соломинка

Неперевершено!!! Ну просто неперевершено грає якась вища сила моїм життям! Чомусь мені здавалося, що то все було злим жартом, прикрою випадковістю, кошмарним сном… А завтра я прокинусь, і все буде інакше! Я знову цілуватиму його, ніжно триматиму за руку, проте… Не судилося!!!
Я сиділа біля підвіконня, дивилася на сірий потрісканий асфальт і намагалася втримати себе на цьому світі. «Може, стрибнути? Ніхто ж за мною не пожалкує». Мене манили ті тріщини. Не могла відвести очей від того гіпнотичного видіння. «Лише один крок! – і я зможу звільнити себе від цього занудного животіння… Поринути в інший далекий світ, де точно ліпше буде!»
А на небі сміялося сонце, пестило мене своїм лагідним промінням і вмовляло жити. Воно цілувало мені обличчя і примушувало гнати ці темні думки зі своєї голови якомога далі. У роті танув останній шматочок шоколаду. Чорного. Гіркого.

Десь вдалині залунали переспіви церковних дзвонів… Потемніло в очах. Шалено калатало моє серце, перегукуючись із дзвонами. Зіскочила зі стільця і миттєво схопилася за підвіконня, як за рятівну соломинку, щоб не звалитися непритомною.
ВІН ОДРУЖИВСЯ!!! Він тепер належить іншій. І, мабуть, ніколи вже моїм не буде…

