Пол т над гн здом сир тства

ПОЛІТ НАД ГНІЗДОМ СИРІТСТВА

Спогади вихованця Глинського дитбудинку

Народився я в голодному 1947 році в Кролевецькому районі на Сумщині. Невдовзі батько помер від отриманих на війні ран, мати-колгоспниця також померла рано. І вже з трирічного віку розпочалися мої поневіряння по сиротинцях.
У віці сім років мене перевели з Атинського дитячого будинку до Глинського. Я вже був тоді був інвалідом дитинства, хворим на поліомієліт, і пересувався на милицях, але пам’ятаю тодішній радісний настрій, що я вже великий і піду до школи.
Дитбудинок був розташований на узвишші, на краю великого села. Поряд – гора, яку називали Замок. Розповідали, що там справді стояв красивий замок багатого князя, який був зуйнований завойовниками.
У дитбудинку мене зустріли директор Іван Якович Прихожай та завуч Василь Васильович Пиріг. Обидва у військовій офіцерській формі з портупеями та орденськими колодочками, у начищених до блиску чоботях з натуральної шкіри.  На латунних бляхах їхніх ременів сяяли п’ятикутні зірки. Однак пізніше я побачив, що лише Василь Васильович так одягається повсякденно. Іван Якович ходив переважно в цивільному, носив вишиванку, а військовий мундир з нагородами одягав здебільшого на свята. Він мав звання підполковника запасу, а Василь Васильович у минулому був майором.
Іван Якович запам’ятався доброю людиною, хорошим керівником. Але за виховний процесс, за моїми дитячими враженнями, відповідав завуч Василь Васильович Пиріг. Йому в цьому було надано повну свободу. Директор у дії завуча ніколи не втручався. Обидва – фронтовики-орденоносці, друзі.
Василь Васильович проживав у дитбудинку з Гомулько Параскою Дмитрівною, яка була моєю вчителькою-вихователькою. Вони перебували в цивільному шлюбі. Прізвищ інших вихователів не пам’ятаю.
В дитбудинку було 250 дітей, більшість – сироти повоєнних часів. Але були там і інші категорії вихованців – діти, кинуті живими батьками з матеріальних труднощів, діти засуджених тощо.
Також були діти, підібрані безпосередньо з  кримінального повоєнного середовища. Таким надавали семирічну освіту і одразу працевлаштовували або відправляли на навчання до ремісничих училищ, адже декому з них на той час виповнювалось 18 років, і сенсу тримати їх далі у дитбудинках не було. Вони створювали загрозу вихованню інших дітей, загрозу персоналу, були агресивні, не підкорялися внутрішньому розпорядку виховного закладу. Насаджуючи в середовищі вихованців певні кримінальні правила поведінки, вони  принижували дітей, змушуючи «служити» їм, віддавати їм певну частину їжі – пайку з 20 грамів вершкового масла в обід, на свята віддавати частину солодощів, подарунків тощо.
Напевне, через наявність такого контингенту директори дитячих будинків, у тім числі Глинського, мали тоді зброю – пістолети. Директорів позбавили зброї приблизно у 1961 році, оскільки в дитбудинках на той час діти з кримінального середовища вже практично не виховувалися. 
Держава була бідною, і, щоб прогодувати дітей, у дитячому будинку було велике підсобне господарство. За будинком капітальної побудови, крайнім з боку села, був старий сад. Однак діти частенько робили набіги на сільські приватні сади, тому що фруктовий раціон у нашому харчуванні був вкрай недостатнім, а в приватних садах вибір фруктів був значно більшим. Крім того, набіги на сади здійснювалися відповідно до повоєнно негативної традиції, впровадженої дітьми з кримінальним минулим. Вона, наскільки відомо, зберігається в школах-інтернатах і сьогодні  .
Було і велике, площею 3-5 га, поле над верхньою частиною дитбудинку, де були й господарські приміщення.
В Глинську я вперше побачив колісний трактор «Універсал», на якому наше поле орали. Він був старий-престарий, ще 20-х років випуску, дуже гуркітливий і тихохідний – розвивав лише 10 кілометрів на годину. Та іншої техніки ми тоді ще не бачили, і нам він здавався верхом технічної досконалості. Особливо подобалося дивитися, як його заводили. І коли він після багатьох невдалих спроб нарешті оживав, радість дітвори не мала меж!  Ми бігли за ним у хмарі диму, аж поки він виїжджав за територію. Далі для нас була заборонена зона, ніхто з дітей без дозволу виходити назовні не міг.
У нас була своя велика тваринницька ферма. Діти від 7 до 12 років доглядали за кроликами, птицею, самі на власному полі рвали їм клевер, люцерну, давали зерно, буряки, моркву тощо, очищали приміщення... Доросліші під наглядом працівників дитбудинку ходили за іншою худобою.
