Стихотворение в прозе

Мені подобаються старі панельні  п'ятиповерхівки.  Каштани біля них задумливіше, горобини восени - червоніше. Там густіше й солодше навесні цвіте шпанка. І бузок там вище, купи його більші й завжди якогось неймовірного відтінку: якщо білого, то з рожевим або жовтуватим відливом, якщо лілового - те зі сріблистим блиском, немов тихе мерехтливе світло розливається вночі під вікнами.
Я люблю жовті й білі п'ятиповерхівки, люблю їхні невисокі арки зі стінами, стертими дитячими м'ячами. Їхні крамнички, такі ґрунтовні, що розташовують до неспішного й докладного споглядання двору.
Люблю  запах старої фарби в під'їздах і пропахлі газетами поштові скриньки - ні, не ті погнуті, багато раз зламані, під якими завжди купа кинутих брудних рекламних папірців. Ні, ті, у яких були листи - довгоочікувані листи від друзів і рідних, які вивалювалися в долоні білим тугим прямокутником, які, ще не розкривши, приємно було пробувати на дотик і вгадувати, що в них - листівка, зошитові аркуші або особливі ласощі – фотокартки…
У мій електронний ящик приходять листи, листи з фотографіями, і я радію їм, метушливою радістю людини, яка сподівається, що ще комусь небайдужа.
Навесні я приходжу в чужий двір і, не наважуючись присісти на крамничку, жадібно втягую нічний  запах квітучих дерев. Це мій потаєний сад: всякий може ввійти в нього, він на самому видному місці, але реальність його ілюзорна, а ілюзія більш ніж реальна - вона не дає надії, але дає почуття, рідке почуття щирості, і я навчилася приймати цей дарунок.


Мне нравятся старые панельные пятиэтажки. Каштаны возле них задумчивее, рябины осенью – краснее. Там гуще и слаще весною цветёт шпанка. И сирень там выше, купы её большие и всегда какого-то неимоверного оттенка: если белого, то с розовым или желтоватым отливом, если лилового – то с серебристым блеском, словно тихий мерцающий свет разливается ночью под окнами.
Я люблю желтые и белые пятиэтажки, люблю их невысокие арки со стенами, истёртыми детскими мячами. Их лавочки, такие основательные, располагающие к неспешному и обстоятельному созерцанию двора. Люблю запах старой краски в подъездах и пропахшие газетами почтовые ящики – нет, не те погнутые, много раз взломанные, под которыми всегда ворох брошенных грязных рекламных бумажек. Нет, те, в которых были письма – долгожданные письма от друзей и родных, которые вываливались в ладони белым тугим прямоугольником, которые, ещё не вскрыв, приятно было пробовать на ощупь и угадывать, что в них – открытка, тетрадные листы или особое лакомство - фотокарточка…
В мой электронный ящик приходят письма, письма с фотографиями, и я радуюсь им, суетливой радостью человека, который надеется, что ещё кому-то небезразличен.  Весной я прихожу в чужой двор и, не решаясь присесть на лавочку, жадно втягиваю ночной запах цветущих деревьев.  Это мой спрятанный сад: всякий может войти в него, он на самом видном месте, но реальность его иллюзорна, а иллюзия более чем реальна – она не даёт надежды, но даёт чувство, редкое чувство искренности, и я научилась принимать этот дар.