи, чим пі¬ти на пос¬туп¬ку сво¬їм му¬чи¬те¬лям. По¬ча¬ла¬ся аго¬нія і ста¬рий ба¬рон Буль¬дінг за мить до кін¬ця, щось гріз¬но про¬му¬ги¬кав за¬гроз¬ли¬во пос¬ва¬рив¬ши ку¬ла¬ком сво¬їм до¬маш¬нім і по¬тім без¬ди¬хан¬но впав на пос¬тіль. Кня¬ги¬ня роз¬пач¬ли¬во плю¬ну¬ла в ку¬ток і ска¬за¬ла Юзі¬ку.
-Йди за свя¬ще¬ни¬ком, ба¬чиш цей ло¬пух здох.
Вдяч¬ний син і со¬бі сплю¬нув з до¬са¬ди в бік ще мить на¬зад жи¬во¬го ті¬ла ба¬ро¬на й по¬п¬лен¬тавсь до две¬рей в мою сто¬ро¬ну де я си¬дів і все під¬гля¬дав. Ко¬ли він ви¬хо¬див, я кра¬єм ока при¬мі¬тив, як про¬май¬ну¬ла чи¬ясь тінь по¬під сті¬на¬ми, але в тьмя¬но¬му ос¬віт¬лен¬ні док¬лад¬но ні¬чо¬го не роз¬гле¬дів і ви¬рі¬шив, що то ме¬ні зда¬ло¬ся. Як вия¬ви¬ло¬ся зго¬дом, я по¬ми¬ляв¬ся, але про все те по¬тім.
Ось так па¬но¬ве по¬мер ба¬рон Буль¬дінг. Він во¬лів ліп¬ше вда¬ви¬тись не¬під¬пи¬са¬ним за¬по¬ві¬том, чим пі¬ти на пос¬туп¬ки дру¬жи¬ні з си¬ном, втім, як вия¬ви¬ло¬ся не¬рід¬ним. Сам то¬го не ба¬жаю¬чи па¬но¬ве я став свід¬ком од¬ні¬єї ін¬тим¬ної сі¬мей¬ної дра¬ми, але це тіль¬ки пре¬лю¬дія до мо¬єї роз¬по¬ві¬ді, бо по¬дії, що роз¬гор¬ну¬ли¬ся да¬лі в зам¬ку при мо¬їй уча¬сті бу¬ли не менш ди¬во¬виж¬ні.
 
Роз¬діл XIX
       Про при¬бут¬тя не¬про¬ха¬них гос¬тей, яке за¬кін¬чи¬лось чи¬ма¬лою ба¬та¬лі¬єю.

Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич за¬мовк і на мить за¬па¬ну¬ва¬ла ти¬ша. За¬ін¬три¬гу¬вав¬ши слу¬ха¬чів, він по¬блаж¬ли¬во че¬кав по¬даль¬ших за¬пи¬тань і во¬ни не за¬ба¬ри¬ли¬ся з’явитись.
-А що бу¬ло да¬лі?-за¬пи¬та¬ла пер¬шою па¬ні Оле¬на. На¬віть па¬ні Ге¬ле¬на, кот¬ра вже до¬сить за¬спо¬кої¬лась від то¬го ви¬пад¬ку в спаль¬ні, теж за¬пи¬та¬ла:
-Над¬зви¬чай¬но ці¬ка¬ва й пов¬чаль¬на іс¬то¬рія, але до чо¬го тут при¬ви¬ди про які ви ка¬за¬ли?
-Тер¬пін¬ня па¬ні, тер¬пін¬ня.-від¬по¬вів пол¬ков¬ник, -Адже я ще не за¬кін¬чив свою роз¬по¬відь. Ба¬ро¬на не¬вдов¬зі по¬хо¬ва¬ли в сі¬мей¬но¬му скле¬пі Буль¬дін¬гів і зроб¬ле¬но це бу¬ло в ве¬ли¬кій та¬єм¬ни¬ці для всіх ро¬ди¬чів для то¬го, щоб гра¬фи¬ня Ж. яко¬мо¬га піз¬ні¬ше про те до¬ві¬да¬ла¬ся. Я жив в зам¬ку й ба¬чив, як на¬пру¬же¬но че¬ка¬ла кня¬ги¬ня з си¬ном поя¬ву гра¬фи¬ні, кот¬ра ма¬ла пре¬тен¬ду¬ва¬ти на май¬но ста¬ро¬го Буль¬дін¬га, але че¬ка¬ли во¬ни  да¬ле¬ко не склав¬ши в без¬ді¬яль¬но¬сті ру¬ки.
-Тре¬ба знай¬ти й зі¬бра¬ти на всяк ви¬па¬док  всі кош¬тов¬но¬сті, зо¬ло¬то й сріб¬ло, які є в зам¬ку й все це до¬б¬ре за¬хо¬ва¬ти, щоб ви¬пад¬ко¬во не діс¬та¬ли¬ся тій кар¬ли¬ці.-ска¬за¬ла кня¬ги¬ня Юзі¬куі во¬ни по¬ча¬ли га¬ряч¬ко¬во ниш¬по¬ри¬ти скрізь по кім¬на¬там і скла¬да¬ти цін¬ні ре¬чі в скри¬ні, які я на¬віть до¬по¬ма¬гав Юзі¬кув¬но¬чі за¬ко¬пу¬ва¬ти в сад¬ку, але на ди¬во справж¬ніх  кош¬тов¬но¬стей бу¬ло над¬зви¬чай¬но ма¬ло, во¬ни не¬на¬че по¬зни¬ка¬ли.
-Див¬но...Десь по¬ді¬ла¬ся скринь¬ка з фа¬міль¬ни¬ми кош¬тов¬но¬стя¬ми Буль¬дін¬гів. Там бу¬ло ба¬га¬то ви¬ро¬бів з до¬ро¬го¬цін¬них ка¬ме¬нів: різ¬ні об¬руч¬ки, каб¬луч¬ки, ко¬льє, під¬віс¬ки, се¬реж¬ки, брас¬ле¬ти, за¬пон¬ки, брош¬ки... Я так мрія¬ла мо¬ло¬дою не¬віс¬кою все те но¬си¬ти й час¬тень¬ко при¬мі¬ря¬ла по¬тай пе¬ред дзер¬ка¬лом, адже той жад¬ню¬га Карл за¬бо¬ро¬нив ме¬ні їх одя¬га¬ти ко¬ли я од¬но¬го ра¬зу в мо¬ло¬до¬сті по¬да¬ру¬ва¬ла діа¬ман¬то¬ву каб¬луч¬ку з тої скринь¬ки од¬но¬му  ар¬ти¬сту цир¬ку з яким я по¬то¬ва¬ри¬шу¬ва¬ла... Прав¬да не до¬по¬мог¬ло на¬віть те, що я ска¬за¬ла чо¬ло¬ві¬ко¬ві, що ту каб¬луч¬ку за¬гу¬би¬ла. А в од¬не ко¬льє й се¬реж¬ки, я на¬віть за¬ко¬ха¬ла¬ся... І все ж ку¬ди мог¬ла по¬ді¬тись та скринь¬ка? –бід¬ка¬ла¬ся кня¬ги¬ня.-Тре¬ба нам Юзік¬да¬ти зав¬дан¬ня тес¬лям ви¬ла¬ма¬ти під¬ло¬гу в спаль¬ні, рап¬том там во¬на й за¬хо¬ва¬на?-
І в зам¬ку не¬за¬ба¬ром чув¬ся скре¬гіт і тріск тов¬стих ду¬бо¬вих до¬щок пос¬те¬ле¬них на під¬ло¬гу зі спаль¬ні. Про¬те ті по¬шу¬ки вия¬ви¬ли¬ся мар¬ни¬ми, але кня¬ги¬ня не втра¬ча¬ла оп¬ти¬міз¬му й ви¬рі¬ши¬ла то¬ді про¬дов¬жи¬ти по¬шу¬ки в тов¬стих сті¬нах і ско¬ро по¬чу¬ло¬ся гу¬пан¬ня ка¬ме¬ня¬рів, кот¬рі дро¬би¬ли міц¬ну клад¬ку стін в пі¬доз¬рі¬лих на її дум¬ку міс¬цях.
Та¬ким чи¬ном за¬мок в жа¬лоб¬ні дні пе¬ре¬тво¬рив¬ся на якесь бу¬дів¬ництво, а точ¬ні¬ше на¬впа¬ки на йо¬го роз¬ва¬лен¬ня, бо май¬ст¬ри в пос¬пі¬хо¬ві не втру¬ж¬да¬ли се¬бе все те від¬нов¬лю¬ва¬ти. В об¬дер¬тих кім¬на¬тах стоя¬ла стов¬бом пи¬лю¬ка і в день і в но¬чі чу¬ло¬ся гу¬пан¬ня й тріск. Кня¬ги¬ня, я й Юзік пе¬ре¬се¬ли¬ли¬ся в ниж¬ні кім¬на¬ти, бо на верх¬ніх по¬вер¬хах йшло¬ся без¬плід¬не роз¬ва¬лен¬ня зам¬ку. Са¬ме в роз¬пал тих ро¬біт не¬спо¬ді¬ва¬но з’явилася не¬на¬вис¬на спад¬коє¬ми¬ця всьо¬го до¬б¬ра-гра¬фи¬ня Ж. Цю зві¬ску про поя¬ву її ка¬ре¬ти нам по¬ві¬до¬мив один се¬ля¬нин, кот¬рий за мі¬зер¬ну пла¬ту ча¬ту¬вав на до¬ро¬зі бі¬ля під’їзду до зам¬ку. Кня¬ги¬ня шви¬день¬ко на¬ки¬ну¬ла на се¬бе чор¬не вбран¬ня й на¬тер¬ла очі ци¬бу¬лею, щоб во¬ни по¬чер¬во¬ні¬ли й за¬сльо¬зи¬ли¬ся, як те й на¬ле¬жить без¬утіш¬ній бла¬го¬чес¬ти¬вій вдо¬ви¬ці.
Гра¬фи¬ня при¬їха¬ла з мі¬ні¬маль¬ною кіль¬кі¬стю при¬слу¬ги, точ¬ні¬ше з са¬мою мі¬ні¬маль¬ною, бо крім неї при¬був ли¬ше гор¬ба¬тий ні¬мий ку¬чер, кот¬рий був за всіг слуг. Він до¬сить швид¬ко, як для сво¬го ві¬ку сплиг¬нув з ко¬зел й про¬чи¬нив двер¬ця¬та ка¬ре¬ти. З тих двер¬цят ви¬ско¬чи¬ло щось ма¬ле й чу¬дер¬на¬цьке три¬маю¬чи в ру¬ках ми¬ли¬цю. Во¬но бу¬ло не¬пев¬ної ста¬ті і ли¬ше якась над¬зви¬чай¬но роз¬бе¬ще¬на й хво¬роб¬ли¬ва уя¬ва мог¬ла вба¬ча¬ти в ньо¬му жін¬ку, втім, як і чо¬ло¬ві¬ка. Вслід за ним з две¬рей ка¬ре¬ти по¬ви¬ска¬ку¬ва¬ло пів¬де¬сят¬ка різ¬но¬ко¬льо¬ро¬вих пу¬де¬лів, кот¬рі круж¬ля¬ли й під¬стри¬бу¬ва¬ли на¬в¬ко¬ло то¬го ство¬рін¬ня. Те див¬не ство¬рі¬ня, кот¬рим бу¬ла гра¬фи¬ня Ж. на¬пра¬ви¬ло¬ся до вхо¬ду в за¬мок. Пу¬де¬лі дзяв¬каю¬чи на по¬від¬цях за¬тис¬ну¬тих в її скрю¬че¬ній ру¬ці біг¬ли за нею, то ви¬пе¬ре¬джаю¬чи, то від¬стаю¬чи. Во¬на своє¬рід¬но куль¬га¬ла, бо з кож¬ним кро¬ком під¬стри¬бу¬ва¬ла ма¬ло не на пів ар¬ши¬на. Іно¬ді во¬на при¬зем¬ля¬лась на¬сту¬паю¬чи но¬гою на яко¬гось улюб¬лен¬ця і то¬ді та со¬бач¬ка не¬са¬мо¬ви¬то ска¬ву¬лі¬ла. З без¬лад¬но на¬дяг¬ну¬то¬го й пе¬ре¬ко¬ше¬но¬го па¬ри¬ка ви¬гля¬да¬ли пас¬ма ру¬до¬го бруд¬но¬го во¬ло¬ся з од¬ним хи¬жим оком і ду¬же ве¬ли¬кий й кри¬вий ніс з яко¬го пос¬тій¬но ви¬ко¬чу¬ва¬ли¬ся мок¬рі буль¬баш¬ки. Во¬ни аку¬рат¬но й ряс¬но зби¬ра¬ли¬ся на не пер¬шої сві¬жо¬сті ко¬мі¬рі.
 Гра¬фи¬ня над¬то швид¬ким під¬ско¬ком пос¬пі¬ши¬ла до во¬ріт, але ма¬буть пе¬ре¬оці¬ни¬ла свої си¬ли, бо на схо¬дах впа¬ла при¬да¬вив¬ши па¬ру сво¬їх улюб¬лен¬ців і то¬му не¬са¬мо¬ви¬то за¬ве¬ре¬ща¬ла якісь про¬клят¬тя. Весь про¬стір на¬в¬ко¬ло спов¬нив¬ся ска¬ву¬лін¬ням при¬дав¬ле¬них пу¬дель¬ків і її влас¬ни¬ми роз¬пач¬ли¬ви¬ми ви¬гу¬ка¬ми з цьо¬го ж та¬ки при¬во¬ду, кот¬рі на¬га¬ду¬ва¬ли кар¬кан¬ня роз¬дра¬то¬ва¬ної во¬ро¬ни. До неї шви¬день¬ко під¬біг її вір¬ний гор¬бань й по¬чав до¬по¬ма¬га¬ти вста¬ва¬ти. Гра¬фи¬ня, ма¬буть за¬мість по¬дя¬ки вче¬пи¬ла¬ся сво¬ї¬ми скрю¬че¬ни¬ми паль¬ця¬ми пов¬них каб¬лу¬чок йо¬му в ли¬су го¬ло¬ву й по¬ча¬ла не¬са¬мо¬ви¬то її шкря¬ба¬ти ніг¬тя¬ми. Гор¬бань стій¬ко не по¬да¬вав нія¬ко¬го ви¬ду, а ли¬ше, як і на¬ле¬жить ні¬мо¬му, мовч¬ки пос¬та¬вив її на но¬ги й не¬зва¬жаю¬чи на про¬дов¬жен¬ня біс¬ну¬ван¬ня гос¬по¬ди¬ні по¬чав дбай¬ли¬во оп¬рав¬ля¬ти ті клап¬ті, кот¬рі слу¬гу¬ва¬ли їй ма¬буть за сук¬ню. По¬тім він по¬дав ми¬ли¬цю і кар¬ли¬ця вид¬но за¬мо¬рив¬шись ви¬мі¬щу¬ва¬ти своє роз¬дра¬ту¬ван¬ня на ньо¬му за¬мовк¬ла й зно¬ву за¬куль¬га¬ла з під¬ско¬ком в ото¬чен¬ні пу¬дель¬ків до зам¬ку.
Кня¬ги¬ня за¬вбач¬ли¬во роз¬по¬ря¬ди¬ла¬ся за¬чи¬ни¬ти две¬рі в во¬ро¬тях на за¬мок, але на¬по¬лег¬ли¬ву ко¬хан¬ку ста¬ро¬го ба¬ро¬на це не зу¬пи¬ни¬ло. Во¬на спо¬чат¬ку по ним дов¬го грю¬ка¬ла ми¬ли¬цею, а по¬тім щось карк¬ну¬ла гор¬ба¬ню й той по¬біг до ка¬ре¬ти й ви¬тяг¬нув якийсь мі¬ше¬чок, як вия¬ви¬ло¬ся з до¬б¬рим су¬хим по¬ро¬хом. З ньо¬го стир¬чав гніт. По¬тім під¬клав¬ши той мі¬ше¬чок бі¬ля во¬ріт під две¬рі, він ру¬хом до¬свід¬че¬но¬го бом¬бар¬ди¬ра під¬па¬лив гніт й схо¬пив¬ши кар¬ли¬цю на пле¬чі від¬біг з нею на без¬печ¬ну від¬стань. Со¬бач¬ки под¬рі¬бо¬ті¬ли за ни¬ми.
Грим¬нув ви¬бух і две¬рі в во¬ро¬тях пе¬ре¬тво¬ри¬ли¬ся на дріб¬ні щіп¬ки. Те¬пер но¬ва гос¬по¬ди¬ня ма¬ла мож¬ли¬вість про¬бра¬тись на те¬ри¬то¬рію зам¬ку. За всім цим дій¬ст¬вом ми спос¬те¬рі¬га¬ли че¬рез ажур¬ні гра¬ти не¬ве¬ли¬ко¬го ву¬зько¬го  ві¬кон¬ця.
-Су¬дя¬чи по всьо¬му, гра¬фи¬ня до¬сить сер¬йоз¬на й на¬по¬лег¬ли¬ва су¬про¬тив¬ни¬ця.-ска¬зав я, аж рап¬том кня¬ги¬ня ви¬гук¬ну¬ла:
-О Бо¬же, та змія на¬дяг¬ла моє ко¬льє й се¬реж¬ки, про які я так мрія¬ла!
І дійс¬но, те¬пер мож¬на бу¬ло роз¬гле¬ді¬ти, що ті до¬ро¬го¬цін¬но¬сті рит¬міч¬но під¬стри¬бу¬ва¬ли в кар¬ли¬ці на ву¬хах і гру¬дях в мі¬ру її під¬ско¬ків при хо¬ді. Зза¬ду неї шку¬тиль¬гав на під¬хва¬ті вір¬ний слу¬га гор¬бань і ця па¬ра пред¬став¬ля¬ла со¬бою са¬ме чу¬дер¬на¬цьке ви¬до¬ви¬ще, яке я спос¬те¬рі¬гав в своє¬му жит¬ті.
-Те¬пер зро¬зу¬мі¬ло де по¬ді¬ла¬ся скринь¬ка з фа¬міль¬ни¬ми кош¬тов¬но¬стя¬ми...-про¬ши¬пі¬ла не¬на¬вис¬но кня¬ги¬ня.-Той бла¬зень та¬єм¬но по¬да¬ру¬вав її цій по¬тво¬рі...
Я ба¬чив в її очах зліс¬ні во¬гни¬ки й ще біль¬ше жа¬ру під¬да¬вав Юзік:
-Ні, біль¬шо¬го дур¬ня чим бать¬ко знай¬ти важ¬ко.Чим во¬на йо¬го при¬во¬ро¬жи¬ла? –на¬сміш¬ку¬ва¬то ска¬зав він.
-Ма¬буть сво¬єю кра¬сою.-по¬жар¬ту¬вав я, а кня¬ги¬ня з не¬на¬вис¬тю до¬ба¬ви¬ла.
-Кра¬сою тих різ¬но¬ко¬льо¬ро¬вих здо¬ро¬вих бли¬ску¬чих гній¬них мух, які круж¬ля¬ють на¬в¬ко¬ло неї і си¬дять на її мор¬ді й пе¬ру¬ці.
Во¬на дійс¬но ма¬ла ра¬цію, на¬в¬ко¬ло гра¬фи¬ні Ж. дзиз¬ча¬ло ба¬га¬то цих ко¬мах, кот¬рі бу¬ли при¬ваб¬ле¬ні її пар¬фу¬ма¬ми. Кар¬ли¬ця хи¬жо бли¬ма¬ла ко¬сим оком по кут¬кам, а під її но¬сом бли¬ща¬ли шмарк¬лі на сон¬ці. Па¬но¬ве, по¬вір¬те ме¬ні, що бруд¬на мав¬па в дам¬сь¬ко¬му ка¬пе¬люш¬ку пред¬став¬ля¬ла більш зваб¬ли¬ве ви¬до¬ви¬ще ніж ця пре¬тен¬дент¬ка на но¬ву гос¬по¬ди¬ню зам¬ку. До¬ро¬го¬цін¬но¬сті па¬су¬ва¬ли їй, як сви¬ні сід¬ло. Сма¬ки ста¬ро¬го Буль¬дін¬га бу¬ли над¬зви¬чай¬но пі¬кант¬ни¬ми.
Кня¬ги¬ня тим ча¬сом ви¬рі¬ши¬ла йти в на¬ступ. Во¬на ви¬йш¬ла з кім¬на¬ти до внут¬ріш¬ньо¬го дво¬ру зам¬ку на¬зу¬ст¬річ хо¬ді не¬зва¬них гос¬тей й взяв¬ши ру¬ки в бо¬ки до¬сить не¬дба¬ло ска¬за¬ла:
-Які ша¬нов¬ні гос¬ті до нас! А в нас як¬раз са¬ме го¬ре, ба¬рон рап¬то¬во при¬зво¬лив по¬мер¬ти цар¬ст¬во йо¬му не¬бес¬не.
Кар¬ли¬ця зу¬пи¬ни¬лась, не¬на¬че пта¬ха скри¬ви¬ла го¬ло¬ву на¬бік і блим¬ну¬ла ко¬сим оком.
-Яка ве¬ли¬ка втра¬та! Ка¬жуть, що йо¬му бі¬до¬лаш¬но¬му тро¬хи до¬по¬мог¬ли нас всіх так пе¬ред¬час¬но й рап¬то¬во за¬ли¬ши¬ти...Ну не бу¬ду ка¬за¬ти, хто той доб¬ро¬дій¬ник, чи тоб пак точ¬ні¬ше доб¬ро¬дій¬ни¬ця йо¬му так от¬ру¬ї¬ли жит¬тя, що бід¬ний Кар¬лу¬ша так швид¬ко ду¬ба врі¬зав і са¬мих бли¬зьких на¬віть не по¬звав на те ді¬ло, а мо¬же й не да¬ли йо¬му не¬щас¬но¬му на¬ос¬та¬нок по¬про¬ща¬тись, всеж не на вій¬ну зі¬бравсь се¬ле¬зень мій .-бриз¬гаю¬чи сли¬ною в різ¬ні бо¬ки й ви¬пус¬каю¬чи з но¬са буль¬бу за буль¬бою, кот¬рі гуч¬но ло¬па¬лись й сті¬ка¬ли на ме¬ре¬жив¬ний ко¬мір про¬кар¬ка¬ла гра¬фи¬ня. Пу¬де¬лі по¬ча¬ли не¬са¬мо¬ви¬то дзяв¬ко¬ті¬ти на кня¬ги¬ню і ли¬ше їх при¬род¬ня дріб¬ність не до¬зво¬ля¬ла за¬глу¬ши¬ти го¬ло¬си двох су¬про¬тив¬ниць
Кня¬ги¬ня не по¬да¬ла ви¬ду на той за¬кид до неї й ви¬рі¬ши¬ла від¬ра¬зу все од¬ра¬зу зв’ясувати.
-А ви го¬лу¬бонь¬ка¬ка влас¬не яким віт¬ром до нас?
Гра¬фи¬ня гуч¬но ви¬ся¬ка¬ла¬ся в пиш¬ну ме¬ре¬жив¬ну ман¬же¬ту на ру¬ка¬ві і про¬ши¬пі¬ла:
-А я по зов¬сім ма¬ле¬сень¬ко¬му та¬ко¬му діль¬цю. Спра¬ва в тім, що цей за¬мок ра¬зом з усим май¬ном на¬ле¬жить ме¬ні, як єди¬ній спад¬ко¬єм¬ни¬ці не¬щас¬но¬го мо¬го ба¬рон¬чи¬ка Кар¬ли¬ка фон Буль¬дін¬га.-ска¬за¬ла во¬на діс¬тав¬ши з тої бруд¬ної ман¬же¬ти ар¬куш з вен¬зе¬ля¬ми, кот¬рий мель¬ком по¬ка¬за¬ла й зно¬ву ви¬ся¬кав¬шись схо¬ва¬ла.
-Але лю¬бонь¬ка, хто ви йо¬му бу¬де¬те, як¬що по¬кій¬ний мав та¬кі пі¬доз¬рі¬лі щед¬ро¬ти що¬до ва¬шої осо¬би?-єхид¬но за¬пи¬та¬ла к¬ня¬ги¬ня.
Кар¬ли¬ця зно¬ву ви¬тер¬ла ніс ман¬же¬том і з ви¬зив¬ним го¬ло¬сом про¬кар¬ка¬ла бли¬маю¬чи ко¬сим оком. Ме¬ні якось на¬віть зда¬ло¬ся то¬ді, що гра¬фи¬ня Ж. на¬ле¬жить не до люд¬ських іс¬тот. Бу¬ло в ній щось пта¬ши¬не, во¬на на¬га¬ду¬ва¬ла сво¬ї¬ми ру¬ха¬ми па¬пу¬гу.Те, що во¬на від¬по¬ві¬ла так вра¬зи¬ло кня¬ги¬ню, що во¬на на мить ос¬тов¬пі¬ла й від¬кри¬ла від зди¬ву¬ван¬ня ро¬та.
-Я йо¬му се¬лез¬ню лю¬бо¬му моє¬му дру¬жи¬ною бу¬ла, а ось хто ви та¬ка со¬неч¬ко, то це ще ви¬яс¬ни¬ти нам тре¬ба.
Гра¬фи¬ня спо¬чат¬ку не зна¬ла, що від¬по¬ві¬сти, бо не че¬ка¬ла та¬кої на¬хаб¬но¬сті, а по¬тім про¬бель¬ко¬ті¬ла:
-А я то¬ді по ва¬шо¬му тут хто?
Кар¬ли¬ця з ус¬міш¬кою в го¬ло¬сі від¬по¬ві¬ла.
-А ти без¬со¬ром¬на са¬мо¬зван¬ка, яка ще й має на¬хаб¬ність не пус¬ка¬ти справж¬ню гос¬по¬ди¬ню до її май¬на!-не¬спо¬ді¬ва¬но го¬лос¬но карк¬ну¬ла во¬на й ми¬ли¬цею в про¬стяг¬ну¬тій ру¬ці пос¬ту¬ка¬ла по бо¬ці кня¬ги¬ні, даю¬чи тій зро¬зу¬мі¬ти, щоб во¬на звіль¬ни¬ла про¬хід до по¬меш¬кань зам¬ку. Але та не зби¬ра¬ла¬ся зда¬ва¬тись і ви¬гук¬ну¬ла:
-Це не¬ві¬до¬мо хто ще са¬мо¬зван¬ка, нас з Кар¬лом він¬ча¬ли в церк¬ві, в нас є син і я тут про¬жи¬ла в цих сті¬нах два¬дцять ро¬ків, а ти не¬відь хто і но¬сиш до¬ро¬го¬цін¬но¬сті, кот¬рі по пра¬ву по¬вин¬ні бу¬ти мо¬ї¬ми!-ви¬гук¬ну¬ла кня¬ги¬ня і пу¬де¬лі ак¬ти¬ві¬зу¬ва¬ли своє дзяв¬ко¬тін¬ня.
Про¬те на кар¬ли¬цю ці сло¬ва не по¬дія¬ли.
-Я теж він¬ча¬ла¬ся з Кар¬лу¬шою в Віль¬но три¬дцять п’ять ро¬ків то¬му і про це є за¬кон¬ний за¬пис в па¬ра¬фі¬яль¬ній кни¬зі. На¬ші бать¬ки бу¬ли про¬ти на¬шо¬го ве¬сіл¬ля і то¬му ми жи¬ли та¬єм¬но. Про¬те бід¬ний мій Кар¬лик зав¬жди ка¬зав, що ко¬хає ли¬ше ме¬не і не¬за¬дов¬го пе¬ред сво¬єю смер¬тю від¬пи¬сав все май¬но тій з кот¬рою він був по справж¬ньо¬му щас¬ли¬вим, тоб¬то ме¬ні.-ска¬за¬ла во¬на і зно¬ву спро¬бу¬ва¬ла звіль¬ни¬ти со¬бі до¬ро¬гу ми¬ли¬цею. Кня¬ги¬ня брезг¬ли¬во від¬мах¬ну¬ла¬ся від кос¬ти¬ля кар¬ли¬ці й від¬по¬ві¬ла.
-Справж¬ня дру¬жи¬на ли¬ше та в кот¬рої є ді¬ти від чо¬ло¬ві¬ка. В ме¬не від не¬щас¬но¬го по¬кій¬но¬го Кар¬ла є син,-збре¬ха¬ла не морг¬нув¬ши во¬на,-Він є на¬ща¬док ро¬ду Буль¬дін¬гів і має пра¬во на спа¬док, а що ма¬єш ти крім без¬глуз¬до¬го па¬пе¬ру і тво¬єї брех¬ні?-пере¬йш¬ла на ти, не дов¬го це¬ре¬мо¬ня¬чись з гра¬фи¬нею, кня¬ги¬ня.
-І в ме¬не та¬кож є син від мо¬го Кар¬лу¬ші!-карк¬ну¬ла кар¬ли¬ця й ле¬д¬ве не впа¬ла від втра¬ти рів¬но¬ва¬ги , бо не пе¬ре¬ста¬ва¬ла не¬зграб¬но ти¬ця¬ти на ту ми¬ли¬цею.
Це вже бу¬ла дійс¬но ве¬ли¬ка не¬спо¬ді¬ван¬ка. Гра¬фи¬ня Ж. в си¬лу сво¬єї по¬твор¬но¬сті жи¬ла до¬сить від¬людь¬ку¬ва¬то, але ні¬хто не пі¬доз¬рю¬вав , що во¬на ма¬ла ді¬тей.
-Ха! Ти вже над¬то за¬бре¬ха¬ла¬ся!-на¬сміш¬ку¬ва¬то ви¬гук¬ну¬ла кня¬ги¬ня.-Ну й де він той твій син? Звід¬кіль йо¬му взя¬тись, хі¬ба що від бо¬ло¬тя¬но¬го дідь¬ка?
Кар¬ли¬ця сер¬ди¬то сплю¬ну¬ла спе¬ре¬сер¬дя й ви¬гук¬ну¬ла:
-Кар¬лу¬ша, си¬нок! Пі¬дій¬ди сю¬ди до сво¬єї ма¬тін¬ки!
На на¬ше ве¬ли¬ке зди¬ву¬ван¬ня ні¬мий гор¬бань щось за¬му¬ги¬кав і шку¬тиль¬гаю¬чи під¬біг до гра¬фи¬ні.
-Ось мій син!-уро¬чи¬сто про¬мо¬ви¬ла во¬на.-В честь бать¬ка, я йо¬го на¬зва¬ла теж Кар¬лом і про це теж є від¬по¬від¬ний за¬пис в па¬ра¬фі¬яль¬ній кни¬зі. На¬шо¬му си¬но¬ві со¬рок ро¬ків і ви не ди¬віть¬ся, що в ньо¬го горб і він на всіх ди¬вить¬ся лю¬то. На¬справ¬ді він слух¬ня¬ний і ла¬гід¬ний, прав¬да Кар¬лу¬ша?
Гор¬бань за¬до¬во¬ле¬но про¬му¬ги¬кав.
-Угу, угу...
Кня¬ги¬ня ма¬ло не впа¬ла від зди¬ву¬ван¬ня. Це був удар від яко¬го бу¬ло важ¬ко оп¬ра¬ви¬тись, тоб¬то справж¬ній но¬ка¬ут. Во¬на по¬хит¬ну¬лась і її гу¬би з трем¬тін¬ням про¬ше¬по¬ті¬ли:
-Юзік...Син¬ку...
Юзік, кот¬рий з ці¬ка¬ві¬стю спос¬те¬рі¬гав за тою сцен¬кою від¬чув, що кін¬чив¬ся час без¬ді¬яль¬но¬сті і са¬ме за¬раз тре¬ба прий¬ти на по¬міч до ма¬те¬рі за¬ра¬ди бо¬роть¬би за май¬но. Він ви¬йшов з сво¬го ук¬рит¬тя й пі¬ді¬йшов¬ши став по¬ряд неї. Я тим ча¬сом про¬дов¬жу¬ваю¬чи з ці¬ка¬ві¬стю все на¬блю¬да¬ти збо¬ку, по¬ба¬чив в ви¬ра¬зі їх¬ніх об¬лич, впер¬те про¬ти¬во¬сто¬ян¬ня двох гі¬лок на¬щад¬ків. Рап¬то¬во вия¬ви¬ло¬ся, що во¬ни на¬віть, хоч не крев¬ні, але ро¬ди¬чі, про¬те в очах кож¬но¬го бу¬ла лють і ба¬жан¬ня в будь що за¬да¬ви¬ти су¬про¬тив¬ни¬ка. В по¬віт¬рі за¬пах¬ло гро¬зою, точ¬ні¬ше вій¬ною, зда¬ва¬ло¬ся що ось, ось, за¬раз ви¬бух¬не сер¬йоз¬на бій¬ка і в очі¬ку¬ван¬ні за¬хо¬п¬люю¬чо¬го ви¬до¬ви¬ща вмо¬стив¬ся зруч¬ні¬ше бі¬ля ві¬кон¬ця, бо дав¬но при¬йняв муд¬ре рі¬шен¬ня не втру¬ча¬тись в будь які чу¬жі сі¬мей¬ні чва¬ри.
Юзі¬ка па¬рик збивсь на бік і бу¬ло вид¬но від¬сут¬ність в ньо¬го ву¬ха. Кня¬ги¬ня зліс¬но сти¬ска¬ла ку¬ла¬ки. На тій сто¬ро¬ні но¬во¬спе¬че¬ний син кар¬ли¬ці став над¬зви¬чай¬но пох¬му¬рий. Йо¬го горб не¬на¬че ви¬ріс, а очі по¬ча¬ли¬ся на¬ли¬ва¬ти¬ся кров’ю, як в бу¬гая. Це бу¬ло страш¬не ви¬до¬ви¬ще, він на¬га¬ду¬вав жах¬ли¬во¬го гоб¬лі¬на з ка¬зок. Не менш вра¬жаю¬че ви¬до¬ви¬ще пред¬став¬ля¬ла й йо¬го ма¬тін¬ка, кот¬ра зліс¬но ви¬гук¬ну¬ла за¬вба¬чив¬ши поя¬ву під¬крі¬п¬лен¬ня в ста¬ні су¬пер¬ни¬ці  і са¬мий її го¬лос міг на¬жа¬ха¬ти будь ко¬го, скіль¬ки бу¬ло в нім лю¬ті. По всій ви¬ди¬мо¬сті се¬ред при¬слу¬ги кня¬ги¬ні бу¬ли зрад¬ни¬ки й під¬слу¬хо¬ву¬ва¬чі, бо кар¬ли¬ця ска¬за¬ла:
-Он і бай¬ст¬рю¬ча при¬біг¬ло! Чо¬го пос¬та¬ва¬ли за¬го¬ро¬див¬ши ме¬ні до¬ро¬гу? Все тут моє! До¬сить на¬ха¬зяй¬ну¬ва¬ли¬ся вже, що мо¬го рід¬нень¬ко¬го Кар¬лу¬шу до мо¬ги¬ли від¬про¬ва¬ди¬ли, а тер¬пер геть звід¬си!
Та¬ко¬го на¬хаб¬ст¬ва кня¬ги¬ня не че¬ка¬ла і то¬му й са¬ма по¬ча¬ла рі¬шу¬че дош¬ку¬ля¬ти сло¬ва¬ми в від¬по¬відь:
-Хі¬ба та¬ка мав¬па, як ти мог¬ла ко¬ха¬ти мо¬го Кар¬ла? Це ти йо¬го в мо¬ги¬лу за¬гна¬ла, щоб от¬ри¬ма¬ти спа¬док! Ні¬чо¬го тво¬го тут не¬має і це ти йди геть звід¬си, бо за¬раз слуг по¬кли¬чу і во¬ни те¬бе на¬силь¬но про¬го¬нять!-ви¬гук¬ну¬ла во¬на, але гра¬фи¬ня в бор¬гу не за¬ли¬ши¬ла¬ся:
-Кар¬лик був ли¬ше мій! А мав¬па це ти, бо ме¬не чо¬ло¬ві¬ки ко¬ха¬ють, а те¬бе ні! Те¬бе він не ко¬хав, то¬му й все ме¬ні за¬ли¬шив, а слу¬га¬ми не ля¬кай, бо во¬ни пос¬лу¬ха¬ють справж¬ню гос¬по¬ди¬ню!-кри¬ча¬ла кар¬ли¬ця по¬тря¬саю¬чи ми¬ли¬цею.
-Справж¬ня гос¬по¬ди¬ня тут я, а ти опу¬да¬ло го¬ро¬хо¬ве!-від¬по¬ві¬да¬ла кня¬ги¬ня.
-За¬раз по¬ба¬чи¬мо хто опу¬да¬ло!-ви¬гук¬ну¬ла бриз¬гаю¬чи слю¬ною гра¬фи¬ня й  спро¬бу¬ва¬ла уда¬ри¬ти су¬про¬тив¬ни¬цю ми¬ли¬цею, але кня¬ги¬ня втиг¬ла увер¬ну¬тись і ви¬гук¬ну¬ла гу¬каю¬чи слуг:
-Ві¬ля! Мі¬ля! Бру¬но! Швид¬ко йдіть сю¬ди! Ба¬чи¬те, якась обідра¬на са¬мо¬зван¬ка ва¬шу гос¬по¬ди¬ню б’є! Ану ви¬кинь¬те її геть!
 Втім слу¬ги дав¬но вже це дій¬ст¬во спос¬те¬рі¬га¬ли стоя¬чи по¬ряд, але не пос¬пі¬ша¬ли втру¬ча¬тись, ос¬кіль¬ки не зна¬ли точ¬но хто за¬ли¬шить¬ся переможницею, тобто їхнім гос¬по¬да¬рем. Крім то¬го, во¬ни  в зв’язку з ос¬тан¬ні¬ми по¬дія¬ми в зам¬ку дав¬но вже не от¬ри¬му¬ва¬ли плат¬ню, кот¬ру їм да¬вав ще ба¬рон, а кня¬ги¬ня по¬ки ні¬чо¬го не давала, а лише обіцяла. Кар¬ли¬ця по¬ба¬чив¬ши та¬ку не¬пев¬ність в їх¬ніх очах зліс¬но за¬смія¬лась:
-Ха! Ти для них ні¬хто! Во¬ни ба¬чать, що я справж¬ня гос¬по¬ди¬ня! Ану Мі¬ля, Ві¬ля і Бру¬но, звіль¬ніть шви¬день¬ко про¬хід для ва¬шої справж¬ньої гос¬по¬дар¬ки, від ці¬єї дра¬ної са¬мо¬зван¬ки!
Але, ос¬кіль¬ки бід¬ні Ві¬лі Мі¬ля й Бру¬но не мог¬ли пе¬ред¬ба¬чи¬ти на¬пев¬не свою май¬бут¬ню гос¬по¬дар¬ку, то¬му й про¬дов¬жу¬ва¬ли стоя¬ти ли¬ше гли¬паю¬чи очи¬ма то на од¬ну, то на дру¬гу. Тим ча¬сом гра¬фи¬ня зро¬зу¬мів¬ши, що на до¬по¬мо¬гу слуг роз¬ра¬хо¬ву¬ва¬ти мар¬но, ви¬рі¬ши¬ла на¬па¬да¬ти пер¬шою і роз¬мах¬нув¬шись ми¬ли¬цею що¬си¬ли спро¬бу¬ва¬ла вда¬ри¬ти су¬про¬тив¬ни¬цю. Про¬те кня¬ги¬ня сприт¬но пе¬ре¬хо¬пи¬ла па¬ли¬цю й ви¬смик¬ну¬ла її з рук кар¬ли¬ці. Та не змог¬ла та¬ко¬го стер¬пі¬ти й ки¬ну¬лась на неї, але й тут кня¬ги¬ня встиг¬ла від¬ско¬чи¬ти й ті¬ло гра¬фи¬ні геп¬ну¬ло¬ся бі¬ля її ніг. Кар¬ли¬ця не роз¬гу¬би¬лась й по¬ба¬чив¬ши но¬ги не¬на¬вис¬ної су¬пер¬ни¬ці пе¬ред сво¬їм но¬сом, хут¬ко пі¬дір¬ва¬лась й вче¬пи¬лась в них зу¬ба¬ми. З під пан¬чох кня¬ги¬ні то¬нень¬кою ців¬кою по¬тек¬ла кров. Кня¬ги¬ня не очі¬кую¬чи та¬ко¬го за¬кри¬ча¬ла з жа¬ху й бо¬лі, а гра¬фи¬ня міц¬но вче¬пив¬шись ще¬ле¬пою, ще й до то¬го ж по¬ча¬ла скрю¬че¬ни¬ми паль¬ця¬ми рва¬ти на клап¬ті сук¬ню кня¬ги¬ні. Пу¬де¬лі не¬са¬мо¬ви¬то дзяв¬ко¬ті¬ли на¬ма¬гаю¬чись тро¬хи збо¬ку під¬три¬ма¬ти гос¬по¬ди¬ню, бою¬чись на¬бли¬жа¬тись до су¬тич¬ки, ос¬кіль¬ка в ру¬ках кня¬ги¬ні бу¬ла ми¬ли¬ця, якою во¬на до то¬гож би¬ла звер¬ху кар¬ли¬цю-гра¬фи¬ню. Як ві¬до¬мо кож¬на со¬ба¬ка має ве¬ли¬ку ша¬ну до всіх в ко¬го в ру¬ках па¬ли¬ця.
-Юзік, чо¬го сто¬їш бов¬дур!-ви¬гук¬ну¬ла вдо¬ва Буль¬дінг Тид¬рі¬на си¬ну.
Спра¬ва в тім, що все те від¬бу¬ло¬ся на¬стіль¬ки блис¬ка¬вич¬но, що всі ли¬ше стоя¬ли роз¬губ¬ле¬но й мовч¬ки спо¬гля¬да¬ли ту не¬зви¬чай¬ну бор¬ню не на¬ва¬жую¬чись втру¬ти¬тись. Оці¬пе¬нін¬ня не¬на¬че спа¬ло з мо¬го то¬ва¬ри¬ша й він ки¬нув¬ся бла¬го¬род¬но ви¬зво¬ля¬ти ма¬тір від кри¬вих зу¬бів кар¬ли¬ці. Юзік схо¬пив її за но¬ги й що¬си¬ли по¬чав сми¬ка¬ти, але від ці¬єї дії кня¬ги¬ня за¬кри¬ча¬ла ще го¬лос¬ні¬ше, бо ще¬ле¬па гра¬фи¬ні мог¬ла ві¬дір¬ва¬тись від неї ма¬буть ли¬ше з но¬гою, та¬кою си¬лою та її при¬ку¬си¬ла. Він не знав, що гра¬фи¬ня Ж. мог¬ла лег¬ко роз¬ку¬си¬ти за мить од¬но¬час¬но в ро¬ті п’ять гре¬цьких го¬рі¬хів.
Ко¬лись ма¬лень¬кою во¬на за¬ліз¬ла на ви¬со¬кий дуб в пар¬ку бі¬ля ро¬до¬во¬го ма¬єт¬ка, щоб пе¬ре¬ві¬ри¬ти во¬ро¬ня¬чі гніз¬да й не втри¬ма¬лась і по¬ча¬ла па¬да¬ти. Про¬те на щас¬тя їй вда¬ло¬ся ухо¬пи¬тись за тов¬сту гіл¬ку зу¬ба¬ми, бо ру¬ки сков¬за¬ли і ни¬ми бу¬ло ні¬як втри¬ма¬тись, та¬ка во¬на бу¬ла тов¬ста. В зам¬ку ки¬ну¬лись на її роз¬шу¬ки й шу¬ка¬ли дві до¬би весь час, але во¬на бу¬ла не в змо¬зі по¬кли¬ка¬ти на до¬по¬мо¬гу, бо ще¬ле¬па її бу¬ла зай¬ня¬та, зав¬дя¬ки їй во¬на три¬ма¬лась на де¬ре¬ві. Шу¬ка¬чі весь час хо¬ди¬ли під її но¬га¬ми, кли¬чу¬чи її, а во¬на ли¬ше ни¬ми дри¬га¬ла, бо боя¬ла¬ся ви¬пус¬ти¬ти з ро¬та гіл¬ку й впа¬сти на ко¬лю¬чий те¬рен. Ли¬ше ви¬пад¬ко¬во на тре¬тій день ви¬сін¬ня ту¬фель¬ка з її но¬ги спа¬ла са¬дів¬ни¬ку на го¬ло¬ву, він по¬кли¬кав на до¬по¬мо¬гу і її щас¬ли¬во звіль¬ни¬ли, прав¬да ще¬ле¬пу до¬ве¬лось роз¬тис¬ка¬ти за¬ліз¬ною ми¬ли¬цею, так во¬на звик¬ла три¬ма¬ти гіл¬ку.
Ко¬ли Юзік сми¬ко¬нув гра¬фи¬ню силь¬ні¬ше, то кня¬ги¬ня не втри¬ма¬ла¬ся й ра¬зом з нею впа¬ла. То¬ді мій то¬ва¬риш по¬чав гам¬се¬ли¬ти кар¬ли¬цю но¬гою, а ма¬ти йо¬му до¬по¬мо¬га¬ла ві¬діб¬ра¬ною ми¬ли¬цею. Гра¬фи¬ня не ви¬три¬ма¬ла і ви¬пус¬ти¬ла з ро¬та но¬гу за¬ве¬ре¬щав¬ши на по¬міч до гор¬ба¬ня:
-Кар¬лу¬ша, до¬по¬ма¬гай!
Гор¬бань ки¬нувсь до ку¬пи тіл і по¬чав всіх гам¬се¬ли¬ти ко¬го не пот¬ра¬пи¬ло, бо ска¬жу від¬вер¬то, від во¬вту¬зін¬ня тіл під¬няв¬ся стовб  ку¬ря¬ви за яким важ¬ко бу¬ло ро¬зі¬бра¬ти хто є хто. Па¬но¬ве, за все своє жит¬тя, я не ба¬чив більш за¬хо¬п¬ли¬во¬го ви¬до¬ви¬ща сі¬мей¬ної свар¬ки за во¬ло¬дін¬ня спад¬щи¬ною. Всі не¬щад¬но гам¬се¬ли¬ли один од¬но¬го. Кня¬ги¬ня влу¬чи¬ла ми¬ли¬цею в око гор¬ба¬ня, той за¬ці¬див Юзі¬ку під ніс, а кар¬ли¬ця схо¬пи¬ла мо¬го то¬ва¬ри¬ша зу¬ба¬ми за сід¬ни¬ці. Юзік не¬са¬мо¬ви¬то за¬во¬лав і йо¬го ма¬ти вче¬пив¬шись гра¬фи¬ні в го¬ло¬ву, ро¬зі¬дра¬ла її па¬рик на шмат¬ки й ви¬рва¬ла де¬кіль¬ка жму¬тів бруд¬но¬го ру¬до¬го во¬лос¬ся кар¬ли¬ці. Та ви¬пус¬ти¬ла Юзи¬ко¬ві сід¬ни¬ці, бо са¬ма за¬во¬ла¬ла від бо¬лю, адже гор¬бань, який тер своє вра¬же¬не ми¬ли¬цею око ви¬пад¬ко¬во на¬сту¬пив їй на об¬лич¬чя. Про¬те во¬на ча¬су не гая¬ла й ки¬нув¬шись в бій, швид¬ко встиг¬ла від¬ку¬си¬ти в Юзі¬ка шма¬то¬чок з вці¬лі¬ло¬го ву¬ха. Мій то¬ва¬риш не ви¬три¬мав і роз¬лю¬то¬ва¬но схо¬пив її за но¬ги й по¬чав нею гам¬се¬ли¬ти гор¬ба¬ня Кар¬ла, але гра¬фи¬ня якимсь чи¬ном дя¬кую¬чи сво¬їй ней¬мо¬вір¬ній сприт¬но¬сті зу¬мі¬ла ви¬рва¬ись з йо¬го рук, прав¬да від¬ле¬тів¬ши й вда¬рив¬шись го¬ло¬вою об бру¬ків¬ку зам¬ко¬во¬го дво¬ри¬ка. Я бу¬ло по¬ду¬мав, що кар¬ли¬ці ка¬пець, але на мій ве¬ли¬кий по¬див, во¬на хут¬ко схо¬пи¬лась й не роз¬ду¬мую¬чи стриб¬ну¬ла в гу¬ща¬ви¬ну тіл.
Та¬ким чи¬ном бій був у роз¬па¬лі і мар¬но на¬ма¬га¬тись йо¬го опи¬са¬ти, бо клу¬бок тіл су¬про¬тив¬ни¬ків зви¬вавсь в ку¬ря¬ві не¬на¬че сто ска¬же¬них псів. На¬в¬ко¬ло цьо¬го клуб¬ка, кот¬рий пе¬ре¬ко¬чу¬вав¬ся з міс¬ця на міс¬це бі¬га¬ли пу¬де¬лі й дзяв¬ко¬ті¬ли від стра¬ху. Де¬кіль¬ка раз з ньо¬го ра¬зом з шмат¬ка¬ми одя¬гу, па¬ри¬ків, во¬лос¬ся й ін¬ши¬ми клап¬тя¬ми не¬зро¬зу¬мі¬ло¬го по¬хо¬джен¬ня зно¬ву й зно¬ву ви¬лі¬та¬ла, як са¬ма що¬най¬лег¬ка гра¬фи¬ня, але тре¬ба від¬да¬ти на¬леж¬не її смі¬ли¬во¬сті, щой¬но від¬чув¬ши під но¬га¬ми зем¬лю, во¬на з страш¬ним кри¬ком стри¬ба¬ла зно¬ву в бій¬ку й не¬са¬мо¬ви¬то шкря¬ба¬ла, шпи¬на¬ла й ку¬са¬ла сво¬їх во¬ро¬гів. Як¬би вій¬сько го¬су¬да¬ри¬ні  па¬но¬ве ма¬ло хо¬ча б ро¬ту та¬ких кар¬лиць, я від¬даю на від¬січ свою го¬ло¬ву, за мі¬сяць ми за¬вою¬ва¬ли б всю Ос¬ман¬ську ім¬пе¬рію ра¬зом з всі¬єю Єв¬ро¬пою вклю¬чаю¬чи Ве¬ли¬ку Бри¬та¬нію з ко¬ло¬нія¬ми. Я б до¬ро¬го від¬дав, щоб хоч ще раз в жит¬ті по¬ми¬лу¬ва¬тись тим бо¬єм в по¬рів¬нян¬ні з яким слав¬но¬звіс¬ні гла¬діа¬тор¬ські бої в Ко¬лі¬зеї ли¬ше нуд¬на за¬бав¬ка, а іс¬пан¬ська ко¬рид¬да то й по¬го¬тів мар¬ну¬ван¬ня ча¬су.
-І чим все за¬кін¬чи¬лось?-за¬пи¬тав пан скарб¬ни¬чий.
-Бій три¬вав па¬но¬ве кіль¬ка го¬дин. Пра¬во во¬ло¬дін¬ня май¬ном є до¬сить по¬важ¬на при¬чи¬на для та¬ко¬го зв’ясування сто¬сун¬ків і над ве¬чір во¬ни на¬реш¬ті по¬па¬да¬ли в ку¬ря¬ві об¬дер¬ті, без¬си¬лі, за¬кри¬вав¬ле¬ні і син¬цях на бру¬ків¬ку. До ре¬чі по¬ви¬нен вам ска¬за¬ти, що в хо¬ді бій¬ки бу¬ло ви¬пад¬ко¬во за¬дав¬ле¬но но¬га¬ми па¬ру пу¬де¬лів, але їх гос¬по¬ди¬ні бу¬ло не до тих бі¬до¬лах. Ос¬кіль¬ки пе¬ре¬мо¬жець так і не був ви¬зна¬че¬ний, Мі¬ля, Ві¬ля й Бру¬но не зна¬ли яка сто¬ро¬на за¬ли¬шить¬ся в гос¬по¬да¬рях зам¬ка і то¬му на всяк ви¬па¬док взя¬ли всіх на ру¬ки й роз¬не¬сли по кім¬на¬тах. Кня¬ги¬ні з Юзі¬ком, а та¬кож ва¬шим по¬кір¬ним слу¬гою, по¬ми¬ло¬сті тих бов¬ду¬рів слуг, діс¬та¬лись по¬кої в яких ми й до то¬го пе¬ре¬бу¬ва¬ли, тоб¬то пра¬ве кри¬ло, а гра¬фи¬ню й Кар¬ла роз¬міс¬ти¬ли в лі¬во¬му кри¬лі. Як вия¬ви¬ло¬ся це бу¬ла їх¬ня фа¬таль¬на по¬мил¬ка. Тре¬ба бу¬ло не¬зва¬них гос¬тей вза¬га¬лі ви¬ки¬ну¬ти за во¬ро¬та ма¬єт¬ку, бо в хо¬ді бій¬ки за¬вбач¬ли¬вій кня¬ги¬ні вда¬ло¬ся муд¬ро ви¬хва¬ти¬ти ар¬куш з за¬по¬ві¬том з ман¬же¬та кар¬ли¬ці і швид¬ко йо¬го з’їсти. Втім що¬прав¬да ра¬зом з шмат¬ком то¬го ж та¬ки ман¬же¬та. Та¬ким чи¬ном юри¬дич¬но гра¬фи¬ня вже не мог¬ла біль¬ше пре¬тен¬ду¬ва¬ти на за¬мок і пра¬ва обох сто¬рін ста¬ли рів¬ни¬ми. Це пе¬ред¬ба¬ча¬ло в май¬бут¬ньо¬му про¬дов¬жен¬ня вій¬ни до без¬кі¬неч¬но¬сті, або точ¬ні¬ше до при¬род¬но¬го кін¬ця, тоб¬то смер¬ті од¬ні¬єї з вою¬ю¬чих сто¬рін.
 
  Роз¬діл XX
     Про те, як да¬лі  роз¬ви¬ва¬лись по¬дії в зам¬ку ба¬ро¬на Буль¬дін¬га.


Ніч про¬йшла до¬сить спо¬кій¬но, як¬що не бра¬ти до ува¬ги мої ніч¬ні по¬хо¬день¬ки. Всі сто¬ро¬ни вчо¬раш¬ньої бит¬ви втра¬тив¬ши знач¬но сил від¬по¬чи¬ва¬ли і ли¬ше ме¬не не брав сон і я біль¬шу час¬ти¬ну но¬чі про¬стра¬ж¬дав від без¬сон¬ня. Десь під ра¬нок я по¬чув якийсь шум над¬во¬рі, не¬на¬че хтось по¬шеп¬ки про щось пе¬ре¬мов¬ля¬є¬ть¬ся, але ви¬гля¬нув¬ши в вік¬но ні¬чо¬го пі¬доз¬рі¬ло¬го не при¬мі¬тив, мож¬ли¬во ще то¬му, що ніч бу¬ла тем¬на, без мі¬ся¬ця. «Ма¬буть по¬чу¬ло¬ся»-по¬ду¬мав я то¬ді, що втім бу¬ло не див¬но пі¬сля бурх¬ли¬вих по¬дій дня, яким ме¬ні до¬ве¬ло¬ся бу¬ти свід¬ком.
Про¬те ме¬не гриз¬ли сум¬ні¬ви і я під¬вівсь і ти¬хо ви¬йшов над¬вір. Бу¬ло ти¬хо і ли¬ше ци¬ка¬ди та цвір¬ку¬ни з сто¬ро¬ни на¬са¬джень по¬ру¬шу¬ва¬ли спо¬кій но¬чі. Я прой¬шов по зам¬ку й за¬вер¬нув до са¬да в яко¬му сто¬яв склеп з не¬що¬дав¬но по¬хо¬ва¬ним ба¬ро¬ном Буль¬дін¬гом. Рап¬том ме¬ні по¬чу¬ло¬ся якесь ша¬ру¬дін¬ня, але ко¬ли при¬слу¬хав¬ся, то  зно¬ву все бу¬ло ти¬хо. «Що за чор¬тів¬ня!»-по¬ду¬ма¬лось ме¬ні. Я при¬йняв рі¬шен¬ня тріш¬ки по¬че¬ка¬ти в са¬ду, але вже біль¬ше ні¬чо¬го пі¬доз¬рі¬ло¬го не вчу¬ва¬ло¬ся і то¬му ви¬рі¬шив, що ви¬ну¬ват¬ця¬ми є ма¬буть за¬блу¬ка¬лі ко¬ти, кот¬рі шу¬ка¬ють со¬бі при¬год. Ціл¬ком за¬спо¬ко¬єв¬шись тим сво¬їм при¬пу¬щен¬ням, я пі¬шов до¬си¬па¬ти. Ме¬не, на¬реш¬ті пі¬сля то¬го ніч¬но¬го мо¬ціо¬на, від¬ра¬зу здо¬лав міц¬ний сон, але вран¬ці я про¬бу¬див¬ся від страш¬но¬го гар¬ми¬де¬ра, кот¬рий сто¬яв в зам¬ку. Кня¬ги¬ня лая¬ла¬ся з гра¬фи¬нею Ж. Все, що пе¬ре¬ду¬ва¬ло цьо¬му, ме¬ні по¬тім роз¬по¬вів Юзік.
Ко¬ли вран¬ці всі во¬ро¬гую¬чі сто¬ро¬ни про¬ки¬ну¬ли¬ся, то по¬ча¬ли ро¬би¬ти ви¬гляд не¬на¬че на¬пе¬ре¬дод¬ні ні¬чо¬го особ¬ли¬во¬го не від¬бу¬ло¬ся. Втім я вам з пов¬ною від¬по¬ві¬даль¬ні¬стю мо¬жу ска¬за¬ти, що в осіб над¬зви¬чай¬но бла¬кит¬ної кро¬ві та¬ка по¬ве¬дін¬ка за пра¬ви¬ло. Як би ви по свин¬ські не по¬во¬ди¬лись вчо¬ра, в яку б га¬неб¬ну без¬од¬ню не впа¬ли, сьо¬го¬дні будь¬те люб’язні по¬во¬дьтесь, як анг¬лій¬ська ко¬ро¬ле¬ва пе¬ред сво¬ї¬ми хо¬ло¬па¬ми. 
Так от, про¬ки¬нув¬шись кня¬ги¬ня ви¬рі¬ши¬ла зро¬би¬ти не¬ве¬лич¬кий про¬ме¬над з мо¬ціо¬ном по зам¬ку, тріш¬ки ще й то¬му, щоб ви¬ві¬да¬ти чи не по¬ї¬ха¬ли бу¬ло не¬про¬ха¬ні пре¬тен¬ден¬ти, а як¬що ні, то де про¬ве¬ли во¬ни ніч. Во¬но зви¬чай¬но для та¬кої до¬від¬ки є слу¬ги, але кня¬ги¬ня бу¬ла та¬кою на¬ту¬рою, що по¬люб¬ля¬ла все пе¬ре¬ві¬ря¬ти осо¬би¬сто. Крім то¬го її над¬зви¬чай¬но ті¬ши¬ла дум¬ка, що зло¬щас¬но¬го за¬по¬ві¬ту вже не¬ма, при¬найм¬ні в ви¬гля¬ді па¬пе¬ру, бо во¬на до¬б¬ре пам’ятала, яким жор¬ст¬ким і не¬смач¬ним він був, а особ¬ли¬во шма¬ток бруд¬ної ман¬же¬ти, кот¬рий по¬пав¬ся, як то ка¬жуть за¬мість при¬пра¬ви. Са¬ме в той час, гра¬фи¬ня Ж. теж, як ні в чо¬му не бу¬ва¬ло шку¬тиль¬гаю¬чи ви¬ве¬ла тріш¬ки по¬рі¬ді¬лі ря¬ди сво¬їх пу¬де¬лів про¬віт¬ри¬тись під ран¬ко¬вим сон¬цем в сад. Там дві су¬пер¬ни¬ці зу¬ст¬рі¬лись і кня¬ги¬ня ввіч¬ли¬во, як і на¬ле¬жить осо¬бам ко¬ро¬лів¬ської кро¬ві при¬ві¬та¬лась:
-Доб¬ро¬го ран¬ку mon cher, ме¬ні зда¬є¬ть¬ся сьо¬го¬дні бу¬де над¬зви¬чай¬но чу¬до¬вий день, ди¬віть¬ся, яка на¬ди¬во¬виж гар¬на по¬го¬да.
Гра¬фи¬ня, хо¬ча й бу¬ла без¬сум¬нів¬но са¬мо¬го шля¬хет¬но¬го по¬хо¬джен¬ня, але втра¬та за¬по¬ві¬ту-це все¬та¬ки ча¬ст¬ко¬ва по¬раз¬ка, то¬му й від¬по¬ві¬ла з мен¬шою до¬лею ввіч¬ли¬во¬сті:
-Як для ко¬го, як для ко¬го го¬лу¬бонь¬ко...-ска¬за¬ла во¬на й по то¬му один з пу¬де¬лів сум¬но за¬ску¬лив, за що бі¬до¬лаш¬ний от¬ри¬мав ми¬ли¬цею по пис¬ку й за¬ска¬ву¬лив ще біль¬ше. Кар¬ли¬цю це над¬зви¬чай¬но роз¬лю¬ти¬ло й во¬на вда¬ри¬ла йо¬го но¬гою. По¬ба¬чив¬ши ті зну¬щан¬ня, реш¬та пу¬де¬лів й са¬мі по¬ча¬ли не¬ро¬зум¬но під¬ви¬ва¬ти з ту¬ги і то¬ді гра¬фи¬ня ки¬нув¬ши по¬від¬ці ро¬зі¬гна¬ла сво¬їх лю¬бим¬ців, бо їх¬ній аком¬па¬не¬мент не до¬да¬вав со¬ло¬до¬щі ду¬ші.
-А ви mon cher на¬дов¬го до нас гос¬тю¬ва¬ти?- ду¬же вті¬ше¬на та¬ким по¬чат¬ком за¬пи¬та¬ла кня¬ги¬ня і по¬ду¬ма¬ла: «Ці¬ка¬во, як дов¬го во¬на тут не про¬тяг¬не без при¬па¬сів і слуг?»
-Чо¬му це го¬лу¬бонь¬ко до вас? Я влас¬не до се¬бе до¬до¬му при¬їха¬ла, це мій за¬мок, який від чо¬ло¬ві¬ка за¬ли¬шив¬ся і це ви рід¬нень¬ка моя в ме¬не в гос¬тях.-від¬по¬ві¬ла, як ні в чо¬му не бу¬ва¬ло гра¬фи¬ня. Во¬на ма¬ла звич¬ку ні¬ко¬ли не від¬сту¬па¬ти і то¬му зав¬жди в усіх спра¬вах ма¬ла ус¬піх.
-Ви та¬кі див¬ні ре¬чі ка¬же¬те моя ми¬ла, що ме¬ні за¬кра¬лось пі¬доз¬рін¬ня що¬до ва¬шо¬го ро¬зу¬мо¬во¬го здо¬ров’я... Я чу¬ла, що над¬зви¬чай¬но до¬по¬ма¬га¬ють про¬гу¬лян¬ки на сві¬жо¬му по¬віт¬рі й хо¬лод¬ні ком¬пре¬си до го¬ло¬ви на ніч.-люб’язно, не¬на¬че ні¬чо¬го об¬раз¬ли¬во¬го не по¬чу¬ла, від¬по¬ві¬ла вдо¬ва Буль¬дінг-Тид¬рі¬на.
Кар¬ли¬цю це по¬ча¬ло бі¬си¬ти, але ви¬ду во¬на не по¬да¬ва¬ла.
-Що¬до ком¬пре¬сів, щи¬ро дя¬кую, але во¬ни зда¬є¬ть¬ся біль¬ше бу¬дуть пот¬ріб¬ні вам го¬луб¬ка моя, адже ду¬же ско¬ро я бу¬ду про¬да¬ва¬ти цей має¬ток і як¬що у вас біль¬ше не¬має в сі¬мей¬ній влас¬но¬сті не¬ру¬хо¬мо¬сті, то ско¬ро ва¬шим по¬меш¬кан¬ням ста¬не до¬ро¬га, а сте¬лею ва¬шої спаль¬ні зо¬ря¬не не¬бо, то¬му й з про¬гу¬лян¬ка¬ми на сві¬жо¬му по¬віт¬рі не бу¬де нія¬ких про¬блем.-про¬кар¬ка¬ла гра¬фи¬ня.
-Ну це mon cher ми ще по¬ба¬чи¬мо...Вза¬га¬лі, ме¬ні за¬єть¬ся, ви ма¬ло зна¬йо¬мі з пра¬ви¬ла¬ми ети¬ке¬ту, в вас ма¬буть в ди¬тин¬ст¬ві був по¬га¬ний вчи¬тель, бо на¬хо¬дя¬чись в гос¬тях по¬ряд¬ні лю¬ди гос¬по¬да¬рям не хам¬лять.-від¬па¬ри¬ру¬ва¬ла кня¬ги¬ня.
-Са¬ме так го¬лу¬бонь¬ко, то¬му про¬шу на¬да¬лі це ма¬ти на ува¬зі і ме¬ні не ха¬ми¬ти, бо гос¬по¬ди¬ня тут є ли¬ше я.-від¬ру¬ба¬ла гра¬фи¬ня.
-Це вам mon cher ви¬пад¬ко¬во на ва¬шу го¬ло¬ву при¬сни¬лось.-са¬мо¬до¬во¬ле¬но від¬по¬ві¬ла кня¬ги¬ня.
Гра¬фи¬ні на¬реш¬ті пер¬шій ур¬вав¬ся тер¬пець бу¬ти  ввіч¬ли¬вою і во¬на роз¬лю¬че¬но про¬ши¬пі¬ла:
- Зжер¬ла по¬гань за¬по¬віт мо¬го лю¬бо¬го Кар¬ли¬ка і ра¬да. Щоб він там в то¬бі на¬ві¬ки за¬стряг.
Кня¬ги¬ню це ли¬ше роз¬смі¬ши¬ло.
-На¬вряд чи за¬стряг¬не, він був до¬сить смач¬ним, при¬найм¬ні вчо¬ра то бу¬ла най¬смач¬ні¬ша стра¬ва, яку ме¬ні до¬ве¬ло¬ся куш¬ту¬ва¬ти в жит¬ті. Ма¬буть сьо¬го¬дні змо¬же¬те лю¬боч¬ко моя йо¬го за¬бра¬ти, ко¬ли він вам так тре¬ба і пред’явити до су¬ду.... Прав¬да в тріш¬ки змі¬не¬но¬му пі¬сля шлун¬ку ви¬гля¬ді, ха-ха-ха! А! Ле¬д¬ве не за¬бу¬ла, для цьо¬го пі¬дій¬де ско¬ріш якась по¬су¬ди¬на, а не ман¬же¬ти, втім як знає¬те, мо¬же¬те йо¬го збе¬рі¬га¬ти де за¬вгод¬но. Як¬що пос¬пі¬шає¬те, я на¬віть при¬йму для вас про¬нос¬не... -від¬по¬ві¬ла во¬на й роз¬смія¬ла¬ся.
Кар¬ли¬цю по¬ча¬ло від обу¬рен¬ня тріш¬ки сі¬па¬ти.
-По¬гань яка!-ви¬гук¬ну¬ла во¬на.
-Ой, як не¬гар¬но! Я ж сер¬деч¬но, люб’язно до вас на¬зу¬ст¬річ йду, а ви не¬ви¬хо¬ва¬на, так ме¬ні гру¬бо!-не¬на¬че при¬со¬ром¬люю¬чи від¬по¬ві¬ла кня¬ги¬ня ле¬д¬ве не втри¬мую¬чись від смі¬ху.-Ну до¬б¬ре, до¬б¬ре...При¬го¬туй¬те пус¬тий гор¬щик, до ве¬чо¬ра ви от¬ри¬має¬те в ньо¬го за¬по¬віт і по¬тім mon cher пред’являйте йо¬го в суд.
-Ли¬це¬мір¬ка!-про¬ши¬пі¬ла кар¬ли¬ця.
-Са¬ма та¬ка! Со¬п¬ли¬ве опу¬да¬ло ма¬ле го¬ро¬хо¬ве.-ска¬за¬ла пре¬спо¬кій¬но кня¬ги¬ня у від¬по¬відь й бу¬ло роз¬вер¬ну¬ла¬ся, щоб пі¬ти геть, але гра¬фи¬ня роз¬пи¬ра¬лао від об¬ра¬зи й зло¬сті і то¬му во¬на го¬лос¬но ви¬гук¬ну¬ла, щоб най¬дош¬куль¬ні¬ше за¬че¬пи¬ти су¬про¬тив¬ни¬цю:
-А ти по¬вія при¬блуд¬на!
Кня¬ги¬ня обер¬ну¬лась і са¬ме це бу¬ло пот¬ріб¬не кар¬ли¬ці. Во¬на не зу¬пи¬няю¬чись ні на мить по¬ча¬ла всі¬ля¬ко об¬зи¬ва¬ти її, а по¬тім пере¬йш¬ла до її пред¬ків по обох лі¬ні¬ях, не¬щад¬но об¬зи¬ваю¬чи і їх са¬ми¬ми чу¬дер¬на¬цьки¬ми лай¬ка¬ми. З її ро¬та бриз¬ка¬ла слю¬на в різ¬ні бо¬ки, а очі з кож¬ним но¬вим дош¬куль¬ним слів¬цем аж со¬лод¬ко за¬ко¬чу¬ва¬лись від від¬чут¬тя за¬до¬во¬лен¬ня.
Щоб зу¬пи¬ни¬ти цей бруд¬ний по¬тік лай¬ки, кня¬ги¬ня за¬сто¬су¬ва¬ла ме¬тод зу¬ст¬річ¬но¬го по¬то¬ку. Це на¬прик¬лад, як га¬сять лі¬со¬ві по¬же¬жі, ко¬ли на¬зу¬ст¬річ во¬гню, роб¬лять ще од¬ну по¬же¬жу, або як ка¬жуть, клин кли¬ном ви¬би¬ва¬ють. То¬му во¬на не че¬каю¬чи кін¬ця про¬мо¬ви гра¬фи¬ні, са¬ма по¬ча¬ла від¬по¬ві¬да¬ти  та¬ким же са¬мим чи¬ном, тоб¬то ви¬гу¬ку¬ва¬ти лай¬ки у від¬по¬відь. Го¬ло¬си двох дво¬ря¬нок зли¬ли¬ся в один і кож¬на ба¬жа¬ла, щоб її сло¬во бу¬ло дош¬куль¬ні¬ше, а ос¬кіль¬ки ме¬жа мер¬зен¬но¬сті за змі¬стом бу¬ла дав¬но вже прой¬де¬на, то щоб от¬ри¬ма¬ти пе¬ре¬мо¬гу за¬ли¬ша¬ло¬ся ли¬ше пе¬ре¬кри¬ча¬ти од¬на од¬ну. І са¬ме то¬му во¬ни не зу¬пи¬няю¬чись об¬зи¬ва¬ли од¬на од¬ну у весь свій го¬лос не¬на¬че дві ба¬зар¬ні ба¬би.
Са¬ме від їх¬ньо¬го га¬ла¬су я вран¬ці й про¬ки¬нув¬ся і був свід¬ком та¬кої со¬бі дуе¬лі язи¬ка¬ми. Без¬со¬ром¬ний Юзік, кот¬рий роз¬по¬вів ме¬ні про всю пре¬лю¬дію їх¬ньої лай¬ки ка¬зав, що з не¬тер¬пін¬ням че¬кав, ко¬ли во¬ни на¬реш¬ті зче¬п¬лять¬ся би¬тись, щоб по¬ті¬ши¬тись ви¬до¬ви¬щем, про¬те ма¬буть особ¬ли¬вих пе¬ре¬ду¬мов і сна¬ги для справж¬ньої бій¬ки пі¬сля вчо¬раш¬ньо¬го вже не за¬ли¬ша¬лось. З урів¬нян¬ням юри¬дич¬них прав сто¬рін їм бу¬ло спід¬руч¬ні¬ше ли¬ше шпи¬на¬ти од¬на од¬ну дош¬куль¬ни¬ми сло¬ва¬ми, хо¬ча ма¬буть в цьо¬му,  ще та¬кож зі¬гра¬ли не¬ма¬лу роль біль по¬дер¬тих і по¬би¬тих вчо¬ра бо¬ків.
 Це бу¬ло до¬сить ку¬мед¬не ви¬до¬ви¬ще, ко¬ли дві най¬бла¬го¬род¬ні¬шо¬го по¬хо¬джен¬ня па¬ні зма¬га¬лись в ли¬хос¬лів’ї і на¬віть де¬кіль¬ка їх¬ніх са¬мих мер¬зен¬ні¬ших на¬ро¬біт¬ків я на всяк ви¬па¬док со¬бі за¬пи¬сав. Во¬іс¬ти¬ну ви ні¬ко¬ли не по¬чує¬те більш пас¬куд¬них сло¬вес¬них ви¬тво¬рів ніж ті, які ви¬лі¬та¬ють з вуст дво¬рян і дво¬ря¬нок, бо в про¬стих лю¬дей не¬має ча¬су за кож¬нод¬нев¬ни¬ми тур¬бо¬та¬ми й пра¬цею ви¬на¬хо¬ди¬ти щось по¬діб¬не. В цих сво¬їх сло¬вах я при¬ся¬гаю¬ся, бо сам з дво¬рян.
-Ці¬ка¬во, ці¬ка¬во, а що то за та¬кі сло¬ва?-за¬пи¬т¬а¬лаз ці¬ка¬ві¬стю па¬ні суд¬ди¬ха.
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич діс¬тав за¬пис¬ни¬чок і про¬чи¬тав їх всі. Ми ж над¬зви¬чай¬но ці¬ную¬чи ду¬шев¬ну рів¬но¬ва¬гу й здо¬ров’я чи¬та¬чів не ска¬же¬мо вам, що то бу¬ли за лай¬ки, бо не ве¬ли¬ке те ді¬ло зна¬ти всі¬ля¬ку мер¬зо¬ту, та й крім то¬го вся¬кий ін¬ший па¬пір, ок¬рім за¬пис¬нич¬ка пол¬ков¬ни¬ка, ма¬буть не ви¬три¬має та¬кої на¬ру¬ги. Ска¬жі¬мо ли¬ше, що пі¬сля то¬го, як пол¬ков¬ник їх про¬мо¬вив, всі вра¬же¬но за¬тих¬ли і на¬віть та¬кий ве¬ли¬кий сло¬вес¬ний пас¬куд¬ник, як пан від¬став¬ний ка¬пі¬тан, по¬перх¬нув¬ся ковт¬ком ви¬на. До¬ба¬ви¬мо, що не¬за¬дов¬го пе¬ред цим, він рап¬то¬во про¬ки¬нувсь від бряз¬ко¬ту скла бо¬ка¬лів в кім¬на¬ті для бан¬ке¬ту на го¬рі, бо був над¬зви¬чай¬но чут¬ли¬вий до тих зву¬ків, кот¬рі пе¬ред¬ві¬ща¬ли гар¬не за¬стіл¬ля і при¬єд¬нав¬ся до то¬ва¬ри¬ст¬ва.
Тим ча¬сом про¬чи¬та¬ні лай¬ки спри¬чи¬ни¬ли сво¬єю без¬со¬ром¬ні¬стю дея¬ке за¬мі¬шан¬ня з на¬ступ¬ною гні¬тю¬чою мов¬чан¬кою, бо Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич не про¬дов¬жу¬вав роз¬по¬відь, че¬каю¬чи пер¬со¬наль¬не про¬хан¬ня від то¬ва¬ри¬ст¬ва. Від всьо¬го пан¬ст¬ва, на се¬бе це взя¬ла па¬ні Оле¬на:
-Ну і дов¬го во¬ни так лая¬лись?-за¬пи¬та¬ла во¬на, ко¬ли ми¬ну¬ло хви¬лю¬ван¬ня за сто¬ла¬ми.
Пол¬ков¬ник не¬пос¬пі¬шаю¬чи роз¬ку¬рив свою дов¬гу люль¬ку й по¬важ¬но мо¬вив:
-На щас¬тя па¬но¬ве не зов¬сім дов¬го. Але ска¬жу вам пря¬мо, що від їх¬ньої лай¬ки в усіх меш¬кан¬ців зам¬ку бо¬лі¬ли ву¬ха й не¬при¬єм¬но дзень¬ка¬ло,  не¬на¬че все по¬чу¬те не ба¬жа¬ло спри¬йма¬тись і про¬ха¬лось на¬зов¬ні з го¬ло¬ви. Цьо¬го сло¬вес¬но¬го сва¬віл¬ля не ви¬три¬ма¬ла са¬ма при¬ро¬да і ли¬ше ве¬ли¬ка зли¬ва при¬пи¬ни¬ла ту пе¬ре¬пал¬ку, хо¬ча зран¬ку до¬щу не пе¬ред¬ві¬ща¬ло¬ся. Кня¬ги¬ня і гра¬фи¬ня ро¬зійш¬ли¬ся по сво¬їм кут¬кам зам¬ку. Ко¬ли зов¬сім про¬мок¬ла кня¬ги¬ня по¬вер¬ну¬лась в кім¬на¬ти, во¬на ска¬за¬ла Юзі¬ку.
-Те ма¬ле пас¬куд¬ст¬во з сво¬їм си¬ноч¬ком гор¬бань¬ком дов¬го без їжі тут не про¬тяг¬не й ко¬лись та¬ки ви¬ї¬де звід¬си і ми то¬ді ук¬рі¬пи¬мо во¬ро¬та, ку¬пи¬мо по¬ро¬ху й пос¬та¬ви¬мо на баш¬ті ста¬ру гар¬ма¬ту, щоб до на¬ступ¬но¬го ві¬зи¬ту зу¬ст¬рі¬ти цих гос¬тей яд¬ра¬ми.
І справ¬ді, ко¬мо¬ра з їс¬тів¬ни¬ми при¬па¬са¬ми зна¬хо¬ди¬лась на на¬шо¬му кри¬лі, хо¬ча сад з за¬ко¬па¬ни¬ми скар¬ба¬ми на їх¬ньо¬му. Про¬те ми бу¬ли впев¬не¬ні, що про їх¬нє міс¬це¬зна¬хо¬джен¬ня крім нас ні¬хто не знає. Кня¬ги¬ня да¬ла роз¬по¬ря¬джен¬ня ку¬ха¬ру ні в яко¬му ра¬зі не кор¬ми¬ти меш¬кан¬ців лі¬во¬го кри¬ла під ост¬ра¬хом звіль¬нен¬ня і для ук¬рі¬п¬лен¬ня сво¬їх слів ви¬да¬ла плат¬ню. Піз¬ні¬ше ми взна¬ли, що кар¬ли¬ця теж ви¬да¬ла то¬му про¬йди¬сві¬ту плат¬ню з сво¬го бо¬ку, але нія¬ких пос¬луг на неї не от¬ри¬ма¬ла, бо всі хар¬чі бу¬ли під кон¬тро¬лем кня¬ги¬ні.
Ко¬ли по обі¬ді зли¬ва на¬реш¬ті вщух¬ла, ми по¬ба¬чи¬ли дея¬кі так¬тич¬ні хо¬ди з во¬ро¬жо¬го бо¬ку, а са¬ме на¬ма¬ган¬ня зро¬би¬ти дір¬ку в сті¬ні між пра¬вим і лі¬вим кри¬лом зам¬ку, щоб ма¬буть без¬пе¬ре¬шкод¬но за¬хплю¬ва¬ти на¬шу те¬ри¬то¬рію. Спра¬ва в тім, що між ци¬ми кри¬ла¬ми стоя¬ли не¬ве¬ли¬кі ду¬бо¬ві две¬рі, які бу¬ли дав¬но замк¬не¬ні, ключ ма¬буть за¬губ¬ле¬ний і вхід був знад¬во¬ру. Крім то¬го, лі¬ве кри¬ло бу¬ло дав¬но не об¬жи¬те і вза¬га¬лі зав¬жди пус¬ту¬ва¬ло, во¬но не ма¬ло нія¬ких цін¬но¬стей і зруч¬но¬стей. Гра¬фи¬ня від¬ра¬зу уг¬ле¬ді¬ла цей ви¬пад¬ко¬вий не¬до¬гляд і во¬йов¬ни¬че ви¬рі¬ши¬ла бра¬ти штур¬мом на¬ше кри¬ло.
Не¬про¬ха¬ні гос¬ті вид¬но ду¬же до¬б¬ре під¬го¬ту¬ва¬ли¬ся до по¬їзд¬ки, бо гор¬бань Карл ви¬тяг¬нув з їх¬ньої ка¬ре¬ти ще од¬не ба¬риль¬це по¬ро¬ху й при¬лад¬нав¬ши гно¬та під¬ста¬вив до сті¬ни в тій кім¬на¬ті, яка ме¬жу¬ва¬ла з на¬шою по¬ло¬ви¬ною і де бу¬ли две¬рі про¬хо¬ду. Нам за¬ли¬ша¬ло¬ся з ост¬ра¬хом ли¬ше че¬ка¬ти на¬слід¬ків їх¬ньої руй¬нів¬ної ді¬яль¬но¬сті, а во¬ни не за¬ба¬ри¬ли¬ся дов¬го жда¬ти. Ко¬ли про¬лу¬нав ви¬бух сте¬ля впа¬ла й сво¬ї¬ми улам¬ка¬ми по¬хо¬ва¬ла й про¬хід і бід¬но¬го Кар¬ла. Ко¬ли ку¬ря¬ва й пил по¬ча¬ла осі¬да¬ти ми бу¬ло по¬ду¬ма¬ли, що в зам¬ку на ще од¬но¬го мер¬ця ста¬ло біль¬ше. Гра¬фи¬ня під¬ско¬чи¬ла до улам¬ків і по¬ча¬ла їх роз¬грі¬ба¬ти і ско¬ро з’явилася на світ Бо¬жий но¬га Кар¬ла, який втім на йо¬го щас¬тя за¬ли¬шив¬ся сам жи¬вий. Він ле¬д¬ве ви¬брав¬ся з про¬ло¬ма¬ною го¬ло¬вою і по¬ла¬ма¬ни¬ми реб¬ра¬ми з під ка¬мін¬ня й ко¬лод. Як би ви ба¬чи¬ли тор¬же¬ст¬во з бо¬ку кня¬ги¬ні й Юзі¬ку¬над тою по¬раз¬кою су¬пер¬ни¬ків. Зно¬ву по¬ли¬ли¬ся на¬сміш¬ки й об¬ра¬зи в сто¬ро¬ну гра¬фи¬ні, ну а та яс¬не ді¬ло не за¬ба¬ри¬ла¬ся в свою чер¬гу від¬по¬ві¬да¬ти та¬ким са¬мі¬сінь¬ким.
В ме¬не від їх¬ньої  лай¬ки роз¬бо¬лі¬ла¬ся го¬ло¬ва і я не ви¬три¬мав і пі¬шов в спаль¬ню й ліг там на ліж¬ко за¬ту¬лив¬ши ву¬ха по¬душ¬ка¬ми. Ме¬ні зда¬ва¬ла¬ся, що їх¬ні сло¬ва са¬мі по со¬бі лу¬на¬ють в мо¬їй го¬ло¬ві.
«Від цих сі¬мей¬них скан¬даль¬чи¬ків ме¬ні тут не дов¬го з ни¬ми та¬кож збо¬же¬во¬лі¬ти.»-по¬ду¬мав то¬ді я, про¬те за¬ли¬ша¬л¬а¬ся спо¬ді¬ван¬ня на мож¬ли¬вість ско¬ро¬го ви¬їз¬ду кар¬ли¬ці по при¬чи¬ні від¬сут¬но¬сті їс¬тів¬них при¬па¬сів. Ско¬ро я не зчув¬ся, як за¬снув і на ве¬чір був роз¬бу¬дже¬ний ра¬діс¬ним кри¬ком Юзі¬ка з кня¬ги¬нею. Вия¬ви¬ло¬ся, що їх¬ня лай¬ка пос¬ту¬по¬во пе¬ре¬рос¬ла в більш від¬чут¬ні дії, а са¬ме зго¬дом во¬ни по¬ча¬ли жбур¬ля¬ти од¬на в од¬ну ка¬мін¬ням і під¬клю¬чи¬ли до цьо¬го ді¬ла й си¬нів. Юзі¬ку вда¬ло¬ся до¬б¬ре влу¬чи¬ти гор¬ба¬ню в го¬ло¬ву шмат¬ком лі¬п¬лен¬ня, яко¬го вдо¬сталь ле¬жа¬ло скрізь по зам¬ку. Від то¬го уда¬ру Карл аж при¬сів і ко¬ли до ньо¬го під¬ско¬чи¬ла на по¬міч кар¬ли¬ця, то від¬ра¬зу й кня¬ги¬ня влу¬чи¬ла ка¬мін¬цем їй в са¬ме ву¬хо. Це над¬зви¬чай¬но роз¬ве¬се¬ли¬ло всіх в зам¬ку крім по¬ст¬ра¬ж¬да¬лих і гра¬фи¬ня по¬ти¬раю¬чи ву¬хо з гор¬ба¬нем від¬чув¬ши тим¬ча¬со¬ву по¬раз¬ку на¬реш¬ті зник¬ли в сво¬їх кім¬на¬тах.
Сто¬ро¬на кня¬ги¬ні свят¬ку¬ва¬ла вже дру¬гу пі¬сля з’їдення нею за¬по¬ві¬ту, пе¬ре¬мо¬гу.
-Як¬що ко¬жен день бу¬де та¬ким вда¬лим, як сьо¬го¬дніш¬ній, то ско¬ро во¬ни не ви¬три¬ма¬ють і їх¬ньо¬го ду¬ху тут не за¬ли¬шить¬ся.-ка¬за¬ла за¬до¬во¬ле¬но во¬на і Юзік їй, з ви¬ра¬зом зраз¬ко¬вої, хоч і по¬ка¬зо¬вої си¬нів¬ської слух¬ня¬но¬сті згід¬но під¬да¬ку¬вав.
-Крім то¬го їм тре¬ба щось їс¬ти.-до¬дав він.
Що¬до ме¬не, то цей гар¬ми¬дер ме¬ні вже до¬сить ос¬то¬чор¬тів, але по¬ки ін¬шо¬го ви¬хо¬ду ніж бай¬ду¬же спос¬те¬рі¬га¬ти за по¬дія¬ми, які роз¬ви¬ва¬ю¬ть¬ся да¬лі, в ме¬не не бу¬ло, то¬му я си¬дів мовч¬ки. Але ско¬ро но¬ва зві¬ст¬ка знач¬но поп¬су¬ва¬ла всім на¬стрій.
-Во¬ни ви¬рі¬ши¬ли ні¬ку¬ди не ви¬ї¬джа¬ти, а з’їсти свою ко¬би¬лу.-ска¬за¬ла кня¬ги¬ня, ко¬ли якось по¬вер¬ну¬лась з ог¬ля¬ду пос¬тів, кот¬рі роз¬ста¬ви¬ла з чис¬ла слуг на всяк ви¬па¬док штур¬му.- Гор¬бань її вбив, від¬рі¬зав но¬гу й по¬ніс в за¬мок, ма¬буть вно¬чі бу¬дуть нею під¬крі¬п¬ля¬ти свої си¬ли.
-А на чо¬му ж во¬ни ви¬ї¬дуть звід¬си?-за¬пи¬тав я.
-А во¬ни не ви¬ї¬дуть. Бу¬дуть тут си¬ді¬ти до кін¬ця.-ска¬зав Юзік те, про що ні¬хто не хо¬тів ду¬ма¬ти, бо та¬ка пер¬спек¬ти¬ва спів¬жит¬тя ні¬чо¬го гар¬но¬го не пе¬ред¬ві¬ща¬ла.
Ні¬хто не пе¬ре¬спро¬сив йо¬го про який кі¬нець він мав на ува¬зі. Ма¬буть про кі¬нець яко¬їсь од¬ної сто¬ро¬ни, бо су¬дя¬чи з по¬дій ні про яке мир¬не розв’язання про¬бле¬ми не бу¬ло і мо¬ви.
-Тре¬ба не да¬ти їм за¬не¬сти всю ту¬шу, щоб в них ско¬рі¬ше за¬кін¬чи¬лось м’ясо.-за¬про¬по¬ну¬вав я, бо бо¬яв¬ся від цьої вен¬дет¬ти в май¬бут¬ньо¬му з’їхати з глуз¬ду й то¬му теж по¬чав шу¬ка¬ти ва¬рі¬ан¬ти про¬ти¬дії кар¬ли¬ці.
Нам ні¬ко¬ли бу¬ло гу¬ка¬ти слуг, щоб не роз¬го¬ло¬си¬ти план, який пот¬ре¬бу¬вав би¬ст¬ро¬дій¬но¬сті, то¬му ми всі троє з кня¬ги¬нею шви¬день¬ко ви¬ско¬чи¬ли над¬вір й по¬біг¬ли до ка¬ре¬ти гра¬фи¬ні. На¬став піз¬ній ве¬чір і при¬смер¬ки нас зов¬сім за¬хо¬ва¬ли від не¬ба¬жа¬но¬го ока. Бі¬ля ка¬ре¬ти ми по¬ба¬чи¬ли роз¬роб¬ле¬ну ту¬шу без но¬ги й хут¬ко її схо¬пив¬ши по¬тяг¬ну¬ли на свою сто¬ро¬ну в за¬мок. Кня¬ги¬ня ра¬зом з усі¬ма пих¬ка¬ла вче¬пив¬шись ко¬би¬лі в хво¬ста й тяг¬ну¬чи її ту¬шу до зам¬ку. От що ро¬бить з ма¬не¬ра¬ми жа¬га на¬со¬ли¬ти ближ¬ньо¬му. Там ми її за¬пер¬ли в од¬ній із кім¬нат і за¬до¬во¬ле¬но пі¬шли від¬по¬чи¬ва¬ти.
Рап¬том ми по¬чу¬ли від¬чай¬душ¬ний крик Кар¬ла. В йо¬го го¬ло¬сі зди¬ву¬ван¬ня змі¬ша¬лао¬ся з роз¬па¬чем. Та¬ким чи¬ном гор¬бань ви¬ра¬жав ту¬гу по вкра¬де¬но¬му м’ясу, але нас це ма¬ло об¬хо¬ди¬ло, ми на¬віть за¬ре¬го¬та¬ли. Крик пос¬ту¬по¬во пе¬ре¬йшов в вит¬тя й до йо¬го го¬ло¬су до¬ба¬ви¬лись ще писк¬ля¬ві го¬ло¬си со¬бак кар¬ли¬ці, во¬ни та¬кож по¬ча¬ли під¬ви¬ва¬ти.
-Ма¬буть пі¬сля но¬ги во¬ни з’їдять пу¬де¬лів, от во¬ни й ви¬ють, бо від¬чу¬ва¬ють свій кі¬нець.-ска¬зав Юзік.
Те ко¬лек¬тив¬не вит¬тя зу¬пи¬ни¬ла лай¬ка кар¬ли¬ці. Вид¬но во¬на нам на¬си¬ла¬ла про¬клят¬тя, але слів бу¬ло мар¬но ро¬зі¬бра¬ти і ми ли¬ше жар¬ту¬ва¬ли між со¬бою з при¬во¬ду при¬го¬ди з ту¬шею. Ско¬ро гра¬фи¬ня муд¬ро ви¬рі¬ши¬ла збе¬рег¬ти си¬ли на ра¬нок і на¬реш¬ті за¬тих¬ла.
На¬ста¬ла ніч, слу¬ги стоя¬ли на ча¬тах і ми до¬б¬ре по¬ве¬че¬ряв¬ши при¬го¬ту¬ва¬лись до сну. День, що ми¬нув, був та¬ким щед¬рим на по¬дії, що всі над¬зви¬чай¬но уто¬ми¬лись і ба¬жа¬ли по ско¬рі¬ше від¬да¬тись під вла¬ду Мор¬фея. Кня¬ги¬ня від¬по¬чи¬ва¬ла в кім¬на¬ті по¬ряд, а ми з Юзі¬ком¬ра¬зом в ве¬ли¬ко¬му по¬меш¬кан¬ні, що пра¬ви¬ло за світ¬ли¬цю.

                Роз¬діл XXI
         Який роз¬по¬ві¬дає про те, як в зам¬ку за¬ве¬ла¬ся не¬чис¬та си¬ла.

