МАКИ

Чарівний червень. Пахучий. Магічний. Пташиний спів, поліфонія запахів вриваються у твоє розчинене настіж вікно та будять тебе на світанні.

І спати не хочеться, бо страшно проґавити величезну багряну кулю, що величаво підводиться  з-за оковиду, коли ти підіймаєшся крутою стежкою свого вже майже здичавілого саду. Відцвів чистотіл, осипалися кетяги робінії, але досі паморочить цвіт бузини. Ти прочиняєш хвіртку і  повільно, смакуючи кожен крок, спускаєшся в яр за садом… Ледь помітна стежка оточена буйним зелом: кропива -  жалка і глуха, чорнобиль, дереза, дикий виноград, пирій по обидва боки цього невеличкого каньйону. Схили яру, там, вище, поросли берестками та яворами. Тебе зачаровують: ця смарагдова казка, це буйноцвіття ароматів літа, ця тиша, ця життєдайна волога, це відчуття життя, що ніколи не минає. Життя, котре неймовірно вище наших дріб’язкових уявлення про нього та нас у ньому…

Ця стежка виведе тебе на південь, туди, де яр колись несподівано почався. За одну горобину ніч дорога, по якій їздили кіньми, яку полірували зашкарублі п’яти селян, перетворилася у провалля, що розрізало село на дві частини. Ще кілька великих злив потому остаточно довершили справу,  перетворивши його на таку собі пішохідну зону для зайців, лисиць, їжаків та диваків.

Наразившися на непролазні хащі в кінці чи, радше, на початку яру (для тебе відліком завжди була  Ріка, а вона саме там, де він закінчується) ти дряпаєшся по крутющому східному схилу, бо західний -  для альпіністів. Ось ти вже на горі. Праворуч – новий цвинтар і село. Ліворуч – село і старий цвинтар. Прямо - поле. Хлопче, я знаю твій вибір. Попри те, що ти – не хліборобського замісу та рідко переймаєшся красою полів та жайворонкових співів, сьогодні тебе вабить воно, оце русинське поле споконвічне…

Воно – празничне. Саме в червні поле – найгарніше. Воно, вбравшися у маки, як молодиця-первістка зачервонілося красою. Дивися, які вони ніжні на тоненьких стебельцях, тягнуться_пнуться до сонця у змаганні з житом-пшеницею-усякою-пашницею. Оця їх незахищеність, оці навшпиньки тоненькі ніжки, що  так схожі на ту от дівчинку на шкільній світлині, яка будь-що намагалася не відстати від цибатих однокласниць та хотіла бути як всі, найбільше тебе розчулюють…

Але ж які вони сильні, маки червоні. Цей сіянець_оберіг від усякого зла, що кинув його Бог творець нашого світу щедро на поля та луки – невмирущий. Пелюстя його густе, як кров, і вабливе, як кохання. Поглянь, як бджоли розморені ніби засинають на льоту, танцюючи над полем, що і саме вже розморене від спекотної днини, а тоді занурюються у чаші макові, і п’ють нектар до знемоги...

А знаєш, я думаю, що потім, уночі, бджолам тим снитимуться сни барвисті та дивні, такі собі опіумні сни. І мед із тих маків чудодійний вийде... І той, хто скуштує його, снитиме барвами незбагненними, коханням вселенським.

А зараз ти вдихаєш ці макові пахощі, цей трунок, що смаком схожий на мед поцілунків з найкращою у світі жінкою, твоєю жінкою, якій ти любиш розчісувати волосся та вплітати маковий цвіт. Її заквітчана голова не тягнутиметься до тебе. Твоїй жінці вже давно не треба ставати навшпиньки, бо ти схиляєшся до неї, як небо до землі, бо ваші душі проросли одна в одну, а ваші тіла сплелися у снах і на яву та пливуть собі на човні маково-смарагдовому  окремішньою течією у житейському морі ...