Супердiвчина. Частина 1. Епiзод 4

Спочатку мені реально здалося, що я її десь бачив. І не раз. У мене було відчуття, що ми зустрічалися з нею раніше. Та навіть, якщо б я їй і сказав-так, прямо так і сказав відкритим текстом "А ми не зустрічалися з вами раніше?"- мені здається, що навіть "Де знаходиться нофелет?" явно більш оригінальний спосіб познайомитися- тому що ти єдиний з могікан- з покоління пепсі-який подивився цей радянський фільм, спочатку у бабусі в селі, коли теле- виродки багато разів переривали його плівкою, потім кинщик-«сука!» у військовому клубі, куди водили строєм, всіх, кому не пощастило з звільненням в місто на вихідні- і кожен раз тебе торкало- ти думав, що ти такий же Гена, але не крокодил, але ще не крокодил, хоч і зелений- це теж-тому що ти у військовій формі- а іншої форми у тебе просто немає. Ти завжди- у формі- в прямому і переносному сенсі. І тут-вона- і у тебе відразу до неї багато питань, які накопичилися- які вже встигли яблуками згнити впасти, роїтися хробаками в росяной траві і осідати в грунт- і ти свариш сам себе за свою нерішучість і в той же час удавану поспішність...Ну ж, розповідай....
І це схоже не більш, ніж на таку розмову умовного змісту- навіть обмовлюся-що слова і дійові особи, фотороботи роботоголоса змінені, щоб навіть дебілові було зрозуміло -"слухай, а що ти думала в той момент, або що ти тоді про мене подумала?" або ти-але вже питаєш свого кращого друга -подумки уявімо: "про що ми з тобою тоді говорили? І він скаже: "гаразд тобі, хрiн його знає, що я тоді подумав." А ти надав цьому розмови значення. Він може, у тебе в голові стирчало роками це питання-що-то неправильно зрозуміле і недоговорене.  Другий і не менш цікаве запитання -"Слухай, а вона тобі подобалася 10 років тому, або ти теж хотів її трахнути?"-це все підмостки великого театру, який ми створюємо у себе в голові з акторами -аматорами- непрофесіоналами, з глухонімими суфлерами-з хрiновою акустикою-з нерозкупленими квитками на наші вистави, на які ми звемо з собою всю свою рідню, а приходить 10 відсотків- з тих, кому не тільки нічого робити, а які не встигли виїхати з міста - щоб витріщатися на твою муру, якій ти так до болю захоплювався, або дрижав! І навіть трохи пританцьовував, ніби ти вигадав щось "таке, що сам "кінчав" від себе. І, затамувавши подих, навіть звертав увагу - "--ось зараз він здається круту фразу" ...А вони всі ліниво позіхають (мама засинає першої, від інших покупок-вражень і недосипання в дорозі, та ще й так, що постійно доводиться штовхати ліктем, а мама винне виправдовується "синку, я не сплю, я дивлюся"), деякі, намагаючись проявити до тебе деяке відношення, навіть позіхають не розкриваючи рота, і ти бачиш цi малопомітнi рухи по тому, як трохи трохи припух підборіддя від зевка-але вони відкрито не позіхають при тобі, щоб не образити і зате радісно і на весь голос -ожививись -відповідають на випадковий дзвінок, і відразу вискакують з залу- пробками " у мене важливий дзвінок"... а ти чекаєш визнання, як дебіл. А отримуєш- нічого- у цьому театрі- у цих почуттях- у цих розумі по сто разів програних діалогах- які ніколи не зазвучать- і всі твої репетиції важливих життєвих сцен-які ти вже раз за сорок "проганяв" перед дзеркалом, (навіть придумавши, куди, під час своєї промови, "ти подінеш свої руки")....
І всі ці скелети з минулого, будь вони не все гаразд - адже вони важливі тільки тобі-змінилися їх особи за 10 років, а ти за суті всі залишилися такими ж як і випитий тобою алкоголь, який від тебе дбайливо ховають твої ж гості, і ти в усьому цьому теж залишився-полугостем, полу- господарем, які не зуміли стати членом родини, для кого -то що стоять в одному тапку, тому що соромишся одягнути два- і для тебе другий тапок в її будинку- це вже Рубікон-не знімаючи штанів і краватки- ти думаєш, що втратиш свою свободу, а не -свободу тобі вже наплювати -у твоїх константах-координатах-простих та змінних -її так і у тебе досить-від умовностей ...тому що ти її з'їж всю і не даси зробити жодного кроку з місця....
І всі ці нічого не значущі повідомлення ось ти шукаєш- монiториш когось через соціальні мережі та адже достатньо лише одного повідомлення - щоб "відбити" бажання далі спілкуватися. Ніхто не захоче з тобою згадувати ті тупі і одному тобі дорогоцінні спогади- тобі хочеться, щоб весь клас залишився такими ж, якими ти їх пам'ятаєш -до візерунків на їх светрах-до криво пов'язаних червоних гластуков, і манери носити ранець, або влаштованням витівок. А не залишається нічого-це байдужість і неуважність випалює всі напалмом. І було б краще, щоб ти більше не знайшов адресата і залишив цю теплу і склизьку ностальгію всередині себе, як засохлу соплю в одній з пазух носа.