Город грехов

1

   Місто. Глибина його спокою вимірюється мегатоннами сотень нічних радіохвиль. У цьому місці втомлюєшся і від літніх злив, й від зимових застоїв, й від весіннього піднесення душі. У цьому місті не відчуваєш себе собою. Тут поступово втрачаєш те, чим жив недавно: рожеві мрії, повітряні замки, безсмертне кохання, кровна дружба… І чим далі ти заглиблюєшся у вир цього навіженого життя, тим більше намагаєшся пливти проти течії чи хоча б прибитись до чийогось берегу.
   У цьому місті помічаєш усі пороки суспільства і його натиск на твій розум. Багато хто з видатних людей божеволіли, це й не дивно: важко втриматись від такого потоку пропагандуючої інформації.
   У цьому місті ти кожного дня плануєш свій розпорядок, намагаєшся його дотриматись . Важко втриматись на поверхні цього айсберга, важко втриматись на плаву, важко не впасти в прірву. Достатньо лише однієї поступки, щоб позбутись підтримки найліпших друзів, розуміння оточуючих і порад близьких. Ти летиш з найвищої гори твого внутрішнього п’єдесталу . Це відчуття схоже на те, коли ти з морозу заходиш в дім. Там ти відігріваєшся і твої руки печуть і витримують тисячі голок. Щось схоже коїться у твоїй оскаженілій, але спустошеній душі. Ти летиш, б’єшся об кам’яний шлях… а місто живе далі. Воно не сходить через це з розуму, бо давно зійшло. Усі перехожі дивляться і проходять повз. Сірі тіні минулого чи утраченої совісті не штовхають їх на допомогу.
   У цьому місті ти не повинен показувати свою слабкість. Тут живуть не святі, точніше, не лише вони. Тут закриваєш свої почуття під десять замків, а ключі віддаєш вахтерці в твоєму душевному божевіллі.
   У цьому місті втрачаєш утому, спокій, тривогу. Поступово тебе заповнює пустота. Жителі – це лише сіра маса, речовина цього великого організму – міста. ..Інколи справжні живі почуття просяться на волю й ти вибухаєш непередбачуваними вчинками…



2



   Маргарита… Дівчина з певними здібностями, мрійливою, романтичною та вразливою натурою. Її переймає все: нестабільність у країні, перепади погоди, проблеми нашої молоді, невпевненість освіти… Не можна сказати, що вона була красунею, але окремих людей вона цікавила, деяких захоплювала. Темно-русяве волосся підкреслювало глибину її сіро-зелених очей. Риси обличчя, можна сказати, пропорціональні, так само, як і її пропорціональне сплановане життя. У погляді завжди можна було помітити приязність і відвертість. Та інколи в її очах читалась самотність. Інколи їй говорили, що вона не з цієї епохи і їй буде важко боротись із суспільством, легше змиритись.
   Її оточення складали найрізноманітніші люди: серйозні, мрійливі, лицемірні, зарозумілі, безтурботні. Дехто вважав її актрисою своєї життєвої ролі, а дехто вбачав справжність її душі. Хтозна, як зрозуміти поведінку цієї дівчини, але, напевне, вона була заручником свого внутрішнього перевертня. Це місто пускало своє коріння в її свідомість.


