Виродок

Білий грудневий сніг сипав на вузенькі брудні вулички, покривав собою калюжі, сховані у асфальтний дірках давно не ремонтованих доріг, прикрашав собою голі з осені дерева та сірі подряпані будинки. Він додавав неймовірно казкового блиску яскравим вітринам та очам численних перехожих, які завжди кудись поспішають. І серед цього гомону та звичної усім гонитви, на площі, майже вкритій сніговим попелом, стояла маленька дитина. Вона дивилась у небо та ловила ротом маленькі сніжинки, безтурботно радіючи такому далекому та не відомому нам дорослим «зараз». Деякий час маля гралося з білим дивом, але потім стурбовано, зовсім не по-дитячому, насупило брова та шмигнуло червоним носиком. І щось змінилося у дитячому погляді, наче несподівано вихопило дитину з його зимового маленького світу. Страх. Розпач. Так, все було саме так…

***

Я прокинулася раніше звичної напіввосьмої та стурбовано  подивилась на годинник. Дивно. Я ніколи не прокидаюся так рано, тим паче без ненависного будильника. Ну що ж поробиш, треба вставати, коли вже прокинулась.
Прийнявши теплий душ, я з чашкою гарячої кави вийшла на балкон та закурила. Ніяк не можу кинути, чорт забирай! Я взагалі не прибічник змін, навіть незначних. Я жену від себе усе, що може потурбувати мою стабільність.
- Консерваторка хрєнова! – ображаються іноді мої небагато численні друзі. Та я не звертаю на це уваги, відповідаю лише, що кожному своє. От і учора, наприклад, довелося піти від свого хлопця, бо він дуже вже тягнув із роздумами про наші відносини. А мені потрібна впевненість у завтрашньому дні. Отже, чи зі мною, чи он двері…
Вийшовши з будинку, я пішла у парк.
- Провітрюсь, - вирішила я. – Все одно нема чого робити.
В свої двадцять п’ять я можу дозволити собі займатися тим, чим схочу. Ось, півроку як звільнилась із ненависної роботи, та якось не поспішаю шукати іншу. От відпочину, тоді…
Проходячи повз парк, я звернула увагу на маленьку самотню фігурку у коричневій затертій курточці. Дивно, що робить дитина сама у парку? Люди проходили повз, проте нікому не було до неї діла. Спочатку я теж пішла далі - не моя справа. Та щось зупинило мене, щось йойкнуло біля серця, і я повернулась.
- Котику, а чому ти сам тут стоїш? Де твоя мама? – Маля підняло на мене заплакані сині оченята та одразу ж опустило долу.
- Не знааааю,  - захникав хлопчик. – Мама сказала, щоб я чекав на неї, та вона все не приходить!
Хай тобі грець! Знайшла клопіт на свою голову.
- Як тебе звуть?
- Сашко.
- Так, Сашко, давай домовимося: ти перестаєш плакати, а я допоможу відшукати твою маму. Добре?
- Ага, - киває він та починає розтирати маленькими кулачками сльози по обличчю. Я достала носовичок та шоколадну цукерку, що завалялася у кишені ще з минулої неділі.
- На, з’їж, смачно. Скільки тобі років?
- П’ять, - почав загибати пальчики Сашко. – Холодно! Я до мами хочу!
Потім була міліція, служба опіки та якісь волонтери, що приїжджали до райвідділу, куди я відвезла хлопчика.
- Нда, ситуація… Проте не така вже й незвична. Криза, розумієте… От і кидають дітей напризволяще. Нащо було народжувати?! – визвірився міліціонер, затягуючись цигаркою.
Я стояла та кліпала очима.
- І що тепер із ним буде?
- Що – що? Буде жити у притулку, от тільки документи оформлять. А доки десь поживе з цими, як їх… з волонтерами…
Ми повернулись до кімнати, де на нас чекав Сашко. Побачивши мене, він радісно підскочив та сховався за мою дублянку.
- Де ти ходиш? Я думав і ти мене покинула. Але ж ти хороша? – не то ствердження, не то питання.
Сашко зазирнув мені у вічі і я здригнулась. Очі дорослої людини. Очі, блискучі від болю. Очі дитини, яка нікому не потрібна. Мене наче струмом пробило і стало дуже соромно за усіх дорослих цього світу.
