Разорванные

1.
   Жінка сиділа у гулкому аеропорту, пила свою подвійну каву, яка нагадувала їй помиї і чекала літак, який затримувався вже на півтори години. Вона повинна летіти додому – у Франкфурт. Відрядження затягнулось і вона знову, як 10 років тому чекала в цьому аеропорту свій літак. « А може я знов його побачу!?», - думала Маргарита, метаючи свій погляд під людей. « Та ні…Знову тут, а якщо й так, помилитись так знов я не можу…У мене сім`я, донька, робота…». Її погляд продовжував метатись і раптом зупинився на високому чорнявому чоловікові. Він був вдягнений у сірі штани, світлу сорочку та сірий жакет. Хоч він знаходився досить далеко, щоб добре розгледіти його обличчя, та Маргарита помітила цю легку щетину, ледь помітні бакенбарди. Це був він…Без сумніву… «Підійти чи сидіти непорушно?»,металось у жінки в голові. Та чоловік її також помітив. Її – стильну жінку з яскраво шоколадним волоссям, у діловій сукні, але з глибоким декольте, на високих підборах та сірому плащі. Він побачив її і направився до неї. Жінка встала з крісла і викинула цю бридку каву. Чоловік зупинився навпроти неї. Так, це був він – той, хто завжди був у її серці, хто зламав її життя, кого вона ненавиділа…кого вона кохала понад усе… Вони зупинились за два кроки один від одного, стояли непорушно. Він дивився в її зелені очі і шукав там чи то питання, чи то відповідь. Вона дивилась на нього і відводила погляд ні на хвилину.
   Чекання скількох років і знову зустріч…Навіщо?! Зараз вона бачить в ньому зрілого привабливого чоловіка, котрого кохала завжди, пробачала зраду, але не змогла чекати вічно його примхи. А він… Він бачив жінку, успішну і квітучу,кохану та усміхнену, яку хотів усе життя, яку шукав, але так банально відштовхував…
   На його обличчі виступив піт. Все частіша він ковтав те кубло слів, які виривались у нього з грудей. Невже і зараз він покаже гордість, а вона потім знову 10 років буде ридати?
   Вони дивились один на одного мовчки,мов ошпарені, мов ранені, мов розірвані…

2.
.
   Щось окриляє… Щось несе тебе крізь мерзлоту чужих поглядів і байдужих фраз… Щось дозволяє тобі жити…
    Хтось цілує поглядом твою усмішку і ти щебечеш… Ти чекаєш когось хвилину, тиждень, десять років…а може… все життя?! Декого ми втрачаємо назавжди і від цього не прикро і не боляче, а дехто повертається і повертається в наше життя криком посеред ночі, сльозою серед свята чи банальним телефонним дзвінком…

3.
   Чисте почуття хоча б одного з коханців не зникає посеред життєвого шляху. Відчайдушні спроби почати спочатку загублене кохання руйнує вщент життя і ламає душі…
   Маргарита не покидала своєї мрії бути першою в усьому і завжди. Сильна дівчина йшла вперед, хоча інколи й по трупах зрадливих друзів, які кидаючи колкі фрази вирізали її із свого життя… Кохана людина жила в її серці завжди. Андрій був її життям. Чисті почуття між ними змінювались бурхливою пристрастю.
   Андрій – хлопець настрою і умов. Гордий і непохитний, котрий не робить кроків назустріч, хоч сам від цього страждає не менше. Він дав Маргариті все: і чистоту турботи, і гірке почуття ревності, і палку пристрасть, і вбивчу ненависть. Але більше цього всього він дав їй кохання, уміння кохати.
   Йшов час їх життя. Маргарита була сама і в гіркоті самотності проклинала свій талан. Його не турбували її проблеми. Та тільки у неї все було добре він з’являвся. Він вривався в її життя, мов вихор, мов скажений вітер і виривав з коренем всю стабільність та спокій. А вона не перечила, бо кохала його…

4.

   -Я вже їду,- промовляла Андрію в холодну слухавку мобільного  телефону.
-Чудово. Тож побачимось одразу в ресторані? Я так скучив,- відповів хлопець,- кохаю тебе, люба!,- і поклав слухавку.
   Маргарита була окрилена його словами. Вона їхала до Києва не просто на ювілей з дня весілля друзів. Вона їхала до нього.
   Двері ресторану відчинились і ефектна, але ще зовсім юна дівчина побачила усіх свої друзів. Усіх привітала, посміялась, а його все немає. На мобільному в сотий раз « Абонент недоступний». Хвилювання? Звичайно! І це було помітно усім, усім, хто знав про їхні стосунки. Аж ось і Андрій. Залетів, своєю хвацькою манерою привітався з усіма, окинув кожного поглядом і зупинився на погляді Маргарити. Вона дивилась на нього з такою ніжністю і в той же час очікуванням.
- Привіт,- сухо мовив він до неї і поцілував в щічку.
«Напевне не хоче нічого говорити і показувати перед іншими!? Напевне так краще, почекаю.»
-Вибачте за запізнення – затори. Друзі, ви не проти якщо через деякий час до нас приєднається моя знайома? Всі ствердно хитнули головою і тільки у Маргаритиному серці закололо холодним болем.
   Час йшов, усі гомоніли, спілкувались, а Маргарита і Андрій все кидали один на одного погляди. Нарешті до столику підійшла світловолоса дівчина, котра покликала Андрія.
-Познайомтесь,- з посмішкою і безтурботністю сказав Андрій,- це моя дівчина Ольга.
   Маргарита остовпеніла. Вона втратила змогу щось говорити.
-Дуже приємно,- по черзі промовили всі і продовжили свій вечір.
-Дівчина значить…,- сухо сказала Маргарита. Вона встала, підійшла до Андрія, який продовжував спокійно посміхатись і сказали на вухо «Ненавиджу!».

