Моя перша робота

«Ти дуже часто стала писати про смерть», - сказала вчора моя названа сестра. Невже це й справді так?! Лише кілька віршів, дві розповіді і, ніби, все… Хоча, цього достатньо.

А про що ще може писати людина, котра в двадцять років звела нанівець своє життя? Усі досягнення, нагороди, похвала – це не вартує. Єдина варта мого життя нагорода, то вміння дарувати щастя іншим людям, вміння радіти радості інших, уміння бути чуйною, в решті решт, корисною. Проте, не мені себе судити. Вирішувати вам…

Запитаєте, чому я звела нанівець свої двадцять років? Ви часто бачите мене зі сторони, чого мені зробити не судилося – яка я? Що в мені так, а що Вам відверто не подобається? Якщо боїтеся сказати мені в очі, можете залишити анонімкою. Я не така, як всі. Я навіть не така, як я сама… Адже Ви не знаєте мою внутрішню особистість, мою людину, мою улюблену сусідку і найзапеклішого ворога, мою вірну товаришку, ти не знаєш моєї сутності… Знайомтеся – Лія. Дивне ім’я? Зовсім ні. Воно доросле, самодостатнє, та й походить від мого справжнього імені Ю_Лія. Навіть довго не обирала їй ім’я.

Саме Лія згубила мене. І всі розповіді, оповідки про смерть, то її рук справа. Вона доклала чимало зусиль, щоб стати тією субстанцією, яка може заважати жити, може промивати мізки, може спілкуватися з тобою, підло використовуючи моє тіло… Стережіться нас! Я не знаю навіть від кого чекати більшої небезпеки – Лії чи Юлії. Не хочу знати…

Зате я знаю, як вона на мене впливає. Ця неадекватна істота нагадує мені перші наркотики. Зараз поясню чому. Ти бачив мене в сльозах? Так. Та в отих сльозах, які виступають на очах і зриваються з вій, відбиваючи діамантовим блиском місячне сяйво, мене не бачили ніколи. Їх могли чути. Так я переживаю сутінки – час, коли Лія прокидається. Ця нікчема змушує мене видиратися на шалені висоти мутованих будівель старого, напівзруйнованого міста, сідати на краю безмежно глибокої прірви,а потім ще й запевняє, що це кайф, що мені то подобається. Саме це Стерво моєю рукою тягне вже котру тонку цигарку і губить моє здоров’я. А я ненавиджу аромат тютюнового диму… Вона вбиває мене. І після кожної програної битви Лія пише щось нове. То не моя писанина! Згадай лише: «Я, Лия Моника Паркер, умерла, если вы это читаете…». Хіба я зважилася б на таке?! Лія невпинно провокує світ.

У неї окреме життя. У неї власна свідомість. Але в нас одне тіло, одне серце, фізично у нас все на двох…

Ця вільна, владна жінка часто приходить до мене вві сні. Розповідає, як пройшов день, що її турбує. Ділиться проблемами свого особистого життя, хоча, здавалось, навіщо вони мені: придбала собі вже четверту весільну сукню, замовила квіти, а Він знову не прийшов на вінчання до церкви. Плачеться, що має донечку двох років і все не може обрати їй ім’я – Катерина чи Тетяна? Стверджує, що вона не щаслива, проте вже за тридцять секунд перечить собі і ладна на весь світ закричати, що щасливішої од неї немає у цілому Всесвіті(!), бо вона має доньку, сина і … моє життя… Життя Лії то Броунівський потік – таке ж хаотичне і непевне, ба достатньо лише одного Його поцілунку, такого ніжного, пристрасного, такого солодкого, як у її життя приходить мир, злагода і спокій… Вона така дика, така не скорена, вона…

Я згубила свої двадцять років, бо дозволила їй побачити світ. Світ реальних речей, побачити його моїми, точніше вже нашими очима. Вдень поруч з тобою я, а вночі – Лія. І тоді вночі поміж вас я почуваю себе останнім лайном. Чому? А ми надто різні. Між тією жінкою тридцяти шести років, жінкою, що прожила достатньо аби давати поради іншим, і мною спільного лише тіло і боротьба за нього.

Можливо, це надто відверта сповідь, та я не знаю, хто сидить по той бік монітора і це мене тішить. Не судіть критично, адже це МОЯ ПЕРША РОБОТА…