Я відійшла від вікна. «Від гріха подалі!» Погляд п’яно блукав кімнатою, розгублено хапаючись за всілякі дрібниці, що траплялися на його шляху. Ось недочитаний роман Французи Саган лежав на канапі розгорнутий на певній сторінці. Пожовклі сторінки ще союзного видання лагідно тремтіли від кожного коливання протягу. «Здрастуй, смутку!» Тепер і я так можу сказати про себе. Нічого більше мені не залишилося, як вітатися зі смутком щоранку, щовечора… Щодня.
На столі лежало надкушене яблуко. Вчора якось раптово так закортіло з’їсти яблуко, та чомусь воно так і залишилося лежати. Обрала найкраще, що лежало у холодильнику, ретельно вимила. А потім вкусила один раз і лишила серед столу лежати. Воно вже аж побуріло у відкушеному місці. Дивно… Велике рожевобоке яблуко! І я його чомусь не з'їла… Так і я лишилася у цьому світі надкушеним яблуком, яке ніхто не схотів їсти. Ніби і апетитне, і смачне, проте не схотіла…
Якось дивно порівнювати себе з яблуком!..
Машинально нагнулась і підняла з підлоги зім’яту етикетку від шоколаду. Мені завжди хочеться шоколаду у кризових ситуаціях. Тож і тепер не змогла відмовити собі у цій приємній дрібничці. Дочовгала до сміттєвого відра і пожбурила її в нього з усією роздратованістю та злістю, що накопичувалася в мені тривалий час. Чомусь не міг мій біль вирватися з мене. Сидів в мені памороками. Давив груди каменем. Але вирватися не міг…
Чомусь мені навіть сльози з очей не йшли! Мабуть, я просто вже всі їх виплакала до цього. Підійшла до великого люстра і здригнулася від побаченого там. На мене дивилася якась істота із потойбіччя з блідою шкірою синюватого відтінку. Очі згасли… Від них тяглися темні ручаї. Тими ручаями витікала з мене моя душа повільно, безупинно… За ці кілька днів, що просиділа вдома, дізнавшись про його весілля, я дуже схудла… Навіть не схудла, а всохла, як самотня квітка серед пустелі, що місяцями дощу не бачила. Очі позападали. Навколо них утворилися сині кола. Колись іскристий погляд став тінню душі. Синій колір шкіри свідчив, мабуть про те, що мені вже давно треба було вийти на вулицю. Відмахнулася від цих думок і попрямувала до кухні.
Відкрила боязко двері, і одразу ж в ніс вдарив якийсь дивний неприємний запах. Там височіла гора брудного посуду в раковині. І, мабуть, від того приміщенням почав оволодівати бридкий сморід помиїв. На столі стояла відкоркована позавчора пляшка шампанського. Келихів не було, бо тоді я випила прямісінько з пляшки і в такий самий спосіб спробувала влити в себе шампанське, проте воно вже не влізло. Безсилими руками потяглася до пляшки, зробила ковток і ледь не виблювала. Без газів шампанське краще не пити, бо загалом за смаковими особливостями нагадує цей процес уринотерапію.
Ще на кухонному столі лежав ніж. Великий гострий ніж, який невідомо як туди потрапив. Його лезо привітно до мене скалило свого єдиного блискучого зуба. Рука без згоди мозку (та йому було все одно) схопила його за поруччя. Цей дивний блискучий друг ніби промовляв до мене: «Лише один єдиний рух! І тобі стане все одно… Тобі не болітиме в грудях… Бо там буду я!!!» Стало страшно! Це буде боляче! Відкинула цього добровільного рятівника від себе якнайдалі. Почалапала до ванної кімнати.
Там була ще цікавіша картина. Повна ванна холодної води. Зелена від ароматизованої морської солі – напевне, висипала вміст усієї бляшанки. Весь унітаз було забльовано. То мене, мабуть, знудило позавчора після вина. Знову підійшла до дзеркала. Хотіла побачити в ньому щось більш оптимістичне, ніж перед цим в кімнаті. Та на мене дивилася все та ж істота. На умивальнику лежала бритва… провела пальцем по лезу. Багряна лінія прикрасила мій вказівний палець… Немов обручка її… Схопила стрімко бритву. Все в голові блискавично прокручувалося, як фільм ретро-сценариста в чорно-білих тонах. Мене знудило… Прямо там у ванну, наповнену зеленою від морської солі водою…
Пожбурила ту бритву в самісіньку воду. Аж хлюпнуло! Туди її – від гріха подалі!
Виповзла з ванної на карачках. Сил зовсім не залишилося!!!
Невже він так і житиме, а я тут шукаю собі смерті у своїх похмурих затхлих стінах?
Я заплакала…
Мені так стало шкода себе, свого жалюгідного існування і цього світу, бо я в нім. І цього сонця, бо воно мені світило!
- Я намагалася врятувати тебе, світи!!! Та не стане мені сили себе вбити. Аж надто я слабкодуха!
І я ще сильніше заридала…
Чомусь мені раптово так захотілося жити!!!
Я, зібравши залишки всіх свої сил,  скочила на ноги і кинулася трощити все навкруги. Пляшка шампанського з дзенькотом вилетіла у вікно. Витягла з шухляди молоток для відбивних і заходилася все руйнувати.
У друзки розтрощила кухонну табуретку. Розбомбила гору брудного посуду разом із умивальником. Зіпсувала мармурове підвіконня. Не розуміла, що роблю, навіщо руйную… Та цей фонтан емоцій зупинити не могла.
Залетіла до кімнати. Пошматувала нещасний томик Саган на мільйони дрібних жовтеньких клаптиків. Стягла постільну білизну та стала різати її величезними ножицями, що перед цим дістала з нижньої шухляди комоду.
Дісталася й до подушок! По кімнаті шалено ганяло пір'я від швидкості рухів та від мого швидкого дихання. Побачила, що на столику у коридорі лежить досі непрочитана позавчорашня преса… І вже уявила, як ті газети та листи скиглитимуть, коли я їх рватиму. Аж очі загорілися! Підбігла і схопила одразу всю купу. Вже почала рвати…
Аж ось випав синенький конверт до моїх ніг. Чомусь зупинилася та підняла його. Підкосилися ноги. Сіла. Заплакала…
Так стало знову себе шкода! Це був лист від нього!
Не розмірковуючи, я розпечатала конверт. Там було запрошення на весілля та невеличка записка.
«Привіт, шалена!
Прости мені, що я так до тебе звертаюся… Але ти для мене назавжди лишишся моєю маленькою шаленою дівчинкою з блискучими очима. Ти, мабуть, довго перемелювала в собі цю новину про моє одруження.
Хочу, щоб ти знала, що я ніколи не пожалкую за тим дивним часом, коли ми з тобою були єдиним цілим. Не забуду, як ми морозними ранками сиділи біля вікна та пили ароматну чорну каву… Ти завжди вранці пахла чорною кавою. І я ніколи того не забуду.
Знаєш, вона для мене ніколи не стане тим, чим для мене була ти – цілим світом у маленькому серці (завжди дивувався, як ти його там поміщала)!
Чому я одружуюся з нею? Так потрібно! Тривалий час стосунків та палке бажання наших батьків об'єднати родини зробили своє. Тепер мене чекає інше життя. Скоріш за все ми поїдемо жити в іншу країну, так хоче мій батько з бізнесових розрахунків… Такий я… Бач! Ти нічого не втратила.
Хочеться побачити тебе востаннє, тому висилаю запрошення на весілля. Прийди, якщо простила…
Не звинувачуй себе, що все так сталося. Ти невинна!
Живи та будь щасливою!
Прости мені за зламані мрії…
***********»

Я плакала… Ні, ридала! Тулила листа до грудей і плакала! Він мене кохає! Досі! І не забуде!
Тепер я розуміла, що повинна жити. Жити, сповненою кохання до того, хто моїм ніколи не буде!
Встала з колін. Підійшла до вікна. На небі досі сміялося сонце. Я також до нього всміхнулася.
- Тепер я також хочу жити. І буду!
Вересень 2009 року