Я трохи помовчала, а потім зробила те, чого сама від себе не очікувала:
- А можна він в мене поживе… поки що?
Так Сашко став жити в мене. Документи збирались якось дуже повільно. Двічі на тиждень до нас приходили з органу опіки – перевірити, чи все в порядку. Проте мені здалося, що це лише формальність, і добробут Сашка насправді нікого не хвилює. Мати його так і не знайшлась, та, мабуть, вже й не знайдеться. Йшов час. Сашко виявився розумником, все схоплював на льоту. Линув до мене, та я й не змогла б його відштовхнути.
Одразу довелося змінити графік, режим, їжу… багато чого. І чомусь це так легко мені давалося – достатньо тільки було зазирнути Сашкові в очі. Коли він сміявся я відчувала себе на сьомому небі від щастя. Та все більше він хмурився, і іноді в ньому я відчувала такий біль та тугу, що ставало моторошно. Як ця маленька людина може так глибоко переживати своє горе, на самоті, не з ким ним не ділячись? Навіть зі мною. По – вечорах він залазив на підвіконня і годинами спостерігав за перехожими на вулиці. Видивлявся – а може побачить маму. Він чекав на неї. Я це знала. Іноді я бачила як з його вій ні-ні, та й впаде поодинока сльозинка. Він знає, що його кинули напризволяще. Знає, що став не потрібний ані матері, ані усьому світу. Сашко ніби відчув, що залишився з життям сам – на сам, що відтепер його ніхто не зігріє, не приласкає. І мати ніколи більше не проведе рукою по щоці, не скуйовдить волосся, не вимовить таке омріяне «синку». І мені, дорослій людині, так важко виносити на собі його погляд! Я відчуваю перед ним провину за всіх жінок, за його матір, за всіх, всіх, всіх…
Проте я старалася, як могла. Водила Сашка до цирку, в дитячі кафе, розповідала йому бабусині казки на ніч. І йому наче й було добре зі мною, проте він був для мене недосяжним.
Врешті решт, я прив’язалась до хлопчика, та вже й годину не могла без нього. Він віддячував мені слухняністю та рідкими посмішками, що для мене були на вагу золота. Проте час минав і я все більше боялася, що сьогодні прийдуть державні службовці та заберуть від мене моє чудо. Отже, я прийняла рішення.
Якось вранці я завезла Сашка до мами. Вона не була в захваті від мого рішення, проте боялась мені заперечувати (я завжди була самостійною, особливо коли це стосувалось важливих питань). Потім я поїхала в орган опіки і піклування та написала заяву. На мене дивились дуже скептично та сказали, що навряд чи щось вийде. Та я певна у своєму рішенні і піду до кінця. Я хочу всиновити Сашка і просто так не здамся.
Отже, потрібно було виконати деякі умови. По-перше, влаштуватись на роботу. З цього я і почала. Економіст за фахом, я погодилась працювати адміністратором у невеличкому готелі. Не дуже престижно, проте заробітна платня була вища за усілякий престиж, та й графік підходящий. І хоча готель цей дуже нагадував бордель, проте я ж не повією туди влаштовуюсь. А все інше – не моя справа.
По – друге треба переобладнати свою двохкімнатну оселю для дитячих потреб. Моя спальня за декілька днів перетворилась на дитячу кімнату. З кухні зник мій улюблений набір ножів, що купила сама собі на якесь свято. Проте найважчим була розлука з моєю улюбленою кішкою Бонею, що її прийшлося віддати матері – у малого на неї алергія. Залишилось лише влаштувати Сашка до дитсадка. У цьому мені дуже допомогла Олена, моя шкільна подруга. Завідуюча у дитсадку, вона змогла зробити для мене деякі виключення.
І все, здається, йшло добре. Але Сашко досить холодно віднісся до новини про всиновлення. Він просто повів плечима.
- Добре. Поживу із тобою, доки мама не забере.
Я сумно опустила очі та вийшла з кімнати.

