Остання зима

;...Таня йшла засніженою київською вулицею, весь час поправляючи злізаючу рукавичку. Було вже за восьму і стояв мороз. Сніг майже не падав, тільки декілька сніжинок кружляли перед очима.
Стояв 1925 рік.
Таня ненавидила зиму, але про себе зараз думала, що геть таку красу не любити не можна. Жовте світло ліхтарів та вікон прорізало морозне повітря. В Тані починали текти слюьози з застуджених очей і вона весь час їх потирала. Додому було ще далеко, але вона відчувала, що не дійде, якщо не відпочине. Завернувши у найближчий двір, вона зайшла у гарненьку альтанку і присіла. Тут не було так холодно і морозно. Вона зітхнула, закривши руками обличчя. Вона була дуже стомлена і була рада тому, що її зараз ніхто не бачить. У дворі було напричуд тихо.
 В раз, тільки но вона закрила обличчя і погрузилась в теплу пітьму, Таня одразу почала пригадувати свої проблеми: відсутність їжї вдома, забутий в університеті зошит... Вони з сестрою залишились самі п’ять років назад, коли їхні батьки загинули. Їм залишилась лише бідненька квартира, у якій вони зараз виживали. Таня старанно вчилася в університеті, щоб хоч якось винирнути з цього дна, у якому вони опинилися. Віра, її сестра, була на два роки старша за неї і процювала в театрі касиром. В них була одна мрія на двоїх: заробити грошей. щоб поїхати за кордон і почати там нове життя. Але це зараз уявлялось таким ж примарним, як сьогоднішній сніг в світлі ліхтаря. Лягаючи спати, Таня завжди уявляла, як вони з Вірою щасливі ходять вулицями Праги...
 Вона відірвала праву руку від очей і полізла нею в кишеню пальто - гроші на хліб і крупу були. Вона дістала гроші і впевнилась остаточно, що вони є, що вони не мутне морозне марево. Засунувши їх назад в кишеню, вона знову закрила рукою обличчя. Очі грілися і від цього дуже сильно боліли, але хоча б перестали текти сльози. Вона посміхнулась чомусь, сама не знаючи чому. Потім згадала про сестру, що чекала її вдома і важко підвелась. Зненацька, вона відчула легкий доторк до себе. Спочатку вона все скинула на втому, але все ж таки повернулась. Поки вона сиділа із закритим обличчям в роздумах, поряд з нею сів юнак, на вигляд років 17-ти, її одногодка. Він протягував їй невеликий папірець. Таня, нічого не розуміючи, взяла його і прочитала трохи коряво написане речення: "Дівчино, не підскажеш котра година?". Таня ще десь півхвилини стояла із цим папірцем, дивишись то на хлопця, то на написане їм питання.
 - Чому ви запитали...так?..
Він лиш приклав пальця до вух та до рота і похитав головою. "Та він глухонімий..." - пронеслось в її голові.Коли вона захотіла відповісти на питання, хлопець вже протягував їй ручку. Вона подивилась на старий годинник що їй дістався від матері, і тремтячою рукою вивела "Без двадцяти дев’ять". Потім передала хлопцеві папір з ручкою. Він прочитав і сумно посміхнувся. Таня прошепотіла "До побачення" і повернулася, щоб піти. Але юнак підскочив і, пишучи щось на ходу, дав їй папірець. "Як вас звуть?". Вражена Таня написала "Тетяна", передавши йому ручку. Він прочитав і відповів "Андрій, будемо знайомі". Потім подивився зачаровано на Таню, так, що бідна дівчина відвела погляд і її рум’яні від морозу щоки стали ще червонішими. Хлопець і сам засоромився і швидко написав "Чи дозволите ви мені  провести вас?". Дівчина, зовсім спантеличена, написала "Можно, якщо хочете". Андрій щиро їй посміхнувся, на що вона могла відповісти тільки тим же і вони пішли з альтанки на вулицю. Таня почувала себе ніяково - вона не знала про нього нічого, а так поводилася, начебто так воно і треба. А він йшов мовчазний і такий гарний у своєму спокої. Таня нарешті роздивилася свого незнайомця краще: русяві кучері, сіро-зелені очі і замріяний погляд робили його схожим на якогось поета чи художника. Щось таке благородне, величне, але водночас рідне і ніжне було в його погляді. Вона піймала себе на тому, шо нагло його роздивляється і швидко відвела очі. Їй хотілося задати йому стільки запитань, але вона наче теж стала глухонімою.Він перший порушив цю мовчазну процесію і протягнув їй листочка."Розскажіть мені про себе". Здивована Таня написала "Що ви хочете, щоб я розказала?". "Хто ви є? Чим ви займаєтесь?". Таню трохи лякала його відвертість, але вона відповіла "Я - всього лиш студентка". Потім дописала "Мені більш цікаво хто ви?". Він прочитав, подивився на неї, усміхнувся і написав "Я - поет. Прізвище моє - Лавріненко, може читали десь". Таніни очі загорілись "Звісно чула! Це ваш вірш "Серце на норд"?". Він кивнув. Таня сумно посміхнулася, побачивши, що весь листочок вже був списаний. Але Андрій дістав новий і вони переписувалися далі. Таня ледь не пропустила свого дому. Коли вони підійшли до дверей, вона запросила його зайти до них у гості. Він тільки похитав головою, подякував, і , попрощавшись, пішов вулицею вниз. Таня на мить застигла, дивлячись, як він йде, а потім, відкривши двері, пригадала, що так і не купила хліба. "Зранку куплю", подумала вона і побігла на другий поверх до їхньої з сестрою квартири...