Одного разу кролиця привела одразу шістнадцять кроленят – своєрідний рекорд! З кролячих шкурок нам шили теплі шапки, рукавички.
Влітку ми заготовляли сіно для нашої худоби. Памятаю, як з працівниками дитбудинку їздили кіньми косити сіно на сільське кладовище. Під час обідньої перерви під перевернутими возами, накритими від палючого сонця рядном, дорослі розказували нам їхні життєві історії, пригоди, про війну, інше. Увечері завантажені до краю вози з сіном поверталися до дитбудинку.
У столярній майстерні дітей навчали виготовляти тумбочки, шафи, інші необхідні для дитбудинку речі: швабри, плести віники... Я тоді навчився користуватися рубанком, шерхебелем, фуганком, невеличкою сокирою, молотком, долотом. Умів також робити заготовки табуреток, інших дерев’яних потрібних у господарстві речей.
Пригадується – нас вчили вишивати голкою з муліне різні орнаменти на натянутому білому полотні, пришивати гудзики на одязі, прасувати одяг утюгами на деревному вугіллі, незалежно – ти хлопець, чи дівчинка. Дівчатка вишивали красиві занавіски на вікна, інші речі, хоча це уміли і хлопчики, але ж дівчатам було більш до вподоби. Коли я покидав Глинський дитбудинок у 1957 році, то також умів вишивати гладдю і хрестиком різні картини, наволочки, віконні занавіски, пришивати гудзики, штопати і латати одяг.
Більшість дітей дитбудинку вміли робити те ж саме, і це дуже знадобилося в подальшому житті.
До четвертого класу навчання вихованців за шкільною програмою здійснювалося в дитбудинку. Воно відбувалося на горі в селі, в приміщенні старенької низенької школи з маленьким двором, оточеним живою огорожею. Пригадую – школа була пофарбована в голубий колір. Розташована вона була по ходу справа, якщо йти від дитбудинку по горі.
До школи можна було йти й попід горою, підіймаючись поступово, але ми підіймалися східцями по крутому схилу, бо так було ближче. Мені на миличках долати шлях до сільської школи було неймовірно важко, особливо холодними тоді зимами.
Пригадується, якось з іншими вихованцями і сільськими дітьми біля тієї школи у кущах бузини знайшли людський череп. Показали його дорослим, і вони розповіли, що у селі були бої, багато людей загинуло, багатьох з них не було нормально поховано, і з часом на поверхні землі з’являються фрагменти загиблих.... Це нас вразило на все життя! А череп той ми поховали у тому ж місці, де знайшли.
Зі школи майже завжди поверталися також горою. В зимовий час з’їжджали з гори по жолобку, вичовганому на її схилі, сидячи на своїх сумках-планшетках.
Спочатку і в школі навчалися, і домашні завдання виконували при світлі гасової лампи. Коли  в дитбудинку було побудовано електростанцію, радість наша не мала меж! Такого чуда ми ще не бачили. Особливо вражав процес запуску електростанції, коли механік, весь у солярці, чаклував над дизельним двигуном. Паяльною лампою до червоного кольору він розжарював велику кулю на корпусі, а потім, з кимось удвох, брався руками за широкий пас, з чортиханнями та матюками смикав його, запускаючи маховик двигуна і генератор. Зазвичай на все це йшло з півгодини, а потім відбувалося чудо: двигун, чхнувши кілька разів клубами чорного, як смола, диму, поволі оживав, поступово набираючи оберти. В цей час механік вмикав рубильник, і електрика текла струмком, освітлюючи приміщення, територію, звеселяючи всіх своєю таємничістю. А все навколо ще довго було огорнуте димом, без якого цього чуда не могло бути.
Дисципліна у дитячому будинку була залізною. З піснею, як солдати, ходили в їдальню і з їдальні. За командою сідали до їжі, за командою вставали, шикувались на вулиці – і прямували у групи (кімнати) вчити уроки.
Що цікаво – у Глинському дитбудинку діти тоді не палили, як у інших, бо й працівники в присутності дітей не палили – заборонялося директором. Переїхавши у Низівський дитбудинок, я вже через півроку навчився курити, збираючи недопалки біля магазинів, клубу, а то й просто скрутивши цигарку з газети, наповнену жовтим сухим цвітом соняха чи сухого кізяка з поля. Курив потім 25 років, покинувши одного дня у 1980 році.