***
Я стояв і дивився як падає сніг. Чисельні перехожі з’являлись та зникали десь поряд зі мною, але ніхто з них не звертав на мене уваги. Що ж, я звик.
Жінка, що народила мене і яку досі я вважав за матір, завжди була десь далеко. Недосяжна. В житті її нічого не хвилювало, окрім пляшки та друзів – алкоголіків. Я ж був їй не потрібний. І я, чомусь, завжди вважав, що то моя провина, що це я такий поганий, якщо усіх інших дітей матері люблять, пестять, купують їм солодощі, подарунки, цілують перед сном, розповідають казки. Моєю ж казкою було стареньке горище нашої п’ятиповерхівки, де можна було сховатись від материного гніву та усього цього байдужого до мого горя світу. Та я таки намагався бути добрим сином. В надії, що вона хоч раз посміхнеться до мене, хоч раз скаже таке омріяне «любий синку», я мив підлогу, виносив на смітник порожні пляшки з – під горілки, приносив матері води щоранку, коли їй (чомусь завжди) було зле. Я навіть навчився у свої не повні п’ять років готувати яєчню. Правда на яєчню це мало було схоже, але їсти було можна.
Одного разу, коли матері не було вдома, я вирішив зробити їй подарунок. А раптом вона зрадіє, і похвалить мене за мої старання. На кухні в нас висіли старенькі замизкані квітчасті штори. Зовсім брудні, деінде затерті до дірок. Я взяв мамині ножиці та вирізав маленьку квітку, що була намальована на шторах та наклеїв на шматочок паперу. Вийшло гарно. Знизу я намалював сердечко і коряво написав «мамє». В радісному очікуванні пройшов весь день. Я мріяв як мама зайде до кімнати, побачить мій «шедевр» та засміється щасливо. Вона ж любить мене, звісно любить. Просто їй нелегко, ось вона й злиться завжди. Вона самотня через мене. Та не може ж вона не любити такого хорошого сина. Ясно, що не може!
Мати, як завжди, повернулась ввечері напідпитку і побачивши моє творіння, просто сказилась. Схопивши до рук дерев’яну палку (і де тільки вона взялася в хаті?!), почала нещадно мене лупцювати. Била вона мене аж доти, доки на моїх руках та обличчі не виступила кров. Я, переляканий в смерть, намагався сховатися в кутку, прикривав руками розбиту голову та голосно ревів. Заспокоїлась вона лише тоді, коли я втратив свідомість. Проте я таки встиг вихопити своєю згасаючою свідомістю презирливо кинуте:
- Виродок! І нащо я взагалі тебе народила?!
…
***

- Машунь, ти так змінилась! – дивується моя подруга, - на тебе це не схоже - взяти до себе чужу дитину, відмовитись від кар’єри заради грошей! Що з тобою? А якщо його батьки хворі чи алкоголіки?! Є ж гени, спадковість!
- Мені все одно.
- Як так? Що значить все одно?
- А то і значить. Я люблю цю дитину і нікому її не віддам. Зрозуміло? Ця тема більше не підіймається!
Я кинула слухавку і побачила Сашка.
- Що значить, ти мене нікому не віддаси? А мама? Вона приїде за мною, а ти тільки спробуй мене не віддати! – він розвернувся та забіг до дитячої, гримнувши дверима.
Я подивилась у своє відображення. Боже, як я подорослішала за цей час! Он і сивина лізе. Мама каже, що я взяла на себе чужий непід’ємний тягар. Та й до Сашка вона зовсім сувора. Я посварилась із нею через це і ми вже місяць не спілкуємось. До речі, комісія дала добро на усиновлення і я офіційно стала Сашиною мамою. Просте тільки на папері. В його серці місця для мене зовсім мало, а у житті я просто Маша. Ніяких «мама». Ніяких. Та я все розумію. Йому важко. Він ще любить ЇЇ, ще чекає. Яка ж вона твар, ця жінка! Як же можна було покинути цей скарб, як його можна було не любити? Що вона собі думала?
Я змахнула сльози зі стомлених повік та лягла спати. Завтра в мене побачення після роботи. Три попередні я відмінила, бо Сашка захворів на ангіну, і я тиждень від нього не відходила. Отже, треба відпочивати. А Сашка звикне. Це мине…


