Скорпiон

    для  В*

    Його девіз: "Я бажаю, я прагну!"
 
 

    Нарешті я можу бути  собою. Бо завжди важко носити чуже обличчя, приховуючи своє справжнє єство, це стомлює і тоді хочеться волі....Ось такої, як зараз.....Причаїтись біля великого каменя, розпеченого африканським сонцем, відчувати його тепло, після набридливих київських дощів і чекати на здобич, ліниво пересипаючи пісок клешнями. І думати...думати...думати...Про дивних людей, серед яких доводиться жити. Вони смішні, їм здається, що вони знають все і про всіх, а на справді не знають нічого і навіть себе. Але намагаються щось вивчати в мені… може,  ті мільйони років, які відклались в кожному атомі мого тіла? Може так вони хочуть навчитись панувати над Часом? Але просто не розуміють, що це неможливо, бо тільки Час панує над нами, і треба жити  одним днем,  а інший може ніколи не настати… І насолоджуватись отакими хвилинами цілковитої самотності,  а   з тими  ж людьми так гамірно, особливо з їхніми жінками.
     Найстрашніше, що у них є   - емоції. Ні, це не просто  бажання хотіти істи, спати, полювати чи спарюватись. Всі  бажання у них занадто гіпертрофовані, і щоб  існувати з ними,  треба якось призвичаюватись. Але за ці сотні років, відколи я став жити в їхній реальності, так тому й не навчився. І це стомлює. Стомлює так, що інколи хочеться тікати з їхнього світу у свій власний, первісний, який був від початку Мого творіння. Тут все просто. Я хочу їсти і чекаю на здобич. Зараз вона з"явиться і...все. Як завжди...Інстинкт, без жодних емоцій, не питаючи себе, як почуватиметься мій обід, що він відчує в  момент, коли в нього блискавично встромиться  жало і по  судинах потече отрута, смертоносна і звільнююча від сутності буття...
     Потім, коли з"явиться бажання спарюватись, знову повернусь сюди, шукаючи собі подібну, для якої  не існує причин, крім однієї –  Великого Поклику природи, яка не стане  проливати  солону рідину з очей, яку  людські створіння  називають сльозами,  і не питатиме: Чому? Для чого? За що і Навіщо?... Лише  кілька годин танців, зціпившись клешнями, по гарячих пісках, таке собі "танго пристрасті"… і  Момен Істини…. Можна повертатись додому, навіть не питаючи ким вона  була в Них -  Домогосподарка? Лікар?  Бізнес-леді? Зрештою,  це  не має значення,  бо чула наш спільний Поклик.
     Нарешті здобич...Павук...Мить...жало ввійшло в м"яку плоть… краплина отрути... Насолода.... Можна повертатись Туди, до Них....але тут  добре...Спокій, якого я не маю Там, бо Там ще один вузол, який я зав"язав так необачно і тепер ніяк не можу, ні розв"язати його, ні розрубати, ні  позбутись..
   Це  - Вона. Спочатку мені здалось, що ми  однакові, і що Вона  почула  Те, що і я…   і для того, не треба було обов"язково повертатись сюди. Але я помилився. Вона була Інша. Я просто  це  зрозумів не одразу. Вона  так довго жила серед людей, що поєднала в собі свою природу і їхню … Досі не можу зрозуміти, Хто Вона, але в неї дивна регенерація  особистості.  Скільки б я не намагався її отруїти, вона виводить  мою  отруту з тим, що вони називають сльозами і, наче відроджується знову,  називаючи  це Коханням.  Жінка  Ящірка, чи  Жінка Фенікс? З відчайдушністю  намагається пояснити мені  про Любов, але не розуміє, що мені те не дано... Я мільйони років живу під цим  неосяжним небом, бачив, як змінюються епохи …  людські цивілізації, які руйнувались їхніми почуттями і пристрастями, але так і не навчився у них всього того, що вони відчувають Серцем, Душею....бо не маю другого?  Чи маю? Але туди Творець забув  вкласти ті незбагненні емоції?  Або не вважав за потрібне? Бо й для чого вони Членистоногому?  Так жити простіше, от тільки, як би не Люди, які все так люблять ускладнювати....і не Вона, якої так важко позбутись...Позбутись...Позбутись....Клешні,  до оніміння, пересипають  багряний  пісок, що здається таким,  під конаючим сонцем на схилі дня......... А відповідь так і не прийшла.... Хай....я повернусь сюди знову і буду думати.... Одного разу пустельний вітер принесе мені Відповідь....а поки... буде як є...Треба  повертатись, бо за мною скучили вдома....