***
 - Та ну. Не бреши мені.
 - Мені немає сенсу брехати тобі.
У ледь теплій кімнаті на ліжку лежала Таня, а поряд з нею сиділа Віра. Поряд стояла гасова лампа, а за вікном сяяв повний місяць. Таня дивилась в стелю і сама вже не вірила своїй розповіді. Ніби те, що сталося півгодини тому було сном. Морозним маревом.
 Віра дивилась на свою "маленьку Тетянку", як її називала покійна мати і тримала її за руку. Скільки вони пережили разом...Не було нікого ближче для Віри, ніж Таня. А зараз завжди мрійлива сестра розказувала історію, в яку сама майже не вірила.
 - Віруня, ти ж справді не думаєш, що я збрехала?
Віра зітхнула:
 - Справді...Розкажи мені ще щось про нього.
Таня дивилась в пустоту. Вона наче не розчула відповіді сестри:
 - Уявляєш... Не чути людського голосу...Не чути музики...найпрекраснішого у цьому світі... і як це - коли не можеш нічого сказати? Коли хочеш, дуже хочеш, але не можеш?..Це страшно.
 - Я не думаю, що він все життя був таким...І такі люди, зазвичай, можуть чути і відчувати, саме відчувати, набагато більше за людей зі слухом та мовою.
Таня нарешті перевела погляд зі стелі на сестру:
 - Ти так думаєш?
 - Так.
Молодша подивилась на старе піаніно, що стояло біля вікна:
 - Зіграй мені щось.
Віра подивилась на неї з посмішкою і запитала:
 - Лисенко підійде?
 - Підійде, - зітхнула Таня, - "Елегія"..Її тато дуже любив.
Віра встала з ліжка і, шумлячи сукнею, підійшла до піаніно, витерла пил з кришки, відкрила та заграла спокійну сумну мелодію. Деякі клавіші були розстроєні, але гірше музика від цього не ставала.
За вікном сяяв місяць.
***
Пройшло півроку з тієї зустрічі, а Таня й досі згадувала її. Вона весь час намагалась думати про інше, про сестру, про навчання, але щось таке було в цьому, що не давало їй спокою. Вона брала у інших студентів почитати газети, в яких друкувалися його вірші. Їй подобались ці вірші, вони були не схожі на вірші його сучасників. Як же їй хотілось ще раз хоча б здалека його побачити! Та вона вже упокорилася з тією думкою, що навряд чи так станеться.
Але дівчина як завжди помилялася.
Якось Таня йшла до бібліотеки за книжкою. Їй треба була книга з алгебри, але вона не поспішала - пари закінчилися, а бібліотека працювала до семи.
Йти було нелегко - усюди щось ремонтували, будували, зводили. Весь час зміни, зміни, зміни..Київ кипів. Тетянине серце тішила тільки думка, що колись це все закінчиться.
Коли вона нарешті потрапила в бібліотеку і пройшла до зали з підручниками, вона побачила сутичку біля стола бібліотекарки. Двох хлопців та дівчину заставляли сплатити за користування книжками. Таня подумала, що її це омине і вона почала шукати потрібний підручник. Знайшовши його, вона підійшла до стола бібліотекарки. Там вже нікого не було.
 - Одну берете?
Таня кивнула.
Потім бібліотекарка повторила їй теж саме, що казала хлопцям та дівчині - "сплачуйте".
Таня занервувала:
 - Але ж в мене нема грошей... Це абсурд, раніше не потрібно було платити!
 - Ваші проблеми, - сказала бібліотекарка і злісно подивилась на неї.
Тані нічого не залишалось, як повернутися і віднести книгу назад на поличку - грошей і справді не було. Вона була в розпачі, книга була їй потрібна. Тільки но вона зібралась покласти її  назад як чиясь рука поклала в її долоню папірець. Таня обернулась і побачила Андрія. Вона відкрила рота від несподіванки, але він тільки приклав пальця до губ і показав на листок. "Яка сторінка чи параграф вам потрібні?". Таня судорожно взяла підручник і вказала на потрібну сторінку. Андрій взяв в неї книгу і швидко вирвав потрібний лист. Таня витаращила очі. Андрій засунув сторінку з книги їй в кишеню, а сам написав на листочку: "Ніколи не любив цю алгебру". І всміхнувся. Тані було не до посмішок зовсім, бо їх в будь-яку мить могла застукати бібліотекарша.
Потім хлопець схопив її за руку і потягнув до виходу. Він, як ні в чому не бувало, пройшов біля продажної бібліотекарки і кивнув їй головою на прощання. Та подивилась на них, прищулилася, але нічого не сказала і стала далі робити що робила.
 Вони вийшли з бібліотеки і пішли на диво пустою вулицею вверх. Андрій все  не випускав Таніної руки, доки вони не завернули у якийсь провулок і там він зупинився. Перевівши дух, він знову посміхнувся. Та несподівано і для нього, і для самої Тані вона вибухнула:
 - Що ви зробили? Нас же могли спіймати! Чи ви не знаєте, що зараз коїться?! Чого ви взагалі прийшли?
