М й маленький Лукас

"Кімната вся в чорних тонах. Посередені стоїть стол з сотнями квітів від шанувальників і його фотографія. На ній він молодий, посміхається, легко наклонивши голову, наче він кимось любується. Поряд стоять свічі. Десь грає диск з його музикою. Всі запрошені вже давно розійшлися, залишилися тільки я, його син та жінка. Син зовсім не схожий на нього, але щось проглядується у його погляді, щось, що все життя не давало мені спокою...
Жінка, з червоними від сліз очима, які текли по зморшкуватій шкірі, дивилась на мене із важким поглядом. У очах кольору пізньої осені проглядалась щира нелюбов до мене. Мабуть, їй було за що мене не любити...

***

...Це був серпень 1951-го року. Мені тоді було сім років, а Лукасу п’ять. Ми жили в Ейндховені, будинки наші стояли поруч, а наші татусі працювали разом і були ще тими товаришами. Його тато завжди приходив до нас, часто брав свою жінку,матір Лукаса. Ще пам*ятаю, в той рік наша країна вступила у тільки-но заснований Європейський Союз, то ж батьки весь час це обговорювали.
  Я не любила гратися з дівчатками. Але це не значить, що я увесь час лазила з хлопчиками по деревам та жбурляла камінці у пташок. В мене був єдиний друг - Лукас. Практично весь день ми були разом: фантазували, вигадували різні ігри, лазили за будинками, а ввечері малювали та слухали музику, яку мій тато регулярно приносив на грам-пластинках.
  Якось він приніс пластинку з записом концерту Шопена. Я пам’ятаю очі Лукаса, коли він слухав цю чарівну музику. Не одна іграшка не ощасливила б його так, як ця музика. Він сидів наче причарований і весь час гарчав на нашого котика, щоб той перестав так шумно вмиватися. А я так і не полюбила Шопена. Мені завжди більше подобався Моцарт, і ще більше його опери. І це мало потім великий вплив на моє життя..
  Наступного дня Лукас прибіг до мене, схватив мене за руки і почав швидко говорити:
 - Маріє, ти навіть не уявляєш як мені сподобалась та вчорашня музика!!! Я теж хочу грати, як той дядя. Я теж хочу робити таку музику! Мила Маріє, чи є спосіб якось цьому навчитися??
Я тоді тільки мотнула головою.
 - Підемо спитаємо у моєї мами, може вона знає.
Ми побігли до нашого дому і наперебій почали питати мою маму. Вона тільки посміхнулась, і лагідно сказала:
 - Я якраз хотіла сказати, Марія, що тепер до тебе буде приходити вчитель з музики. Він буде вчити тебе грати на фортепіано і співати.
 Я аж рота відкрила.
 - Грати як Шопен, мамо?
Мати знову посміхнулась.
 - Якщо будеш старатися.
Лукас почав стрибати:
 - І мене навчить, і мене?
 - Ні, ти ще трохи замалий, але ти можеш приходити і дивитися. А через рік може й ти почнеш вчитися.
Мій друг ледь не почав плакати. Але після слів мами про те, що й він буде через рік вчитися, він посміхнувся і обійняв її...
***
...с тих пір пройшло п’ять років. Я вже вміла грати складні сонати Бетховена, але для музики Шопена в мене ще не вистачало техніки. Та у співі, як казав мій вчитель, я була незрівнянна:
 - Мила пані, у вас неперевершене сопрано! Вам обов’язково треба показатися видатним метрам. Бережіть свій голос.
Моя мама казала, що ще рано йти до музичної академії. От закінчу школу, тоді буду продовжувати вже музичну освіту.
А от Лукас, який старався значно більше за мене, вже вправно грав і Шуберта, і того самого Шопена. Я часто просила його зіграти мені  "Ноктюрн". Коли грав Лукас, цей твір звучав ще краще ніж в оригіналі. Натомість він просив мене заспівати йому і казав що чарівнішого голосу він не чув. Так щиро це звучало із вуст десятирічного хлопчика...

***

А потім, коли мені стукнуло п’ятнадцять, я пішла в музичну академію, таку омріяну. Почувши як я співаю, мене одразу взяв до себе найкращий метр в усій академії:
 - В Вас є майбутнє, і я обіцяю Вам, що скоро ви будете співати у найвідоміших операх світу.
Лукас продовжував вражати всіх своєю грою. Я була впевнена, що йому більше не треба вчитися, але він хотів набратся більше майстерності.
 Одного разу я йшла до свого наставника на заняття і зненацька до мене ззаду підбіг Лукас. Ну він тоді і налякав мене...
 - Марія, миленька моя, я в тебе зараз запитаю, а ти мені відповіси: так або ні, добре?
 - Добре...
 Він трохи перевів духу і сказав:
 - Мій вчитель порекомендував мені виступить в головній концертній залі міста, так от, мені погоджуватись?
 Я без сумніву відповіла:
 - Так, звісно!
 Він обійняв мене зі всією силою, подякував, поцілував у щоку і побіг назад.
 Чому моя думка важила для нього більше ніж думка улюбленого вчителя я тоді не знала...І не думаю, що знаю зараз.