Але від¬по¬чи¬ти тї¬єї но¬чі нам не вда¬ло¬ся. Якось від¬ра¬зу під¬няв¬ся силь¬ний ві¬тер, май¬же бу¬ря й по¬ча¬ла¬ся зли¬ва з блис¬ка¬ви¬ця¬ми. Ста¬ло про¬хо¬лод¬но і ми роз¬па¬ли¬ли ка¬мін бі¬ля яко¬го на та¬кий ви¬па¬док зав¬жди ле¬жа¬ли за¬го¬тов¬ле¬ні су¬хі по¬лі¬на. Ли¬шень ми за¬плю¬щи¬ли очі й по¬ча¬ли від¬да¬ва¬тись сну, як жах¬ли¬вий грю¬кіт рап¬то¬во всіх роз¬бу¬див.
-Що там ще тра¬пи¬лось!?-ви¬гук¬ну¬ла роз¬дра¬то¬ва¬но кня¬ги¬ня й ви¬йш¬ла все про¬яс¬ни¬ти в слуг. Але ті ні¬чо¬го не зна¬ли, бо ма¬буть са¬мі ле¬да¬рі по¬за¬си¬на¬ли, як тіль¬ки ми по¬ля¬га¬ли.
-Та то ма¬буть був ві¬тер, щось зва¬лив.-ска¬зав Юзік,-Пі¬сля всіх тих ви¬бу¬хів і шу¬кан¬ня кош¬тов¬но¬стей по сті¬нам, цей ста¬рий за¬мок ско¬ро й так роз¬ва¬лить¬ся.
Кня¬ги¬ня по¬вер¬ну¬ла¬ся і ска¬за¬ла:
-Слу¬ги ні¬чо¬го не зна¬ють, бо ду¬же тем¬но і до то¬го ж дощ. Зав¬тра вдень все ви¬яс¬ни¬мо.-і пі¬шла до се¬бе в кім¬на¬ту від¬по¬чи¬ва¬ти.
Десь че¬рез хви¬ли¬ну пі¬сля то¬го, як во¬на ви¬йш¬ла, ми по¬чу¬ли зля¬ка¬ний крик Бру¬но-опе¬цьку¬ва¬то¬го ко¬ню¬ха, який весь час, кот¬рий я пе¬ре¬бу¬вав в зам¬ку спав на ко¬нюш¬ні, а не¬до¬гля¬ну¬ті ко¬ні бу¬ли за¬ли¬ше¬ні  зви¬чай¬но са¬мі на се¬бе.
-При¬вид, при¬вид!
Він вле¬тів до нас з пе¬ре¬ля¬ка¬ни¬ми очи¬ма й по¬чав бель¬ко¬ті¬ти звер¬таю¬чи до Юзі¬ку:
-Ха¬зя¬ї¬не, на тер¬ра¬сі бро¬дить при¬вид!
-Який ще при¬вид? Ти сьо¬го¬дні вид¬но пе¬ре¬пив бра¬ги, яку ро¬биш від без¬діл¬ля з ко¬ня¬чої се¬чі і кі¬зя¬ків, от то¬бі й вви¬жа¬є¬ть¬ся!-роз¬дра¬то¬ва¬но від¬по¬вів ба¬ро¬нет Юзік. Але Бру¬но не вга¬мо¬ву¬вав¬ся.
-Та щоб ме¬ні все жит¬тя хо¬ди¬ти тве¬ре¬зим, то та¬ки дійс¬но я тіль¬ки но ба¬чив справж¬ньо¬го при¬ви¬да!-ви¬гук¬нув за¬паль¬но він.
-Ну й який він з се¬бе?-за¬пи¬тав я.
-Він не¬ви¬ди¬мий.
-Ха! Як же ти йо¬го по¬ба¬чив?-за¬смі¬яв¬ся Юзік.
-Про¬сто він одяг¬нув ста¬рі ла¬ти, які стоя¬ли в ко¬ри¬до¬рі.-від¬по¬вів Бру¬но.
Ми вста¬ли й ви¬йш¬ли в ко¬ри¬дор. Ста¬рі, вже про¬ржа¬ві¬лі ла¬ти стоя¬ли на своє¬му міс¬ці, як і зав¬жди. Ми пі¬ді¬йшли до них і по¬ба¬чи¬ли, що во¬ни, як і на¬ле¬жить ре¬чі, кот¬ра не за¬сто¬со¬ву¬є¬ть¬ся, всі в пи¬лю¬ці. Юзі¬к¬від¬крив за¬бра¬ло і там зяя¬ла чор¬но¬тою пу¬ст¬ка.
-Як ба¬чиш Бру¬но, ла¬ти, як стоя¬ли, так і сто¬ять і ні¬ко¬го в них не¬має. А то що ти ка¬зав, то то¬бі при¬сни¬ло¬ся, бо ти віс¬люк за¬мість то¬го, щоб вар¬ту¬ва¬ти, за¬хро¬пів на пос¬ту! А за¬хро¬пів то¬му, що пе¬ре¬пив сво¬єї смер¬дю¬чої бра¬ги!-зліс¬но ви¬гук¬нув Юзікй сплю¬нув від роз¬дра¬ту¬ван¬ня.
Ми по¬вер¬ну¬лись в кім¬на¬ту й зно¬ву ляг¬ли. Про¬йшло зов¬сім ма¬ло ча¬су, я вже по¬чав бу¬ло за¬си¬на¬ти, як ме¬не роз¬бу¬ди¬ли зву¬ки яко¬гось вит¬тя. Юзік¬теж вид¬но про¬ки¬нув¬ся, бо пох¬му¬ро ска¬зав:
-Що там во¬но виє? На гор¬бань¬ка Кар¬ла не схо¬же, він вив зов¬сім по ін¬шо¬му, ко¬ли ми ко¬би¬лу вкра¬ли... І не йо¬го ма¬ман го¬ло¬со¬чок, та ско¬рі¬ше кар¬кає...
Зву¬ки вит¬тя, то по¬си¬лю¬ва¬лись, то май¬же зов¬сім за¬ти¬ха¬ли. Їх дже¬ре¬ло роз¬мі¬щу¬ва¬ло¬ся десь звер¬ху і ця об¬ста¬ви¬на особ¬ли¬во нас спан¬те¬ли¬чу¬ва¬ла, бо ми бу¬ли на верх¬ньо¬му по¬вер¬сі, а над на¬ми бу¬ло ли¬ше го¬ри¬ще. Там крім ста¬рих ре¬чей і лах¬міт¬тя ні¬чо¬го не бу¬ло і во¬но крім то¬го бу¬ло за¬пер¬те. Ті зву¬ки бу¬ли на¬стіль¬ки мо¬то¬рош¬ни¬ми, що вже ні про який сон не мог¬ло бу¬ти й мо¬ви. Іно¬ді вит¬тя пе¬ре¬хо¬ди¬ло в сто¬гін, а сто¬гін в сміх, який рап¬то¬во об¬ри¬вав¬ся, щоб не¬вдов¬зі зно¬ву роз¬по¬ча¬тись туж¬ли¬вим вит¬тям. Те ство¬рін¬ня, яке там мож¬ли¬во зна¬хо¬ди¬ло¬ся, яв¬но ма¬ло не¬ба¬га¬то спіль¬но¬го з ро¬дом люд¬ським. Нам ста¬ло ду¬же мо¬то¬рош¬но.
-Де ті чор¬то¬ві слу¬ги! Во¬ни, що не чу¬ють, як там виє?-ска¬зав Юзік, бо вид¬но йо¬му бу¬ло бо¬яз¬ко са¬мо¬му вста¬ва¬ти і йти ви¬яс¬ня¬ти при¬чи¬ну вит¬тя, а по¬про¬ха¬ти ме¬не бу¬ло со¬ром¬но. Я ж дея¬кий час ле¬жав мовч¬ки по¬ті¬шаю¬чись за¬мі¬шан¬ням мо¬го не¬дав¬ньо¬го ку¬ми¬ра по служ¬бі в ка¬ва¬лер¬гард¬сь¬ко¬му пол¬ку, а по¬тім на¬реш¬ті ска¬зав:
-Ба¬ро¬нетт, пі¬де¬мо ра¬зом. Не¬об¬хід¬но на¬леж¬ним чи¬ном пе¬ре¬ві¬ри¬ти дах і го¬ри¬ще.-за¬про¬по¬ну¬вав я .-Тре¬ба ли¬ше на всяк ви¬па¬док до¬б¬ре оз¬бро¬ї¬тись.
Ми вста¬ли й взя¬ли з со¬бою по кин¬джа¬лу і по шаб¬лі, які по¬зні¬ма¬ли зі стін. По¬тім за¬па¬ли¬ли смо¬ло¬скип і ви¬йш¬ли в ко¬ри¬дор.
-Бру¬но, Бру¬но!-по¬чав гу¬ка¬ти Юзік¬ко¬ню¬ха, але ні¬хто не з’явився.-Десь Бру¬но по¬дів¬ся...Нев¬же спить ле¬дар. Те, що на го¬ри¬щі за¬ве¬лось, так го¬лос¬но виє, а він мер¬зот¬ник за¬снув... Ні щось не так, ду¬же все див¬но і пі¬доз¬рі¬ле.-ска¬зав роз¬губ¬ле¬но він.
Вит¬тя ще біль¬ше по¬си¬ли¬лось і нам ста¬ло так мо¬то¬рош¬но, що від¬ра¬зу від¬би¬ло всі¬ля¬ке ба¬жан¬ня ліз¬ти на го¬ри¬ще. Але кож¬но¬му пе¬ред ін¬шим бу¬ло со¬ром¬но ви¬да¬тись боя¬гу¬зом і ми на¬пра¬ви¬лись по схо¬дах на¬верх. Две¬рі ту¬ди бу¬ли від¬чи¬не¬ні і ця об¬ста¬ви¬на Юзі¬кас¬пан¬те¬ли¬чи¬ла.
-Во¬ни зав¬жди бу¬ли замк¬не¬ні.-ска¬зав він не на¬ва¬жую¬чись пер¬шим зай¬ти.
-Ви¬хо¬дить хтось, або щось їх від¬кри¬ло і про¬бра¬лось на го¬ри¬ще, щоб там ви¬ти.-до¬дав я.
 Рап¬том пе¬ред тим, як ми ру¬ши¬ли до от¬во¬ру две¬рей, страш¬не вит¬тя, яке без¬у¬мов¬но лу¬на¬ло звід¬ти, не¬спо¬ді¬ва¬но за¬мовк¬ло. Звід¬ти по¬чу¬ло¬ся якесь ша¬ру¬дін¬ня і я за¬паль¬но ви¬гук¬нув:
-Впе¬ред, ми по¬вин¬ні йо¬го спій¬ма¬ти! Ба¬ро¬нет, дай¬те ме¬ні смо¬ло¬скип!-й смі¬ли¬во пер¬ший ки¬нувсь в от¬вір две¬рей на го¬ри¬ще.
Пе¬ре¬ді мною мельк¬ну¬ла якась тінь, але мар¬не бу¬ло щось там роз¬гле¬ді¬ти. З ни¬зької сте¬лі зви¬са¬ло жму¬та¬ми па¬ву¬тин¬ня і пи¬ля¬ки бу¬ло стіль¬ки, що не про¬дих¬ну¬ти. Я ки¬нув¬ся за тою тін¬ню, але во¬на хут¬ко зник¬ла в от¬во¬рі ві¬кон¬ця на дах і крім то¬го, я під¬сковз¬нув¬ся на па¬цю¬ко¬ві, який нев¬час¬но під¬вер¬нув¬ся ме¬ні під но¬гу й впав. Час був втра¬че¬ний, бо смо¬ло¬скип, який ви¬ле¬тів з мо¬їх рук під¬па¬лив ку¬пу ста¬ро¬го лах¬міт¬тя і ми з Юзі¬ком¬за¬мі¬сто то¬го, щоб на¬здо¬га¬ня¬ти ніч¬но¬го спі¬ва¬ка, по¬ча¬ли га¬си¬ти по¬лум’я, щоб не спа¬ли¬ти за¬мок. Ми ли¬шень чу¬ли, як по че¬ре¬пи¬ці від¬да¬ляю¬ть¬ся йо¬го кро¬ки.
-Тьху ти не встиг¬ли!-ска¬зав Юзік¬не¬мов то він, а не я пер¬ший за ним гнав¬ся.
Ми по¬ки¬ну¬ли го¬ри¬ще і на схо¬дах по¬ба¬чи¬ли Бру¬но зі свіч¬кою. Її ме¬рехт¬ли¬вий во¬гник ос¬віт¬лю¬вав йо¬го не¬го¬ле¬не об¬лич¬чя.
-Я по¬чув якийсь шум і при¬йшов по¬ди¬ви¬тись, що во¬но там та¬ке.-ска¬зав він.
-А ти глу¬хар не чув, як я те¬бе гу¬кав?-на¬кри¬чав на ньо¬го Юзік.
-Ні¬чо¬го не чув ха¬зя¬їн.-від¬по¬вів по¬ну¬ро він.-Ли¬ше чув, що хтось на го¬ри¬щі во¬вту¬зить¬ся.
-То ми там во¬вту¬зи¬лись бов¬ду¬ре!-ска¬зав зліс¬но Юзік.-А ти не чув, як щось ви¬ло?
-Та не¬на¬че ні¬чо¬го не ви¬ло...Мо¬же оті со¬бач¬ки гра¬фи¬ні ви¬ли, та я не чув.-від¬по¬вів Бру¬но.
-Як це не чув, ко¬ли во¬но так ви¬ло, що аж мерт¬вих ма¬буть під¬ня¬ло.-зди¬во¬ва¬но, але вже спо¬кій¬ні¬ше ска¬зав мій то¬ва¬риш, бо зро¬зу¬мів, що з ко¬ню¬хом ка¬ші не зва¬риш.-Чор¬тів¬ня якась...Ну до¬б¬ре, йди на ча¬ти і не спи, бо бу¬ду пе¬ре¬ві¬ря¬ти і як¬що по¬ба¬чу, що хро¬пеш не от¬ри¬ма¬єш плат¬ні за мі¬сяць!-при¬гро¬зив він то¬му.-Як по¬ба¬чиш щось пі¬доз¬рі¬ле, від¬ра¬зу по¬ві¬дом¬ляй бов¬дур!-до¬дав він і ми бу¬ло зі¬бра¬лись йти від¬по¬чи¬ва¬ти, як рап¬том з піть¬ми з’явилась кня¬ги¬ня з за¬па¬ле¬ним кан¬де¬ляб¬ром. Во¬на ви¬йш¬ла зі сво¬єї кім¬на¬ти і ви¬гля¬да¬ла ду¬же зля¬ка¬ною. Очі її бу¬ли ши¬ро¬ко від¬кри¬ті і вся во¬на дри¬жа¬ла.
-Що тра¬пи¬лось ма¬тін¬ко?-за¬пи¬тав Юзікв неї.
-В зам¬ку за¬ве¬лась якась не¬чис¬та си¬ла! Спо¬чат¬ку я сі¬ла роз¬кла¬ду¬ва¬ти пась¬ян¬си і так за¬хо¬пи¬ла¬ся, що не¬зчу¬ла¬ся як за¬сну¬ла...-Це бу¬ла іс¬тин¬на прав¬да: Кня¬ги¬ня бу¬ла над¬зви¬чай¬но охо¬ча до роз¬кла¬ду¬ван¬ня пась’янсів. Од¬но¬го ра¬зу, ко¬ли Юзі¬ку¬бу¬ло ро¬ків де¬сять, став¬ся та¬кий ви¬па¬док: Ба¬рон з дру¬жи¬ною і си¬ном від¬по¬чи¬ва¬ли в літ¬ньо¬му де¬рев’яному бу¬ди¬ноч¬ку на ло¬ні при¬ро¬ди і кня¬ги¬ня якось сі¬ла роз¬кла¬сти па¬ру пась¬ян¬сів. Бі¬ля бу¬ди¬ноч¬ка стоя¬ла ко¬пи¬ця сі¬на. Юзік¬тим ча¬сом грав¬ся бі¬ля ба¬гат¬тя ка¬мі¬на й ти¬хень¬ко взяв¬ши па¬лаю¬чу скі¬поч¬ку, ви¬йшов і під¬па¬лив ко¬пи¬цю й бу¬ди¬но¬чок з ін¬шо¬го бо¬ку. По¬лум’я пов¬ні¬стю охо¬пи¬ло бу¬дів¬лю, але кня¬ги¬ня не зва¬жа¬ла на те ува¬ги і про¬дов¬жу¬ва¬ла роз¬кла¬да¬ти кар¬ти. Зго¬рів дах і по¬ча¬ли ру¬ши¬тись сті¬ни. Ба¬рон Буль¬дінг бі¬гав зі слу¬га¬ми в роз¬па¬чі на¬в¬ко¬ло, що¬си¬ли во¬лав, але кня¬ги¬ня не від¬ри¬ва¬ла¬ся від сто¬лу з роз¬кла¬де¬ни¬ми кар¬та¬ми. Якимсь див¬ним чи¬ном, по¬лум’я її не до¬торк¬ну¬лось. Во¬на на¬віть не змог¬ла ві¬дір¬ва¬тись на¬віть, ко¬ли за¬ва¬ли¬лась сте¬ля і впа¬ла зго¬рів¬ши ос¬тан¬ня сті¬на. Пе¬ред роз¬губ¬ле¬ним по¬гля¬дом усіх з’явилась в клуб¬ках ди¬му й са¬жі кня¬ги¬ня, що си¬ді¬ла за сто¬ли¬ком з кар¬та¬ми в ру¬ці, а на¬в¬ко¬ло бу¬ло ли¬ше дим¬ля¬чи зга¬ри¬ще. Во¬на впер¬то за¬кін¬чу¬ва¬ла пась¬янс і ли¬ше пов¬ні¬стю йо¬го ро¬зі¬клав¬ши на¬реш¬ті ві¬дір¬ва¬лась від сто¬лу й ду¬же зди¬ву¬ва¬лась нав¬ко¬лиш¬ні¬ми змі¬на¬ми. Але вер¬ні¬мось до на¬шої роз¬по¬ві¬ді: Тим ча¬сом кня¬ги¬ня про¬дов¬жу¬ва¬ла:- Рап¬том я про¬ки¬ну¬ла¬ся від про¬низ¬ли¬во¬го ко¬ша¬чо¬го ве¬ре¬щан¬ня, не¬на¬че кіш¬ку хтось тяг¬нув за хво¬ста. Я роз¬плю¬щи¬ла очі і ба¬чу, що в мо¬їй кім¬на¬ті рап¬том з’явилася чор¬на кіш¬ка. Але ж в нас дав¬но не во¬ди¬ли¬ся ко¬ти. З тих пір, як пам’ятаєш Юзі¬ка¬ти їх по¬фар¬бу¬вав, по¬під¬ст¬ри¬гав і по¬від¬рі¬зав хво¬сти. Я до неї : «Ки¬цю, ки¬цю..»-а во¬на, як стриб¬не на ме¬не  і да¬вай шкря¬ба¬ти!-ви¬гук¬ну¬ла кня¬ги¬ня й ого¬ли¬ла ру¬ку до лік¬тя на якій до¬б¬ре бу¬ли вид¬но по¬ло¬си від ко¬ша¬чих кіг¬тів з за¬со¬хлою кров’ю. Це вже бу¬ло дійс¬но мо¬то¬рош¬но, бо ми по на¬їв¬но¬сті чо¬мусь вва¬жа¬ли, що при¬ви¬ди ли¬ше ля¬ка¬ють, а во¬ни вия¬ви¬лось на наш жах, ще й мо¬жуть про¬чу¬ха¬на да¬ти.
-Чо¬му це во¬на ма¬тін¬ко, на вас стриб¬ну¬ла?-тур¬бот¬ли¬во до¬ві¬ду¬вав¬ся Юзікв ма¬те¬рі
-Ні з то¬го ні з сьо¬го стриб¬ну¬ла! Я хо¬ті¬ла її ви¬гна¬ти, а во¬на на ме¬не, як на¬ки¬не¬ть¬ся й ось, ба¬чи¬те як роз¬дер¬ла...-від¬по¬ві¬ла зля¬ка¬но кня¬ги¬ня.
-Але ж ви ка¬за¬ли, що її під¬зи¬ва¬ли?
-Так, під¬зи¬ва¬ла, а по¬тім ви¬рі¬ши¬ла про¬гна¬ти, бо во¬на стриб¬ну¬ла на мій пас’янс і йо¬го зруй¬ну¬ва¬ла. То¬ді я й по¬ду¬ма¬ла, що на¬ві¬що ме¬ні при¬блуд¬на кіш¬ка в кім¬на¬ті від якої бу¬де од¬на шко¬да, от і взя¬ла за хво¬ста шкід¬ли¬ву кру¬тій¬ку й по¬жбу¬ри¬ла її геть з мо¬їх карт на сто¬ли¬ку.
-Див¬но...-ска¬зав Юзік.- В нас по¬бли¬зу не має нія¬ких чор¬них кі¬шок...
-А мо¬же то гра¬фи¬ня чак¬лун¬ка в кіш¬ку пе¬ре¬тво¬ри¬ла¬ся й на¬па¬ла на па¬ні кня¬ги¬ню?-тріш¬ки під¬дав жа¬ру я при¬пус¬каю¬чи гріш¬ним ді¬лом, що цим мож¬ли¬во на¬ля¬каю гра¬фи¬ню ще біль¬ше. Але на мій по¬див ре¬зуль¬тат ви¬йшов над¬то не¬спо¬ді¬ва¬ним:
-Дійс¬но, а я й не здо¬га¬да¬ла¬ся, що то мо¬же бу¬ти та змія, не¬до¬роб¬ле¬на гра¬фи¬ня Ж.! Не¬да¬ром во¬на мої пас’янси так зруй¬ну¬ва¬ла!-ви¬гук¬ну¬ла вдо¬ва, -Я б ту кіш¬ку від¬ра¬зу б при¬ду¬ши¬ла й на шма¬точ¬ки ро¬зі¬рва¬ла!- те¬пер во¬на зно¬ву бу¬ла не пе¬ре¬ля¬ка¬ною жін¬кою, а во¬йов¬ни¬чою ама¬зон¬кою.
-Ма¬тін¬ко, а ви не чу¬ли, як щось ви¬ло?-за¬пи¬тав Юзік.
-Га? Ви¬ло? Не¬на¬че щось і ви¬ло, та я ду¬ма¬ла, що то кіш¬ки спра¬ва...-від¬по¬ві¬ла во¬на. Кня¬ги¬ня тріш¬ки не¬до¬чу¬ва¬ла і то¬му ні¬чо¬го но¬во¬го нам по¬ві¬до¬ми¬ти біль¬ше не змог¬ла.
-А де те¬пер та кіш¬ка?-за¬пи¬тав я.
-Ко¬ли я ви¬хо¬ди¬ла до вас, во¬на за¬ли¬ша¬ла¬ся в спаль¬ні. До¬б¬ре, що во¬на там за¬ли¬ши¬лась, а не втек¬ла, за¬раз пі¬ду і її за¬дав¬лю! Аж рап¬том дійс¬но то та відь¬ма, бо точ¬но, адже ли¬ше пе¬ре¬вер¬тень міг мо¬го Кар¬ла так при¬ча¬ру¬ва¬ти!–ви¬гук¬ну¬ла во¬на й на¬пра¬ви¬лась в на¬прям¬ку сво¬єї спаль¬ні. Ми ви¬ру¬ши¬ли за нею. Ко¬ли я про¬чи¬нив две¬рі, чор¬на кіш¬ка го¬лос¬но нявк¬нув¬ши ви¬ско¬чи¬ла з кім¬на¬ти в нас під ні¬га¬ми. Ми не встиг¬ли ні¬чо¬го їй за¬по¬дія¬ти, бо во¬на хут¬ко роз¬чи¬ни¬лась в ніч¬ній тем¬ря¬ві. 
-Гм... Дійс¬но чор¬на кіш¬ка...Жаль ви¬пус¬ти¬ли гра¬фи¬ню-пе¬ре¬верт¬ня..-ска¬зав Юзік.
-Ні¬чо¬го, во¬на ще по¬вин¬на зая¬ви¬тись і то¬ді я вже знаю що з нею зро¬би¬ти. Юзік, син¬ку за¬лиш ме¬ні шаб¬лю.-по¬про¬ха¬ла во¬на і я зди¬во¬ва¬но спос¬те¬рі¬гав, як пе¬ре¬тво¬рює лють і жа¬га пом¬сти слаб¬ку жін¬ку на хо¬роб¬ро¬го во¬яку.-Пі¬ду роз¬кла¬ду на сон ще пас’янс.-до¬да¬ла во¬на рап¬том по¬зіх¬нув¬ши. 
Юзік від¬дав кня¬ги¬ні свою шаб¬лю, бо в на¬шій опо¬чи¬валь¬ні їх ще ви¬сі¬ло чи¬ма¬лень¬ко і кня¬ги¬ня з нею пі¬шла в свою кім¬на¬ту. Ми теж на¬реш¬ті та¬кож пі¬шли до сво¬єї, але на цьо¬му при¬го¬ди тої но¬чі да¬ле¬ко не за¬кін¬чи¬ли¬ся.
Дро¬ва в на¬шо¬му ка¬мі¬ні про¬го¬рі¬ли пов¬ні¬стю, а ніч бу¬ла до¬сить про¬хо¬лод¬на і Юзік по¬чав гу¬ка¬ти Бру¬но, про¬те з’явився Ві¬ля, який був в ма¬єт¬ку са¬дів¬ни¬ком. Він ска¬зав, що Бру¬но вже ліг спа¬ти, а він йо¬го під¬мі¬нив на ча¬тах. Юзік дав йо¬му зав¬дан¬ня при¬нес¬ти ще дров і Ві¬ля ви¬йшов і до ран¬ку цей лі¬ни¬вий шах¬рай не по¬вер¬тав¬ся.
-Де вчор¬та той Ві¬ля бро¬дить! Пі¬ду за¬раз сам по дро¬ва, а на ра¬нок ска¬жу йо¬му, що бу¬де в нас пра¬цю¬ва¬ти тиж¬день без плат¬ні.-ска¬зав Юзік і ви¬йшов, ко¬ли нам кін¬чив¬ся тер¬пець че¬ка¬ти. Че¬рез дея¬кий час я по¬чув якийсь грю¬кіт і йо¬го зля¬ка¬ний крик. Він вле¬тів в две¬рі й ви¬хо¬пив¬ши зі сті¬ни най¬біль¬шу але¬бар¬ду, за¬хо¬вав¬ся з нею під ков¬д¬рою.
-Що тра¬пи¬лось, ба¬ро¬нетт?-за¬пи¬тав йо¬го я.
Юзік ви¬гля¬нув з під ков¬д¬ри і я по¬ба¬чив в ньо¬го під оком чи¬ма¬лень¬кий си¬нець.
-Там при¬вид б’ється!-від¬по¬вів він пе¬ре¬ля¬ка¬ним го¬ло¬сом.-Про¬хо¬джу я ми¬мо ста¬рих лат в ко¬ри¬до¬рі, аж рап¬том во¬ни схо¬дять з сво¬го міс¬ця, й за¬ліз¬ний ку¬лак б’є без по¬пе¬ре¬джен¬ня ме¬не в око! Я не встиг увер¬ну¬тись, а він ме¬не дру¬гою ру¬кою зно¬ву в те са¬ме око! Ну я от і  ви¬рі¬шив ре¬ти¬ру¬ва¬тись, до¬ки  од¬не око ще ці¬ле. Крім то¬го, йо¬го ж бо за¬лі¬зо бу¬де міц¬ні¬шим мо¬го чо¬ла…
В цей час з ко¬ри¬до¬ру про¬лу¬на¬ли зву¬ки па¬дін¬ня чо¬гось зроб¬ле¬но¬го з за¬лі¬за, ма¬буть тих ли¬цар¬ських об¬ла¬дун¬ків, які мо¬лод¬шо¬му Буль¬дін¬гу на¬би¬ли око. Во¬ни гуч¬но за¬то¬рох¬ті¬ли з дзень¬ко¬том. Юзік від тих зву¬ків ще біль¬ше зля¬кав¬ся, зі¬щу¬лив¬ся й ска¬зав:
-Чу¬єш, чу¬єш? Це точ¬но той при¬вид!
Я ба¬ча¬чи та¬кий кон¬фуз в ще не¬дав¬ньо¬го мо¬го ку¬ми¬ра, ви¬рі¬шив під¬крі¬пи¬ти свій ав¬то¬ри¬тет від¬чай¬ду¬ха. Не ка¬жу¬чи ні сло¬ва, схо¬пив шпа¬гу й ви¬ско¬чив з нею в ко¬ри¬дор. Там я по¬ба¬чив на під¬ло¬зі ті ста¬рі пус¬ті ли¬цар¬ські ла¬ти, які по¬би¬ли мо¬го то¬ва¬ри¬ша. За мною ви¬йшов і Юзік. Він по¬гля¬нув на сво¬го за¬ліз¬но¬го кривд¬ни¬ка і ска¬зав:
-Кра¬ще їх об¬хо¬ди¬ти, бо мо¬жуть зно¬ву по¬ча¬ти би¬тись.
Але я пі¬ді¬йшов до них,  і пих¬нув¬ши но¬гою за¬смі¬яв¬ся:
-Ба¬ро¬нетт-це ли¬ше пус¬ті ла¬ти. Во¬ни впа¬ли і мож¬ли¬во вас за¬че¬пи¬ли, от вам і зда¬ло¬ся, що то при¬вид на вас по¬ся¬гав¬ся.
Але кін¬ців¬ка мо¬го ви¬крит¬тя то¬го ви¬пад¬ку вия¬ви¬ла¬ся не ду¬же впев¬не¬ною. В той же мо¬мент на¬го¬рі зно¬ву щось туж¬но за¬ви¬ло, не¬на¬че той при¬вид не по¬го¬джу¬вав¬ся з мо¬ї¬ми сло¬ва¬ми й да¬вав зро¬зу¬мі¬ти, що він на¬справ¬ді є. Юзік¬по¬ти¬раю¬чи під¬би¬те око тор¬же¬ст¬ву¬вав:
-Ось ба¬чиш, зно¬ву за¬вив, а ка¬жеш ні¬чо¬го не¬ма. То він там виє, це точ¬но!
Рап¬том до вит¬тя ще до¬да¬ли¬ся якісь важ¬кі уда¬ри по сті¬ні. Ми спо¬чат¬ку ду¬ма¬ли, що то кня¬ги¬ня по¬дає сиг¬на¬ли, але над¬то гуч¬ни¬ми бу¬ли ті грю¬ки й крім то¬го вдо¬ва Буль¬дінг Тид¬рі¬на за¬йма¬ла¬ся скла¬дан¬ням пас’янсу і їй бу¬ло ма¬ло ді¬ла до всіх по¬дій на¬в¬ко¬ло, які нія¬ким чи¬ном не до¬тор¬ка¬лись її за¬хо¬п¬лен¬ню. Зву¬ки йшли не¬на¬че зза ро¬гу, де ко¬ри¬дор за¬вер¬тав до пло¬щад¬ки зі схо¬да¬ми до¬ни¬зу. Ко¬ли ми ки¬ну¬лись ту¬ди, то во¬ни за¬тих¬ли й рап¬то¬во по¬ча¬ли¬ся з ін¬шої сто¬ро¬ни. Вер¬сія про при¬ви¬да по¬ча¬ла під¬твер¬джу¬ва¬ти¬ся.
-Як¬би то бу¬ла лю¬ди¬на, во¬на не встиг¬ла б опи¬ни¬ти¬ся мо¬мен¬таль¬но на ін¬шо¬му кін¬ці ко¬ри¬до¬ру. Крім то¬го її шлях про¬хо¬див би повз нас, але ж ми ні¬чо¬го не при¬мі¬ти¬ли.-ска¬зав Юзік. Втім ми не по¬вер¬та¬ли на¬зад, а до¬біг¬ли до по¬чат¬ко¬во¬го міс¬ця грю¬ків і не по¬ба¬чи¬ли там ні¬чо¬го пі¬доз¬рі¬ло¬го, ли¬ше схо¬ди до ниж¬ньо¬го по¬вер¬ху. Як¬би той ви¬тів¬ник по них втік, йо¬му б ні¬як не до¬б¬ра¬тись бу¬ло до ін¬шо¬го міс¬ця сту¬ко¬ту.То¬ді ми шви¬день¬ко по¬біг¬ли в ін¬шу сто¬ро¬ну, звід¬кіль те¬пер во¬ни до¬но¬си¬ли¬ся, як рап¬том все рап¬то¬во за¬тих¬ло, на¬віть вит¬тя на¬го¬рі і ми не¬рі¬шу¬че зу¬пи¬ни¬лись. Че¬рез мить грю¬ка¬ти по¬ча¬ло в про¬ти¬леж¬ній сто¬ро¬ні і ми стрім¬ко ки¬ну¬лись ту¬ди, як зно¬ву дже¬ре¬ло та¬єм¬ни¬чих зву¬ків по¬мі¬ня¬ло дис¬ло¬ка¬цію. Ми не зда¬ва¬лись і про¬дов¬жу¬ва¬ли їх пе¬ре¬слі¬ду¬ва¬ти весь час, звід¬кі¬ля б во¬ни не ви¬хо¬ди¬ли. Та¬ким чи¬ном ми бі¬га¬ли, як два дур¬ні то ту¬ди, то сю¬ди, по¬ки при¬стой¬но не за¬хе¬ка¬лись і ро¬зу¬мію¬чи мар¬ність на¬ших вправ, зу¬пи¬ни¬лись.
-Що бу¬де¬мо ро¬би¬ти ба¬ро¬нетт?-за¬пи¬тав йо¬го я.
Юзік¬зд¬виг¬нув пле¬чи¬ма й зно¬ву по¬чу¬хав¬ши своє під¬би¬те око, ска¬зав:
-Та ну йо¬го, то¬го при¬ви¬да! Ми до¬бі¬гає¬мось, що зно¬ву от¬ри¬має¬мо від ньо¬го по оку. Да¬вай за¬ля¬же¬мо в кім¬на¬ті і хай він со¬бі біс¬ну¬є¬ть¬ся, лиш би нас не чі¬пав.
Я втім з ним по¬го¬див¬ся, хо¬ча хо¬тів спо¬чат¬ку тро¬хи за¬пе¬ре¬чи¬ти, але ті див¬ні про¬я¬ви, так яв¬но бу¬ли над¬то схо¬жі на дії не¬чис¬тої си¬ли, від якої зви¬чай¬но тре¬ба зав¬жди бу¬ти по¬да¬лі, що спе¬ре¬ча¬тись міг ли¬ше ос¬тан¬ній бов¬дур.
Ми зно¬ву не зва¬жаю¬чи на вит¬тя і уда¬ри зайш¬ли до кім¬на¬ти і щіль¬но за¬чи¬ни¬ли две¬рі, щоб не так гу¬па¬ло, але кля¬ті зву¬ки не¬на¬че при¬бли¬зи¬лись до кім¬на¬ти і грю¬ка¬ло так, що ті две¬рі аж тряс¬лись. Ста¬ло над¬зви¬чай¬но мо¬то¬рош¬но і Юзік¬ска¬зав:
-Це мій бать¬ко за всі об¬ра¬зи з то¬го сві¬ту ме¬ні мстить. Він по¬гро¬жу¬вав нас з ма¬ман ско¬ро в мо¬ги¬лу за¬бра¬ти.
Я по¬чав всі¬ля¬ко уті¬ша¬ти сво¬го то¬ва¬ри¬ша, але він був не¬вті¬ше¬ний, та й в ме¬не це ви¬хо¬ди¬ло без впев¬не¬но¬сті, не зов¬сім вда¬ло. Крім то¬го всі мої вті¬шан¬ня май¬же зов¬сім за¬глу¬ша¬ли зву¬ки не¬чис¬тої си¬ли, яка не¬на¬че справ¬ля¬ла свій ша¬баш в зам¬ку. За две¬ря¬ми грю¬ка¬ло, бух¬ка¬ло,  ви¬ло й ско¬ро до¬ба¬ви¬лись зву¬ки, які на¬га¬ду¬ва¬ли плач, який пе¬ре¬хо¬див в сміх і на¬віть кри¬ки чи то не¬мов¬лят, чи то бе¬рез¬не¬вих ко¬тів. 
«Оце так по¬пав!»-ду¬мав скруш¬но я.-«При¬пер¬ли ме¬не чор¬ти до цьо¬го Юзі¬куй те¬пер ще не¬ві¬до¬мо, чим все за¬кін¬чить¬ся.»
Мої пе¬ред¬чут¬тя ка¬за¬ли ме¬ні, що за¬кін¬чить¬ся все не зов¬сім вда¬ло. Ми тряс¬ли¬ся з Юзі¬ком¬від жа¬ху й з не¬тер¬пін¬ням че¬ка¬ли ран¬ку. Щоб вий¬ти з кім¬на¬ти й по¬ди¬ви¬тись, що там біс¬ну¬є¬ть¬ся, вже не бу¬ло й мо¬ви, бо су¬дя¬чи з всьо¬го при¬вид був не один, а їх там бу¬ла ці¬ла ку¬па. Ма¬буть ста¬рий ба¬рон до¬б¬ря¬чий зуб¬на сво¬їх рід¬них, як¬що уст¬ро¬їв та¬ку ви¬ста¬ву з то¬го сві¬ту. Я вже про¬кли¬нав всі свої ви¬тів¬ки при дво¬рі і га¬ряч¬ко¬во шу¬кав при¬чи¬ни по¬ки¬ну¬ти цей кля¬тий за¬мок в яко¬му ні в день, ні вно¬чі не бу¬ло спо¬кою.
-Ці¬ка¬во, а чи в гра¬фи¬ні Ж. теж не¬чис¬та си¬ла та¬ке ви¬тво¬ряє?-за¬пи¬тав не¬на¬че про се¬бе Юзік.
-Хтоз¬на. Ще не¬ві¬до¬мо, по¬хо¬джен¬ня цьої си¬ли, мож¬ли¬во все це й є ви¬тів¬ки гра¬фи¬ні.-від¬по¬вів я.
-Як це?
-Ціл¬ком мож¬ли¬во, що во¬на відь¬ма і то¬му не ба¬рон, а во¬на нам так мстить. Хо¬ча все це мої ли¬ше здо¬га¬ди...Крім то¬го й той чор¬ний кіт...-ми тро¬хи по¬мов¬ча¬ли, об¬ду¬мую¬чи мої при¬пу¬щен¬ня. Юзік¬мов¬чав і бу¬ло вид¬но, що він хви¬лю¬є¬ть¬ся і мої сло¬ва йо¬го на¬ля¬ка¬ли, хо¬ча й ме¬ні са¬мо¬му бу¬ло мо¬то¬рош¬но. Тро¬хи зго¬дом я зно¬ву по¬дав го¬лос:-Ці¬ка¬во, як там кня¬ги¬ня? Мо¬же на¬ві¬дає¬мось?-зі¬брав¬ши всі решт¬ки  сво¬єї хо¬роб¬ро¬сті ска¬зав я, але на¬стрій ба¬ро¬нет¬та був зов¬сім ін¬ший:
-За ма¬ман не тур¬буй¬ся.-ска¬зав дбай¬ли¬вий си¬нок.-В неї шаб¬ля й крім то¬го, ко¬ли во¬на роз¬кла¬дує пас’янс, то¬му нія¬ка не¬чис¬та си¬ла її не візь¬ме. Во¬на на¬віть Вель¬зе¬ву¬ла в пек¬ло за¬го¬нить, як¬що він її в ту мить по¬тур¬бує.
Я біль¬ше не на¬по¬ля¬гав на про¬ві¬ду¬ван¬ні кня¬ги¬ні, ко¬ли рап¬том все стих¬ло. Ця мо¬то¬рош¬на ти¬ша пі¬сля та¬ких вак¬ха¬на¬лій зву¬ків вия¬ви¬ла¬ся нам ще на¬віть страш¬ні¬шою, чим той грю¬кіт з вит¬тям, бо ми вже по¬ча¬ли якось до ньо¬го зви¬ка¬ти, а йо¬го від¬сут¬ність та¬ї¬ла в со¬бі но¬ву не¬ві¬до¬мість. Наш слух на¬пру¬жив¬ся, але ні¬чо¬го не бу¬ло чу¬ти.
-Мо¬же во¬ни зник¬ли?-ти¬хо за¬пи¬тав Юзік, сам не знаю¬чи, хто то во¬ни.
Але я не встиг від¬по¬ві¬сти і не то¬му що сам не знав, а то¬му, що рап¬том від¬по¬відь при¬йш¬ла са¬ма і во¬на бу¬ла яв¬но не по¬зи¬тив¬ной. На наш жах, ми по¬чу¬ли, як в ко¬ри¬до¬рі щось шку¬тиль¬гаю¬чи по¬цо¬ка¬ло не¬на¬че під¬ко¬ва¬ми на¬бли¬жаю¬чись до на¬шої кім¬на¬ти. Нас охо¬пив ней¬мо¬вір¬ний страх і зда¬ва¬ло¬ся, що то сам Лю¬ци¬пер при¬пер¬ся по на¬ші ду¬ші. Ми схо¬пи¬ли шаб¬лі й за¬би¬ли¬ся в най¬даль¬ший за¬ку¬ток кім¬на¬ти, що був за ка¬мі¬ном і на¬пру¬же¬но слід¬ку¬ва¬ли за две¬ря¬ми. Те, з під¬ко¬ва¬ни¬ми ко¬пи¬та¬ми пі¬ді¬йшло до них й гуч¬но за¬ір¬жа¬ло якимсь на¬пів люд¬ським, на¬пів ко¬ня¬чим го¬ло¬сом, а по¬тім гуп¬ну¬лось об две¬рі, ле¬д¬ве їх не ви¬ва¬лив¬ши. Юзікз жа¬ху на¬віть скрик¬нув, а я не без за¬до¬во¬лен¬ня, по¬ті¬шаю¬чись над ним сво¬єю пе¬ре¬ва¬гою в смі¬ли¬во¬сті, ска¬зав:
-Ве¬діть се¬бе на¬леж¬но дво¬ря¬ни¬ну ба¬ро¬нетт! Від до¬лі не вте¬чеш і як¬що це при¬йш¬ла на¬ша смерть, зу¬ст¬рі¬не¬мо її гід¬но осо¬бам на¬шо¬го ран¬гу й по¬хо¬джен¬ню!
Юзік¬по¬чав скім¬ли¬ти і ска¬жу чес¬но, ме¬ні й са¬мо¬му за¬хо¬ті¬лось тріш¬ки роз¬пус¬ти¬ти шмарк¬лі й ню¬ні, але я, як хо¬роб¬ра лю¬ди¬на, стри¬мав¬ся і ще дуж¬че сжав в ру¬ці  ефес сво¬єї шпа¬ги. Зі¬брав¬шись ду¬хом, я пі¬ді¬йшов до две¬рей і спро¬бу¬вав їх про¬чи¬ни¬ти, але щось важ¬ке й гро¬мізд¬ке ме¬ні за¬ва¬жа¬ло. На мо¬ло¬до¬го Буль¬дін¬га не бу¬ло нія¬кої на¬дії в до¬по¬мо¬зі, ос¬кіль¬ки він си¬дів і тряс¬ся зі стра¬ху. Я на¬пру¬жив¬ся й две¬рі лель, ледь про¬чи¬ни¬лись, але за ни¬ми бу¬ла су¬ціль¬на тем¬ря¬ва: Хтось, або щось по¬га¬си¬ло всі ка¬ган¬ці, кот¬рі ви¬сі¬ли в ко¬ри¬до¬рі.
Ме¬ні тре¬ба бу¬ло пі¬ти й взя¬ти фа¬кел для ос¬віт¬лен¬ня, але я що¬си¬ли на¬ма¬гав¬ся спра¬ви¬ти вра¬жен¬ня ге¬роя, то¬му від¬чай¬душ¬но по¬ліз впе¬ред, в су¬ціль¬ну тем¬ря¬ву от¬во¬ру две¬рей. Рап¬том щось бі¬ля мо¬го ву¬ха, як за¬ір¬же тим са¬мим на¬пів люд¬ським, на¬пів ко¬ня¬чим го¬ло¬сом. Я на¬віть не встиг від¬вер¬ну¬тись, як зне¬на¬цька щось з ве¬ле¬тен¬ською си¬лою вда¬ри¬ло ме¬ні в са¬мий лоб. Ос¬тан¬нє, що я встиг по¬ба¬чи¬ти, це бу¬ло дійс¬но ко¬ня¬че ко¬пи¬то з під¬ко¬вою, яке стрім¬ко на¬бли¬жа¬лось на рів¬ні мо¬їх очей. Про¬те по¬ви¬нен вам ска¬за¬ти, що та під¬ко¬ва не не¬сла ме¬ні щас¬тя. Ще мож¬на до¬ба¬ви¬ти, що ко¬ні так не б’ють, але все від¬бу¬ло¬ся на¬стіль¬ки блис¬ка¬вич¬но, що я на¬віть не встиг зди¬ву¬ва¬тись, як втра¬тив від уда¬ру сві¬до¬мість і про¬ва¬лив¬ся в мо¬рок не¬бут¬тя.

                Роз¬діл XXII
       Який роз¬по¬ві¬дає про не¬спо¬ді¬ва¬ну поя¬ву при¬ви¬да ба¬ро¬на Буль¬дін¬га.

Я отя¬мив¬ся від то¬го, що Юзікв¬лив ме¬ні до ро¬та кіль¬ка ковт¬ків ви¬на, яки¬ми до ре¬чі я ледь не за¬хли¬нув¬ся і за що змість по¬дя¬ки, ле¬д¬ве роз¬плю¬щив¬ши очі, та¬ко¬му без¬цін¬но¬му по¬міч¬ни¬ку, як ба¬ро¬нет дав до¬б¬ря¬чо¬го сту¬са¬на. Вия¬ви¬ло¬ся, що він до¬сить дов¬го бо¬яв¬ся пі¬дій¬ти до ме¬не і я ле¬жав бі¬ля две¬рей ці¬лу го¬ди¬ну. Це бу¬ло не важ¬ко ви¬зна¬чи¬ти по пер¬ших про¬я¬вах сві¬тан¬ку за вік¬ном.
На¬реш¬ті жах¬ли¬ва ніч за¬кін¬чу¬ва¬ла¬ся. В ме¬не над¬зви¬чай¬но бо¬лі¬ла го¬ло¬ва і особ¬ли¬во чо¬ло, а в ву¬хах без¬пе¬ре¬рви дзве¬ні¬ло.  Ме¬ні зда¬ва¬ло¬ся, що мою бі¬до¬лаш¬ну го¬ло¬ву по¬мі¬сти¬ли в за¬ліз¬ний гле¬чик по яко¬му без¬пе¬ре¬стан¬ку хтось га¬тив ма¬ко¬го¬ном.
Ко¬ли я гля¬нув в дзер¬ка¬ло, то зро¬зу¬мів, що не ско¬ро по¬ки¬ну цей про¬кля¬тий за¬мок з бо¬же¬віль¬ни¬ми спад¬ко¬єм¬ця¬ми, як те ви¬рі¬шив тіль¬ки-но, бо по¬се¬ред чо¬ла стоя¬ло ви¬раз¬не клей¬мо від то¬го чор¬то¬во¬го ко¬пи¬та в ви¬гля¬ді під¬ко¬ви на якій на¬віть до¬б¬ре бу¬ло вид¬но цвя¬хи. Звіс¬но, що в та¬ко¬му ви¬гля¬ді ме¬не всі за¬смі¬ють і до¬кін¬чать сво¬ї¬ми роз¬пи¬та¬ми. Був пот¬рі¬бен знач¬ний час для за¬го¬єн¬ня ра¬ни і от¬же ме¬ні на¬ле¬жа¬ло ще дов¬го ді¬ли¬ти за¬галь¬ний дах і не¬взго¬ди з цим кля¬тим Юзі¬ком.  Чес¬но ка¬жу¬чи, з ним ме¬ні вже дав¬нень¬ко хо¬ті¬ло¬ся ро¬зі¬рва¬ти друж¬бу і ли¬ше моя без¬ви¬хідь і по¬ло¬жен¬ня ви¬гнан¬ця бу¬ло цьо¬му на пе¬ре¬шко¬ді. Всі йо¬го ви¬тів¬ки при дво¬рі ім¬пе¬рат¬ри¬ці здо¬бу¬ли для ньо¬го сла¬ву ней¬мо¬вір¬но¬го ге¬роя, а на¬справ¬ді це був ве¬ли¬кий боя¬гуз. Як¬би він то¬ді пі¬шов ра¬зом зі мною, то мож¬ли¬во ко¬пи¬та б я не от¬ри¬мав, а як¬що діс¬та¬лось Юзі¬ку, то зна¬чить він йо¬го за¬ро¬бив і так йо¬му зна¬чить і тре¬ба, бо в ме¬не вже не бу¬ло сум¬ні¬ву, що ті всі ди¬во¬виж¬ні й жах¬ли¬ві ніч¬ні по¬дії ма¬ють під со¬бою під¬ґрун¬тя пом¬сти ба¬ро¬на з то¬го сві¬ту. От¬же я був про¬сто не¬вин¬на жерт¬ва, а справж¬ній ви¬ну¬ва¬тець боя¬гуз¬ли¬во від¬си¬джу¬вав¬ся в кут¬ку.
-Ба¬ро¬нетт, чо¬му ж ви не пі¬шли зі мною до две¬рей?-за¬пи¬тав я йо¬го су¬во¬ро.
-Я й так без ву¬ха і крім то¬го ле¬д¬ве не втра¬тив око, то¬му ду¬же бо¬яв¬ся за ці¬лість ін¬ших місць свєї го¬ло¬ви. До ре¬чі вас то¬ді ні¬хто не за¬про¬шу¬вав йти до две¬рей, бо те що там до сих пір за ни¬ми ле¬жить, на¬вряд чи нам ро¬би¬ло б ре¬ве¬ран¬си й кнік¬се¬ни.-від¬по¬вів зов¬сім без за¬зі¬ру со¬віс¬ті Юзік.
В цей час за две¬ри¬ма на¬реш¬ті по¬чул¬вся го¬лос Ві¬лі, яко¬го де¬кіль¬ка го¬дин то¬му ми пос¬ла¬ли за дро¬ва¬ми до ка¬мі¬на і який на¬реш¬ті з ни¬ми при¬йшов. Ка¬мін дав¬но вже по¬гас, а ми й за¬бу¬ли про слуг, точ¬ні¬ше во¬ни про нас.
-Па¬не ба¬ро¬не, я при¬ніс дро¬ва.-ска¬зав він зза две¬рей. Юзі¬ка¬він так на¬зи¬вав, щоб до¬го¬ди¬ти, бо то¬му це ду¬же по¬до¬ба¬ло¬ся.
 В зам¬ку зна¬хо¬ди¬ли¬ся ве¬ли¬кі за¬па¬си дров, які бу¬ли скла¬де¬ні ща¬бе¬ля¬ми в при¬строє¬ній бу¬дів¬лі вни¬зу, в хви¬ли¬ні ходь¬би від на¬шої кім¬на¬ти. Про¬те Ві¬лі зна¬до¬би¬ло¬ся пів но¬чі, щоб їх на¬бра¬ти й при¬нес¬ти.
-За¬ходь вже бов¬ду¬ре! Й де те¬бе скіль¬ки ча¬су но¬си¬ло?! Вже мож¬на бу¬ло ці дро¬ва по¬са¬ди¬ти, ви¬рос¬ти й спи¬ля¬ти!-ви¬гук¬нув зліс¬но Юзік. По¬чу¬ло¬ся якесь во¬вту¬зін¬ня і Ві¬лі по¬чав по¬віль¬но про¬чи¬ня¬ти две¬рі.
-А в вас тут дох¬ла ко¬би¬ла без но¬ги ле¬жить.-ска¬зав зди¬во¬ва¬но са¬дів¬ник, ні¬як не реа¬гую¬чи на Юзи¬ко¬ві¬до¬рі¬кан¬ня. Він ма¬буть від¬тя¬гу¬вав її ту¬шу, щоб звіль¬ни¬ти со¬бі про¬хід. По¬тім  й сам зай¬шов з в’язанкою дров і як ні в чо¬му не бу¬ва¬ло, не¬на¬че він пів но¬чі й не був від¬сут¬ній, по¬клав її бі¬ля ка¬мі¬на.
Ми з ба¬ро¬нет¬том ви¬йш¬ли й по¬ба¬чи¬ли , що там дійс¬но ле¬жить са¬ме та дох¬ла ко¬би¬ла, яку ми вкра¬ли в гор¬ба¬ня й по¬кла¬ли в при¬мі¬щен¬ні вни¬зу, при¬чо¬му за¬крив¬ши йо¬го на ключ.
-Гм, дійсно ко¬би¬ла...-ска¬зав роз¬губ¬ле¬но Юзік.
Я гля¬нув на її ко¬пи¬то, а по¬тім на своє чо¬ло в дзер¬ка¬ло й зро¬зу¬мів, що той удар, без¬сум¬нів¬но її но¬ги спра¬ва. На це звіс¬но вка¬зу¬вав точ¬ні¬сінь¬кий від¬би¬ток її під¬ко¬ви на мо¬їй шкі¬рі.
-Так ось, що приш¬ку¬тиль¬га¬ло й го¬лос¬но ір¬жа¬ло в нас за две¬ря¬ми ці¬єї бо¬же¬віль¬ної но¬чі.-ска¬зав Юзікй без¬це¬ре¬мон¬но об¬ди¬вив¬шись ме¬не й ту¬шу ко¬би¬ли, до¬дав:-І міц¬но влі¬пи¬ло то¬бі в са¬мі¬сінь¬ке чо¬ло...
Ме¬ні бу¬ла не¬при¬єм¬ною та¬ка за¬ці¬кав¬ле¬ність тою своє¬рід¬ною пе¬чат¬кою і я сер¬ди¬то ска¬зав:
-Во¬но то так, але я ще не чув, щоб дох¬лі ко¬би¬ли з від¬рі¬за¬ною но¬гою так до¬б¬ре хо¬ди¬ли, ір¬жа¬ли і би¬лись.
-А ще спо¬чат¬ку две¬рі клю¬чем від¬кри¬ва¬ли.-до¬дав Юзік.
-Ця дох¬ля¬ка мож¬ли¬во їх з пе¬тель ви¬би¬ла й ви¬ско¬чи¬ла...-ска¬зав я, бо до¬б¬ре пам’ятав си¬лу її но¬ги, дар¬ма, що мерт¬вої.
Са¬ме в цей мо¬мент ви¬йш¬ла кня¬ги¬ня. Во¬на бу¬ла одяг¬не¬ною і до¬сить за¬спа¬ною. Пі¬ді¬йшов¬ши до нас по¬зі¬хаю¬чи ска¬за¬ла:
- Char¬mant, char¬mant мої хлоп¬чи¬ки...До¬б¬рий ра¬нок па¬но¬ве. Я знає¬те по¬люб¬ляю так би мо¬ви¬ти faire des vis¬ites...(Ро¬би¬ти ві¬зи¬ти...(фр.))Як спа¬ло¬ся mon cher?-І не че¬каю¬чи від¬по¬ві¬ді про¬дов¬жу¬ва¬ла:-А я знає¬те пів но¬чі скла¬да¬ла різ¬ні пась¬ян¬си і ос¬тан¬ній ле¬д¬ве-ле¬д¬ве тіль¬ки но скла¬ла і ду¬же хо¬чу спа¬ти, але не звик¬ла за¬ли¬ша¬ти на по¬тім свої не¬за¬вер¬ше¬ні важ¬ли¬ві спра¬ви. Ко¬ли рап¬том це чую ва¬ші го¬ло¬си, -при цих її сло¬вах я зга¬дав весь той гуч¬ний вер¬теп вно¬чі і ду¬же зди¬ву¬вав¬ся, що кня¬ги¬ня ні¬би йо¬го не чу¬ла, а нас по¬чу¬ла. -То й ви¬йш¬ла по¬ди¬ви¬тись, що ви тут ро¬би¬те... Ага, ба¬чу mon ami ви ту дох¬лу ко¬би¬лу сю¬ди при¬тяг¬ну¬ли...Capi¬tal, capi¬tal (Чу¬до¬во, чу¬до¬во (фр.))Що ж не¬важ¬ко здо¬га¬да¬тись, що це мо¬го си¬ноч¬ка за¬ба¬ган¬ка,-во¬на звер¬ну¬лась до ме¬не вка¬зую¬чи на мерт¬ву ту¬шу.-Юзік¬та¬кий пус¬тун і ви ні¬ко¬ли не йдіть, чує¬те, не йдіть в ньо¬го на при¬во¬ду! Ну на¬ві¬що ви йо¬му до¬по¬ма¬га¬ли цю ко¬би¬лу звід¬ти тяг¬ну¬ти? Во¬на ж бу¬де нам всім пе¬ре¬шко¬джа¬ти про¬хо¬ди¬ти в цю кім¬на¬ту. Втім, ро¬біть як знає¬те, ви вже до¬рос¬лі хлоп¬чи¬ки і я вам не бу¬ду за¬ва¬жа¬ти сво¬ї¬ми пов¬чан¬ня¬ми. C’est bien, як¬що вам так тре¬ба тут ця ко¬би¬ла, хай ле¬жить, в нас міс¬ця ще на де¬кіль¬ка ко¬бил в ко¬ри¬до¬рі ціл¬ком бу¬де дос¬тат¬ньо. Ма¬буть ско¬ро во¬на смер¬ді¬ти поч¬не, та й то не бі¬да, мо¬же тій змію¬ці Ж. ві¬діб’є охо¬ту на на¬ше май¬но...Qve voulrvous, que voulrvous…(Що ро¬би¬ти, що ро¬би¬ти...(фр.)) Як то ка¬жуть фран¬цу¬зи сель аві. Ох, щось спа¬ти хо¬че¬ть¬ся, очі са¬мі за¬кри¬ва¬ю¬ть¬ся...Я пі¬шла до¬си¬па¬ти і ме¬не про¬шу не тур¬бу¬ва¬ти...Au revoir mon ami.(До по¬ба¬чен¬ня лю¬бий дру¬же(фр.))-за¬кін¬чи¬ла во¬на зно¬ву ши¬ро¬ко по¬зі¬хаю¬чи, при¬крив¬ши ро¬та ру¬кою і не че¬каю¬чи від¬по¬ві¬ді по¬вер¬ну¬лась до се¬бе в кім¬на¬ту.
Ми теж по¬вер¬ну¬ли¬ся в кім¬на¬ту де Ві¬ля роз¬па¬лю¬вав ка¬мін й Юзік¬без¬жаль¬но на¬ки¬нув¬ся на ньо¬го:
-Чо¬му так дов¬го!? Те¬бе бов¬ду¬ре за смер¬тю ли¬ше по¬си¬ла¬ти! Де ти був пів но¬чі, ко¬ли ми те¬бе че¬ка¬ли і гу¬ка¬ли? Хі¬ба мор¬да твоя лі¬ни¬ва не чу¬ла, що тут від¬бу¬ва¬ло¬ся, як грю¬ка¬ло, ви¬ло і як ця дох¬ла ко¬би¬ла аж зни¬зу сю¬ди на трьох но¬гах при¬ска¬ка¬ла й буц¬ну¬ла мо¬го то¬ва¬ри¬ша й на¬шо¬го ша¬нов¬но¬го гос¬тя!
Ві¬ля зля¬ка¬но клі¬пав очи¬ма і від¬крив від пе¬ре¬ля¬ку й зди¬ву¬ван¬ня ро¬та.
-Але ж па¬не ба¬ро¬не, як¬би я зміг прий¬ти ра¬ні¬ше, я б це зро¬бив, про¬те ці¬єї но¬чі дійс¬но від¬бу¬ло¬ся ба¬га¬то див¬них і страш¬них ре¬чей...-ска¬зав він.
-Ну і яких на¬прик¬лад?-за¬пи¬тав Юзік.
-Пе¬ред тим, як при¬нес¬ти дро¬ва, я по¬ба¬чив, як пе¬ре¬ді мною про¬йшли¬ся ста¬рі ли¬цар¬ські об¬ла¬дун¬ки і кля¬ну¬ся пам’яттю двою¬рід¬но¬го дя¬деч¬ка мо¬єї при¬йом¬ної ба¬бу¬сі, во¬ни про¬йшли¬ся са¬мі без ні¬чо¬го, тоб¬то пус¬ті. Я ви¬рі¬шив їх на¬здог¬на¬ти, щоб ви¬яс¬ни¬ти, яко¬го дідь¬ка во¬ни тут роз¬хо¬ди¬ли¬ся, але рап¬том во¬ни обер¬ну¬ли¬ся й пус¬та за¬ліз¬на ру¬ка зро¬би¬ла спро¬бу ме¬не вда¬ри¬ти, та я увер¬нув¬ся й по¬чав ті¬ка¬ти. Так я з пе¬ре¬слі¬ду¬ва¬ча пе¬ре¬тво¬рив¬ся в пе¬ре¬слі¬ду¬ва¬но¬го, але той при¬вид ме¬не швид¬ко на¬здо¬га¬няв і на¬віть де¬кіль¬ка ра¬зів міц¬но схо¬п¬лю¬вав за мою со¬роч¬ку. Ось по¬ди¬віть¬ся, я ви¬ри¬вав¬ся, а той чор¬то¬вий не¬ви¬ди¬мий дідь¬ко та¬ки до¬б¬ря¬че ме¬не ха¬пав, що й со¬роч¬ку пор¬вав.-Ві¬ля по¬ка¬зав дійс¬но пор¬ва¬ний бік со¬роч¬ки.-А хват¬ка в ньо¬го дійс¬но бо¬га¬тир¬ська і як¬щоб він ме¬не впій¬мав, то ма¬буть я б оце з ва¬ми біль¬ше не роз¬мов¬ляв...
Юзік¬тор¬же¬ст¬вую¬че по¬ди¬вив¬ся на ме¬не і ска¬зав:
-Ось ба¬чиш, той са¬мий при¬вид, а ти не ві¬рив.
Про¬те я, пі¬сля то¬го, як от¬ри¬мав ко¬пи¬том в ло¬ба від дох¬лої ко¬ня¬ки, вже дійс¬но не мав сум¬ні¬ву що¬до іс¬ну¬ван¬ня ір¬жа¬вих лат з за¬бія¬ку¬ва¬тим ха¬рак¬те¬ром. Ві¬ля ж тим ча¬сом про¬дов¬жу¬вав:
-Та¬ким чи¬ном та чор¬то¬ва за¬лі¬зя¬ка за¬гна¬ла ме¬не в літ¬ній нуж¬ник на по¬двір’ї і я, щоб не ті¬ка¬ти да¬лі в ви¬гріб¬ну яму, я за¬чи¬нив йо¬го зсе¬ре¬ди¬ни. Та ку¬па ір¬жа¬во¬го за¬лі¬за спо¬чат¬ку на¬ма¬га¬ла¬ся ви¬ва¬ли¬ти две¬рі і я вже на¬мі¬ряв¬ся хо¬ва¬тись в не¬чис¬то¬тах, й на¬віть за¬су¬нув з пе¬ре¬ля¬ку од¬ну но¬гу, та на моє щас¬тя две¬рі ви¬три¬ма¬ли. Ви ж бо знає¬те які во¬ни міц¬ні, ду¬бо¬ві. Тро¬хи по¬туп¬цю¬вав¬шись бі¬ля нуж¬ни¬ка, ме¬ні на¬віть зда¬ло¬ся, що він хо¬че до віт¬ру, не¬ви¬ди¬мий ли¬цар за¬чи¬нив йо¬го ззов¬ні і ві¬ді¬йшов. Я дов¬го гу¬пав, але мар¬но, бо йшов дощ і до ме¬не ма¬ло ко¬му бу¬ло ді¬ла. Ли¬ше оце під ра¬нок Бру¬но про¬ки¬нув¬шись ви¬йшов по ма¬лень¬ко¬му й ме¬не на¬реш¬ті звіль¬нив.-за¬кін¬чив Ві¬ля.
-А що ро¬бив той п’яниця Мі¬ля?-за¬пи¬тав Юзік¬про третьо¬го зі слуг, ку¬ха¬ра, який по¬тай ро¬бив в та¬єм¬ній схо¬ван¬ці браж¬ку й то¬му зав¬жди хо¬див п’янезним. Йо¬го тер¬пі¬ли, бо втім він  гар¬но го¬ту¬вав, як ка¬зав сам Юзікй кня¬ги¬ня. Що¬до мо¬їх сма¬ків, то в ма¬єт¬ку мо¬го дя¬деч¬ки де я ви¬ріс, со¬бак го¬ду¬ва¬ли смач¬ні¬ши¬ми на¬їд¬ка¬ми, чим ті, кот¬рі по¬да¬вав нам Мі¬ля. Але в зам¬ку бу¬ло стро¬го за¬бо¬ро¬не¬но лая¬ти Мі¬лю за йо¬го смер¬дю¬чі ви¬тво¬ри, які як¬що й бу¬ли смач¬ни¬ми стра¬ва¬ми, то по¬да¬ва¬лись ма¬буть тіль¬ки пі¬сля то¬го, як во¬ни вже не¬на¬че по¬бу¬ва¬ли в яко¬мусь шлун¬ку, та¬кий во¬ни ма¬ли ви¬гляд. Я спо¬чат¬ку ду¬же ди¬ву¬вав¬ся на¬ві¬що три¬ма¬ти ку¬ха¬ра, який зав¬жди п’яний і який го¬тує так, як сви¬ні тан¬цю¬ють Ві¬ден¬ський вальс, але зго¬дом діз¬нав¬ся, чо¬му. Спра¬ва в тім, що Мі¬ля слу¬жив без¬кош¬тов¬но, тоб¬то зов¬сім без плат¬ні і цим зав¬жди ко¬ри¬сту¬вав¬ся вви¬ду сво¬єї не¬за¬мі¬ни¬мо¬сті. Про¬сто він ціл¬ком за¬до¬воль¬няв¬ся да¬хом над го¬ло¬вою в зам¬ку і браж¬кою, при¬чо¬му це в ньо¬го бу¬ло ди¬на¬стій¬не. Йо¬го бать¬ко, дід, пра¬дід, теж так са¬мо, ка¬зав Юзік, слу¬жи¬ли ку¬ха¬ря¬ми і то¬му ма¬буть су¬дя¬чи з то¬го, які свої  ку¬лі¬нар¬ні сек¬ре¬ти во¬ни пе¬ре¬да¬ва¬ли на¬щад¬кам, в зам¬ку про¬сто не зна¬ли ма¬буть сма¬ку нор¬маль¬них страв. У вся¬ко¬му ра¬зі та¬ке в ме¬не скла¬ло¬ся вра¬жен¬ня.
-Мі¬ля го¬ту¬вав пу¬дінг.-від¬по¬вів на за¬пи¬тан¬ня Юзі¬ку¬Ві¬ля.
-Що всю ніч?
-Так. Він ка¬зав ще з ве¬чо¬ра, що не мо¬же від¬во¬лік¬тись, бо то бу¬де не¬зви¬чай¬ний спе¬ці¬аль¬ний пу¬дінг по особ¬ли¬во¬му ре¬цеп¬ту йо¬го двою¬рід¬ної ба¬бу¬сі.
-Впер¬ше чую, щов ньо¬го є ба¬бу¬ся, тим па¬че двою¬рід¬на.-зро¬бив ви¬гляд не¬на¬че ди¬ву¬є¬ть¬ся Юзік.
-Для нас з Бру¬но та¬кож, це бу¬ла но¬ви¬на. Він ка¬зав, що то бу¬ла йо¬го улюб¬ле¬на ба¬бу¬ся, во¬на зна¬ла ба¬га¬то ста¬рих ре¬цеп¬тів і бу¬ла та¬ка ду¬жа, що од¬но¬го ра¬зу ви¬не¬сла на пле¬чах від¬го¬до¬ва¬но¬го ка¬бан¬чи¬ка з па¬лаю¬чо¬го сви¬нар¬ни¬ка.-від¬по¬вів Ві¬ля й со¬ром’язливо від¬вів свій по¬гляд.
-Все зро¬зу¬мі¬ло.-ска¬зав Юзік.-Мі¬ля зно¬ву об¬пив¬ся бра¬ги і хо¬тів, щоб йо¬го не тур¬бу¬ва¬ли. Та¬ке вже не раз бу¬ло, ко¬ли він в ус¬тіл¬ку п’янезний, то зав¬жди ка¬же, що бу¬де го¬ту¬ва¬ти пу¬дінг.
Ві¬ля ні¬чо¬го не від¬по¬вів, а ли¬ше під¬ки¬нув по¬лі¬но в па¬лаю¬че по¬лум’я в ка¬мі¬ні і си¬дів мовч¬ки по¬ту¬пив¬шись на під¬ло¬гу.
-Ану збі¬гай, та по¬гу¬кай шви¬день¬ко сю¬ди до ме¬не, тих ле¬да¬рів: Мі¬лю і Бру¬но.-від¬дав роз¬по¬ря¬джен¬ня са¬дів¬ни¬ко¬ві ба¬ро¬нетт Юзік.
Ві¬ля зник і по¬вер¬нув¬ся че¬рез де¬кіль¬ка хви¬лин з Бру¬но і Мі¬лею, який ле¬д¬ве сто¬яв на но¬гах, бо був ду¬же п’яним. Він ду¬же хи¬ли¬тав¬ся з бо¬ку на бік і ли¬ше зав¬дя¬ки під¬трим¬ці Бру¬но не па¬дав.
-Мі¬ля всю ніч го¬ту¬вав пу¬дінг і ду¬же за¬мо¬рив¬ся.-по¬яс¬нив під¬три¬мую¬чи то¬го, йо¬го то¬ва¬риш і я зди¬ву¬вав¬ся та¬кій від¬вер¬тій на¬хаб¬но¬сті пря¬мо в ві¬чі. Не¬знаю, як з пу¬дін¬гом, але те, що ку¬хар всю ніч без¬бож¬но пия¬чив, це бу¬ла іс¬тин¬на прав¬да.
-Ну і де той пу¬дінг?-за¬пи¬тав в ньо¬го Юзік.
Мі¬ля щось про¬му¬ги¬кав, роз¬вів ру¬ка¬ми і гик¬нув.
-На кух¬ні.-від¬по¬вів за ньо¬го Бру¬но.
-Ну до¬б¬ре, за сні¬дан¬ком по¬ба¬чи¬мо, що там зго¬ту¬вав Мі¬ля. А що ти ле¬да¬рю ро¬бив пів но¬чі? Хі¬ба я то¬бі до¬зво¬ляв ля¬га¬ти спа¬ти?-дра¬тів¬ли¬во за¬пи¬тав ба¬ро¬нетт у Бру¬но.
Той со¬ром’язливо опус¬тив свої без¬со¬ром¬ні очі й від¬по¬вів:
-А я й не зби¬рав¬ся ля¬га¬ти спа¬ти...
-Але ж Ві¬ля ска¬зав, що ти це зро¬бив!-гріз¬но на¬сту¬пав Юзік.
-Так зро¬бив, але я не хо¬тів...-від¬по¬вів ти¬хо Бру¬но.
-Як це?-ро¬зі¬зливсь Юзік, -Спа¬ти не хо¬тів, про¬те ліг, ко¬ли ми те¬бе всю ніч гу¬ка¬ли?
Бру¬но здвиг¬нув пле¬чи¬ма й від¬по¬вів:
-Йшов дощ, я ча¬ту¬вав на те¬рас¬сі бі¬ля баш¬ти, ко¬ли са¬ме пі¬шов пе¬ре¬ві¬ри¬ти ко¬ри¬до¬ри й по¬ба¬чив вас. Пі¬сля то¬го, як ви ме¬не ні за що ви¬лая¬ли я пі¬шов на¬зад на те¬рас¬су з ціл¬лю ви¬яв¬ля¬ти, як ви ме¬ні на¬ка¬за¬ли все пі¬доз¬рі¬ле і рап¬том ба¬чу до ме¬не на¬бли¬жа¬є¬ть¬ся цо¬каю¬чи не¬на¬че під¬ко¬ва¬ми якась див¬на тінь. Ви ме¬ні мо¬же¬те не по¬ві¬ри¬ти, але ска¬жу, як во¬но бу¬ло: Ко¬ли я при¬ди¬вив¬ся, то на мій жах по¬ба¬чив, що то йде шку¬тиль¬гаю¬чи на трьох но¬гах дох¬ла ко¬би¬ла. Од¬на но¬га в неї бу¬ла від¬рі¬за¬на не¬на¬че по жи¬во¬му і більш не¬зви¬чай¬но¬го ви¬до¬ви¬ща я не ба¬чив...
В цей час п’яний ку¬хар Мі¬ля, яко¬го роз¬по¬відь то¬ва¬ри¬ша тріш¬ки при¬спа¬ла, не втри¬мав рів¬но¬ва¬гу, а Бру¬но за¬хо¬п¬ле¬ний влас¬ною роз¬по¬від¬дю не втри¬мав йо¬го і той геп¬нув¬ся на під¬ло¬гу. Він впав по¬ряд з ко¬би¬лою й по¬кла¬ши го¬ло¬ву її на стег¬но від¬ра¬зу ж за¬хро¬пів.
-Про¬дов¬жуй, не зва¬жай ува¬ги!-су¬во¬ро на¬ка¬зав Юзік.
Бру¬но по¬ди¬вив¬ся на ті¬ло ле¬жа¬чо¬го Мі¬лі, мож¬ли¬во на¬віть тріш¬ки по¬за¬здрив йо¬го без¬тур¬бот¬но¬му сну й здвиг¬нув¬ши роз¬губ¬ле¬но пле¬чи¬ма ска¬зав:
-Те, що від¬бу¬ло¬ся по¬тім, на¬стіль¬ки бу¬ло див¬ним, що я не впе¬вен па¬не ба¬ро¬нетт, чи по¬ві¬ри¬те ви ме¬ні, як¬що я роз¬по¬вім всю прав¬ду.-мо¬вив він ти¬хо.
Пі¬сля всіх не¬зви¬чай¬них по¬дій тої но¬чі,  для нас не бу¬ло вже ні¬чо¬го не¬мож¬ли¬во¬го, в що б ми не по¬ві¬ри¬ли і Юзік¬на¬віть зліс¬но ви¬гук¬нув:
-Ка¬жи як бу¬ло на справ¬ді, не тяг¬ни!
Бру¬но тріш¬ки скри¬вив¬ся, по¬тім зно¬ву со¬ром’язливо здвиг¬нув пле¬чи¬ма й ти¬хо не¬на¬че бо¬яз¬ли¬во від¬по¬вів:
-Та ко¬би¬ла пі¬ді¬йшла до ме¬не і ска¬за¬ла люд¬ським го¬ло¬сом...
Бру¬но зно¬ву за¬мовк. Бу¬ло вид¬но, що він бо¬їть¬ся про¬дов¬жу¬ва¬ти.
-Що, що во¬на то¬бі ска¬за¬ла пень ду¬бо¬вий!-ви¬гук¬нув в не¬стя¬мі мо¬ло¬дий Буль¬дінг.
Бру¬но вкот¬ре зни¬зав пле¬чи¬ма й не ква¬п¬ля¬чись від¬по¬вів:
-Во¬на ме¬ні ска¬за¬ла, щоб я за¬ли¬шив це міс¬це й пі¬шов від¬по¬чи¬ва¬ти до ран¬ку...-ска¬зав він і втяг¬нув пле¬чі не¬на¬че че¬каю¬чи уда¬ру по го¬ло¬ві за та¬кі смі¬ли¬ві сло¬ва. Втім не¬зва¬жаю¬чи на те, що біль¬шої ні¬се¬ніт¬ни¬ці ні¬хто з нас ні¬ко¬ли не чув, ка¬ра¬ти Бру¬но, Юзік зов¬сім не зби¬рав¬ся, бо ма¬буть знав, що слу¬га був з ті¬єї не¬про¬бив¬ної по¬ро¬ди лю¬дей, як і він сам і на кот¬рих да¬ле¬ко не по¬ї¬деш.
-Ну і ти звіс¬но ра¬ді¬сінь¬кий, як лис в кур¬ни¬ку, пі¬шов, як ні в чо¬му не бу¬ва¬ло без¬тур¬бот¬но хроп¬ти, ко¬ли твій ха¬зя¬їн всю ніч са¬ме пот¬ре¬бу¬вав в тво¬їх пос¬лу¬гах!-сар¬ка¬стич¬но ска¬зав він.
-Чо¬му ра¬дий, я й не зби¬рав¬ся її слу¬ха¬ти, але та ко¬би¬ла ска¬за¬ла ще, що як¬що я її не пос¬лу¬хаю, то во¬на ме¬не вб’є оцим ко¬пи¬том. І во¬на по¬вер¬ну¬лась до ме¬не за¬дом, де в неї бу¬ла од¬на но¬га й під¬ско¬чив¬ши нею й став¬ши на пе¬ред¬ні, по¬ма¬ха¬ла пе¬ред мо¬їм но¬сом під¬ко¬вою ці¬лої но¬ги. Але на¬віть пі¬сля та¬кої по¬гро¬зи, я й не зби¬рав¬ся її слу¬ха¬ти й ви¬рі¬шив об¬ду¬ри¬ти ту дох¬ля¬ку. Вдав¬ши, що йду від¬по¬чи¬ва¬ти, сам за¬хо¬вав¬ся й по¬че¬кав до¬ти во¬на не пі¬шла ку¬дись по зам¬ку, сам ви¬йшов на те¬рас¬су, як рап¬том зно¬ву чую її го¬лос: «Бру¬но не об¬ду¬рюй ме¬не! Ще раз та¬ке по¬вто¬рить¬ся й я то¬бі це не про¬ба¬чу! Ану шви¬день¬ко спа¬ти!». Ось ба¬чи¬те па¬не ба¬ро¬нет, як во¬но ви¬йш¬ло. Я всю ніч не спав і че¬кав, ко¬ли зник¬не та ко¬би¬ла, але як тіль¬ки зби¬рав¬ся вий¬ти, то чув цо¬кан¬ня її ко¬пит...- роз¬по¬вів ле¬д¬ве не пла¬чу¬чи він. Про¬те Юзі¬ка¬йо¬го роз¬по¬відь не роз¬чу¬ли¬ла.
-Що ти ме¬ні бре¬шеш! Ця ко¬би¬ла..-він пих¬нув но¬гою в її сто¬ро¬ну, -ле¬жить тут вже де¬кіль¬ка го¬дин, а ти ка¬жеш, що пос¬тій¬но чув її кро¬ки! Чо¬му б то¬бі щи¬ро¬серд¬но не зіз¬на¬ти¬ся в то¬му, що ти ле¬да¬цю¬га про¬спав без¬тур¬бот¬но всю ніч!
-Але ж па¬не ба¬ро¬нетт, на¬ві¬що ме¬ні вам бре¬ха¬ти, як¬що ви са¬мі ба¬чи¬те, що ця здох¬ля¬ка аж сю¬ди діб¬ра¬ла¬ся, та й від¬мі¬тин¬ка на чо¬лі ва¬шо¬го ша¬нов¬но¬го то¬ва¬ри¬ша, па¬на офі¬це¬ра й на¬шо¬го ви¬со¬ко¬по¬важ¬но¬го гос¬тя са¬ма вка¬зує на буй¬ну вда¬чу ці¬єї ко¬би¬ли на¬віть пі¬сля її кон¬чи¬ни.-ска¬зав Бру¬но маю¬чи на ува¬зі гар¬ний від¬би¬ток під¬ко¬ви в ме¬не над бро¬ва¬ми.
Юзі¬ку¬наб¬рид¬ло це без¬ре¬зуль¬тат¬не пе¬ре¬ли¬ван¬ня з пус¬то¬го в по¬рож¬нє й він роз¬дра¬то¬ва¬но ви¬гук¬нув:
-Ну до¬сить вже! Вас ба¬зі¬кал не пе¬ре¬спо¬ри¬ти, але на май¬бут¬нє, щоб до¬б¬рень¬ко за¬пам’ятали: Для вас я ав¬то¬ри¬тет і гос¬по¬дар, а не ко¬би¬ла! І тут моє сло¬во го¬лов¬ні¬ше, а не сло¬во яко¬їсь ко¬би¬ли без но¬ги, яка до всьо¬го то¬го ж бу¬де і не з на¬ших ко¬ню¬шень і крім то¬го ще й дох¬ла! Від¬тяг¬ніть її вниз в про¬хо¬лод¬не міс¬це до під¬ва¬лу, а вно¬чі ти¬хень¬ко за¬ко¬пай¬те, щоб гос¬ті по¬ба¬чи¬ли!-від¬дав су¬во¬ро він роз¬по¬ря¬джен¬ня, як рап¬том по¬чув¬ся роз¬пач¬ли¬вий крик гра¬фи¬ні Ж. Що то був її го¬лос ми діз¬на¬ли¬ся по¬тім, а спо¬чат¬ку від ньо¬го в нас му¬ра¬хи по шкі¬рі по¬ча¬ли по¬вза¬ти, на¬стіль¬ки жах¬ли¬ві і страш¬ні в сво¬їй ту¬зі по¬да¬ва¬ла во¬на зву¬ки. Це був не¬на¬че вій вов¬чи¬ці, кот¬ра втра¬ти¬ла сво¬їх вов¬че¬нят і на¬ші при¬пу¬щен¬ня, що всі ви¬тів¬ки ми¬ну¬лої но¬чі, це її ча¬ро¬дій¬ських рук спра¬ва, від¬ра¬зу ж від¬па¬ли. Гра¬фи¬ня теж так са¬мо бу¬ла в чис¬лі по¬тер¬пі¬лих від не¬чис¬тої си¬ли, кот¬ра за¬ве¬ла¬ся в зам¬ку.
Спра¬ва в тім, що на ра¬нок про¬ки¬нув¬шись, во¬на зна¬йшла всіх сво¬їх пу¬де¬лів по¬ві¬ше¬ни¬ми ря¬доч¬ком в неї під вік¬ном на ма¬лень¬кій ши¬бе¬нич¬ці. Хтось, або щось мсти¬ло не ли¬ше на¬шій сто¬ро¬ні, а й тій, кот¬рій по¬кій¬ний ба¬рон бла¬го¬во¬лив і ця об¬ста¬ви¬на нас ди¬ву¬ва¬ла най¬біль¬ше. Адже, як¬що гра¬фи¬ня не відь¬ма, то ви¬хо¬дить всі ті страш¬ні й ди¬во¬виж¬ні по¬ді¬її це над¬при¬род¬ня дія ба¬ро¬на Буль¬дін¬га з то¬го сві¬ту, кот¬ро¬му йо¬го рід¬ня, адже я сам був то¬му свід¬ком, до¬б¬ря¬че на¬со¬ли¬ла. Але чо¬му ж то¬ді та си¬ла дія¬ла і про¬ти гра¬фи¬ні Ж.? Про¬те фак¬ти свід¬чи¬ли са¬мі за се¬бе: Бід¬ні пу¬дель¬ки сми¬рен¬но ви¬сі¬ли по¬зві¬шу¬вав¬ши язи¬ки й за¬ко¬тив¬ши очі. Гра¬фи¬ня бі¬га¬ла кру¬гом них і що¬си¬ли го¬ло¬си¬ла. По¬ряд скром¬но сто¬яв опус¬тив¬ши го¬ло¬ву і ру¬ки гор¬бань Карл і вся та сце¬на на¬вію¬ва¬ла ту¬гу і пе¬чаль. На той крик ви¬йш¬ла кня¬ги¬ня, але во¬на по¬ба¬чив¬ши втра¬ти в во¬ро¬жо¬му ста¬ні при¬ба¬дьо¬ри¬лась.
-Char¬mant, char¬mant…(Чу¬до¬во, чу¬до¬во...(фр.))-ше¬по¬ті¬ла за¬до¬во¬ле¬но во¬на.
Ви¬йшов¬ши на верх¬ню те¬ра¬су, щоб бу¬ло до¬б¬ре вид¬но весь сум гра¬фи¬ні, во¬на, як па¬ні шля¬хет¬но¬го по¬хо¬джен¬ня ви¬гук¬ну¬ла:
-Доб¬ро¬го ран¬ку mon cher. Ah, chere, je ne vous re con¬nais¬sais pas ! (Ох лю¬бонь¬ко, я вас і не взна¬ла! (фр.)) Як вам спа¬ло¬ся, чи не за¬ва¬жав вам дощ? Чи не на¬мо¬чив ва¬шу пос¬тіль?-вдаю¬чи чем¬ність, про те з глу¬зу¬ван¬ням за¬пи¬та¬ла во¬на.
Гра¬фи¬ня тим ча¬сом обе¬реж¬но зні¬ма¬ла пу¬де¬лів з ши¬бе¬ни¬ці і пе¬ре¬да¬ва¬ла Кар¬лу, який їх скла¬дав. Во¬на блим¬ну¬ла злим оком на кня¬ги¬ню й про¬ши¬пі¬ла:
-Спа¬си¬бі го¬лу¬бонь¬ко, ме¬ні в сво¬їм до¬мі зав¬жди спить¬ся до¬б¬ре. То тім спить¬ся по¬га¬но, кот¬рі в гос¬тях і до то¬го ж не¬про¬ха¬них.
Про¬те кня¬ги¬ня ма¬ло звер¬ну¬ла ува¬ги на її гос¬тру шпиль¬ку і да¬лі з та¬кою ж вда¬ва¬ною чем¬ні¬стю ска¬за¬ла:
-Ну, що сто¬су¬є¬ть¬ся, хто в ко¬го в гос¬тях, це ви все за зви¬чай по¬п¬лу¬та¬ли, про¬те mon cher моя лю¬ба, це про¬бач¬но в ви¬ду вчо¬раш¬ньо¬го по¬па¬дан¬ня ка¬ме¬ня в ва¬шу го¬ло¬ву. Вза¬га¬лі до¬ро¬гень¬ка, я над¬зви¬чай¬но ра¬да, що в вас все так до¬б¬ре, то¬му й на¬да¬лі ба¬жаю та¬ких, а то ще й біль¬ших вдач кож¬но¬го дня.
Гра¬фи¬ня са¬ме за¬кін¬чи¬ла зні¬ма¬ти бід¬них пу¬де¬лів з ши¬бе¬ни¬ці і тон від¬вер¬то¬го глу¬зу¬ван¬ня на¬реш¬ті ви¬вів її з се¬бе. Во¬на зліс¬но ви¬гук¬ну¬ла в від¬по¬відь:
-Зав¬дя¬ки тво¬їм ста¬ран¬ням ста¬ра по¬вія! Ні¬чо¬го свя¬то¬го в те¬бе не за¬ли¬ши¬лось, хоч би бід¬них пе¬си¬ків не чі¬па¬ла!
Про¬те кня¬ги¬ню це ніс¬кі¬леч¬ки не об¬ра¬зи¬ло. Во¬на по¬чу¬ва¬ла¬ся чу¬до¬во, бо біль¬ших втрат на цей раз за¬зна¬ла про¬тив¬на сто¬ро¬на.
-А я їх і не чі¬па¬ла, на¬ві¬що во¬ни ме¬ні. Та я б і не змог¬ла б їх ні¬як діс¬та¬ти, бо ви mon cher спи¬те з ни¬ми, а по чу¬жих пос¬те¬лях я на від¬мі¬ну від вас не маю зви¬чок по¬вза¬ти. Бід¬ні со¬бач¬ки...-скруш¬но мо¬ви¬ла во¬на.-Я ду¬ма¬ла, що ви до¬ро¬гень¬ка моя са¬мі їх по¬ду¬ши¬ли, ма¬буть щоб по¬пов¬ни¬ти свій про¬ві¬ант...
-Ти без¬со¬ром¬на ко¬би¬ла, са¬ма мою ко¬би¬лу вно¬чі вкра¬ла, щоб з’їсти!-пе¬ре¬би¬ла її гра¬фи¬ня.
-Як би ви не¬про¬ха¬но сю¬ди не зая¬ви¬ли¬ся, ні¬хто б ва¬шої ко¬би¬ли не чі¬пав.
-Кра¬дій¬ка й відь¬ма!-ви¬гук¬ну¬ла гра¬фи¬ня.-Всю ніч спа¬ти ме¬ні не да¬ва¬ла, ви¬ла й грю¬ка¬ла! На¬ля¬ка¬ти ду¬ма¬ла, так знай, що я звід¬си не пі¬ду, бо це те¬пер все моє і тут в цьо¬му зам¬ку по¬ми¬ра¬ти бу¬ду!
-Ой ско¬рі¬ше, ско¬рі¬ше б mon cher.-тур¬бот¬ли¬во глу¬зу¬ва¬ла кня¬ги¬ня.-А то ми вже за¬че¬ка¬ли¬ся. А що сто¬су¬є¬ть¬ся ві¬дьом, так це див¬ля¬чись хто ще з нас відь¬ма, бо на¬ступ¬но¬го ра¬зу до¬ро¬гень¬ка в кіш¬ку не пе¬ре¬тво¬рюй¬тесь, бо я не¬на¬ро¬ком їй, а зна¬чить і вам го¬ло¬ву ві¬дір¬ву!
Гра¬фи¬ня не зро¬зу¬мі¬ла про що мо¬ва, про¬те це вже не ма¬ло зна¬чен¬ня:
-Бруд¬на смер¬дю¬ча кра¬дій¬ка!-ви¬гук¬ну¬ла во¬на.
-О це ви ма¬буть про се¬бе, то до¬дай¬те ще, що ма¬ла ру¬да, ря¬ба, ко¬са і куль¬га¬ва!-на¬сміш¬ку¬ва¬то до¬да¬ла вдо¬ва Буль¬дінг –Тид¬рі¬на.
-Ти ще в ме¬не от¬ри¬ма¬єш своє! Ще ні¬хто ме¬не гра¬фи¬ню Ж.не зміг ошу¬ка¬ти! З’їла за¬по¬віт і ра¬да? Так знай, що ра¬но то¬бі зло¬дій¬ка тор¬же¬ст¬во справ¬ля¬ти, бо ви¬лі¬зе то¬бі той харч бо¬ком!
-Який за¬по¬віт, mon cher? Не бу¬ло нія¬ко¬го за¬по¬ві¬ту, це вам все при¬сни¬лось!-за¬смія¬лась кня¬ги¬ня.
Гра¬фи¬ня роз¬лю¬ти¬лась не на жарт. Во¬на під¬стри¬бу¬ва¬ла від лю¬ті й гріз¬но по¬тря¬са¬ла сво¬ї¬ми ку¬ла¬ка¬ми. По¬ряд сто¬яв мовч¬ки пох¬ню¬пив¬шись Карл і в якийсь ін¬ший час більш ко¬міч¬ної сце¬ни я б і не по¬ба¬чив, про¬те пі¬сля та¬кої без¬сон¬ної но¬чі, їх¬ня вій¬на ме¬ні вже в пе¬чін¬ках си¬ді¬ла і на¬брид¬ла до смер¬ті. В ме¬не ду¬же бо¬лі¬ла го¬ло¬ва, в яку вно¬чі вда¬ри¬ла ко¬пи¬том ко¬би¬ла і слу¬хаю¬чи їх¬ні лай¬ки, ме¬ні зда¬ло¬ся, що я зно¬ву по¬пав в бо¬же¬віль¬ню і кін¬ця краю їх¬нім лай¬кам не бу¬де. Во¬ни зно¬ву під¬ня¬ли не¬са¬мо¬ви¬ту пе¬ре¬пал¬ку од¬на з од¬ною і ме¬ні за¬ли¬ши¬лось ли¬ше за¬ту¬ли¬ти ву¬ха ґу¬дзи¬ка¬ми з пер¬лин, які са¬ме під¬вер¬ну¬лись під ру¬ку.
 Про¬те кня¬ги¬ня не¬до¬оці¬ню¬ва¬ла всіх мож¬ли¬во¬стей і здіб¬но¬стей су¬про¬тив¬ни¬ка. Ви¬яв¬ля¬є¬ть¬ся, що вчо¬ра, як тіль¬ки стем¬ні¬ло, гор¬бань Карл ви¬ліз на баш¬ту й сам спро¬міг¬ся ски¬ну¬ти з неї ста¬ру ір¬жа¬ву гар¬ма¬ту з за¬ліз¬ним ла¬фе¬том, грю¬кіт від якої нас до ре¬чі то¬ді й роз¬бу¬див. Во¬на ле¬жа¬ла на зем¬лі і її спо¬чат¬ку вви¬ду більш знач¬них по¬дій з пу¬де¬ля¬ми не при¬мі¬ти¬ли.
Лай¬ка двох су¬пер¬ниць про¬дов¬жу¬ва¬ла¬ся до¬б¬ру го¬ди¬ну і кня¬ги¬ня ма¬ла в ній пе¬ре¬ва¬гу. Те¬пер, ко¬ли за¬по¬ві¬ту біль¬ше не бу¬ло, всі пре¬тен¬зії гра¬фи¬ні не ма¬ли сен¬су і во¬на мож¬ли¬во це ро¬зу¬мі¬ла. Про¬те не в її звич¬ці бу¬ло від¬сту¬па¬ти, не¬зва¬жаю¬чи на те, що в тій сло¬вес¬ній ба¬та¬лії во¬на от¬ри¬му¬ва¬ла по¬раз¬ку за по¬раз¬кою. Зно¬ву, як і вчо¬ра весь про¬стір зам¬ку на¬пов¬нив¬ся їх¬нім ле¬мен¬том і ме¬ні хо¬ті¬ло¬ся від то¬го ве¬ре¬ску двох ви¬со¬ко¬по¬важ¬них па¬ні за¬хо¬ва¬тись як¬най¬да¬лі. Я вже зі¬брав¬ся спус¬ти¬тись до льху, бо ґу¬дзи¬ки в мо¬їх ву¬хах ме¬ні ма¬ло до¬по¬ма¬га¬ли. Удар тим про¬кля¬тим ко¬пи¬том не¬на¬че зро¬бив мій слух більш чут¬ли¬вим і я ду¬же стра¬ж¬дав, ко¬ли рап¬том но¬вий по¬во¬рот по¬дій по¬обі¬цяв де¬що ці¬ка¬ве. Гра¬фи¬ня роз¬лю¬че¬на сво¬єю без¬си¬лі¬стю в ар¬гу¬мен¬та¬ції рап¬том ви¬гук¬ну¬ла:
-До¬б¬ре ста¬ра по¬вія, мо¬го зам¬ку ме¬ні в те¬бе не ві¬діб¬ра¬ти, але знай, що й ти в ньо¬му жи¬ти не бу¬деш, я роз¬не¬су йо¬го на дру¬зоч¬ки!  Кар¬лик, до¬по¬мо¬жи!-ви¬гук¬ну¬ла во¬на й ми по¬ба¬чи¬ли, як гор¬бань по¬чав  ски¬ду¬ва¬ти де¬кіль¬ка гі¬лок з гар¬ма¬ти, щоб звіль¬ни¬ти її від мас¬ку¬ван¬ня, яке він на¬пев¬не здій¬снив вчо¬ра вве¬че¬рі. Ко¬ли кня¬ги¬ня по¬ба¬чи¬ла та¬ке ді¬ло, то не на жарт пе¬ре¬ля¬ка¬ла¬ся й по¬гу¬ка¬ла слуг й си¬на:
-Юзік, Ві¬ля, Мі¬ля , Бру¬но! Бі¬жіть шви¬день¬ко сю¬ди, ди¬віть¬ся, що та ма¬ла кар¬га ро¬бить! Шви¬день¬ко спус¬тіть¬ся і не дай¬те їм роз¬ва¬лю¬ва¬ти наш за¬мок!
Але все її вій¬сько не від¬зна¬ча¬ло¬ся хо¬роб¬рі¬стю і я ду¬же зди¬ву¬вав¬ся, що пі¬сля тих її слів слу¬ги по¬хо¬ва¬ли¬ся, а Юзік¬ска¬зав опус¬тив¬ши го¬ло¬ву:
-Ма¬ман, ми не встиг¬не¬мо, -Тут він лу¬ка¬вив, бо то¬ді ще бу¬ло ціл¬ком ре¬аль¬но пе¬ре¬шко¬ди¬ти здій¬сни¬тись по¬ст¬рі¬лу ,-Та й сті¬ни на¬шо¬го зам¬ку міц¬ні, ви¬три¬ма¬ють.- до¬дав він, хо¬ча я в цьо¬му де¬що сум¬ні¬вав¬ся, бо за¬мок дав¬но вже пот¬ре¬бу¬вав в ре¬мон¬ті й до то¬го ж ми¬ну¬лі по¬шу¬ки скар¬бів в сті¬нах не до¬да¬ли їм міц¬но¬сті. Ме¬ні втім зда¬ло¬ся, що та¬ке не¬ба¬жан¬ня Юзі¬ку¬за¬ва¬ди¬ти роз¬ва¬лу сво¬єї осе¬лі по¬яс¬ню¬ва¬лось дво¬ма при¬чи¬на¬ми: По пер¬ше, Юзікз ди¬тин¬ст¬ва обож¬ню¬вав спо¬гля¬да¬ти вза¬га¬лі будь яке ли¬хо, як то: по¬же¬жі, руй¬ну¬ван¬ня й та¬ке ін¬ше, а по дру¬ге і це ма¬буть бу¬де го¬лов¬ні¬шим, в ру¬ках у гор¬ба¬ня був па¬лаш, а мій то¬ва¬риш, як вия¬ви¬ло¬ся був не з ду¬же хо¬роб¬ро¬го де¬сят¬ка. Що¬до слуг, то во¬ни вчи¬ни¬ли, як і на¬ле¬жить їх¬ній лі¬ни¬вій егої¬стич¬ній брат¬ві, кот¬ра до то¬го не бу¬ла пев¬на , яка з сто¬рін вия¬вить¬ся в гос¬по¬да¬рях.
Тим ча¬сом Карл по указ¬ці сво¬єї ма¬те¬рі, роз¬вер¬нув гар¬ма¬ту в на¬прям¬ку те¬ра¬си, з якої кня¬ги¬ня про¬дов¬жу¬ва¬ла ви¬го¬ло¬шу¬ва¬ти свої дош¬куль¬ні об¬ра¬зи й шви¬день¬ко за¬си¬пав в ду¬ло без мір¬ки по¬ро¬ху. Йо¬го він за¬зда¬ле¬гідь діс¬тав з ка¬ре¬ти, кот¬ра оси¬ро¬ті¬ло стоя¬ла без уп¬ря¬жі. Ми ще то¬ді по¬жал¬ку¬ва¬ли, що вчо¬ра вве¬че¬рі, ко¬ли кра¬ли ко¬би¬лу, не пе¬ре¬ві¬ри¬ли й її вміст і не зни¬щи¬ли за¬па¬си по¬ро¬ху, які там бу¬ли.
Гра¬фи¬ня не на жарт при¬го¬ту¬ва¬ла¬ся за¬хи¬ща¬ти свої пра¬ва і по спад¬щи¬ну їха¬ла, з за¬па¬сом по¬ро¬ху, як на вій¬ну. За¬мість яд¬ра він вки¬нув до ду¬ла чи¬ма¬лий ка¬мінь і ця об¬ста¬ви¬на нас, тріш¬ки зна¬йо¬мих з вій¬сь¬ко¬вою спра¬вою об¬на¬дія¬ла.
-Ка¬мінь нам не за¬гро¬жує, він роз¬ва¬лить¬ся ще в гар¬ма¬ті під час по¬ст¬рі¬лу, а жме¬ня ка¬мін¬ців хі¬ба, що для го¬роб¬ців за¬гро¬за.-ска¬зав ав¬то¬ри¬тет¬но Юзік.
Карл ви¬кре¬сав во¬гню й під¬па¬лив¬ши гніт на гар¬ма¬ті, за¬хо¬вав¬ся з гра¬фи¬нею за де¬ре¬ва¬ми по¬да¬лі. Ми теж ви¬рі¬ши¬ли не спо¬ку¬ша¬ти до¬лю й зник¬ли в над¬рах зам¬ку. Гуч¬но про¬лу¬нав по¬ст¬ріл і ку¬па ка¬мін¬ня за¬то¬рох¬ко¬ті¬ла по сті¬нам ви¬би¬ваю¬чи шиб¬ки. Кня¬ги¬ня за¬до¬во¬ле¬на та¬ким мі¬зер¬ним ефек¬том від спо¬чат¬ку на¬че жах¬ли¬во¬го зна¬ряд¬дя руй¬ну¬вань, шви¬день¬ко ви¬су¬ну¬ла свою го¬ло¬ву в ви¬би¬те вік¬но і об¬смія¬ла свою су¬пер¬ни¬цю:
-Та¬ка ма¬ла ду¬ре¬па як ти не здат¬на нам на¬віть дріб¬ну шко¬ду при¬чи¬ни¬ти, бо ...
-Са¬ма ти ду¬ре¬па!-зліс¬но пе¬ре¬би¬ла її гра¬фи¬ня і жін¬ки зно¬ву по¬ча¬ли по¬си¬ла¬ти од¬на од¬ній дош¬куль¬ні про¬клят¬тя, кот¬рі я не бу¬ду тут при¬во¬ди¬ти. Про¬те кня¬ги¬ня тор¬же¬ст¬ву¬ва¬ла за¬ра¬но, бо в Кар¬ла зна¬йшло¬ся ще по¬ро¬ху на один за¬ряд і він ча¬су не га¬яв й зно¬ву го¬ту¬вав гар¬ма¬ту. Нам втім, це бу¬ло зов¬сім не ляч¬но, бо по¬пе¬ред¬ні ек¬зер¬ції з цьо¬го при¬во¬ду по¬ка¬за¬ли не¬ве¬ли¬ку за¬гро¬зу від її по¬ст¬рі¬лів і ми з Юзі¬ком¬ли¬ше на¬смі¬ха¬ли¬ся над йо¬го дія¬ми. Ко¬ли гор¬бань в чер¬го¬вий раз під¬па¬лив гніт, ми всі зно¬ву по¬хо¬ва¬ли¬ся за сті¬на¬ми зам¬ку. Кня¬ги¬ня з не¬тер¬пін¬ням че¬ка¬ла по¬ст¬рі¬лу, щоб по¬тім вий¬ти і зно¬ву пос¬мія¬ти¬ся з мар¬них по¬туг про¬тив¬ни¬ків. На цей раз Карл вси¬пав по¬ро¬ху по¬біль¬ше, бо так ба¬жа¬ла гра¬фи¬ня і він ви¬си¬пав весь по¬рох до ос¬тан¬ку. Крім то¬го, во¬на на¬ка¬за¬ла за¬би¬ти жер¬ло гар¬ма¬ти ка¬мін¬ням вщент до са¬мо¬го кін¬ця. Слух¬ня¬ний гор¬бань для цих ці¬лей на¬віть по¬зи¬чив де¬кіль¬ка ка¬ме¬нів з са¬до¬вої ого¬ро¬жі. Їй зда¬ва¬ло¬ся, що на цей раз сті¬ни зам¬ку не ви¬три¬ма¬ють і во¬на, як не див¬но вия¬ви¬ла¬ся пра¬ва, хо¬ча й не¬спо¬ді¬ва¬ним чи¬ном.
Ко¬ли про¬лу¬нав по¬ст¬ріл, нам зда¬ло¬ся, що то ви¬бух¬нув не¬на¬че ці¬лий по¬ро¬хо¬вий ар¬се¬нал. Як вия¬ви¬ло¬ся по¬тім, жер¬ло гар¬ма¬ти не ви¬три¬ма¬ло і во¬на ро¬зі¬рва¬ла¬ся не за¬ли¬шив¬ши на¬віть пі¬сля се¬бе за¬лиш¬ків ла¬фе¬та. Від та¬ко¬го по¬туж¬но¬го стру¬су, впа¬ла сте¬ля верх¬ньо¬го по¬вер¬ху, кот¬ра про¬ва¬ли¬ла під¬ло¬гу ниж¬ньо¬го й за¬мок по¬чав ва¬ли¬тись, як карт¬ко¬вий бу¬ди¬но¬чок, бо ста¬рез¬ні сті¬ни втра¬ти¬ли з’єднуючі їх опо¬ри. Це руй¬ну¬ван¬ня йшло хоч і до¬сить по¬віль¬но, але ціл¬ком впев¬не¬но, на щас¬тя так, що ми всти¬га¬ли вті¬ка¬ти в хма¬рах пи¬лю¬ки від па¬даю¬чо¬го на на¬ші го¬ло¬ви ка¬мін¬ня й ко¬лод. Са¬ме то¬ді, ко¬ли ми на¬реш¬ті ви¬ско¬чи¬ли на двір на без¬печ¬ну від¬стань до са¬ду, рап¬том ду¬же за¬гур¬ко¬ті¬ло від стін, що роз¬ва¬лю¬ва¬ли¬ся. То впа¬ла ос¬тан¬ня сті¬на на¬шо¬го кри¬ла і на міс¬ці бу¬дів¬лі за¬ли¬ши¬ли¬ся ли¬ше жа¬лю¬гід¬ні ку¬пи ка¬мін¬ня змі¬ша¬ні з за¬лиш¬ка¬ми меб¬лів. Те па¬дін¬ня під¬ня¬ло ці¬лу хма¬ру ку¬ря¬ви і ко¬ли во¬на по¬ча¬ла осі¬да¬ти, ми по¬чу¬ли зліс¬ний сміх і з тої хма¬ри не¬спо¬ді¬ва¬но ви¬йш¬ла шкан¬ди¬баю¬чи тор¬же¬ст¬вую¬ча гра¬фи¬ня. Як во¬на там опи¬ни¬лась для нас бу¬ла за¬гад¬ка. Мож¬ли¬во пі¬сля ви¬бу¬ху во¬на хао¬тич¬но бі¬га¬ла в ку¬ря¬ві шу¬каю¬чи без¬печ¬не міс¬це. Гра¬фи¬ня бу¬ла лег¬ко по¬ра¬не¬на  де¬кіль¬ко¬ма ос¬кол¬ка¬ми, бо зі скро¬ні тек¬ла кров і за¬лиш¬ки бруд¬ної сук¬ні теж бу¬ли в чер¬во¬них пля¬мах.
-Ось так! Qui, qui!(Так, так!(фр.))От¬ри¬ма¬ла, от¬ри¬ма¬ла свій спа¬док!-ве¬ре¬ща¬ла во¬на від за¬до¬во¬лен¬ня й не звер¬та¬ла ува¬ги на¬віть на бід¬но¬го гор¬ба¬ня Кар¬ла, її си¬на, який ма¬буть від роз¬ри¬ву гар¬ма¬ти от¬ри¬мав не¬ве¬лич¬ку кон¬ту¬зію, бо си¬дів під де¬ре¬вом і щось бур¬мо¬тів сти¬скаю¬чи ру¬ка¬ми го¬ло¬ву.
Кня¬ги¬ня ус¬ві¬до¬мив¬ши та¬ку по¬раз¬ку, не¬са¬мо¬ви¬то за¬кри¬чав¬ши щось не¬роз¬бір¬ли¬ве, роз¬лю¬че¬но ки¬ну¬лась на неї з ку¬ла¬ка¬ми. Не¬зва¬жаю¬чи на те, що ка¬мінь роз¬бра¬ту зник, як і зник¬ла при¬чи¬на свар¬ки, кня¬ги¬ня не хо¬ті¬ла ми¬ри¬тись з та¬кою не¬спо¬ді¬ва¬ною ни¬щів¬ною втра¬тою і на¬га¬ду¬ва¬ла сво¬єю во¬йов¬ни¬чі¬стю са¬му Афі¬ну Пал¬ла¬ду і їй ли¬шень не діс¬та¬ва¬ло спи¬са й са¬гай¬да¬ка зі стрі¬ла¬ми. Во¬на бу¬ла спов¬не¬на та¬кої лю¬ті й рі¬шу¬чо¬сті, що зда¬ва¬ло¬ся за¬раз ро¬зі¬рве гра¬фи¬ню на шмат¬ки, але те, що від¬бу¬ло¬ся да¬лі, бу¬ло на¬стіль¬ки фан¬та¬стич¬ним і стра¬хіт¬ли¬вим, що во¬но на¬віть за¬по¬біг¬ло зда¬ва¬ло¬ся б та¬кої не¬ми¬ну¬чої бій¬ки.
По¬ряд стоя¬ла при¬зем¬ку¬ва¬та бу¬дів¬ля ста¬ро¬го скле¬пу й рап¬том ми по¬чу¬ли скрип їх¬ніх две¬рей. Кня¬ги¬ня від не¬спо¬ді¬ван¬ки зу¬пи¬ни¬лась і ми всі ін¬ту¬ї¬тив¬но з не¬тер¬пін¬ням очі¬ку¬ва¬ли яко¬їсь не¬зви¬чай¬ної по¬дії, кот¬ра не за¬ба¬ри¬лась від¬бу¬тись. Две¬рі не¬квап¬но про¬чи¬ни¬лись і звід¬ти не¬твер¬дою хо¬дою ви¬йшов, хтоб ви га¬да¬ли? Ми при¬го¬ту¬ва¬лись до будь якої по¬дії, але від то¬го, що від¬бу¬ло¬ся да¬лі про¬йшли¬ся му¬раш¬ки по шкі¬рі. Звід¬ти ви¬шов ста¬рий ба¬рон Буль¬дінг. Одяг йо¬го зви¬чай¬но не встиг ще зіт¬лі¬ти, але все об¬лич¬чя і йо¬го шкі¬ра ма¬ла не¬при¬род¬ній сі¬рий з си¬ня¬вою від¬ті¬нок і ри¬си йо¬го об¬лич¬чя бу¬ли до¬б¬ре та¬ки спо¬тво¬ре¬ні, так, що йо¬го ми взна¬ли ли¬ше зав¬дя¬ки кос¬тю¬му. Він ог¬ля¬нув всіх гріз¬ним по¬гля¬дом і кня¬ги¬ня на¬віть зойк¬ну¬ла від та¬ко¬го по¬во¬ро¬ту по¬дій, а гра¬фи¬ня роз¬губ¬ле¬но про¬бель¬ко¬ті¬ла:
-Ой Кар¬лик, Кар¬лик мій ви¬йшов...
А кня¬ги¬ня ле¬д¬ве чут¬но про¬ше¬по¬ті¬ла:
-Dieu! Mon dieu! Carl mon cher…(Бо¬же мій! Карл, мій лю¬бий...(фр.))
Про¬те ці їх сло¬ва не роз¬то¬пи¬ли лю¬то¬го по¬гля¬ду то¬го, хто для од¬ні¬єї був в ми¬ну¬ло¬му чо¬ло¬ві¬ком і для ін¬шої тим са¬мим, хоч і ко¬хан¬цем од¬но¬час¬но.
Ба¬рон Буль¬дінг на¬су¬пив¬ся й си¬п¬лим го¬ло¬сом роз¬дра¬то¬ва¬но і жа¬хаю¬че про¬гуг¬ня¬вив:
-Що не че¬ка¬ли шльон¬д¬ри?
Бід¬ні жін¬ки ве¬ре¬ск¬ну¬ли, а ба¬рон гріз¬но про¬дов¬жу¬вав:
-Не бу¬ло ме¬ні спо¬кою від вас при моє¬му жит¬ті, не¬має йо¬го ме¬ні й пі¬сля смер¬ті! Що ви під¬ня¬ли га¬лас і ре¬пе¬тує¬те ці¬ли¬ми дня¬ми без пе¬ре¬по¬чин¬ку! Те не по¬ді¬ли¬те ляр¬ви, на що й пра¬ва не має¬те! Ви¬со¬са¬ли ви без¬со¬ром¬ни¬ці всі мої со¬ки й в мо¬ги¬лу ме¬не пе¬ред¬час¬но від¬пра¬ви¬ли! Знай¬те ж кур¬ви, що як¬що ви не вго¬мо¬ни¬тесь і не за¬ли¬ши¬те за¬мок сьо¬го¬дні, щоб я від ва¬ших ла¬йок ла¬худ¬ри пе¬ре¬по¬чив, то про¬клят¬тя моє діс¬та¬не вас де б ви не бу¬ли! За¬ткніть¬ся не¬гай¬но й щоб я ва¬шо¬го мер¬зен¬но¬го ле¬мен¬ту біль¬ше не чув, бо як¬що зно¬ву га¬лас під¬ні¬ме¬те, то вже не¬ба¬чи¬ти вам від ме¬не по¬ща¬ди й за¬бе¬ру вас ка¬пос¬ниць не¬вір¬них і брех¬ли¬вих всіх з со¬бою в мо¬ги¬лу!-ви¬гук¬нув лю¬то він, про¬те кня¬ги¬ня на¬ва¬жи¬ла¬ся зля¬ка¬но йо¬го пе¬ре¬пи¬та¬ти:
-Але ж Кар¬ли¬ку, Кар¬ли¬ку, де нам з Юзі¬ком жи¬ти?
Ба¬рон скри¬вив¬ся й по¬ди¬вив¬ся на неї роз¬дра¬то¬ва¬ним по¬гля¬дом. Він на¬пев¬не хо¬тів ще чи¬мось при¬гро¬зи¬ти, але ма¬буть пе¬ре¬ду¬мав і ли¬ше сплю¬нув з пе¬ре¬сер¬дя й по¬вер¬нув¬ся на¬зад до скле¬пу. Ко¬ли за ним грюк¬ну¬ли две¬рі, то ми всі вра¬же¬ні ще дов¬го мов¬ча¬ли, бо втра¬ти¬ли від пе¬ре¬ля¬ку здат¬ність роз¬мов¬ля¬ти.
-Оце до¬ве¬ли, так до¬ве¬ли бід¬но¬го ба¬ро¬на, що аж з мо¬ги¬ли під¬няв¬ся. Та ще й по¬ви¬нен го¬ло¬ву ла¬ма¬ти яки¬мись їх¬ні¬ми нік¬чем¬ни¬ми про¬блем¬ка¬ми.-пе¬ре¬би¬ла Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬но¬ви¬ча па¬ні суд¬ди¬ха.
-Та та¬кий га¬лас, та ще й з ви¬бу¬ха¬ми ко¬го хо¬чеш під¬ні¬ме. Як я пом¬ру, то на¬ші си¬ноч¬ки Ясько й Бо¬дик точ¬но так са¬мо спад¬ки, які я їм за¬ли¬шу, ді¬ли¬ти бу¬дуть. Га¬лас та¬кий під¬ні¬муть, що ма¬буть і я з мо¬ги¬ли вста¬ну. Во¬ни й за¬раз ні¬чо¬го по¬ді¬ли¬ти не в змо¬зі й ле¬д¬ве що б’ються, та так, що ко¬лись ма¬буть по¬вби¬ва¬ють один од¬но¬го, а ще бра¬ти..-ска¬зав пан скарб¬ни¬чий.
-Мов¬чи вже, бо сам їх та¬ки¬ми жа¬діб¬ни¬ми ви¬хо¬вав.-сер¬ди¬то зу¬пи¬ни¬ла йо¬го дру¬жи¬на, па¬ні скарб¬ни¬ча.
-Чо¬го це я? Це ти їм все на блю¬деч¬ці змал¬ку по¬да¬ва¬ла, ось во¬ни та¬кі скна¬ри й ви¬рос¬ли.-оп¬рав¬до¬ву¬вав¬ся чо¬ло¬вік.
-По¬да¬ва¬ла, бо ти при¬но¬сив.-не вга¬мо¬ву¬ва¬ла¬ся па¬ні скарб¬ни¬ча.
-При¬но¬сив, бо то¬бі ма¬ло все бу¬ло.-від¬по¬вів він.
-То не ме¬ні, то сім’ї.
-Та в нас вже й так пов¬на ха¬та й на го¬р¬и¬щі до¬б¬ра різ¬но¬го, що ско¬ро сте¬ля про¬ва¬лить¬ся. Не тіль¬ки на на¬шу сім’ю, а й на весь по¬віт різ¬но¬го кра¬му ви¬ста¬чить.
-Бо ти та¬кий жа¬діб¬ний. Ка¬за¬ла то¬бі, що в сріб¬лі та зо¬ло¬ті стат¬ки тре¬ба збе¬рі¬га¬ти, а не в ков¬ба¬сах та ця¬цьках різ¬них.
-Са¬ма жад¬ню¬ча! Де я то¬бі зо¬ло¬та на¬бе¬ру, як¬що ме¬ні ме¬ди та ков¬ба¬си при¬но¬сять?
-Ви¬ма¬га¬ти тре¬ба, а не бра¬ти що по¬па¬де¬ть¬ся,-пов¬ча¬ла па¬ні суд¬ди¬ха.-Ось на¬ві¬що то¬бі на то¬му тиж¬ні при¬пер¬ли со¬рок хо¬му¬тів? На¬ві¬що во¬ни нам зда¬ли¬ся, як¬що в нас їх і так вже ле¬жить до¬б¬рий де¬ся¬ток, а кінь ли¬ше один? Я ни¬ми тор¬гу¬ва¬ти на ба¬за¬рі не бу¬ду.-ска¬за¬ла во¬на.
-А що ме¬ні від¬мов¬ля¬ти¬ся від них, як¬що лю¬ди за ді¬ло да¬ють? А ви¬ма¬га¬ти роз¬поч¬неш, так не дов¬го й во¬ро¬гів на¬жи¬ти.-оп¬рав¬до¬ву¬вав¬ся пан суд¬дя.-Он Буй Кар¬по¬вич по¬ві¬то¬вий суд¬дя за те що ви¬ма¬гав ба¬га¬то, го¬ло¬вою бі¬до¬лаш¬ний по¬п¬ла¬тив¬ся. Бу¬ла там од¬на та¬ка спра¬ва двох куп¬ців, де один не¬на¬че дру¬го¬го обі¬крав. Хто зна як бу¬ло, а той ко¬го на¬че обі¬кра¬ли дру¬го¬го за¬рі¬за¬ти хо¬тів, та не за¬рі¬зав, тоб¬то не то¬го за¬рі¬зав, а щоб на¬со¬ли¬ти зі зло¬би за¬рі¬зав ка¬ба¬на дру¬го¬го куп¬ця, бо бі¬гав лю¬тий в ньо¬го по дво¬ру з но¬жем і хряк не¬щас¬ний під¬вер¬нув¬ся. А той дру¬гий щоб ві¬дом¬сти¬ти під¬па¬лив йо¬го стай¬ню, про¬те її встиг¬ли за¬га¬си¬ти, але во¬гонь пе¬ре¬ки¬нув¬ся й зго¬рі¬ла ха¬та од¬но¬го знач¬но¬го ко¬за¬ка. Той ко¬зак ле¬д¬ве не вбив куп¬ця па¬лія, схо¬пив йо¬го й до су¬ду при¬тяг¬нув. Той ку¬пець по¬си¬дів під вар¬тою ніч і ви¬пла¬тив ко¬за¬ко¬ві за ха¬ту, а Буй Кар¬по¬вич не¬на¬че ні з чим зос¬та¬є¬ть¬ся от і да¬вай да¬лі три¬ма¬ти то¬го куп¬ця під вар¬тою. Тре¬ба ка¬же ще з тво¬їм то¬ва¬ри¬шем, тоб¬то дру¬гим куп¬цем, який ка¬ба¬на за¬рі¬зав,  ро¬зі¬бра¬тись, то¬му від¬ра¬зу по¬са¬див і дру¬го¬го. Ті куп¬ці Бую Кар¬по¬ви¬чу ка¬жуть, що ми мов¬ляв са¬мі роз¬бе¬ре¬мось, від¬пус¬ти, а за те доб¬ро¬го ка¬ба¬на від¬го¬до¬ва¬но¬го да¬мо. Ді¬ло нік¬чем¬не, за¬би¬рай ка¬ба¬на й від¬пус¬ти куп¬ців по люд¬ські, а Бую Кар¬по¬ви¬чу все ма¬ло: Від¬пус¬тю я вас ка¬же, але не за од¬но¬го, бо це ма¬ло, а за чо¬ти¬ри кну¬ра. Ну куп¬цям си¬ді¬ти не¬пе¬ре¬лив¬ки, да¬ли роз¬по¬ря¬джен¬ня при¬вез¬ти хря¬ків до до¬му суд¬ді і той їх від¬пус¬тив. А вве¬че¬рі во¬ни до ньо¬го за¬ві¬та¬ли, зв’язали йо¬го й ска¬за¬ли: Два то¬бі за те, що нас від¬пус¬тив, а два за¬бе¬ре¬мо, бо не по хри¬сти¬ян¬ські за¬жа¬дав. Буй Кар¬по¬вич ско¬рі¬ше сам пом¬ре, чим щось от¬ри¬ма¬не по¬вер¬не, от і по¬мер. Він зв’язаний ди¬вив¬ся, як во¬ни ка¬ба¬нів зв’язують та на під¬во¬ди на¬гру¬жа¬ють, от в ньо¬го бі¬до¬ла¬хи сер¬це від жа¬діб¬но¬сті не ви¬три¬ма¬ло, лус¬ну¬ло і Буй Кар¬по¬вич  пре¬ста¬вив¬ся. Ось так, а ти ме¬ні ка¬жеш ви¬ма¬гай...Тут ді¬ло не про¬сте, обе¬реж¬не, а то¬бі ду¬ре¬пі все зо¬ло¬то по¬да¬вай!
-Сам ду¬рень!-об¬ра¬зи¬лась па¬ні суд¬ди¬ха.
-За¬мовк¬ніть будь лас¬ка ша¬нов¬ні гос¬ті, хай пан пол¬ков¬ник про¬дов¬жить.-пе¬ре¬би¬ла їх па¬ні Оле¬на і реш¬та гос¬тей її під¬три¬ма¬ла. Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич не¬квап¬но від¬пив ви¬на й ска¬зав:
-Вже ско¬ро ра¬нок і мож¬ли¬во ви всі вто¬ми¬ли¬ся і я до¬роз¬по¬ві¬даю зав¬тра?
Ша¬нов¬не пан¬ст¬во за¬про¬тес¬ту¬ва¬ло і по¬ча¬ло на¬по¬лег¬ли¬во про¬си¬ти про¬дов¬жу¬ва¬ти роз¬по¬відь, яка всіх над¬то за¬ін¬три¬гу¬ва¬ла.
-Ну до¬б¬ре, як за¬ба¬жає¬те па¬но¬ве.-по¬блаж¬ли¬во здав¬ся він на умов¬лян¬ня, й про¬дов¬жу¬вав свою роз¬по¬відь да¬лі: 

                Роз¬діл XXIII
                Про те, в яко¬му жах¬ли¬во¬му ста¬но¬ви¬щі опи¬ни¬ли¬ся гос¬по¬да¬рі зам¬ка.