В дитбудинку за дисципліною слідкували ретельно і суворо карали за все: за паління, за гру шашками «в Чапаєва» (псуємо народне добро!), що залізли до чужого саду по яблука і груші, за неуспішність, порушення правил внутрішнього розпорядку, неохайний вигляд…
Головним «інквізитором» над дітьми був Василь Васильович, який після отримання інформації про порушення і порушників по черзі заводив кожного з нас до себе в кабiнет. У кабінеті, затиснувши голову дитини поміж коліна, він знімав портупею з ременем, на якому красувалася латунна бляха з зіркою, і цією бляхою шмагав по задньому місцю лише тричі. Після цього відбитки зірки ще довго красувалися на сідничках і доводилося сидіти почергово – то на лівій сідничці, то на правій. Біль поступово минав, а разом з ним і пам’ять про вчинений проступок. І все  починалося спочатку.
Пригадую в 1956 році смерть від невідомої дітям хвороби 9-ти річного вихованця на прізвище Шевченко, пам’ятаю жалобу за ним усіх дітей і дорослих до цих пір. Пригадується, що це відбулося після щеплення під лопатку проти якогось захворювання, від цього щеплення я і багато інших дітей після похорон хлопчика відмовилися, і нас за це бив той же Василь Васильович, примушуючи до щеплення.
Василь Васильович був контужений на війні, і нерідко під час екзекуції обличчя його перекошувалося, з рота починала летіти піна, він не володів своєю поведінкою. Іноді на нього находила така лють, що на лемент збігався персонал і його буквально відтягували від жертви. Найчастіше у таких випадках діти кликали на допомогу Параску Дмитрівну, яка уміла угамовувати чоловіка, і він підкорявся  їй...
Однак найпринизливішим вважалося покарання, коли нас роздягали голими – хоч дівчинку, хоч хлопчика – і виставляли надвір, де нас кусали комарі, глузували діти. Ці глумління на совісті їх «натхненника» Василя Васильовича, мовчки підтримуваного вихователями, усіма працівниками виховного закладу, які  знали про свою безкарність... 
Крім того, нас позбавляли вечері чи обіду, на свята – подарунка, у вихідні – кінофільму, примушували поза чергою працювати на фермі, свинарнику, прибирати територію тощо.
Заохочувалося доносительство, коли діти доносили на інших дітей вихователям. Це вважалося хорошою поведінкою. Донощики були в кожній групі. До них особливо добре ставилися вихователі, але їх зневажали діти.  Часто ми влаштовували «мазунчикам»  «темну» – вночі на ліжку накидали на такого ковдру і били тим, що потрапляло під руку, з особливою старанністю. На ранок скликалася лінійка, відбувалося дізнання, виявлення і покарання заводіїв.
Життя дитбудинку було закрите від сторонніх очей, сам дитбудинок знаходився на краю села. Іншого виховання там і не могло бути, адже керівниками виховного закладу були сталінські  більшовики, колишні офіцери, які пройшли фронтовий жорсткий гарт, отримавши тяжкі невиліковні  психічні  захворювання. Їх ніхто не вчив вихованню дітей, їх вчили убивати, боротися з противниками сталінського режиму тощо.
Звісно, на глинчан Василь Васильович не справляв враження людини, що може знущатися над дітьми, а дітям ніхто не повірить… Адже він був кремезний, високий, красивий чоловік, офіцер, завжди у військовому одязі з орденськими колодочками...Ніхто не запідозрив би у ньому жорстоку людину. А діти були безправними.
Тепер, з висоти моїх років, я добре розумію той період мого життя, поведінку Василя Васильовича, який своїм знущанням над дітьми запам’ятався назавжди. Уже працюючи, приблизно в 1966-67 роках, я приїздив до дитбудинку, відвідав Василя Васильовича і Параску Дмитрівну, які  проживали у крайньому від села будинку з окремим входом з саду.
Коли я зайшов на милицях до кімнати, де перебував паралізований Василь Васильович,  Параска Дмитрівна йому сказала:
- Васю, подивись, хто до нас прийшов у гості? Міша Овсієнко!
Хворий повернув голову в мій бік і глянув на мене. З його очей потекли сльози..., лице затремтіло. Він хотів мені щось сказати, але не зміг – інсульт відібрав у нього мову. Як міг, я його заспокоював, але його всього почало трусити. Параска Дмитрівна провела мене з кімнати, сказавши:         «– Мабуть він пригадав усе, що колись накоїв дітям».
Це, вважаю, було каяттям переді мною колись всесильної у своїй владі над дітьми, а тоді вже немічної  людини за свої гріхи...
Сказавши, що претензій до Василя Васильовича не маю, що давно простив його, я попрощався з Параскою Дмитрівною і поїхав до Ромен.
Коли через деякий час я приїхав на ювілей дитячого будинку, Параски Дмитрівни і Василя Васильовича на території виховного закладу вже не було. Люди сказали, що Василь Васильович помер, а Параска Дмитрівна виїхала до своїх знайомих. Дітей вони не мали.
