Живi маятники

«Зізнайся, ми витрачаємо один на одного час.»

Коливаємось із сторони в сторону? Схожі на дурні механічні маятники, ми зависли над прірвою безглуздих рішень і не знаходимо рятівної драбини, що могла б вивести нас із гнітючої пітьми.
Ми ніколи не знали, чого хочемо. Нескінченно довго могли говорити про мрії і події, що бачились нам у спільних! снах(мабуть, це були кошмари). Ми не припиняли говорити до того часу, поки не померли слова.

Ми не вірили в сльози (це так банально!). Ми обожнювали лише щирість, доки не зрозуміли, що довго обманювали самі себе. Ми говорили слова, а в вухах обох лунали лише обом нам відомі мінорно-лякаючі мелодії.
Ми обмінялись душами, але й досі бережемо свої імена.

Ми відчували на обличчі холодний подих листопаду, а ввижалось, ніби навкруги нас вічне літо. Ми знали один одного як ніхто інший, ми ігнорували думку суспільства. Діти нової епохи! Епохи Інтернету, віртуального сексу і легальних наркотиків; епохи розбиття всіх старих закостенілих стандартів; епохи алкогольних сліз і кислотних дощів; епохи екстазі і аморальних ідеалів; епохи глобального потепління і холодних розрахунків.

Ми жили у своєму часі, рухались у своєму просторі. Ні, ми не були тут чужими. Ми були невід'ємною, але зовсім малопомітною частинкою цього Нового світу.