-Як не див¬но, але по¬дії роз¬ва¬лу зам¬ку й ди¬во¬виж¬на поя¬ва й по¬гро¬зи по¬мер¬ло¬го ба¬ро¬на Буль¬дін¬га так вра¬зи¬ли й на¬ля¬ка¬ли двох су¬пер¬ниць, що во¬ни на щас¬тя на¬реш¬ті при¬пи¬ни¬ли свою лай¬ку, яка зда¬ва¬лось не ма¬ла кін¬ця. Цьо¬му зви¬чай¬но пос¬прия¬ло та¬кож те, що сам не¬біж¬чик сво¬ї¬ми сло¬ва¬ми їм вка¬зав на те, що жод¬на не має пе¬ред ін¬шою нія¬ких пре¬фе¬рен¬цій що¬до прав на влас¬ність. Ма¬буть він змі¬нив своє рі¬шен¬ня і що¬до гра¬фи¬ні, мож¬ли¬во то¬му, що во¬на теж ду¬же га¬ла¬су¬ва¬ла по¬ки він ле¬жав в скле¬пу, а мо¬же і з ін¬шої яко¬їсь при¬чи¬ни нам не¬ві¬до¬мої. У вся¬ко¬му ра¬зі во¬на зов¬сім не спе¬ре¬ча¬ла¬ся, ко¬ли ми ви¬рі¬ши¬ли пе¬ре¬се¬ли¬ти¬ся на ту по¬ло¬ви¬ну зам¬ку в яко¬му меш¬ка¬ла, ос¬кіль¬ки на¬ше кри¬ло бу¬ло зов¬сім вщент зруй¬но¬ва¬не. Хо¬ча ска¬за¬ти прав¬ду, спе¬ре¬ча¬тись бу¬ло ні про що, бо вці¬лі¬лі за¬лиш¬ки зам¬ку пред¬став¬ля¬ли со¬бою теж на¬пів¬зруй¬но¬ва¬ні по¬меш¬кан¬ня. В них від ви¬бу¬ху по¬си¬па¬ло¬ся зі сте¬лі й стін, скрізь зяя¬ли трі¬щи¬ни і все бу¬ло ду¬же хит¬ким і не¬міц¬ним. Тре¬ба ще до¬ба¬ви¬ти, що по¬пе¬ред¬ні по¬шу¬ки за¬хо¬ва¬них скар¬бів в сті¬нах не до¬да¬ли їм міц¬но¬сті. Хо¬ча меш¬ка¬ти там бу¬ло ри¬зи¬ко¬ва¬но, про¬те ми не ма¬ли ін¬шо¬го ви¬бо¬ру, бо на міс¬ці на¬ших по¬пе¬ред¬ніх кім¬нат за¬ли¬ши¬ли¬ся ли¬ше ру¬ї¬ни між яких на¬віть бу¬ло мар¬но  й не¬без¬печ¬но знай¬ти щось ще при¬дат¬не з ре¬чей. Во¬ни пред¬став¬ля¬ли со¬бою хао¬тич¬не на¬гро¬ма¬джен¬ня ка¬мін¬ня і з роз¬ва¬ле¬них стін з по¬ла¬ма¬ни¬ми за¬лиш¬ка¬ми меб¬лів.
Ку¬дись зник¬ли всі слу¬ги і гра¬фи¬ня ви¬ра¬зи¬ла дум¬ку що¬до то¬го, що їх бі¬до¬лаш¬них на¬пев¬не за¬да¬ви¬ло, але я за¬пе¬ре¬чив, бо миг¬цем ба¬чив, як ті ле¬да¬чі шах¬раї, ко¬ли по¬ча¬ло все па¬да¬ти, пер¬ші ви¬ско¬чи¬ли й по¬вті¬ка¬ли в бік са¬ду. Ми спо¬чат¬ку їх дов¬го гу¬ка¬ли, але мар¬но, ні¬хто не по¬вер¬нув¬ся і вдо¬ва Буль¬дінг Тид¬рі¬на ска¬за¬ла:
- Char¬mant, char¬mant…Ну й дідь¬ко з ни¬ми, мо¬же во¬но й на кра¬ще, бо од¬на¬ко¬во не бу¬ло б чим їм пла¬ти¬ти плат¬ню. Хай ко¬тять¬ся під три чор¬ти, аби тіль¬ки нас не ду¬же обі¬кра¬ли.
Ось так па¬но¬ве нам до¬ве¬ло¬ся об¬лаш¬то¬ву¬ва¬ти но¬ве по¬меш¬кан¬ня са¬мим без слуг, хо¬ча по прав¬ді ре¬чей з на¬ми бу¬ло об¬маль, а точ¬ні¬ше й вза¬га¬лі нія¬ких. Ко¬ли ми зна¬йшли більш менш при¬стой¬ну кім¬на¬ту, хо¬ча й всю в трі¬щи¬нах і сте¬ля якої не все¬ля¬ла до¬ві¬ри сво¬єю міц¬ні¬стю, кня¬ги¬ня ска¬за¬ла:
- Char¬mant, char¬mant…Во¬но ма¬буть на кра¬ще, що за¬ли¬ши¬лось все та¬ке, що ско¬ро са¬ме впа¬де, от¬же та ру¬да відь¬ма тут дов¬го не за¬три¬ма¬є¬ть¬ся. Їй тут ло¬ви¬ти біль¬ше ні¬чо¬го.
 Вза¬га¬лі не¬зва¬жаю¬чи на ве¬ли¬кі втра¬ти, в ме¬не скла¬ло¬ся вра¬жен¬ня, що кня¬ги¬ня бу¬ла не ду¬же за¬сму¬че¬на. Ко¬ли якось во¬на з Юзі¬ком¬за¬ли¬ши¬лась на са¬мо¬ті по¬да¬лі від су¬пер¬ни¬ці, то ска¬за¬ла йо¬му.
- Char¬mant, char¬mant…Те, що ця роз¬ва¬ли¬на за¬ва¬ли¬лась мо¬же й на кра¬ще, бо всі цін¬но¬сті ми за¬вбач¬ли¬во за¬ко¬па¬ли в са¬доч¬ку і ко¬ли ця кар¬га Ж. звід¬си ви¬пре¬ть¬ся до дідь¬ка ли¬со¬го, а те, що во¬на ви¬пре¬ть¬ся це вже яс¬но, то то¬ді ми свої скар¬би ви¬ко¬пає¬мо й ку¬пи¬мо на них має¬ток під Ри¬гою. За¬ко¬па¬но¬го сріб¬ла й гро¬шей нам ви¬ста¬чить на ціл¬ком без¬бід¬не іс¬ну¬ван¬ня, го¬лов¬не щоб та по¬гань ні¬чо¬го про них не діз¬на¬ла¬ся. Крім то¬го про¬да¬мо зем¬лю бі¬ля зам¬ку, зай¬ва ко¬пій¬ка нам не пе¬ре¬шко¬дить.
Бу¬ла ще од¬на об¬ста¬ви¬на, кот¬ра псу¬ва¬ла всім на¬стрій не див¬ля¬чись на хво¬роб¬ли¬вий оп¬ти¬мізм кня¬ги¬ні-це по¬гро¬зи ба¬ро¬на не¬бі¬щи¬ка що¬до за¬бо¬ро¬ни жи¬ти в зам¬ку. Ці по¬гро¬зи обі¬ця¬ли нам вно¬чі но¬ві ви¬бри¬ки не¬чис¬тої си¬ли.
-Ні¬чо¬го, ні¬чо¬го, char¬mant, char¬mant…-впев¬не¬но ска¬за¬ла кня¬ги¬ня.-Ні¬хто з нас не бу¬де хо¬ди¬ти вно¬чі по са¬доч¬ку, ко¬ли Карл бу¬де там про¬гу¬лю¬ва¬тись. А так ще мо¬же во¬но й на кра¬ще, бо рап¬том йо¬му по¬па¬де¬ть¬ся та по¬гань Ж. і він її за¬бе¬ре до се¬бе в пек¬ло.
-Пер¬ший раз в жит¬ті чую, щоб мер¬ці ма¬ли звич¬ку ро¬би¬ти про¬ме¬над під мі¬ся¬цем, спо¬кій¬но де¬фі¬люю¬чи з мо¬ці¬он¬чи¬ком бі¬ля скле¬пу. Як¬що ко¬мусь про це роз¬по¬віс¬ти, то зви¬чай¬но ні¬хто не по¬ві¬рить і бу¬дуть вва¬жа¬ти за не¬ви¬прав¬но¬го бре¬ху¬на.-ска¬зав я ско¬рі¬ше сам до се¬бе, бо на влас¬ні очі дійс¬но ба¬чив і смерть і поя¬ву з по¬гро¬за¬ми не¬біж¬чи¬ка. Ме¬ні, як лю¬ди¬ні без¬у¬мов¬но з хо¬роб¬ро¬го де¬сят¬ка, од¬нак ду¬же хо¬ті¬ло¬ся, якось це ді¬ло більш док¬лад¬но ви¬яс¬ни¬ти і я за¬про¬по¬ну¬вав Юзі¬ку схо¬ди¬ти в склеп ог¬ля¬ну¬ти ті¬ло ба¬ро¬на, але мій то¬ва¬риш цю про¬по¬зи¬цію від¬ки¬нув і пал¬ко за¬пе¬ре¬чив на¬віть роз¬махую¬чи ру¬ка¬ми:
-Ні¬як не мож¬на! Я й так ба¬теч¬ко¬ві ще при жит¬ті в пе¬чін¬ках си¬дів і як¬що рап¬том він зно¬ву про¬ки¬не¬ть¬ся, то не ду¬маю, що зра¬діє, ско¬рі¬ше на¬впа¬ки ро¬зі¬злить¬ся ще біль¬ше й за¬бе¬ре ме¬не до се¬бе в пек¬ло, як по¬гро¬жу¬вав. Не пі¬ду я ту¬ди, бо в пек¬ло по¬ки ще не хо¬чу.
-Не за¬бе¬ре ні¬за¬що.-втру¬ти¬лась в на¬шу роз¬мо¬ву кня¬ги¬ня.
-Чо¬му це?-зди¬ву¬вав¬ся її син.
-На¬ві¬що ти йо¬му здав¬ся по¬ряд в пек¬лі, щоб му¬чи¬тись ще біль¬ше від там від те¬бе?-від¬по¬ві¬ла во¬на до¬сить про¬хо¬лод¬но.
-То¬ді, що ви¬хо¬дить, ме¬ні за¬зда¬ле¬гідь вго¬то¬ва¬на до¬ро¬га до Раю, як¬що ме¬не в Пек¬ло взя¬ти по¬бо¬ять¬ся?-Зди¬ву¬вав¬ся Юзік.
Ос¬кіль¬ки він до скле¬пу ліз¬ти не за¬хо¬тів, то а я да¬лі не на¬по¬ля¬гав роз¬суд¬ли¬во ви¬рі¬шив¬ши, що вреш¬ті врешт, всі мим¬ну¬лі по¬дії бу¬ли ціл¬ком їх¬ні¬ми сі¬мей¬ни¬ми свар¬ка¬ми.
-А ме¬ні зда¬є¬ть¬ся, що то був не ба¬рон, а йо¬го при¬вид.-ви¬сло¬вив че¬рез дея¬кий час свій здо¬гад я.-Ні¬як не мо¬же мрець швен¬дя¬ти не¬на¬че жи¬вий і ще й до¬б¬ря¬че лая¬ти, по¬гро¬жу¬ва¬ти і вка¬зу¬ва¬ти як нам да¬лі жи¬ти.
-Зви¬чай¬но при¬вид, це ціл¬ком яс¬но!-ви¬гук¬нув мій то¬ва¬риш та¬ким то¬ном ні¬би все жит¬тя сти¬кав¬ся з по¬той¬біч¬чям, а пор¬тім до¬ба¬вив:-Хо¬ча яка різ¬ни¬ця між тим, хто ви¬хо¬див з скле¬пу, мрець чи при¬вид?
-При¬вид, це ма¬буть не так сер¬йоз¬но, бо він не зов¬сім не¬біж¬чик.
-Як це?
-Хто зна, то¬му що при¬вид. А що та¬ке при¬ви¬ди ні¬хто до пут¬тя не знає. Од¬не ві¬до¬мо, що во¬ни до¬б¬ря¬че та¬ки мо¬жуть на¬ля¬ка¬ти.-від¬по¬вів я.
-При¬вид, чи не при¬вид, а ми¬ну¬лої но¬чі щось та¬ки до¬б¬ря¬че і сер¬йоз¬но ме¬ні си¬нець пос¬та¬ви¬ло, а то¬бі пе¬чат¬ку на чо¬ло.-по¬чу¬хав він око.
Що¬до гра¬фи¬ні, то во¬на ма¬буть дов¬го б і не за¬три¬му¬ва¬ла¬ся в зам¬ку із за не¬без¬пе¬ки ви¬пад¬ко¬во¬го па¬дін¬ня на го¬ло¬ву ка¬ме¬ня, але ос¬кіль¬ки ко¬би¬ли не бу¬ло і їм не бу¬ло змо¬ги на чо¬мусь ви¬ї¬ха¬ти, то пос¬ла¬ла не¬щас¬но¬го си¬на піш¬ки по ко¬ней. Це бу¬ла її ве¬ли¬ка по¬мил¬ка, бо бід¬ний гор¬бань по¬шку¬тиль¬гав за¬плю¬щив¬ши очі по до¬ро¬зі від зам¬ку пет¬люю¬чи з бо¬ку в бік і три¬маю¬чись ру¬ка¬ми за го¬ло¬ву. Біль¬ше ми йо¬го не ба¬чи¬ли. Він ма¬буть впав в якусь яму, бо зов¬сім не тя¬мив ку¬ди йде. Йо¬го та¬ки до¬б¬ре бу¬ло при¬ва¬ли¬ло, втім сам ви¬нен, не тре¬ба бу¬ло так за¬ря¬джа¬ти гар¬ма¬ту, що во¬на не ви¬три¬ма¬ла й на¬ро¬би¬ла стіль¬ки ли¬ха. По¬ки він зник з на¬ших очей, то де¬кіль¬ка ра¬зів до¬б¬ря¬че бив¬ся го¬ло¬вою об ду¬би, які рос¬ли на йо¬го шля¬ху і шлях той йо¬го був не¬пе¬ред¬ба¬чу¬ва¬ний як на¬стрій жін¬ки. Кня¬ги¬ня по¬ба¬чив¬ши те, на¬віть ска¬за¬ла:
-Цей її гор¬бань¬ко Карл dieu sait quand re¬vi¬en¬dra…(сам бог не знає, ко¬ли по¬вер¬не¬ть¬ся...(фр.))
Гра¬фи¬ня з на¬ми не роз¬мов¬ля¬ла і це ме¬не ду¬же ті¬ши¬ло, бо їх¬ні пе¬ре¬мо¬ви¬ни з кня¬ги¬нею мог¬ли зно¬ву ви¬ли¬тись в свар¬ку і то¬ді я б точ¬но вже з’їхав з глуз¬ду, бо мої нер¬ви бу¬ли на ме¬жі. Во¬на на¬віть від¬мо¬ви¬ла¬ся з на¬ми роз¬ді¬ли¬ти скром¬ну тра¬пе¬зу, яку ми ор¬га¬ні¬зу¬ва¬ли з хар¬чів на¬пів¬за¬ва¬ле¬ної ко¬мо¬ри, вхід до якої був на щас¬тя віль¬ний. Цьо¬му вид¬но за¬вва¬жа¬ла її гор¬дість і во¬на ли¬шень щось бурк¬ну¬ла й зник¬ла в сво¬їх кім¬на¬тах. До ре¬чі, як осо¬ба ней¬траль¬на са¬ме я й за¬про¬шу¬вав її роз¬ді¬ли¬ти з на¬ми тра¬пе¬зу.
Се¬ред тих зіп¬со¬ва¬них хар¬чів, кот¬рі змі¬ша¬ли¬ся з ка¬мін¬ням і бру¬дом ми зна¬йшли при¬стой¬ний шмат со¬ло¬ни¬ни й ви¬тяг¬нув¬ши йо¬го, ви¬рі¬ши¬ли пос¬ні¬да¬ти.
-Ці¬ка¬во, що гра¬фи¬ня бу¬де їс¬ти, по¬ки гор¬бань з ко¬ня¬ми не з’явиться?-за¬пи¬тав я за сто¬лом, ко¬ли ми са¬ме під¬крі¬п¬ля¬лись шмат¬ка¬ми со¬ло¬но¬го м’яса, кот¬рі дріб¬но по¬рі¬за¬ли.
-Ма¬буть в них щось за¬ли¬ши¬лось від тої но¬ги, от во¬на й бу¬де її гриз¬ти.-бай¬ду¬же ска¬зав з пов¬ним ро¬том  Юзік¬сам ре¬тель¬но об¬гри¬заю¬чи со¬ло¬не ре¬бер¬це ба¬ра¬на.
-Char¬mant, char¬mant …Во¬но мо¬же й на кра¬ще, що та Ж. від¬мо¬ви¬ла¬ся з на¬ми їс¬ти. На¬ві¬що во¬на нам тут зда¬ла¬ся і вза¬га¬лі, щоб во¬на там тою ко¬би¬ля¬чою но¬гою по¬да¬ви¬ла¬ся.-ска¬за¬ла кня¬ги¬ня ма¬нір¬но три¬маю¬чи дво¬ма паль¬чи¬ка¬ми шма¬то¬чок м’яса й вва¬гаю¬чись чи кла¬сти йо¬го до ро¬та, на¬стіль¬ки не¬апе¬тит¬ним во¬но їй спо¬чат¬ку зда¬ва¬ло¬ся.
-Бу¬ло б сміш¬но, як¬би та дох¬ла ко¬би¬ла до неї за¬раз зая¬ви¬ла¬ся й за¬жа¬да¬ла від¬да¬ти їй з’їдену но¬гу. Во¬на ж бо з Бру¬но хва¬цько роз¬мов¬ля¬ла, то¬ді ці¬ка¬во во¬на до нас чо¬мусь по¬ліз¬ла від¬ра¬зу в бій¬ку, а до них не при¬хо¬ди¬ла і не пред’являла свої пре¬тен¬зії і не ви¬ма¬га¬ла са¬тис¬фак¬цій?-за¬пи¬тав Юзік.
-Qui, qui, це бу¬ло б ло¬гіч¬но.-по¬го¬ди¬ла¬ся кня¬ги¬ня.-Вам тре¬ба бу¬ло mon cher її встиг¬ну¬ти пе¬ред уда¬ром по¬пе¬ре¬ди¬ти, ска¬зав¬ши хто справж¬ній ви¬ну¬ва¬тець, -звер¬ну¬лась во¬на до ме¬не, - щоб во¬на до Ж. би¬тись пі¬шла.
-Та як би він встиг, ко¬ли все так зне¬на¬цька від¬бу¬лось. Той трьох¬но¬гий окіст зов¬сім не по¬пе¬ре¬джав, що має та¬кі во¬йов¬ни¬чі на¬мі¬ри.-за¬пе¬ре¬чив Юзік.
-Мadame, я на¬віть не очі¬ку¬вав, що то бу¬де та дох¬ла ко¬би¬ла і що з нею мож¬на при¬стой¬но до¬го¬во¬ри¬тись.-від¬по¬вів я кня¬ги¬ні.
-Qui, qui...(Так, так...(фр.))-від¬по¬ві¬ла ме¬ні во¬на.-Avant tout dites-moi, com¬ment vous allez, cher amie? (На¬сам¬пе¬ред ска¬жіть, як ва¬ше здо¬ров’я лю¬бий дру¬же? (фр.))- за¬пи¬та¬ла¬во¬на в ме¬не маю¬чи на ува¬зі моє при¬пе¬ча¬та¬не під¬ко¬вою чо¬ло.
-Mersi, mon ami, вже ме¬ні кра¬ще ma¬dame.-від¬по¬вів я їй, по¬важ¬но з від¬чут¬тям сво¬го дво¬рян¬сь¬ко¬го дос¬то¬їн¬ст¬ва схи¬лив¬ши го¬ло¬ву, як і за¬ве¬де¬но в кра¬щих світ¬ських са¬ло¬нах. Во¬но зви¬чай¬но роз¬ва¬ли¬ни не са¬лон і со¬ло¬ни¬на не де¬лі¬ка¬тес для гур¬ма¬нів, але ети¬кет па¬но¬ве на¬сам¬пе¬ред всьо¬го!
-Char¬mant, char¬mant...-за¬до¬во¬ле¬но ска¬за¬ла во¬на,-Тпрусь лай¬но!-ви¬гук¬ну¬ла во¬на зне¬на¬цька й рап¬том що¬си¬ли вда¬ри¬ла но¬гою при¬блуд¬но¬го ря¬бо¬го ко¬та, який за¬зі¬хав на її сні¬да¬нок:-Ко¬тів роз¬ве¬ло¬ся про¬кля¬ту¬щих... Тут нам са¬мим не¬ві¬до¬мо що на¬да¬лі жер¬ти при¬йде¬ть¬ся, що аж j’ai peur (ме¬ні страш¬но(фр.)), а він на¬ха¬ба на мій шма¬ток по¬ла¬сив¬ся.
Це бу¬ла прав¬да, бо всі за¬па¬си їжі бу¬ли без¬по¬во¬рот¬но поп¬со¬ва¬ні й зна¬хо¬ди¬ли¬ся під роз¬ва¬ли¬на¬ми зам¬ку.
-Tout n’est pas rose, clu train, que nous al¬lons( -Не все ро¬зи, при на¬шо¬му спо¬со¬бі жит¬тя(фр.)). –де¬що по фі¬ло¬соф¬ськи ска¬зав я хи¬зую¬чись сво¬їм знан¬ням фран¬цу¬зької.
-Qui, qui...-від¬по¬ві¬ла ме¬ні кня¬ги¬ня  що¬си¬ли роз¬гри¬заю¬чи ба¬ра¬ня¬чу но¬гу.
До¬б¬ря¬че пос¬ні¬дав¬ши гид¬кою со¬ло¬ни¬ною, ми по¬ля¬га¬ли спа¬ти, бо ми¬ну¬лу ніч май¬же не спа¬ли й про¬спа¬ли до обі¬да, кот¬рий скла¬дав¬ся в нас з то¬го, що ми до¬ї¬да¬ли ту са¬му гид¬ку со¬ло¬ни¬ну з ба¬ра¬на, який за¬ли¬шив¬ся від сні¬дан¬ку. По¬тім ми з Юзі¬ком¬ки¬да¬ли ка¬мін¬ня по шиб¬ках, які вці¬лі¬ли, а кня¬ги¬ня скла¬да¬ла пась¬янс з ко¬ло¬ди карт, кот¬ру ви¬пад¬ко¬во ще до ви¬бу¬ху по¬кла¬ла до ки¬ше¬ні сво¬го пла¬ща. 
Ось так па¬но¬ве не ду¬же втіш¬но ми про¬ве¬ли час до ве¬чо¬ра і ко¬ли сон¬це по¬ча¬ло схи¬ля¬тись до об¬рію ми чу¬до¬во пам’ятаючи по¬гро¬зи ба¬ро¬на, за¬хо¬ва¬лись на ніч в на¬ших жа¬лю¬гід¬них по¬меш¬кан¬нях. Гра¬фи¬ня за весь день нам зов¬сім не до¬ку¬ча¬ла. Во¬на си¬ді¬ла в сво¬їй кім¬на¬ті і ли¬ше під ве¬чір де¬кіль¬ка ра¬зів ви¬хо¬ди¬ла ви¬гля¬да¬ти Кар¬ла. Ос¬тан¬ньо¬го ра¬зу во¬на на¬віть ви¬рі¬ши¬ла за¬ліз¬ти на ду¬ба, щоб бу¬ло кра¬ще ви¬гля¬да¬ти, але ос¬кіль¬ки те дій¬ст¬во не спо¬ну¬ка¬ло нас до га¬лант¬но¬сті їй до¬по¬мог¬ти на ньо¬го ви¬бра¬тись, во¬на тріш¬ки мар¬но по¬ст¬ри¬ба¬ла бі¬ля де¬ре¬ва, на¬віть де¬кіль¬ка ра¬зів впа¬ла й пі¬шла ні з чим під на¬ший сміх до се¬бе від¬по¬чи¬ва¬ти. 
Як тіль¬ки зайш¬ло сон¬це й ста¬ло тем¬но, по¬ча¬ло¬ся но¬ве бу¬ян¬ня чи то не¬чис¬тої си¬ли, чи то не¬спо¬кій¬ний дух ба¬ро¬на так ви¬ра¬жав своє не¬вдо¬во¬лен¬ня. По¬чу¬л¬о¬ся зно¬ву вит¬тя й так грю¬ка¬ло, що зда¬ва¬лось ті ду¬хи роз¬ва¬лють до кін¬ця жа¬лю¬гід¬ні за¬лиш¬ки зам¬ку. Ми си¬ді¬ли ти¬хо, як ми¬ші бою¬чись ви¬гля¬ну¬ти на двір бо¬дай в ві¬кон¬це. Ін¬ко¬ли до нас до¬лі¬та¬ли зву¬ки цо¬кан¬ня ко¬пит й те див¬не ір¬жан¬ня мо¬єї ста¬рої зна¬йо¬мої ко¬би¬ли без но¬ги, а ін¬шим ра¬зом сту¬кан¬ня за¬ліз¬них ніг ли¬цар¬ських об¬ла¬дун¬ків, які по¬би¬ли мо¬го то¬ва¬ри¬ша. Юзік то¬ді за¬ку¬ту¬вав¬ся в ков¬д¬ру з го¬ло¬вою й дри¬жав не¬на¬че оси¬ко¬вий лист і ска¬за¬ти по прав¬ді ме¬ні теж бу¬ло не¬пе¬ре¬лив¬ки, хо¬ча я біль¬ше ос¬те¬рі¬гав¬ся зви¬чай¬но ко¬би¬ли ніж за¬ліз¬но¬го бов¬ду¬ра.
-Що во¬на хо¬дить, хо¬дить по дво¬рі, не¬на¬че чо¬гось хо¬че й щось за¬бу¬ла.-ска¬зав я роз¬дра¬то¬ва¬но, ко¬ли вкот¬ре по¬чу¬ло¬ся її шку¬тиль¬ган¬ня. Про¬те ви¬гля¬ну¬ти ми боя¬ли¬ся, та й крім то¬го са¬ме то¬ді був мо¬ло¬дик і крізь не¬про¬гляд¬ну те¬мінь мар¬но бу¬ло б що ви¬ди¬ви¬тись.
-Во¬на ма¬буть шу¬кає свою чет¬вер¬ту но¬гу, бо на трьох шкан¬ди¬ба¬ти не¬зруч¬но.-ска¬зав Юзік.
-То¬ді хай йде до гра¬фи¬ні. Во¬ни її від¬рі¬за¬ли й з’їли, а при чо¬му тут вия¬вив¬ся я не¬зро¬зу¬мі¬ло, адже во¬на са¬ме на ме¬не на¬па¬ла.-ска¬зав ваш по¬кір¬ний слу¬га, бо був ду¬же роз¬дра¬то¬ва¬ний та¬кою своє¬рід¬ною від¬мі¬ти¬ною на чо¬лі.
-На¬па¬ла то¬му, що ти їй ви¬пад¬ко¬во під¬вер¬нув¬ся під ко¬пи¬то, адже ця ко¬би¬ла бу¬ла про¬сто ду¬же за¬сму¬че¬на й роз¬сер¬дже¬на.-від¬по¬вів Юзік.-Тре¬ба ко¬мусь з нас пі¬ти й по¬ві¬до¬ми¬ти її, щоб во¬на зна¬ла до ко¬го тре¬ба пред’являти свої са¬тис¬фак¬ції, але я не пі¬ду.
Ме¬ні не ду¬же хо¬ті¬ло¬ся мсти¬ти, то¬му я  теж ви¬рі¬шив по¬че¬ка¬ти ран¬ку, особ¬ли¬во пі¬сля то¬го, як по¬чув с дво¬ру го¬лос мерт¬во¬го ба¬ро¬на, який не¬са¬мо¬ви¬то во¬лав:
-Де ті ла¬худ¬ри, де той без¬ву¬хий? Жа¬даю їм пом¬сти!-ви¬гу¬ку¬вав він гріз¬но, і Юзік аж скім¬лив зі стра¬ху.
Кня¬ги¬ня від¬по¬чи¬ва¬ла в су¬сід¬ній кім¬на¬ті, єди¬ній де стоя¬ло ста¬ре ліж¬ко. Про¬те во¬на не ля¬га¬ла, а скла¬да¬ла свої не¬змін¬ні пась¬ян¬си. Во¬на тріш¬ки не¬до¬чу¬ва¬ла, а ко¬ли за¬йма¬ла¬ся сво¬єю улюб¬ле¬ною роз¬ва¬гою, то й по¬го¬тів не спри¬йма¬ла аб¬со¬лют¬но ні¬чо¬го з нав¬ко¬лиш¬ньо¬го сві¬ту, то¬му й не звер¬та¬ла ува¬ги на всі жа¬хаю¬чі зву¬ки.
Так всю ніч ми й про¬си¬ді¬ли при¬нишк¬лі і на¬реш¬ті на¬став дов¬го¬жда¬ний ра¬нок. З пер¬ши¬ми про¬ме¬ня¬ми ран¬ко¬вої зо¬рі все рап¬то¬во стих¬ло й ми по¬лег¬ше¬но зі¬тхну¬ли, хо¬ча втім по¬ки ви¬хо¬ди¬ти не на¬ва¬жи¬лись. Хто йо¬го знає, що в тої не¬чис¬тої си¬ли, бу¬ло в нас на дум¬ці. Втім ска¬ж¬і¬мо пря¬мо -ми бу¬ли ду¬же на¬ля¬ка¬ні пі¬сля та¬ко¬го ніч¬но¬го лос¬ко¬тан¬ня нер¬вів. По¬гро¬зи ба¬ро¬на до сих пір зву¬ча¬ли в на¬ших ву¬хах і це не нам до¬да¬ва¬ло оп¬ти¬міз¬му, про¬те ско¬ро ми й не зчу¬ли¬ся, як  за¬сну¬ли, бо ті¬ла пот¬ре¬бу¬ва¬ли пі¬сля всіх пе¬ре¬жи¬ваннь від¬по¬чин¬ку.
Про¬ки¬ну¬лись ми, ко¬ли сон¬це бу¬ло вже ви¬со¬ко над баш¬та¬ми зам¬ку, від гуч¬но¬го роз¬пач¬ли¬во¬го кри¬ку кня¬ги¬ні. Шви¬день¬ко зіс¬ко¬чив¬ши з на¬шої пос¬ті¬лі, ми хут¬ко ви¬біг¬ли над¬вір зам¬ку. Крик до¬ли¬нав з сад¬ка й там ми по¬ба¬чи¬ли не над¬то втіш¬не ви¬до¬ви¬ще: Кня¬ги¬ня си¬ді¬ла бі¬ля по¬рож¬ніх ви¬ко¬па¬них ям в тих міс¬цях, де ми ра¬ні¬ше хо¬ва¬ли скар¬би з зам¬ку. Во¬на бу¬ла жах¬ли¬во роз¬строє¬на і го¬лос¬но го¬ло¬си¬ла ви¬ди¬раю¬чи від від¬чаю жму¬та¬ми во¬лос¬ся з сво¬го па¬ри¬ка.
-Dieu! Mon dieu! Que voulzvous!?(Гос¬по¬ди! Бо¬же мій! Що ро¬би¬ти!?(фр.))Юзік, ди¬тят¬ко моє! Нас пов¬ні¬стю під¬ступ¬но обі¬кра¬ли sa¬cre nom,(дідь¬ко за¬би¬рай(фр.)) і ми те¬пер жеб¬ра¬ки!-ви¬гук¬ну¬ла во¬на по¬ба¬чив¬ши нас.
Тим ча¬сом вид¬но її крик ще ра¬ні¬ше по¬чу¬ла гра¬фи¬ня, яка ви¬біг¬ла з сво¬єї кім¬на¬ти май¬же од¬но¬час¬но з на¬ми й під¬біг¬ла до кня¬ги¬ні. Шви¬день¬ко ро¬зі¬брав¬шись в сут¬ті спра¬ви, во¬на по¬ба¬чив¬ши та¬кий роз¬пач за¬до¬во¬ле¬но про¬кар¬ка¬ла пе¬ре¬крив¬ляю¬чи фран¬цу¬зьку сво¬єї су¬про¬тив¬ни¬ці.
-Ха-ха! Char¬mant, char¬mant...Je suis bien char¬mee ma chere.(Чу¬до¬во, чу¬до¬во...Я ду¬же ра¬да моя лю¬ба(фр.))Так то¬бі і тре¬ба ха-ха! Щоб зна¬ла кра¬дій¬ка, як по зло¬дій¬ські хо¬ва¬ти те, що то¬бі не на¬ле¬жить! Це мій бід¬ний Кар¬лик так то¬бі пом¬стив¬ся!-тор¬же¬ст¬ву¬ва¬ла во¬на на¬реш¬ті свою пов¬ну пе¬ре¬мо¬гу.
Кня¬ги¬ні не спа¬да¬ло на дум¬ку, що це дійс¬но мог¬ла бу¬ти пом¬ста по¬кій¬но¬го ба¬ро¬на і це до ще біль¬шої ра¬до¬сті кар¬ли¬ці її на¬ля¬ка¬ло й до¬да¬ло  в сму¬ток від¬чаю:
-Mon dieu, j’ai peur...(Бо¬же мій, ме¬ні страш¬но...(фр.))За що, за що нам та¬ке на¬ка¬зан¬ня!-про¬дов¬жу¬ва¬ла го¬ло¬си¬ти во¬на,-Все жит¬тя на¬ше на¬да¬лі без за¬со¬бів роз¬би¬ва¬є¬ть¬ся plate cu¬ture!(вдруз¬ки! (фр.))-ви¬гук¬ну¬ла во¬на й при¬па¬ла до ку¬пи ви¬ри¬тої зем¬лі і по¬ча¬ла роз¬пач¬ли¬во не¬са¬мо¬ви¬то її роз¬грі¬ба¬ти на¬чеб¬то ви¬шу¬кую¬чи в зем¬лі щось, що мог¬ло ви¬пад¬ко¬во за¬ли¬ши¬тись. За¬до¬во¬лен¬ню кар¬ли¬ці не бу¬ло меж.
-Char¬mant, char¬man...-вор¬ко¬та¬ла во¬на.
-Allez vous prome¬ner !(За¬би¬рай¬ся! (фр.))-роз¬дра¬то¬ва¬но ви¬гук¬ну¬ла до неї кня¬ги¬ня.
-Bon¬soir жеб¬рач¬ка, ха-ха-ха!-з пре¬зир¬ст¬вом роз¬смія¬лась кар¬ли¬ця і по¬ча¬ла до зло¬сті  ос¬тан¬ньої ра¬діс¬но ви¬тан¬цьо¬ву¬ва¬ти під¬стри¬бую¬чи, роз¬махую¬чи ру¬ка¬ми й крив¬ляю¬чись:-Жеб¬рач¬ка, жеб¬рач¬ка!
Кня¬ги¬ня на неї не звер¬та¬ла ува¬ги, а ціл¬ко¬ви¬то від¬да¬ла¬ся своє¬му го¬рю. Я зро¬бив бу¬ло спро¬бу її вті¬ши¬ти сло¬ва¬ми, але для неї не¬на¬чеб¬то весь світ зник, точ¬ні¬ше зву¬зив¬ся до зник¬лих скринь з скар¬ба¬ми і во¬на ні¬як не реа¬гу¬ва¬ла всі мої по¬ту¬ги. На мій по¬див Юзік до¬сить спо¬кій¬но те все спо¬гля¬дав і ко¬ли ми ві¬ді¬йшли, він без¬тур¬бот¬но ска¬зав:
-Вар¬фо¬ло¬мій об¬лиш! Це все ні¬се¬ніт¬ни¬ця, ма¬ман ро¬зі¬грує спек¬такль. В нас зав¬жди в сім’ї бу¬ло дос¬тат¬ньо гро¬шей і я не ві¬рю, що во¬на ні¬чо¬го не за¬пас¬ла на чор¬ний день.
Я ди¬ву¬вав¬ся та¬кій без¬сер¬деч¬но¬сті мо¬го то¬ва¬ри¬ша і звіс¬но так не вва¬жав, але він впев¬не¬но ме¬ні від¬по¬ві¬дав:
-Ма¬ман ні¬ко¬ли не до¬пус¬тить, щоб я в чо¬мусь бі¬ду¬вав. Во¬на зро¬бить все, щоб для ме¬не зав¬жди був пов¬ний дос¬та¬ток і в ме¬не все бу¬ло для та¬ко¬го жит¬тя, до яко¬го я звик.
А звик Юзік ли¬ше без¬дум¬но тринь¬ка¬ти гро¬ші. Про¬те я з ним біль¬ше не спе¬ре¬чав¬ся. То їх¬ня сі¬мей¬на спра¬ва і хай роб¬лять, що зна¬ють, я ли¬ше ду¬же жал¬ку¬вав, що вза¬га¬лі вліз в ту іс¬то¬рію.
Тим ча¬сом гра¬фи¬ні на¬брид¬ло ви¬тан¬цьо¬ву¬ва¬ти бі¬ля ри¬даю¬чої кня¬ги¬ні, тим па¬че та на неї зов¬сім не звер¬та¬ла біль¬ше ува¬ги і во¬на на¬пев¬не вже вдо¬сталь на¬ті¬шив¬шись пі¬шла за¬до¬во¬ле¬на від¬по¬чи¬ва¬ти. Десь че¬рез го¬ди¬ну кар¬ли¬ця зно¬ву ви¬йш¬ла. Кня¬ги¬ня теж тим ча¬сом вже за¬мо¬ри¬ла¬ся го¬ло¬си¬ти і си¬ді¬ла мовч¬ки сум¬на бі¬ля ями. Гра¬фи¬ня пі¬ді¬йшла до неї і вдо¬во¬ле¬но ска¬за¬ла:
-Char¬mant, char¬man...
По¬тім роз¬вер¬ну¬лась і пі¬шла ро¬би¬ти спро¬би ви¬ліз¬ти на ви¬со¬кий ста¬рий дуб, щоб ви¬гля¬да¬ти сво¬го син¬ка-гор¬бань¬ка Кар¬ла. Але, як і вчо¬ра в неї це не ду¬же до¬б¬ре ви¬хо¬ди¬ло і то¬ді во¬на ви¬рі¬ши¬ла ви¬ко¬ри¬ста¬ти для тих ці¬лей ста¬ру дра¬би¬ну, по якій ні¬хто дав¬но не ла¬зив і яка ва¬ля¬ла¬ся на зем¬лі бі¬ля сті¬ни, як ка¬зав Юзік вже ро¬ків з де¬сять. Во¬на при¬ста¬ви¬ла її до де¬ре¬ва й ста¬ла по ній ви¬ла¬зи¬ти, але са¬мий верх¬ній ща¬бель рап¬том тріс¬нув і гра¬фи¬ня по¬ча¬ла па¬да¬ти з трі¬ском  ла¬маю¬чи по чер¬зі всі щаб¬лі до ни¬зу. Ко¬ли во¬на на¬реш¬ті впа¬ла, то дві жер¬ди¬ни з дра¬би¬ни, які з’єднувалися щаб¬ля¬ми, теж по¬па¬да¬ли по різ¬ні бо¬ки бі¬ля неї. Во¬на ще тріш¬ки по¬си¬ді¬ла на тра¬вич¬ці по¬че¬шую¬чи за¬би¬ті міс¬ця, а по¬тім по¬куль¬гую¬чи пі¬шла від¬по¬чи¬ва¬ти в роз¬ва¬ле¬ний за¬мок.

                Роз¬діл XXIV
                Як  Юзік по¬пав в без¬ви¬хід¬ну си¬туа¬цію..

Десь по обі¬ді кня¬ги¬ня теж тріш¬ки за¬спо¬кої¬лась, ма¬буть ціл¬ко¬ви¬то ус¬ві¬до¬мив¬ши, що нія¬ке го¬ло¬сін¬ня скар¬бів не по¬вер¬не й по¬шкан¬ди¬ба¬ла до зам¬ку. Ми, точ¬ні¬ше я,  тим ча¬сом го¬ту¬вав сні¬да¬нок, обід і по¬лу¬де¬нок од¬но¬час¬но, який скла¬дав¬ся з огид¬ної вчо¬раш¬ньої со¬ло¬ни¬ни. По¬рі¬зав¬ши її на шмат¬ки ми за¬про¬си¬ли кня¬ги¬ню до сто¬лу і во¬на мовч¬ки про¬ковт¬ну¬ла де¬кіль¬ка шма¬точ¬ків за¬пив¬ши їх во¬дою.
-Юзік, mon cher, я то¬бі ma bonne amie(лю¬бий дру¬же(фр.)) не ка¬за¬ла, що від¬кла¬да¬ла дея¬кі кош¬ти на чор¬ний день...-ска¬за¬ла во¬на пі¬сля то¬го, як пої¬ла.
Юзік на¬сто¬ро¬жив¬ся й під¬ла¬буз¬ни¬цьким го¬ло¬соч¬ком уда¬ва¬но поц¬ві¬рінь¬кав:
-Ні ма¬ман не ка¬за¬ли...А ку¬ди ви їх від¬кла¬да¬ли, ска¬жіть своє¬му Юзі¬ку?..
Кня¬ги¬ня су¬хо від¬по¬ві¬ла:
-В мо¬на¬стир со¬бі на ста¬рість.
Для Юзі¬ка та¬ка но¬ви¬на бу¬ла жах¬ли¬вим уда¬ром. Він яв¬но не че¬кав та¬кої від¬по¬ві¬ді і то¬му обу¬ре¬но ви¬гук¬нув:
-Але ж ма¬ман, чи ви по¬ду¬ма¬ли на що бу¬де жи¬ти ваш Юзік?
Кня¬ги¬ня су¬во¬ро від¬по¬ві¬да¬ла су¬хим без¬душ¬ним го¬ло¬сом. По¬пе¬ред¬ні пе¬ре¬жи¬ван¬ня зов¬сім охо¬ло¬ди¬ли її сер¬це.
-Ти mon amie вже до¬рос¬лий хлоп¬чик і крім то¬го на служ¬бі, тоб¬то при пов¬но¬му ка¬зен¬но¬му дос¬тат¬ку. По¬вер¬тай¬ся до го¬су¬да¬ри¬ні в полк й про¬дов¬жуй чес¬но ви¬ко¬ну¬ва¬ти свої служ¬бо¬ві обов’язки.
Юзік ма¬буть по¬ду¬мав, про те, як він змо¬же чес¬но про¬дов¬жу¬ва¬ти те, що й не роз¬по¬чи¬нав, тоб¬то  слу¬жи¬ти чес¬но і то¬му жа¬ліс¬но від¬по¬вів:
-Ма¬ман, ви не ро¬зу¬міє¬те, як там по¬га¬но ва¬шо¬му Юзі¬ку! Як¬що я про¬бу¬ду в ка¬ва¬лер¬гар¬дах ще рік, то обов’язково пом¬ру від ту¬ги про вас.-ска¬зав Юзік з та¬ким під¬ла¬буз¬ни¬цьким ви¬гля¬дом, що від¬ра¬зу ста¬ва¬ло зро¬зу¬мі¬ло, про те, що на¬вряд чи він пом¬ре са¬ме з ті¬єї вка¬за¬ної при¬чи¬ни. Він не на¬смі¬ливсь при¬зна¬тись, що за ви¬тів¬ки при дво¬рі, йо¬го мож¬ли¬во че¬ка¬ють гра¬ти. Кня¬ги¬ня втім теж не зов¬сім по¬ві¬ри¬ла в щи¬рість Юзі¬к¬о¬вих слів і су¬хо від¬по¬ві¬ла:
-Не вмреш  mon cher.
Та¬ка від¬по¬відь мо¬го то¬ва¬ри¬ша яв¬но не за¬до¬воль¬ни¬ла:
-Ма¬ман, ви ме¬не гу¬би¬те!-ви¬гук¬нув він у від¬чаї й по¬чав ри¬да¬ти на по¬каз. Кня¬ги¬ня по¬гла¬ди¬ла йо¬го го¬ло¬ву й ска¬за¬ла:
-Ні¬чо¬го Юзік, що по¬ро¬биш, та¬ке жит¬тя. Як¬що ба¬жа¬єш, то я від¬пи¬шу своє¬му ку¬зе¬ну, твоє¬му двою¬рід¬но¬му дядь¬ку П’єру Ві¬кен¬ті¬йо¬ви¬чу й він візь¬ме те¬бе до се¬бе жи¬ти.-ска¬за¬ла во¬на йо¬му, але Юзік з жа¬хом за¬про¬тес¬ту¬вав, бо з ди¬тин¬ст¬ва бо¬яв¬ся П’єра Ві¬кен¬ті¬йо¬ви¬ча.
 Ко¬лись він гос¬тив в дядь¬ка лі¬том і не¬на¬ро¬ком за¬ра¬ди вті¬хи на дру¬гий день по своє¬му гос¬тю¬ван¬ні ви¬рі¬зав в йо¬го па¬рад¬них ло¬си¬нах на за¬ду дір¬ку з до¬б¬ря¬чий ка¬вун. П’єр Ві¬кен¬ті¬йо¬вич з дру¬жи¬ною са¬ме пос¬пі¬шав в гос¬ті до но¬во¬го гу¬бер¬на¬то¬ра де по¬ви¬нен був від¬бу¬тись роз¬кіш¬ний бал в честь йо¬го при¬зна¬чен¬ня і там про¬хо¬див по¬між зна¬ті весь ве¬чір з го¬лою ду¬пою. Дру¬жи¬на, са¬ме то¬ді з ним не ба¬ла¬ка¬ла, бо бу¬ла в свар¬ці і  за¬ра¬ди пом¬сти про йо¬го пі¬кант¬ний ви¬гляд про¬мов¬ча¬ла. На¬пе¬ре¬дод¬ні во¬на на¬ста¬ви¬ла йо¬му здо¬ро¬вез¬ні ро¬ги, мож¬на на¬віть ска¬за¬ти, що не ро¬ги, а на¬віть ці¬лі ста¬лаг¬мі¬ти. Її про¬ви¬на скан¬даль¬но роз¬кри¬лась і чо¬ло¬вік не¬щад¬но її ви¬ла¬яв за все. То¬му во¬на на¬віть бу¬ла ра¬да йо¬го гань¬бі. Як¬що ви за¬пи¬тає¬те, яка різ¬ни¬ця між про¬сто ро¬га¬ми й ве¬ли¬чез¬ни¬ми ро¬га¬ми, я вам від¬по¬вім, що ра¬зів ма¬буть в де¬сять, але більш док¬лад¬ні¬ше роз’яснювати не бу¬ду з ви¬со¬ко¬мо¬раль¬них при¬чин. Му¬шу до¬ба¬ви¬ти, що та¬кий ви¬гляд П’єра Ві¬кен¬ті¬йо¬ви¬ча над¬зви¬чай¬но по¬жва¬вив нуд¬ну те¬чію про¬він¬цій¬но¬го ба¬лу і всім, особ¬ли¬во па¬нян¬кам йо¬го ви¬гляд спо¬до¬бав¬ся, особ¬ли¬во зза¬ду, бо обі¬цяв на¬дов¬го ці¬ка¬ві пе¬ре¬су¬ди з смі¬хом. П’єр Ві¬кен¬ті¬йо¬вич був весь ве¬чір над¬зви¬чай¬но уле¬ще¬ний та¬кою над¬мір¬ною ува¬гою до сво¬єї осо¬би, хо¬ча й не знав чо¬му. Він пур¬хав від ком¬па¬нії до ком¬па¬нії не¬на¬че ме¬те¬лик і всі ли¬ше й ди¬ви¬ли¬ся, як мель¬ка¬ла та бли¬ска¬ла йо¬го го¬ла ду¬па то тут, то там по¬між міс¬це¬вої зна¬ті. Про¬те ра¬ди смі¬ху ні¬хто з ви¬со¬ко¬по¬важ¬но¬го пан¬ст¬ва гос¬по¬да¬рю ду¬пи ні¬чо¬го не ка¬зав. Ко¬ли при¬йом за¬кін¬чив¬ся, П’єр Ві¬кен¬ті¬йо¬вич був над¬зви¬чай¬но за¬до¬в¬о¬¬ле¬ний ве¬чо¬ром. В ньо¬го за¬ли¬ша¬ли¬ся най¬при¬єм¬ні¬ші спо¬га¬ди про над¬зви¬чай¬ну за¬ці¬кав¬ле¬ність йо¬го пер¬со¬ною. Ко¬жен гурт на ба¬лу ба¬жав не¬од¬мін¬но з ним по¬ба¬ла¬ка¬ти і вза¬га¬лі він встиг пе¬ре¬ба¬ла¬ка¬ти з усі¬ма да¬ма¬ми, які йо¬го на¬пе¬ре¬бій за¬про¬шу¬ва¬ли на¬справ¬ді щоб по¬ди¬ви¬тись і тиш¬ком пос¬мія¬тись з йо¬го го¬лої ду¬пи. Про¬те від¬чу¬ваю¬чи се¬бе на вер¬ху за¬до¬во¬лен¬ня, ко¬ли при¬йом за¬кін¬чив¬ся, вже в ка¬ре¬ті, він на¬віть ска¬зав дру¬жи¬ні, кот¬ра до ре¬чі гав не ло¬ви¬ла і встиг¬ла на¬ста¬ви¬ти йо¬му за той час сві¬жі ріж¬ки з яки¬мось на¬хаб¬ним по¬ру¬чи¬ком. Ну це як то ка¬жуть гор¬ба¬то¬го (точ¬ні¬ше гор¬ба¬ту) мо¬ги¬ла спра¬вить. От¬же П’єр Ві¬кен¬ті¬йо¬вич був в пре¬чу¬до¬во¬му на¬строї й  за¬до¬во¬ле¬но ска¬зав:
-Char¬mante soi¬ree ma cher.(Ча¬рів¬ний ве¬чір моя лю¬ба.(фр.))
Не менш за¬до¬во¬ле¬на ми¬ну¬лим ве¬чо¬ром дру¬жи¬на зви¬чай¬но по¬го¬ди¬ла¬ся й від¬по¬ві¬ла:
-Qui, qui, mon cher.
Бу¬ла вже ніч і пі¬сля жар¬ких при¬мі¬щень па¬ла¬цу, він рап¬том від¬чув са¬мі ро¬зу¬міє¬те яким міс¬цем, якийсь не¬га¬разд.
-Щось ma cher ме¬ні зза¬ду хо¬ло¬дить.
Во¬на спо¬кій¬но від¬по¬ві¬ла:
-Це й не див¬но mon cher, в вас там про¬тяг.
-Що ви має¬те на ува¬зі ma cher?-зди¬ву¬вав¬ся він.
-По¬ма¬цай¬те са¬мі mon cher.
 Ось так, пі¬сля гу¬бер¬на¬тор¬сь¬ко¬го ба¬лу, ко¬ли на¬реш¬ті всі об¬ста¬ви¬ни зло¬чи¬ну Юзі¬ка ви¬плив¬ли на чис¬ту во¬ду на¬віть опо¬зо¬ре¬но¬му гос¬по¬да¬рю, він на¬ка¬зав мо¬го то¬ва¬ри¬ша до¬б¬ря¬че ви¬сік¬ти й по¬са¬до¬ви¬ти в ве¬ли¬чез¬ну діж¬ку з криш¬кою, кот¬ру від¬ра¬зу й за¬би¬ли гвізд¬ка¬ми, щоб пус¬тун не ви¬ліз. Че¬рез не¬ве¬ли¬ку ді¬роч¬ку в криш¬ці Юзік ди¬хав і че¬рез неї йо¬му да¬ва¬ли во¬ду й ки¬да¬ли ма¬лень¬кі су¬хар¬ці, щоб він випадково не вмер з го¬ло¬ду. Та¬ка убо¬га пай¬ка мож¬ли¬во в йо¬го об¬ста¬ви¬нах бу¬ла і на кра¬ще, бо не¬чис¬то¬ти з ді¬жі зовсім не ви¬би¬ра¬лись, адже розкоркування в’язниці могло загрожувати несводіваною свобою небезпечному в’язневі. Не дивно, що незабаром мій то¬ва¬риш ско¬ро си¬дів весь по ву¬ха у влас¬но¬му лай¬ні. Че¬рез три тиж¬ні над ним зми¬лу¬ва¬лись і на¬реш¬ті ви¬пус¬ти¬ли на сво¬бо¬ду. Про¬те це бу¬ла ве¬ли¬ка по¬мил¬ка П’єра Ві¬кен¬ті¬йо¬ви¬ча, бо не¬вдов¬зі пі¬сля то¬го, як Юзі¬ка від¬ми¬ли пі¬сля не¬на¬вис¬ної ді¬жі і він з лют¬тю її роз¬бив, за¬па¬лав йо¬го роз¬кіш¬ний па¬лац. Не¬вга¬мов¬но¬го кар¬бо¬на¬рія зно¬ву за¬ко¬ло¬ти¬ли, але на цей раз в діж¬ку по¬мен¬ше, де він про¬си¬дів все лі¬то по¬ки не при¬їха¬ла кня¬ги¬ня і не за¬бра¬ла йо¬го до¬до¬му. Ко¬ли Юзік ви¬ї¬джав, то П’єр Ві¬кен¬ті¬йо¬вич при¬гро¬зив тому кулаком примовляючи, що як¬що ко¬лись він при¬їде ще раз гос¬тю¬ва¬ти, бо¬дай на го¬ди¬ну, то йо¬го від¬ра¬зу, щоб не мо¬ро¬чи¬ти го¬ло¬ву по¬са¬дить в діж¬ку ще на¬віть мен¬шу за ос¬тан¬ню, яку бу¬дуть час від ча¬су за¬ну¬рю¬ва¬ти у ви¬гріб¬ну яму. Зро¬зу¬мі¬ло, що пі¬сля та¬ких гос¬тин, зга¬ду¬ван¬ня дядеч¬ка бу¬ло для ньо¬го смер¬ті по¬діб¬не.
-Ні ма¬ман, тіль¬ки не до П’єра Ві¬кен¬ті¬йо¬ви¬ча!-га¬ря¬че за¬про¬тес¬ту¬вав він.
-Ну то¬ді mon cher я не знаю, що й по¬ра¬ди¬ти. Жи¬ви тут, а я пі¬ду в мо¬на¬стир.-ска¬за¬ла сум¬но кня¬ги¬ня.
По¬даль¬ше жит¬тя в роз¬ва¬ле¬но¬му зам¬ку, ще й до то¬го ж пов¬ні¬сінь¬ко¬му при¬ви¬дів і де кож¬ної но¬чі бу¬ла не¬без¬пе¬ка, що злий мерт¬вий ба¬рон за¬бе¬ре йо¬го до се¬бе в пек¬ло, Юзі¬ка не на¬ди¬ха¬ло на оп¬ти¬мізм і він на хви¬ли¬ну по¬ну¬рив¬ся.
-Ма¬ман, а я знаю, як ви мо¬же¬те вря¬ту¬ва¬ти сво¬го Юзі¬ка.-рап¬том ска¬зав він.
-Як mon amie?-за¬пи¬та¬ла кня¬ги¬ня.
-За¬бе¬ріть з мо¬на¬сти¬ря всі кош¬ти, які ту¬ди від¬кла¬да¬ли й від¬дай¬те їх своє¬му Юзі¬ку. Я їх вкла¬ду в гар¬ну спра¬ву і че¬рез рік ма¬ман ви от¬ри¬має¬те в два, в п’ять ра¬зів біль¬ше ніж те, що я отримаю! Ми шви¬день¬ко роз¬ба¬га¬тіє¬мо, пе¬ре¬се¬лим¬ся з ці¬єї пу¬ст¬ки в Пе¬тер¬бург, або в Вар¬ша¬ву, ку¬пи¬мо роз¬кіш¬ний па¬лац і бу¬де¬мо в ньо¬му би¬ти бай¬ди¬ки до кін¬ця жит¬тя. Най¬ме¬мо ба¬га¬то слуг, будемо весь час хо¬ди¬ти на ба¬ли, ро¬би¬ти при¬йо¬ми і вза¬га¬лі ле¬да¬рю¬ва¬ти!-ска¬зав він впев¬не¬но й пе¬ре¬кон¬ли¬во, але кня¬ги¬ня до¬б¬ре знаю¬чи здіб¬но¬сті си¬на не зов¬сім по¬ді¬ля¬ла йо¬го оп¬ти¬мізм. Гар¬на спра¬ва в Юзі¬ка ро¬зу¬мін¬ні, це бу¬ло б на¬віть не про¬сто і швид¬ко про¬тринь¬ка¬ти всі гро¬ші з во¬ло¬цю¬га¬ми, а не на¬ро¬би¬ти ще й ша¬ле¬них бор¬гів.
-Ні mon cher, ти їх  по¬збу¬деш¬ся за тиж¬день, ми ста¬не¬мо пов¬ні¬сінь¬ки¬ми жеб¬ра¬ка¬ми без ко¬пій¬ки за ду¬шею і то¬ді ме¬ні од¬на до¬ро¬га до річ¬ки вто¬пи¬тись, щоб не ви¬но¬си¬ти ті¬єї гань¬би.-су¬во¬ро від¬по¬ві¬ла во¬на, як від¬рі¬за¬ла.
Але Юзік не зда¬вав¬ся.
-То¬ді ма¬ман за¬бе¬ріть і ме¬не в мо¬на¬стир.
Во¬на зди¬во¬ва¬но на ньо¬го гля¬ну¬ла:
-Але ж то мо¬на¬стир жі¬но¬чий mon amie!
-Ні¬чо¬го ма¬ман, я пе¬ре¬вдяг¬нусь мо¬наш¬кою. Кра¬ще вже це, ніж по¬даль¬ше жит¬тя між при¬ви¬да¬ми!-ви¬гук¬нув він, але йо¬го ар¬гу¬мен¬ти на кня¬ги¬ню не по¬дія¬ли. Во¬на уя¬ви¬ла Юзі¬ка в мо¬на¬сти¬рі під ви¬гля¬дом мо¬наш¬ки й роз¬дра¬то¬ва¬но ска¬за¬ла:
-Non, non! Ви mon cher в пер¬ший же день щось та¬ке обов’язково втне¬те, що нас з гань¬бою ви¬кри¬ють і ми бу¬де¬мо ви¬гна¬ні з мо¬на¬сти¬ря. Я в цьо¬му ніс¬кі¬леч¬ки не сум¬ні¬ва¬юсь.
Юзік га¬ряч¬ко¬во шу¬кав ви¬хід і за¬про¬по¬ну¬вав ще де¬кіль¬ка без¬глуз¬дих ва¬рі¬ан¬тів, але кня¬ги¬ня слу¬ха¬ла їх повз ву¬ха. Во¬на ще зов¬сім не оп¬ра¬ви¬лась пі¬сля вра¬ніш¬ньо¬го по¬тря¬сін¬ня й то¬му ди¬ви¬лась на все не¬ви¬дю¬щи¬ми очи¬ма.  Ме¬ні на¬віть зда¬ло¬ся, що кня¬ги¬ня ста¬ла від пе¬ре¬жи¬вань тріш¬ки не при со¬бі. Рап¬том во¬на вста¬ла й ска¬за¬ла:
-Bon¬soir mon ami, я йду в мо¬на¬стир.
Ми зди¬во¬ва¬но на неї гля¬ну¬ли і я за¬пи¬тав:
-Як кня¬ги¬ня, піш¬ки?
Пи¬тан¬ня бу¬ло до¬сить без¬глуз¬дим, адже їха¬ти звіс¬но бу¬ло ні на чо¬му, хі¬ба що на Юзі¬ку, але на ньо¬му ще ні¬хто на ту хви¬ли¬ну за все йо¬го жит¬тя не зміг про¬їха¬тись бо¬дай дюй¬ма. Кня¬ги¬ня з по¬гор¬дою вски¬ну¬ла го¬ло¬ву й від¬по¬ві¬ла:
-Са¬ме так mon ami. Пі¬ду як св’ята па¬лом¬ни¬ця в мо¬на¬стир піш¬ки! Ah! Voyons,(Ох, так!(фр.)), де ж моя ко¬ло¬да карт для пас’янсів? Ага, ось во¬на до¬ро¬гень¬ка!-зна¬йшла во¬на ко¬ло¬ду в ки¬ше¬ні сво¬го бруд¬но¬го пла¬ща в яко¬му встиг¬ла ви¬ско¬чи¬ти при зло¬щас¬но¬му ви¬бу¬хі і в яко¬му про¬хо¬ди¬ла весь час, бо весь її гар¬де¬роб зна¬хо¬див¬ся під улам¬ка¬ми стін. За¬раз вдень, ко¬ли ста¬ло жар¬ко, во¬на йо¬го три¬ма¬ла в ру¬ках.-Ну все, те¬пер я вже пов¬ні¬стю зі¬бра¬лась й мо¬жу на¬реш¬ті йти. Про¬ща¬вай¬те лю¬бі мої im¬be¬ciles (дур¬ні(фр.)). Про¬бач син¬ку свою без¬та¬лан¬ну ма¬тір. Як¬що не ба¬жа¬єш за¬ли¬ша¬ти¬ся тут на гос¬по¬дар¬ст¬ві, ра¬джу то¬бі все та¬ки по¬ї¬ха¬ти до П’єра Ві¬кен¬ті¬йо¬ви¬ча. І обов’язково роз¬поч¬ни шу¬ка¬ти сво¬го бать¬ка. Як¬що він ще жи¬вий, то ма¬буть зна¬хо¬дить¬ся десь в яко¬мусь бро¬дя¬чо¬му цир¬ку. Там по¬за¬пи¬туй чер¬во¬но¬пи¬ко¬го мі¬ма на прі¬зви¬ще Бом...Чи то Бім? Ой, вже й за¬бу¬ла... Бім...Бом...Бім…Бом…Бім…Бом…-за¬мис¬ли¬лась во¬на,-Скіль¬ки ро¬ків про¬йшло від тої ос¬тан¬ньої зу¬ст¬рі¬чі...Щоб вже на¬пев¬но за¬пи¬та¬єш і то¬го і дру¬го¬го: Бі¬ма і Бо¬ма, бо справж¬ньо¬го ім’я він ме¬ні не ка¬зав та й мож¬ли¬во в ньо¬го йо¬го й не бу¬ло...Bon¬soir mon ami!-ска¬за¬ла во¬на на про¬щан¬ня й роз¬вер¬нув¬шись по¬шкан¬ди¬ба¬ла від нас. В од¬ній ру¬ці кня¬ги¬ня три¬ма¬ла плащ і він во¬ло¬чив¬ся за нею зби¬раю¬чи бруд і під¬ні¬маю¬чи хма¬ру ку¬ря¬ви. Бу¬ло яс¬но, що вдо¬ва Буль¬дінг Тид¬рі¬на тріш¬ки не при со¬бі.
-Prin¬cesse, au revoir! (Кня¬ги¬ня, до по¬ба¬чен¬ня! (фр.))-ви¬гук¬нув я їй на¬вздо¬гін, але во¬на не обер¬ну¬ла¬ся і ні¬чо¬го не від¬по¬ві¬ла.
Ми за¬ли¬ши¬лись си¬ді¬ти мовч¬ки і Юзік ли¬ше зліс¬но з роз¬дра¬ту¬ван¬ням спльо¬ву¬вав від до¬са¬ди. Так йо¬го ки¬да¬ли пер¬ший раз в жит¬ті. До цьо¬го він сам пер¬ший ки¬дав ін¬ших. Ко¬ли во¬на зник¬ла тяг¬ну¬чи за со¬бою плащ за во¬ріть¬ми зам¬ку і ку¬ря¬ва від ньо¬го осі¬ла, він на¬їв¬но ска¬зав:
-Це все ма¬ман ме¬не ля¬ка¬ла, щоб я пе¬ре¬ви¬хо¬вав¬ся і був слух¬ня¬ним. Ось по¬ба¬чиш, до ве¬чо¬ра во¬на по¬вер¬не¬ть¬ся.
Але кня¬ги¬ня звіс¬но не по¬вер¬ну¬лась ні то¬го ве¬чо¬ра ні в на¬ступ¬ні дні.

                Роз¬діл XXV
            Про те, як Юзік зна¬йшов ви¬хід з без¬ви¬хід¬ної си¬туа¬ції.

Одже ми за¬ли¬ши¬лись з мо¬їм то¬ва¬ри¬шем са¬мі, як¬що не бра¬ти до ува¬ги гра¬фи¬ню, кот¬ра не¬ві¬до¬мо що їла й час від ча¬су ви¬хо¬ди¬ла й про¬дов¬жу¬ва¬ла спро¬би ви¬ліз¬ти на ду¬ба, щоб з йо¬го ви¬со¬ти ви¬гля¬да¬ти поя¬ву гор¬ба¬ня Кар¬ла з ко¬ня¬ми. До ре¬чі в нас теж за¬кін¬чи¬лась гид¬ка со¬ло¬ни¬на, якою ми весь час хар¬чу¬ва¬лись і я якось ска¬зав Юзі¬ку:
-Десь під за¬ва¬ла¬ми ле¬жить та ко¬би¬ла. Вдень во¬на не хо¬дить, да¬вай пі¬де¬мо, від¬рі¬же¬мо їй ще од¬ну но¬гу і з’їмо її.
Але Юзік не по¬го¬див¬ся:
-Ні в яко¬му ра¬зі! Во¬на й так лю¬та, що зос¬та¬ла¬ся без од¬ної но¬ги, а як¬що від¬рі¬же¬мо ще од¬ну, то й вза¬га¬лі збі¬сить¬ся й нас вно¬чі приб’є до смер¬ті!-ви¬гук¬нув він.
 Я втім не ду¬же  зди¬ву¬вав¬ся та¬кої йо¬го від¬по¬ві¬ді, бо вже ціл¬ком зро¬зу¬мів боя¬гуз¬ли¬вий Юзі¬ка ха¬рак¬тер.
-Але ж як во¬на вза¬га¬лі пі¬де на двох но¬гах, без ще од¬ні¬єї но¬ги,?-не по¬го¬джу¬вав¬ся я.
-Але ми ж хо¬ди¬мо са¬ме на двох!-від¬по¬вів пе¬ре¬кон¬ли¬во він і ми не на¬ва¬жи¬ли¬ся йти.
От¬же до всіх про¬блем до¬да¬ла¬ся ще од¬на –від¬сут¬ність хар¬чів. Спра¬ва в тім, що за¬мок сто¬яв в до¬сить пус¬тот¬ли¬вій міс¬це¬во¬сті не¬да¬ле¬ко від Бал¬тій¬сь¬ко¬го мо¬ря на Кур¬лянд¬сь¬ко¬му бе¬ре¬зі. До най¬ближ¬чо¬го се¬ла до¬би¬ра¬тись тре¬ба бу¬ло з до¬б¬рий де¬ся¬ток верст і йо¬го меш¬кан¬ці крім то¬го, що всі бу¬ли над¬зви¬чай¬но вбо¬гі, ви¬різ¬ня¬лись та¬кою скна¬рі¬стю, що, як¬би в них і бу¬ла ко¬би¬ла чи кінь, то во¬ни їх ліп¬ше б вби¬ли, але ні¬ко¬ли не про¬да¬ли. На¬се¬лен¬ня се¬ла, ка¬зав Юзік скла¬да¬ло¬ся з не¬ві¬до¬мо¬го на¬ро¬да, бо їх¬ньої го¬вір¬ки ні¬хто не ро¬зу¬мів. Лі¬кар, кот¬рий жив ще да¬лі, за¬паль¬но за¬пев¬няв, що всі во¬ни хво¬рі на го¬ло¬ву й втек¬ли ко¬лись в пов¬но¬му скла¬ді з бо¬же¬віль¬ні й за¬сну¬ва¬ли се¬ло. Ска¬за¬ти по прав¬ді ме¬ні чо¬мусь ма¬ло ві¬ри¬лось в те, що ка¬зав Юзік на¬віть зі слів лі¬ка¬ря, який по сло¬вам то¬го ж та¬ки мо¬го то¬ва¬ри¬ша сам був до¬б¬рий ба¬зі¬ка¬ло, бре¬хун і п’яндика. Як там не бу¬ло, але ви¬ру¬ша¬ти по¬діб¬но кня¬ги¬ні, піш¬ки гра¬фи¬ня не на¬ва¬жу¬ва¬ла¬ся.
Та¬ке міс¬це¬зна¬хо¬джен¬ня зам¬ку по¬яс¬ню¬ва¬лось тим, що за¬снов¬ник ро¬до¬во¬го гніз¬да-пра¬пра¬пра¬дід ба¬ро¬на Буль¬дін¬га князь Дрі¬стан хво¬рів ма¬ні¬єю пе¬ре¬слі¬ду¬ван¬ня і то¬му по¬бу¬ду¬вав йо¬го як¬най¬да¬лі вза¬га¬лі від всіх шля¬хів і до¬ріг. Йо¬го хво¬ро¬ба ви¬ра¬жа¬ла¬ся в то¬му, що він над¬зви¬чай¬но на¬по¬лег¬ли¬во хо¬тів ви¬ї¬ха¬ти з сім’єю на ост¬рів Грен¬лан¬дію, який са¬ме то¬ді від¬кри¬ли. Один ді¬яч з Анг¬лії, якийсь там Джон Ді на¬віть за¬пев¬няв з хво¬рої го¬ло¬ви, що в Грен¬лан¬дії рай. То був ще той про¬йди¬світ, бо став на¬віть рад¬ни¬ком ко¬ро¬ле¬ви Єли¬за¬ве¬ти Анг¬лій¬ської. Що¬до кня¬зя Дрі¬ста¬на, то хтось йо¬му якось ска¬зав, що там на то¬му ост¬ро¬ві вза¬га¬лі не¬має лю¬дей і князь по¬чав га¬ряч¬ко¬во зби¬ра¬тись і пос¬піш¬но зби¬ра¬ти слуг, дру¬жи¬ну Ізоль¬ду й ді¬тей, щоб тер¬мі¬но¬во від¬пли¬ва¬ти в по¬шу¬ках Грен¬лан¬дії. Сім’я кня¬зя бу¬ла звіс¬но не  в за¬хва¬ті від та¬ких пер¬спек¬тив, але ні¬чо¬го вдія¬ти не мог¬ла, бо як¬що князь щось со¬бі на¬ду¬му¬вав, то зви¬чай¬но здій¬сню¬вав.
-Ось, ось ку¬ди нам всім тре¬ба!-га¬ряч¬ко¬во ви¬гу¬ку¬вав він.-Са¬ме ту¬ди, де ме¬ні ні¬хто не бу¬де за¬ва¬жа¬ти роз¬мір¬ко¬ву¬ва¬ти про бо¬та¬ні¬ку.-кри¬чав за¬паль¬но князь Дрі¬стан бі¬до¬лаш¬ній дру¬жи¬ні Ізоль¬ді, яка ні¬чо¬го не мог¬ла вдія¬ти, щоб пе¬ре¬шко¬ди¬ти йо¬го бо¬же¬віль¬ним про¬жек¬там.
Але по прав¬ді ска¬же¬мо, що князь лу¬ка¬вив, адже ка¬жу¬чи про бо¬та¬ні¬ку, він мав на ува¬зі зов¬сім ін¬ші про¬бле¬ми, які йо¬го пос¬тій¬но тур¬бу¬ва¬ли, а про бо¬та¬ні¬ку то про¬сто бу¬ла йо¬го віч¬на від¬мов¬ка. На¬справ¬ді весь віль¬ний час, він на¬пру¬же¬но роз¬мір¬ко¬ву¬вав що¬до під¬сту¬п¬них і рап¬т¬о¬вих при¬ма¬р¬них не¬без¬пек, які мо¬жуть очі¬ку¬ва¬ти йо¬го зне¬на¬цька в са¬мих не¬під¬хо¬дя¬щих міс¬цях. Та¬ких на¬прик¬лад, як но¬вий все¬світ¬ній по¬топ, кот¬рий роз¬поч¬не¬ть¬ся з став¬ка не¬по¬да¬лік, не¬спо¬ді¬ва¬не па¬дін¬ня Мі¬ся¬ця на йо¬го зем¬лі,  зем¬ле¬трус від рап¬то¬во¬го ска¬зу та¬бу¬на лі¬со¬вих ве¬прів, або на¬ва¬ла гі¬гант¬ських кло¬пів.
Але на йо¬го не¬щас¬тя і на щас¬тя всіх бли¬зьких жо¬ден ка¬пі¬тан в той час ще не знав до¬ро¬ги в Грен¬лан¬дію, а новим ненадійним ма¬пам не до¬ві¬ря¬ли і то¬му во¬ни від¬мов¬ля¬ли¬ся від¬во¬зи¬ти кня¬зя Дрі¬ста¬на. То¬ді князь зна¬йшов са¬ме най¬са¬мот¬ні¬ше міс¬це по всьо¬му Бал¬тій¬сь¬ко¬му уз¬бе¬реж¬жю й по¬бу¬ду¬вав там за¬мок се¬ред роз¬ва¬лин яко¬го ми як¬раз то¬ді й жи¬ли….

****
Час для нас про¬ті¬кав до¬сить од¬но¬ма¬ніт¬но й ну¬дот¬ли¬во, аб¬со¬лют¬но без роз¬ваг. Юзік був ду¬же злий і ка¬зав:
-От ма¬ман ут¬ну¬ла: Взя¬ла й по¬ки¬ну¬ла ме¬не на¬приз¬во¬ля¬ще. Що ж да¬лі ме¬ні не¬щас¬но¬му ро¬би¬ти? А як¬що во¬на рап¬том не по¬вер¬не¬ть¬ся?-га¬ряч¬ко¬во бід¬кав¬ся він шу¬каю¬чи з сво¬єї си¬туа¬ції ви¬хід. 
Що¬до ва¬шо¬го по¬кір¬но¬го слу¬ги, то роз¬ви¬ток по¬дій чим да¬лі, тим біль¬ше ме¬ні не по¬до¬бав¬ся, бо в по¬шу¬ках їжі нам вве¬чо¬рі то¬го ж дня, як зран¬ку пі¬шла кня¬ги¬ня, до¬ве¬ло¬ся впо¬лю¬ва¬ти їжа¬ка, бо фа¬за¬на за¬би¬ти не вда¬ло¬ся, ос¬кіль¬ки во¬ни пруд¬кі¬ші. Ми зня¬ли з ньо¬го ко¬лю¬чу шкі¬ру і я вам зі всі¬єю від¬по¬ві¬даль¬ні¬стю ска¬жу, що там на¬їд¬ка за¬ли¬ши¬лось пі¬сля тої опе¬ра¬ції зов¬сім дріб’язок. Не ра¬джу па¬но¬ве вам тра¬ти¬ти час на по¬лю¬ван¬ня на їжа¬ків, бо во¬ни по шах¬рай¬ські, оман¬ли¬во роб¬лять свій ви¬гляд біль¬ши¬ми ніж є на¬справ¬ді.
 Тріш¬ки пе¬ре¬ку¬сив¬ши їжа¬ком ми ляг¬ли зно¬ву спа¬ти й про¬спа¬ли до ве¬чо¬ра, щоб вно¬чі бу¬ти на¬по¬го¬то¬ві зу¬ст¬рі¬ча¬ти при¬ви¬дів. Про¬те то¬го ве¬чо¬ра тра¬пи¬ла¬ся ще од¬на при¬год¬ка як¬раз для гур¬ма¬нів. Ми ви¬пад¬ко¬во зна¬йшли ков¬че¬жець з Йо¬си¬ним ву¬хом. Він ва¬ляв¬ся се¬ред дво¬ру й йо¬го вид¬но ви¬ки¬ну¬ли з скри¬ні кра¬дії вви¬ду на не ду¬же ве¬ли¬ку цін¬ність.
-Зва¬ри¬мо з ву¬ха буль¬йон, бо який з ньо¬го ще зиск. На¬зад йо¬го не при¬крі¬пиш.-за¬про¬по¬ну¬вав мій то¬ва¬риш, але я від¬мо¬вив¬ся їс¬ти той де¬лі¬ка¬тес. Юзі¬ка ж та об¬ста¬ви¬на, що до¬ве¬де¬ть¬ся з’їсти влас¬не ву¬хо, зов¬сім не за¬сму¬ти¬ла.
-Влас¬не на¬ві¬що ще ва¬ри¬ти той суп, ко¬ли во¬но й так ма¬буть сма¬ку¬ва¬ти¬ме.-ска¬зав він  і не дов¬го ва¬гаю¬чись  по¬чав йо¬го гриз¬ти.-Щось на зра¬зок коп¬че¬но¬стей.-ко¬мен¬ту¬вав він свою де¬гу¬ста¬цію влас¬но¬го ву¬ха, а ко¬ли на¬реш¬ті схру¬мав все, то за¬до¬во¬ле¬но ска¬зав по¬ти¬раю¬чи свій жи¬віт.-До¬сить не¬по¬га¬но, але ма¬ло…
 Вран¬ці ми зро¬зу¬мі¬ли на¬реш¬ті єди¬ну об¬ста¬ви¬ну, яка по¬лег¬ши¬ла на¬ше іс¬ну¬ван¬ня-при¬ви¬ди нас біль¬ше не тур¬бу¬ва¬ли. Ніч про¬йшла не¬звич¬но спо¬кій¬но, ли¬ше чу¬ло¬ся бур¬мо¬тін¬ня ві сні гра¬фи¬ні. То во¬на й в цар¬ст¬ві Мор¬фея про¬дов¬жу¬ва¬ла ді¬ли¬ти вже не¬іс¬ную¬чі спад¬ки з кня¬ги¬нею і то¬му час від ча¬су до нас до¬ли¬на¬ла її бруд¬на лай¬ка. На¬віть не¬вго¬мон¬на бо¬йо¬ва ко¬би¬ла вже не де¬фі¬люю¬ва¬ла по зам¬ку, хо¬ча кож¬ний ви¬пад¬ко¬вий ніч¬ний звук я спри¬ймав з Юзі¬ком¬за її поя¬ву.
З пер¬ши¬ми про¬ме¬ня¬ми сон¬ця ми за¬сну¬ли і ко¬ли по обі¬ді про¬ки¬ну¬лись я ска¬зав:
-Та¬ке вра¬жен¬ня, що не¬чис¬тої си¬ли в зам¬ку біль¬ше не¬має.
-Звіс¬но не¬має, бо во¬на вся пі¬шла з ма¬ман.-від¬по¬вів по¬зі¬хаю¬чи Юзік.-Про¬те роз¬слаб¬лю¬ва¬тись за¬ра¬но, бо в скле¬пі ще ле¬жить па¬пан. Я все ду¬мав, мо¬же ми чи¬мось за¬ва¬ли¬мо две¬рі ту¬ди, щоб він, не зміг вий¬ти, як¬що за¬хо¬че? Але по¬тім від¬мо¬вив¬ся від цьо¬го, бо хто зна яка в ньо¬го си¬ла і щоб на гір¬ше не зро¬би¬ти, бо па¬пан ма¬буть то¬ді ще біль¬ше на ме¬не ро¬зі¬злить¬ся.
-Ме¬ні чо¬мусь зда¬є¬ть¬ся, що йо¬го тре¬ба пе¬ре¬ві¬ри¬ти там в скле¬пі.-ска¬зав я, про¬те Юзік¬зі мною не по¬го¬джу¬вав¬ся.
 Не¬зва¬жаю¬чи ні на що, не¬вдов¬зі я йо¬го все та¬ки вго¬во¬рив, при¬чо¬му не¬по¬міт¬но пе¬ре¬йшов¬ши вви¬ду змі¬ни йо¬го ро¬до¬вої спад¬ко¬во¬сті від ба¬ро¬на до мі¬ма на ти:
-Юзік, ти ні¬чо¬го не втра¬ча¬єш, бо на то¬бі ви¬ни не¬має, все на кня¬ги¬ні. Ти ж не ви¬би¬рав сво¬го бать¬ка і не ви¬нен, що в то¬бі го¬лос йо¬го кро¬ві. Крім то¬го в те¬бе є шанс тріш¬ки роз¬жа¬ло¬би¬ти ба¬ро¬на і він мож¬ли¬во при¬зна¬є¬ть¬ся де схо¬вав скар¬би. Ну по¬ду¬май, на¬ві¬що во¬ни йо¬му там?
Бід¬ний Юзік¬тріш¬ки ще поп¬ру¬чав¬ся, але ко¬ли я йо¬му ска¬зав, що по¬лі¬зу сам, по¬го¬див¬ся.
Ми пі¬ді¬йшли до скле¬пу і він ме¬не по¬про¬хав:
-Як¬що рап¬том по¬ба¬чиш йо¬го не зов¬сім мерт¬вим, за¬мов будь лас¬ка за ме¬не слів¬це. Ска¬жи, що я не ви¬нен, а то все ма¬ман.
 Ко¬ли я спус¬тивсь ту¬ди, то по¬ба¬чив мар¬му¬ро¬ву ні¬шу за¬кри¬ту важ¬кою пли¬тою з ви¬би¬ти¬ми на ній ве¬ли¬ки¬ми го¬тич¬ни¬ми лі¬те¬ра¬ми ім’я фон Буль¬дін¬га. Як Юзік¬не пру¬чав¬ся, але йо¬му до¬ве¬лось та¬ки до¬по¬мог¬ти ме¬ні її від¬хи¬ли¬ти і там ле¬жа¬ла, як і очі¬ку¬ва¬лось тру¬на ба¬ро¬на. З пер¬шо¬го по¬гля¬ду бу¬ло вид¬но, що во¬на не¬що¬дав¬но від¬кри¬ва¬лась. Я сам па¬но¬ве не ві¬рю в різ¬ні міс¬тич¬ні ка¬зоч¬ки, але ка¬жу прав¬ду, як бу¬ло. Ко¬ли я при¬під¬няв криш¬ку ті¬єї тру¬ни, то пе¬ред мо¬їм взо¬ром з’явився мерт¬вий ба¬рон. По¬ло¬жен¬ня йо¬го ті¬ла й дея¬ка не¬охай¬ність одя¬гу ка¬за¬ли про те, що пі¬сля по¬хо¬ван¬ня ті¬ло ве¬ло не зов¬сім спо¬кій¬ний об¬раз жит¬тя, яке ли¬чить по¬кій¬но¬му й з жа¬хом пе¬ре¬хре¬стив¬ся й за¬крив криш¬ку. Ко¬ли я по¬ві¬до¬мив про це Юзі¬ка, то йо¬го цим ще дуж¬че на¬ля¬кав. Хо¬ча це бу¬ло й не зов¬сім див¬ним вви¬ду то¬го, що ми всі ра¬ні¬ше дійс¬но ба¬чи¬ли мерт¬во¬го ба¬ро¬на, який з на¬ми ба¬ла¬кав, а зна¬чить вста¬вав з мо¬ги¬ли. Трем¬тя¬чим го¬ло¬сом Юзік¬ска¬зав:
-Тре¬ба ті¬ка¬ти з цьо¬го про¬кля¬то¬го міс¬ця, але ку¬ди?
Я був ціл¬ком з ним дав¬но зго¬ден, про¬те нам не бу¬ло біль¬ше де за¬хо¬ва¬тись. Я сам ви¬хо¬ву¬вав¬ся і жив в дядь¬ка пол¬ков¬ни¬ка і моя поя¬ва в ньо¬го вдо¬ма при¬ве¬ла б до то¬го, що ме¬не б від¬ра¬зу ви¬гна¬ли, як тіль¬ки тро¬хи щось діз¬на¬лись про при¬чи¬ну то¬го, чо¬му я за¬ли¬шив служ¬бу. А діз¬на¬тись йо¬му бу¬ло б не¬важ¬ко. Крім то¬го ме¬ні ще ду¬же за¬ва¬жав від¬би¬ток під¬ко¬ви на ло¬бі. З та¬кою від¬мі¬ти¬ною бу¬ло вза¬га¬лі не¬мож¬ли¬во з’явитись на лю¬ди, тим па¬че для тих, хто ба¬жає за¬ли¬ша¬тись ін¬ког¬ні¬то.
Що¬до Юзі¬ку, то ми¬ну¬лі пе¬ре¬жи¬ван¬ня над¬зви¬чай¬но зло¬ми¬ли йо¬го дух і він весь час був в роз¬ду¬мах шу¬каю¬чи ви¬хід зі сво¬єї склад¬ної си¬туа¬ції і на¬реш¬ті зна¬йшов той уні¬вер¬саль¬ний ви¬хід, який зав¬жди є в кож¬но¬го без¬пут¬но¬го мо¬ло¬ди¬ка, який втра¬тив стат¬ки і вза¬га¬лі опи¬нив¬ся в пов¬но¬му лай¬ні-це же¬ни¬тись на ба¬га¬тій. Не див¬ля¬чись на те, що під¬хо¬дя¬щих на¬ре¬че¬них се¬ред пус¬тих роз¬ва¬лин зам¬ку бу¬ло не ду¬же ба¬га¬то, він про¬те од¬ну зна¬йшов і це бу¬ла гра¬фи¬ня.
 Десь днів три по то¬му, як пі¬шла не¬щас¬на йо¬го ма¬ти кня¬ги¬ня, він про¬ки¬нув¬ся якось особ¬ли¬во ба¬дьо¬ро і я зро¬зу¬мів по йо¬го ви¬гля¬ду, що в Юзі¬ку¬на¬ро¬див¬ся за¬дум яко¬їсь но¬вої ка¬по¬сті. Са¬ме та¬кий ви¬гляд в ньо¬го зав¬жди з’являвся, ко¬ли він роз¬роб¬ляв пла¬ни яко¬їсь сміш¬ної шко¬ди. При на¬ших об¬ста¬ви¬нах це ме¬не над¬зви¬чай¬но зди¬ву¬ва¬ло, адже ми й так си¬ді¬ли в су¬ціль¬ній ка¬по¬сті і ще щось ви¬га¬ду¬ва¬ти звер¬ху то¬го бу¬ло апо¬фе¬о¬зом без¬глуз¬дя. Я на¬віть з жа¬хом по¬ду¬мав, а чи не ме¬ні він хо¬че зро¬би¬ти ту якусь ка¬пость, про¬те ско¬ро за¬спо¬ко¬їв¬ся, бо в то¬му лай¬ні в яко¬му я пе¬ре¬бу¬вав, на¬вряд чи яка ка¬пость ме¬не вже б за¬сму¬ти¬ла. Сам Юзік¬ні¬чо¬го ме¬ні не ка¬зав, а ли¬ше щось ве¬се¬лень¬ке на¬му¬ги¬ку¬вав і на¬віть не жа¬лів¬ся про на¬ше жа¬лю¬гід¬не ста¬но¬ви¬ще. Він вза¬га¬лі все більш від¬мов¬чу¬вав¬ся і на мої за¬пи¬тан¬ня ли¬ше ве¬се¬ло від¬по¬ві¬дав:
-Все ду¬же й ду¬же char¬man !
Про¬те ско¬ро йо¬го та¬єм¬ни¬ця роз¬кри¬лась. Ко¬ли не¬вдов¬зі зі сво¬їх роз¬ва¬лин не¬на¬че куль¬га¬ва ча¬п¬ля з’явилась гра¬фи¬ня, щоб зро¬би¬ти чи то сто два¬на¬дця¬ту, чи то дві¬сті три¬на¬дця¬ту не¬вда¬лу спро¬бу ви¬ліз¬ти на ду¬ба, Юзік¬шви¬день¬ко під¬ско¬чив і під¬біг до неї. Во¬на са¬ме без¬ус¬піш¬но, як зав¬жди під¬стри¬бу¬ва¬ла, щоб за¬че¬пи¬тись ру¬ка¬ми за пер¬шу зни¬зу гіл¬ку для то¬го, щоб по¬ча¬ти ви¬ла¬зи¬ти, як мій то¬ва¬риш під¬біг і схо¬пив її не¬спо¬ді¬ва¬но на ру¬ки під¬са¬див¬ши на ту гіл¬ку. Як не див¬но, але гра¬фи¬ня на¬віть не обер¬ну¬лась, щоб по¬дя¬ку¬ва¬ти, або бо¬дай зди¬ву¬ва¬тись та¬ко¬му вда¬ло¬му по¬во¬ро¬ту по¬дій для неї, а від¬ра¬зу по¬ліз¬ла не обер¬таю¬чись да¬лі на са¬мий вер¬ше¬чок де про¬си¬ді¬ла ці¬лий день ви¬гля¬даю¬чи гор¬ба¬то¬го Кар¬ла. Юзікж весь час хо¬див сум¬ний, бо та¬кі об¬ста¬ви¬ни він не пе¬ред¬ба¬чав.
-Що во¬на там роз¬сі¬ла¬ся, як во¬ро¬на!-роз¬дра¬то¬ва¬но бур¬чав він.-Хоч би впа¬ла швид¬ше, бо вже не¬си¬ла че¬ка¬ти.
Як вия¬ви¬ло¬ся по¬тім, йо¬му бу¬ло не¬си¬ла че¬ка¬ти по¬чат¬ку сво¬їх за¬ли¬цянь до неї.
На дру¬гий день все по¬вто¬ри¬ло¬ся зно¬ву, але тіль¬ки те¬пер Юзік¬під¬біг не зза¬ду, як пер¬шо¬го ра¬зу, а спе¬ре¬ду, щоб во¬на йо¬го від¬ра¬зу по¬ба¬чи¬ла. Але гра¬фи¬ні бу¬ло зов¬сім ма¬ло ді¬ла до то¬го, хто ро¬бить їй та¬кі пос¬лу¬ги. Во¬на на¬віть не удо¬стої¬ла га¬лант¬но¬го ка¬ва¬ле¬ра бо¬дай ма¬лень¬кою вдяч¬ні¬стю, а ли¬ше з по¬гор¬дою не¬на¬че це так і тре¬ба, ду¬же за¬до¬во¬ле¬на по¬ліз¬ла зно¬ву на самй вер¬ше¬чок, де про¬си¬ді¬ла, як і по¬пе¬ред¬ньо¬го ра¬зу до са¬мої тем¬ря¬ви. Юзі¬ка¬це ду¬же бі¬си¬ло, про¬те він не об¬ли¬шав сво¬єї на¬по¬лег¬ли¬во¬сті в до¬сяг¬нен¬ні ме¬ти за¬вою¬ван¬ня сер¬ця кар¬ли¬ці.
-Але ж во¬на чи то вдві¬чі, чи то втри¬чі за те¬бе стар¬ша?-якось за¬пи¬тав я ду¬же обе¬реж¬но, бою¬чись об¬ра¬зи¬ти йо¬го по¬чут¬тя, бо хто зна що за за¬ба¬ган¬ки має чу¬же сер¬це і які в ко¬го сма¬ки? Про¬те Юзік¬без¬тур¬бот¬но від¬по¬вів:
-Ну й що з то¬го? Хоч би й в де¬сять ра¬зів стар¬ша! Го¬лов¬не, що в неї є гро¬ші.
Ті¬єї но¬чі він, ко¬ли гра¬фи¬ня на¬реш¬ті зліз¬ла й пі¬шла спа¬ти, сам ти¬хень¬ко ви¬йшов і по¬ліз на той дуб де во¬на вже про¬си¬ді¬ла два дні під¬ряд. Не¬вдов¬зі він зліз і за¬до¬во¬ле¬но ска¬зав ме¬ні.
-Я під¬ло¬мив ту гіл¬ку на якій во¬на звик¬ла си¬ді¬ти, щоб во¬на зав¬тра впа¬ла.
-На¬ві¬що?-зди¬ву¬вав¬ся я.
-Бо то¬ді я на¬реш¬ті змо¬жу за нею до¬гля¬да¬ти і за¬ко¬хаю в се¬бе.-від¬по¬вів Юзікй пе¬ре¬вер¬нув¬шись без¬тур¬бот¬но за¬хро¬пів хро¬пом пра¬вед¬ни¬ка.
На тре¬тій день він, як і ве¬де¬ть¬ся зно¬ву її га¬лант¬но під¬са¬див, во¬на як зав¬жди по¬ліз¬ла не по¬дя¬ку¬вав¬ши, а він став тер¬п¬ля¬че че¬ка¬ти ко¬ли во¬на на¬реш¬ті впа¬де і я вам ска¬жу че¬ка¬ти до¬ве¬лось не¬дов¬го, бо діб¬рав¬шись до са¬мої вер¬хів¬ки, гра¬фи¬ня звич¬но всі¬лась на зна¬йо¬му гіл¬ку і в ту ж мить до¬сить склад¬но по¬ле¬ті¬ла до¬ни¬зу за¬чі¬паю¬чи всі гіл¬ки на своє¬му шля¬ху. Ко¬ли во¬на на¬реш¬ті геп¬ну¬лась не¬на¬че мі¬шок кар¬то¬п¬лі, я гріш¬ним ді¬лом по¬ду¬мав, що  Йо¬си¬ній на¬ре¬че¬ній на¬став ка¬пець, але гра¬фи¬ня Ж. вия¬ви¬ла¬ся над¬зви¬чай¬но жи¬ву¬чою, бо че¬рез мить по¬ча¬ла ро¬би¬ти спро¬би під¬ня¬тись. Про¬те мій то¬ва¬риш був тут, як тут. Він під¬ле¬тів до неї, схо¬пив на ру¬ки й від¬ніс не¬на¬че же¬них на¬ре¬че¬ну її до роз¬ва¬ле¬них по¬ко¬їв. Що во¬ни там ро¬би¬ли ме¬ні не ві¬до¬мо, бо я па¬но¬ве не звик під¬гля¬да¬ти, на¬віть в та¬ких скан¬даль¬них си¬туа¬ці¬ях, як то¬ді. Але вве¬чо¬рі Юзік¬прий¬шов за¬до¬во¬ле¬ний з пов¬ним че¬ре¬вом, бо він зав¬жди жа¬лів¬ся на не¬дос¬та¬чу їжі, а на цей раз пі¬доз¬рі¬ло мов¬чав. Ко¬ли я йо¬го по¬ба¬чив, то гріш¬ним ді¬лом в ме¬не май¬ну¬ла дум¬ка, а чи ви¬пад¬ко¬во не з’їв Юзік¬гра¬фи¬ню? Про¬те мій то¬ва¬риш від¬ра¬зу ж роз¬ві¬яв всі мої сум¬ні¬ви:
-Зав¬тра-пі¬сля¬зав¬тра во¬на бу¬да мо¬єю.-ска¬зав він вкла¬даю¬чись спа¬ти.
-Чи не хо¬чеш щось пої¬сти? Я то¬бі за¬ли¬шив пів ящір¬ки й дю¬жи¬ну ко¬ни¬ків стри¬бун¬ців.-за¬про¬по¬ну¬вав я йо¬му.
-Я не го¬лод¬ний.-бурк¬нув він.
Я ду¬же зди¬ву¬вав¬ся, бо Юзік¬по¬люб¬ляв за від¬сут¬ні¬стю ін¬ших де¬лі¬ка¬те¬сів ко¬ни¬ків, а гра¬фи¬ня ні¬ко¬ли не ви¬хо¬ди¬ла шу¬ка¬ти їжу і що во¬ни там їли бу¬ла за¬гад¬ка. Про¬те бу¬ло вид¬но, що во¬на яв¬но не худ¬не, але свої сум¬ні¬ви з за¬пи¬тан¬ня¬ми я Юзі¬ку¬не ого¬ло¬шу¬вав.
Вран¬ці Юзік¬лед¬ве світ¬ло зіс¬ко¬чив і по¬біг до гра¬фи¬ні ні¬чо¬го ме¬ні не ска¬зав¬ши. Я ле¬жав тріш¬ки об¬ра¬же¬ний, але що по¬ро¬биш, як тіль¬ки сер¬ця на¬ших то¬ва¬ри¬шів пов¬ні¬стю ста¬ють зай¬ня¬ти¬ми осо¬ба¬ми про¬ти¬леж¬ної ста¬ті, то друж¬ба від¬хо¬дить на дру¬гий план.
Про¬те ме¬ні бу¬ло над¬зви¬чай¬но ці¬ка¬во взна¬ти, що во¬ни по¬роб¬ля¬ють на са¬мо¬ті, адже нія¬ких ін¬ших роз¬ваг на сьо¬го¬дні в моє¬му ста¬но¬ви¬щі не пе¬ред¬ба¬ча¬лось і я не ви¬три¬мав. Пі¬сля скром¬но¬го обі¬ду, який в моє¬му ви¬пад¬ку скла¬дав¬ся з не¬сві¬жо¬го го¬роб¬ця і трьох хру¬щів, не дов¬го вва¬гаю¬чись я по¬ліз ти¬хень¬ко в сто¬ро¬ну апар¬та¬мен¬тів гра¬фи¬ні Ж де зна¬хо¬ди¬лись мо¬ло¬дя¬та...

