Подяка

Дуже хочеться дякувати людям, які воювали за нас. Нічого дивного, бо вранці до мене на бульварі підсів дідусь, я забув як його по батькові, але "вранці він Микола батькович, ввечері Коля, батько, дідусь" він,на мою думку надзвичайно освітчений. Засипав мене питаннями з історіі, наприклад, скільки років євреї були в рабстві у єгиптян і так далі. Мабуть історія - його хобі.
Микола батькович навчався у Мурманському "Залізнотранспортному технікумі залізнодорожнього транспорту", здається, так. Екстерном закінчив 10 класів у вечірінй школі.
Десь з пів години я дуже уважно його слухав, так, призаюсь, что було трохи нудно, але дуже цікаво. Він розповідав про котел на паровозі, який при вибуху, за його словами, відлетів спочатку на 105 метрів, а потім на 106. Про бандерів, що ховалися в Донецьких шахтах під час войни.
-Вот я тебе не брешу. -сказав він мені, і я йому повірив. Повірив не тому, що "з чого б йому брехати", а просто повірив, бо хотілося насправді вірити!
Доречі, в нього дуже цікава борода. Вона сніжно біла. Як сторнка, на яку ви зараз можете подивитись, трошки відвівши погляд вправо, або вліво. Ніби то звичайна, але постійно притягувала мій погляд. Мені було цікаву розглядати героя. І байдуже мені, ховався він, чи воював, сьогодні для мене він був героєм. В нього з кишені стирчали дві свічки - він йшов із церкви. Підсівши до нас зі словами "у меня нет подслушивающего устройства" одразу мене зацікавив.
Людині вже під сраку лєт, а вона і бачить не погано, і ромовляє надзвичайно грамотно.
Було ще багато всього, але натому все.
Дякую, Миколо батьковичу!