Він собі нормально жив в університетському містечку. Там в нього був власний будинок. Він належав сім`ї вже дуже давно. Хлопець жив там з двома братами, сестрою і найкращим другом. Він, в університеті, був зіркою. Його компанію поважали і знали, що йому не можна відмовляти. Він мав усе, чого тільки може хотіти тинейджер. Але його життя змінилося...І не тільки його, а й всієї компанії. Все змінилося з приїздом новенької. Здавалося б – звичайна дівчина, але здатна змінити все...
Крістен Джонс їхала тим, як їй здавалося "злополучним" автобусом в якийсь приватний вищий навчальний заклад. Батьки відправили її туди, бо хотіли, щоб вона здобула освіту, як вони думали, кращу, ніж в звичайному державному університеті. Дівчині було всього 17-ять років, але вона вже знала, чого хоче від життя. Крістен хотіла бути журналістом. Ще з дитинства вона любила писати, що завгодно про що завгодно!=) Читати дівчина любила не менше, ніж писати.
В автобусі була тільки Крістен ( ну, ще хіба, що водій!=) ). Вона читала чергову книжку. Нарешті автобус зупинився і водій сказав :
- Крістен Емілі Джонс, дозвольте дати вам маленьку пораду, перш ніж ви вийдете з цього автобуса...
Дівчина підняла на нього очі і кивнула. Тоді водій продовжив:
- ..., ви не повинні робити те, чого не хочете...Особливо те, що вам кажуть робити інші студенти Елтонського університету.
Крістен знову кивнула і виходячи з автобуса зі своїми речами
на прощання кинула : " Дякую за пораду. До побачення!".
Щойно вона вийшла, автобус поїхав.
Оскільки дощ не припинявся ще від ранку, а тобто, відколи дівчина виїхала до університету, на неї падали тяжкі холодні краплі осіннього дощу. Але по ній не скажеш, що це хоча б трішки її дратувало.
Через хвилину під парасолькою до Крістен "сименила" якась жіночка. Вона була маленькою на зріст і худою. Темна одежа спадала аж до котиків. Блондинисте волосся було зібране в низенький хвостик. Яскраві зелені очі були примруженими через погоду.
- Крістен Емілі Джонс?- прочитала блондинка на шпаргалці.
-Угу...- відповіла дівчина.
Тоді з одежі ( незрозуміло звідки! ) блондинка дістала якісь листки.
- Крістен, я - Джорджія Ермпбелл. Тепер я твоя, ем...класна керівничка...так зрозуміліше! І від тепер будь-які питання, які тебе будуть тривожити, можеш обговорювати зі мною. Тутешні правила "виживання"... тобі пояснять...новеньких у нас люблять...зірки...Ем...ну, не стіймо під дощем. Ходімо покажу твою кімнату.
Крістен не сподобалось, що міс Ермпбелл дивилась на неї з жалем і тривогою. Це було так наче хотіла крикнути : "Тікай, поки можеш!". Але згідно правил, професор не могла цього зробити, навіть якби дуже сильно цього хотіла.
- Міс Ермпбелл, ем...я в кімнаті житиму сама?
Джорджія глянула на дівчину так, наче та збожеволіла.
- Ясно...
Вони пройшли три корпуси, аж поки професор не сказала :
- Крістен, обережно з тими, хто веде себе так, начебто все тут належить їм...не зли їх...
Чому навіть професор про студентів з жахом говорить, Крістен зрозуміти аж ніяк не могла.
- Ось твоя кімната…
На дверях висіло три таблички з іменами :
« Лейсі Кроу. Місса Лонг. Крістен Джонс.»
- Далі сама…Ще побачимось…
Сказавши це професор Ермпбелл розвернулась і пішла. Крістен увійшла всередину. То була досить таки велика кімната. Всередині стояло три ліжка, два письмові столи. Ще було дві книжкові шафи і три звичайні (для одягу). В кутку були двері. Куди вони вели – досить легко здогадатися! Це була ванна кімната. Коли до кімнати увійшла Крістен, одна з дівчат сиділа на ліжку, щось роблячи за своїм ноутбуком. Друга наводила перед дзеркалом макіяж. Але щойно двері скрипнули, обидві синхронно повернули голови в той бік. Опісля декількох хвилин мовчання, Крістен нарешті сказала :
- Привіт, я новенька…ем, професор Ермпбелл сказала, що тутешні правила мені пояснять…О, вибачте…Я – Крістен Джонс. А ви?..
Дівчина з ноутбуком виглядала на китаянку, хоча хто ж їх там на Сході розрізнить? Вона першою й заговорила :
- Комбава!
Крістен відповіла :
- Конітіва!
«Хакерша» усміхнулась і продовжила :
- Я японка. Мене звуть Місса Лонг,мені 17. Ти одразу на другий курс, чи як?
Крістен кивнула і повернула голову в сторону, вочевидь до Лейсі. Та усміхнулась і сказала :
- Я тутешня. Ну, ти зрозуміла. Ем,…мене звуть Лейсі Кроу. Мені теж 17. А, щодо правил виживання в цьому місці, то вони досить легкі. Але Місса тобі краще пояснить!..О!Може ти нам про себе щось розповіси?
Джонс не думала, що Місса і Лейсі сприймуть її нормально, а не як «книжкового хробака». Але виявилося, що Місса «починаючий» хакер, а Лейсі пише власну книгу. Щодо зовнішності, то ці троє змахували на «Ангелів Чарлі» : чорна, біла і руда.
Місса мала коротко стрижене смоляне чорне волосся і темні очі. Одягалась, як нормальна сучасна дівчина. Щоправда, без мобільного і навушників з кімнати не виходила.
Лейсі була блондинкою із сірими очима. Зазвичай носила високий «кінський» хвіст. Спідниць в неї майже не було. А для того, щоб підкреслювати свою індивідуальність – принципово ніколи не одягала на себе, щоб то не було, рожевий колір.
У Крістен було довге руде волосся і блакитні, мов небо, очі. Вона одягалась, як така собі «чемна дівчинка».
Що ж, ці троє вжилися нормально.
Все було добре, але Крістен турбувалась щодо наступного дня. Їй доведеться представлятися кожному професору, половині університету і витримувати всі ці погляди на собі. Саме через це дівчина заснула під ранок.
А ось і він, власною персоною – ранок. Місса, як і завше, прокинулась швидше за всіх. Почувши шурхіт, проснулась і Лейсі. Лишень Крістен спала, наче вбита.
- Крістен, в тебе попереду дуже тяжкий день, тому…ПРОКИДАЙСЯ!!!
Будила дівчину Лейсі. Ну-с, в блондинки свої методи, але хм…ефективні!
Щойно Крістен почула це, сіла на ліжку і сонним, трохи захрипши після сну, голосом пробуркотіла :
- Де війна почалась?
Місса хіхікнула,одягла куртку по топу і вийшла з кімнати, перед тим кинувши Крістен, яка знову валялась на подушці :
- Через 10 хвилин біля сходів!
Аж через хвилину до дівчини дійшло, що японка пояснюватиме правила виживання в Елтонському університеті. Одягнулась Крістен, як завжди, перше, що потрапило в шафі під руку, було на ній. Тоді то були широкі чорні штани і чорний топ з червоними візерунками. Волосся прибрала у високий хвіст. Зазвичай волосся в неї було розпущене, але чомусь вона вирішила зробити так…
- Отже так, Крістен, зараз я поясню тобі тільки найважливіше, решту потім, гаразд?-Джонс кивнула, тому Місса продовжила.-У кожного тут є своє кодове ім’я…ну, псевдонім. Я, на приклад, - Хлої, або Корі. Кому, як подобається. Яке в тебе кодове ім'я?
- Ну,…в мене його немає…
- Крістен, подумай! Якесь, яке тобі подобається.
- Тоді,…Ран!Це можливо?
- Ран?Лотос?Ну,…до такого ще ніхто не додумувався, тому можна. І ще, Ран, називай мене при всіх кодовим ім’ям, гаразд? І, на заняттях, коли будуть питати, як тебе звати, скажи просто «Ран». Угу?
- Угу!-кивнула у відповідь Крістен.-А, ну Лейсі…?
- Лейсі?!О, ну вона – Ліана.
- Ясно…
- О, і коли дійдемо,я тобі ще дещо розповім, о.к.?
Крістен знову кивнула…Хвилин через 5 вони проходили повз групу людей. Місса пояснила :
- Це частина наших зірок. Запам’ятай, ніколи не говори до них, якщо самі не заговорили першими, а якщо кажуть щось зробити, не огризайся, а виконуй.
В тій групі стояв один хлопець. Він був високим, красивим. Здавався дуже міцним і сильним. В нього було русяве не дуже, але все ж довге, волосся і сині глибокі очі, в яких читалась таємниця. Хлопець прослідкував очима за новенькою, але так нічого й не сказав. Будь якого іншого дня, з будь якої іншої новенької, вони б посміялися, але того дня побачивши її, він просто не зміг сміятися. Хлопцю перехопило дух, хоча виду так і не подав. Не було його сміху, то не було й сміху компанії.
Місса дещо помітила і прошепотіла Крістен :
- Знаєш, хто щойно за тобою дивився?-Джонс похитала головою, а Лонг відповіла на незадане запитання.-Лауренц. Це звісно ж його кодове ім’я, але тут він мегастар!
- І що?- скептично відповіла дівчина.
Місса явно не могла зрозуміти ставлення Крістен до красеня. Але все ж таки вирішила, що це не її справа…
Пізніше, коли вони увійшли до аудиторії Джонс сильно здивувалась – у такій великій будівлі були на диво малі класи. Повсюди були зайняті практично всі місця.
Під кінець дня у Крістен було заняття у професора Ермпбелл. Тоді блондинка була одягнена в коротку міні-спідничку і коротенький топ, що відкривав усе до « не хочу»!=)
- О! Ви прийшли!Відрекомендуйтеся будь ласка.
Джорджія чомусь дуже сильно переживала за Джонс. Але та достатньо добре протрималась ввесь день, тому вже була більш в собі впевнена і відповіла :
- Ран.
Професор Ермпбелл ледь помітно з полегшенням зітхнула. Ніхто не помічав, що саме зараз зірка університету придивляється до дівчини. Сперши голову на руку він змірював поглядом новеньку.
Єдине вільне місце було біля нього. Професор Ермпбелл з острахом запитала в хлопця :
- Лауренц, можна Ран сяде біля тебе? Місць більше…
- Можна!
Крістен підняла очі на, як їй здалось, нахабу. І раптом впізнала вранішнього незнайомця, що проводив її поглядом. Джонс здавалося, що така зовнішність по жахливі несправедливості дісталася нахабному «Нарцису». Кожен її крок проводжувався поглядами половини аудиторії. Інша половина вдивлялась в усміхнене обличчя Лауренца, очікуючи, що ж він робитиме далі…? Коли Крістен сіла поруч він сказав :
- Ну і чого ви всі повитріщалися?! Відвернулись і не слухаєте!
Усі, навіть інші зірки слухняно відвернулися і зайнялися своїми справами. За це Джонс була трохи вдячна хлопцю, але це значило, що він хоче з нею поговорити. Оскільки вона на це настроєна не була, в нього так нічого й не вийшло…
- То, значить – Ран? Хм…А, як нас насправді звати?
Тоді Джонс повернулась до нього і відповіла:
- Вас – не знаю. Та й не вельми цікаво, якщо чесно!
На обличчі Лауренца промайнула тінь злості, але миттєво зникла.
- Хм…дівчинко, ти хоч розумієш з ким зараз розмовляєш?
- Ну,… ні! Але мені НЕ-ЦІ-КА-ВО!!! Відстань…
Того дня Крістен Джонс стала першою дівчиною, яка дала відпір зірці. Лауренц був дуже здивований тим, що Джонс була такою…такою. Він переживав нові , ще незнайомі йому відчуття і переживання. І це його забавляло, дратувало і найгірше – насторожувало! Лауренца цікавило, за які такі заслуги дівчина з ним так поводиться…
До кімнати, Крістен йшла разом з Лейсі. Міссі потрібно було терміново з кимось зустрітися, тому повинна була піти. Щоправда, так і не уточнила з ким все-таки їй потрібно було побачитись!=)
- Ліано, а чому тут не задають домашніх завдань? А деяких учнів, як я помітила взагалі бояться…куди тільки дивиться директор?..
Лейсі була дуже обережною, тому почувши за майбутнім поворотом чиєсь дихання і шурхіт зупинилась сама і зупинила Крістен своєю рукою. Одразу за тим поворотом знаходилась їхня кімната. Ліана підвищила голос :
- Хто тут?
Вони почули сміх. Крістен здалося,що вона вже десь його чула, але так і не могла зрозуміти, кому він належав…Аж тут з-за повороту в розвалочку вийшов Лауренц.
- Ліана і Місса Лонг…Чи краще…Лейсі Кроу і Хлої? Ахаха!
Лейсі з неприхованим жахом дивилась на хлопця.
- Ліано…
- Ні, можеш більше не грати. Називай мене звичайним іменем.
Тут заговорив Лауренц :
- Ран, чому твого імені немає на дверях?
- А з чого ти взяв, що я не Місса?
- З цього!-він показав триособисті справи студентів.
Це були :
Лейсі *Ліана* Кроу, Місса *Хлої-Корі* Лонг, .?. *Ран* .?. .
- Чому твого імені ніде немає?
Лауренц злився. Точніше, намагався витягнути з них інформацію. Хоча, що ж там було витягувати? Крістен сама була в шоці, коли побачила, що її ім’я зашифроване!На обличчі Лейсі виступили краплі холодного поту. Вона наче була прибита «відкриттям» Лауренца, і тільки через деякий час, все ж змогла проговорити :
- Ран,тут є одне правило…ну,…коли тебе розсекречує зірка ти повинен підчинятися їй, чи йому, щоб не вилетіти з Елтонського університету…
- Цілком вірно!-підтвердив Лауренц.-Тому, Лейсі, як звуть Ран насправді?
- Не скажу!
Він скрипнув зубами, підійшов ближче до дівчат і запитав ще раз :
- Я не розчув імені, Лейсі. Повтори-но!
- А, де ж «будь ласка»?-запитала Крістен.-Дурні у вас в університеті правила!
Лейсі через силу викрикнула йому в обличчя :
- Не скажу!
В ту ж мить він вдарив її по обличчю. Лейсі впала на землю і почала плакати.
- Можеш збирати речі…
- Стій!
І Лейсі, і Лауренц були здивовані. Він повернувся до Крістен і сказав:
- Слухаю?
Джонс через силу і огиду видавила з себе :
- Давай домовимося…
Його все ще цікавило її відношення, тому він відповів :
- Давай так…Я більше не запитуватиму про ім’я і таке інше. Але твоя подруга в університеті залишиться тільки за умови, що ти переїдеш до мене. Іде?
- Нащо я тобі здалась?
- Іде?-перепитав, випробовуючи Крістен, Лауренц.
Дівчина кивнула, в знак згоди. Він обернувся і вже дійшовши до повороту, ледь до них повернувся і сказав :
- Мені раніше ніколи не давали відпір…Стало цікаво…
А, тоді він пішов. Того дня його взяла. Один-один, якщо точніше!
Того вечора Крістен ночувала вже у Лауренцовому будинку. За те, що вона погодилась, хлопець пообіцяв, що «забуде» їхні імена.
Як здавалося, спали усі в домі, але – ні! Крістен сиділа на підвіконні своєї теперішньої кімнати і вдивлялась в зірки, місяць, пропливаючі сірі хмари… Раптом в двері кімнати постукала, і всередину увійшов Лауренц, що теж не спав тієї ночі.
- Можна?-запитав пошепки він.
Крістен хмикнула:
- Невже, якщо я скажу «ні», це щось змінить?
- Звідки набралося стільки сарказму в такому прекрасному створінні…?
- Перестань! Я цього не люблю…
Хлопець підійшов до неї. Тоді, виглянув у вікно і прошепотів їй на вухо :
- То,розкажи, що ти любиш…
«БАЦ!!!» – Крістен врізала йому ляпаса. Та ще й якого! А тоді сказала:
- Мінімальна відстань від мене до тебе і навпаки 2 метри!
Лауренц пішов з кімнати нічого не зробивши і нічого не сказавши. Він все ще не міг зрозуміти, чому Крістен не така, як інші дівчата. Раніше в Елтонському університеті не було жодної такої, яка могла б йому відмовити. Флірт і все таке, ніколи його не підводило!Аж поки не з’явилась вона…Грішним ділом він навіть подумав, що Джонс любить «дівчаток», але це б помічалося по її характеру, відношенню до світу. Тому, це виключалося. Лауренц на цьому добре знався, саме через це й хотів получити бажане…
Крістен Джонс не хотіла близьких взаємин. Одного разу вона вже «попеклась» і тому більше не бажала відчувати той самий біль – втрата і образа – жахливий коктейль! Її серце зжималося від німого болю щорозу, коли проте згадувала. Ось і тепер…Лауренц нагадав Крістен про те все, що вона мала, і як багато втратила в цьому житті…
Дівчина так і заснула на підвіконні. Зранку вона потягнулась і перевернулась на інший бік. Як їй здалось, то після такого – щонайменше повинна була добряче гримнутись, впавши на холодну й тверду (нажаль) підлогу! Але натомість дівчина відчула, що лежить на подушці, що звичайно її не мало здивувало. Отже Джонс була на ліжку. Але, виникло питання – яким таким чудом дівчина там опинилась?! Оскільки склерозом Крістен ніколи не страждала, а як переходила з підвіконня до ліжка, то залишалась тільки одна думка – хтось їй «допоміг» тут опинитися! Хтось постукав у двері. Джонс пробуркотіла сонним голосом :
- Хто там?
- Це я,-сказав зайшовши Лауренц,-ем…ти того,…обережніше наступного разу…Я тебе переніс на ліжко …і…вибач за вчорашнє…
На коридорі почувся гуркіт. Це була сестра Лауренца, тутешня «заучка», яка випустила стос своїх книг. Вочевидь вперше в житті почула від брата слово «вибач». Від цього Крістен в кінець прокинулась. Вибігла в коридор так, щоб не доторкнутися до хлопця, і сказала :
- Давай допоможу!
- Ні-ні,…я сама…-почала відмовлятись дівчина під пильним взором брата.
- Я К…кхм…Ран! А ти?
- А я – Джолла!
- Джолла? Хм…цікаве ім’я!
- Дякую за книги, і до речі перша пара через п’ятнадцять хвилин!
- Ой!
Крістен повернулась до своєї кімнати. Вона не помітила, що Лауренц сидить на кріслі і чекає, коли закінчиться, як на нього, «вся ця маячня»! Підійшла до шафи і почала переодягатися. Точніше зняла кофту від піжами і одягла блузку. Знову те, що першим потрапило під руку!ХД
- Це що за такий метод поводження?..
Лауренц явно глузував. Щоправда, в душі кричав сам на себе! Крічтен зашарілась, мов маків цвіт і відповіла на запитання :
- Вибач, я тебе не помітила…
- Нічого, продовжуй…
- Вийди з кімнати, будь ласка.
Побачивши, що Джонс явно не настроєна жартувати, Лауренц вийшов і приперся з іншого боку до дверей кімнати. Йому здалося, що та, яка б на нього сердилась не сказала б «будь ласка», а лесбіянка не зашарілася б. Що так пом’якшило відносини? Можливо, та незначна послуга. Подумаєш, врятував від пари трійки синців! А може ще щось? Але сам хлопець за собою хороших справ більше зроду не пам’ятав.
Насправді – нічого не змінилося. Як все було, так все і залишалося. Крістен не хотіла бачити залицянь Лауренца, але куди від них подінешся? Тому, вона вирішила зіграти для нього, а потім кинути. Так, як кинули її саму колись. В алхімії це зветься – Закон Рівноцінного Обміну. Щось отримати щось, потрібно віддати щось рівноцінне взамін. Крістен хотіла забути біль шляхом передавання його іншому. Але переграла, і їй стало ще гірше, аніж було до того…
Ран і Лауренц разом йшли до навчального корпусу. Всі, кого вони зустрічали по дорозі проводжали їх різноманітними поглядами. Деякі дівчата дивилися на Джонс із заздрістю, інші навпаки – з жалем. Хлопці…а власне, що хлопці? Як завжди – витріщали очі і розвішували вуха-локатори!
- То твоє справжнє ім’я починається на літеру «К»?
Лауренц намагався хоча б якось підтримати (створити) розмову з дівчиною. Але щось таки в нього не виходило…
- Ам…А яку ти музику любиш?..
За останні приблизно десять хвилин він поставив напевне з півсотні запитань, але на жодне з них не почув відповідей. На це хлопець теж не чекав…
- Метал, хард-рок, хардкор-метал, дарквейв…ну, якщо одним словом, то віддаю перевагу стилю рок. Хм…а, з чого ти взяв, що моє ім’я починається на літеру «К»?
- Ти зранку…
- Я закашлялась! Горло болить…трішки…кх-кхе!
Лауренц про себе посміхнувся. Йому здавалось, що в цього може бути майбутнє…
Їм на зустріч йшла професор Ермпбелл. Побачивши, що Крістен сміється разом з Лауренцом випустила з рук явно важкий матеріал для першого курсу. Крістен, цього разу разом із зіркою, підбігла до Джорджії.
- Ми вам допоможемо…-сказав він.
Професор почувши таке, ледь на той світ не відправилась! Як таке міг сказати Лауренц?! Сам ЛАУРЕНЦ!!!
Минуло два місяці… На Крістен вже почали менше витріщатися. Дівчина перестала бути «новим обличчям» в університеті. Щоправда, тепер на неї дивилися по іншій причині – вони з Лауренцом завжди були разом. Були чутки, що вони зустрічаються, і навіть, що хочуть одружитися. Але, все було набагато простіше…Є така закономірність – пробувши певний час в зачиненому просторі, починаєш звикати й навіть любити своє оточення. Лауренц, зрештою, почав подобатись Крістен. Оскільки їхні кімнати знаходилися поруч, хлопець щоночі приходив до неї. Вони говорили…просто говорили. Якщо бути відвертим, то рано чи пізно це таки може дати плоди. Лауренц покохав Ран. Вона відкрила в ньому раніше ним незвідані почуття і емоції. Тепер для нього не існувало нічого дорожчого за неї. Йому здавалося, що навіть його власне життя втратило будь-яку ціну!
Це була чергова ніч…Вони вдвох в черговий раз сиділи на ліжку і говорили ні про що. Аж поки, Крістен не запитала :
- Як тебе звуть? Ти зрозумів, про що я!
- Хм…ну,…Вільям Лоренс.
- Тепер зрозуміло звідки взявся Лауренц!
Тоді хлопець подивився їй прямо в очі і сказав :
- Твоя черга!
Ран не хотіла, але закон алхімії знав і Лауренц. Вони ж її вивчають в цьому дивному приватному університеті.
- Крістен Джонс.
- Я мав рацію!
- В чому це?
- Твоє ім’я…Воно таки починається з літери «К»!
- А,…ну…так. Хіх!
- Дуже красиве ім’я…доречі…
Лауренц почав нахилятися до Ран. Дівчина мимоволі теж почала нахилятися до нього…Відстань між їхніми губами була вже такою маленькою…Коли Крістен різко відхилилась, опанувавши себе, і сказала :
- Це нічого не значить!..
Насправді, для неї «це» розплющило очі на істину – вона його кохає…
- К…Ран!
Місса розмовляла з Крістен, а коли підійшов Лауренц перекрутила ім’я подруги.
- К…Ран?-запитав він в Місси.
Крістен стало ніяково, тому вона відповіла за подругу :
- Кран, в дівчачій вбиральні, барахлить. По крайній мірі, так було зранку!
- О! Ясно…
Лауренцу дуже хотілося, щоб усі знали про те, що ледь не сталося вночі. Але, ще більше хлопцю хотілося, щоб «це» таки сталося. А, якщо про це дізнаються всі,то усі його шанси і надії підуть з молотка!
Довший час вони практично не розмовляли. І хлопець розумів, що Крістен потрібен час. Хоча, Лауренцу здавалося, що вона таки ще більше похолоділа до нього…Сама ж Джонс не знала, що їй робити. А, щодо того, що так і не сталося…Серце дівчині казало : «Так! Інакше й неможе бути!» – а, з іншого боку розум її напутствував : «Ні! Це знову квіти , поцілунки,а потім – страждання і думки про самогубство!..»
Ніби, й те, й інше мало рацію…Але все ж таки…
Півріччя доходило кінця. Незабаром повинні були розпочатися зимові канікули.
Грудень видався холодним. Фонтан на університетському подвір’ї вже замерз. Повсюди лежав білий холодний сніг, якому раділи всі студенти. У аудиторіях, опісля перерв, був справжнісінький потоп! Студенти з вулиці, після «сніжок» і тому подібного, приносили з собою, а точніше на собі кочегури снігу!..
Це був кінець місяця. А якщо бути докінця точним, то це був останній день навчання. Вони сиділи в аудиторії професора Ермпбелл, яка щойно «прибрала» потоп. Звісно, як і у всіх нормальних навчальних закладах, в останній день навчання перед канікулами, ніхто вже нічогісінько не робив! Джорджія складала список тих, хто вирішив залишитися на зимові канікули в університеті. Сама вона таких «сміливців» не розуміла. І дійсно, що робити на зимових канікулах в університетському містечку, де по-суті найбільшим визначним місцем є сам Елтонський університет?
Нарешті дійшла черга й до Джонс.
- Ран?
Джорджія вважала, що дівчина не з тією компанією зв’язалась, але нічого не казала. Присутність Крістен серед «зірок» йшла на користь всім. Наприклад у так званих «зірок» виховання нарешті піднялося з нуля, нарешті вони перестали трощити власність університету і слухати викладачів.
- Я…
- Залишайся…буде весело…-як можна демонстративніш шепнув їй на вухо Лауренц.
А дівчина начебто втратила на мить голову повторила за ним, хоча планувала сказати зовсім інше :
- …залишаюсь…
Проблема заключалась в тому, що усі професора на вихідні (канікули в даному випадку) розтікалися, хто куди може. А основним для них всіх було одне – чим дальше від Елтонського університету, тим безпечніше для життя! Але, що дивувало ще більше, то це те, що маючи вже повну владу, коли хоч якось , але не прижимають викладачі, зірки роз’їжджаються по домам! Та й взагалі, в університетському містечку завжди на канікули залишалося дуже мало людей. Тоді там залишилось : двоє студентів четвертого курсу (старшокурсники), п’ятеро з третього курсу,четверо з другого і один студент, а точніше студентка першого курсу. Першокусницею була Джолла. А щодо другокурсників, то ними були :
Лауренц, Ран, Ліана і Хлої.
Другий день канікул…Можна було шепотіти на першому поверсі, а почують тебе аж на п’ятому! Ну не так чітко, як на третьому, але все ж! з самого ранку Крістен не хотіла вставати, але її розбудили… Хтосьдуже набридливо барабанив у її двері.
- Лауренц, йди до біса, зараз канікули!
- А це не Лауренц!-почувся з-за дверей дівчачий голос.
Це були Місса і Лейсі. З-за дверей виглядала Джолла. Чомусь лице Лоренс молодшої було схвильованим. Джолла, начебто нагадувала Крістен про щось, що могло статися по вині Джонс.
- О!Дівчата…хм…А, де ж ця падляка Лауренц,що будить мене щоранку в жахливо ранній час?
Вони усі разом розсміялися.
- Джолло, а де твій браттелло?
- Не знаю, я до нього заходила і навіть шукала, його ніде немає!
Крістен одразу згдала те, що ніяк не могла згадати дивлячись на Джоллу. А саме, дівчина згадла свою останню розмову з Лауренцом, що відбулася ввечері за день до того.
- Крістен, я ж просто…
- Ні!
- Чому ти мене не хочеш?
- Бо, ти забагато на себе береш…боюь, щоб твої хрупкі кісточки витримали цей тягар.
- Але, Крістен…Кріс, ну пе……..
- Відстань від мене!
Тоді вона розвернулась і пішла. Лишень почула окремі слова, які хлопець вочевидь озвучував для себе: «…дах…мотузка…краще…вона…люблю…»
- Крістен, Крістен!!!
Дівчата, що сиділи поруч з нею, не могли зрозуміти, що ж сталося з Джонс. Вона раптово поблідла і закрила руками обличчя, наче людина у відчаї. Коли змогла говорити, прошепотіла, все ще тримаючи руки на обличчі, закриваючи невидимі сльози від подруг.
- Залиште мене … всі окрім… хоча, ні… усі…
Дівчата слухняно вийшли не допитуючись, що ж таки з нею сталось. Щойно вони вийшли за двері, Крістен різко піднялась з ліжка, і тоді пішла одягнутись. Тоді, Джонс стала біля вікна і чекала, поки подруги не вийдуть з будівлі. Щойно всі троє вийшли в напрямку гуртожитку, Крістен кинулась до дверей. А тоді, побігла в коридор і почала носитись по будинку і шукати його. Тільки тепер до неї дійшло, що насправді значили обривки тих слів, що вона почула від Лауренца…
- Лауренц! Лауренц! Лауренц!
Дівчина закрила двері до чергової порожньої кімнати і збиралась бігти дальше, коли зіштовхнулоь з, як їй здалося – стінкою. Цією стінкою виявився Лауренц, що не дивно з його то накачаною фігурою!
Крістен впала б, якби не те, що зробив хлопець, а саме – підловив її «на льоту».
- Ти чого?- не зрозумів він.
- Лауренц…
Промовивши це Джонс, зморгнувши сльзи, обняла його, а тоді затараторила:
- Пробач! Пробач! Пробач!..
- Пробачив! Я зрозумів, про що ти говорила…Що ж…Вирішуй все сама…коли будеш готова, скажи,…я чекатиму…
Так вони простояли хвилин зо п’ять. Поки він не промовив :
- Правила ічнують, щоб їх порушувати?
- Ти про що?- незрозуміла Ран.
- Про два метри!..
Крістен відскочила від нього, наче на неї кип’яток полився. А тоді, хоч і не хотіла цього робити сказала :
- Ні!
І втекла. Втекла, залишивши хлопця роздумувати над тим, що сталося, і який він все-таки придурок, зіпсувати такий момент!..
Крістен прибігла до своєї кімнати і, припершись до дверей, намагалась зрозуміти, що ж з нею сталося. Для чого вона почала ламати свої ж власні стереотипи? Чому раптом почала підпускати до себе «чужих» людей?..
Минуло декілька днів, допоки Крістен не наважилась знову поговорити з Лауренцом.
- Лауренц!..
- Так, Кріс?- обернувся він на поклик.
- Послухай, не підкажеш, хто тут директор?
- Д-дивно, що ти питаєш…
- Я…я хочу перевестись назад до Кембріджу, тому я вже й написала відмову від навчання. То, де ти кажеш, кабінет директора?
- Крістен, розумієш…директор…Залишся ще на трішки, будь ласка!
- Лауренц, чому ти не хочеш мені казати?! Від того, що ти проситимеш, нічогісінько не зміниться…поясни мені…
- Якщо залишишся, то поясню!
Що ж, і справді, без підпису дирекції цей папірчик нічогісінько не значив. Але, все ж, Крістен не могла зрозуміти, чому Лауренц не хотів їй казати, де і хто директор. Якщо це була спроба втримати її в університеті – марно старався! Такою вже вона була дівчина, якщо щось вирішила, то вже не поступиться! Але Вільям навіть не хотів пояснювати. Ввесь час відмовлявся чимось на кшталт : «Потім…Не зараз!...Якщо сказав, то потім поясню…», або ж просто одразу ж переводив мову на щось інше…
Це був перший день навчання. Другий курс сидів в аудиторії їхнього ж декана – професора Ермпбелл. Коли увійшла сама Джорджія, всі побачили поруч з нею чорняву дівчину. В неї було смоляно-чорне волосся, надзвичайно яскраві блакитні очі навколо з чорною райдужкою, можливо то були лінзи, а може й дійсно її колір очей, але дивилося це все страшненько, весь її одяг був чорним. Навіть тіні і блиск для губ були чорними. Одне з двох, або в неї надзвичайно великий траур, або вона гот. Звісно ж швидше вірилося в друге. Загалом, підбивши все «до купи» – видовище жахаюче!
- В мене для вас дві хороші, як на мій погляд, новини…
Почала, було, професор Ермпбелл, але її перервав Лауренц. Де інде це б , мабуть, здивувало б вчителя, але не в Елтонському університеті – точно! Тут кожен висловлював свою думку, не зважаючи навіть на те, чи комусь вона таки цікава. Кожен робив, що хотів, але звісно ж в міру допущеного. Нічого «такого» в цьому навчальному закладі не дозволялося.
- Професоре?..
- Ем…так, Лауренце?.. – не зрозуміла спочатку Джорджія.
- Можна мені оголосити одну з них? Ту, якій ви надзвичайно радієте!
Професор Ермпбелл кивнула в знак згоди. Щоправда, не знала, про яку саме подію йдеться, адже обом була рада.
- Від сьогоднішнього дня, за розпорядженням директора даного навчального закладу, клички скасовуються. З цього моменту всі мають називати один одного виключно справжніми іменами. Щоправда, для деяких студентів зробили вийняток…
Професор Ермпбелл продовжила замість Лауренца :
- З вашого курсу дозвіл на «несправжні» імена отримали тільки Лауренц, Ран і Джей.
Десь з середини аудиторії почулися перешіптування. Більшість з них вміщали подібні фрази : « Ну звісно ж, родич директора, його кращий друг і дівчина…Інакше й бути не могло…Я так і знав…Ну чому Лауренц не в мене в «кентах»?...клички скасовують…Чому саме вони???»
Сказавши це, Лауренц сів на місце, а тоді поглянув багато значущим поглядом на Крістен. Потім так само на Міссу і Лейсі. Шептались геть усі. Лоренс і Джонс винятками не були.
- Лауренце, що це значить?..
Відвернувши від дівчини голову він через силу відповів на її запитання :
- Тепер ти можеш жити, де собі захочеш…
- Я…
Почала Крістен, але Лауренц, знову пошепки, її перебив :
- …тепер ти залишишся?
- …при волі, мабуть, залишусь...Віл, постарайся зрозуміти, що я не можу жити в золотій клітці…я не така…
Тоді, не сказавши ні слова більше, Лауренц підвівся і пішов. Він навіть не звернув уваги на новеньку-гота. Це було йому не притаманним. Крістен не могла зрозуміти, чому він образився. Мабуть, це було б для Джонс найважливішим, якби вона не розрізнила риси обличчя новенької. Дівчина була надзвичайно схожа на подругу дитинства і теперішнього гіршого ворога Крістен. Тоді з роздумів її вивів Джей :
- Ран, що з Лауренцом? Коли він йшов на ньому лиця не було…Ви посварилися?
- Не знаю, Джей, не знаю…
Джей став для Крістен хорошим другом. Дівчина розуміла, чому Лауренц віддав перевагу саме йому, як другу. А про те, що вона дівчина Лауренца, Джонс навіть не знала. Ні він, ні вона сама, нікому нічого не розповідали. Навіть Джею.
І знову з роздумів її вивів присівший поряд хлопець :
- Слухай, дивне в новенької ім’я, ти так не думаєш?
- А?..
- Крістен, ти взагалі мене слухаєш?
- Так, вибач…А, що з ім’ям не так?
- Ти не чула…ясно…слухай піди за ним і поговоріть…
- Джей, як ти не розумієш, я боюся з ним говорити…
- РАН і ДЖЕЙ!!!!-крикнула професор Ермпбелл.-Повтори Джею, як звуть новеньку!
Професор мабуть чекала, що він відповість, що не розчув, або щось в такому дусі, але хлопець підвівся і запитав:
- Скажу, але можна, щоб Ран пішла з заняття?
- Ні!
- Ну,тоді все рівно скажу…Уенрі Джордан.
- Що?! – викрикнула Джонс.
Всі дивилися на неї, наче вона щойно побачила щось важливе, але не показала решті. Готка підняла на неї очі і зло-посміхунлась. Тепер в Елтонському університеті була ще одна особа, яка знала справжнє ім’я Крістен.
- Уенрі, займатимеш вільні місця, бо немає такого, де ти зможеш сидіти постійно.
- Гаразд…зараз можна мені сісти з тою, яка мене назвала «що»?
- Ем…але, вона зараз сидить з Джеєм…хіба він поступиться…
Крістен обдумувала останні події і, як їй здалося, в неї не життя, а суцільна чорна смуга…
- Ран, - прошепотів Джей, - мені йти?
- Вирішуй сам…
- Гаразд…Уенрі, так? Сідай!
Крістен, покосилась в бік Джея, що відходив до свого звичного місця, і подумала : «Ну ось, він теж образився…».
- Привіт, Кріс… - прошепотіла їй на вухо Уенрі.
Джонс розуміла, що життя тепер їй не буде, тому нічого не відповіла, чим мимоволі розлютила Джордан.
Після заняття Крістен попрощалась з Лейсі і Міссою, і пішла до будинку Лауренца. Вона й уявити собі не могла в чому заклечалась відсутність Лауренца на заняттях. Дівчина вже придумала, що скаже йому. Вона вже малювала собі в голові картину : « вона підходить до нього і каже… я тебе люблю…і нехай житиму в золотій клітці, лиш, щоб зі мною там був ти!..він її цілує і вони живуть разом довго і щасливо…». Але, не все так просто… Коли дівчина прийшла до дверей Лауренцового дому побачила в дверях записку, що адресувалась їй. Дівчина розгорнула і почала читати :
«Крістен,
твої речі вже в кімнаті у твоїх подруг. Тобі більше нічого тут робити. По твоїм словам, мій дім – золота клітка… В такому випадку, нехай ключ, яким я замкнув її з середини загубиться в мотлосі. Я не писатиму банального : На віки твій…бла-бла-бла… Вибач, але я тепер тобі просто скажу :
Прощай…»
Сказати, що ці слова зробили Джонс боляче – не сказати нічого. В неї залишалась надія, що Лауренц всередині. Тому, запхнувши ключ в замок, дівчина старалась відімкнути двері. Але так і не змогла це зробити. Вочевидь він ще й поміняв замок.
Крістен вдарила кулаком об двері, а тоді пішла ледве стримуючи сльози. Лауренц про все це знав, оскільки стояв по той бік дверей, припершись до них, сидячи на підлозі. Насправді, він просто запхнув в замок свій ключ з іншого боку, через що Джонс і не змогла відчинити. Хлопець не знав, чи боляче їй, але відчував такий нестерпний біль, що й годі передати. По його щоці текла єдина сльоза. Можливо, це не хлопчаче діло – плакати. Але, якщо людина вміє плакати, то її можна вважати хорошою людиною…
- Лейсі, ти знаєш, хто наш директор? – запитала сидівша за ноутбуком Місса, що саме збиралась поділитися інформацією.
- Ну і?..- не терпілося білявці.
- Вільям Лоренс. На його ім’я рік тому я відсилала документи на вступ! А, ти?
- Ні! Мої документи були відправлені професору Ермпбелл!
Тут вони разом замовкли, оскільки почули стукіт в двері. Відчинивши їх Лейсі побачила заплакану Ран, що її немало шокувало.
- Що трапилося? – окликнули її дівчата.
Крістен нічого не сказавши, ввійшла до кімнати. Тоді, кинувши на своє ліжко якийсь зіжмаканий папір і свою сумку, що було мокрим від дощу, що йшов надворі, пішла й зачинилась у ванній кімнаті. Звідти дівчата почули протяжний крик болю, швидше не фізичного, а морального, за чим слідували звуки ридання, від яких ставало надзвичайно холодно на душі.
Ні наступного дня, тижня, місяця,…Лейсі і Місса так і не почули від Крістен, що ж таки сталося. Звісно ж, в той вечір цікавість взяла над ними гору, і поки Джонс все так само сиділа в ванній кімнаті, подруги прочитали записку. Але по-суті це їм нічого не дало. Вони практично нічого не зрозуміли з відносин Ран і Лауренца. Цього й хотів хлопець, коли писав записку. Він знав, що Джонс нічого не розповість, а з записки зрозуміти, що саме в них було, чи ще не встигло бути, було не можливо.
Декілька місяців по тому…
На заняття Лауренц більше не приходив. За весь час після того, як прибула новенька, його не бачили.
- Прошу всіх професорів і студентів пройти до фонтану, що знаходиться у дворі перед будівлею головного корпуса. Зараз там вперше за декілька останніх років покажеться директор даного навчального закладу.
Це була професор Ермпбелл. Крістен вперше за останній час чимось зацікавилась. Якимсь чудом, проштовхнувшись до сердини вона побачила професора Ермпбелл. Джорджія втихомиривши студентів сказала:
- Розступіться, директор йде!
Усі слухняно розійшлися в сторони, чим створили своєрідний тунель. По «проходу» йшов явно молодий хлопець. Одягненим він був в чорний «старовинний» костюм і червону мантію. На обличчі була біла маска з червоними розводами і прорізями для очей. Через це ніхто не бачив його справжнього обличчя.
Крістен не полишало відчуття, що вона звідкись його знає, що він їй дуже дорогий…
Вийшовши на середину, а тобто до фонтану, юнак повернувся до студентів і сказав:
- Сподіваюся, що ви пробачите мені мою нечемність. Я маю на увазі те, що мене раніше практично ніколи не цікавили справи університету. Моє ім’я – Вільям Лоренс. І, якби це вас цікавило, то мені зараз двадцять років. Це вже мій справжній вік. У кого виникатимуть якісь важливі питання, то варто зайти до мого кабінету. На серйозні питання я дам відповіді. Зараз на жодне з запитань не відповідатиму…
Вільям Лоренс…тепер Крістен зрозуміла, чому він не хотів казати, як звати директора. Та ще й не хотів її до нього відводити. Лауренц і був тим самим директором!
Пролунав стукіт у двері. Лауренц одягнув на обличчя маску і сказав :
- Так, увійдіть!
Зайшла професор Ермпбелл. Новоспечений директор зняв маску, а професор зачинила за собою двері і сказала :
- Лауренце, це знову з дитячого будинку…
Джорджія поклала перед ним лист, що був адресований Вільяму Лоренсу. Лауренц посерйознів і відкривши листа почав читати :
«Вельми шановний містере Лоренс,
Ми хотіли б Вас повідомити, що Ваші сестри – Джуді і Джоуді знову втекли. Нажаль ми їх досі не знайшли. Подумайте самі, що робитимуть 14-річні дівчата-близнюки на сьогоденних вулицях Лондону? Саме тому, ми вирішили написати їх єдиному живому повнолітньому родичу – тобто Вам. Ви їхній брат, саме тому краще за нас мали б знати, де їх шукати.
З повагою,
дирекція дитячого будинку.»
- Чорт! – крикнув Лауренц.
- Що сталося?- запитала професор Ермпбелл.
- Джорджіє, я вже більше з ними не можу. Джуді і Джоуді знову втекли з дитячого будинку. Такими темпами їх перестануть шукати. А це вже буде кінець. Раніше вони не проявляли своїх прав на свободу. Але це для їхньої ж безпеки! Я їх не розумію!..Ну, куди вони пішли цього разу?...Хоча…В нас є сімейний замок в примісті Лондону. Щоправда знаходиться він далеко, та й пустує. Після того, як не стало майже всього (окрім нас декількох) роду Лоренсів, я, як найстарший з тих, хто вижив, звільнив всю прислугу, що була найнята головним Лоренсом того часу, моїм батьком…Можливо вони подадуться туди…Мені тоді було 14, як їм зараз. Їм тоді було по 8 років. Джуді і Джоуді найважче переносили це все. Швидше навіть не разом. Джуді сильніша в цьому сенсі, вона хронічний пофігіст, тому важко їй було тільки звикнутись зі змінами. А от Джоуді – зовсім інша. Вона набагато ніжніша, та й добріша. І через це набагато слабша і не настільки здібна до боротьби…Знаєш, тоді я заледве залишився в живих. Якщо відверто, то це було чисте везіння для мене. Навіть мого кузена Райлі вбили, а він був від мене всього на рік старшим…
Джорджія піднялась з стільця і поправила прядку, що вибилась з завжди ідеальної зачіски. Взявши зі стола Лауренца свої окуляри і вже повернувшись до дверей, професор сказала :
- Ясно…тільки в мене є маленьке прохання…
- Ну?..