Роз¬діл XXVI
                Як Юзік об¬лаш¬то¬ву¬вав влас¬ну до¬лю.

Діс¬тав¬шись до роз¬ва¬лин її кім¬на¬ти, я ти¬хень¬ко при¬нишк, бо рап¬том по¬чув жа¬гу¬чий го¬лос Юзі¬ка:
-О моя вес¬ня¬на квіт¬ка! Ко¬ли ти з’являєшся ран¬ком, то вся при¬ро¬да ві¬тає те¬бе і тра¬ви з де¬ре¬ва¬ми в по¬кло¬ні до тво¬єї кра¬си схи¬ля¬ють свої стеб¬ла й віт¬тя. По¬льо¬ві кві¬ти й зві¬рі лі¬со¬ві з по¬ва¬гою й трі¬по¬тін¬ням схи¬ляю¬ть¬ся при ви¬гля¬ді те¬бе, бо з ча¬сів Ве¬не¬ри і Еле¬ни Тро¬ян¬ської не ба¬чи¬ла зем¬ля та¬ких кра¬сунь. Пташ¬ки ра¬діс¬но спі¬ва¬ють то¬бі бо¬ги¬не ди¬фі¬рам¬би і ве¬ли¬ка честь для кож¬но¬го смерт¬но¬го...
-До¬сить бов¬дур!-по¬чув я го¬лос кар¬ли¬ці.-Ти по¬ви¬нен так ка¬за¬ти, щоб я то¬бі ві¬ри¬ла і ме¬ні по¬до¬ба¬лось, а ти бель¬ко¬чеш про якісь там пташ¬ки й де¬ре¬ва, на¬че во¬ни ме¬ні по¬кло¬ни від¬да¬ють. Ха! Оце ви¬га¬дав мер¬зот¬ник! Я то¬бі ка¬жу ос¬тан¬ній раз: Роз¬по¬ві¬дай свої ка¬зоч¬ки так, щоб я по¬ві¬ри¬ла і ме¬ні по¬до¬ба¬лось!
Ме¬ні все ста¬ло зро¬зу¬мі¬лим: Кож¬на жін¬ка лю¬бить ву¬ха¬ми і обож¬нює ком¬п¬лі¬мен¬ти. От¬же Йо¬си¬на так¬ти¬ка під со¬бою без¬пе¬реч¬но ма¬ла твер¬де під¬ґрун¬тя для то¬го, щоб за¬вою¬ва¬ти сер¬це ко¬ха¬ної. Ін¬ша спра¬ва, що та ко¬ха¬на ма¬ла ви¬гляд не ліп¬ший мав¬пи і бу¬ло до¬сить спір¬ним уя¬ви¬ти про¬я¬ви рес¬пек¬тів її кра¬си всі¬єю при¬ро¬дою, про що й спі¬вав наш Ор¬фей.
Юзік¬тим ча¬сом при¬го¬ту¬вавсь до ви¬да¬чі но¬вої пор¬ції ком¬п¬лі¬мен¬тів і то¬му на¬брав¬ши по¬біль¬ше по¬віт¬ря уро¬чи¬стим го¬ло¬сом роз¬по¬чав:
-О бо¬ги¬не! Рі¬зець нія¬ко¬го Фі¬дія, ні пензль бо¬же¬ст¬вен¬но¬го Ра¬фае¬ля не в змо¬зі ви¬ра¬зи¬ти твою не¬зем¬ну...
-До¬сить дур¬ню! Я то¬бі вже де¬ся¬тий раз по¬вто¬рюю, ну що ти за віс¬люк? Ти по¬ви¬нен так ка¬за¬ти, щоб я від¬ра¬зу по¬ві¬ри¬ла! Ну який там Хі¬дій і Ра¬ха¬вель! На¬ві¬що я їм зда¬ла¬ся? З ди¬тин¬ст¬ва не люб¬лю порт¬ре¬ти, бо не ду¬же до¬б¬ре на них ви¬хо¬джу! Да¬вай ка¬жи по но¬во¬му спо¬чат¬ку і так, щоб я ві¬ри¬ла!-пре¬зир¬ли¬во про¬кар¬ка¬ла во¬на.
Юзікз¬но¬ву роз¬по¬чав:
-Ме¬ні в ди¬тин¬ст¬ві при¬снив¬ся сон...
-О, да¬вай, да¬вай про¬дов¬жуй! Жах, як люб¬лю слу¬ха¬ти чу¬жі сни!-при¬страс¬но ви¬гук¬ну¬ла гра¬фи¬ня.
-Ме¬ні при¬снив¬ся сон, не¬на¬че якісь злі ду¬хи по¬са¬до¬ви¬ли мне у гли¬бо¬кий ко¬ло¬дязь і я там про¬вів все жит¬тя в тіс¬но¬му не¬зруч¬но¬му ув’язнені. Я втра¬тив всі¬ля¬ку на¬дію ви¬бра¬тись з ньо¬го. Дні за дня¬ми про¬хо¬ди¬ли од¬но¬ма¬ніт¬но й жах¬ли¬во і ли¬ше друж¬ба з ма¬лень¬кою миш¬кою роз¬ра¬джу¬ва¬ла стра¬ж¬дан¬ня від са¬мот¬но¬сті...
-Що за ні¬се¬ніт¬ни¬ця...-про¬бур¬ча¬ла гра¬фи¬ня.-Про¬те про¬дов¬жуй, про¬дов¬жуй, мож¬ли¬во ме¬ні ще й спо¬до¬ба¬є¬ть¬ся.-про¬ши¬пі¬ла во¬на.
-І та ма¬лень¬ка миш¬ка ме¬ні ска¬за¬ла: Тер¬пи ли¬ца¬рю, бо ско¬ро бу¬деш ма¬ти ви¬на¬го¬ро¬ду за своє тер¬пін¬ня і ста¬неш са¬мим щас¬ли¬вим зі всіх смерт¬них! При¬ле¬тить до те¬бе го¬луб¬ка і за¬бе¬ре те¬бе до се¬бе! Я не ду¬же ві¬рив їй, але рап¬том якось вран¬ці по¬ба¬чив бі¬лу го¬луб¬ку, кот¬ра за¬ле¬ті¬ла в мій ко¬ло¬дязь і та го¬луб¬ка в дзьо¬бі три¬ма¬ла ма¬лень¬ку гі¬лоч¬ку на якій ви¬сів ма¬лень¬кий го¬рі¬шок. І во¬на ме¬ні ска¬за¬ла: Візь¬ми...
-Як во¬на мог¬ла ту¬пи¬ця ба¬ла¬ка¬ти, як¬що в дзьо¬бі три¬ма¬ла ці¬лу гіл¬ку? Ти вже бре¬ши, та хоч до ла¬ду!-не¬за¬до¬во¬ле¬но про¬бур¬ча¬ла при¬мхли¬ва на¬ре¬че¬на.
-А во¬на за¬зда¬ле¬гідь, до то¬го, як ба¬ла¬ка¬ти, по¬кла¬ла ту гіл¬ку.-від¬по¬вів Юзік.
-Так ти від¬ра¬зу й ка¬жи, щоб я в те¬бе не пе¬ре¬пи¬ту¬ва¬ла! Про¬дов¬жуй свою брех¬ню.
-Так от: Во¬на по¬кла¬ла гі¬лоч¬ку й ка¬же: Це ча¬рів¬ний го¬рі¬шок, хто йо¬го з’їсть в то¬го ви¬рос¬туть кри¬ла і він зна¬йде щас¬тя! Я з’їв го¬рі¬шок і рап¬том пе¬ре¬тво¬рив¬ся на го¬лу¬ба і ми ви¬ле¬ті¬ли з го¬луб¬кою на во¬лю, на чис¬те по¬віт¬ря й круж¬ля¬ли в не¬бі дов¬го дов¬го на¬со¬ло¬джую¬чись жит¬тям і сво¬бо¬дою, а ко¬ли за¬мо¬ри¬лись то сі¬ли від¬по¬чи¬ти, а ко¬ли від¬по¬чи¬ли го¬луб¬ка ме¬ні ска¬за¬ла, щоб я ле¬тів за нею і ми по¬ле¬ті¬ли пам’ятаю до бе¬ре¬га мо¬ря, а по¬тім че¬рез мо¬ре до ма¬льов¬ни¬чо¬го ост¬ро¬ва і на то¬му ост¬ро¬ві се¬ред де¬рев і озер сто¬яв зо¬ло¬тий за¬мок. Ми сі¬ли на ві¬кон¬це то¬го зам¬ку, а за¬мість скла в то¬му па¬ла¬ці вік¬на бу¬ли ви¬рі¬за¬ні з ціль¬них сма¬ра¬гдів, ру¬бі¬нів і ал¬ма¬зів...
-Оце так брех¬ло...-вста¬ви¬ла гра¬фи¬ня.
-А ві¬кон¬це те бу¬ло від¬кри¬те і ми ле¬гень¬ко не¬мов пір’їнки впорх¬ну¬ли в кім¬на¬ту. Во¬на бу¬ла вся в ок¬са¬ми¬ті, сяя¬ла не¬мов сон¬це, скрізь ус¬тав¬ле¬на кош¬тов¬но¬стя¬ми, а по¬се¬ред неї стоя¬ло ве¬ли¬ке пре¬ве¬ли¬ке гар¬не ліж¬ко. По¬ряд з ліж¬ком сто¬яв сріб¬ний сто¬лик, на ньо¬му сріб¬на в че¬кан¬них ві¬зе¬рун¬ках та¬ця, на ній бу¬ла криш¬та¬ле¬ва ча¬ша, а в ча¬ші зо¬ло¬тив¬ся дмух¬ня¬ний на¬пій, який роз¬по¬всю¬джу¬вав свій бо¬же¬ст¬вен¬ний аро¬мат на всю кім¬на¬ту. Го¬луб¬ка ме¬ні за¬про¬по¬ну¬ва¬ла сіс¬ти на ча¬шу й по¬куш¬ту¬ва¬ти той ча¬рів¬ний на¬пій. Я сів і дзьоб¬нув йо¬го. Рап¬том я по¬чав пе¬ре¬тво¬рю¬ва¬тись і став зно¬ву лю¬ди¬ною. То¬ді го¬луб¬ка теж сі¬ла на ча¬шу...
-Ха, дур¬ню! Як во¬на мог¬ла на неї сіс¬ти, як¬що ти бевзь ту ча¬шу роз¬да¬вив сво¬єю ду¬пою!-за¬смія¬ла¬ся гра¬фи¬ня.
-Чо¬му це роз¬да¬вив?-по¬чув я об¬ра¬же¬ний го¬лос Юзі¬ка.
-То¬му що сам ска¬зав, що сів на ча¬шу й від¬пив¬ши став лю¬ди¬ною! Ти ж по¬ви¬нен ро¬зу¬мі¬ти, що нія¬ка криш¬та¬ле¬ва ча¬ша не ви¬три¬має та¬ко¬го дур¬ня як ти, щоб не роз¬да¬ви¬тись!-про¬гар¬ка¬ви¬ла пиль¬на й пе¬дан¬тич¬на оці¬ню¬вач¬ка Юзі¬к¬о¬вих ка¬зок.
-А я від¬ра¬зу хут¬ко зліз з ча¬ші.-зна¬йшов¬ся Юзік на ту кри¬ти¬ку.
-Так і ка¬жи це від¬ра¬зу, пень брех¬ли¬вий!-роз¬дра¬то¬ва¬но ви¬гук¬ну¬ла гра¬фи¬ня.
Я не ба¬чив Юзі¬ко¬во¬го об¬лич¬чя, але уя¬ви¬ти йо¬го та¬ким, яким він роз¬крив¬ся тіль¬ки що, ме¬ні бу¬ло над¬зви¬чай¬но важ¬ко. Вза¬га¬лі вся ця сце¬на, кот¬ру я міг ли¬ше чу¬ти ву¬ха¬ми, ма¬ло в’язалася з тим Йо¬си¬ним ха¬рак¬те¬ром, який я знав ра¬ні¬ше. Во¬но то зви¬чай¬но, жит¬тя так мо¬же при¬пер¬ти, що при¬йде¬ть¬ся від¬тан¬цьо¬ву¬ва¬ти й не та¬кої, але щоб Юзік¬так при¬ни¬жу¬вав¬ся за¬ра¬ди гро¬шей ще не¬дав¬ньої за¬пек¬лої су¬пер¬ни¬ці, кот¬ра до то¬го ж бу¬ла жах¬ли¬ва на ви¬гляд і зав¬дя¬ки влас¬не якій Юзікй опи¬нив¬ся зов¬сім без за¬со¬бів, це бу¬ло не¬збаг¬нен¬но. Тріш¬ки зго¬дом про¬ана¬лі¬зу¬вав¬ши, я втім зна¬йшов по¬яс¬нен¬ня та¬ким не¬спо¬ді¬ва¬ним ме¬та¬мор¬фо¬зам мо¬го то¬ва¬ри¬ша. Вся спра¬ва в то¬му, що Юзік¬до жит¬тя від¬но¬сив¬ся до¬сить без¬тур¬бот¬но, жив од¬ним днем і все ро¬бив по сво¬їм при¬мхам, а йо¬го при¬мхи ма¬ли над¬зви¬чай¬но ши¬ро¬кий діа¬па¬зон.
Бід¬ний Юзік¬тим ча¬сом про¬дов¬жу¬вав:
-От¬же го¬луб¬ка теж від¬пи¬ла тої бо¬же¬ст¬вен¬ної рі¬ди¬ни, по¬тім спорх¬ну¬ла з ча¬ші й сів¬ши на ліж¬ко рап¬том ста¬ла теж пе¬ре¬тво¬рю¬ва¬тись на лю¬ди¬ну і пе¬ре¬тво¬ри¬лась на не¬зем¬ної кра¬си дів¬чи¬ну, яка ме¬ні ска¬за¬ла бо¬же¬ст¬вен¬ним го¬ло¬сом:
«Ну ось Йо¬сиф ти на¬реш¬ті і вдо¬ма.»
«А ти хто кра¬су¬не?»-за¬пи¬тав я в неї.
«А я твоя на¬ре¬че¬на гра¬фи¬ня Ж.»,- від¬по¬ві¬ла во¬на ме¬ні ан¬гель¬ським го¬ло¬соч¬ком. «Ми бу¬де¬мо те¬пер з то¬бою віч¬но жи¬ти в щас¬ті в цьо¬му па¬ла¬ці на цьо¬му ост¬ро¬ві й в нас все бу¬де, що за¬ба¬жає¬мо і нам бу¬дуть при¬слу¬го¬ву¬ва¬ти зві¬рі ліс¬ні й тра¬ви по¬льо¬ві...»
-За¬ткнись бевзь!-рап¬том зліс¬но й роз¬дра¬то¬ва¬но ви¬гук¬ну¬ла гра¬фи¬ня і я по¬чув звук ля¬па¬са-ма¬буть не¬вдо¬во¬ле¬на слу¬хач¬ка не со¬ро¬ми¬лась при¬кла¬да¬ти й ру¬ки.-Як зав¬жди все зіп¬су¬вав! На¬че по¬чав ні¬чо¬го, а по¬тім зно¬ву про якісь пташ¬ки й тра¬ви, ну на¬ві¬що бов¬ду¬ре про них! Та хто по¬ві¬рить, адже я ж те¬бе ще й по¬пе¬ре¬джу¬ва¬ла, що не ба¬жаю те чу¬ти! А ти сви¬ня не¬на¬че спе¬ці¬аль¬но ме¬ні на шко¬ду! Скіль¬ки ра¬зів по¬вто¬рю¬ва¬ти то¬бі, як па¬пу¬га: Тре¬ба то¬бі ох¬ла¬мо¬ну так спі¬ва¬ти, щоб я ві¬ри¬ла цим дур¬ним брех¬ли¬вим ка¬зоч¬кам!
Рап¬том я по¬чув роз¬дра¬то¬ва¬ний го¬лос Юзі¬ка. Вид¬но в ньо¬го кін¬чав¬ся тер¬пець, про¬те він ще лу¬ка¬вив:.
-Та як же ме¬ні роз¬по¬ві¬да¬ти ще прав¬ди¬ві¬ше, ко¬ли то все й так прав¬да?!
-Та яка ж то прав¬да, як¬що я їй не ві¬рю.-на¬сміш¬ку¬ва¬то мо¬ви¬ла гра¬фи¬ня.-Тре¬ба так, щоб я по¬ві¬ри¬ла.
-Щоб ви по¬ві¬ри¬ли?-пе¬ре¬пи¬тав Юзік.
-Ти та¬ки бов¬дур, а ще же¬ни¬тись на ме¬ні ба¬жа¬єш.
-От¬же, щоб по¬ві¬ри¬ли?
-Так дур¬ню, так! 
-То¬ді я при¬ди¬вивсь до тої дів¬чи¬ни, яка від¬ре¬ко¬мен¬ду¬ва¬лась гра¬фи¬нею Ж.-по¬чав рап¬том го¬лос¬но Юзікз при¬хо¬ва¬ною злі¬стю в го¬ло¬сі,- і по¬ба¬чив, що то не кра¬су¬ня, а якась ря¬ба, ру¬да, куль¬га¬ва, ко¬са смер¬дю¬ча хіт¬ли¬ва й ста¬ра кар¬ли¬ця -по¬тво¬ра ду¬же схо¬жа на мав¬пу, але мав¬пи знач¬но кра¬щі, бо ви¬гляд в неї та¬кий, що са¬мі мав¬пи б нею ля¬ка¬ли сво¬їх мав¬пе¬нят!-ви¬па¬лив не¬тер¬п¬ля¬чий за¬ли¬цяль¬ник.
-За¬мовк¬ни, за¬мовк¬ни лай¬но!-за¬ви¬жча¬ла гра¬фи¬ня й я зно¬ву по¬чув звук її ля¬па¬са, який ляс¬нув по йо¬го що¬ці.
По¬тім до мо¬їх вух до¬ли¬ну¬ло якесь во¬вту¬зін¬ня, то ма¬буть гра¬фи¬ня хо¬ті¬ла ще де¬кіль¬ка ра¬зів вда¬ри¬ти Юзі¬ка, але той ма¬буть від¬хи¬лив¬ся. То¬ді від влас¬но¬го без¬сил¬ля во¬на по¬ча¬ла ре¬ві¬ти. Рап¬том Юзік¬ме¬не не¬спо¬ді¬ва¬но зди¬ву¬вав сво¬єю мін¬ли¬ві¬стю ха¬рак¬те¬ра. Я по¬чув зву¬ки пал¬ких Йо¬си¬них по¬ці¬лун¬ків, він ма¬буть зро¬зу¬мів свою фа¬таль¬ну по¬мил¬ку і ре¬тель¬но об¬ці¬ло¬ву¬вав її ру¬ку ше¬по¬чу¬чи:
-Про¬стіть, про¬стіть ме¬не мер¬зот¬ни¬ка...Не¬має ме¬ні про¬щен¬ня, а ви про¬стіть ме¬не, адже я ко¬хаю вас і ко¬хав зав¬жди, бо ви моя до¬ля і моє щас¬тя! Ви і тіль¬ки ви і за¬ра¬ди вас я го¬то¬вий на все, бо ко¬хаю вас біль¬ше сво¬го жит¬тя! Про¬стіть ме¬не не¬щас¬но¬го!
Гра¬фи¬ня тим ча¬сом, по¬ки він її ці¬лу¬вав і про¬сив про¬щен¬ня з лют¬тю скуб¬ла йо¬го чуб і би¬ла ку¬ла¬ком по го¬ло¬ві, але на мо¬го то¬ва¬ри¬ша, який в жит¬ті й не та¬ко¬го зіз¬нав це й не дія¬ло: Він про¬дов¬жу¬вав свій пал¬кий штурм її не¬по¬хит¬но¬го сер¬ця.
Всі жін¬ки свя¬то й на¬їв¬но ві¬рять не¬на¬че ма¬лі ді¬ти в те, що ми їм ви¬га¬дує¬мо і то¬му гра¬фи¬ні об¬рид¬ли її мсти¬ві  ек¬зер¬ці¬її і во¬на тріш¬ки за¬спо¬кої¬лась, бо по¬ча¬ла схли¬пу¬ва¬ти по¬мен¬ше. Ков¬таю¬чи сльо¬зи во¬на про¬ска¬за¬ла:
-Ти мер¬зот¬ник ко¬ри¬сту¬єш¬ся тим, що я за¬би¬ла но¬гу і не мо¬жу вста¬ти!
Це по¬яс¬ню¬ва¬ло те, чо¬му гра¬фи¬ня так мля¬во від¬реа¬гу¬ва¬ла на той Йо¬син ви¬пад, адже не в її ха¬рак¬те¬рі бу¬ло по жі¬но¬чо¬му від¬ра¬зу пла¬ка¬ти. Во¬на б спо¬чат¬ку зро¬би¬ла спро¬бу Юзі¬ку¬на¬би¬ти мор¬ду, а так об¬ме¬жи¬лась ли¬ше ма¬лень¬ки¬ми уда¬ра¬ми по Йо¬си¬ній го¬ло¬ві і то з йо¬го до¬зво¬лу.
-Чим я не¬щас¬ний змо¬жу на¬до¬лу¬жи¬ти свою про¬ви¬ну?-за¬пи¬тав по¬кір¬но він в неї.
Гра¬фи¬ня ще тріш¬ки пох¬лю¬па¬ла но¬сом, а по¬тім зми¬лу¬ва¬ла дійс¬но не¬щас¬но¬го Юзі¬ка:
-А ну по¬гав¬кай, як мої пу¬дель¬ки, ме¬ні їх так не ви¬ста¬чає!
-Гав, гав, гав!-гав¬кав і хе¬кав по со¬ба¬чо¬му Юзік.
-До¬б¬ре, до¬б¬ре, ти схо¬жий на мо¬го Бі¬ма...(По іро¬нії до¬лі так зва¬ли од¬но¬го з за¬гиб¬лих со¬бак.) А те¬пер Бім по¬ли¬жи ме¬ні ру¬ку.-на¬ка¬за¬ла во¬на і я по¬чув як Юзі¬к¬ви¬ко¬нує її на¬каз. –Ну до¬б¬ре, до¬б¬ре Бім... Те¬пер Юзік ти бу¬деш Бі¬мом.
-Ко¬ха¬на, мо¬же тріш¬ки по¬ї¬мо?-за¬пи¬тав но¬во¬спе¬че¬ний Бім Бі¬мо¬вич і я на¬сто¬ро¬жив¬ся, бо ця те¬ма ме¬не ду¬же ці¬ка¬ви¬ла. Ще зран¬ку в ме¬не й ріс¬ки в ро¬ті не бу¬ло.
-До¬бе Бім, тяг¬ни м’ясо.
Я по¬чув шур¬хіт, то ма¬буть Юзік ви¬тя¬гав м’ясо, а по¬тім по¬чув їх¬нє го¬лос¬не дра¬тів¬ли¬ве плям¬кан¬ня. В ме¬не по¬ко¬ти¬ла¬ся сли¬на і я був ду¬же об¬ра¬же¬ний на мо¬го то¬ва¬ри¬ша, який міг і ме¬ні при¬нес¬ти хоч шма¬то¬чок, а не при¬ніс.
«Де во¬ни зна¬йшли м’ясо?»-зди¬во¬ва¬но ду¬мав я, але ско¬ро ця та¬єм¬ни¬ця са¬ма роз¬кри¬ла¬ся.
-Ця ко¬ни¬на над¬зви¬чай¬но твер¬да, не див¬ля¬чись на те що моя Му¬рав¬ка бу¬ла ще до¬сить мо¬ло¬да ко¬би¬ла, хо¬ча вже й втра¬ти¬ла май¬же всі свої зу¬би.-про¬шам¬ка¬ла з пов¬ним ро¬том гра¬фи¬ня, а скна¬ра Бім-Юзік¬ли¬ше жа¬діб¬но гур¬чав плям¬каю¬чи не¬на¬че сви¬ня бі¬ля ко¬ри¬та.
От¬же за¬гад¬ка си¬то¬сті гра¬фи¬ні по¬яс¬ню¬ва¬лась тим, що во¬на ще з са¬мо¬го по¬чат¬ку зна¬йшла свою дох¬лу ко¬би¬лу, кот¬ра жва¬во ще де¬фі¬лю¬ва¬ла по¬тім по зам¬ку й на¬віть вда¬ри¬ла ме¬не  в го¬ло¬ву. Як це див¬но не зву¬чить, але во¬ни пот¬ро¬хи про¬дов¬жу¬ва¬ли її спо¬жи¬ва¬ти ані¬скі¬леч¬ки не бою¬чись пом¬сти з її бо¬ку. Ма¬буть та ко¬би¬ла по¬діб¬но ба¬ро¬ну вже пов¬ні¬стю за¬спо¬кої¬лась і во¬ни біль¬ше з ста¬рим Буль¬дін¬гом не ве¬ли се¬бе так, як зов¬сім не на¬ле¬жить мерт¬вим. Ска¬за¬ти по прав¬ді я сам був де¬що го¬лод¬ний і як¬би ме¬ні теж за¬про¬по¬ну¬ва¬ли під’їсти з тої бод¬ли¬вої Му¬рав¬ки, то я б з ра¬ді¬стю це зро¬бив, хо¬ча б тіль¬ки то¬го, щоб хоч тріш¬ки їй ві¬дом¬сти¬ти зі сво¬го бо¬ку за по¬бит¬тя.
Тим ча¬сом мо¬ло¬дя¬та на¬їлись від пу¬за і ма¬буть за¬до¬во¬ле¬но ле¬жа¬ли си¬ті, бо на дея¬кий час за¬мовк¬ли. Най¬кра¬щий ме¬тод за¬спо¬ко¬ї¬тись па¬но¬ве-це пої¬сти. Я теж від¬по¬чи¬вав не¬по¬да¬лік ле¬жа¬чи під за¬лиш¬ком за¬ва¬ле¬ної сті¬ни і ме¬ні бу¬ло ці¬ка¬во, що бу¬де в них да¬лі. Рап¬том я по¬чув ка¬приз¬ний го¬лос гра¬фи¬ні.
-Бім, а ну ска¬жи ме¬ні якийсь ком¬п¬лі¬ман по фран¬цу¬зьки.
-Ви ma¬dame la femme la plus se¬du¬i¬sante !(са¬ма ча¬рів¬на жін¬ка! (фр.))
Не¬зва¬жаю¬чи на свій лег¬ко¬важ¬ний ха¬рак¬тер, Юзік був да¬ле¬ко не ду¬рень і як по¬тім вия¬ви¬лось, на¬віть до¬сить до¬б¬ре знав по фран¬цу¬зьки. Якось кня¬ги¬ня в ди¬тин¬ст¬ві най¬ня¬ла йо¬му ре¬пе¬ти¬то¬ра-фран¬цу¬за ме¬сьє Жа¬на для то¬го, щоб нав¬чи¬ти си¬на ці¬єї мод¬ної на той час, як втім і в ін¬ші ча¬си, мо¬ви. Але сам Юзік зви¬чай¬но вчи¬тись не хо¬тів і на дру¬гий день за¬крив бід¬но¬го вчи¬те¬ля в літ¬ньо¬му де¬рев’яному нуж¬ни¬ку, кот¬рий там бу¬ло уса¬міт¬нив¬ся. Втім цьо¬го на¬шо¬му пус¬ту¬ну бу¬ло ма¬ло, бо ко¬лись йо¬го жерт¬ва ма¬ла за¬ли¬ши¬ти міс¬це сво¬го ув’язнення. То¬му Юзік без зай¬вих ва¬ганнь нуж¬ник від¬ра¬зу й під¬па¬лив, щоб по¬збу¬тись ме¬сьє Жа¬на, а ра¬зом з ним і кло¬по¬тів що¬до сво¬го не¬при¬єм¬но¬го нав¬чан¬ня. Бід¬но¬го вчи¬те¬ля фран¬цу¬за спас¬ло ли¬ше те, що йо¬му до¬ве¬лось, щоб не зго¬рі¬ти, з го¬ло¬вою за¬ну¬ри¬тись в не¬чис¬то¬ти і про¬си¬ді¬ти в них по¬ки нуж¬ник не до¬го¬рів до кін¬ця. Наш па¬лій ти¬хень¬ко й спо¬кій¬ні¬сінь¬ко зник з міс¬ця сво¬го страш¬но¬го зло¬чи¬ну і та¬ким чи¬ном за¬ли¬шив¬ся не¬по¬ка¬ра¬ним, а бід¬ний ме¬сьє Жан пі¬сля то¬го, як сті¬ни зго¬рі¬ли й впа¬ли, ле¬д¬ве не за¬хли¬нув¬шись, зри¬нув і ви¬ліз з лай¬на. Не¬зва¬жаю¬чи на не¬вда¬чу, ця при¬го¬да спо¬чат¬ку над¬зви¬чай¬но Юзі¬ка по¬ті¬ши¬ла і він вже зби¬рав¬ся по¬вто¬ри¬ти цей сце¬на¬рій. Про¬те на¬да¬лі, щоб уне¬без¬пе¬чи¬ти ін¬ших в по¬даль¬шо¬му від по¬діб¬них ви¬пад¬ків, ба¬рон Буль¬дінг роз¬по¬ря¬див¬ся пос¬та¬ви¬ти нуж¬ник з ка¬ме¬ню і план Юзі¬ка став не¬здій¬сне¬ний. Не¬зва¬жаю¬чи на своє ні¬би¬то ін¬ког¬ні¬то, Буль¬дінг і всі в зам¬ку зна¬ли чи¬їх рук це ді¬ло і то¬му ба¬рон дав со¬бі сло¬во, щоб цей ви¬па¬док так про¬сто для Юзі¬ка не прой¬шов. Роз¬лю¬че¬ний гос¬по¬дар до¬зво¬лив вчи¬те¬лю за¬сто¬со¬ву¬ва¬ти що¬до сво¬го си¬на всі са¬мі най¬ра¬ди¬каль¬ні¬ші ме¬то¬ди і той в са¬мі най¬ко¬рот¬ші стро¬ки та¬ки до¬б¬ре вив¬чив Юзі¬ка гар¬ної фран¬цу¬зької мо¬ви. Він з до¬по¬мо¬гою ко¬ню¬ха й са¬дів¬ни¬ка по¬са¬до¬вив йо¬го в ті са¬мі не¬чис¬то¬ти на міс¬ті по¬же¬жі і бід¬ний Юзік вчив фран¬цуз¬кі сло¬ва си¬дя¬чи в лай¬ні по шию. Стін в нуж¬ни¬ка вже не бу¬ло, як не бу¬ло вже й са¬мо¬го нуж¬ни¬ка, а на йо¬го міс¬ці ли¬ши¬ла¬ся ли¬ше од¬на ста¬ра пов¬на ви¬гріб¬на яма на¬кри¬та дош¬ка¬ми з ви¬рі¬за¬ною дір¬кою. За¬до¬во¬ле¬ним по¬гля¬дам всіх меш¬кан¬ців зам¬ку від¬кри¬ва¬лась кож¬но¬го дня та¬ка кар¬ти¬на: Го¬ло¬ва Юзі¬ка стир¬ча¬ла з ями, тоб¬то з дір¬ки ко¬лиш¬ньо¬го нуж¬ни¬ка ледь над зем¬лею і на¬в¬ко¬ло неї хо¬див пе¬дан¬тич¬ний ме¬сьє Жан з тов¬стою па¬ли¬цею указ¬кою і про¬во¬див урок. Він да¬вав за¬пи¬тан¬ня, а ба¬ро¬нет від¬по¬ві¬дав. Ко¬ли Юзік не знав уро¬ка, або не¬пра¬виль¬но від¬по¬ві¬дав на за¬пи¬тан¬ня, чи ви¬мов¬ляв не так сло¬ва, ме¬сьє Жан бив що¬си¬ли йо¬го по го¬ло¬ві па¬ли¬цею і бід¬ний Юзік, щоб бу¬ло не так бо¬ля¬че, всти¬гав за¬ну¬рю¬ва¬тись пов¬ні¬стю в лай¬но й си¬дів там до¬ти, по¬ки не зга¬ду¬вав пра¬виль¬ної від¬по¬від¬ді на зав¬дан¬ня і по¬тім зри¬нав і від¬по¬ві¬дав. Та¬ким без¬у¬мов¬но ду¬же про¬гре¬сив¬ним ме¬то¬дом нав¬чан¬ня Юзік ско¬ро знав фран¬цу¬зьку мо¬ву кра¬ще вчи¬те¬ля фран¬цу¬за і ста¬рий ба¬рон по¬чав за¬ду¬му¬ва¬тись над тим, чи не роз¬по¬ча¬ти вчи¬ти си¬на для ек¬зо¬ти¬ки ще й ки¬тай¬ської мо¬ви, але на щас¬тя бід¬но¬го Юзі¬ка по¬бли¬зу не бу¬ло на¬віть са¬мих дріб¬нень¬ких вчи¬те¬лів ки¬тай¬ської і цей пер¬спек¬тив¬ний за¬дум не здій¬снив¬ся. Але не бу¬де¬мо від¬во¬лі¬ка¬тись. От¬же, гра¬фи¬ня тріш¬ки по¬ті¬ше¬на Юзі¬к¬о¬вим ком¬п¬лі¬мен¬том, ска¬за¬ла:
-До¬б¬ре Бім, ану ще щось ска¬жи.
-Ко¬ли я вас ma¬dame ба¬чу, то в за¬хва¬ті ви¬гу¬кую: Quelle belle per¬sonne, quelle belle per¬sonne! (Що за кра¬су¬ня, що за кра¬су¬ня!(фр.))
-Ну до¬сить бов¬ду¬ре! Бім, ти ме¬ні на¬брид!-рап¬том ска¬за¬ла во¬на йо¬му і Юзі¬коб¬ра¬же¬но від¬по¬вів:
-Чо¬му моя кві¬точ¬ко, адже я вас так ко¬хаю?
-То¬му що ти Бім бов¬дур.-ка¬приз¬ним го¬ло¬сом від¬по¬ві¬ла во¬на.
-Я мо¬же й бов¬дур, але кра¬що¬го ніж я ви не зна¬йде¬те і то¬му бу¬ду в вас мій ан¬гел на¬по¬лег¬ли¬во ще і ще раз про¬си¬ти ру¬ки й сер¬ця. Стань¬те ma¬dame мо¬єю дру¬жи¬ною і ми бу¬де¬мо щас¬ли¬ві вдвох!-ви¬гук¬нув при¬страс¬но він.
-Ха-ха! Ну я й ка¬жу що бов¬дур!-за¬смія¬лась во¬на.
-Мadame! Не гу¬біть сво¬го Юзі¬ка!-рап¬том крик¬нув він і впав пе¬ред нею на ко¬лі¬на.
-Не Юзі¬ка, а Бі¬ма!-су¬во¬ро по¬пра¬ви¬ла во¬на.
-Ну до¬б¬ре Бі¬ма...Ска¬жіть ме¬ні, чи маю я най¬мен¬ший шанс то¬го, щоб ви ста¬ли мо¬єю дру¬жи¬ною?- за¬пи¬тав з га¬ря¬чим за¬па¬лом він див¬ля¬чись зни¬зу вго¬ру, бо свою го¬ло¬ву він схи¬лив май¬же до під¬ло¬ги..
-Ти Бім sans nom, sans for¬tune(Без іме¬ні, без стат¬ку (фр.)) ,а я да¬ле¬ко не бід¬на мо¬ло¬ди¬ця і зав¬жди знай¬ду со¬бі при мо¬їх та¬ких до¬б¬рих стат¬ках гар¬но¬го ка¬ва¬ле¬ра.-ска¬за¬ла ста¬ра про¬тив¬на роз¬пус¬ни¬ця гра¬фи¬ня.
-Мо¬же й зна¬йде¬те, а чи бу¬дуть во¬ни вас так ко¬ха¬ти, як я? Ска¬жіть ко¬ха¬на гра¬фи¬не, чи маю я са¬мий дріб¬нень¬кий шанс на здо¬бут¬тя ва¬шо¬го гор¬де¬ли¬во¬го сер¬ця?-жа¬ліб¬но за¬пи¬ту¬вав Юзік.
-Ні, мій дур¬нень¬кий Бім!
-Не гу¬біть ме¬не! –ви¬гу¬ку¬вав він і по¬чав при¬страс¬но об¬ці¬ло¬ву¬ва¬ти край її бруд¬ної сук¬ні.
Гра¬фи¬ня спо¬чат¬ку її об¬смик¬ну¬ла, але га¬ря¬чий ко¬ха¬нець не ви¬пус¬кав сук¬ню з сво¬їх рук і то¬му бою¬чись, що ще ві¬дір¬ве шма¬ток, зро¬би¬ла ви¬гляд не¬на¬че ду¬має. За¬па¬ла мов¬чан¬ка, а по¬тім во¬на ска¬за¬ла, щоб Юзі¬к¬від¬че¬пив¬ся:
-До¬б¬ре Бім, я по¬ду¬маю над тво¬ї¬ми дур¬ни¬ми сло¬ва¬ми. А по¬ки ба¬чиш, я не мо¬жу вста¬ти? Да¬вай че¬ши звід¬си пря¬мо на вер¬хів¬ку ду¬ба й там си¬ди й ви¬гля¬дай мо¬го Кар¬ли¬ка до са¬мо¬го ве¬чо¬ра.-на¬ка¬за¬ла во¬на йо¬му і мій то¬ва¬риш пі¬шов ви¬ко¬ну¬ва¬ти її во¬лю.

                Роз¬діл XXVII
                Про те, як пол¬ков¬ник за¬ли¬шив¬ся сам.

Юзік без¬глуз¬до про¬си¬дів на ду¬бі де¬кіль¬ка го¬дин і йо¬му над¬зви¬чай¬но на¬брид¬ла йо¬го мі¬сія, бо зруч¬ної гіл¬ки вже не бу¬ло, то¬му йо¬му весь час до¬во¬ди¬лось до¬б¬ре три¬ма¬тись за вер¬хів¬ку де¬ре¬ва, щоб по¬діб¬но гра¬фи¬ні не геп¬ну¬тись з ве¬ли¬кої ви¬со¬ти.
«Яко¬го дідь¬ка я тут роб¬лю?»-по¬ду¬мав він. «Як¬що те опу¬да¬ло її си¬но¬чок, який до ре¬чі ста¬не  ко¬ли я на ній од¬ру¬жусь і мо¬їм, прич¬ва¬лає сю¬ди з ко¬ня¬ми, то це й так бу¬де всім ві¬до¬мо.» -ду¬мав він то¬ді, як по¬тім сам роз¬по¬ві¬дав ме¬ні.
 Цей ар¬гу¬мент ду¬же до¬б¬ре по¬ді¬яв і Юзік не¬зва¬жаю¬чи на на¬вряд чи за¬до¬во¬лен¬ня да¬ми сво¬го сер¬ця від цьо¬го дій¬ст¬ва, зліз з ду¬ба й пі¬шов пох¬ню¬п¬ле¬ний до зам¬ку. Ко¬ли він з’явився пе¬ред її пта¬ши¬ни¬ми очи¬ма, то з при¬со¬ром¬ле¬ним ви¬гля¬дом  він роз¬по¬вів їй про свої сум¬ні¬ви що¬до до¬ціль¬но¬сті іс¬ну¬ван¬ня пос¬та до¬зір¬но¬го і гра¬фи¬ня зліс¬но про¬ши¬пі¬ла в від¬по¬відь.
-Ти Бім не в змо¬зі ви¬ко¬на¬ти ме¬ні бо¬дай най¬мен¬шої пос¬лу¬ги, а ще в же¬ниш¬ки на¬би¬ва¬єш¬ся! Що ж ми так і бу¬де¬мо си¬ді¬ти тут, не¬мов ос¬тан¬ні дур¬ні? Тре¬ба щось ро¬би¬ти, адже ко¬би¬лу ми вже з’їли!
«Оце так! Ну в цих скнар і апе¬тит! Гра¬фи¬ня та¬ка ма¬ла, а же¬ре не¬на¬че ці¬лий сви¬нар¬ник од¬но¬час¬но! Мен¬ше чим за тиж¬день зло¬па¬ти ці¬лу ко¬би¬лу і не по¬ді¬ли¬тись на¬віть шма¬точ¬ком! Оце справ¬ді по то¬ва¬ри¬ські!»-по¬ду¬мав я зліс¬но, бо кож¬но¬го дня був все більш го¬лод¬ні¬шим і від¬по¬від¬но злі¬шим на сво¬їх су¬сі¬дів.
-То¬ді вже кра¬ще ви¬ру¬ши¬ти йо¬му на¬зу¬ст¬річ, бо ско¬ро пом¬ре¬мо тут в цій пус¬те¬лі з го¬ло¬ду.-до¬не¬с¬¬ли¬ся до ме¬не сло¬ва Юзі¬ка і я сер¬ди¬то по¬ду¬мав:
«Зви¬чай¬но, як¬що скіль¬ки жер¬ти, то й ці¬ло¬го та¬бу¬на ху¬до¬би вам не ви¬ста¬чить по¬ки ді¬ж¬де¬тесь то¬го гор¬ба¬ня Кар¬ла! Я он си¬джу на ко¬ни¬ках стри¬бун¬цях, а во¬ни з’їдають ці¬лу ко¬ня¬ку і бо¬ять¬ся, що вмруть з го¬ло¬ду!»
-Бім, ну ти й віс¬люк! Як же ме¬ні ви¬ру¬ша¬ти, ко¬ли я не змо¬жу йти!?-зно¬ву по¬чув я зза сті¬ни го¬лос гра¬фи¬ні.- Хо¬ча стій, стій...Так Бім!-рап¬том су¬во¬ро ска¬за¬ла во¬на. –Те¬пер ти бу¬деш в ме¬не віс¬лю¬ком і то¬му за¬раз ми бу¬де¬мо ви¬ї¬джа¬ти.
-А на чо¬му?-за¬пи¬тав Юзік.
-На ка¬ре¬ті Бім! Точ¬ні¬ше ви¬ї¬джа¬ти бу¬ду я , а ти Бім за¬пря¬жеш¬ся й ме¬не по¬тяг¬неш! Не ма¬хай го¬ло¬вою, бо це мій на¬каз! А ко¬ли зу¬ст¬рі¬не¬мо мо¬го ма¬лень¬ко¬го Кар¬ли¬ка, то за¬пря¬же¬мо ко¬ней і ти Бім від¬по¬чи¬неш.-су¬во¬ро ска¬за¬ла во¬на то¬ном, який не тер¬пить за¬пе¬ре¬чень.
Бі¬до¬лаш¬ний Юзік¬не знав що ро¬би¬ти. До ре¬чі па¬но¬ве, моє при¬бут¬тя на ден¬щи¬ку-це як ви ро¬зу¬міє¬те не моя ідея, а гра¬фи¬ні, а я як ви вже зро¬зу¬мі¬ли, зав¬жди бе¬ру гар¬ний до¬свід до ува¬ги. Так от: Юзік¬пок¬ру¬тивсь, по¬кру¬тивсь, а гра¬фи¬ня й ка¬же:
-Бім, ко¬ли ми при¬бу¬де¬мо до ме¬не в має¬ток, то я то¬ді ли¬ше то¬бі дам дур¬нень¬ко¬му від¬по¬відь на твоє ос¬від¬чен¬ня, а по¬ки чо¬го дур¬ню че¬ка¬єш, та ще й ви¬лу¬пив¬ся на ме¬не не¬на¬че Сір¬ко на па¬ли¬цю? Бе¬ри ме¬не обе¬реж¬но на ру¬ки і да¬вай не¬си свою ко¬ха¬ну в ка¬ре¬ту!
Юзік¬зро¬бив те, чо¬го во¬на про¬ха¬ла, але ка¬ре¬та бу¬ла на¬стіль¬ки ве¬ли¬ка й важ¬ка, що він дов¬го бо¬яв¬ся в неї за¬пря¬га¬тись. Гра¬фи¬ня зли¬лась і кри¬ча¬ла на ньо¬го, а він все туп¬цю¬ва¬ся на міс¬ці. На¬реш¬ті він рі¬шив¬ся й на¬ки¬нув на го¬ло¬ву хо¬мут, по¬тім взяв¬ши в ру¬ки го¬лоб¬лі зро¬бив спро¬бу ру¬ши¬ти, але це в ньо¬го не вда¬ло¬ся, бо над¬то ве¬ли¬ка бу¬ла ва¬га здо¬ро¬вез¬ної ка¬ре¬ти, яку він на¬ма¬гавсь по¬тяг¬ну¬ти. Роз¬дра¬то¬ва¬на гра¬фи¬ня ви¬гля¬ду¬ва¬ла з ві¬кон¬ця в две¬рях й не¬са¬мо¬ви¬то лая¬ла йо¬го, але він бі¬до¬лаш¬ний не зміг на¬віть зру¬ши¬ти її з міс¬ця.
-Який же з те¬бе Бім чо¬ло¬вік, як¬що й на роль віс¬лю¬ка не при¬дат¬ний!-глу¬зу¬ва¬ла во¬на,-Ти на¬віть не в змо¬зі та¬ку не¬ве¬лич¬ку ви¬тон¬че¬ну па¬ні, як я по¬тяг¬ну¬ти в ка¬ре¬ті!
Юзік¬по¬ну¬ро схи¬лив го¬ло¬ву й кар¬ли¬ця на¬реш¬ті зро¬зу¬мі¬ла, що він з ка¬ре¬тою її не оси¬лить.
-Так Бім, щось ти ме¬не все да¬лі й да¬лі роз¬ча¬ро¬ву¬єш! Але, знай, що я сьо¬го¬дні до¬б¬ра, як ні¬ко¬ли і то¬му зна¬йшла ви¬хід твоє¬му го¬рю: Ти ме¬не по¬не¬сеш на со¬бі. Я ви¬лі¬зу на те¬бе і ми пі¬де¬мо звід¬си на¬зу¬ст¬річ моє¬му Кар¬ли¬ку.
-А як¬що ми йо¬го не зу¬ст¬рі¬не¬мо?-за¬дав слуш¬не за¬пи¬тан¬ня Юзік.
-Як це не зу¬ст¬рі¬не¬мо? Що ти опу¬да¬ло хо¬чеш ме¬ні ска¬за¬ти? Що Кар¬лик про ме¬не вже й за¬був? Обов’язково зу¬ст¬рі¬не¬мо, обов’язково! І як¬що я від те¬бе ще раз по¬чую щось по¬діб¬не, що ме¬ні не спо¬до¬ба¬є¬ть¬ся, то на¬чу¬вай¬ся!–роз¬сер¬ди¬лась гра¬фи¬ня, але ос¬кіль¬ки Юзі¬кїй все та¬ки був в да¬ну мить пот¬ріб¬ний в яко¬сті тяг¬ло¬вої си¬ли, то во¬на по¬гро¬зи змі¬ни¬ла на більш ми¬ло¬сти¬ві¬ший тон і вже ла¬гід¬ні¬ше ска¬за¬ла:-Так, а те¬пер мій віс¬лю¬чок, да¬вай пі¬дій¬ди сю¬ди.
Юзік¬стоя в і туп¬цю¬вав ся на міс¬ці роз¬ду¬мую¬чи чи слу¬ха¬тись гра¬фи¬ню. Жит¬тя рап¬том пос¬та¬ви¬ло пе¬ред ним ви¬бір під¬ста¬ви¬ти на¬справ¬ді пер¬ший раз свою спи¬ну, щоб на неї хтось ви¬ліз і по¬ка¬тав¬ся і рап¬то¬ве ус¬ві¬дом¬лен¬ня то¬го йо¬го на мить спан¬те¬ли¬чи¬ло. Гра¬фи¬ня по¬ба¬чи¬ла йо¬го ва¬ган¬ня і це її роз¬дра¬ту¬ва¬ло й во¬на зно¬ву про¬кри¬ча¬ла:
-Чо¬го сто¬їш, як пень! Пі¬дій¬ди до сво¬єї ко¬ха¬ної і я за¬лі¬зу на те¬бе!-про¬лу¬нав її су¬во¬рий на¬каз.
Юзік¬пі¬дій¬шов і во¬на не¬зва¬жаю¬чи на за¬би¬ту но¬гу, до¬сить хва¬цько ви¬ско¬чи¬ла йо¬му на спи¬ну і Юзі¬коб¬хо¬пив¬ши її зі¬гну¬ті но¬ги по¬чав йти. Це був пер¬ший і вже да¬ле¬ко не ос¬тан¬ній ви¬па¬док в йо¬го жит¬ті, ко¬ли на ньо¬му хтось їхав. Юзік¬ру¬шив з міс¬ця до во¬ріт з зам¬ку в на¬прям¬ку шля¬ху. Гра¬фи¬ня по¬гой¬ду¬ва¬ла¬ся з кож¬ним йо¬го кро¬ком, а він під¬три¬му¬вав її за но¬ги, як то бу¬ває но¬сять один од¬но¬го хлоп¬ча¬ки ко¬ли гра¬ю¬ть¬ся. Їй мож¬ли¬во це бу¬ло не зов¬сім зруч¬но і во¬на рап¬том йо¬го зу¬пи¬ни¬ла:
-Стій Бім!
Но¬во¬спе¬че¬ний ко¬ник зу¬пи¬нив¬ся і во¬на йо¬му ска¬за¬ла:
-Ме¬ні щось Бім на то¬бі си¬ді¬ти не¬зруч¬но, а то¬му опус¬ти за¬раз ме¬не на зем¬лю.
Юзік¬роз¬губ¬ле¬но по¬жав пле¬ча¬ми і зро¬бив так, як во¬на про¬ха¬ла.
-В те¬бе Бім кі¬ст¬ля¬ва спи¬на і ме¬ні да¬вить, то¬му пі¬ди в за¬мок до на¬шої кім¬на¬ти, візь¬ми сід¬ло мо¬єї бід¬ної Му¬рав¬ки і при¬лаш¬туй йо¬го со¬бі на спи¬ну.-від¬да¬ла во¬на роз¬по¬ря¬джен¬ня і Юзік¬по¬ну¬ро по¬п¬лен¬тав¬ся до зам¬ку, як рап¬том ка¬приз¬на на¬ре¬че¬на зно¬ву йо¬го зу¬пи¬ни¬ла:-Ану Бім стій! За¬хо¬пи з со¬бою та¬кож вуз¬деч¬ку, а ба¬тіг для те¬бе й так тут бі¬ля ка¬ре¬ти ле¬жить!
Юзі¬к¬вер¬нув¬ся з сід¬лом і вуз¬деч¬кою і гра¬фи¬ня за¬до¬во¬ле¬но ска¬за¬ла:
-До¬б¬ре Бім по¬ки що ти мо¬ло¬дець...Те¬пер прив’яжи сід¬ло со¬бі на спи¬ну...-Юзі¬к¬ви¬ко¬нав її на¬каз.-А за¬раз по¬дай ме¬ні ба¬то¬га.-ска¬за¬ла гріз¬ним го¬ло¬сом во¬на.
-На¬ві¬що?-при¬ки¬нув¬ся дур¬ни¬ком Юзік.
-Бу¬ду ін¬ко¬ли те¬бе би¬ти за твої дур¬ні за¬пи¬тан¬ня!-го¬лос¬но й сер¬ди¬то про¬кри¬ча¬ла во¬на йо¬му в ли¬це і Юзік¬по¬кір¬но по¬дав ба¬тіг.-До¬б¬ре, до¬б¬ре Бім...А те¬пер вдя¬гай вуз¬ду, так щоб я мог¬ла до¬б¬ре три¬ма¬ти те¬бе віж¬ця¬ми.
-На¬ві¬що ко¬ха¬на?-на¬їв¬но зно¬ву за¬пи¬тав Юзікй ду¬же по¬жал¬ку¬вав за своє за¬пи¬тан¬ня, бо та¬ки от¬ри¬мав до¬б¬ря¬чо¬го ба¬то¬га.
-Я те¬бе віс¬люк по¬пе¬ре¬джа¬ла що¬до різ¬них дур¬них за¬пи¬тань!-ви¬гук¬ну¬ла лю¬то гра¬фи¬ня і Юзік¬вдяг¬нув на се¬бе звіс¬но за¬ве¬ли¬ку на ньо¬го вуз¬ду.-А то¬бі во¬на гар¬но па¬сує, ли¬шень ще до¬б¬ре за¬ку¬си в зу¬бах ву¬ди¬ла, щоб ти вже пов¬ні¬стю мав ви¬гляд віс¬лю¬ка.-оці¬ни¬ла во¬на йо¬го в та¬ко¬му ви¬гля¬ді й да¬ла ще од¬не роз¬по¬ря¬джен¬ня, яке до¬ве¬лось Юзі¬ку¬ви¬ко¬на¬ти, бо от¬ри¬ма¬ти зно¬ву ба¬то¬га йо¬му щось не ду¬же хо¬ті¬ло¬ся:
-А те¬пер Бім про¬ре¬ви, як ди¬кий осел!
Юзік-Бім не¬по¬га¬но й до¬сить схо¬же на ска¬же¬но¬го віс¬лю¬ка про¬ре¬вів:
-Іа-іа! Іа-іа!
Гра¬фи¬ні це над¬зви¬чай¬но спо¬до¬ба¬лось і ме¬ні зда¬ло¬ся, що це бу¬ло ма¬буть єди¬не що їй в Юзі¬ку¬за весь час спо¬до¬ба¬лось і во¬на на¬віть ду¬же ве¬се¬ло за¬смія¬лась, аж бриз¬каю¬чи сли¬ною, а по¬тім на¬віть ра¬діс¬но за¬хло¬па¬ла в до¬ло¬ні:
-Бра¬во Бім, мо¬ло¬дець! Як при¬бу¬де¬мо до ме¬не в має¬ток і бу¬деш всю до¬ро¬гу ста¬ран¬но так са¬мо рев¬ти по ос¬ля¬чо¬му, то най¬кра¬ще міс¬це в мо¬їх стай¬нях то¬бі за¬без¬пе¬че¬но!
 Юзік¬щось не¬на¬че зро¬бив спро¬бу за¬про¬тес¬ту¬ва¬ти, але от¬ри¬мав зно¬ву ба¬то¬га від гра¬фи¬ні і то¬му ли¬ше ще раз про¬кри¬чав віс¬лю¬ком. Йо¬го крик на¬га¬ду¬вав кри¬ки об¬ра¬же¬но¬го сам¬ця пе¬ред не¬пос¬ту¬п¬ли¬вою са¬ми¬цею.
По¬тім Юзік¬наг¬нув¬ся і з вправ¬ні¬стю до¬свід¬че¬ної на¬їзд¬ни¬ці ка¬приз¬на гра¬фи¬ня ви¬ско¬чи¬ла на сід¬ло й взя¬ла в ру¬ки віж¬ці.-Ну а те¬пер Бім по¬га¬няй в на¬прям¬ку Віль¬но!-ви¬гук¬ну¬ла во¬на й не без ком¬фор¬ту по¬ча¬ла свою по¬до¬рож...
-Ви так гар¬но опо¬ві¬дає¬те пан пол¬ков¬ник, що оце й са¬мій за¬хо¬ті¬лось на ко¬мусь по¬ка¬та¬тись, але ось яка бі¬да: не¬має, не¬має на ко¬му…-пе¬ре¬би¬ла йо¬го з сум¬ни¬ми нот¬ка¬ми  в го¬ло¬сі па¬ні скарб¬ни¬ча.
-Так ви лю¬бонь¬ка за¬ве¬діть со¬бі ко¬хан¬ця.-до¬ки¬ну¬ла глуз¬ли¬во па¬ні суд¬ди¬ха.-І ка¬тай¬те¬ся вво¬лю на ньо¬му, як¬що на чо¬ло¬ві¬ко¬ві не в змо¬зі.
- Ка¬хи...Ка¬хи...Гм...Гм!-не¬вдо¬во¬ле¬но про¬му¬ги¬кав пан скарб¬ни¬чий.
-Па¬но¬ве не пе¬ре¬би¬вай¬те, да¬вай¬те вже до¬слу¬хає¬мо цю над¬зви¬чай¬но ці¬ка¬ву роз¬по¬відь! –втру¬ти¬лась па¬ні Оле¬на і її всі під¬три¬ма¬ли. 
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич не¬ква¬пом зно¬ву роз¬ку¬рив свою дов¬гу люль¬ку й про¬дов¬жив свою роз¬по¬відь да¬лі:


                ЧАС¬ТИ¬НА ТРЕ¬ТЯ
            Но¬ві при¬го¬ди та не¬взго¬ди.
                ***

           Роз¬діл XXVIII
                Який роз¬по¬ві¬дає про зу¬ст¬річ  з лі¬ни¬вим жеб¬ра¬ком.

-От¬же Юзік ви¬ї¬хав з гра¬фи¬нею... Точ¬ні¬ше то гра¬фи¬ня ви¬ї¬ха¬ла на Юзі¬ку, який вви¬ду пос¬піш¬но¬сті й спон¬тан¬но¬сті ці¬єї ідеї на¬віть не встиг зі мною по¬про¬ща¬тись. Але я на¬віть ці¬єю об¬ста¬ви¬ною був ра¬дий, бо міг не втри¬ма¬тись і на про¬щан¬ня на¬бив би Юзі¬ку-Бі¬му мор¬ду за йо¬го скна¬рість, адже в той час, ко¬ли я їв ма¬лень¬ких ко¬ни¬ків, він їв здо¬ро¬ву ко¬би¬лу. Та це па¬но¬ве втім дріб¬ни¬ці, бо уяв¬ляє¬те в яке ста¬но¬ви¬ще я вза¬га¬лі по¬пав? Сам, без їжі за ба¬га¬то верст від лю¬дей і ще й зі злим мерт¬вим ба¬ро¬ном по¬руч, від яко¬го мож¬на бу¬ло очі¬ку¬ва¬ти, все що за¬вгод¬но...Ме¬ні то¬ді зда¬ва¬лось від са¬мот¬но¬сті, що йо¬го но¬вої поя¬ви мож¬на че¬ка¬ти в лю¬бу мить па¬но¬ве, а по¬годь¬тесь це вам не жар¬ти...
Про¬те я не ба¬чив для се¬бе ін¬шо¬го ви¬хо¬ду, крім то¬го, щоб не взя¬ти при¬кла¬ду з Юзі¬ка з гра¬фи¬нею й не за¬ли¬ши¬ти це бо¬же¬віль¬не міс¬це. Про¬те ме¬ні не да¬ва¬ла це зро¬би¬ти від¬мі¬ти¬на кля¬то¬го ко¬пи¬та на чо¬лі. «З та¬кою пе¬чат¬кою я бу¬ду швид¬ко зна¬йде¬ний аген¬та¬ми Та¬єм¬ної кан¬це¬ля¬рії,»-ду¬мав я, про¬те, як не див¬но жит¬тя по¬ка¬за¬ло зов¬сім ін¬ше, бо са¬ме та¬ка від¬мін¬ність і за¬без¬пе¬чу¬ва¬ла ва¬шо¬му по¬кір¬но¬му слу¬зі без¬пе¬ку. Нія¬ко¬му аген¬ту не мог¬ло прий¬ти в го¬ло¬ву, що ка¬ва¬лер¬гард мо¬же хо¬ди¬ти з та¬ким пас¬пор¬том на влас¬но¬му ло¬бі. Але твер¬де рі¬шен¬ня про по¬ки¬нен¬ня ко¬лиш¬ніх пиш¬них во¬ло¬дінь Буль¬дін¬гів ме¬ні при¬йш¬ло на¬реш¬ті ли¬ше пі¬сля ще од¬ної го¬лод¬ної но¬чі.
На ра¬нок я встав і зро¬зу¬мів, що ще од¬на ніч і я мож¬ли¬во вже не бу¬ду зда¬тен від го¬ло¬ду ді¬йти на¬віть до по¬се¬лен¬ня бо¬же¬віль¬них, про яких ме¬ні роз¬по¬ві¬дав Юзік, бо я вже ви¬ло¬вив всіх нав¬ко¬лиш¬ніх ящі¬рок, їжа¬ків і ко¬ни¬ків. Ця лі¬со¬ва дріб¬но¬та вже оми¬на¬ла де¬ся¬тою до¬ро¬гою по¬меш¬кан¬ня ста¬ро¬го ба¬ро¬на, де я їх під¬ступ¬но очі¬ку¬вав.  Не гре¬бу¬вав я па¬но¬ве і ме¬те¬ли¬ка¬ми з хру¬ща¬ми. Ко¬ма¬хи вза¬га¬лі ду¬же не¬по¬га¬ний на¬їдок, особ¬ли¬во, ко¬ли нія¬ко¬го ін¬шо¬го по¬бли¬зу не¬має. Крім то¬го ме¬ні та¬кож по¬до¬ба¬лись во¬ро¬ня¬чі яй¬ця, але гніз¬да во¬рон бу¬ли на¬стіль¬ки ви¬со¬ко і ці кля¬ті пта¬хи так са¬мо¬від¬дан¬но за¬хи¬ща¬ли їх, що я пі¬сля де¬кіль¬кох не¬вда¬лих спроб без¬слав¬но впав весь за¬дзьо¬ба¬ний в го¬ло¬ву їх мо¬гут¬ні¬ми дзьо¬ба¬ми. Втім впав не без здо¬би¬чі, а з яй¬цем в ро¬ті. Прав¬да ме¬ні так йо¬го й не вда¬ло¬ся по¬куш¬ту¬ва¬ти, бо ко¬ли па¬дав з ньо¬го на¬ду¬ма¬ло ви¬лу¬п¬ля¬тись пта¬ше¬ня і уя¬віть со¬бі в ме¬не пря¬мо з ро¬та во¬но з ціл¬лю пер¬ших сво¬їх не¬вправ¬них спроб по¬льо¬тів і ви¬пурх¬ну¬ло і я не¬віль¬но за¬ли¬шив¬ся ли¬ше при шка¬ра¬лу¬пі.
Ось так па¬но¬ве не¬со¬лод¬ко про¬хо¬див час і ран¬ком на¬ступ¬но¬го дня пі¬сля то¬го, як за¬ли¬шив¬ся в зам¬ку сам, я встав і пі¬шов в пів¬ден¬но¬му на¬прям¬ку де бу¬ло най¬ближ¬че се¬ло. Піз¬ні¬ше я зро¬зу¬мів, що це бу¬ла моя фа¬таль¬на по¬мил¬ка і я вам вза¬га¬лі на¬стій¬но не ра¬джу па¬но¬ве від¬ві¬ду¬ва¬ти се¬ла, які скла¬да¬ю¬ть¬ся ціл¬ком з бо¬же¬віль¬них.
Час був вже до обі¬ду, ко¬ли за не¬ве¬лич¬ки¬ми со¬сно¬ви¬ми пе¬ре¬ліс¬ка¬ми й пі¬ща¬ни¬ми гор¬ба¬ми з’явилось бід¬не се¬ло, яке скла¬да¬лось з де¬кіль¬кох вбо¬гих хат. Ха¬ти бу¬ли скла¬де¬ні з чо¬го по¬па¬ло, то з ка¬ме¬ню, то з ко¬лод, а той вза¬га¬лі з різ¬но¬го ін¬шо¬го мот¬ло¬ху. Дах був з на¬си¬па¬ної зем¬лі, яка дав¬но про¬рос¬ла тра¬вою і на¬віть де¬ре¬ва¬ми, і то¬му зда¬ва¬лось, що всі во¬ни про¬сто ви¬рос¬ли не¬на¬че гри¬би. Крім то¬го ті ха¬ти бу¬ли та¬кі ма¬лень¬кі, що я бов¬дур і по¬ду¬мав, як це до¬б¬ре, бо біль¬ше од¬но¬го во¬ни не роз¬міс¬тять, от¬же ве¬ли¬кої не¬без¬пе¬ки не бу¬де, як¬що я в них за¬гля¬ну й де¬що роз¬пи¬таю, а як¬що по¬ща¬стить, то щось і під’їм.
Я пі¬ді¬йшов до пер¬шої й там за¬мість две¬рей ви¬сів бруд¬ний мі¬шок. Я йо¬го від¬хи¬лив і за¬гля¬нув¬ши все¬ре¬ди¬ну яко¬мо¬га при¬єм¬ним¬ні¬шим го¬ло¬соч¬ком про¬ка¬зав:
-День до¬б¬рий ша¬нов¬ний ха¬зя¬ї¬не!
Те що я по¬ба¬чив да¬лі ме¬не над¬зви¬чай¬но на¬ля¬ка¬ло, бо там си¬ді¬ло душ з де¬сять здо¬ро¬вез¬них як бу¬гаї чо¬ло¬ві¬ків і во¬ни хи¬жо на ме¬не гли¬па¬ли на¬ли¬ти¬ми кров’ю бень¬ка¬ми й пі¬доз¬рі¬ло мов¬ча¬ли. Всі во¬ни бу¬ли на¬бун¬дю¬че¬ні не¬мов ін¬ди¬ки. Я тріш¬ки зам’явся й про¬ка¬зав зно¬ву:
-Моя вам ве¬ли¬ка ша¬на ша¬нов¬ні!
Во¬ни про¬дов¬жу¬ва¬ли мов¬ча¬ти і рап¬том один, як гик¬не і при¬чо¬му так не¬спо¬ді¬ва¬но, що реш¬та аж під¬ско¬чи¬ло, про¬те во¬ни так зі мною й не при¬ві¬та¬ли¬ся.
«Щось во¬ни не ду¬же греч¬ні.»-по¬ду¬мав я, про¬те не за¬ли¬шав сво¬їх на¬мі¬рів под¬ру¬жи¬тись з міс¬це¬ви¬ми жи¬те¬ля¬ми і то¬му по¬про¬хав:
-Чи не дас¬те ви при¬хис¬ток бід¬но¬му по¬до¬ро¬жа¬ни¬но¬ві?
Про¬те й на цей раз ні¬хто не роз¬крив пе¬ре¬ді мною сво¬їх пал¬ких обій¬мів.
«Ну що ж, пі¬ду до ін¬шої ха¬ти...»-сум¬но по¬ду¬мав я і пі¬шов до дру¬гої зем¬лян¬ки.
Вза¬га¬лі ма¬лі хат¬ки ззов¬ні, все¬ре¬ди¬ні бу¬ли знач¬но біль¬ші і мог¬ли вмі¬сти¬ти не од¬но¬го, а трьох-чо¬ти¬рьох лю¬дей. Про¬те в кож¬ній вмі¬ща¬лось вдві¬чі втри¬чі біль¬ше. Во¬ни си¬ді¬ли всі мовч¬ки сер¬ди¬ті і зов¬сім не хо¬ті¬ли зі мною роз¬мов¬ля¬ти. Ко¬ли я від¬хи¬лив та¬кий са¬мий бруд¬ний мі¬шок, кот¬рий слу¬гу¬вав за две¬рі в дру¬гій зем¬лян¬ці, то аж ос¬тов¬пів, бо на цей раз в ній си¬ді¬ли од¬ні жін¬ки. Про¬те на¬віть во¬ни зі мною не роз¬мов¬ля¬ли і на всі мої спро¬би на¬ла¬ди¬ти спіл¬ку¬ван¬ня з слаб¬кою стат¬тю ли¬ше бун¬дюч¬но мов¬ча¬ли, як і їх¬ні чо¬ло¬ві¬ки з се¬ла. Тре¬тя хат¬ка ме¬не зно¬ву зди¬ву¬ва¬ла, бо во¬на бу¬ла пов¬на ді¬тей, які втім зов¬сім не мов¬ча¬ли, про¬те й на ме¬не не зва¬жа¬ли, а ли¬ше ша¬ле¬но ба¬лу¬ва¬лись б’ючи один од¬но¬го, шбур¬ляю¬чись чим по¬па¬ло і вза¬га¬лі в ме¬не зда¬ва¬ло¬ся та¬ке вра¬жен¬ня, що то чор¬те¬ня¬та ка¬зять¬ся. Я втім пам’ятаю на¬віть щось до них про¬ка¬зав, про¬те в від¬по¬відь от¬ри¬мав шма¬ток гли¬ни з до¬лів¬ки ме¬ні в око.
«Див¬не се¬ло, дійс¬но бо¬же¬віль¬ні якісь.»-по¬ду¬мав я і обе¬реж¬но за¬гля¬нув в ін¬ші хат¬ки. В них так са¬мо си¬ді¬ли в кож¬ній ок¬ре¬мо чо¬ло¬ві¬ки, жін¬ки і ді¬ти. Ні¬хто зі мною не хо¬тів роз¬мов¬ля¬ти і то¬му я ви¬рі¬шив пі¬ти звід¬ти. Ко¬ли я зай¬шов за пер¬ший па¬горб за се¬лом ме¬не на¬здог¬нав один обір¬ва¬ний во¬ло¬цю¬га й по¬гу¬кав:
-Па¬не, па¬не, по¬че¬кай¬те!
Я зу¬пи¬нив¬ся й по¬ба¬чив¬ши який він вбо¬гий, ска¬зав йо¬му:
-Що то¬бі тре¬ба жеб¬ра¬че? Ти ба¬чиш, що я й сам май¬же та¬кий жеб¬рак і в ме¬не не¬має ні¬чо¬го, що я б зміг то¬бі офі¬ру¬ва¬ти.
Але він не зва¬жив на мої сло¬ва, а з схви¬льо¬ва¬ним го¬ло¬сом про¬дов¬жу¬вав:
-Па¬не, па¬не ви¬слу¬хай¬те будь лас¬ка ме¬не, а по¬тім, як¬що ба¬жає¬те йдіть з Бо¬гом!
-Ну до¬б¬ре злид¬ню, ка¬жи що ти там хо¬тів?-зми¬лу¬вав¬ся я над ним.
Той зу¬пи¬нив¬ся й про¬ка¬зав опус¬тив¬ши свої брех¬ли¬ві очі до ни¬зу.
-Па¬не, па¬не, ви по¬вин¬ні спа¬сти бід¬них меш¬кан¬ців на¬шо¬го се¬ла!
-Ще чо¬го!-обу¬рив¬ся я. –Во¬ни на¬віть не ба¬жа¬ють зі мною роз¬мов¬ля¬ти, а я по¬ви¬нен їх спа¬са¬ти від влас¬но¬го бо¬же¬віл¬ля!
Але той про¬йди¬світ ме¬ні за¬пе¬ре¬чив:
-Не бо¬же¬віл¬ля, не бо¬же¬віл¬ля па¬не, а чак¬лун¬ст¬ва!
-Ну до¬б¬ре, роз¬по¬ві¬дай в чім спра¬ва.-ска¬зав я по¬ду¬мав¬ши між ін¬шим, що чим чор¬ти не жар¬ту¬ють, а мо¬же й справ¬ді до¬по¬мо¬жу і то¬ді й во¬ни ме¬ні чи¬мось від¬дя¬чать. Як би я знав їх¬ню по¬дя¬ку, то світ за очі дав¬но б по¬ки¬нув те се¬ло.
Той бре¬хун ме¬ні й по¬чав пле¬сти:
-Ко¬лись на¬ше се¬ло бу¬ло са¬ме ба¬га¬те на всьо¬му уз¬бе¬реж¬жі. В кож¬но¬го бу¬ло ба¬га¬то ху¬до¬би, гро¬шей, в кож¬но¬му дво¬рі стоя¬ли пов¬ні ко¬мо¬ри... Ми жи¬ли, як ва¬ре¬ни¬ки в сме¬та¬ні і ду¬ма¬ли, що так бу¬де про¬дов¬жу¬ва¬тись віч¬но. Про¬те цей ве¬ли¬кий дос¬та¬ток в на¬ших сім’ях мав і зво¬рот¬ний бік, бо ми всі ста¬ли ве¬ли¬ки¬ми скна¬ра¬ми, бо чим біль¬ше ма¬ли, тим ще біль¬ше хо¬ті¬ли...І ось якось в на¬ше се¬ло зайш¬ла од¬на ста¬рень¬ка ба¬бу¬ся, яка про¬си¬ла щоб їй тріш¬ки да¬ли пої¬сти, про¬те ні¬хто їй ні¬чо¬го не дав і всі її ли¬ше від¬га¬ня¬ли. Во¬на звер¬ну¬лась до на¬ших ді¬тей і ті її по¬би¬ли і во¬на ле¬д¬ве втік¬ла. Че¬рез дея¬кий час во¬на по¬вер¬ну¬лась з сво¬єю се¬ст¬рою близ¬нюч¬кою і во¬ни зно¬ву по¬ча¬ли про¬си¬ти ми¬ло¬сти¬ню, про¬те й це за¬кін¬чи¬лось тим, що їх по¬би¬ли. Че¬рез тиж¬день їх при¬йш¬ло вже троє і во¬ни бу¬ли та¬кі схо¬жі од¬на з од¬ною, що ні¬хто не міг їх роз¬різ¬ни¬ти. Ну їх зви¬чай¬но зно¬ву та¬ки до¬б¬ря¬че по¬би¬ли. Ми¬нув тиж¬день і їх бу¬ло вже чет¬ве¬ро близ¬ню¬чок...
-Да¬вай швид¬ше, а то за¬раз пі¬ду!-не¬тер¬п¬ля¬че пе¬ре¬бив я йо¬го, бо біль¬шої ні¬се¬ніт¬ни¬ці в жит¬ті не чув.
-Па¬не, па¬не не пос¬пі¬шай¬те! Їх бу¬ло ли¬ше чет¬ве¬ро і во¬ни зно¬ву по¬ча¬ли про¬си¬ти тріш¬ки хлі¬ба, але це так мо¬їх од¬но¬сель¬ців роз¬лю¬ту¬ва¬ло, що во¬ни їх зно¬ву до¬б¬ря¬че від¬луп¬цю¬ва¬ли, бо боя¬лись, що ті бу¬дуть з’являтись кож¬ної не¬ді¬лі на од¬ну біль¬ше і то¬му не хо¬ті¬ли їх всіх го¬ду¬ва¬ти. Ру¬ки на них при¬кла¬ло все се¬ло: і ста¬рі і ма¬лі, і ді¬ти. Бо всі в се¬лі бу¬ли над¬зви¬чай¬ни¬ми скна¬ра¬ми...Їх на¬віть бив один наш без¬ру¬кий меш¬ка¬нець, яко¬му їх від¬ру¬ба¬ли за кра¬діж¬ку. Він бу¬цав їх го¬ло¬вою. То¬ді ті чо¬ти¬ри близ¬нюч¬ки рап¬том пов¬ста¬ва¬ли з зем¬лі де ле¬жа¬ли по¬би¬ті і під¬ня¬ли¬ся на чо¬ти¬ри па¬гор¬би на¬в¬ко¬ло на¬шо¬го се¬ла й по¬ча¬ли щось го¬лос¬но чак¬лу¬ва¬ти. Во¬ни ви¬гу¬ку¬ва¬ли чу¬дер¬на¬цькі сло¬ва й ма¬ха¬ли ру¬ка¬ми. Ми ди¬ви¬лись на те дій¬ст¬во і ли¬шень смія¬ли¬ся, бо для всіх мо¬їх од¬но¬сель¬ців бу¬ло го¬лов¬не, що ті чо¬ти¬ри оди¬на¬ко¬ві, як ка¬п¬ля во¬ди, ба¬би, в нас вже не ви¬про¬шу¬ють хлі¬ба, яко¬го при су¬ціль¬но¬му дос¬тат¬ку всім бу¬ло ду¬же жаль.
Зне¬на¬цька се¬ред яс¬но¬го не¬ба вда¬рив грім і од¬на з тих близ¬ню¬чок, вид¬но та, що най¬біль¬ше, тоб¬то чо¬ти¬ри ра¬зи от¬ри¬ма¬ла сту¬са¬нів, про¬кри¬ча¬ла: «Про¬кли¬нає¬мо вас! Від¬ни¬ні все ва¬ше се¬ло про¬кля¬те і жи¬ти вам те¬пер на¬бун¬дю¬че¬ним, як ін¬ди¬ки! Всі ви до єди¬но¬го: чо¬ло¬ві¬ки, жін¬ки й ді¬ти бу¬де¬те про¬жи¬ва¬ти  ок¬ре¬мо один від од¬но¬го! За скна¬рість ва¬шу біль¬ше не про¬лу¬нає ве¬се¬лий сміх в ва¬шо¬му по¬се¬лен¬ні, ви бу¬де¬те мов¬ча¬ти, а ді¬ти ва¬ші бу¬дуть та¬ки¬ми ба¬лу¬ва¬ни¬ми й не¬слух¬ня¬ни¬ми, що ви¬ро¬щу¬ва¬ти їх бу¬де справж¬ні¬сінь¬ким пек¬лом, бо во¬ни бу¬дуть здат¬ні на ва¬ші дур¬ні го¬ло¬ви ро¬би¬ти ли¬ше всі¬ля¬кі ка¬по¬сті і шко¬ду! І так бу¬де зав¬жди!»
-Ну, а я чим вам до¬по¬мо¬жу?-роз¬дра¬то¬ва¬но пе¬ре¬бив я йо¬го, -Як¬що їм до ві¬ку та¬ким дун¬ду¬кам бу¬ти, то при чо¬му тут я? В ме¬не й без вас сво¬їх про¬блем ви¬ста¬чає. Зна¬єш що чо¬ло¬ві¬че, я пі¬шов.-ска¬зав я й на¬мі¬рив¬ся вже йти, як він впав пе¬ре¬ді мною на ко¬лі¬на й бла¬галь¬но про¬кри¬чав:
-Па¬не, па¬не, до¬слу¬хай¬те ме¬не до кін¬ця, а по¬тім ро¬біть, що хо¬че¬те! Зми¬луй¬тесь, зми¬луй¬тесь!
Я вняв йо¬го на¬стир¬ли¬вим про¬хан¬ням і ми¬ло¬сти¬во ви¬рі¬шив до¬слу¬ха¬ти йо¬го не¬зви¬чай¬ну іс¬то¬рію.
-Ну до¬б¬ре бре¬ши да¬лі, ли¬ше пош¬вид¬ше, бо в ме¬не від го¬ло¬ду шлу¬нок ско¬ро зкру¬тить¬ся в ду¬лю, а в ва¬ших щед¬рих кра¬ях щось під’їсти не ду¬же роз¬го¬ниш¬ся!-ска¬зав я то¬му во¬ло¬цю¬зі сер¬ди¬то і він про¬дов¬жу¬вав:
-Ко¬ли во¬на про¬кри¬ча¬ла ті жах¬ли¬ві про¬клят¬тя, рап¬том ще раз вда¬рив грім і во¬ни всі з тим гро¬мом по¬зни¬ка¬ли за¬ли¬шив¬ши ли¬ше чо¬ти¬ри хмар¬ки ди¬му. Ми од¬нак не ві¬ри¬ли їх сло¬вам, про¬те дійс¬но та¬ки щось тра¬пи¬лось з на¬ши¬ми сер¬ця¬ми, бо пос¬ту¬по¬во всі по¬ча¬ли один на од¬но¬го гри¬ма¬ти і лая¬тись. Не бу¬ло вже біль¬ше ла¬ду і ми¬ру в на¬ших по¬меш¬кан¬нях і на¬ші ді¬ти ста¬ли всі до од¬но¬го та¬кі ка¬пос¬ні, що їх на їх¬ню ра¬дість ми по¬се¬ли¬ли ок¬ре¬мо від бать¬ків в хиж¬ку, де во¬ни ка¬зи¬ли¬ся і ка¬зять¬ся безу¬пи¬ну. Це ми так зро¬би¬ли, бо за¬ли¬ша¬ли¬ся скна¬ра¬ми і боя¬лись за своє доб¬ро і втра¬ти, які ви¬ни¬ка¬ли внас¬лі¬док їх¬ніх ви¬ті¬вок. Пі¬сля то¬го, як ми са¬мі від жа¬діб¬но¬сті від¬ді¬ли¬ли ді¬тей, то роз¬по¬ча¬ли¬ся бій¬ки між су¬сі¬да¬ми і на¬реш¬ті в кож¬ній сім’ї би¬ли¬ся і лая¬ли¬ся чо¬ло¬вік з дру¬жи¬ною так, що вреш¬ті врешт нам дійс¬но до¬ве¬лось роз¬лу¬чи¬тись один з од¬ним і ми роз¬се¬ли¬ли¬ся чо¬ло¬ві¬ки з жін¬ка¬ми ок¬ре¬мо. Пі¬сля то¬го нам вже не бу¬ло про що роз¬мов¬ля¬ти і ми всі на¬бун¬дю¬че¬но за¬мовк¬ли, бо всі на¬ші роз¬мо¬ви при¬во¬ди¬ли ли¬ше до бі¬йок і бою¬чись, що вреш¬ті врешт ми один од¬но¬го по¬вби¬ває¬мо нам до¬ве¬лось ста¬ти ні¬ми¬ми.-ска¬зав він.
-Ну а ти чо¬му то¬ді роз¬мов¬ля¬єш?-за¬пи¬тав я в то¬го во¬ло¬цю¬ги.
-То¬му що на ме¬не ті ча¬ри не по¬дія¬ли.-ска¬зав він зов¬сім без ра¬до¬сті.
-Чо¬го це так? Ти що особ¬ли¬вий який?-зди¬ву¬вав¬ся я.
-Са¬ме так особ¬ли¬вий. Спра¬ва в тім, що я дав¬но про¬кля¬тий, а хто вже про¬кля¬тий, но¬ве про¬клят¬тя не роз¬по¬всю¬джу¬ва¬є¬ть¬ся.-від¬по¬вів він.
-Ці¬ка¬во й чо¬го це?-за¬пи¬тав я йо¬го ліп¬ше з ввіч¬ли¬во¬сті, чим з ці¬ка¬во¬сті.
-Ну це на¬прик¬лад, як¬що зно¬ву вто¬пи¬ти уто¬п¬ле¬ни¬ка, або дру¬гий раз спа¬ли¬ти вже спа¬ле¬не ву¬гіл¬ля, або ще раз від¬ру¬ба¬ти від¬ру¬ба¬ний па¬лець...-по¬чав він ме¬ні по¬яс¬ню¬ва¬ти.-Ме¬не ще ра¬ні¬ше всіх про¬кля¬ли, всі меш¬кан¬ці на¬шо¬го се¬ла й про¬кля¬ли за те, що я  не ба¬жав так са¬мо як во¬ни ба¬га¬ті¬ти.
-Тоб¬то?-зди¬ву¬вав¬ся я, бо впер¬ше в жит¬ті мої ву¬ха чу¬ли щось по¬діб¬не.
-Спра¬ва в тім, що ко¬ли жа¬га на¬ко¬п¬лен¬ня ба¬гатств за¬во¬ло¬ді¬ла всім на¬шим се¬лом і всі йо¬го меш¬кан¬ці ли¬ше про те й ду¬ма¬ли, як на¬ко¬пи¬чи¬ти по¬біль¬ше, я був на¬стіль¬ки лі¬ни¬вим, що від¬мов¬ляв¬ся бу¬ти та¬ким як всі, бо пот¬ріб¬но бу¬ло для то¬го важ¬ко пра¬цю¬ва¬ти.-роз’яснив він ме¬ні при¬чи¬ну сво¬го бла¬го¬чес¬тя.-Це зви¬чай¬но не ду¬же по¬до¬ба¬лось од¬но¬сель¬цям, бо лю¬ди зав¬жди ра¬ді ли¬ше та¬ким са¬мим, як во¬ни, а хто від¬різ¬ня¬є¬ть¬ся від реш¬ти, то той від¬ра¬зу стає із¬го¬єм. То¬му во¬ни пос¬тій¬но ме¬не на¬ма¬га¬ли¬ся нав¬чи¬ти жит¬тя в то¬му сен¬сі, в яко¬му ро¬зу¬мі¬ли са¬мі. Але я впер¬то від¬мов¬ляв¬ся пра¬цю¬ва¬ти і жив з то¬го, що Бог да¬вав в ви¬гля¬ді ко¬рін¬ців, ягід і гри¬бів. Ме¬ні жи¬ло¬ся ве¬се¬ло і лег¬ко і я весь час бив бай¬ди¬ки і дра¬ту¬вав всіх меш¬кан¬ців се¬ла, бо во¬ни весь час тяж¬ко пра¬цю¬ва¬ли. Я на¬смі¬хав¬ся над ни¬ми і ка¬зав їм, що пра¬ця пот¬ріб¬на для то¬го, щоб жи¬ти, а не на¬впа¬ки, а во¬ни скре¬го¬та¬ли зу¬ба¬ми від лю¬ті. То¬ді на¬реш¬ті їм ур¬вав¬ся тер¬пець і во¬ни ме¬не всі про¬кля¬ли за мою впер¬ту лі¬ни¬вість. Оце від¬то¬ді я й хо¬джу про¬кля¬тий.
-А ти теж бив тих ба¬бусь?-за¬пи¬тав в ньо¬го я.
-Спра¬ва в тім, що я теж ду¬же хо¬тів їх по¬би¬ти, бо ни¬ці при¬стра¬сті зав¬ше силь¬ні¬ші бла¬гих спо¬ну¬кань, але був та¬кий лі¬ни¬вий, що ме¬ні лінь¬ки бу¬ло вста¬ти й пі¬ти по¬бу¬ца¬ти тих ві¬дьом. Вза¬га¬лі ле¬да¬рем бу¬ти ду¬же не¬про¬сто, бо це ли¬ше збо¬ку зда¬є¬ть¬ся, що в ле¬да¬рів без¬тур¬бот¬не жит¬тя, але на¬справ¬ді це не так. Ле¬дар зав¬жди бо¬їть¬ся щось ро¬би¬ти, бо він звик ні¬чо¬го не ро¬би¬ти, а це ой як не про¬сто, бо все жит¬тя по¬бу¬до¬ва¬не на то¬му, щоб все та¬ки щось та ро¬би¬ти.-пос¬ню¬вав він ме¬ні свою фі¬ло¬со¬фію, але я йо¬го пе¬ре¬бив:
-Да¬вай швид¬ше. Хоч ти й ле¬дар, про¬те не лі¬ни¬ся по¬ба¬зі¬ка¬ти.
-Про¬сто це єди¬не, що ле¬да¬рі не бо¬ять¬ся ро¬би¬ти. Як то ка¬жуть язик без кіс¬ток. Ну от і ко¬ли мої од¬но¬сель¬ці ста¬ли ні¬мі й на¬бун¬дю¬че¬ні, я то¬ді й зро¬зу¬мів, що са¬ме те¬пер як раз всі ста¬ли та¬ки¬ми як я, бо теж пе¬ре¬ста¬ли пра¬цю¬ва¬ти, адже в них біль¬ше жод¬на ро¬бо¬та, жод¬не ді¬ло не ви¬хо¬ди¬ло до¬б¬ре зза чвар мїж со¬бою. Це ме¬ні над¬зви¬чай¬но не спо¬до¬ба¬ло¬ся, бо всім ле¬да¬рям знач¬но кра¬ще, ко¬ли на¬в¬ко¬ло них не од¬ні ле¬да¬рі і то¬му я ви¬рі¬шив спа¬сти се¬ло. Про¬те ви¬рі¬шив ли¬ше то¬ді, ко¬ли на те ви¬йш¬ла на¬го¬да.
-Ну й що то бу¬ла за на¬го¬да?-за¬пи¬тав я йо¬го, бо та брех¬ли¬ва роз¬по¬відь ме¬не все та¬ки по¬ча¬ла на мою дур¬ну го¬ло¬ву ці¬ка¬ви¬ти.
-Я зна¬йшов ча¬рів¬ну лам¬пу. Так, так лас¬ка¬вий па¬не, я дійс¬но її зна¬йшов!-став за¬пев¬ня¬ти він ме¬не, ко¬ли по¬ба¬чив в мо¬їх очах не¬до¬ві¬ру.-Од¬но¬го дня, від¬був¬ся та¬кий ви¬па¬док: Якось я від¬по¬чи¬вав ле¬жа¬чи від без¬діл¬ля бі¬ля до¬ро¬ги в тра¬ві й був со¬лод¬ко за¬дрі¬мав, ко¬ли це рап¬том чую як по до¬ро¬зі їде брич¬ка. Міс¬ци¬на в нас ду¬же пус¬тель¬на й брич¬ки їз¬дять над¬зви¬чай¬но рід¬ко, хі¬ба що до зам¬ку ба¬ро¬на. Але ме¬ні бу¬ло над¬зви¬чай¬но лінь¬ки роз¬плю¬щи¬ти свої очі, щоб по¬ди¬ви¬тись хто там їде. Я про¬дов¬жу¬вав со¬лод¬ко дрі¬ма¬ти, ко¬ли це рап¬том щось як вда¬рить ме¬ні з дзень¬ко¬том по го¬ло¬ві і я по¬чув жі¬но¬чий го¬лос: «Ти чо¬му ду¬рень ви¬ки¬нув ту лам¬пу?», а чо¬ло¬ві¬чий їй і від¬по¬ві¬дає: «Ми й так їх на¬кра¬ли пов¬ну брич¬ку, а ця якась ста¬рез¬на, й від неї смер¬дить-ма¬буть її за¬сто¬со¬ву¬ва¬ли не зов¬сім за при¬зна¬чен¬ням, ко¬му во¬на пот¬ріб¬на? Ка¬зав то¬бі жін¬ко, на¬ві¬що нам скіль¬ки ламп?, а ти: на¬го¬да гар¬на ви¬па¬ла та¬ка, чо¬му упус¬ка¬ти, ко¬ли є мож¬ли¬вість тій скна¬рі на¬со¬ли¬ти!»
Я від¬крив од¬не око і по¬ба¬чив, що во¬ни від¬да¬ляю¬ть¬ся, то¬му ли¬ше пе¬ре¬вер¬нув¬ся на бік і за¬снув. Ко¬ли я про¬ки¬нув¬ся, то по¬ряд ле¬жа¬ла та ста¬ра лам¬па, але ме¬ні бу¬ло лінь¬ки її роз¬див¬ля¬тись на¬стіль¬ки не¬при¬гляд¬ною во¬на ме¬ні зда¬ва¬ла¬ся і я пі¬шов в се¬ло, бо ме¬ні бу¬ло біль¬ше ні¬ку¬ди пі¬ти. Вза¬га¬лі я весь час тіль¬ки те й ро¬бив, що хо¬див то з се¬ла на га¬ля¬ви¬ну, то з га¬ля¬ви¬ни в се¬ло, бо ін¬ших за¬нять  в ме¬не біль¬ше не бу¬ло…

                Роз¬діл XXIX
     В яко¬му йде¬ть¬ся про ди¬во¬виж¬ну роз¬по¬відь чак¬лу¬на з лам¬пи.