***


- Мамо, можна я розповім тобі віршик? Я сам вивчив!
- Ну, давай, я слухаю.
І я почав. Зосереджено, боячись забути хоч рядок і не догодити любій матусі.
- От улыбки серый день светлей…
- Не сірий, а похмурий! – сердито виправила вона. Я трохи розгубився, але боязко повторив:
- От улыбки серый день светлей…
- Ти що, дурень?! Я ж сказала – не сірий, а похмурий! Ну що ти за дитина?! Ану, геть звідси, виродок!
Мати вдарила мене по шиї та штовхнула до виходу. Я вибіг з кімнати та сховався на ліжку під покривалом. Намагався щосили не плакати, проте сльози лились самі по собі, я вже був їм не хазяїн. Я плакав від образи, від пекельної гіркоти, і у грудях починало боліти «щось». Я не розумів, що саме, проте дитячий розум підказав – душа.
За що вона зі мною ТАК?! За що? Я ж люблю її, дуже – дуже люблю. Я пробачу їй усе на світі, лише б вона любила мене, якби хоч раз про це сказала. Та вона тільки ображає… І що то за слово таке – виродок?
- Чого скиглиш, бовдур? Ану, вставай! – мати схопила мене за плече та витягла з моєї схованки. – От візьму зараз ремінь, тоді й заплачеш! Геть на вулицю, до мене гості прийшли, а ти заважаєш.
Я сумно поплівся до дверей. В коридорі стояли двоє чоловіків з торбою, із якої стирчали горличка від пляшок дешевої горілки та пива. Ці двоє були дуже брудні, від них смерділо смітником. Мати обняла кожного з них, така добра та весела. Зі мною вона такою ніколи не буває.
Раптом один з тих двох спробував скуйовдити моє волосся, але я встиг вискочити до сходів та побіг на вулицю, наче вжалений…

***

- Мамо, привіт. В мене до тебе прохання.
- Якщо воно стосується твого виродка, я – пас! – почулося на тому кінці проводу. Я з люттю кинула слухавку. Ну й не треба. Сама справлюся. Стара дурепа зовсім з глузду їде! Це ж дитина! Як же так можна. Невже це моя мати?
Сльоза скотилась по обличчю та впала долу. Дивно, останнім часом я так часто плачу, а раніше – ніколи. Чому ніхто не розуміє мене? Чому ті, кого я люблю, не можуть прийняти моє рішення? Адже воно МОЄ! І якщо вони люблять мене, то просто повинні змиритись.  Я ж нічого поганого не зробила, навпаки! Та де там! Скрізь одна лють, страх брати на себе відповідальність, егоїзм. Отже, це не мої люди. Значить нам не по дорозі.
Спробую подзвонити Олені. Може вона погодиться. Бо якщо ні, побачення доведеться відкласти. А може й зовсім відмінити. Як я втомилася…
Набираю номер та чую привітне «Машуню, привіт! Рада тебе чути!». Через п’ять хвилин розмови я кладу слухавку та полегшено зітхаю. Хоч хтось.
Знову беру телефон:
- Діма, привіт, це Маша.
- Привіт, крихітко. Сьогодні все в силі?
- Так, звісно. Зустрічаємось як домовились.
- Ага. Чекаю з нетерпінням.
В слухавці роздаються короткі гудки, а я йду збиратись. Треба стільки встигнути! Діма симпатичний не жонатий чоловік тридцяти років. В нього невеликий бізнес – СТО на виїзді з міста. Він самостійний, впевнений у собі і, здається, любить дітей… Чи правильно я зробила, що одразу не розповіла йому про Сашка? Мабуть, ні, та вже запізно. Залишається сподіватись, що якщо я подобаюсь йому, Сашко не стане перепоною для нього. Та й хіба може він комусь заважати?
Сашко живе в мене вже майже рік. Він тиха, спокійна дитина. Правда очі його й досі такі ж сумні. По – ночах він частенько зове маму. Я завжди намагаюсь бути поруч, проте я досі не змогла ЇЇ замінити. Про відносини з матір’ю Сашко не розповідає. Він взагалі не хоче про неї говорити. Усякий раз, коли я намагаюся завести розмову про його колишнє життя, він розвертається та гупає дверима своєї кімнати. Він давно вже чітко розмежив і територію, і межі дозволеного у відносинах. Якось я назвала Сашка сином. Він якось дивно та майже люто подивився мені у вічі, проте нічого не сказав. Із тих пір я називаю його сином. Проте для нього я та ж Маша, якою була рік тому. Чужа тітка, хоча й добра. Я й не настоюю. Йому потрібен час. А може й час не допоможе, я не знаю. Я вже нічого не знаю напевно, Господи. Сподіваюся лише, що у Сашковому серці все ж таки знайдеться хоча б маленький куточок для мене. І сподіваюся йому сподобається Діма. Мені він, наприклад, дуже подобається. Ну що ж, буде як буде. Тільки б моя мати нарешті змирилась із тим, що в моєму житті тепер є Сашко, і що нікуди із нього він не дінеться. Бо я краще помру, аніж відмовлюся від цієї дитини!
Тільки сам Бог знає, що довелося пережити моєму синочкові. Я тільки бачила застарілі рубці та шрами на спині, на руках, і мені зостається лише здогадуватись, як вони там з’явились. Бідолашний! Як можна бути жорстокими із дітьми. Вони ж такі наївні, такі чисті, такі відверті, такі беззахисні! Та разом з Сашком мені відкрилась нова істина. Діти ще й дуже сильні. Небажані, кинуті напризволяще, нелюбимі, вони все одно борються за право на життя та любов, за право на щастя і на увагу. Дорослі б так не змогли. Ми б вже зламалися. Он, як Сашкові не важко, а він мовчить. Сльози, й ті витирає потай від мене, щоб не приведи Господи, не побачила. А я он реву наче корова! Досить. Вже час йти, Діма мабуть зачекався.