- Мені за час твоєї «відсутності» на пості директора університету довелось побачити чимало дівчат з депресією. Ще декілька років назад я й сама страждала депресією через свого однокурсника. Саме тому я прекрасно знаю, як це боляче, коли з тобою спілкуються самими тільки таємницями…Будь такий добрий, поясни все Крістен…
Коли Ермпбелл вже взялась за дверну ручку, Лауренц згадав дещо.
- Джо, чекай-но, ми з тобою вчилися разом…Хто це?
- Хто «хто»?
- Через кого в тебе була депресія?Тим більше, я нічого за тобою не помічав. Звісно, ти завжди була першокласною брехухою, але приховувати таке від найкращого друга ти б не стала…
- Не тобі, Віл, не тобі судити, що б я стала робити, а чого б не стала…
- То, хто він?..
- Спробуй сам здогадатися…
- ???
- Все, бувай в мене ще багато справ.
- Джо…!
Він не встиг договорити, вона вже зачинила за собою двері.
- А ще сама казала, не говорити таємницями!
Відкинувшись на кріслі Лауренц заплющив очі. Звісно ж, він розумів, що тим , що зробив сильно образив Джонс. Але Вільям повинен був знайти сестер. Вперше в житті закохався і тоді ж заплутався в нових проблемах. Яка ж тут все таки іронія долі…Як завжди – головного героя ставлять перед тяжким вибором. У Лауренца цей вибір був досить тяжким. Знову ж таки – іронія. З одного боку стояла Крістен Джонс – його кохана дівчина за якою б і на край світу пішов би. З іншого – Джуді і Джоуді, молодші сестри, що доставляють проблеми, але за яких навіть душу дияволу продав би. Саме тому, він ніяк не міг вирішити, що ж спочатку залагоджувати – стосунки з дівчиною, чи сестрами…
З роздумів хлопця вирвав стукіт в двері і слова:
«Це я – Джолла!»
- Заходь!
- Привіт! Дивись-но , кого я тобі привела!
В кабінет увійшли дві можна б було сказати ідентичні дівчини. Якби не деякі, ну просто таки очевидні, відмінності.
Одна була низенька, з чупа-чупсом в роті. З-під окуляр-половинок виглядали зацікавлені золоті очі. На них спадала гривка. Волосся теж було відтінку світлого золота. Зав’язане в низенький хвіст, воно не вельми акуратно спадало по спині, ледь не до пояса. Одягнутою вона була в чорний топ і чорні облягаючи штани. Поверх цього на дівчину був накинутий плащ. Він був, як новенький – синього яскравого кольору.
Друга була високою. Пофігістичний погляд жахаючих червоних очей просто таки змушував здригнутися. Кругле обличчя обрамлювали такі ж золоті коси, як і в першої, але вони були набагато коротші. Стрижка була трошки коротше, ніж «каре». Хоча з-заді волосся було зібране в малесенький хвостик, що створювало ілюзію, начебто, якщо зняти заколку, волосся стане довшим. Ця дівчина була одягнутою в бордову кофту і такі ж облягаючи чорні штани, що й перша. Поверх теж був плащ, щоправда в неї він був яскравого червоного кольору.
На шиях в обох висіли ідентичні медальйони. Вони були золотими. Посередині кожного був рубін у вигляді трикутника. Ще там були різноманітні розводи, що простій людині не зрозуміти.
- Ну, привіт, Джуді і Джоуді…
Крістен точно вирішила, що цьому треба покласти край. Дівчина вважала, що занадто довго гралась з Лоренсом і час закінчити гру. Вона не хотіла стерпіти те, що знову кинули її, а не вона. Саме тому Джонс пішла до Лауренца – ще погратись з почуттями.
В цей самий час Вільям сидів з сестрами, що щойно приїхали, в залі сімейного будинку в університетському містечку.
Джонс вже хвилин, мабуть, зо 5 барабанила в двері кабінету директора. В дівчини почало складатися враження, що там нікого немає, але все ж вона хотіла добитися свого і ще помучити наслідника Лоренсів. Зрештою, Джонс приперлась до дверей, і чекала поки хтось всередині таки озветься. По тому коридору йшла професор Ермпбелл. Побачивши Крістен, вона до неї підійшла і запитала :
- Що це ти тут робиш?
- Та я…ну…просто…ну, того…як же ж воно…ну…ем…я…кажу ж…просто…
Джорджія при підняла одну брову, оскільки так нічого з усього того, що вимучила з себе Ран не зрозуміла. Трохи подумавши, професор відповіла на те, що сказала Джонс :
- Крістен, ти прийшла до директора?
Дівчина зітхнула з полегшенням і кивнула в знак згоди.
- Щось дуже важливе? Якщо хочеш, то можеш розповісти мені. Я заступник директора. Ти б вже й сама мала б знати! То, що такого сталося, що ти пішла прямо до директора? Ой, вибач, що полізла, але це можливо щось особисте?
В цьому звісно ж був прихований зміст, але спочатку Джонс цього не зрозуміла. Саме тому зробила величезну помилку, відповівши на запитання.
- Та, я…так, особисте…
Джорджія на це відповіла:
- На превеликий жаль, директора немає на місці. У нього невідкладні справи у Лондоні. Тому він туди вже вирушив. Доведеться тобі почекати, поки він не повернеться.
До Лондону…точно! Лауренц розповідав, що його сім’я – древні алхіміки Лондону. Ще він їй розповідав, що на даний момент, як найстарший з сім’ї, є її головою. Ще Лауренц посвітив її в свої проблеми з родичами. По його словах – це купа не слухняних підлітків, що не хочуть слухати навіть дружніх порад. Ще Лоренс вважає, що найбільше в нього проблем через «малих непосидючих» сестер. Ніби то вони тікають, «бушують», роблять, що їм заманеться… це дуже його нервує і тоді він може сам натворити море проблем. Через те, що його непосидющі сестри часто втікають з дитячого будинку в нього часто виникають проблеми в Лондоні, тому Вільям час від часу зобов’язаний туди їздити провідувати їх. Хлопець і сам був вихованцем того дитбудинку, саме через це не міг зрозуміти, чому дівчата звідтіля втікають. Чого їм там не вистачає? Вони близнючки, тому в кожної окремо є одна гарантована родичка поруч. Якщо сумують за старшими братами і сестрою, то могли б написати, чи звичайного листа, чи електронного, як їм зручніше! Але, чим пояснити регулярні втечі?..
Крістен все так само стояла посеред коридору. Тепер вона обдумувала слова Джорджії. Згадавши все, про що їй розповідав Лауренц, дівчина «зліпила» всі факти до однієї невеличкої «купки». Почекавши трішки, і не побачивши жодної реакції зі сторони Крістен, професор Ермпбелл запитала :
- Чи можу я тобі ще чимось допомогти?
Знову жодної реакції…
- Крістен, все гаразд? Крістен?
- А? Ой, вибачте, я задумалась…дякую за допомогу!
- Але, Крістен, я ж нічого не зробила!..
- Помиляєтесь професоре, надзвичайно сильно помиляєтесь! Ваші слова допомогли мені дещо зрозуміти…
Тут теж був прихований зміст. Але Джорджія, як і раніше Крістен, попалась, наче рибка на гачок! Джонс чула якою інтонацією Ермпбелл говорила про Лауренца – так, наче він був сенсом її життя. Але, Ран не збрехала, вона дійсно сказала правду. Дівчина чимало зрозуміла. Якби Джорджія не підійшла б, можливо, Крістен зробила б багато дурниць.
- О, Крістен, ти звісно вибач, але я не зовсім тебе розумію. А, якщо чесно, то взагалі не розумію!
- Колись , я впевнена, зрозумієте професоре Ермпбелл. Я навіть більше, аніж просто впевнена.
Крістен повернулась в інший від Джорджії бік і побігла, залишивши професора в роздумах.
Джонс бігла по коридорам Елтонського університету в надії по швидше знайти звідти вихід. За вікном почався ливень, всі виходи з будинку були перекритими. Але, не зважаючи на те , що навкруги блискає, гримить і ллє, наче з відра , Крістен бігла шкільним подвір’ям в напрямку будинку Лоренсів. Вона не знала, що робитиме чи казатиме, але була впевнена, що робить правильно.
Прибігши нарешті до будинку, дівчина почала гупотіти в двері. Нарешті їй відчинили. На порозі стояв хлопець, точнісінько, як Лауренц, але було видно, що молодший. Це вочевидь був один з його молодших братів. Отже, це був, або Едвард, або Валентин. Хлопець побачив, що в ній бушують емоції. А тоді, вирішив, що негоже тримати гостю на порозі в такий дощ. Небо розсікла чергова блискавка. Після цього гримнув грім. Від цього звуку Крістен здригнулася. Хлопець сказав :
- Ти мабуть Крістен Джонс?
Від холоду в дівчини зуб на зуб не попадав, тому вона вирішила не говорити нічого. На знак згоди, Ран кивнула. Хлопець знову почав говорити:
- Заходь, я геть забув про… нічого. Я – Валентин Лоренс. Незнаю, чи брат посвятив тебе в нашу родовідну!Ахахах!Розслабся!
- Уггу…- видавила Крістен стукаючи зубами.
Джонс не зрозуміла, чому коли вона вийшла на світло, хлопець зашарівся і відвернувся, при цьому голосно «кхмикнувши». Валентин сказав шепотом:
- Я відведу тебе до Лаура…ну, Лауренца!
- Уг-гу…
- Спробуй не відставати!
Він йшов дуже швидко, тому часом Крістен довелось підбігати, щоб не загубитися. Нарешті, коли дівчина заплуталась вкінець, Валентин повернувся до неї і сказав, чомусь знову шепотом:
- Мені треба йти. Далі ти й сама знайдеш дорогу. Йди прямо, потім на право другий поворот, тоді йди в кінець, зверни на ліво, там тільки одна кімната, не переплутаєш! Ну, ще побачимось!
- Дякую…
- Не має за що!
Усміхнувшись він повернув на ліво і зник в першому ж повороті. Джонс хотіла, як можна швидше розібратися з усім цим, тому прискорила крок. Коридор виявився на диво довгим. Ззовні будинок мав не такий вже й великий вигляд, зате всередині можна було загубитися. Задумавшись про своє вона пропустила свій поворот і пройшла зовсім в інший бік. Аж тоді дівчина зрозуміла, що заблукала.
Вже годину Джонс бігала і кликала на допомогу, але все марно. Вийти звідти в неї не вдавалося, а на поклики на допомогу ніхто не відгукався. Нарешті, стомившись так, що далі йти було їй не під силу, дівчина стомлено сіла на підлогу і притулилась до стіни спиною. Краплі ще досі стікали по довгому рижому волоссю. Одяг все так і залишався мокрим. За вікном, що було навпроти дівчини все так само лився дощ. Їй було все так само холодно…
Брат близнюк Вільяма – Крістіан, йшов до своєї кімнати. Йому, як завше, було на все наплювати. Він йшов сам темним коридором. Хлопець звик, що в цій частині дому живе тільки він. Так, як він страждав безсонницею він знав цей коридор на пам’ять, тому запросто міг пройти по ньому з зав’язаними очима, та ще й на руках! Крістіан знав кожну тріщинку на стінах, кожну плямку на коврику, де знаходиться яка картина, який столик, та ще й що на тому столику стоїть. Так, як в той день йшов дощ, небо було затягнуте темними хмарами, тому в коридорі не можливо було нічого розібрати…
Крістен проспала всього декілька хвилинок, коли її розбудив спалах. За вікном вдарила жахлива блискавка. На мить світлом залило ввесь коридор. Від несподіванки і жаху, дівчина вскочила на ноги. Вона б закричала, але виявилось, що в горлі пересохло. Тепер Крістен не те, що крикнути, сказати нічого не могла, бо виходив не зрозумілий хрип.
Блискавка застала Крістіана, коли він вже майже дійшов до повороту. Хлопець зупинився, тоді підійшов до вікна і опершись на стінку біля вікна, почав розглядати краплі, що розбивалися об землю. Через хвилину йому набридло це заняття, і він вирішив продовжити йти до кімнати.
Крістен бігла до повороту, який розгледіла, коли знову полихнула блискавка. Дівчина вже ледь перебирала ногами, але намагалася бігти.
Нарешті він вийшов з-за поворот у…
Нарешті вона добігла до повороту…
І тут на Крістіана налетіло щось в темноті і повалило на землю. Оскільки в їх сім’ї можливо все, хлопець машинально перевернув «нападника» і сів на нього зверху. В Крістен вже не було сил вириватися. Тому дівчина ніяк не зреагувала на те, що сталося. Крістіан здивувався : навіщо нападати, а попавшись не вириватися? Це він не міг зрозуміти. Саме тому, Лоренс запитав:
- Хто це?..
Але відповіді не послідувало, Крістен не могла відповісти. Голос в дівчини сів остаточно. Полихнула ще одна блискавка і освітила коридор. Побачивши, що сидить на дівчині, Крістіан моментально зліз, при цьому трохи почервонівши.
- Мабуть заблукала…- констатував факт Лоренс.
Хлопець бачив що вона геть вибилась з сил, тому взяв її на руки і поніс до себе в кімнату. До решти було набагато дальше йти, тому він так і вирішив зробити.
Крістен чіплялася за краї своєї свідомості як тільки їй дозволяли її спроможності. Але все ж останнє, що дівчина пам’ятала, це був темний силует, що ніс її кудись. Від нього пахло трояндами і вином. Останнє, що побачила Крістен, це було темне довге волосся, що впало їй на обличчя, коли хлопець намагався розгледіти, чи вона не спить…
Прокинулась дівчина від того, що щось лоскотало її обличчя. Це було волосся Крістіана. Він слухав, чи вона дихає.
- Хто ти?..- прохрипіла Джонс.
- Крістіан. Крістіан Лоренс.
- В тебе є щось попити?- знову запитала дівчина.
Крістіан кивнув, знову залоскотавши обличчя Крістен. Вона усміхнулась і в ту ж мить, його як вітром здуло. А вже наступної миті він ніс стакан води.
- Ось…- зашарівся хлопець.
Випивши воду, Крістен подякувала і запитала :
- Дивно мабуть знайти дівчину, що заблукала в твоєму ж домі?
- Та ні,…взагалі, то ти не перша така. Щоправда, ти перша, кого знайшли…
- Напевно це доля…
- Напевно…ммм…
- Що я несу! Вибач, я …ну….
- Не вибачайся…я…
А після цього повисла мертва тиша. Крістен розглядала одіяло, яким була накрита. Що її здивувало, то це те, що воно було чорним. Та й, як вона пізніше підмітила майже все в кімнаті було чорним. Крістіан розглядав руде дівчисько, яке великими голубими очима розглядало його кімнату. Ця легкість погляду його зачарувала. І ще він підмітив для себе, що ще ніколи так не ніяковів, як ось щойно.
- А як тебе звуть?- запитав він.
- Крістен Джонс.
- Твоє ім’я схоже до мого…о, до речі…ти тільки не подумай нічого такого, я мусив тебе роздягти, ти була вся мокра! Та й, в своє виправдання скажу, що мокра футболка й так все просвічувала…
Хлопець просто таки відчував, як його лице міняє забарвлення, червоніє все більше і більше. Йому здалося, що кров хлинула до лиця навіть від кінчиків пальців ніг. Крістен теж почервоніла. Але на це сказала :
- Дякую, що врятував мене…як я можу тобі віддячити?
- Що?! Ні! Не треба нічого робити!
- Але ти врятував мене…я хочу тобі віддячити!
- Крістен…
- Я повинна…ні, я й хочу цього…
- Гаразд…я бачу, що з тобою сперечатися марно. Ну, тоді…знаєш, що зроби?
- Що?
- А, поцілуй мене!
- Що?!
- Я ж казав…
Але він не встиг договорити. Крістен накрила його губи своїми. Крістіан здивувався, бо знав, що ще лишень вранці Лауренц покинув свою дівчину. Хлопець знав, що брат розсердиться, але тепер йому було все рівно. Байдуже, що зробить Вільям, коли дізнається. Він насолоджувався миттю. Його рука лягла їй на щоку. Її руки вхопилися в його волосся. Крістіан подумав було, що не варто заходити надто далеко, але його тіло його вже не слухало. Крістен в ту ж мить подумала, що він не чекав, що вона таки це зробить. Вони зупинилися і обоє тяжко дихали. Крістен почервоніла і сказала:
- Годиться?
Крістіан просто кивнув. В нього не було слів. Тоді Джонс запитала :
- А, де мій одяг?
- Зараз принесу!
В ту ж мить Крістіан пішов в сусідню кімнату. Крістен піднялась з ліжка. Видно, що вона була не повністю роздягнена. Труси все ще були на ній. Видно, Лоренс дійсно такий сором’язливий, яким здається. Дівчина потягнулась, дивлячись у вікно. За ним було сонячно. Нічого, що б свідчило про вчорашній дощ. Тут двері відчинилися і зайшов Крістіан. Щойно він побачив її кинув одяг на ліжко і відвернувся, зі словами:
- Ось…одяг…ну, о…одягайся!
- Ти що, вперше дівчину бачиш? Невже ти з тих хлопців, які такими «журнальчиками» не цікавляться? На ботаніка не схожий…Та хто ж ти такий?
- Я – Крістіан. Просто Крістіан.
- Ясно, «просто Крістіан», от мені цікаво…
І вона замовкла. Крістіан не почув, як вона підійшла з-заді. Дівчина обняла його і прижалась до нього всім тілом. Він легенько вивільнився з обіймів і вибіг з кімнати. Коли Крістіан закривав за собою двері, вона побачила, що він знову почервонів. І їй стало ясно, що замість того, щоб скористатися беззахисністю дівчини, він пішов, залишивши її на одинці. Двері хлопець замкнув нарочито сильно, наче для того, щоб вона знала, що Крістіан не стане підглядати. Цей Лоренс подобався їй на багато більше , ніж попередній. Своєю неприступністю і водночас доступністю він її зачарував.
Одягнувшись, дівчина його покликала. Коли Лоренс увійшов до кімнати, на ньому вже була шкіряна чорна куртка. Волосся було зібране в хвіст. Але, напереді з двох боків залишено по прядці, наче гривка. Ввесь в чорному він виглядав притягаючи і лякаючи водночас. Крістен сказала:
- Слухай, а ти можеш вивести мене звідси так, щоб ніхто не помітив?
- У нас нажаль тільки один вихід з будинку, тому, як вже вийде. Гарантувати і обнадіювати я не стану. Я не Вільям…
І дійсно. Той Лоренс любив сказати так, як би людина хотіла це почути. Видно, що цей протилежність того.
- А, хіба я казала, що ви з ним схожі?
- Це тобі на майбутнє!
- Ясно…
Їй було страшно йти без нього, тому щоб вона не кіпішувала, він взяв її за руку. Так за руку вони дійшли до того коридору, куди повинна була звернути Крістен. І раптом вони почули кроки звідти. Перше, що прийшло Крістіану в голову, щоб врятувати дівчину це… Він різко кинув її до стіни і поцілував. Його так званої гривки було достатньо, щоб закрити обличчя Крістен. Вона зрозуміла, що робити, тому вирішила допомогти зробити це природнішим. Пальцями дівчина вхопилась в його волосся. Всім тілом пригорталась до нього. З повороту вийшов Вільям. Побачивши брата, що цілувався з дівчиною «так» він вирішив тихенько піти. Коли кроки стали затихати Крістіан сказав:
- Він завжди вчасно приходить на сніданок. Решту приходять швидше. Ми можемо не помітно вийти з дому.
- Дякую…
Вони разом вийшли з будинку. Крістіан сказав їй, як розташована їдальня стосовно входу, тому вона була змушена обходити, щоб її не помітили. Крістен не розуміла, як так могло статися? Це ж брат Вільяма… то як вони могли бути настільки різними???
- Крістен!!!- викрикнули Лейсі і Місса, коли та відчинила двері.
- Де ти була?- одразу ж запитала Місса.
- Я ночувала в будинку Лоренсів. А, доречі, ви не знаєте, хто такий Крістіан?
- Ти зустріла Крістіана??? Він тебе послав???- одразу зреагували дівата.
- Та ні…я заблукала. В них такий великий будинок. Він мене врятував, а потім…
- Що «потім»?- перепитала Лейсі.
- Ну, відніс до своєї кімнати. Я там і спала. А зранку, поцілував мене…потім, щоб Лауренц не бачив, що я в його будинку, прижав мене до стінки і ще раз поцілував…
Лейсі і Місса повідкривали роти від здивування. Але, Крістен не могла зрозуміти чому. Невже той милий і спокійний хлопець міг бути таким поганим? Він же ж такий турботливий!.. ні, не може бути!
- Крістен, він гот! І в нього, як кажуть є дівчина з кладовища! Ти що зовсім того?!
- Ран, Лейсі має рацію. Він напевно й в поцілунках грубий!
- Та ні, навпаки, він був такий ніжний і турботливий…
- Все! Чари Лоренсів подіяли!
Більше вони не розмовляли того ранку. Крістен пішла в душ. Знову краплі змочили її шкіру. Через шум води Джонс почула стукіт в двері. Хтось з дівчат їх відчинив. Спочатку почулося фірмове «ох!» від Лейсі. Далі Місса проронила щось на японській, але дівчина так і не розрізнила через шум води. Тоді почувся знайомий голос. Голос Крістіана :
- Крістен вдома?
- Так…- відповіла Лейсі. Видно було, що Міссі він не подобався.
- Можна увійти?
- А є сенс відмовляти?- не без сарказму сказала Місса.
- Слово дівчини для мене закон.
- Заходь…- відповіла Крістен вийшовши з ванної в одному тільки полотенці.
Як і зранку, хлопець зашарівся. Він опустив очі і увійшов всередину. Крістен одягнулась і повернулась до нього з запитанням :
- Що ти хотів?
- Я…я…я хотів сказати…ну, я…я…
- Це я вже чула. «Ти хотів сказати…»?
- Ну,…я краще піду!
А тоді пронісся повз дівчину з блискавичною швидкістю. Лейсі дивилась на нього з роззявленим від здивування ротом. Місса все так само не в захваті дивилась в слід Крістіану. Крістен взяла свою сумку з книжками і пішла на заняття. Як і раніше, того дня Лауренц не з’явився на заняття. Крістен прийшла до аудиторії одною з перших, тому не привертала так багато уваги. Дівчина сиділа і думала над тим, що трапилося зранку. Багато студентів захворіли і лежали в госпіталі університету. Тому місць в класі помітно прибавилося. Професор Коллінс зайшла до аудиторії розмовляючи з … Крістіаном. Задивившись на Лоренса, Джонс не помітила, як до неї підсіла Уенрі Джордан.
- Ну привіт, привіт! – вирвала дівчину з роздумів Уенрі.
- А?.. Це ти Уенрі…
- А ти чекала свого білявого принца, що так і не з’являвся після мого появлення? Чи може того, що підсідав до тебе кілька разів? Ой! Уявляєш, його теж немає! Хм, а кого тепер чекала?
- Нікого…Послухай Уенрі…
- Ні, не кажи нічого! Або мені здається, або я трохи невчасно тобі голову морочу. По-ходу в тебе й так багато проблем…
- Ти, як завжди в яблучко, Уен…- зітхнула Крістен.
Джордан відвикла, щоб її ім’я скорочували, тому на мить поринула в минуле. Згадалась стара дружба і така тепер вже не суттєва проблема, через яку й посварилися раніше подруги, що заміняли одна одній сестру, якої ні в тої, ні в іншої не було. Через того придурка, який гуляв з Уенрі, а потім перекинувся на її подругу – Крістен, після чого двох залишив з розбитими серцями. Джордан так і не пробачила ні йому, ні їй. А Джонс…а, що власне Джонс? Вона теж постраждала, тому осуджувати її за таке сенсу не було. Кого дійсно треба б було, то це його. Вона там ні до чого.
- Крісі, слухай…я тут подумала…ти не була винною, а я наче остання сволота на тебе вз’їлася…вибач мені…давай знову дружити?
- Уен, тобі не має за що просити пробачення. Зрештою це я в тебе відбила хлопця, а не навпаки!
- То що, подруги?
- Ну,…а ти обіцяєш більше не ображатись на мене?
- Обіцяю!
- Тоді, так!
Дівчата обійнялися, як раніше, коли ще жили в себе вдома. Якщо б доводилось виводити їх на чисту воду, то Уенрі більше переживала через сварку з подругою, аніж через розрив з хлопцем. Але й про Крістен не можна було сказати, що вона віднеслась до цього байдуже. Це ранило її на стільки, що дівчина стала іншою – жорстокою і байдужою, пофігістичною і що найгірше перестала довіряти навіть самій собі, не кажучи вже про інших людей…
Тепер заговоривши зі старою подругою Крістен наче ожила. Ожила повністю, бо до того цьому повністю сприяли Лоренси. Начебто знали, як їй важко і підтримували дівчину. Те саме можна сказати й про Лейсі Кроу і Міссу Лонг. Вони наче якимось шостим відчуттям чули поклик на допомогу, який Джонс сама б ніколи і нізащо не озвучила б. А того дня вона взагалі витала серед хмар. Їй не давало заспокоїтись те, що зробив Крістіан зранку. Чогось він все-таки приходив! Але от чому, відомо тільки йому самому…
- Не заважатиму?..- запитав знайомий голос з-заді.
На це Джонс різко повернулась і побачивши перед собою бажане обличчя посміхнулась. Уенрі не розуміючи нічого подивилась на сіяюче обличчя подруги. Та нічого не пояснюючи сказала :
- Сідай!
- Може познайомиш нас, Крістен? Я ще не з усіма в університеті знайома.
- А, так звісно ж! Вибач!
- Досить вибачатись… - буркнула у відповідь Уен.
До цього моменту Крістіан тільки спостерігав, як вона поводиться з іншими. І це її поводження дещо його зачепило. Виявляється, що вона така мила з усіма. Але чомусь йому таки здалось, що з ним дівчина була більш милою, аніж з іншими людьми. Тоді Джонс повернулась знову до Лоренса.
- Уенрі Джордан – Крістіан Лоренс, Крістіан – Уенрі…
- Крістіан???Це справді ти?! – не міг повірити своїм власним очам Джей.
- Так, Джей, це не гра світла, а дійсно я – з плоті і крові. Якщо не віриш, можеш перевірити!
- Я в шоці! Чувак, ти коли востаннє був на парі?
Так зав’язалась розмова. І тривала вона аж поки викладач не попросила замовкнути. Це було сказано ввічливо на стільки, на скільки Елліон Коллінс дозволяла її ж ненависть до своєї ж роботи.
Як і завжди, ті хто прийшов просто так – перешіптувалися. Перешіптувалися навіть зірки, оскільки якимсь чарівним чином виходило, що Елліон єдина, кого всі бояться навіть сильніше за Лауренца, а це погодьтеся чогось та коштує. Подейкували, що за це вона разом з душою продала дияволу серце. Того дня професор була одягнута, як завжди – не до її професії. Оскільки фігурка в неї була ще та, професор могла собі дозволити носити такі речі. Для початку кофточка…кхм…тряпочка. Це тільки трішечки закривало величезну грудну клітку. Спідничка була на стільки короткою, що були видні чорні стрінги. Хто б міг подумати, що така жінка може бути почесним професором і кандидатом на звання державного спеціаліста в області алхімії??? Її довге волосся прибране на гору. Поправивши окуляри на мініатюрному носику вона звернулась до класу :
- Мені все-рівно хто Ви і що Ви! В цьому класі всі рівні…
- Ну все понеслась…- прошепотів Лоренс на вухо Джонс.
- Ага… - зітхнула вона.
І тут до дівчини дійшло, що вона вперше бачить Крістіана на парах. Ніколи, в жодній аудиторіїї, на жодному занятті його ніколи не було. Саме тому Крістен вирішила піти по лезу ножа, але зараз же поговорити з Лоренсом. Адже зараз в нього не було шляху до відступу.
- Крістіане, я вперше…
- Бачиш мене на занятті? Воно й не дивно! Розумієш, до сьогодні я вчився заочно, аж поки не зрозумів, як багато втрачаю поки сиджу вдома…коли я тебе побачив…зрозумів, що чогось мені таки не вистачає.
- …і чого ж тобі не вистачає?.. – підштовхнула дівчина його.
- …чогось такого, як т…студентське життя.
- Ти хотів сказати щось інше…
- Залишімо це, гаразд?
- Гаразд…
Хоча Крістен і погодилась, їй не хотілося полишати цю тему. Але що вона могла зробити, коли просто танула під поглядом цих сяючих очей? Очей, які випромінюють доброту і ласку, тепло і радість життю. А ще більше вони її заворожували, коли чорне, просто таки смоляне, волосся падало на них трохи прикриваючи від світу, цим самим, можливо навіть мимоволі, але створюючи певну таємницю, яку так і хочеться розгадати…
- Крістіане,… - прошепотіла Джонс.
- Так?
- Ти, ну…
- Що?
- Та ні, нічого! – швидко виправилась вона.
- РАН!!! – крикнула на всю залу професор Коллінс.
Під пильними поглядами усієї аудиторії дівчина піднялася зі свого місця і опустивши очі стояла над усіма. Це був кінець. Вона не знала, про що йшла мова на занятті, тому будь-яке запитання повалить її одразу ж. Саме цього й хотіла професор. Уенрі теж була налякана, бо саме переписувалась з кимось смсками. Всі теж побоювалися, бо як і решту лекцій, ніхто її не слухав. Тільки Крістіан сидів спокійний, наче удав Каа з «Мауглі».
- Скажи-но мені тему заняття. Я не помічаю вже давно, щоб ти мене слухала. Якщо деякі студенти хоча б стараються зробити вигляд, що слухають, то ти навіть цього не хочеш робити? Якщо жодна людина з цілого курсу не відповість на хоча б два мої запитання, я пишу доповідну директорові, крім того на наступний раз буде контрольна по сьогоднішній темі, а ще через урок практичне заняття, як ви всі вже здогадалися по цій же ж темі. Все, що я можу вам сказати, і це стосується не тільки міс Джонс, а й усіх вас! Ваше нахабство бере верх. Краще взагалі не приходьте на лекції, аніж псуйте мені настрій! До речі, на третьому курсі на мої заняття ходять тільки п’ятеро людей. А це всього то на всього одна п’ята від кількості всіх учнів курсу!
Вона замовкла. Ран, яка вже сиділа чомусь відчувала себе винною. Звісно ж всі розуміли, що ніхто й на одне питання не відповість, що там вже казати про цілих два. Але тут була заминочка. Якщо ніхто не знає теми заняття, то відповідно ніхто не знатиме, що готувати до контрольної. А тоді вже буде дійсно погано. По крайній мірі для тих, хто мав хороші оцінки і міг стати відмінником курсу. Ця оцінка могла зламати всі перспективи, а це б значило, що в курсу не було б жодного відмінника…
- Отже так, перше питання! Яка у нас сьогодні тема уроку?!
В аудиторії запанувала цілковита тиша. Можна було навіть почути, як хто дихає. Тоді професор Коллінс з якоюсь не зрозумілою радісною злістю сказала :
- Ну що,ніхто не знає? Жаль, жаль…
- Я знаю…
Відповідь пролунала десь близько від Джонс, чому дівчина надзвичайно здивувалась. Відповів Лоренс, який все заняття прошушукався з нею. Яким таким чудом він міг вловити тему заняття? Аж тепер Крістен побачила, що в нього навіть конспект заняття був.
- Ну, і..? – не вірила своїм вухам професор Коллінс.
- Тема сьогоднішнього заняття, як на мене досить цікава, але попри все Ви умудряєтесь вести її так нудно, щоб ніхто не слухав. «Алхімічний круг, як основа магії алхіміка» дуже цікава тема. Хоча я її й без того знаю бездоганно, хотілося б ще раз це почути. Я прийшов саме сьогодні, саме сюди, щоб послухати. А, щодо директора я попрошу його переглянути вас на вашій посаді. Вибачте звісно ж, але ви не створені для того, щоб навчати…Натура у вас не та.
- А…гаразд. Якщо ви стверджуєте, що знаєте її бездоганно, то звісно ж відповісте на таке простеньке запитання, як це. Чому тільки деяким алхімікам «дано» використовувати алхімію, не малюючи при цьому алхімічного круга?
- Це питання дійсно є основним по-вашому в цій темі? Гаразд, я відповім. Ще легшого питання я й не очікував отримати! Справа в тому, що всі алхіміки діляться на дві групи : родові і прості. Здебільшого родові алхіміки теж діляться на дві групи : здібні і не здібні. Саме здібні алхіміки можуть користуватися алхімією не малюючи для цього круг. Вони можуть здійснювати будь-які перетворення, навіть деякі з них по легенді, колись давно мали силу таку, яка була підвладна філософському каменю. Ну, але це все звісно ж казочки. Я дав відповідь на питання, до речі обидва! Тому, як я розумію практику і контрольна робота поки що відкладаються на потім?
З самого останнього ряду почулися оплески однієї пари рук.
- Браво, Крістіане, на біс! Я так і знав, що ти не втримаєшся! Коллінс, нам саме не вистачає прибиральниці, я знаю ваш соціальний стан, тому з сьогоднішнього дня Ви допомагатимете Берті. Вона молодша за вас і ще не з усім справляється. А вашу посаду займе Крістіан Лоренс! До речі, панове студенти, або мені здалося, або вам дійсно було цікаво! Хм…професоре Лоренс, можете вже приступати до своїх обов’язків!
Хто б міг подумати, що сам директор завітає на самий звичайний урок, самого звичайного другого курсу. Насправді Вільям прийшов поглянути, чи є Крістен на заняття, бо хотів з нею поговорити. Але, побачивши її там разом з Крістіаном щось всередині в нього поворухнулось. Було таке враження, що його серце щойно зробило сальто-мортале! Чесно кажучи він думав, що вже готовий до зустрічі з нею, а виявилося, що зовсім не був готовим до такого. Звісно, здоровий глузд його не полишив. Хлопець розумів, що за такий короткий строк в них нічого не могло статися, але ревнощі таки брали своє. Але, от що ще він не міг збагнути, то це те, як вони могли зустрітися. Йому й на думку не приходило, за яких дивних обставин ті двоє зустрілися. Адже, Крістіан не вилазить зі своєї халупи з ранку до ночі, а Крістен навіть якби хотіла знайти його кімнату – не знайшла б. Чому? Та тому, що навіть Вільям не знав точно, де знаходиться кімната брата. Що вже казати про дівчину, яка до недавнього часу навіть не підозрювала про його існування. Тепер Вільям був готовим на все, лиш би ці двоє проводили по мінімуму часу разом.
- Тоді, на сьогодні пара закінчена. На наступне заняття приготуйте будь ласка з цієї теми те, що вам сподобалося найбільше. Це все, можете йти. Усі, окрім міс Джонс.
Щойно всі студенти вийшли з класної кімнати, Вільям сказав Крістен :
- Крістен, послухай,…я…
- Крістен, можеш підготувати на наступний урок дещо? Дивись-но, в підручнику є одна тема, її треба розкрити. Можеш полазити по Інтернету. О, і ще …
- Крістен, послухай вже нарешті мене…
- І … ну, що ти робиш сьогодні ввечері?..
Крістен стояла між двома братами, що обидва говорили до неї. Оскільки відповідати Вільяму вона не хотіла, а послухала б Крістіана з превеликою радістю, дівчина вирішила не говорити нічого. Тепер, коли обидва Лоренси замовкли і почали свердлити її очима, бідній не було куди подітися. Вона мусіла відповісти. Чесно признаючись собі, дівчина підловила себе на тому, що бажанішим було б посидіти десь разом з Крістіаном, аніж вислуховувати нісенітниці і казочки Лауренца. Тому, Джонс відповіла :
- Ну, я ще не знаю, що робитиму сьогодні ввечері…
Крістіан просяяв. Він вже ні на що не сподівався, щойно побачив в кімнаті брата.
- То, може посидимо в місцевій кав’ярні? У нас найкраща кава в радіусі ста кілометрів! Іншої такої ж ти ще ніколи не пила!
- Ну, що ж…якщо кава дійсно така, як ти кажеш, то я згідна!
- Я зайду по тебе о шостій, гаразд?
- Угу!
Прикусивши нижню губу, щоб не розсміятися на радощах, вона підморгнула Крістіанові і пішла на наступне заняття. Вільям ошелешений таким поворотом подій повернувся до брата і пробурмотав :
- І, що це щойно було…?
- Ну, вона офіційно тебе кинула!
- Вона просто хоче мене позлити! Викликати мої ревнощі! Так, ревнощі, ось і все чого вона добивається! – заспокоював себе Лауренц.
Крістіан одягнув навушники, увімкнув свою улюблену пісню і вийшов з кімнати. Вільям залишився на самоті з своїми відчуттями. Він думав, що це буде, як і раніше – побавився-покинув. Але чомусь, коли Джонс погодилась на побачення з його братом, хлопцю стало зовсім зле. Чому, ну чому вона так поступила з ним? А, може Джорджія колись мала рацію, що треба більше уваги приділяти почуттям інших.
- І ти погодилась???- вскрикнула Лейсі.
- Ну, так… - відповіла Крістен.
- А що, їй через цього дибіла Лауренца все життя сльози лити? – спитала Місса. – звісно, що вона може з ним погуляти!
- Татусь і мамуся знову сваряться! – під стрікнула їх Крістен.
І вони всі разом розсміялися. Коли вже заспокоїлися, Місса запитала в Джонс :
- А, о котрій він по тебе зайде?
- Сказав, що буде о шостій тут…
- О шостій?! – вскрикнула Лейсі.
- Ну, так, а власне що тебе так турбує?
- Ти ж зовсім не готова!
- Дійсно Крістен, цього разу Лейсі має рацію. Ти ж не збираєшся йти в такому вигляді?
Джонс не розуміла, чим їм не вгодила одежа, в якій та була одягнена.
- Взагалі, то збиралась…
- Ти що! Це ж ваше перше побачення!
- Лейсі допоможе з мейкапом, а я з одягом, о.к.?
Тут в двері постукали. Але була всього п’ята година, для Крістіана це було б зарано. А дівчата більше нікого не чекали того вечора. Крістен, що сиділа найближче до дверей, відчинила їх. На порозі їхньої кімнати стояла Уенрі. Джордан запитала в Джонс:
- Можна увійти?
- Так, Уен, звісно ж заходь!
- То, що б ти на неї наділа? Це ж все-таки перше їхнє побачення, як так! – обговорювали все те саме Місса і Лейсі.
Почувши про перше побачення, Уенрі запиталась в Кроу і Лонг :
- В Крісі побачення?!
- Угу! – відповіли вони в один голос.
- Можна я вам допоможу з нею?
Дівчата радо погодились на допомогу. Зрештою за п’ятнадцять хвилин до того, як мав прийти Лоренс, Джонс вже була готова. Її одягли в червоне плаття, в якому на думку Крістен було занадто велике декольте. Під нього підібрали чорні туфельки на невисокому каблучку. До цього всього підібрали чорну сумочку. Очі підвели підводкою, вії навели тушшю, підібрали тіні. Губи намалювали яскраво-червоним блиском. Волосся розпустили. З одного боку його пустили на перед, а з другого закололи заколкою, що мала вигляд червоної троянди. Крістен стояла перед дзеркалом і не могла повірити, що це дійсно вона. Мабуть, якби не блакитні, мов небо, очі і вогняно-руде волосся, дівчина так і не повірила б, що це дійсно її відображення в дзеркалі.
Рівно о шостій в двері постукали. Місса пішла відчинити двері, а Джонс заметушилась :
- Як я виглядаю?
- Нарешті почала думати про свою зовнішність! – попрікнула її Лейсі.
Це був Крістіан. Він був одягнений в чорний костюм. Не те, щоб аж такий офіційний, але видно було, що дорожезний! В руці він тримав червону троянду, яку приніс для Крістен. Як і зранку, волосся було зібране в хвіст, а спереді звисали дві прядки, що заміняли гривку.
- Крістен тут? – запитав хлопець в Місси.
- Так, заходь.
- Угу…
Було видно, що він хвилюється не менше, ніж Крістен. Тому перед тим, як увійти він шепотом запитав в Місси :
- Вона дійсно просто так захотіла зі мною піти? Не через мого брата?
- Дійсно, просто так! – теж пошепки відповіла дівчина.
Крістіан зайшов і йому стало геть ніяково. Крістен виглядала так приголомшливо, що він почав в собі сумніватись : «а, я їй підхожу?» - подумав було Лоренс. А, тоді згадавши, чого туди прийшов дав троянду Крістен і сказав, знову при цьому червоніючи :
- Ось, це тобі…
- О, Камі! Чого ти соромишся? Виглядаєш, як першокласник, що закохався в однокласницю. Думаєш ніхто не знає, який ти насправді звабник?! Скільки дівчат залишили свою невинність тут, після того, як зустрілись з тобою? – напала на нього Місса. –О, і ще дещо! Якщо образиш Крістен матимеш справу з нами всіма!
- Міссо! – шикнула на неї Уенрі.
- Ідіть вже! – сказала Лейсі.
І залишивши троянду на столі, Крістіан і Крістен пішли в кав’ярню. По дорозі туди молоді люди практично не розмовляли. Чомусь ще зранку вони могли говорити відкрито, навіть толком не знаючи один одного. А тепер почали соромитись. Дійшовши до кав’ярні, Крістіан відчинив двері перед дівчиною, запускаючи її всередину.
Всередині було досить мило. Столики за якими могло поміститися лишень двоє людей, були накриті блакитними скатерками. На кожному зі столиків стояло меню. Біля барної стійки на великих кріслах сиділи офіціанти. Народу тут було не багато. Приміщення було хоч і маленьке, зате затишне. Стіни теж були помальовані в блакитний колір. На них були повішані різноманітні картини.
Жестом Крістіан запросив дівчину сісти за дальній столик. Нарешті всівшись, вони знову почали ніяковіти. Щоб чимось зайняти руки, Крістіан взяв меню.
- Що будеш? Правда тут тільки кава, чай і тістечка…
- Можна? – протягнула руку за меню Крістен.
Їй теж треба було зайняти чимось руки. Поки він давав їй меню, вони доторкнулись руками і вперше за ввесь час подивились один одному в очі. Першою опам’яталась Крістен, таки взявши меню.
- Я буду тільки каву-глясе.
Вона закрила меню і хотіла передати його хлопцю, але поставила перед ним на столі. В цей самий момент до них підійшов офіціант.
- Що замовлятимете?
- Дві кави-глясе, будь ласка.
- Ще щось? – поглянув офіціант на неї.
Крістіану не сподобалось, як він на неї подивився, тому хлопець швидко сказав :
- Це все.
Крістен помітила його серйозність і хіхікнула.
- Що? – не зрозумів він.
- Та ні, нічого, хіхіхіхі!
- Та чого ти?
- Ти такий серйозний…
- А,хех…ну, я…
- Розслабся!
Нарешті зав’язалась розмова. Вони сміялись і жартували. Потім їм принесли їхню каву. І справді, такої кави Крістен ще ніде і ніколи не пила. Вже нікого не було з відвідувачів, а вони все рівно сиділи. Аж поки до них не підійшла офіціантка :
- Молоді люди, вибачте, але ми закриваємось…
- О, вибачте нас… - почала вона.
- …ми вже йдемо! – закінчив він.
Розплатившись, вони вийшли сміючись на вулицю. Молоді люди йшли по темним вулицям містечка. Коли Джонс сказала, що їй холодно, він пригорнув її до себе. Його рука була теплою і лежала в неї на талії. Спочатку вона подумала, що це такий натяк. Але потім і сама пригорнулась до нього. Крістіан провів її, аж до самих дверей її кімнати.
- Дякую за вечір. Не пам’ятаю, коли востаннє так сміялась…
- Дякую тобі, до речі, я теж…
- Ну, добраніч!