5.

   Аеропорт…Маргарита чекає свій літак. В руках розчинна кава. Раптом хтось похлопав по плечу і Маргарита повернулась. За спиною стояв Андрій. 5 років пройшло з їх останньої зустрічі і раптом тут, в чужому місті, в аеропорту…
-Привіт,- зухвальне промовив хлопець.
Він був таким же привабливим, зухвалим і десь навіть брутальним.
-Привіт,- відповіла дівчина.
Маргарита була красива і стильна. Вони стояли і дивились один на одного. Андрій , посміхався своєю лукавою посмішкою. Що відчувала Маргарита? Ненависть, пристрасть чи кохання?! Господи, що ж він знову з’явився у її житті?
-Мені пора йти, у мене літак за годину,- промовила Маргарита, намагаючись стримати дрижання в голосі.
-Може повечеряємо, а завтра полетиш?!,- запропонував Андрій.
-Навіщо,- запитала Маргарита уже віддаючи йому свою валізу.
-Де ти зникала? Я не бачив тебе 5 років! Немов розірвало нас життя.
-А ти і не пам’ятаєш?! Ти, який говорив люблю, а потім приводив своїх коханих дівчат!
-Ну не починай… Ти ж знаєш, я такий…
Розмова переростала у сварку, але нічого зробити уже не можна було. Вони їхали у таксі до готелю. Невже тепер вони будуть разом, будуть щастиві?!
   Вони зайшли до готельного номеру і увімкнули світло. Андрій зняв жакет Маргарити і став порпатись з валізами. Маргарита підійшла до вікна дивилась на нічне місто. Андрій підійшов до неї і обійняв.
-Як же я за тобою сумував! Як же я хотів до тебе! А ти просто зникла ії минулого, зникла із життя друзів, із мого життя! Тепер я тебе нікуди не відпущу! Я кохаю тебе!
В цей момент він різко розвернув дівчину до себе і палко поцілував. Вона вперлась кулаками в його плечі, та почуття, які роздирали її душу бороли її.
« Що я роблю?,- думала вона,- адже у мене є коханий! Та який він коханий?! Ось мій коханий!».і вона сильно обійняла Андрія і відповіла поцілунком… Пристрасть огорнула їх і вони знесилені і щасливі позасинали.
   Маргарита прокинулась від лоскотливого сонячного зайчика, котрий бігав по її обличчі. Вона відкрила очі і провела поглядом по кімнаті. Тиша. Нікого немає. « Де ж Андрій?,- подумала дівчина,- напевне поїхав брати білети…». Вона встала і пройшлась по номеру, але ні його валіз, ні речей не було. Лише її… На столику біля відкоркованого вина лежала записка:

   Люба Маргарито! Я був радий бачити тебе, але…розумієш…ця відстань між нами…та й час. Все занадто складно. А ти…тобі не можна бути самій, а я не можу бути…Люблю…Андрій.

   Записка випала з рук Маргарити , а сама вона впала на коліна, навзрид виючи від болю… За що він так з нею?! За те, що вона його кохає. Яка відстань? Та заради нього вона покинула б все, навіть свої мрії!!!
   Маргарита плакала, але нічого вже не могла вдіяти. Вона вдяглась і поїхала в аеропорт, сіла на найближчий літак і…геть…геть із серця…розірве назавжди його в своєму серці…назавжди!!!

6.

   Вони дивились один на одного мовчки,мов ошпарені, мов ранені, мов розірвані… Як і 10 років тому вони стоять у цьому аеропорту. Вона – зріла жінка із успішною кар’єрою і чудовою сім’єю. Він – красень-чоловік, успішний бізнесмен. Вони розірвані часом, відстанню, дурістю.
Він ковтав комок, що так і підступав, а вона намагалась якомога байдужіше дивитись на нього. Його руки судомно смикались схопити її за руку чи обійняли, та цього разу назавжди, а вона стримувала себе, щоб немов дівчинка не кинутись йому в обійми. Вони стояли непорушно, скам’янілі, приречені… Гірка сльоза скотилась по її щоках, а він… він схлипнувши опустив очі… коли він підвів погляд Маргарита побачила як його підборіддя жалісливо, немов у немовляти здригається, як його очі наповнюються сльозами і, нарешті, покотились сльози! Вона плакала й собі! Все!!! Все минуло, життя проходить, минув запал і азарт, минуло кохання…Ні!!! Кохання не пройшло! Воно жило з ними! Ось вони зірвуться, покинуть усе…
Ось він підійшов і обійняв. Він ридав, а вона цілувала його сльози . Він цілував її руки, очі, щічки. Він не міг, не повинен і не хотів її відпускати! Вона – його…
   Кожен з них уявляв, що ось зараз так і зробить, кожен хотів цього. Маргарита повільно, схлипуючи взяла валізу і пішла до нього…пройшла повз і попрямувала на літак… Він стояв непорушно. Лише через деякий час повернувся їй вслід. Ніколи разом…Назавжди…Розірвані…