 На дру¬гий день рап¬том в на¬ше се¬ло за¬ві¬та¬ли два верш¬ни¬ки, кот¬рі до¬пи¬ту¬ва¬ли чи не про¬їджа¬ли ви¬пад¬ко¬во по на¬шій до¬ро¬зі брич¬ка з чо¬ло¬ві¬ком і жін¬кою пов¬на кра¬де¬них ламп? Спра¬ва в то¬му, що то бу¬ли най¬ми¬ти, кот¬рі пра¬цю¬ва¬ли в Віль¬но в од¬но¬му ма¬га¬зеї, який тор¬гу¬вав лам¬па¬ми і кот¬рий на¬ле¬жав од¬но¬му ви¬со¬ко¬по¬важ¬но¬му ра¬би¬ну. Я ви¬пад¬ко¬во по¬чув їх¬ню роз¬мо¬ву, ко¬ли ле¬жав лі¬ни¬во роз¬ва¬лив¬шись в тра¬ві, а во¬ни по¬ряд ме¬не про щось ра¬ди¬лись між со¬бою. Ці верш¬ни¬ки вия¬ви¬ли¬ся си¬на¬ми цьо¬го ра¬би¬на і роз¬шу¬ку¬ва¬ли ви¬кра¬да¬чів, які та¬ким чи¬ном пом¬сти¬ли¬ся за те, що той ра¬бин ні¬би то їх зух¬ва¬ло ошу¬кав не¬до¬пла¬тив¬ши гро¬шей, які во¬ни за¬ро¬би¬ли в ньо¬го. Особ¬ли¬во во¬ни ці¬ка¬ви¬ли¬ся ста¬рою лам¬пою, яка ви¬яв¬ля¬є¬ть¬ся бу¬ла ча¬рів¬ною. Все це я по¬чув від них і бу¬ло вже на¬віть хо¬тів ска¬за¬ти про ту лам¬пу кот¬ра ле¬жа¬ла по¬ряд в тра¬ві, але лінь ма¬тін¬ка пе¬ре¬вер¬ши¬ла мої си¬ли і я цьо¬го не зро¬бив, бо бо¬яв¬ся ще, що во¬ни рап¬том ме¬не мо¬жуть по¬би¬ти за те, що я не¬віль¬но їх під¬слу¬хо¬ву¬вав. То¬му ме¬ні до¬ве¬ло¬ся ли¬шень за¬плю¬щи¬ти очі і зно¬ву за¬сну¬ти. Ко¬ли я про¬ки¬нув¬ся, то пе¬ре¬си¬лив свої лінь¬ки й пі¬шов по¬ди¬ви¬тись ту лам¬пу. Во¬на ле¬жа¬ла там де її й ви¬ки¬ну¬ли і то бу¬ла ста¬ра ні¬ко¬му не пот¬ріб¬на мід¬на мас¬ля¬на лам¬па.
«Що в та¬ко¬му мот¬ло¬сі мо¬же бу¬ти ча¬рів¬но¬го?»-по¬ду¬мав я і по¬жбу¬рив її в най¬ближ¬че де¬ре¬во. Ко¬ли во¬на вда¬ри¬ла¬ся об ньо¬го, то я рап¬том ні¬би то з неї по¬чув глу¬хий зойк і не¬при¬стой¬ну лай¬ку. Я зно¬ву по¬вто¬рив ту са¬му впра¬ву і точ¬но: З лам¬пи чу¬ли¬ся не¬вдо¬во¬ле¬ні ви¬гу¬ки. То¬ді я взяв і за¬гля¬нув в тем¬ний її  от¬вір, але там  ні¬чо¬го не бу¬ло вид¬но. От¬вір не¬при¬єм¬но смер¬дів і рап¬том по¬чув звід¬ти сер¬ди¬тий го¬лос:
-Що за¬гля¬да¬єш лі¬ни¬вий во¬ло¬цю¬го!?
 Я бу¬ло спо¬чат¬ку ду¬же зля¬кав¬ся і по¬ду¬мав: «Та¬ки дійс¬но ця лам¬па ча¬рів¬на, мо¬же її ви¬ки¬ну¬ти до дідь¬ка, бо той го¬лос не пе¬ред¬ві¬щає ні¬чо¬го доб¬ро¬го!», але зго¬дом ці¬ка¬вість взя¬ла вверх і я про¬ка¬зав в да¬ле¬ко не за¬паш¬не гор¬леч¬ко лам¬пи:
-Ти хто та¬кий, що сам си¬диш в ма¬лень¬кій лам¬пі, здо¬ро¬во ла¬єш¬ся і те¬бе не вид¬но?
З гор¬леч¬ка по¬чу¬лось:
-Я за¬ча¬ро¬ва¬ний принц цар¬ст¬ва всіх чак¬лу¬нів і си¬джу тут в лам¬пі вже ти¬ся¬чу ро¬ків! Ба¬га¬то чо¬го бу¬ло за час мо¬го ув’язнення і най¬біль¬ше я не люб¬лю ко¬ли мою лам¬пу ки¬да¬ють об щось, бо то¬ді в ме¬не бо¬лить го¬ло¬ва і ко¬ли її три¬ма¬ють за ніч¬ну ва¬зу!-сер¬ди¬то про¬ка¬зав го¬лос з лам¬пи.
-А хто ж те¬бе прин¬ца ту¬ди по¬са¬до¬вив?-за¬пи¬тав я ду¬же зди¬во¬ва¬ний.
-А мої під¬да¬ні чак¬лу¬ни й по¬са¬до¬ви¬ли!
-А за що?-по¬ці¬ка¬вив¬ся я в ньо¬го.
-За мою по¬лі¬ти¬ку що¬до мо¬їх ва¬са¬лів, тоб¬то тих же під¬да¬них.
-Як то?-ду¬же зди¬ву¬вав¬ся я.
Ну той принц в лам¬пі й по¬чав ме¬ні все роз¬по¬ві¬да¬ти. Я йо¬го уваж¬но слу¬хав і ли¬шень ди¬ву¬вав¬ся йо¬го роз¬по¬ві¬ді.
-Спра¬ва в тім, що в на¬шо¬му ко¬ро¬лів¬ст¬ві жи¬вуть ли¬ше чак¬лу¬ни.-по¬чав він буб¬ня¬ви¬ти з лам¬пи,- А чак¬лу¬ни я то¬бі во¬ло¬цю¬го ска¬жу, са¬мі ни¬ці лю¬ди в все¬сві¬ті не¬зва¬жаю¬чи на те, що все мо¬жуть. Їм не¬пот¬ріб¬но до чо¬гось праг¬ну¬ти, бо в них і так бу¬де все чо¬го во¬ни за¬ба¬жа¬ють і то¬му во¬ни всі ду¬же від цьо¬го роз¬бе¬ще¬ні. В то¬му цар¬ст¬ві пра¬вив мій бать¬ко Чу¬ма¬рил¬ло XII і йо¬му дав¬но си¬ді¬ло вже в пе¬чін¬ках бу¬ти все¬мо¬гут¬нім. Од¬но¬го дур¬но¬го дня він з ці¬ка¬во¬сті за¬ба¬жав за¬хво¬рі¬ти, як зви¬чай¬ні лю¬ди, ну і за¬хво¬рів. А я по¬ви¬нен ска¬за¬ти ще то¬бі от що, лі¬ни¬вий во¬ло¬цю¬га з про¬кля¬то¬го се¬ла...
-А звід¬ки ти зна¬єш хто я?
-Ми й так все про всіх знає¬мо. Крім то¬го ви не¬що¬дав¬но всім сво¬їм дур¬ним се¬лом не¬щад¬но луп¬цю¬ва¬ли мою лю¬бу ті¬тонь¬ку.
-Це ту ба¬бу¬сю жеб¬рач¬ку? Але ж во¬на бу¬ла не од¬на, а їх бу¬ло аж чо¬ти¬ри?-зди¬ву¬ва¬ся я.
-Ні, во¬на бу¬ла од¬на, про¬сто от¬ри¬му¬ва¬ла сту¬са¬нів за чо¬ти¬рьох. Во¬на на¬справ¬ді мог¬ла роз¬двою¬ва¬тись, роз¬трою¬ва¬тись і так да¬лі до юр¬би в сто ві¬сім¬на¬дцять ті¬то¬ньок, але от¬ри¬ма¬ти до¬б¬ря¬чої ка¬ші в сто ві¬сім¬на¬дцять ра¬зів біль¬ше при¬зна¬че¬но¬го од¬ній, не за¬хо¬ті¬ла, бо й чо¬ти¬рьох пор¬цій вия¬ви¬лось дос¬тат¬ньо. Ви та¬ки до¬б¬ря¬че нам’яли їй бо¬ки і во¬на ва¬ше се¬ло ду¬же сер’йозно за¬чак¬лу¬ва¬ла.
-Як¬що во¬на та¬ка ча¬рів¬ни¬ця, то на¬ві¬що про¬си¬ла ми¬ло¬сти¬ню?-за¬пи¬тав я в прин¬ца з лам¬пи.
-А на¬ві¬що мій бать¬ко Чу¬ма¬рил¬ло XII за¬ба¬жав за¬хво¬рі¬ти? Від не¬дос¬та¬чі гос¬трих від¬чут¬тів, від пе¬ре¬си¬че¬но¬сті, від нудь¬ги кі¬нець в кін¬ців. Ну і от і дох¬во¬рів¬ся бі¬до¬лаш¬ний, що аж вмер, хо¬ча ми всі без¬смерт¬ні.
-Як то? Хі¬ба та¬ке мож¬ли¬ве, щоб без¬смерт¬ний по¬мер?-ди¬ву¬вав¬ся я чим да¬лі тим біль¬ше роз¬по¬ві¬ді чак¬лу¬на з лам¬пи.
-Що не¬мож¬ли¬ве в зви¬чай¬но¬му¬Ко¬ли він за¬ліз під шкі¬ру зви¬чай¬ної лю¬ди¬ни і за¬хво¬рів, йо¬му це не ду¬же спо¬до¬ба¬ло¬ся і він че¬рез мить від¬ра¬зу за¬ба¬жав зно¬ву бу¬ти без¬смерт¬ним і здо¬ро¬вим, але спра¬ва в тім, що в мо¬го бать¬ка, як і в лю¬бо¬го ін¬шо¬го пра¬ви¬те¬ля, бу¬ло над¬зви¬чай¬но ба¬га¬то по¬лі¬тич¬них во¬ро¬гів, які ли¬ше то¬го й че¬ка¬ли, щоб йо¬го змі¬сти¬ти з тро¬ну й са¬мим там по¬си¬ді¬ти. За¬ба¬ган¬ка дріб’язкова, але в на¬шо¬му цар¬ст¬ві все¬до¬зво¬ле¬но¬сті цю ціль бу¬ло до¬сить важ¬ко до¬сяг¬ну¬ти, то¬му во¬на й при¬ма¬ню¬ва¬ла до се¬бе. Спад¬ко¬єм¬ність тро¬ну бу¬ла ди¬на¬стій¬ною і кон¬сти¬ту¬цію мі¬ня¬ти бу¬ло не¬до¬зво¬ле¬но, щоб не на¬ро¬би¬ти у все¬сві¬ті хао¬су. Ну ось ці за¬зі¬ха¬ли на пре¬стол по¬ба¬чив¬ши хво¬ро¬бу мо¬го бать¬ка і те, що він від¬мо¬вив¬ся хво¬рі¬ти да¬лі по¬ча¬ли смія¬тись з ньо¬го, бо ка¬за¬ли що він сла¬бо¬ду¬хий і як це  він взмо¬зі пра¬ви¬ти най¬мо¬гут¬ні¬шим цар¬ст¬вом, ко¬ли не в си¬лі ви¬тер¬пі¬ти те, що тер¬п¬лять всі дріб¬ні смерт¬ні. Ну він ду¬рень і тер¬пів ті хво¬ро¬би з гор¬ди¬ні сво¬єї, щоб не чу¬ти їх¬ні кпи¬ни і до¬тер¬пів¬ся до то¬го, що лиш¬ку пе¬ре¬брав і рап¬то¬во по¬мер. 
До ре¬чі по¬ви¬нен то¬бі лі¬ни¬вий во¬ло¬цю¬го ска¬за¬ти, що до ньо¬го, так са¬мо від різ¬них ду¬ро¬щів і за¬ба¬га¬нок по¬мер¬ли всі мої пред¬ки-ца¬рі, бо теж ма¬ли ба¬га¬то гор¬ди¬ні, і ба¬жа¬ли гос¬трих від¬чут¬тів, а я от не маю і ба¬чиш жи¬вий, хоч і си¬джу вже де¬сять сто¬літь лам¬пі. А як¬би мав, то теж ма¬буть вже ме¬не не бу¬ло б, хо¬ча я й з без¬смерт¬них. Кра¬ще та¬ки по¬си¬ді¬ти в лам¬пі чим по¬мер¬ти по дур¬но¬му. Вза¬га¬лі ми чак¬лу¬ни хоч всі і без¬смерт¬ні, але час від ча¬су по¬ми¬рає¬мо са¬ме від різ¬них влас¬них дур¬них за¬ба¬га¬нок.
Ну так ось, пос¬та¬ви¬ли ме¬не ще до ко¬ро¬на¬ції на пре¬стол по¬ки не з’їдуться всі де¬пу¬та¬ти з ок¬ру¬гів на¬шо¬го цар¬ст¬ва, ви¬ко¬ну¬ва¬ти обов’язки пра¬ви¬те¬ля і я бов¬дур роз¬по¬чав різ¬ні ре¬фор¬ми, бо був на¬їв¬ним ідеа¬лі¬стом і ду¬мав, що цим від¬зна¬чусь в іс¬то¬рії, як са¬мий до¬б¬рий до лю¬дей пра¬ви¬тель-ре¬фор¬ма¬тор. На¬сам¬пе¬ред я ви¬дав низ¬ку су¬во¬рих ука¬зів, які за¬бо¬ро¬ня¬ли чак¬лу¬ва¬ти лю¬дям на зло і по¬га¬не, тоб¬то на різ¬ні не¬щас¬тя. А по¬лі¬го¬ном сво¬їх по¬лі¬тич¬них ек¬спе¬ри¬мен¬тів ви¬брав ва¬ше се¬ло. Це при¬зве¬ло до то¬го, що всі в ва¬шо¬му се¬лі крім те¬бе по¬ча¬ли жи¬ти за¬мож¬но, бо їх біль¬ше не спіт¬ка¬ла не¬вда¬ча ні в яко¬му ді¬лі. На¬слід¬ком мо¬їх ре¬форм ста¬ло, те, що во¬ни спо¬чат¬ку швид¬ко роз¬ба¬га¬ті¬ли, а по¬тім са¬ме то¬му пос¬та¬ва¬ли ли¬ше скна¬ра¬ми, бо ви¬яв¬ля¬є¬ть¬ся, ли¬ше стра¬ж¬дан¬ня очи¬щу¬ють люд¬ську со¬вість і спо¬ну¬ка¬ють до щед¬ро¬сті і ін¬ших чес¬нот. Ко¬ли моя ті¬тонь¬ка при¬йш¬ла в ва¬ше се¬ло з ін¬спек¬тор¬ською пе¬ре¬вір¬кою на¬слід¬ків мо¬їх ре¬форм, ва¬ші меш¬кан¬ці її по¬би¬ли. Я вго¬во¬рив її, ос¬кіль¬ки во¬на бу¬ла мо¬єю ро¬дич¬кою ні¬ко¬му про це не ка¬за¬ти, бо ду¬же хо¬тів втри¬ма¬тись на тро¬ні і бу¬ти ви¬бра¬ний де¬пу¬та¬та¬ми на¬ступ¬ним пра¬ви¬те¬лем Чу¬ма¬ри¬лою XIII.
-Ти ж ка¬зав, що в вас спад¬ко¬єм¬ність ди¬на¬стій¬на.-пе¬ре¬спро¬сив я в ньо¬го.
-Так ди¬на¬стій¬на, але для то¬го щоб бу¬ло не нуд¬но, ми ро¬зі¬гру¬ва¬ли ні¬би¬то щось на зра¬зок ви¬бо¬рів і та¬ка мож¬ли¬вість бу¬ла за¬пи¬са¬на в кон¬сти¬ту¬ції і в са¬мих край¬ніх ви¬пад¬ках во¬на до¬зво¬ля¬ла пе¬ре¬оби¬ра¬ти мо¬нар¬ха. Ну щось на зра¬зок, як це в Поль¬щі, яку ско¬ро че¬кає сум¬на до¬ля, бо її ско¬ро на дея¬кий час вза¬га¬лі не бу¬де.
-А звід¬ки ти зна¬єш, яка до¬ля че¬кає Поль¬щу?
-А ми все й так знає¬мо. Про¬те май¬бут¬нє зав¬жди має ба¬га¬то ва¬рі¬ан¬тів в си¬лу сво¬бо¬ди во¬лі вчин¬ків су¬куп¬но¬сті лю¬дей і ми пе¬ред¬ба¬чає¬мо ли¬ше най¬ві¬ро¬гід¬ні¬ші ва¬рі¬ан¬ти...-ка¬зав він, про¬те я в си¬лу лі¬ні сво¬єї дум¬ки не за¬хо¬п¬лю¬вав¬ся різ¬ни¬ми ме¬та¬фі¬зич¬ни¬ми тео¬рія¬ми і ба¬лач¬ка¬ми і по¬про¬хав йо¬го про¬дов¬жу¬ва¬ти. Чак¬лун в лам¬пі ду¬же об¬ра¬зив¬ся і за¬мовк, бо був ма¬буть ду¬же охо¬чий до об¬го¬во¬рень ви¬со¬ких фі¬ло¬соф¬ських ма¬те¬рій, про¬те бу¬ло вид¬но, що йо¬му ду¬же хо¬ті¬лось ви¬ба¬ла¬ка¬тись і він тро¬хи зго¬дом про¬дов¬жив. З лам¬пи зно¬ву по¬ли¬ну¬ло йо¬го мо¬но¬тон¬не буб¬нін¬ня:
- Ну так от: Ті¬тонь¬ка скри¬п¬ля¬чи зу¬ба¬ми по¬го¬ди¬лась і ви¬рі¬ши¬ла прий¬ти че¬рез тиж¬день в роз¬двоє¬но¬му ви¬гля¬ді. Це во¬на зро¬би¬ла для то¬го, щоб сво¬їм вбо¬гим ви¬гля¬дом вдві¬чі роз¬жа¬ло¬би¬ти тво¬їх од¬но¬сель¬чан. Що з то¬го ви¬йш¬ло ти сам зна¬єш і так три¬ва¬ло ще два ра¬зи, а я її пос¬тій¬но вго¬во¬рю¬вав по¬вто¬ря¬ти спро¬би. Але во¬на не ви¬три¬ма¬ла сво¬їх ін¬спек¬цій, бо в неї силь¬но бо¬лі¬ли реб¬ра і про¬кля¬ла ва¬ше ек¬спе¬ри¬мен¬таль¬не се¬ло і роз¬по¬ві¬ла про не¬вда¬лі на¬слід¬ки мо¬їх ре¬форм всьо¬му на¬шо¬му чак¬лун¬сь¬ко¬му пар¬ла¬мен¬ту, бо в нас мо¬нар¬хіч¬на рес¬пуб¬лі¬ка. До ре¬чі ско¬ро щось по¬діб¬не ми на¬чак¬лує¬мо і в вас в лю¬дей. І роз¬поч¬не¬мо свої ек¬спе¬ри¬мен¬ти з Фран¬ції, а за¬кін¬чи¬мо Ро¬сі¬єю. Бу¬де¬мо ма¬буть ски¬да¬ти го¬ло¬ви з тих Лю¬до¬ві¬ків і їх¬ніх під¬лиз, а за¬кін¬чи¬мо Ро¬ма¬но¬ви¬ми. З них дав¬но не¬має нія¬кої ко¬ри¬сті і во¬ни всі вже не в мі¬ру за¬жер¬ли¬ся, бо вва¬жа¬ють се¬бе пу¬па¬ми сві¬ту. Хто зна що з то¬го ви¬йде, але все це ми бу¬де¬мо ро¬би¬ти ли¬ше то¬му що нам нуд¬но. Це я ка¬жу то¬бі лі¬ни¬вий во¬ло¬цю¬га про¬сто так, бо з те¬бе не бу¬де нія¬ко¬го пут¬тя.
 От¬же ті¬тонь¬ка та¬ки тряс¬ця їй в ко¬вінь¬ку вчи¬ни¬ла справж¬ні¬сінь¬кий скан¬дал і на¬віть по¬ка¬за¬ла свої по¬би¬ті реб¬ра всім без ви¬нят¬ку де¬пу¬та¬там. Опо¬зи¬ція під¬ня¬ла ве¬ли¬чез¬ний шум і не¬вдов¬зі був вчи¬не¬ний ан¬ти¬кон¬сти¬ту¬цій¬ний пе¬ре¬во¬рот змов¬ни¬ків де¬пу¬та¬тів, а ос¬кіль¬ки я за¬ли¬шав¬ся єди¬ним спад¬ко¬єм¬цем тро¬ну і вби¬ти ме¬не ні¬хто не міг, бо я без¬смерт¬ний, пар¬ла¬мент¬ська біль¬шість про¬ти за¬ко¬ну ме¬не за¬чак¬лу¬ва¬ла в цю лам¬пу.
-Ну ти й бре¬шеш!-ви¬гук¬нув смію¬чись я в тем¬ний смер¬дю¬чий от¬вір. -Ти ка¬зав, що си¬диш в ній ти¬ся¬чу ро¬ків, але ж на¬справ¬ді твоя ті¬тонь¬ка в ви¬гля¬ді чо¬ти¬рьох близ¬ню¬чок, от¬ри¬му¬ва¬ла по реб¬рам всьо¬го тиж¬день то¬му!
З лам¬пи зно¬ву по¬ли¬ну¬ло глу¬хе буб¬нін¬ня чак¬лу¬на:
-Вся спра¬ва лі¬ни¬вий во¬ло¬цю¬го в від¬нос¬но¬сті ча¬су. Моя ті¬тонь¬ка, хоч і ро¬дич¬ка, але су¬куп¬но от¬ри¬ма¬ла, як¬що ра¬ху¬ва¬ти всі ві¬зи¬ти в ва¬ше се¬ло не чо¬ти¬ри, а де¬сять ра¬зів по реб¬рам(тоб¬то 1+2+3+4=10). Кож¬но¬го ра¬зу я її все більш і більш вго¬во¬рю¬вав по¬че¬ка¬ти з роз¬го¬ло¬шен¬ням під¬сум¬ків ві¬зи¬тів, які де прав¬ди ді¬ти скла¬да¬лись ли¬ше з її по¬би¬тих бо¬ків. Во¬на тер¬пі¬ла по¬ки їй не ур¬вав¬ся тер¬пець і сам зна¬єш, що з то¬го ви¬йш¬ло. Всім ста¬ло ві¬до¬мо про крах мо¬їх ре¬форм на не¬вда¬ло¬му ек¬спе¬ри¬мен¬ті з під¬до¬слід¬ним се¬лом. Всі мої най¬бла¬гі¬ші на¬ма¬ган¬ня зро¬би¬ти лю¬дей щас¬ли¬ви¬ми не ви¬прав¬да¬лись і та фрак¬ція де¬пу¬та¬тів, що ме¬не під¬три¬му¬ва¬ла, по¬ча¬ла та¬ну¬ти, як бу¬руль¬ка в ду…і. Опо¬зи¬ція в на¬шо¬му чак¬лун¬сь¬ко¬му пар¬ла¬мен¬ті зав¬дя¬ки де¬пу¬та¬там зрад¬ни¬кам ста¬ла біль¬ші¬стю, а ос¬кіль¬ки норм по¬ка¬рань за зра¬ду в на¬шій кон¬сти¬ту¬ції бу¬ло не пе¬ред¬ба¬че¬но, то во¬ни ме¬не ще не ко¬ро¬ну¬вав¬ши, змі¬сти¬ли з ви¬ко¬ную¬чо¬го обов’язки ца¬ря Чу¬ма¬рил¬ло XIII-го і на ос¬та¬ньо¬му за¬сі¬дан¬ні мер¬зот¬ни¬ки, всі су¬куп¬но на¬чак¬лу¬ва¬ли ме¬не в мід¬ну лам¬пу й за¬ки¬ну¬ли по лі¬нії ча¬су на ти¬ся¬чо¬літ¬тя на¬зад до од¬но¬го ра¬би¬на в лав¬ку. По¬тім ту лам¬пу зі мною про¬да¬ли од¬но¬му куп¬цю і так я по¬мі¬няв за весь час ув’язнення сто два¬дцять ха¬зя¬ї¬нів, аж по¬ки зно¬ву не по¬пав до на¬щад¬ків то¬го са¬мо¬го ра¬би¬на в лав¬ку. По¬ви¬нен ска¬за¬ти, що над тим ро¬дом час не дійс¬ний, бо в них все за¬ли¬ши¬лось точ¬ні¬сінь¬ко та¬ким, як і ти¬ся¬чу ро¬ків на¬зад, ли¬ше во¬ни ста¬ли ба¬гат¬ши¬ми.
-А чо¬му во¬ни те¬бе так за¬чак¬лу¬ва¬ли?-за¬пи¬тав я в лам¬пи, над¬то бли¬зько  до неї не на¬хи¬ляю¬чись, бо звід¬ти йшов не¬при¬стой¬ний за¬пах.
-На цьо¬му на¬стоя¬ли мої про¬тив¬ни¬ки-опо¬зи¬ціо¬не¬ри, бо хтоз¬на що бу¬де да¬лі. По¬лі¬тич¬на си¬туа¬ція бу¬ла в нас ду¬же не¬ста¬біль¬на, а від звич¬но¬го без¬діл¬ля в пар¬ла¬мен¬ті, де¬пу¬та¬ти ви¬га¬ду¬ють ба¬га¬то ду¬ро¬щів і то¬му все мо¬же кар¬ди¬наль¬но змі¬ни¬тись в будь яку мить, бо не¬мож¬ли¬во пе¬ред¬ба¬чи¬ти їх¬ні за¬ба¬ган¬ки. Мої во¬ро¬ги боя¬ли¬ся, що я бу¬ду роз¬чак¬ло¬ва¬ний і ви¬пу¬ще¬ний. Вреш¬ті решт це ра¬но чи піз¬но по¬вин¬но здій¬сни¬тись. А так за ти¬ся¬чу ро¬ків во¬ни на¬дія¬ли¬ся, що мо¬же я обіз¬люсь на лю¬дей і в ме¬не зник¬нуть всі¬ля¬кі ба¬жан¬ня вам до¬по¬ма¬га¬ти, адже суть мо¬їх ре¬форм і за¬клю¬ча¬ла¬ся в за¬бо¬ро¬ні чак¬лу¬ва¬ти вам на зло. А цим по¬чи¬нан¬ням бу¬ло ба¬га¬то про¬тив¬ни¬ків, бо пе¬ре¬важ¬на біль¬шість чак¬лу¬нів по¬люб¬ляє ро¬би¬ти швид¬ше всі¬ля¬кі ка¬по¬сті, бо це ці¬ка¬ві¬ше. Крім то¬го лю¬ди та¬кі не¬вдяч¬ні, що зов¬сім не ці¬ну¬ють зроб¬ле¬но¬го їм до¬б¬ра, а вва¬жа¬ють, що це й так тре¬ба.
 До ре¬чі по¬ви¬нен то¬бі ска¬за¬ти лі¬ни¬вий во¬ло¬цю¬го, що во¬ни та¬ки ма¬ли ра¬цію, бо я дійс¬но став на вас над¬то роз¬лю¬че¬ний. За ти¬ся¬чу ро¬ків мою лам¬пу жбур¬ля¬ли три¬на¬дцять ти¬сяч ші¬ст¬сот два¬дцять п’ять ра¬зів і кож¬но¬го ра¬зу ме¬ні зда¬ва¬ло¬ся, що ви¬ле¬тять міз¬ки, так це бу¬ло не¬при¬єм¬но. Пі¬сля кож¬но¬го ра¬зу, я був дов¬го не в змо¬зі за¬спо¬ко¬ї¬тись, адже ли¬ше один сон скра¬шує час в лам¬пі.  Особ¬ли¬во ме¬ні не по¬ща¬сти¬ло, ко¬ли я по¬пав в XV сто¬літ¬ті в Іта¬лію до од¬ні¬єї скан¬даль¬ної сім’ї. Іта¬лій¬ці вза¬га¬лі в си¬лу сво¬єї га¬ря¬чої кро¬ві люб¬лять пос¬кан¬да¬ли¬ти з лай¬ка¬ми і жбур¬лян¬ням всьо¬го, що по¬па¬дає їм під ру¬ку. Під час сі¬мей¬них сва¬рок за три ро¬ки мо¬го пе¬ре¬бу¬ван¬ня в них, во¬ни жбур¬ля¬ли мою лам¬пу два¬на¬дцять ти¬сяч дев’ятсот сім¬на¬дцять ра¬зів. Ти не уяв¬ля¬єш лі¬ни¬вий во¬ло¬цю¬го, який це був кош¬мар, але ще біль¬ший жах че¬кав ме¬не по¬пе¬ре¬ду.
Од¬но¬го ра¬зу мою лам¬пу во¬ни так по¬жбу¬ри¬ли, що по¬тім на моє щас¬тя її вза¬га¬лі не зна¬йшли. Я на¬реш¬ті зі¬тхнув з по¬лег¬шен¬ням, але спо¬кій три¬вав мій не¬дов¬го, бо пі¬сля цьо¬го мою до¬мів¬ку ста¬ли за¬сто¬су¬ва¬ти в си¬лу не¬при¬гляд¬но¬го її ви¬гля¬ду й су¬ціль¬них в’мятин, ли¬ше як ніч¬ну ва¬зу. Це кри¬чу¬ще не¬по¬доб¬ст¬во три¬ває вже по¬над дві¬сті ро¬ків! Хто тіль¬ки не ви¬ко¬ри¬сто¬ву¬вав міс¬це мо¬го ув’язнення: і ста¬рі і ма¬лі, і чо¬ло¬ві¬ки і жін¬ки і на¬віть на про¬тя¬зі ці¬лих два¬на¬дця¬ти ро¬ків в неї од¬но¬го ра¬зу со¬бі на вті¬ху, а ме¬ні на не¬щас¬тя нав¬чи¬ли ви¬по¬рож¬ню¬ва¬тись од¬ну ду¬же охай¬ну со¬ба¬ку од¬ні¬єї ду¬же пиш¬ної і знат¬ної па¬ні! Вже б кра¬ще та па¬ні ко¬ри¬сту¬ва¬ла¬ся мо¬їм гор¬щи¬ком, бо су¬сід¬ст¬во з со¬ба¬чим лай¬ном не над¬то па¬сує на¬щад¬ко¬ві тро¬но¬держ¬ців і за¬кон¬но¬му прин¬цу! –по¬чув я роз¬пач¬ли¬вий ви¬гук з лам¬пи і схви¬льо¬ва¬ний го¬лос за¬мовк від пе¬ре¬пов¬не¬них по¬чут¬тів.  Я ж тим ча¬сом тріш¬ки її від¬су¬нув від се¬бе з-за за¬па¬ху, який під¬си¬лю¬вав¬ся ще й док¬лад¬ною роз¬по¬від¬дю. Вза¬га¬лі я не ду¬же брезг¬ли¬вий, але по¬жал¬ку¬вав, що спо¬чат¬ку на¬віть при¬ту¬ляв її до об¬лич¬чя за¬гля¬даю¬чи в неї. Че¬рез дея¬кий час, принц в лам¬пі за¬спо¬ко¬їв¬ся і з неї зно¬ву по¬ли¬ну¬ло мо¬но¬тон¬не буб¬нін¬ня:
-Пі¬сля то¬го мою лам¬пу якось вза¬га¬лі ви¬ки¬ну¬ли на сміт¬ник і це бу¬ли най¬кра¬щі ро¬ки мо¬го іс¬ну¬ван¬ня в ній, бо не¬зва¬жаю¬чи на не¬при¬єм¬ний за¬пах сміт¬ни¬ка, я міг ціл¬ком спо¬кій¬но від¬по¬чи¬ва¬ти не три¬во¬жа¬чись про те, що ме¬не бу¬дуть тур¬бу¬ва¬ти. Про¬те ли¬ха до¬ля про¬дов¬жу¬ва¬ла ме¬не пе¬ре¬слі¬ду¬ва¬ти і якось че¬рез кіль¬ка ро¬ків мою лам¬пу під¬няв, по¬мив і по¬чи¬стив один ду¬же ба¬га¬тий ра¬бин, щоб за¬сто¬су¬ва¬ти під ніч¬ну ва¬зу. Ме¬не це над¬зви¬чай¬но обу¬ри¬ло і я од¬но¬го ра¬зу, ко¬ли він без¬со¬ром¬но справ¬ляв в моє по¬меш¬кан¬ня всім ві¬до¬му при¬род¬ню пот¬ре¬бу, що¬си¬ли ви¬гук¬нув, чим над¬зви¬чай¬но йо¬го на¬ля¬кав. Він по¬вто¬рив свою на¬хаб¬ну спра¬ву і я зно¬ву за¬кри¬чав. Пі¬сля то¬го на моє го¬ре мною по¬ча¬ли ко¬ри¬сту¬ва¬тись ра¬ди вті¬хи всі в сім’ї то¬го ра¬би¬на, бо дея¬ким лю¬дям над¬зви¬чай¬но по¬до¬ба¬є¬ть¬ся, ко¬ли во¬ни мо¬жуть без¬на¬ка¬зан¬но справ¬ля¬ти ну¬ж¬ду ко¬мусь на го¬ло¬ву в лам¬пі, хоч то¬го не¬щас¬но¬го й не вид¬но.
Вво¬лю цим на¬ті¬шив¬шись, ра¬бин ви¬рі¬шив мою лам¬пу про¬да¬ти в лав¬ці сво¬го си¬на рек¬ла¬мую¬чи цей то¬вар, як :«Ніч¬ний гор¬щик, який об¬ра¬жа¬є¬ть¬ся, ко¬ли ним ко¬ри¬сту¬ю¬ть¬ся» і за¬ги¬лив на моє щас¬тя та¬ку ці¬ну, що я дов¬гень¬ко ле¬жав на по¬ли¬чці, але на моє не¬щас¬тя до¬зво¬лив по¬куп¬цям са¬мим спро¬бу¬ва¬ти за ок¬ре¬му пла¬ту моє тер¬пін¬ня. На цій обо¬руд¬ці во¬ни на¬жи¬ли гро¬ше¬нят біль¬ше, ніж ко¬ли б мою лам¬пу про¬сто про¬да¬ли. Та¬ким чи¬ном, уя¬ви со¬бі лі¬ни¬вий во¬ло¬цю¬го, що моя лам¬па вза¬га¬лі ста¬ла пуб¬ліч¬ним міс¬цем для справ¬лянь при¬род¬них пот¬реб і ко¬ли не¬що¬дав¬но лав¬ку обі¬кра¬ли, ме¬не це над¬зви¬чай¬но по¬тіш¬ти¬ло і я зно¬ву ди¬вив¬ся в май¬бут¬нє з оп¬ти¬міз¬мом. Ось так лі¬ни¬вий во¬ло¬цю¬го я по¬пав до тво¬їх рук.
-Але ж чо¬му ти до¬зво¬лив се¬бе за¬чак¬лу¬ва¬ти? Ти ж бо теж чак¬лун!-за¬пи¬тав я ду¬же вра¬же¬ний йо¬го роз¬по¬від¬дю.
-Спра¬ва в тім, що си¬ла од¬но¬го чак¬лу¬на ні¬що про¬ти су¬куп¬ної си¬ли ба¬га¬тьох де¬пу¬та¬тів-чак¬лу¬нів.-по¬чу¬ло¬ся зно¬ву буб¬нін¬ня з лам¬пи.-А те¬пер лі¬ни¬вий во¬ло¬цю¬го об¬лиш мою лам¬пу в спо¬кої, бо я хо¬чу пос¬па¬ти.
Про¬те я хоч і був лі¬ни¬вий, але не ба¬жав по дур¬но¬му втра¬ти¬ти та¬ку рід¬кіс¬ну на¬го¬ду і не по¬ко¬ри¬сту¬ва¬тись чак¬лу¬ном з лам¬пи, тим більш, що ме¬ні це не бу¬де кош¬ту¬ва¬ти нія¬ких зу¬силь.
-Чо¬му це я по¬ви¬нен об¬ли¬ши¬ти те¬бе в спо¬кої!?-вда¬ва¬но обу¬рив¬ся я .-Як¬що я лі¬ни¬вий, це не оз¬на¬чає, що ме¬ні вже все бай¬ду¬же! Ма¬буть про¬дам я ко¬мусь твою лам¬пу під ніч¬ний гор¬щик.-ска¬зав я че¬каю¬чи ре¬ак¬ції з лам¬пи і во¬на не за¬ба¬ри¬ла¬ся.
-Ой ні, ні! Лі¬ни¬вий во¬ло¬цю¬го, тіль¬ки не це!-зля¬ка¬но по¬чу¬ло¬ся з лам¬пи.- Ну на¬ві¬що то¬бі про¬да¬ва¬ти мою лам¬пу? Об¬лиш її десь в лі¬сі, а ще кра¬ще ви¬кинь в Бал¬тій¬ське мо¬ре.-бла¬галь¬но по¬про¬хав принц.
-Ха! А який ме¬ні то¬ді бу¬де зиск?-за¬пи¬тав я в ньо¬го.
 Вза¬га¬лі в си¬лу мо¬єї лі¬ні, ме¬ні бу¬ло аб¬со¬лют¬но бай¬ду¬же, що бу¬де з лам¬пою, про¬те з ці¬ка¬во¬сті я не хо¬тів по¬ки з нею роз¬ста¬ва¬ти¬ся.
-Я мо¬жу то¬бі до¬по¬мог¬ти.-по¬чу¬ло¬ся з лам¬пи.
-Ну і чим?-бай¬ду¬же по¬ці¬ка¬вив¬ся я.-Хі¬ба що да¬си якусь по¬ра¬ду? Ме¬ні ще ні¬ко¬ли не да¬ва¬ли по¬ра¬ду смер¬дю¬чі ніч¬ні горш¬ки.
-Не смій¬ся лі¬ни¬вий во¬ло¬цю¬го! Хоч я й за¬чак¬ло¬ва¬ний в цій в’язниці, про¬те ще при ча¬рів¬ній си¬лі і змо¬жу на¬віть то¬бі ви¬ко¬на¬ти якесь ба¬жан¬ня.-ска¬зав принц з лам¬пи.-Але за це ти по¬ви¬нен ме¬ні по¬обі¬ця¬ти ні¬ко¬ли не ви¬ко¬ри¬сто¬ву¬ва¬ти мою лам¬пу під ...Ну ти сам зна¬єш під що.
-Оце й тіль¬ки? Зви¬чай¬но обі¬цяю. На¬ві¬що ти ме¬ні в лам¬пі здав¬ся, як¬що дов¬ко¬ла пов¬но ку¬щів і де¬рев.
-Спа¬си¬бі то¬бі лі¬ни¬вий во¬ло¬цю¬го. А те¬пер за¬ба¬жай що не¬будь і я ви¬ко¬наю твоє ба¬жан¬ня!-уро¬чи¬сто по¬чу¬ло¬ся з тем¬но¬го от¬во¬ру.
Я за¬ду¬мав¬ся. Ця про¬по¬зи¬ція бу¬ла на¬стіль¬ки не¬спо¬ді¬ва¬ною, що я на¬віть не знав, що ба¬жа¬ти і то¬му ска¬зав:
-Ме¬ні ні¬чо¬го не тре¬ба, в ме¬не все є, тоб¬то ні¬чо¬го не¬ма.
-А ти до¬б¬ре по¬ду¬май лі¬ни¬вий во¬ло¬цю¬го. Як¬що я не зроб¬лю то¬бі пос¬лу¬гу, то бу¬ду не¬спо¬кій¬но спа¬ти, весь час про¬ки¬даю¬чись в очі¬ку¬ван¬ні смер¬дю¬чих сюр¬при¬зів со¬бі на го¬ло¬ву.-по¬яс¬нив принц.
-Ну до¬б¬ре. Роз¬чак¬луй моє се¬ло.-бовк¬нув я пер¬ше, що спа¬ло на дум¬ку.
Принц за¬ду¬мав¬ся і від¬по¬вів:
-На жаль це ви¬ко¬на¬ти я не змо¬жу, бо по при¬чин¬ним зв’язкам я ли¬ше по¬біч¬ний ви¬ну¬ва¬тець то¬го, що ста¬ло¬ся. Але ска¬жу ко¬му це бу¬де під си¬лу і він ви¬ко¬нає ба¬жан¬ня з лег¬кі¬стю...-ска¬зав він жа¬ліб¬ним го¬ло¬соч¬ком і за¬мовк.
-Ну?-на¬сто¬ро¬жив¬ся я, хо¬ча по прав¬ді ме¬ні вза¬га¬лі бу¬ло бай¬ду¬же, що ска¬же принц, бо я зав¬жди міг про¬сто ви¬ки¬ну¬ти цю лам¬пу, або ко¬мусь від¬да¬ти під ніч¬ну ва¬зу.Тим ча¬сом з лам¬пи по¬чу¬ло¬ся…
-Слу¬хай уваж¬но лі¬ни¬вий во¬ло¬цю¬го!-Чу¬ро¬чи¬сто мо¬вив го¬лос з лам¬пи.-Че¬рез де¬кіль¬ка тижд¬нів до ва¬шо¬го се¬ла при¬йде той ви¬бра¬ний, який спро¬мож¬ний до¬по¬мог¬ти тво¬їм од¬но¬сель¬цям по¬ми¬мо чак¬лу¬нів з мо¬го цар¬ст¬ва. Ти йо¬го від¬ра¬зу роз¬піз¬на¬єш по міт¬ці на чо¬лі в ви¬гля¬ді під¬ко¬ви щас¬тя. Це об¬ра¬нець до¬лі, яко¬му су¬ди¬ло¬ся звіль¬ни¬ти ва¬ше дур¬не се¬ло від чар і йо¬го в на¬го¬ро¬ду за це на¬корм¬лять, на¬по¬ять і обіг¬рі¬ють. Ко¬ли він при¬йде, то по¬про¬хай ви¬ко¬на¬ти йо¬го один зов¬сім дріб’язковий об¬ряд і роз¬ка¬жи мою іс¬то¬рію по¬про¬хав принц…- во¬ло¬цю¬га за¬мовк со¬ром’язливо по¬ту¬пив свої брех¬ли¬ві очі до зем¬лі.

Роз¬діл XXX
В яко¬му наш ге¬рой ви¬ко¬нує од¬ну важ¬ли¬ву мі¬сію і от¬ри¬мує за це ле¬гень¬ку на¬го¬ро¬ду.

Я зви¬чай¬но зро¬зу¬мів ко¬го він має на ува¬зі, бо на¬вряд в цей глу¬хий за¬ку¬ток на¬ві¬ду¬є¬ть¬ся ду¬же ба¬га¬то мо¬ло¬ди¬ків з від¬бит¬ком під¬ко¬ви на чо¬лі.
-Ну і що то за об¬ряд?-за¬пи¬тав я в без¬со¬ром¬но¬го шах¬рая в шля¬хет¬ній на¬дії вря¬ту¬в¬а¬ти се¬ло і бу¬ти за те до¬б¬ре від¬дя¬че¬ним. Як¬би я знав то¬ді, як бу¬ду від¬дя¬че¬ний, то всі від¬дя¬ки з ве¬ли¬ким за¬до¬во¬лен¬ням від¬дав да¬ром то¬му лі¬ни¬во¬му во¬ло¬цю¬зі і на¬віть до¬ба¬вив чи¬ма¬ло сво¬їх.
-Принц ска¬зав: «-Той ри¬ту¬ал над¬зви¬чай¬но важ¬ли¬вий і ти по¬ви¬нен по¬про¬ха¬ти, щоб той по¬до¬рож¬ній з під¬ко¬вою щас¬тя на чо¬лі, йо¬го ви¬ко¬нав у ціл¬ко¬ви¬тій точ¬но¬сті, бо це над¬зви¬чай¬но важ¬ли¬во...-ска¬зав він, а я по¬ду¬мав: «Оце так щас¬тя от¬ри¬ма¬ти по го¬ло¬ві від дох¬лої трьох¬но¬гої ко¬би¬ли!». Да¬лі він уро¬чи¬стим го¬ло¬сом про¬дов¬жу¬вав:- Той об¬ра¬ний по¬ви¬нен зай¬ти в кож¬ну бу¬дів¬лю в се¬лі по¬чи¬наю¬чи з тої в якої си¬дять чо¬ло¬ві¬ки і плю¬нув¬ши їм ме¬жи очі да¬ти три до¬б¬ря¬чі ду¬лі при¬ка¬зую¬чи: «Це вам від ме¬не на май¬бут¬нє!» Пі¬сля то¬го шви¬день¬ко зай¬ти до жі¬нок і зро¬би¬ти те са¬ме, а по¬тім про¬ро¬би¬ти це ве¬ли¬ке тай¬но¬дій¬ст¬во з усі¬ма жи¬те¬ля¬ми се¬ла!»- уро¬чи¬сто ви¬мо¬вив го¬лос із лам¬пи і я вам пе¬ре¬даю всі йо¬го сло¬ва до¬слів¬но і мо¬жу по¬кля¬сти¬ся, що не бре¬шу.-за¬кін¬чив во¬ло¬цю¬га хо¬ваю¬чи свої брех¬ли¬ві очі.
-А де та лам¬па за¬раз?-за¬пи¬тав в ньо¬го я.
-Я її ви¬ки¬нув в мо¬ре, як і обі¬цяв прин¬цу.-ска¬зав він.
-Ти ма¬буть ме¬не за бов¬ду¬ра вва¬жа¬єш, як¬що я то¬бі по¬ві¬рю. За той ри¬ту¬ал ду¬ле да¬ван¬ня ме¬не не обіг¬рі¬ють, а ог¬рі¬ють чи¬мось в твоє¬му се¬лі.
-Як¬що не ві¬риш,  то ми за¬раз мо¬же¬мо схо¬ди¬ти до мо¬ря, во¬но не¬по¬да¬лік, я до¬б¬ре пам’ятаю де во¬на ле¬жить на мі¬ли¬ні і ти сам пе¬ре¬свід¬чи¬ся, що я не бре¬шу.-ска¬зав об¬ра¬же¬но во¬ло¬цю¬га.
Ме¬ні па¬но¬ве на мою дур¬ну го¬ло¬ву бу¬ло над¬зви¬чай¬но ці¬ка¬во по¬ба¬чи¬ти ніч¬ний гор¬щик в яко¬му си¬дить бід¬ний принц чак¬лу¬нів і я зви¬чай¬но по¬го¬див¬ся з ним пі¬ти. Бе¬рег мо¬ря дійс¬но був не¬да¬ле¬ко за кру¬чею і во¬ло¬цю¬га по¬бро¬див¬ши по ко¬лі¬но в во¬ді на пус¬тель¬но¬му бе¬ре¬зі, дійс¬но зна¬йшов ста¬ру мід¬ну лам¬пу. Він її при¬ніс до ме¬не і не¬зва¬жаю¬чи на те, що во¬на по¬ле¬жа¬ла в во¬ді, во¬на да¬ле¬ко не буя¬ла па¬хо¬ща¬ми і то¬му я по¬про¬хав її пот¬ри¬ма¬ти тро¬хи ос¬то¬ронь.
-На¬ві¬що роз¬бу¬див ти ме¬не лі¬ни¬вий во¬ло¬цю¬го, на¬ві¬що на¬ру¬шив мій спо¬кій!?-по¬чув я за¬гроз¬ли¬вий го¬лос не¬на¬че з лам¬пи, але го¬то¬вий по¬кля¬сти¬ся, що брех¬ли¬ва пель¬ка мо¬го ві¬за¬ві бу¬ла за¬кри¬та.
-Я при¬вів до те¬бе об¬ра¬но¬го з під¬ко¬вою щас¬тя на чо¬лі, о принц всіх чак¬лу¬нів!-про¬го¬ло¬сив брех¬ли¬вий во¬ло¬цю¬га.
-Ска¬жи йо¬му, щоб ви¬ко¬нав все! Об¬лиш ме¬не во¬ло¬цю¬го і вза¬га¬лі по¬кла¬ди лам¬пу на те міс¬це де взяв, йдіть звід¬си і не дра¬туй¬те ме¬не! А ще ска¬жи йо¬му, що як¬що він не ви¬ко¬нає свою мі¬сію по ви¬зво¬лен¬ню жи¬те¬лів се¬ла, то йо¬го ждуть ве¬ли¬кі не¬при¬єм¬но¬сті. Він бу¬де до¬б¬ря¬че по¬би¬тий мо¬ї¬ми дру¬зя¬ми чак¬лу¬на¬ми! Все! Не ви¬про¬бо¬вуй¬те біль¬ше моє тер¬пін¬ня і ро¬біть так, як я вам ска¬зав й щоб ду¬ху ва¬шо¬го тут не бу¬ло!
Ме¬ні звіс¬но біль¬ше не пот¬ріб¬но бу¬ло нія¬ких до¬ка¬зів і я мо¬вив:
-Так, дійс¬но во¬ло¬цю¬го ти не бре¬хав і то¬му я за¬раз зроб¬лю те, що ти в ме¬не по¬про¬хав.
Брех¬ли¬вий во¬ло¬цю¬га на¬пус¬тив на се¬бе ду¬же по¬важ¬но¬го ви¬гля¬ду і ска¬зав:
-Цей об¬ряд є та¬єм¬ни¬чий і по¬ви¬нен про¬во¬ди¬тись без сто¬рон¬ніх і то¬му я те¬бе за¬ли¬шу са¬мо¬го.-ска¬зав він і без про¬щан¬ня зник за кру¬чею.
Тріш¬ки пос¬то¬яв¬ши в роз¬ду¬мах над сво¬єю не¬про¬стою си¬туа¬ці¬єю, я пі¬шов до се¬ла з дур¬ним на¬мі¬ром за¬ра¬ди бла¬гої ці¬лі об¬плю¬ва¬ти там всіх і да¬ти кож¬но¬му по ду¬лі. Ска¬жу вам від¬вер¬то, як¬би ви зна¬ли, як я про¬кли¬нав се¬бе , що вза¬га¬лі чор¬ти ме¬не при¬пер¬ли в те се¬ло і я вліз в ту ха¬ле¬пу, але що по¬ро¬биш? Я був го¬лод¬ний і вза¬га¬лі не знав то¬ді що ро¬би¬ти, а тут са¬ме по¬пав¬ся на моє го¬ре той во¬ло¬цю¬га з важ¬ли¬вою мі¬сі¬єю по роз¬чак¬лу¬ван¬ню жи¬те¬лів. На ме¬не та¬кож спра¬ви¬ли до¬б¬ря¬чі вра¬жен¬ня по¬гро¬зи ніч¬но¬го гле¬чи¬ка, як¬що я її не ви¬ко¬наю.
Ко¬ли я на¬бли¬зив¬ся до се¬ла, то по¬ба¬чив, як з две¬рей край¬ньої ха¬ти-зем¬лян¬ки ви¬гля¬ну¬ло на ме¬не де¬кіль¬ка об¬лич, які від¬ра¬зу й зник¬ли за бруд¬ним міш¬ком. Бу¬ло вид¬но, що во¬ни ме¬не че¬ка¬ють і я спри¬йняв це під¬ба¬дьор¬ли¬во. Ме¬ні дур¬ню то¬ді зда¬ва¬ло¬ся, що бід¬ні або¬ри¬ге¬ни вже дав¬но знудь¬гу¬ва¬ли¬ся в очі¬ку¬ван¬ні то¬го ге¬роя, яким я се¬бе уяв¬ляв і кот¬рий по¬ви¬нен їх на¬реш¬ті роз¬чак¬лу¬ва¬ти. Але я не слу¬хав го¬ло¬су сво¬го ро¬зу¬му, бо їх¬ні хи¬жі об¬лич¬чя по¬вин¬ні бу¬ли ме¬не за¬сто¬ро¬жи¬ти, адже був під силь¬ним вра¬жен¬ням від роз¬по¬ві¬ді во¬ло¬цю¬ги і на¬став¬лянь прин¬ца з гле¬чи¬ка.
 Я пі¬ді¬йшов до две¬рей ха¬ти в якій си¬ді¬ли чо¬ло¬ві¬ки й на¬брав¬шись смі¬ли¬во¬сті зай¬шов все¬ре¬ди¬ну. Ме¬ні ста¬ло зно¬ву нія¬ко¬во, ко¬ли я по¬ба¬чив їх здо¬ро¬вез¬ні пос¬та¬ті з ве¬ли¬чез¬ни¬ми ку¬ла¬ка¬ми й на¬су¬п¬ле¬ни¬ми об¬лич¬чя¬ми, які мовч¬ки ви¬чі¬ку¬валь¬но на ме¬не ди¬ви¬лись.
«За¬раз дам їм ду¬лі й на¬плюю на них, а во¬ни ме¬не обіг¬рі¬ють і на¬корм¬лять.»-ду¬мав я в ту мить.-«Адже так ка¬зав принц, а чак¬лу¬ни не бре¬шуть, во¬ни ж бо зна¬ють май¬бут¬нє.»крі¬пив се¬бе я дум¬ка¬ми. Да¬лі я зро¬бив ще де¬кіль¬ка кро¬ків до мов¬чаз¬них меш¬кан¬ців хиж¬ки, кот¬рим не за¬ва¬ди¬ло б бу¬ти більш гос¬тин¬ним і швид¬ко скру¬тив від¬ра¬зу дві ду¬лі, які й по¬чав щед¬ро роз¬да¬ва¬ти пор¬ція¬ми кож¬но¬му, оформ¬ляю¬чи свій гос¬ти¬нець ще й смач¬ни¬ми плюв¬ка¬ми в їх¬ню сто¬ро¬ну й чер¬гую¬чи це тай¬но¬дій¬ст¬во сло¬ва¬ми:
-А це вам від ме¬не на май¬бут¬нє!
Мож¬ли¬во, як я про це про¬знав піз¬ні¬ше, во¬ни й че¬ка¬ли на щось по¬діб¬не, але я та¬ки їх до¬б¬ря¬че вра¬зив сво¬єю на¬хаб¬ні¬стю. Во¬ни ото¬ро¬пі¬ли й не ру¬ши¬ли з сво¬їх місць до кін¬ця ри¬туа¬лу і на¬віть до¬зво¬ли¬ли ме¬ні з від¬чут¬тям ви¬ко¬на¬ної спра¬ви вий¬ти з хиж¬ки і на¬пра¬ви¬тись до ха¬ти з жін¬ка¬ми. В то¬му га¬ре¬мі я теж ви¬ко¬нав по¬кла¬де¬не на ме¬не зав¬дан¬ня і ко¬ли ви¬йшов, то бі¬ля ви¬хо¬ду стоя¬ли їх¬ні чо¬ло¬ві¬ки з на¬мі¬ра¬ми ме¬не на¬кор¬ми¬ти, на¬по¬ї¬ти й обіг¬рі¬ти. На¬кор¬ми¬ти во¬ни ме¬не хо¬ті¬ли бе¬ре¬зо¬вою ка¬шею, на¬по¬ї¬ти ме¬не мо¬ї¬ми влас¬ни¬ми сльо¬за¬ми, а обіг¬рі¬ти здо¬ро¬ве¬ни¬ми дрюч¬ка¬ми по мо¬їй спи¬ні. Їх на хвиль¬ку зу¬пи¬нив ма¬буть мій пра¬вед¬ний ви¬гляд ті¬єї лю¬ди¬ни, яка ви¬ко¬на¬ла важ¬ли¬ву спра¬ву по спа¬сін¬ню від чак¬лун¬ст¬ва. То¬му во¬ни на мить в не¬рі¬шу¬чо¬сті за¬стиг¬ли три¬маю¬чи в ру¬ках дрюч¬ки й па¬ли¬ці, при¬зна¬че¬ні для луп¬цю¬ван¬ня ва¬шо¬го по¬кір¬но¬го слу¬ги па¬но¬ве. Але во¬йов¬ни¬чий крик об¬ра¬же¬них жі¬нок не за¬ли¬шив від їх¬ньо¬го за¬ці¬пе¬нін¬ня й слі¬ду і та¬ки до¬б¬ря¬че під¬хльос¬нув до дій. Я від¬ра¬зу від¬зна¬чив, що так кри¬чать не зов¬сім мир¬ні лю¬ди й рво¬нув що¬ду¬ху в бік.
Що не ка¬жіть па¬но¬ве, але є та¬кі сти¬му¬ли, зав¬дя¬ки яким мож¬ли¬во здій¬сню¬ва¬ти не¬мож¬ли¬ве. Са¬ме та¬ким сти¬му¬лом то¬ді для ме¬не бу¬ла тур¬бо¬та про ці¬ліс¬ність сво¬єї шкі¬ри на спи¬ні, кот¬рій до¬лею при¬зна¬ча¬лось бу¬ти до¬б¬ря¬че від¬луп¬цьо¬ва¬ній па¬ли¬ця¬ми й дрюч¬ка¬ми. Але я то¬ді та¬ки об¬ма¬нув до¬лю, бо втік від них. Ме¬ні зда¬ва¬ло¬ся, що я ле¬чу в по¬віт¬рі, на¬стіль¬ки швид¬ко не¬сли ме¬не но¬ги і я зов¬сім не від¬чу¬вав уто¬ми. Цьо¬му спри¬яла та об¬ста¬ви¬на, що спо¬чат¬ку по¬го¬ні, я весь час  чув по¬за¬ду се¬бе крик роз¬лю¬че¬но¬го на¬тов¬пу і ко¬ли во¬ни зро¬зу¬мі¬ли, що вже ме¬не не на¬здо¬же¬нуть, то по¬ча¬ли ки¬да¬ти на¬вздо¬гін свої па¬ли¬ці й дрюч¬ки, щоб хоч так на¬со¬ли¬ти ме¬ні. Му¬шу при¬зна¬ти¬ся, що де¬кіль¬ка тих зна¬рядь для бит¬тя, до¬сить та¬ки бо¬ля¬че влу¬чи¬ли по мо¬їй спи¬ні, зви¬чай¬но в на¬го¬ро¬ду за ви¬ко¬на¬ну мі¬сію. Але це ли¬ше під¬стьоб¬ну¬ло ме¬не ті¬ка¬ти швид¬ше і но¬ги не¬сли моє ті¬ло впе¬ред і ме¬ні зда¬ва¬ло¬ся, що я на них ле¬чу не¬на¬че птах не до¬тор¬кую¬чись до¬ро¬ги. Збу¬дже¬ні го¬ло¬си пе¬ре¬слі¬ду¬ва¬чів лу¬на¬ли чим да¬лі ти¬хі¬ше і ско¬ро вже й зов¬сім за¬тих¬ли.
Я та¬ки пе¬ре¬міг в тій гон¬ці ці¬ною якої бу¬ла моя спи¬на й бо¬ки. Ку¬ди по¬дів¬ся го¬лод і сто¬мле¬ність, а на змі¬ну їх я від¬чу¬вав ли¬ше  ве¬ли¬чез¬не за¬до¬во¬лен¬ня від від¬чут¬тя сво¬го спа¬сін¬ня. Адже чо¬го грі¬ха та¬ї¬ти: спо¬чат¬ку ме¬ні зда¬ва¬ло¬ся, що той шар¬мюн¬цель  пе¬ред¬ві¬щав мою за¬ги¬бель від по¬бит¬тя…

Роз¬діл XXXI
     Про те, як  пол¬ков¬ник зу¬ст¬рі¬чає лі¬ка¬ря, який йо¬му все  й роз’яснює.

Ко¬ли я на¬реш¬ті зу¬пи¬нив¬ся й ог¬ля¬нув¬ся, то з від¬зна¬чив, що пе¬ре¬слі¬ду¬ва¬чі за¬ли¬ши¬лись десь по¬за¬ду за го¬ри¬зон¬том. На до¬ро¬зі, яка да¬ле¬ко про¬гля¬да¬ла¬ся, їх вже не бу¬ло й слі¬ду. По¬лег¬ше¬но зі¬тхнув¬ши й тріш¬ки від¬по¬чив¬ши,  я поп¬ря¬му¬вав да¬лі. До¬ро¬га йшла по рів¬ни¬ній міс¬це¬во¬сті по¬між не¬ве¬ли¬ких со¬сно¬вих пе¬ре¬ліс¬ків де ли¬ше ін¬ко¬ли по¬па¬да¬ли¬ся ни¬зень¬кі кру¬чі, на які я час від ча¬су під¬ні¬мав¬ся, щоб ог¬ля¬ну¬ти мій по¬даль¬ший шлях. Не¬вдов¬зі я по¬ба¬чив не¬ве¬ли¬ку са¬ди¬бу з де¬рев’яним бу¬дин¬ком ого¬ро¬же¬ну ви¬со¬ким пар¬ка¬ном і не¬гаю¬чись поп¬ря¬му¬вав до неї. Час був на ве¬чір, а в гос¬ті до мо¬го жи¬в¬о¬та ще ні¬чо¬го за цей день не за¬ві¬та¬ло на¬віть з са¬мих про¬стих на¬їд¬ків. Го¬лод па¬но¬ве над¬то важ¬ли¬вий сти¬мул не вра¬хо¬ву¬ва¬ти ми¬ну¬лий до¬свід, бо ли¬ше но¬ве жит¬ло обі¬ця¬ло до¬го¬ди¬ти шлун¬ку.
Ко¬ли я пі¬ді¬йшов до во¬ріт, то во¬ни рап¬то¬во са¬мі роз¬чи¬ни¬ли¬ся і на¬зу¬ст¬річ ме¬ні ви¬йшов ху¬дий, дов¬го¬те¬ле¬сий чо¬ло¬вік ро¬ків со¬ро¬ка з не¬ве¬лич¬ким гач¬ком в ду¬же по¬но¬ше¬но¬му до ді¬рок сюр¬ту¬ці, кот¬рий, аж бли¬стів за¬тер¬тим лос¬ком. В ру¬ках він три¬мав ба¬то¬га і за¬мість при¬ві¬тан¬ня сер¬ди¬то ска¬зав:
-Хто б ти не був за¬дри¬пан¬цю-знай, що тут те¬бе не че¬кає гос¬тин¬на зу¬ст¬річ, а че¬ка¬ють до¬б¬ря¬чі шкі¬ря¬ні кан¬чу¬ки, кот¬рі ко¬ха¬ю¬ть¬ся по спи¬нам та¬ких дур¬ни¬ків. Це для то¬го, щоб ти на все своє без¬глуз¬де май¬бут¬нє об¬хо¬див мій дім де¬ся¬тою до¬ро¬гою і не тур¬бу¬вав біль¬ше та¬ких ви¬со¬ко¬по¬ряд¬них лю¬дей, як я.
Ме¬не пі¬сля не¬дав¬ньої не менш гос¬ти¬ної зу¬ст¬рі¬чі, та¬кі при¬ві¬тан¬ня на¬віть не зди¬ву¬ва¬ли. Про¬те на цьо¬го ра¬зу пе¬ре¬ді мною сто¬яв ли¬ше один про¬тив¬ник і я ви¬рі¬шив не зда¬ва¬ти¬ся. Під¬няв¬ши чи¬ма¬лень¬ке ка¬мін¬ня¬чя з до¬ро¬ги я теж не менш при¬віт¬но йо¬му від¬по¬вів:
-Як¬що ти дов¬го¬те¬ле¬сий віс¬люк не впус¬тиш ме¬не не¬гай¬но до се¬бе в дім і не на¬го¬ду¬єш ме¬не ша¬нов¬но¬го дво¬ря¬ни¬на й ка¬ва¬лер¬гар¬да її ім¬пе¬ра¬тор¬ської ве¬лич¬но¬сті Єли¬за¬ве¬ти, то я то¬бі пся¬че ри¬ло на¬де¬ру пи¬ку цим ка¬мін¬ням і бу¬ду зав¬жди всім ра¬ди¬ти при зу¬ст¬рі¬чі з то¬бою бра¬ти з ме¬не при¬клад!
Ха¬зя¬їн бу¬дин¬ку не¬спо¬ді¬ва¬но за¬су¬нув кан¬чу¬ка за по¬яс і ви¬гук¬нув:
-Від¬ра¬зу вид¬но ка¬ва¬лер¬гар¬да! Не¬що¬дав¬но тут в ме¬не бу¬ла в гос¬тях ма¬лень¬ка та¬ка гра¬фи¬ня. Во¬на їха¬ла вер¬хи теж на ка¬ва¬лер¬гар¬ді і му¬шу при¬зна¬тись, що її ко¬ник та¬ки до¬б¬ре справ¬ля¬є¬ть¬ся з сво¬єю рол¬лю. Ви бу¬ва¬ло йо¬го не знає¬те? Як же йо¬го зва¬ли...Щось ма¬буть біб¬лій¬не... Юзік чи то Юзя…Ага, зга¬дав! То¬го не¬по¬га¬но¬го за¬мін¬ни¬ка віс¬лю¬ків ма¬буть та¬ки зва¬ли Юзік, бо на те ім’я, яким йо¬го на¬зи¬ва¬ла на¬їзд¬ни¬ця, він не над¬то до¬б¬ре реа¬гу¬вав!
-Чо¬му ж не знаю? Знаю, це був са¬ме мій пол¬ко¬вий то¬ва¬риш ба¬ро¬нет Юзік Буль¬дінг. В ньо¬го до ре¬чі, як ви при¬мі¬ти¬ли,  не¬має од¬но¬го ву¬ха …. -від¬по¬вів зух¬ва¬ло я, бо гос¬по¬дар все сто¬яв по ста¬ро¬му в во¬ро¬тях, не за¬про¬шую¬чи до се¬бе в гос¬ті.
-Так, так! Мож¬ли¬во й Юзік, але гра¬фи¬ня зва¬ла йо¬го Бі¬мом. Про¬те з ва¬ми спе¬ре¬ча¬тись не бу¬ду, то¬му, що й так йо¬го до¬б¬ре знаю. Він справ¬ді син на¬шо¬го по¬мер¬ло¬го ба¬ро¬на. То¬го, яко¬го ме¬ні за¬ви¬сни¬ки за¬ва¬ди¬ли ви¬лі¬ку¬ва¬ти і це за¬пи¬тан¬ня я вам за¬дав ли¬ше для пе¬ре¬вір¬ки. Знає¬те, міс¬це¬вість на¬ша глу¬ха і хто зна які во¬ло¬цю¬ги та зло¬ді¬її шус¬та¬ють по до¬ро¬зі. Що сто¬су¬є¬ть¬ся ву¬ха, то по¬кій¬ний Буль¬дінг, яко¬го я до¬сить до¬б¬ре знав, ме¬не спо¬чат¬ку де¬кіль¬ка мі¬ся¬ців вмов¬ляв при¬ши¬ти си¬ну ву¬хо, яке пиль¬но збе¬рі¬гав вдо¬ма, хо¬ча хе-хе, ко¬му во¬но зда¬ло¬ся? Але йо¬го при¬лад¬на¬ти ме¬ні за¬ва¬жа¬ли різ¬ні над¬зви¬чай¬но важ¬ли¬ві спра¬ви, са¬мі ро¬зу¬міє¬те, в лі¬ка¬рів, а особ¬ли¬во та¬ких до¬б¬рих і на¬віть не¬пе¬ре¬вер¬ше¬них, як я, їх, тих справ більш ніж вдо¬сталь. Так ось, про що це я ка¬зав? Ага, про ву¬хо! От¬же те ву¬хо я не при¬шив і як вия¬ви¬ло¬ся то й на кра¬ще, бо по¬тім він, тоб¬то ба¬рон, а не йо¬го пер¬ві¬сток, і сам зов¬сім від¬мо¬вив¬ся від сво¬єї ви¬тів¬ки й ли¬ше жал¬ку¬вав, що не ві¬дір¬вав йо¬му то¬ді й дру¬ге, хе-хе…Ось так…
-Ну ось і до¬б¬ре.-май¬же пе¬ре¬бив йо¬го я, бо мій го¬лод¬ний шлу¬нок зно¬ву по¬чав ур¬ча¬ти не¬мов сим¬фо¬ніч¬ний ор¬кестр.-А те¬пер ко¬ли пе¬ред ва¬ми дво¬ря¬нин, а не во¬ло¬цю¬га, то за¬про¬шуй¬те ме¬не до се¬бе в гос¬ті і до¬б¬ря¬че на¬кор¬міть.
Про¬те мер¬зот¬ник лі¬кар не пос¬пі¬шав ме¬не за¬пус¬ка¬ти в двір.
-Во¬но то так, але я пер¬ший раз зу¬ст¬рі¬чаю ка¬ва¬лер¬гар¬да з від¬бит¬ком під¬ко¬ви на чо¬лі і в ме¬не з цьо¬го при¬во¬ду з’являються дея¬кі сум¬ні¬ви...-роз¬по¬чав він не¬пев¬но.
-А ви що не знає¬те ос¬тан¬ніх но¬вин при дво¬рі?-зух¬ва¬ло пе¬ре¬пи¬тав в ньо¬го я.
-А що са¬ме?
-А те, що ім¬пе¬рат¬ри¬ця від¬да¬ла указ про те, щоб мі¬ти¬ти всіх ка¬ва¬лер¬гар¬дів ко¬ня¬чою під¬ко¬вою на чо¬ло. Ну, щоб не плу¬та¬ти їх при¬мі¬ром з гар¬де¬ма¬ри¬на¬ми.-про¬яс¬нив йо¬му я ту об¬ста¬ви¬ну, бо не ри¬зик¬нув опо¬ві¬да¬ти справж¬ню іс¬то¬рію поя¬ви тої від¬мі¬ти¬ни.
Лі¬кар зди¬ву¬вав¬ся, але по¬ві¬рив і на¬реш¬ті впус¬тив ме¬не до бу¬дин¬ку прав¬да по до¬ро¬зі за¬пи¬тав¬ши:
-Але ж чо¬му в ва¬шо¬го то¬ва¬ри¬ша Юзі¬ка не має та¬кої від¬мі¬ти¬ни?
-Це то¬му, що їх да¬ють не всім під¬ряд, а ли¬ше са¬мим по¬важ¬ним і за¬слу¬же¬ним, тим з ко¬го тре¬ба бра¬ти при¬клад і хто має без¬до¬га¬ну ре¬пу¬та¬цію в ім¬пе¬рат¬ри¬ці.-ска¬зав йо¬му я і це тріш¬ки при¬бав¬ло ме¬ні ав¬то¬ри¬те¬ту в очах лі¬ка¬ря, хо¬ча він да¬лі пе¬ре¬пи¬тав ме¬не:
-Але ж ви ка¬за¬ли, що став¬лять всім?
-Зви¬чай¬но. Я мав на ува¬зі всім най¬кра¬щим з ка¬ва¬лер¬гар¬дів.-не¬зво¬руш¬но від¬по¬вів я.
Ко¬ли ми зайш¬ли в дім, лі¬кар від¬ре¬ко¬мен¬ду¬вав¬ся:
-Ме¬не звуть Воль¬де¬мар Потс, я най¬кра¬щий лі¬кар у всій ок¬ру¬зі, при¬найм¬ні так вва¬жа¬ла моя по¬мер¬ла дру¬жи¬на.
Я не став вда¬ва¬тись до под¬ро¬биць сі¬мей¬ної тра¬ге¬дії в до¬мі лі¬ка¬ря, бо всі мої дум¬ки зв’язувалися в той мо¬мент ли¬ше з шлун¬ком, точ¬ні¬ше то шлу¬нок весь час зв’язувався з дум¬ка¬ми і то¬му я ли¬ше ска¬зав:
-Охо¬че ві¬рю вам і жал¬кую з при¬во¬ду та¬кої тра¬ге¬дії, але до¬зволь¬те за¬пи¬та¬ти вас, чи бу¬де¬мо ми сьо¬го¬дні їс¬ти?
Ес¬ку¬лап про¬вів ме¬не до світ¬ли¬ці і по¬са¬до¬вив до сто¬лу. По¬тім він ку¬дись ви¬йшов, ма¬буть на кух¬ню і при¬ніс пов¬ну та¬цю ве¬ли¬чез¬них жа¬ре¬них жаб.
-Ось.-ска¬зав за¬до¬во¬ле¬но він.-Це єди¬не, що я їм вже на про¬тя¬зі де¬ся¬ти ро¬ків і то¬му при¬го¬щаю ці¬єю стра¬вою й вас.
Жа¬би ма¬ли жах¬ли¬вий ви¬гляд. Ма¬буть кож¬на пе¬ред при¬го¬ту¬ван¬ням пе¬ре¬жи¬ла не най¬кра¬щі ча¬си в своє¬му жит¬ті, то¬му що всі во¬ни ле¬жа¬ли з ви¬трі¬ще¬ни¬ми від стра¬ху очи¬ма й вза¬га¬лі за¬стиг¬ли в пе¬ре¬ля¬ка¬них по¬зах.
-Я ни¬ми лі¬кую вже по¬над де¬сять ро¬ків і ні¬ко¬ли, чує¬те ні¬ко¬ли не від¬мов¬люсь від сво¬їх ме¬то¬дик, щоб не го¬во¬ри¬ли про¬ти ме¬не мої ко¬ле¬ги во¬ро¬ги.
Ме¬ні бу¬ло на¬чха¬ти на йо¬го во¬ро¬гів і ме¬то¬ди¬ки, бо над¬зви¬чай¬но хо¬ті¬ло¬ся їс¬ти, але ви¬гляд стра¬ви не збу¬джу¬вав апе¬ти¬ту.
-Ша¬нов¬ний лі¬ка¬рю, а чи не¬має в вас чо¬го не¬буть з їс¬тів¬но¬го більш звич¬но¬го ніж цей а ля Фран¬се на¬їдок, тим більш, що в Фран¬ції спо¬жи¬ва¬ють ли¬ше сте¬ген¬ця, а в вас ці тва¬рин¬ки при¬го¬то¬ва¬ні ціл¬ком і пов¬ні¬стю та¬кі, яки¬ми їх со¬тво¬рив Гос¬подь.-ска¬зав я .
Лі¬кар над¬зви¬чай¬но збу¬див¬ся й ви¬гук¬нув:
-Це са¬ма здо¬ро¬ва їжа в сві¬ті і хто ме¬ні за¬пе¬ре¬чить, я то¬го бов¬ду¬ра ви¬зо¬ву на ду¬єль! Так знай¬те Фо¬ма не¬ві¬рую¬чий, що я ні¬ко¬ли се¬ред всіх де¬лі¬ка¬те¬сів сві¬ту не при¬знаю ні¬чо¬го ін¬шо¬го ніж ці мої ря¬ту¬валь¬ни¬ці жа¬би й вам не¬ві¬гла¬се то¬го са¬мо¬го ба¬жаю!
«Все яс¬но, зно¬ву бо¬же¬віль¬ний.»-по¬ду¬мав я і зро¬зу¬мів¬ши, що кот¬ле¬ти з те¬ля¬ти¬ни ще по¬че¬ка¬ють, при¬йняв¬ся за їжу. Я обе¬реж¬но ві¬дір¬вав з од¬ні¬єї бі¬до¬лаш¬ної жаб¬ки ніж¬ку й зна¬йшов її ціл¬ком при¬дат¬ну до вжи¬ван¬ня.
-Ну як вам мої жаб¬ки?-пе¬ре¬пи¬тав він за¬ці¬кав¬ле¬но за¬гля¬даю¬чи ме¬ні до ро¬та не¬на¬че сто¬ма¬то¬лог. Я ж тим ча¬сом кін¬чав тре¬тю жа¬бу.
-До¬сить не¬по¬га¬но.-з пов¬ним ро¬том пе¬ре¬жо¬вую¬чи від¬по¬вів йо¬му я, бо го¬лод дав¬но пе¬ре¬міг від¬чут¬тя оги¬ди.
-Я ж вам ка¬зав, а ви ме¬ні не ві¬ри¬ли!-тор¬же¬ст¬вую¬че ви¬гук¬нув він.
 Бу¬ло вид¬но, що сво¬їм при¬знан¬ням я йо¬му дос¬та¬вив де¬кіль¬ка хви¬лин над¬зви¬чай¬но ве¬ли¬ко¬го збу¬джен¬ня й за¬до¬во¬лен¬ня.
-Я вам, в ви¬нят¬ко¬во¬му по¬ряд¬ку, мож¬ли¬во дам по сек¬ре¬ту де¬кіль¬ка влас¬них ре¬цеп¬тів.-ска¬зав да¬лі він за¬го¬вор¬ни¬цьким то¬ном, ко¬ли тро¬хи за¬спо¬ко¬їв¬ся пі¬сля сво¬їх ра¬до¬щів.-Я то вза¬га¬лі мої улюб¬ле¬ні ре¬цеп¬ти ні¬ко¬му не роз¬даю, скіль¬ки ме¬не про те не впро¬шу¬ють, але вам пер¬шо¬му їх від¬крию.
-Що ви, що ви, це ду¬же ве¬ли¬ка честь для ме¬не, й крім то¬го я не ку¬хо¬вар¬ка.-хру¬маю¬чи в обид¬ві що¬ки від¬по¬вів я йо¬му.
-Не спе¬ре¬чай¬тесь! Не кож¬ний смерт¬ний удо¬стою¬є¬ть¬ся та¬кої на¬го¬ро¬ди і від¬мов¬ля¬тись від неї верх без¬глуз¬дя!-зно¬ву за¬кри¬чав він бриз¬каю¬чи на ме¬не й на та¬цю слю¬ною.
Щоб йо¬го якось за¬спо¬ко¬ї¬ти я ти¬хо ска¬зав:
-Щи¬ро дя¬кую.  Я зро¬зу¬мів свою по¬мил¬ку й з ве¬ли¬ким за¬до¬во¬лен¬ням пос¬лу¬хаю ваш ре¬цепт. Крім то¬го му¬шу за¬зна¬чи¬ти, що ви й ваш дім  на¬ба¬га¬то гос¬тин¬ні¬ші, ніж жи¬те¬лі се¬ла в яко¬му я був до то¬го, як зу¬ст¬рів вас.
Лі¬ка¬рю спо¬до¬ба¬лась моя від¬по¬відь, а на ос¬тан¬нє ре¬чен¬ня він ви¬гук¬нув:
-Та так би й ска¬за¬ли з са¬мо¬го по¬чат¬ку! А ну ска¬жіть ша¬нов¬ний, чи ви  там ви¬пад¬ко¬во не зу¬ст¬рі¬ча¬ли лі¬ни¬во¬го во¬ло¬цю¬гу з ніч¬ним горш¬ком, який він ви¬дає за лам¬пу?-за¬пи¬тав рап¬то¬во він в ме¬не і я від не¬спо¬ді¬ван¬ки ле¬д¬ве не вда¬вив¬ся жа¬бою.
-А звід¬ки ви знає¬те, що в ньо¬го є той гор¬шок? –ска¬зав зди¬во¬ва¬ний та¬кою ос¬від¬чен¬ні¬стю я.-Так зу¬ст¬рі¬чав, і він ме¬ні роз¬по¬ві¬дав про за¬ча¬ро¬ва¬но¬го прин¬ца з кра¬ї¬ни чак¬лу¬нів, який ув’язнений в то¬му горш¬ку, але він той гор¬шок, чи то лам¬пу, на про¬хан¬ня прин¬ца, що ув’язнений в ньо¬му, ви¬ки¬нув в мо¬ре. Про¬те при ме¬ні він ту ніч¬ну ва¬зу зна¬йшов і я пе¬ре¬ко¬нав¬ся, що дійс¬но з ній та¬ки хтось жи¬ве, бо сам пе¬ре¬свід¬чив¬ся, як з ньо¬го чу¬ла¬ся люд¬ська мо¬ва.
Лі¬кар го¬лос¬но за¬смі¬яв¬ся.
-І той, що си¬дів в гор¬щи¬ку по¬клав на вас ве¬ли¬ку по¬чес¬ну мі¬сію об¬плю¬ва¬ти всіх в се¬лі, а по¬тім да¬ти кож¬но¬му по ду¬лі?-за¬пи¬тав смію¬чись він.
-Так, а звід¬ки ви знає¬те?-зди¬ву¬вав¬ся я.
-Спра¬ва в тім, що цю ба¬єч¬ку він роз¬по¬ві¬дає вже ба¬га¬то ро¬ків всім при¬йдеш¬нім.-від¬по¬вів він ме¬ні.-При¬найм¬ні ко¬ли я йо¬го впер¬ше зу¬ст¬рів два¬дцять ро¬ків то¬му, то її та¬кож чув і на ме¬не та¬кож бу¬ла по¬кла¬де¬на та важ¬ли¬ва мі¬сія.
-І ви теж її ви¬ко¬ну¬ва¬ли?
-Так, на жаль до¬ве¬ло¬ся, але ме¬ні по¬ща¬сти¬ло знач¬но мен¬ше ніж вам. І не ме¬ні од¬но¬му, а й мо¬їй дру¬жи¬ні та¬кож. Той про¬йди¬світ до¬б¬ре знає свою спра¬ву і та¬ки до¬б¬ря¬че вміє об¬кру¬ти¬ти всіх до¬вір¬ли¬вих. Ми теж по¬ві¬ри¬ли кож¬но¬му йо¬му сло¬ву й по¬ча¬ли ви¬ко¬ну¬ва¬ти ту дур¬ну мі¬сію. Я зай¬шов до чо¬ло¬ві¬ків, а  дру¬жи¬на до жі¬нок. Ре¬зуль¬та¬том ті¬єї мі¬сії бу¬ли чис¬лен¬ні син¬ці в ме¬не й дру¬жи¬ни. Нас то¬ді до¬б¬ря¬че від¬луп¬цю¬ва¬ли, а по¬тім вки¬ну¬ли в бо¬ло¬то і ми там лі¬ку¬ва¬лись про¬хо¬лод¬ни¬ми жа¬ба¬ми, при¬кла¬дую¬чи їх до на¬ших га¬ря¬чих син¬ців і це до¬б¬ре по¬дія¬ло. Про¬те я на¬віть вдяч¬ний до¬лі за той ви¬па¬док, бо ли¬ше то¬ді впер¬ше для сві¬то¬вої ме¬ди¬ци¬ни вия¬ви¬ли¬ся лі¬ку¬валь¬ні вла¬сти¬во¬сті жаб і я по¬чав від¬то¬ді пот¬ро¬хи змі¬ню¬ва¬ти свої ме¬то¬ди й пе¬ре¬хо¬ди¬ти ви¬ключ¬но на лі¬ку¬ван¬ня ни¬ми вза¬га¬лі всіх хво¬роб. Що¬до вас, я ба¬чу, ви на ди¬во за¬ли¬ши¬лись ці¬лі пі¬сля зу¬ст¬рі¬чі з гос¬тин¬ни¬ми меш¬кан¬ця¬ми з то¬го се¬ла і це пер¬ший ви¬па¬док в мо¬їй прак¬ти¬ці, ко¬ли во¬ни не по¬би¬ли сво¬го гос¬тя.
Я йо¬му за¬пе¬ре¬чив ска¬зав¬ши, що де¬кіль¬ка па¬лиць і ка¬ме¬нів та¬ки влу¬чи¬ло ме¬ні по спи¬ні.
-Пус¬те.-від¬по¬вів лі¬кар. -Во¬ни з кож¬ним ро¬ком зві¬рі¬ють все дуж¬че й бу¬ло б не див¬но, як¬би во¬ни вас вза¬га¬лі вби¬ли. Ко¬ли пос¬тій¬но от¬ри¬му¬єш ли¬ше плюв¬ки й фі¬ги від всіх при¬йдеш¬ніх, то та¬ка гос¬тин¬ність не див¬на.
-Але ж той во¬ло¬цю¬га так пе¬ре¬кон¬ли¬во роз¬по¬ві¬дав і на¬віть мав справж¬ні не¬під¬роб¬ле¬ні до¬ка¬зи сво¬їм опо¬ві¬дан¬ням.
 -Не вір¬те сво¬їм очам і ву¬хам, бо то все, що чу¬ли від ньо¬го брех¬ня.-спо¬кій¬но від¬по¬вів лі¬кар.
-Але ж го¬лос з лам¬пи? Він був справж¬ній. –за¬пе¬ре¬чив я йо¬му.
-Звіс¬но справж¬ній.-по¬го¬див¬ся лі¬кар.-То був йо¬го влас¬ний го¬лос.
-Як це зро¬зу¬мі¬ти, адже я сам ба¬чив, що він сам мов¬чав ко¬ли з лам¬пи ба¬ла¬кав принц?
-О, ні¬чо¬го див¬но¬го і чу¬дес¬но¬го! Це всьо¬го на¬всьо¬го най¬зви¬чай¬ні¬сінь¬кий трюк че¬ре¬во¬мов¬лен¬ня. Дея¬кі лю¬ди ма¬ють від на¬ро¬джен¬ня до ньо¬го здіб¬но¬сті й на¬хи¬ли. В лю¬бо¬му бро¬дя¬чо¬му цир¬ку вам по¬ка¬жуть цей фо¬кус за спа¬си¬бі.-про¬ка¬зав він.
-Але ж чо¬му всі в се¬лі бу¬ли та¬кі пох¬му¬рі? Інак¬ше ніж за¬ча¬ру¬ван¬ням та¬ку див¬ну по¬ве¬дін¬ку всіх по¬го¬лів¬но меш¬кан¬ців, не по¬яс¬ни¬ти.-не зда¬вав¬ся я.
-А як¬би до вас аб¬со¬лют¬но всі при¬йдеш¬ні при¬хо¬ди¬ли, а по¬тім да¬ва¬ли про¬сто так вам під но¬са ду¬лі, а по¬тім ще й плю¬ва¬ли на вас і на ва¬шу дру¬жи¬ну з діть¬ми і це все пос¬тій¬но від¬бу¬ва¬ло¬ся на про¬тя¬зі де¬ся¬ти¬літь, то й ви б бу¬ли не менш пох¬му¬рі і сум¬ні.
-Але ж на¬ві¬що то¬му во¬ло¬цю¬гі це пот¬ріб¬но?
-Щоб на¬со¬ли¬ти сво¬їм од¬но¬сель¬цям. Вза¬га¬лі він ко¬лись був ста¬рій¬ши¬ною то¬го се¬ла, але ко¬лись йо¬го ви¬гна¬ли за якусь там про¬ви¬ну і він  при¬ду¬мав со¬бі за¬нят¬тя ду¬ри¬ти при¬бу¬лих.-по¬яс¬нив лі¬кар.-Вза¬га¬лі всі в то¬му се¬лі на¬ле¬жать до од¬ні¬єї спе¬ци¬фіч¬ної сек¬ти особ¬ли¬вою від¬мін¬ні¬стю якої є те, що всі чо¬ло¬ві¬ки й жін¬ки і ді¬ти жи¬вуть май¬же весь час ок¬ре¬мо. Ця об¬ста¬ви¬на зі¬гра¬ла го¬лов¬ну роль в то¬му, що йо¬му ві¬рять і він цим ско¬ри¬сту¬вав¬ся. Ось вже на про¬тя¬зі де¬ся¬ти ро¬ків я лі¬кую тих, які ма¬ли не¬щас¬тя по¬бу¬ва¬ти в то¬му се¬лі з та¬ки¬ми мі¬сія¬ми, від ре¬гу¬ляр¬них по¬бо¬їв, бо са¬мі ро¬зу¬міє¬те, що не всім так щас¬тить, як вам.
Ця роз¬по¬відь лі¬ка¬ря ме¬не над¬зви¬чай¬но вра¬зи¬ла. Я тим ча¬сом уваж¬но слу¬хаю¬чи між ін¬шим до¬їв ос¬тан¬ню жа¬бу на та¬ці й на¬реш¬ті від¬чув, що на¬си¬тив¬ся.
-А де ви їх бе¬ре¬те, са¬мі ло¬ви¬те?-за¬пи¬тав в ньо¬го я, на своє го¬ре.
-Ні, чо¬му сам? Ме¬ні їх лов¬лять мої па¬ці¬єн¬ти, а як¬що во¬ни не в змо¬зі ло¬ви¬ти, то ку¬п¬ля¬ють в міс¬це¬вих хлоп¬ча¬ків, кот¬рі за¬люб¬ки їх лов¬лять за мі¬зер¬ну мо¬не¬ту. По¬тім я ни¬ми лі¬кую ме¬то¬дом при¬кла¬дан¬ня до різ¬них хво¬рих місць і час від ча¬су їх змі¬нюю на но¬вих. Суть мо¬го ме¬то¬ду по¬ля¬гає в то¬му, що весь хво¬роб¬ли¬вий жар в хво¬ро¬го по¬гли¬нає про¬хо¬лод¬на жа¬ба, а за¬ли¬ша¬є¬ть¬ся ли¬ше здо¬ро¬вий жар, який і спи¬яє швид¬ко¬му оду¬жан¬ню. Пі¬сля то¬го, я весь ви¬ко¬ри¬ста¬ний ма¬те¬рі¬ал, тоб¬то мо¬їх жаб не ви¬ки¬дую, а за¬би¬раю по¬тім со¬бі до до¬му, го¬тую і за¬люб¬ки їм.  Ось і вас ни¬ми час¬тую.
Та¬ке не зов¬сім апе¬тит¬не при¬знан¬ня при¬зве¬ло до то¬го, що з’їдена мною стра¬ва на¬стій¬но по¬про¬си¬лась на¬зов¬ні.
-І ти¬ми жа¬ба¬ми, які я тіль¬ки но з’їв, ви теж ко¬гось лі¬ку¬ва¬ли?-за¬пи¬тав я в ньо¬го зі сво¬го згуб¬но¬го спо¬ну¬кан¬ня зна¬ти на свою го¬ло¬ву всю іс¬ти¬ну до ос¬тан¬ку.
-Зви¬чай¬но.-без¬тур¬бот¬но від¬по¬вів він.-Я вчо¬ра прак¬ти¬ку¬вав з од¬ні¬єю па¬ці¬єнт¬кою. Їз¬див до од¬ні¬єї са¬ди¬би і там са¬ме ти¬ми жа¬ба¬ми лі¬ку¬вав в од¬ні¬єї по¬важ¬ної ста¬рої па¬ні над¬зви¬чай¬но за¬пу¬ще¬ний ге¬мо¬рой. По прав¬ді ка¬жу¬чи до¬сить не¬вда¬ло... Ви ба¬чи¬ли, які ви¬ря¬че¬ні очі в мо¬їх жа¬бок, кот¬рих ви з та¬ким сма¬ком пої¬ли? Це во¬ни в них по¬ви¬ла¬зи¬ли з жа¬ху, ко¬ли я їх бі¬до¬лах при¬кла¬ду¬вав до її ге¬мо¬рою і во¬ни по¬ба¬чи¬ли ту бо¬ляч¬ку. Він був в та¬ко¬му за¬пу¬ще¬но¬му ста¬ні, що мо¬їх ми¬лих жа¬бок ду¬же та¬ки на¬ля¬кав.
Я по¬чав від¬чу¬ва¬ти, як з’їдені мною не¬вда¬хи жа¬би по¬ча¬ли на¬чеб¬то во¬вту¬зи¬тись і стаю¬чи од¬на на од¬ну-шу¬ка¬ти ви¬хо¬ду з шлун¬ку тим са¬мим шля¬хом, яким і по¬па¬ли в ньо¬го. Лі¬кар не зва¬жав на мої стра¬ж¬дан¬ня і як ні в чо¬му не бу¬ва¬ло про¬дов¬жу¬вав:
 -Так ось…На жаль на¬віть са¬мі дос¬ко¬на¬лі ме¬то¬ди¬ки ма¬ють свої не¬до¬лі¬ки і мої жаб¬ки лі¬ку¬валь¬ни¬ці дов¬го не ви¬три¬му¬ва¬ли по один¬ці, бо їм то¬ді ма¬буть ста¬ва¬ло ду¬же са¬мот¬ньо. Са¬мі ро¬зу¬міє¬те, що про¬во¬джен¬ня ча¬су са¬ме, що не на є впри¬тул до ду¬же жах¬ли¬во¬го ге¬мо¬рою, діє не зов¬сім під¬ба¬дьор¬ли¬во і во¬ни ги¬нуть в са¬мот¬но¬сті, тем¬ря¬ві і за¬ду¬хі. А ось ко¬ли во¬ни при¬кла¬ду¬ю¬ть¬ся від¬ра¬зу по де¬кіль¬ка, то ви¬три¬му¬ють дов¬ше, в си¬лу ма¬буть сво¬єї со¬лі¬дар¬но¬сті і мо¬раль¬ної до¬по¬мо¬ги од¬на од¬ній. Ко¬ли мої жаб¬ки спи¬на до спи¬ни не¬на¬че ті ге¬рої, і їм то¬ді не так страш¬но й нуд¬но ніж по¬один¬ці. Але ось яка бі¬да... Спе¬ци¬фі¬ка то¬го хво¬ро¬го міс¬ця та¬ка, що біль¬ше ніж од¬ну вмі¬сти¬ти там са¬мі ро¬зу¬міє¬те ду¬же важ¬ко. Ось як¬би мої жаб¬ки бу¬ли дріб¬ні¬ші, то бу¬ла б зов¬сім ін¬ша тех¬но¬ло¬гія лі¬ку¬ван¬ня-за¬пи¬хан¬ня, чи то б пак за¬пи¬хан¬ня-лі¬ку¬ван¬ня… Ну це вже ша¬нов¬ний, як вам ці тав¬то¬ло¬гіч¬ні впра¬ви по¬до¬ба¬ю¬ть¬ся. Про¬те не бу¬де¬мо від¬во¬лі¬ка¬тись…
Я мовч¬ки зці¬пив зу¬би ге¬ро¬їч¬но втри¬мую¬чи то¬ва¬ри¬ст¬во з’їдених жаб в своє¬му шлун¬ку й бу¬ло за¬му¬ги¬кав, щоб лі¬кар зро¬зу¬мів моє ста¬но¬ви¬ще. Про¬те мій но¬вий зна¬йо¬мий не над¬то від¬зна¬чав¬ся чут¬ли¬ві¬стю до стра¬ж¬даннь ін¬ших і за¬паль¬но по¬чав ви¬гу¬ку¬ва¬ти:
-Але ж ви са¬мі ба¬чи¬ли яки¬ми ве¬ли¬чез¬ни¬ми шкре¬ка¬ми я ко¬ри¬сту¬вав¬ся при її лі¬ку¬ван¬ні! Там на¬віть для од¬нї жа¬би міс¬ця бу¬ло зов¬сім об¬маль! Не¬по¬доб¬ст¬во! Зви¬чай¬но, я як лі¬кар-прак¬ти¬кую¬чий ек¬спе¬ри¬мен¬та¬тор і справж¬ній вче¬ний на¬ма¬гав¬ся вмі¬сти¬ти їх від¬ра¬зу не од¬ну, а де¬кіль¬ка і то¬му спо¬чат¬ку не со¬ро¬мив¬ся втис¬ну¬ти їх по¬біль¬ше. Про¬те ка¬приз¬на па¬ці¬єнт¬ка зви¬чай¬но цьо¬го не ро¬зу¬мі¬ла, як не ро¬зу¬мі¬ли й жа¬би, кот¬рі здій¬сню¬ва¬ли мо¬їм по¬ту¬гам ша¬ле¬ний су¬про¬тив. Ви са¬мі ро¬зу¬міє¬те, що як¬би вас теж при¬кла¬да¬ли до чи¬йо¬гось за¬пу¬ще¬но¬го ге¬мо¬рою, і на¬віть ска¬жу біль¬ше про¬пи¬ху¬ва¬ли, ну са¬мі ро¬зу¬міє¬те ку¬ди, то ви ма¬буть бу¬ли б від тих дій не зов¬сім в за¬хва¬ті, при¬найм¬ні тріш¬ки втра¬ти¬ли б оп¬ти¬мізм і смак до жит¬тя…
 Крім то¬го пе¬ре¬ля¬ка¬ні жа¬би з жа¬ху здій¬сни¬ли справж¬ні¬сінь¬кий кон¬церт без ан¬трак¬ту... Го¬лов¬ною со¬лі¬ст¬кою то¬го бед¬ла¬му й ка¬ко¬фо¬нії зву¬ків бу¬ла са¬ма ста¬ра па¬ні й на її кри¬ки зі¬брав¬ся весь дім...Вза¬га¬лі ви¬йшов не¬ве¬ли¬кий скан¬да¬лець, але про це по¬тім. По¬ви¬нен вам ска¬за¬ти, що ні¬хто там не ро¬зу¬мів, в то¬му чис¬лі й па¬ці¬єнт¬ка, що ті мої дії по про¬пи¬хан¬ню де¬кіль¬кох жаб од¬ра¬зу, по¬вин¬ні бу¬ли пі¬ти не ли¬ше їй на ко¬ристь, а й для нау¬ко¬во¬го до¬сві¬ду сві¬то¬вої ме¬ди¬ци¬ни, то¬го не по¬бою¬ся вам ска¬за¬ти без¬цін¬ній¬шо¬го до¬сві¬ду, кот¬рий без¬сум¬нів¬но зна¬до¬бить¬ся на¬щад¬кам і ввій¬де в скарб¬ни¬цю ше¬дев¬рів лі¬ку¬валь¬них прак¬тик. Але цих про¬стих іс¬тин ні¬хто не ба¬жав ро¬зу¬мі¬ти. Па¬ці¬єнт¬ка по¬ча¬ла не¬са¬мо¬ви¬то кри¬ча¬ти і ме¬ні до¬ве¬ло¬ся об’явити її рід¬ним на¬віть справж¬ні¬сінь¬кий уль¬ти¬ма¬тум, який по¬ля¬гав в тім, що, або я про¬дов¬жую лі¬ку¬ван¬ня по сво¬їм ме¬то¬ди¬кам, або не¬гай¬но ви¬ї¬джаю до¬до¬му не по¬вер¬нув¬ши їм чи¬ма¬лень¬кий за¬да¬ток, кот¬рий зав¬жди бе¬ру на¬пе¬ред, чо¬го й вам ра¬джу, хоч ви й не лі¬кар. Во¬ни всі від¬ра¬зу по¬го¬ди¬ли¬ся на¬віть не на¬ма¬гаю¬чись щось ме¬ні за¬пе¬ре¬чу¬ва¬ти. Вза¬га¬лі та ста¬ра па¬ні вид¬но вже си¬ді¬ла та¬ки до¬б¬ря¬че в пе¬чін¬ках її рід¬ні, бо не зва¬жаю¬чи на її не¬са¬мо¬ви¬ті про¬тес¬ти, во¬ни до¬зво¬ли¬ли її прив’язати, щоб я про¬дов¬жу¬вав про¬це¬ду¬ру лі¬ку¬ван¬ня. Не¬зва¬жаю¬чи на її крик, я час¬то мі¬няв мо¬їх бі¬до¬лаш¬них жаб, ось і на¬бра¬ла¬ся ці¬ла та¬ця за один і на жаль ос¬тан¬ній се¬анс...-роз¬по¬ві¬дав він ме¬ні всі под¬ро¬би¬ці не¬дав¬ньо¬го лі¬ку¬ван¬ня й сма¬кую¬чи тон¬ко¬щі сво¬го ре¬мес¬ла. Ме¬ні ж від йо¬го опо¬ві¬док ска¬жу по прав¬ді ну¬ди¬ло все біль¬ше й я що¬си¬ли стри¬му¬вав¬ся, щоб не по¬вер¬ну¬ти зно¬ву на бі¬лий світ йо¬го час¬ту¬ван¬ня. Не¬вго¬мон¬ний ес¬ку¬лап цьо¬го не по¬мі¬чав, а збу¬дже¬но про¬дов¬жу¬вав. Бу¬ло вид¬но, що йо¬му не¬зва¬жаю¬чи на чис¬лен¬ні  ви¬їз¬ди і прак¬ти¬ку лі¬ку¬ван¬ня, бу¬ло са¬мот¬ньо, бо з та¬ким за¬хо¬п¬лен¬ням він ме¬ні роз¬по¬ві¬дав про своє при¬зван¬ня лі¬ку¬ва¬ти жа¬ба¬ми. Адже всім ві¬до¬мо, що по ве¬ли¬ко¬му ра¬хун¬ку жа¬би, кот¬ри¬ми він се¬бе в своє¬му жит¬ті дов¬ко¬ла ото¬чив, слу¬хач¬ки май¬же нія¬кі, а ще мен¬ші з них під¬три¬му¬ва¬чі роз¬мов, бо во¬ни зна¬ють вкрай об¬маль слів, од¬не: «Ква.».
Тим ча¬сом, я вже ле¬д¬ве стри¬му¬вав се¬бе три¬маю¬чись ру¬ка¬ми за жи¬віт, а він все про¬дов¬жу¬вав свою жах¬ли¬ву роз¬по¬відь:
-От¬же та па¬ні ве¬ре¬щить, жа¬би ги¬нуть і в ме¬не ска¬жу вам по чес¬ті, дав¬но не бу¬ло та¬ких жах¬ли¬вих умов при здій¬снен¬ні лі¬ку¬валь¬них про¬це¬дур, адже кож¬ну тре¬ба бу¬ло до¬б¬ре зма¬сти¬ти смаль¬цем, щоб во¬на про¬ти¬сну¬лась в anale ot¬vorus, бо во¬ни й без то¬го до¬сить сли¬зькі… Про¬те й це ще не го¬лов¬не, бо на¬при¬кін¬ці ос¬та¬ньо¬го се¬ан¬су моя па¬ці¬єнт¬ка ра¬зом з жа¬бою врі¬за¬ла ду¬ба, та так, що я від та¬кої не¬спо¬ді¬ван¬ки на¬віть за¬був ту не¬щас¬ну жа¬бу ви¬тяг¬ну¬ти... Так во¬ни й за¬ли¬ши¬ли¬ся на¬ві¬ки вдвох. Я спо¬чат¬ку пе¬ре¬ля¬кав¬ся, та¬ко¬му по¬во¬ро¬ту лі¬ку¬валь¬но¬го про¬це¬су. Ме¬ні бу¬ло жах¬ли¬во уя¬ви¬ти те що ска¬жуть ме¬ні її рід¬ні, ко¬ли про¬зна¬ють не¬втіш¬ні ре¬зуль¬та¬ти мо¬го не зов¬сім вда¬ло¬го лі¬ку¬ван¬ня. Я ви¬йшов з кім¬на¬ти весь мок¬рий від по¬ту і дри¬жа¬чи від жа¬ху по¬чав їм роз¬по¬ві¬да¬ти, що на¬ша хво¬ра вже бу¬ла май¬же ви¬лі¬ку¬ва¬на і я б на¬віть ска¬зав пов¬ні¬стю, але на жаль не¬спо¬ді¬ва¬но по¬мер¬ла, про¬те зов¬сім не мар¬но, а ра¬ди ви¬со¬кої нау¬ки і її ім’я бу¬де на¬ві¬ки впи¬са¬не в всі кни¬ги по ме¬ди¬ци¬ні. Але на мій по¬див і мою ра¬дість, вия¬ви¬лось, що во¬ни то¬го дав¬но ли¬ше й че¬ка¬ли, бо ба¬жа¬ли ско¬рі¬ше от¬ри¬ма¬ти й роз¬ді¬ли¬ти до¬б¬рі спад¬ки, кот¬рі за¬ли¬ша¬ла по со¬бі та ску¬па при жит¬ті па¬ні. Про¬щан¬ня з її бли¬зьки¬ми бу¬ло над¬зви¬чай¬но зво¬руш¬ли¬вим, ме¬не до¬б¬ре вго¬сти¬ли, да¬ли крім го¬но¬ра¬ру ще звер¬ху гро¬ше¬нят, ду¬же дя¬ку¬ва¬ли за мої спро¬би і вза¬га¬лі від то¬го не¬щас¬но¬го ви¬пад¬ку в ме¬не  не ли¬ше од¬ні при¬крі спо¬га¬ди... –за¬до¬во¬ле¬но за¬кін¬чив він ту роз¬по¬відь, ко¬ли на моє не¬щас¬тя від¬ра¬зу на¬віть не від¬по¬чив¬ши пе¬ре¬йшов до ку¬лі¬нар¬ної те¬ма¬ти¬ки:
-І на¬ві¬що та¬ку сма¬ко¬ту ви¬ки¬ду¬ва¬ти? –ка¬зав він ме¬ні то¬ном над¬зви¬чай¬но муд¬рої й до¬свід¬че¬ної лю¬ди¬ни, кот¬ра знає сенс жит¬тя й не про¬ти пов¬чи¬ти ін¬ших.- Я всіх їх, крім од¬ні¬єї зі¬брав в від¬ро й при¬віз, як зав¬жди до¬до¬му й ось при¬го¬ту¬вав. Ви ба¬тень¬ка їх з’їли два¬на¬дцять, а по¬вин¬но бу¬ти три¬на¬дцять. Три¬на¬дця¬та, як ви са¬мі ро¬зу¬міє¬те за¬ли¬ши¬лась при по¬кій¬ній па¬ні... Ось вам і ви¬гад¬ки про не¬щас¬ли¬ве чис¬ло..А за¬раз, як ра¬ні¬ше вам і обі¬цяв, я роз¬ка¬жу по сек¬ре¬ту один мій улюб¬ле¬ний ре¬цеп¬тик ма¬ри¬но¬ва¬них жаб... Му¬шу вам за¬зна¬чи¬ти, що пе¬ред при¬го¬ту¬ван¬ням, бу¬ло б не¬по¬га¬но, як¬би во¬ни з го¬дин¬ку бу¬ли при¬кла¬де¬ні до сід¬ниць ста¬рої...Пос¬тій¬те, пос¬тій¬те, ку¬ди ж ви?
За¬кін¬чен¬ня йо¬го роз¬по¬ві¬ді я не по¬чув, бо йо¬го жаб¬ки не¬зва¬жаю¬чи на свій не зов¬сім кві¬ту¬чий стан в моє¬му шлун¬ко¬ві, пі¬сля то¬го, як я їх про¬ковт¬нув, всі два¬на¬дцять, на¬реш¬ті по¬ча¬ли ви¬стри¬бу¬ва¬ти на зов¬ні, на сво¬бо¬ду й я, не в змо¬зі їх стри¬му¬ва¬ти сам ви¬ско¬чив на двір...

                Роз¬діл XXXII
   Про те, як пол¬ков¬ни¬ко¬ві до¬ве¬ло¬ся бу¬ти в лі¬ка¬ря аси¬стен¬том і що з то¬го ви¬йш¬ло.

Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич на мить за¬мовк, щоб на¬би¬ти ще од¬ну люль¬ку до¬б¬рим кна¬сте¬ром, як за¬ін¬три¬го¬ва¬не і ро¬зі¬грі¬те не на жарт йо¬го роз¬по¬від¬дю то¬ва¬ри¬ст¬во за сто¬лом, по¬ча¬ло жва¬во об¬го¬во¬рю¬ва¬ти по¬чу¬те.
-Оце лі¬кар, так лі¬кар...-за¬смі¬явсь пан скарб¬ни¬чий.-Втім всі лі¬ка¬рі ска¬жу по прав¬дон¬ці вам лю¬бі, як пра¬ви¬ло до¬б¬рі шах¬раї і тріш¬ки на го¬ло¬ву не¬на¬че то¬го...
-Що прав¬да то прав¬да і ко¬жен лі¬кує, як йо¬му за¬ма¬не¬ть¬ся.-по¬го¬див¬ся пан суд¬дя.- Он з су¬сі¬донь¬кою мо¬їм до¬б¬рим, Цар¬ст¬во йо¬му Не¬бес¬не по¬кій¬ним пол¬ко¬вим пи¬са¬рем  Бур¬ми¬сла¬вом Бі¬до¬ви¬чем Жу¬тя¬ком та¬ка ото бі¬да бу¬ла при¬клю¬чи¬ла¬ся: За¬хво¬рів бі¬до¬лаш¬ний на но¬ги і ви¬зва¬ли до ньо¬го лі¬ка¬ря з по¬ві¬ту, бо по¬ви¬нен вам ска¬за¬ти, що Бур¬ми¬слав Бі¬до¬вич став та¬ким па¬ном, що вже й від ста¬рих ко¬за¬цьких лі¬ку¬валь¬них ме¬то¬дів від¬мо¬вив¬ся, а са¬ме в йо¬го ви¬пад¬ку баб¬ця лі¬ку¬валь¬ни¬ця по¬ра¬ди¬ла кі¬зя¬ком на ніч но¬ги об¬ма¬зу¬ва¬ти.
«Що я хо¬лоп який, щоб в ко¬ров’ячому лай¬ні хо¬ди¬ти? Не ба¬жаю! Лі¬ка¬ря ме¬ні з по¬ві¬ту!»-обур¬ли¬во не¬по¬го¬джу¬вав¬ся з та¬ки¬ми ме¬то¬да¬ми лі¬ку¬ван¬ня він, і при¬їхав один ху¬дий жев¬жик, який про¬пи¬сав йо¬му кро¬во¬пус¬кан¬ня, від яко¬го бід¬ний пи¬сар ли¬ше ще біль¬ше ох¬ляв. Дру¬жи¬на на¬шо¬го Бі¬до¬ви¬ча то¬го лі¬ка¬ря не¬вда¬ху про¬гна¬ла, а хво¬рий все стог¬не:
 «Ве¬зіть ме¬ні лі¬ка¬ря з са¬мо¬го Киє¬ва, а кі¬зя¬ком лі¬ку¬ва¬тись не бу¬ду, бо вже не з про¬стих я ко¬за¬ків, а з па¬нів справж¬ні¬сінь¬ких!»
Ну при¬вез¬ли до ньо¬го ще од¬но¬го ес¬ку¬ла¬па і той ка¬же:
«Оце ли¬ше кро¬во¬пус¬кан¬ня до¬по¬мо¬же!»
А наш пи¬сар хоч до¬б¬ре ох¬ляв пі¬сля  про¬це¬дур по¬пе¬ред¬ни¬ка, про¬те був ще в змо¬зі тріш¬ки ба¬ла¬ка¬ти, то¬му й ка¬же:
 «Та вже й так до вас, один про¬йди¬світ пів від¬ра з ме¬не ви¬пус¬тив, а все мар¬но, бо я пі¬сля то¬го ле¬д¬ве жи¬вий.»
Лі¬кар йо¬му від¬по¬ві¬дає:
 «А вам з яко¬го міс¬ця кров ви¬пус¬ка¬ли?»
 «З ру¬ки.»-від¬по¬вів Бур¬ми¬слав Бі¬до¬вич.
«А я з но¬ги бу¬ду.»
«А яка різ¬ни¬ця?»-за¬пи¬та¬ла дру¬жи¬на пи¬са¬ря, яка бу¬ла са¬ме при¬сут¬ня , як при лі¬ку¬ван¬ні, так і при роз¬мо¬ві.
«Ду¬же ве¬ли¬ка.»-від¬по¬вів лі¬кар. «Як¬би то ру¬ка бо¬лі¬ла, то з неї й ви¬пус¬ка¬ли б, а так ко¬ли но¬ги, то ли¬ше з них і тре¬ба ви¬пус¬ка¬ти по¬га¬ну кров, а до¬б¬ра за¬ли¬шить¬ся і хво¬рий шви¬день¬ко так оду¬жає, що вже зав¬тра точ¬но бу¬де тан¬цю¬ва¬ти від ра¬до¬щів.»-ска¬зав він і не вва¬гаю¬чись ви¬пус¬тив ще пів від¬ра з од¬ні¬єї но¬ги, та так, що наш хво¬рий зне¬при¬том¬нів, а дру¬жи¬на й за¬пи¬тує в ньо¬го:
«Що то за лі¬ку¬ван¬ня, як¬що мій чо¬ло¬вік не те що ви¬тан¬цьо¬ву¬ва¬ти, а вже ле¬жить ле¬д¬ве жи¬вий не¬мов при кін¬ці і май¬же не ди¬хає?»
А лі¬кар від¬по¬ві¬дає:
«Ні¬чо¬го ви не ро¬зу¬міє¬те, бо тем¬ні в ме¬то¬дах лі¬ку¬ван¬ня, а на¬справ¬ді, то йо¬му вже знач¬но кра¬ще і ско¬ро бу¬де вза¬га¬лі до¬б¬ре.»
«А чо¬му то¬ді ви тіль¬ки од¬ну но¬гу лі¬кує¬те?»-не вга¬мо¬ву¬ва¬ла¬ся во¬на на свою го¬ло¬ву.
 Ну лі¬кар, щоб не спе¬ре¬ча¬тись ви¬пус¬тив ще з дру¬гої но¬ги всю кров до ос¬тан¬ку і наш бід¬ний Бі¬до¬вич шви¬день¬ко від¬дав Бо¬гу ду¬шу і там йо¬му мож¬ли¬во й дійс¬но вже кра¬ще...-до¬ка¬зав він, а тим ча¬сом Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич на¬бив свою люль¬ку й за¬ку¬рив.
-Ти¬хі¬ше па¬но¬ве...-по¬про¬ха¬ла в па¬на суд¬ді гос¬по¬ди¬ня па¬ні Оле¬на,-Не за¬вва¬жай¬те па¬ну пол¬ков¬ни¬ку про¬дов¬жу¬ва¬ти роз¬по¬ві¬да¬ти, бо страх, як ці¬ка¬во зна¬ти, що тра¬пи¬лось да¬лі.-ска¬за¬ла во¬на і реш¬та слу¬ха¬чів з нею без¬пе¬реч¬но по¬го¬ди¬лись і по¬ча¬ли вмов¬ля¬ти на¬шо¬го Шах¬ра¬за¬да про¬дов¬жу¬ва¬ти свою роз¬по¬відь. Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич ста¬теч¬но за¬тяг¬нув¬ся й ви¬пус¬тив¬ши клуб тю¬тю¬но¬во¬го ди¬му по¬важ¬но ска¬зав:
-Па¬но¬ве, моя роз¬по¬відь над¬зви¬чай¬но роз¬тяг¬ну¬ла¬ся і я по¬ви¬нен вас по¬ві¬до¬ми¬ти, що бою¬ся вто¬ми¬ти нею на¬ших сла¬бих па¬ні, адже те, що від¬бу¬ло¬ся по¬тім не менш вра¬жаю¬че, чим все те, що ви по¬чу¬ли до цьо¬го і ме¬ні ще до¬сить дов¬го до¬ве¬де¬ть¬ся вас три¬ма¬ти в по¬ло¬ні сво¬їх спо¬га¬дів...
Ці йо¬го сло¬ва, як і очі¬ку¬ва¬ло¬ся ви¬зва¬ли бурх¬ли¬ві вмов¬лян¬ня роз¬по¬ві¬да¬ти да¬лі. Особ¬ли¬во за¬ці¬кав¬ле¬ни¬ми в зв’язку з амур¬ни¬ми те¬ма¬ми бу¬ла жі¬но¬ча по¬ло¬ви¬на.
-А що да¬лі бу¬ло з бід¬ним Юзі¬ком, ви йо¬го ви¬пад¬ко¬во не зу¬ст¬рі¬ча¬ли по¬тім?-за¬пи¬та¬ла¬па¬ні Ге¬ле¬на.
-Зу¬ст¬рі¬чав, але про це тро¬хи зго¬дом...
-Роз¬ка¬жіть, що вза¬га¬лі бу¬ло з ва¬ми да¬лі пі¬сля то¬го, як ви на¬їли¬ся жаб в лі¬ка¬ря...-по¬про¬ха¬ла па¬ні Оле¬на і ін¬ші па¬ні теж по¬про¬ха¬ли:
-Так, так, роз¬ка¬жіть про все , що бу¬ло да¬лі, нам так ці¬ка¬во...
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич зруч¬ні¬ше вмо¬стив¬ся в кріс¬лах і пих¬каю¬чи дим¬ком з дов¬гої люль¬ки, про¬дов¬жив свою роз¬по¬відь:
-Ко¬ли я бла¬го¬по¬луч¬но по¬зба¬вив¬ся пі¬кант¬но¬го час¬ту¬ван¬ня лі¬ка¬ря, то на¬стир¬ли¬во по¬про¬хав в ньо¬го їжі більш звич¬ної для мо¬го шлун¬ку і щоб йо¬го не об¬ра¬зи¬ти ска¬зав, що жа¬би на¬стіль¬ки ви¬шу¬ка¬ний на¬їдок, що до ці¬єї ве¬ли¬кої чес¬ті, якою є їх спо¬жи¬ван¬ня, тре¬ба під¬хо¬ди¬ти пос¬ту¬по¬во і пое¬тап¬но. На щас¬тя в ес¬ку¬ла¬па все та¬ки зна¬йшло¬ся де¬кіль¬ка су¬ха¬рів і ще до¬б¬ра в’язка су¬ше¬них груш, яки¬ми я й ута¬му¬вав свій го¬лод. Пі¬сля то¬го по¬ба¬чив¬ши, що він при ко¬не¬ві з брич¬кою, я по¬про¬хав йо¬го від¬вез¬ти ме¬не в по¬ві¬то¬ве міс¬теч¬ко. Лі¬кар не по¬го¬див¬ся і ска¬зав:
-Що вам в ме¬не по¬га¬но? Жи¬віть по¬ки слід від під¬ко¬ви на ва¬шо¬му чо¬лі не зник¬не.
Йо¬го сло¬ва ма¬ли ра¬цію і я з ни¬ми ціл¬ком міг би й по¬го¬ди¬тись, але як¬би не од¬но¬ма¬ніт¬ні стра¬ви з жаб, що са¬міт¬ник лі¬кар го¬ту¬вав со¬бі ко¬жен день. На моє на¬стир¬ли¬ве вмов¬лян¬ня ви¬ї¬джа¬ти не¬гай¬но він ска¬зав:
-Я візь¬му вас ли¬ше то¬ді, ко¬ли бу¬де на¬го¬да ту¬ди їха¬ти в зв’язку з мо¬єю прак¬ти¬кою, а те¬пер маю про¬хан¬ня вас ме¬не не тур¬бу¬ва¬ти, бо я бу¬ду про¬во¬ди¬ти над¬зви¬чай¬но важ¬ли¬ві нау¬ко¬ві ек¬спе¬ри¬мен¬ти, кот¬рі без¬сум¬нів¬но зроб¬лять в сві¬то¬вій ме¬ди¬ци¬ні справж¬ні¬сінь¬кий пе¬ре¬во¬рот і все пос¬тав¬лять з ніг на го¬ло¬ву.-від¬по¬вів він ме¬ні сер¬ди¬то й по¬чав ро¬би¬ти свої до¬слі¬ди над жа¬ба¬ми, які за¬клю¬ча¬ли¬ся в то¬му, що він всі¬ля¬ко зну¬щав¬ся над ти¬ми тва¬ри¬на¬ми. Він їх на¬ду¬вав за до¬по¬мо¬гою со¬ло¬мин¬ки, ну ска¬жі¬мо май¬же так, як це роб¬лять бі¬ля став¬ків роз¬би¬ша¬ки хлоп¬ча¬ки й по¬тім ки¬дав тих жаб в де¬рев’яне від¬ро з во¬дою і слід¬ку¬вав, як бі¬до¬лаш¬ні тва¬рин¬ки мар¬но на¬ма¬га¬ла¬ся за¬ну¬ри¬тись в во¬ду ку¬мед¬но пе¬ре¬би¬раю¬чи лап¬ка¬ми й пос¬тій¬но спли¬ва¬ли, бо бу¬ли на¬ду¬ті по¬віт¬рям, адже ма¬ли фор¬ми ку¬льок. Щось бур¬мо¬чу¬чи со¬бі під ніс, він ре¬тель¬но за¬пи¬су¬вав ре¬зуль¬та¬ти сво¬їх до¬слі¬дів в зо¬шит і по¬тім при¬ймав¬ся за ін¬шу не¬щас¬ну жаб¬ку. Ко¬ли я за¬пи¬тав в ньо¬го на¬ві¬що він те ро¬бить, лі¬кар обу¬ре¬но за¬ма¬хав ру¬ка¬ми й за¬кри¬чав на ме¬не не обер¬таю¬чи на¬віть го¬ло¬ву і уваж¬но слід¬кую¬чи за без¬ус¬піш¬ни¬ми од¬но¬ма¬ніт¬ни¬ми зу¬сил¬ля¬ми жа¬бок за¬ну¬ри¬тись:
-Не за¬ва¬жай¬те ме¬ні! Хі¬ба ви не ба¬чи¬те, що я зай¬ня¬тий над¬зви¬чай¬но важ¬ли¬вим нау¬ко¬вим ек¬спе¬ри¬мен¬том, а ви ні¬чо¬му в цьо¬му не зро¬зу¬міє¬те, бо не нау¬ко¬вець!
Я ви¬рі¬шив не тур¬бу¬ва¬ти лі¬ка¬ря й при¬ліг на ка¬на¬пу слід¬кую¬чи над йо¬го пра¬цею мар¬но на¬ма¬гаю¬чись знай¬ти в ній сенс й не зчув¬ся, як за¬снув.
На ра¬нок дру¬го¬го дня до дво¬ру при¬їхав пус¬тий рид¬ван з ку¬че¬ром, який си¬дів на коз¬лах. Лі¬кар ви¬йшов до ньо¬го і во¬ни про щось роз¬мов¬ля¬ли. По¬тім він при¬йшов і ска¬зав ме¬ні.
-Це з ма¬єт¬ку тої па¬ні, про лі¬ку¬ван¬ня якої я вам роз¬по¬ві¬дав. Ме¬не чо¬мусь ви¬зи¬ва¬ють зно¬ву її ро¬ди¬чі. Ку¬чер ка¬зав, що ме¬ні там не до¬да¬ли яки¬хось го¬но¬ра¬рів і це ме¬не ди¬вує, бо я був щед¬ро ода¬ре¬ний, але він за¬пев¬няє, що від¬ве¬зе ме¬не на¬зад і то¬му я з ним без¬пе¬реч¬но їду. Як¬що ба¬жає¬те ви мо¬же¬те при¬єд¬на¬ти¬ся, адже від то¬го ма¬єт¬ку ку¬ди ми по¬ї¬де¬мо, до міс¬та зов¬сім не¬да¬ле¬ко.
Я зви¬чай¬но по¬го¬див¬ся, але пос¬кар¬жив¬ся на своє вбран¬ня, яке вже по¬ряд¬ком зно¬си¬ло¬ся. До¬б¬рий жа¬бо¬лі¬ку¬валь¬ник ви¬ді¬лив ме¬ні свій тро¬хи за¬ве¬ли¬кий по¬но¬ше¬ний сюр¬тук, бо він йо¬го вже не но¬сив і який втім ма¬ло чим від¬різ¬няв¬ся в кра¬щу сто¬ро¬ну від мо¬го лах¬міт¬тя. Я швид¬ко пе¬ре¬вдяг¬нув¬ся, а по¬тім ми сі¬ли в рид¬ван і по¬ї¬ха¬ли. Лі¬кар з со¬бою взяв ще ці¬ле від¬ро са¬мих біль¬ших жаб.
-Це на той ви¬па¬док, як¬що хтось зне¬на¬цька за¬хво¬ріє і по¬про¬хає ме¬не ни¬ми по¬лі¬ку¬ва¬ти. Я їх зав¬жди з со¬бою бе¬ру.-по¬яс¬нив він ме¬ні.
Він був в над¬зви¬чай¬но при¬під¬ня¬то¬му на¬строї, на¬спі¬ву¬вав ве¬се¬лень¬ку пі¬сень¬ку і ка¬зав:
-Ось ба¬чи¬те, як ме¬не по¬ва¬жа¬ють на¬віть за на¬яв¬но¬сті  дея¬ких не зов¬сім до¬б¬рих ре¬зуль¬та¬тів мо¬го лі¬ку¬ван¬ня. Вза¬га¬лі ви са¬мі ско¬ро по¬ба¬чи¬те, які то ми¬лі й щед¬рі лю¬ди-ро¬ди¬чі мо¬єї па¬ці¬єнт¬ки з ге¬мо¬ро¬єм. Не¬зва¬жаю¬чи на те, що вже зі мною роз¬ра¬ху¬ва¬ли¬ся з лиш¬ком, во¬ни зов¬сім не ску¬п¬лять¬ся ще на но¬ві ви¬на¬го¬ро¬ди і це не див¬ля¬чись на те, що я їм ви¬ста¬вив то¬ді та¬ки до¬б¬ру плат¬ню за свої пос¬лу¬ги.  А знає¬те, до¬сить при¬єм¬но очі¬ку¬ва¬ти гар¬них сюр¬при¬зів, на яких не роз¬ра¬хо¬ву¬єш...
Він дійс¬но мав ра¬цію, ро¬ди¬чі по¬мер¬лої йо¬го зго¬дом так щед¬ро ви¬на¬го¬ро¬ди¬ли йо¬го влас¬ни¬ми сюр¬при¬за¬ми в від¬рі в од¬не міс¬це, що в ме¬не до¬сі йдуть дри¬жа¬ки, ко¬ли я те зга¬дую.
Десь че¬рез кіль¬ка го¬дин їз¬ди по до¬ро¬зі в пус¬тель¬ній міс¬це¬во¬сті, по якій нам рід¬ко по¬па¬да¬ли¬ся ма¬лень¬кі ху¬тір¬ки й сель¬ця, ми пі¬дї¬ха¬ли на¬реш¬ті до ма¬єт¬ку не¬до¬лі¬ко¬ва¬ної по¬кій¬ни¬ці. Нас про¬во¬ди¬ли до ошат¬них по¬ко¬їв в яко¬му бу¬ло пов¬но її ро¬ди¬чів і лі¬кар ме¬не від¬ре¬ко¬мен¬ду¬вав їм, як сво¬го аси¬стен¬та. З са¬мо¬го по¬чат¬ку я за¬пі¬доз¬рив щось не¬лад¬не і весь час хо¬тів бу¬ло чкур¬ну¬ти звід¬ти, але на¬го¬ди не ви¬па¬да¬ло.
Спра¬ва в тім па¬но¬ве, що там ви¬йш¬ло дея¬ке не¬по¬ро¬зу¬мін¬ня. Де¬що за¬піз¬но при¬їхав з па¬пе¬ра¬ми го¬лов¬ний пре¬тен¬дент на спа¬док. Це був опаль¬ний її син, кот¬рий ще в мо¬ло¬до¬сті за¬ли¬шив бать¬ків¬ський має¬ток і який са¬ме за¬піз¬нив¬ся, бо їхав з са¬мої Шве¬ції де дов¬гий час про¬жи¬вав. По¬кій¬ни¬ця обі¬ця¬ла від¬пи¬са¬ти йо¬му все май¬но, але рап¬то¬ва її смерть пе¬ре¬шко¬ди¬ла цьо¬му здій¬сни¬тись, а па¬пе¬ри ін¬ших мис¬лив¬ців за спад¬ка¬ми вия¬ви¬ли¬ся не на¬леж¬ним чи¬ном  за¬ві¬ре¬ни¬ми і то¬му всі від та¬кої не¬пев¬но¬сті бу¬ли над¬зви¬чай¬но роз¬лю¬че¬ні, а особ¬ли¬во її швед¬ський син. Як зго¬дом вия¬ви¬ло¬ся, смерть не¬щас¬ної зов¬сім не бу¬ла ви¬гі¬дна ні¬ко¬му, бо рап¬то¬ва поя¬ва но¬во¬го спад¬ко¬єм¬ця руй¬ну¬ва¬ла всі пла¬ни ін¬ших і на¬сам¬пе¬ред йо¬го са¬мо¬го. Він док¬лад¬но по¬чав роз¬пи¬ту¬ва¬ти в лі¬ка¬ря про под¬ро¬би¬ці лі¬ку¬валь¬но¬го про¬це¬су, а по¬тім рап¬том в ньо¬го за¬пи¬тав:
-Ска¬жіть ша¬нов¬ний, а чи не¬має ви¬пад¬ко¬во при вас ва¬ших лі¬ку¬валь¬них жаб?
-Зви¬чай¬но є, во¬ни зав¬жди на вся¬кий ви¬па¬док при ме¬ні.-від¬по¬вів пе¬дан¬тич¬ний ес¬ку¬лап.
-Я маю на¬дію, що ті жа¬би дос¬тат¬ньо ве¬ли¬кі?- по¬важ¬но пе¬ре¬пи¬тав син по¬кій¬ни¬ці.
-Са¬ме що не на є ве¬ли¬чез¬ні!-за¬пев¬нив йо¬го лі¬кар на¬віть роз¬вів¬ши ру¬ки по¬ка¬зую¬чи не¬на¬че хва¬ст¬ли¬вий ри¬бал¬ка свій ви¬лов, які са¬ме во¬ни ве¬ли¬чез¬ні.
-При¬не¬сіть їх сю¬ди, я маю на них по¬ди¬ви¬тись.-по¬про¬хав го¬лов¬ний спад¬коє¬мець.
Я з чес¬тю ви¬ко¬нав свою роль аси¬стен¬та й при¬ніс з рин¬два¬ну на свою го¬ло¬ву, а швид¬ше на го¬ло¬ву лі¬ка¬ря (і на¬віть не на го¬ло¬ву, а на ін¬ше міс¬це)ве¬ли¬ке від¬ро з жа¬ба¬ми. Кра¬ще б ме¬ні то¬ді бу¬ло вза¬га¬лі ска¬за¬ти з са¬мо¬го по¬чат¬ку, що нія¬кий я не аси¬стент, але хто з нас знає, що нас че¬кає на¬віть в са¬мо¬му най¬ближ¬чо¬му май¬бут¬ньо¬му?
-До¬б¬ре, ду¬же до¬б¬ре...-за¬до¬во¬ле¬но ска¬зав по¬ба¬чив¬ши ве¬ле¬тен¬ських шкре¬ків го¬лов¬ний пре¬тен¬дент на спа¬док.-А те¬пер зв’яжіть цих про¬йди¬сві¬тів!-ви¬гук¬нув він рап¬то¬во слу¬гам вка¬зую¬чи на нас.
Слух¬ня¬ні слу¬ги не за¬ба¬ри¬ли¬ся ви¬ко¬на¬ти йо¬го при¬каз. Те що бу¬ло да¬лі лю¬дям з сла¬би¬ми нер¬ва¬ми не вар¬то слу¬ха¬ти, бо з лі¬ка¬ря стяг¬ну¬ли шта¬ни й по¬ча¬ли пе¬дан¬тич¬но про¬роб¬ля¬ти з ним  всі йо¬го влас¬ні ме¬то¬ди¬ки по лі¬ку¬ван¬ні ге¬мо¬роя в тої па¬ні і на¬віть де¬що пе¬ре¬вер¬ши¬ли йо¬го са¬мо¬го в кіль¬ко¬сті за¬пхну¬тих в ньо¬го тва¬ри¬нок.
 Це бу¬ло жах¬ли¬ве ви¬до¬ви¬ще, бо бід¬ний ес¬ку¬лап що¬си¬ли ве¬ре¬щав і пру¬чав¬ся. Я на¬віть за¬плю¬щив від та¬кої кар¬ти¬ни свої очі з жа¬ху, але ме¬ні на¬ка¬за¬ли уваж¬но на все ди¬ви¬тись і за¬пам’ятовувати, щоб я як аси¬стент на¬да¬лі не ро¬бив та¬ких по¬ми¬лок сво¬го стар¬шо¬го на¬став¬ни¬ка-вчи¬те¬ля, а лі¬ку¬вав, як на¬ле¬жить. Кім¬на¬та на¬пов¬ни¬ла¬ся бла¬галь¬ни¬ми ви¬гу¬ка¬ми про по¬ща¬ду лі¬ка¬ря і обу¬ре¬ним ква¬кан¬ням жаб, кот¬рі про¬тес¬ту¬ва¬ли тим не¬спо¬ді¬ва¬ним і не¬при¬єм¬ним по¬во¬ро¬там влас¬ної до¬лі ви¬рі¬ше¬ним яки¬мось за¬їз¬джим спад¬ко¬єм¬цем…Про¬те я був вдяч¬ний вза¬га¬лі за те, що сам так лег¬ко від¬скі¬пав¬ся, бо те са¬ме син не¬щас¬ної по¬кій¬ни¬ці хо¬тів був про¬ро¬би¬ти і зі мною. Про¬те дя¬ку¬ва¬ти Бо¬гу ін¬ші ро¬ди¬чі ска¬за¬ли йо¬му, що я то¬ді не при¬ймав уча¬сті в лі¬ку¬ван¬ні йо¬го ма¬те¬рі і ме¬ні зро¬би¬ли дея¬кі по¬ту¬ран¬ня за¬ли¬шив¬ши в спо¬кої, але не від¬пус¬тив¬ши зов¬сім, при¬му¬сив¬ши до¬ди¬ви¬тись ви¬ста¬ву до кін¬ця. Кі¬нець же оз¬на¬чав, що бід¬но¬му лі¬ка¬рю вста¬ви¬ли всіх йо¬го не¬щас¬них лі¬ку¬валь¬ниць, на¬тяг¬ну¬ли шта¬ни і  від¬пус¬ти¬ли піш¬ки з ми¬ром, су¬во¬ро на¬ка¬зав¬ши не зні¬ма¬ти шта¬ни до кін¬ця зе¬мель при¬на¬леж¬них тій по¬кій¬ній па¬ні.  Це на¬леж¬ним чи¬ном  про¬кон¬тро¬лю¬ва¬ли уваж¬ні гай¬ду¬ки на ко¬нях з кан¬чу¬ка¬ми, які по¬ряд нас весь час су¬про¬во¬джу¬ва¬ли.
Жа¬ліб¬но стог¬ну¬чи й ле¬д¬ве пе¬ре¬су¬ваю¬чи свої но¬ги пос¬тав¬ле¬ні ко¬ле¬сом, лі¬кар поч¬ва¬лав до до¬ро¬ги, з кож¬ним кро¬ком го¬лос¬но скри¬кую¬чи від бо¬лю. Я йшов по¬ряд, під¬три¬мую¬чи йо¬го. Ко¬ли ми на¬реш¬ті діб¬ра¬лись до шля¬ху, до¬б¬рі гай¬ду¬ки на¬реш¬ті по¬вер¬ну¬ли на¬зад до ма¬єт¬ку, за¬ли¬шив¬ши нас в са¬мот¬но¬сті і не¬щас¬ний ес¬ку¬лап роз¬по¬чав жах¬ли¬ву опе¬ра¬цію по ви¬да¬лен¬ню на¬силь¬но за¬пхну¬тих жаб. Я ні¬ко¬ли па¬но¬ве не по¬ду¬мав би, що їх мож¬ли¬во вмі¬сти¬ти скіль¬ки. Про¬сто ди¬во¬виж¬но, як ба¬га¬то звіль¬не¬них щас¬ли¬вих жаб ра¬діс¬но вздих¬нув¬ши сві¬же по¬віт¬ря по¬п¬ли¬га¬ли від нас в різ¬ні бо¬ки в по¬шу¬ку ка¬люж і став¬ків, як більш вла¬сти¬вих їх¬ньо¬му на¬ро¬до¬ві се¬ре¬до¬ви¬щі пе¬ре¬бу¬ван¬ня.
-Що по¬ро¬биш, на¬віть в моє¬му ре¬мес¬лі є дея¬кі не¬зруч¬но¬сті...-бід¬кав¬ся лі¬кар.-Бід¬ні жаб¬ки...-при¬ка¬зу¬вав він між сво¬ї¬ми зой¬ка¬ми даю¬чи їм сво¬бо¬ду.
Ме¬ні вже не діс¬та¬ва¬ло тер¬пін¬ня ди¬ви¬тись ще раз на ту жах¬ли¬ву ви¬ста¬ву, ли¬ше те¬пер на¬впа¬ки в зво¬рот¬ньо¬му по¬ряд¬ку і я ви¬рі¬шив йо¬го за¬ли¬ши¬ти, бо він і сам до¬б¬ре справ¬ляв¬ся зі сво¬єю бі¬дою. Ос¬кіль¬ки нам бу¬ло йти в різ¬ні бо¬ки, я від¬кла¬няв¬ся й по¬дя¬ку¬вав¬ши за те лах¬міт¬тя, яке він на¬ді¬лив ме¬ні вза¬мін на моє влас¬не, я роз¬вер¬нув¬ся й пі¬шов пря¬мо по шля¬ху в на¬прям¬ку Віль¬но…

               
                Роз¬діл XXXIII
В яко¬му роз¬по¬відь пол¬ков¬ни¬ка на не¬ве¬ли¬кий час пе¬ре¬ри¬ва¬є¬ть¬ся в зв’язку з не¬спо¬ді¬ва¬ною поя¬вою но¬во¬го пер¬со¬на¬жа і з не менш не¬спо¬ді¬ва¬ним йо¬го зник¬нен¬ням.

Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич на мить зно¬ву за¬мовк, щоб со¬бі на¬би¬ти тю¬тю¬ном но¬ву люль¬ку, як рап¬том сте¬ля й сті¬ни за¬лу в яко¬му всі си¬ді¬ли по¬ча¬ли здри¬га¬тись від по¬туж¬них і гуч¬них уда¬рів що до¬но¬си¬ли¬ся з під зем¬лі. Від та¬кої не¬спо¬ді¬ван¬ки всі па¬ні ляч¬но здриг¬ну¬лись, а пол¬ков¬ник ска¬зав:
-Па¬но¬ве, як ба¬чи¬те не¬вго¬мон¬ний слон ма¬буть чу¬до¬во пе¬ре¬дих¬нув і до¬б¬ря¬че під¬крі¬пив¬ся, щоб зно¬ву з сві¬жи¬ми си¬ла¬ми взя¬ти¬ся за свої не¬лег¬кі впра¬ви. По¬ви¬нен ска¬за¬ти ці грю¬ки на¬стіль¬ки моц¬ні, що ви¬став¬лян¬ня чат вия¬ви¬ли¬ся не¬пот¬ріб¬ни¬ми, адже йо¬го шель¬му до¬б¬ре чу¬ти й тут в за¬лі. Мо¬жу від¬по¬ві¬даль¬но по¬ві¬до¬ми¬ти пань¬ст¬во й лю¬ба гра¬фи¬не, що в ра¬зі та¬ких безу¬пин¬них ек¬зер¬цій, той звір та¬ки мо¬же ско¬ро роз¬ва¬ли¬ти цей за¬мок.
Від йо¬го слів па¬ні Оле¬на зойк¬ну¬ла, а пан суд¬дя ска¬зав:
-Йо¬му ма¬буть нуд¬но, раз він так на¬стій¬ли¬во про¬сить¬ся на¬зов¬ні.
-Звід¬кі¬ля ти зна¬єш, як йо¬му там по¬чу¬ва¬є¬ть¬ся, мо¬же він хо¬че всіх нас тріш¬ки по¬пої¬сти.-за¬пе¬ре¬чи¬ла йо¬го жін¬ка па¬ні суд¬ди¬ха.
-Як би те¬бе лю¬бонь¬ко за¬пхну¬ли в тем¬ну во¬ло¬гу й тіс¬ну під¬зем¬ну но¬ру, то ти теж за¬нудь¬гу¬ва¬ла від са¬мот¬но¬сті без сво¬їх без¬кі¬неч¬них плі¬ток з ку¬монь¬ка¬ми.-не по¬го¬джу¬вав¬ся він.
-Ще чо¬го, що ме¬ні там ро¬би¬ти, а як¬би й за¬пхну¬ли, то я ли¬шень по¬го¬ди¬ла¬ся з ку¬монь¬ка¬ми, а ще кра¬ще, щоб за¬мість ме¬не за¬пхну¬ли те¬бе, або на край¬ній ви¬па¬док на¬шу су¬сід¬ку Дом¬ну Па¬ра¬мо¬нов¬ну, яка ме¬ні дав¬но  за¬бор¬гу¬ва¬ла цук¬ро¬ву го¬лів¬ку за кар¬бо¬ва¬нець і ро¬бить ви¬гляд, що не¬пам’ятає про те і за¬бу¬ла про свій борг!-сер¬ди¬то від¬по¬ві¬ла во¬на, як їх пе¬ре¬бив пан суд¬дя:
-Па¬но¬ве, не спе¬ре¬чай¬тесь! Хто зна , що хо¬че від нас той впер¬тий слон.
-А звід¬кі¬ля він знає нас, як¬що він від нас щось хо¬че?-зди¬ву¬вав¬ся пан кра¬мар.
-Що, що… Звіс¬но з’їсти…-про¬бур¬мо¬ті¬ла сер¬ди¬то па¬ні суд¬ди¬ха.-Так грю¬ка¬ють ли¬ше ко¬ли го¬лод¬ні, а знає нас, бо сло¬ни над¬зви¬чай¬но чут¬ли¬ві і під¬ступ¬ні.-ска¬за¬ла во¬на ниш¬ком по¬гля¬нув¬ши на па¬ні Оле¬ну, яка від та¬кої важ¬ли¬вої хоч іви¬га¬да¬ної но¬ви¬ни, зно¬ву зля¬ка¬но здриг¬ну¬лась і па¬ні суд¬ди¬ху це за¬до¬віль¬ни¬ло. Що по¬ро¬биш, але на¬ша па¬ні суд¬ди¬ха бу¬ла до¬сить за¬ви¬стли¬вою жін¬кою.
-Ні па¬но¬ве, ба¬тюш¬ка в Киє¬ві ні¬чо¬го не ка¬зав, про те що сло¬ни їдять лю¬дей. Він ка¬зав, що во¬ни їдять фрук¬ти і їм іно¬ді да¬ють ви¬но.-по¬ві¬до¬ми¬ла па¬ні скарб¬ни¬ча.
-То¬ді без¬у¬мов¬но слон ма¬буть ви¬на ви¬пи¬ти хо¬че. –ав¬то¬ри¬тет¬ним то¬ном ска¬зав від¬став¬ний ка¬пі¬тан впев¬не¬но пе¬ре¬хи¬лив¬ши в се¬бе пов¬ний ке¬лих хміль¬но¬го, ви¬пив¬ши йо¬го до кра¬п¬ли¬ни, ма¬буть з тої при¬чи¬ни, щоб на всяк ви¬па¬док сло¬ну по¬мен¬ше діс¬та¬лось.
Па¬ні Оле¬на про¬ка¬за¬ла.
-Я па¬но¬ве, по¬вір¬те згод¬на від¬да¬ти то¬му зві¬ро¬ві хоч і всі за¬па¬си ви¬на, які є в льо¬хах зам¬ку, ли¬шень би він від¬че¬пив¬ся і за¬ли¬шив ме¬не й мій  за¬мок в спо¬кої.
-Не ре¬ко¬мен¬дую лю¬ба па¬ні.-про¬ка¬за¬ла па¬ні скарб¬ни¬ча.-На¬вряд то¬ді він за¬спо¬ко¬є¬ть¬ся.
-Чо¬му це?
-То¬му, що скіль¬ки п’яницю не на¬пу¬вай, а він все од¬но не не нап’ється, а бу¬де про¬си¬ти ще біль¬ше і ці не¬по¬доб¬ст¬ва ні¬ко¬ли не за¬кін¬чать¬ся. Він бу¬де гу¬па¬ти кож¬ні ніч ви¬ма¬гаю¬чи міц¬них маль¬ва¬зій та смач¬них на¬ли¬вок.
-Він вас за¬ли¬шить в по¬кої ли¬ше ко¬ли сам упо¬ко¬їть¬ся.-до¬дав пан суд¬дя.
-А скіль¬ки жи¬вуть сло¬ни?-за¬пи¬та¬ла па¬ні Ге¬ле¬на.
-Три¬ста ро¬ків!-впев¬не¬но про¬ка¬за¬ла па¬ні суд¬ди¬ха, щоб до кін¬ця вра¬зи¬ти гос¬по¬ди¬ню, а ко¬ли по¬ба¬чи¬ла, що це їй до¬б¬ре вда¬ло¬ся, спів¬чут¬ли¬во до¬да¬ла:-На ваш вік, бі¬до¬лаш¬нень¬ка ви моя, ви¬ста¬чить…
Тим ча¬сом уда¬ри не вщу¬ха¬ли і при кож¬но¬му но¬во¬му ке¬ли¬хи й та¬ріл¬ки на сто¬лі аж під¬стри¬бу¬ва¬ли. Си¬туа¬ція ви¬ма¬га¬ла рі¬шу¬чих дій, але ска¬жі¬мо по прав¬ді, всім бу¬ло тро¬хи ляч¬но і ні¬хто не хо¬тів пер¬шим бра¬ти на се¬бе мі¬сію ке¬рів¬ни¬ка по про¬ти¬дії ви¬тів¬кам сло¬на.  Рап¬том в кім¬на¬ту вбіг зля¬ка¬ний Мі¬тяй і з ним ку¬хар¬ки Фів¬ря й Фе¬ск¬ка. Ви¬гляд в ньо¬го був над¬зви¬чай¬но зля¬ка¬ний і тремт¬ли¬вим го¬ло¬сом він ви¬гук¬нув з по¬чут¬тям ви¬ко¬на¬но¬го обов’язку.
-Там, там, зно¬ву звір в сті¬ну гу¬пає!
Цю но¬ви¬ну всі й так зна¬ли од¬но¬час¬но з схви¬льо¬ва¬ни¬ми ча¬тую¬чи¬ми і пол¬ков¬ник за¬смі¬яв¬ся Мі¬тяє¬ві в об¬лич¬чя:
-А ти що бов¬дур, сам не ба¬чиш, що від тих гу¬пань ско¬ро сте¬ля впа¬де?
Ден¬щик зро¬бив ви¬гляд, що по¬ну¬рив¬ся, хо¬ча сам зліс¬но по¬ду¬мав, що та¬ко¬му гос¬по¬да¬рю ні¬як ні¬чим не вго¬диш, а сам Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич тим ча¬сом обер¬нув¬ся  до пан¬ст¬ва і ска¬зав, ви¬рі¬шив¬ши взя¬ти ке¬рів¬ництво свої ру¬ки. Об¬ста¬ви¬ни ви¬ма¬га¬ли шви¬день¬кої ор¬га¬ні¬за¬ції ма¬лень¬ко¬го опол¬чен¬ня про¬ти сло¬на.
-Па¬но¬ве, щоб там не бу¬ло і які б під¬ступ¬ні й злі на¬мі¬ри не мав звір, але нам тре¬ба з ним та¬ки ро¬зі¬бра¬тись і то¬му не¬об¬хід¬но всім чо¬ло¬ві¬кам, хто се¬бе ще вва¬жає муж¬нім і смі¬ли¬вим спус¬ти¬тись з шаб¬ля¬ми і піс¬то¬ля¬ми до ко¬мо¬ри і по¬пе¬ре¬ди¬ти зло¬ді¬ян¬ня й беш¬кет сло¬на, чи то пак мож¬ли¬во на¬віть де¬кіль¬кох сло¬нів!
При цих сло¬вах па¬ні Оле¬на втре¬тє вскрик¬ну¬ла зно¬ву уя¬вив¬ши за сті¬ною ко¬мо¬ри в ве¬ле¬тен¬ських під¬зем¬них но¬рах по¬та¬єм¬ні та¬бу¬ни сло¬нів, хо¬ча са¬ма пе¬ред цим за¬до¬во¬ле¬но по¬ду¬ма¬ла: «Як до¬б¬ре, що це все тра¬пи¬лось са¬ме за¬раз, ко¬ли за¬мок пов¬ний чо¬ло¬ві¬ків при зброї і я не на¬один¬ці з ці¬єю бі¬дою. А го¬лов¬не на¬сам¬пе¬ред, що зна¬йшов¬ся са¬ме та¬кий від¬важ¬ний ге¬рой, як Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич.» Йо¬му ж во¬на ска¬за¬ла:
-Який ви од¬нак смі¬ли¬вий, справж¬ній ге¬рой!
Це сти¬му¬лю¬ва¬ло пол¬ков¬ни¬ка на рі¬шу¬чі дії і він встав зі сто¬лу й за ним не¬ква¬п¬ли¬во пос¬лі¬ду¬ва¬ло реш¬та то¬ва¬ри¬ст¬ва. Всі зно¬ву по¬бра¬ли зброю й обе¬реж¬но спус¬ти¬лись до вхо¬ду в ко¬мо¬ру. В жі¬но¬чої по¬ло¬ви¬ни пі¬сля бо¬роть¬би стра¬ха й ці¬ка¬во¬сті, ос¬тан¬ня пе¬ре¬мог¬ла і во¬ни вслід за чо¬ло¬ві¬ка¬ми спус¬ти¬лись теж.
В ко¬мо¬рі бу¬ло тем¬но і са¬ме то¬му Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич над¬зви¬чай¬но стур¬бо¬ва¬но від¬дав роз¬по¬ря¬джен¬ня при¬нес¬ти яко¬мо¬га біль¬ше сві¬чок і фа¬ке¬лів.
-Па¬но¬ве, слон ма¬буть все жит¬тя про¬вів у тем¬ря¬ві і яс¬к¬ра¬ве світ¬ло по¬вин¬но йо¬го ду¬же вра¬зи¬ти і на¬ля¬ка¬ти.-ска¬зав він ав¬то¬ри¬тет¬ним то¬ном, який не тер¬пить за¬пе¬ре¬чень.
-Чо¬му ма¬буть, як¬би він ко¬лись ви¬ла¬зив, то ми б вже про це та взна¬ли.-втім не зва¬жаю¬чи на це бурк¬ну¬ла па¬ні суд¬ди¬ха і всі по¬го¬ди¬ли¬ся з тим, що звір дійс¬но та¬ки зав¬жди не¬ви¬лаз¬но був під зем¬лею. Сло¬нів в на¬яв¬но¬сті в цій міс¬це¬во¬сті до цьо¬го ви¬пад¬ку ні¬ко¬ли не зна¬ли.
При яс¬к¬ра¬во¬му ос¬віт¬лен¬ні всьо¬му пан¬ст¬ву бу¬ло до¬б¬ре вид¬но, як здри¬га¬є¬ть¬ся сті¬на і ко¬ли на¬реш¬ті по ка¬мін¬ній клад¬ці по¬по¬взли тем¬ни¬ми змій¬ка¬ми трі¬щи¬ни, на¬ста¬ла чер¬га здриг¬ну¬тись і хо¬роб¬рим ви¬тя¬гу¬валь¬ни¬кам сло¬нів на чис¬ту во¬ду. Всі хто мав вог¬не¬паль¬ну зброю, шви¬день¬ко під¬па¬ли¬ли гно¬ти на піс¬то¬лях і муш¬ке¬тах, а Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич ко¬манд¬ним го¬ло¬сом на¬ка¬зав:
-Ува¬га па¬но¬ве! Ли¬ше над¬зви¬чай¬ні об¬ста¬ви¬ни ви¬му¬си¬ли цьо¬го жах¬ли¬во¬го зві¬ра, який віч¬но жи¬ве при тем¬ря¬ві в во¬ло¬гих ве¬ле¬тен¬ських під¬зем¬них но¬рах ви¬бра¬тись на¬зов¬ні і то¬му при йо¬го пер¬шій поя¬ві бу¬де¬мо стрі¬ля¬ти в ньо¬го без по¬пе¬ре¬джен¬ня!
Тим ча¬сом від уда¬рів по¬ча¬ли від¬ко¬лю¬ва¬тись шма¬точ¬ки ка¬мін¬ня й по¬глиб¬лю¬ва¬тись трі¬щи¬ни. Всі в очі¬ку¬ван¬ні за¬стиг¬ли і рап¬том в цій ти¬ші, що по¬ру¬шу¬ва¬ла¬ся ли¬ше гу¬пан¬ням і зву¬ка¬ми ще¬бе¬ня, що си¬пав¬ся на кам’яну під¬ло¬гу, всі по¬чу¬ли за сті¬ною глу¬хі не¬на¬че люд¬ські ви¬гу¬ки.
-Ой, там не слон, а чо¬ло¬вік!-ви¬гук¬ну¬ла пер¬ша па¬ні Оле¬на.
-А як він ту¬ди пот¬ра¬пив?-зди¬ву¬ва¬ла¬ся па¬ні Ге¬ле¬на.
-У вся¬ко¬му ра¬зі лю¬ди¬ні ту¬ди знач¬но про¬сті¬ше по¬па¬сти, ніж яко¬мусь ве¬ле¬тен¬сь¬ко¬му сло¬ну.-ска¬зав пан суд¬дя.
-Тре¬ба йо¬му до¬по¬мог¬ти, бо гу¬пає бі¬до¬лаш¬ний не¬на¬че дійс¬но справж¬ні¬сінь¬кий слон.-за¬бід¬ка¬лась па¬ні скарб¬ни¬ча.
Рап¬том уда¬ри за¬тих¬ли і те¬пер вже всі яс¬но по¬чу¬ли че¬рез трі¬щи¬ни люд¬ський го¬лос за сті¬ною. Всі по¬лег¬ше¬но зі¬тхну¬ли і на¬сам¬пе¬ред па¬ні Оле¬на, яка не мог¬ла уя¬ви¬ти, що во¬на б ро¬би¬ла з та¬кою на¬пас¬тю, як рап¬то¬ва поя¬ва та¬бу¬на сло¬нів з її ко¬мо¬ри. Що¬прав¬да ні¬хто не ро¬зі¬брав жод¬но¬го сло¬ва, які до¬ли¬на¬ли з під зем¬лі, але бу¬ло яс¬но, що хтось та¬кии дійс¬но щось там ви¬гу¬кує і на¬ма¬га¬є¬ть¬ся про¬би¬ти в сті¬ні дір¬ку, щоб ви¬ліз¬ти на¬зов¬ні.
-За ро¬бо¬ту па¬но¬ве!-зно¬ву на¬ка¬зав пол¬ков¬ник, щоб не втра¬ти¬ти від без¬ді¬яль¬но¬сті ав¬то¬ри¬тет ко¬ман¬ди¬ра і чо¬ло¬ві¬ки по¬ча¬ли роз¬би¬ва¬ти й роз¬би¬ра¬ти ка¬мін¬ня. Ко¬ли от¬вір став дос¬тат¬ньо ве¬ли¬кий, щоб в ньо¬го міг про¬ти¬сну¬тись чо¬ло¬вік се¬ред¬ньої ста¬ту¬ри , всі по¬ба¬чи¬ли, як в ньо¬му спо¬чат¬ку з’явилося сер¬ди¬те бруд¬не об¬лич¬чя з ву¬са¬ми шлях¬ти¬ча, а по¬тім во¬но зник¬ло і на йо¬го міс¬ці поя¬ви¬ли¬ся но¬ги й зад то¬го чо¬ло¬ві¬ка, бо він ви¬рі¬шив про¬ла¬зи¬ти за¬дом. На ньо¬му був ста¬рий обід¬ра¬ний і по¬тер¬тий кун¬туш по мо¬ді поль¬ської шлях¬ти більш ніж сто¬річ¬ної дав¬но¬сті і ір¬жа¬ва шаб¬ля, кот¬ра за¬ва¬жа¬ла див¬но¬му не¬зна¬йом¬цю про¬ти¬ска¬тись. Ко¬ли Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич ви¬рі¬шив при¬три¬ма¬ти її ру¬ка¬ми, щоб до¬по¬мог¬ти бі¬до¬ла¬сі про¬ти¬сну¬тись, то той сер¬ди¬то і без¬це¬ре¬мон¬но за¬дри¬гав про¬тес¬тую¬чи но¬га¬ми і на¬віть буц¬нув¬ши влу¬чив на¬шо¬му пол¬ков¬ни¬ку в ву¬хо при¬чо¬му ще й лай¬нув¬ши йо¬го по з щи¬рим ак¬цен¬том Ре¬чі Пос¬по¬ли¬тої.
-От¬че¬піш¬ся хо¬ле¬ра яс¬на, шлях би те¬бе трах¬нув, кур¬ва єшч ти!-глу¬хо по¬чу¬ло¬ся ще з то¬го бо¬ку ді¬ри, бо як чи¬тач зро¬зу¬мів, гість по¬ки був ще не зов¬сім ввесь в ко¬мо¬рі.
-Оце так! Йо¬му до¬по¬ма¬га¬єш, а во¬но ще й ла¬є¬ть¬ся.-ска¬зав зди¬во¬ва¬но пан скарб¬ни¬чий і реш¬та йо¬му роз¬губ¬ле¬но під¬дак¬ну¬ла.
Тим ча¬сом див¬ний шлях¬тич на¬реш¬ті пов¬ні¬стю про¬ліз в от¬вір зроб¬ле¬ний спіль¬ни¬ми зу¬сил¬ля¬ми і пе¬ред то¬ва¬ри¬ст¬вом пред¬ста¬ло чу¬дер¬на¬цьке ви¬до¬ви¬ще лю¬ди¬ни в ко¬лись ви¬шу¬ка¬но¬му вбран¬ні і яке від ча¬су вже май¬же пов¬ні¬стю зіт¬лі¬ло і яка до не мен¬шо¬го зди¬ву¬ван¬ня гос¬тей па¬ні Оле¬ни і са¬мої гос¬по¬ди¬ні, ди¬ви¬лась на всіх сер¬ди¬ти¬ми очи¬ма з гріз¬но на¬су¬п¬ле¬ни¬ми бро¬ва¬ми. В йо¬го по¬гля¬ді бу¬ло на¬скіль¬ки ма¬ло дру¬же¬люб¬ст¬ва й вза¬га¬лі мир¬но¬сті, що Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич, як той, що сто¬яв най¬ближ¬че ньо¬го, від не¬спо¬ді¬ван¬ки аж від¬сту¬пив.
За¬па¬ну¬ва¬ла ти¬ша. Не¬зна¬йо¬мець сер¬ди¬то зно¬ву об¬вів всіх сво¬їм по¬гля¬дом Отел¬ло, який тіль¬ки но ви¬крив зра¬ду сво¬єї дру¬жи¬ни і по¬тім пре¬зир¬ли¬во ска¬зав:
-Про¬ше пань¬ст¬во, хто ви кур¬ви єшч в ма¬єш¬мі зам¬ку і шчто ви кур¬ви та бид¬ло ха¬зяй¬нує¬те в мо¬їх має¬ста¬тах? Га? Що ви бид¬ло мат¬ка бос¬ка Чес¬то¬хов¬ська ту¬теш¬мі  хо¬лє¬ра роб¬жи¬те?
Всі ото¬ро¬пі¬ло ди¬ви¬ли¬ся на не¬зна¬йом¬ця ду¬же зди¬во¬ва¬ні йо¬го та¬ким ори¬гі¬наль¬ним при¬ві¬тан¬ням і по¬дя¬кою за до¬по¬мо¬гу в йо¬го на¬ма¬ган¬нях ви¬бра¬тись на світ бо¬жий.
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич пер¬ший опа¬ну¬вав¬ся пі¬сля по¬чат¬ко¬во¬го вра¬жен¬ня і ви¬сту¬пив¬ши на¬пе¬ред і ска¬зав до не¬зна¬йом¬ця:
-На¬сам¬пе¬ред лас¬ка¬вий па¬не, до¬зволь¬те, але це ви має¬те пер¬шим пред¬ста¬ви¬ти се¬бе пе¬ред на¬шим ша¬нов¬ним то¬ва¬ри¬ст¬вом і лас¬ка¬вою гос¬по¬ди¬нею цьо¬го зам¬ку па¬ні Оле¬ною, як її но¬вий гість.
Див¬ний шлях¬тич скри¬вив¬ся:
-Я єсь¬мі як бо¬га ко¬хам пан Яло¬зій Сморч¬кев¬ський! Моц¬ний шлях¬тич кру¬ля і пан цьо¬го зам¬чку, а хто єшч ти кур¬ва й як мо¬виш бид¬ло й хлоп пред сво¬їм ко¬ха¬ним па¬ном?!-май¬же ви¬крик¬нув у від¬по¬відь не¬зна¬йо¬мець і Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич зно¬ву від не¬спо¬ді¬ван¬ки аж від¬сту¬пив. Пан скарб¬ни¬чий ти¬хо ска¬зав:
-Цьо¬му обід¬ран¬цю ви¬ліз¬ти до¬по¬мог¬ли, а во¬но ще й ла¬є¬ть¬ся й нас всіх бид¬ла¬ми, хло¬па¬ми та кур¬ва¬ми об¬зи¬ва¬є¬ть¬ся…
Про¬те пол¬ков¬ник ви¬рі¬шив пред¬ста¬ви¬тись:
-Бар¬дзо пше пра¬шем…Я мос¬ці па¬не пол¬ков¬ник Вар¬фо¬ло¬мій Ли¬за¬ков, а гос¬по¬ди¬нею цьо¬го зам¬ку за¬раз яв¬ля¬є¬ть¬ся гра¬фи¬ня Оле¬на Джміль За¬ду¬най¬ська…-по¬чав він ка¬за¬ти вка¬зую¬чи в свою чер¬гу на па¬ні Оле¬ну, але у від¬по¬відь пан Яло¬зій ви¬гук¬нув:
-До хо¬лє¬ри! Ти є хлоп і бид¬ло як бо¬га ко¬хам! А та ко¬бі¬та хо¬лє¬ра  яс¬на то є ко¬би¬ла дра¬на¬ше, кот¬ра ляр¬ва хлоп¬ка й кур¬ва кот¬ра не¬доб¬же сол¬га¬ша про се¬бе, бо я є пан тут всі¬ма¬ше і то¬бі хо¬лє¬ра яс¬на та¬ко хлоп!
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич не міг цьо¬го вже ви¬тер¬пі¬ти і роз¬дра¬то¬ва¬но про¬бур¬чав:
-Ви то¬го не ду¬же, бо ми не по¬ди¬ви¬мось, що ви шлях¬тич, зні¬ме¬мо шта¬ни й на¬дає¬мо вам кан¬чу¬ків по за¬ду!
В від¬по¬відь від шлях¬ти¬ча по¬чу¬ла¬ся від¬бір¬на лай¬ка по поль¬ські і він по¬чав від лют¬ті по¬тря¬са¬ти ку¬ла¬ка¬ми й бриз¬га¬ти сли¬ною об¬зи¬ваю¬чи всіх кур¬ва¬ми й хло¬па¬ми.
Як чи¬тач вже здо¬га¬дав¬ся це дійс¬но був ко¬лиш¬ній гос¬по¬дар і бу¬дів¬ни¬чий цьо¬го зам¬ку пан Яло¬зій Сморч¬кев¬ський, який від стра¬ху, щоб не пот¬ра¬пи¬ти на вій¬ну з Хмель¬ни¬цьким по опол¬чен¬ню від шлях¬ти, сам се¬бе ви¬рі¬шив за¬хо¬ро¬ни¬ти і за¬му¬ру¬ва¬ти в про¬сто¬рих під¬зе¬мел¬лях зам¬ку більш ніж сто ро¬ків на¬зад. Ко¬ли він це зро¬бив, то на ньо¬го на¬пав чи то від не¬дос¬та¬чі сві¬жо¬го по¬віт¬ря, чи то від силь¬них пе¬ре¬жи¬вань ду¬же  міц¬ний сон, який нау¬ка на¬зи¬ває ле¬тар¬гіч¬ним і наш хо¬роб¬рий опол¬че¬нець про¬спав всі знач¬ні по¬дії сві¬то¬вої іс¬то¬рії на які ви¬пав йо¬го вік.
Ко¬ли він че¬рез сто¬літ¬тя про¬ки¬нув¬ся, то по¬чав в тем¬ря¬ві га¬ряч¬ко¬во зга¬ду¬ва¬ти хто він і де він, а ко¬ли зга¬дав, то ви¬рі¬шив ви¬би¬ра¬тись на¬зов¬ні, бо на ньо¬го на¬пли¬ну¬ло те, що пси¬хо¬ло¬ги на¬зи¬ва¬ють хо¬роб¬рі¬стю боя¬гу¬за, тоб¬то це ко¬ли боя¬гу¬зу ури¬ва¬є¬ть¬ся тер¬пець боя¬ти¬ся і він по¬чи¬нає на¬реш¬ті рі¬шу¬чі дії. Крім то¬го в па¬на Яло¬зія бу¬ло весь час якесь не¬яс¬не від¬чут¬тя, не¬на¬че йо¬го ошу¬ка¬ли влас¬ні слу¬ги, за яких він чо¬мусь при¬йняв за¬світ¬ле¬ний яс¬к¬ра¬вим світ¬лом пі¬сля ста ро¬ків су¬ціль¬ної тем¬ря¬ви, всіх гос¬тей зам¬ку і то¬му він ви¬рі¬шив з ни¬ми кар¬ди¬наль¬но ро¬зі¬бра¬тись.
Ко¬ли Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич знаю¬чи де¬кіль¬ка слів по поль¬ські по¬чав вспо¬кою¬ва¬ти па¬на Яло¬зія, то по¬чув¬ши рід¬ну мо¬ву той на мить за¬мовк, але не на дов¬го, бо ко¬ли пол¬ков¬ник зно¬ву пред¬ста¬вив пе¬ред ним те¬пе¬ріш¬ню гос¬по¬ди¬ню зам¬ку па¬ні Оле¬ну, то пан Яло¬зій не пі¬доз¬рюю¬чи про сто¬літ¬тя, яке спли¬ло, над¬зви¬чай¬но роз¬нер¬ву¬вав¬ся і по¬чав ви¬сми¬ку¬ва¬ти шаб¬лю, яка на щас¬тя так про¬ржа¬ві¬ла з піх¬ва¬ми, що в ньо¬го з цьо¬го мі¬лі¬та¬ри¬стич¬но¬го дій¬ст¬ва звіс¬но ні¬чо¬го не ви¬йш¬ло.
-За¬спо¬кой¬тесь па¬не Яло¬зію, вам ні¬чо¬го не за¬гро¬жує!-ви¬гук¬ну¬ла па¬ні Оле¬на, але у від¬по¬відь той зно¬ву обіз¬вав її хлоп¬кою і са¬мо¬зван¬кою і це по іро¬нії до¬лі, як не див¬но бу¬ло дійс¬но ближ¬че до іс¬ти¬ни ніж те, що во¬на бу¬ла дво¬рян¬кою.
Па¬ні Оле¬на за¬пла¬ка¬ла, а пан суд¬дя ска¬зав:
-До¬по¬мог¬ли цьо¬му па¬ну ви¬ліз¬ти на свою го¬ло¬ву, а те¬пер не знає¬мо що з ним ро¬би¬ти…
-Як¬би він не мав та¬кий жа¬лю¬гід¬ний ви¬гляд, йо¬го мож¬на б бу¬ло б ви¬зва¬ти на ду¬єль.-ска¬зав Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич, а від¬став¬ний ка¬пі¬тан до¬ба¬вив:
-При¬найм¬ні на¬би¬ти мор¬ду і до¬б¬ре на¬дер¬ти йо¬му бо¬ки.
Тим ча¬сом па¬ні Оле¬на про¬дов¬жу¬ва¬ла пла¬ка¬ти, а пан Яло¬зій лая¬тись і пан скарб¬ни¬чий обе¬реж¬но за¬про¬по¬ну¬вав:
-Па¬но¬ве, а як¬що цьо¬го па¬на ми зно¬ву за¬пхне¬мо ту¬ди звід¬кі¬ля він ви¬ліз і по¬тім до¬б¬ре за¬му¬рує¬мо от¬вір, а пі¬сля то¬го зро¬би¬мо ви¬гляд, що ні¬чо¬го не тра¬пи¬ло¬ся?
Ця ідея до¬б¬ря¬че ожи¬ви¬ла то¬ва¬ри¬ст¬во і на¬віть пан Яло¬зій, який знав¬ся на ук¬ра¬їн¬ській і ро¬сій¬ській мо¬ві по¬чув¬ши ті сло¬ва за¬мовк і на¬сто¬ро¬же¬но при¬слу¬хав¬ся, а по¬тім вже мов¬чав і тіль¬ки пі¬доз¬рі¬ло й бун¬дюч¬но очі¬ку¬вав по¬даль¬шо¬го роз¬ви¬тку по¬дій. Та¬кий ва¬рі¬ант був для ньо¬го не¬спо¬ді¬ван¬кою і на ньо¬го він ні¬як не роз¬ра¬хо¬ву¬вав. Крім то¬го зно¬ву на¬силь¬не за¬му¬ру¬ван¬ня в тем¬не під¬зе¬мел¬ля, яке над¬зви¬чай¬но йо¬му ос¬то¬гид¬ло, зов¬сім ані сті¬леч¬ки не вхо¬ди¬ло в йо¬го по¬даль¬ші пла¬ни, як¬що во¬ни в ньо¬го бу¬ли і вза¬га¬лі над¬то йо¬му не мог¬ло ні¬як спо¬до¬ба¬тись.
Про¬те па¬ні Оле¬на за¬ри¬да¬ла ще дуж¬че, бо на спів¬жит¬тя з на¬пів¬при¬ви¬дом в під¬зе¬мел¬лі під її зам¬ком во¬на са¬ма ні¬як не мог¬ла по¬го¬ди¬тись. Всі по¬ча¬ли га¬ряч¬ко¬во шу¬ка¬ти ви¬хід, що ро¬би¬ти з поя¬вою цьо¬го па¬на і той від¬чув¬ши це по¬лег¬ше¬но зі¬тхнув й пов¬ні¬стю упев¬нив¬шись, що йо¬го ні¬ку¬ди не за¬му¬ру¬ють, по¬чав зно¬ву го¬лос¬но лая¬тись і всіх об¬зи¬ва¬ти кур¬ва¬ми і хло¬па¬ми.
Ось так три¬ва¬лий час трем¬тін¬ня в тем¬ря¬ві під¬зе¬мель да¬ли взна¬ки та¬кою не¬спо¬ді¬ва¬ною ре¬ак¬ці¬єю хво¬роб¬ли¬во¬го ге¬ро¬їз¬ма в шлях¬ти¬ча і не ви¬яв¬ляю¬чи нія¬ких дій на йо¬го лай¬ку з сто¬ро¬ни те¬пе¬ріш¬ніх меш¬кан¬ців зам¬ку, він роз¬хо¬див¬ся чим¬да¬лі дуж¬че і ско¬ро вже не¬са¬мо¬ви¬то кри¬чав, по¬гро¬жу¬вав і тряс ку¬ла¬ка¬ми даю¬чи ви¬хід на¬ко¬п¬лен¬ню ба¬га¬то¬літ¬ніх емо¬цій і са¬мот¬ніх ро¬ків трем¬тін¬ня під зем¬лею.. Цьо¬му не¬по¬доб¬ст¬ву тре¬ба бу¬ло по¬кла¬сти край, але ні¬хто не знав як, тоб¬то що ро¬би¬ти з ці¬єю поя¬вою аг¬ре¬сив¬но¬го на¬пів¬при¬ви¬да з ми¬ну¬ло¬го, бо над¬то жа¬лю¬гід¬ним був йо¬го стан, щоб за¬сто¬со¬ву¬ва¬ти до ньо¬го фі¬зич¬ну си¬лу. Про¬те по¬даль¬ший роз¬ви¬ток по¬дій швид¬ко ви¬рі¬шив цю про¬бле¬му…
 Рап¬том всі мов¬чаз¬ні спос¬те¬рі¬га¬чі ці¬єї сце¬ни ви¬гук¬ну¬ли від зди¬ву¬ван¬ня, а па¬ні Ге¬ле¬на зойк¬ну¬ла:
-Ой, Гос¬по¬ди, а він ста¬ріє!
Всі та¬кож од¬но¬час¬но з нею по¬ба¬чи¬ли, як від¬кри¬та їх¬нім пиль¬ним по¬гля¬дам шкі¬ра па¬на Яло¬зія на ру¬ках і об¬лич¬чі ста¬ла по¬кри¬ва¬тись трі¬щин¬ка¬ми змор¬шок і го¬лос з мо¬ло¬де¬чо¬го і ба¬дьо¬ро¬го ста¬вав ста¬ре¬чим і си¬п¬лим. По¬ряд з тим йо¬го ста¬ту¬ра со¬ро¬ко¬літ¬ньо¬го чо¬ло¬ві¬ка в роз¬кві¬ті сил пос¬ту¬по¬во пе¬ре¬тво¬рю¬ва¬лась на не¬ве¬се¬лий об¬раз ста¬ро¬го згорб¬ле¬но¬го ді¬да. Та¬ка сце¬на над¬зв¬и¬ч¬ай¬но вра¬зи¬ла гля¬да¬чів і всі мовч¬ки ди¬ви¬ли¬ся від¬кри¬в¬ши від зди¬ву¬ван¬ня ро¬та і ли¬ше один пан скарб¬ни¬чий на¬ру¬шив ко¬рот¬ко¬час¬ну ти¬шу й роз¬губ¬ле¬но про¬бур¬мо¬тів:
-Оце так чу¬до! Бу¬ло, бу¬ло, а та¬ко¬го не бу¬ло…Док¬ри¬чав¬ся бі¬до¬ла¬ха…
Тим ча¬сом і сам пан Яло¬зій від¬ра¬зу при¬мі¬тив¬ши по со¬бі щось не зов¬сім лад¬не, за¬мовк, а по¬тім по¬чав зди¬во¬ва¬но ди¬ви¬тись на свої ру¬ки й ро¬би¬ти всі¬ля¬кі впра¬ви по їх зги¬бан¬ню й роз¬ги¬бан¬ню зі стра¬хом від¬зна¬чаю¬чи втра¬ту в них з кож¬ною хви¬ли¬ною стрім¬ко¬го ста¬рін¬ня,  ела¬стич¬но¬сті й си¬ли. Та¬ка не¬зви¬чай¬на ме¬та¬мор¬фо¬за ма¬буть по¬яс¬ню¬ва¬ла¬ся пла¬тою за три¬ва¬ле пе¬ре¬бу¬ван¬ня йо¬го ті¬ла в ле¬тар¬гіч¬но¬му сні по¬над пли¬ну ча¬су і бід¬ний шлях¬тич те¬пер роз¬губ¬ле¬но ди¬вив¬ся на всіх очи¬ма, які теж пос¬ту¬по¬во ста¬ва¬ли чим да¬лі тьмя¬ні¬ши¬ми й по ста¬ре¬чо¬му під¬слі¬пу¬ва¬ти¬ми. Пан¬ст¬во з ост¬ра¬хом че¬ка¬ло, чим все це за¬кін¬чить¬ся йна¬віть вже з не¬тер¬пін¬ням пе¬ре¬ми¬на¬ло¬ся з но¬ги на но¬гу. Втім пан скарб¬ни¬чий по про¬сто¬ті сво¬єї ду¬ші без¬це¬ре¬мон¬но ви¬мо¬вив сло¬ва, які всі боя¬ли¬ся ска¬за¬ти вго¬лос.
-Ось так і ду¬ба врі¬же ско¬ро…
І дійс¬но че¬рез дея¬кий час наш під¬зем¬ний жи¬тель пос¬та¬рів на¬стіль¬ки, що вже не міг стоя¬ти і то¬ді він при¬сів, а по¬тім при¬ліг на під¬ло¬гу й за¬плю¬щив¬ши очі по¬ри¬нув в віч¬ний сон. Але й це ще не був кі¬нець, бо йо¬го ті¬ло про¬дов¬жу¬ва¬ло під¬да¬ва¬тись швид¬кій дії тлі¬ну й над¬зви¬чай¬но швид¬ко зіт¬лі¬ло пря¬мо на очах ра¬зом з кі¬ст¬ка¬ми за¬ли¬шив¬ши по со¬бі про¬сто не¬ве¬ли¬ку куп¬ку трух¬ля¬во¬го сі¬ро¬го по¬ро¬ху…
Всі ще дея¬кий час мовч¬ки ди¬ви¬ли¬ся на ту куп¬ку на під¬ло¬зі.
-Гм…Який мо¬ве¬тон па¬но¬ве, який мо¬ве¬тон…-на¬ру¬шив гні¬тю¬че мов¬чан¬ня пан кра¬мар.
Йо¬му під¬дак¬нув пан суд¬дя:
-Так дійс¬но, до¬сить скан¬даль¬но…А втім я вам ска¬жу па¬но¬ве, що мож¬ли¬во це все й на кра¬ще, бо гос¬по¬ди¬ня цьо¬го зам¬ку, на¬ша ча¬рів¬на па¬ні Оле¬на на щас¬тя та¬ким чи¬ном по¬збу¬ла¬ся дея¬ких не¬при¬єм¬них юри¬дич¬них кло¬по¬тів що¬до прав на влас¬ність цьо¬го ма¬єт¬ку в зв’язку з ко¬рот¬ко¬час¬ною поя¬вою й зник¬нен¬ням на¬зав¬жди йо¬го влас¬ни¬ка…
Па¬ні Оле¬на са¬ма так по¬ду¬ма¬ла, бо спо¬чат¬ку ду¬же зля¬ка¬лась, ко¬ли з ви¬гу¬ків па¬на Яло¬зія вия¬ви¬лось, що мож¬ли¬во са¬ме він є справж¬нім гос¬по¬да¬рем і бу¬дів¬ни¬чим її зам¬ку. Во¬на зов¬сім не бу¬ла го¬то¬ва до та¬ко¬го не¬при¬єм¬но¬го по¬во¬ро¬ту по¬дій, який на¬віть ціл¬ком мож¬ли¬во по¬гро¬жу¬вав склад¬ни¬ми су¬до¬ви¬ми кло¬по¬та¬ми, що¬до прав на влас¬ність при¬дба¬ної не¬ру¬хо¬мо¬сті у ви¬гля¬ді зам¬ку з при¬лег¬лою зе¬мель¬кою. Про¬те ко¬ли ця про¬бле¬ма  швид¬ко й еле¬гант¬но, тоб¬то до¬сить не¬по¬га¬но й на¬віть зов¬сім без кло¬по¬тів для неї  за¬кін¬чи¬лась, во¬на звіс¬но ду¬же зра¬ді¬ла і на¬ма¬гаю¬чись цьо¬го ні¬ко¬му не по¬ка¬зу¬ва¬ти, про¬ка¬за¬ла до служ¬ниць з яко¬мо¬га бла¬го¬чес¬ти¬ві¬шою ін¬то¬на¬ці¬єю:
-Ану Фе¬ся  візь¬ми ві¬ник і со¬вок і збе¬ри цей по¬рох, що за¬ли¬шив¬ся від бід¬но¬го па¬на Яло¬зія і ди¬вись не ви¬ки¬дуй йо¬го на сміт¬ник, а по¬кла¬діть обе¬реж¬но в пус¬тий віль¬ний гле¬чик і при¬ко¬пай¬те з Они¬ською і Фів¬рею десь в са¬доч¬ку, або під пар¬ка¬ном…- по¬тім по¬вер¬нув¬шись до всіх по¬яс¬ни¬ла:-Тре¬ба па¬но¬ве по¬хо¬ва¬ти те, що за¬ли¬ши¬лось від па¬на шлях¬ти¬ча, як ли¬чить, бо ми ж не вар¬ва¬ри якісь, а лю¬ди куль¬тур¬ні й шля¬хет¬ні.
Всі по¬го¬ди¬ли¬ся з її сло¬ва¬ми, а Фе¬ська ви¬йш¬ла на¬пе¬ред з сов¬ком і ві¬ни¬ком і ви¬ко¬на¬ла роз¬по¬ря¬джен¬ня гос¬по¬ди¬ні. Про¬во¬джаю¬чи по¬гля¬дом со¬вок з по¬ро¬хом па¬на Яло¬зія, па¬ні Оле¬на, щоб зда¬тись ще більш ве¬ли¬ко¬душ¬ні¬шою й бла¬го¬чес¬ти¬ві¬шою до¬ба¬ви¬ла:
-Тре¬ба схо¬ди¬ти до церк¬ви па¬но¬ве і за¬ка¬за¬ти за кар¬бо¬ва¬нець па¬на¬хид¬ку ба¬тюш¬кі Лам¬па¬дію по па¬но¬ві Яло¬зію…
Ци¬ми сло¬ва¬ми во¬на  на¬віть за¬слу¬гу¬ва¬ла ви¬гук за¬хо¬п¬лен¬ня в сво¬єї под¬ру¬ги, па¬ні Ге¬ле¬ни:
-Яка ти Оле¬ноч¬ко над¬зви¬чай¬но до¬б¬ра й шля¬хет¬на, справж¬ні¬сінь¬кий ян¬гол!
Але пан суд¬дя швид¬ко їй за¬пе¬ре¬чив, зов¬сім  не даю¬чи роз¬ви¬тку та¬ким ве¬ли¬ко¬душ¬ним на¬мі¬рам гос¬по¬ди¬ні:
-Не вар¬то па¬ні Оле¬но ви¬но¬си¬ти цей ви¬па¬док на лю¬ди, бо ні¬хто вам не по¬ві¬рить і в вас збіль¬шить¬ся ли¬ше кло¬по¬тів з цим і ви на¬віть мо¬же¬те сво¬їм не¬обач¬ли¬вим роз¬го¬ло¬сом за¬шко¬ди¬ти сво¬їй без¬до¬ган¬ній ре¬пу¬та¬ці¬її…Ну а ми всі бу¬де¬мо вва¬жа¬ти, що цьо¬го скан¬даль¬но¬го ви¬пад¬ку не тра¬пи¬лось..Та й вза¬га¬лі па¬но¬ве, ме¬ні вже й так зда¬є¬ть¬ся, що все те від¬бу¬ло¬ся ві сні, от¬же не вар¬то про те й зга¬ду¬ва¬ти…
Ска¬жі¬мо по прав¬ді в ту хви¬ли¬ну пан суд¬дя най¬мен¬ше дбав про ре¬пу¬та¬цію па¬ні Оле¬ни, а бо¬яв¬ся за свою, бо як не ка¬жи, а від¬бу¬ла¬ся смерть шлях¬ти¬ча і па¬ну суд¬ді бу¬ло зов¬сім ні до чо¬го вва¬жа¬тись од¬ним і з свід¬ків то¬го без¬глуз¬до¬го ви¬пад¬ку. Пан скарб¬ни¬чий теж сми¬ко¬нув сво¬їм ро¬зу¬мом те са¬ме й про¬ка¬зав:
-Дійс¬но па¬но¬ве, ко¬му це пот¬ріб¬но, та й не бу¬ло ні¬чо¬го, бо та¬ко¬го не мо¬же бу¬ти.
Пан кра¬мар теж по¬го¬див¬ся:
-За¬бу¬де¬мо па¬но¬ве, хо¬ча ос¬кіль¬ки ні¬чо¬го не бу¬ло, то й за¬бу¬ва¬ти ні¬чо¬го.
Від цих слів всі за¬до¬во¬ле¬но по¬жва¬ви¬лись. Па¬ні Оле¬на й са¬ма ду¬же за¬до¬во¬ле¬на та¬ко¬му над¬зви¬чай¬но спри¬ят¬ли¬во¬му роз¬ви¬тку по¬дій і лег¬ко¬му ви¬хо¬ду з ті¬єї си¬туа¬ції ба¬дьо¬ро про¬ка¬за¬ла:
-Дійс¬но па¬но¬ве, ви пра¬ві. А я якось і не по¬ду¬ма¬ла сво¬їм лег¬ко¬важ¬ним жі¬но¬чим ро¬зу¬мом, що все те дійс¬но ні до чо¬го…«Вреш¬ті решт ще й кар¬бо¬ва¬нець за па¬на¬хид¬ку з еко¬ном¬лю»-при¬єм¬но по¬ду¬ма¬лось їй,- Не звер¬тай¬мо ува¬ги на те що, чи то тра¬пи¬лось , чи то нам всім при¬сни¬лось. Й по¬тім до¬ро¬гі гос¬ті про¬шу вас всіх на¬верх до сто¬лів…-про¬ка¬за¬ла во¬на яко¬мо¬га без¬тур¬бот¬ні¬шим то¬ном. і да¬лі звер¬нув¬шись до пол¬ков¬ни¬ка зваб¬ли¬во за¬пи¬та¬ла:-Ви ж про¬дов¬жи¬те наш спа¬си¬тель свою іс¬то¬рію, бо нам всім ду¬же не тер¬пить по¬чу¬ти, які при¬го¬ди від¬бу¬ли¬ся з ва¬ми по¬тім?
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич стверд¬но при¬стук¬нув під¬бо¬ра¬ми сво¬їх чо¬бо¬тів і хва¬цько ви¬гук¬нув:
-Ва¬ша во¬ля па¬ні, для ме¬не на¬сам¬пе¬ред всьо¬го!
Па¬ні Оле¬на при¬єм¬но вра¬же¬на від та¬кої га¬лант¬но¬сті  й ве¬ли¬чез¬ної го¬тов¬но¬сті ка¬ва¬ле¬ра їй ус¬лу¬жи¬ти, ще хо¬ті¬ла бу¬ло да¬ти йо¬му свою руч¬ку для по¬ці¬лун¬ку, але по¬тім від¬мо¬ви¬лась від то¬го сво¬го на¬мі¬ру, бо це бу¬ло б вже  й так за¬на¬до і в тій не¬що¬дав¬но до¬сить скор¬бот¬ній си¬туа¬ції не зов¬сім до¬реч¬но.

                Роз¬діл XXXIV
   Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич про¬дов¬жує свою роз¬по¬відь. Про йо¬го зна¬йом¬ст¬во з ру¬дим Тео¬до¬ром і ба¬ро¬не¬сою  Лу¬ї¬зою.

Ко¬ли всі зно¬ву по¬роз¬сі¬да¬лись за сто¬ла¬ми оз¬доб¬ле¬ни¬ми стра¬ва¬ми, які Они¬ська з Фів¬рею і Фек¬лею по¬ча¬ли онов¬лю¬ва¬ти сві¬жи¬ми та¬ріл¬ка¬ми й гра¬фи¬на¬ми, то па¬ні Оле¬на зно¬ву сів¬ши по¬ряд з пол¬ков¬ни¬ком грай¬ли¬во ущип¬ну¬ла йо¬го не¬по¬міт¬но за бік, та так, що він аж під¬ско¬чив зойк¬нув¬ши від не¬спо¬ді¬ван¬ки і зваб¬ли¬во про¬ка¬за¬ла:
-Ну і що від¬бу¬ло¬ся по¬тім, як ви роз¬лу¬чи¬ли¬ся з лі¬ка¬рем? Роз¬ка¬жіть, нам всім ду¬же ці¬ка¬во, прав¬да па¬ні та па¬но¬ве?-звер¬ну¬ла¬ся во¬на до гос¬тей, які під¬хо¬пи¬ли її звер¬нен¬ня до пол¬ков¬ни¬ка й по¬ча¬ли ви¬гу¬ку¬ва¬ти:
-Так, так, ду¬же ці¬ка¬во! Роз¬ка¬жіть нам, про¬си¬мо, про¬си¬мо!
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич, який над¬зви¬чай¬но лю¬бив за¬галь¬ну ува¬гу до се¬бе й вза¬га¬лі всі¬ля¬кі умов¬лян¬ня ко¬гось до ньо¬го про щось, за¬до¬во¬ле¬но роз¬ва¬лив¬шись в кріс¬лах про¬ка¬зав:
-Зви¬чай¬но па¬но¬ве роз¬ка¬жу, адже те, що від¬бу¬ло¬ся по¬тім дійс¬но за¬слу¬го¬вує на док¬лад¬ну роз¬по¬відь, роз¬по¬відь про те, як я по¬пав в бу¬це¬гар¬ню…
Та¬ка зая¬ва шо¬ку¬ва¬ла ве¬ли¬ко¬по¬важ¬не пан¬ст¬во і пан суд¬дя аж ви¬гук¬нув:
-Ней¬мо¬вір¬но! Нев¬же та¬ке не¬щас¬тя з ва¬ми від¬бу¬лось?!
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич пихк¬нув клу¬боч¬ком тю¬тю¬но¬во¬го ди¬му й по¬важ¬но від¬по¬вів:
-Са¬ме так па¬но¬ве, що бу¬ло, то бу¬ло! Пі¬сля то¬го, як я за¬ли¬шив лі¬ка¬ря вдо¬сталь на¬ти¬ка¬но¬го жаб ви¬йма¬ти їх і пі¬шов піш¬ки по до¬ро¬зі в Віль¬но, зі мною тра¬пи¬ла¬ся од¬на не¬при¬єм¬на при¬год¬ка, кот¬ра має без¬по¬се¬ред¬ній зв’язок з по¬дія¬ми в ма¬єт¬ку Буль¬дін¬гів про які я вже вам роз¬по¬ві¬дав і роз¬кри¬ває та¬єм¬ни¬цю страш¬но¬го при¬ви¬да ба¬ро¬на і вза¬га¬лі всі та¬єм¬ни¬ці, кот¬рих бу¬ло то¬ді вдо¬сталь…
-Як ці¬ка¬во, нам не¬тер¬пить по¬чу¬ти все це!-в за¬хо¬п¬лен¬ні зно¬ву ви¬гук¬ну¬ла, май¬же ве¬ре¬ск¬ну¬ла па¬ні Оле¬на і пол¬ков¬ник роз¬по¬чав, точ¬ні¬ше про¬дов¬жив свою роз¬по¬відь:
-От¬же я пі¬шов по до¬ро¬зі в на¬прям¬ку Віль¬но, а ос¬кіль¬ки мій шлу¬нок не зов¬сім спри¬ймав жаб, а в до¬мі по¬мер¬лої па¬ці¬єнт¬ки нас з лі¬ка¬рем не на¬го¬ду¬ва¬ли, точ¬ні¬ше на¬го¬ду¬ва¬ли¬ли ли¬ше лі¬ка¬ря і не зов¬сім їжею і не зов¬сім в ро¬та, то я звіс¬но був не про¬ти чо¬гось з’їсти й за¬вер¬нув з до¬ро¬ги до од¬ні¬єї са¬ди¬би, яку по¬ба¬чив не¬по¬да¬лік мо¬го шля¬ху. Пі¬ді¬йшов¬ши до во¬ріт, я под¬зво¬нив в мід¬ний дзві¬но¬чок, який ви¬сів бі¬ля них і ско¬ро до ме¬не ви¬йшов до¬сить не¬охай¬ний чо¬лов’яга з ве¬ли¬чез¬ною ру¬дою ба¬кен¬бар¬дою з од¬но¬го бо¬ку об¬лич¬чя, бо на дру¬гій по¬ло¬вин¬ні від та¬кої са¬мої роз¬кіш¬ної ба¬кен¬бар¬ди за¬ли¬ши¬лось хі¬ба що де¬кіль¬ка жмут¬ків та¬ко¬го ж ру¬до¬го во¬лос¬ся.  Він тро¬хи шку¬тиль¬гав, а од¬ну ру¬ку дер¬жав за спи¬ною. Я від сво¬єї без¬тур¬бот¬но¬сті не спри¬йняв цю об¬ста¬ви¬ну на¬леж¬ним чи¬ном і не¬вдов¬зі за те по¬п¬ла¬тив¬ся, не¬зва¬жаю¬чи на те, що від ньо¬го не¬сло си¬ву¬хою і йо¬го ви¬гляд зов¬сім ме¬ні не все¬ляв до¬ві¬ри, тим па¬че пі¬сля всіх тих при¬год, які до¬ве¬ло¬ся ме¬ні пе¬ре¬жи¬ти.
-Чо¬го то¬бі тре¬ба во¬ло¬цю¬го?-не зов¬сім гос¬тин¬но про¬ка¬зав він. Я звик¬лий на гру¬бість від¬по¬ві¬да¬ти гру¬бі¬стю ще біль¬шою, про¬ба¬чив йо¬му та¬кий тон, спи¬сав¬ши йо¬го на мій, теж не са¬мий кра¬щий ви¬гляд і від¬по¬вів не менш без¬це¬ре¬мон¬но:
-Ме¬ні тре¬ба до¬б¬ре пої¬сти і ще я не про¬ти, як¬що в цьо¬му до¬мі знай¬ду со¬бі міс¬це для ніч¬лі¬га, ба¬жа¬но¬го пом’якше.
-Йди геть звід¬си віс¬люк!-за¬мість за¬про¬шен¬ня від¬по¬вів ру¬дий і бу¬ло роз¬вер¬ну¬ва¬ся, щоб йти со¬бі на¬зад до бу¬дин¬ку, як я ви¬рі¬шив¬ши так про¬сто не зда¬ва¬тись го¬лос¬но ви¬гук¬нув:
-Я не віс¬люк, а ка¬ва¬лер¬гард її ве¬лич¬но¬сті ім¬пе¬рат¬ри¬ці Єли¬за¬ве¬ти! А то¬бі я не¬ро¬зум¬но¬му об¬щи¬па¬но¬му ру¬до¬му смер¬дю¬чо¬му со¬ба¬ці, як¬що ти не ви¬ба¬чиш¬ся пе¬ре¬ді мною і не про¬пус¬тиш до до¬му на¬де¬ру до¬б¬ре бо¬ки, а як¬що про¬пус¬тиш, то от¬ри¬ма¬єш від ме¬не ве¬ли¬ке бла¬го¬сло¬вен¬ня!-бовк¬нув не¬спо¬ді¬ва¬но я для са¬мо¬го се¬бе  на¬при¬кін¬ці, бо від¬чу¬вав, що пі¬сля сло¬вес¬но¬го ба¬то¬га на по¬чат¬ку, бу¬ло не¬об¬хід¬но й за¬про¬по¬ну¬ва¬ти пря¬ник, але крім бла¬го¬сло¬вен¬ня в ме¬не біль¬ше ні¬чо¬го бу¬ло за¬про¬по¬ну¬ва¬ти.
-А ти що ба¬тюш¬ка, як¬що бла¬го¬слов¬ля¬ти упов¬но¬ва¬же¬ний за¬дри¬пан¬цю?-зди¬во¬ва¬но за¬пи¬тав він.
-Для те¬бе не¬до¬умок, я не тіль¬ки ба¬тюш¬ка, а й сам па¬па Рим¬ський!-на¬вер¬ну¬ли¬ся ме¬ні та¬кі сло¬ва в від¬по¬відь.
Я втім вже не зов¬сім спо¬ді¬вав¬ся на до¬б¬ру розв’язку на¬шої при¬ві¬таль¬ної роз¬мо¬ви, як ру¬дий зно¬ву ру¬шив до во¬ріт з на¬мі¬ром їх про¬чи¬ни¬ти і цим ме¬не по¬ті¬шив на¬ді¬єю.
-Ну, як¬що ти та¬ке ве¬ли¬ке ца¬бе, то я удо¬стою те¬бе чес¬ті зі мною на¬віть по¬зна¬йо¬ми¬тись по¬ближ¬че…-ска¬зав єхид¬но він ви¬хо¬дя¬чи зза во¬ріт.
-Ме¬ні пот¬ріб¬но по¬ба¬чи¬ти гос¬по¬да¬рів ці¬єї са¬ди¬би, а ти ме¬ні зов¬сім не пот¬рі¬бен.-ска¬зав я вга¬дую¬чи в ру¬до¬му ли¬ше ла¬кея, при¬чо¬му за¬бу¬ваю¬чи, що як¬раз са¬ме ла¬ке¬їв й пот¬ріб¬но на¬сам¬пе¬ред вго¬джа¬ти, як¬що ба¬жа¬єш здо¬бу¬ти при¬хиль¬ність їх гос¬по¬да¬рів.
-А ти ме¬ні са¬ме за¬раз і став пот¬ріб¬ний!- зно¬ву зди¬ву¬вав ме¬не ру¬дий.
-Для чо¬го?-не вто¬ро¬пав я втім не за¬бу¬ваю¬чи про¬ти¬ска¬тись до вхо¬ду до са¬ди¬би.
-Для од¬но¬го щед¬ро¬го гар¬но¬го по¬да¬рун¬ка, який я при¬го¬ту¬вав для та¬ких ви¬хо¬ва¬них мо¬лод¬ців, як ти ша¬нов¬ний ка¬ва¬лер¬гард. -від¬по¬вів він ме¬ні з хи¬жим во¬гни¬ком в очах, про¬те за¬сту¬паю¬чи сво¬їм ті¬лом про¬хід.
-Як¬що той по¬да¬ру¬нок від щи¬ро¬го сер¬ця, то я не про¬ти йо¬го от¬ри¬ма¬ти.-ска¬зав я.
-Са¬ме, що не на є від са¬мо¬го щи¬рі¬сінь¬ко¬го!-за¬пев¬нив ру¬дий.
-То¬ді да¬вай.-по¬го¬див¬ся я за¬ін¬три¬го¬ва¬ний май¬бут¬нім по¬да¬рун¬ком-сюр¬при¬зом, бо в ме¬не ще не згас¬ла ві¬ра в доб¬ро.
Ру¬дий глип¬нув на ме¬не і ска¬зав:
-Цей по¬да¬ру¬нок от¬ри¬му¬ють з за¬плю¬ще¬ни¬ми очи¬ма.
-А чо¬му?-зди¬ву¬вав¬ся я.
-Для біль¬шо¬го вра¬жен¬ня. Крім то¬го сюр¬приз є сюр¬приз.
Я по¬кір¬но за¬плю¬щив очі, а він рап¬том діс¬тав зза спи¬ни здо¬ро¬везн¬но¬го би¬ча й до¬б¬ря¬че на¬лиг¬нув ме¬не по го¬ло¬ві, та так, що пе¬ред мо¬ї¬ми очи¬ма спа¬лах¬ну¬ло ба¬га¬то різ¬но¬барв¬них во¬гни¬ків, а в ву¬хах за¬спі¬ва¬ли-за¬ще¬бе¬та¬ли пта¬ши¬ни¬ми го¬ло¬са¬ми дріб¬нень¬кі гар¬нень¬кі ро¬же¬ві ян¬го¬лят¬ка, кот¬рі трі¬по¬ті¬ли сво¬ї¬ми криль¬ця¬ми.
-Оце то¬бі від ме¬не від щи¬ро¬го сер¬ця.-по¬чув я від ньо¬го між їх¬нім цві¬рін¬чан¬ням.
Ко¬ли я ле¬д¬ве оп¬ра¬вив¬ся від та¬ко¬го гос¬тин¬но¬го й щед¬ро¬го сюр¬при¬за-по¬да¬рун¬ка, який ме¬ні на моє щас¬тя був без до¬бав¬ки, то най¬пер¬шою дум¬кою бу¬ло йо¬го по¬вер¬ну¬ти на¬зад, як не би¬чем, кот¬ро¬го не мав, так ку¬ла¬ком і я не дов¬го ду¬маю¬чи за¬ці¬див ру¬до¬го в ву¬хо. Вза¬га¬лі па¬но¬ве я вам ска¬жу, що всі ру¬ді над¬зви¬чай¬но пі¬доз¬рі¬лі ти¬пи і цар ба¬тюш¬ка Пет¬ро мав ве¬ли¬кі ре¬зо¬ни за¬бо¬ро¬няю¬чи сво¬їм ука¬зом ру¬дим бу¬ти свід¬ка¬ми в су¬дій¬ських спра¬вах… Про¬те я як зав¬жди від¬хи¬лив¬ся від сво¬єї роз¬по¬ві¬ді і бу¬ду про¬дов¬жу¬ва¬ти… Ко¬ли я з чис¬тою со¬віс¬тю що¬си¬ли за¬ці¬див сво¬го ві¬за¬ві, то про¬ка¬зав:
-Щи¬ро дя¬кую ша¬нов¬ний за щед¬рий по¬да¬ру¬нок, але я не за¬слу¬го¬вую на йо¬го та¬кий ве¬ли¬кий роз¬мір і то¬му маю вам зі сво¬єї скром¬но¬сті від¬да¬ти вам ли¬шок!
Ру¬дий не че¬кав на це й від мо¬го по¬да¬рун¬ка на¬віть при¬сів, але шви¬день¬ко оп¬ра¬вив¬ся й ска¬зав¬ши в від¬по¬відь:
-Що ви, що ви ша¬нов¬ний! Не¬гар¬но від¬мов¬ля¬тись від то¬го, що да¬ру¬ють від чис¬то¬го сер¬ця!-ще раз на¬лиг¬нув ме¬не би¬чем, та так зне¬на¬цька, що я теж аж при¬сів од¬но¬час¬но на¬ма¬цав¬ши до¬б¬ря¬чий ка¬мінь на зем¬лі. Ти¬хень¬ко за¬тис¬нув¬ши йо¬го в ру¬ці, я дея¬кий час ще по¬си¬дів в пи¬лю¬ці вдаю¬чи, що над¬зви¬чай¬но вра¬же¬ний но¬ви¬ми об¬да¬ру¬ван¬ня¬ми і ко¬ли вже зов¬сім при¬йшов до тя¬ми , то схо¬пив той ка¬мінь і ки¬нув в ру¬до¬го з ви¬гу¬ком:
-А це то¬бі щед¬рий чо¬ло¬ві¬че від ме¬не пря¬ник!
Ру¬дий не встиг увер¬ну¬тись і моє час¬ту¬ван¬ня влу¬чи¬ло йо¬му в те са¬ме ву¬хо, яке до цьо¬го зво¬руш¬ли¬во спри¬йня¬ло мій по¬пе¬ред¬ній да¬ру¬но¬чок. Він за¬хи¬тав¬ся і на¬віть ви¬пус¬тив би¬ча з ру¬ки, який я шви¬день¬ко схо¬пив і бу¬ло вже роз¬мах¬нув¬ся, щоб пов¬ні¬стю від¬да¬ти все, що от¬ри¬мав до цьо¬го, бо чу¬жо¬го ме¬ні не тре¬ба, як по¬чув над¬зви¬чай¬но зваб¬ли¬вий жі¬но¬чий го¬лос:
-Тео¬дор! Хі¬ба так зу¬ст¬рі¬ча¬ють гос¬тей? Ану шви¬день¬ко за¬про¬шуй цьо¬го мо¬ло¬до¬го па¬на до нас в гос¬ті!
По¬чув¬ши той го¬ло¬со¬чок я від¬мо¬вив¬ся від сво¬го на¬мі¬ру час¬ту¬ван¬ня Тео¬до¬ра йо¬го влас¬ни¬ми да¬ра¬ми і по¬вер¬нув го¬ло¬ву в йо¬го на¬прям¬ку. Вглиб са¬ди¬би сто¬яв ве¬ли¬чез¬ний тро¬хи не¬охай¬ний бу¬ди¬нок з без¬пе¬реч¬ни¬ми слі¬да¬ми ми¬ну¬лих роз¬ко¬шів і ба¬гат¬ст¬ва. На гар¬но оз¬доб¬ле¬но¬му об¬лу¬ще¬ни¬ми аму¬ра¬ми і по бо¬ках ле¬ва¬ми ган¬ку, бі¬ля ви¬шу¬ка¬но різьб¬ле¬них две¬рей стоя¬ла вже не пер¬шої мо¬ло¬до¬сті, але ще зов¬сім не ста¬ра па¬ні ро¬ків со¬ро¬ка з об¬лич¬чя якої час ще зов¬сім не встиг стер¬ти слі¬дів мо¬ло¬де¬чої кра¬си і  яка до то¬го ж ма¬ла не¬аби¬які за¬бли¬ві фор¬ми ма¬ло при¬хо¬ва¬ні ок¬са¬ми¬то¬вим ха¬ла¬том оз¬доб¬ле¬ним різ¬ни¬ми рю¬шеч¬ка¬ми й бан¬ти¬ка¬ми…
-Як ваш мун¬дир па¬не пол¬ков¬ни¬ку?-рап¬том про¬сто¬душ¬но ви¬гук¬ну¬ла па¬ні суд¬ди¬ха, але всі не¬за¬до¬во¬ле¬но на неї по¬ди¬ви¬ли¬ся і па¬ні суд¬ди¬ха збаг¬нув¬ши не¬до¬реч¬ність сво¬го за¬пи¬тан¬ня тріш¬ки по¬ні¬ти¬ла¬ся, бо пе¬ре¬би¬ла роз¬по¬відь са¬ме на ці¬ка¬во¬му міс¬ці.
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич і сам в свою чер¬гу був не¬при¬єм¬но вра¬же¬ний тим за¬пи¬тан¬ням, але мав від¬по¬ві¬сти, бо па¬ні суд¬ди¬ха все ж бу¬ла знач¬ною осо¬бою і ма¬ла вплив біль¬ший па¬на суд¬ді, бо пан суд¬дя був пов¬ні¬стю за¬леж¬ний від рі¬шень сво¬єї дру¬жи¬ни. Влас¬не то¬му всі в суд¬дій¬ських спра¬вах звер¬та¬ли¬ся спо¬чат¬ку до неї . Во¬на їх ви¬рі¬шу¬ва¬ла без па¬пе¬рів і ко¬дек¬сів не в суд¬дій¬ських кім¬на¬тах, а час¬тень¬ко сто¬ючи бі¬ля пе¬чі й гор¬щи¬ків, а по¬тім по¬ві¬дом¬ля¬ла свої вер¬дик¬ти чо¬ло¬ві¬ку, зви¬чай¬но в за¬леж¬но¬сті від роз¬мі¬ру ха¬ба¬ря по¬зи¬ва¬ча, й пан суд¬дя про¬сто ви¬ко¬ну¬вав її роз¬по¬ря¬джен¬ня…
-Так, так схо¬же на те…-не¬за¬до¬во¬ле¬но про¬бур¬чав Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич на не¬слуш¬не за¬ува¬жен¬ня па¬ні суд¬ди¬хи і про¬дов¬жив роз¬по¬ві¬да¬ти:- По¬ба¬чив¬ши та¬ке гар¬не ви¬до¬ви¬ще, я від¬ки¬нув па¬ли¬цю й з го¬тов¬ні¬стю по¬чав до¬по¬ма¬га¬ти Тео¬до¬ру оп¬рав¬ля¬тись від мо¬го пря¬ни¬ка тим, що під¬три¬мав йо¬го ру¬кою. Тео¬дор щось зліс¬но бур¬мо¬тів і сі¬пав ско¬са по¬ти¬раю¬чи ву¬хо, але ско¬рив¬ся на¬ка¬зу гос¬по¬ди¬ні і про¬вів ме¬не до са¬ди¬би.
Гос¬по¬ди¬ня, кот¬ра нас зу¬ст¬рі¬ча¬ла, бу¬ла дійс¬но ще зваб¬ли¬ві¬шою збли¬зька ніж зда¬ля і що¬до до ме¬не на злість Тео¬до¬ру ста¬ви¬ла¬ся не¬на¬че я її са¬ма най¬бли¬зькі¬ша лю¬ди¬на. Спо¬чат¬ку во¬на ме¬не оки¬ну¬ла пов¬ні¬стю з ніг до го¬ло¬ви сво¬їм не по¬со¬ром¬люсь ска¬за¬ти пря¬мо хит¬ли¬вим по¬гля¬дом світ¬ської ле¬ви¬ці з Кур¬лянд¬ської про¬він¬ції, а по¬тім ска¬за¬ла:
-Гар¬нень¬кий мо¬ло¬ди¬чок…Тріш¬ки бруд¬нень¬кий, але це ми шви¬день¬ко по¬пра¬ви¬мо…-мо¬ви¬ла во¬на сти¬ха, про¬те я все по¬чув і да¬лі го¬лос¬ні¬ше гос¬тин¬но до¬ба¬ви¬ла:-Про¬ходь¬те, про¬ходь¬те мо¬ло¬дий па¬не, не зва¬жай¬те на гру¬бо¬щі мо¬го ла¬кея, бо на¬справ¬ді він не та¬кий вже й по¬га¬ний і ви ско¬ро мож¬ли¬во на¬віть по¬то¬ва¬ри¬шує¬те…
«Я б кра¬ще вже по¬то¬ва¬ри¬шу¬вав з ва¬ми ніж цим Тео¬до¬ром»-по¬ду¬мав я по¬ба¬чив¬ши, як хи¬жо блим¬нув на ме¬не Тео¬дор при тих її сло¬вах і я зро¬зу¬мів, що між на¬ми ще не ско¬ро ви¬ник¬нуть бра¬тер¬ські від¬чут¬тя.
-Ме¬не звуть Лу¬ї¬за, я вдо¬ва ба¬ро¬на Буб¬ні¬са.-ска¬за¬ла кра¬ля й по¬да¬ла ме¬ні май¬же до са¬мо¬го но¬са роз¬бе¬ще¬ні пе¬ст¬ли¬ві паль¬чи¬ки для по¬ці¬лун¬ку.
«Ще од¬на вдо¬ви¬ця…Бу¬де¬мо спо¬ді¬ва¬ти¬ся, що тут обі¬йде¬ть¬ся без тих дур¬ну¬ва¬тих при¬год, яки¬ми я си¬тий по зав’язку і на які ме¬ні так ос¬тан¬нім ча¬сом щас¬тить.»-по¬ду¬мав я не без за¬до¬во¬лен¬ня по¬ці¬лу¬вав¬ши ру¬ку кра¬су¬ні і на¬віть за¬був¬ши від хви¬лю¬ван¬ня від¬ре¬ко¬мен¬ду¬ва¬ти¬ся са¬мо¬му.
Ме¬не про¬ве¬ли до ошат¬них по¬ко¬їв на дру¬го¬му по¬вер¬сі ма¬єт¬ку і гос¬по¬ди¬ня са¬ма вка¬за¬ла ме¬ні роз¬кіш¬ну кім¬на¬ту з не менш роз¬кіш¬ним ліж¬ком де я мав від¬по¬чи¬ва¬ти.
-Ось тут ви бу¬де¬те спа¬ти.-ска¬за¬ла во¬на ме¬ні вра¬же¬но¬му та¬кою не¬чу¬ва¬ною гос¬тин¬ні¬стю, бо пі¬сля по¬пе¬ред¬ніх при¬год в се¬лі дур¬ну¬ва¬тих, а особ¬ли¬вол пі¬сля по¬да¬рун¬ка, я вже не ду¬же до¬ві¬ряв лю¬дям вза¬га¬лі.-Я на¬ка¬за¬ла Тео¬до¬ру на¬грі¬ти во¬ди і ско¬ро ви до¬б¬ря¬че ви¬ку¬пає¬тесь в ван¬ні, а по¬тім я вас за¬про¬шую до обі¬ду. Від¬чу¬вай¬те се¬бе роз¬ку¬то, бо ви в дру¬зів.-мо¬ви¬ла во¬на ви¬хо¬дя¬чись, але на мить зу¬пи¬ни¬лась і схо¬пи¬ши ме¬не дво¬ма паль¬чи¬ка¬ми за що¬ку пос¬ми¬ка¬ла, як ото сми¬ка¬ють діт¬ла¬хів.-Та не будь¬те ви та¬кою бу¬кою! Ди¬віть¬ся на все про¬сті¬ше й не від¬мов¬ляй¬те¬ся від тих ра¬до¬щів і на¬со¬лод, кот¬рі іно¬ді да¬рує нам жит¬тя!-до¬ба¬ви¬ла во¬на ме¬ні і я у від¬по¬відь не¬на¬че дур¬ник зро¬бив щось на зра¬зок кнік¬се¬ну з не менш дур¬ним ви¬гля¬дом за¬до¬во¬ле¬но¬го об¬лич¬чя. Ба¬ро¬нес¬са¬Лу¬ї¬за роз¬смія¬ла¬ся і ви¬йш¬ла за¬ли¬шив¬ши ме¬не вже зов¬сім зди¬во¬ва¬ним, але при¬найм¬ні при¬єм¬но зди¬во¬ва¬ним.

                Роз¬діл XXXV
Про гос¬тин¬ність ба¬ро¬нес¬си Лу¬ї¬зи і про те, як Тео¬до¬ру не по¬та¬ла¬ни¬ло.

