Танок

...На дворі стоїть осінь, золота осінь. Усюди лежать гори сухого та пожовклого листя. Дерева - як в казці: одні вбралися в червоне вбрання, своїми розсипами схоже на червону спідницю іспанської танцівниці, що танцює фламенко; жовті  наче увібрали в себе все світло сонця, що те їм дарувало літо; зелені  - як нескорені діти матусі-осені, їх листя пронизують сонячні промені і вони виглядаютть від цього ще красивішими. Земля немов світиться зсередини, хоч вона й у затінку. Під одним деревом  грається з каштаном котик. Поряд, на лавочці, сидить старенький дідуган, а біля нього стрибає маленька онучка. На протилежній від них стороні, під старою тополею сидить молодий чоловік. Чоловік на вигляд років двадцяти п’яти, зі шрамом на лівій щоці. На ньому легка шкіряна куртка. Поряд гуляє вірний пес, лабрадор. Нічим ця парочка не могла привернути увагу, за виключенням того, що біля чоловіка лежать милиці, а сам він ...без однієї ноги.
 Якщо знати всю історію цієї людини, то можна буде знімати цілий гостросюжетний фільм. Але її не знаю навіть я. От тільки деякі моменти.
 Його звали Адамом. Ріс він без батька. Коли  був юнаком, його призвали до армії. Він пішов, не зважаючи на прохання матері не йти. Прослужив рік, а коли вже настав час демобілізації то повинен був приймати участь у заворушці десь на Близькому Сході. Підхопив гангрену. Поклали у шпиталь - лікарі сказали, що потрібна негайна ампутація. Ось так, інвалідом, він повернувся додому, але не застав матері живою. І тепер в нього залишився тільки цей пес, що зараз безтурботно кружляв навколо нього.
  Якби не ця трагедія, він би вже був одружений, із сім’єю, у нього була б робота...Всі останні роки він докоряв себе за те, що не послухав колись матір. Може б вона зараз і жива була.
 Всі відносилися до нього по-різному: старі співчували, молоді поважали, а усілякі матусі із жахом ховали своїх дітей, бо ж "не треба їм такого бачити, вони ще малі".
 Але ніхто не відносився до нього, як до повноцінної людини. Він для них був інвалідом. Іншим. Ненормальним. Його несхожість на інших була для нього прокляттям. Іноді він просто садився за стіл та плакав. Але через хвилину брав себе в руки, обережно підводився та йшов, куди очі глядять. Зазвичай взявши із собою свого пса, Роккі, як він його називав. Адам підібрав його на вулиці, голодного та з поламаним хвостом. Тепер це була єдина жива істота, для якої Адам був нормальним. Псу взагалі було начхати, що там в нього було - головне, що хазяїн його любив та спас від вірної смерті.
 Тож це була їх звичайна осіння прогулянка місцевими парками. Вони зупинилися на подвір’ї їхнього будинку і Адам присів бо сильно стомився. Він мугикав собі під ніс пісню. що колись чув в армії та роздивлявся навколишню красу. Він любив осінь...
 Тут тепле осінне повітря розрізав сміх молодої парочки. Адам одразу підняв голову на шум. Безтурботні хлопець та дівчина сміючись біжали по дорозі. Адам жадібно вдивлявся в їх обличчя - вони просто сяяли щастям. Красиві та щасливі, вони порушили той спокій, що був на подвір’ї. Хлопця Адам вже бачив, він живе поряд, а от дівчину в перший раз. Вони підходять один одному, думав він та неволею милувався ними. Тут вони почали танцювати. Вони сміялися, наступали один одному на ноги і танцювали щось на кшталт вальсу. У ту ж хвилину серце Адама прорізала заздрість. Він одразу згадав про свою ногу: "Я ніколи вже не зможу танцювати з дівчиною...". Йому стало так боляче що він одвернувся від них. Коли він знову підняв голову, вони вже садилися в машину. Шум мотору і машина поїхала з подвір’я геть. Із сумними думками, Адам покликав собаку та ледь передвигаючи здорову ногу, пішов додому....
