Прощати

Одного прежовтого ранку
я якось навчився прощати.
Із подивом тихим дитяти
минулого вимів уламки.

Де, правда, була ти раніше,
й чому вийшла з тіні лиш зараз?
То, мабуть, такий я нездара –
не міг відрізнити, що гірше,
мов сонця не бачив з-за хмари
і вітру не чув серед тиші…
Була таємниця ось в чому:
прощати – то здатність серця
ніколи не рватись до трону,
не злитись коли заманеться,
не заздрити й зла не просити
для тих, хто з тобою поруч,
стираючи підлості гори
та вигоди ріки сушити.

І щойно я це усвідомив –
так гаряче стало у грудях,
що Дух мій з тілесної груди
зірвався та вилетів з дому.
Проносив мій погляд над людом,
кружляв, мов не знаючи втоми
над містом чарівним…
Аж раптом,
розплющивши очі, прокинувсь
в знайомому ліжку й кімнаті…

Лиш сном би дива не скінчились!

Тоді враз злетіло у думці -
«Я точно прощати навчуся!
Всіх! Навіть якщо не попросять! –
так зло не народиться зовсім!»