3



 -Риточко, ну що, ти йдеш, чи нам до сивини чекати доки ти випитаєш, як правильно писати цю декларацію?! - запитала Ната Марго, коли та підійшла до викладача після лекції.
   - Дівчата, ви йдіть, я вас наздожену. - кинула дівчина, не відходячи від столу. Ната скорчила притаманну тільки їй гримасу, мовляв: «Як завжди, дістала вже!».
   Ната була неповторна дівчина. Неповторна, в значенні – «Небезпечно для життя-не повторювати цей трюк!». Вона не відрізнялась  вродливістю чи привабливістю, але вміла підносити себе і свій статус. Вона знала чого хоче від життя й не сприймала від нього відмови. Не часто вони з Ритою розмовляли на відкриті теми, але дівчині доводилось вислуховувати постійні настанови щодо іміджу чи невимушені репліки в бік дівчини чи хлопця, що вдягли не той шарф або чоботи. У дівчині був навіжений вогонь, а разом з тим продуманість.
   Марго наздогнала своїх подруг уже по дорозі до наступної аудиторії. Несподівано вона почула : «Королево Марго, дозвольте провести Вас на лекцію!» Рита повернулась, і побачила усміхнене обличчя свого колеги по практиці – Михайла. Він уже захищав магістерську й готувався до серйозної роботи. Хлопець симпатичний і доволі розумний. Як на теперішніх хлопців він серйозний у відносинах. Важко заперечити те, що Маргарита йому дуже подобалась. Хоч дівчина намагалась не виказувати своїх почуттів, але Михайло подобався їй дедалі більше. - А я думала, ти на практиці. Звичайно, можна провести., - відповіла дівчина й невибаглива грайлива посмішка з’явилась на її обличчі. Вони почали про щось говорити і Марго так і не вдалось наздогнати своїх подруг.
 - Знаєш, я тут подумав, давай сьогодні прогуляємося після пар, погода гарна, - сказав Михайло.
Ритині очі спалахнули й вона на секунду відвернулась. Потім поглянула на хлопця і ствердно хитнула головою. З цієї секунди між ними зав’язалось щось більше, ніж дружба чи симпатія. Це почуття неможливо передати словами. Напевне, це те, що називають коханням з першого погляду.



4


   Заняття пролетіли непомітно. Маргарита сиділа на них з мрійливим настроєм. Михайло зустрів її перед виходом з університету.
 – Ну, що, моя принцесо, ти готова прогулятися зі своїм принцем?
- Ти мені лестиш?!
- Скоріше собі. Куди підемо?
-У мене є ідея. Давай прогуляємося у парку, там чудова панорама міста, та й, взагалі, дуже гарно.
   По дорозі вони весело розмовляли про життя, заняття, інтереси, батьків. Рита поділилась своїми планами на майбутнє, а Михайло розповів про своє життя. Риті здавалось, ось воно, це саме щастя. Вони довго гуляли по парку, аж доки не дійшли до парапету, де відкривався чудовий краєвид. Від парапету була прірва, де проходила автомобільна дорога. Спуск до дороги був не дуже крутим і з парапету можна було легко спуститись вниз. Далі за дорогою був ще один спуск, більш пологіший, який вів до річки. Вечір тихо спускався на плечі міста, і тому всюди загорілись ліхтарі. Це неймовірне видовище. Від нього перехоплює подих. Рита й Мишко дивились на вечірнє місто, на швидкоплинну ріку, на постійно поспішаючі машини, і були щасливі. Хлопець обійняв свою принцесу. Його переповнювали почуття, у голові крутились тисячі слів, але вимовив лише: « Я тебе нікуди від себе не відпущу!». Він поцілував дівчину й вона відповіла йому поцілунком. З цього моменту годинник їхнього кохання почав свій відлік.
   Час летів непомітно. Місяць, два, цілий рік. Закохані були щасливими, а навколо всі лише кидали заздрісні погляди. Рита закінчувала третій курс, Михайло працював в прокуратурі. Хлопець наполягав на тому, щоб жити разом, а Рита все не наважувалась. Розмова про їхнє сумісне життя все відкладалась.
 


5

   Ранок видався не з найкращих: сварка з Михайлом, серйозна розмова з батьками, та ще цей клятий екзамен по Громадському праву. Рита вибігла з будинку й направилась в цю підземну пащеку – метро. Метро лякає своїм бурхливим потоком людської маси. Всі кудись поспішають, щось наздоганяють, когось шукають. Хоча б одна людина зупинилась. Рита ненавиділа це душею. Це все…цей живий потік думок, поглядів і жестів. У метро, лише на найглибшій станції, у переході, їй подобалось слухати музику вуличного музиканта. Це був літній чоловік із густою бородою, сивиною і глибокими, але добрими очима. Він грав на акардионі. Щоразу, коли Марго опинялась тут, вона зупинялась і насолоджувалась грою цього самітника.
   У той похмурий ранок дівчина поспішала в університет. Місто жило на повну. Потрібно готуватись до екзамену, а в голові крутилась остання розмова з Михайлом. У душі коїлось щось смутне. Він  вкотре запропонував жити разом, але Рита була не готова. Хлопець сказав, що поїде з міста, можливо назавжди. «Звичайно, це жарт,- думала дівчина, - він не може так вчинити зі мною».
   Підземний змій швидко доніс Марго до потрібної станції, і через декілька хвилин вона була вже в університеті. Миттєво до неї підлетіла Ната. В руках вона тримала конверт. З єхидною посмішкою вона промовила : «Ну що, я ж говорила  тобі, що такі відносини тобі не потрібні. Скільки разів я це вбивала в голову Михайла…». Вона віддала конверт Риті. Не розуміючи, що взагалі відбувається, Рита взяла конверт. Вона дістала з відти лист…

Люба Маргарито!
   