- Угу…
Вона вже повернулась було до дверей, але він взяв її за руку. Крістіан одним рухом повернув дівчину лицем до себе. Він нахилився, щоб поцілувати її. Їхні губи доторкнулись і навіть скріпились в поцілунок, але нічого серйозного з цього не вийшло. Крістіан відхилився від неї. Його губи палали від незакінченого поцілунку. Очі Крістен все ще були закритими. І тут він сказав, дуже-дуже тихо, щоб почула лиш вона :
- Вибач, забув, що на першому побаченні не цілуються…
Вона хотіла було заперечити, але він вже пішов. Трохи розчаровано зітхнувши, вона зайшла в кімнату, де на неї чекали подруги, що хотіли подробиць.
Увійшовши Крістіан побачив, що на нього чекають. А чекав на нього власне Вільям. Щойно за ним зачинились двері, Віл спитав :
- Ну і як все пройшло? Ти зробив, те що обіцяв? Поцілував її?
- Зробив… - задумливо відповів він і позіхнув.
- І що, отримав ляпаса?
- Та ні, вона відповіла на поцілунок, але не бійся, до французів не дійшло, я зупинився.
- Добре, що зупинився, бо з тобою не тільки до французів можна дійти, а навіть залетіти!
- Йди до біса!
А тоді він пішов до своєї кімнати.
Наступного дня вони зустрілися в нього на парі. Вона згорала від бажання його поцілувати, але розуміла, що про неї казатимуть, якщо це все таки зробить.
Минув місяць…
Під час цього місяця вони зустрічались ще раз. Вільям так закидав Крістіана роботою, що той навіть не міг зустрічатись з дівчиною. Зрештою в них намічалося третє побачення. Все вже було добре.
Коли він прийшов Крістен в кімнаті була сама. Вона запросила його всередину. Він був якийсь хмурий.
- Що з тобою?
Вона підійшла і провела рукою по його торсу. Тоді накрила його губи своїми. На цей раз він дозволив французький поцілунок. Але щось в цьому поцілунку їй не сподобалось. Він наче був першим і останнім водночас. Вона відхилилась від нього і подивившись йому в очі запитала :
- Що трапилось?
- Ми більше не можемо зустрічатись…ти – не мій тип.
- Чому? Скажи, що мені зробити, я готова для тебе змінитися!..
- Ти не зможеш змінити свою сутність.
- Але, я кохаю тебе… - сказала вона вже сівшим від відчаю голосом.
Побачивши її сльози він пригорнув її до себе. По його щоці теж скотилась сльоза. Він не хотів, але Вільям…
- Послухай, не варто через мене плакати. Я цього не заслужив…
- Поцілуй мене…
- Що?!
- Поцілуй…
Трохи подумавши він нахилився і поцілував її так, як вони обоє цього хотіли. Вона обійняла його. Все так само цілуючись вони пішли до її ліжка. Він почав розстібати ґудзики на її кофті. Вона почала знімати з нього футболку. Але тут увійшли Лейсі, Місса і Уенрі. Крістіан ще раз поцілував її так само гірко, як і до того. А тоді вивільнившись з обіймів пішов, на прощання кинувши : «Вибач, прощай!». Коли він виходив з кімнати Місса побачила на його очах сльози.
Літні канікули вона провела вдома. Уенрі щодня приходила до неї додому, оскільки вони жили поряд. Але, дівчина все так само побивалась. З одного боку, Крістен хотіла йому помститись, а з другого – вона хотіла його повернути.
Крістіан все літо не виходив зі своєї кімнати, хоча раніше влітку вони з Лауренцом любили поганяти м’яча, пограти в теніс, чи поплавати на перегонки. А тепер…Вільям звісно ж переживав за брата-близнюка, але чомусь він таки не міг зрозуміти. Крістіан з його то зовнішністю міг обрати будь-яку, а йому закортіло обрати саме Джонс. Ну чого вона така важлива для нього?..
З початком навчання сталося декілька речей. Оскільки Лейсі екстерном за літо пройшла програму третього курсу, її перевели одразу на останній – четвертий курс. Місса разом з Джеєм виявляється були ввесь цей час разом. І зараз вона жила в будиночку Лоренсів, разом з ним, оскільки вони збирались одружитися. Лейсі жила в сусідньому гуртожитку. Уенрі перевелась до Крістен в кімнату, щоб тій не було сумно самій. До них підселили ще одного хлопця – Девід Джордан – він був кузеном Уенрі. Типовий качок. Але з мозком. Тепер вони втрьох ходили і сиділи всюди разом. Девід явно симпатизував Крістен. Тому, одного разу після заняття в Крістіана, Джонс спеціально взяла Джордана за руку. А після того, якось в коридорі, коли були тільки вони двоє, а їм на зустріч йшов Крістіан. Крістен потягнула Девіда на себе і поцілувала. Він то тільки радий. А, коли Крістіан проходив якраз попри них, вона спеціально простогнала. Професор Лоренс на секунду зупинився, і нарешті переборовши бажання врізати студенту кхмикнув і пішов далі. Щойно кроки стихли, Джонс відштовхнула Джордана від себе.
Уенрі поміняла орієнтацію. Тепер їй подобались і дівчатка і хлопчики. Якось на занятті у Крістіана, Крістен вговорила її дещо зробити. І вони таки це зробили. Як тільки він повернувся, щоб написати щось на дошці, дівчата почали цілуватись. І показно з язиками. Уенрі сіла на Крістен і вигиналась як тільки могла. Одразу ж всі лесбіянки з їхнього курсу по черзі почали цілуватись між собою, як і домовились на передодні.
Так вони, як могли зривали його уроки. Крістен на показ цілувалась з усіма кого бачила, коли бачила Крістіана де завгодно.
Одного дня вона сама йшла по коридору, а на зустріч їй йшов він. Тоді хлопець не втримався і притиснув її до стінки. Крістен випустила свої книжки на землю. Він поклав руки так, щоб вона не втекла. Крістен закрила очі, бо боялась, що за все те, що вона натворила він її вдарить. Тому дівчина відхилила голову. Але замість того, відчула його губи на своїй шиї. Вона видихнула тяжко і запитала :
- Чому ти мене кинув?
- Я цього не хотів…- прошепотів він притулившись до неї всім тілом.
- Лауренц? – здогадалась вона.
- Угу…
- Я тебе хочу…
- Я тебе кохаю…
- І я тебе теж…
- Ти мені потрібна…
- Ти собі уявити не можеш, як я сумувала…
- Можу, я теж сумував…
- То, ти повернешся?...
- Не можу…
- Чому?
- Я обіцяв…
- Що?
- Що не стану тим, хто зробить щось погане для сім’ї.
- Але краще станеш тим, хто зробить погано коханій дівчині?
- Ні, я цього не хотів…
- Мені досі боляче…
- Вибач, кохана, вибач…
- Повернись до мене…
- Як тільки даси Лауренцу зрозуміти, що він тобі не потрібен…
- Хоч вже…
- Тільки не так різко…
- Я пограюсь з ним так, як він погрався з нами…
- Але…
- Це буде рівноцінний обмін…
- Добре…
- Тільки,…
- Так?
- Не осуджуватимеш мене за те, що я робитиму?
- Тебе? Ніколи!
- То зробиш вигляд, наче злишся, інакше ефекту не буде…
- Угу…
- Поцілуй мене…поцілуй так, як тоді…коли ми вперше зустрілись…пам’ятаєш?
- Пам’ятаю…
Він накрив її губи поцілунком. Що ще сталося в тому коридорі, описувати не стануть.
- Я вже боялась, що ти збираєшся прямо тут…
- А якщо хтось прийде…
- Я почекаю на це…
- Я теж чекатиму…
Тоді почулися кроки. А для маскування Крістен сказала нарочито голосно :
- Вибачте професоре, я задумалась і не побачила вас.
З-за повороту вийшла Лейсі. Вона здивувалась побачивши, що з хвоста професора вибиті деякі прядки, а одяг на Крістен такий наче вона щойно проснулась, проспавшись прямо в ньому. Волосся теж було сплутане. А на шиї ледь виднівся знак від недавнього засосу.
Через те, що їх «спалили» , вони готові були провалитися крізь землю. Звісно подруга все зрозуміла. Тому просто дружньо посміхнулась їм і сказала :
- Професоре, повитирайте обличчя від її помади, а ти Крістен кинь волосся на ліву сторону, там слід від … поцілунку. Кхі-хі!
І повернувшись вона пішла в іншу сторону.
Через якийсь час Крістен вирішила втілити свій план в життя. Вона пішла до будинку Лоренсів. Двері знову відчинив Валентин.
- О, привіт, Крістен!
- Привіт! Ам…ну, а де Вільям? Мені треба з ним поговорити.
Хлопчина повів її до великого залу. Там сиділи всі Лоренси. Краєм ока вона побачила того кого й хотіла бачити. Він сидів на якомусь ящику. Волосся розпущене. Голова опущена вниз. Навіть страшно дивитись на нього. Вільям сидів в розкішному кріслі посередині. На двох диванчиках, що розташовувались один навпроти одного і між якими стояв столик, сиділи всі решту Лоренси. Валентин прийшовши приєднався до решти. Крісло навпроти пустувало. Це було єдине вільне місце. Мабуть там має сидіти Крістіан. По дорозі до залу Валентин все їй розповів коротко про всіх : «Одним словом, я тобі про кожного розповім. Едвард – рудий з веснянками і схожий на Віла, Джолла, ну , Джоллу ти й сама знаєш. Джуді – це така малявка. Ну, вища з близнючок, в неї ще очі червоного кольору. Джоуді це дівчинка з золотими очима і в неї ще окуляри такі цікаві. А, так ледь не забув. Там є ще один експонат – Крістіан. Він ам… ну…чорне чудо. В нього зараз депресія. Ціле літо в себе в кімнаті ниючи просидів. Так, зрозуміла?»
Як можна було так себе карати за те що зробив? А, може йому було так само погано, як і їй?
Вільям піднявся з свого місця. Підійшов до Крістен і пошепки запитав в неї :
- Ти чого тут?
- Мені треба з тобою поговорити… - так само пошепки відповіла вона.
- Хто ти? – запитала Джуді.
- Крістен Джонс…
- Правда?! – вскрикнули близнючки в один голос.
Вони переглянулись. І виглядали точнісінько так, наче щойно відкрили Америку, щоправда тепер не знали, що ж з нею зробити!
Поки дівчина розглядала близнючок, Лауренц кудись зник. Тому вона запитала:
- Лен?
- Спитай Крістіана, в нього шосте чуття, як годинник працює!
Почувши своє ім’я, він ледь повернув голову до того, хто його озвучив. Зрештою, через декілька секунд, він так само повільно повернув свою голову назад і сказав :
- Він вже й сам прийшов…
І дійсно, з-за повороту вийшов Вільям.
- Крістен, ти хотіла поговорити,…ходімо…
- Віл, не забувай, що французи вже почали вимирати…
- Не забуду, Кріс, а ти не забувай, що інколи не варто чіпати чуже добро!
Вони просто таки свердлили один одного поглядами. Але, це закінчилось щойно Валентин спеціально кашлянув. Крістен вже йшла цим коридором. А коли вони дійшли до повороту, де їх застав Лауренц, вона згадала чарівний рятуючий поцілунок її коханого гота. Звісно Джонс розуміла, що тепер не скоро зможе навіть просто поговорити з ним, не те що вже поцілувати. А їй так хотілося це зробити…
До тями її привів голос Вільяма :
- Про що задумалась?
- Та так, ні про що…
- Про що хотіла поговорити?
Крістен закусила нижню губу. Їй потрібно було зіграти свою роль в цій виставі на відмінно, бо від цього залежало майбутнє – її і Крістіана. Точніше їхнє майбутнє – разом чи порізно…
Вона вирішила, що найправдоподібніше все буде виглядати, якщо почне трохи нервувати. Тому, дівчина почала вдавати, ніби їй ніяково. Видно акторка з не була ще та, Лауренц повівся, а тоді сказав :
- Не треба так нервувати, Крістен…ти можеш казати все, що хочеш…
- Угу…
Тепер стало ніяково хлопцю. Цього вона й добивалась. Тоді посміхнувшись, чи то нарочито, чи то з радості, Джонс сказала Лоренсу :
- Слухай…я хотіла поговорити про…про нас…а, ну давай будемо разом?..Я багато думала…ти ж мене так добивався…я зрозуміла, що люблю тебе! І ще… про Крістіана…я хотіла викликати твої ревнощі. Мене дещо зачепило те, що ти мене кинув…
- Крістен… - прошепотів він.
Вона опустила очі ( ну, здається так робиться?). Він не вірив, що саме вона це йому сказала. Так довго чекав від неї цих слів, а коли почув, не міг повірити в те, що з ним коїться. Чомусь його ображало, що дівчина ходила з його братом, але коли Джонс попросила Лоренса повернутись він для себе виявив, що Крістен йому не потрібна. Взагалі, це його надзвичайно сильно здивувало. Тому, щоб не зруйнувати все ще раз, молодий директор Елтонського університету, сказав :
- Добре, давай будемо разом…Ходімо, покажу свою кімнату. Ти ж там ще ніколи не була, правда ж?
- Ні, не була…
- То, ходімо, бо цим коридором, правда, точно куди – не знаю, але ходить Крістіан.
- А ким тобі приходиться Крістіан?
- А, ну…кузеном. А, що?
- Та, так просто ви такі різні…
- Навіть не уявляєш на скільки… - буркнув собі під ніс хлопець, але Джонс його не почула.
Ось вони пройшли двері її колишньої кімнати. Це навівало спогади, але після цього зразу пішла ностальгія. Згадався темний коридор, за вікном якого полихнула блискавка. Після цього темний силует, на який вона налетіла. Після того ранок…і чарівний поцілунок її коханого Крістіана. Опам’ятавшись, дівчина побачила, що вони з Вільямом вже прийшли і хлопець пропускав її всередину. І тут, ще нічого не встигши подумати, вона згадала перше побачення з Крістіаном і кав’ярню. Після того каву-глясе, а після незакінчений легкий поцілунок на прощання. Це було так моментально, що Лауренц навіть не помітив перемін в її обличчі.
Крістен зайшла всередину. В кімнаті була ідеальна чистота. Якби не знав, можна б було подумати, що тут живе дівчина, а ніяк не двадцяти двох річний хлопець. З меблів тут була тільки шафа і ліжко. На стінах висіли різноманітні картини, всіх типів, розмірів, на різний смак. Оскільки кімната була великою, місця відповідно було багато. Тут стояли барабани, синтезатор, дві електрогітари. Дійсно, кімната походила на «стоянку» рок-гурту. Але, це здивувало Джонс набагато менше , аніж те, що вона побачила на підвіконні. Ні, побачила дівчина не зброю, чи кімнатного песика, а свою фотокартку в красивій рамці, оздобленій різноманітними дорогоцінними каменями.
Оскільки вони сиділи на ліжку Вільям вдивлявся в обличчя дівчини. Цього разу вона розглядала з цікавістю його кімнату. Хоча в її виразі обличчя читався погано прикритий пофігізм, все ж хлопцю здалося, що іскра з’явилась, коли та побачила свою фотографію. Хоча навряд, чи це була іскра кохання, швидше – здивування. Але тепер, коли Вільям зрозумів, що вона не така вже й не замінима, фотокартка в прекрасній рамці здавалась йому не сумістимою з його інтер’єром.
Прийшла та мить, якої він боявся найбільше. Треба було щось сказати, а в голові поки було порожньо. Але, раптом йому здалось, що щось на кшталт відчуттів до неї залишилось. Можливо це була дружба, можливо залишки симпатії, хто знає. Джонс зустрілась з ним поглядами і вирішила сама почати говорити.
- Віл, послухай, я…
- Ні, послухай мене…
Крістен здивовано подивилась на нього. Дівчині здавалося, що йому нічого сказати їй. Але виявилося, що є.
- В мене таке життя, купу підлітків з характерами ще тими, а особливо Джуді. І це до недавнього часу було всім, чим я міг та й хотів цікавитись. Але, коли з’явилась ти…
- Все пішло не так? – закінчила за нього Джонс.
- Ні,…
- Якщо я тобі заважала треба було казати, коли ще нічого не було!
Вона різко відвернула голову і закусила губу. Її очі наповнились сльозами, а насправді їй хотілось засміятись і побачити перед собою не цього Лоренса, а її коханого Лоренса-гота. Але, на тому вони не зупинились. Вільям і Крістен помалу переходили на крик, що на погляд хлопця значило, що скоро дійде, або до «розриву», або до «вічності».
- Ти так кажеш, наче зараз щось є! – не втримався таки Вільям.
Чомусь його серце таки защемило, але він не подав вигляду, що щось його турбує, адже це, як він сам каже, його власні проблеми і нікого більше вони не стосуються. Саме тому хлопець вирішив, що це через крик. І тому продовжив суперечку з Джонс.
- Є!!! – крикнула вона і зрозумівши, що сказала лишнє, залилась спочатку білою, а потім вже червоною фарбами. Для неї сказати це було все-рівно, що зрадити її Крістіану.
Почувши це, Вільям швидко знайшов аргументи, які повністю ламали увесь захист Крістен.
- Ти мене купу разів відшивала, і дала зрозуміти, що я тобі не потрібен!!!
Почувши це, Джонс так і хотілося викрикнути йому в лице : «То залиш нас з Крістіаном в спокої!!!». Але, в такому випадку її план одразу б провалився. «Він мене перевіряє…» - подумала вона. Тому зробила так, як мала б зробити закохана в нього дівчина. Їй було легко це зробити. Вона уявила, що перед нею Крістіан. Це було легко зробити, адже вони з Крістіаном були на диво схожими. Просто прикинути темні очі і чорне волосся. Дівчина опустила очі і впала в його обійми, а тоді прошепотіла:
- Віл…я тебе кохаю…
Ошелешений такими подіями хлопець спочатку втратив дар мови. Потім прийшовши до тями, до нього таки дійшло, що сказано це було в його адрес. Хоча він і не знав, за що його можна любити, все одно відповів те, що як він думав хотіла почути тоді Джонс. Така вже в нього була звичка. Хлопець завжди казав людям те, що як він думав приносило їм радість. І все ж таки, сам Вільям не знав, що треба відповісти в такій ситуації. Тому, він як завжди поклався на інтуїцію і сказав :
- Я тебе теж, … і до речі дуже й дуже сильно…
Чомусь, Вільям не хотів її відпускати далеко від себе. Він звісно ж розумів, як боляче робив своєму брату-близнюку Крістіану, але щось, наче магічне, не давало йому спокою, коли вони були разом. По-суті Крістен хлопцю була повністю не потрібна. Це не була, ні ревність, ні вредність, це було щось інше, те чого його мозок ще не сприймав. Це було щось більше…Як може одна людина водночас бути й потрібною й не потрібною? На це питання, напевне, ні в кого немає відповіді.
Він все так само обіймав Джонс. Вільям відчув, як на його плече впала крапля – сльоза Крістен. За нею послідувала інша, за тою інша й інша. Краплі падали вже на мокру футболку хлопця. Кап, кап, кап… Але він її не зупиняв. Звісно ж, він не знав, що це були за сльози. Та й не хотів знати, якщо на те пішло…
Вона плакала від відчаю. А, що якщо в неї не вийде і їй доведеться все життя прожити з Вільямом, при цьому в той самий час, кохаючи Крістіана. Ця дилема її просто шокувала. А, що якщо це дійсно буде так? Так вона не зможе…
Крістіан сидів на підвіконні в своїй кімнаті. За вікном була вже ніч. І тільки місяць знав, що коїться з хлопцем. Оскільки того вечора зірок не було видно з-за дощових хмар, поодинокий місяць, що то виринав з хмар, то знову в них занурювався, був єдиним потоком світла. І тільки він єдиний бачив одну однісіньку сльозу, що скотилась по щоці красеня-гота.
Вільям думав, що це були сльози і радості і відчаю водночас. Відчаю, бо знала, що це не триватиме довго. А, щастя, бо насолоджувалась кожною миттю з ним поруч. Нарешті відбулося те, що й мало відбутися. Лауренц нахилився до дівчини. Вона це помітивши, уявила, що перед нею Крістіан і нахилилась до нього, щоб поцілувати. І…нарешті, Вільям зробив це,…поцілував її. Різницю вона відчула практично одразу ж. Крістен знала, що якщо це терпітиме й краще гратиме свою роль в цьому спектаклі, то рано чи пізно вона таки буде разом з її істинним коханням. Дівчина постаралась викласти в поцілунок переживання. Те саме зробив і Вільям. Він хотів їй показати, на скільки був кращим за брата. Але, марно старався. Хоча, Крістен таки добилась свого, хлопець повірив, що дійсно їй потрібен. Коли їхня мить закінчилась, Лауренц сказав :
- Ти…ти будеш зі мною?
Крістен знову поривалась нагрубіянити, але згадала про план і зробила те, що б зробила б, якби це їй сказав би Крістіан. А саме, дівчина потягнула його на себе і знову поцілувала. Вони впала назад на ліжко на якому сиділи. Відірвавшись від неї буквально на мить, хлопець сказав досить таки впевненим голосом :
- Це «так», як я розумію?
- А, ти сам як думаєш? – з викликом поглянула на нього дівчина.
- Від тебе, звісно ж, сама розумієш, можна всього очікувати, але цього разу думаю, що твоя відповідь буде позитивною.
- Все можливо… - задумливо відповіла вона.
Він, так і не зрозумівши Крістен, вирішив, що краще все-таки забрати так зване «добро» собі. Хлопець почав цілувати її натякаючи на те, що хоче щоб її невинність залишилась в цій кімнаті. Інтер’єр звісно був ще той, але дівчину вибрав не підходящу. Коли його рука сковзнула їй під кофточку, вона почала вириватись. Тоді він зрозумів, що дівчина не хоче його. Можливо в той момент, а можливо взагалі. Крістен не хотіла, щоб хтось позбавляв її цноти, якщо ця людина не є об’єктом її ж кохання. Саме тому дівчина й не дала йому.
- Це через мене? – запитав він згодом, коли вони лежали і дивились один одному в очі.
- Ні, що ти! Просто, розумієш, настрій та й час не той. Хтось з твоїх може зайти…ні, не зараз!
- Не зараз, тобто потім…?
- Все може бути… - знову ухилилась від відповіді дівчина.
Джонс провела рукою по його щоці і по шиї. З-заді на шиї вона нащупала таку ж родимку, як у Крістіана. Дівчина здивувалась, адже одразу згадалися слова Кріса, а точніше їхня розмова, коли Джонс знайшла таку ж в нього на шиї.
- А, що це таке? – запитала вона гладячи родимку в нього на шиї.
- Це? Ну, якби тобі пояснити…
- А, ти так і поясни! – за цим послідував «чмок». – я ж просто хочу знати про тебе все…
Крістен опустила очі. Хоча важко було їх ховати з двох причин. Перша досить таки проста – вони лежали на його ліжку обійнявшись. А друга, це швидше не причина, це її секрет – дівчина не може встояти проти цих чорних очей, які інколи, чомусь, стають блакитними, або зеленими. Вони заворожували Джонс до того, що її свідомість кудись раптом поспішає, залишивши її на самоті з відчуттями.
Крістіан страждав від схожої проблеми. Коли він бачив заворожуюче красиві великі блакитні мов небо очі, йому здається, що в нього з’являються крила. І що може полетіти. Хлопцю здається, що він може перейти ввесь світ, заради того, щоб ще раз побачити ці великі голубі очі, які починають сміятися, щойно його бачать. Щоб провести рукою по білій, мов полотно приємно м’якій шкірі. Щоб доторкнутися ще раз до рудого непослушного волосся, що немов ватра, грається язиками свого полум’я на вітрі. А головне – щоб ще раз відчути присмак її солодко-гіркого поцілунку. Саме тому хлопець не міг встояти перед тим, як вона просила в нього щось.
- Крістен, ця родимка є зараз тільки в двох людей на цілій нашій планеті – Землі. Це особлива мітка, що пов’язувала багато поколінь нашої сім’ї братерськими, рідко коли, сестринськими вузами. Так і в моєму випадку…
- А, з ким ти пов’язаний?
- З моїм братом-близнюком…
- В тебе є близнюк? – здивувалась вона.
- Ну, є… але, ми з ним на стільки різні, що по нас не скажеш…та й зовсім не близькі ми…
- А, як його звуть? Просто, в тебе дуже рідкісне ім’я, от цікаво, чи в нього так само…
- Ну, в нього досить відоме ім’я, але так, теж досить рідкісне…Ти звісно ж вибач, але я не можу його озвучити. Не зараз, не сьогодні…якось, коли прийде час…гаразд, Крісті?
- Угу…це справа твоя і твоєї сім’ї, а я полізла, куди нетреба, це я повинна просити в тебе пробачення…
- Ні, ні, нічого страшного, питай все, що завгодно! А, я в свою чергу, по можливості, відповідатиму, або ж у випадку заборони, не відповідатиму на них…
- Угу…
Він пригорнув дівчину до себе і прошепотів їй тихо-тихо, так, що вона сама заледве почула.
- Тільки не ображайся на мене, я цього не переживу…
- Добре,але тоді чекатиму того ж самого у відповідь…домовились, коханий?
- Так, любове моя, все буде так, як дозволить нам доля. Шкода, звісно, що вона так мало нам дала часу…
- Тобто? – незрозуміла вона.
- Якось іншим разом поясню! Гаразд?
- Гаразд! – погодилась дівчина. Вона завжди з ним погоджувалась, навіть тоді, коли їй не хотілося цього робити, але з собою, а точніше зі своєю підсвідомістю, Джонс не могла зробити нічого.
Тоді хлопець накрив її губи ще одним цілунком, від якого в ній, як завжди забушували емоції. По тілу побігли мурашки,щоки запалали вогнем, очі загорілись від радості, все тіло напружилось і рухалось в такт його тілу. Все було, як завжди, але кожен поцілунок,…та що там, доторк! Він для неї був подією. Кожна проведена секунда з ним була для неї всім тим, про що дівчина тільки й могла б мріяти.
Крістіан переживав майже те ж саме. Для нього теж все було, наче він був головним героєм якогось роману, а Крістен була його головною героїнею, які за сценарієм закохані один в одного. Але, звісно ж в спектаклі, що зветься Життям, все було трохи інакше…
Крістен і Вільям все так само сиділи обнявшись. А, тим часом до неї доходила страшна істина. Але, чи це можливо… і тут їй знову згадалися слова її гота – Крістіана, коли той прийшов з нею попрощатися, в сенсі відносин – кинути. Тоді він сказав щось на кшталт :
- Я пообіцяв, що не зроблю нічого поганого для сім’ї…
Тоді вона не зрозуміла, що такого поганого зробила Лоренсам, що вони не хочуть, щоб їхній брат з нею зустрічався. Наче нікого не ображала… Одразу вона запитала була в Крістіана про Вільяма. Чи це була його забаганка. Тоді хлопець відповів позитивно на її питання. Але, як так може бути?! Вони ж повністю різні! Починаючи зі смаків та стилю і закінчуючи зовнішністю. Як два настільки різні хлопці могли бути братами-близнюками, неможливо таке…
Після цього, дівчині згадалися ті слова, що сказав їй Крістіан :
- Ми не вельми близькі…і надзвичайно різні…про нас неможна сказати, що ми близнюки…ми занадто різні…
Крістен подумала : « Не легше було сказати – зовсім різні?!». Дівчина розімкнула обійми і подивилась в такі красиві блакитні очі Лауренца. Блакитні? Такі ж самі інколи «проскакували» в Крістіана. Чорні вони були переважно тоді, коли він був на людях. А, коли вони зустрічались в будинку Лоренсів, в нього завжди були, або сині, або зелені. Це залежало від його настрою. Якщо щось його засмучувало – темно сині, чомусь радів – блакитні, щось хороше траплялося – зелені. Всього за місяць дівчина вивчила його вирази обличчя, мову його очей. Інколи, щоб сказати один одному щось, їм не обов’язково було говорити, чи навіть видавати якісь звуки. Вони могли просто глянути один одному в вічі. Цього було б достатньо, якби він не був би таким банальним і благородним.
- Ти збрехав мені! – сказала вона надто голосно і сама не очікуючи від себе цих слів.
Хлопець на неї глянув так, наче вона почала серед розмови говорити про Гаррі Поттера. Але все так само не розуміючи про що саме йде мова, він запитав в неї :
- Ти про що?
- А ти, що так часто мене обманюєш, що не розумієш, про що я говорю?
Лауренц зніяковів. І дійсно, він не міг збагнути про що йдеться, адже того дня вже стільки разів їй збрехав. Геть забрехався хлопець, бідняга вже не розуміє, про яку з побрехеньок йдеться в розмові, а підтримувати якось треба!
- Та, ні… - знову збрехав.
- Крістіан тобі не кузен! А, брат-близнюк.
- Ми ж не схожі з ним! Як ти здогадалась?! – заметушився Вільям.
- Родимка у вас обох на шиї. Він мені розповідав, що в нього є брат-близнюк, коли я запитала про родимку. Ще Кріс…тіан сказав, що тільки в нього і в його брата є така родимка. А, сьогодні нащупавши її в тебе на шиї я це згадала. Прикинула, як би виглядав твій «кузен», якщо б його пофарбувати і підстригти. І уявляєш собі, вийшов ти!
У Лауренца відвисла челюсть. Як так? Ніхто за стільки років не здогадався, а тут це руде дівчисько з величезними блакитними очима просто потрогало мітку королівського відгалуження Лоренсів в них на шиях і вже про все здогадалась! Якщо сказати, що Вільям був шокований – це значитиме, що не сказано нічого! Ще хвилин зо 5 з відкритим ротом і широко розплющеними від здивування очима хлопець дивися на руде дівчисько, яке таким значущим поглядом на нього дивилась, що бідному аж стало ніяково!
- Так, Крістен, твоя правда, ми з Крістіаном – близнюки!
- Так і знала!
Він ще з хвилину на неї дивився, а тоді все ж таки наважився запитати те, що повинен був спитати давно :
- Ти вийдеш за мене?!
- Що?!
Крістен не вірила своїм вухам і очам. Він що, геть з глузду з’їхав?! Якби це запитав Крістіан – по фіг на вік, сказала б одразу «так». Але такого в плані не було. Та й бути не могло. А, може він знову її випробовує? Ні,звісно ж Вільям розумний, але не на стільки ж, щоб це все прорахувати. Дівчина почала вести себе стриманіше і насторожливіше, а не як закохана дурепа.
- Я ще замала для такого…батьки не дозволять… та й таке інше…я звісно ж…але, спробуй зрозуміти…
- То, сказала б одразу ні, та й все!
Потрібно було терміново рятувати ситуацію. Тому, вона наплювала на всю свою гордість і поцілувала його. Він в’яло відповів на поцілунок. А тоді, вона сказала йому те, що як думала, хлопець хотів би почути. Це що, заразне?!
- Але, моя відповідь на твоє запитання буде – так!
Тоді вона накинулась на нього з шаленим поцілунком. Їм вже не було чого соромитися, адже з того моменту, вони були зарученими. Щоправда, Джонс турбувало дещо інше. А, саме те, як сприйме це все Крістіан! Разом з Вільямом в обіймах і незнанням майбутнього в голові, Крістен погрузилась в сон.
Крістіан лежав на своєму ліжку і чомусь, навіть можна сказати – мимоволі, згадав як вони з Крістен зустрілися. А, точніше «дякую» в великих блакитних очах і солодкий присмак легкої ще тоді симпатії і незнання на її губах. В нього всередині все зжалося. Хлопець не знав, що з ним коїться, але все ж продовжував мучити себе тим, що вона не з ним. Як він, сам Принц ночі, міг бути таким наївним? Вона просто використала його, щоб знову бути з Лауренцом. Але, що це…що це за відчуття? Таке, наче все в нього всередині стискається. Так, наче серце розривається. Чому це так? Невже, Принц ночі може кохати? Вочевидь – може…
Крістен прокинулась ще за темно. Побачивши, що біля неї лежить Вільям, вона впевнилась, що це не був страшний сон. І дуже в цьому розчарувалась. Як так? Що ж тоді далі? Ситуація без виходу. Дівчина погодилась вийти за Лауренца…Цим самим вона приговорила їхні з Крістіаном надії до смерті. Хоча, може це були тільки її надії? В його очах Джонс бачила кохання, але безнадійне. Мабуть, зараз її очі такі ж. Вона повернула голову до вікна. Їй здавалося, що ніч належить Крістіану, тому несправедливо, що зараз лежить тут з Вільямом. При чому…
По його щоці стекла сльоза. Сльоза відчаю. Він вже ні на що не сподівався…
По її щоці текли сльози. Одна за одною. Кап, кап, кап… Подушка вже була мокрою, а вона все плакала. Плакала і думала про свого коханого…
Йому було так погано, але все про що він й міг думати була – Крістен. Принц ночі наче марив нею. Вона займала все, що називають думками, мріями, спогадами. Дівчина стала для нього тим захворюванням, від якого немає ліків…
Вона все так само дивилась у вікно. Поодинокі всхлипи, сльози, що ще лилися…Це все нагадувало їй…
Крістіан піднявся з ліжка. Відчинивши вікно, хлопець стрибнув зі свого третього поверху…
Крістен захотілося піти на вулицю, але вивільнитись з обіймів Лауренца, означатиме його розбудити.
Він приземлився м’яко, на носочки. Схоже, його геть не хвилювало каміння під босими ногами. Він опустив голову. Чорне довге волосся впало на його блакитні очі. Зараз в світлі місяця вони відблискували срібним. І все-рівно…
Вона знову заснула…
Він знав – вона його любить. Так прикидатись – неможливо…
Зранку…
- Джуд, подай-но цукор, будь ласка. – попросив за сніданком Едвард.
Вони сиділи вчотирьох. Всі молодші перші встають, треба ж таке! Джуді з самого вечора так задумлива. Оскільки тут не було ні Джолли, ні Крістіана, ні Вільяма , вони нарешті могли поговорити на ті теми, що б не змогли роз’яснити, якщо б ще бодай хтось з старших був тут. Розмову почала Джуді, одночасно передаючи Едварду цукор.
- Ви вчора помітили?
- Що саме? – окликнувся Валентин, відірвавшись нарешті від своєї книжки і червоного чаю.
- Вона про цю…як там її…Крістен! – відповіла за сестру Джоуді.
- І що в ній такого ви помітили?! – скептично запитав Едвард.
- Ед, там дійсно було що помітити…
- Зрозуміло, Ед не в темі. Давайте далі… - сказала Джоуді.
- Вона бреше? – запитав Валентин.
- Вона бреше! – затвердили в один голос близнючки.
Валентин на мить задумався. Він добре знав Джонс. Але ще краще знав молодших сестер. Якщо вони підняли цю тему, то це дійсно так.
- Лен, ти помітив погляд? – запитала Джуді.
- Який погляд? – не зрозумів він.
- Її погляд! – відповіла Джоуді.
- Ні…
- Вона мить дивилась на кожного, включаючи Вільяма, але…вона зупинила погляд на Крістіані, а він навіть голову до неї ледь повернув! Що з Крістіаном? Я його не впізнаю. Дивним я його з народження пам’ятаю, але тепер він став іншим… - сказавши це Джуді замовкла, вона надто сильно переймалась цим.
- Джуді, о… ну, ви не знаєте…Ед?
- Сам, Лен, сам! Я в їхні розбори не лізу!
Сказавши це Едвард піднявся і вийшов з кухні. Щойно хлопець вийшов і зачинив двері побачив Крістіана. Старший брат сидів посеред коридору. Опустивши голову і піднявши одну ногу, хлопець опершись на неї, плакав…
- Кріс… - прошепотів Едвард.
Вочевидь молодший брат був єдиним, хто міг зрозуміти його, окрім Джоуді, звісно ж. Едвард не міг бачити брата таким. Тому, сівши поряд прошепотів:
- Ти все чув?..
Відповіді не послідувало. Чому? Невже важко здогадатися? Тут Едвард побачив , що одяг на старшому браті був м’яко кажучи потріпаний. У волоссі де-не-де були листочки. Ноги і руки в різноманітних порізах і подряпинах. А сльози вже не текли…вони присохли разом з кров’ю. Якби він не дихав пішов би за мертвого. А, поки Едвард відходив від шоку, що отримав від побаченого, троє на кухні говорили далі.
- Крістен і Крістіан зустрічались…Я ще ніколи не бачив Кріса до того таким… радісним. Він просто таки цвів і пахнув. Але, потім вони довго перепирались з Вілом, щодо прав на неї. Згодом Віл нагадав йому про те…ким він є. Ну а потім,…Крістіан пішов до неї і кинув її. А, коли повернувся…це я теж вперше бачив. З його очей просто таки лилися сльози. Не знаю, що це були за сльози. Але, те що там сталось, знає тільки він і вона. Не знав, що ви так швидко помітите. При ній я вдаю, що нічого не знаю. Але, ми з Едом його не змогли заспокоїти. По-моєму, Віл лізе туди, куди лізти не треба. Я чув про любов і все таке. У Кріса і Крісі – не любов, в них щось більше за це…
- Я помічала, що раніше, коли ми приїжджали, Кріс завжди старався підтримувати розмову з кимось з нас. А, тепер все, що я почула в свій адрес було привітання, коли мене таки помітив. Аж на другий день, до речі! – обурилась Джоуді.
- Чшш! Слухайте… - шикнула Джуді.
Щойно вони затихли, до кухні забіг Едвард і сказав:
- Лен, допоможи…
Разом хлопці затягнули брата на кухню. Джуді принесла йому води, а Джоуді сказала решті:
- Можете організувати сніданок тим двом? Не пускайте їх сюди! І, залишіть нас…
Вони взяли два підноса з чаєм, печивом, соком і млинцями і розійшлись – Джуді до Лауренца, Валентин до Джолли. Едвард стояв на сторожі, щоб в кухню ніхто так і не зайшов.
Крістіан довіряв Джоуді, наче самому собі, тому сенсу щось приховувати і «фільтрувати» базар не доведеться.
- Кріс, ти знаєш, що я – могила! Кажи, що тебе турбує…
- Джоуд…я закохався…
Дівчина стояла біля нього. Почувши це від Принца ночі сіла на крісло поряд. Це не багато, не мало, шарахнуло її, наче електрошком!
- Так…ну…давай далі…
- Розумієш,…я ж бачу, що вона йому не потрібна, ми з нею змовились, про те…про те, що ми його обманемо, але…я не знаю…він дуже розумний, може втнути таке, що в неї не буде виходу, можливо навіть примусить сказати щось, чого вона не хоче…
- То ось чому…
- Що?
- Мені здалось вчора, що насправді вона прийшла до тебе, а не до нього. Вона наче кричала тобі поглядом «підійди, хоча б підійди до мене…» щось таке там читалось…
- Справді?
- Послухай, я звісно душа добра, але втішати брехнею, я не стану. Ти знаєш мене від мого народження. Я хоча б раз тобі збрехала?
- Ні, вибач, що сумнівався…ти найкраща сестра в світі!
- А ти – найкращий брат!
Крістіан усміхнувся. Він знав, що ця розмова залишиться тільки між ними. Тому і розповів усе. Нарешті повитиравши серветкою обличчя від сліз і крові, він сказав :
- Чому ти зав’язуєш волосся? Тобі так набагато краще!
- Ей, збоченцю, я твоя сестра! – усміхнулась Джоуді.
- Я по-братерськи! – сказав він теж усміхнувшись.
До кухні увійшов Едвард, за ним зразу – Джуді і Валентин. З Едом і Леном все було нормально, а от Джуді…дівчинка була якоюсь дивною.
- Джуд, що таке? – запитав Крістіан.
Аж тоді на неї звернули увагу. Вона дійсно була задумана і явно не хотіла ділитись переживаннями. Помітивши це, Джоуді, як завше додумалась перша. Тому повернулась до Едварда і Валентина і сказала занадто серйозним голосом для свого віку.
- Ед, Лен, вийдіть будь ласка.
Щойно хлопці вийшли, дівчина повернулась до своєї сестри- близнючки і не міняючи тон – все так само серйозно запитала :
- Це, як я розумію стосується Крістен?
- Як ти…? А, ну це ж ти! Так, правильно розумієш.
Сказавши це дівчина покосилась на старшого брата. Той усміхнувся і сказав їй:
- Не переживай, я знаю все щодо ваших здогадок, і справді, як же ж мені повезло, що я маю таких сестер, як ви! Інші – готовий побитися об заклад, не помітили б!
- Шануй, що маєш! – буркнула Джуді.
Джоуді поглянула на сестру. Їм цього було достатньо. Не треба було говорити усього, цим двом було достатньо просто переглянутися. Опісля «беззвучної» розмови, Джоуді сказала сестрі :
- Розкажи, що трапилося. Не думай, що так погано, але ми повинні знати…
- Джоуд, я піду… Мені треба…декуди сходити…
- Так, Крісе, звісно ж йди!
Він вийшов нарочито повільно. Хлопець знав усі потаємні ходи цього будинку. В нього теж була здатність читати по очам. От нею він і скористався. Очі його сестри сказали, що вона щойно вийшла від Лауренца. А, отже…
Крістен йшла коридором. Тим самим коридором, куди колись привів її Лен, і завдяки чому вона зустріла Кріса. На мить дівчина зупинилась і поглянула в кінець коридору. Вікно…тоді теж було вікно. Але, їх тут мабуть тисяча…цих вікон. Дівчина повернулась, щоб піти, але…
Він вийшов з одного з ходів. Побачив, що вона стоїть і дивиться на вікно. На вікно?! А!!! Точно, на вікно. Коли вони зустрілися теж було вікно, завдяки якому вони побачили один одного. Він не знав, чи думала вона тоді про те ж, про що й сам. Але, хлопець підійшов з-заді…
Крістен не пам’ятала, коли востаннє так лякалась. Перед нею…
Він почув шурхіт і заховався в прохід за величезним дзеркалом, за яким був величезний тунель.
- Про що задумалась? – запитав Вільям.
- А, це ти…не лякай мене так більше!
Крістіан скрипнув зубами. Вільям почув, але не звернув на це жодної уваги. Йому треба була правда, але домогтися її він ніяк не міг. Дійсно, хлопець був дуже розумний, але брат від нього не відставав, тому максимум та й мінімум в принципі теж, це була б нічия. Не більше і не менше.
- Можна, я подихаю повітрям? У вас тут прекрасні вікна…
- Можна! Зможеш відчинити сама? Я повинен турбуватися про свою наречену.
- О, ну так… - видихнула Джонс.
- Я віднесу піднос і повернусь…
- До того часу, думаю вже піду…
- Я швидко!
- Я теж…
- Ну, як знаєш…побачимось.
А, тоді він накрив її губи поцілунком. Легким, не зобов’язуючим. Вона не відповіла. Усміхнулась йому і пішла до вікна. Вільям пішов, але зупинився за поворотом. Він вичікував Крістіана, але той дивився на нього з-за дзеркала. Впевнившись, що вона сама Лауренц все ж пішов.
А, в той самий час на кухні…
- Джоуді, вона бреше, як дихає!
- Джуді…- прошепотіла Джоуді. – Вона любить Кріса. Вони зговорились… але, не кажи нікому! Гаразд?
Близнючка з червоними очима кивнула в знак згоди. А Джоуді переказувала сказане сестрою, наче старалась запам’ятати.
- То значить все було так? – переказавши запитала вона.
А, все було так…
Джуді постукала в двері кімнати Лауренца. Їй довго ніхто не відчиняв. Нарешті, коли дівчина збиралась, було, піти двері відчинились. На порозі стояв сонний Вільям. Одяг на ньому був той самий, що й учора. Але, за той відрізок часу ніхто б не встиг би одягнутися.
- Це ти так швидко одягнувся, чи й не роздягався?
- І тобі привіт…еее…Джуді!
- Кхм! Може вже візьмеш свій піднос, а бовдуре? – не стерпіла тупості дівчина.
- І я тебе теж надзвичайно сильно люблю… - буркнув він, беручи тим часом піднос з рук сестри.
