Батько

1
   У тридев’ятому царстві, навіть не царстві, а в небувалій крижаній країні лицемірних масок і лукавих усмішок жила сім`я, яка не відала горя, печалі і сумних спогадів. Не було зламаних почуттів і ненависті до близької людини. Жили тільки він  і вона : батько і його донька.
   Дитина зростала без чужої опіки і без нав’язливих родичів. Вона зростала в загартованій і зачерствілій любові свого батька. Його почуття не були сухими порухами, вони були бурхливими потоками, але лише тоді, коли й справді  дамбу проривало…
   Олександра його любила. І не лише так словами чи допомогою. Вона бачила в ньому не просто наставника чи вчителя, але і велетня життя, красеня-чоловіка і освічену людину. Її дитячі наївні очі завжди дивились на нього,як на скелю, котра сховає від спеки, від холоду, від небезпеки…від усього. Ще з дитячих ранніх рочків вона навчилась поважати його. Ні…Він не зразок і не еталон вишуканості чи вседозволеності…Він той, хто дозволяв певність, але й лише одним поглядом чи однією фразою міг сказати «ні». І це «ні» означало, що перечити марно. Та вона й не перчила ніколи, бо було взаєморозуміння.
   Це була звичайнісінька дитина, дівчинка зі своїми ідеями, думками, клопотами та вміннями. Вона полюбляла читати і читала захлинаннями. Танці, спів, навчання – це все робила із задоволенням, знаходила час, а енергії вистачало ще на багато чого. Вона не потокала йому, лише робила прохання, пізніше схожі на накази.
   Батько – нелегкої, зовсім нелегкої вдачі людина. Ні…Не людина настрою чи емоцій!!! Людина з важким характером. Людина горда і упереджена. Людина загартована плином життя і в той же час – нещасна. Людина розумна, але примхлива, не дивлячись на подарунки долі, які час-від-часу траплялись на його шляху. Людина несамовитої перебірливості. В той же час – це людина з довершеним смаком та відвагою. Він – батько. При чому, чим далі, тим впевненіше, але й несамовитіше це розумів. Він впадав у цю батьківську любов із самовіддачею і без вагань. Інколи щось затьмарювало його очі, можливо свій власний авторитет, а можливо лицемірство оточення…
2.

   Тату, тату! -, донечка кинулась на шию своєму велету-батьку. Він з легкістю підхопив цю пір’їнку і стиснув у своїх обіймах.
 -Де ж ти так довго був?,- крізь наївні дитячі, але такі щасливі сльози промовила дівчинка.
 -Та все ці кляті командировки, ніяк не відпускали…А знаєш, що тобі передав Зайчик?! Здоровезну шоколадку…
І батько відпустив свою принцесу, а вона з посмішкою побігла в дім. Батько постояв трохи і потім сам зайшов. Надворі смеркалось і він пішов вкладати свою малечу спати.
   Чуттєвий велетень своєї справи, він був таким ніжним зі своєю донькою. Олександрі завжди здавалось, що вона вміщається в його долонях і з легкістю може всидіти на одному плечі. Вона так любила його – батька.

3.

   -Я вже доросла і сама можу вирішувати, що мені робити надалі! А ти, ти сам хоч щось встиг у своєму житті?! Та когось взагалі окрім себе любиш?
 -Як ти смієш говорити таке батькові, мале стерво?! І батько замахнувся і вдарив по ніжному обличчі вже дорослішої доньки. Від наступного замаху руки його зупинила рука Олександри, котра сміливо схопила батькову. Вона з ненавистю, з усім болем подивилась в очі батька і сказала: « Не смій!!! Більше ніколи в житті – не смій!!!». Вона відштовхнула батька і подалась в дім. Йшов час… Дівчина дорослішала, але ніколи не забувала сухість почуттів батька, ніколи не забувала його байдужі погляди. А він…чи дійсно він був таким сухим, таким зламаним і байдужим. З кожним новим словом, з кожним новим жестом він спостерігав за злетами і падіннями доньки. З великим болем та і ще більшим захватом він дивився в її очі. Він любив її, як ніхто в світі не буде її любити. Його суворий погляд дарував найбільшу в світі ніжність. А цей непохитний голос завжди тремтів від хвилювання виказати почуття.
   Ніколи він її не зрадить і не покине…лише доведеться відпустити у власне життя…

4.

   Час пролітав, мов навіжений незламний механізм уже давно запущеної бомби. Він рвав спогади, метав очікування і давав надії на майбутнє. Олександра їхала…В самотнє місто, в самотні мрії, сам-на-сам із собою. Поїзд вирушив у свою подорож, а батько залишився на пероні. За мокрими від дощу вікнами стояв все такий же непохитний чоловік, безстрашний велет і захисник. Але за маленькими краплями на склі не було помітно його сліз, не було помітно його турботи і переживання. Лише суха посмішка… Олександра їхала, прощалась з дитинством і минулим. Та він завжди буде гріти її серце…
   Роки минали…Рідкі телефонні розмови, сухі обміни фразами і шаблонними турботами. Робота – дім, дім – робота. А в неї ціле життя…купа всього і лише поряд немає його…найріднішого і найкращого. Він далеко, та вона ніколи не повернеться.
   Ось уже з’явився інший чоловік. З тих далеких дитячих мрій, котрий оберігає її сон, дарує ніжність і любов, кохає. Він стане батьком її дітей… Але він буде другим, бо в серці завжди буде…батько.
   Минулось все: образи , сварки і невдачі. Лише велика любов та сум. Як і завжди Олександра летіла до тата на крилах, як і завжди він зустрічав її сухою посмішкою біля воріт. Та трішки змінився: чорне, як смола волосся покрила сивина, очі покрились борознами маленьких зморшок, погляд сумний та тоскний… А все такий же…велет, сильний і дужий. Ось і подарунки, сміх онуків, душевні бесіди із зятем, сімейне коло. А він сумний та стривожений.
-Що з тобою, тату? Щось трапилось? -, запитала Олександра і тихо обійняла його за плече.
-Доню, пробач за все! Я так тебе люблю!-, і відверті та гарячі сльози покотились з його очей. Він обійняв свою принцесу, як і багато років тому.
Ось він – час! Майстер лікувати рани і хоронитель помилок. Він зробив свою справу. Поборов гордість, забобони, заборони і страх. Цей шаблонний футляр стандартних емоцій, який завжди заважав бути собою, робити себе щасливим – його немає. А є лише всеохопна Батьківська любов.
Все минає: амбіції, образи, доблесть, розчарування, кохання, життя…Залишається лише світла віра, вічна надія і велика любов…такого рідного і єдиного…Батька…