Речь на открытии персональной выставки

   


   Я вчора ввечері підготував промову і навіть записав її, не надіючись на свою пам'ять. Пам'ять, як казав Мішель Монтень – недобра річ, тому що якщо б в людини була ідеальна пам'ять, то не можливо було б вловити момент, коли б вона мовчала. Хотів би висловити вдячність всім, хто прийшов сюди. Дуже втішно відчути, що ти живеш не в джунглях з їх законами джунглів, а в цивілізованому місті, де є доволі освічених людей, які цікавляться не тільки політикою, а й мистецтвом. Повинен сказати, що я дякую долі, яка звела мене з Володимиром Марчуком, який дуже людяно і доброзичливо до мене поставився. І хоча ця виставка – зовсім не апофеоз довгого шляху, всього шість років пройшло з того моменту, як я став, як кажуть, пензль-меном, це всього лиш в деякій мірі проба здібностей, але мистецький світ розкривався для мене з кожним роком настільки вражаюче, що виникло природне бажання поділитися своїми здобутками, і росте переконання, що  це і є світ, благословенний Богом. Вся суть мистецтва, можливо, в спілкуванні, чи одна з найважливіших сутей. Соціалізуючи свої твори, митець тим самим розкриває себе для власної музи. Не можу сказати, до якого типу художників я відношу себе: до тих, що відображують дійсність, чи до тих, що виражають певні ідеї в своїй творчості. Здається, що цей поділ до святого святих мистецтва не досягає. Я думаю, що можна зобразити річку, поле і ліс в момент присутності Бога, або відобразити тишу в простих предметах побутового натюрморту і тим торкнутися до Абсолюту.
Єдине, до чого я починаю з роками відноситися негативно – це некомпетентне стихійне самовираження, яке стає останнім часом досить модним. З вдячністю приймаю конструктивну критику. Конструктивний критик має уявляти собі, як від його слів об'ект критики починає змінюватись в кращу сторону, тобто ідеальний критик повинен бути педагогом. А від нападів критиканства корисно приймати по ложечці поезії Олександра Пушкіна, яку я переклав своїми словами: «Велінню Божому, о Муза, будь покірна, Образи не страхайсь, не вимагай вінця…» Поезія в наш час відчуває себе самотньою і покинутою. Я би сказав, що поет сьогодні подібний до людини, яка вирішила стояти на одній нозі, коли всі кругом бігають, підскакують і танцюють. Як казав Гегель, поезія ще має шанс і майбутнє, якщо вона об'єднається з музикою. Добро повинно озброюватись. Бог, в додаток до кулаків, дав мені в руки пензля. Ми легковажимо сакральною функцією мистецтва, поділивши його на портрет, пейзаж і натюрморт, я не маю тут на увазі іконопису. За словами Іоана Дамаскіна, Бог хотів бачити людину саме такою – щоб вона приносила Йому картини, які викликає в ній оточуючий світ, приносила у своєрідну безкровну жертву. З цих міркувань можна зробити припущення, що сучасне мистецтво, якщо воно справжнє, являється зіницею ока самого Бога, тому що воно доповнює людину до рівня її людської гідності. Варто згадати пророцтва російського релігійного філософа Миколи Федорова, який стверджував, що в останні часи життя людства мистецтво буде мати сакральні функції, а митці стануть, по суті, майже тим самим, що і священики. Життя коротке, а мистецтво вічне – так говорять, маючи на увазі, що важко стати майстром. Але цей афоризм має ще інакший смисл. Вік картин, написаних олійними фарбами, часто набагато перевищує короткий людський вік. Під кінець згадаю свого улюбленого письменника Достоєвського і його слова про те, що людина спосібна ефективно слухати і концентрувати свою увагу не більше 20 хвилин. Тому запрошую вас дегустувати вино, спілкуватися і оглядати картини. Художник має промовляти до людей своїми творіннями.

                12.08.2011.