Джуді хотіла було ще щось сказати, але він захлопнув двері в неї перед носом так, що вона ледь не получила по цьому ж самому носі! Тихо лайнувшись, вона пішла і стала за поворотом. Їй треба було зашнурувати свої кросівки, які розв’язалися.
За хвилину двері знову відчинилися. Звідти мала шпигунка почула два голоси. Один належав її старшому брату. Його вона б не те що з тисячі, з мільйона впізнала б! А, другий голос належав, як здалось дівчині, вчорашній пізній гості – Крістен, через яку двоє близнюків не могли поладити. При чому до появи Крістен, вони заміняли один одному найкращих друзів. В них навіть ніколи секретів один від одного не було.
Джуді навмисне налетіла на дівчину опісля того, як зачинилися двері до кімнати Лауренца.
- Ой, Джуді!
Вона не могла чути її імені, значить впізнала по зовнішності. А, ну так! Як Джуді могла забути, чим саме вони відрізняються з сестрою найбільше. Те, що так і кидається всім в очі. Їхні очі! В одної – відблиск золота в очах, в другої – сяйво крові…
- Що ти тут робиш? – запитала одразу ж Джуді.
Крістен не розгубилась, тому одразу ж відповіла питанням на запитання поставлене їй.
- А ти тут що робиш?!
- А, я…ну, шнурки зашнуровую! – відповіла правдиво дівчинка.
- Ну…
- Угу…
Джонс про щось замислилась, а Джуді знайшла нарешті, що сказати нічній гості, що бродила зараз по її будинку.
- Що у вас було?
- А, ти не замала таке питати?
- Вже й завелика!
- Не було…
- Ясно! Та й не могло бути! Віл, так вихований, що ти могла перед ним в одних тільки стрінгах скакати, він би можливо й очі прикрив би.
- Так, він такий! – усміхнулась дівчині Джонс. – Ну, гаразд , мені треба йти…
Тоді вона обернулась і пішла. Джуді, яка знала деякі секретні ходи, що показав їй Кріс, пішла по ньому на кухню.
Спогади перервав Лауренц, що саме увійшов на кухню. Побачивши задумливих близнючок, він хмикнув, але не заговорив до жодної з них. Йому в принципі було не цікаво, як в них справи, чи на приклад, про що дівчата задумались. Йому відверто було по фіг! Ну і що, що він голова сім’ї? Лауренц вважав, що повинен лиш слідкувати за тим, щоб всі були ситі, одягнені і мали де переночувати. А більше…а, навіщо щось ще? Ніхто не скаржився…Та й на що скаржитися тінейджерам? Ніхто не контролює, ніхто не давить на тебе, ніхто не перевіряє, що ти робиш, як, коли і з ким! Взагалі ні від кого не залежать…Сказано ніби так добре, так приваблюючи для підлітка, якого ніхто наче б то ніхто не може і не хоче зрозуміти. Але, в них немає того, за що дехто з них віддав би своє вільне життя. В Лоренсів не було рідних, які б їх чомусь навчили б, щось розповіли, чи з ким можна б було поділитись… В них нічого цього не було. Вони самі всього навчались. Старші, ввесь час наглядали за тим, щоб молодші були в безпеці. А, з «гострим» язиком Джуді це було трохи проблематично.
Джуді і Джоуді знову перемовились поглядами і разом вставши з місць вийшли з кухні, при цьому нічого не сказавши Лауренцу.
Крістіан вийшов зі свого укриття.
- Крістен!
- Крістіан… - видихнула дівчина, а тоді побігла до нього.
Впавши в його обійми, вона почала плакати. Останнім часом їй часто було дуже боляче. Від того, Джонс дуже часто плакала. Її очі вже ледь встигали переставати бути червоними. Такого ж кольору тепер був і ніс, чоло, щоки. Лице було трохи підпухши, адже дівчина зовсім недавно плакала.
Крістіан обійняв її так міцно, що йому самому стало боляче. А, що вже говорити про бідну Крістен, яку ледь не задушили обійми коханого хлопця? Але, вона не подала вигляду. Не подала й жодного звуку. Не зробила жодного жесту. Їй не хотілося, щоб він її відпускав. Як на неї, то краще б було задихнутись від сильних обіймів її коханого гота, аніж вийти заміж за такого їй остогидлого Лауренца.
Крістіан розімкнув обійми і прошепотів, перед тим нахилившись до неї.
- Він ніколи не жартує, коли говорить про час свого повернення. Ходімо в мою кімнату. Мені потрібно знати все…
Він потягнув її за руку в сторону своєї кімнати. Але, коли вони пройшли декілька поворотів, так щоб ніхто їх не почув, Джонс сказала йому:
- Зупинись…
Хлопець вмить зупинився. Повернувшись до неї, він обійняв дівчину і запитав :
- Тобі погано?
- Тепер майже добре…- сказала вона усміхаючись.
Він зрозумів все і повернувши її голову за підборіддя до себе, поцілував саме так, як вона того хотіла. Ще мабуть хвилин з п’ять вони стояли в тому коридорі, все так само цілуючись. Хоча, ні. Не так само. Під кінець вони перемістились до стінки, через що поцілунок став ще пристраснішим. Але їм було все-рівно, як воно виглядає для когось. Для них існували тільки вони самі. Навіть якби в той момент почався б кінець світу, вони б того не зрозуміли б. Для них не існувало в той момент, ні часу, ні простору, ні проблем, ні інших живих створінь… Нічого не мало жодного значення для двох закоханих, чиї гарячі тіла торкаючись навіть через одяг, розігрівались все більше. Між ними повітря практично пропускало електричні заряди, хоча фізично воно неможливо…
- Тепер ти задоволена? – запитав Лоренс, коли вони знову почали йти до його кімнати.
- Ну-у-у…взагалі, то так! – відповіла Джонс, при цьому ніжно усміхнулась своєму готу.
В його кімнаті практично ніщо не змінилося. Все стояло на своїх місцях. Окрім чогось нового. Або окрім того, що вона не помітила, коли була тут вперше. Це була чорна скрипка. Але, не така, як звичайні. Вона була не дерев’яною. Наче платина виблискувала чорна скрипка на сонці. Інструмент стояв на іншому, теж чорному, красивому роялі. Що геть не гармонувало з ними це були барабани, що стояли неподалік. Щоправда вони були на вигляд єдиним старим предметом в цій кімнаті. Решта меблів були наче щойно з магазину. Знову криштальна чистота. Дивно, але це повторялось всюди в них в домі, де вона звісно ж була.
- Ти…?
- Ти..?
Вони почали в один голос, тому почали сміятись. Крістіан, як істинний джентльмен, дав їй право говорити першою.
- Ти граєш на цьому всьому?
- А, ну…так – почервонів він.
- Класно! Не знаю, коли востаннє бачила хлопця, що грає на скрипці. Та й взагалі такі хлопці, як на мене – рідкість!
- Ну, ця скрипка передається в нас в сім’ї вже дуже давно. Віл не хотів грати на ній, тому я навчився. Хоча не був повинен. Міг хтось з молодших, але я хотів цього. Вона так звучить! Просто чаруюче!
- То зіграй мені… - попросила дівчина.
Він хотів було відговорити її, але його знову зачарували ті величезні блакитні очі рудого неповнолітнього дівчиська.
- Ну, гаразд…
Хлопець підійшов до скрипки. Акуратно, практично любовно, взяв її в руки. Тоді взяв такий самий красивий смичок і почав грати. Він ледве встиг торкнутись смичком чотирьох струн, як скрипка вже видала чаруючий звук. А, що вже говорити про те, що було потім. З-під смичка вилітала чарівна мелодія. Крістен так і хотілося зробити щось добре для когось. Враження було таким, наче це були чари. Наче ця чарівна красива мелодія спонукала до добра…
Джонс не помітила, як Крістіан перестав грати. Він підійшов і сів поряд. Тоді, побачивши, що дівчина про щось думає, вирішив не чіпати її. Хлопець відкинувся на ліжку і закрив очі. Ні він, ні вона не знали, скільки часу провели ось так.
Крістіан вже був в стані між сном і реальністю, тому не помітив, як Джонс обережно торкнулась його рукою. Помітив дівчину на собі він лиш тоді, коли її губи зустрілись з його губами. Крістіан перевернув її і опинився на ній. Це виглядало примірно так само, як виглядало тоді, коли вони зустрілись – в коридорі.
- Що ти робиш? – жорстоко запитав він.
- Я…я… - не могла знайти відповіді Джонс.
- Ех, Крісті…розповідай, що трапилось! – зітхнув він.
Хлопець зліз з Джонс і ліг поряд. Йому з самого початку щось в ній не сподобалося. Та ще й дурне передчуття чогось його турбувало. А, як сказав вірно Валентин, в нього шосте чуття працює немов би годинник. З одного боку добре знати приблизно, що станеться, але так жити не цікаво. Крістен подивилась в його темно-сині очі і їй стало страшно. А, якщо він від неї відцурається? Вона встала і підійшла до вікна. Він спочатку сів на ліжку. А, потім вже підійшов до неї з-заді і обійняв.
- Вибач, я несправедливо поступив…не треба було кричати…
- Ні, не треба…я заслужила…
- За що?
- За те, що я натворила!
- Що ж ти таке зробила, за що тебе можна б було вбивати?
- Я погодилась…
- На що?
- Вийти за нього….
- …
- В мене не було вибору… він мене перевіряв, я мусила…
Крістіан випустив Крістен з обіймів. Тоді, відійшов до столу, де стояв піднос з фруктами. Він стримувався, доки міг. А тоді, всі фрукти раптом розлетілися по всій кімнаті. Залізний піднос голосно грюкнув об землю. Хоча, навряд чи хтось це почув. Крістен здригнулась. Вона вперше бачила Крістіана розлюченого. Того, що вона побачила, було достатньо, щоб дівчина трусилась від жаху й страху. Вона осіла і сховала руками обличчя. Дівчина не хотіла, щоб він побачив її сльози. Але, не помітити їх, значило б бути сліпим. Вони так і лились, застилаючи зір великих блакитних очей. Їй було так боляче, що вона вирішила піти…піти за допомогою суїциду.
Крістіан все ще був повернутим до неї спиною. Мабуть, саме тому він не помітив, як дівчина відчинила вікно. Вона вже стояла на підвіконні, коли Крістіан повернувся до неї.
- Що ти робиш? – зблід хлопець.
Він не міг поворухнутись. Невже вона подумала, що він злився на неї. Єдиний на кого зараз міг злитися Крістіан був його брат-близнюк – Вільям. Перемігши оніміння, хлопець все таки підбіг до неї. І вчасно зловив. Адже, вона вже оступилась з підвіконня. Як він радів, що таки зловив її. Мить пізніше і все б було закінчено…
Крістіан обійняв її. Він переніс Крістен на ліжко. Тоді ще раз обійняв, поцілував і запитав взявши її бліде лице в свої долоні.
- Нащо ти це зробила, нащо?!
Тоді знову поцілував. Вона була бліда і заледве могла говорити, але все ж таки сказала :
- Бо я не зможу бути з ним…я хочу бути з тобою…
- Дурненька…
- Ти на мене злишся…
- Не на тебе, сонце, не на тебе…
- А на кого тоді?
- На Лаура…як він мені остогид, якби ти знала…
- Я тебе кохаю…ніколи в цьому не сумнівайся!
- Не буду…
- Обіцяй!
- Обіцяю, сонечко, обіцяю…
А, тоді він знову її поцілував. Цього разу, хлопець міг зрозуміти, що саме вона відчуває в той момент. Крістіан не хотів її відпускати, але час вже підходив до кінця.
Він провів її до вхідних дверей. Там вони прощалися. Так прощалися, що навіть не помітили Джоуді, яка стояла в коридорі.
- Пам’ятай, що я тобі сказав…я тебе кохаю…
- І ти не забудь того, що я сказала тобі…
- Гаразд… - усміхнувся він.
А тоді накрив її губи легким прощальним поцілунком. Вона не хотіла йти, але треба було.
Щойно він зачинив за нею двері, як Джоуді сказала :
- Що я побачила! Жах! Хто ти? Ти вже не той Крістіан Лоренс, жорстокий і холоднокровний Принц ночі, якого я все життя знала!
- Я вже все тобі розповів…
- Знаю, знаю…
- Джоу, я можу тебе попросити, щоб це все залишилось тут?
- Звісно ж! Я ж не того!
- Дякую, сестричко…
- Як ти змінився…
- Раніше ти б менше сказала б…
- Раніше ти жодну дівчину так не цілував!
- Ти вже достатньо доросла, щоб все зрозуміти. Не розумію, чому Лауренц відноситься до вас, наче до дітей. Як на мене, то ти краще б зіграла роль голови сім’ї, аніж це робить він, чи Джолла! Це твоє…
- Якщо з ним щось станеться, головою сім’ї станеш ти!
- Але я не казав, що я цього хочу…
- Не казав… - погодилась вона.
- Джоу, ти єдина людина, якій я все довіряю…навіть Джуді не все знає, правда ж?
- Угу..
- Хм…ну, гаразд, мені час йти. В мене пара.
- Ти почав знову ходити на заняття?
- Ні, Вільям зробив з мене професора по алхімічним колам і історії алхімії. От сьогодні, якщо захочеш звісно ж, можеш поділитись своїм досвідом з іншими студентами. Ти ж все таки родовий алхімік.
- Але, я не здібний алхімік.
- Думаю, що по великій несправедливості ти родилась нездібною.
- Зате, ти здібний.
- І Вільям теж…
- І Валентин…
- І Джуді…
- Не сип солі на рану!
- Вибач!
- Нічого…
- Джоу, приходь. Ти бачила в свої чотирнадцять більше, ніж більшість з них в свої вісімнадцять, а хто й в дев’ятнадцять!
- Я подумаю…
- Якщо надумаєш, то милості просимо в тринадцятій аудиторії!
- Тринадцятій?!
- Він сподівався, що мені перестане таланити!
- Ахахахаха! Ну, ти й даєш!
- Я сьогодні її врятував, значить талан ще на моїй стороні…поки що…
- Угу…гаразд, йди! Потім розповіси, яким чином ти її врятував!
- Обов’язково!
Крістіан буквально вибіг з дому. Він сам собі дивувався. На його уроки третій і четвертий курси приходять практично всім складом. Інші професори питали в нього, в чому секрет. Але, він просто робив те, що любив майже найбільше – навчав і розповідав. Чого ще хотіти? Робота прекрасна, кохана дівчина практично поряд, фізично – ще ні. Але, чи це дійсно таке велике і прекрасне відчуття? Адже, Принци ночі ніколи не закохувались. Більшість з них були черствими і недбалими. Все, що вони любили по справжньому – була музика. Кожен з них написав свою мелодію, присвятивши її комусь. Здебільшого улюбленим молодшим, або ж старшим братам, або сестрам. За всю історію Лоренсів тільки один Принц ночі кохав. Але це було не щасливе кохання. Дівчину вбили перш, ніж він наважився до неї підійти. А, наважився він на її похоронах. Точніше, опісля них. Він так і залишився там і від голоду, спраги і недуги помер на її могилі. Він помер з червоною трояндою в руці. Його поховали поряд з нею. Його звали – Крістофер Едіан Лоренс…
Крістен лежала на своєму ліжку і думала про все, що сталося, поки її подруги читали їй нотації. Як вона могла піти на всю ніч? Та її навіть мама так не контролювала! Щоправда, в Менері Джонс ( мама Крістен), було ще двоє дітей – хлопець і дівчинка. Вона, чи то не мала часу, чи то не хотіла нею займатись…
Вільям вирішив зробити те, що точно мало б збити дівчину з пантелику і змусить зробити помилку в так добре спланованому спектаклі, що зробили для нього, Лауренца, його брат-близнюк – Крістіан, і його колишня-теперішня дівчина – Крістен.
Джордан сиділа на ліжку разом з Меллою Райтон. Біля них лежав Джош Макентон. Мелла – була новою дівчиною Уенрі. А, Джош – хлопцем Мелли. Макентон був тільки радий старатись! Йому здавалось, що це цікавіше, аніж просто так. Його дівчина теж була бісексуальної орієнтації, як і Уенрі. Тому він деколи навіть не розрізняв хто з ним цілується – Мелла, чи Уенрі. Якщо признатися чесно, то Джошу більше подобалась Джордан. Але, на превеликий жаль, Райтон він зустрів першу…
Коли Крістен набридло вислуховувати нотації двох подруг і їхнього хлопця вона просто встала і пішла в ванну кімнату. Меллі це звісно ж не сподобалось, але Уенрі пояснила, що за особа Крістен. Дівчина прекрасно знала, що Джонс могла їх навіть не слухати. Але краще старатись достукатись, аніж просто мовчати.
Щоб не чути розмови за дверима ванної. Дівчина включила воду. Тоді, залізла в душ прямо в одязі. Сіла і почала думати про все те, що їй сказав її коханий гот. Тяжкі краплі розбивались об неї. Вода вже потоками стікала з дівчини. Вона на це не звертала уваги. Її хвилювало дещо інше…
Вийшовши з ванної, дівчина залишала море мокрих слідів за собою. Одяг вона скинула перед шафою. Там його й залишила. Першою парою була історія алхімії, а її вів Крістіан! Треба було одягти щось гарне. І якось таки подякувати за те, що він все-таки залишив її серед живих.
- Купа мотлоху… - проговорила вона дивлячись в шафу.
Нарешті дівчина таки вибрала, що одягти. Вже навіть підібрала кофточку до джинсів. Але в двері їхньої кімнати постукали. Вона було подумала, що хтось з дівчат щось забув, але відчинивши двері, побачила , що на неї чекав величезний сюрприз. Перед Джонс стояв сам директор Елтонського університету. А, це відповідно був її «коханий» жених – Вільям Лоренс.
- Привіт! – видавила вона з себе це слово разом з маленькою посмішкою.
У відповідь він теж видавив з себе те ж саме. Хлопець думав, що краще спробувати знову забрати собі таки все.
- Крістен, я не на довго. Тому давай не викаблучуйся!
- Що?! – офігіла дівчина.
- Вибач, сказав не подумавши.
- Саме, не подумавши! – докорила вона йому.
Дівчина відійшла від дверей і нарешті побачила, що була тільки в ліфчику! Як їй стало соромно, словами навіть не передати. Вона повернулась до шафи і почала очима шукати те, що хотіла одягти. Але раптом, з-заді хтось прижався до неї. Крістен це не сподобалось і вона спробувала вирватись. Але, що могла зробити слабка дівчина проти накачаного хлопця?
- Я прекрасно знаю, що в тебе день народження в квітні! Виходить тобі вже давно не сімнадцять! А, оскільки ти моя наречена, то я в праві робити, що захочу!
- Відпусти, покидьку!!!
- Раніше треба було думати!
Тоді він різко розвернув її і кинув на ліжко. Вона сильно вдарилась спиною об стіну, біля якої стояло ліжко. Удар буквально вибив з неї все повітря. Крістен було дуже боляче, і все що вона могла це видихнула :
- Крістіане…
Принцу ночі щось не давало спокою. Вже двадцять хвилин, як почалась пара, а Крістен все ще не було. Сьогодні він чекав на неї, як ніколи. Джордан «з компашкою» запізнились на п’ятнадцять хвилин. Значить Джонс все ще вдома.
- Я залишу вас не на довго…Джей, Місса, Уенрі, ходіть зі мною!
Ці троє встали і вийшли вслід за професором Лоренсом в коридор. Він зупинив їх за найближчим поворотом, оглядівся і тоді пошепки запитав. Чомусь він був впевнений, що в коридорі більше нікого не було.
- Народ, де Крістен?! Мені не спокійно на душі!
- Коли я йшла мені на зустріч йшов директор. – сказала Уенрі.
- Так, ми теж його бачили. Він йшов у напрямку до гуртожитків! – підтвердив Джей.
- О, Боже… - тільки й зміг видихнути Крістіан.
Джорджія, яка підслухала їхню розмову. Побігла на перед. Вона досить швидко добралась до кімнати, де жила Крістен, де колись жила й вона сама…
- Повертайтесь на урок! – крикнув Крістіан трьом друзям, вже почавши бігти до кімнати Крістен.
Уенрі зупинила Міссу і Джея, які дійсно збирались йти назад до кабінету. Прикликавши їх поближче, дівчина прошепотіла так тихо, щоб тільки ті двоє могли почути, що говорить Джордан :
- Тепер це й наше діло теж! Ми повинні хоча б спостерігати. Джей, Крістіану можливо буде потрібна допомога! Місса, ми повинні зараз бути з Крістен! Ми, як не як, подруги!
- Так, правду кажеш…Джей, ходімо! Ми вже й так до цього причетні.
- Що ж мені з вами робити! – видихнув він.
А, тоді всі разом пішли, а точніше – побігли, до кімнати Крістен.
Джорджія вже стояла під дверима…
- Народ! Вони пішли за Джонс! – крикнула Мелла решті курсу.
Після її слів всі піднялись з їхніх місць і побігли вслід за рештою.
Крістен з останніх сил виривалась, доки було ще не пізно,…поки її невинність ще була при ній. Адже, саме за нею й прийшов Вільям.
- Крістен! – крикнула стукаючи в двері Джорджія Ермпбелл.
Звідти тільки почулися крики.
- Вільям!!!Перестань!!!
- Крістен… - прошепотів Крістіан біля дверей.
В цей момент прибігли Уенрі, Місса і Джей. А, за ними й решта студентів їхнього курсу. Уенрі підбігла до дверей і почала шукати ключ. Але, на превеликий подив усіх, першою ключ знайшла Лонг, пояснивши все дуже просто :
- В мене запасний був!
Крістіан відчинив двері, буквально підлетів до ліжка і одним рухом скинув брата-близнюка з дівчини, яка вже не відбивалась, а у відчаї плакала.
- Вільям, йди звідси, поки я можу тримати себе в руках… - прошипів Крістіан.
Крістен всхлипнула і повернулась на ліжку. Але, чомусь її заболіло в спині так, що дівчина скрикнула від болю. Не повертаючись в її сторону темний спаситель сказав подругам і професору Ермпбелл допомогти дівчині. Вони в ту ж мить підбігли до дівчини і почали її заспокоювати і оглядати. Щодо садин чи синців, нічого такого не було. Крові теж не було видно. Але, вочевидь були внутрішні пошкодження. Тепер дівчина плакала від болю і сорому. Ні, Вільям не зробив того, що хотів, але це нічогісінько не міняло. Все рівно, все вже було так. Лауренц прийняв не правильне рішення. Джорджія дивилась з розчаруванням і не зрозумілим нікому в тій ситуації – переживанням. Місса, ніби хотіла сказати : «Я знала, що щось подібне обов’язково станеться!». Уенрі не знаходила собі місця. Джордан вважала, що в тому, що трапилося є доля і її вини. Ніби то вона бачила, що Вільям йшов в сторону їхньої кімнати, але пішла дальше. Прийшовши на заняття, нічого не сказала Крістіану. І тепер вважала, що її треба за це якось покарати.
Джей став поряд з Крістіаном і сказав теж доволі злим голосом Вільяму :
- Йди звідси! Ти достатньо зла зробив…
Але договорити йому не дала професор Ермпбелл, що піднялась на ноги. Вона вийшла вперед. Тому відстань між нею і Лауренцом дорівнювала примірно витягнутій руці.
- Як може триматись університет, де головне правило щойно ледь не порушив сам директор?! Як можуть студенти робити щось правильно, якщо той, хто мав би показувати приклад, робить ще гірше, аніж вони самі. А, найгірше те, що директор ще з своїх власних студентських років так і не змінився. Хм…Знаєш, Лаур, ти таки не зрозумів суті тих моїх слів. Я не скажу через кого в мене була депресія, поки ти не змінишся…
- А я тут директор, тому можу робити все, що хочу…
- В обов’язки директора входить ґвалтування дівчини брата? – вступилась Місса.
Тут Лауренц нарешті знайшов вихід з даної ситуації. Він думав, як допекти брату, щоб тому запам’яталась. Тому Вільям звернувся до Крістен :
- Ну, що?! Люба, не сумуй! Ти ж тепер моя наречена. А в мене вистачить знань та й досвіду керувати й ще однією сім’єю. Ти з даного моменту виключена з університету… за порушення головного правила – не можна цілуватись з однією людиною більше разу в день. Ось. Збирайся! Через два дні ми їдемо в замок Лоренсів.
- Що?! Ні! Я повинна вчитися! – видавила ледь чутно Крістен.
- Ти цього не зробиш… - знову прошипів Крістіан.
- Вже зробив! А, ти до речі все розповів «своїй дівчині»?!
Останні два слова були виділені словесним курсивом. Крістіан, що ще мить назад хотів було зламати нахабі носа, зблід. Він і так був блідим, а тепер й взагалі став білішим білого! Джорджія теж зрозуміла про що говорив Вільям. Принц ночі – це не просто готське прізвисько…
- Про що він?
Подолавши біль, Крістен піднялась зі свого ліжка і помалу підійшла до свого коханого. Тоді міцно вчепилась в його руку. Подивившись в його, зараз опущені сумні і пусті водночас, очі, що зараз були темно-темно синіми.
- Що ти мені не сказав?
- Що я … я … я … Принц ночі …
- Ти казав…
- Ти не знаєш, хто такі Принци ночі?! – прошепотів Джей.
- Ну, ні…а що тут такого страшного?! – незрозуміла Крістен друзів.
Вони не відступили, як зробив би багато хто на їхньому місці, знаючи хто такий Принц ночі. Друзі – вони і є друзі. Якщо разом – то й в радості і в горі. Вільям зло-посміхнувся і сказав, не без отрути в голосі, при цьому.
- Крістен їде зі мною до замку! Джорджіє, я так і не зрозумів, про що ти мені говорила. А, зам директора ти тільки тому, що твої батьки мене про це попросили за день до загибелі…
Він не встиг договорити. Ермпбелл і так вже була на межі зриву, а Лоренс добавив масла в вогонь. Цим самим розпалив давню образу. Цим самим пробудивши ту страшну депресію, якою бідолашна страждала не один місяць…
Джорджія дала йому ляпаса, а тоді вибігла з кімнати. Тільки Вільям побачив дві сльозинки, що скотились по білосніжним щокам Снігової королеви…Тільки він прочитав по губах «чому?»… Тільки він знав, що це значило… Тільки він знав, що чомусь його серце кольнуло, коли сльозинки злились в одну сльозу і тихенько впали на підлогу.
Його обличчя змінювало свій вираз що секунди : ошелешеність – незрозумілість – задумливість. Ці вирази змінювались один за одним, аж поки він не зупинився на здивуванні, що сховав за маскою спокою і нахабності.
- Може її у відпустку відправити, чи й взагалі звільнити? Запрацювалась бідненька, вже не розуміє, що робить…
- Який же ти все таки… - Крістен не договорила.
Крістіан відштовхнув дівчину від себе. Його лице на мить, щоб вона побачила, виразило щось на кшталт : «Вибач, потім зрозумієш, як мені боляче це робити…».
- Вільям, я збираюсь зробити з неї Принцесу ночі…
- Не вийде! Вона дала обіцянку, що вийде за мене заміж!
- По-моєму, після того, що сьогодні трапилось не може бути й мови про ваше одруження!
- Не вийде, братику!
- Можу сказати тобі те ж саме!
- Дайте мені хвилину з нею на одинці! Не дивись на мене ти так, Кріс! Просто дещо хочу їй сказати.
- А я хочу послухати! – вступила в розмову братів, Джонс.
Всі дивились на неї із неприкритим здивуванням. Наче на божевільну на неї глянула Уенрі. Крістіан подивився на дівчину точно – ЩО , ПИТАЄТЬСЯ, ТИ РОБИШ?! Але їй було все-рівно. Крістен хотілося знати. Що ж такого нового міг розказати їй Лауренц. Дивно, але коли хлопець на неї подивився, вона наче вже бачила цей погляд. Коли? От що згадати вона ніяк не могла! Щойно двері за Крістіаном, що ніяк не хотів йти зачинились, Вільям сказав :
- Вибач мені, будь ласка, Крістен. Але, я повинен підтримувати свій образ поганого хлопця перед всіма.
Цими словами він не те що збив її з пантелику, вона ледь не втратила свідомість, коли почула, як швидко змінився голос ворога з нахабного й пихатого на добрий і горісний. Їй навіть на мить стало шкода хлопця. Вона сказала на це:
- Нащо тоді ти це все влаштував?
- Це влаштував не я, Крістен, а ви з Крісом…
- Але…
- Міс Джонс, ви погодились вийти за мене заміж, не забувайте про свою обіцянку!
- Ти прекрасно знаєш, чому я це зробила…
- Знаю! З одного боку – ти поступила мудро, врятувала ситуацію від провалу, але разом з тим ти вибрала мене, а не його, а це не той вибір, який ти хотіла зробити…
Крістен опустила голову, і зрозуміла, що він таки був правий, щодо неї. Як він міг все так детально прорахувати?.. Але, не треба було недооцінювати Лауренца. Він був одним з найрозумніших хлопців, та й взагалі – людей, яких коли-небудь знала, чи навіть просто зустрічала Крістен.
Раптом, Крістен в голову прийшло те, чого вона чекала. Можливо це був добре прорахований Лауренців план. Але, як відомо, у всіх планах, рано чи пізно знаходять пробоїни. Навіть в найкраще спланованій операції – найменша тріщинка по шву може коштувати не тільки успіху в здійсненні операції, а й принести дуже багато втрат…
- Віл, давай тепер пограємо з Крісом?
- Що ти щойно сказала?! – не спам’ятався хлопець.
- Те, що ти почув! – сказала Крістен.
- Хм…ні, Крістіан гот, з душею романтика і з думками емо! – заперечив Лауренц.
- Я ж не кажу, щоб ти мене…ну, ти розумієш, я тобі навіть не дозволю себе торкатись, але, зроби так, щоб він повірив, що я тобі потрібна!
Лауренц все ще не міг зрозуміти, що ж за ігри придумує Джонс. Хлопець не вважав її дурною, але й серед числа «геніїв» в його «списку контактів» вона не числилась. Щоправда, Вільям вирішив, що якщо в дівчини вийде все, що вона задумала, то вона автоматично злетить на другу сходинку геніїв! Першу ніколи ніхто крім Крістіана не займе. Хоча, в даному випадку навіть Принц ночі не міг зрозуміти, що ж таки відбувається. А, найбільше цікавило обох братів те, що ж задумала дівчина. Одному – не байдужа, як подруга. Другому – важливіша за все на світі, навіть за власну сім’ю…
Крістен стояла схрестивши руки на грудях і чекаючи відповіді. Їй самій не хотілось цього робити, але вона не вважала себе дурною дівкою, що пакостить всім, чи навпаки, робить гірше тільки собі самій. Вона й справді не була ні з тих, ні з інших. Але те погане передчуття, що вже давно її тривожить, не дає спокою й зараз. Крістен так нервувала, як ніколи. Чому? Якби ж хоч вона сама знала причину своєї нервозності!..
Крістіан стояв під дверима. Хоча, швидше – бігав під дверима. Стоянням це, ну аж ніяк, назвати не можна було. Хлопець не знаходив собі місця. Як його вже не заспокоювали – нічого не діяло. Було тільки одне, що могло заспокоїти його – наявність коханої поруч, а не за дверима кімнати, та ще й разом з його заклятим ворогом на одинці – його братом-близнюком!
Вільям й досі не відповів на запитання Джонс. З одного боку, Крістіан – благородний. Якщо довести, що дівчина йому дійсно потрібна, він його пробачить. Але, якщо все піде не так? Тоді Кріс спробує покінчити з собою. Звісно, в Принца ночі це може вийти тільки при застосуванні спеціальних чарів, але в нього багато знайомих відьом, повно чаклунів, а ще більше знахарів і знахарок. Що дивно, дуже мало Сінігамі і трунарів. Для Принца ночі це властиво – дружити з усілякою нечистю…Але, якщо поглянути з іншого боку, то можливо Крістіан вже змінився і захоче відімстити за те, що могло б статися? Хоча, це б значило, що хтось з братів Лоренсів помре. Жоден з них не відступиться від своїх слів чи дій. Саме це й зупиняло хлопця.
Терпінню Крістіана прийшов кінець. Красень гот ввірвався в кімнату грюкнувши при цьому дверима об стінку. Це в нього вийшло випадково, але за те гарантувало ефектне появлення перед братом і дівчиною, за яку готовий був битися з ким завгодно – на смерть.
Крістен аж підстрибнула від здивування. Дівчина повернулась в сторону дверей, де побачила свого гота. Їй шалено хотілось підбігти до нього. Після того – впасти в його теплі-холодні обійми, поцілувати, а тоді прошепотіти найчарівніші слова у світі так, щоб лишень він їх почув : «Я тебе кохаю…».
Вільям більше не мав часу на роздуми – або «так», або ж «ні»…
- Так, Крістен, домовились…- сказав він.
Крістіан не зрозумів про що йдеться, тому просто поглянув повним нерозуміння поглядом на свою кохану руду дівчину, що саме зі щасливим обличчям підбігла до його брата-близнюка і обійняла його, при цьому все так само посміхаючись.
Вільям здивувався не на жарт, але теж усміхнувся і пригорнув до себе дівчину. Його дивувало, як таке могло бути реальністю. Ще секунду тому в неї була на стільки серйозна гримаса, що ставало страшно, а зараз, наче нічого й не було, вона вже усміхається природною радісною усмішкою і обіймає його. Хіба не Джонс казала, що не дозволить себе торкатись. Чесно кажучи, Лауренц навіть, було, подумав, що дівчина не в тому напрямку пішла. Її б з крихтами в театральне б забрали, якби тільки знали про таке талантище!
І тільки Крістен знала, що ж робити далі в цій ситуації. Дівчина дійсно щиро посміхалась, так як тепер в неї в рукаві був не один козир! Але тут Джонс згадала про те, що Джорджії було дуже погано, тому сказала :
- Кріс…тіане, тобі все пояснить Вілья…Віл!Хіхіхіх! мені треба декуди відбігти. Коханий, потім зустрінемось, лю тебе!Ахахах!
Коли Крістен вибігла з кімнати, Крістіан повернувся до брата. Лице в нього м’яко кажучи було офігівшим. Він все так само здивовано дивися на брата, коли той йому пояснював в чому справа. Принц ночі вже заледве щось розумів. В його голові не вкладався сам факт того, що сталось буквально за 5 хвилин. В чому причина різких змін в Крістен. Чому вона так поступила? Хлопцю було смертельно боляче…Боляче, як ніколи до того не було. Але Кріс стерпів, а коли Віл закінчив розповідь, просто розвернувся і пішов. Спочатку йшов, потім біг, а на дворі не стримався і полетів… Він не хотів, щоб хтось бачив його сльози, але й не хотів, щоб його шкодували, саме тому він твердо для себе вирішив…І не відступить…
Крістен зайшла до кімнати професора Ермпбелл. Хоча, дівчина була тут вперше, але все їй було знайомим. В повітрі витав запах полуниць в перемішку з запахом ромашки. Це водночас дивувало і було чаруючим. Такий самий запах був в аудиторії професор Ермпбелл, коли вона туди заходила. Зараз вікно було закрите тяжкими синіми шторами. Крізь товсту тканину не проникало й промінчика, а кімнату освічувала одна єдина свічка, як тоді здалося Джонс – у криштальному підсвічнику, щоправда дивної форми. Кімната була в синіх тонах. Все було підібране з смаком. Нарешті Крістен натрапила поглядом на величезне ліжко, де й лежала плачучи Джоджія. Але, коли Джонс захотіла підійти, Ермпбелл хриплим голосом сказала :
- Запах…Крістен, чого ти хочеш? Тобі мало того, що ти забрала все, то ще й познущатися прийшла?!
- Ні, професоре…
- Називай мене Джо, ми ж тепер, як це сказати знаємо практично все одна про одну!
- Джо…вислухай, мені потрібна твоя допомога…
- Мені це не цікаво…
Раптом в двері кімнати хтось постукав. Джорджія махнула Крістен, щоб та сховалась. Коли дівчина виконала прохання, сховавшись за шторою, Ермпбелл пішла відчиняти двері. Але, коли довелось взятись за дверну ручку і повернути її, цим самим відчинивши двері, вона відчула запах…Джо знала, хто за дверима, тому не хотіла відчиняти двері, але все ж таки, Ермпбелл не встояла перед цікавістю і відчинила двері.
Кімнату залило сонячне світло, тому професор примружила очі від не звички до світла. На порозі стояв він…
- Впусти мене!
- Віл, послухай, ти – директор, я – вчителька, тут нічого не може бути, і сьогодні ти це всім довів. Більше ти нічим мене здивувати не зможеш…
- Джо! – крикнув він.
Від несподіванки Ермпбелл підскочила, а Крістен зрозуміла, що не туди влізає. Тому, щоб не бути свідком всього, що повинно було там статися, вона вийшла з-за штори і підійшла до дверей. Джорджія і Вільям дивились один на одного, але так наче хотіли поговорити, але не було про що. Джонс акуратно вийшла звідти і побігла до своєї кімнати…
Вільям все таки зайшов до кімнати Джорджії. Закривши за собою двері, він повернувся до неї. Ермпбелл дивилась на нього зі своєрідним докором, але ніяк не чекала від Лауренца того, що він збирався зробити. Вона думала, що зараз доведеться захищатися від сильних і потужних ударів Повелителя Світла й Снів, але нічого не послідувало. Не було на його обличчі й навіть тіні зневаги, чи навіть ненависті. Не було такого завжди самовпевненого вигляду. Не було впевненого в своїй правоті погляду. Не було нічого, що могло пов’язати цього хлопця з тим, яким він був з усіма. І тільки одна Джорджія побачила його душу одразу…
В автобусі було шестеро чоловік. Тільки вони захотіли поїхати на тиждень екскурсій від університету. П’ятеро з них – по приколу, щоб вихідні знову в університеті не провести. Але одна дівчинка, в окулярах в красивій срібній оправі, поїхала з цікавості до самих екскурсій. В дівчини було коротке біле волосся зібране в маленький хвостик. На ній було синє довге плаття, поверх якого – старомодний в’язаний світер, теж темно-синій. Вона сиділа біля вікна поодаль від усіх і читала книжку.
Нарешті, коли всі жарти в компанії були сказані і робити було нічого, якась дівчина підійшла до Джорджії і сказала решті :
- Та ви на це гляньте! Ця залупа знову читає!!!
Один з трьох хлопців, рудий з зеленими очима, підтримав свою подругу. Він зрозумів до чого йде і повеселішав в декілька разів.
- Як можна таке носити? В неї ніколи не буде нічого ні з ким.
Джорджія вдала наче нічого й не почула. Вона далі читала книжку. Їй здавалось, що так і має бути, раз вони – «зірки» Елтонського університету ще з першого курсу так говорять.
До розмови підключився шатен з веснянками й сірими очима і руда «фурія» з карими очима. Хлопець з трохи довшим світлим волоссям і такими красивими блакитними очима мовчав дивлячись Джорджії у вічі.
- Ми до тебе говоримо, потворо!
- Озвись…як там тебе…залупо!!!
- Ей! Ти глуха?!
Нарешті їм набридло все і вирішили припинити знущатись. Але руду так розлютило мовчання бідної дівчини, що вона кинулась до неї і вхопилась за волосся Джорджії. По натурі Ермпбелл була ніжною і не могла за себе як слід постояти.
Хлопець не міг, ні слухати, ні дивитись на це. Тому , коли почув черговий викрик болі, різко піднявся і буквально скинув руду з Джоджії.
Все обличчя блондинки було закривавлене, красиві окуляри розбиті, волосся вже не було акуратно заправленим.
- Віл, ти що робиш? Нащо ти захищаєш цю нахабу?!
- Вважайте з сьогоднішнього дня, що вона – моя дівчина! Ясно?
Прослідувало мовчання.
- Ясно?!
- Ясно…
Хлопець сів біля Джорджії і почав витирати кров з її обличчя.
Водій, який бачив все в дзеркалі заднього бачення, усміхнувся про себе.
- Я – Вільям Лоренс. – прошепотів він їй. – Не бійся, все буде добре.
Вільям Лоренс…
З того дня вони ввесь час ходили разом. Ясно, що потай від друзів він зустрічався з іншими дівчатами, але з Джорджією вони стали такими хорошими друзями, що навіть не вірилось.
« Він допоміг мені…Вільям завжди мені подобався, але тепер я знаю, що не покохаю нікого крім нього…По крайній мірі не так сильно…» - це було тим, що зберігалося в її підсвідомості і було записане в її особистому щоденнику…
Вільям швидко скоротив відстань між собою і Джорджією. І перш ніж вона встигла щось, не те що сказати, а подумати, він поцілував її…
На мить її серце зупинилось…Вона перестала дихати…А, мозок «вирубився», як це від перезавантаження інколи робить комп’ютер. Джорджія мріяла про це з того часу, як вперше його побачила. І ось коли її мрія здійснилась, вона не могла зрозуміти, чи це чергова вихідка Лауренца. Чи це блеф. Чи це правда. Ермпбелл так захопилась, що не помітила, як її тіло пригорталось до його. Вона відчувала його сильні руки, що блукали по її тілу, і головним було те, що Джорджія хотіла і не могла водночас. Тому, мимоволі, а точніше, проти власної волі, відірвалась від Лауренца і відійшла.
Вільям не розумів ні того, що саме він щойно зробив, ні того, що могла означати така реакція Ермпбелл на його поцілунок. Підсвідомо, хлопець звісно ж розумів, що він їй завжди подобався, але Крістен дала йому зрозуміти й те, що в підсвідомості він теж потребував Джорджії.
Крістен знову бігла по коридору Елтонського університету. Нікого не було, всі в аудиторіях – на заняттях. Ось і вихід. Звідти світить сонячне світло, заливаючи коридор сяйвом і зайчиками, що відскакували від величезних вікон. За ними виднілось шкільне подвір’я. воно було засипане осінніми листками : жовтими, червоними, оранжевими, зеленкуватими…
Палітра все та ж, але пейзаж завжди змінюється. Фонтан стояв без води…Вперше в ньому не було ні краплини. Востаннє, коли з фонтану перестала лити вода, померло немало студентів. Такого вже дві третини століття не траплялося. Але ще треба було помітити, а цього не помітили…
Джонс вибігла і зупинилась через страшну біль в животі. Вона не помітила, що коли вибігла хтось встромив в неї меч. Коли перед очима все поплило і Крістен впала на землю, почула розмову :
- Ванессо, все готово!
- Ти вже? Любий, цього разу наша сім’я вирішила не вбивати всіх, та й половину не дозволила. Але її треба схопити, ти попав?
- Ні!
- Молодець, нами будуть задоволені, і нарешті дадуть добро на наше весілля! Зрештою вони тепер вимушені дати згоду…я ж вагітна!
- Ванессо! Ти…чому ти не сказала?!А хто в нас буде?
- Хлопчик! Хіхі…
- Ванессочко!
- Джеммі! Обережніше!
Далі Крістен нічого не чула. Через біль, вона не могла чути…Тому втратила свідомість…
- Так, значить, відповідатиме зараз…
Крістіан не договорив. Підійшов до свого крісла і сів. Його раптом прихопило серце, але прихопило і тримало, не випускаючи. Студенти старшокурсники дивились на нього і гадали, від чого їхньому улюбленому вчителю стало погано. Крістіан мав здатність наглядати подумки за тими, хто йому був дорогим. Тому, коли в нього «червоним засвітився значок з іменем Крістен», Лоренс вибіг з аудиторії. Він відчував куди треба бігти.
Буквально залетівши в один з коридорів, Принц ночі побачив сліди крові. Він побіг по них і скоро побачив пару людей – хлопця і дівчину.
Дівчина була приблизно ростом з Крістен. В неї було довге темне волосся. Воно прядками акуратно спадало аж по пояс їй. Вона була в бордовому платті до колін. По платтю вишиті узори чорною ниткою. Дівчина тримала хлопця за руку і про щось з ним розмовляла.