Запала тиша. А в голові Тані внутрішній голос промовляв: "Господи, Таню, не кричи, він же глухий...".
Але він все прочитав по її губам. Він все зрозумів і Таня раптом зрозуміла, що зробила. Її долоні спітніли, а в середині взагалі почалось щось неймовірне.
Андрій підійшов до неї, стискаючи і розстискаючи руку, якою він тримав руку Тані. Він довго дивився їй в очі, наче в душу зазирав. Вона жадала, щоб він не дивився на неї так, але очі не відводила. Андрій наче говорив очами все, що крутилося в нього в голові. Потім він  протягнув до неї руку, але в ту ж мить відвів назад і, опустив погляд до низу, розвернувся і пішов геть.
В той же день для Тані Самчук світ перевернувся до гори дригом.
***
1927-й рік. Грудень. Кінець НЕПу. Прискорений перехід до колективізації і індустріалізації. Для народу все стає гірше і гірше, але це лише прелюдія перед великою бідою...
Віра Самчук вийшла заміж. Хлопець був порядним, з гарної сім’ї, розумний і дуже непоганий зовні. Весілля влаштовували його батьки, тому для Віри і Тані проблем не було. Вони лиш допомагали Віриній свекрусі, а та весь час їх хвалила.
Віра, звісно ж, збиралась переїхати до свого чоловіка і дуже тяжко переживала розставання с молодшою сестрою. Вони обіцяли регулярно бачитись і ніколи одна одну не забувати.
Ввечері перед від’їздом Вірин чоловік Артем приніс журнал "Комуніст", і поки Віра збирала речі, він вголос читав останні новини. Таня особливо не прислухалася, але наступне, що зачитав Артем примусило її підбігти до нього і самій прочитати:
 - "Загибель українського Пушкіна..."
Артем всміхнувся:
 - Що вже тільки ці літературознавці не вигадають...
А Таня судорожно читала:
 - Загинув на Дніпрі...19-річний поет Андрій Лавріненко...не цурався ані романтизму, ані клаcичних традицій...постійно друкувався в футуристичній газеті "Нова генерація"...
Таня сіла на підлогу. Їй здавалось, що те, що вона прочитала - просто вигадка, жарт. Вона подивилась на Віру. В очах старшої сестри читався жах. Артем ж просто не розумів, чому вони так занервували.
 - Артем...Я сьогодні не поїду до тебе. Давай перенесемо на завтра.
Чоловік явно був розчарований:
 - Але ж ми вже все підготували!...
Віра взяла його руки в свої:
 - Любий...Сьогодні не можна...Мені треба залишитись тут на ніч. Поїдемо вранці, добре?
 - Добре, але чому?
Віра хитнула головою в сторону Тані. Та зі скляним поглядом в сотий раз пробігала очами рядки "Загинув...".
Артем подивився на дружину і дав їй зрозуміти, що погоджується з нею. Трохи вагаючись, він надягнув пальто, капелюх і вийшов на вулицю.
***
Всю ніч, всю цю довгу, пекельну ніч Віра просидила, обіймаючи ридаючу Таню. Вона співала їй матусині колискові, заспокоювала ніжними словами, але горе Тані, мабуть, не можна було залити. Коли вже в вікна продирався світанок, Таня заснула, а Віра, написав їй записку, тихенько вийшла на вулицю, де її вже чекав Артем. Їдучи в машині і дивлячись на київські вулиці, Віра про себе молилася за свою сестричку і благала Бога, щоб той некролог в газеті не був правдою...
***
Поки Віра їхала і думала про свою сестру, Тані наснилось, що вона з Андрієм йдуть по дорозі, тримаючись за руки, але в якийсь момент він відпускає її руку і йде далі, а вона залишається на місці. Дівчина прокинулась і зрозуміла, що це був лиш сон, а дійсність давала про себе знати в газеті, що лежала на столі. Таня закрила очі и розплакалась.
***
Пройшов рік після тієї гіркої ночі. Віра часто приїзджала до сестри, Таня на Різдво їхала до них,але вони жодного разу не заговорили про Андрія. Таня продовжувала жити, але в повній німоті: друзів в неї було небагато, і вона все чекала наступного приїзду Віри.
...Після пар Таня любила сидіти на ослінах біля університету. Тут можна було подумати на самоті або спокійно почитати. Але зараз її думки були забиті одним і на очі знов просилася сльоза. Серце нило від невимовної туги і це не можна було терпіти.Щоб якось відволіктись, вона годувала залишками свого сніданку декількох горобців, що злетілися до її ног.
Біля неї роздався сміх. Ті самі двоє хлопців і дівчина, що вона їх колись бачила в тій триклятій бібліотеці, йшли до неї.Одного вона вже знала - його звали Саша, Таня вчилась з ним на одному факультеті, а от другого хлопця і дівчину вона ще не знала. Сашко підбіг до Тані і привітавшись, сказав:
 - Ну, я тебе давно хотів познайомити з цією парочкою...
Хлопець і дівчина засміялись так дзвінко, що Таня противолі посміхнулась.
 - Ліда! - протягнула руку дівчина. Хлопець зробив теж саме:
 - Антон! Дуже приємно!