  Я знаю, ти мене кохаєш, але свою кар’єру ти любиш більше. Можеш не заперечувати, мені сказала Ната. Ти – моє життя, а без тебе – життя не життя. Ти смілива й непередбачувана, але не можеш наважитись бути зі мною. Невже ця клята адвокатура дорожча за мене. Мені потрібен час все обдумати. Не можу зрозуміти лише те, чому ти передала свої слова через Нату, а не сама сказала?! Давай зачекаємо. Я поїхав до іншого міста на роботу. Не знаю коли повернусь.
      Люблю тебе.      Михайло.



   Кульмінаційний момент життєвого фільму Маргарити дійшов свого фіналу. Серце стиснулось, а в очі неначе понасипали піску. «Що це? Що?! Цей лист, прощання? До чого тут Ната?!»,- крутилось в голові в бідної дівчини.
 - Ти розмовляла з Михайлом? Що ти йому сказала?,- запитала Марго у своєї подруги.
 - Так, розмовляла. А що, чому це я не маю права?! Ти ж така правильна, така кар’єристка. Ти знаєш чого хочеш. Добре влаштувалась : коханий, навчання, робота. Ти ж провінціалка! Таким не повинно таланити в цьому місті! Ти думаєш, що ти така свята, зміниш весь світ! Це місто гріхів! А тепер… тепер лови своє щастя!!! До речі, екзамен ти не склала…
   Увесь грунт пішов з-під ніг у Маргарити. «Лицемірка…Ненавиджу…Бог тобі суддя!»,- відповіла Марго.
   Похмурий день підливав масло у вогонь, що палав у душі Рити. Вона вийшла із університету. Не стала телефонувати Михайлу. Лише відправила коротку смс-ку : «Люблю…пробач…»
   Не встиг пробачити, не встиг побачити її і все вирішити. Михайло примчав до університету, але уже не застав Риту. Чи хотів він повернути свою красуню, чи кохав він її по-справжньому?! Чи встиг сказати все, що відчував душею і серцем?!



6


    Рита спустилась в ненависне їй метро, сіла на випадкову електричку і… куди очі бачать. У душі не було навіть ненависті. Лише пустота, вона за кілька секунд виїла всі почуття, що були в її душі, в ній самій. Годинник її щастя зупинився. Рита вийшла з метро на вокзалі. Взяла білет, білет кудись. Потяга чекала не довго. Сіла в прокурений і просмальцьований вагон. На місто поступово спускався вечір, а вона тікала, тікала не від себе. Тікала з міста…міста гріхів. Вона їхала, щоб наздогнати себе, свої прагнення і спокій. Марго хотіла побачити тих, хто дійсно ніколи її не зраджував, любив її такою, якою вона є – своїх батьків. Потяг розкачував сонний вагон, набирав обертів. Набирав обертів і її невпинний смуток. Місто гріхів прощалось з нею ліхтарями, переповненими дорогами, працюючими заводами, постійним виром людських думок і поглядів. Місто гріхів тримало її в своїх обіймах недовго і Марго вдалось вирватись. Вона їхала на волю: свобода рухів, свобода почуттів, свобода слів. Її  мозок  спалахнув усвідомленням справжніх відносин, почуттів і розуміння. Душа спопелилась самотністю, а в той же час таким спокоєм.
   Вечір непомітно підкрався до цього велетня-міста. Ішов тихий, мов краплі сліз, дощ. Потяг ніс Маргариту все далі й далі від міста невтілених мрій, розчарування, зради – міста гріхів. Вона ще повернеться і підірве свідомість місцевого життя. Але зараз вона їде…