Можливо, я одужую?

«Але ж я тебе любила не за те, що маєш крила,
А за твої очі карі і п’янкі вуста…
А тепер дивлюсь у небо, але ж там не видно тебе,
Може, високо літаєш… може, щось не так…»
                (Т. Піскарьова)





Ти знаходишся так далеко, але все ще зовсім поруч…
Інколи… мені здається, що можна  простягнути  руки... і ми будемо  разом. 
Мрії... Це  лиш  банальні  мрії …
Треба  було  давно  вже все зрозуміти.

Надія…
Я сама собі її приписала…
Приписала як ліки, що полегшують біль та заспокоюють Душу…
Мої ліки - це крихти  безґрунтовної Надії… 

Надія…
Часом… вона може бути дуже сильною…
Вона подарувала мені рожеві окуляри, які чіпляються за шкіру, очі, Душу  міцними  вузлами… і розплутати їх неможливо…
Під її впливом я знаходжусь в ілюзійному просторі...

Надія…
Але ж вона водночас така слабка і безпідставна…
Саме вона майже зруйнувала мене із середини, навіть не запитавши, чи  хочу я далі жити. 
Вона зробила мене такою ж слабкою, як і сама…

Мабуть... краще було б довіритися людській мудрості, а не триматися за тонесеньку ниточку, яка з часом обірветься…
Увесь цей час я чіплялась за такі безглузді думки у своїй підсвідомості, що самій вже стало смішно.
І я це усвідомлюю…
Я усвідомлюю, що втрачаю Надію…

Я дійсно втрачаю Надію...
А можливо, я просто одужую?...