 - Таня, рада що зустрілись.
Вони сіли на ослін і довго обговорювали події в університеті, в Києві і в країні. Таня наче одужала після довгої хвороби - ці люди просто випромніювали щирість і дружелюбність. що в їх час було рідкісними явищами. Ліда з Антоном весь час трималися за руки і було ясно видно по їхнім поглядам, що вони до нестями один в одного закохані.
 Раптом Сашко потягнувся до сумки:
 - Я ж забув - я газету купив! Хоч їх зараз і неможливо читати.
Антон потягнувся до щойно витягнутої газети:
 - Чекай, там повинні були вірші Лавра, він же нову збірку видав...
Таня підсіла до Антона з газетою і спитала:
 - Якого Лавра?
 - Ну ось цього, дивись,- тикнула пальцем Ліда, - він знайомий Сашка, це ми його між собою так називаємо.
Там, куди вказала Ліда, був вірш із назвою "За всіх скажу", а в кінці був підпис "А. Лавріненко".
У Тані відняло мову. Схопивши Ліду за руку, вона сказала:
 - Він же помер...
Сашко всміхнувся:
 - Що ти кажеш?
Таня подивилась на нього знизу:
 - Він живий?
 - Та він живіше всіх живих!- розсміявся Сашко.
 - Але як же некролог, статті в журналах...
 - Якщо то правда, то я Єсенін. Все з ним добре! - продовжував сміятися Саша.
 - А де ж він був ці два роки?
 - Наскільки я знаю, в Німеччині. Чому його туди занесло - я не знаю. Ми спочатку гадали, що в нього там рідні, але в нього вже років з десять як нікого немає...То ж зійшлись на тому, що поїхав він по роботі. Та якась бабка нашепотіла комусь і пішло поїхало - статті, некрологи і так далі.
Ліда запитала в Сашка:
 - А ти не знаєш, де він зараз?
Сашко потер носа і подивився кудись в далечінь:
 - Напевно в себе в дома...Або в редакції у цього футуриста, як його звуть -  не пам*ятаю.
 - То може давай до нього додому зайдемо? - підвівся Антон і звернувся до Тані, - ти хочеш його побачити?
Таня теж підвелась:
 - Звісно...звісно хочу!
 - Ну тоді підемо, поки не так темно.
Четверо студентів швиденько вийшли з університетського парку і пішли в напрямку центру міста. Таня не знала, де знаходиться дім Андрія, тож старалася не відставати. Її трусило, а руки обернулися на льодинки, при тому що надворі стояв травень місяць і було дуже тепло. В середині в неї наче був якийсь комок, що сіяв в ній страх і смуту. Хоча чого їй було боятися вона не знала. Таня сподівалась лише на одне - що він її простив.
Коли вони дійшли до його дому, комок, що сидів в ній, розрісся ще більше і тепер в неї почалася справжня паніка. Вона не знала куди себе дівати і як вести.
 - Слухайте...а ви з ним також спілкуєтеся за допомогою листування?
 - Та ні, він вже навчився читати по губам, але сам відповідає на папірцях, - відповів Антон.
Підіймаючись по сходах, в неї виникло питання - як він їх пустить? Він же нічого не почує.
Вона задала це питання Сашку.
 - Він для нас придумав окремий спосіб з червоним папіром - пишеш на такому "Відкрий, це друзі" і просовуєш під двері, він його точно побаче.
Так вони і зробили. Десь хвилин через п*ять за дверима почувся шурхіт і вони відкрилися. Таня  в мить сховалася за спини друзів. На порозі стояв Андрій в брюках і сорочці. Обличчя його було трохи змучене та заспане, але він посміхався, побачивши хто до нього зайшов. Так коли він побачив Таню, вираз його обличчя в раз змінився. І він, і вона завмерли і дивилися один на одного, як тоді, два роки тому. Таня не знала що зараз робити - два роки вона вважала його мертвим і тепер він стоїть перед нею, як тоді. Знову з невимовний сум читався в його очах, але дівчина розуміла - він не тримає на неї зла.
 - Уявляєш, вона думала що ти помер!
Андрій відірвав погляд від Тані і, не зрозумівши, що сказав Сашко, жестом попросив його повторити, уважно слідкуючи за Сашиними губами. Зрозумівши, він сумно всміхнувся і похитав головою.
***
Вони сиділи за столом і пили чай, який Андрій привіз з Німеччини. Він старався не дивитися на Таню, але це в нього вдавалося погано. Дівчина почувала себе ніяково, та старалася не приділяти цьому уваги і слухати розповіді друзів. Раптом Ліда запитала:
 - А як ви познайомилися?
Таня опеклась чаєм. Розповідати все вона не наважилась. Андрій пожирав її поглядом.
 - Та просто так, на вулиці...
Ліда наче не почула її відповіді і спитала:
 - Доречі, коли в тебе день народження?
Андрій все ще не відводив від неї погляду.
 - 15-го червня, а що?
Ліда зраділа:
 - Ой як добре, через місяць! Нічого, хотіли тебе привітати!Так, Антон?
Антон кивнув.
Таня засмутилась:
 - Але ж я...я напевно не зможу вас пригостити...
Сашко махнув рукою:
 - Та не переживай ти так, ми все зробимо!
Таня хотіла заперечити, але зустріла новий погляд Андрія і наче язика проковтнула.