Ко¬ли две¬рі за нею за¬чи¬ни¬ли¬ся, я за¬люб¬ки по¬чав роз¬та¬шо¬ву¬ва¬тись в то¬му по¬меш¬кан¬ні, яке ме¬ні від¬ве¬ла кра¬ля вдо¬ва і ска¬жу вам па¬но¬ве, що від¬чу¬вав се¬бе пре¬чу¬до¬во, бо май¬бут¬нє моє по¬ча¬ло на¬реш¬ті ви¬ма¬льо¬ву¬ва¬тись пре¬гар¬ни¬ми фар¬ба¬ми, адже що пот¬ріб¬но ще та¬ко¬му стра¬жен¬но¬му по¬до¬рож¬ньо¬му, яким я то¬ді був, як не га¬ря¬че ку¬пан¬ня, до¬б¬рий обід і м’яка пос¬тіль? Але мій чу¬до¬вий на¬стрій швид¬ко зно¬ву зіп¬су¬вав ру¬дий Тео¬дор, який не¬вдов¬зі ти¬хень¬ко  ниш¬ком про¬чи¬нив две¬рі і по¬звав ме¬не до се¬бе паль¬цем.
-Що то¬бі ще?-про¬бур¬чав я по¬боюю¬чись пі¬дій¬ти по¬ближ¬че, бо бо¬яв¬ся сві¬жих йо¬го по¬да¬рун¬ків, адже ще від по¬пе¬ред¬ньо¬го в ме¬не по¬бо¬лю¬ва¬ла го¬ло¬ва.
-Хто б ви не бу¬ли, але ска¬жу вам, що ви бу¬де¬те ве¬ли¬ким дур¬ни¬ком, як¬що за¬ли¬ши¬тесь тут на ніч.-про¬ше¬по¬тів він.
-Це ще чо¬го?-обу¬рив¬ся я та¬кій йо¬го зая¬ві, бо са¬ме то¬ді від¬мо¬ви¬тись від тих при¬єм¬них гос¬тин¬них пер¬спек¬тив, що як зда¬ва¬ло¬ся ме¬ні ме¬не не¬вдов¬зі очі¬ку¬ва¬ли і бу¬ло б про¬я¬вом ве¬ли¬ко¬го без¬глуз¬дя.
-Я не маю пра¬ва вам ска¬за¬ти чо¬гось біль¬ше і ли¬ше по¬пе¬ре¬див вас, а ви¬рі¬шу¬ва¬ти вам.-про¬ка¬зав він ти¬хень¬ко.-Моя вам до¬б¬ра по¬ра¬да: Ті¬кай¬те звід¬си шви¬день¬ко по¬ки ще не піз¬но…-до¬дав він ще ти¬хі¬ше, а по¬тім при¬клав¬ши па¬лець до сво¬їх губ даю¬чи ме¬ні знак мов¬ча¬ти, про¬ка¬зав ду¬же го¬лос¬но, ма¬буть щоб йо¬го по¬чув не тіль¬ки я, а й гос¬по¬ди¬ня ма¬єт¬ку:- Па¬не ка¬ва¬лер¬гард, про¬ходь¬те в ван¬ну кім¬на¬ту, там вже все го¬то¬ве для ва¬шо¬го ку¬пан¬ня!
Я не зва¬жив на ті за¬сте¬ре¬жен¬ня, бо від ньо¬го не¬сло си¬ву¬хою і вза¬га¬лі па¬но¬ве, як мож¬на бу¬ло то¬ді ме¬ні в моє¬му жа¬лю¬гід¬но¬му ста¬но¬ви¬щі до¬ві¬ри¬тись яко¬мусь пі¬доз¬рі¬ло¬му п’яному ру¬до¬му та ще й без од¬ні¬єї ба¬кен¬бар¬ди, кот¬рий пе¬ред цим вас щед¬ро по¬ча¬сту¬вав по го¬ло¬ві здо¬ро¬вез¬ною па¬ли¬цею, май¬же дрюч¬ком.
-Про¬ве¬ди ме¬не Тео¬дор до ван¬ни.-ска¬зав я йо¬му у від¬по¬відь то¬ном гос¬по¬да¬ря зов¬сім не зва¬жаю¬чи на йо¬го за¬сте¬ре¬жен¬ня, бо вже не бо¬яв¬ся зно¬ву от¬ри¬ма¬ти па¬ли¬ці по го¬ло¬ві.
Ла¬кей від¬сту¬пив про¬пус¬каю¬чи ме¬не з две¬рей й вка¬зав ру¬кою, щоб я слід¬ку¬вав за ним.
Пі¬сля доб¬ро¬го ку¬пан¬ня ме¬ні да¬ли одяг¬ну¬ти не моє лах¬міт¬тя по¬да¬ро¬ва¬не лі¬ка¬рем, а гар¬ний ха¬лат з ви¬шив¬кою і по¬гу¬ка¬ли на обід. Я то¬ді вже справ¬ді від¬чув се¬бе на го¬рі бла¬жен¬ст¬ва, бо ко¬ли ввій¬шов під про¬во¬дом Тео¬до¬ра до сто¬ло¬вої кім¬на¬ти, то по¬ба¬чив дійс¬но та¬ки стіл за¬став¬ле¬ний та¬ки¬ми різ¬но¬ма¬ніт¬ни¬ми стра¬ва¬ми, що ле¬д¬ве не за¬хли¬нув¬ся влас¬ною сли¬ною. В кін¬ці сто¬лу си¬ді¬ла з криш¬та¬ле¬вим ке¬ли¬хом бур¬шти¬но¬во¬го ко¬льо¬ру ви¬на са¬ма кра¬су¬ня гос¬по¬ди¬ня і при¬віт¬но ме¬ні всмі¬ха¬ла¬ся. Я зно¬ву не¬на¬че дур¬ник зро¬бив щось схо¬же на кнік¬сен, во¬на дзвін¬ко за¬мія¬ла¬ся від мо¬їх не¬зграб¬них спроб, а по¬тім ска¬за¬ла:
-Який ви ку¬мед¬ний. Втім я на¬віть не знаю ва¬шо¬го ім’я, хо¬ча чу¬ла, ко¬ли ви са¬ме ста¬ран¬но об¬мі¬ню¬ва¬ли¬ся з мо¬їм Тео¬до¬ром ві¬таль¬ни¬ми по¬да¬рун¬ка¬ми, що ви ка¬ва¬лер¬гард Єли¬за¬ве¬ти, це прав¬да?
-Са¬ме так ша¬нов¬на па¬ні, це іс¬тин¬на прав¬да!-май¬же ви¬гук¬нув я все сто¬ючи по¬ряд неї і не на¬смі¬люю¬чись при¬сіс¬ти до сто¬лу. По¬ви¬нен вам ска¬за¬ти па¬но¬ве, що скром¬ний об¬раз жит¬тя, яке я до цьо¬го мав не¬щас¬тя вес¬ти, зов¬сім змі¬ни¬ли мої звич¬ки, бо ра¬ні¬ше я маю¬чи б та¬ке від¬чут¬тя го¬ло¬ду сам при¬сів би до сто¬лу і по¬чав би на¬ми¬на¬ти все під¬ряд на¬віть не че¬каю¬чи за¬про¬шен¬ня…
-Ой, не кри¬чіть так, бо тут вам не ка¬зар¬ма.-ви¬гук¬ну¬ла на моє під¬твер¬джен¬ня ба¬ро¬не¬са Лу¬ї¬за зно¬ву смію¬чись, а по¬тім ла¬гід¬но до¬ба¬ви¬ла:-Не бій¬тесь, сі¬дай¬те до сто¬лу і від¬чу¬вай¬те се¬бе яко¬мо¬га роз¬ку¬то.
Я при¬сів і від¬ра¬зу ж схо¬пив¬ши чи¬ма¬лень¬ке ба¬ра¬ня¬че сте¬ген¬це на¬мас¬тив йо¬го мас¬лом і пе¬ре¬хи¬лив¬ши на мас¬ло до ос¬тан¬ку гар¬но оз¬доб¬ле¬ну ва¬зоч¬ку з ік¬рою осет¬ра, по¬чав на¬ма¬га¬тись за¬пих¬ну¬ти все те со¬бі до ро¬та. Ба¬ро¬нес¬са зно¬ву дзвін¬ко за¬смія¬ла¬ся:
-Ні ви та¬ки чу¬до! А все та¬ки як зва¬ти мо¬го го¬лод¬но¬го гос¬тя?-за¬пи¬та¬ла во¬на, ко¬ли при¬сту¬пи смі¬ху в неї на¬реш¬ті про¬йшли.
Я вско¬чив зза сто¬лу, чим зно¬ву її над¬зви¬чай¬но роз¬смі¬шив і з пов¬ним ро¬том від¬ре¬ко¬мен¬ду¬вав¬ся:
-Ка¬ва¬лер¬гард її ве¬лич¬но¬сті і дво¬рян¬сь¬ко¬го ро¬ду ще з до¬пет¬ров¬ських, Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич Ли¬за¬ков до доб¬рої па¬ні з ве¬ли¬чез¬ною по¬ва¬гою і всі¬ля¬ки¬ми моц¬ни¬ми реш¬пек¬та¬ми!-ви¬гук¬нув я тріш¬ки при¬бріхую¬чи для біль¬шої ва¬ги й бриз¬каю¬чи чор¬ною ік¬рою з ро¬та.
 Гра¬фи¬ню Лу¬ї¬зу це так роз¬смі¬ши¬ло, що во¬на ле¬д¬ве не ви¬пус¬ти¬ла ке¬ли¬ха з сво¬їх паль¬чи¬ків.
-Те що ви дво¬ря¬нин це й так до¬б¬ре вид¬но.-мо¬ви¬ла во¬на тріш¬ки про¬смі¬яв¬шись ма¬буть з мо¬єї по¬жад¬ли¬во¬сті .-До¬б¬ре, я ба¬чу які ви го¬лод¬ні і то¬му не бу¬ду вам за¬ва¬жа¬ти їс¬ти, а по¬тім все док¬лад¬но в вас роз¬пи¬таю.
Пі¬сля то¬го дея¬кий час во¬на про¬сто си¬ді¬ла зрід¬ка роб¬ля¬чи ков¬ток з ке¬ли¬ха і спос¬те¬рі¬га¬ла за тим, як я зни¬щую по свин¬ськи всі стра¬ви на сто¬лі. Бід¬ний Тео¬дор ле¬д¬ве всти¬гав їх змі¬ню¬ва¬ти за¬би¬раю¬чи пус¬ті та¬ріл¬ки і став¬ля¬чи ме¬ні в пов¬ні¬сінь¬ке ово¬ло¬дін¬ня но¬ві стра¬ви. На¬реш¬ті я від¬чув, що ско¬ро та¬ки ма¬буть лус¬ну і при¬пи¬нив це не¬по¬доб¬ст¬во, цей трі¬умф не¬по¬мір¬но¬сті. Бі¬ля ме¬не не¬на¬че пі¬сля ба¬та¬лії стоя¬ли ку¬пи на¬пів¬по¬рож¬ніх і бруд¬них та¬рі¬лок і я на¬реш¬ті пе¬ре¬дих¬нув¬ши з по¬лег¬кі¬стю роз¬ва¬лив¬ся на стіль¬ці. Ба¬ро¬нес¬са по¬ди¬ви¬лась на ме¬не пиль¬но і з лу¬кав¬ст¬вом сво¬їх пре¬крас¬них очей об¬рам¬ле¬них дов¬ги¬ми пух¬на¬сти¬ми вія¬ми за¬пи¬та¬ла:
-А те¬пер мій юний гос¬те роз¬по¬ві¬дай¬те що ви тут ро¬би¬те за¬мість то¬го, щоб слу¬жи¬ти сво¬їй го¬су¬да¬ри¬ні.
Я як міг док¬лад¬но роз¬по¬вів їй про те як я по¬пав зав¬дя¬ки Юзі¬ку в Кур¬лян¬дію і про все що від¬бу¬ло¬ся зі мною в зам¬ку ба¬ро¬на Буль¬дін¬га при¬хо¬вую¬чи ли¬ше справж¬ню при¬чи¬ну на¬шої з Юзі¬ком вте¬чі зі служ¬би, як це мож¬на бу¬ло б на¬зва¬ти. Ко¬ли я зга¬дав про гра¬фи¬ню Ж., ба¬ро¬не¬са Лу¬ї¬за вия¬ви¬ла на¬віть тріш¬ки біль¬ше за¬ці¬кав¬ле¬но¬сті і док¬лад¬но роз¬пи¬та¬ла ме¬не про її зов¬ніш¬ній ви¬гляд, що бу¬ло до¬сить лег¬ко, бо всі не¬га¬тив¬ні епі¬те¬ти до¬б¬ре па¬су¬ва¬ли до об¬ра¬зу гра¬фи¬ні Ж. Пі¬сля то¬го гос¬по¬ди¬ня вста¬ла й ви¬хо¬дя¬чи ска¬за¬ла ме¬ні:
-До¬б¬ре, йдіть до се¬бе в кім¬на¬ту й до¬б¬ре від¬по¬чинь¬те. Сьо¬го¬дні вве¬че¬рі я роб¬лю ве¬ли¬ко¬світ¬ський при¬йом і в ме¬не бу¬дуть над¬зви¬чай¬но ша¬нов¬ні гос¬ті, вся знать на¬шо¬го Ги¬ги¬жи¬ця, мер, суд¬дя, ін¬ші ба¬га¬ті й по¬важ¬ні па¬ни з їх¬ні¬ми дру¬жи¬на¬ми. Ну це бу¬де не зов¬сім при¬йом, ско¬рі¬ше збо¬ри дру¬зів і од¬но¬дум¬ців…Всі во¬ни над¬зви¬чай¬но впли¬во¬ві лю¬ди, кот¬рі не цу¬ра¬ю¬ть¬ся ви¬шу¬ка¬них роз¬ваг. Як ви від¬но¬си¬тесь до роз¬ваг Вар¬фо¬ло¬мій?-за¬пи¬та¬ла ве¬се¬ло в ме¬не кра¬ля.
-Я їх обож¬нюю ба¬ро¬нес¬со!-ви¬гук¬нув я див¬ля¬чись в її прим¬ру¬же¬ні очі, кот¬рі ма¬ни¬ли не¬ві¬до¬ми¬ми на¬со¬ло¬да¬ми.
-Ну ось і до¬б¬ре…-ска¬за¬ла во¬на і лу¬ка¬во за¬пи¬та¬ла:-А як ви від¬не¬се¬тесь до то¬го, щоб са¬мо¬му взя¬ти участь в тих на¬ших роз¬ва¬гах?
-Са¬ме що не на є з го¬тов¬ні¬стю і за¬люб¬ки!-за¬пев¬нив я кра¬су¬ню.
-По¬вин¬на вас по¬пе¬ре¬ди¬ти, що ті на¬ші роз¬ва¬ги бу¬дуть де¬що не¬звич¬ни¬ми для вас і на¬га¬ду¬ва¬ти¬муть ско¬рі¬ше ви¬ста¬ву, яку ми бу¬де¬мо всі ро¬зі¬гру¬ва¬ти…-про¬дов¬жу¬ва¬ла во¬на зваб¬ли¬вим го¬ло¬соч¬ком пов¬ним со¬лод¬кої гріш¬ної хі¬ті.
-Ро¬зі¬гру¬ван¬ня всі¬ля¬ких ви¬став-це моє улюб¬ле¬не за¬нят¬тя па¬ні!-ви¬гук¬нув я з рі¬шу¬чі¬стю дур¬ня, який про¬со¬вує го¬ло¬ву в пет¬лю ши¬бе¬ни¬ці і вва¬жає це за честь.
Ба¬ро¬нес¬са Лу¬ї¬за за¬смія¬лась і по¬ля¬скав сво¬єю руч¬кою по мо¬їй що¬ці ска¬за¬ла:
-Ну ось і до¬б¬ре…Тео¬дор при¬го¬тує вам одяг, кот¬рий бу¬де біль¬ше па¬су¬ва¬ти вам чим те лах¬міт¬тя, яким об¬да¬ру¬вав вас лі¬кар, а по¬ки до ве¬чо¬ра від¬по¬чи¬вай¬те.
Я за¬до¬во¬ле¬ний гар¬ни¬ми пер¬спек¬ти¬ва¬ми вкло¬нив¬ся ба¬ро¬нес¬сиі пе¬ре¬хо¬пив¬ши її ру¬ку по¬ці¬лу¬вав її паль¬чи¬ки.
-Зго¬дом, зго¬дом пус¬тун!-ве¬се¬ло ска¬за¬ла кра¬су¬ня й ви¬смик¬нув¬ши свою руч¬ку з мо¬єї й смик¬нув¬ши ме¬не за но¬са роз¬вер¬ну¬лась і ви¬йш¬ла з сто¬ло¬вої кім¬на¬ти.
Ко¬ли я зно¬ву опи¬нив¬ся на ліж¬ку в тій кім¬на¬ті, кот¬ру ме¬ні ви¬ді¬ли¬ли для від¬по¬чин¬ку, то спо¬чат¬ку ме¬не взя¬ли дея¬кі сум¬ні¬ви, бо над¬то вже не¬при¬род¬нім ме¬ні зда¬ла¬ся ця над¬мір¬на гос¬тин¬ність ба¬ро¬нес¬сиі дея¬кі сум’яття до¬бав¬ля¬ли та¬кож за¬сто¬ро¬ги Тео¬до¬ра. На сто¬ли¬ку сто¬яв сріб¬ний дзві¬но¬чок для ви¬зо¬ву слуг і я ним по¬звав ла¬кея.
Тео¬дор з’явився за¬спа¬ний, ще п’яніший і ду¬же не¬за¬до¬во¬ле¬ний.
-Що то¬бі дур¬ни¬ку?-за¬пи¬тав він.
Я спо¬чат¬ку хо¬тів бу¬ло об¬ра¬зи¬тись, але кіль¬кість з’їденого да¬ва¬ла ме¬ні ма¬ло шан¬сів на пе¬ре¬мо¬гу в ви¬пад¬ку шар¬мюн¬це¬ля між на¬ми і то¬му я про¬пус¬тив¬ши не зов¬сім греч¬не, як для ла¬кея при¬ві¬тан¬ня гос¬те¬ві гос¬по¬ди¬ні, ска¬зав:
-Слу¬хай, а що ти ме¬ні на¬шіп¬ту¬вав не¬на¬че про якісь не¬без¬пе¬ки, які ме¬не мо¬жуть очі¬ку¬ва¬ти тут в вас? Щось я ні¬чо¬го не зро¬зу¬мів з тво¬го бель¬ко¬тін¬ня… Як на ме¬не, так більш гос¬тин¬ні¬шо¬го бу¬дин¬ку, як¬що не зва¬жа¬ти на твої да¬рун¬ки, я в жит¬ті не зу¬ст¬рі¬чав.
Тео¬дор пре¬зир¬ли¬во пос¬міх¬нув¬ся скор¬чив¬ши ку¬мед¬ну гри¬мас¬су й про¬ка¬зав:
-Я то¬бі дур¬ни¬ку й так ска¬зав біль¬ше чим мо¬жу і вва¬жай це за ве¬ли¬ку пос¬лу¬гу то¬бі не¬зва¬жаю¬чи на твій пря¬ник..-він по¬чу¬хав своє ву¬хо,-А як¬що ти ні¬чо¬го не зро¬зу¬мів, то так то¬бі й тре¬ба.-від¬по¬вів він і са¬ме на¬мі¬рив¬ся ви¬хо¬ди¬ти, як май¬же не зі¬ткнув¬ся з ба¬ро¬нес¬сою¬бі¬ля две¬рей.
-Про що це ти Тео¬до¬ре та¬єм¬но по¬ві¬дом¬ляв на¬шо¬го гос¬тя, що я не знаю й не ві¬даю? Що там в вас за та¬єм¬ни¬ці?-за¬пи¬та¬ла ма¬буть по¬чув¬ши час¬ти¬ну на¬шої роз¬мо¬ви ба¬ро¬нес¬са¬Лу¬ї¬за.
Об¬лич¬чя ла¬кея зблід¬ло, бу¬ло вид¬но, що він над¬зви¬чай¬но зля¬кав¬ся і то¬му не¬рі¬шу¬че про¬бель¬ко¬тів:
-Та це ми так гос¬по¬ди¬нє про ту на¬шу сва¬роч¬ку бі¬ля во¬ріт…
Ба¬ро¬нес¬са Лу¬ї¬за рап¬то¬во пе¬ре¬мі¬ни¬ла¬ся на об¬лич¬чі. Те¬пер во¬на на¬га¬ду¬ва¬ла не ян¬го¬ла, а фу¬рію, кот¬ра схо¬пи¬ла не¬щас¬но¬го ла¬кея з лют¬тю за вці¬лі¬лу ба¬кен¬бар¬ду й що¬си¬ли сми¬ко¬ну¬ла ру¬кою ви¬ди¬раю¬чи чи¬ма¬лий жмут ру¬до¬го во¬лос¬ся. Те¬пер Тео¬дор на¬га¬ду¬вав ста¬ро¬го об¬ліз¬ло¬го ко¬та, кот¬рий ос¬тан¬нім ча¬сом от¬ри¬му¬вав ли¬ше по¬раз¬ки в ко¬тя¬чих шар¬мюн¬це¬лях. Жмут¬ки йо¬го во¬лос¬ся без¬лад¬но стир¬ча¬ли в різ¬ні бо¬ки і ла¬кей від¬чу¬ваю¬чи свій ку¬мед¬ний ви¬гляд пох¬ню¬пив¬ся. Те¬пер бу¬ло зро¬зу¬мі¬ло, хто ви¬сми¬ку¬вав йо¬го ба¬кен¬бар¬ди до цьо¬го.
-Бре¬шеш, а я те¬бе по¬пе¬ре¬джа¬ла і моє¬му тер¬пін¬ню на¬реш¬ті ур¬вав¬ся кі¬нець ста¬рий ти ру¬дий тар¬ган! -зліс¬но ви¬гук¬ну¬ла ба¬ро¬нес¬са¬Лу¬ї¬за і жбур¬нув¬ши йо¬го влас¬не во¬лос¬ся йо¬му в об¬лич¬чя по¬вер¬ну¬ла¬ся до мне й рап¬то¬во зно¬ву пе¬ре¬мі¬нив¬шись на ян¬го¬ла ска¬за¬ла ме¬ні ла¬гід¬ним то¬ном:
-Ой, що це я? Не зва¬жай¬те на на¬шу не¬ве¬лич¬ку май¬же сі¬мей¬ну не¬зла¬го¬ду. Не слу¬хай¬те про що ба¬зі¬кає той п’яндика. Гар¬но від¬по¬чи¬вай¬те, а вве¬че¬рі вас бу¬дуть очі¬ку¬ва¬ти ли¬ше при¬єм¬ні сюр¬при¬зи. А ти п’яндика слід¬куй за мною,-звер¬ну¬ла¬ся до во¬на до бі¬до¬лаш¬но¬го Тео¬до¬ра зно¬ву пе¬ре¬тво¬рив¬шись на фу¬рію.-Я то¬бі теж при¬го¬ту¬ва¬ла де¬кіль¬ка сюр¬при¬зів.
Бід¬ний при¬гні¬че¬ний по¬чу¬тим Тео¬дор ще біль¬ше зі¬щу¬лив¬ся й пос¬лід¬ку¬вав за нею, бо во¬на са¬ме вже ви¬хо¬ди¬ла з мо¬єї кім¬на¬ти. Ця сце¬на ме¬не над¬зви¬чай¬но за¬ін¬три¬гу¬ва¬ла, але я не по¬да¬вав ви¬ду і ко¬ли во¬на ви¬хо¬ди¬ла й по¬гля¬ну¬ла при¬скі¬п¬ли¬во на ме¬не, я зро¬бив дур¬ну¬ва¬тий ви¬гляд не¬на¬че ні¬чо¬го не ро¬зу¬мію і все це ме¬не не сто¬су¬є¬ть¬ся.
Ко¬ли во¬ни зник¬ли, я дея¬кий час ле¬жав в роз¬ду¬мах про що ж на¬справ¬ді хо¬тів ме¬не по¬ві¬до¬ми¬ти ла¬кей, але ні¬чо¬го пі¬доз¬рі¬ло¬го в ді¬ях гос¬по¬дар¬ки не зна¬хо¬див і на¬віть на¬впа¬ки ма¬буть та¬ки тріш¬ки в неї по¬чав за¬ко¬ху¬ва¬тись, бо ска¬жу вам по прав¬ді, що жі¬но¬ча кра¬са на¬справ¬ді діє ефек¬тив¬ні¬ше ніж сто ве¬ли¬ких бо¬чок гар¬но¬го су¬хо¬го по¬ро¬ху.
 Ме¬не тріш¬ки спо¬чат¬ку по¬му¬чи¬ло сум¬лін¬ня, що бід¬ний Тео¬дор все-та¬ки по¬ст¬ра¬ж¬дав зза ме¬не, але я то¬ді зов¬сім не ввба¬чав яко¬гось глуз¬ду в йо¬го ту¬ман¬них на¬тя¬ках і на¬віть на¬впа¬ки ме¬ні зда¬ва¬ло¬ся, що на¬вряд чи пі¬сля на¬ших об¬мі¬нів по¬да¬рун¬ка¬ми від ньо¬го ме¬ні бу¬де щось гар¬не, ско¬рі¬ше то він ма¬буть про¬сто за¬ду¬мав якусь ка¬пость, щоб по¬збу¬тись ме¬не і цим по¬ши¬ти ва¬шо¬го по¬кір¬но¬го слу¬гу в дур¬ні, бо від¬мов¬ля¬тись в моє¬му то¬діш¬ньо¬му по¬ло¬жен¬ні від та¬ких чу¬до¬вих гос¬тин¬них пер¬спек¬тив міг ли¬ше іді¬от. Ось так роз¬ду¬мую¬чи з пе¬ре¬пов¬не¬ним шлун¬ком я від¬по¬чи¬вав на ліж¬ку, як рап¬том чо¬мусь ме¬ні за¬кор¬ті¬ло пі¬ти на роз¬від¬ку й про¬слід¬ку¬ва¬ти що ро¬бить ба¬ро¬нес¬саз ла¬ке¬ем.
Я ти¬хень¬ко встав і про¬чи¬нив¬ши две¬рі не¬чут¬но сту¬паю¬чи ви¬йшов в ко¬ри¬дор. За весь час мо¬го пе¬ре¬бу¬ван¬ня в ма¬єт¬ку я тут не зу¬ст¬рі¬чав біль¬ше жод¬ної лю¬ди¬ни крім ба¬ро¬нес¬си й Тео¬до¬ра, а ос¬кіль¬ки хід по¬дій са¬ме пе¬ред¬ба¬чав за¬раз са¬ме ек¬зе¬ку¬цію ос¬тан¬ньо¬го гос¬по¬ди¬нею, то в ме¬не бу¬ли всі шан¬си не бу¬ти ви¬кри¬тим, бо во¬ни зна¬хо¬ди¬ли¬ся десь ра¬зом, а от¬же в ме¬не бу¬ло вдві¬чі мен¬ше шан¬сів бу¬ти ни¬ми за¬стиг¬ну¬ти¬ми. Ко¬ли я прой¬шов до ши¬ро¬ких схо¬дів на пер¬ший по¬верх де бу¬ла ві¬таль¬ня, то мої ву¬ха по¬чу¬ли не¬на¬че десь з під зем¬лі якісь сто¬го¬ни й роз¬пач¬ли¬ві ви¬гу¬ки. Це ме¬не зви¬чай¬но на¬сто¬ро¬жи¬ло, але я не від¬мо¬вив¬ся від по¬даль¬шо¬го пла¬ну роз¬від¬ки й пі¬шов на ті кри¬ки. Як вия¬ви¬ло¬ся зго¬дом во¬ни до¬ли¬на¬ли дійс¬но з під зем¬лі, бо не¬вдов¬зі я зна¬йшов та¬єм¬ні двер¬ця¬та в ві¬таль¬ні за ша¬фою, кот¬ра бу¬ла на ко¬лі¬щат¬ках спе¬ці¬аль¬но для то¬го, щоб її лег¬ше бу¬ло від¬су¬ва¬ти. Ша¬фа по не¬обач¬но¬сті вия¬ви¬ла¬ся не зов¬сім щіль¬но при¬су¬ну¬та до сті¬ни, а две¬рі за нею не¬замк¬ну¬ті. Я шви¬день¬ко пі¬ді¬йшов до них і за¬гля¬нув¬ши крізь шпа¬ри¬ну по¬ба¬чив до¬сить кру¬ті схо¬ди вниз в під¬зе¬мел¬ля. Те¬пер вже бу¬ло до¬сить до¬б¬ре чу¬ти ті зву¬ки ка¬ту¬вань кот¬рі звід¬ти  до¬ли¬на¬ли.  Ба¬ро¬нес¬са¬Лу¬ї¬за зліс¬но йо¬го лая¬ла і стьо¬ба¬ла кан¬чу¬ка¬ми, а Тео¬дор зой¬кав і мо¬лив про по¬ща¬ду.
Я не на¬ва¬жив¬ся спус¬ти¬тись по тих схо¬дах, бо мій жит¬тє¬вий до¬свід на¬бу¬тий ос¬тан¬нім ча¬сом зов¬сім не да¬вав ме¬ні нія¬ких га¬ран¬тій, що я не зва¬жаю¬чи на свій на¬чеб¬то стан ша¬нов¬но¬го гос¬тя не по¬па¬ду під ті са¬мі кан¬чу¬ки. Втім я ви¬рі¬шив, що то в них ма¬буть як то ска¬за¬ла са¬ма ба¬ро¬не¬са сі¬мей¬ні роз¬бір¬ки і ме¬ні ні¬чо¬го ту¬ди пха¬ти но¬са. Я ти¬хень¬ко по¬вер¬нув¬ся до се¬бе в кім¬на¬ту і не¬вдов¬зі за¬снув тріш¬ки за¬ці¬кав¬ле¬ний по¬ба¬че¬ним, а ще біль¬ше за¬ін¬три¬го¬ва¬ний ти¬ми при¬єм¬ни¬ми сюр¬при¬за¬ми, кот¬рі ме¬ні по¬обі¬ця¬ла кра¬су¬ня –ба¬ро¬нес¬са.
Роз¬діл XXXVI
Про те, як Тео¬до¬ру зно¬ву не по¬та¬ла¬ни¬ло, а пол¬ков¬ник за¬ли¬шив¬ся в здо¬га¬дах що¬до ве¬чір¬ки в ма¬єт¬ку.

Про¬ки¬нув¬ся я над¬ве¬чір від то¬го, що від¬чув, як в кім¬на¬ту не¬на¬че хтось зай¬шов. Ко¬ли я роз¬плю¬щив очі, то по¬ба¬чив, що це був Тео¬дор, який при¬ніс ме¬ні одяг до ве¬чо¬ра, як і обі¬ця¬ла ба¬ро¬нес¬са¬Лу¬ї¬за. Під оком в ньо¬го сві¬тив¬ся чи¬ма¬лень¬кий си¬нець і в ме¬не зов¬сім не бу¬ло сум¬ні¬вів в то¬му хто йо¬го пос¬та¬вив.
-Щось до те¬бе гос¬по¬ди¬ня не ду¬же при¬хиль¬на Тео¬дор.-ска¬зав я все ще зна¬хо¬дя¬чись в ліж¬ку.
-А вам то що...-бурк¬нув не¬за¬до¬во¬ле¬но ла¬кей роз¬ві¬шую¬чи чу¬дер¬на¬цький кам¬зол на спин¬ку стіль¬ця.
-Я чув, як во¬на те¬бе ду¬ба¬си¬ла Тео¬дор.-від¬по¬вів я, але той за¬про¬тес¬ту¬вав,
-Ні¬хто ме¬не не ду¬ба¬сив, то вам зда¬ло¬ся.-сер¬ди¬то від¬рі¬зав він.
-Не бре¬ши, бо я на¬віть знаю де ти от¬ри¬му¬вав кан¬чу¬ки. За ша¬фою в ві¬таль¬ні є не¬ве¬лич¬кі по¬та¬єм¬ні двер¬ця¬та…-при¬скі¬п¬ли¬во роз¬по¬чав я пиль¬но слід¬кую¬чи за ви¬ра¬зом об¬лич¬чя слу¬ги, але той не по¬дав ви¬ду.
-То вам при¬сни¬лось.-не зда¬вав¬ся впер¬тий Тео¬дор.
-А си¬нець під тво¬їм оком ме¬ні теж снить¬ся?-єхид¬но пе¬ре¬пи¬тав зно¬ву я.
-То я впав зі схо¬дів.-не¬зво¬руш¬ньо бре¬хав він ме¬ні.
-Аяк¬же і впав пря¬мо на око.-сар¬ка¬стич¬но ус¬міх¬нув¬ся я.
Тео¬дор став по¬се¬ред кім¬на¬ти й роз¬дра¬то¬ва¬но на ме¬не по¬ди¬вив¬ся.
-Ну до¬б¬ре…Си¬нець ме¬ні пос¬та¬ви¬ла ба¬ро¬нес¬са, та вам що з то¬го?-про¬ка¬зав він роз¬пач¬ли¬во.
-Ме¬не ці¬ка¬вить Тео¬дор про що ти ме¬не хо¬тів по¬пе¬ре¬ди¬ти.-ска¬зав я йо¬му.
-Як¬би знав, що ви та¬кий ду¬рень, то вза¬га¬лі ні¬чо¬го не ка¬зав би.-сер¬ди¬то від¬рі¬зав він, та са¬ме в цю мить зза йо¬го спи¬ни зно¬ву з’явилася ба¬ро¬нес¬са¬Лу¬ї¬за. Во¬на вид¬но вже при¬го¬ту¬ва¬ла¬ся до при¬йо¬му гос¬тей, бо на ній бу¬ла роз¬кіш¬на баль¬на сук¬ня по ос¬тан¬нім мо¬дам Вер¬са¬лю. В ній во¬на бу¬ла особ¬ли¬во гар¬ною і її кра¬су під¬крес¬лю¬ва¬ли чис¬лен¬ні кош¬тов¬но¬сті. В ву¬хах сяя¬ли пер¬ли, на бі¬ло¬сніж¬ній шиї  кра¬су¬ва¬ло¬ся на¬мис¬то з різ¬но¬барв¬них ру¬бі¬нів, опа¬лів і то¬па¬зів, а на го¬ло¬ві слі¬пу¬чи¬ми іс¬кор¬ка¬ми бли¬ма¬ла діа¬ман¬то¬ва діа¬де¬ма. Я ще не зга¬дав про ба¬га¬то чис¬лен¬ні кош¬тов¬ні об¬руч¬ки на її паль¬цях.
«Як¬що все з неї зня¬ти, то ма¬буть на ці¬лих сто ти¬сяч по¬тяг¬не…»-по¬ду¬мав я ми¬лую¬чись тою кра¬сою.
-Про що це ти по¬пе¬ре¬джав на¬шо¬го гос¬тя ру¬дий віс¬люк?-за¬пи¬та¬ла рап¬том кра¬ля–ба¬ро¬нес¬са в не¬щас¬но¬го Тео¬до¬ра го¬ло¬сом сер¬ди¬тої Гор¬го¬ни, що аж на¬віть в ме¬не по спи¬ні ко¬маш¬ки по¬туп¬цю¬ва¬ли¬ся.-І що, хі¬ба це я то¬бі брех¬ли¬вий пас¬куд¬ни¬ку пос¬та¬ви¬ла си¬нець під твоє п’яне око?-пе¬ре¬пи¬та¬ла во¬на в зля¬ка¬но¬го слу¬ги об¬лич¬чя яко¬го від жа¬ху ста¬ло бі¬ле не¬мов по¬лот¬но.
-Ні, ні гос¬по¬ди¬не не ви! То я впав зі схо¬дів пря¬мо на око!-по¬чав за¬пев¬ня¬ти він її, але во¬на бу¬ла не¬вбла¬ган¬на.
-Зно¬ву бре¬шеш без¬со¬ром¬ний! Мої уро¬ки вид¬но про¬хо¬дять для те¬бе зов¬сім мар¬но і то¬му я по¬ду¬маю над тво¬єю по¬даль¬шою до¬лею! Твоє щас¬тя, що ме¬ні за¬раз ні¬ко¬ли і ско¬ро з’являться гос¬ті, то¬му йди звід¬си й до¬б¬ре го¬туй¬ся до їх¬ньої зу¬ст¬рі¬чі, щоб все бу¬ло як зав¬жди ви¬шу¬ка¬но, а пі¬сля при¬йо¬му я з то¬бою ще про¬ве¬ду де¬кіль¬ка пов¬чаль¬них бе¬сід.-мо¬ви¬ла во¬на до ньо¬го та¬ким то¬ном, що в ме¬не вже не бу¬ло аб¬со¬лют¬но нія¬ких сум¬ні¬вів що¬до то¬го, що в бід¬но¬го Тео¬до¬ра в бли¬зько¬му май¬бут¬ньо¬му з’явиться си¬нець і бі¬ля дру¬го¬го ока.
Бі¬до¬лаш¬ний слу¬га пох¬ню¬п¬ле¬но ви¬йшов, а я по¬ди¬вив¬шись на те, що він при¬ніс ме¬ні одяг¬ну¬ти, обе¬реж¬но за¬пи¬тав в ба¬ро¬нес¬си Лу¬ї¬зи:
-Який див¬ний чу¬дер¬на¬цький одяг ме¬ні при¬ніс Тео¬дор, хі¬ба в та¬ко¬му бу¬де при¬стой¬но зна¬хо¬ди¬тись бі¬ля по¬важ¬но¬го пан¬ст¬ва?
Я роз¬вер¬нув те що він при¬ніс і зди¬ву¬вав¬ся ще біль¬ше, бо то бу¬ло ні¬що ін¬ше, як кос¬тюм блаз¬ня, кот¬рий скла¬дав¬ся з ши¬ро¬ких шта¬нів з різ¬но¬ко¬льо¬ро¬ви¬ми хо¬ло¬ша¬ми. Крім то¬го там бу¬ла ще ру¬баш¬ка за роз¬мі¬ра¬ми та¬ка ве¬ли¬ка, що в ній би без особ¬ли¬во¬го ут¬ру¬джен¬ня за¬хо¬вав¬ся б не ли¬ше я, а ще при¬мі¬ром пан скарб¬ни¬чий, пан суд¬дя, пан від¬став¬ний ка¬пі¬тан, а та¬кож крім то¬го й моя ко¬би¬ла ра¬зом з хо¬му¬том і го¬лоб¬ля¬ми! Ру¬ка¬ва бу¬ли дов¬жи¬но не мен¬ше саж¬ня, а до¬вер¬шу¬вав цей ви¬шу¬ка¬ний убір са¬ме для при¬йо¬мів ка¬пе¬люх, кот¬рий теж був різ¬но¬ко¬льо¬ро¬вий, на¬га¬ду¬вав ко¬ро¬ну без¬ліч¬чю ро¬гів з дзві¬ноч¬ка¬ми на кін¬цях. Втім я ще за¬був про чо¬бо¬ти з над¬зви¬чай¬но дов¬ги¬ми за¬гну¬ти¬ми пів¬ко¬лом нос¬ка¬ми, теж з дзві¬ноч¬ка¬ми на кін¬цях. Один був чер¬во¬ний з чор¬ни¬ми цят¬ка¬ми, а дру¬гий зе¬ле¬ний в жов¬тих буб¬нах. Я зви¬чай¬но очі¬ку¬вав все, що за¬вгод¬но, але не та¬ке вже від¬вер¬те оді¬ян¬ня дур¬ни¬ка.
Ба¬ро¬нес¬са¬Лу¬ї¬за ду¬же ми¬ло за¬смія¬лась на те моє обу¬рен¬ня і взяв¬ши ме¬не за ру¬ку мо¬ви¬ла сво¬їм ча¬рів¬ним мур¬кот¬ли¬вим го¬ло¬соч¬ком:
-Але ж дру¬же мій, я ж вас по¬пе¬ре¬джа¬ла, що зі¬бран¬ня мо¬їх дру¬зів зби¬ра¬є¬ть¬ся ро¬зі¬гру¬ва¬ти щось на кшталт ви¬ста¬ви і ви мій лю¬бий теж по¬го¬ди¬ли¬ся бра¬ти в ній участь. Кож¬на ви¬ста¬ва, як ви ро¬зу¬міє¬те пот¬ре¬бує пев¬них кос¬тю¬мів і що ж тут та¬ко¬го, як¬що вам діс¬тав¬ся са¬ме та¬кий, а не ін¬ший?
Во¬на ди¬ви¬ла¬ся на ме¬не та¬ким ча¬рів¬ним по¬гля¬дом, що нія¬кий би чо¬ло¬вік в ту мить не всто¬яв про¬ти то¬го, щоб не ви¬ко¬на¬ти кра¬су¬ні її за¬ба¬ган¬ки і то¬му я ли¬ше з го¬тов¬ні¬стю схи¬лив в знак зго¬ди го¬ло¬ву, про¬те пе¬ред цим пе¬ре¬пи¬тав¬ши:
-А що всі гос¬ті теж бу¬дуть в кос¬тю¬мах?
-Аяк¬же.-стверд¬но від¬по¬ві¬ла во¬на.-На¬віть я.
Я хо¬тів бу¬ло ска¬за¬ти, що на від¬мі¬ну від мо¬го, її одяг са¬ме, що не на є па¬сує до ве¬ли¬ко¬світ¬сь¬ко¬го ве¬чо¬ра, але мої гу¬би не змог¬ли на¬віть по¬во¬ру¬ши¬тись. Ба¬ро¬нес¬са та¬ки вид¬но при¬ча¬ру¬ва¬ла ме¬не, та й крім то¬го ме¬ні спа¬ло на дум¬ку, що ма¬буть на пра¬вах гос¬по¬ди¬ні її роль в май¬бут¬ній ама¬тор¬ській ви¬ста¬ві й по¬ля¬гає в то¬му, щоб ма¬ти та¬кий ви¬шу¬ка¬ний ви¬гляд, що втім ме¬не ви¬пе¬ре¬джаю¬чи й ска¬за¬ла са¬ма гос¬по¬ди¬ня:
-А моя роль пот¬ре¬бує са¬ме та¬ко¬го кос¬тю¬ма.
Пі¬сля та¬ких за¬пев¬нень і пі¬сля тої гос¬тин¬но¬сті, кот¬ру вия¬ви¬ла до ме¬не ба¬ро¬не¬са, бу¬ло б зов¬сім без¬такт¬но спе¬ре¬ча¬ти¬ся да¬лі що¬до одя¬гу. Крім то¬го в ме¬не зов¬сім не бу¬ло нія¬ко¬го ви¬бо¬ру що на се¬бе одя¬га¬ти, бо той мій одяг в яко¬му я при¬був сю¬ди го¬див¬ся не для то¬ва¬ри¬ст¬ва ша¬нов¬них вель¬мож, а для то¬ва¬ри¬ст¬ва обід¬ра¬них бід¬них жеб¬ра¬ків.
-Смі¬ли¬ві¬ше одя¬гай¬те¬ся Вар¬фо¬ло¬мію.-ще по¬ква¬пи¬ла ме¬не кра¬ля.-Гос¬ті з хви¬ли¬ни на хви¬ли¬ну роз¬поч¬нуть з’їджатися, а ви ще зов¬сім не го¬то¬ві. Ко¬ли одяг¬не¬тесь, то си¬діть по¬ки що в кім¬на¬ті, вас по¬тім по¬кли¬чуть…
Во¬на ви¬йш¬ла і я роз¬по¬чав под¬зво¬нюю¬чи дзві¬ноч¬ка¬ми не¬на¬че де¬кіль¬ка квад¬риг ко¬ней одя¬га¬ти¬ся. Там на ме¬не че¬кав ще один сюр¬приз. Шта¬ни бу¬ли за¬ве¬ли¬кі, а поя¬са не бу¬ло і то¬му во¬ни пос¬тій¬но спа¬да¬ли, так, що до¬во¬ди¬ло¬ся од¬ні¬єю ру¬кою їх весь час під¬три¬му¬ва¬ти. Це бу¬ло не¬лег¬ко, бо дов¬жи¬на ру¬ка¬ва за¬ва¬жа¬ла  ого¬лю¬ва¬ти кисть і то¬му я їх час¬тень¬ко не втри¬му¬вав і во¬ни все ж та¬ки спа¬да¬ли до¬до¬лу. В цій си¬туа¬ції доб¬рою під¬мо¬гою вия¬ви¬ла¬ся са¬ме над¬мір¬на дов¬жи¬на ру¬баш¬ки, кот¬ра бу¬ла ниж¬че ко¬лін і то¬му їх спа¬дан¬ня не ви¬гля¬да¬ло вже аж над¬то скан¬даль¬ним. Хо¬ча ска¬за¬ти по прав¬ді весь мій ви¬гляд був на¬стіль¬ки чу¬дер¬на¬цьким, що там би хоч що тра¬пи¬лось не бу¬ло б вже більш скан¬даль¬ні¬шим ніж я в то¬му одя¬гу дур¬ни¬ка…
Ко¬ли я на¬реш¬ті вдяг¬нув¬ся, то по¬ба¬чив в ві¬кон¬це сво¬єї кім¬на¬ти, що са¬ме ви¬хо¬ди¬ло на ши¬ро¬ке по¬двір’я, як під’їхала пер¬ша ка¬ре¬та з ку¬че¬ром і ла¬ке¬єм, кот¬рий про¬чи¬нив її две¬рі й звід¬ти ви¬йш¬ли ви¬шу¬кан¬но одяг¬ну¬ті пер¬ші гос¬ті. Це бу¬ла якась пиш¬на да¬ма в чу¬до¬вій сук¬ні і по¬важ¬ний пан у пе¬ру¬ці й при сяю¬чо¬му ор¬де¬ну на гру¬дях, кот¬рий блис¬кав в про¬мін¬ні ве¬чір¬ньо¬го сон¬ця. Гос¬по¬ди¬ня осо¬би¬сто їх зу¬ст¬рі¬ча¬ла і той пан га¬лант¬но по¬ці¬лу¬вав її пе¬ст¬ли¬ву руч¬ку. Але не встиг він, як на¬ле¬жить від¬да¬ти всі зна¬ки ува¬ги й при¬ві¬тань, як слі¬дом по¬ча¬ли з’їджатися ін¬ші гос¬ті, до¬б¬ре одяг¬ну¬ті, як пра¬ви¬ло в па¬рах, кот¬рі теж чем¬но ві¬та¬ли мою «бла¬го¬дій¬ни¬цю», як я то¬ді вва¬жав, хо¬ча ска¬жу по прав¬ді в ме¬не вже то¬ді по¬ча¬ли бра¬ти сум¬ні¬ви що¬до сво¬єї рол¬лі в тій ви¬ста¬ві. Всі во¬ни бу¬ли в до¬ро¬го¬му вбран¬ні, а їх¬ні па¬ні в ве¬чір¬ніх сук¬нях. Блиск кош¬тов¬но¬стей на їх¬ніх ву¬хах, ши¬ях й ру¬ках міг би по¬зма¬га¬тись з бли¬ском зорь на не¬бі.
«Щось в тій ви¬ста¬ві бу¬ти дур¬ни¬ком на¬ле¬жить од¬но¬му ме¬ні, але ж ін¬шо¬го одя¬гу в ме¬не не¬має, а з’явитись зов¬сім го¬лим на те зі¬бран¬ня зна¬ті бу¬ло б вже за¬над¬то»-по¬ду¬мав я не ду¬же ве¬се¬ло і при¬го¬ту¬вав¬ся до то¬го, що ме¬не ось, ось за¬раз теж по¬гу¬ка¬ють. Але вид¬но чи про ме¬не за¬бу¬ли, чи то не на¬став ще мій час, я си¬дів до¬б¬ру го¬ди¬ну в са¬мот¬но¬сті по¬ки сон¬це зов¬сім не за¬хо¬ва¬лось за об¬рі¬єм і піть¬ма не огор¬ну¬ла має¬ток зов¬ні. Все¬ре¬ди¬ні по¬чу¬ли¬ся зву¬ки му¬зи¬ки , ве¬се¬лий сміх й ін¬ший га¬мір, кот¬рий зав¬жди су¬про¬во¬джує до¬б¬ру гу¬лян¬ку…

  Роз¬діл  XXXVII
   Про те, як пол¬ков¬ник от¬ри¬мує над¬зви¬чай¬но важ¬ли¬вий па¬кет з та¬єм¬ним лис¬том з Пе¬тер¬бур¬га і що бу¬ло в то¬му лис¬ті.

Са¬ме в цей час зайш¬ла Они¬ська й пі¬ді¬йшов¬ши до па¬ні Оле¬ни щось про¬ше¬по¬ті¬ла їй на ву¬хо. Па¬ні Оле¬на пе¬ре¬да¬ла те Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу і пол¬ков¬ник про¬го¬ло¬сив всім:
-Па¬но¬ве! На жаль я ви¬му¬ше¬ний бу¬ду пе¬ре¬рва¬ти свою роз¬по¬відь, бо ме¬не че¬кає вни¬зу по¬силь¬ний офі¬цер з тер¬мі¬но¬вим па¬ке¬том і я му¬шу спус¬ти¬тись щоб про¬чи¬та¬ти те, що в то¬му па¬ке¬ті.
-А на¬ві¬що вам спус¬ка¬тись па¬не пол¬ков¬ни¬ку? Не¬хай той офі¬цер сам сю¬ди під¬ні¬ме¬ть¬ся, а ми на ньо¬го по¬ди¬ви¬мось.-ска¬за¬ла па¬ні суд¬ди¬ха.
Всі, особ¬ли¬во жі¬но¬ча по¬ло¬ви¬на під¬три¬ма¬ли та¬ку про¬по¬зи¬цію, особ¬ли¬во па¬ні скарб¬ни¬ча, а пан скарб¬ни¬чий на те де¬мон¬ст¬ра¬тив¬но по¬чав каш¬ля¬ти.
-Так, дійс¬но,-по¬го¬ди¬лась па¬ні Оле¬на, ко¬ли Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич дав на те зго¬ду.-При¬ве¬ди йо¬го Они¬ся сю¬ди з тим па¬ке¬том.
Не¬вдов¬зі в бан¬кет¬них по¬ко¬ях з’явився по¬ру¬чик За¬ню¬хав¬ський. Йо¬го ви¬гляд в ту¬гих шкі¬ря¬них ло¬си¬нах особ¬ли¬во по¬жва¬вив дам.
-Во¬но йо¬го то¬го шуть в то¬му, що шуть йо¬го тер¬мі¬но¬вий па¬кет па¬не пол¬ков¬ни¬ку ось то¬го йо¬го шуть йо¬го то¬го.-про¬ше¬пе¬ля¬вив він без¬зу¬бим ро¬том й по¬дав йо¬му па¬кет за¬пе¬ча¬та¬ний чер¬во¬ним вос¬ком.
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич взяв йо¬го, роз¬пе¬ча¬тав і по¬ба¬чив, що там все¬ре¬ди¬ні до ньо¬го лист від йо¬го дав¬ньо¬го при¬яте¬ля по служ¬бі в Пе¬тер¬бур¬зі пол¬ков¬ни¬ка Пу¬ко¬ва, ве¬ли¬ко¬го лю¬би¬те¬ля по¬гра¬ти в кар¬ти. В лис¬ті бу¬ло та¬ке:

Та¬єм¬но.
Пол¬ков¬ни¬ку Вар¬фо¬ло¬мію Іва¬но¬ви¬чу Ли¬за¬ко¬ву від пол¬ков¬ни¬ка Лав¬ра Афі¬но¬ге¬но¬ви¬ча Пу¬ко¬ва.
При¬віт дру¬же Вар¬фо¬ло¬мію! Дав¬но те¬бе не ба¬чив дру¬зя¬ко з тих пір, як геть¬ман Ро¬зу¬мов¬ський те¬бе ви¬слав на Ма¬ло¬ро¬сію і вже ду¬же не тер¬пить по¬ба¬чить зно¬ву, але по¬ви¬нен то¬бі по¬ві¬до¬ми¬ти, що ско¬ро та¬ки бу¬де то¬му на¬го¬да. Оце як зга¬даю ті ве¬се¬лі ча¬си на¬шої мо¬ло¬до¬сті, ко¬ли ми з то¬бою юні ка¬ва¬лер¬гар¬ди при ім¬пе¬рат¬ри¬ці Цар¬ст¬во їй Не¬бес¬не Ан¬ні Іо¬а¬нов¬ні роз¬ва¬жа¬ли¬ся тим, що під¬су¬ну¬ли їй па¬цю¬ка прив’язавши на мо¬ту¬зоч¬ці до ніч¬но¬го гор¬щи¬ка і як він на¬хаб¬ний пус¬тун та¬ки на¬смі¬лив¬ся на¬шу са¬мо¬дер¬жав¬цю кус¬ну¬ти сво¬ї¬ми зу¬ба¬ми за її вель¬ми по¬важ¬не м’яке міс¬це, ко¬ли при¬йшов на те час й цим зви¬чай¬но над¬зви¬чай¬но на¬ля¬кав на¬шу по¬ве¬ли¬тель¬ку і на¬віть ви¬му¬сив її бі¬до¬ла¬ху пе¬ре¬ля¬ка¬ну на¬ля¬ка¬ти весь па¬лац сво¬їм ве¬ре¬ском й про¬нес¬тись в чім її ма¬ти по¬кій¬на ца¬ри¬ця Ка¬те¬ри¬на I на¬ро¬ди¬ла че¬рез всі по¬кої не¬на¬че не¬бес¬ний ме¬тео¬рус. Па¬цюк же той був від¬ра¬зу пі¬кант¬но по¬ка¬ра¬ний са¬мою ца¬ри¬цею, точ¬ні¬ше її тим са¬мим уку¬ше¬ним міс¬цем,  з лап до го¬ло¬ви, тоб¬то від хво¬ста до кін¬чи¬ків ву¬сів.
Ти зви¬чай¬но пам’ятаєш той роз¬ця¬цько¬ва¬ний її зна¬ме¬ни¬тий ніч¬ний гор¬щик, кот¬рий зав¬жди сто¬їть в спе¬ці¬аль¬нїй за¬го¬род¬ці в бу¬дуа¬рі і пе¬ре¬хо¬дить по ди¬на¬стій¬ній спад¬ко¬єм¬но¬сті на¬ступ¬ним на¬шим по¬ве¬ли¬тель¬кам ца¬ри¬цям. За¬раз він слу¬гує, як те не¬важ¬ко здо¬га¬да¬ти¬ся  Дай Бог ба¬га¬то літ жит¬тя її Ве¬лич¬но¬сті ім¬пе¬рат¬ри¬ці Єли¬за¬ве¬ті і з ним, тоб¬то з гор¬щи¬ком тим від¬бу¬ла¬ся не¬дав¬но над¬зви¬чай¬но скан¬даль¬на іс¬то¬рія, кот¬ра на¬ро¬би¬ла ба¬га¬то га¬ла¬су при дво¬рі й зав¬дя¬ки неї ми ско¬ро та¬ки по¬ба¬чи¬мось. Про¬те я ви¬пе¬ре¬джаю по¬дії і то¬му  роз¬по¬ві¬даю то¬бі все по по¬ряд¬ку.
От¬же за¬ве¬ла на¬ша ма¬тін¬ка ца¬ри¬ця ін¬ког¬ні¬то від геть¬ма¬на но¬во¬го со¬бі ко¬хан¬ця. При¬чо¬му не шля¬хет¬ної кро¬ві, а зви¬чай¬ні¬сінь¬ко¬го фо¬рей¬то¬ра За¬ржев¬сь¬ко¬го з ім¬пе¬ра¬тор¬ських ко¬ню¬шень. Цей на¬ха¬ба за¬вою¬вав її сер¬це зви¬чай¬но не гос¬трим ро¬зу¬мом і на¬віть не від¬чут¬тям гу¬мо¬ру, а тим чим над¬зви¬чай¬но щед¬ро на¬го¬ро¬ди¬ла йо¬го при¬ро¬да, та й то ли¬ше в од¬но¬му міс¬ці на ті¬лі, бо з всіх ін¬ших сто¬рін За¬ржев¬ський гру¬ба на¬ха¬ба з ко¬ня¬чою мор¬дою. Мо¬же на¬віть пам’ятаєш той ви¬па¬док, ко¬ли  сам мі¬ністр Бі¬рон п’яний зай¬шов¬ши до ім¬пе¬ра¬тор¬ських ко¬ню¬шень, йо¬го сплу¬тав з влас¬ним ко¬нем під¬су¬нув¬ши то¬му фо¬рей¬то¬ру під мор¬ду до¬б¬ря¬чий жмут со¬ло¬ми і бід¬но¬му За¬ржев¬сь¬ко¬му до¬ве¬ло¬ся та¬ки той со¬лом’яний  пук про¬жу¬ва¬ти й ковт¬ну¬ти, а по¬тім ще й лиз¬ну¬ти з вдяч¬ні¬стю Бі¬ро¬на й за¬до¬во¬ле¬но за¬ржа¬ти, як то звик¬ли від¬дя¬чу¬ва¬ти нам на¬ші ко¬ні. Ве¬лич¬ний фа¬во¬рит був ду¬же за¬до¬во¬ле¬ний та¬ки¬ми ко¬ня¬чи¬ми реш¬пек¬та¬ми і на¬віть зов¬сім не по¬мі¬тив¬ши різ¬ни¬ці ве¬лів сід¬ла¬ти то¬го гар¬но¬го ко¬ня-фо¬рей¬то¬ра на на¬ступ¬не по¬лю¬ван¬ня й бід¬ний За¬ржев¬ський дов¬го та¬ки ла¬мав со¬бі го¬ло¬ву, щоб та¬ке б ін¬шо¬го ра¬зу йо¬му під¬су¬ну¬ти за¬мість се¬бе…
 От¬же той фо¬рей¬тор та¬єм¬но бі¬гав ве¬чо¬ра¬ми до ца¬ри¬ці в бу¬ду¬ар і ко¬ли він був там, всі в па¬ла¬ці теж бу¬ли за¬до¬во¬ле¬ні й за¬йма¬ли¬ся всим чим ко¬му за¬ма¬не¬ть¬ся. Але ско¬ро та іди¬лія за¬кін¬чи¬ла¬ся, бо за¬ма¬ну¬ло¬ся ста¬ро¬му фа¬во¬ри¬ту ца¬ри¬ці геть¬ма¬ну Ро¬зу¬мов¬сь¬ко¬му пе¬ре¬ві¬ри¬ти чут¬ки про фо¬рей¬то¬ра, кот¬рі йо¬му до¬но¬си¬ли при¬двор¬ні сту¬ка¬чі й він не¬спо¬ді¬ва¬но з’явивсь вно¬чі в па¬ла¬ці, хо¬ча на¬пе¬ре¬дод¬ні бу¬ло об’явлено, що Ро¬зу¬мов¬ський від’їхав до Ма¬ло¬ро¬сії. Ім¬пе¬рат¬ри¬ця са¬ма, як об’єкт пе¬ре¬вір¬ки зви¬чай¬но не зна¬ла про те і ні¬чо¬го не пі¬доз¬рюю¬чи ве¬се¬ло роз¬ва¬жа¬ла¬ся з За¬ржев¬ським, ко¬ли це в две¬рі її бу¬дуа¬ру пос¬ту¬кав геть¬ман. Не дов¬го ду¬маю¬чи во¬на за¬хо¬ва¬ла сприт¬но¬го фо¬рей¬то¬ра до вже зга¬ду¬ва¬ної за¬го¬род¬ки з ніч¬ним гор¬щи¬ком, а по¬тім від¬чи¬ни¬ла две¬рі. Ро¬зу¬мов¬ський зай¬шов до її аль¬ко¬ва й по¬ба¬чив¬ши, що він по¬рож¬ній від ін¬ших кан¬ди¬да¬тів в фа¬во¬ри¬ти, за¬до¬во¬ле¬ний ви¬ба¬чив¬ся і щоб за¬гла¬ди¬ти влас¬ну про¬ви¬ну по¬чав всі¬ля¬ко жар¬ту¬ва¬ти й та¬ке ін¬ше. Ца¬ри¬ця й со¬бі від¬чу¬ваю¬чи своє риль¬це в пуш¬ку всі¬ля¬ко від¬по¬ві¬да¬ла йо¬го лю¬бо¬щам і ско¬ро, як ні в чо¬му не бу¬ва¬ло на¬ші го¬луб¬ки без¬тур¬бот¬но різ¬ви¬лись на аль¬ко¬ві.
Йшов час і десь го¬ди¬ни за дві геть¬ма¬ну за¬хо¬ті¬лось по при¬род¬ній ма¬лій ну¬ж¬ді до ніч¬но¬го гор¬щи¬ка, який був зви¬чай¬но в та¬кий гар¬ний час спіль¬ним. Ко¬ли він від¬хи¬лив ок¬са¬ми¬то¬ву штор¬ку, що йо¬го при¬кри¬ва¬ла, пам’ятаєш дру¬же її?, то по¬ба¬чив там фо¬рей¬то¬ра За¬ржев¬сь¬ко¬го, який як ні в чо¬му не бу¬ло, щоб по¬яс¬ни¬ти своє там пе¬ре¬бу¬ван¬ня си¬дів без шта¬нів на ньо¬му і на ве¬ли¬ке зди¬ву¬ван¬ня Ро¬зу¬мов¬сь¬ко¬го що він тут би¬ту весь час го¬ди¬ну ро¬бить, по¬яс¬нив, що якось  про¬хо¬див са¬ме ми¬мо бі¬ля две¬рей аль¬ко¬ва ца¬ри¬ці, як скру¬ти¬ла йо¬го не¬гай¬на не¬об¬хід¬ність ве¬ли¬кої при¬род¬ної пот¬ре¬би, кот¬ру він тут бла¬го¬по¬луч¬но й  справ¬ляє. Ро¬зу¬мов¬ський зби¬тий з пан¬те¬ли¬ку та¬кою на¬хаб¬ні¬стю не знав, що від¬по¬ві¬сти і то¬му за¬ли¬шив¬ши  За¬ржев¬сь¬ко¬го й на¬да¬лі си¬ді¬ти на ніч¬ній ва¬зі звер¬нув¬ся до пе¬ре¬ля¬ка¬ної ім¬пе¬рат¬ри¬ці:
«Ва¬ша ве¬лич¬ність, про¬яс¬ніть ме¬ні дур¬но¬му й не¬ро¬зум¬но¬му з яких пір бу¬ду¬ар са¬мо¬дер¬жа¬ви¬ці Все¬ро¬сій¬ської яв¬ля¬є¬ть¬ся від¬хо¬жим міс¬цем для всі¬ля¬ких там фо¬рей¬то¬рів з ко¬ню¬шень?»
Єли¬за¬ве¬та за¬пла¬ка¬ла й від¬по¬ві¬ла, що цьо¬му ви¬ною є її над¬то до¬б¬ре сер¬цей і дійс¬но во¬на пус¬ти¬ла бід¬но¬го фо¬рей¬то¬ра ско¬ри¬ста¬ти¬ся її ніч¬ним гор¬щи¬ком, бо не в си¬лі бу¬ла ба¬чи¬ти йо¬го стра¬ж¬дан¬ня бі¬ля її две¬рей.
«Ви аж за¬над¬то, за¬над¬то до¬б¬рі до сво¬їх під¬да¬них, як на ім¬пе¬рат¬ри¬цю!»-роз¬дра¬то¬ва¬но ви¬гук¬нув Ро¬зу¬мов¬ський й зі¬гнав не¬щас¬но¬го За¬ржев¬сь¬ко¬го з ніч¬но¬го горш¬ка.
«Геть звід¬си! Ви всі вже тут зов¬сім роз¬поя¬са¬ли¬ся до краю без ме¬не! І щоб на очі мої не по¬па¬дав¬ся на¬ха¬ба!»-крик¬нув він йо¬му на¬вздо¬гін. Ра¬діс¬ний За¬ржев¬ський над¬зви¬чай¬но за¬до¬во¬ле¬ний тим, що так лег¬ко від¬скі¬пав¬ся з та¬кої май¬же без¬на¬дій¬ної си¬туа¬ції шви¬день¬ко мельк¬нув го¬лим за¬дом. Геть¬ман за¬гля¬нув до ва¬зи й від¬зна¬чив, що кіль¬ка¬го¬дин¬ні по¬ту¬ги на¬ха¬би чо¬мусь не ма¬ли то¬го ре¬зуль¬та¬ту, кот¬рий мав би бу¬ти там з щед¬рим лиш¬ком.
«Див¬но, над¬зви¬чай¬но див¬но…»-хо¬див він на¬в¬ко¬ло від¬кри¬то¬го горш¬ка¬раз по ра¬зі за¬гля¬даю¬чи в ньо¬го, при¬три¬мую¬чи паль¬ця¬ми влас¬не під¬бо¬рід¬дя і щось на¬пру¬же¬но роз¬ду¬мую¬чи, а за ним мовч¬ки зля¬ка¬но спос¬те¬рі¬га¬ла Єли¬за¬ве¬та з ліж¬ка. Рап¬том він зга¬дав, як мельк¬нув го¬лий зад фо¬рей¬то¬ра і йо¬го мо¬зок блис¬ка¬вич¬но про¬ни¬за¬ла страш¬на здо¬гад¬ка: «А де йо¬го шта¬ни?»
-А де ж йо¬го шта¬ни!-ви¬гук¬нув го¬лос¬но він до ім¬пе¬рат¬ри¬ці і по¬чав га¬ряч¬ко¬во шу¬ка¬ти ту важ¬ли¬ву час¬ти¬ну чо¬ло¬ві¬чо¬го одя¬гу й пе¬ре¬мож¬но зна¬йшов їх пря¬мо на аль¬ко¬ві під ве¬ли¬кою по¬душ¬кою на кот¬рій ще сам тіль¬ки но від¬по¬чи¬вав. Шта¬ни тхну¬ли кін¬ським кі¬зя¬ком і се¬чею. Що по¬ро¬биш, дея¬кі фо¬рей¬то¬ри бу¬ли не¬охай¬ні¬ші про¬стих ко¬ню¬хів і са¬ме до них від¬но¬сив¬ся й наш  За¬ржев¬ський.
Як ти здо¬га¬дав¬ся дру¬же ви¬йшов ве¬ли¬чез¬ний скан¬дал і не до¬по¬мог¬ли на¬віть по¬яс¬нен¬ня бід¬ної Єли¬за¬ве¬ти, що не¬щас¬ний фо¬рей¬тор за¬пхнув свої шта¬ни ціл¬ком ви¬пад¬ко¬во їй під по¬душ¬ку. Ро¬зу¬мов¬ський вже не ві¬рив і ла¬яв ім¬пе¬рат¬ри¬цю всі¬ля¬ко на¬зи¬ваю¬чи її так, що кур¬ва ви¬йш¬ло б ве¬ли¬ким їй ком¬п¬лі¬мен¬том. Єли¬за¬ве¬та силь¬но рев¬ла, за¬мо¬чив¬ши сльо¬за¬ми всі по¬душ¬ки та про¬сти¬рад¬ла а сер¬ди¬тий геть¬ман так і за¬ли¬шив її з влас¬ною гань¬бою й пі¬шов до се¬бе в опо¬чи¬валь¬ню. Про¬те цим все не за¬кін¬чи¬ло¬ся. До¬б¬рі по¬рад¬ни¬ки Єли¬за¬ве¬ти, та¬єм¬ні геть¬ма¬но¬ві су¬про¬тив¬ни¬ки ско¬ри¬ста¬ли¬ся ці¬єю об¬ста¬ви¬ною і ви¬му¬си¬ли ту та¬ки по¬ка¬за¬ти хто в дер¬жа¬ві  го¬лов¬ні¬ший.
От¬же дру¬же Вар¬фо¬ло¬мію та¬ка не¬при¬єм¬на но¬ви¬на: Гря¬де не¬вдов¬зі ін¬спек¬ція до Ма¬ло¬ро¬сії ге¬не¬рал-ан¬ше¬фа Ака¬кія Дор¬мин¬дон¬то¬ви¬ча Дриш¬топ¬сов¬сьо¬го, а ме¬не при¬зна¬чи¬ли йо¬го ад’ютантом. Ге¬не¬ра¬лу су¬во¬ро на¬ка¬за¬но обов’язково знай¬ти на геть¬ма¬на по¬біль¬ше ком¬про¬ма¬тів, щоб йо¬го про¬тив¬ни¬ки на¬реш¬ті змог¬ли зва¬ли¬ти цьо¬го ве¬лет¬ня, а як сам ро¬зу¬мі¬єш то¬бі мо¬же ду¬же не по¬здо¬ро¬ви¬тись, бо твій полк бу¬де від¬ві¬да¬ний од¬ним із пер¬ших. Та це ще не все. Хо¬дять та¬єм¬но чут¬ки, що са¬ма ім¬пе¬рат¬ри¬ця ін¬ког¬ні¬то пе¬ре¬вдяг¬не¬на має ба¬жан¬ня теж за¬ві¬та¬ти по на¬ших з ге¬не¬ра¬лом слі¬дах в Ма¬лу Ро¬сію, щоб як то ка¬жуть зро¬би¬ти пе¬ре¬вір¬ку пе¬ре¬вір¬ки, а от¬же не¬без¬пе¬ка опи¬ни¬тись в ка¬лю¬жі зро¬стає в де¬кіль¬ка раз і не ли¬ше то¬бі, а й ме¬ні. От¬же ми¬лий дру¬же мій, на¬леж¬но го¬туй¬ся до ін¬спек¬ції й пиль¬но че¬кай не¬спо¬ді¬ва¬них гос¬тей, бо су¬во¬ро на¬ка¬за¬но на¬шій мі¬сії збе¬рі¬га¬ти все в су¬во¬рі¬шій та¬єм¬ни¬ці, сам ро¬зу¬мій чо¬му. Ось та¬кі не¬втіш¬ні но¬ви¬ни Вар¬фо¬ло¬мію, як то ка¬жуть, які є…

                Твій від¬да¬ний то¬ва¬риш пол¬ков¬ник Лавр Пу¬ков.

P.S. А За¬ржев¬ський вже не фа¬во¬рит. Йо¬го в до¬го¬ду до геть¬ма¬но¬во¬го ба¬жан¬ня звіль¬ни¬ли з фо¬рей¬то¬рів і пос¬та¬ви¬ли го¬лов¬ним роз¬по¬ряд¬ни¬ком і ка¬пель¬мей¬ст¬ром ви¬гріб¬них ям і ніч¬них гор¬щи¬ків па¬ла¬цу. Сам геть¬ман йо¬му ска¬зав, що не¬зва¬жаю¬чи, на йо¬го ко¬ня¬чу мор¬ду тре¬ба щоб він слу¬жив по справж¬ніх сво¬їх на¬хи¬лах, тоб¬то мав спра¬ву ли¬ше з ніч¬ни¬ми гор¬щи¬ка¬ми і їх вмі¬стом. Про¬те за¬раз всі хо¬дять дра¬тів¬ли¬ві і са¬ма ім¬пе¬рат¬ри¬ця в пер¬шу чер¬гу, бо цей скан¬дал на¬брав над¬зви¬чай¬но¬го роз¬го¬ло¬су і про ньо¬го про¬зна¬ли на¬віть всі  за¬кор¬дон¬ні пос¬ли й тіль¬ки про те й ше¬по¬чуть¬ся по за¬кут¬ках па¬ла¬ців. Хто за¬ли¬шив¬ся при доб¬ро¬му ви¬гра¬ші, так це ли¬ше ка¬мер¬ди¬нер і ла¬кеї, а та¬кож ка¬мер¬фрей¬лі¬ни і то не всі, а ли¬ше особ¬ли¬во на¬бли¬же¬ні до го¬су¬да¬ри¬ні, точ¬ні¬ше до то¬го зло¬щас¬но¬го ніч¬но¬го горш¬ка. Во¬ни за чи¬ма¬лі гро¬ші по¬ка¬зу¬ють тим та¬ки пос¬лам і особ¬ли¬во їх¬нім дру¬жи¬нам той са¬мий зна¬ме¬ни¬тий ніч¬ний гор¬шок ца¬ри¬ці на яко¬му си¬дів За¬ржев¬ський. Пос¬ли ду¬же ди¬ву¬ю¬ть¬ся і про¬дов¬жу¬ють та¬єм¬но хо¬ди¬ти на ньо¬го ди¬ви¬тись й пла¬тять за те чи¬ма¬ло. Як ба¬чиш ко¬му го¬ре, ко¬му щас¬тя… Є над¬зви¬чай¬но та¬єм¬ні  чут¬ки, що тим горш¬ком за¬ці¬ка¬ви¬ли¬ся пев¬ні по¬лі¬тич¬ні ко¬ла Єв¬ро¬пи і во¬ни роз¬роб¬ля¬ють пла¬ни по йо¬го ви¬кра¬ден¬ню, але для чо¬го не ві¬даю…Ну до¬б¬ре, бу¬ду вже за¬кін¬чу¬ва¬ти. От¬же дру¬зя¬ко будь пиль¬ним і че¬кай на не¬при¬єм¬ні не¬спо¬ді¬ван¬ки. Я то зви¬чай¬но, як ад’ютант ге¬не¬ра¬ла Дриш¬топ¬сов¬сь¬ко¬го то¬бі зав¬ше до¬по¬мо¬жу, але сам ро¬зу¬мій, да¬ле¬ко не  все бу¬де в мо¬їй вла¬ді.
                Пол¬ков¬ник Лавр Пу¬ков.

P.S.2. Ой, ле¬д¬ве не за¬був, є од¬на при¬єм¬на но¬ви¬на. Ра¬зом з ге¬не¬ра¬лом ми ве¬зе¬мо річ¬ну плат¬ню для всіх на¬ших гар¬ні¬зо¬нів по Ук¬ра¬ї¬ні.

Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич за¬кін¬чив чи¬та¬ти лис¬та й по¬гля¬нув на За¬ню¬хав¬сь¬ко¬го, який все ще сто¬яв бов¬ду¬ром під пиль¬ним при¬ці¬лом дам.
-Слу¬хай сю¬ди За¬ню¬хав¬ський, ти на чо¬му сю¬ди при¬був?
-Я йо¬го то¬го шуть то¬го на ко¬би¬лі то¬го шуть при¬був йо¬го то¬го ось.-від¬по¬вів той став¬ши по стій¬ці струн¬ко.
-Який мо¬ло¬дець!-не втри¬ма¬ла¬ся і ти¬хо й за¬хо¬п¬ле¬но ви¬згну¬ла па¬ні скарб¬ни¬ча і пан скарб¬ни¬чий, який ви¬пад¬ко¬во в чер¬го¬вий раз та¬ке по¬чув, зно¬ву го¬лос¬но за¬каш¬ляв.
-До¬б¬ре За¬ню¬хав¬ський.-ска¬зав за¬до¬во¬ле¬но Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич.-Тут та¬ка пет¬руш¬ка ви¬хо¬дить, що мій Мі¬тяй не¬дог¬ле¬дів ко¬ней і я при¬був сю¬ди як сам ро¬зу¬мі¬єш на ньо¬му, так ти то¬го йо¬го суть, тьху ти За¬ню¬хав¬ський! Так ось. Ти за¬ли¬ша¬єш свою ко¬би¬лу ме¬ні, а сам йдеш на¬зад в полк піш¬ки.
По¬ру¬чик по¬чу¬хав за ву¬хом.
-Як¬що не хо¬чеш йти піш¬ки, до¬зво¬ляю то¬бі по¬ї¬ха¬ти вер¬хом на моє¬му ден¬щи¬ку.
При¬йш¬ла чер¬га Мі¬тяя, кот¬рий скром¬но весь час сто¬яв в ку¬точ¬ку по¬чу¬ха¬ти за сво¬їм ву¬хом.
-Йо¬го то¬го па¬не пол¬кофф¬ни¬ку, мож¬на йо¬го шуть то¬го йти?-про¬сви¬стів він пе¬ре¬пи¬тую¬чи.
-Так точ¬но За¬ню¬хав¬ський, не йди, а бі¬жи і пе¬ре¬дай ма¬йо¬ру Ко¬пи¬ті¬ну, що я не¬вдов¬зі з’явлюся, а по¬ки ска¬жи хай хоч пия¬чи¬ти пе¬ре¬ста¬нуть, бо я от¬ри¬мав над¬зви¬чай¬но важ¬ли¬во¬го і та¬єм¬но¬го па¬ке¬та з Пе¬тер¬бур¬га в яко¬му йде¬ть¬ся про ін¬спек¬цію на¬шо¬го гар¬ні¬зо¬ну і про сек¬рет¬ний при¬їзд ін¬ког¬ні¬то са¬мої ім¬пе¬рат¬ри¬ці. І щоб ні¬хто про це ні гу-гу!
Від та¬ких но¬вин всі зойк¬ну¬ли і на¬віть пан від¬став¬ний ка¬пі¬тан по¬перх¬нув¬ся ковт¬ком ви¬на, яке са¬ме до¬пи¬вав мар¬но на¬ма¬гаю¬чись зга¬да¬ти, яку по ра¬хун¬ку пляш¬ку він п’є за цим при¬сіс¬том за стіл.
За¬ню¬хав¬ський до¬б¬ре ро¬зу¬мію¬чи важ¬ли¬вість і та¬єм¬ність цьо¬го до¬ру¬чен¬ня змов¬ни¬цькі кив¬нув го¬ло¬вою і на¬віть при¬клав свій бруд¬ний па¬лець до вуст, щоб по¬ка¬за¬ти, як він бу¬де мов¬ча¬ти, але від¬ра¬зу скри¬вивсь і сплю¬нув, бо тіль¬ки но пе¬ред тим, як сту¬пи¬ти на ки¬ли¬ми в зам¬ку па¬ні Оле¬ни він тим паль¬цем ви¬ко¬ви¬рю¬вав ко¬ня¬чі кі¬зя¬ки зі сво¬їх шпор на чо¬бо¬тях і не встиг йо¬го ви¬тер¬ти.
-Ну чо¬го стов¬би¬чиш За¬ню¬хав¬ський? Геть з мо¬їх очей в полк й не за¬буть все те та¬єм¬но пе¬ре¬да¬ти Ко¬пи¬ту, як я ка¬зав.-роз¬дра¬то¬ва¬но про¬бур¬чав пол¬ков¬ник ба¬ча¬чи, що той не¬рі¬шу¬че туп¬ця¬є¬ть¬ся на міс¬ці не на¬ва¬жую¬чись йти. По¬ру¬чик ков¬тав сли¬ну й за¬хли¬нав¬ся нею при ви¬гля¬ді сто¬лів ус¬тав¬ле¬них пов¬ни¬ми пляш¬ка¬ми ви¬на і від¬став¬ний ка¬пі¬тан від¬ра¬зу від¬чув рід¬ну ду¬шу.
-Слу¬хай по¬ру¬чик, до гар¬ні¬зо¬ну зав¬жди встиг¬неш. При¬сядь сю¬ди до ме¬не, я хо¬чу з то¬бою ви¬пи¬ти.-ле¬д¬ве по¬вер¬таю¬чи язи¬ка про¬ка¬зав він і по¬чав на¬ли¬ва¬ти то¬му пов¬ний гі¬гант¬ських роз¬мі¬рів ке¬лих ви¬на.
По¬ру¬чик жа¬ліс¬ли¬во по¬ди¬вивсь на пол¬ков¬ни¬ка і Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич по¬ду¬мав, що це все йо¬му чо¬мусь над¬то зна¬йо¬ме і щось на¬га¬дує, при¬чо¬му до ос¬то¬гид¬ли¬во¬сті, але він не міг при¬га¬да¬ти що. Тим ча¬сом па¬ні Оле¬на й са¬ма ви¬рі¬ши¬ла по¬тур¬бу¬ва¬тись за но¬во¬го гос¬тя.
-Дійс¬но, па¬не пол¬ков¬ни¬ку, пус¬тун¬чи¬ку, -до¬да¬ла во¬на ти¬хі¬ше в чер¬го¬вий раз йо¬го вщип¬нув¬ши, -Не¬хай бі¬до¬лаш¬ний тро¬хи від¬по¬чи¬не.
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич не всто¬яв про¬ти на¬тис¬ку дам, кот¬рі теж при¬єд¬на¬ли¬ся до па¬ні Оле¬ни і па¬на від¬став¬но¬го ка¬пі¬та¬на, який вже ре¬вів не¬на¬че бу¬гай від не¬тер¬пін¬ня:
-По¬ру¬чик, дру¬зя¬ко! Слу¬хай мою ко¬ман¬ду шель¬ма! Ану до ме¬не пи¬ти ви¬но бі¬гом арш!
За¬ню¬хав¬ський ли¬ше че¬кав ствер¬джу¬валь¬но¬го плюв¬ка пол¬ков¬ни¬ка в бік і як тіль¬ки це від¬бу¬ло¬ся з го¬тов¬ні¬стю й швид¬кі¬стю ла¬ні ки¬нув¬ся до ве¬ли¬чез¬но¬го ке¬ли¬ха, кот¬рий йо¬му роз¬пле¬скую¬чи при¬го¬ту¬вав і три¬мав від¬став¬ний ка¬пі¬тан. По прав¬ді ка¬жу¬чи то був зов¬сім не ке¬лих, а ва¬за для кві¬тів, яку від¬став¬ний ка¬пі¬тан, щоб по¬ка¬за¬ти ши¬ро¬ту сво¬єї ду¬ші за¬сто¬су¬вав під ке¬лих За¬ню¬хав¬сь¬ко¬му, тим па¬че ви¬но бу¬ло не за йо¬го ра¬ху¬нок. В ту ва¬зу він ви¬лив три пляш¬ки ви¬на і за¬ста¬вив по¬ру¬чи¬ка ви¬пи¬ти все до дна, що той з ви¬шко¬ле¬ною ар¬мій¬ською го¬тов¬ні¬стю й ви¬ко¬нав не без за¬до¬во¬лен¬ня со¬бі, бо та¬ких гар¬них на¬год до¬б¬ря¬че на¬бра¬тись за ін¬ший ра¬ху¬нок і при по¬ту¬ран¬ні ко¬ман¬ди¬ра на йо¬го до¬лю ні¬ко¬ли не ви¬па¬да¬ло.
Пол¬ков¬ник же тим ча¬сом зга¬дав, що йо¬му це на¬га¬дує, бо по¬гляд йо¬го ви¬пад¬ко¬во упав на Мі¬тяя, який так са¬мо сто¬яв з ро¬том пе¬ре¬пов¬не¬ним слю¬ни й жа¬діб¬но ди¬вив¬ся за¬ви¬дли¬вим по¬гля¬дом, як по¬ща¬сти¬ло За¬ню¬хав¬сь¬ко¬му. По¬ба¬чив¬ши свин¬ст¬во по¬ру¬чи¬ка він по¬жал¬ку¬вав сво¬єї сла¬бо¬сті, але мі¬ня¬ти рі¬шен¬ня бу¬ло б сла¬бі¬стю ще біль¬шою і то¬му ли¬ше огид¬ли¬во на¬ма¬гаю¬чись не ди¬ви¬тись в йо¬го бік ви¬го¬ло¬сив до всіх:
-Па¬но¬ве, не¬від¬клад¬ні спра¬ви ви¬му¬шу¬ють ме¬не вас за¬ли¬ши¬ти...
Але не встиг він за¬кін¬чи¬ти, як па¬ні Оле¬на при¬страс¬но по¬ди¬вив¬шись на ньо¬го за¬ко¬ха¬ни¬ми очи¬ма й ска¬за¬ла:
-Нев¬же ви нас так швид¬ко по¬ки¬не¬те?
-Як і ми не взнає¬мо роз¬гад¬ку при¬ви¬да ба¬ро¬на Буль¬дін¬га й не по¬чує¬мо від вас, що ж бу¬ло да¬лі в гос¬тях у ба¬ро¬нес¬си?-об¬ра¬же¬но до¬да¬ла па¬ні скарб¬ни¬чаа і всі їх під¬три¬ма¬ли й по¬ча¬ли вго¬во¬рю¬ва¬ти па¬на пол¬ков¬ни¬ка за¬ли¬ши¬тись. Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич най¬біль¬ше в жит¬ті лю¬бив, щоб йо¬го вмов¬ля¬ли про щось і то¬му він спо¬чат¬ку по¬ко¬мир¬зав¬шись все ж зми¬ло¬сти¬вив¬ся над бла¬ган¬ня¬ми й ска¬зав:
-До¬б¬ре па¬но¬ве, я роз¬по¬вім все що бу¬ло по¬тім, але над¬зви¬чай¬но ко¬рот¬ко, бо спра¬ви дійс¬но не тер¬п¬лять...
Він в чер¬го¬вий раз діс¬тав свою люль¬ку й по¬чав на¬би¬ва¬ти її сві¬жим кна¬сте¬ром.

Роз¬діл XXXVIII 
       Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич шви¬день¬ко за¬кін¬чує свою роз¬по¬відь, яка все й про¬яс¬нює.

-От¬же я зу¬пи¬нив¬ся на то¬му, що за¬ли¬шив¬ся сам в кім¬на¬ті в одя¬зі блаз¬ня. Як¬би по¬ряд бу¬ли мої лах¬міт¬тя я одяг¬нув би кра¬ще їх, бо внут¬ріш¬ній го¬лос ціл¬ком спра¬вед¬ли¬во ше¬по¬тів, що тут го¬ту¬є¬ть¬ся щось не над¬то для ме¬не гар¬не, але ін¬шої оде¬жи¬ни не бу¬ло. Я з не¬тер¬пін¬ням, не¬зва¬жаю¬чи не три¬во¬гу в ду¬ші че¬кав ко¬ли ме¬не по¬кли¬чуть і десь го¬ди¬ни че¬рез дві две¬рі про¬чи¬ни¬ли¬ся і вій¬шов Тео¬дор і ввіч¬ли¬во про¬ка¬зав:.
-Да¬вай дур¬ни¬ку, йди на¬го¬ру до па¬нів, во¬ни те¬бе бов¬дур про¬сять.
Я бу¬ло ду¬мав від¬дя¬чи¬ти йо¬му за та¬ку ша¬ну й та¬ке ви¬шу¬ка¬не за¬про¬шен¬ня ще од¬ним пря¬ни¬ком, але по¬тім гля¬нув¬ши на йо¬го під¬би¬те око пе¬ре¬ду¬мав, бо він і так зав¬дя¬ки мо¬їй не¬обе¬реж¬но¬сті ско¬ро от¬ри¬має по¬да¬рун¬ки від гос¬по¬ди¬ні і то¬му ли¬ше мовч¬ки пос¬лід¬ку¬вав за ним.
Ко¬ли я ввій¬шов до за¬ли де від¬по¬чи¬ва¬ло ра¬зом з гос¬по¬ди¬нею за¬про¬ше¬не пан¬ст¬во, то мої очі роз¬біг¬ли¬ся від тих ви¬шу¬ка¬них вбрань і я зро¬зу¬мів, що тут зна¬хо¬дить¬ся ле¬д¬ве не вся знать Кур¬лян¬ді¬її. Те, що від¬бу¬ло¬ся да¬лі я не хо¬чу зма¬льо¬ву¬ва¬ти док¬лад¬но і то¬му ли¬ше ска¬жу, що та ви¬ста¬ва по¬ля¬га¬ла в зви¬чай¬ні¬сінь¬ко¬му зну¬щан¬ні над мною…
Спо¬чат¬ку во¬ни по¬са¬ди¬ли ва¬шо¬го по¬кір¬но¬го слу¬гу на по¬чес¬не міс¬це й всі бу¬ли до ме¬не ду¬же чем¬ні і інак¬ше ніж ва¬ше пре¬вос¬хо¬ди¬тель¬ст¬во не на¬зи¬ва¬ли. А по¬тім во¬ни ви¬рі¬ши¬ли ме¬не ко¬ро¬ну¬ва¬ти, але ска¬за¬ли, що це дій¬ст¬во тре¬ба ви¬ко¬ну¬ва¬ти над¬во¬рі й при мо¬їх зав’язаних очах. Ко¬ро¬ной вия¬ви¬ло¬ся ве¬ли¬ке від¬ро з лай¬ном, яке ме¬ні одяг¬ну¬ли на го¬ло¬ву. Пі¬сля та¬кої вро¬чи¬стої це¬ре¬мо¬нії на¬ста¬ла чер¬га ін¬ших не менш ви¬шу¬ка¬них роз¬ваг, та¬ких як ка¬тан¬ня вер¬хи й по¬лю¬ван¬ня.  Ме¬ні до¬ве¬ло¬ся під їх¬ні¬ми кан¬чу¬ка¬ми осід¬ла¬ти сви¬ню, а бра¬ти участь в по¬лю¬ван¬ні ме¬ні ви¬па¬ло в яко¬сті ди¬чи¬ни. Всі гос¬ті бу¬ли при ду¬же гар¬но¬му на¬строї й ве¬се¬ло смія¬ли¬ся з ме¬не, а особ¬ли¬во ба¬ро¬не¬са. Ко¬ли я на¬ма¬гав¬ся втік¬ти, то ме¬не зав¬жди ло¬ви¬ли й за¬вер¬та¬ли по¬ст¬рі¬ла¬ми й кан¬чу¬ка¬ми. Ба¬ро¬нес¬са під¬хо¬ди¬ла до ме¬не й ми¬ло ка¬за¬ла зну¬щаю¬чись над мною: «Хі¬ба вам не сміш¬но? Чо¬му ви та¬кий сер¬ди¬тий, ди¬віть¬ся на світ про¬сті¬ше й на¬со¬ло¬джуй¬тесь…» Ме¬ні втім ще по¬ща¬сти¬ло, що кі¬нець тим ви¬шу¬ка¬ним роз¬ва¬гам не був для ме¬не в ви¬гріб¬ній ямі, що так би па¬су¬ва¬ло всьо¬му їх¬ньо¬му ве¬се¬ло¬му на¬строю. До¬б¬ре, що ні¬ко¬му з гос¬тей так і не при¬йш¬ла та¬ка над¬зви¬чай¬но ці¬ка¬ва й ви¬шу¬ка¬на дум¬ка, як вки¬ну¬ти в фі¬на¬лі ме¬не в лай¬но. Під кі¬нець ве¬чір¬ки ме¬ні ще до¬ве¬ло¬ся тро¬хи по¬на¬со¬ло¬джу¬ва¬тись до¬б¬ри¬ми кан¬чу¬ка¬ми, кот¬рі да¬ва¬ла са¬ма та кра¬су¬ня-Гор¬го¬на, а всі гос¬ті хло¬па¬ли на ці її ек¬зер¬ції в до¬ло¬ні і то¬ді я ли¬ше зро¬зу¬мів, яка оман¬ли¬ва бу¬ває зов¬ніш¬ність жі¬нок і про ту не¬від¬по¬від¬ність ан¬гель¬ської кра¬си й чор¬тя¬чої ду¬ші в дея¬ких з них…
-І що то за ра¬дість зну¬ща¬тись з лю¬ди¬ни?-вра¬же¬но ска¬за¬ла па¬ні Ге¬ле¬на.
-Вся спра¬ва в то¬му па¬но¬ве, що про¬сто дея¬ким лю¬дям це ду¬же по¬до¬ба¬є¬ть¬ся, адже всі ми різ¬ні і що од¬но¬му до¬б¬ре ін¬шо¬му по¬га¬но…-по¬чав по¬яс¬ню¬ва¬ти пол¬ков¬ник, ко¬ли був не¬спо¬ді¬ва¬но пе¬ре¬би¬тий тим, що від¬став¬ний ка¬пі¬тан так гуч¬но гик¬нув, що аж глек під¬ско¬чив, а криш¬таль за¬дзве¬нів, а по¬тім силь¬но п’яним язи¬ком про¬ка¬зав:
-Оце точ¬но! Я ось з За¬ню¬хав¬ським люб¬лю ви¬пи¬ти. Прав¬да За¬ню¬хав¬ський?-за¬пи¬тав він в по¬ру¬чи¬ка, який пі¬сля то¬го пер¬шо¬го ке¬ли¬ха вмі¬стом в три пляш¬ки щед¬ро пре¬зен¬то¬ва¬но¬го від¬став¬ним ка¬пі¬та¬ном, все ще не міг прий¬ти спов¬на до тя¬ми і ли¬ше щось про¬бур¬чав то¬му у від¬по¬відь. Ка¬пі¬тан сер¬ди¬то сплю¬нув, бо зро¬зу¬мів, що з по¬ру¬чи¬ка нія¬ко¬го пут¬тя в яко¬сті со¬бі то¬ва¬ри¬ша, як ви¬пи¬во¬хи і пе¬ре¬хи¬хи¬лив¬ши в ро¬та свій ке¬лих до дна, по¬тім схо¬пив ві¬за¬ві за чу¬ба й за¬ню¬хав¬ши ви¬пи¬те во¬лос¬сям по¬ру¬чи¬ка, роз¬ту¬лив паль¬ці й бід¬ний За¬ню¬хав¬ський впав без¬віль¬ною го¬ло¬вою в мис¬ку з під¬ли¬вою.
Пол¬ков¬ник огид¬ли¬во від¬вер¬нув¬ся, а па¬ні скарб¬ни¬ча ска¬за¬ла на ті сло¬ва що¬до по¬тя¬гу дея¬ких му¬чи¬ти со¬бі по¬діб¬них:
-Оце точ¬но! Та я й са¬ма ось… Взя¬ла до се¬бе з сво¬го над¬то доб¬ро¬го сво¬го сер¬ця при¬слу¬го¬ву¬ва¬ти по гос¬по¬дар¬ст¬ву од¬ну гар¬нень¬ку дів¬чин¬ку Олен¬ку, си¬ро¬ту зов¬сім без рід¬ні. Не за плат¬ню, а так за сто¬ло¬ву¬ван¬ня й до¬б¬рий одяг, яко¬го в ме¬не пов¬ні скри¬ні на¬зби¬ра¬ли¬ся. Та що си¬ро¬тин¬ці ще пот¬ріб¬но? І ось якось да¬ла я їй зав¬дан¬ня бі¬ля пе¬чі ме¬дя¬ни¬ків на¬пек¬ти і сто¬яв там звіс¬но для то¬го ді¬ла гор¬щик ме¬ду. А наш кіт Мат¬вій вже до то¬го зна¬хаб¬нів від без¬діл¬ля, що по¬тяг¬ну¬ло йо¬го свою мор¬ду не¬на¬жер¬ли¬ву, яку вже так роз¬пер¬ло, що й в Сав¬ви вже ма¬буть по¬мен¬ша бу¬де…(Во¬на по¬гля¬ну¬ла на об¬лич¬чя чо¬ло¬ві¬ка), в той мед за¬ну¬ри¬ти, від жа¬діб¬но¬сті зви¬чай¬но… А чо¬го ска¬же¬те він ту¬ди сво¬єю мор¬дя¬кою по¬ліз? Та то¬го, що та Олен¬ка гор¬щик за¬бу¬ла на¬кри¬ти, ось чо¬го! А Мат¬вій наш кіт до¬б¬ре вго¬до¬ва¬ний взяв та й за¬стряг че¬ре¬вом в то¬му гор¬щи¬ку, що ли¬ше хвіст та но¬ги стир¬чать, а мор¬дя¬кою в ме¬ду щось буль¬кає…Я як по¬ба¬чи¬ла та да¬вай на ту Олен¬ку кри¬ча¬ти, а те бід¬не дів¬ча зля¬ка¬ло¬ся й схо¬пи¬ло Мат¬вія за хвіст та як сми¬ко¬не, що гор¬щик той ра¬зом з Мат¬ві¬єм впав та й роз¬бив¬ся, але й це ще не все, бо Мат¬вій так зля¬кав¬ся, то¬му ма¬буть, що очі ме¬дом за¬лі¬пи¬ло, що й чкур¬нув мит¬тю не¬на¬че той чор¬тя¬ка пря¬мо в піч, бо ні¬чо¬го не ба¬чив ку¬ди ла¬пи по¬нес¬ли! Та на щас¬тя піч не го¬рі¬ла, але й ме¬дя¬ни¬ків не на¬їли¬ся, бо те ко¬ти¬сько пів дня в по¬пе¬лі си¬дів і ви¬ла¬зи¬ти бо¬яв¬ся! Ось так… Во¬но на¬че й зби¬ток не¬ве¬ли¬кий –гор¬щик ме¬ду, та оце, як зга¬даю йо¬го, то й від¬ра¬зу на ту Олен¬ку роз¬зя¬ву злість в ду¬ші пі¬ді¬йма¬є¬ть¬ся. Во¬на бі¬до¬ла¬ха за те все й так вже от¬ри¬ма¬ла спов¬на, але ж що то¬го, що я її то¬ді від¬луп¬цю¬ва¬ла, ко¬ли мед про¬пав і гор¬щик роз¬бив¬ся? На¬че дів¬чи¬на й ста¬ра¬є¬ть¬ся й ви¬ко¬нує все що тре¬ба, а я як по¬див¬лю¬ся на неї, то від¬ра¬зу спа¬дає ме¬ні в мою дур¬ну го¬ло¬ву той гор¬щик,  і то¬ді вже ві¬ни¬ка дів¬ча зно¬ву по но¬во¬му от¬ри¬мує вдо¬сталь. А по¬тім на¬че жаль, то я їй бу¬ло й ко¬пій¬чи¬ну дам, а все дно скіль¬ки ра¬зів пі¬сля то¬го то¬го ж дня зно¬ву й ві¬нич¬ком по¬ча¬стую щед¬ро та все за той гор¬щик…-з су¬мом за¬кін¬чи¬ла во¬на.
Пан суд¬дя теж сум¬но до¬ба¬вив:
-Оце ви точ¬но, про те що дея¬ким це по¬до¬ба¬є¬ть¬ся, тоб¬то зну¬ща¬ти¬ся над ін¬ши¬ми...
-Ви що хо¬че¬те на¬тяк¬ну¬ти, що це ме¬ні по¬до¬ба¬є¬ть¬ся?-об¬ра¬же¬но ска¬за¬ла па¬ні скарб¬ни¬ча.
-О ні, ні ша¬нов¬на па¬ні! Але ж ви са¬мі роз¬по¬ві¬да¬ли, як вас весь час тяг¬не від¬луп¬цю¬ва¬ти ту дів¬ку…
-Так тяг¬не, але я не ка¬за¬ла, що це ме¬ні по¬до¬ба¬є¬ть¬ся.-від¬по¬ві¬ла во¬на.
-Будь лас¬ка не спри¬ймай¬те це бли¬зько до се¬бе. Я вза¬га¬лі вас не мав на ува¬зі, а про¬сто хо¬тів ска¬за¬ти, що дея¬ким це по¬до¬ба¬є¬ть¬ся… Ось на¬віть се¬бе візь¬му: Все до до¬му тяг¬ну, а жін¬ка все дно ме¬не кож¬но¬го дня лає й на¬віть іно¬ді б’є!…
-Та хто над то¬бою опе¬цьком зну¬ща¬є¬ть¬ся!? А як¬що й на¬віть так, то ти то¬го сто¬крат за¬слу¬го¬ву¬єш!-різ¬ко ви¬па¬ли¬ла па¬ні суд¬ди¬ха на скар¬гу сво¬го чо¬ло¬ві¬ка.
-Чо¬го це?-об¬ра¬зив¬ся пан суд¬дя.
-Бо ти та¬ке одо¬роб¬ло, що без ме¬не ні на що не зго¬ден! І вза¬га¬лі хто те¬бе за язи¬ка тяг¬не? Ось при¬їде¬мо до до¬му я то¬бі по¬ка¬жу, як на¬клеп на ме¬не зво¬ди¬ти! Ти в ме¬не ще по¬но¬чу¬єш в Сір¬ко¬вій буд¬ці!-про¬то¬рох¬ті¬ла во¬на по¬гро¬жую¬чи чо¬ло¬ві¬ку ку¬ла¬ком.
Пан суд¬дя зі¬щу¬лив¬ся, але йо¬му на до¬по¬мо¬гу швид¬ко при¬йш¬ла гос¬по¬ди¬ня зам¬ку:
-Па¬но¬ве, по¬мов¬чі¬мо, хай пан пол¬ков¬ник нам вже до¬ка¬же про свої при¬го¬ди.-пе¬ре¬би¬ла їх¬ню лай¬ку па¬ні Оле¬на.-А що від¬бу¬ло¬ся да¬лі з ва¬ми?-звер¬ну¬лась во¬на до опо¬ві¬да¬ча.
-Пі¬сля тих до¬б¬ря¬чих ек¬зер¬цій я ле¬д¬ве очу¬няв ран¬ком го¬лі¬сінь¬кий бі¬ля до¬ро¬ги весь в пи¬лю¬ці й сад¬нах зроб¬ле¬них доб¬рою ха¬зяй¬кою й її лас¬ка¬ви¬ми гос¬тя¬ми. Спо¬чат¬ку я від¬ле¬жав¬ся на га¬ля¬вин¬ці в не¬ве¬лич¬ко¬му ду¬бо¬во¬му гай¬ку, який був по¬ряд й де ме¬не зна¬йшли бід¬ні се¬ля¬ни, кот¬рі зби¬ра¬ли хмиз. Во¬ни ме¬не вго¬сти¬ли ка¬шею не¬зро¬зу¬мі¬ло з чо¬го зва¬ре¬ною й да¬ли якесь дран¬тя, щоб я не ля¬кав їх¬ніх ді¬тей, бо во¬ни ме¬не спри¬йма¬ли за жи¬ве опу¬да¬ло й весь час тяг¬ну¬ли на їх¬ні убо¬гі на¬са¬джен¬ня, щоб я ля¬кав від них во¬рон, бо їм са¬мим це ді¬ло ос¬то¬гид¬ло і во¬ни, як і всі діт¬ла¬хи хо¬ті¬ли віль¬но десь по¬ба¬ви¬тись в ін¬шо¬му міс¬ці. Я одяг¬нув те дран¬тя і по¬дя¬ку¬вав¬ши за гос¬тин¬ність пі¬шов да¬лі в на¬прям¬ку Віль¬но. До ре¬чі ті се¬ля¬ни зов¬сім не зди¬ву¬ва¬ли¬ся мо¬їй поя¬ві в та¬ко¬му ста¬ні, бо збо¬чен¬ні ви¬тів¬ки ба¬ро¬нес¬си й її дру¬зів там вже дав¬но всіх діс¬та¬ли по пов¬ну зав’язку. Про¬сто то бу¬ла зви¬чай¬ні¬сінь¬ка шай¬ка му¬чи¬те¬лів, кот¬рі ма¬буть вже не мог¬ли без то¬го, щоб не взя¬ти в по¬лон і не по¬глу¬ми¬тись над яки¬мось бід¬ним по¬до¬рож¬нім, а ко¬ли та¬ко¬го не бу¬ло, то на¬віть спе¬ці¬аль¬но для цьо¬го за¬про¬шу¬ва¬ли про¬сто ні¬чо¬го не пі¬доз¬рюю¬чих во¬ло¬цюг.
Про¬те я ви¬рі¬шив це ді¬ло так не за¬ли¬ша¬ти і ко¬ли діс¬тав¬ся до пер¬шо¬го міс¬теч¬ка під на¬зван¬ням Ги¬ги¬жиць, пер¬шим чи¬ном за¬ві¬тав до мі¬ської ра¬ту¬ші й по¬ба¬чив там ви¬пад¬ко¬во ме¬ра. Шу¬каю¬чи прав¬ди, я роз¬по¬вів йо¬му по прим¬сі не¬доб¬рої сво¬єї до¬лі про всі мої бі¬ди й вза¬га¬лі не при¬хо¬ву¬вав ті зну¬щан¬ня на¬ді мною в ба¬ро¬нес¬си Буб¬ніс. Але вия¬ви¬лось, що мер той був ду¬же до¬б¬рий при¬ятель ба¬ро¬нес¬си і ме¬не шви¬день¬ко за¬про¬то¬ри¬ли до в’язниці, щоб я не зво¬див на¬кле¬пів на ша¬нов¬них жи¬те¬лів краю. Да¬лі дав¬ши тріш¬ки по реб¬рам па¬ли¬ця¬ми для про¬фі¬лак¬ти¬ки, ме¬не по¬тім ки¬ну¬ли до про¬хо¬лод¬но¬го й тьмя¬но¬го ка¬зе¬ма¬ту на ку¬пу гни¬лої со¬ло¬ми, че¬ка¬ти до су¬ду. Там я над¬зви¬чай¬но роз¬чу¬ле¬ний та¬кою доб¬ро¬тою зі сльо¬за¬ми на очах сяк так за¬снув за¬рив¬шись в з го¬ло¬вою ту бруд¬ну со¬ло¬му. Ме¬не не¬вдов¬зі роз¬бу¬див не¬на¬че зна¬йо¬мий го¬лос і ко¬ли я пов¬ні¬стю про¬ки¬нув¬ся, то впі¬знав в ньо¬му го¬лос Бру¬но-зна¬йо¬мо¬го вже нам вір¬но¬го служ¬ки з ма¬єт¬ку по¬кій¬но¬го ба¬ро¬на Буль¬дін¬га.
-Оце по¬ща¬сти¬ло, так по¬ща¬сти¬ло, що аж в бу¬це¬гар¬ні опи¬ни¬лись…-ка¬зав скруш¬но він.
Я на¬ма¬гаю¬чись се¬бе не ви¬да¬ти і то¬му за¬та¬му¬вав по¬дих в ку¬пі со¬ло¬ми. По¬віль¬но від¬крив¬ши свої очі по¬ба¬чив, що вся трій¬ка тут. Крізь не¬ве¬ли¬ке ві¬ко¬неч¬ко зі сте¬лі про¬ме¬ні сон¬ця ос¬віт¬лю¬ва¬ли та¬кож Ві¬лю й Мі¬лю, кот¬рі на сло¬ва Бру¬но теж гір¬ко зі¬тхну¬ли.
-Й сми¬ко¬ну¬ли нас чор¬ти пе¬ре¬по¬да¬ти ті всі скри¬ні, що ми так гар¬но по¬кра¬ли в ба¬ро¬не¬си й її дур¬ни¬ка си¬ноч¬ка Юзі¬ка, то¬му бі¬со¬во¬му Тим¬ко¬ві…-ка¬зав да¬лі Бру¬но.-Так все гар¬но про¬ро¬би¬ли, а особ¬ли¬во з тим по¬мер¬лим ба¬ро¬ном…
-Це вже точ¬но! Твій брат до¬б¬ре та¬ки се¬бе роз¬ма¬лю¬вав. Ті дур¬ні за чис¬ту ко¬пій¬ку все при¬йня¬ли, що ми ро¬зі¬гра¬ли пе¬ред ни¬ми не¬на¬че ко¬ме¬ді¬ян¬ти.-під¬твер¬див Мі¬ля.-Хоч і ка¬зав по¬тім, що в ньо¬го реб¬ра ду¬же бо¬лі¬ли від хо¬ван¬ня в тім скле¬пу… А го¬лос мав точ¬но як в ба¬ро¬на, що аж в ме¬не дри¬жа¬ки пі¬шли не¬на¬че сам по¬кій¬ник дійс¬но та¬ки встав з мо¬ги¬ли..
-Та ті кур¬ви та¬ке під¬ня¬ли за свої спад¬ки, що не див¬но, як¬би він і сам під¬няв¬ся. Ме¬ні зда¬ло¬ся, що я по¬чи¬наю з глуз¬ду з’їджати.-ска¬зав Бру¬но.
-І я.-під¬твер¬див Мі¬ля.
-А як ми з тою ко¬би¬лою при¬ду¬ма¬ли? Від¬рі¬за¬ли но¬гу й до¬б¬ря¬че та¬ки то¬го над¬то до¬пит¬ли¬во¬го Юзі¬ко¬во¬го то¬ва¬ри¬ша при¬пе¬ча¬та¬ли в чо¬ло.? Я спо¬чат¬ку по¬ду¬мав, що вби¬ли…-про¬дов¬жив ве¬чір зга¬ду¬вань Ві¬ля.
-А як ми вно¬чі тих пу¬дель¬ків кар¬ли¬ці ря¬доч¬ком по¬ві¬ша¬ли, один з них не¬гід¬ник на¬віть ме¬не за паль¬ця вку¬сив.-мо¬вив Мі¬ля і по¬ка¬зав ран¬ку на то¬му паль¬ці.
-А як ми тих бов¬ду¬рів де¬зер¬тир¬чи¬ків вно¬чі грю¬ка¬ми та сту¬ка¬ми ля¬ка¬ли, ко¬ли не¬чис¬ту си¬лу вда¬ва¬ли? Во¬ни бі¬до¬лаш¬ні ма¬буть пов¬ні шта¬ни по¬на¬кла¬да¬ли, по¬ки ми ті їх¬ні скри¬ні з доб¬ром ви¬ко¬пу¬ва¬ли й ви¬во¬зи¬ли!-до¬дав смію¬чись Ві¬ля.
Це всіх крім ме¬не тріш¬ки роз¬смі¬ши¬ло і я бу¬ло по¬ду¬мав від зло¬сті роз¬кри¬ти своє ін¬ког¬ні¬то, але вви¬ду не¬без¬пе¬ки от¬ри¬ма¬ти зно¬ву по реб¬рам від про¬тив¬ни¬ка зі знач¬но пе¬ре¬ва¬жаю¬чи¬ми си¬ла¬ми, мов¬чав як ми¬ша.
Ко¬ли сміх за¬тих, Бру¬но ска¬зав:
-Та те¬пер тіль¬ки смія¬тись нам і за¬ли¬ша¬є¬ть¬ся… Ви¬бач¬те ме¬не не¬пу¬тя¬що¬го, що за¬тяг¬нув вас в те ді¬ло… Пом¬сти¬тись хо¬тів за бра¬та сво¬го Бі¬бу, який ко¬ню¬хом слу¬жив в ба¬ро¬на, а той не¬до¬умок Юзік на¬по¬їв йо¬го і від¬рі¬зав в най¬кра¬що¬го араб¬сь¬ко¬го ска¬ку¬на Сул¬та¬на хвіст, а ста¬рий ба¬рон на мо¬го бра¬та по¬ду¬мав, бо той кля¬тий Юзік йо¬му ще й но¬жа під¬ки¬нув. Пі¬сля то¬го ба¬рон ні¬чо¬го йо¬му не за¬пла¬тив, а по¬ка¬рав і ви¬гнав…-ска¬зав він з су¬мом.
Всі теж гір¬ко зі¬тхну¬ли не¬на¬че й не смія¬ли¬ся хви¬ли¬ну то¬му.
-Та то¬го пе¬си¬го¬лов¬ця Юзі¬ка тре¬ба в кліт¬ку по¬са¬до¬ви¬ти з на¬морд¬ни¬ком і ні в яко¬му ра¬зі до лю¬дей не ви¬пус¬ка¬ти, бо шкод¬ли¬вий не¬на¬че сто чор¬тів.-ска¬зав Ві¬ля.-Ото тіль¬ки й по¬жи¬ли ми по¬ки во¬но в Пе¬тер¬бур¬зі си¬ді¬ло в вій¬ську, а як при¬їхав, то ко¬му не зро¬зу¬мі¬ло, що йо¬му при¬слу¬жу¬ва¬ти все од¬но, що на їжа¬ка го¬лим гуз¬ном сі¬да¬ти.
Всі з ним по¬го¬ди¬лись і за¬мовк¬нув¬ши, дея¬кий час си¬ді¬ли мовч¬ки.
Я теж за¬та¬їв¬ся в че¬кан¬ні їх¬ніх но¬вих роз¬мов, бо те, що по¬чув ме¬не над¬зви¬чай¬но вра¬зи¬ло, адже вия¬ви¬лось, що на¬справ¬ді нія¬ко¬го при¬ви¬да не бу¬ло, а бу¬ла ро¬зі¬гра¬на пе¬ред на¬ми ви¬ста¬ва, щоб обі¬кра¬сти гос¬по¬да¬рів зам¬ку.
Про¬те зло¬щас¬на до¬ля в ви¬гля¬ді па¬цю¬ка не да¬ла ме¬ні да¬лі зна¬хо¬ди¬тись ута¬єм¬ни¬че¬но в ку¬пі со¬ло¬ми. Той не¬ві¬до¬мо звід¬кіль з’явившийся на¬ха¬ба ви¬рі¬шив, що мій мі¬зи¬нець на но¬зі йо¬му до¬б¬ре сма¬ку¬ва¬ти¬ме і не дов¬го ду¬маю¬чи ввіг¬нав в ньо¬го свої зу¬би. Я за¬во¬лав від бо¬лю й вско¬чив роз¬махую¬чи ру¬ка¬ми й роз¬ки¬дую¬чи в різ¬ні бо¬ки со¬ло¬му й під¬няв¬ши но¬гу, за¬дри¬гав нею, бо на ній ви¬сів па¬цюк, три¬маю¬чись зу¬ба¬ми за мій па¬лець, як ску¬пець за свій скарб. Всі в на¬шій ка¬ме¬рі так пе¬ре¬ля¬ка¬ли¬ся, що що¬си¬ли за¬во¬ла¬ли від стра¬ху й пе¬ре¬по¬ло¬ши¬ли цим всю в’язницю. Кра¬ще б їм бу¬ло мов¬ча¬ти, бо не¬вдов¬зі з’явилися охо¬рон¬ці, які тріш¬ки нас всіх по¬ча¬сту¬ва¬ли па¬ли¬ця¬ми. Пі¬сля то¬го ми на¬реш¬ті за¬спо¬кої¬лись, адже ні¬що так не згур¬то¬вує лю¬дей, як спіль¬не го¬ре, при¬найм¬ні на по¬чат¬ку.
 Не¬вдов¬зі ми роз¬го¬во¬ри¬ли¬ся і я роз¬по¬вів їм про свої зли¬год¬ні, а во¬ни про свої. Вия¬ви¬ло¬ся, що мої ста¬рі зна¬йо¬мі так ус¬піш¬но про¬вер¬нув¬ши те діль¬це з об¬кра¬дан¬ням кня¬ги¬ні до¬пус¬ти¬ли од¬ну по¬мил¬ку по¬ква¬пив¬шись пе¬ре¬про¬да¬ти кра¬де¬не од¬но¬му шах¬раю Тим¬ку, кот¬рий їм від¬ре¬ко¬мен¬ду¬вав¬ся ба¬га¬тим куп¬цем. По¬тім вия¬ви¬ло¬ся, що той Тим¬ко був в змо¬ві з міс¬це¬вою вла¬дою, а ті¬єї зло¬щас¬ної но¬чі за¬пла¬тив їм мід¬ни¬ми по¬зо¬ло¬че¬ни¬ми та¬ле¬ра¬ми до¬маш¬ньої че¬кан¬ки за¬мість зо¬ло¬тих дер¬жав¬ної. Ко¬ли це вия¬ви¬лось й не¬вда¬хи пі¬шли до Тим¬ка, кот¬рий меш¬кав в най¬ня¬тих квар¬ти¬рах в міс¬ті, то він по¬ка¬зав спо¬чат¬ку своє зди¬ву¬ван¬ня, бо ска¬зав, що ні¬чо¬го не знає. Ко¬ли во¬ни за¬про¬тес¬ту¬ва¬ли, зне¬на¬цька їх ото¬чи¬ли сол¬да¬ти й схо¬пи¬ли, як фаль¬ши¬во¬мо¬нет¬ни¬ків, а сам Тим¬ко вда¬вав на¬віть сво Так во¬ни за¬ли¬ши¬ли¬ся ні з чим і на¬віть ще гір¬ше, бо опи¬ни¬ли¬ся в в’язниці, адже про вкра¬де¬ні скри¬ні вза¬га¬лі тре¬ба мов¬ча¬ти, бо то¬ді їм, ще й як зло¬ді¬ям, сві¬тить ши¬бе¬ни¬ця.
-Са¬ме об¬раз¬ли¬ве є те, що той Тим¬ко на¬справ¬ді нам спо¬чат¬ку пред¬ста¬вив¬ся дво¬ря¬ни¬ном і на¬віть біль¬ше гра¬фом Ти¬мо¬фі¬єм Їв¬ка¬кіє¬ві¬чем Дов¬го¬но¬гим, а ми дур¬ні йо¬му по¬ві¬ри¬ли, бо ба¬га¬то нам гро¬шей да¬вав…На жаль са¬мо¬роб¬них.-до¬дав до роз¬по¬ві¬ді то¬ва¬ри¬шів Бру¬но, який біль¬ше по¬мов¬чу¬вав.
-Див¬но…-ска¬зав то¬ді я .-Не чув фамілію такого прізвища при дво¬рі. Дов¬го¬ру¬ких знаю, Тол¬стих, Го¬лов¬кі¬них знаю, а про Дов¬го¬но¬гих на¬че не чув.
При цих сло¬вах Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬но¬ви¬ча па¬ні Оле¬на здриг¬ну¬лась й не¬за¬тиш¬но по¬кру¬ти¬ла¬ся на стіль¬ці, бо са¬ме гра¬фом Дов¬го¬но¬гим іно¬ді пред¬став¬ляв¬ся її брат Орест Джміль. Про те да¬лі шви¬день¬ко опа¬ну¬ва¬ла се¬бе й про¬дов¬жу¬ва¬ла слу¬ха¬ти роз¬по¬відь пол¬ков¬ни¬ка, як ні в чо¬му не бу¬ва¬ло. Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич не встиг чо¬гось при¬мі¬ти¬ти не¬зви¬чай¬но¬го й пі¬доз¬рі¬ло¬го в її по¬ве¬дін¬ці, втім, як і реш¬та гос¬тей і про¬дов¬жу¬вав своє опо¬ві¬дан¬ня:
-Я теж в свою чер¬гу по¬жа¬лів¬ся їм на міс¬це¬ву вла¬ду і ось так ми й си¬ді¬ли три дні скім¬ля¬чи один од¬но¬му про свої не¬вда¬чі.
На чет¬вер¬тий день про ме¬не на¬реш¬ті зга¬да¬ли і ви¬ве¬ли на суд, який шви¬день¬ко від¬був¬ся без ад¬во¬ка¬тів. Ви¬рок Фе¬мі¬ди за¬клю¬чав¬ся в то¬му, що ме¬ні стяг¬ну¬ли шта¬ни й до¬б¬ря¬че  нам’явши й від¬ду¬ба¬сив¬ши всі бо¬ки ви¬гна¬ли з в’язниці бру¬таль¬но ви¬пхнув¬ши за во¬ро¬та. Пі¬сля су¬ду я ле¬д¬ве жи¬вий по¬п¬лен¬тав по ста¬ро¬му Мос¬ков¬сь¬ко¬му шля¬ху в на¬прям¬ку до ма¬єт¬ка дя¬деч¬ки, щоб там за¬лі¬ку¬ва¬ти свої ра¬ни. Від¬стань ту¬ди обі¬ця¬ла ма¬буть йти з пів ро¬ку, але на моє щас¬тя я зу¬ст¬рів в Віль¬но че¬рез яке я про¬хо¬див десь че¬рез тиж¬день пі¬сля в’язниці, сво¬го дав¬ньо¬го то¬ва¬ри¬ша по пол¬ку й на то¬му мої зли¬год¬ні на¬реш¬ті за¬кін¬чи¬ли¬ся…Про¬те па¬но¬ве моя роз¬по¬відь не бу¬де пов¬ною, як¬що я не зга¬даю про мою пом¬сту ба¬ро¬нес¬сі й всім ін¬шим мо¬їм му¬чи¬те¬лям…
Зов¬сім не¬дав¬но під час Пру¬ської кам¬па¬нії наш кор¬пус про¬су¬вав¬ся в на¬прям¬ку Поль¬щі і ми са¬ме стоя¬ли не¬да¬ле¬ко Ги¬ги¬жи¬ця. Я то¬ді й зга¬дав про свої ті при¬го¬ди й моя кров за¬кле¬ко¬ті¬ла й за¬ки¬пі¬ла від ба¬жан¬ня пом¬сти за пе¬ре¬жи¬ті крив¬ди. Не¬дов¬го ду¬маю¬чи я ви¬звав од¬но¬го сво¬го під¬лег¬ло¬го ме¬ні ка¬пі¬та¬на й дав зав¬дан¬ня йо¬го за¬го¬ну гу¬сар пе¬ре¬вдяг¬ну¬тись в про¬сте вбран¬ня, зав’язати об¬лич¬чя й на¬брав¬ши з ви¬гріб¬них ям смер¬дю¬чо¬го лай¬на в ста¬рі мі¬хи, ви¬ру¬ша¬ти ве¬чо¬ром в на¬пря¬мі Ги¬ги¬жи¬ця, щоб вно¬чі са¬ме при¬бу¬ти на міс¬це. З ни¬ми по¬ї¬хав і я на¬дяг¬нув¬ши на го¬ло¬ву мас¬ку. По до¬ро¬зі ми за¬ві¬та¬ли до ма¬єт¬ку ба¬ро¬нес¬си й не¬спо¬ді¬ва¬но ввір¬вав¬шись до її спаль¬ні під¬ня¬ли її, як вва¬жа¬ли, го¬лу в ціл¬ко¬ви¬тій тем¬ря¬ві з ліж¬ка й ви¬ма¬зав¬ши з ніг до го¬ло¬ви лай¬ном й об¬си¬пав¬ши пір’ям з її ж по¬ду¬шок, ви¬му¬си¬ли йти в та¬ко¬му ви¬гля¬ді до Віль¬но…Во¬на за¬про¬тес¬ту¬ва¬ла і тут вия¬ви¬ло¬ся, що ми по¬ми¬ли¬лись, бо то бу¬ла не ба¬ро¬не¬са Буб¬ніс, а якась ін¬ша жін¬ка, яка са¬ме не¬що¬дав¬но ку¬пи¬ла той має¬ток. То¬ді я ду¬же ви¬шу¬ка¬но вкло¬нив¬ся їй і ска¬зав:
-Па¬ні я ви¬ба¬ча¬юсь, бо зну¬ща¬тись над жін¬ка¬ми не в мо¬їх звич¬ках, але знай¬те, що я че¬кав тут на ін¬шу, на ко¬лиш¬ню гос¬по¬дар¬ку ма¬єт¬ку і все що ви от¬ри¬ма¬ли на¬ле¬жить їй. То¬му про¬шу вас, ко¬ли ви її зу¬ст¬рі¬не¬те-з чис¬тою со¬віс¬тю мо¬же¬те їй зро¬би¬ти все те са¬ме, що ми ви¬пад¬ко¬во зро¬би¬ли вам.
Та па¬ні стоя¬ла пе¬ре¬ді мною го¬ла вся в лай¬ні й пір’ї й не зна¬ла на¬віть, що ме¬ні від¬по¬ві¬сти і я щоб її за¬над¬то не бен¬те¬жи¬ти не до¬че¬кав¬ся від¬по¬ві¬ді, роз¬вер¬нув ко¬ня й що¬ду¬ху ра¬зом з за¬го¬ном зник в тем¬ря¬ві но¬чі так швид¬ко, що во¬на на¬віть ро¬та не встиг¬ла роз¬кри¬ти й по¬тім ма¬буть все своє жит¬тя га¬да¬ла, що то з нею так зне¬на¬цька тра¬пи¬лось.
Пі¬сля то¬го ми пос¬ка¬ка¬ли да¬лі до Ги¬ги¬жи¬ця. Там вже на міс¬ці, в од¬но¬го п’яндики взна¬ли за дві ко¬пій¬ки де жи¬ве мер, суд¬дя й вся ін¬ша знать міс¬та, кот¬рій я ба¬жав пом¬сти¬ти¬ся. Той до¬б¬рий чо¬ло¬вік нам на¬віть по¬ка¬зав де во¬ни меш¬ка¬ють, бо міс¬теч¬ко бу¬ло дріб¬ним. Лай¬на в на¬ших мі¬хах бу¬ло ще пов¬но і ми про¬ро¬би¬ли з усі¬ма ни¬ми та їх жін¬ка¬ми те са¬ме, що по по¬мил¬ці й з тою бід¬ною жін¬кою. Як¬би ви па¬но¬ве ба¬чи¬ли те ви¬до¬ви¬ще, ко¬ли вся знать Ги¬ги¬жи¬ця стоя¬ла го¬ла в лай¬ні і пір’ї на пло¬щі пе¬ред ра¬ту¬шою…З ві¬кон нав¬ко¬лиш¬ніх бу¬ді¬вель з’явилися за¬ці¬кав¬ле¬ні об¬лич¬чя меш¬кан¬ців міс¬та і ско¬ро весь Ги¬ги¬жець спос¬те¬рі¬гав цю не¬зви¬чай¬ну ви¬ста¬ву. Тро¬хи їх так пот¬ри¬мав¬ши й при¬три¬мую¬чи їх¬ні по¬ту¬ги до сво¬бо¬ди кан¬чу¬ка¬ми, ми на¬реш¬ті зми¬ло¬сти¬ви¬ли¬ся й від¬пус¬ти¬ли їх з ми¬ром. По¬ви¬нен вам ска¬за¬ти, що всі ті дій¬ст¬ва ви¬ко¬ну¬ва¬ли¬ся в дос¬тат¬ній тем¬ря¬ві і то¬му, ко¬ли  по¬тім вия¬ви¬ло¬ся, що ті ко¬го ми об¬ма¬за¬ли се¬ред но¬чі лай¬ном і пір’ям-ціл¬ком при¬стой¬ні лю¬ди, со¬вість ме¬не му¬чи¬ла не дов¬го. Вия¬ви¬ло¬ся, що де¬кіль¬ка ро¬ків то¬му всіх мо¬їх му¬чи¬те¬лів за¬про¬то¬ри¬ли за ха¬ба¬рі до Си¬бі¬ру, а з ти¬ми не¬щас¬ни¬ми, за кот¬рих ми при¬йня¬ли справж¬ніх гос¬тей ба¬ро¬нес¬си Буб¬ніс, в нас з пос¬пі¬ху ви¬йш¬ла теж ма¬лень¬ка по¬ми¬лоч¬ка…
 Ось так па¬но¬ве, до чо¬го мо¬же при¬зве¬сти пос¬піш¬не ба¬жан¬ня пом¬сти…Про¬те я ду¬маю за¬ра¬ди про¬фі¬лак¬ти¬ки на май¬бут¬нє, всі ті на¬ші ек¬зер¬ції з лай¬ном мож¬ли¬во тим па¬нам на¬віть ви¬яв¬лять¬ся й ко¬рис¬ни¬ми, то¬му й не му¬чу¬ся сум¬лін¬ням…

Роз¬діл XXXIX
     Де¬лі¬ка¬те¬си ма¬дам Пом¬па¬дур, або по¬даль¬ші при¬го¬ди Юзі¬ка.