Хлопець був високим, з мускулистим тілом. Волосся було світле, кучеряві прядки не вельми акуратно стирчали в усі сторони. На ньому були джинси і біла майка. На плечі він ніс дівчину з рудим волоссям. З неї, по його одязі текла кров, але йому, схоже, було на це начхати.
«Крістен…» - подумав Крістіан. І йому стало від цього так погано, що хлопець ледь втримався на ногах. Принц ночі впізнав дівчину, що йшла поряд з хлопцем, який ніс Крістен.
- Вільям, Крістіан, йдіть сюди! – гукала мати двох близнюків.
Вільям, десятирічний хлопчик , мав досить гарні манери. Його вихованню відповідала його зовнішність. Гарно причесані золотисті кучері, червоні, наче налиті кров’ю, губи, блакитні мов небо очі. Це все підкреслював одяг хлопчика. Вбрання Вільяма було завжди випрасуване, здебільшого в кольоровій гамі його шафи переважали – білий, золотий, блакитний. Цього дня вони одягались по-особливому, до них мали приїхати друзі сім’ї з доньками. Це мав бути бал для маленьких принців та принцес. Вільям дійсно походив на малого принца, хоча, він ним й був…
Крістіан був проти цього всього. В нього теж було гарне виховання, але на відміну від брата-близнюка, ненавидів проводити час на подібних заходах. Те, що його покликала матір – для нього нічого не значило. Він готовий був понести будь-яке покарання, лиш би не йти на цей «придуркуватий» бал.
- Кріс, відкрий, це я – Віл!
Маленький принц відчинив брату двері і впустив в кімнату. Сам пішов і ліг на ліжко, де і був з самого ранку. Золотоволосий принц підійшов до ліжка і присів на нього. Тоді, повернувшись до брата сказав :
- Кріс, сьогодні мають прийти Меї. Вони приведуть своїх дітей. Я чув, що одна з них схожа на тебе. Її теж ніколи не можуть зрозуміти. Ходімо, матір образиться, якщо тебе не буде…
- Віл, ти прекрасно знаєш, як я ставлюсь до подібних «дат». Я їх ненавиджу! Як я можу сподобатись там комусь, якщо те, що я змушений робити, мене не задовольняє? Ти ж розумієш мене, то навіщо втрачаєш свій час? Йди тебе чекають.
- Брате, як можна в десять років бути таким песимістом? Зараз я тебе не можу зрозуміти! Для батьків це дуже важливо…Я теж не хочу йти…Знаю, тебе не переговорити. Хоча б заглянеш?
- Хіба потім, по дорозі на кухню.
- Гаразд…я йду.
- Йди.
Коли на верхніх сходинках з’явився Вільям, маленькі принцеси, хто «ахнув», хто «охнув», хто усміхнувся, хто зашарівся. В кожної була своя реакція. І тільки дві дівчинки дивились на нього оцінюючи, без жодної емоції.
Одна з них була низенькою з коротким русим волоссям. На ній було темне бордове плаття, вишите світлими узорами аж до котиків. Довгасте обличчя з блідими щоками, висвітлювали яскраві сині очі. Губи були бліді і зжаті, наче вона злилась. Брови були тонкі і досить рідкі.
Друга була високою, але мабуть молодшою за першу, бо вони ледь відрізнялись ростом. В неї було довге темне волосся, що спадало акуратними прядками по її спині аж до талії. В неї були яскраві голубі очі, що робило її дещо неординарною. На ній було бордове плаття з чорною вишивкою. На голові була бордова стрічка. Її обличчя не виражало нічого.
Матір дивилась на верх сходів з надією, що ось-ось там з’явиться Крістіан. Але хлопчик там так і не з’явився.
Коли Вільям зійшов до матері, та підвела його до дядька Елтона Мея, якого він дуже добре знав. Елтон Мей був доброї душі людиною, хорошим другом батька Віла – Доріана Лоренса. Місіс Мей теж була доброю жінкою, дуже красивою. Її довге русяве волосся, завжди було зачесане акуратними прядками. А очі, коли вона злилась, виражали щось таке, що моторошно ставало навіть містеру Мею. Його темне волосся було зібране в кінський хвіст. Він був дуже високим, струнким і мав пальці, наче в піаніста – тонкі, довгі і красиві.
- Вільяме, привітайся з містером і місіс Мей! Ти ж їх пам’ятаєш?
- Так, звісно ж пам’ятаю, таких гостей не забувають!
- Який чемний хлопчик! – примітив містер Мей.
Місіс Мей мило усміхнулась, і повернувши свою голову до місіс Лоренс, запитала в неї все тим самим милим голосом :
- А де ж ваш другий син? Меліса поїхала сюди тільки для того, щоб побачити його.
Місіс Лоренс опустила голову і хотіла було сказати, що хлопчик захворів, як усі почали шептатись.
- А ось і він! – радісно сказав Вільям.
Матір підняла голову і побачила Крістіана. Її очі ледь не полізли на лоба, коли вона побачила , що на ньому було. Хлопчик-гот був одягнений в такий самий костюм, що й його брат, тільки іншого кольору – чорний з червоними кружевами.
Побачивши, в що був одягнений хлопчик, місіс Мей сказала :
- Вони з Ванессою гарно б дивились разом! Навіть палітра їхнього одягу схожа!
- Так, схожа. – погодилась місіс Лоренс .
Оркестр заграв вальс. Малі принци, майбутні чиновники і заможні герцоги запрошували дам на танець. Вільям дуже любив танцювати, на відміну від брата, який ненавидів забаганки їхньої матері. «Світлий» принц запросив на танець Мелісу. Та теж з чемності погодилась. Хлопчик примітив, що вона дуже гарно танцювала. Не так, можливо гарно, як технічно правильно. Крістіан вважав, що й так багато зробив, прийшовши на цей дурний бал. Хлопчик-гот стояв осторонь в темному куточку кімнати. Матір не хотіла чіпати, бо не знала, як він зреагує.
Раптом до Крістіана підійшла Ванесса. Її ніхто не запросив на танець і вона нудьгувала. До решти дівчат їй йти не хотілось. А, коли вона побачила Крістіана, дівчинці захотілось з ним поговорити. Йдучи до нього, вона не знала, що казатиме, але чомусь їй захотілось таки підійти!
- Привіт… - сказала вона.
- Угу… - пробурмотав «темний» принц.
- Ам…як тобі…бал? –запитала дівчинка, при цьому страшенно нервуючи.
Крістіан все так само пофігістично дивився в нікуди і відповів навіть не повертаючи голови :
- Навіщо нервувати? Я не кусаюсь! Вибачай за безтактність, але я повна противага моєму братові. Якщо він хороший – я поганий. В цьому й все. І якщо ти думала, що я запрошу тебе на танець – ти помилилась. В мене принцип – я запрошу на танець тільки свою майбутню дружину, а в десять років, я ще не визначився, вибачай. Якщо ти підійшла просто поговорити, то попереджаю одразу, є не так багато тем, на які хтось може зі мною поговорити. Навіть власна мати не знає, про що зі мною говорити…
- Я просто підійшла привітатись…- почервоніла вона.
Дівчинці здалось, що Лоренс бачив її наскрізь. Саме це викликало в неї змішані відчуття – огиду, образу, незрозумілий відчай і сум.
- Хто ти? – несподівано для самої себе сказала Ванесса.
Крістіан здивувався цьому питанню. Раніше ніхто не здогадувався, що він – не звичайна дитина. Ніхто ніколи його про це не питав. Тому питання цієї малої «принцеси» несподівано заставило його сказати їй правду.
- Принц ночі…
Ванесса ахнула і відхилилась від нього. Вона знала, хто такий Принц ночі, але раніше ніколи його не зустрічала. І ось, коли її заповітна мрія збулась, її скував залізними кайданами – жах. Від шоку, Мей не могла й поворухнутись. Вже закінчилась пісня. Наступною на здивування хлопчика була пісня ~ Its my life ~. Всі малі і дорослі почали танцювати під неї. Ніхто не міг пояснити ті емоції, які в них викликала ця пісня. Вільям підійшов до Крістіана з Ванессою і сказав :
- Чому ви не танцюєте?
- У твого брата комплекси!
- Немає у Кріса жодних комплексів!
- Я все ще тут!
Ванесса і Віл засміялися. Крістіан зобразив якусь подобу усмішки, а тоді направився до своєї кімнати. Вільям і Меліса пішли танцювати до решти. Ванесса, яка залишилась сама, наздогнала Кріса і запитала, взявши його за руку :
- Чому ти йдеш?
- Бо мені не цікаво…
- Мені теж, але ж я тут…
- Нам немає про що говорити, і які б плани не були в наших батьків, я ніколи не одружусь з тобою, чи твоєю сестрою!
- Ти казав, що ще не визначився!
- Це значила, Ванессо, що я ще не зустрів ту єдину. Я не влажу в твоє особисте життя. Тому прошу, не лізти й в моє. Чесно кажучи, якби ти не була такою хрупкою, я б тебе вдарив, ще коли ти тільки-но до мене підійшла і почала мене дратувати! Можливо, я черговий Принц ночі, який не знатиме, що таке кохання, але повір, я прекрасно знаю, що таке ненависть. Знаєш звідки?
- Ну і … звідки?
- Я ненавиджу вас Меїв, ще від народження. Причини я не знаю, але ненавиджу – це точно!
- Але…
- Бувай!
- Крістіан!
Але він зник. Вона моргнула і його не стало. Ця блискавична швидкість захоплювала і дивувала водночас…
- Ванессо! – окликнув дівчину Принц ночі.
Та від несподіванки зупинилась, але так і не наважувалась повернутися назад. Джеммі не міг зрозуміти, звідки цей гот знає його Ванессочку. Хлопець скинув Крістен на підлогу, наче мішок з картоплею. Від удару об землю з грудей Джонс вирвався схлип. Таке поводження так розлютило Крістіана, що він перестав тримати себе в руках. Світлий розум кудись подівся, залишилася тільки лютість. Він навіть на Віла ніколи так не сердився!
Повернувшись, Ванесса здивувалась в двічі більше. Вона бачила Крістіана востаннє – вісім років тому, підчас знищення Лоренсів. Ніхто так і не знайшов наймолодших. Особливо всі хотіли смерті підростаючого вбивці – Принца ночі. Якби Лоренси віддали б його одразу, нічого подібного не сталося б. І ось знову Мей стоїть перед Принцом ночі і не може поворухнутися від шоку. Вона пам’ятає роздратоване обличчя десятирічного Лоренса. Потім в пам’яті знайшлась картинка – наляканий і стомлений водночас, Кріс. І те, що вона зараз бачила, ну ніяк не можна було пов’язати з жодним з попередніх спогадів. Це було так, наче це були зовсім різні люди. Розлючений Крістіан виглядав страшно, але в такому стані, він ніколи не виграв би жодного бою. Але, все ж…
- Крістіан? Лоренс? Принц…?
- Не дратуй мене втретє!
Тут в розмову, якщо це можна було так називати, втрутився Джеммі.
- Перестань! Бо тепер ти мене нервуєш! Ще одне слово в сторону Ванесси не таким тоном, і я тебе по стінці розмажу! А потім, скажу, що так і було!
- Я вже втік! –з сарказмом гаркнув Лоренс.
Хлопці зціпились в бійці. Джеммі помітно вигравав. Удар за ударом, Крістіан злився все більше і більше. Від цього всього він навіть не помічав деякі рани, з яких вже потоками текла кров.
Крістен опритомніла на мить. А, коли побачила в якому стані Крістіан, хрипло крикнула :
- Допоможіть!
Вільям і Джорджія все так само цілувались в її кімнаті. Його руки блукали по її тілу. Її руки обвились довкола шиї Лоренса. Раптом з коридору вони почули знайомий голос, а саме крик Джонс. А, якщо точніше – поклик на допомогу…
Вони разом вибігли в коридор і побачили, що відбувається в кінці нього. Тоді, Вільям не міг зрозуміти, чому Кріс такий розлючений. Але, коли вони підбігли ближче, почав розуміти брата…
- Вільям?
- Ванесса?
- Стільки часу минуло…
- Обійдусь без ностальгії!
Джорджія підбігла до Крістен. Кров вже не текла. Але засохла на одязі і тілі, а це було вельми неприємно. Джонс було все ще дуже боляче, але серце так стукало в грудях, що дівчина цього просто таки не помічала.
Мей повернулась до, Джонс і Ермпбелл. Побачивши блондинку, вона сказала здивованим голосом :
- Ти хіба не померла?
Джорджія знала до кого зверталась Герцогиня ілюзій, але все ж мусила прикинутись, наче не зрозуміла :
- Вона ще жива…
- Ти! Ти , а не вона! – крикнула Мей.
- Я? Не розумію про що ти говориш…
- Знаєш! Ти вбила Мелісу!
- Меліса мертва? – запитав Вільям.
Обличчя Ванесси зобразило те саме , що й дванадцять років тому, коли Крістіан сказав їй, що про неї думав. Тоді, вона повернулась до Лоренса і почала розповідати.
- Тоді, коли винищували Лоренсів, ну, тобто вас, у вашого роду були союзники – рід Зачистників і рід Льодяних. Меліса була однолітком Крістіана. А проти неї виступила моя однолітка – вона! Вони зціпились, а коли я нарешті побачила і могла допомогти, було пізно. На моїх очах Меліса застигла, а тоді розлетілась на тисячі маленьких кусочків льоду. Це було жахливо. Так, як я була шокована, то не помічала, що творилось довкола, мене мала вбити твоя матір, але, мене врятував Джеммі. З того часу ми з ним ввесь час разом…
Тут вони почули жахливий гуркіт. Крістіана впечатали в стінку. А, коли хлопець відлетів від неї, впав і наче помер. Він не рухався і здавалося, що навіть не дихає.
Вільям, чомусь дивився на все це безпристрасно. Здвалось, що йому все рівно, хоч би й вбили брата. Ванесса побачивши вираз обличчя Лоренса не могла зрозуміти, як таке може бути.
Снігова королева все зрозуміла, тому піднялась і стала між Мей і Лауренцом. Сам хлопець повернувся до Джеммі і вирішив таки вбити його. Ванесса зрозумівши наміри Лоренса крикнула йому :
- Ні! Віл, я вагітна…
- Ти не пропадеш. Крім того, чомусь я впевнений, що це дитина Роберта, але якщо ви про це об’явите, вам обом буде гірше, ніж якщо ти приведеш когось іншого. Я правий?
- Звідки ти знаєш про Роберта?
- Я все знаю, Ванессо…
- Вільям, а як на рахунок неї? На ній злилось три запахи – твій, Крістіана і трішки її власного. Що це значить?
- Вона кохання Крістіана, а для мене вона близька подруга. Ясно?
- І Крістіан запрошував її танцювати?
- Так, на недавньому балі, вони так танцювали, що навіть не помітили, як закінчилась музика, і як всі розійшлись.
Ванесса все ж не розуміла, як Крістіан міг так змінитись…
Крістен якось піднялась на четвереньки, і полізла до Кріса. Добравшись таки до нього, дівчина навіть не лягла, а впала на підлогу біля нього. Знову заболіла спина. Але їй було все рівно, хоч би й померла, зате біля нього.
Опритомнівши, Крістіан побачив біля себе Джонс. Його рани вже загоїлися, а от з її рани все ще текла кров. Та ще й як… Крізь паніку і відчай, Принц ночі почув розмову :
- Джеммі, - сказав Вільям, - якщо хочеш жити ти підеш звідси негайно, а якщо ти повний кретин і не розумієш, що Меї тебе дурять, то залишись тут і помри, так нічого й не добившись своєю смертю. Думаєш вона переживає за тебе? Думаєш це й справді твоя дитина? Я так не думаю, бо знаю правду…
- Я залишусь! І ще не факт, хто з нас помре!
- Все вже вирішено долею… - шепнула собі під ніс Ванесса.
Крістіан сів біля Джонс. Хоча рани вже загоїлися, тіло все ще боліло. Внутрішні пошкодження довше загоюються. Скориставшись цим, хлопець притягнув Крістен до себе і поклав її голову собі на коліна. Дівчина ледь розплющила очі і глянула в темно-сині очі гота. Він усміхнувся їй і почав гладити по голові. Нарешті Крістіан почав розуміти «тверезою» головою, що твориться навколо.
Джонс для себе вирішила, що нехай що б не сталося, тепер вона щаслива…
Принца ночі оповив, такий собі, чорний туман, а разом з ним і дівчину. Коли він, туман, розсіявся, всі побачили, що рана Крістен загоїлась. Дівчина обнімала хлопця, а по її щоці текла сльоза. Він повинен був колись таки показати їй свій істинний облік…
Це був все той самий Крістіан Лоренс. Але ззовні хлопець виглядав приблизно так :
Довге темне волосся, наче стало ще довшим, бліде обличчя, ніби зблідло ще більше, з худорлявого тіла, немов залишились тільки кістки, шкіра і м’язи, зі спини «вилізли» кажанячі крила жахливо великої величини, очі стали чорнішими, ніж зазвичай, губи немов налиті кров’ю, а з-під них видніються два гострих, мов кинджали, ікла…
До того, як розсіявся чорний туман, Крістен побачила, яким був її коханий гот насправді. Лоренс шукав на її обличчі огиду, чи навіть страх, але так і не побачив ні того, ні іншого. Натомість дівчина прошепотіла йому, коли її сльозинка стікала по щоці : «Приблизно таким, я собі тебе й уявляла…». Принц ночі був здивований такому відношенню. Раніше таким його бачив тільки брат-близнюк і Джоуді, під час тренування. Джоуді відома своїм пофігістичним характером, навіть бровою не повела, а от реакція Лауренца назавжди закарбувалась в пам’яті Крістіана…
- Ей Кріс, ти ще довго? – кричав нетерпеливий чотирнадцятирічний Вільям Лоренс.
- Я йду, Віл, не кіпішуй! – відгукнувся Крістіан.
Восьмирічна Джоуді стояла з «чупа-чупсом» біля Вільяма і разом з ним чекала тренування. Дівчинка обожнювала дивитися на те, як б’ються її брати. Вона пишалась ними, адже вважала їх дуже сильними і хоробрими. Джоулі Лоренс була маленькою дівчинкою з коричневим волоссям. Між коричневим волоссям проходили прядки блондинистого. І це в неї був природний колір волосся. Вочевидь, кожен з Лоренсів, подорослішавши мають золотого кольору волосся. А, при народженні мають такий колір волосся, який вочевидь мав би бути в кожного. Але, в Джуді і Джоуді все було не так… Після того, як у Крістіана колір волосся так і не змінився, всі старші Лоренси боялися, що таке може повторитися знову, а тоді сімейна традиція буде порушеною. Завжди була одна дитина інакша від інших, але зазвичай сім’я знала, коли ця дитина повинна була з’явитися. Зазвичай волосся має сталий колір вже в сім років. Тобто тоді, коли людина пройшла свій перший цикл життя. А, після Валентина, половина старших з сім’ї ледь не посивіли. Хлопчик народився з зеленим волоссям! Всі були в шоці, коли в п’ять років воно помінялось на рожеве, а вже через місяць було криваво-червоне. Всі зітхнули з полегшенням, коли в сім років воно набуло золотавого відтінку. Хоча в хлопчика так і залишилась прядка зеленого волосся, що робило його, як і Крістіана особливим в цій сім’ї. Що до інших, то найкраще було Вільяму. Хлопець народився з сніжно-білим волоссям, а коли прийшов час, воно просто трішки потемніло. Джолла народилась з чорним волоссям, яке поступово світліло. Едвард з блондинистим, яке пізніше набуло відтінку золота. А от Джуді іДжоуді здивували всіх теж не на жарт. Обоє народилися з темним коричневим волоссям, а світлішати воно заледве почало в вісім років. Хоча розвивались вони подекуди краще, аніж ті, хто першим отримав золоті патли! Про очі мова навіть не йде! З даром зміни забарвлення очей народилися тільки Крістіан, Валентин і Едвард. Частково цим даром володів ще Вільям і Джолла, але максимум на що вони обоє були здатні : Віл – поміняти блакитні на темно-сині, Джолла – сірі на зелені.
Єдине, по чому розрізняли близнючок (крім Крістіана) були очі. Джуді – червоні,Джоуді – золоті. Крістіан же розрізняв їх по всьому – стиль, розмова, головні навіть найтонші риси характеру. Він знав, що Джуді різка і навіть за багато говірлива, а Джоуді – тиха, м’яка і любить самотність, як і він сам…
Під час тренувань Джоуді завжди тихо вболівала за Крістіана, адже він єдиний вмів її зрозуміти. Вільяма вона чомусь на дух не переносила. Навіть подорослішавши, це ставлення не змінилося…
Це було чергове тренування. Вільям і Крістіан ніколи не бились в повну силу, але сьогодні між ними наче кішка пробігла з самого ранку. Повелитель снів мабуть вперше був настільки злим, при цьому не міг знайти мотивації своїй злості. А от у Принца ночі все дещо інакше. Крістіан передчував щось страшне, щось, що повинно було змінити його життя назавжди – як мінімум! А від того, що він не знав, що з ним коїться й без того чутливий хлопець, розлютився до такої степені,що ледь стримував свою справжню форму, хоча раніше таких приступів не траплялось.
Прийшовши в тренувальний зал, вони побачили хлопця приблизно їхнього віку і дівчинку молодшу десь на 2-3 роки від них. Хлопець був високим з білосніжним волоссям і сірими очима. Дівчинка була дуже на нього схожа, тільки її волосся виражало ледь золотистий відтінок, майже такий, як у корінних Лоренсів. Це був Джордан Ермпбелл зі своєю коханою сестричкою – Джорджією.
- Джордан? – здивувався Вільям.
Вони з дитинства знали один одного при чому так добре, що могли розповісти біографію один одного практично без пам’яті. Їхні сім’ї були союзниками вже чимало століть. Завжди велась міжродова ворожнеча. Тому, кожен старався мати побільше вірних союзників. Старі звички до війни пройшли, а ворожнеча то залишилась і все через один маленький випадок… Крістофер Лоренс, один з попередніх Принців ночі цього роду. По розрахунку, він мав одружитися з Емелі Мей, але так вийшло, що він покохав одну дівчину, і ніяк не наважувався до неї підійти. А коли та померла, він доконав себе сам, без всяких чарів, і після помер на її могилі за тиждень до весілля. Так, як на той час це розцінювалось за зраду для Меїв, і за гордість для Лоренсів – виникла суперечка, яка пізніше переросла в війну. А після цього Джон Вільям Лоренс – батько Віла і «компанії» – підписав свого роду мирний договір з Едуардом Доріаном Меєм. Це поклало край війні, але щойно Мея змінили на посаді голови роду, ворожнеча розгорілась з новою силою. Обидва клани алхіміків знову почали відновлювати зв’язки з колишніми соратниками…
- Можна з вами? – запитав Джордан.
- Звідки ти взнав про тренування? – запитав Вільям.
- Ваша матір запитала, чи я не хочу потренуватись з вами, ну а Джорі захотіла зі мною, Мія залишилась з ними, а Джок пішов спати, як завжди.
- Ясно… - пробурмотів Крістіан.
Через деякий час на перерві тренування дівчата собі сіли окремо про щось порозмовляти, ну а хлопці ясно, що почали говорити на теми, які при сестрах не мали права обговорювати.
- Я чув, що в Меїв в соратниках вовкулаки і відьми…
- Джордан, ти забагато дурниць чуєш! Як ти це собі уявляєш? – з сарказмом відповів Віл.
- Вільяме, я не хочу зачепити твоє самолюбство, але ти знаєш про змішання вовкулак з відьмами? Рід вовкулак, як на приклад Гордон, Вулф чи Джонс тобі ні про що не говорить? А, відьми? Майерси, Онтгоммері, Деріли, Тейлори чи Меддісони? Вони ненавидять ваш рід! Не думаєш, що для винищення вони перші відгукнуться?! – толкував своє Ермпбелл.
У світлого Лоренса не було, що на це заперечити. Але й сам він такого не припускав. Звісно, історія роду в них викладалась чудесно, але він спав на заняттях, тому не зовсім розумів про що річ. А от Крістіан прекрасно це все розумів з самого початку. Спеціальна школа для юних алхіміків, відьом та вовкулак була чудовою, щодо освіти. Тому по закінченні 4-ох річного навчання, будь-хто з них міг з легкістю прожити в звичайному світі не одне століття. За винятком алхіміків. Починаючи з того часу, коли алхімію почали поєднувати з магією, алхіміки почали шукати шлях вічного життя, іншими словами – філософський камінь. Тільки Фламеля можна назвати батьком алхімії. До такого звання не дожив жоден з послідуючих алхіміків. Але все ще можливо…
- Пора тренуватись… - сказав Кріс.
- Так, засиділись… - погодився Віл.
Джодан все ще сидів і обдумував розмову разом з стратегією.
- Джордане, скільки можна думати? – запитав Вільям.
До тренувального залу увійшла Джолла. Побачивши, що там не тільки брати, а й хлопець, який вирізнявся природною красою і розумом серед заможних юнаків, зашарілась. Кожна дівчина мріяла про такого. І ось він сидить приблизно в 5 метрах від неї, а в неї наче голос зник.
- Джолланіє, чого тобі? – як завше грубо спитав Вільям.
- Я,…мене…ну…
- Джолло, що таке? – запитав ласкавим голосом Крістіан.
Джордан підняв голову і помітивши дівчину посміхнувся і сказав :
- Привіт, Джолло! Давно не бачились! Як ти?Хочеш знову з нами потренуватись?
- Привіт! А,…можна? – несміливо перепитала дванадцятирічна Джолла.
Ермпбелл засміявся і піднявся з лавки. Не зважаючи на те, що їй було всього дванадцять, дівчинка йому подобалась. Часом хлопець подумував про те, що коли прийде час – візьме її за дружину. Але, поки він не хотів показувати те, що творилось в нього в серці і голові. Він підійшов до неї і сказав :
- Такій красуні можна все…
Брати-близнюки бились, тому не помітили, як зал спустів.
- То ти любиш ромашки? Ніколи б не подумав…
- Ну, так…просто я не така, якою мене бачать…
Про себе він в черговий раз здивувався, якими подекуди дорослими фразами «розкидається» ця маленька дівчинка.
- Не хочеш просто зараз потренуватись? Прямо тут? – він не знав, що вона відповість, але на його думку, дитина б одразу накинулась.
- Я в платті! Вибачте, принце, але мабуть ні.
- Ясно…а я надіявся…
- Ми на газоні в двадцяти метрах від дому, ніхто не побачить, що я не зберігаю норми етикету…
- Ну, ви Лоренси й вивчені…у вас внутрішнє навчання є?
- Є, але я далеко не відмінниця…
- Відкрию тобі маленький секрет, твої оцінки ні на що не впливають!
- Хіба ні? – здивувалась Джолла.
- Ні, навіть більше того, вони без потрібні, ти на свій вік ведеш себе на роки два старше. Навіть старші інколи так не можуть відповісти…
- Перестаньте!
- Чому?
- Це не … ну…ви не маєте говорити цього мені…я…
- По-моєму при нашій останній зустрічі ми домовилися про «ти»!
- Так, але це не правильно! Ви старший, я повинна…
- А якщо я запропоную тобі вийти за мене, ти теж скажеш «Вибачте, це неправильно» ?
- Ні, але…
- То вийдеш за мене? Не зараз, за декілька років…але, вийдеш?
- Це питання ставити ви повинні старшим дівчатам, а не такій як я!
- Чому?
- Бо це моя доля! А зараз вибачте, якщо не розумієте, про що я, то поговоріть з моїм батьком.
- Мені начхати на…
- Я не про статеве дозрівання!
А тоді залишивши хлопця з відкритим ротом втекла до палацу. Вона не хотіла робити це так різко, але інакшої долі, ніж такої в Повелительки червоних сліз бути просто не могло…
- Це все що ти можеш?! – кричав через цілий зал Вільям Крістіану.
Це роздратувало юного гота. Злість і якийсь навіть звіриний інстинкт захисту і нападу взяли верх над чотирнадцятирічним хлопцем. Внутрішнє справжнє «я» пробудилось вперше від народження. Ще ніколи воно не показувалось на верх. Раптом тіло хлопця почало змінюватись. Він наче почав рости. Чорне волосся стало довшим і чорнішим. Без того чорні очі , наче стали бездонно чорними. Худим він був від природи, а під час змін, мабуть за рахунок росту, став ще худішим. Зі спини виросли два кажанові крила, які могли закрити його в повний зріст. Коли деформування закінчилось, Крістіан проявив справжню форму того, чим він був – Принца ночі…
Вільям, либонь, декілька разів пожалкував, що глузував з брата-близнюка. І все ж юному Повелителю снів не вірилось, що істота, що саме була перед ним, дійсно була його братом. Він хотів кричати, гукати на допомогу, але не міг – його голос наче зник. Хлопець не міг й звуку видати. Від Принца ночі йшла така, можливо, навіть диявольська сила, через яку перехоплювало дух. Це було надзвичайно сильно відчутно для навколишніх. А, що вже казати про тих в кого вроджена здатність відчувати ауру? От це саме й застало Вільяма Лоренса зненацька. Він ніколи не очікував від брата чогось такого, як це. Навіть не уявляв, що з себе представляє справжній Принц ночі. Оскільки хлопець й поворухнутись не міг, Вільям був практично обеззброєним. Його обличчя виражало один тільки страх.
Крістіан побачив нарешті через щит Принца ночі, який по невідомим йому причинам заважав бачити і вирішувати. Здавалося, що тіло саме за себе вирішує. В такі хвилини починаєш відчувати себе зайвим в собі ж… І все ж, побачивши Вільяма, Крісу стало так боляче, як ніколи раніше. Тепер обличчя брата виражало огиду і неможливий страх. Це ранило хлопця настільки сильно, що мимоволі він прийняв назад свою звичайну форму.
Маленька Джоуді, що стояла біля дверей і бачила все, зреагувала дещо інакше. Дівчинка спершу, як і Віл, злякалась, але за мить побачила біль на обличчі Принца ночі, і впізнала в ньому свого милого і доброго братика – Крістіана.
- Крістіан! – гукнула його маленька.
Хлопець не відповів. Він підняв свою катану з землі, повернувся і пішов до себе. Відчинивши двері, Крістіан все-таки зупинився і ледь повернув голову в сторону брата. Вільям якраз піднявся з підлоги, де він й був з того часу, як Кріс перетворився. Принц ночі закрив очі і сказав :
- Не думав, що можу тебе до смерті налякати…
- Кріс…
Але Віл не встиг вибачитись. Крістіан вийшов з тренувального залу. З його спини знову виросли крила і він полетів на свою башту, де на нього вже чекала його подруга самотність…
Крістіан ніяк не очікував такого від Крістен. Дівчина з якимось, навіть, захопленням дивилась на нього. І все ж, якби йому не хотілось, він повинен був захистити тих, хто йому дорогий. Джеммі Принц ночі пам’ятав ще з війни Меїв проти Лоренсів. Тоді цей «качок» вбив їхню сестру – Марі. Марі Лоренс була третьою близнючкою. Було дивно, як поділились сила і зовнішність. Хоча, не поділились, а погрались з Лоренсами.
Марі, як і Вільям мала золотаве волосся, що було притаманне Лоренсам. Хоч вона й відрізнялась від своїх братів і сестер – дівчина з таким народилась. Очі вона контролювала краще навіть, аніж їхній батько. Але щодо здатностей, доля її обділила. Тому, Марі завжди покладалась на свою фізичну силу, що дала їй природа.
В дівчини було коротке злотаве волосся і зазвичай блакитні, мов небо, очі. Такого кольору ніколи не бачили в жодного Лоренса. При дворі вона була ще тою. Марі була надзвичайно розумною. Ніякі книжки Джолли ніколи не могли перемогти інтелект цієї дівчини. Практично всі молоді принци хотіли її за дружину. Але нікому з них вона не відповідала симпатією. Їй потрібен був хлопець, який любив би її не за вроду, а за інтелект. Зрештою, кому потрібна дівчина, розумніша за нього? Нікому.
Вільям практично ненавидів свою сестру-близнючку, тому братських почуттів, які вирували в Крістіані зрозуміти і, відповідно, відчути не міг. Він вважав, що помста за сестру, хоча б заспокоїть його гордість, а тим самим гордість роду. Тому, два брати пліч-о-пліч вирішили вбити вбивцю їхньої сестри.
В кімнату увійшла дівчина в джинсах і, трохи завеликій на неї, кофті. Коротке золотаве волосся було зібране у високий хвостик. Вона сіла навпроти Вільяма і сказала :
- Слухай, ти мій брат. Ми не повинні бути в ворожих відносинах, як ось зараз. Але в мене не має виходу. Ти побудував стіну, куди більшу за китайську. І ця стіна не дає сонцю пробитись через морок…
- Марі, йди зі своєю філософічною голівонькою подальше від мене, поки я ще здатний на ввічливі форми посилання тебе! – огризнувся Віл.
В кімнату увійшов Крістіан. Коли він побачив, що вони говорять, спершу не повірив власним очам, але потім згадав, що сестра хотіла помиритися врешті решт з Вільямом. Але знаючи характер брата-близнюка він одразу прирік її намагання на поразку. Марі і Вільям з дитинства щиро ненавиділи один одного. І жодні слова, з яким би філософським змістом вони не були, ніколи б не припинили ворожнечу. Можливо на час забули б, але згодом це б повернулось. Хоча, образа і ненависть нікуди не діваються. Вони залишають глибокі порізи – спочатку. А вже потім, ці порізи заростають і залишаються шрамами на душах ображених, чи тих хто ненавидить, на все життя. Так було завжди, так воно й є тепер. Цього не змінить жодна людина, адже душа нікому не підвладна. Вона є, але доторкнутись до неї ми не можемо. Ми можемо змінити нашу долю нашими вчинками і рішеннями, спонтанністю і нерішучістю. Але душа, вона незалежна, вона вільна і її неможливо приручити. Кожен з нас особистість і жоден не стане підкорятись по своїй волі іншому. Людина може підкоритись – душа ніколи…
- Віл, для чого тобі ця ворожнеча? Коли вже сама Марі прийшла миритись, то варто послухати, чого вона від тебе хоче. Просто так нічого не буває… - сказав Кріс.
- Ну і чого хоче це стерво? – перейшов в «атаку» Віл.
- Я б попросила…!!! – підвищила голос Марі.
- Народ, не починайте! – примирював їх Крістіан.
Вони почали перекрикувати один одного. Як у Віла, так і у Марі виривалась нецензурна лексика. Але, хто помітить це підчас сварки?
До кімнати увійшла матір цих трьох. Мадам Лоренс була величною і гордою особою. Чимось подібним була й Марі – волелюбна і горда. В мадам Лоренс було русяве, може трохи рудувате волосся і красиві сині очі. Вона, звісно ж , не була корінним Лоренсом. Еделін Донсон і Джон Лоренс познайомились підчас навчання в Елтонському університеті. Він був успішним третьокурсником, а вона – новенькою другокурсницею, коли вони познайомились. Еделін ще навчалась, коли Джон закінчив університет і залишив університетське містечко. Всі пророкували кінець відносинам і все таке. І яким було здивування першому листу від Джона. Потім, він запросив її на канікули до нього в замок. Брат і сестри були не проти, тому все було просто прекрасно. А після, Джон здивував всіх тим, що з букетом хризантем, які так любила Еделін, з’явився на її випускний. Вони цілий вечір танцювали разом, а в кінці він запропонував їй вийти за нього заміж. Цим Лоренс шокував дівчину. Та й всіх, хто це чув, теж. Зрештою, Еделін Донсон погодилась. Згодом зіграли весілля. І десь близько року по тому народились трійнята : Вільям, Крістіан і Марі. Через два роки з’явилась Джолла. Ну і так далі…
- Крістіане, ти мабуть єдиний в цій кімнаті можеш пояснити зі крики, що розносяться по всьому замку. Джуді і Джоуді не можуть заснути…
Крістіан, як нейтральна сторона, завжди придумував, як би уникнути покарання всім трьом. Але, брат ніколи не дякував, а сестра дулась на нього, бо він не казав всієї правди. Щодо матері, то вона все знала, але старання Крістіана, тим паче такі правдиві і переконливі факти, вона не упускала, тому завжди слухала наймолодшого з трійнят. Старшою була Марі, і всі чекали, що будуть дівчата. Але коли з’явився Вільям, ніхто не знав чого чекати далі. От і дочекались – Принца ночі.
- Крістіане , я тебе уважно слухаю.
Вільям розслабився і теж почав слухати, яку ж байку цього разу «проковтне» їхня матір. Марі вже ображено повернулась і схрестила на грудях руки. Але цього разу, Принц ночі вирішив зробити дещо по іншому.
- Марі прийшла помиритись з Вільямом…
Віл напружився і ледь при встав на кріслі. Марі прислухалась і повернулась в його сторону.
- …але, він навіть слухати не захотів! Те, що я знаю – це дуже мало. Коли я зайшов пішли «грубші» слова, примирити цих двох – нереально. Це мій висновок.
- То он воно що? – перепитала матір.
Еделін здивувалась, що Крістіан нарешті сказав правду. За 14 років це було вперше.
- Так й було! – підтвердила з усмішкою Марі.
- Що?! Ви зговорились??? – кричав на них Вільям.
- А тебе, Вільяме – під домашній арешт! На два тижні! Жодних відмовок я не приймаю! Вибачся перед сестрою, вона ,зрештою, старша!
- Не буду я перед нею вибачатись!
- Місяць вдома! З внутрішнім спец навчанням!
- Що?!
Крістіан і Марі вийшли з кімнати. Матір з сином все ще оспорювали його домашній арешт і поведінку, коли брат і сестра в холі розмовляли.
- Вперше почула правду! Невже він тобі так допік?
- Та ні…просто, він ніколи мені не дякував, а ти ображалась. Вирішив зробити навпаки…
- До речі…дякую!
- Не має за що дякувати. Я зробив те, що мав зробити вже достатньо давно…
Раптом почувся стукіт в двері. Було пізно, а погода жахлива. Гостей ніхто не чекав. Слуги спали. Нікому було відчинити, тому Крістіан встав зі сходів і пішов відчинити двері.
На порозі стояла темна фігура. Вода стікала по ній потоками, так як на вулиці йшов сильний дощ.
- Можна зайти? Це єдина будівля яку я побачила. Я з двома дітьми, можна переночувати?
- Ні! Не можна. Ми не знаємо хто ви! – запротестувала Марі.
- Я можу…
- Крістіане! Марі! Що ви робите?! – кричала зверху матір. Вона швидко збігла вниз по сходам і підійшла до дверей. – Крістіане, Марі, йдіть до своїх кімнат! Негайно! А ви…заходьте!
Жінка в чорному плащі зайшла всередину, а разом з нею двоє маленьких дітей. Дівчинка – років семи приблизно. І хлопчик – років п’яти, можливо менше.
Матір і дівчинка обоє мали вогняно-руде волосся. В жінки на обличчі була якась дивна схвильованість і страх. Хлопчик мав світленьке волосся. У жінки були карі очі. А в обох дітей блакитні, мов небо, чисті очі. Діти ледь не спали. Було видно – дуже стомлені.
Марі дійсно пішла до своєї кімнати, а от Крістіан заховався за колоною. Звідти його дійсно не було видно. Хлопець дивився на маленьку дівчинку і йому здавалось, що він її добре знає. Хоча Принц ночі був впевнений, що ніколи раніше з ними не бачився. Він прислухався і почув розмову :
- Джульєтто, це твої діти?
- Так, Еді, мої. Це – Крістонія, а це – Едуардо.
- Ясно, а що з Джузеппе? – запитала Еделін.
- Його вбили, ми мусіли втікати…
- Мамо…де татко? – запитав хлопчик.
- Чому він не побіг з нами, а залишився з поганими дядьками і тітками?! – запитала дівчинка.
- Він, … він повинен був залишитись там…забудьте про нього!
Над дітьми засвітилось жовте світло і коли воно погасло дівчинка сказала :
- Мамо, а коли ми підемо на пікнік з тіткою?
- Завтра доню, завтра!
- Мамо, я спати хочу!
- Едуардо, потерпи!
Відьма. Це була відьма. Але, якщо їхня мати знає її, то чому впустила?..
- Крістіане, виходь з-за колони! – звеліла мадам Лоренс.
Він не очікував такого, але не послухатись хлопець не міг. Він підійшов і привітався з гостею ще раз. Матір усміхнулась йому і почала роз’яснювати Крістіану ситуацію, що не вкладалась в нього в голові.
- Крістіане, це мадам Дауерстон. Джульєтта – моя подруга дитинства. Ми разом навчались в школі відьом, а потім й в Елтонському університеті. Там я познайомилась з твоїм батьком, а вона з містером Дауерстоном. Але він нажаль загинув. Так синку, ти правильно зрозумів – твоя матір відьма. Але, не думай, що я погана. Колір моєї магії – білий. Джульєтта тобі пояснить, що це значить! Ось що я тобі скажу…відьми, щоб ти знав, найвірніші. Якщо ми зраджуємо в нас на те є поважна причина. І ми сильно дорожимо своїм потомством. Ще жодна відьма безпричинно не кинула свою дитину…
- До речі, моя донька скоро підійде, вона розвідує, що там і як.
- Ми з радістю її приймемо. – кивнула наче собі Еделін.
В двері знову постукали. Мадам Лоренс відчинила двері. На порозі стояла дівчина з чорним волоссям. По ній стікала вода. Туш потекла від дощу, і вона походила на справжнісіньку відьму з казок. Рваний плащ розвівався на вітрі. Волосся було заплутане, та ще й з її кучерями це виглядало страшно. Блакитні очі були примружені, в них виднілась недовіра…
- Доброго вечора. Моя родина прийшла сюди?
Її голос був грубим як на дівчину, але й не достатньо сильний, щоб його назвати басом. Швидше всього, це був такий собі захисний інстинкт. Але в загальному картина собою представляла чудовисько в людському тілі.
- Так, Розаліє, вони тут.
- Дякую. Можна?
- Так-так! Заходь!
Побачивши сестру, брат підбіг до неї і обійняв її. А, от молодша сестра не поспішала робити того ж, що й брат. Вони : Розалія і Крістонія – ненавиділи один одного практично так само сильно, як і Вільям з Марі. Для них слово сестра викликало огиду. Воно кожній нагадувало про іншу.
- Розі, це мадам Лоренс, я тобі розповідала. А це – її син – Крістіан.
- Дуже приємно. – схилила голову дівчина.
- Взаємно. – вирвалось по завченому етикету в Принца ночі.
- А ти не такий простий, яким здаєшся…мамо…
- Розі, заспокойся та епоха Принців ночі, що винищувала відьом нашого роду – мертва! І в цьому є заслуга Еді.
- Як ви…?
Тут на сходах з’явився містер Лоренс. Джон був одягнений в домашній халат і тапки. Довге світле волосся, що зазвичай зав’язане в хвіст, розпущене. Крістіан ніколи не помічав, яке довге і красиве в батька волосся, тепер хлопець розумів, що схожий на нього хоч чимось окрім прізвища і деяких здібностей.
- Чому мене не покликали приймати гостей? – він усміхнувся. – Привіт Джульєтто! Розі, Крісі, Едді. Радий вас знову бачити. Думаю ви пам’ятаєте, де ваші кімнати?
- Привіт Джоне! Так, звісно ж пам’ятаємо. Дякуємо за гостинність.
- Завжди раді!
- Я думаю, нам все ж пора спати…
Ніхто крім батька і Розалії не помітив, як Крістіан залишив хол. Він пішов до кімнати Розі. Хлопець повинен був вияснити дещо. А, так як в нього вроджена безсонниця, йому спати не хотілось.
Хвилин за десять біля дверей він почув розмову Розалії з її матір’ю. Вони просто прощались. Але чому?
Зайшовши до кімнати, дівчина не ввімкнула світла. Не запалила свічку. Не на чаклувала світла. І це здавалось дивним. Невже їй не потрібне світло, щоб бачити. Принцу ночі воно дійсно не було потрібне, а от відьмі? Крістіан жив з відьмою чотирнадцять років і ніколи навіть не запідозрював цього. Мабуть для того й є школа відьом, щоб вчити їх не відрізнятись. Але ж батько знав. То чому ніколи не казав?..