***
Цілий місяць перед своїм Днем Народженням Таня намагалася упросити своїх друзів не старатися так для неї, але все було марно. Вона не розуміла чим вона заслужила таке гарне відношення. Ліда з Антоном хотіли подарувати щось від них двох, Сашко готував, як він сказав "практичний подарунок", а Андрій...вона бачила його тільки раз після чаювання. Він посміхнувся своєю чарівною посмішкою і швидко пішов. Таня дуже нервувала. Скільки їй хотілося йому сказати, і, вона не сумнівалася, що і йому було що відповісти. Дівчина відчувала, що жаль, співчуття і симпатія до цього хлопця обернулися
 чимось більшим. Щось неймовірне коїлося з нею  кожного разу коли вона бачила його. Ніколи в житті в неї такого не було і вона не знала, радіти чи плакати.
Вранці, в день її народження, до неї прийшов лист від Віри і Артема. Вони переїхали до Праги і були дуже щасливі. Таня й сама раділа - нарешті мрія її сестри здійснилася! Разом з листом прийшов великий гарний пакет, підписаний "В День Народження дорогенькій Тетянці від люблячої сестри". В пакеті була дуже гарна літня сукня синього кольору. Таня одразу примірила її і вирішила одягти сьогодні ввечері. Зняв сукню, вона одразу почала писати відповідь сестрі.
Настав вечір. Таня не могла дочекатися гостей. Коли вона побачила їх у вікно, то вже через секунду стояла у дверей.
Всі кинулися на неї с привітаннями і обіймами. Ліда дуже вихваляла її сукню. Вони принесли з собою багато солодкого і Таня не розуміла де вони взяли стільки грошей. Вони одразу презентували їй свої подарунки. Сашко подарував стилет з дуже гарним і витонченим малюнком на лезі. Він сподівався, що вона ніколи не буде використовувати його як зброю, але в теперешні часи таку річ мати б не заважало. Антон з Лідою подарували шкатулку, обшиту шовком і з вишитими ініціалами Т.С. Антон сказав, що цю шкатулку він колись знайшов в дитинстві, граючись біля старого аристократичного дому, а Ліда вже вишила на ній Таніни ініціали.
 - Тепер ти прям як аристократка! - сміялася парочка.
Роздався рівномірний стук. В двері хтось постукав.
 - Це Андрій прийшов, - прошепотів Сашко, - требі відчинити.
Таня підбігла до дверей і відчинила їх. Так, це дійсно був Андрій. Таня відійшла в сторону, даючи йому зайти. Він, здавалось, не помітив нікого бо дивився тільки на неї. В руці у нього була червона троянда і великий аркуш паперу, перев*язаний червоною стрічкою. Він дав їй квітку з аркушем і непомітно поклав в її долоню маленький скомканий папірець. Вона розвернула його, поки інші не бачили і швидко пробігла очима  маленьку фразу: "Прочитаєш потім.Не зараз, потім". Дівчина була трохи здивована тим, що він перейшов на "ти". Таня подивилась на нього і кивнула. 
***
Була десь одинадцята вечора коли іменинниця проводжала своїх гостей. Вона була невимовно вдячна їм за все, що вони для неї зробили. Тільки Андрій не збирався іти. Він написав на аркуші щось для Сашка і дав тому почитати. Сашко прочитав і сказав Антону з Лідою:
 - Він хоче ненадовго залишитися і просить щоб ми його  не чекали.
Антон і Ліда розуміюче посміхнулись і, попрощавшись з Танею і Андрієм, разом з Сашком пішли додому.
У Тані холодок пробіжав по спині. Тепер не було ні веселого Сашка, ні щирої Ліди, ні чесного Антона. Тільки вона, він і її страхи. Вона повернулась і побачила його з тим самим подарунком,перев*язаним стрічкою. Він протягував його Тані. Та тихенько підійшла, взяла лист і, розв*язавши стрічку, почала читати каліграфічно написані рядки:
"Мила Тетяна...Я завжди боявся, що ти мене не приймеш, але як тільки я тебе побачив то зрозумів, що серце в тебе добре, а душа - чиста. Більше всього я жалкую, що не можу сказати і крихти того, що відчуваю до тебе. Що ж приховувати - я люблю тебе. Всім серцем, всім своїм єством. Твій образ надихав мене усі ці роки і вірш, написаний нижче, лиш найменша доля того, що я можу тобі дати".
Далі був написаний вірш і абсолютно приголомшена Таня шепотом почала читати:
"...кров кипить у грудях молодих,
Беру тебе,о, світе мій терновий,
В обійми соняшні!
Як теплий птах
І птах вогненний,облітаю серцем
По всіх світах, - над людом простягаю
Безмежні крила.
Хай приходять всі під їх покрови.
Як не знайдуть раю, то знайдуть
Пекло молодих обіймів,
Вселюдських,сильних, що під ними злоба
Згорить на попіл, - і звіряче серце,
Що зубом клацає та смокче кров
Свойого брата, - упаде й не встане;
Не встане, ні, й ніколи не воскресне.
Як не воскресне той, хто упаде
У вогневий бездонний кратер
Вулкана грізного мов людське серце!..".*
Останній рядок вона повільно повторила:
 - Вулкана грізного мов людське серце...