***

… Отже, я стояв і дивився як падає сніг. Чисельні перехожі з’являлись та зникали десь поряд зі мною, але ніхто з них не звертав на мене уваги. Не дивно. Кому я був потрібен? Кому взагалі є діло до покинутого маленького виродка? Я ніщо для них. Ніхто і ніщо! Так було завжди.
Проте згодом з’явилася ВОНА. ВОНА не пройшла повз, як проходили інші до неї. ВОНА зупинилась. ВОНА обійняла мене, пригорнула до серця. ВОНА нікому мене не віддала! І це було дуже дивно. Я жив в ЇЇ оселі, їв ЇЇ їжу, дивився у ЇЇ очі, і в них не було презирства. У них не було ненависті, до якої я так звик! Я шукав оману, чекав, що вона награється зі мною та вижене на вулицю. Або можливо зробить так, як зробила жінка, що народила мене. Але час йшов, а я не знаходив жодної підозрілої речі, жодного жорстокого слова не чув. Чув тільки як ВОНА плаче ночами. Я теж плакав. Мені було шкода себе, такого покинутого, не потрібного, не бажаного. Мені було шкода і ЇЇ. Проте я не міг прийти та сказати ЇЙ про це. Бо боявся. Я боявся, що вона висміє мене, образить, чи взагалі поб’є. Бували дні коли мені дуже хотілось підійти до неї і просто обійняти. Сказати, що все буде добре. Та я не міг – це було вищим за мене. Мене не привчили до такого. Я знав тільки материну злість та удари палиці чи ременя по спині. Я знав тільки біль  і жорстокість людей. Любові ж я не знав.
Отже я просто спостерігав з сумом за ЇЇ життям. За тим, як вона свариться зі своєю мамою через мене. Я на своїй шкурі знаю як це, та ВОНА сильна. ВОНА чомусь відстоює мене. Відстоює перед усім світом, перед усіма ворогами. Чому? Я ж їй ніхто. Чужак, якого вона знайшла, підібрала наче бездомне кошеня. Нащо ж вона тоді каже, що любить мене, називає моїм омріяним «синку»? Спочатку це слово на її вустах дратувало мене. ВОНА ж мені не мати і я їй не син! Я ще чекав на СВОЮ матір. Все думав – вона пожалкує про свої вчинки за знайде мене, пригорне до себе, забере додому… Та пізніше я зрозумів – мама ніколи не прийде по мене. Вона мене покинула. І згодом я звик. Мені навіть почало подобатись це слово.
А одного разу я побачив у ЇЇ волоссі сиве пасмо. Я спитав звідки це, а ВОНА лише посміхнулась та відповіла:
- Не звертай уваги, синку. Мені навіть подобається, - і так сумно посміхнулось, і така любов промайнула у ЇЇ погляді, що я не втримався і вибіг з кімнати. Вибіг, бо знав, що можу розплакатись просто у НЕЇ на очах…
І за що ВОНА така добра зі мною? Може ВОНА насправді щира? Мені б так цього хотілося, так хотілося б… Та як я можу вірити їй на слово? Це ми вже проходили. Треба тільки раз розслабитись, довіритись комусь, як тебе одразу ж спробують знищити, принизити, втоптати у багнюку. Та я ж не дурень! Мене тепер так просто не проведеш!..