  ...Після того він почав погано спати. Йому весь час снилась ця парочка, їх танок, їхні щасливі обличчя...Якось, у одну з таких ночей, він прокинувся та покульгав до вікна. Відкривши його, він висунувся та з жадібністю вдихав свіже нічне повітря. Але примарні сни обернулися явою: на подвір’ї, знизу почувся той ненависний сміх, від якого він ледь не з’їзжав з глузду. Подивившись вниз, він побачив їх. Вони знову жартуючи танцювали. На мить вони зупинилися та почали цілуватися. Адам подумав, що його серце зараз розірветься. Потім дівчина підвела обличчя до неба та посміхаючись, дивилась на зорі. Тут вона побачила Адама, виглядуючого з вікна. Вона посміхнулась йому та помахала рукою. Її хлопець за мить зробив теж саме. Адам тільки й міг, що ледь видавивши усмішку, помахати їм у відповідь та швидко зачинити вікно. Тієї ночі він вже не заснув...
  ...Якось Адам, як завжди, вигулював свого вірного собаку. Дивився під ноги і знову наспівував ту пісню. Зненацька роздався ріжучий вухо звук сирени швидкої допомоги. Машина зупинилась біля дому того хлопця, декілька лікарів побігли нагору. Через декілька хвилин до машини на носилках несли ту саму дівчину. Вона кричала від болю і цей крик просто розривав на частини і без того подерту душу Адама. Хлопця дівчини він не побачив. Він підхопився, щоб підійти та спитати , що трапилось, але різкий біль пройняв його і він тільки й зміг, що сісти назад. Дівчину ж занесли до машини та за хвилину ту вже й чутно не було.
  Ця подія не давала бідному хлопцеві спокою. Адам тільки і думав, що могло трапитися і як та дівчина себе почуває. Нагода дізнатися це в нього незабаром виникла...
 Вони з Роккі сиділи на тому ж самому місці як завжди. Роккі намагався спіймати  муху, що не давала йому спокою. Адам підставив обличчя до сонця та насолоджувався його останніми променями...
  Здалеку почувся якийсь скрип. Щось скрипіло наче тачка або щось на кшталт того. Адам повернув голову на шум та закляк на місці від того, що побачив.
  По доріжці в інвалідній колясці їхала ... та сама дівчина. Танцююча дівчина, яку забрала швидка. Поряд з нею з невдоволеним обличчям йшов її хлопець. В неї були сльози на обличчі і вона щось йому говорила, а він тільки мовчав. Коли вони наблизились ближче до місця, де сидів Адам, хлопець нарешті відкрив рота:
  - Та навіщо ти мені пояснюєш... Зрозумій, ти мені така не потрібна.
 Дівчина не відводила від нього погляду, потім схопила за руку та почала вмовляти залишитися, але хлопець просто пішов, залишивши її саму.
 Вона понурила голову та, плачучи, повернула коляску у напрямі Адама. Вона збиралася проїхати мимо нього, але зупинилась та втерла сльози.
 - Подивіться на мене.
Її голос заставив його підняти голову перший раз за той час, як той хлопець пішов. Він подивився їй прямо в очі. Нарешті  він роздивився їх:вони були зелено-сірі.
 Вона прошепотіла, дуже дуже сумно:
 - З вами теж так зробили?
Адам хотів щось їй сказати, але не міг. Він наче язика проковтнув. Вона взяла його руку в свою.
 - Я бачила як ви дивились на нас....Бачите, тепер я теж не можу танцювати...
Він вже відкрив рота, щоб заперечити щось, але вона його перебила:
 - Я все розумію. Тепер абсолютно розумію.
Так вони і сиділи. Довго довго, аж ледь Роккі не заскулив. Він підбіг до дівчини та почав тертися об її ноги.
Адам хотів стільки їй сказати, але не знав як. Єдине, що він зміг видавити з себе, це:
 - Я звісно не зможу з вами танцювати, але...
Вона сумно посміхнулась та трохи нахилившись, обійняла його...