На обороті аркушу було дописано: "Я люблю тебе, Таня, і якщо я хоч на щось можу сподіватись - просто напиши тут "Так", якщо ж ні - так і повинно бути, я все зрозумію.".
Андрій все ще стояв перед нею і дивився в підлогу. Він чекав, що вона зараз порве цей листок чи, чого доброго, вижене, тому стояв не ворухнувшись.
Дівчина, дочитавши його останні слова, повільно підійшла до столу і почала шукати ручку. Знайшовши її вона тремтячою рукую написала відповідь. Потім повернулась назад і віддала хлопцеві аркуш. Той нарешті відірвав очі від підлоги і, прочитавши відповідь, не зміг стримати усмішку. Андрій, який весь вечір був сумний наче демон, зараз сяяв від щастя. Аркуш полетів на підлогу і хлопець пригорнув Таню до себе так сильно, що відчував як колотиться її серце. Вони зустрілись поглядами і тепер замість суму і жалю там читалось щастя. Він провів рукую по її щоці і, трохи склонившись, поцілував її. Вона ледь не задихнулась від цієї ніжності. Він обійняв її ще дужче. Вона розірвала поцілунок, але лиш для того, щоб потім поцілувати його ще пристрастніше...
Був червень. На вулиці дув тихий теплий вітерець, а закохані до нестями Таня та Андрій були щасливі. Поки що...
***
Минуло приблизно два роки після Андрієвого освідчення. Два роки щастя, ніжності і любові в житті обох. В Київ на місяць приїхали Віра з Артемом - вони дуже хотіли побачити Андрія. Вони швидко потоваришували, а Віра нарешті усвідомилася, що Андрій не був вигадкою її молодшої сестри. Ввечері сестри сиділи на тому ж самому місці, що і п’ять років тому і згадували, як Таня прибігла з морозу і почала розповідати про глухонімого незнайомця. Тепер вони згадували це з посмішками. Віра пропонувала їм переїхати до них в Прагу. Таня вагалася і запитала в Андрія. Він довго думав, але подякував і вирішив залишитися в Києві. Таня погодилася залишитись в рідному місці, але щось її відмовляло, якесь відчуття біди закралося в її серце. Та це відчуття вмить розсіялося, коли до них прийшли в гості їх давні друзі -  Сашко, Антон та Ліда. Вони сміялися і, як раніше, розсказували один одному різні історії.
Через тиждень Антон з Лідою одружилися. В день їхнього весілля Андрій при всіх зробив пропозицію Тані, на що та, звичайно, відповіла згодою...
***
Пройшло ще три роки. Стояв страшний 1933 рік. По місту активно ширилися чутки про жахливий голод в селах. Мирних жителів, діячів культури та науковців депортували, розстрілювали і заарештовували. Київ був червоний - не від прапорів, а від крові.
Таніне серце чуло біду. Вона більш за все на світі хвилювалася за Андрія, бо його в будь-який момент могли приговорити до страти. Та він продовжував писати вірші, видавати збірки, а народ та критики хвалили та любили його творчість.
Одного ранку Таня прокинулась від сильної головної болі. Вона ледве дійшла до ванної і там її почало нудити. Випивши склянку води, їй полегшало та потім стало ще гірше. Вона вирішила не турбувати Андрія, одяглась та пішла до лікаря, що жив поряд. Там вона і узнала, що вагітна.
Повернувшись додому, вона побачила Андрія, що стояв у вікна. Він, наче відчувши її присутність, обернувся і кинувся до неї. Вона повільно промовила, щоб він розібрав:
 - Я була у лікаря...Вона сказала, що я вагітна...Андрію, в нас буде дитина!
Він спочатку не до кінця зрозумів що вона сказала, та потім розсміявся, підняв її і закружляв. Він ніжно-ніжно поцілував її і в його очах вона прочитала "Дякую...".
Того ж вечора вона розсказала про всі свої переживання і запропонувала йому поїхати звідси, поки не пізно. Андрій відповів "Це все заспокоїться, я впевнений. З нами все буде добре. От побачиш".
Ці його слова заспокоїли її і вони довго сиділи, обіймаючись і тримаючи один одного за руки.
***
А потім прийшла та біда, якої боялася Таня.
Якось ввечері,коли вони вечеряли до них постукали. Таня відчинила двері - на порозі стояв Сашко. Він був блідий наче смерть. Таня злякано запитала його:
 - Саша! Що з тобою?
Саша пройшов біля неї і, впавши на підлогу, розплакався. Таня злякалася не на жарт. До них вибіг Андрій. Він кинувся до Сашка і, піднявши його з підлоги, посадив на стілець і налив йому води. Той захльобувався водою і сльозами. Таня старалася заспокоїти його та дізнатися, що сталося, але нічого не вдавалося. В решті решт він прохрипів:
 - Вбили...Вбили, собаки кляті, розстріляли...Ні за що...
Таня тремтячим голосом запитала:
 - Кого вбили, Сашко? Скажи, не муч!
 - Ліду...Ліду та Антона...Любих Ліду та Антона...Дорогих моїх друзів...Найживіших...
