Ми діти асфальту, цеглин та автівок,
глухого повітря та зірваних снів,
ми можемо просто сховатись від зливи,
від сотні та, навіть, від тисячі злив.
Ми можемо рухатись швидше за вітер
і бачити, як мостовим полотном
з’єднались в цілунку два: правий та лівий
над нашим сміливим та сивим Дніпром.
Ми звикли ставати звичайними збитими
з ніг. Ми майже до всього готові, -
що поряд десь вибухнуть вкотре «три літери»
в час, коли хтось каже вперше «три слова».
- Куди треба їхати?
- Навіть не знаю…
давай… куди схочеш, на сто п’ятдесят.
Хоча, об’єднавшись металом у зграю,
від смуг білих ми відірвемось навряд.
Вітрини полюють на світ перехожих
яскравим цвітінням клонованих слів.
Я довго бродитиму парком, бо, схоже,
давно заблукав в метушні твоїх днів.
Мiсто
© Copyright: Владимир Лукьянчук, 2011
Свидетельство о публикации №211070300514
Свидетельство о публикации №211070300514
Рецензии