У кожному дитбудинку  існували свої внутрішні закони, методи, традиції   виховання дітей. Єдиної стратегії виховання не було. Скрізь, до початку 1970-х на керівних посадах знаходилися колишні  військові, без педагогічної освіти. В Низах дитбудинком керував також відставний військовий на прізвище Толстой. Він бив дітей за проступки гумовим шлангом, який діставав з-за портрета Карла Маркса, а у сейфі, і дітям було про це відомо, тримав пістолет….
З 1950 по 1964 рік я виховувався у восьми  дитбудинках: Атинському, Глинському, Низівському, Гребениківському, Охтирському, Кириківському, Юнаківському, Синівському. З них тільки у Глинському, Низівському і Кириківському дітей (правда, далеко не всіх) били за провинності.
Але бували у нас і свята.
До усіх радянських свят обов’язково готувалися концерти. Нас навчали співати у хорі, сольно, дуетом, танцювати, розказувати вірші, байки, ставити невеличкі вистави.  Іноді ми брали участь у концертах, що відбувалися в селі.
Пригадую дитячий концерт у залі  індустріального технікуму, де люди плакали, коли я виходив на миличках на сцену і співав білоруську народну пісню: «Чаму мне не петь, чаму не гудеть, кали в маей хатке, парадок   ідзець...». Дивився на людей і думав: «Чому вони плачуть, адже співаю веселу пісню?».
На Новий рік, річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, Перше травня, День Перемоги, річниці з дня народження В.І.Леніна дітям давали на святковий обід щось  смачне – м’ясне, цукерки, печиво, ситро…  Відбувалася урочиста частина з коротким привітанням директора або завуча. Діти, дуже (дивлячись на дорослих) аплодували. Далі був тематичний концерт.
Пригадую, як плакав, коли приймали у жовтенята – аж тремтів. Вихователі казали мені, що я – справжній маленький ленінець...
Влітку нам влаштовували імпровізований піонерський табір. Прямо на території, у верхній її частині, працівники дитбудинку встановлювали великі армійські намети на дерев’яних каркасах, і ми перебиралися до тих наметів на все літо.
Розклад внутрішнього розпорядку на літо також змінювався.
З харчування добавлявся полудник.
Літній табір діти дуже любили.
Пригадую літні свята-костри – щось фантастичне, яскраве!
У вільний від навчання та іншої роботи час вихованців дитбудинку водили у ліс, розташований неподалік, за яром, де ми збирали дикі груші, яким потім давали «влежатися», щоб вони були солодшими. Збирали так звані «райські» маленькі яблучка, горіхи ліщини, терен, калину, різні дикі ягоди, які можна було безпечно вживати з великою насолодою.
Нас возили, пригадую, на невеличку річечку поблизу якогось недалекого села, водили на річечку поблизу Глинська.... Я теж на миличках ходив з дітьми, адже в душі не вважав себе хворим і досить впевнено ходив на  відстань більше кілометра... Ми там купалися, там я вперше побачив маленьку живу рибку, річкових  жабок, чапель, інші види живої фауни. Це запам’яталось, як щось фантастичне.
Походи у ліс, поїздки на річку в літню пору відбувалися досить часто. Ми заготовляли духмяну траву, сушили, набивали нею матраци, подушки. Взимку мені й іншим дітям швачка дитбудинку шила теплі бурки, на які надягали калоші, бо валянків, іншого теплого взуття було вкрай обмаль.
Хоча неорганізовано покидати територію дитбудинку суворо заборонялося, ми все ж умудрялися ще й «чистити» навколишні сільські сади і городи, за що нам дуже діставалося від дорослих. Напевне, селяни, що жили в околицях дитбудинку, через все це не дуже добре ставилися до нас. Однак пригадую, що на спуску з дитбудинку до села, справа, була невеличка хатинка з глиняною долівкою і солом’яною стріхою, в якій жив чудовий селянин, який завжди на весні мазав мені дьогтем кирзові чобітки. Лівий чобіток, щоб не спадав з ноги, був у халяві перев’язаний мотузкою. То був дуже хороший чоловік, який пригощав нас, чим міг..., а жив дуже бідно, сам – без дружини. Пригадую, як взимку ми спускалися на саморобних санках з гори до самої хатки цього чоловіка.
Моє перебування в Глинському дитбудинку закінчилося раптово в 1957 році. Одного дня мене запросив директор і сказав, щоб я збирався в дорогу. Що мене переводять до Низівського дитбудинку, де виховується моя сестра.
Три роки, проведені в Глинську, залишилися позаду.
І зараз доволі часто уві сні відкриваються сторінки життя у сиротинцях повоєнних часів, в тому числі в Глинському. Адже дитяча пам’ять сиріт надзвичайно чутлива, характер їхній вразливий, егоїстичний, упертий, настирний, бо доводилося самостійно знаходити шляхи в подоланні перешкод, захищатись, як можна, в подальшому існуванні, виживанні у непростому світі.

м.Ізмаїл,2001 р.