Таня сіла на найближчий стіл. Вона не могла повірити в сказане чоловіком. Андрій стояв нерухомо. Та раптом він з усієї сили вдарив кулаком по столу так, що склянка з водою підстрибнула і впала на підлогу. Роздався дзвін скла і в  кімнаті запала тиша. Страшний біль пронизав цих людей і в той вечір ніхто з них більше не сказав  ані слова.
С того моменту в їх житті почалась чорна cмуга - скоро після цього в Тані стався викидень і, якби не Андрій вона б точно покінчила життя самогубством. Вбиті горем люди, які до цього втратили найкращіх друзів, тепер зовсім втратили бажання до життя.
***
Січень 1934 року, Різдво. В цей раз в квартирі Лавріненко святкували тільки Андрій і Таня. Віра і Артем не змогли приїхати і в якомусь сенсі Таня було цьому рада - від біди подалі. Сашко теж тепер жив в Празі, бо тут йому все нагадувало про померлих друзів. Він вмовляв Таню з Андрієм теж туди переїхати і надіслав їм два білети на потяг, який відходив ввечері 15 січня. Вони вже сиділи на майже зібраних речах і готувалися назавжди розпрощатися з цим кошмаром.
Коли нарешті цей день настав, в їхніх серцях оселилося відчуття того, що все ще буде добре - вони поїдуть до міста, де їх не будуть переслідувати, де є їх рідні та друзі. Тому і Таня, і Андрій не могли дочекатися від’їзду.
Поки вони в останній раз снідали в своїй тепер колишній квартирі, в двері постукали.  Знову Таня пійшла відчиняти і думала, хто це може бути. Вони тихенько одчинила, та двері в раз розпахнули і до них зайшли двоє високих кремезних чоловіків, молодий і трохи старший. Той, що старше, гучно сказав:
 - Главкомверх ЧК Степан Турчинов. Тут проживає.. - він подивився на довгий список в руці, - Лавріненко Андрій?
Таня тремтячим голосом відповіла:
 - Т-так, тут...
 - Зернов, давай його сюди.
Молодший пішов на кухню і за мить повернувся з Андрієм, заламавши тому руки. Таня зойкнула і підбігла до коханого, обійняла його, не віддавая молодому чекісту, і почала наперебій питати:
 - Що ви від нього хочете? Що вам треба?
 - Засуджено до страти сьогодні ж, як білогвардійця. Так написано. Зернов, давай його сюди, - повторив старший.
 - Який він білогвардієць!!! Коли була громадянська війна, йому ледь 10 виповнилося!
 - Так написано, - знову повторив Турчинов.
Таня не відпускала Андрія. Той зневажливо подивився на старшого, а потім опустив на Таню погляд, повний ніжності, і, поцілувавши її як в перший раз, обійняв і тримаючи до останнього моменту за руку, пішов перед старшим чекістом. Таня кинулась за ним, крича і плачучи, та перед нею тільки зачинились двері і долунал голос Турчинова: "Зернов, покінчи з дівкою".
Таня ридала, старалася відчинити двері, але їх закрили чимось ззовні.
Раптом до неї дійшло, що позаду неї все ще стоїть молодший, Зернов, як його назвав Турчинов. Вона підвелась і згадала одну річ. Діяти треба було прямо зараз. бо було б пізно..
Вона зірвалась з місця і швидко побігла до спальні, де стояли валізи з їхніми речами. Зернов зреагував і побіг за нею. Діставши з бокової кишені стилет, подарований Сашком, Таня вже повернулась щоб встромити його в чекіста, але той був швидший і спритніший і в туж мить вона стояла із заломаними руками, як Андрій хвилинами раніше. Вона почала битися в істериці, стараючись ранити Зернова, але він все сильніше її стримував і коли вона втратила сили чинити опір, він тихо і спокійно сказав:
 - Жінко, тихо...Заспокойся...Хочеш вір, хочеш - ні, але я не хочу тебе вбивати і сенсу мені з цього нема. Тому швидко відповідай на питання і для вас з чоловіком все може закінчитися добре, гаразд?
Таня перевела подих і видавила:
 - Гаразд...
Чекіст трохи відпустив її:
 - Ви збирались кудись їхати?
 - Т-так...
 - Коли? Сьогодні?
 - Так, ввечері...
 - Добре... - Зернов зовсім її відпустив і сів на сілець. Таня так і продовжувала стояти зі стилетом в руці.
 - Значить так...У вас є в домі чорний вихід?
 - Є, далі по коридору...
 - По ньому можна спокійно вийти?
 - Не знаю.
Зернов зітхнув.
 - Так, жінко, слухай мене. Я таке в перший раз роблю, бо вже набридло дивитися як молодих вбивають просто так. Зараз збираєш все найнеобхідніше, решту візьму я. Разом пройдемо по чорному виходу, там я залишу решту речей. Ти замотаєшся хусткою і підеш як в ні в чому не бувало. Підеш на ВОКЗАЛ і будеш там сидіти до вечора, до приходу свого потягу. Якщо в мене все вийде, сьогодні ввечері ти побачиш свого поета, я скажу йому щоб він забрав речі з чорного виходу...
 - Він глухонімий...
Зернов закотив очі:
 - От чортівня... Ну тоді напишу...Дай мені швидко листочок якийсь...і ручку...Давай, він же поет, в нього ж такого багато повинно бути!