- Ти переплутав кімнати, чи просто хочеш зі мною поговорити?
Розалія підійшла до хлопця. На його здивування волосся було сухим, обличчя чистим, а одяг – зовсім інший, ніж був на ній. Але, неможливо було зробити це все поки він роздумував…
- Я до тебе…
- Ясно…я скучила…
- Скільки тобі зараз?
- Ми однолітки, забув? Думала в Принца ночі фотографічна пам’ять.
- Як ти дізналась про це?
- Вочевидь, ти нещодавно використовував свою силу, а таку могутню магію ми, відьми, за кілометр чуємо!
- Ясно…
Крістіан повернувся до вікна. Місяць саме був в повні, але його було практично не видно з-за грозових хмар. Дощ вже не йшов, але хмари все ще затягували небо. Від місячного світла калюжі на землі здавались маленькими озерцями, що виблискували під сяйвом і могутністю нічного повелителя – Місяця.
Розалія підійшла і обійняла його. Хлопець взяв її руку в свою і повернувся до неї. Тоді нахилився і прошепотів їй :
- Ми бачимось востаннє?
А дівчина закрила очі і сказала :
- Я так думаю…але не знаю. Зранку побачимо…
- Тоді, нехай це буде останнє, що ми запам’ятаємо один про одного?
- Так…але, якщо хтось дізнається…
- А хто може?
- Тільки Читач.
- Тут таких, крім мене , немає.
- Тоді, думаю, це добре…
Він поцілував її. А далі все вийшло саме собою. Так, наче й мало бути. Молоді і дурні? Можливо…Але це було їхнім першим Враженням…
Наступного ранку вони зустрілись востаннє…
Війна…
Крістіан дивиться на все наче хтось увімкнув режим уповільнення. Ось Вільям ледь відвернувся від закляття, що було напрямлене на нього. Матір, яка на його очах б’ється з іншими відьмами на рівних. І це без постійних тренувань. Хлопцю самому доводиться битись. Ось він вбиває чергового суперника і на його очах Марі, яка немала жодної сили, як такої, падає замертво. А там де щойно стояла вона з кров’ю на руках і на мечі, який вбив її стоїть хлопець. Мускулистий, зі світлим волоссям, сірі очі…цей момент залишився в пам’яті, як і тоді, коли Вільям дивився на нього з жахом і огидою. Йому здалось, що разом з сестрою, вбили частинку його. Тут перед хлопцем блиснули два мечі, що зустрілись близько рукояток. І брат-близнюк, який стояв з одним з цих мечів і не давав тому забрати життя брати. Вільям горлав не дивлячись на нього, але можна сказати йому в вухо. І , зрештою, це дало результат. Остовпіння пройшло, правда дійшла до мозку, кров забурлила з новою метою.
- …собі думаєш! Те що її вбили, не значить, що треба калічитись! Ти не дохнеш, зараза ти чорна! Тебе можна скалічити! І жодна з відьом не візьметься тебе лікувати, думаю, сам розумієш – чому!!!
- Віл…
- Так, я тут! І дякуй Богу…чи кому ти там дякуєш, що я побачив твій ступор вчасно!
- Дякую тобі…
- Тільки не треба на мене молитись!
Вільям усміхнувся і впевнившись, що все нормально пішов помагати іншим…
- Ти поплатишся за Марі!!! – крикнув Крістіан.
Вільям прийняв свою істинну подобу, як і Кріс свою. В мить він перетворився. Хлопця окутав золотистий пил. А, коли золотиста димка розсіялась перед ними стояв вже Повелитель снів і світла. Волосся набуло білосніжного кольору, воно стало довгим і заплетеним в косу, що перепліталась золотою стрічкою. А, можливо це була не стрічка зовсім? Джинси перетворились в шовкові штани, що були такого ж кольору, як і волосся. Футболки чи чогось замість неї не було. Без неї всі побачили, яке накачане в хлопця тіло. Зі спини виросли два крила. Це були, наче янгольські крила. Коли Віл їх розправив довкола почали літати пера. Світла довкола наче було насичене магією, як і тінь. Принц ночі і Повелитель світла зустрілись в своїх справжніх подобах. Але, цього разу вони були змушені битись не один з одним, а з спільним суперником – вбивцею сестри…
Крістен зачарувало те, якими різними зовнішнє і схожими за принципами були брати-близнюки. Можливо такого результату вони й добивались все своє життя? Джорджія теж виглядала зачарованою. Снігова королева відійшла назад, до Крістен, і прошепотіла :
- Вони прекрасні…і такі дурні…
- Дійсно…вони б’ються за ідеали, а не реальність…
- Вільям завжди був хорошим грубіяном… - Джорджія усміхнулась і опустила очі, згадуючи минуле. – Я його пам’ятаю. Наші сім’ї дружили. Ми теж були друзями. Я часто була на тренуваннях в них. Мій старший брат – Джордан , тренувався з ними. Вони були такими хорошими друзями…доки на війні…але, зараз не про це йдеться…
- Джо…
- Не жалій мене! Так повинно було статись…Це мабуть смішно…
- Що саме? – не зрозуміла Крістен і, відірвавши нарешті очі від близнюків, які саме бились з Джеммі, глянула на Джорджію.
- Смішно, що Вільяма я люблю з того часу, як вперше побачила. А він, як завжди, потів це чи не останній…
- Я це помітила, тільки декілька днів тому, а вчусь тут, під твоїм керівництвом вже не мало…
Джорджія підняла голову і саме в цей момент Джеммі поранив Вільяму руку своїм мечем. Крістіан цього не помітив, але поки ворог його не бачив наніс останній удар і вбив Джеммі.
- Я досі не така сильна, як вони будучи у віці тринадцяти років. Тоді мене вперше пустили на тренування. Те, що я там побачило в моїй пам’яті до тепер. Для них це було звичайне щоденне тренування, а для мене вони відкрили наче новий світ. Віл, Джо і Кріс навчили мене стільком речам, що будучи в університеті, я не повірила своїм вухам. Пройшла екстерном два роки, щоб вчитись разом з ними. Потім Джо вбили, а Віл частково втратив пам’ять. Крістіан півроку не розмовляв ні з ким. Тому, я наглядала за ними тим самим вчилась нового. Я впитувала все, що мені розповідав Вільям, який не знав хто я. як він захищав молодшу, навіть не знаючи її. Коли пам’ять повернулась він знову надів цю дурну маску, яка ховає його від навколишніх. Але, знаєш, інколи мені здається, що дещо він все ще не пам’ятає, як це мало б бути…Віл! – гукнула вона нарешті хлопця.
Він вже прийняв свою звичну форму, а Крістіан знищував тіло чорним вогнем. Ванесса сиділа на підлозі і злякано дивилась на братів-близнюків.
Тут в червоному диму з’явився Роберт Мей. Він був дуже далеким родичем Ванесси, але до Меїв відносився. Роберт був високим, накачаним хлопцем. В нього було темне коричневе волосся і сірі очі. Одягнений він був в білий плащ і шкіряні чоні штани. На очах були сонячні окуляри. Це створювало вигляд його серйозності, хоча на справді він був звичайним хлопцем-романтиком, якому хотілось щастя…
Він підійшов до Ванесси і підняв її на руки. Дівчина обійняла його і розплакалась. На обличчі хлопця промайнула маска відчаю, але її миттєво змінила та ж що була до цього – скептичність.
- Привіт… - видавив він з себе, звертаючись до Вільяма і Крістіана.
- Привіт… - відповіли хлопці в один голос.
- Ем…ну, молодці, якщо повалили цього довбаного охоронця! Я давно мав це зробити. Ванессу не виніть. Завдання було для нього. Спіймати і привести дівчину з Лоренсів. Не знаю навіщо, і хто це така, але везуча…
- Тобто «навіщо»? – не зрозумів Віл.
- Я не знаю, що цим хотіли сказати Меї, але я вигнанець. Так, на всякий випадок кажу! – уточнив Роберт.
Ванесса повернула голову до Лоренсів. Хлопець витер сльози коханої дівчини і прошепотів їй :
- Йдемо додому?
А вона у відповідь прошепотіла йому :
- Я повинна дещо уточнити…
Натяк був зрозумілий, тому Мей опустив з рук Ванессу і відійшов на декілька кроків. Але, на його здивування, вона не почала приймати свою істинну форму, а навпаки, вирішила розв’язати проблему дипломатично.
- Крістіан, хто вона така? І як ви дізнались про те, що вона з нами. Всю охоронну систему я власноруч зіпсувала. Як таке можливо? І чому вона кликала тебе? Вона наче з дитинства тебе знає, але наче й нещодавно познайомились…як таке можливо?!
Крістіан знав про приховану здатність Ванесси – Читач. Він сам був Читачем, і знав краще за будь кого, що зараз відчувала Ванесса. Те саме він відчув, читаючи душу Крістен, коли вперше її побачив – в будиночку Лоренсів. Тоді він врятував її з цікавості. Вона наче була йому знайомою, але в той самий час наче ніколи раніше не бачились. Це саме прочитала й Ванесса і не могла зрозуміти, що ж це таке.
- Крістіане! Поясни! Ти теж Читач!
- Читач? – запитала Крістен.
- Так, Читач… - відповів Крістіан.
- Ну,…це мені ні про що не говорить… - сказала збентежено дівчина.
- То що ти тут робиш, якщо не знаєш елементарного? – запитала Ванесса.
- Я? Вчусь… - відповіла Джонс.
Мей закотила очі. Роберт хмикнув. Джорджія опустила голову і почала тихо сміятись. Вільям приснув. А , Крістіан підійшов до Крістен взяв її за руку і пояснив :
- Крістен, бачиш яким є Принц ночі?
- Бачу…
- І тобі не страшно і не огидно, що я такий?
Крістен хмикнула і поцілувала його. Хлопець не чекав такої реакції, та й від Крістен такого, коли довкола стільки народу.
- Це тобі доводить, що мені все-рівно? – наче з викликом запитала дівчина.
- Це…доводить… - усміхнувся він.
Джонс усміхнулась і обійняла Принца ночі. Їй було так добре. Вона, наче забула про рану, що щойно, завдяки Крістіану, загоїлась, про те, що діло йшло до між кланової війни, про те, що вороги хочуть її вбити, про те, що вони не можуть бути разом по багатьом причинам…
Він теж це все знав, розумів, але не приймав. Крістіан не хотів такої долі. Йому набридло ось так підкорятись долі. І Принц ночі, вперше за всю історію існування такого роду, вирішив не плисти по течії, а піти проти долі. Крістіан не знав, чим це все закінчився, але хотів і робив по-своєму.
- Читач – це людина, в якої є здібність, скажімо так, читати душу. Ми вміємо відчувати те ж, що й той, кого ми, ну…скануємо. Думки, відчуття, передчуття, страхи, кохання, ненависть, навіть сон нам підвладні. Ми, Читачі, можемо впливати на людину, як завгодно…
- Крістіан – найсильніший з Читачів сьогодення… - добавила Ванесса до розповіді Принца ночі.
Крістен декілька секунд проаналізувала те, що почула. А тоді, запитала зовсім не те, що хотіла запитати. Можливо це був вплив Кріса чи Ванесси, але все-рівно, це питання виникло першим, а потім в думках перефразувалось.
- То ти можеш маніпулювати мною? – дала питання Крістіану Крістен.
- Тобою? Ні. – чесно відповів хлопець.
- Чому? – перейшла « в напад » дівчина.
Але відповіла Ванесса.
- Він не може контролювати бодай одне відчуття з тих, наприклад, що він назвав, якщо сам відчуває ті ж до тебе.
- Ванессо, ти ж Читач, то що він відчуває? – запитала Крістен.
- Зараз? Страх. Відчай. І щось, що його ніколи не полишає – кохання.
В Крістен більше не було запитань. Їй було цього достатньо. Дівчина вірила йому, але це й не було перевіркою. Джонс цікавило, яким чином це «вміння» працює.
- Ти не пояснив мені… - почала було Ванесса, але Лоренс її перебив :
- Я тобі потім в «Skypе»-і розповім.
- Добре, чекатиму. Роберт, ходімо…
І вони зникли в такому ж червоному димку, як до того з’явився Мей.
Крістен і Крістіан сиділи в нього в кімнаті. Біля них на ліжку стояла його чорна скрипка. Вони знову розмовляли ні про що. Просто, щоб говорити один з одним. Іноді їм вистачало просто бути поруч. А іноді виникала неможлива потреба почути коханий голос. Його мелодійність. Красу висловлювання. Або ж просто слухати. Більшість часу Крістіан і Крістен проводили порізно. В нього були пари історії цілими днями. В неї свої заняття. А після, вона готувалась до наступного дня. Він готував нові розповіді, лекції. Готував відповіді на питання, що йому ставили студенти.
- Ми не повинні бути разом? – запитала Крістен в хлопця.
Вони лежали обнявшись в нього на ліжку. Почувши це питання, Крістіан повернув голову до дівчини. Він спочатку намагався зрозуміти до чого вона хилить, але потім вирішив відповісти.
- Якщо ми зараз разом, то не факт, що й завтра буде так само. Ти це мала на увазі?
- Так.
- Ясно…ну, не все залежить тільки від бажання. Треба зробити свій вибір, щоб знати, що буде потім.
- Ти не зрозумів питання…
- То поясни…
- Забудь…
- Забув…
Вона посміхнулась, але це було якось не по-справжньому. Він вловив смуток, але вдав, що нічого не побачив. І вдавав би далі, якби настрій хоча б трішки покращився.
- Чому ти така сумна? Я не пам’ятаю, коли востаннє бачив тебе такою. Зазвичай все нормально…Я щось не так роблю?
- Ні-ні! Все прекрасно!
- То чому ти сумна?
- Настрій поганий…Залишок минувшої депресії.
- Ясно.
- Що тобі ясно?
- Нічого.
- То, навіщо ти це сказав?
- Просто.
- Що просто?
- Все просто.
- Я тебе не розумію.
- А я тебе.
- Думаю, це початок кінця.
Вона піднялась і сіла на ліжку. Тоді повернулась до нього і запитала з незрозумілим навіть їй самій викликом в голосі :
- Тобто?
- Мені шкода. Але, я вважаю, що нам не слід продовжувати відносини. Ми занадто схожі і різні водночас. Інколи нам навіть немає про що поговорити. А ти уяви собі, що буде через тиждень, місяць, рік, десятиліття…Ми просто набридатимемо один одному все більше.
- Я тебе дістала? Вибач, я…
- Тобі немає за що вибачатись. І так, трішки все-таки дістала.
- Чим?
- Не знаю, можливо тим, що не розумієш, що я хочу тобі втолкувати. Ти не розумієш мене, і майже ніколи не розуміла. Ти просто робила розумний вигляд, щоб не здаватись дурною. Ти не дурна. Але, мабуть, не судилось.
- Ти не передумаєш?
- Я знаю себе. Думаю, що ні.
- Ясно…
- Що тобі ясно.
- Що ти придурок!
- Он як? А, мотивація?
- Ти не бачиш того, що я тобі показую.
- Чого я не бачу?
- Що я тебе…
- Що? – запитав після паузи Кріс.
- Що я тебе кохаю… - прошепотіла вона у відповідь.
- Що-що? Можеш голосніше?
- Дурень! Я тебе кохаю!!! – крикнула Крістен йому в лице.
Тоді вона різко встала з ліжка і побігла з кімнати. Він не наздогнав її. Просто лежав і думав…
Того вечора Крістіан не прийшов до Джонс. Не подзвонив. Не написав в Інтернеті. Вона була у відчаї. Йому було байдуже. Можливо так і треба було зробити давно? Коли вони тільки-но почали розуміти несумісність? Але щось таки привело відносини в глухий кут…
Йшов сильний осінній дощ. Уенрі і Крістен сиділи в кімнаті самі. Джонс збирала сумку. За годину за нею приїжджала матір. Дівчина вирішила покинути навчання, хоча б на рік. Це, звісно ж було зв’язане з розривом відносин з Принцом ночі. Він не знав, що Крістен їде. З того самого дня вони не розмовляли. А, починати розмову першою, вона не хотіла. Джонс вважала це не правильним. Вона вибачилась, але він показав свою гордість і не пробачив, хоча в голос це не було сказано.
В двері кімнати тричі постукали. Крістен застила зігнута з книгами в руках. Тільки одна людина стукала тричі перш ніж ввійти. Цією людиною був Крістіан.
- Мовчи! – шепнула Крістен до Уенрі.
- Чому? – теж пошепки запитала Джордан.
- Бо це наш викладач історії! – знову пошепки сказала Крістен.
Почувся другий стукіт в двері, знову двічі. Тоді, за декілька хвилин дівчата почули, як хтось гримнув кулаком об двері. А, після почули :
- Крістен, відчини,…я знаю, що ти ще там…чому ти мені не сказала, що їдеш?! Мені щойно сказав Вільям! Ти мене чуєш? КРІСТЕН!!!
Хлопець сповз вниз по дверях і сів на коліна. Він не знав, чому слова Вільяма так його зачепили. Але, мабуть, це таки було очевидно. Вона була йому небайдужа…
Джонс засунула блискавку сумки і поклала ту під двері. Тоді подивилась по кімнаті, чи нічого не забула. В неї задзвонив мобільний. Це було смс – повідомлення від матері. Все, що там було : «Якщо готова, виходь, я внизу. Не забудь кинути монету в фонтан, бо інакше сюди не повернешся.» . Крістен на всякий випадок ще раз проглянула кімнату. Тоді взяла і одягнула свою чорну шкірянку.
- Крі… - прошепотіла Джордан. – Може, не треба?
- Все вже вирішено долею…
Це було сказано голосом повним відчаю. Цим словам здивувалась не тільки Крістен, а й Крістіан, що сидів під дверима кімнати. Він вже чув ці слова від Ванесси. Принц ночі ще від першої їхньої зустрічі ніколи не вважав, що Крістен належить до «його» світу. А тепер він зрозумів, що це цілком і повністю її світ. Можливо, навіть більше, аніж його.
Джонс підняла сумку і закинула її на плече. Повернулась, помахала подрузі напослідок. А тоді, відчинила двері і побачила Крістіана, що сидів на колінах перед дверима. Він заговорив першим, але було пізно. Вона обійшла хлопця і пішла по коридору до сходів. Він вагався чи наздоганяти її.
Уенрі вийшла до дверей, але побачила тільки те, як Крістіан опускає руки і упускає свій шанс, а Крістен, така ж вперта, як і він, йде по сходам і руйнує те, що й так вже ледь тримається купи. Тоді, Джордан присіла до Лоренса і сказала йому :
- Крістіан. Послухай мене. Це, мабуть, не моє діло, але послухай. Ви двоє прекрасна пара, невже ви цього не розумієте? Але, як ти, так і вона не переступите через свою гордість. Я не знаю, через що ви розстались, але знаю, що час примирення вже давно настав, просто ви не хочете цього помічати. Якщо ти ще не зрозумів, то я поясню ще разочок. Вона тебе К О Х А Є! По буквах зрозуміло, чи може написати? Можливо тоді дійде суть?! Ти егоїст і самозакоханий придурок, але саме таким вона тебе обожнює! Я не знаю, як описати її, коли ви були разом. А тепер, це не вона, це її впертість і злість. Вона не злиться на тебе, вона просто поранена твоїми словами і вчинками…це боляче…не знаю, можливо колись зрозумієш…
Тоді Уенрі піднялась і збиралась зачинити двері, але почула голос Крістіана :
- Дякую, Уенрі! З мене залік!
- Не варто…
- Тепер я мав би наздогнати і попросити пробачення?
- Думаю, що це не завадить…
У відповідь вона не почула нічого. Принц ночі збіг по сходам і побачив, як Крістен прощається з Джорджією. Обидві плакали. Джонс витягнула з кишені папірець і дала його Ермпбелл. Та вже мабуть знала про його існування. Вона сховала не розгортаючи в зовнішню кишеню куртки. До них під парасолькою підійшла жінка з коротким чорним волоссям і зеленими очима. Ростом була трохи меншою за Крістен. Вона взяла сумку Джонс і сказала :
- Було приємно познайомитись, Джорджіє.
- Навзаєм, місіс Джонс! – відгукнулась Ермпбелл.
- Мамо, я зараз підійду…
- Я повернусь з парасолею…
- Ні, не треба, мені потрібен маленький душ, щоб охолодитись…
- Ну, як знаєш! Тобі потім хворіти…
- Ти права, мені!
- Зрозуміла-зрозуміла, йду!
Крістен повернулась до Джорджії і вони обійнялись. Підійшов Вільям і теж обійняв дівчину. Тоді Лауренц сказав :
- Я сказав йому…
Крістен на це відповіла тихим голосом :
- Я знаю…
- Він приходив? – з здивуванням перепитали в один голос Джорджія і Вільям.
- Так, і мабуть вже пішов…
- Тобто як?
- Джо, я тобі все потім розповім…
- Крістен, ти засмучена, ображена, обурена зрештою його поведінкою, але навіщо їхати з університету? Я не розумію…
- Віл! Ще ти станеш мене вчити життю? Уенрі намагалась втовкти мені, що я не повинна бути такою гордовитою, але що я можу з собою зробити? Я така, якою є! А, якщо в нього були претензії, то хай би сам мені про них казав. Я могла б змінитись заради нього, але він не бачив мене в своєму світі. Я бачила це в його очах, але мовчала…він наче ввесь час думав про щось інше. Це мені набридло…
Вона зупинилась і зрозуміла, що сказала зайвого. Але, правда, яка так довго її з’їдала з середини вирвалась на поверхню. Дівчину захлиснули сльози. Вона ледь осіла і розплакалась. Її серце розривалось на тисячі маленьких шматочків. Це було так боляче, що на перекір тому, що обіцяла собі не плакати через нього, розрослась справжнісінька істерика. Матір бачила це все здалеку, але не підходила втішати. Вони погано розумілись. Та й не рідною вона їй була матір’ю. Подруга померла, попросила взяти її до себе. Менері Меддіссон була першокласною відьмою, а її подруга – Джульєтта Ісвуд була відьмою вищої категорії. На війні вони пообіцяли одна одній – якщо з однією з них щось трапиться, інша візьме дітей до себе. Так і сталося…Джульєтта померла, її син Едуардо Дауерстон загинув. Ще одна старша донька зникла безвісти. Розалія була починаючою відьмою, але не зважаючи на це – чудово володіла магією. Залишилась єдина дитина, яку треба було забрати з собою. Це була маленька дівчинка. В неї було, як у матері – довге руде волосся, як у батька – великі, мов небо, блакитні очі. Характер вона перейняла у бабусі Меддіссон. Гордовитою і волелюбною вона була з дитинства. Після того, як залишилась сама, вона не розуміла, як таке могло статися. Чому мама не встає. Братик не сміється. А старша ненависна нею сестра – просто зникла… Дівчинці було так погано, як ніколи. Тому, Менері дещо змінила її пам’ять…
- Віл, Джо, залиште мене саму. Я хочу пройтись востаннє. Я сюди не повернусь. По крайній мірі, поки не забуду про все це…
- Гаразд…Бувай, Крісі. Ходімо Джо.
- Бувай, поговоримо потім.
- Бувайте…
За декілька хвилин Вільям і Джорджія залишили дівчину на самоті. Джонс роздивлялась все, що було довкола неї. Їй хотілося зберегти все це в своїй пам’яті. По її щокам текли сльози. Так боляче їй ніколи не було. Вона дозволила собі плакати. І чому? Тільки тому, що розсталась з хлопцем? Невже дівчина так його кохає? Це не було її першим «коханням». Але від цього було найгірше. Це було так, наче вона померла, але все-рівно жила. Наче, щось змушувало її йти далі. Крістен не могла зрозуміти, що за сила штовхала її йти по житті, але завжди відчувала себе не такою, як інші. Ніби належала обом світам. Але в той самий час – жодному з них. Наче була посередником між ними. Так їй здавалось все її життя.
І не марно здавалось. Вона дійсно була посередником світу простих людей і світу насиченого магією. Її матір – відьма вищого рангу, а батько – простий смертний. Ніхто не знав, чому Джульєтта вибрала саме його. Але ще одна подруга-відьма прекрасно розуміла, яким тяжким був вибір. Еделін Лоренс розуміла, як це. Вона полюбила свого майбутнього чоловіка, знаючи при цьому, що він звичайний алхімік і не може жити вічно. Тому відреклась від своїх здібностей до безсмертя. Заради нього. Теж саме зробила й Джульєтта. Щоправда для іншого чоловіка. Він був звичайним бібліотекарем. Але це не зупинило відьму. В Менері було дещо інакше. Вона вийшла за вовкулаку. Це викликало не менший інтерес в магічному колі людей, але не абсурдність, як шлюб з простолюдином.
Чи заслуговувала вона на вічну службу посередника? Чи спитав хтось в неї, чи хоче дівчинка цього. Звісно, що ніхто не запитав. Ніхто й пізніше не поцікавився, чи потрібна їй магічна сила, якою та володіла. Ніколи не проявляла, але володіла бездоганно. Не проявляла, бо боялась, що хтось розкриє її дар. Не хотіла, щоб хтось знав, що вона така сильна. Молодші зведені брат і сестра знали про її силу. І завжди оминали дівчину. Вони боялись старшої сестри. Крістен любила їх, наче рідних. Але взаємності ніколи не бачила. Навіть здавалося, що вони її ненавидять за силу, якою вона володіла.
- Крістен… - прошепотів їй на вухо Принц ночі. – Не їдь…будь ласка.
Хлопець обійняв її. Він не хотів відпускати. Але розумів – все вже вирішено. Вона повернулась до нього і теж шепотом сказала:
- Відпусти мене…
- Ні! Не відпущу! Не зараз!
- Ти не розумієш…ми не можемо бути разом…та й ти ж сам сказав, що не передумаєш…
- Я передумав! Вибач мені! Я дурний…
- Ні! Ти дуже розумний. Навіть занадто. Я тебе не розумію, а ти мене…з цього нічого не вийде…
- Ти як завжди вперта!
- Ти був впертіший.
- Ти була права. Я багато не зрозумів одразу. Я те…
- Послухай! Нічого вже не повернути…
- Послухай мене!
- Не перебивай мене!
- А ти мене!
Вони свердлили один одного поглядами. Менері спостерігала за цим з машини. Дощ наче не хотів, щоб жінка й далі наглядала за двома впертими закоханими і начебто став сильнішим. Дощові краплі падали на землю створюючи своєрідну музику. Вони розбивались об дівчину, яка тікала від долі, і об хлопця, що йшов проти неї. Крістіан наздогнав її і поцілував. Джонс не виривалась, не дала йому ляпаса. Дівчина вже не плакала. Не було й згадки про недавні сльози. Їх змило дощем. Крістіан дивився в її очі і йому стало дурно від того, що щойно він ледь її не втратив. Та й тепер не сильно вірилось, що після сказаного в них ще щось можливе, в плані відносин. Вона не хотіла так робити. Не хотів і він, щоб дівчина їхала. Але, вони обоє зробили страшну дурницю, посварившись напередодні. Тепер, прийшлов час розплачуватись за всі помилки. За все, що вони накоїли, поки були разом. Зрештою, може її від’їзд піде на користь їм обом? Крісу і Крісі треба відпочити один від одного. Забагато часу разом. Забагато дозволено. Замало контролю. От доля й покарала їх. Вона – втікачка. А втікає від долі. Від проблем. Від власних почуттів. Він – бунтар. Виступає проти долі. Не вірить в неї. Шукає легких шляхів, щоб жити. Робить так, щоб ніщо в цьому житті не залежало від нього. Це не правильно. З одного боку. А з іншого – він правий, вона – ні. Потрібно шукати шлях змінити долю, а не плисти по течії. Вона думає, що заслабка, щоб шукати такі шляхи. Він занадто самовпевнений. Це й завадило їм обійтись без такого…
Крістен вивільнилась з його обіймів. Повернулась, щоб піти, але він взяв її за руку. Джонс вивільнила свою руку з його руки. Вже відступила на декілька кроків, а тоді повернулась до нього і сказала :
- Можеш не дзвонити мені, в мене інший номер. Електронна пошта і скайп теж. Всюди в мене інша сторінка. Не шукай. Ти не знайдеш. Дівчат не питай, вони не скажуть. І…прощай, думаю ми більше не побачимось…
Вона відвернулась від нього і збиралась піти, як він сказав таким голосом, що їй здалося, що він плаче :
- І ти ось так підеш? Просто ось так. Якщо ми більше не побачимось, ти навіть не хочеш спробувати востаннє щось мені пояснити, чого я не бачив? Невже ти не бачиш тих речей, які я намагаюсь тобі показати?
- Ти не бачив того, що показувала тобі я…і, так, я просто візьму і втечу, як роблю в принципі завжди…
- Ти не хочеш цього…
- То чого я не бачу?
- Подивись уважно в мої очі і скажи, що ти бачиш?
- Я не Читач, я не читаю душі…
- Я й не прошу читати мою душу…
- І по очах не читаю…
- Просто глянь уважно…
- Гаразд…
Вона підійшла і заглянула йому просто у вічі. Крістен була так близько до нього, що крім дощу на неї падали краплі з його волосся. Він нахилився до неї, але не поцілував. Хлопець прошепотів їй на вухо :
- Що ти бачиш?
- Себе…
- В моєму світі?
- Так…
Це було сказано здивованим голосом, бо вперше вона побачила себе своєю. Наче так і було завжди, просто не помічала. Але, матір не хотіла так довго чекати і просигналила декілька разів.
- Не роби цього… - прошепотів він їй.
- Я не питатиму тебе, що мені робити.
- Ти все так ж вперта…
- Ти все такий ж самовпевнений…
- Дурепа…
- Придурок…
Він нахилився і поцілував її. Це, можливо, був їх останній поцілунок. Вона обійняла його. Це, можливо, й був знак примирення, але зараз він вже нічого не змінював. Їй треба було йти. Шлях назад був відрізаний. Можливо не назавжди, але так воно було…
Зрештою, Крістен вирвалась з його обіймів, і поки не передумала, побігла що було духу до машини матері. Крістіан так і залишився стояти там. Його не хвилював дощ, чи те, що з вікон половина студентів намагаються побачити, що ж там відбувається…
Минув тиждень…
До Уенрі і її кузена нікого не підселяли. Вільям виконував прохання брата-близнюка. Зрештою, не тільки Крістіан сподівався, що Джонс повернеться. Місса була в потрясінні, коли дізналась про від’їзд подруги з Елтонського університету. Лейсі теж не могла повірити, що Крістен покинула навчання. Уенрі ввесь час тепер проводила в компанії Крістіана. Не з власної волі. Він був вдячний дівчині за те, що та відкрила йому очі на очевидні речі. Звісно, що в хлопцеві відбулись деякі зміни. Їх помітили не тільки брати і сестри, а й студенти й друзі. Він став закритим, непривітливим і якимось дивним. Його перестали впізнавати…
Після того, як Крістен поїхала, хлопець почав ставати таким, яким був до зустрічі з нею. Крістіан потроху ставав тим жорстоким і рівнодушним до всього хлопцем. Його знову почав дратувати навколишній світ. Зміни були на лице. Всі студенти університету обговорювали одну єдину тему – розрив стосунків Крістен Джонс і Крістіана Лоренса, спершу тиждень по її від’їзді, потім місяць, другий місяць, а десь через два з половиною місяці про все забулось. Дехто й забув, хто така Крістен. Скоро мали бути зимові канікули, нікого не хвилювала якась там скандально поїхавши з університету дівиця. Навіть те, що вона зустрічалась з одним з викладачів більше не викликало такого ажіотажу, як раніше. Більшість студенток поклали око на професора Лоренса – викладача історії алхімії. І те, що декілька місяців тому він зустрічався зі звичайною студенткою тільки підсилювало інтерес і зацікавленість ним. Уенрі вже зневірилась, що Крістен повернеться до цього університету. Вже майже ніхто в це не вірив. Тільки Принц ночі ввесь час думав, що він зробив такого поганого і чого доброго не встиг зробити. Що його штовхнуло на ті слова? Гордість? Самовпевненість? Пихатість? Егоїзм? Що з цього всього непритаманне йому? Все притаманне. І це ввесь час, наче з’їдало його з середини. Хоч і хотів – виправитись не вдавалось…
В Крістіана в голові ввесь час спливав портрет дівчини. Коли вони гуляли осінню. Вона любила носити форму університету – біле легке плаття і галстук. Або, простий сірий костюмчик. Крістен завжди виглядала простою дівчиною. Не старалась показати протест своєю зовнішністю. Чи відрізнитись чимось. Дівчина одягалась, мов би їй було все-рівно що одягати. Так воно й було. Зазвичай, в університеті, Джонс одягала перше, що потрапляло під руку в безладі її шафи. Але, коли річ заходила про побачення з Крістіаном, сама вона не наважувалась обирати собі одяг. Їй завжди допомагали подруги. Мабуть, вона таки дорожила відносинами з Крістіаном Лоренсом. Інколи могло здатись, що він – може замінити їй будь що, що потрібне для життя : повітря, воду, сон,…
- На сьогодні все. Веселих вам зимових канікул! – закінчив заняття Крістіан.
- І вам теж, професоре Лоренс! – відповіли хором другий курс.
Всі студенти збирали сумки і розходились. Хто збирати речі, хто сніжки на вулицю грати, хто в кафе з друзями йти. Крістіан задумався про те, що він пропустив в цьому житті. Тоді, отямившись повернувся спиною до аудиторії і почав збирати свої речі. Тільки тепер він помітив, який за декілька місяців тут створився безлад. Хлопець прибирав і не помітив, як з-заді підійшла дівчина з другого курсу. Це була дівчинка по імені Лара Кемпбелл. Вона була відмінницею по історії алхімії. Але зараз вона підійшла до професора Лоренса зовсім не з питаннями по предмету. Дівчина червоніла і блідла. Вона не знала, як почати розмову.
Крістен, яка саме вирішила навідатись до університету, опісля довгих вмовлянь Джорджії, сиділа в неї в кабінеті.
- Тільки не кажи нікому, що я тут була. Гаразд? Ну все, мене чекає брат в машині, треба йти. Бувай, здзвонимось!
- Бувай, Крістен!
Вона пройшла попри аудиторію 12б і побачила, що двері до 13 аудиторії відчинені. Крістен заглянула туди, але не зайшла…
Дівчинка з русявим волоссям і зеленими очима стояла перед Крістіаном, який почувши її повернувся до неї.
- О! Ем…Ларо, ти щось хотіла? – зніяковів він.
- А, я…ну, так…хотіла…хотіла…
- А, ну,…чого тобі?
Він бачив, що дівчинка ніяковіє, але ніяк не міг вловити суті. Крістіан не бачив Джонс, яка саме дивилась в щілину привідчинених дверей аудиторії.
Лара була зростом з Крістен. Риси їхніх облич чимось були схожі. Дивна схожість і дівчини і ситуації навіювала Лорнесу ефект дежавю. Він не міг згадати, що саме було так схоже, але відчував, що таке вже було і що далі…
Кемпбелл поцілувала його. До нього довго доходила суть того, що сталося. Але, коли таки дійшла…
Крістен за цим всім спостерігала. По щоці стекла єдина сльоза. Серце знову занило. Рана, яка вже затягнулась, наче знову відкрилась. Джонс різким рухом стерла сльозу з обличчя. І тут до неї донеслись слова розмови Принца ночі і незнайомої дівчини.
- Ларо! Не смій цього робити! Це не гра!
- Я й не гралась…
- Це було не запитання!
- Я знаю…але, що я можу з собою зробити?!
- Тобто? – не зрозумів він.
- Я вас люблю!
- Ні, Ларо, не любиш…це симпатія, може через моє хороше відношення до вас…але це не любов…скільки тобі?
- Шістнадцять…
- Хм…в такому віці. Можливо, це твоє перше кохання, але я вже прирікаю його бути нещасливим. Якщо обранець твого серця – я, тобі нічого не світить…
- Я можу змінитись!
Крістіан здригнувся від цієї фрази. Те саме йому сказала й Крістен, коли сподівалась врятувати їхні відносини. Дивна схожість лякала Принца ночі. Можливо, це доля вирішила покарати його таким чином за те, що шукав різних шляхів, щоб обійти її і бути в переможцях?
Крістен теж здригнулась. Тоді, коли вона казала ці слова цієї дівчинки там не було. Там взагалі нікого окрім них двох не було. Її дивувало, як Крістіану везло з дівчатами. Вислуховувати одну й ту ж фразу двічі… А, що якщо вона вже далеко не друга каже йому те ж саме?..
- Ларо, знаєш, що мені сказала дівчина, яку я кохаю в той день, коли ми порвали стосунки?
- Що?
- Вона сказала, що може змінитись для мене. І знаєш, що я їй відповів?
- Щ-що? – з острахом запитала Кемпбелл.
- Я сказав, що вона не зможе змінити свою сутність…
- Я зможу!...
- Не перебивай!
- Добре…
- Тепер я шкодую, що сказав це. Шкодую, що показав свій егоїзм і холоднокровність. Але, нічого вже не повернути…Я кохатиму тільки її. Тому, Ларо, забудь про мене…Я – не той, хто тобі дійсно потрібен.
Дівчина побігла до дверей і різко відчинила їх. Хотіла вибігти і налетіла на Крістен. І через це обидві впали.
Крістіан підбіг до дверей і кинувся допомагати Крістен піднятись. Він не міг повірити своїм очам. Коли вона піднялась, хлопець взяв її обличчя в руки і довго вдивлявся в великі блакитні очі. Тоді тихо запитав :
- Крістен? Крістен, це справді ти?
- Так, Крістіане, це я…
- Я…
- Я знаю…
- Ахах! Я знаю, що ти знаєш…тільки питання : що ти робила під дверима?
- Якраз збиралась зайти, побажати веселих свят…
- І тільки? Ти не повертаєшся в університет?
- А, хіба вона щось викладала? – вмішалась в розмову Лара.
- Ні, я тут вчилась на третьому курсі.
- Коли?
- Ще у вересні я тут була…
- Я ніколи тебе не бачила!
- А я тебе!
- В принципі у вас не було аж так багато можливостей зустрітись. Практично ввесь свій вільний час ми проводили разом в моїй кімнаті. А, ти мабуть в той час вчилась. Тому, й не дивно, що її не впізнають деякі студенти.
- Ти як завжди все ДУЖЕ зрозуміло пояснив!
- Хаха! Я стараюсь!
- Ем…Кріс, я маю йти, мене Джеймі в машині чекає, а він не мама – буде злитись. Тому, бувай!
Крістен вивільнилась з обіймів і пішла. Навздогін собі дівчина почула :
- Скажи свій новий номер!
- Ні! Крістіане, я ж тобі ясно пояснила, ти сказав, що не передумаєш, я теж не передумаю, от і все – гра закінчена, головні герої мертві!
- Я не граюсь, Крістен!
- Я теж!
- Ти ж знаєш…
Він наздогнав її і повернув до себе, цим самим змусив таки зупинитись. Вона ледь стримувала сміх в перемішку зі сльозами, тому хотіла втекти від нього, якомога швидше.
- Крістіане…
Принц ночі нахилився і поцілував свою обраницю. Крістен хотіла залишитись, але все було складніше, ніж думав Крістіан. На той момент в неї не було вибору…
- Крістіане, - сказала Джонс коли звільнилась з міцних обіймів Лоренса, - я не хотіла тобі нічого казати, але… - вона хаотично придумувала причину, чому їм не слід бути разом. – Кріс, я виходжу заміж!
- Ш-що? – не зрозумів хлопець.
- Я…так…я виходжу заміж!
- Ні, Крісі, не виходиш…
- Чому це? – обурилась дівчина самовпевненості Принца ночі.
- Ти не вмієш мені брехати…
- Ти хочеш ляпаса?
- Ні! Але, ти мене не вдариш.
- Чому?
- Бо ти мені це сама казала.
- Коли?!
- Не зовсім так, але казала.
- Тоді саме це я тобі не казала.
- Ти казала дещо інше з цим самим змістом.
- Але, це вже не одне й теж!
- Але ж казала!
- Але ж не обіцяла!
- Якщо хочеш – бий! Але, знай, що для мене це не несе жодної травми. Ти ж ще не забула, хто я насправді?
- Ні, не забула…мені треба йти!
- Крістен!
- Забудь!
- Чому?
- Це не зовсім те, що мало статись з нами обома.
- Я не розумію…
- Я й не вимагаю твого розуміння!
- Але…
- Бувай!
Як і тоді, вона повернулась і побігла. Знову втекла від долі. Щойно доля приходить і починає робити все як повинно бути, вона – тікає, він – суперечить. Що за парочка?
Крістен сіла в машину, де на неї чекав молодший брат – Джеймі. Чимось він нагадував їй Крістіана. Мабуть таки зовнішністю. Хлопець теж був готом. В нього теж було довге темне волосся. Щоправда, в нього був пірсінг практично по всьому обличчю. А в Крістіана, якщо й був пірсінг, вона ніколи його не помічала.
- Ну що, до кого навідувалась? – запитав брат.
Останнім часом вони почали краще ладити. Можливо, це тому, що Крістен сидить вдома. Вона є вдома. Не десь далеко, хто знає де, а вдома.
- До подруг…
- А, чого така сумна?
- Натрапила на колишнього хлопця…
- О! Все з тобою ясно! Залишити тебе на одинці з думками?
- Ні! Краще розповів би мені, як там твоя подруга з кладовища.
- Мертва, як і завжди! – усміхнувся Джеймі.
Щоб розвернутись, треба було об’їхати фонтан. На дорогу вийшов Крістіан. Джеймі побачивши його зупинився.
- Ти чого? – запитала в нього сестра.
- Дивись, який в нього прикид класний! Я теж такий хочу! Мабуть, дорого коштує! Ти знаєш цього кента?
- Ну,…так…це мій колишній хлопець.
- Що?! – не повірив власним вухам хлопчик.
- Так, це мій колишній! А, що власне тебе дивує?
- Потягнуло на темну сторону, сестричко?
- Аякже!
Крістіан помахав рукою. Він не зупиняв. Не кидався. Не злився. Не наздоганяв. Він зробив розумно – відпустив. Хоча сам прекрасно все знав. Те, що зараз її відпустив, значить, що скоро спробує повернути. Але, «товар обміну, чи поверненню не підлягає», тому знаючи себе, він знайде аргумент, щоб спів ставити з тим, що висуне в обвинувачення Крістен. А, знаючи її, можна було чекати будь чого. Це ж Крістен. Вона сама не знає, чого від себе чекати в наступну секунду, тому в Принца ночі не було жодних шансів передбачити і підготуватись заздалегідь до розмови з коханою дівчиною…
- Поїхали, Джеймі! – окликнула брата дівчина.
- Не хочеш познайомити?
- Ти з глузду з’їхав?!
Але малий гот її вже не слухав. Джеймі вийшов з машини і напрямився до Крістіана. Крістен окликала його і просила не робити того, що задумав хлопець. Але, Джеймі мав такий самий характер, як і бабуся Меддіссон. Хоча, хлопець був ще впертішим.
Джеймі швидко підійшов до Крістіана і сказав :
- Привіт! Я Джеймі. Брат Крістен.
- Привіт. Я знаю.
- Вона розказувала? – не зрозумів хлопчик.
- Ні. Я прочитав це в тебе на лобі. – відповів Принц ночі.
- Ти що знущаєшся? – обурився Джеймі.
- Ні, Джейм, він каже правду. – сказала Крістен, що саме підійшла ззаду.
Маленький гот повернувся до неї і подивився на сестру, наче та була божевільною. Тоді зміряв таким самим поглядом й Принца ночі. І, зрештою, сказав :
- А, серйозно?
- Джеймі, я – Принц ночі. Це тобі про щось говорить?
- Ти?! Правда?
- Правда! – затвердили в один голос Крістіан і Крістен.
