Шум

- І ти віриш у всі ті його замороти?!
- Не знаю, моторошно якось стає, коли його слухаю. Так, ніби й правда все це…
- Ха-ха. От емоцйний дурень! Ти ж доросла людина, а не дитя! Він божевільний! Йому давно в психушку потрібно…
Сорокарічний Миколай Федорович купив того далекого літнього дня сорочку на випуск. Світла, простора й легка, вона одразу ж йому сподобалася. У ній і поховали за три дні. Не вижив після страшного ДТП… Оленка, дівчинка 10 років, слухняна й спокійна, втопилася в озері, на яке так часто ходила з батьками засмагати й купатися. Не вгледіли. За мить була під водою, хоч і на мілині. Чи злякалася, чи щось ще… Не врятували. Ховали у тій самій сукні, яку тільки два-три дні тому купили вони з мамою на базарі. Хіба знала тоді мати, як згодиться та сукня, хіба думала, що пришитий метелик на ній посміхатиметься з доччиної труни. Чотирнадцятилітнього Андрійка за три дні до того, як на нього з даху будинка впала величезна буруля й встромилася прямо в голову, взували та тому ж базарі…
І вісімнадцятирічна Світлана, що впала з десятого поверху й розбилася всмерть, і двадцятирічний Денис, якого зарізали в барі під час незрозумілої сутички, й шістдесятирічна Любов Костянтинівна, що померла на операційному столі під час операції на серце – всі вони купляли одяг чи взуття на тому ж самому базарі, у тих самих продавців.
Дві літні жінки-продавщиці й досі продають одяг на тому ж самому місці критого базару, що на Героїв Дніпра. Час йде. А вони вправно одягають та взувають своїх покупців. Їхня робота нагадує якийсь обряд, який зразу можна поплутати із простою зацікавленістю щось продати або ж догодити покупцеві. Насправді ж… Факти говорять про себе. Ніхто й довести не зможе, а тільки відчути. Відчути по їхньому вигляду й власним асоціаціям, які ніколи не підводять… Все також бігають вони навколо свого клієнта, щось вимірюють, шукають, пропонують переміряти… Товсті пальці однієї порсаються в ящиках, шукаючи потрібний розмір. На спітніле обличчя іншої спада локон збитого волосся –  хукаючи ротом, вона поправляє його, бо в руках тримає величезне дзеркало. Якась неохайність у вигляді обох спочатку дається взнаки, але ж балакучість все затьмарює – й сприймаєш обох як щось закономірне. Купляєш-таки ту чи іншу річ… Йдеш далі, не надаючи ніякого значення тому, з ким щойно спілкувався, не пов’язуючи  анічогісінько з цього спілкуввання з тим, що відбувається й відбуватиметься в подальшому житті після того…
Знав, скоріше відчував, одне: йти геть не можна! То поразка. Коли шукали для сина потрібний розмір чобіт, стояв як вкопаний і мовчав. Спостерігав за тим, що відбувається. Аналізував відчуте, шукаючи вихід. Залишалося спостерігати, вдаючи, ніби нічого не розумію. Інакше б я видав себе. Не знаю, чому… Але б це мало той самий ефект, як купити в них якусь річ… Крізь скло темних окулярів я бачив усе. Моє мовчання дзвеніло у вухах. Я знав, що то якась енергетика, схожа на спіраль, крутиться навколо повільною блискавкою й шукає жертви. Але жертви поки ще нема. Та ж ось-ось буде… Ось-ось… Розмір не підійшов. Щоб отримати остаточну перемогу, я вичавлюю з себе: «Покажіть ще один…» Знову те ж саме. Ще довше. У голові починає паморочитись.  Голос сина дозволив розплющити очі: «Мені тисне в підйомі…», а жінчине «вибачте, мабуть, пошукаємо в іншому місці» пролунало урочисто й переможно. «Дякуємо, вибачте ще раз» було останньою крапкою. Шум у вухах поступово зникав. А коли ми відійшли від того місця на кроків сто, він і зовсім зник. Поплутати його ні з чим не зможу. Пляшка холодного пива дозволила повернути нехай штучний, але ж спокій на деякий час. Незадоволення жінки з цього приводу – ніщо в порівнянні з тим шумом, який щойно пройшов стороною. Розуміння цього заспокоювало ще більше. Для чого це їй пояснювати? Нехай все буде так, як є.
30.07.2011