день

Ранок. Балкон. Гаряча кава з корицею. І світанкові промені, що пестять верхівки дерев у парку. Ніжний літній ранок. Сьогодні знову не спала. Всю ніч мучалася від безсоння. Крутилася у ліжку. Потім якийсь фільм дивилася дивний. Про кохання, життя, випадковості. Дивлюсь на монітор. Там герої закохані одне в одного, щасливі, відверті, взаємні. Очі вогнем горять. Посмішки теплом сяють. У самої сльози з очей. Хоч це і кіно лише, проте для мене то навіть більше, ніж реальне життя.
Якесь дивне хобі у мене з’явилося останнім часом – спостерігати за людьми, їх реакцією, емоціями. Можливо, то просто наслідок мого захоплення письменництвом, намагання збирати уривки вражень і конденсувати їх у чомусь іншому. Моєму. Банальні речі. Так і творяться художні образи. І не лише у мене.
Помітила також, що сучасні люди попри стійке несприйняття літератури, дедалі більше стають неймовірними фантастами. Зокрема фантастика ця з’являється майже у всьому. Люди самі собі стали настільки нецікавими, що вирішили створювати про себе легенди та ілюзії. Де вони беруть таких дурнів, що вірять у їх примітивні вигадки? Чому люди припинили бути справжніми? Що у цьому поганого? Коли немає пафосу, дешевих понтів і колосально високої самооцінки. Коли люди залишаються просто людьми.
Я вирішила робити протилежне, ніж від мене очікують. Коли люди створюють навколо себе ореол різноманітної мішури, пов’язаної з якимись благами, я виказую своє абсолютне несприйняття цих речей. Вчуся спілкуватися з душами. Люблю дивитися людям в очі і змушувати їх бути собою. Не соромлюсь показувати себе такою, яка є. у цьому немає самоприниження. В цьому є щось інакше. Я привчаю їх до того, що спілкування зі мною – це спілкування зі мною, а не з усім тим, що є у мене за плечима. Як? Я відверто говорю про те, що сама я нічого не маю, не віддаю перевагу матеріальним цінностям. Я – це просто я, зі своїми думками, переконаннями, відчуттями, емоціями. Нічого більше. І я не прошу мене такою сприймати – я цього беззаперечно вимагаю.



Ввечері сиділа на кухні за столом і гіпнотизувала почергово то чашку з гарячим ромашковим чаєм, то мобільний телефон. Чому я продовжую чекати дзвінків? Хоч знаю, що ти не відчуваєш потреби мені телефонувати. Не відчував того ніколи. Тобі я була просто… Продовжити язик не повертається. Тобі я була просто…
Приймаючи ванну з морською сіллю, я дослухаюся до кожного звуку… чекаю. В такі моменти розумієш фразу: «нема нічого гіршого, ніж чекати». Розумію в абсолютній повноті її значення. Чекати легко, коли момент припинення цієї дії чітко визначено. Мені ж чекати – то зовсім інше. Я чекаю замкнута в своїм очікуванні. Цілком поглинута прагненням пізнати, чого я саме чекаю. Мабуть, тому я ніколи не намагалася через гадання і пророцтва дізнатися своє майбутнє. Я просто вірю, що це майбутнє має бути. Я просто чекаю і вірю. І все. Це, мабуть, погано. Але інакше мені не хочеться.
Ніч. І знову моя улюблена компанія – балкон, парк, місяць, тиша. І лише пальці тарабанять по клавіатурі бука. Щось пишу, зливаючи своє безсоння у слова. Це не регрес. Просто розвиток іншим шляхом, за іншим сценарієм. Якщо вірити Борхесу, весь світ – величезна бібліотека. Я б уточнила – велетенський гіпертекст, лабіринт текстовий. А ми самі обираємо, якими сторінками та абзацами нам іти далі, жити далі. Тоді я зараз не на текстовій частині, а на ілюстративній. Гортаю, розглядаю, але ще не читаю свої сторінки тексту. Ще не визначилася зі своїми абзацами. Та ти був чудовою ілюстрацією. Був.
10.07.2011