Вижити за межами життя

   Онкологія… Лише саме це слово лякає і холодить душу. Чуючи його, відчуваєш, як шоркають онкохворі в потертих бахілах по хлорованій підлозі своїх палат. Холоне спина від самотніх і зневірених поглядів людей, які втратили останню надію на здоров’я.
   Я сиділа в коридорі, на лаві і спостерігала за повільним плином людей, подій. Тіло заціпеніло від побаченого, почутого, пережитого. Я чекала свого друга, котрому робили операцію. Чи справді так треба в житті, для контрасту щастя і болю?! Чи люди настільки грішні, що вони потрапляють в пекло ще за життя?! Чим же тоді встиг нагрішити 7-літній хлопчик, який блідою, худою і облисілою тінню свого дитинства плететься з маніпуляційної до своєї палати?! Чим нагрішила його мати, котра виплакала всі очі в очікуванні хоча б аналізів?!
   Я дивилась на це і жахалась! Хто вони? Тіні чи люди?! Ось пройшов чоловік років 40-45. У нього пухлина перев’язана уже засмальцьованим від медикаментів бинтом, великою кулею випирала із шиї. Провівши самотніми очима по сірим стінам коридору, він вийняв із кишені цигарку і пішов надвір.
 - Вам не можна палити!, - сказала навздогін медсестра.
 - Мені вже й жити не можна, не відбирайте хоч це!,- відповів чоловік і байдуже вийшов на лікарняне подвір’я.
   Хто він? Бізнесмен, котрий все життя провів в офісах і не мав часу зайнятись своїм здоров’ям?! Більшу частину свого життя він не бачив свою дружину та дітей, бо був дуже зайнятий роботою. А тепер він рідко бачить їх, бо зайняті вони: роботою, розвагами, витрачанням його ж таки  грошей, друзями… Вони зайняті усім, окрім здоров’ям батька і коханого чоловіка.
   Самотність… Ось ще одна страшна хвороба, яка переслідує хворих у цих стінах. Вона не руйнує організм, не псує органи і її не потрібно лікувати пігулками і хімією. Ні, ця хвороба жере душу,займає разом зі спогадами майже всі думки. В самотині мариш, марно чекаючи почути голос медсестри: «До Вас прийшли!».
   Спостерігаючи за людьми я помічала цю самотність в очах, в сутулій ході, в згорбленій поставі. Самотні очі невиліковно хворої людини – незрівнянно ріжучий стрибок у минуле людини та пекуче бажане майбутнє. Тіло помирає, хоч і бореться, хапається за останні можливості вилікуватись; мозок змирився з неминучою долею, а душа…вона рветься на волю, вона хоче жити!!!
   Операція все затягувалась і мої нерви починали здавати свої позиції. Нервово кусаючи губи я судомно ходила по коридору. Я вирішила попити кави. У будинку лікарні я знайшла щось схоже на кафетерій. Сіла за стіл, помішуючи одну нещасну ложку цукру в своїй подвійній каві. Те, що я побачила потім змусило мене завмерти. За сусіднім столом розмістилась мати з сином, якому років 10-12. Він був зовсім лисим. Його голова була біла і гладенька, як у немовляти. Великі блакитні очі глибоко позападали і хлопчик здавався на блідого привида. Із-під лікарняної кофтинки були проведені якісь трубочки. Менші тягнулись до носу, більші вигнутим коліном повертались під кофтинку. Його спокійні і розмірені подихи були схожі на тихе ричання вовка чи клекіт закипаючої води. Мама принесла супчик. Хлоп’я помалу почав їсти. І тут я побачила, від чого в мене кава перекинулась на стіл, а я остовпеніла. По трубочкам почала циркулювати кров!!! Вона з’являлась із-за коміра, оббігала по своїм канальцям певне коло і поверталась. Від цього дихання хлопчика ускладнювалось, він починав дихати глибше, що було схоже на відчайдушне клекотання. У хлопчика – рак крові…
   То що ж це, життя, справедливість!? Що це?! Де милосердя Бога, людей, країни?! Де все те, що ніколи не дозволить трапитись такому з дитиною?!
   Отямившись я пішла знову вартувати операційну. Час плинув, люди йшли, здавали свою зміну медперсонал. У вухах все чулось клекотання хлопчика та шаркання потертих бахіл, гостро відчувала запах хлору та аналізів. Нарешті операція закінчилась. Мого друга відвезли ще без тями від наркозу до палати. Лікар сказав, що йому нічого не загрожує. Від цього не стало легше.
   В прокуреній, засмальцьованій маршрутці з огидним водієм я їхала додому як спустошена і вичерпана лялька. Це була я,людина, котра лише один день провела в пеклі онкології, чекаючи на друга!? А що ж тими людьми, котрі там лікуються. Що це для них такий собі марш-кидок, і що, останній в житті? Я спустошено дивилась на це безтурботне та швидкоплинне життя, а вони з гордо піднятою головою, кидаючи анекдоти йшли на хіміє терапію, на опромінення. Я втрачала наснагу, лікарня наче витягнула якісь сили, якусь енергію. А хворі кожного дня переживали одне й те саме і хапали очима здоров’я усього світу.
   Як спокійно, без судомних здвигів по спині говорити про такі речі?! Як люди залишаються байдужими?! Кожен думає, що це не так вже серйозно. Та хоча б хтось поцікавився справжніми відчуттями життя та нервів! Люди!!! Які ж ви всі байдужі!!! Все навколо виключає хворих із свого світу, із плину життя. Вони залишаються у власному світі. Світі вічних крапельниць і уколів, хіміє терапії та ранкового хлорування приміщення. Та їм нічого вони із останніх сил намагаються вижити, нехай і за межами життя.