Вільям відчиняв вікно свого кабінету і побачивши, що твориться на вулиці, не повірив своїм очам. Щоб впевнитись, що це дійсно Джонс, а не «гра світла», Повелитель снів збіг вниз і вийшов на вулицю.
- Крістен? – запитав він.
- Вільям! Привіт, я вже збиралась їхати. Вибач, що не зайшла, я була в Джорджії.
- Привіт! Та нічого страшного!
Він усміхнувся, тоді підійшов і обійняв дівчину. Вона обійняла його. Все б виглядало по-дружньому, якби не маленька проблемка. Крістіан досі ревнував її до свого брата-близнюка. Вона це розуміла, але не хотіла здаватися неввічливою. Вільям став їй хорошим другом, не зважаючи навіть на те, що перед «іншими» він все ще показував, на скільки сильно може впливати на когось. Лауренц успішно грав свою роль в житті. Його все задовольняло. Йому все було все-рівно. Все, окрім Джорджії. Крістіан був егоїстичним і самозакоханим дурнем, який не бачив те, що було так очевидно…
- Може залишишся? – запитав Віл в Крістен.
- Та, ні. Я…мабуть, таки пора нам.
- Крі, слухай, чого він такий хмурий? – запитав в дівчини брат.
- Я нормальний. Просто,…іншими словами – підростеш, тоді й пізнаєш правду життя і біль, що залишається після кохання. Любові немає, є тільки біль після неї… - сказав Крістіан.
- Ти драматизуєш! – сказали в один голос Джеймі і Вільям.
- Я згідна з Крісом!
- Тому, що ти його любиш! – дорікнув хлопчик сестрі.
- З чого ти це взяв?
- З твого щоденника!
- Ти читав?!
- А, чого я по-твоєму раптом добре почав до тебе відноситись. От мені тільки цікаво – це дійсно все те, що ти пережила, чи ти в фантасти записалась?
- Звісно, що правда! – обурилась Крістен.
- І про нього? Він дійсно Читач?
- Я можу тебе прочитати…
- Ні! – крикнули Крістен і Джеймі, кожен, щоправда по різним причинам.
Але було пізно. Процес уже пішов – Крістіан читав душу і спогади Джеймі Джонса.
Спочатку були спогади про його життя. Там була його дівчина. Чорне волосся до пояса, карі очі, купа темного макіяжу в стилі дівчини-вамп, чорний одяг…А, те як вони познайомились…
Джеймі йшов по місцевому цвинтарі. Був вечір і на землю впав не густий туман. На кладовищі в цей час нікого не було. Тут була похована подруга дитинства. Так, як він не на довго в місті, вирішив зайти і привітатись.
Підійшовши до її могили, хлопець побачив свіжу червону троянду на гробі. Тут була похована Роберта Меншенстон. Вона померла того року. Це була вечірка, після всі п’яні, включаючи і її з Джеймі. Всі розходились, Джонс і Меншенстон їхали додому разом. Потім щось трапилось і вони врізались в електричний стовп на повному ходу. Джеймі відбувся декількома синцями, розбитою губою і зламаною ногою. А, от дівчина потрапила в реанімацію. В неї були потрощені кістки і в результаті декількох переломів – деякі життєво важливі органи були пошкодженні. Лікарі покладались на те, що дівчина мала бути сильною і разом з ними боротися за своє життя. Але, Роберта ненавиділа біль. На одній з операцій вона померла. Просто померла. Не було нічого, що б свідчило про причину смерті. Вона – не боролась, саме тому й померла. Так, як дівчинка була сиротою, Джонси допомогли дитячій установі, якою та утримувалась, організувати похорони. В Роберти була молодша на два роки сестра, яка теж була в тій дитячій установі.
Зараз Джеймі було п’ятнадцять, значить сестрі Роберти – чотирнадцять. Вона мала право піти на кладовище до сестри.
Джонс підійшов до могили і присів біля неї. З-заді підійшла дівчина в всьому чорному. Стиль макіяжу був схожим, до стилю Роберти. Вона зло подивилась на хлопця і грубо запитала :
- Ти хто такий?!
Він піднявся на ноги і відповів їй :
- Джеймі Джонс, я був…
- Джонс? – перепитала дівчинка.
- Ну, так. А, що таке?
- Вибач. Просто, тут багато вилупків, які шукають могили, щоб їх портити. Сама таких знаю.
- І ти самотужки відбиваєшся?
- Ну, … взагалі, то мені більше немає на кого покластися, крім самої себе…
- Як тебе звуть?
- Мене? Я…мене…ну, Елізабет Меншенстон.
- Елізабет? Дуже красиве ім’я!
- Д-дякую… - відповіла дівчина.
Джеймі підійшов до неї і сказав :
- Давай зробимо так, щоб ти могла покладатись не лише на себе?
Вона машинально відхилилась від хлопця і змірявши його недовірчивим поглядом, як колись зробила й її сестра, сказала :
- Невже, я можу тобі довіряти?
- Роберта довіряла.
- Ну…добре. Але, як я зможу тебе знайти, якщо ти мені будеш потрібен?
- Ну…щось придумаємо…
- Ну, давай.
- Ти дуже схожа на сестру…
- Правда?
- Правда…
- Ти її добре знав?
- Можна й так сказати, а що?
- Розповіси мені, що вона любила. З ким дружила, кого ненавиділа…Робі, мені ніколи нічого не розповідала…
Декілька місяців по тому. Джеймі і Елізабет гуляли вечором по місту. Він взяв її за руку. Вона не чекала такого, але руки не забрала. А, тоді під тусклим світлом ліхтаря, Джонс поцілував дівчину. Після цього, Елізабет думала, чи це дійсно значить те, що вона думала. Джеймі, який такого не чекав від самого себе, був шокований, що дівчина відповіла на поцілунок. З того часу, вони почали зустрічатись…
Батьків і молодшої сестри не було вдома. Крістен була в університеті. Дім був пустий за виключенням Джеймі і Елізабет. Все сталось якось несподівано, як і перший поцілунок. Зрештою, Крістен зробила сюрприз, повернувшись з університету. Вони одягались так швидко, як це тільки можливо, почувши, що хтось відчинив вхідні двері. Старша сестра зайшла до кімнати Джеймі почувши якусь метушню. І, побачивши наполовину роздягненого брата з дівчиною «в його стилі», зачинила двері і з-за них сказала :
- Джеймі, потім поговоримо!
- Звісно ж Крістен! І, ти мені поясниш, як ти опинилась тут?! Ти ж маєш бути в декількох годинах їзди звідси!
- Я покинула університет!
- Ти що?!
Хлопець з розмахом відчинив двері. Крістен побачила, що дівчина вже розчісувала волосся. Джеймі дивився на Крістен і не міг зрозуміти, що він не може впізнати в сестрі. На її обличчі було видно, що недавно вона плакала. Чому старша сестра була без настрою, та ще й покинула навчання, він зрозуміти не міг.
- Крістен…
Дівчина відвернулась від нього і сказала :
- Розповіси мені потім, хто це…
А тоді вона пішла до своєї кімнати, що знаходилась в кінці того ж коридору.
Джеймі прийшов зі школи і одразу ж пішов до кімнати Крістен. Він відчинив двері і побачив, що сестри в кімнаті не було. На письмовому столі стояв відкритий зошит і ручка. Біля нього стояло ще три таких самих. Він підійшов до столу і прочитав кілька рядків. Виявилось, що дівчина вела щоденник. Джеймі продивився дати в закритих зошитах і взяв той, що нещодавно закінчився. Хлопець поставив його в свій портфель і відійшов до вікна. З нього вид виходив на задній двір . Назрівала злива. Небо було затягнуте темними грозовими хмарами. Дощ помаленьку починав капати. На газоні лежала Крістен. Але, було таке враження, що їй погано. Дівчина скрутилась «калачиком» і не рухалась. Джеймі, побачивши, що дощ вже почав падати, а небо розсікали жахаючі блискавки, вибіг з її кімнати, кинув портфель біля дверей своєї, і побіг забрати сестру.
Коли хлопець приніс її в дім, побачив, що якась машина стоїть на під’їзній доріжці до їхнього будинку. В ту ж мить в двері постукали. Крістен була в стані між небуттям і реальністю і практично нічого не розуміла. Брат поставив її на софу, а сам пішов відчинити двері. На порозі стола незнайома йому китаянка, чи хто вона там, ще одна дівчина – блондинка. Її хлопець теж не знав. Він не збирався впускати їх в дім, аж поки не побачив Уенрі.
- Джеймі, впусти нас! – попросила Джордан.
- Не знав, що ти «кентуєшся» з не неформалами… - замітив гот.
- Хаха! – саркастично відповіла вона.
Джонс відчинив двері і впустив трьох дівчат. Коли вони побачили Крістен в такому стані, були шоковані. Їм не вкладалось в голові, як таке могло бути.
Уенрі представила хлопцю дівчат і пішла на кухню, зробити чай. Це було нормальним явищем, так як Уенрі часто бувала в Джонсів. Вона знала кожен куточок в цьому домі. Місса оглядала Крістен і дійшла висновку, що це перевтома і можливо вона щось прийняла з ліків. Лейсі старалась достукатись до Крістен, але всі спроби закінчувались невдачею. Подруга не приходила до тями.
Прийшли батьки і маленька сестричка. Матір зреагувала в цій ситуації не зрозуміло для подруг Крістен.
- О, доброго дня! Такий дощ! Ви на довго? Крістен, що з нею? Та, в принципі…Ми з маленькою йдемо вчити уроки, побудете з нею?
- Звісно, місіс Джонс!
Батько ніяк не зреагував. Він привітався з дівчатами, а щодо Крістен, не промовив ні слова. Лишень молодша сестричка дивилась з занепокоєнням на старшу сестру і запитала в матері :
- Мамо, а що з Крісті? Чому вона лежить і не встає до мене?!
- Вона спить! Не буди сестру!
- Але, мамо! В неї очі відкриті!
- Значить вона спить з відкритими очима!
- Але, мамо!
- Не сперечайся зі старшими!
- Так, мамо…
Джеймі пішов наверх. Він повинен був знати, чому вона це зробила. І чому кинула навчання. Він повинен був знати…
Крістіан припинив читати спогади Джеймі. Він зрозумів, що хлопець багато знає. Навіть забагато…
Принц ночі хотів дізнатись, що вона писала в щоденнику, але біль в середині його серця не давала йому спокою. Йому здавалось, що в усьому винен він. Але, й помилки минулих Принців ночі він не хотів повторювати. Чому життя таке несправедливе і складне? На це питання є різноманітніші відповіді, адже кожен думає по-своєму. Життя – це така гра. В ній є переможці і є лузери. Але, кожен живе так, як вміє. Хтось вчиться на чужих помилках і старається оминати таких ситуацій в своєму житті. Хтось вчиться на власних. Набиває власні синці, а коли вони сходять, набиваються інші. Це все йде по колу. Людина народжується, росте, вчиться, закохується, одружується, заводить дітей, влаштовує життя, і так щодня. Зрештою, є дуже мало людей, які прожили не просте життя. Людей, які живуть щодня по-іншому. Людей, які закохані в саму сутність життя. Всі ми рано, чи пізно помираємо, але хтось встигає зробити все, що задумано, а комусь – не судилось. Дійсно, доля відіграє ключову роль в нашому житті. З незапам’ятних часів людина помирала за якусь мету, через кохання, через хвороби, чи просто – від старості. Ніхто не знає, як помре, і все ж – ми живемо і чекаємо на те, що буде наступної миті. Інколи ми навіть не помічаємо, наскільки сильно ми цього чекаємо. Навіть вперед на одну секунду – це вже майбутнє. Але, вона така маленька, ця секунда. Тому, ніхто не звертає на неї уваги. Так само з коханням. Якщо іскорка була, але дуже маленька, наче вогню з неї не розвести, то ясно, що ніхто може її й не помітити. Але, вона була – це факт. І навіть з найменшої іскорки можна виплекати велике вогнище. Але, знову ж, дехто не розуміє, дехто простодушно до цього відноситься, а дехто ці відчуття приймає за інші…Справжнє кохання зловити важко, але можливо, якщо постаратись, спробувати, боротись за нього. А, якщо це «не так вже й важливо», то той для кого воно таким є, не може називатись повноцінною людиною. Кохання повинно бути в кожного, але часто ми проходимо повз, або приділяємо забагато уваги. Тоді ми або не маємо його, або втрачаємо його. Це важко. Це боляче. Це несправедливо. Це діє на нас і ми стаємо недовірливими. Якщо ж з людиною так стається декілька разів, вона починає боятись і ненавидіти своє оточення. Зрештою, вона будує стіну між собою і навколишніми. Її перестають розуміти. Перестають помічати. Людина чахне, якщо не бореться за власне виживання. А тих, хто дійсно бореться за життя, після зради, чи навіть просто після того, як розійшовся зі своєю другою половинкою, надзвичайно мало. Їх дуже мало. Такий вид вимирає. З прогресом технологій, сильних людей стає все менше. Всі сидять в он-лайн режимі і шукають, так званого «щастя в сітці». Але, яке там щастя? Навіть, коли знаходиш того, хто тебе розуміє, чи просто з такими ж інтересами, це не завжди по-справжньому. Той, кого ти знаходиш каже тобі те, чого тобі не вистачає. Те, що ти хочеш почути. У відповідь робиш те саме. Але, згодом цікавість і «інтернетна любов» кудись зникає. Стає невидимою. Невловимою. Наче її ніколи й не було. Ти чекаєш переписки по привичці, як і той, з ким переписуєшся. І одного разу, щось в середині в тобі починає ворушитись і ти розумієш, що ця людина тобі дійсно подобається. Але того ж дня, тижня, місяця, року…Не має значення коли. Але, та людина, «з іншого боку монітору» каже тобі щось на кшталт : «Вибач. Мені дуже шкода, але я думаю, що це кінець наших відносин.», ну або ж : «Вибач мені, я знайшов(-ла) своє кохання. Ми більше не можемо бути разом. Думаю, що ти мене зрозумієш…Бувай». Так воно і є. а ти у відповідь відпишеш, саме захлинаючись сльозами : «Бувай. Удачі тобі з іншою(-им).», або ж стараєшся все врятувати: «Давай ще раз спробуємо! Я тебе люблю!». Але, в таких випадках, нічого вже не допомагає. Якщо й залишаються відносини, дуже скоро вони закінчуються. А тоді вже дійсно стає дуже боляче. Це б’є по самоповазі людини. Вона не вірить в свої сили. Їй не хочеться жити. Але згодом, знаходяться люди, які можуть допомогти. І вже від людини залежить, як складеться її подальше життя. Чи яскраво з друзями, і можливо навіть з новим, реальним коханням. А, може, замкнутому в собі. Зариється в себе в кімнаті і буде на подобі емо різати вени і плакати, шкодуючи себе. Сильною людина стає, коли розуміє, що життя несправедливе. Що шукати справедливість – марна справа. Потрібно шукати спосіб жити по правилам, жорстоким правилам цього, реального життя, а не життя он-лайн. Мало хто це розуміє, з тих, хто вже живе світом Інтернету. Але, можливо, колись це зрозуміють всі…
Крістіан пережив стільки невдач на особистому фронті, що боявся відповідальності. Хлопець не хотів нести відповідь за те, що робив. Йому було байдужим все і всі. А, коли він кинув Крістен, вона дала йому зрозуміти, яку жахливу помилку зробив. А тепер, Крістіан відповідав за помилку сповна. В його голові знову прокрутилась їхня тодішня розмова. А, якщо точніше, то її кінець. Більше вони не розмовляли.
- Ти не передумаєш?
- Я знаю себе. Думаю, що ні.
- Ясно…
- Що тобі ясно.
- Що ти придурок!
- Он як? А, мотивація?
- Ти не бачиш того, що я тобі показую.
- Чого я не бачу?
- Що я тебе…
- Що? – запитав після паузи Кріс.
- Що я тебе кохаю… - прошепотіла вона у відповідь.
- Що-що? Можеш голосніше?
- Дурень! Я тебе кохаю!!! – крикнула Крістен йому в лице.
Тоді вона втекла. Дівчина бігла по будинку Лоренсів сама. І не заблукала. Це було аномалією у випадку з тим будинком. Але, мабуть те, що вона плакала, не дало їй подумати про напрям. Він її не наздогнав. Не прийшов пізніше. Не подзвонив. Крістіан поступив жахливо, і тепер розумів, що його дії натворили хаосу більше, аніж чиїсь в світі. Принц ночі знайшов нарешті своє кохання, і одразу ж його й втратив. Невже така доля обов’язкова для Принців ночі? Всі вони мали власну мету. Власну ціль в житті. Але, знову ж таки, за всю історію, тільки Крістофер Лоренс знайшов своє справжнє кохання, але втратив її так само швидко, як і знайшов. В Крістіана була трохи інша ситуація. Він думав, що любив тих дівчат, з якими був близьким, але насправді, всі вони були йому байдужі. Між ним і Крістен встановився якийсь невидимий людському оку зв’язок. І тепер цей зв’язок грозив обірватися повністю, так як і то тільки декілька ниточок залишилось, що зв’язували цих двох…
Крістен заговорила до Джеймі, хоча брат зреагував не одразу :
- Джейм, що він прочитав?
Дівчину це цікавило, так як в погляді Принца ночі читався дуже легко жах, огида, ненависть і гнів. З очей текли сльози, які падали і розбивались об підлогу. Він дивився в нікуди. Але ніхто не міг зрозуміти чому саме так…
Джеймі не знав, що відповісти сестрі. Хлопець не знав, та й не міг знати, що прочитав в його душі Принц ночі.
- Крісі, я не знаю…
- Ну…ам…Крістіане! – гукнула вона хлопця.
Крістіан не відповів. Навіть не зреагував. Він читав душу Джеймсона Джонса далі…
« Дорогий щоденнику,
Це знову я. Не знаю, скільки днів пройшло з того часу, рахунок я втратила близько сімдесятого… Сьогодні, здається, четвер…хоча, я не впевнена,…можливо, субота. Я вже два дні не плакала…прогрес. Здається, що помалу я починаю забувати, хто такий Принц ночі. Я вже не пам’ятаю, як його насправді звуть. Пам’ятаю, що він гот. На субкультури я завжди мала гарну пам’ять. Здається, грає на фортепіано, хоча я не впевнена, можливо, то був рояль…На гітарі…Чи може щось інше…не пам’ятаю. Лоренс…це забути я не можу. Чому? Сама не знаю, я наче знала це все життя, воно вилітає на автоматі, я не можу це забути…Його номер…не пам’ятаю. Здається, там було три чи чотири шестірки. А може п’ятірки…не пам’ятаю. Точно пам’ятаю один факт про нього : Я його ненавиджу…
Мені набридло писати…моя незакінчена книжка, ніколи не побачить цей світ з книжкових полиць. Вона ніколи не продаватиметься, та й не на печатається. Я просто її ніколи не закінчу…
В мене депресія…найкращий час для письменника, щоб створити шедевр. Але, я пропущу свій шанс, так цього й не зроблю…»
- Ти перестала писати? – запитав нарешті, наче проснувшись, Крістіан.
- Я? – перепитала, наче не зрозумівши Крістен. – Ну, так, але вже давно і пізно починати знову…Джеймі, поїхали, бо я зараз тебе залишу тут!
- От ні! Коли тут на кожному кроці Читачі я хочу додому! Добре, що я притримався своєї думки і не поїхав в коледж при цьому університеті…
- Погоджуюсь, а тепер всім «Бувайте!!!».
Сказавши це Крістен з Джеймі пішли до машини. Крістіан не встиг зупинити і ще запитати про деякі речі, які йому люб’язно розповіла душа Джеймі…
Марі Лоренс
Вільям, Крістіан і я сьогодні їдемо вперше до Елтонського університету. Матір сказала, що хтось з нас згодом його очолить. Я думаю це буде Крістіан. Він добре знає історію, розповідати вміє так, як ніхто інший. Він найнецікавішу історію може розповісти на стільки цікаво, що закінчений хуліган і двієчник зацікавиться його розповіддю. Говорити, це мабуть його природній дар. Те, що мій брат Принц ночі – мене не вражає. І ніхто б не реагував так, якби знав його так добре, як знаю його я.
Що до Вільяма, його мені теж важко назвати поганим. Навіть не дивлячись на те, що ми ненавидимо один одного. Ну, а що тут такого? Так, ми – близнюки. Особисто для мене це не грає ніякої ролі. Я найстарша з трійнят, тому Вільям постійно на мене злиться. Напевне думає, що мав бути першим. На його місці я б раділа. Ніхто не чекав, що будуть трійнята. Та й двійнят ніхто не чекав. А тут ми троє. А, коли підросли в маєтку створився справжнісінький хаос.
Після років тренувань, ми чогось та вже навчились. Тому, щодня я билась з Вільямом. Не обов’язково, щоб в когось з нас була на те причина. Просто, ми такі, що не можемо без цього. А, от Крістіан вже не такий. Так, він тренувався з нами, але в нього природної сили було при достатньо. Він не мусив проходити всі тренування. Принц ночі сильний через гени, що йому передались.
А, от що до мене, то я не володію жодним даром. В світі, наче ідеальних, я безталанна. Вся родина, всі дуже довго шукали мій магічний дар, але так його і не знайшли. А, скільки різноманітних випробовувань я проходила, щоб знайти приховану магію. Але, нажаль нічого не вийшло. Єдиним, чим я могла гордитись в собі по-справжньому, це моя фізична сила. Вона була нереально великою, а при удосконаленні стала практично не переможною. І все ж є один не достаток – на відміну від моїх братів, я не маю магічного захисту, тому при сильному протистоянню мною магії – я можу загинути… Інколи мені вдається забути про те, ким я є і яку відповідальність за своє життя несу. Але мої брати нагадують про це все своїм існуванням. Хто знає, можливо, якби хтось з них не родився в мене б була магічна сила, якою я обділена, і до якої я прагну все своє жалюгідне життя. Серед двору алхіміків мене прозвали принцесою Скорботи. Так називали принцесу, яка була чистокровним алхіміком, але використовувала тільки свою най імовірну фізичну силу. Хоч вона жила декілька століть тому, її досі пам’ятають. Принцеса походила з роду Мейсонів. На той час це був один з родів, які започаткували алхімію. На екзамені на алхімію дівчина пройшла до кінця. Вона була на стільки сильною і впевненою в собі, що не бачила єдиної перешкоди, яка заважала їй виграти турнір. Це був її опонент в фіналі. Битва була на смерть. Обоє були в масках і ніхто не знав, навіть вони самі, хто є хто. Перед турніром принцеса подарувала простому алхіміку, якого любила браслет, що зробила власноруч. Це було єдине, по чому вона могла його впізнати. Фінал був єдиною битвою до смерті, переможець повинен був стати великою людиною в тогочасному світі. Він міг добитись всього. Під кінець бою всі думали, що боєць в чорному програє. Це була принцеса. Дівчина вимоталась за бій, але коли суперник раптово припинив боротьбу, вона швидко його вбила. Принцеса не розуміла, чому той не скористався шансом. Тоді, знявши маску, вона глянула на свою руку і поправила такий самий браслет, як і в того хлопця. Тоді, за наказом, повинна була зняти маску зі свого супротивника. Нахилившись побачила браслет…Дівчина так і не зняла його маску. Вона розплакалась і тієї ж миті відреклась від алхімії. Її прозвали принцесою Скорботи. Будучи генієм алхімії, вона виховала надзвичайну фізичну силу. І могла за себе постояти аж до смерті. Хоча померла не менш трагічно. Її вбив вплив власного скупчення магії. При тому, що вона не використовувала алхімію, магія скупчувалась в неї всередині, скоро почала вбивати принцесу з середини. Дівчина померла у віці сімнадцяти років. Через три роки після того, як вбила своє єдине кохання…
- Марі! Ау! Марі!!! – гукав дівчину Крістіан.
- Кріс! Так-так, я слухаю…
- Про що задумалась? – усміхнувся дівчині брат.
- Та так…про все…
- Одразу про все не варто думати, голова розболиться!
- Ти все жартуєш, а я серйозно…
- Я знаю, але твоїй серйозності немає кінця-краю, треба приймати міри! Віл, допоможеш мені? – запитав Кріс.
Вільям не брав участі в розмові, але краєм вуха чув, як брат-близнюк старався підтримати розмову в такій не говірливій компанії. Тому, повернув голову в сторону сестри, зміряв її поглядом, що не виражав нічого, а тоді сказав :
- Допомогти тобі з цим опудалом? Не боїшся, що тут забагато роботи?
- Ні стілечки не боюсь! А, ти бачу злякався! Ахаха! – розсміявся Принц ночі.
Марі зло усміхнулась Вільяму, а тоді повернулась до Крістіана і сказала :
- З чого почнеш?
- Я б на його місці почав з стилю, зачіски, етикету,…ну а потім вже можна подумати про настрій! Але, це ж не моє діло, як я розумію…
Марі зжала кулак на своїй катані, яка стояла поруч. Віл не відомо чому постійно злив її тим, чого вона сама могла й не сприймати. Але, це злило наче й не її, а когось всередині неї…
- Прикуси язика Віл, можливо допоможе! Але, в твоєму випадку це довічні муки в образі дурня! – гаркнув на брата Крістіан.
- Молоді люди, ми прибули до Елтонського університету. Ваші речі уже в ваших кімнатах, прошу вийти з карети, я повинен встигнути до ночі дібратись до помістя Лондону. Ваші молодші сестри хочуть додому, а вони далеченько будуть…
- Дякуємо, Джоне, далі ми самі? – перебив Вільям.
- Так, містере вискочко… - прошепотів водій.
- Що?! – окликнувся Вільям.
- Нічого, нічого…
- Віл, перестань! – сказав Крістіан. – Містере Донатан, дуже вам вдячні. Покваптесь в Елтонському лісі багато істот, які не проти похарчуватись свіжим м’ясом, особливо, якщо воно саме їде до них в пащу…
- Я вже їду!!! – гукнув водій і побіг до карети.
Щойно він від’їхав, як до Принца ночі підійшла його сестра, принцеса Скорботи, і сказала з маленьким докором в голосі, стосовно брата :
- Завжди ти знайдеш якусь страшну історію, щоб налякати містера Донатана…бідний твій водій! Я свого ніколи не лякаю…
- Звідки ти знаєш, може він боїться твого зовнішнього вигляду, а твоя тиранічна музика до гробу довести може! – огризнувся Вільям.
- Ну під мою, як ти кажеш, тиранічну музику, він не засне, як під твою класику! Скільки ти водіїв змінив? О! навіть рахунок вже втратив? Ти б ще хоч щось гідне з класики слухав, я б розуміла, а це – просто неможливо слухати! – почала огризатись Марі.
- Можна мені сказати? – запитав Крістіан в секунді перерви між наступними репліками.
- НІ!!! – в один голос крикнули Марі і Віл.
- Я так і думав… - прошепотів Крістіан, але ні брат, ні сестра його звісно, що не почули.
Крістіан розвернувся і пішов в сторону будинку, що був дуже схожим на їхній дім в мініатюрі…
Минуло півроку…
Я саме йшла на заняття, коли побачила хлопця, що сам стояв біля вікна. В ньому я впізнала давнішнього друга. Друга дитинства. Це був Роберт Мей. Незважаючи на ворожнечу, що з новою силою розгорілась між нашими алхімічними кланами, ми залишались друзями. Чому? Не знаю. Щось мене тягнуло до Роберта, наче наші долі були пов’язані, таким собі, магічним чином. Ми бачились тепер частіше, коли обоє вчились в Елтонському університеті. Обоє були на одному курсі, ходили на одні й ті ж заняття. Але, тим не менше, в нас не було можливості відкрито спілкуватись при співкурсниках. Кожен з них міг бути шпигуном родини Мей. Дійсно, це було трохи страшно, лякатись кожного звуку, чи тіні. Хоч його сім’я і не належала до основних Меїв і хотіла між кланового миру, шпигуни від основної родини були.
Я підійшла до нього, перед тим уважно подивившись, чи нікого немає в тому коридорі. Хоча, навряд хтось би там був. Заняття йшло вже десять хвилин. Обережність ніколи не була зайвою.
- Роберте, що трапилось? Та ти сам на себе не схожий! – шепотіла дівчина.
Хлопець повернув до неї голову і теж почав шепотіти :
- Невже ти цього не відчуваєш? Невже, не може бути, щоб ще хтось це міг відчути? Чому воно в мене в голові? Ти дійсно цього не відчуваєш?!
- Не відчуває чого? – запитав Вільям з-заді.
Брат підійшов беззвучно. Хоча цього й треба було чекати після стількох років тренування і життя в будинку Лоренсів. Він був першокласним мисливцем. Я була першокласним атакуючим. Крістіан був найкращим стратегом, який коли-небудь був в сім’ї Лоренс.
- Роберте, ти друг нашої сестри, значить ВІЛЬЯМЕ, і наш друг. Ти можеш нам довіряти! – підійшов Крістіан з іншого боку.
Роберт подивився на мене і зрозумів, що я не розумію, звідки вони про все знають. Він сів на підлогу і почав збиратись з думками. Роберт завжди так робив, коли думав, як розповісти те, що його хвилює. Вільям підійшов і сів поряд, що мене здивувало. Звісно, хлопці були схожими, наче це не Крістіан брат Вільяма, а Мей. Це проявлялось, як зовнішнє, так і внутрішнє. Їхні характери були теж дуже схожими. Але, в Роберта було те, чого не було у Вільяма. Він був відкритим, дружелюбним і не байдужим до чужого горя. Мей вмів підтримати. В деяких степенях, хлопці наче були протилежні один одному, а в інших – ідентичні. Крістіан теж підійшов і сів поряд. Я присіла і знову запитала в хлопця :
- Що тебе турбує? Ти можеш нам розповісти!
Роберт вірив мені, як нікому в районі найближчих ста тисяч кілометрів, щонайменше. Тому почав розповідати, але спершу запитав :
- З вас трьох точно ні в кого не було передчуття, чи як би це назвати…Воно мене мучить, я не розумію, чому?
Кріс і Віл переглянулись. Вони наче провели безмовний діалог і, зрештою, Принц ночі сказав :
- Ми з братом теж це відчуваємо. Так, наче щось страшне повинно статись. Це відчуття на стільки сильно в’їдається, що аж важко дихати. Наче наша власна магія нас попереджає…
Тепер я почала розуміти, чому нічого не передчувала. Вони знали, що тут замішана магія, тому я про ніщо не знала. Брати знали мою слабкість і боялись, що я засмучусь. По крайній мірі один з них точно так думав…
- Якщо тут замішана магія, чому Марі нічого не відчуває? – запитав Мей.
Принц ночі і Повелитель снів переглянулись знову. Тоді Крістіан повернув голову до мене і старався зрозуміти мій настрій. Він завжди так робив, коли в моїй присутності починали говорити про магію. Брат чогось боявся, але не розумію,…чого?
- Роберте,…розумієш, наша сестра не володіє магією, тому не може цього відчувати…
- В сенсі, не володіє?! – наче прокинувся після довгого сну Мей.
Хлопець дивився на братів, які знову переглянулись. Потім подивився на мене. Незнаю, про що він тоді думав, але по його виразу обличчя можна було зрозуміти, що він не очікував почути таке. Що завгодно тільки не те, що в мене не було магічного захисту.
- Марі…- звернувся він до мене. – Це дійсно так?
- Так, Роберте. І, знаєш, я вже перестала звертати увагу на те, що не можу робити багатьох речей, як решта моєї сім’ї…
- Що ви тут робите?!
В коридорі з’явився професор Емберстон. Він був дружелюбним і хорошим вчителем, але разом з тим занадто правильним і ідеалістичним, щодо правил і законів в між кланових відносинах. Професор добре знав, що якраз було між кланами алхіміків і те, що він побачив спершу його здивувало, а потім він вирішив, що зробить далі…
- Професоре, ми просто… - почав Роберт.
- …розмовляли… - продовжила я.
Крістіан раптом скрикнув, його наче щось пожирало з середини. Він корчився і не міг сказати, що з ним.
Тієї ж миті професор рішуче пішов вперед. За хвилину його вже було не видно.
Після цього те ж саме повторилось і з Вілом. Той теж не міг стримати болі. За декілька хвилин Мей теж вже лежав на підлозі. Тільки я єдина сиділа біля них. Це був один з моментів, коли я починала себе ненавидіти. Я не могла відчути те ж саме, що відчували вони, і це вбивало більше, аніж подекуди фізична рана…це була рана далеко в серці.
Скоро все стало нормально і вони прийшли до тями. Крістіан різко встав і побіг кудись. Вільям тільки дивися в слід брату. Роберт лежав і не знав, що йому робити. Але при цьому, жоден не промовив й слова.
За три години…
Ми почули жахливий гуркіт на вулиці. Тоді ж четверо вибігли на вулицю і побачили те, чого так боявся Крістіан. Між кланова війна почалась.
Щойно нас помітили, нам довелось захищатись. Вільяма відтіснили в сторону і я вже не бачила, де брат. Роберт помітив Ванессу і побіг до неї, побачивши, що дівчинка в небезпеці. Крістіан бився поруч зі мною. Суперник за суперником падали від руки Принца ночі. Я була впевнена – те ж саме й з суперниками Повелителя снів. Ось і мій черговий суперник підійшов. Це була Меліса Мей. Дівчина в чорному платті билась за допомогою магії, і все ж я перемогла. При цьому, я не хотіла її вбивати, вона просто була дуже слабкою. Її фізична сила була просто нікчемною, думаю саме через це Мей загинула. Її, мабуть друг, бо раніше в Меїв я таких не бачила, побачив, що вона впала замертво і побіг до мене. Він почав нападати, кожен удар був сильнішим за попередній. Але, коли він зрозумів, що фізично вбити мене не зможе, почав використовувати магію. Я досить довго боролась з його магією. Але, останній удар був на стільки сильним, що я впала на землю. Мені здавалось, що мій дух виходить з мене. А може й не здавалось…
Останнє, що я бачила, це ошелешений Крістіан. Обличчя Вільяма виражало прихований за маскою пофігізму жах. Мабуть, не міг повірити, що дівчина, яка купу раз його перемагала, помирала на тому ж полі бою, на якому він вигравав. Я закрила очі. З ока потекла сльоза. На обличчі брата, Кріса, теж виднілись сльози. Він , либонь, не міг повірити в те, що бачив. Думаю, так все й було. Принц ночі підбіг до мене і нахилився, піднявши мене на руки. З останніх сил я прошепотіла:
- У мене в кімнаті,…всередині в матраці,…подивись,…ти багато зрозумієш про мене…не кажи правди Вільяму,…він собі не пробачить…дякую…
- Що там? Що не казати.?
Але в мене не було сил відповісти. Моя душа покинула це тіло…
Так дивно було спостерігати за цим всім, будучи, неспроможним на допомогу, духом. Я наглядала за всіма і помітила, що після моєї смерті Вільям почав погано битись. З чим це було зв’язане? Не можу пояснити, але все можливо. Роберт забрав Ванессу з поля бою, що йому дозволили зробити. А Крістіан,…він прийняв свою істинну форму. Всі розбіглись, але йому було все рівно. Ворог за ворогом падали замертво, щойно він до них доторкався. Йому хотілося помсти. Але, я була того не варта…
Teens
Різдво…
Крістен була в своїй кімнаті, коли зайшла Менері. Жінка
підійшла до доньки і сказала :
- Крісі, ми з батьком і Еллі їдемо зараз до друзів. Повернемось за декілька днів. Джеймі вже пішов, повернеться примірно так само, як ми… Послухай, ти можеш їхати з нами…Бо ти залишишся сама…
- Ма, я вже й так сама, далі нікуди. Тому їдьте і не переживайте через дурниці. Я спробую в вісімнадцять років не спалити будинок.
Менері розсміялась і вийшла з кімнати на останок кинувши : «Бувай!». За п’ятнадцять хвилин Крістен залишилась сама вдома.
Було вже пізно, коли у вхідні двері постукали. Крістен подумала, що то був Джеймі. Може забув щось? Саме тому дівчина відчинила двері. Те, що чекало її на порозі, здавалось їй неможливим. Там стояв Принц ночі з червоною коробкою в руках. Він був в тих самих шкіряних обтягаючи чорних штанах, що й в день їхньої першої зустрічі. На ньому була така ж шкіряна чорна куртка, засунута, тому не було видно, що під низом. Волосся було зав’язане у високий хвіст, а гривка двома прядками обрамлювала красиве лице гота. Він усміхнувся їй і сказав:
- Впустиш мене?
- А…так, заходь, там же ж холодно!
Крістіан увійшов і оглянувся довкола. Він дав Крістен коробку і сказав:
- З Різдвом тебе!
- Що? А, ну дякую…Вибач, я не думала, що ти прийдеш, тому в мене немає подарунку для тебе…
- Нічого…найкращий подарунок ти мені вже зробила…він ні з чим не зрівняється. Ти сама вдома, чи мені здається?
- А,…ну…ні, не здається…
- То, чому тоді не питаєш, кому відчиняєш?
- Я думала, що це Джеймі щось забув і повернувся…
Принц ночі підійшов до збитої з пантелику дівчини і обійняв її. Вона сама від себе того не чекаючи, пригорнулась до нього. Так вони простояли достатньо довго.
- Я чай зроблю. Який будеш? – запитала Крістен.
- Ти знаєш! – відповів він.
- Ну, так…
Крістіан зняв куртку і повісив на вішалку. Тоді пішов до неї на кухню і обійняв дівчину з-заді. Вона не чекала такого і перевернула кружку, на щастя – пусту. Тоді, дівчина повернулась до Лоренса. Вони дивились один одному в очі. А, тоді Крістіан поцілував дівчину. Поцілунки ставали все пристраснішими. Коли вони вже хотіли було піти з кухні, закипів чайник і наче привів Крістен до тями.
- Чай! Зараз буде чай! В мене є ще дещо від вчорашньої вечері…Ти голодний?
Крістіану було так само ніяково,як і їй. Тому, він підіграв дівчині, і сказав:
- Так! Дуже голодний!
- Йди сідай…
- Може допомогти?
- Боюсь, твоя допомога мені на кухні може закінчитись дев’ятьма місяцями нудоти швидше, аніж просто сьогоднішньою вечерею.
Зваживши все він таки погодився з нею. Тому пішов і сів на диван. Її не було досить довго, тому хлопець зняв своє взуття і пішов на гору. З пам’яті Джеймі він все знав. Але, щойно підійшов до місця, де був щоденник Крістен, як прочитав, що вона йде до нього. За мить він вже знову сидів на дивані. Дівчина підійшла і сіла поруч. Тоді почала говорити :
- Слухай, так все продовжуватись не може…
- Крістен, виходь за мене заміж?
- Що?!
Дівчина дивилась на нього так, наче він з глузду з’їхав. Тоді опустила очі і почала думати. Хлопець взяв з тумби біля дивану червону коробку, яку приніс їй. Покрутив в руках, а тоді дав їй.
- Відкрий…
Крістен послухала і відкрила коробку. Всередині була ще одна. Вона і її відкрила. Там була маленька скринька. Дівчина витягнула срібну скриньку, але не могла відкрити, вона була замкнута. Джонс підняла очі на Крістіана. Він пояснив :
- Пам’ятаєш кулон-ключик, який я тобі подарував?
- Так…
Вона витягнула срібний ключик з-під кофти. І відчинила ним шкатулку. Всередині було ще дві маленькі коробочки – чорна і червона. Крістен знову не зрозуміла і подивилась на Кріса.
- Спочатку чорну відкрий…
Відкривши вона побачила кулон-серце, в якому було місце для ключика. Крістен знову повернулась до хлопця. Він в свою чергу пояснив :
- Це знак того, що моє серце належить тобі і стоїть під твоїм замком…ну, вірніше ключиком.
- Я…
- Воно твоє!
Крістен потягнулась до червоної коробочки, але Крістіан спіймав її руку, і сам взяв коробочку. Тоді піднявся з дивану. Повернувшись до неї, він сів на коліна перед нею. Крістен відставила все в сторону і опустилась до нього на підлогу.
- Крісі, будь ласка, будь моєю дружиною…
- Добре…буду…
Він відкрив коробочку і взяв звідти перстень. Він був срібним з великим чорним каменем. А по бокам від великого були малі рубіни. Воно було таким красивим, що дівчина ахнула.
Крістіан надів його на палець Джонс. А, тоді нахилився і поцілував дівчину…
Ті канікули вони провели разом. Опісля, Крістен повернулась до Елтонського університету. Ніхто не розумів, що і чому, але всі були задоволені. Історію і практикум по алхімії знову вів Крістіан, а це вже було загальним святом. В перші ж дні в університеті, Крістен не могла зрозуміти, що ж змінилось в атмосфері. Стало наче легше. А, може, просто проблем поменшало…? Хто знає, але одне вона могла сказати точно – назад дороги вже не було.
Це був черговий день навчання. Джонс йшла на заняття, хоча й уявлення не мала, як повинна ще дві години просидіти на хімії, яку ніхто нормально не викладав. От щойно прийшовши до кабінету хімії на неї налетіла співкурсниця – Еделін. Дівчинка була явно молодшою, але можливо розумнішою за всіх там присутніх. Великі окуляри доповнювали й без того безглуздий гардероб цієї малої. Клітчата спідниця була прямою і діставала майже до котиків ніг. Кофтина була наче більш-менш нормальною, але дивлячись на решту, нормальним нічого назвати не можна було.
- Вибач…
Дівчинка пробурмотіла і розплакавшись побігла звідти. Крістен все ж нічого не зрозумівши, зайшла в аудиторію. Сівши на теперішнє звичне місце – поряд з Міссою і Джеєм, Джонс прошепотіла подрузі :
- Хто ця мала? Що трапилось?
Місса повернулась до Крістен, з цього можна було зрозуміти, що японка підшукує слова. Вона завжди так робила, коли не знала, що сказати. Тоді, видно зібравшись з думками відповіла на запитання Джонс:
- Ну, ти ж бачила, як вона одягнена, вона молодша,…а ти ж знаєш, нашим потрібна жертва. Так було завжди, ще до того, як тут з’явилась вона, чи навіть ти…А, Крісі, давно хотіла тебе запитати…
- Жертва значить? Як її звуть?
Лонг зрозуміла з одного тільки погляду подруги, що не вдасться перевести мову в інше русло. Тому, сказала те, що знала сама:
- Я знаю, що всі її кличуть Мала Еді, здається Еделін, але решту…нічого не можу сказати…
- Хто її ображав?
- Крістен, ти ж не збираєшся…? Гаразд, я скажу…
Місса перечислила всіх тих, хто коли-небудь ображав дівчинку і прибавила напослідок :
- Крістен, якось Джей теж був з ними, але потім зрозумів, що це жахливо і підло і перестав це робити…будь ласка…Крістен…куди ти зібралась?!
Джонс піднялась з місця і вийшла на середину аудиторії. Всі ті, кого назвала Лонг сиділи на своїх місцях і навіть не звернули уваги, поки головний з них не шикнув і не сказав :
- Слухайте уважно, говорить підстилка Лоренсів.
Вся аудиторія залилась сміхом. Крістен переповнювала така злість, як ніколи до того. Вона ледве тримала себе в руках. На очі навертались сльози, хоча й плакати через таких очевидних дурнів не хотілось.
- Нащо ви чіпаєте Еделін? Для чого це вам? Вона ж вас не чіпає!
Один вискочка вискочив вставити свої п’ять копійок:
- Вона не на своє місце сідає!!!
- Витіснила тебе?! Ще скажи, що ця мала тебе побила!!! – крикнула, як могла Крістен.
- А ти чого захищаєш?! – почали вони нападати на неї.
- Думаєш, якщо в тебе «криша» Лоренси, то ми тебе не чіпатимемо? Дурна ти!
- Куди ти лізеш?!
- Тебе хтось кликав?!