За мить він вже писав послання Андрієві. Дописавши, він сховав папірець в кишеню, а ручку віддав зляканій Тані. Він піднявся і почав брати до рук речі:
 - Отже, ти зрозуміла... - він закряхтів від важкої сумки,  - якщо все буде добре, то поїдете ви разом. А якщо ні...Значить, або пізніше, або ніколи...і їдьте звідси, їдьте звідси, нікого не чекайте.
***
Вони йшли коридором, стараючись не шуміти. Дійшовши до самого виходу, Зернов залишив речі, що він ніс і заховав під ремонтним сміттям.
 - В добру путь... Будемо сподіватися на краще...І не треба дякувати! - сказав він, як тільки Таня захотіла йому віддячити, - Не люблю цих шмарклей ваших...І взагалі, хтось же повинен був це зробити...Ну, на все добре, - і помчав нагору, тільки його й бачили.
Бідній Тані лиш і залишалось, що замотатись у стару хустку і, взявши сумки, йти на вокзал. Її думки відключились зовсім, крім однієї - хоч би все вийшло. А потім, дойшовши до вокзалу, подумки подякувала тому сміливому чекісту...
***
Тетяна сиділа на осліні вокзалу і дуже нервувала, дивлячись на годинник. Вже була шоста година, а потяг відправлявся в сім. Вона була голодна, стомлена, виснажена, але не звертала на все це уваги, бо думала лиш про Андрія, що висів між життям і смертю.
Люди садилися і сходили з потягів - ніколи в житті Таня не бачила стільки різних людей. Вони були різних національностей, по-різному одягнені - хто гарно, хто бідно, але всі були такі ж знервовані і виснажені, як Таня.
Скрізь шуму людей та потягів до жінки донісся дитячий плач. Вона обережно повернула голову, прикриту хусткою, на плач і побачила дитину, що сиділа під величезною колоною і плакала. Ніхто не звертав на неї уваги - всі поспішали, ніхто її не помічав. Маленький хлопчик, в одній рубащці і штанцях, зі світлим волоссям, сидів, закривши обличчя руками і плакав - спочатку сильно, а потім зовсім беззвучно, тільки і видно було його тремтячі руки і ніжки. Тані стало дуже жаль дитинку і вона хриплим від сліз і криків голосом позвала його. Він підняв  заплакане обличчя. В його очах був страх і відчай. Жінка жестом попросила його підійти до неї. Хлопчик спочатку так і продовжував сидіти, але в решті решт, піднявся і швидко пробіг через натовп до Тані. Вона взяла його за руки і спитала:
 - Як тебе звуть?
Хлопчик недовірливо відповів:
 - Микита.
 - Не бійся. Микито, я нічого не зроблю тобі. Чого ти плакав?
Таня через секунду пожалкувала, що запитала в нього, бо очі дитини знов налилися сльозами:
 - Маму били...Маму забрали...Якісь люди, страшні люди...били...довго...мене викинули на вулицю...
 - Не плач, дитино, не плач...В мене теж забрали дорогу мені людину...
Хлопчик раптом обійняв її і сдавленим голосом запитав:
 - А мама не повернеться?
Таня не знала, що відповісти.
 - Не знаю, сонечко...
 - А дорога вам людина? У вас теж маму забрали?
 - Ні, в мене чоловіка забрали, - Таня не втрималась і в неї з очей покотились сльози. Вона швидко їх витерла, щоб Микита не побачив.
 - А він повернеться?
 - Напевно...я дуже сподіваюсь.
Хлопчик подивився їй в очі і в них вона побачила надію.
 - Ви його чекаєте, так?
 - Так, сонце...
Він знову пригорнувся до неї:
 - Тоді він повернеться...
Так вони і сиділи аж поки  не приїхав її потяг. Вона розуміла, що сподіватись більше ні на що та, ледь стримаючи сльози і тримаючи маленького Микиту за руку, пішла в свій вагон. Вона не могла залишити його на вокзалі. Він був єдиним, що вселяло в неї надію на краще...
***
Тиждень вони були в дорозі. Микита вже встиг стати їй рідним, наче він був її сином. Хлопчик, в свою чергу, все ще звертався до неї на "ви", але лагідно називав Танею...
Приїхавши, вони одразу поїхали до Віри з Артемом. В тих вже було двоє дітей і не встигли вони побачити стільки горя, скільки вже бачила Таня. Якби ж вони одразу переїхали до них, нічого б цього не було...Від цієї думки вона знов починала плакати і тільки рідна сестра та маленький Микита могли її заспокоїти.
На другий день їхнього перебування в Празі, Таня вийшла прогулятися вулицями незнайомого і такого чарівного міста. Віра радила їй відволіктись від сумних думок, бо бачила, що сестра зовсім зачахла. Обійшовши всі окресні вулиці, вона пішла до її теперешнього дому. Вона піднялась по сходинках і збиралась подзвонити в двері, як раптом хтось доторкнувся до її плеча. Вона обернулася і ледь не знепритомніла від того, що побачила. Перед нею стояв Андрій, живий Андрій, і вона подумала що взагалі з’їхала з глузду і бачить привид. Але ні, він був живий, він тримав її маленьку ручку в своїх гарячих долонях і посміхався, як ніколи в житті. Таня втратила мову від раптово нахлинувшого щастя. А в очах Андрія світилася та сама Надія на краще, що тепер гріла душу цих двох людей...