Во имя любви...

 - Скажи, а що ж насправді кохання??? Що таке ця любов??? Невже це почуття звички, суму,тепла?
 - Невже це може зрозуміти той, хто ніколи цього не відчував, або ж не зумів відрізнити це почуття від псевдо кохання, пристрасті та марення!? Чи можна говорити про такі речі, це ж неможливо пояснити словами…
 - А чому в кожному своєму листі до неї ти описуєш кожен свій сон, чому ти мариш, коли дивишся на її фото, чому розмовляєш з нею зі слізьми на очах?!
 - Бо кохаю…
   Господи!!! Кохати…Божеволіти… Вмирати заради неї! Що таке любов?! Це коли ти в її очах бачиш весь світ, причому такий прекрасний! Це коли ти готовий проїхати тисячі кілометрів заради 40 годин поруч з нею! Це коли твоє плече для неї замість подушки, а обійми ковдрою обережно гріють її сон…! Це коли ти серед зими шукаєш її улюблені фіалки! Це коли ти завмираєш в очікування, що ж вона скаже! Це коли ти, тримаючи її за руку, чуєш, як б’ється серце і ти не можеш відрізнити – твоє чи її! Це коли ти далеко від неї роздираєш груди, в надії,що час стане меншою відстанню! Це коли розмовляючи з нею по телефону чуєш як вона посміхається, плаче, робить милу гримаску! Це коли ти все життя ходив поруч, дихав з нею одним повітрям, чекав одні й ті ж потяги… одного разу помітив, що не хочеш без неї дихати і їхати без неї на потязі…! Це коли ти готовий віддати за неї життя,готовий вбити…


2.

   « Мій любий, мій ніжний, мій коханий! Немає краю моєму смутку, моєму суму. Так втомилась без тебе. Знаєш, сьогодні я прокинулась від доторку твоїх вуст. Смішно… Мені наснилось, що ти підійшов, огорнув мене обіймами і ніжно поцілував. Поцілунок, немов ванільне морозиво танув на моїх вустах. Серце холонуло, а тіло било електротоком. Я наче вся морозиво в твоїх обіймах. Так солодко, так ніжно…і так боляче відкрити очі і зрозуміти, що це сон. Інколи я боюсь прокидатись, адже тоді ти зникаєш…Люблю!»


3.


« Моя принцесо! Ти там, в далекій країні чудес, за суворою огорожею. День за днем проходять, немов копії одного і того ж нудного і монотипного фільму. Ти навіть не уявляєш, що ми тут робимо,щоб розрідити свій стан. Тут важко залишитись собою, не втратити своє Я. але знаєш, себе не так страшно втратити, як тебе!
   Постійно прокручую спогади. Пам’ятаю, як в одній із сварок ти билась в мої груди, кричала, що ненавидиш. Я відповів : «Ну і що, все одно кохаєш!». І ти розтала, адже кохаєш. Знаєш, я сам себе ненавиджу,за те, що прирік тебе на таку долю, на таке очікування, на таке страждання. Але відштовхнути, зректись тебе не можу, бо кохаю більше життя, більше щастя – для мене це ти. Ти – єдине світло в моїй душі і серці. А й справді, серце ж навіки в твоїх руках. Тут важко, тут – пекло. Але своєю любов’ю я заслужу свій рай. Люблю

4.


   Невже…завтра…завтра я тебе побачу, почую,доторкнусь. Невже моє очікування хоч на 5 хвилин справдиться!чекання важке. Воно вбиває зсередини, воно, як іржа – роз’їдає душу. Краще я б померла. Але ні, що я кажу! Смерть не звільнить і віддасть тебе мені. Чекаю зустрічі. Люблю безмежно…


5.


   8.40 ранку. Вона немов ошпарена окропом, немов оскаженіла і в той же час прекрасно скам’яніла стоїть перед огорожею цієї споруди. Нарешті! Один пост, обшук, пройшла. Другий, третій. Нарешті, пройшовши довгий темний коридор разом з вартовим вона зайшла до тісної, сірої і смердючої камери. Посеред неї стояв стіл і два стільця по обидві сторони. Вона сіла, чекає. Через мить двері відчинились і конвоїр завів його – похмурий, схудлий, доросліший та серйозний. Він сів навпроти. Мовчання…Тиша…Чутно унісонне дихання, чутно серцебиття…
   Він, котрий наперед придумав тисячі слів, котрі хотів сказати – мовчав…бо не міг відвести очей з її рідного обличчя, з її глибоких очей, з її вуст, з її волосся. Йому, котрому завжди було все під силу – було душно,груди з кожними видихом здавлювало пекучим вогнем. Йому, котрий лише і мріяв днями про зустріч зараз хотів померти …Нараз віддав би все, щоб прослідкувати за появою, грою її посмішки…
   Вона, котра ковтала  ночами сльози в очікуванні його ніжного погляду, хотіла кинутись йому на шию…Готова була цілувати кожен сентимент його долоні, його пальців. Вона, котра тисячі разів прокручувала в уяві їхню зустріч, не могла віднайти найелементарніші слова. Вона дивилась на нього і не  могла зрозуміти чому це не сон, чому він насправді у в’язниці!
 -Я…
- Ні…я знаю. Якби ти тільки знала як я тебе кохаю!
- Знаю…Сльози покотись з її очей, а його тіло судомно смикалось від бажання поцілунком висушити її сльози.
 - Назавжди…навіки…разом, де б не були…
- Назавжди…тільки твій і заради нас…Люблю…
 - Люблю…
 - Зустріч закінчена!
   Конвоїр підняв його. Біля дверей він повернувшись поглядом поцілував її шию, вуста, руки…А вона…Вона кинулась до нього. Невже так буває!!! Вона віддала б душу самому дияволу ще за хвилину в його обіймах. Він пристрасно поцілував, опалив її обличчя щетиною, охопивши його руками. Сльози покотились з його великих очей, а з неї вирвалось ридання та пекучий і невимовний стогін. Конвоїр відштовхнув її від нього і вивів геть. Вона залишилась одна в цій тісній смердючій камері сам-на-сам із залишками його поцілунку, намагаючись схопити його холонучі обійми…
   Ще стільки років…Ще стільки зустрічей, ще стільки мук в цій тісні камері. В ім’я чого? В ім’я того,заради чого віддаси життя, вб’єш, сядеш у в’язницю…В ім’я людини, з іменем котрої засинаєш і прокидаєшся…В ім’я ніжності, пристрасті, очікування і солоду близькості…В ім’я кохання..!