Раптом світ наче почав крутитись перед очима Крісен. Перед нею наче з’явилась така схожа на неї жінка, тільки з карими очима і зі зморщками віку на обличчі, руках…Руде волосся, було зібране в високий хвіст. Але на відміну від волосся Крістен, воно було кучеряве. В Джонс воно було прямим. Тоді в випадкових спогадах сплив образ маленького хлопчика зі світленьким волоссям. Він тримав жінку за руку. Вони усміхались їй. Поряд з ними з’явився ще один образ – чоловік з чорним волоссям і такими ж блакитними, мов небо, очима, як в Крістен. Він теж посміхався їй. А, тоді спогади розсіялись і вона почула крики довкола. Отямившись від, наче чужих спогадів, дівчина побачила жінку з чорними кудрями, яка тримала ніж біля горла головного компанії відморозків. На обличчі була маска, але через прорізи були видні каштанові очі. Такі, як в тієї жінки з маленьким хлопчиком.
Джонс стало погано, тоді дівчина втратила свідомість. Останнє, що вона пам’ятала – нові крики – щодо неї.
До аудиторії увійшов Крістіан. Він шукав Джонс – хотів забрати її з заняття. Але, коли увійшов на нього чекало чимало сюрпризів. Перше на що він звернув увагу це тиша, яка була коли увійшов. Всі студенти затихли. Ніхто й слова не промовив. Дехто інколи вітався, але тепер тут була гробова тиша. Лоренс зійшов по сходах до середини аудиторії. По дорозі роздивлявся все і не міг зрозуміти, що тут такого сталось. Побачивши нарешті Крістен без свідомості, хлопець підбіг до неї і підняв дівчину на руки. Тоді повернувся в сторону студентів і почав шукати знайомі обличчя. Побачив лише Лару Кемпбелл, яка невідомо як потрапила на третій курс. Тоді він запитав в студентки:
- Ларо, що тут трапилось?
Дівчина підняла очі, наче сподівалась, що її тут не помітять. Але марно, в Крістіана Лоренса завжди була відмінна пам’ять на обличчя. А що вже й казати про студентку Елтонського університету, яка так сильно нагадувала собою Крістен? Звісно, що він її пам’ятав, при цьому достатньо добре знав і розумів. Кемпбелл відповіла на це:
- Вона заступилась за одну дівчину, ніхто її не чіпав. Потім прийшла якась…
- Привіт Крістіане!
Голос лунав голосно, але невідомо звідки…Хлопець начебто знав цей голос. Але зараз думав дещо про інше і не міг зрозуміти, що ж такого в цьому такому наче знайомому голосі. Одразу він його не впізнав. А потім, коли до нього дійшло, кому міг належати дещо мутувавший голос дівчини, яку він колись дуже добре знав…
- Хто ти?
- Ти вже не впізнаєш?
Дівчина з чорними кудрями з’явилась на верху сходинок. Вона була в чорному костюмі більш схожому до стилю вамп. Та й решту нагадувало готичну принцесу. Навіть маска була дещо готичною.
- Зніми маску, може впізнаю…
- А без цього ніяк не можеш?
- Скажи своє ім’я!
- Не можу…
- Чому?
- Ти вже відповів на мої питання…По крайній мірі на ті, що мене цікавили. Хто ця дівчина? В ній я відчула силу…ну, велику силу…
- Та хто ж ти така?! – розлютився Крістіан.
Обличчя було не видно, але можна було зрозуміти, що вона сміється. Коли припинила, сказала:
- Ти, бачу, розтратив свій спокій…
- Ми знайомі?
- Занадто добре, щоб ти не впізнав мене, і занадто погано, щоб ти зрозумів хід своїх думок щодо мене…
- Тепер я можу зрозуміти Крістен. Саме, чому вона так не любить, коли з нею говориш загадками і сподіваєшся, що сама до цього дійде.
- Вона така тупа?
- Та ні, просто непередбачувана…
Двері відчинились і дівчина зникла безслідно. Крістіан навіть не міг вловити її присутність в аудиторії. Це могло значити одне з двох – або вона розтворилась в повітрі, що менш ймовірно, або є логічне пояснення всій цій дурні, яка якраз плутається довкола них…
Крістен прийшла до тями пізніше. Слід чорнявої дівчини простив наче його й не було і це дивувало, наче то була галюцинація, чи загальний міраж. Але логічного пояснення не було ніякого…
Джонс опритомніла в кімнаті Крістіана. Вона лежала на ліжку вкрита. Сам хлопець сидів за своїм письмовим столом і проглядав якісь зошити. Ну, точніше це були фотоальбоми. Вони були старі і тонкі, тому більше нагадували зошити. Що наштовхнуло його на це дівчина не знала, але їй потрібні були відповіді.
Скоро Крістіан почув, що вона не спить і повернувся до неї. Він виглядав дещо стомленим і злим.
- Ти вже прокинулась? Як виспалась?
- В сенсі? Що таке? – сіла вона на ліжку.
Лоренс відповів на це:
- Та так…згадую минуле…
- І чому тоді такий злий?
- А може на тебе?
- Тобто? Що таке?!
- Та ні нічого…
- Ти б так ще перед весіллям сказав…
- Я можу…
- Я знаю…
- Крістен, в тебе колись була старша сестра?
- Я такого не пам’ятаю…
- А твоя матір…ну, Менері…вона не володіє магічними дарами?
- Тобто?! – незрозуміла Крістен.
Дівчина не розуміла до чого хилить Крістіан. Вона не могла зрозуміти, чому ця непостійна людина знову сумнівається. Зазвичай, коли він починав сумніватись – за декілька годин вони розставались… це було трохи дивно, враховуючи те, що один одного ці двоє все-таки любили. Крістіан любив супротивитись тому, що робив і навіть тому, що казав. Одним словом – лицемір. А Крістен слухала його і останнім часом не зовсім розуміла, що до нього відчувала.
- Поговоримо завтра…
Сказавши це, дівчина піднялась і вийшла з кімнати. Крістіан знову робив помилку, але поки він цього не розумів…
Минув місяць…
Джонс сиділа на підвіконнику в коридорі університету. Йшло заняття, але сама вона туди йти навіть не збиралась. Дівчина дивилась на сніжинки, що падали за вікном. Вони були нічим не стривожені, не мали проблем, їм було все-рівно, що і з ким буде… Зрештою, сніжинки все так само повільно падали на землю. В коридорі почулись кроки. Дівчина встала з підвіконня і повернула голову в обидві сторони по черзі – нікого не було. Може їй здалось? А, може, цей хтось ховається від неї?
І все ж Джонс не стала вияснювати, хто і навіщо йшов тим коридором. Їй по суті було все-рівно, як і все інше теж… вона згадувала недавні події і думала, коли він знову попросить пробачення…
Це був черговий холодний зимовий день. Крістен йшла з Уенрі, Міссою і Лейсі до одного з кафе університетського містечка. По дорозі дівчата зустріли Крістіана. Він виглядав достатньо погано, на парах його заміняв Вільям. Давно вже ніхто не бачив його в університеті, та й поза його межами теж. Джонс не хотіла йти до нього. Їй хотілося поговорити, але вона боялась того, що могла від нього почути…
Ось і він, сам прийшов поговорити…а це сказати чесно, здивувало її.
- Крістен, можна тебе на хвилинку?
- Угу…я вас наздожену…
Дівчата пішли далі. Вони знали, що цим двом краще поговорити дійсно на самоті.
Крістіан взяв руку Крістен в свою, але зрештою відпустив. Тоді відвернувся від неї і думав втекти, але згадав, що ще ніколи в житті ні від кого не втікав – значить, і від неї не втече, а скаже, що хотів сказати. Хлопець повернувся до неї обличчям і вловив нерозуміння в її погляді. Крістен відчувала, що зараз щось станеться, але не могла зрозуміти, що саме.
- Крістен, послухай…
- Ні, Крістіане, послухай ти! Ми спробували ще раз, правильно?
- Ну, так… - тепер він не міг зрозуміти до чого вона хилить.
- То що ти хотів сказати?
- Я…?
- Ну ж не я підійшла…
- Навіщо ти запитала?
- Забудь…
- Навіщо?
- Я зараз піду за ними!
- Добре…
- Йти?
- Ні, добре – забув!
Джонс не відповіла. Вона чекала того, що станеться, і цього не оминути. З самого початку, відколи сказала, що вийде за нього, знала, що так і буде…Що скоро доведеться знову розстатись. Він може й любив її, але для початку – не міг розібратись в собі…
- Крістен, послухай мене. Ми спробували ще раз. Я спробував ще раз для того, щоб впевнитись. Вибач, я до тебе нічого не відчуваю. Це, незнаю, як це сказати. Вирішив, сказати тобі правду зараз, поки ще не пізно…
Крістен почала сміятись. Вона не знала, чому сміється і що там такого смішного, але сміялась. Навіть не для того, щоб не плакати, а просто, щоб показати самій собі, швидше за все, що й він їй не потрібен.
- Що тут смішного? Я тебе щойно в черговий раз кинув, а ти смієшся…
- Та ні, просто мені вже смішно. Ти це завжди робиш. Граєшся, а коли починаєш розуміти, зазвичай запізно, що ця іграшка тобі геть не потрібна кидаєш її. А я не іграшка, Кріс, я – людина, і не дозволю тобі більше так зі мною робити. Ти чекав, що я зараз розридаюсь, а згодом стану самовбивцею? Навіть не мрій! Я не та, якою ти мене знав. Я змінилась, в основному опісля того, як ти мене тоді кинув. Я більше не хочу мати з тобою нічого спільного…
- Давай хоча б будемо друзями! – перебив він її.
Крістен зупинилась і скептично подивилась на хлопця. На це й відповіла:
- А в тебе вийде бути мені другом?
- А в тебе вийде розуміти мене?
- Кріс, я тебе розуміла, тільки от ти нерозумів, що я була тобі не сестрою, яка знає тебе все життя і може тебе розуміти по одному погляду, я – Крістен Джонс і нічого з тобою спільного більше не маю. Ти запропонував бути друзями – навіщо?
Крістіан не спішив відповідати. Здебільшого не тому, що не хотів відповідати, а тому, що не знав, що відповісти.
- Вибач, Крістен, я не знаю…
- От бачиш? Знову одне й те ж. Ти не знаєш, навіщо ти запропонував, ти просто так це зробив. Ти щось робиш, але не думаєш про наслідки. Ти мені все-рівно не скажеш справжньої причини, а я більше не буду добиватись того, щоб бути з тобою…
Такого Крістіан не чекав. Він не знав, що так багато значив для неї. А, коли вона сказала, що добивалась того, щоб бути з ним, він почав згадувати все, що з ними сталось і через що вони пройшли. Тільки тепер хлопець бачив, що дійсно колись кохав її. Як сам добивався того, щоб бути з нею. Як відбив її в Вільяма, як бився з Меями за неї, як добивався її руки…
Що ж трапилось з ним і з нею? На це питання відповідь була тільки одна – вони змінили один одного…
Зрештою, Крістіан все ще стояв там, де й був. Крістен розвернулась, так і не давши відповіді на його запитання. Вона навіть не попрощалась…просто пішла. Хоча, її можна було зрозуміти. Стільки пережити заради однієї людини. Жити задля нього. Дихати тому, що він поруч. Бачити кольори життя настільки яскравими, поруч з ним. І раптом, все це руйнується. І якби тільки раз. Все повторилось двічі. Стільки болю вона мабуть ніколи не відчувала. Вперше було надзвичайно боляче. Вдруге – стало пусто. Всередині було так порожньо, наче там дійсно нічого не було. «Друзі»…та це ж просто смішно! Друг, який забрав серце і так і не повернув його? Це смішно, мабуть це й розсмішило Крістен ще до того, як хлопець озвучив своє питання. Вона знала, що так буде. Можливо, вони й будуть друзями, але він ніколи більше не буде для неї тим, ким так довго був…
- Крістен! – крикнув хлопець їй в слід.
Дівчина навіть не обернулась. Їй наче стало все одно. Що було, що є і що буде – для неї більше ніщо не мало значення. Джонс пустила все по течії. Наче доля була повинна вирішити, що з нею робити далі, а не вона сама. І це було достатньо зручно для неї, по крайній мірі так і було.
Принц ночі постояв там ще декілька хвилин і зрештою, плюнувши на все, пішов до будинку Лоренсів. Так як їхній будинок був неподалік вже давно порожнього будинку Меїв, він вирішив заглянути всередину…
Крістен наздогнала подруг. Місса одразу ж запитала…
- Крістен! Ти вже хвилин етак десять сидиш і дивишся в одну точку…Що з тобою?
Це була Уенрі. Вона помітила, що з подругою щось неладне. Тепер деякі люди, які її знали раніше, напевне не впізнали б дівчини. Своє смоляне чорне волосся, яке до того було пофарбоване саме в такий колір згідно її колишньої субкультури, тепер було темно-русим – таким, яким воно було до того, як дівчина зв’язалась з готикою. Завжди чорна помада змінилась на світлий, ледь не прозорий блиск для губ. Очі вже не були підведені олівцем. Тіні були не чорними і навіть не темного кольору. Вони були світлого відтінку «кави з молоком». Волосся було красиво укладене. Джордан виглядала, як така собі панянка. Природа її не обділила ні красою, ні грацією, тому теперішній зовнішній вигляд був просто приголомшливим і довершував цю й без того прекрасну картину.
- Уен? Та, все гаразд, просто задумалась…
- Про Крістіана?
- З чого ти взяла?!
Джонс підійшла до подруги і сказала так тихо, щоб розчула тільки вона:
- Зроби так, щоб він забув про мене, будь ласка…
Джордан не зрозуміла такого прохання. Що вона мала на увазі кажучи це? Але наступної миті Крістен відкрила двері до тринадцятої аудиторії і пішла на заняття.
Крістіан стояв спиною до дверей, коли до аудиторії зайшла Джонс. Дівчина сіла поруч Місси і запитала шепотом:
- Яка сьогодні тема буде?
Лонг здивувалась, що Крістен почала цікавитись темою занять Лоренса. Але все ж відповіла:
- Він не казав…ніхто не знає, про що ми будемо говорити.
- Він завжди каже!
- А вчора не сказав, і сьогодні не сказав ще…
- Але ж…
Тут всі стихли. В аудиторію увійшли дві дівчини в чорних платтях і срібних масках, що приховували їхні обличчя. Маски були дещо різні, але це не міняло того, що вони були схожими…
Тільки зараз Крістен побачила, що Принц ночі одягнений по-іншому. На ньому була своєрідна чорна мантія, волосся було зібране у високий хвіст, а на обличчі була срібна маска. Щоправда вона різнилась від інших. Якщо ті дві були схожі, ця була зовсім іншою. Наче холодною і бездушною…
Розалія бачила все з-за щілинки ледь відчинених дверей. Вона впізнавала ритуал. І це її жахало. Її непокоїло щось, але це були не дівчата в масках, не ритуал, і навіть не бездушність Крістіана, це було щось інше…Та дівчина, яку вона одного разу зустріла. Як вона була схожа на матір…Руде волосся, риси обличчя такі ж ніжні й добрі. Так схожа на батька…Блакитні очі, хоробрий вигляд…Крістонія!
Від такого «відкриття» дівчина ледь не скрикнула. Виходить її молодша сестра весь цей час була жива. Та ще й вчиться в Елтонському університеті! Але, тут до Розалії прийшло розуміння поганого передчуття. Під час цього ритуалу виживають далеко не всі, кого посвячують в таємниці магії. Це був ритуал…чорної магії…
Раптом Розалія відчула присутність когось ще в коридорі, але вже було надто пізно…
Крістіан знову повернувся до столу. А тоді налякав усіх присутніх тим, що зробив. Хоча й самому не хотілось, але злість взяла своє. Одна з Дауерстонів потрапила в пастку Лоренсів, друга – молодша – сиділа в аудиторії, ризикуючи своїм життям. Треба було рятувати ситуацію. Без нього вони не могли провести ритуал, а він повинен бути холодним і бездушним, щоб померли всі, хто був лишнім.
Принц ночі з усієї сили вдарив кулаком по столі. Всі, включаючи двох дівчат в чорному, хто здивовано, хто з переляком, дивився в його сторону.
Лоренс повернувся до дверей і швидко вийшов з аудиторії…
- Хто ти? – запитала суворо Джолла з-за срібної маски.
Навіть так, але Розалія впізнала її. Джолла Лоренс була своєрідним ворогом дитинства. Хоча старі образи вже забулись, але якась злість і не прикрита ненависть все ж залишались…
- Джолло, це до мене. – вийшов з-за дверей Крістіан. – Еммі, дякую, що зачекали на мене. Джо, я скоро!
- Не затримуйся. – сказала Джолла і пішла в аудиторію.
Розалія послідувала за Крісом, так як іншого виходу не було. Краще йти за тим, кого так добре знала, хоч і з бездушною холодною маскою, але не залишатись там, цим самим накликаючи біду, як на себе, так і на сестру, яку вона щойно знайшла. Як би не заздрила їй, коли були малі, Крістонія – все, що залишилось в Розі від колишнього життя. А воно було таке прекрасне і безтурботне, що здається інколи, наче це був просто сон. Наче нічого такого ніколи не було…
- Куди ми йдемо, Кріс? – запитала дівчина шепотом.
- В безпечне місце, Розаліє… - теж пошепки відповів хлопець.
- Ти мене таки впізнав…
- Усвідомлення приходить з часом…
- Так, я пам’ятаю це…
- Я за тебе радий!
Розалія зупинилась. Автоматично зупинився й Лоренс. Не повертаючи навіть голови в її сторону він сказав :
- В мене немає часу. Вибирай – або йдеш зараз зі мною і потім поговоримо про все, що тебе турбує, або ж я тебе вбиваю тут і зараз.
- Ти знаєш, смерті я не боюсь! Та й тим більше, один раз я вже її пережила, забув?
- Не забув, але сумніваюсь, що в тебе по-типу кішки дев’ять життів…
- Добре, ходімо!
- Розумне рішення.
Далі Розалія мусіла підбігати, бо не встигала за величезними кроками гота. А він наче розуміючи це, пришвидшував хід. Нарешті вони дійшли до старого гуртожитку. Там вже декілька років ніхто не жив. Одна дівчина померла там, тому в Елтонському університеті студенти вважають, що там досі живе її дух. Ось ніхто й не зважується там жити. Зайшовши всередину, Крістіан зачинив за ними двері і сказав:
- Чекай тут. Якщо я прийду, крикну за тобою, якщо просто хтось прийде, ховайся і не вилазь. Ясно?
- Ясніше не буває…але чо….
- Потім!
Тоді він вийшов і побіг до тринадцятої аудиторії. До початку церемонії залишалося всього нічого. Ритуал чорної магії цього разу мав початися з того, що магічне коло мало обрати собі жертву і повелительку – наступницю Джолли. Вся небезпека полягала в тому, що попереднього разу магічний круг вибравши Джоллу забажав крові Дауерстона – тоді помер молодший брат Розалії…
Коли Крістіан ввійшов в середину його жахнуло те, що він відчув. Це був прилив якоїсь незвіданої сили, темна аура і це все було змішане з духами витавшими в просторі. Джолла почала ритуал до того, як він повернувся. Але чому? Тут все й прояснилось – те, чого не казав Валентин, про що замовчували решта, хто знав про видіння. З Крістен мало щось статись, а те, що сестра відпустила його з Розалією просто так було дивним. Що мало статись такого, чого він не повинен був бачити?
Пройшовши до середини аудиторії декілька кроків Принц ночі впізнав одного з присутніх учасників ритуалу. Точніше – впізнав цю маску. Вона була якась весела і холоднокровна…наче диявольська. На срібній маски жахливо красиво переливались червоним вогнем рубіни. Вони ближчали зачаровуючи і наче затягуючи в пастку. На ньому була схожа до мантії Крістіана накидка. Темне волосся було таким же ж довгим, але наче ще чорнішим, ніж у Лоренса і це здавалося неймовірним.
Тепер Крістіан зрозумів за яких обставин могли провести ритуал без нього. Джолла запросила іншого Принца ночі…
- Джолло… - почав було Кріс.
Але дівчина перебила брата і повернувшись до нього, зняла свою маску. Золоте волосся, що трималось приколкою розсипалось по плечах Джолли. Приколка впала на землю і тільки тепер всі помітили кров на ній. Але Лоренс на це не зважала і підійшовши до брата, сказала йому:
- Це повинно було статись, інакше й бути не могло…Церемонія закінчилась, починай ритуал…
- Але, хто…став жертвою…?
Щоб це вимовити йому довелося ковтнути ком, який став у нього в горлі. «Це повинно було статись…». Як це розуміти?! А, в принципі, ніяк. Сам все побачить пізніше…
Запрошений Принц ночі випромінював якусь просто таки ненависть до тутешнього. Це можна було відчути навіть зі слаборозвиненою біоенергетикою. Крістіан одягнув маску і підійшов до запрошеного. Той зневажливо глянув на нього і сказав:
- Невже ти на стільки слабкий, що твоїй сестрі, самій Повелительці червоних сліз, потрібно було просити мене прийти? Думав, я не відчую, що ти теж Принц ночі…?
Тут підійшла сама Джолла. Її нічого не значущий погляд швидко пройшовся по обом хлопцям. Тоді, дівчина сказала Крістіану так тихо, щоб почули лишень вони троє:
- Він теж Принц ночі, і повір, куди сильніший, ніж ти. Це було «по-перше». По-друге – він новий викладач нашого університету. Ви тепер ділитимете предмет Практичної алхімії…
- Що?! – не стримався Крістіан.
Він не міг повірити, що Вільям міг так з ним зробити. Робота в університеті було ледь не єдиним його заняттям «у вільний час». Ось коли щось отримуєш в цій сім’ї, треба вчепитись і не відпускати…
- Вибач, Джолло, але ви не могли мені це швидше сказати?! Я б сюди й не з’являвся…
- Сьогодні потрібні щонайменше два Принца ночі. Для нової Повелительки крові потрібні два прислужники. Ти сам знаєш, яка рідкість в наш то час Принц ночі. Ми повинні дякувати…
- Що він погодився бути собачкою нової змії?
Тут він зрозумів, що сказав лишнього. Те, що виражало обличчя Джолли можна було зрозуміти навіть з-за маски. Спочатку це було величезне здивування. І справді, вона ніколи не задумувалась, що насправді про неї думає старший брат. Потім її обличчя стало холодним, а очі горіли ненавистю. Дівчина й сама не надто розуміла, чим були викликані такі емоції, але вони були і це було фактом. Тоді Джолла буквально виплюнула ці слова йому в обличчя:
- Що ж, я тебе обрадую, Крісе! Новою «змією» Чорна магія вибрала твою кохану Крістен!
Тоді Лоренс розвернулась на каблуках і швидко пішла, залишивши остовпівшого брата біля іншого Принца ночі. Крістіан не міг зрозуміти, чому, щойно Джолла згадала про Крістен, по ньому наче пройшовся електричний ток. Але помалу до хлопця доходили слова сестри…Тепер Крістен…Але, чому…Він думав…
Зрештою, до тями його привів голос Джоуді, яка наче нізвідки з’явилась перед ним.
- Кріс, як тобі Крісі? Ми з Джуді попрацювали…Кріс? Ти що, не знав? Джолла сказала мені, що вже розповіла тобі про видіння Валентина. Його небуло…Ти про Едварда знаєш? Кріс! Та ти мене чуєш?!
- Так, Джоу, чую…Що з Едом? Яке видіння? Над чим попрацювали?..
- Я тобі про все потім розкажу, і дещо СКАЖУ Джоллі…Над Крістен. Ти навіть не глянув на нову Повелительку чорної магії…
- На кого?!
- Ясно…Джолла тобі й цього не сказала…її наступницю вибирала не тільки Чорна магія, не тільки Магічний круг, а й взагалі все, що стосується обох світів. Її вибрала Природа і Магія. А, значить для чогось вона змістила Джоллу!
- Ясно…розкажеш потім…
- Ага…
Тут Крістіан підняв очі нагору і не повірив власним очам. Там стояла така знайома йому дівчина, але в зовсім іншому образі. Близнючки дійсно попрацювали.
На Джонс було крсиве чорне готичне плаття. Воно своєрідними хвильками спадало до самої підлоги. На руках красиві кружевні чорні рукавички. Волосся спадало навіть якось по-іншому, не так, як зазвичай. Щодо макіяжу, мабуть тут попрацювала Джуді. Ну дуже вже в її стилі. А ви не знали, що тут вся сім’я готична? Просто бувають проблиски інших кольорів. А, ну і величезне виключення – Вільям. Самий правильний пофігіст в світі – це точно! Так от, повернімося до Крістен. Про Лоренсів пізніше. Очі Джонс були наведені чорним олівцем більше, ніж завжди. І то конкретно більше! Темні тіні наче робили яскравішими і виразнішими блакитні очі рудої. Губи були нафарбовані червоним блиском. Та й взагалі, її було не впізнати.
Крістіан підійшов до низу сходів, куди вона щойно зійшла. Але, Принц ночі не знав, що зміни відбулись не тільки в зовнішньому вигляду, а й в душі. Крістен кардинально змінило те, що її вибрало, вона перестала бути тим, ким була з того моменту, як переступила поріг тринадцятої аудиторії. Просто одразу це не так проявлялось, як тепер…
- Крістен…я… - почав було говорити Крістіан.
Але Крістен навіть слухати його не хотіла. Вона впевнено пройшла до середини магічного кругу. Дівчина робила все так, наче це для неї повсякденне діло. Новий Принц ночі зміряв її поглядом. Тоді повернувся до Крістіана і сказав:
- Хлопче, тобі вже нічого не світить.
Джолла зло розсміялась і підійшла до Крістіана з-заді. Тоді сестра стала на носочки і прошепотіла старшому брату на вухо так тихо, що він сам ледь розчув:
- Хм…якщо я була змією, важко уявити, ким буде вона…
І справді, дивлячись на високо мірність і холод, з якими Джонс прийняла Лоренса говорили самі за себе. Крістіан відчував, що настають зміни не тільки в його і її життях, а й в житті цілого світу. Тепер все залежало від нової повелительки Чорної магії. Все залежало від її вибору. Точніше, від вибору сторони чи між стороння. Колись, роблячи вибір, Джолла незмогла вибрати між Злом і Тотальним злом, і вибрала проміжок між ними. Це на стільки суперечило переконанням старшого брата, а саме – Кріса, що вони посварились і примирення так і не відбулось…
Тепер той самий вибір чекає й на Крістен. Вона повинна його зробити опісля першого ж ритуалу крові. А, так як по жахливій несправедливості, її перший ритуал крові буде взагалі її першим ритуалом, то часу поговорити і переконати вибрати Добро в Крістіана не було. Саме тому, Принц ночі щиро сподівався, що її сумління і душа зроблять своє діло і вона таки вибере сторону Добра.
Але насправді все було по-іншому і тепер Крістен це знала. Мабуть, це й викликало такий холод і байдужість стосовно Принца ночі…
Перед тим, як розпочати ритуал, дівчина згадала все, що їй сказала її сестра – Розалія. Для початку те, що Крістіан не знав, що вони знають про існування одна одної. Це було великим ударом для Крістен. Їй було боляче, що Принц ночі приховав від неї той факт, що вона мала дійсно кровну родину – старшу сестру. Він знав і не сказав. Тому руду мучило питання – чому? На це мабуть достатньо легко відповісти – хлопець не міг вибрати…
Щойно Крістіан вийшов з аудиторії, дівчина, що була головною зняла свою срібну маску. Виявилось, що це була його сестра – Джолла. Крістен одразу її впізнала. Її обличчя нічого хорошого не виражало. Спіймавши погляд Джолланії, Крістен ледь втрималась, щоб не відвести очей. Погляд був наповнений незрозумілою злобою і навіть якоюсь долею ненависті. Холодний вираз обличчя спотворював прекрасне обличчя дівчини. Лоренс вся світилась, щоправда – від Зла…
Коли Джолла заговорила, всі від несподіванки здригнулись, що розсмішило Повелительку червоних сліз. Вона насмішливо проговорила наступне:
- Так, боягузи, вас не посвятили, мабуть, але це вже немає значення. Сьогодні повний місяць, як деякі з вас могли вже помітити. Але, його ще не видно. Хто знає, чому? – по-професорськи заявила вона.
Всі почали перешіптуватись і переглядатись, але відповіді не було ні в кого. Тоді знову своїм несмішливим тоном дівчина відповіла на власне запитання:
- Розумію, ніхто з вас навіть не знає точно, як використовувати даровані Природою дари, але це пусте. Ось вам відповідь – сьогодні не звичайна повня. Сьогодні відбудеться ритуал Чорної магії, перед тим, магічні Сили оберуть нову Жрицю крові. Відповідно й жертву. Хто ким стане, відомо тільки Силам, але й вони нічого не кажуть до свого часу, тому…Нехай почнеться Ритуал Вибору Жриці Крові!
Перешіптування відновились з новою силою. Всі почали обговорювати і обдумувати в якому сенсі було використане слово «жертва». Але тут світло погасло і всі затихли. За хвилину спалахнули всі свічки, а Джолла пояснила:
- Тут буде виконуватись Древній ритуал Чорної магії, тому електрика тут не на своєму місці, краще вимкнути, ніж потім гасити пожежу. І ще дещо…хто з вас не хоче приймати участь в ритуалі, прошу звільнити приміщення зараз. Це ніяк не впливатиме на ваше навчання, просто зараз я – Повелителька Червоних сліз – і Жриця крові на проміжку між Злом і Тотальним злом. Тому, й ритуал буде небезпечним. У вас є дві хвилини, щоб вирішити…
Всі стихли. Напруга зростала все більше. Її навіть можна було відчути в повітрі довкола. І тут, приблизно сімдесят п’ять відсотків студентів піднялись і один за одним вийшли з аудиторії. Крістен не знала, як їй поступити – внутрішній голос закликав її піти з ними, але побачивши випробовуючий погляд молодшої сестри Крістіана, вона не могла так вчинити. Навіть, не дивлячись на те, що Мелла Райтон стояла біля дверей, а Джош Макентон вмовляв Уенрі піти з ними. Але, Джонс повернулась до Макентона і прошепотіла:
- Невже, ніхто не зрозумів, що вона нас випробовує?
- Випробовує? – запитала в один голос Джош і Уенрі.
- Саме, я піймала її погляд, вона хоче, щоб ми піджали хвости і тікали. Вона хоче осоромити Крістіана! Ви, що? Забули, хто наш наставник? Чого він нас вчив? Не відступати!..
- Я залишаюсь! – твердо сказав Джош.
Мелла підійшла до нас і зрозуміла, що ніхто нікуди не збирався йти. Тоді вона відкашлялась (вона була хвора, але ніхто не міг зрозуміти – чим?) і сказала, коли кашель перестав її душити :
- Я теж залишаюсь…
Уенрі кивнула Крістен і та зрозуміла її безмовне ствердження : «Де ти – там я!».
Крістен повернулась до аудиторії і побачила, що майже всі вже покинули залу. Залишались тільки вони четверо, Лора Кемпбелл з її подругами – Анастасією Еліонс і Еліс Ромптон, і ще компанія хлопців на чолі з Доріаном Клеменсом. Отже в аудиторії залишилось тринадцять учнів Крістіана. Це було на руку Джоллі, адже чим менше народу, тим легше проводити ритуал вибору Жриці. Хоча Лоренс знала, хто мав стати на її місце, а хто мав стати Жертвою, це все ж навіювало певну таємничість на подію…
Доріан разом з хлопцями і Лора з подругами підійшли до нашої нерозлучної компанії. Джош не любив Ніка – одного з друзів Доріана – в основному за те, що той часто поглядав на Уенрі. Але Макентон не міг нічого сказати та й зробити, адже він вже був зв’язаний кровними узами з Меллою. Це й було основною перешкодою між ним і Джордан. Уенрі знала, що обоє до неї нерівно дихали, але нічого не могла з цим поробити. Доріан побачив напруженість атмосфери і сказав:
- Привіт всім! А, ви чого залишились?
Спіймавши його погляд, Крістен зрозуміла, що по-суті питання адресувалось їй, тому відповіла:
- Цікаво стало…
- Значить цікаво? Хм…я думав, що ти вже знаєш все…
- Ні, Кріст…професор Лоренс мені нічого не казав…
Лора зло глянула на Джонс, але цього майже ніхто не помітив. Вона досі не викинула з голови ту жахливу сцену, коли Крістіан Лоренс відмовив їй в відносинах і коли повстав вибір,кого підняти з землі – її чи Джонс – вибрав Крістен. Це було тяжким ударом для неї. Вона так його любила. А він щоразу розбивав їй серце. З роздумів її вирвав сміх Еріка – одного хлопця з шайки Доріана. Ерік був високим худорлявим хлопцем. В нього було надзвичайно світле волосся і голубі очі. По характеру, ще треба було знайти кращу людину. Хлопець був добрим і чуйним, але й міг постояти за себе, що робило його ну таки справжнісіньким принцом, щоправда поки без коня…
Лора довго не могла зрозуміти, чому цей сміх вирвав її з внутрішнього світу. Такого ніколи ще не було. Але раптом Ерік запитав в Кемпбелл:
- Лоро, так? Ну, а ти чого така насуплена? – і знову засміявся.
Сміх був таким добрим і навіть дитячим, що Кемпбелл усміхнулась, навіть сама від себе того не чекаючи. Дівчина щось відчула, але не змогла зрозуміти, що то було за відчуття. Але часу на з’ясування не було. Джолла прикликала їх до кола.
Щойно Крістен перетнула магічний круг, як її тіло наповнилось незрозумілою енергією. Вона відчувала щось таке, чого не відчувала ніколи до цього. І це було настільки дивовижно, що викликало в дівчини посмішку. Щодо Лори, то з нею було все навпаки. Щойно Кемпбелл перетнула магічну завісу, як їй стало погано настільки, що бідна впала додолу. Останнє, що вона побачила, перед тим, як захлеснутись в крові, це те, як Еріка не пускають до неї. Через силу вона востаннє усміхнулась і покинула цей світ…
Ерік виривався з рук Доріана і Джоша, але все було безрезультатно. Доріан – визнаний чемпіон університету по боксу, а Джош – змалку займався східними єдиноборствами. Тож всі намагання допомогти – були марними. Та й безглуздими. Врятувати Жертву від її ж долі неможливо…
Крістен наче й не бачила, що творилось довкола неї. Вона не чула криків. Не помічала крові, по якій ступала. Нова Жриця не бачила нічого. Вона вже була поза межами цього світу…
Джонс стояла серед якогось лугу. Вона не розуміла, що там робить, але їй було приємно там бути. Раптом до неї підійшла Лора. І це вже було не так приємно. Але на відміну від свого звичайного надмінного тону, дівчина заговорила турботливим і навіть ніжним голосом:
- Ти теж померла в кругу?
Але відповіла вже Джолла, яка теж з’явилась невідомо звідки.
- Ні, Лоро, Крістен – нова Повелителька крові. А ти – Жертва. І не дивись на мене так, дивлячись на те, що потомна відьма Дауерстон стала нарешті Повелителькою крові, значить, що ти мала величезну честь стати її Жертвою. Хіба не було зрозуміло ще з самого початку, що ви якимось чином пов’язані. Та ви погляньте одна на одну – ви навіть схожі ззовні. То що вже говорити про внутрішній світ? Чорна магія завжди бачить тонкощі, які людина деколи не помічає…
- Як ти мене назвала? – перебила її Крістен.
Джолла не встигла відповісти. Почався ритуал переходу. Перед ними з’явились п’ятеро жінок. Перша була високою і дуже худою. Біле довге волосся пасмами спадало до талії. Чорне плаття наче підкреслювало те, якою блідою і худою була жінка. Чорні очі були примружені і насторожені. Вона ступала повільно і обережно, але водночас гордо і велично. Підійшовши жінка сказала:
- Мене звуть Тотальним злом. Думаю, що це пояснювати не потрібно. Ось моя прислужниця Джолла, яка давала клятву, до кінця свого строку в якості Жриці. Сьогодні, кровна клятва буде забута. А, якщо нова Жриця теж мене обере, буде задіяна вже більша сила.
Далі підійшла друга жінка. Ця мала коротке чорне волосся. Довге готичне чорне плаття струїлося складками до котиків ніг. Обличчя було зовсім не таке, як в попередньої, але не менш прекрасне. Хоча ця й не здавалась такою «смертельно» худою. Підійшовши, вона зупинилась поруч з Тотальним злом і сказала:
- Я – Зло. Сьогодні душевна умова з моєю підданою Джолланією буде розірвана, але це буде значити лишень те, що нова Жриця сьогодні обиратиметься декількома сторонами цього світу.
Більше Зло не сказала нічого. Тоді підійшла жінка, що стояла взагалі з іншого боку. Відповідно й зупинилась вона геть з іншого боку. Темне довге волосся здавалось просто таки шовковистим, добрі блакитні очі сяяли ласкою і простотою. Біле плаття було теж чарівним. Але на відміну від попередніх двох вона вселяла довіру і поруч з нею відчувалось якесь незрозуміле щастя. Вона нахилила на бік голову, а тоді усміхнулась і сказала:
- Мене звуть Абсолютним Добром. Юна Жриця, кого б ти не обрала, твій вибір буде правильним, ні на мить не задумуйся приймаючи рішення. Сьогодні Настороження щодо колишньої Повелительки Крові буде знято разом з усіма обвинуваченнями, щодо здіяного нею.
Тоді наступна жінка підійшла і зупинилась біля Абсолютного Добра. Вона була трохи нижчою від них всіх, але не менш красивою. Блондинисте волосся завитками спадало до її талії. В очах читалась надія і мудрість. Красиве блакитне плаття струїлось до колін. На голові в неї був вінок з волошок. В такому вигляді вона більше походила на роль весни. Але жінка усміхнулась просто чаруючою посмішкою і сказала:
- Я Добро. Колись я була Жрицею. Кожна Жриця на межі свого життя обирає собі наступницю. Це стається раз в тисячу років. Так і моя подруга і сестра Тотальне Зло скоро повинна буде обрати наступницю і навчити всього, що сама знає.
Нарешті підійшла остання жінка і зупинилась між Добром і Злом. В неї було коротке руде волосся і красиві карі очі. Усмішки на її обличчі не було, але вона не виглядала сумною. Червоне плаття облягало прекрасну фігуру. Вона всім своїм виглядом приголомшувала. І нарешті вона заговорила :
- Мене називають Золотою Серединою. Думаю, дивлячись на моїх сестер це зрозуміло. Вони всі протилежності, а в мені все від кожної з них. Скажімо так, я підтримую всесвітню рівновагу. От тільки мене не мають права обирати, і замінювати мене не можуть, я – безсмертна.
Коли всі затихли, Джолла пояснила Крістен:
- Колись Золота середина була Тотальним Злом, але це було дуже давно, ще за Першої епохи Алхімії. Тоді її ще називали Джанна. Кажуть, що вона дала довічну клятву Люциферу але потім таку ж дала й тодішній Богині Добра і вийшло так, що було ні туди, ні сюди. Вона вже була безсмертною зі злою душою і з чистим сумлінням та бажанням робити добро. Так вона стала Золотою серединою і від тоді підтримує рівновагу світу.
Закінчивши розповідь Джолла підійшла ближче до п’яти прекрасних жінок і сказала :
- Я готова віддати всі вповноваження новій Жриці…
Але не встигла Джолланія договорити ритуальні слова, як з’явились двоє – молода дівчина і стара жінка. Дівчина вела її до всіх тут зібраних. Щойно вони підійшли, як всі п’ятеро поклонились. Лоренс розгублено чекала продовження. Крістен і Лора стояли поруч і Джонс точно відчувала, як дівчина боїться. Чого? А Кемпбелл й сама цього не знала. Стара підняла свої очі на Крістен і сказала:
- Ти не відчуваєш нічого?
Джонс дещо здивувалась такому запитанню, але відповіла :
- Залежить від того, про що ви зараз запитуєте…
- Я про обстановку.
- Тоді…нічогісінько…а,..
- ..що?- закінчила за неї стара. – ні, нічого, просто я – Чорна магія і зазвичай хто б то не був відчувають небезпеку чи хоча б хвилювання, а тут…останньою така була одна з найвеличніших Жриць. Її називали жорстокою і холоднокровною, але насправді в неї було добре й чуйне серце. Ім’я їй – Маріель Іствуд. На скільки я розумію, Джолланіє Лоренс, ця безстрашна незнає, чия кров тече в її жилах.
Джолла кивнула, а потім пояснила:
- Дозвольте? – після того, як Чорна магія кивнула, Лоренс продовжила, - Ну, Крістен Джонс це не твоє ім’я, це ім’я належало померлій доньці Менері і Джона Джонсів. Ти знаєш, що ти не їхня донька, але точно ж незнаєш, чия?
Крістен кивнула, нерозуміючи, звідки Джолла – дівчина, яку практично всі ненавиділи стільки знає про неї. Адже вони ніколи не розмовляли на одинці, та й так вони не любили одна одну. В основному це була неприязнь Джолланії до Крістен, що була викликана в наслідок того, що ще з дитинства вона не любила Вільяма, а той відносився до Джонс набагато тепліше, аніж до власної сестри. Так от, Джолла почала розповідь:
- Крістен, твоє ім’я – Крістонія Дауерстон, хоча по матері, як і належить Жриці твоє ім’я – Крістонія Іствуд. Іствуди ще з початку часів були наймогутнішим магічним родом. Проте, була у них одна особливість, через яку сім’ю не могли записати до звичайних магічних родів. В Іствудів народжувались Жриці, Магістри, Відьми, Вампіри, Алхіміки, Перевертні, Заклинателі й інші різновиди магічних створінь. Цим вони виділялись з-поміж всіх. Проте в останні десятиліття в більшості народжувались відьми і це почало турбувати раду Іствудів. Вони прийняли рішення, що для збереження такого магічного скарбу, Іствуди повинні «забруднити» свою найчистішу кров. Тобто, Іствуди почали знаходити собі пару не тільки серед чистокровних магічних істот, а й серед змішаних і подекуди незрозумілих творінь Чорної магії. Ти була народжена одним з найбрудніших змішувань крові. Твоя матір була наполовину відьмою, наполовину заклинателькою, а батько простим смертним, це надзвичайно обурило Раду Іствудів, але зрештою вони вирішили спробувати і в результаті в тобі одній відобразилось все те, що за багато десятиліть витіснили з Іствудського кола відьми. В тобі є частина від кожної магічної істоти, яка коли-небуть народжувалась в твоїй сім’ї…
- Це все надзвичайно цікаво, але достатньо, Джолло!
Видно Чорній магії не терпілося перейти до основного. Природа вирішила поставити питання, яке цікавило всіх:
- Крістоніє, кого ж ти обереш собі у супровід, допоки не прийде час іншої Жриці?
Крістен не одразу зрозуміла, що звертались до неї. Проте, Чорна магія все зрозуміла достатньо швидко і сказала :
- Треба зняти чари Менері, тоді дівчина все згадає. Таку честь я віддаю тобі, Джолланіє, це твій останній шанс викупитись від кровної жертви.
Джолла кивнула, але не так самовпевнено і гордо, як завжди, а якось боязко і навіть, можливо, сором’язливо. У Джонс склалось враження, що Лоренс боїться їх. Кожну по-своєму, але боїться…
Крістіан стояв навпроти іншого Принца ночі, чийого імені досі не знав. Обличчя теж не бачив. Він не знав, хто то був,проте й згадати кого-небудь схожого з Інтернату Принців ночі хлопець теж не зміг. Крістіан навіть не здогадувався, що знав його так добре. Він навіть не припускав, що насправді, це його старий добрий друг приїхав навідати його ж, а потрапив у руки молодшої сестри і таким чином й на ритуал.
Все було, як і колись, щоправда тоді Крістіан просто дивися, а не брав участь. А тепер Джолла, просто дивиться, і не бере участі в ритуалі. І, здається, їй це навіть подобається. Дівчина скинула з себе таку відповідальність…
(Зразу вибачаюсь за помилки...=(...)
Teens. Перше враження, перше кохання...
© Copyright: Оксана Хороб, 2011
Свидетельство о публикации №211062801234
Свидетельство о публикации №211062801234
Рецензии