***

Я забігла у під’їзд та гримнула дверима. Як ошаліла побігла на третій поверх. Двері відчинила Олена:
- Привіт, подруго. Ти бігла чи що? Сашко заснув нещодавно. Як побачення?
- Ох, навіть не питай… Є щось випити?
- Так, так, зараз, - схвильовано вимовила Олена та загуркотіла у кухонній шафі. – Ось, тримай. Віскі підійде?
- Все одно, дякую, - я залпом осушила стакан та на очі набігли сльози.
- А тепер розповідай, - суворо наказала Олена, - Я чекаю.
- Та що тут розповідати! Спочатку все йшло як по маслу. Ми сподобались один одному, довго розмовляли «про життя», а потім я розповіла йому про Сашка… Такої реакції я зовсім не очікувала. Здається, якщо ми були б на самоті, він би вдарив мене! «І чому ти одразу не сказала, я б не витрачав на тебе час!..». А потім він наговорив мені такого…!
Я не витримала і розплакалась. Уся моя туга, уся образа, увесь мій біль вилились разом із переповненої чаши мого серця. Сварки з мамою, нерозуміння друзів, образи Дмитра, холодність та відчуженість Сашка – все виплеснулося тут зараз. Я ревіла так, як ще ніколи у своєму житті. І щось біля серця зайшлося таким нестерпним болем, що я не могла навіть говорити. Та й як це вимовиш словами? Як розповіси про всі ці почуття. І скрізь пелену сліз, я побачила у дверях кімнати Сашка. Він, ще сонний стояв і дивився на те, як я плачу. І така туга промайнула на його обличчі, такий потяг до любові, якого я ще ніколи не бачила.
А він тим часом підійшов до мене, взяв за руку (я навіть не повірила) і впевнено вимов:
- Поїхали додому, мамо. Вже час.
…
***

… Скільки років пройшло відтоді, скільки часу! Все це відбулося більш ніж півжиття тому… А тепер я знову стою поодиноко, похмуро, дивлюся у сиве небо та згадую своє життя із НЕЮ. ВОНА любила мене наче рідного сина. Та я і є ЇЇ син. Так було і так буде завжди. Так мабуть і мало бути.
Усім тим, що є в моєму житті я завдячую цій жінці, яку називаю мамою, яка все життя була самотня, яка ніколи не вийшла заміж, яка все життя присвятила лише мені. Моя освіта, кар’єра, кохана дружина, двоє діточок… хіба можливим було б усе це без НЕЇ? Звісно ні. Та не це головне. ВОНА навчила мене найважливішому в світі – ВОНА навчила мене любити. ВОНА навчила мене жити по серцю. ВОНА допомогла почати все спочатку. ВОНА захистила мене від усього світу, закрила своєю спиною, відгородила від усіх нещасть. ВОНА є мій світ. ВОНА є моя віра. ВОНА є моя мама.
І мені важко тепер зрозуміти і прийняти те, що ЇЇ більше ніколи не буде поруч. Те, що ВОНА ніколи не посміхнеться до мене, ніколи не скаже «синку, я так тебе люблю!». Цього більше не буде, бо ВОНА померла. Та я встиг сказати, як люблю її. Хоча ВОНА і сама це знала.
Я так і залишив напис на могильній плиті: «ЗАВЖДИ І НАЗАВЖДИ - ЛЮБЛЮ ТЕБЕ, МОЯ МАМА».