-А що ж з Юзі¬ком? Ви ка¬за¬ли, що по¬тім якось зу¬ст¬рі¬ча¬ли йо¬го?-за¬пи¬та¬ла па¬ні скарб¬ни¬ча, ко¬ли Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич за¬мовк.
-Так па¬но¬ве зу¬ст¬рі¬чав. Я пі¬сля то¬го ви¬пад¬ку зу¬ст¬рі¬чав йо¬го три ра¬зи. Пер¬шо¬го ра¬зу десь че¬рез рік по то¬му, я йо¬го ви¬пад¬ко¬во по¬ба¬чив в Пе¬тер¬бур¬зі. Я сто¬яв і роз¬мов¬ляв з то¬ва¬ри¬шем по пол¬ку, ко¬ли са¬ме зне¬на¬цька на¬шу ува¬гу при¬вер¬ну¬ла та¬ка кар¬ти¬на: Юзік, весь мок¬рий від по¬ту що¬ду¬ху біг за од¬ні¬єю ка¬ре¬тою і ко¬ли я йо¬го по¬кли¬кав, то він ли¬ше дра¬тів¬ли¬во від¬мах¬нув¬ся й ви¬гук¬нув ме¬ні, що не має ча¬су на роз¬мо¬ву і не зу¬пи¬няю¬чись  шви¬день¬ко зник за ро¬гом.
Пі¬сля то¬го про ньо¬го не бу¬ло чу¬ти ро¬ків з п’ять, та од¬но¬го ра¬зу він сам об’явився. Якось я від¬по¬чи¬вав в сво¬їй кім¬на¬ті, яку зні¬мав в то¬му са¬мо¬му Пе¬тер¬бур¬зі, як хтось до ме¬не пос¬ту¬кав. Це був Юзі¬кі я йо¬го не впі¬знав, бо був він одяг¬ну¬тий над¬зви¬чай¬но ви¬шу¬ка¬но і вза¬га¬лі мав ви¬гляд ус¬піш¬ної лю¬ди¬ни. На ньо¬му був до¬ро¬гий кам¬зол, паль¬ці бли¬ска¬ли кош¬тов¬но¬стя¬ми і йо¬го об¬лич¬чя сві¬ти¬ло¬ся тор¬же¬ст¬вом. Юзік¬ска¬зав, що взнав де я про¬жи¬ваю в од¬но¬пол¬чан і за¬ві¬тав, щоб за¬про¬си¬ти ме¬не в  якусь до¬ро¬гу рес¬то¬ра¬цію від¬свят¬ку¬ва¬ти од¬ну по¬дію за йо¬го кошт. Я за¬люб¬ки по¬го¬див¬ся і вже ко¬ли ми до¬б¬ря¬че та¬ки по¬ве¬се¬ли¬лись і чи¬ма¬ло ви¬пи¬ли в од¬но¬му гар¬но¬му, але над¬зви¬чай¬но до¬ро¬го¬му за¬кла¬ді, я в ньо¬го за¬пи¬тав:
-Юзік, а яку са¬ме по¬дію ми від¬зна¬чає¬мо?
-Смерть мо¬єї дру¬жи¬ни гра¬фи¬ні Ж. Я її вчо¬ра на¬реш¬ті по¬хо¬вав.
Я був ду¬же вра¬же¬ний. Втім да¬лі я був вра¬же¬ний ще біль¬ше. Вия¬ви¬ло¬ся, що Юзік од¬ру¬жив¬ся на ній ли¬ше за день до її смер¬ті…
-Як¬би ти знав Вар¬фо¬ло¬мію, скіль¬ки ме¬ні до¬ве¬ло¬ся від неї ви¬тер¬пі¬ти… Во¬на весь час не ві¬ри¬ла ме¬ні, що я її ко¬хаю, що втім бу¬ла ціл¬ко¬ви¬та прав¬да, бо та мав¬па сво¬ї¬ми ви¬бри¬ка¬ми до¬во¬ди¬ла ме¬не до бо¬же¬віл¬ля…Спо¬чат¬ку я на¬віть жив в її стай¬нях, бо во¬на вби¬ла в свою го¬ло¬ву, що я її ко¬би¬ла. Про¬те ні¬чо¬го, я стій¬ко все тер¬пів і да¬лі вда¬вав за¬ко¬ха¬но¬го в неї і ось рап¬том во¬на ме¬ні по¬ві¬ри¬ла в мої не¬на¬чеб¬то справж¬ні по¬чут¬тя до неї. Цьо¬му спо¬ну¬кав її піз¬ній вік і пов¬на від¬сут¬ність чер¬ги пре¬тен¬ден¬тів на її ру¬ку, то¬му во¬на на¬ко¬мир¬зав¬шись вво¬лю все та¬ки да¬ла на¬реш¬ті зго¬ду на свій шлюб зі мною…Пі¬сля на¬шо¬го ве¬сіл¬ля по¬за¬вчо¬ра я не ви¬три¬мав і в пер¬шу шлюб¬ну ніч, тоб¬то вчо¬ра, її за¬да¬вив по¬душ¬ка¬ми пе¬ред цим ви¬му¬сив¬ши під¬пи¬са¬ти на моє ім’я дар¬чу на все її май¬но…Ме¬ні тріш¬ки, точ¬ні¬ше чи¬ма¬ло до¬ве¬ло¬ся з нею по¬во¬вту¬зи¬тись, бо та Гор¬го¬на не ду¬же хо¬ті¬ла за¬ли¬ша¬ти цей світ. Ось ба¬чиш на ме¬ні ба¬га¬то син¬ців й под¬ря¬пин-це все во¬на зро¬би¬ла без¬сер¬деч¬на не¬гід¬ни¬ця. А ось тут, -Юзік¬вка¬зав на ру¬ку й ого¬лив но¬гу ближ¬че до сід¬ниць,-це во¬на по¬ку¬са¬ла і до¬б¬ре вид¬но її гос¬трі зу¬би й ще силь¬но бо¬лить. А ось тут, -і Юзік¬прис¬пус¬тив шта¬ни й по¬ка¬зав ого¬ле¬ні сід¬ни¬ці,-Тут та¬кож пра¬цю¬ва¬ли її зу¬би…
Сід¬ни¬ці в Юзіка бу¬ли дійс¬но в жах¬ли¬во¬му ста¬ні з ба¬га¬то¬чис¬ле¬ни¬ми уку¬са¬ми і в кро¬ві, яка за¬пек¬ла¬ся. Вид¬но ба¬та¬лія бу¬ла не на жарт, та це й не див¬но су¬дя¬чи з то¬го які во¬йов¬ни¬чі за¬дат¬ки ма¬ла гра¬фи¬ня Ж. Крім то¬го Юзік¬на¬віть по¬ка¬зав свою п’ятку, яку во¬на теж умуд¬ри¬ла¬ся вку¬си¬ти.
-Це ко¬ли я її за¬тов¬ку¬вав в ка¬пус¬ту.-ска¬зав наш Ахі¬лес і по¬яс¬нив:-Во¬на за¬мовк¬ла ли¬ше пі¬сля то¬го, як ме¬ні до¬ве¬ло¬ся її за¬пхну¬ти вниз го¬ло¬вою в ве¬ли¬чез¬ну діж¬ку пов¬ну ква¬ше¬ної ка¬пус¬ти з яб¬лу¬ка¬ми. Ме¬ні на¬віть по¬ща¬сти¬ло по¬тім за¬ткну¬ти її ро¬та ве¬ли¬чез¬ним яб¬лу¬ком, щоб во¬на не кри¬ча¬ла. Це бу¬ло не¬лег¬ко, але все за¬кін¬чи¬ло¬ся до¬б¬ре й во¬на там ле¬жить з тим  яб¬лу¬ком в пель¬ці не¬на¬че за¬пе¬че¬не до свя¬та по¬ро¬сят¬ко. Там її ні¬хто по¬ки не зна¬йде, а як знай¬дуть, то по¬ду¬ма¬ють, що во¬на про¬сто по¬ліз¬ла по ка¬пус¬ту, ви¬пад¬ко¬во пос¬лиз¬ну¬лась, впа¬ла й по¬то¬ну¬ла в ній…Ну всі¬ля¬ке ж бу¬ває… Ще є ма¬лень¬ка про¬блем¬ка з Кар¬лом-гор¬бань¬ком, ти йо¬го пам’ятаєш? Пі¬сля тих ба¬та¬лій за має¬ток він до сих пір хо¬дить не спов¬на ро¬зу¬му. Ма¬буть та¬ки до¬б¬ря¬че щось йо¬му на го¬ло¬ву то¬ді впа¬ло…Я ще не знаю що з ним ро¬би¬ти. Він по¬ки ні про що не здо¬га¬ду¬є¬ть¬ся, що¬до гра¬фи¬ні, а в ме¬не є план йо¬го про¬да¬ти та¬єм¬но до Ту¬реч¬чи¬ни. Ну на¬по¬ї¬ти й від¬пра¬ви¬ти на яко¬мусь ку¬пе¬цько¬му ко¬раб¬лі. Так що дру¬же по¬ки не все так без¬хмар¬но, як хо¬ті¬ло¬ся, про¬те не¬зва¬жаю¬чи на все, я са¬ме за¬раз над¬зви¬чай¬но щас¬ли¬вий,  адже те¬пер твій друг Юзік на¬реш¬ті віль¬ний! В ме¬не є май¬но, гро¬ші і ба¬рон¬ський ти¬тул і я да¬лі мо¬жу віль¬но жи¬ти, як ме¬ні за¬ма¬не¬ть¬ся й тринь¬ка¬ти на¬прво й на¬лі¬во всі спад¬ки сво¬єї лю¬бонь¬ки дру¬жи¬нонь¬ки!
Ця зві¬ст¬ка ме¬не при¬го¬лом¬ши¬ла, хо¬ча втім все про що він роз¬по¬ві¬дав бу¬ло ціл¬ком в йо¬го ма¬не¬рі. Я уя¬вив, як він при¬му¬шу¬вав гра¬фи¬ню Ж. під¬пи¬су¬ва¬ти па¬пе¬ри і в мо¬їй уя¬ві ви¬ник¬ла ін¬ша сце¬на-смерть йо¬го бать¬ка, точ¬ні¬ше віт¬чи¬ма, ба¬ро¬на Буль¬дін¬га і як то¬го теж при¬му¬шу¬ва¬ли під¬пи¬су¬ва¬ти с при¬стра¬стю кня¬ги¬ня й той та¬ки Юзік…
-А як¬же кня¬ги¬ня?-за¬пи¬тав я в ньо¬го зга¬дав¬ши про вдо¬ву.
-Ма¬ман в мо¬на¬сти¬рі і їй ма¬буть до¬б¬ре, бо во¬на там роз¬кла¬дує свої пас’янси.-ска¬зав він ме¬ні без¬тур¬бот¬но.
-Ска¬жи ме¬ні Юзік, то¬ді п’ять ро¬ків на¬зад, ко¬го ти пе¬ре¬слі¬ду¬вав в ка¬ре¬ті, що на¬віть не зна¬йшов ча¬су зі мною по¬ба¬ла¬ка¬ти?-за¬пи¬тав я ще в ньо¬го.
-Ні¬ко¬го. Про¬сто в ка¬ре¬ті їха¬ла гра¬фи¬ня Ж., а я вда¬вав по її за¬ба¬ган¬ці з се¬бе ма¬лень¬ко¬го же¬реб¬чи¬ка, кот¬рий по¬ви¬нен зав¬жди був біг¬ти за за¬пря¬же¬ни¬ми ко¬ня¬ми.-від¬по¬вів він ме¬ні.-та це ще ні¬чо¬го, а от ко¬ли я був її пу¬дель¬ком, то ме¬ні до¬во¬ди¬ло¬ся хлеб¬та¬ти з та¬рі¬лоч¬ки на під¬ло¬зі, лая¬ти по со¬ба¬чо¬му, ли¬за¬ти її ру¬ки й спа¬ти ка¬ла¬чи¬ком на ган¬ку. Ще во¬на за¬став¬ля¬ла ме¬не пу¬ди¬ти де по¬па¬ло, щоб по¬тім лая¬ти ме¬не й би¬ти ба¬тіж¬ком.
-А це ще для чо¬го?-зди¬ву¬вав¬ся я.
-Бо так роб¬лять всі пу¬дель¬ки, ка¬за¬ла во¬на.-від¬по¬вів він.
Той ве¬чір за¬кін¬чив¬ся не зов¬сім вда¬ло, Юзік¬на¬пив¬ся й по¬чав на¬хаб¬но при¬ста¬ва¬ти до мо¬ло¬день¬кої й гар¬нень¬кої доч¬ки кня¬зя Го¬лов¬кі¬на і все за¬кін¬чи¬лось ве¬ли¬чез¬ним скан¬да¬лом. Про¬ти йо¬го на¬хаб¬них за¬ли¬цянь в пер¬шу чер¬гу був сам князь і Юзік¬не от¬ри¬мав¬ши та¬кож й від йо¬го доч¬ки вза¬єм¬но¬сті, схо¬пив по¬тім зі зло¬сті її бать¬ка, тоб¬то кня¬зя Го¬лов¬кі¬на за но¬са за¬су¬нув¬ши паль¬ці в йо¬го ніз¬д¬рі й три¬маю¬чи та¬ким чи¬ном ра¬зом з но¬сом йо¬го го¬ло¬ву-на¬гнув її до¬ни¬зу ут¬кнув¬ши со¬бі в чо¬біт. Їх ле¬д¬ве роз¬бо¬ро¬ни¬ли, бо мій то¬ва¬риш не ба¬жав ви¬пус¬ка¬ти но¬са кня¬зя, а той по¬кір¬но сто¬яв на¬гнув¬шись до зем¬лі ви¬му¬ше¬но три¬маю¬чи  свою го¬ло¬ву бі¬ля під¬ло¬ги і не на¬ма¬гаю¬чись здо¬бу¬ти со¬бі сво¬бо¬ду ма¬буть зза стра¬ху пор¬ва¬ти свої ніз¬д¬рі. Не¬вбла¬ган¬но¬му Юзі¬ку¬та¬кий стан кня¬зя над¬зви¬чай¬но спо¬до¬бав¬ся, ма¬буть на¬віть біль¬ше ніж пе¬ре¬мо¬га над сер¬цем йо¬го доч¬ки, бо бід¬на па¬нян¬ка мар¬но вмов¬ля¬ла му¬чи¬те¬ля від¬пус¬ти¬ти сво¬го бать¬ка. Про¬те нав¬ко¬лиш¬нє пан¬ст¬во, кот¬ре бу¬ло в рес¬то¬ра¬ції при¬йш¬ло на до¬по¬мо¬гу й звіль¬ни¬ло йо¬го і князь Го¬лов¬кін обу¬ре¬ний тою при¬го¬дою і ціл¬ком за¬хи¬ще¬ний пе¬ре¬ва¬жаю¬чою кіль¬кі¬стю сво¬їх ря¬тів¬ни¬ків в бор¬гу не за¬ли¬шив¬ся і ви¬звав Юзі¬ка¬на ду¬єль. Я був при¬зна¬че¬ний по Йо¬си¬но¬му про¬хан¬ню-йо¬го се¬кун¬дан¬том. Ду¬єль ма¬ла від¬бу¬ти¬ся на дру¬гий день по то¬му ви¬пад¬ку, але Юзік¬на неї не з’явився й вза¬га¬лі зов¬сім зник з Пе¬тер¬бур¬га, а об’явився в Мо¬ск¬ві і там ці¬лий рік тіль¬ки про ньо¬го й го¬во¬ри¬ли. Ка¬за¬ли про те, як один ша¬ле¬но ба¬га¬тий не¬на¬че Крез, кур¬лянд¬ський чи то ба¬рон, чи то князь тринь¬кає на¬пра¬во й на¬лі¬во ве¬ли¬чез¬ні гро¬ші й при цьо¬му ви¬тво¬ряє всі¬ля¬кі скан¬даль¬ні не¬по¬доб¬ст¬ва…
-Ці¬ка¬во, ці¬ка¬во, які це не¬по¬доб¬ст¬ва?-го¬лос¬но мо¬ви¬ла па¬ні суд¬ди¬ха і її ніс тріш¬ки ви¬дов¬жив¬ся.
-Ну там од¬но¬го ра¬зу він зай¬шов в чай¬ну й опо¬рож¬нив¬ся у всіх на ви¬ду в са¬мо¬вар, а ко¬ли ха¬зя¬їн і від¬ві¬ду¬ва¬чі за¬про¬тес¬ту¬ва¬ли, він діс¬тав жме¬ню кар¬бо¬ван¬ців і роз¬дав всім хто там був з умо¬вою, що во¬ни пос¬лі¬ду¬ють йо¬го при¬кла¬ду і уя¬віть со¬бі так бо во¬но й ви¬йш¬ло, бо ні¬хто не був про¬ти от¬ри¬ма¬ти гро¬ші на дур¬нич¬ку за та¬ку дріб¬нич¬ку. Ви¬строї¬ла¬ся на¬віть ці¬ла ше¬рен¬га до са¬мо¬ва¬ру і бід¬ний гос¬по¬дар по¬біг за по¬лі¬ці¬єю, але ко¬ли з’явився при¬став, Юзік¬ду¬же щед¬ро ода¬рив гріш¬ми й блю¬сти¬те¬ля по¬ряд¬ку і спра¬ву від¬ра¬зу ж зам’яли.
-А я бу¬ло по¬ду¬мав, що й то¬го при¬ста¬ва Юзік¬та¬кож вго¬во¬рив зро¬би¬ти пі пі в са¬мо¬вар…-ска¬зав ож¬вав¬ле¬ний та¬кою роз¬по¬від¬дю від¬став¬ний ка¬пі¬тан.
-А чо¬го ж, мо¬же він і вмо¬вив, а той при¬став і зро¬бив.-ска¬зав пан кра¬мар.-По¬лі¬цаї во¬ни зав¬жди про¬даж¬ні і то¬му на та¬ке ді¬ло ли¬ше й здат¬ні, бо за гро¬ші.
-Хто йо¬го знає па¬но¬ве, що не¬знаю, то не¬знаю, як там бу¬ло з при¬ста¬вом, але Юзікй гос¬по¬да¬рю дав скіль¬ки гро¬шей, що той на¬віть ка¬за¬ли до¬зво¬лив йо¬му ро¬би¬ти це ко¬ли тіль¬ки то¬му за¬ма¬не¬ть¬ся. –Від¬по¬вів пол¬ков¬ник, а по¬тім по¬ба¬чив¬ши, як ок¬руг¬ли¬ли¬ся у всіх від зди¬ву¬ван¬ня очі, до¬дав.-Зви¬чай¬но за від¬по¬від¬не ви¬на¬го¬ро¬джен¬ня гріш¬ми.
-І що той Юзік¬знай¬шов в тих па¬ко¬щах? Йо¬му що від¬хо¬жих місць в Мо¬ск¬ві не ви¬ста¬ча¬ло? Як на ме¬не там су¬ціль¬на вби¬раль¬ня-мо¬ви¬ла тріш¬ки сер¬ди¬то па¬ні Ге¬ле¬на.
 -Це то¬го, що мос¬ка¬лі ду¬же ви¬пи¬ти люб¬лять, а де п’ють, там і ст…ть.-тріш¬ки без¬це¬ре¬мон¬но від¬зна¬чив пан скарб¬ни¬чий і те¬пер на¬ста¬ла чер¬га па¬ні скарб¬ни¬чій йо¬го не¬за¬до¬во¬ле¬но товк¬ну¬ти лік¬тем.
Са¬ме в цей час в роз¬мо¬ву втру¬тив¬ся пан від¬став¬ний ка¬пі¬тан.
-Ні¬чо¬го ви жін¬ки не ро¬зу¬міє¬те в ку¬ра¬жу-у!-ви¬гук¬нув на сло¬ва па¬ні Ге¬ле¬ни, при¬чо¬му особ¬ли¬во смач¬но на¬го¬ло¬шую¬чи на ос¬та¬ньо¬му сло¬ві, мрій¬ли¬во йо¬го на¬віть роз¬тя¬гую¬чи. Па¬ні Ге¬ле¬на тріш¬ки обу¬ри¬ла¬ся, але муд¬ро про¬мов¬ча¬ла, бо той вже був та¬кий п’яний, що не бу¬ло нія¬ко¬го сен¬су з ним спо¬ри¬ти. Ска¬жі¬мо по прав¬ді- об¬лич¬чя бра¬во¬го во¬яка вже втра¬ти¬ло пос¬тій¬ність ви¬гля¬ду і час по ча¬сі роз¬пли¬ва¬ло¬ся в різ¬ні без¬форм¬ні мас¬ки, кот¬рі вже зов¬сім не ма¬ли іс¬кор ро¬зу¬му, а з роз¬кри¬то¬го ро¬та ка¬па¬ла сли¬на і на ву¬сах ви¬сі¬ли за¬лиш¬ки їжі.
Тим ча¬сом Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич про¬дов¬жив свою роз¬по¬відь:
-Тре¬тій і ос¬та¬ній раз я Юзі¬ка¬ба¬чив десь че¬рез рік пі¬сля то¬го скан¬даль¬но¬го по¬хі¬да в рес¬то¬ра¬цію. Якось вно¬чі хтось ти¬хень¬ко пос¬ту¬кав до ме¬не в две¬рі. Я від¬чи¬нив їх і по¬ба¬чив го¬ло¬го мок¬ро¬го й бруд¬но¬го Юзі¬кав син¬цях і под¬ря¬пи¬нах. Бу¬ло вид¬но, що йо¬го до¬б¬ря¬че би¬ли і він пот¬ра¬п¬ляв мож¬ли¬во під час тих са¬мих іні¬ціа¬цій в ка¬лю¬жі. Крім то¬го він важ¬ко ди¬хав, май¬же за¬ди¬хавсь, як пі¬сля дов¬го¬го, ви¬снаж¬ли¬во¬го бі¬гу. При¬ту¬лив¬ши паль¬ця до вуст він ниш¬ком про¬шмиг¬нув в мою кім¬на¬ту.
-За мною по слі¬ду йдуть кре¬ди¬то¬ри, то¬му Вар¬фо¬ло¬мію я в те¬бе тро¬хи тут та¬єм¬но по¬жи¬ву.-ска¬зав він і не че¬каю¬чи на мою зго¬ду, чи тоб пак на якусь від¬по¬відь, за¬ліз під моє ліж¬ко й на¬ди¬во¬ви¬жу швид¬ко за¬хро¬пів.
Ме¬ні ні¬чо¬го не за¬ли¬ша¬ло¬ся, як теж ляг¬ти, але сон дов¬го ме¬не не брав і я ди¬ву¬вав¬ся Йо¬си¬ній май¬стер¬но¬сті про¬тринь¬ку¬ва¬ти ве¬ли¬чез¬ні спад¬ки за та¬кий ко¬рот¬кий про¬мі¬жок ча¬су і з не¬тер¬пін¬ням че¬кав ран¬ку, щоб в ньо¬го про це роз¬пи¬та¬ти…Я не¬зчув¬ся, як ме¬не здо¬лав міц¬ний сон, а ко¬ли я про¬ки¬нув¬ся, то Юзі¬куй слід про¬стиг-він зник ще швид¬ше ніж з’явився, при¬хо¬пив¬ши до ре¬чі мій мун¬дир, мій га¬ма¬нець й сріб¬ну та¬ба¬кер¬ку, яку я не¬за¬дов¬го до йо¬го ві¬зи¬ту ви¬грав в рот¬мі¬ст¬ра По¬фі¬го¬ва в кар¬ти. Втім, як вия¬ви¬ло¬ся по¬тім, Юзік¬ме¬ні збре¬хав про кре¬ди¬то¬рів, тоб¬то не зов¬сім збре¬хав, бо був дійс¬но по¬ви¬нен чи¬ма¬лі гро¬ші, але спра¬ва бу¬ла не в них…
-Ці¬ка¬во, ці¬ка¬во, ви пол¬ков¬ник так всіх за¬ін¬три¬гу¬ва¬ли іс¬то¬рі¬єю ва¬шо¬го то¬ва¬ри¬ша Юзі¬ку, що нам не тер¬пить взна¬ти в чо¬му там бу¬ла спра¬ва…- млос¬но ска¬за¬ла па¬ні Оле¬на, якій не хо¬ті¬ло¬ся роз¬ста¬ва¬тись з пол¬ков¬ни¬ком, тим більш, як га¬да¬ла во¬на, пі¬сля тої, хоч і ко¬рот¬кої, але за¬хо¬п¬ли¬вої но¬чі ко¬хан¬ня.
-Та там па¬но¬ве ви¬йш¬ла  од¬на над¬зви¬чай¬но скан¬даль¬на і на¬віть я ска¬зав би та¬ка бруд¬на іс¬то¬рія, що оце мір¬кую, чи й роз¬по¬ві¬да¬ти про неї…-мо¬вив Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич, але па¬ні суд¬ди¬ха, яка над¬зви¬чай¬но лю¬би¬ла всі¬ля¬кі бруд¬ні іс¬то¬рії май¬же обур¬ли¬во ви¬гук¬ну¬ла:
-Та чо¬го ж там! Як¬що роз¬по¬ча¬ли, то вже про¬дов¬жуй¬те до кін¬ця!
Пол¬ков¬ник ви¬пус¬тив хмар¬ку тю¬тю¬но¬во¬го ди¬му.
-Спра¬ва в тім, що Юзік по¬зна¬йо¬мив¬ся з од¬ні¬єю кня¬ги¬нею на ба¬лу в Тру¬бе¬цьких в Мо¬ск¬ві. Зна¬йом¬ст¬во ви¬йш¬ло до¬сить пі¬кант¬ним і я на¬віть ска¬зав скан¬даль¬ним, бо Юзік¬був, як зав¬жди п’яний і та кня¬ги¬ня впа¬ла йо¬му в око і він гру¬бо й на¬хаб¬но до¬міг¬ся її там же в той ве¬чір десь се¬ред пор¬ть¬єр на бал¬ко¬ні, та так, що во¬на й пи¬ск¬ну¬ти не встиг¬ла. Уя¬віть со¬бі па¬но¬ве, що це все не¬зва¬жаю¬чи на те, що по¬ряд в за¬лі був її чо¬ло¬вік і доч¬ка!
-Як ці¬ка¬во!-не втри¬ма¬лась і ви¬гук¬ну¬ла па¬ні Оле¬на
-Та цьо¬го ма¬ло!-про¬дов¬жив пол¬ков¬ник.-Вия¬ви¬ло¬ся, що то бу¬ла кня¬ги¬ня Го¬лов¬кі¬на, а її чо¬ло¬вік са¬ме той князь яко¬го то¬ді в рес¬то¬ра¬ції Юзікй три¬мав за но¬са!
Та¬ка не¬спо¬ді¬ва¬на сен¬са¬ція при¬зве¬ла до все¬за¬галь¬но¬го ви¬гу¬ку від зди¬ву¬ван¬ня.
-Юзік¬був ін¬ког¬ні¬то, бо мав на об¬лич¬чі мас¬ку, втім, як і всі на то¬му ве¬чо¬рі. Та при¬го¬да так вра¬зи¬ла кня¬ги¬ню Го¬лов¬кі¬ну, що по¬тім во¬на при¬зна¬чи¬ла но¬ве по¬ба¬чен¬ня вже в неї вдо¬ма і во¬ни пі¬сля то¬го ран¬де¬ву ста¬ли пал¬ки¬ми та¬єм¬ни¬ми ко¬хан¬ця¬ми!-до¬дав за¬паль¬но Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич і про¬лу¬нав но¬вий ви¬гук зди¬ву¬ван¬ня слу¬ха¬чів.
-А це іс¬тин¬на прав¬да, бо всі жін¬ки люб¬лять на¬хаб¬ст¬во й на¬хаб¬них.-про¬мо¬вив вже до¬сить п’яненький пан суд¬дя і па¬ні суд¬ди¬ха ви¬на¬го¬ро¬ди¬ла йо¬го чер¬го¬вим сту¬са¬ном в бік.
-Та цьо¬го ма¬ло!-да¬лі ка¬зав пол¬ков¬ник,-Спо¬чат¬ку Юзік¬ко¬ли кня¬зя не бу¬ло вдо¬ма різ¬вив¬ся з кня¬ги¬нею в їх¬ньо¬му под¬руж¬ньо¬му ліж¬ку, та цьо¬го йо¬му ста¬ло за¬ма¬ло і він якось ниш¬ком, щоб не зна¬ла кня¬ги¬ня на¬хаб¬но спо¬ку¬сив і її доч¬ку!
-Ой Гос¬по¬ди!-не втри¬ма¬ла¬ся па¬ні Ге¬ле¬на.
-Ко¬ли про це взна¬ла кня¬ги¬ня бу¬ло вже піз¬но. Доч¬ка за¬ко¬ха¬ла¬ся в Юзі¬каі Юзік¬був не про¬ти на ній оже¬ни¬ти¬ся, але від¬тя¬гу¬вав ос¬від¬чи¬ти¬ся, бо ду¬же бо¬яв¬ся но¬вої зу¬ст¬рі¬чі з бать¬ком-кня¬зем, адже був ви¬нен то¬му ду¬єль. Кня¬ги¬ню ж він за¬спо¬кою¬вав тим, що пі¬сля од¬ру¬жен¬ня її не по¬ки¬не, а за¬ли¬шить¬ся та¬кож її та¬єм¬ним ко¬хан¬цем вже й від влас¬ної доч¬ки. Та тріш¬ки по¬п¬ла¬ка¬ла для го¬дить¬ся, а по¬тім Юзі¬ка¬про¬ба¬чи¬ла за те на¬хаб¬ст¬во, бо вже ні¬чим бу¬ло те все за¬ра¬ди¬ти, а втра¬ти¬ти та¬ко¬го пус¬ту¬на в своє¬му ліж¬ку во¬на не хо¬ті¬ла.
-Яб¬лу¬ко від яб¬лу¬ні да¬ле¬ко не па¬дає. Яка ма¬ти та¬ка й до¬ця.-про¬ко¬мен¬ту¬вав пан скарб¬ни¬чий.
-Юзі¬ка¬та¬ка не¬пев¬на си¬туа¬ція за¬до¬воль¬ня¬ла, бо він во¬ло¬дів дво¬ма од¬но¬час¬но, а князь Го¬лов¬кін ні¬чо¬го не знав, а хо¬див з та¬ки¬ми ро¬га¬ми, що як¬би їх бу¬ло вид¬но, то йо¬го б ба¬чи¬ли ма¬буть з Ми¬тищ. Ско¬ро про зра¬ду кня¬ги¬ні зна¬ла і вся їх¬ня двір¬ня, бо хіт¬ли¬вий Юзік¬на¬хаб¬но од¬ну по од¬ній за¬во¬ло¬дів і при¬слу¬гою. Не гре¬бу¬вав він і ку¬хо¬вар¬ка¬ми. Кня¬ги¬ня це тер¬пі¬ла, бо зра¬дою те не вва¬жа¬ла, адже во¬ни не бу¬ли дво¬рян¬ка¬ми і на¬віть ви¬на¬го¬ро¬джу¬ва¬ла їх, бо во¬ни до¬по¬ма¬га¬ли три¬ма¬ти та¬єм¬ни¬цю від кня¬зя. В ті бруд¬ні блуд¬ли¬ві спра¬ви був пос¬вя¬че¬ний на¬віть їх¬ній ка¬мер¬ди¬нер Па¬ра¬мон, кот¬рий за до¬б¬ре ви¬на¬го¬ро¬джен¬ня всі¬ля¬ко до¬по¬ма¬гав міс¬теч¬ко¬во¬му до¬маш¬ньо¬му Со¬дом¬чи¬ку, кот¬рий роз¬вів¬ся за спи¬ною кня¬зя. Крім то¬го до¬дам, що той без¬со¬ром¬ний ко¬ха¬нець не со¬ро¬мив¬ся до¬б¬ря¬че об¬ди¬ра¬ти кня¬ги¬ню й доч¬ку і ті за¬люб¬ки від¬да¬ва¬ли йо¬му всі гро¬ші і на¬віть кош¬тов¬но¬сті.
Так Юзік¬жив не¬на¬че ва¬ре¬ник в сме¬та¬ні і до то¬го роз¬пус¬тив¬ся, що по¬тім спо¬ку¬сив ще й двох кня¬зе¬вих ку¬зин, які гос¬тю¬ва¬ли якось в Го¬лов¬кі¬них в ма¬єт¬ку. Як ві¬до¬мо од¬на пос¬туп¬ка тяг¬не за со¬бою й ін¬ші і кня¬ги¬ні ні¬чо¬го не за¬ли¬ша¬ло¬ся, як про¬ковт¬ну¬ти й це. Са¬ме в той час ім¬пе¬рат¬ри¬ця Єли¬за¬ве¬та гос¬тю¬ва¬ла в Мо¬ск¬ві і ій за¬ма¬ну¬ло¬ся уст¬ро¬ї¬ти бал мас¬ка¬рад, та та¬кий, щоб всі жін¬ки з’явилися в чо¬ло¬ві¬чих кос¬тю¬мах, а всі чо¬ло¬ві¬ки в жі¬но¬чих. (Ім¬пе¬рат¬ри¬ця Ека¬те¬ри¬на II зга¬дує про цей ви¬па¬док в свох «Ме¬муа¬рах», який від¬був¬ся дійс¬но в Мо¬ск¬ві в 1744 ро¬ці.) На цьму мас¬ка¬ра¬ді був при¬сут¬ній і князь Го¬лов¬кін з дру¬жи¬ною й доч¬кою і ду¬же п’яний Юзік, але ос¬кіль¬ки всі бу¬ли в мас¬ках, то Юзік¬за¬ли¬шав¬ся зно¬ву ін¬ког¬ні¬то, про¬те він не одя¬гав жі¬но¬чих вбрань. Князь же одяг¬нув пиш¬ну сук¬ню дру¬жи¬ни, а Юзі¬ку¬во¬на бу¬ла вже до¬сить зна¬йо¬ма і він до¬б¬ре та¬ки знав, як бра¬ти ті фор¬те¬ці. Не¬див¬но, що за¬ма¬ну¬ло¬ся йо¬му зно¬ву по¬но¬ви¬ти ті пер¬ші від¬чут¬тя зна¬йом¬ст¬ва з кня¬ги¬нею на бал¬ко¬ні і він по¬тяг¬нув кня¬зя ту¬ди за пор¬ть¬є¬ри. Князь сам вва¬жаю¬чи то¬го по одя¬гу за якусь да¬му був вид¬но не про¬ти ви¬пад¬ко¬вої при¬го¬ди й пі¬шов за ним, але там в тем¬ря¬ві  ро¬лі по¬мі¬ня¬ли¬ся і гру¬бий та на¬хаб¬ний Юзік¬по¬ка¬зав хто в то¬му тан¬де¬мі силь¬ної ста¬ті. Князь зов¬сім не очі¬ку¬вав та¬ко¬го жах¬ли¬во¬го кон¬фу¬зу, а ко¬ли отя¬мив¬ся, то бу¬ло вже піз¬но, бо п’яний як Ба¬хус і швид¬кий не¬на¬че Мер¬ку¬рій наш фавн Юзік¬на¬хаб¬но во¬ло¬дів кня¬зем Го¬лов¬кі¬ним не¬на¬че якийсь по¬хіт¬ли¬вий со¬дом¬ський цар сво¬єю на¬лож¬ни¬цею.
-Свят свят свят! Та що ж це ро¬бить¬ся на сві¬ті!-не втри¬ма¬ла¬ся й ви¬гук¬ну¬ла над¬зви¬чай¬но вра¬же¬на по¬чу¬тим, па¬ні суд¬ди¬ха. Всі  теж бу¬ли ду¬же зди¬во¬ва¬ні й на¬віть оше¬ле¬ше¬ні та¬ки¬ми под¬ро¬би¬ця¬ми ок¬рім па¬на від¬став¬но¬го ка¬пі¬та¬на, який вже не слу¬хав роз¬по¬відь, а про щось роз¬мов¬ляв з на¬пів¬пус¬тою пляш¬кою, яка до ре¬чі вид¬но щось йо¬му й від¬по¬ві¬да¬ла, бо іно¬ді та роз¬мо¬ва на¬віть пе¬ре¬хо¬ди¬ла в су¬пер¬еч¬ку і то¬ді пан від¬став¬ний ка¬пі¬тан пляш¬ку в чо¬мусь пал¬ко пе¬ре¬ко¬ну¬вав, та так пал¬ко, що на¬віть іно¬ді що¬си¬ли грю¬кав ку¬ла¬ком. Втім всі на те зов¬сім не звер¬та¬ли ува¬ги, бо на¬пру¬же¬но слу¬ха¬ли па¬на пол¬ков¬ни¬ка, який про¬дов¬жу¬вав да¬лі:
-Князь що¬прав¬да по¬тім все та¬ки встиг увер¬ну¬ти¬ся й уя¬віть со¬бі яке бу¬ло йо¬го обу¬рен¬ня ко¬ли зі¬рвав¬ши мас¬ку в сво¬го на¬хаб¬но¬го на¬силь¬ни¬ка він впі¬знав сво¬го ста¬ро¬го зна¬йо¬мо¬го Юзі¬ка, але той не¬да¬ром був в ка¬ва¬лер¬га¬дах, бо не роз¬ду¬мую¬чи шви¬день¬ко за¬ці¬див кня¬зю ку¬ла¬ком під но¬са й зник не¬на¬че Ба¬гдад¬ський зло¬дій. Пі¬сля то¬го ви¬пад¬ку князь Го¬лов¬кін за¬хво¬рів не на жарт на го¬ло¬ву, бо йо¬му за кож¬ним ро¬гом вви¬жав¬ся Юзік, який по¬ку¬шав¬ся на йо¬го честь, а по но¬чам йо¬му сни¬ли¬ся жах¬ли¬ві сво¬єю скан¬даль¬ною не¬при¬стой¬ні¬стю кош¬ма¬ри в яких той же Юзік ту честь ус¬піш¬но й на¬хаб¬но від¬би¬рав в кня¬зя кож¬ної но¬чі, а пе¬ред спа¬сен¬ним про¬бу¬джен¬ням зав¬жди йо¬му ка¬зав на про¬щан¬ня: «До ско¬рої зу¬ст¬рі¬чі моя кві¬точ¬ка, щоб зве¬чо¬ра до¬б¬ре при¬го¬ту¬вав¬ся зу¬ст¬рі¬ти сво¬го джме¬ли¬ка».
Про¬те час най¬кра¬щі лі¬ки і пот¬ро¬хи ця на¬пасть на¬шо¬го бід¬но¬го кня¬зя об¬ли¬ши¬ла, але з’явилася дру¬га-він при¬мі¬тив, що з до¬му по¬ча¬ли зни¬ка¬ти гро¬ші й пі¬сля не¬дов¬го¬го роз¬слі¬ду¬ван¬ня вчи¬не¬не над доч¬кою й кня¬ги¬нею, ті ска¬за¬ли, що жерт¬ву¬ють ве¬ли¬кі кош¬ти на церк¬ву й мо¬на¬сти¬рі. Князь Го¬лов¬кін бу¬ло спо¬чат¬ку зди¬ву¬вав¬ся вспле¬ску та¬кої над¬зви¬чай¬ної по¬бож¬но¬сті в них, але втім від¬по¬відь йо¬го ціл¬ком за¬до¬воль¬ни¬ла і він не¬на¬че за¬спо¬ко¬їв¬ся. Як¬би то він знав які ме¬си в ліж¬ках про¬во¬дять во¬ни по чер¬зі під без¬со¬ром¬ним Йо¬си¬ним ке¬рів¬ництвом! 
Той Со¬дом так ус¬піш¬но й три¬вав би да¬лі, аж по¬ки не від¬був¬ся та¬кий ви¬па¬док: Якось князь по¬ї¬хав на по¬лю¬ван¬ня на три дні, а по¬вер¬нув¬ся на день зав¬час¬но. Як ви всі здо¬га¬да¬ли¬ся, пов¬ним гос¬по¬да¬рем ма¬єт¬ку весь той час по¬ки йо¬го не бу¬ло, був Юзік і ли¬ше швид¬ка схо¬ван¬ка на¬шо¬го фав¬на в ко¬мо¬рі убез¬пе¬чи¬ла сі¬мей¬ст¬во від скан¬даль¬но¬го ви¬крит¬тя зло¬чин¬ця. Князь при¬їхав не сам, а з вель¬мож¬ни¬ми то¬ва¬ри¬ша¬ми, які од¬но¬час¬но бу¬ли й су¬сі¬да¬ми. Се¬ред них бу¬ли й Дол¬го¬ру¬кі й Тру¬бе¬цькі й Вол¬кон¬ські й Обо¬лен¬ські й Го¬лі¬ци¬ни, тоб¬то весь дво¬рян¬ський цвіт Мо¬ск¬ви і там не ви¬ста¬ча¬ло ма¬буть ли¬ше го¬су¬да¬ри¬ні та й то до¬б¬ре, бо пі¬сля то¬го кон¬фу¬зу, що тра¬пив¬ся по¬тім князь Го¬лов¬кін вза¬га¬лі втік з сі¬мей¬ст¬вом від гань¬би за кор¬дон. Оце й не знаю чи про¬дов¬жу¬ва¬ти да¬лі про те…
-Та чо¬го ж вже! Ка¬жіть, ка¬жіть як бу¬ло!-ви¬гук¬ну¬ла па¬ні суд¬ди¬ха, яку від не¬тер¬п¬ляч¬ки аж дри¬жа¬ки ха¬па¬ли.
-Спра¬ва в тім, що під час ми¬ну¬лої хво¬ро¬би  кня¬зя, ко¬ли йо¬му весь час вви¬жав¬ся Юзік, сі¬мей¬ст¬во Го¬лов¬кі¬них від¬да¬ли¬ло¬ся від сві¬ту і той ві¬зит ба¬га¬то¬чис¬ле¬них гос¬тей був ні¬би спон¬тан¬ним сюр¬при¬зом кня¬ги¬ні, яка по прав¬ді йо¬му не над¬то зра¬ді¬ла, бо ле¬д¬ве не бу¬ла за¬стиг¬ну¬та з Юзі¬ком в за¬тиш¬но¬му под¬руж¬ньо¬му ліж¬ку. Ра¬ти¬ру¬ван¬ня на¬шо¬го блу¬до¬дія че¬рез вік¬но був не¬мож¬ли¬вий з-за ба¬га¬то¬чи¬сель¬но¬сті ка¬рет з ку¬че¬ра¬ми на по¬двір’ї ма¬єт¬ку і то¬му Юзік чу¬дом встиг про¬слиз¬ну¬ти в чо¬му ма¬ти на¬ро¬ди¬ла в ко¬мо¬ру й там за¬хо¬ва¬ти¬ся се¬ред гле¬чи¬ків і ді¬жок. Князь за¬про¬сив вель¬ми¬по¬важ¬не пан¬ст¬во з ін¬три¬гою за¬про¬по¬ну¬ва¬ти їм по¬куш¬ту¬ва¬ти но¬ву чу¬до¬ву стра¬ву, яка са¬ме вхо¬ди¬ла в мо¬ду в Єв¬ро¬пі, а са¬ме ік¬ру з бак¬ла¬жа¬нів, кот¬ру пе¬ред по¬їзд¬кою на охо¬ту зго¬то¬ви¬ла їх¬ня ку¬хар¬ка по сек¬рет¬них ре¬цеп¬тах при¬ве¬зе¬них ку¬зи¬на¬ми з Фран¬ції. Тре¬ба ще по¬ві¬до¬ми¬ти, що пер¬шим де¬гу¬ста¬то¬ром то¬го де¬лі¬ка¬те¬су був сам Юзік. Кня¬ги¬ні умо¬ре¬ній лас¬ка¬ми ко¬хан¬ня з ним, спа¬ло на дум¬ку йо¬му за¬про¬по¬ну¬ва¬ти те блю¬до і на¬шо¬му Лу¬кул¬лу во¬но спо¬до¬ба¬ло¬ся й він ви¬їв тої ік¬ри аж пів гле¬чи¬ка і са¬ме тут на¬гря¬нув гос¬по¬дар з гос¬тя¬ми! Над¬мір¬ність во¬на зав¬жди нам всім зай¬ва і бід¬но¬го Юзі¬ка за¬стиг¬ла, як то ка¬жуть хво¬ро¬ба, яку в на¬ро¬ді ще на¬зи¬ва¬ють «швид¬ка Нас¬тя», тоб¬то не¬три¬ман¬ня шлун¬ку і са¬ме то¬ді, ко¬ли він хо¬вав¬ся в ко¬мо¬рі. Юзік дов¬го не роз¬мір¬ко¬ву¬вав де са¬ме со¬бі за¬тиш¬но спра¬ви¬ти на¬галь¬ну при¬род¬ну пот¬ре¬бу і спра¬вив її в той са¬мий гле¬чик з яко¬го не¬за¬дов¬го пе¬ред тим і їв, по¬пов¬нив¬ши до ре¬чі йо¬го вміст до по¬пе¬ред¬ньо¬го рів¬ня й цим при¬хо¬вав¬ши свій ма¬лень¬кий ста¬рий зло¬чин над¬мір¬ної де¬гу¬ста¬ції на но¬вий ве¬ли¬кий зло¬чин лже¬за¬мі¬ни ік¬ри ін¬шою суб¬стан¬ці¬єю. В ви¬прав¬дан¬ня на¬шо¬го пус¬ту¬на ска¬жі¬мо ще, що са¬ма по со¬бі та стра¬ва бу¬ла ду¬же схо¬жа на Юзи¬ко¬ві ви¬по¬рож¬нен¬ня і са¬ме це бу¬ло ос¬нов¬ним ар¬гу¬мен¬том і спо¬ну¬ка¬ло ге¬роя на¬шої роз¬по¬ві¬ді на те зло¬ді¬ян¬ня.
В цей час гос¬ті кня¬зя Го¬лов¬кі¬на зі¬бра¬лись за  пиш¬но за¬став¬ле¬ним сто¬лом, який шви¬день¬ко був уст¬роє¬ний при¬слу¬гою і роз¬ми¬на¬лись лег¬ки¬ми ви¬на¬ми й хо¬лод¬ни¬ми за¬кус¬ка¬ми пе¬ред цвя¬хом ті¬єї ве¬чір¬ньої про¬грам¬ми, яку так май¬стер¬но роз¬рек¬ла¬му¬вав князь. Всі з не¬тер¬пін¬ням че¬ка¬ли на поя¬ву на сто¬лі з на¬ступ¬ною де¬гу¬ста¬ці¬єю но¬во¬го не¬ба¬че¬но¬го де¬лі¬ка¬те¬са з та¬єм¬ни¬чо¬го за¬мор¬сь¬ко¬го ово¬чу.
-Не¬дав¬но мої ку¬зи¬ни їз¬ди¬ли до Єв¬ро¬пи про¬віт¬ри¬тись в Ве¬не¬цію на кар¬на¬вал і звід¬ти при¬вез¬ли ре¬цепт над¬зви¬чай¬но мод¬ної і по¬пу¬ляр¬ної стра¬ви Вер¬саль¬скої кух¬ні.-про¬го¬ло¬шу¬вав князь гос¬тям.- Цей ви¬шу¬ка¬ний де¬лі¬ка¬тес при¬го¬тов¬ле¬ний з од¬но¬го не¬зна¬но¬го в нас за¬мор¬сь¬ко¬го рід¬кіс¬но¬го ово¬чу при¬ве¬зе¬но¬го кон¬тра¬бан¬дою з са¬мої Аме¬ри¬ки під на¬звою си¬ні ка¬бач¬ки…-ка¬зав він і в гур¬ті мож¬но¬влад¬ців по¬ча¬ли ди¬ву¬ва¬тись і буб¬ні¬ти со¬бі під ніс: «си¬ні ка¬бач¬ки, си¬ні ка¬бач¬ки, що за ди¬ви¬на!.  -По¬ви¬нен вам ска¬за¬ти,-про¬дов¬жу¬вав князь Го¬лов¬кін над¬зви¬чай¬но уле¬ще¬ний сво¬їм по¬ло¬жен¬ням гос¬по¬да¬ря, та ще й в цен¬трі ува¬ги збо¬ри¬ська та¬кої ви¬шу¬ка¬ної зна¬ті,-що ре¬цепт ці¬єї стра¬ви був при¬ду¬ма¬ний ма¬дам Пом¬па¬дур спе¬ці¬аль¬но для то¬го, щоб ще біль¬ше при¬хи¬ли¬ти до се¬бе ко¬ро¬ля Лю¬до¬ві¬ка. Дос¬ко¬наль¬но ві¬до¬мо, що сам Лю¬до¬вік не встає з ліж¬ка по¬ки йо¬му не по¬да¬дуть на блю¬деч¬ці цьо¬го де¬лі¬ка¬те¬су і ре¬цепт яко¬го ли¬ше за ве¬ли¬чез¬ні гро¬ші по та¬єм¬них ка¬на¬лах за¬ли¬шив Вер¬саль і роз¬по¬всю¬джив¬ся се¬ред най¬пиш¬ні¬шої зна¬ті Єв¬ро¬пи, а ось те¬пер до неї при¬єд¬ну¬є¬ть¬ся й цвіт дво¬рян¬ст¬ва на¬шої ма¬тін¬ки Ро¬сії па¬но¬ве!
Та¬ка зая¬ва при¬зве¬ла ле¬д¬ве не до шква¬лу ова¬цій всіх при¬сут¬ніх, бо са¬ма згад¬ка про Фран¬цію, все фран¬цу¬зьке, про Вер¬саль і ма¬дам Пом¬па¬дур до¬да¬ва¬ла ве¬ли¬чез¬но¬го ав¬то¬ри¬те¬ту пре¬зен¬та¬ції стра¬ви і всі з не¬тер¬пін¬ням че¬ка¬ли її поя¬ви на сто¬лах. Князь щось про¬ше¬по¬тів своє¬му ка¬мер¬ди¬не¬ру Па¬ра¬мо¬ну і той від¬дав роз¬по¬ря¬джен¬ня, щоб при¬нес¬ли з ко¬мо¬ри гле¬чик з ік¬рою. Гос¬ті тим ча¬сом шум¬но об¬го¬во¬рю¬ва¬ли сен¬са¬цій¬ну зая¬ву кня¬зя і в кож¬но¬го від не¬тер¬пін¬ня скуш¬ту¬ва¬ти мод¬ну стра¬ву по¬тек¬ли слюн¬ки.
Тим ча¬сом гле¬чик з ік¬рою в яко¬му по¬брав тріш¬ки участь і наш Юзік дос¬та¬ви¬ли на кух¬ню і ко¬ли ку¬хар¬ка Фро¬ся йо¬го від¬кри¬ла, то пі¬шов та¬кий смо¬рід, що во¬на по щи¬рій сво¬їй про¬сто¬ті аж ви¬гук¬ну¬ла:
-Тьху!Та тут справж¬ні¬сінь¬ке лай¬но!
Схви¬льо¬ва¬ний Па¬ра¬мон під¬ско¬чив до гле¬чи¬ка і за¬пус¬тив ту¬ди сво¬го паль¬ця крив¬ля¬чись від спе¬ци¬фіч¬них флю¬ї¬дів, кот¬рі йшли з ньо¬го. Він щось дов¬гень¬ко там ко¬лу¬павсь, а по¬тім ви¬йняв той па¬лець, об¬ли¬зав і сплю¬нув¬ши ска¬зав:
-Так, дійс¬но лай¬но…
В йо¬го го¬ло¬ві май¬ну¬ло: «Яс¬но! Це чор¬то¬во¬го Юзі¬ка спра¬ва!». Ви¬зрі¬ва¬ла ве¬ли¬чез¬на ка¬та¬ст¬ро¬фа і пот¬ріб¬но бу¬ло щось ро¬би¬ти.
-Так Фро¬ся, -ска¬зав він-Да¬вай шви¬день¬ко ту¬ди по¬біль¬ше час¬ни¬ка, пер¬цю, ли¬мо¬но¬го со¬ку й всі пря¬но¬щі, які в нас є і до¬б¬ре все роз¬мі¬шай.
Слух¬ня¬на Фро¬ся ви¬ко¬на¬ла йо¬го на¬каз, але на цей раз Па¬ра¬мон не за¬хо¬тів ще раз куш¬ту¬ва¬ти, а пе¬ре¬хре¬стив¬шись зі ста¬ху на всяк ви¬па¬док про¬мо¬вив:
-По¬да¬вай¬те!
А сам тря¬су¬чись від жа¬ху зник з кух¬ні.
Стра¬ву ро¬зі¬кла¬ли на блю¬деч¬ки під кри¬шеч¬ка¬ми й роз¬не¬сли гос¬тям, але пе¬ред по¬чат¬ком про¬це¬ду¬ри де¬гу¬ста¬ції, пе¬ред тим, як зня¬ти кри¬шеч¬ки князь Го¬лов¬кін ска¬зав:
-Па¬но¬ве по¬вір¬те, що у Фран¬ції та¬ки зна¬ють смак справж¬ньої сві¬то¬вої кух¬ні, а Вер¬саль¬ська кух¬ня це є ку¬хон¬ний Олімп де мар¬кі¬за Жа¬на Ан¬туа¬нет¬та де Пом¬па¬дур справж¬ня го¬лов¬на бо¬ги¬ня то¬го Олім¬пу! Да¬вай¬те па¬но¬ве й ми в на¬шій так би мо¬ви¬ти глу¬хо¬ма¬ні при¬єд¬нає¬мось до ко¬ро¬лів¬ських сма¬ків Вер¬са¬лю й по¬куш¬тує¬мо ра¬зом з цві¬том Єв¬ро¬пи справж¬ній гас¬тро¬но¬міч¬ний ше¬девр, стра¬ву ко¬ро¬лів і їх¬ніх бо¬же¬ст¬ве¬них фа¬во¬ри¬ток!
 Всі по¬бра¬ли сріб¬ні ло¬жеч¬ки й з не¬тер¬пін¬ням зня¬ли кри¬шеч¬ки з блю¬де¬чок. Вза¬га¬лі це був обов’язок при¬слу¬ги зні¬ма¬ти кри¬шеч¬ки, але ви¬нят¬ко¬вість мо¬мен¬ту ви¬ма¬га¬ла це дій¬ст¬во вчи¬ня¬ти влас¬но¬руч кож¬ним вель¬мо¬жем. Князь Го¬лов¬кін ба¬жав під¬крес¬ли¬ти свій ви¬ш¬у¬¬ка¬ний смак і те, як він жи¬ве в но¬гу з ча¬сом, по ос¬тан¬нім мо¬дам. По¬пе¬ред¬ня ідео¬ло¬гіч¬на об¬роб¬ка до¬ро¬гих гос¬тей по¬дія¬ла на¬леж¬ним чи¬ном і ні пі¬кант¬ність ви¬гля¬ду ні ще біль¬ша пі¬кант¬ність сма¬ку та за¬па¬ху, точ¬ні¬ше смо¬ро¬ду, не зу¬пи¬ни¬ла на¬ших ла¬су¬нів і спо¬чат¬ку дея¬кий час за сто¬лом ли¬ше був  чут¬ний ве¬се¬лий дзень¬кіт ло¬же¬чок об кош¬тов¬ну пор¬це¬ля¬ну й ком¬п¬лі¬мен¬ти мод¬ній фран¬цу¬зькій кух¬ні. Пиш¬не пан¬ст¬во в обид¬ві що¬ки вплі¬та¬ло Йо¬си¬не лай¬но, що аж за ву¬ха¬ми ля¬ща¬ло і то там, то тут бу¬ло чу¬ти:
-Не¬звич¬но й ду¬же ви¬шу¬ка¬но! Не для по¬се¬ред¬ніх сма¬ків па¬но¬ве, а для справж¬ніх ці¬ни¬те¬лів!
-Пі¬кант¬но, пі¬кант¬но…
-Оце є справж¬ній фран¬цу¬зький смак…За¬па¬хи Фран¬ці¬її па¬но¬ве!
-До¬сить не¬звич¬но, на¬га¬дує пар¬ме¬зан…
-Charmant, Charmant…(Чу¬до¬во, чу¬до¬во…),
-Capital! (Пре¬чу¬до¬во!)
-При¬єд¬нує¬мось так би мо¬ви¬ти до мод¬них сма¬ків Єв¬ро¬пи!-ви¬гук¬нув хтось об¬ли¬зую¬чи лож¬ку, -При¬спіл¬ко¬вує¬мось!
-Спа¬си¬бі на¬шо¬му ба¬теч¬ку го¬су¬да¬рю рід¬нень¬ко¬му Пет¬ру Ве¬ли¬ко¬му за це, що вік¬но ту¬ди про¬ру¬бав!-до¬дав йо¬го су¬сід.
-Так, так! До ви¬со¬кої ци¬ві¬лі¬за¬ці¬її так би мо¬ви¬ти при¬єд¬нує¬мось…
-А я оце куш¬тую і уяв¬ляю се¬бе ко¬ро¬лем Лю¬до¬ві¬ком, яко¬го вран¬ці кор¬мить з ло¬жеч¬ки мар¬кі¬за Пом¬па¬дур.-до¬дав хтось мрій¬ли¬во.
-І я, і я!-по¬чу¬ли¬ся го¬ло¬си.
-Во¬но зви¬чай¬но для на¬шо¬го ро¬сій¬сь¬ко¬го сма¬ку аж над¬то пі¬кант¬но, але на то во¬но і Єв¬ро¬па!-ска¬зав хтось особ¬ли¬во про¬тя¬гую¬чи зі сма¬ком ос¬тан¬нє сло¬во.
Та ско¬ро здо¬ро¬вий глузд взяв ввер¬хи і граф Тол¬стой-Миш¬кін гуч¬но гик¬нув, скри¬вив¬ся й по¬тім брезг¬ли¬во ви¬гук¬нув.
-Па¬но¬ве! Це ж справж¬ні¬сінь¬ке лай¬но!
Сріб¬ні ло¬жеч¬ки пе¬ре¬ста¬ли ве¬се¬ло й жва¬во цо¬ко¬ті¬ти по пор¬це¬ля¬ні. За¬па¬ну¬ва¬ла ти¬ша.
Спра¬ва в тім, що граф Тол¬стой -Миш¬кін спо¬чат¬ку з над¬мір¬ною жа¬діб¬ні¬стю на¬ки¬нув¬ся на до¬ро¬гий де¬лі¬ка¬тес і ли¬ше пос¬піш¬но ви¬їв¬ши з та¬ріл¬ки все до кін¬ця ро¬зі¬брав швид¬ше ін¬ших по¬хо¬джен¬ня про¬дук¬ту. Йо¬го ви¬гук всіх не¬на¬че от¬різ¬вив і реш¬та гос¬тей блис¬ка¬вич¬но очу¬ня¬ла, як від сну й по¬ча¬ла від¬пи¬ху¬ва¬ти від се¬бе на¬пів¬по¬рож¬ні та¬рі¬лі. Та¬ка швид¬ка пе¬ре¬мі¬на на¬стро¬їв по¬яс¬ню¬ва¬ла¬ся тим, що в мі¬ру по¬ї¬дан¬ня всі від¬чу¬ли, що щось во¬но не те і на¬віть аж за¬над¬то не те… Втім ще бу¬ла не¬на¬чеб¬то дея¬ка на¬дія, що їх не ошу¬ка¬ли і її по¬дав су¬сі¬да гра¬фа, ста¬рень¬кий су¬хень¬кий чо¬ло¬ві¬чок, в ми¬ну¬ло¬му ка¬мер¬ди¬нер. Він уїд¬ли¬во про¬мо¬вив до Тол¬сто¬го Миш¬кі¬на.
-А ви звід¬ки ба¬теч¬ко знає¬те, що це лай¬но? У вас, що вже є до¬свід йо¬го їс¬ти і ви до¬б¬ре знає¬те йо¬го смак?
-Дійс¬но, дійс¬но, а чо¬му ми вва¬жає¬мо, що це лай¬но? Мо¬же во¬но зов¬сім не та¬ке на смак?-з сла¬бень¬ким ен¬ту¬зі¬аз¬мом ве¬рес¬нув бу¬ло ще хтось, про¬те вже ні¬хто не сту¬ко¬тів ло¬же¬кою і пі¬сля то¬го на дея¬ку мить зно¬ву за¬па¬ну¬ва¬ла зло¬віс¬на ти¬ша, не¬на¬че у до¬мо¬ви¬ні. Граф Тол¬стой Миш¬кін не звик швид¬ко змі¬ню¬ва¬ти свої пе¬ре¬ко¬нан¬ня й не звер¬таю¬чи ува¬гу на шпиль¬ку в сій ад¬рес від су¬сі¬да, по¬важ¬но ска¬зав:
-Ні па¬но¬ве, ні! Це дійс¬но справж¬ні¬сінь¬ке г…но!
Про те всі мов¬ча¬ли, бо ні¬ко¬му не хо¬ті¬ло¬ся  ви¬зна¬ва¬ти те, що він тіль¬ки но з та¬ким сма¬ком по¬ї¬дав і то¬ді граф по¬гля¬даю¬чи в бік су¬сі¬ди, до¬ба¬вив:
-А хто не ві¬рить, що це дійс¬но лай¬но, то то¬го я за¬про¬шу¬юю по¬ча¬сту¬ва¬ти¬ся з влас¬ної ду¬пи!
Та¬ка гуч¬на зая¬ва в ін¬шій си¬туа¬ції мож¬ли¬во б при¬зве¬ла до гран¬ді¬оз¬но¬го скан¬да¬лу, але са¬ме те¬пер на¬став мо¬мент іс¬ти¬ни і всі за сто¬лом про¬лу¬нав ви¬бух не¬за¬до¬во¬ле¬них.
-Тьху! Дійс¬но, лай¬но з пер¬цем!
-Го¬лов¬кін, чо¬го ти нам під¬клав ?-по¬чу¬ли¬ся по¬гроз¬ли¬ві ви¬гу¬ки.
-Не під¬клав, а на¬клав!-до¬ба¬вив зліс¬но ще хтось з вель¬мож¬них гос¬тей.
-А я зав¬жди ка¬зав, що від Єв¬ро¬пи нам ли¬ше лай¬на че¬ка¬ти!-до¬дав хтось.
-Ага, і я ка¬зав, що ко¬лись та Єв¬ро¬па нам та¬ки лай¬на під¬су¬не!-по¬чу¬ло¬ся по¬ряд.
-І на¬ві¬що те лай¬но аж з Аме¬ри¬ки кон¬тра¬бан¬дою во¬зи¬ти, ко¬ли в кож¬но¬го з нас йо¬го й так пов¬но!-зліс¬но ви¬гук¬нув граф Тол¬стой-Миш¬кін, ду¬же ог¬ряд¬ний і ду¬же ве¬ли¬кий охо¬чий до їжі.
-Ну в вас ба¬теч¬ко, ма¬буть по¬біль¬ше то¬го де¬лі¬ка¬те¬су бу¬де…-ска¬зав, май¬же про¬ши¬пів в’їдливо су¬хень¬кий і ху¬день¬кий су¬сі¬да гра¬фа, в ми¬ну¬ло¬му один з ка¬мер¬ге¬рів ім¬пе¬рат¬ри¬ці. Він з’їв лай¬на по¬мен¬ше, бо не був та¬ким об¬жер¬ли¬вим. З гра¬фом –су¬сі¬дом він мав од¬ну дав¬ню су¬пер¬еч¬ку що¬до бе¬ре¬зо¬во¬го ліс¬ку на кор¬до¬нах  сво¬їх во¬ло¬дінь. Тол¬стой Миш¬кін в за¬галь¬но¬му га¬мо¬рі зно¬ву не звер¬нув на ті сло¬ва ува¬ги, бо всі по¬ча¬ли плю¬ва¬тись і по¬чу¬ли¬ся дра¬тів¬ли¬ві го¬ло¬си:
-При¬єд¬на¬ли¬ся так би мо¬ви¬ти до Єв¬ро¬пи!
-Не¬знаю, як до Єв¬ро¬пи, а що до яко¬їсь ду¬пи при¬єд¬на¬ли¬ся, то це точ¬но!
-А ще пі¬кант¬но, пі¬кант¬но!-хтось зліс¬но скри¬вивсь.-Не пі¬кант¬но, а пі ка-ка-нтно!
-А мо¬же ще й пі-пі-кант¬но!-до¬ба¬ви¬ли по¬ряд.
-Звіс¬но! Бо де ка¬ка там і пі¬пі! Пі-пі-ка-ка-кант¬на стра¬ва, хран¬цу¬зька!
-Пря¬мою дос¬тав¬кою з Вер¬са¬лю, з ніч¬них гор¬щи¬ків мар¬кі¬зи Пом¬па¬дур!
Всі по¬ча¬ли плю¬ва¬тись в різ¬ні бо¬ки і по¬від¬пи¬ху¬вав¬ши блюд¬ця з не¬до¬ї¬де¬ним лай¬ном, по¬від¬ки¬да¬ли ло¬жеч¬ки. Втім не всі, бу¬ло од¬не ви¬клю¬чен¬ня. Граф Му¬хо¬люб¬ський, пре¬ве¬ли¬ка сна¬ра на весь Пе¬тер¬бург, жва¬во уп¬лі¬тав в обид¬ві що¬ки Юзі¬ко¬ве лай¬но, на що на¬віть от¬ри¬мав за¬ува¬жен¬ня Тол¬сто¬го-Миш¬кі¬на.
-Граф, як та¬ке смер¬дю¬че лай¬но вам сма¬кує?
-Пар¬дон граф, але ще не до¬ка¬за¬но, що це лай¬но…-дав¬ля¬чись від над¬то ве¬ли¬ких на¬бра¬них ло¬жок, бур¬мо¬тів той.
-Але ж від ньо¬го смо¬рід не кра¬щий ніж з не¬при¬бра¬них хо¬лоп¬ських вби¬ра¬лень! –про¬дов¬жу¬вав ди¬ву¬вав¬ти¬ся Тос¬той-Миш¬кін.
-Але ж і ви тіль¬ки но вплі¬та¬ли ці де¬лі¬ка¬те¬си!-ки¬нув сер¬ди¬то він на на¬бра¬ну лож¬ку в сво¬їх ру¬ках, кот¬ра шви¬день¬ко зник¬ла в йо¬го па¬щі.-Ви доб¬ро¬дію за¬пам’ятайте мої муд¬рі сло¬ва, бо я за вас стар¬ший!-про¬дов¬жу¬вав він про¬жо¬вую¬чи.-На дур¬нич¬ку ба¬теч¬ко і  кі¬зяк ко¬ров’ячий бу¬де за туль¬ский пря¬ник-с…Гик!-ве¬се¬ло гик¬нув він на¬при¬кін¬ці.
-Фе…-не¬стри¬мав¬ся йо¬го спів¬бе¬сід¬ник від над¬то ви¬раз¬них па¬хо¬щів, кот¬рі щед¬ро ви¬пус¬кав йо¬го ві¬за¬ві князь Му¬хо¬люб¬ський.
-Ра¬джу вам люб’язний ди¬ви¬тись в своє¬му жит¬ті на ре¬чі про¬сті¬ше…-плям¬кав той.-Дар¬мо¬ве час¬ту¬ван¬ня по¬га¬ним не бу¬ває!
Тим ча¬сом гос¬по¬дар князь Го¬лов¬кін і сам роз¬куш¬ту¬вав¬ши чу¬до-стра¬ву зро¬зу¬мів що щось та не так і шви¬день¬ко по¬звав ка¬мер¬ди¬не¬ра й вчи¬нив до¬пит. Па¬ра¬мон спо¬чат¬ку від¬мов¬чу¬вав¬ся, а ко¬ли Го¬лов¬кін по¬обі¬цяв з ньо¬го три шку¬ри здер¬ти й від¬пра¬ви¬ти до Си¬бі¬ру чу¬ха¬ти бо¬ки вед¬ме¬дям, то не ви¬три¬мав і зі сльо¬за¬ми на очах жа¬ліс¬ли¬во  ви¬гук¬нув:
-Я тут ні при чо¬му, це все той кля¬тий Юзік!
-Що за Юзік?-зди¬ву¬вав¬ся князь і всі за¬тих¬ли.
Па¬ра¬мон зро¬зу¬мів, що ляп¬нув зай¬ве й  за¬мов¬чав. Князь зно¬ву став йо¬го стра¬ща¬ти всі¬ля¬ки¬ми жа¬ха¬ми й бід¬ний ка¬мер¬ди¬нер не ви¬три¬мав і  зі сльо¬за¬ми по¬чав жа¬лі¬ти¬ся:
-За¬пи¬тай¬те кра¬ще в сво¬єї дру¬жи¬ни в кня¬ги¬ні!-ви¬гук¬нув він і зля¬ка¬но за¬мовк, бо сха¬ме¬нувсь і зро¬зу¬мів, що бовк¬нув зай¬ве. Го¬лов¬кін гріз¬но на¬су¬нувсь на ньо¬го і в Па¬ра¬мо¬на за¬дри¬жа¬ли ко¬лі¬на.
-Про¬дов¬жуй, про¬дов¬жуй, про що я по¬ви¬нен за¬пи¬т¬а¬ти в кня¬ги¬ні? Ка¬жи, бо інак¬ше я то¬бі обі¬цяю, до Си¬бі¬ру, не до¬тяг¬неш, тут здох¬неш!-ви¬гук¬нув він гнів¬но і Па¬ра¬мо¬на на¬реш¬ті про¬рва¬ло й він як на ду¬ху роз¬по¬вів про її зра¬ду з Юзі¬ком, про те, що ко¬ли йо¬го гос¬по¬да¬ря не бу¬ло, Юзік не¬на¬че сул¬тан се¬ред ода¬лі¬сок сво¬го га¬ре¬му ха¬зяй¬ну¬вав в ньо¬го вдо¬ма, не змов¬чав і про те, як Юзі¬ку сьо¬го¬дні по¬да¬ли пе¬ред їх¬ньою поя¬вою ту ік¬ру в пос¬тіль і він ви¬їв пів гор¬щи¬ка і що то¬ді во¬на не бу¬ла лай¬ном, а то ма¬буть кля¬тий Юзік ту¬ди й на¬ро¬бив, бо пе¬ре¬хо¬ву¬є¬ть¬ся за¬раз як¬раз в ко¬мо¬рі…Все, все роз¬па¬тя¬кав з жа¬ху Па¬ра¬мон.
-Ти бре¬шеш!-ви¬гук¬нув князь ка¬мер¬ди¬не¬ру.
-Спус¬тіть¬ся са¬мі в ко¬мо¬ру й пе¬ре¬свід¬чіть¬ся на влас¬ні очі в то¬му, що я ка¬жу щи¬ру прав¬ду!-ви¬гук¬нув у від¬по¬відь Па¬ра¬мон, яко¬му вже ні¬чо¬го бу¬ло втра¬ча¬ти.
Та¬кі сен¬са¬цій¬ні зая¬ви так за¬ці¬ка¬ви¬ли гос¬тей, що во¬ни на¬віть на час по¬за¬бу¬ли про те чо¬го на¬їли¬ся. Кня¬ги¬ня з доч¬кою сра¬зу за¬пла¬ка¬ли й зник¬ли в сво¬їх по¬ко¬ях. Ось так па¬но¬ве не¬має ні¬чо¬го та¬єм¬но¬го, що не ста¬не яв¬ним! Про¬те цьо¬го за¬ма¬ло і все пань¬ст¬во оце як ми не¬що¬дав¬но по¬да¬ло¬ся в ко¬мо¬ру по¬ди¬ви¬ти¬ся на то¬го Юзі¬ка і дійс¬но в ви¬прав¬дан¬ня слів Па¬ра¬мо¬на зна¬йшли на¬шо¬го сі¬ро¬ман¬ця се¬ред ді¬жок зов¬сім го¬ло¬го з та¬ким бруд¬ним за¬дом, що у всіх від¬ра¬зу зник¬ли всі сум¬ні¬ви в по¬хо¬джен¬ні де¬лі¬ка¬те¬сів мар¬кі¬зи Пом¬па¬дур.
Князь на¬ка¬зав схо¬пи¬ти Юзі¬ка. Йо¬го зв’язали і наш пус¬тун над¬зви¬чай¬но силь¬но пе¬ре¬ля¬кав¬ся, бо зро¬зу¬мів, що вже не від¬вер¬тить¬ся. Ко¬ли князь Го¬лов¬кін ки¬нув на ньо¬го зліс¬ний по¬гляд в яко¬му Юзік для се¬бе ні¬чо¬го втіш¬но¬го не вия¬вив, він шви¬день¬ко при¬ки¬нув¬ся дур¬ни¬ком і як¬мо¬га пе¬ре¬кон¬ли¬ві¬шим го¬ло¬соч¬ком жа¬ліс¬ли¬во ска¬зав кня¬зю, втім не див¬ля¬чись то¬му в ві¬чі, а лу¬ка¬во від¬во¬дя¬чи по¬гляд:
-Я біль¬ше не бу¬ду…
Князь Го¬лов¬кін ди¬вивсь на ньо¬го і в ньо¬го пе¬ред очи¬ма ви¬ни¬ка¬ли жах¬ли¬ві спо¬га¬ди: То Юзік три¬має йо¬го за но¬са зі¬гну¬то¬го до під¬ло¬ги, то рап¬том він ба¬чить се¬бе за пор¬ть¬є¬ра¬ми на ба¬лу в ім¬пе¬рат¬ри¬ці і пас¬куд¬ний Юзі¬к¬во¬ло¬діє ним і ще й ре¬го¬че від за¬до¬во¬лен¬ня, то зно¬ву той та¬ки Юзікв ньо¬го вдо¬ма, ко¬ли йо¬го не¬має те са¬ме ви¬тво¬ряє з рід¬нею та при¬слу¬гою…Та й це пів бі¬ди, а те, що весь дво¬рян¬ський цвіт Мо¬ск¬ви, та на¬віть біль¬ше, страш¬но по¬ду¬ма¬ти-дер¬жа¬ви, на¬їв¬ся з йо¬го влас¬но¬го по¬дан¬ня, лай¬на з ду¬пи цьо¬го ни¬цо¬го, бруд¬но¬го, го¬ло¬го без¬ву¬хо¬го опе¬цька, цьо¬го князь Го¬лов¬кін не міг стер¬пі¬ти.
-Я те¬бе сам ось ци¬ми ру¬ка¬ми роз¬де¬ру на шма¬точ¬ки!-кри¬чав він зло¬му де¬мо¬ну сво¬го жит¬тя.
Він ди¬вив¬ся в брех¬ли¬ві ві¬чі Юзі¬ку й знав! Знав, що бу¬де, бу¬де! Ця тва¬ри¬на бу¬де йо¬го пе¬ре¬слі¬ду¬ва¬ти все жит¬тя! Цей на¬хаб¬ний дво¬рян¬чик з рес¬то¬ра¬ції і по¬ку¬си¬тель на йо¬го честь, зло¬віс¬ний пер¬со¬наж йо¬го ніч¬них кош¬ма¬рів, а те¬пер ще й зліс¬ний ко¬ха¬нець йо¬го дру¬жи¬ни, кот¬рий всіх на¬кор¬мив влас¬ним лай¬ном, бу¬де про¬дов¬жу¬ва¬ти гань¬б¬и¬ти йо¬го, як¬що за¬ли¬шить¬ся жи¬вим! Він бу¬ло ки¬нув¬ся на Юзі¬ка щоб ви¬ко¬на¬ти свою по¬гро¬зу, як зне¬на¬цька не¬на¬че з під зем¬лі ви¬ник¬ли дру¬жи¬на з доч¬кою, які пе¬ре¬го¬ро¬ди¬ли йо¬му шлях до Юзі¬ка. Кня¬ги¬ня з роз¬куй¬дов¬же¬ним во¬лос¬сям зі сльо¬за¬ми бла¬га¬ла про по¬ми¬лу¬ван¬ня не¬на¬віс¬но¬го го¬ло¬го ка¬пос¬ни¬ка, про¬те князь був не¬вбла¬га¬ний й гру¬бо від¬пих¬нув її ви¬гук¬нув¬ши:
-Геть з до¬ро¬ги бруд¬на шльон¬д¬ра!
 То¬ді доч¬ка схо¬пи¬лась, ки¬ну¬лась бать¬ко¬ві в но¬ги і за¬стог¬на¬ла:
-Та¬ту зми¬луй¬тесь! Це мій на¬ре¬че¬ний!
Та¬ка но¬ви¬на при¬го¬лом¬ши¬ла всіх і на¬сам¬пе¬ред кня¬зя. Він спо¬чат¬ку ос¬тов¬пів і дея¬кий час сто¬яв не¬ру¬хо¬мо й за¬стиг¬ло не¬на¬че ко¬ло¬да. Всі по¬ба¬чи¬ли, як від слів сво¬єї доч¬ки в бід¬но¬го кня¬зя по¬ча¬ло ста¬ва¬ти стор¬чма во¬лос¬ся на го¬ло¬ві. До¬ре¬чі во¬но ви¬пад¬ко¬во при¬йня¬ло фор¬му в ви¬гля¬ді двох жмут¬ків по бо¬ках, кот¬рі на¬га¬ду¬ва¬ли роз¬ло¬гі пиш¬ні ро¬ги. Ра¬зом з тим в кня¬зя пос¬ту¬по¬во ок¬руг¬лю¬ва¬ли¬ся очі. Пі¬сля цих ме¬та¬мор¬фоз, ко¬ли суть зая¬ви пов¬ні¬стю ді¬йшла до йо¬го сві¬до¬мо¬сті, князь не ви¬тер¬пів¬ши та¬ко¬го со¬ро¬му, під¬няв го¬ло¬ву до сте¬лі й по¬тря¬саю¬чи в без¬си¬лій лют¬ті ку¬ла¬ка¬ми, за¬ре¬вів не¬на¬че ра¬не¬ний звір від роз¬па¬чу і лю¬ті, кот¬ра пе¬ре¬по¬вню¬ва¬ла йо¬го.
 Про¬те ті всі не¬зго¬ди Го¬лов¬кі¬них зов¬сім не ком¬пен¬су¬ва¬ли й не за¬до¬воль¬ня¬ли гань¬би то¬ва¬ри¬ст¬ва від з’їденого лай¬на і вдо¬сталь на¬ті¬шив¬шись тою тра¬гі¬ко¬ме¬ді¬єю хтось ви¬гук¬нув:
-Князь, це все ва¬ші сі¬мей¬ні спра¬ви, але при чо¬му тут ми?
Всіх ці сло¬ва не¬на¬че вер¬ну¬ли до не¬що¬дав¬ної дійс¬но¬сті і ска¬жу по прав¬ді не на жарт роз¬лю¬ти¬ли. Хтось при¬ніс за¬лиш¬ки де¬лі¬ка¬те¬су і юр¬ба в фі¬на¬лі тої ви¬ста¬ви під за¬ві¬су то¬го ве¬чо¬ра на про¬щан¬ня ще об¬ма¬за¬ла з го¬ло¬ви до ніг кня¬зя і роз¬лю¬че¬на зліс¬но плюю¬чись в різ¬ні бо¬ки за¬ли¬ши¬ла має¬ток. Князь по¬тім всю ніч по¬хи¬тую¬чи ро¬га¬ми хо¬див весь в лай¬ні не¬на¬че не спов¬на ро¬зу¬му й бу¬ло ли¬ше чу¬ти: «Трам па¬рам па¬рам пам пам! Трум пу¬рум пу¬рум пум пум! От так ве¬чір вдав¬ся, я весь в Юзі¬ко¬во¬му лай¬ні! А то до¬б¬ре хоч ца¬ри¬цю не за¬про¬сив!».
Юзі¬ка ж тим ча¬сом зв’язали і він про¬си¬дів пів но¬чі тря¬су¬чись зі стра¬ху в хо¬лод¬но¬му льо¬ху аж по¬ки жа¬ліс¬ли¬ва доч¬ка та¬єм¬но йо¬го не звіль¬ни¬ла і цим вря¬ту¬ва¬ла від кня¬жої роз¬пра¬ви над ним. Про¬те во¬на від хви¬лю¬ван¬ня за¬бу¬ла да¬ти йо¬му бо¬дай якусь оде¬жи¬ну, але Юзік був над¬зви¬чай¬но ра¬дий і та¬ко¬му ва¬рі¬ан¬ту сво¬єї сво¬бо¬ди й шви¬день¬ко зник в тем¬ря¬ві но¬чі мельк¬нув¬ши на¬ос¬та¬нок пе¬ред очи¬ма екс¬на¬ре¬че¬ної бруд¬ним за¬дом і за¬був¬ши на¬віть по¬про¬ща¬тись. Він був та¬кий на¬ля¬ка¬ний, що три дні й три но¬чі що¬ду¬ху біг го¬лий з Мо¬ск¬ви до Пе¬тер¬бур¬га об¬га¬няю¬чи пош¬то¬ві ди¬лі¬жан¬си до¬ки не при¬біг то¬ді до ме¬не се¬ред но¬чі в кім¬на¬ту й не за¬хо¬вав¬ся під ліж¬ком. Ну а да¬лі ви все вже знає¬те ...
Ось так па¬но¬ве  це все, що ме¬ні ві¬до¬мо про Юзі¬ка…А те¬пер я по¬ви¬нен ша¬нов¬не пань¬ст¬во від¬кла¬ня¬тись, бо над¬зви¬чай¬но важ¬ли¬ві спра¬ви вже не тер¬п¬лять мо¬їх зво¬лі¬кань…
 

Роз¬діл XL
          Пол¬ков¬ник за¬ли¬шає за¬мок і пос¬піш¬но від’їджає в гар¬ні¬зон.

Па¬ні Оле¬на втра¬чаю¬чи та¬ко¬го ці¬ка¬во¬го роз¬ва¬жаль¬ни¬ка аж зі¬тхну¬ла з су¬мом й про¬ка¬за¬ла:
-Ви вже нас про¬бач¬те за те, що ми вас тут за¬три¬ма¬ли…
Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич мах¬нув ру¬кою:
-Та ні¬чо¬го па¬но¬ве спра¬ви тро¬хи по¬че¬ка¬ли, тим більш, що не про¬йшло й до¬би, як ми тут за¬хо¬ди¬мось і це вже не так ба¬га¬то, а якась там го¬ди¬на…
-Якої до¬би? Вже про¬йшло сім діб, як ви тут си¬ди¬те й слу¬хає¬те па¬на пол¬ков¬ни¬ка! Ці¬ла не¬ді¬ля!-не втри¬ма¬лась і ви¬гук¬ну¬ла по про¬сто¬ті сво¬єї щи¬ро¬сер¬деч¬ної Они¬ська.
-Як то не¬ді¬ля?-зди¬ву¬вав¬ся пан суд¬дя.-А яке сьо¬го¬дні чис¬ло? Я в вів¬то¬рок по¬ви¬нен слу¬ха¬ти й ви¬рі¬шу¬ва¬ти по од¬ній над¬зви¬чай¬но важ¬ли¬вій спра¬ві!
Він зви¬чай¬но не ска¬зав, що вже пів тої спра¬ви в ви¬гля¬ді вось¬ми мо¬лоч¬них по¬ро¬сят бі¬гає в ньо¬го вдо¬ма в саж¬ку, а ще по¬ло¬ви¬на в ви¬гля¬ді сви¬ні, яка їх при¬ве¬ла бу¬де зна¬хо¬ди¬тись там же в саж¬ку пі¬сля ви¬рі¬шен¬ня ціл¬ком тої спра¬ви па¬ном суд¬дею, як те вже ви¬рі¬ши¬ла ра¬ні¬ше па¬ні суд¬ди¬ха.
Та¬ка не¬спо¬ді¬ва¬на зві¬ст¬ка тро¬хи всіх пе¬ре¬по¬ло¬ши¬ла і зди¬ву¬ва¬ла, але дійс¬но ви¬йш¬ло, що во¬ни тут вже си¬дять за сто¬ла¬ми і слу¬ха¬ють ці¬лий тиж¬день і вже на¬справ¬ді бу¬ла на¬ступ¬на п’ятниця.
-Ой ли¬шень¬ко! –ви¬гук¬ну¬ла па¬ні суд¬ди¬ха і все то¬ва¬ри¬ст¬во теж за¬бід¬ка¬ло¬ся.
Ця но¬ви¬на здій¬сни¬ла справж¬ні¬сінь¬кий пе¬ре¬по¬лох і всі слі¬дом за Вар¬фо¬ло¬мі¬єм Іва¬но¬ви¬чем по¬ча¬ли зби¬ра¬тись, щоб ви¬ї¬джа¬ти. Не до¬по¬мог¬ли на¬віть умов¬лян¬ня гос¬по¬ди¬ні па¬ні Оле¬ни.
-Ми з ва¬ми су¬су¬ди і бу¬де¬мо ще ба¬чи¬тись не раз.-ска¬зав їй пан скарб¬ни¬чий, а пан кра¬мар на¬віть в свою чер¬гу за¬про¬сив її до сво¬го ма¬га¬зею обі¬цяю¬чи якийсь від¬різ в пре¬зент. Про¬те па¬ні Оле¬ні на¬справ¬ді бу¬ло шко¬да роз¬ста¬ва¬тись ли¬ше з од¬ним Вар¬фо¬ло¬мі¬єм Іва¬но¬ви¬чем, кот¬рий дав на¬каз Мі¬тяю сід¬ла¬ти для ньо¬го ко¬би¬лу За¬ню¬хав¬сь¬ко¬го, а по¬тім са¬мо¬му за ним біг¬ти до гар¬ні¬зо¬ну.
«Ага, так вже й ро¬зі¬гнав¬ся я за ва¬ми біг¬ти! Як¬би хоч го¬ріл¬ки да¬ва¬ли, а так не¬ді¬ж¬де¬тесь, на¬бі¬гав¬ся вже по зав’язку не¬на¬че той же¬ре¬бець!»-зліс¬но по¬ду¬мав Мі¬тяй див¬ля¬чись з за¬ви¬дою, як За¬ню¬хав¬ський п’янезний хро¬пів за сто¬лом, а по¬ряд з ним тос¬тую¬чись об йо¬го ло¬ба про¬дов¬жу¬вав пи¬ти від¬став¬ний ка¬пі¬тан, єди¬ний з гос¬тей хто не зби¬равсь так швид¬ко ви¬ї¬джа¬ти.
-Бе¬ри шви¬день¬ко За¬ню¬хав¬сь¬ко¬го со¬бі на спи¬ну й ми¬гом в гар¬ні¬зон!-від¬дав роз¬по¬ря¬джен¬ня пол¬ков¬ник і Мі¬тяй по¬чав ви¬тя¬гу¬ва¬ти по¬ру¬чи¬ка з міц¬них обій¬мів від¬став¬но¬го ка¬пі¬та¬на, бо той що¬си¬ли три¬мав йо¬го ні¬як не ба¬жаю¬чи втра¬ти¬ти ос¬та¬ньо¬го ком¬пань¬йо¬на по за¬стіл¬лю.
Тим ча¬сом гос¬по¬ди¬ня зам¬ку й її под¬ру¬га вже про¬во¬джа¬ли Вар¬фо¬ло¬мія Іва¬но¬ви¬ча, який ви¬ско¬чив на ко¬би¬лу За¬ню¬хав¬сь¬ко¬го й від¬са¬лю¬ту¬вав¬ши шаб¬лею пос¬ка¬кав по до¬ро¬зі в на¬прям¬ку Рач¬ків¬ки так, що аж ку¬ря¬ва під¬ня¬ла¬ся. За ним не¬вдов¬зі по¬віль¬но поч¬ва¬лав Мі¬тяй три¬маю¬чи За¬ню¬хав¬сь¬ко¬го за дві но¬ги й тяг¬ну¬чи то¬го по до¬ро¬зі і під¬ні¬маю¬чи ще біль¬шу хма¬ру пи¬лу. Ін¬ко¬ли во¬ни зов¬сім зни¬ка¬ли в ній не¬на¬че в ту¬ма¬ні-це ко¬ли їх об¬га¬ня¬ли рид¬ва¬ни та ка¬ре¬ти ін¬ших гос¬тей «гра¬фи¬ні » Оле¬ни. Ко¬ли всі на¬реш¬ті зник¬ли за ро¬гом, який оги¬бав кру¬чу дав¬ньо¬го яру гос¬по¬ди¬ня сум¬но зі¬тхну¬ла:
-Яка все та¬ки ди¬во¬виж¬на й не¬зви¬чай¬на лю¬ди¬на цей пол¬ков¬ник…
На що вір¬на под¬ру¬га па¬ні Ге¬ле¬на до¬сить праг¬ма¬тич¬но за¬ува¬жи¬ла:
-Ага, та¬ла¬лай¬ка ще та…Я так і не вто¬ро¬па¬ла до чо¬го вся та роз¬по¬відь про при¬ви¬да і яке він має від¬но¬шен¬ня сто¬сов¬но до то¬го, що від¬бу¬ло¬ся то¬ді в мо¬їй спаль¬ні й так ме¬не на¬ля¬ка¬ло?
Па¬ні Оле¬на на ті її сло¬ва про¬мов¬ча¬ла й во¬ни ще тро¬хи пос¬то¬яв¬ши не¬ква¬пом зайш¬ли в за¬мок.
А тим ча¬сом Вар¬фо¬ло¬мій Іва¬но¬вич що¬ду¬ху вже в’їджав в Хо¬лод¬ний ліс. Він зви¬чай¬но не здо¬га¬ду¬вав¬ся, що вже зов¬сім ско¬ро до¬ля йо¬го втяг¬не в вир та¬ких ди¬во¬виж¬них по¬дій, що на¬віть са¬ма Шах¬ра¬за¬да не в змо¬зі бу¬ла б їх ви¬га¬да¬ти…

                *****