***

Роки бігли, і от мені вже було дев*ятнадцять. Моя мрія здійснилася - мені дали головну роль в опері "Паяци", роль Недди, а виступала я у Дрезденській Опері. Я сиділа у своїй власній гримерці, готуючись до виступу і потрохи розпівуючись. Тут у двері хтось постукав. Дивно, подумала я тоді, я просила нікого не впускати. Але відповіла "Відчинено". І добре зробила.
До гримерки із великим букетом червоних троянд зайшов Лукас ван Лейден, відомий на всю Європу молодий піаніст-віртуоз. Він дуже виріс, із хлопчини-розбишаки він перетворився на високого красеня з густим чорним волоссям та такими зеленими очима. Але для мене він залишався маленьким Лукасом, моїм маленьким Лукасом...
 Ми довго розмовляли про наші життя, про власні успіхи, про всілякі дрібниці... Але мені була пора виходить на сцену. Я сказала йому про це, на що він одразу відповів, що обов’язково послухає.
  Коли він збирався виходити з гримерки то обернувся, поглянув на мене і на його обличчі з’явилась та сама улюблена мною усмішка..Той самий нахил голови...
 - Можна в тебе щось спитати?
Тепер вже і я посміхнулася.
 - Авжеж.
 - Тільки як тоді: я запитання, а ти кажеш або так або ні.
 - Згода.
Він знов помовчав. Як і тоді.
 - Мені тут пропонували їхати на гастролі до Штатів, чи погоджуватися мені?
 Я чомусь була стовідсотково впевнена в тому, що він вже сам вирішив що робити. Але чогось знову питає в мене.Я було хотіла спитати чи готовий він до цієї подорожі, але згадала наш договір...Я довго вагалась, але твердо відповіла:
 - Так.
А потім був найщасливіший момент у моєму житті. Це я зараз так вважаю, бо вже прожила це життя...А тоді я просто була щаслива.
Він засміявся, підхватив мене та закружляв, як у кіно. Ми сміялися, і наш сміх, мабуть, було чутно аж у підвалах опери....

***

...29 березня 1968-го року. Мені виповнюється двадцять чотири. Я разом з нашою труппою пливу на гастролі до Скандинавських країн. Мені щойно прийшов лист від Лукаса, в якому він пише найщиріші вітання та сумує, що не може зараз приїхати до мене, бо якраз їде зі Штатів додому у Нідерланди. Лист довгий, як і всі, що він писав ці роки. І ось одне речення примушує моє серце битися швидше...
 "Мати пише, що до нас приїзжають її знайомі із донькою... Мама розхваляє її як може та робить натяки, що хоче оженити мене на ній...Я звісно не роблю швидких висновків, але думаю що так і буде. Я хотів спитати в тебе..."
Я замружую очі, наче б він зараз стояв переді мною.
"...Чи погоджуватися мені? Одне твоє слово..."
 Все моє нутро тоді кричало "Напиши "Ні!" але я розуміла, що не можу по-іншому...

***

...Пройшло десять років. За ці десять років я встигла одружитись і розлучитись. Стати всесвітньо відомою співачкою. Але за ці десять років я жодного разу не бачила Лукаса. Не отримала жодного листа. Мені було гірко, але я розуміла, що так буде краще для нас обох. Та  доля таки дозволила мені ще раз побачити його.
Якось я гуляла по парку та, трохи змучившись, присіла на лавці. Була осінь, природа вже вбралась у своє золоте вбрання, а сонце світило менше. Я закуталась у пальто, бо дуже боялась захворіти - застуда для мене була найголовнішим ворогом. Я вдивлялась у даль парку і думала про щось своє...В тумані замаячили три силуети. Чим ближче вони наближувалися, тим краще я бачила, що це сім’я: батьки та маленький хлопчик. Але коли вони підійшли зовсім близько то я з жахом впізнала у татусеві хлопчика Його. Мого маленького Лукаса. Я швидко щільніше закуталась у пальто та вдивлялась у ці рідні очі. На мить ми зустрілись поглядами, але один Бог знає, чи впізнав він мене...

***

..І ось тепер я стою у будинку його сім’ї, дивлячись на його фотографію. Його жінка продовжувала дивитися на мене як на ворога, але чому...
 Тут вона порушила тишу та жестом запросила мене до сусідньої кімнати. Я в останній раз подивилися на Нього, та попрощавшись з його сином, слідувала за цією жінкою.
 Вона привела мене до їхнього садку  та запросила сісти на скам’ї. Я мовчала. І тут вона заговорила. Дуже тяжко, із хрипотцею в голосі:
 - Ви напевно хочете запитати в мене чому я так холодно до Вас відношусь?
Я знов мовчала.
 - Вибачте мене, але це в мене виходить проти волі. Та я привела Вас сюди з іншого приводу.
Вона зупинилась, втерла нові сльози хусткою та продовжила:
 - Знаєте Ви чи ні, але... Він...Він не кохав мене. Ніколи не кохав. Я була для нього подругою життя, але небільш. Але він любив і любив щиро. Знаєте кого?
Вона засунула руку в сумочку та діставши звідти маленьку фотографію, дала її мені.

На фотографії була я.

Юне створіння із каштановими кучерями, з тонкими рисами обличчя, темними очима, в сукні Недди...
 - Я це в нього тільки вчора знайшла. Але всі ті роки, що я прожила з ним він кохав тільки Вас. Він вірив Вам та слухав тільки Вас. Ваша думка значила для нього багато. Ви мабуть знаєте про що я кажу...
Я все мовчала. Сльоза стекла в мене по щоці. Авжеж, я знала про що вона... Серце наче завмерло.
 - Тож я абсолютно не тримаю зла на Вас. Я хочу просто щоб Ви це знали.
Вона встала та подивилась на мене.
 - Можете забрати це собі. Може це якось...
Але вона недоказала та закривши обличчя рукою пішла геть.
Я не витримала та заплакала як ніколи в житті. Стара та нікому не потрібна, я сиділа та плакала над тією проклятою фотографією...".
Через тиждень Марія Ванмейер померла. Поховала її та сама жінка.
А чи зустріла вона свого маленького Лукаса мені вже не знати.