Вiршиванки

ВІРШИВАНКИ

НАПУТТЯ
 
Дивися зверхньо на незгоди, -
казав мені мій батько, -
й побачиш: гумору в природи
у повному достатку.
Спинись, подумай і посмійся
над власною бідою.
Та над усе, дитино, бійся
омани стать рабою.
То можуть бути фіміами
на честь краси і хисту,
Улесливість, мажорні гами
Вславляючого змісту.
Ти до душі їх не приймай,
Хай розум їх осягне.
Не пепсі, кока-кол бажай,
Води з криниці прагни.

НАДХОДИТЬ ОСІНЬ

Знов на горах тумани,
Наче сиве волосся...
Я її не чекала,
Цю замислену гостю.

Аби з нею зустрітись,
Я ішла через роси,
Я прощалася з літом,
Зустрічаючи осінь.

Гостю стріну я радо.
Але знову по тому
Я чекатиму граду
І шукатиму грому.

ПРАДАВНЯ НЕДУГА

Люди злі не бувають розумними,
Справжня мудрість не знає зла.
Небезпечними і бездумними
Можуть стати злостивих діла.
"Необачності" їх - не випадки
У нервовому ритмі життя,
Це - важкої хвороби зачатки,
Це симптоми прадавнього зла.
А недугу лікують терплячість
Час і розум, турбота і гумор.
Треба всім нам частіше сміятись
В очі тому, хто чинить наругу.
У здорової правди є сила
Подолати захиріле зло.
Тож не варто боятись. Сміливо
Наступаймо в бою за добро.

ПОЛОНИНСЬКИЙ СПІВ

Обізвалась до неба сопілка,
потягнулися звуки до сонця
Смерековою срібною гілкою
З полонинного диво-колодязя.

Затремтіли у ягодах роси,
Звори-сльози із гір потекли.
Чарівна верховинська просинь
Тихо вітром над плаєм шумить.

ШІСТНАДЦЯТЬ РОКІВ

Шістнадцять років,
Шістнадцять весен,
Минає спокій.
Шляхи - далекі.
Шляхи далекі -
такі незнані.
А десь лелеки -
Мої бажання.
Мої бажання
Здійсняться, знаю,
І мрія давня,
Мов квіт розмаю.

ХОРАЛ ЗЕМЛІ

Голубінь. Блакитний тихий подих
Ледь відчутного, як ніжність, вітерця.
Барви дня в високім небозводі
Щастя райдугу сплітають без кінця.
Щирий сміх твій, друже, сонцем ллється -
Жмень вже мало. І по краплях дзвінко він
Досягає долу, і сміється
Вся моя земля - то щастю славний гімн.

ЯКЩО ПРИЙШЛА ЛЮБОВ...

Не треба казати вголос,
Що любиш мене безтямно.
Кохання достиглий колос
Зірву обережно руками.
І кожну зернину з нього -
І вірність, жагу і ніжність -
Плекатиму в серці свому
Й розтане в нім крига-сніжність.
Бо кожна ота зернина
Так щиро мене зігріє,
Як в зиму - сонячна днина,
Як в злую негоду - мрія.

***
Прозора далечінь,
Осонцене повітря.
Весіння голубінь.
І мрії квітнуть, квітнуть.

ПІСЛЯ ДОЩУ

Я шляхом ішла по асфальту вогкому.
По ньому звечір"я пробігли дощі,
Блакитні, рожеві, а потім хрущі
Натхненно гуділи. Крізь лагідну втому
Вчувала: пливло і пливло з-між повітря
Легке щось, прозоре в озоні яснім,
Відчутне мені і відчутне усім...
І в серці світилися щастя й довір"я.

ВЕСНЯНЕ ЦВІТІННЯ

Цвітуть магнолії, цвітуть...
Черешня красно квітне.
У біле сяйво вбрався світ
І стало ще світліше.
Немає бур, нема заграв
з багряно-чорним блиском.
Я чую серцем: Всесвіт став
Прозорим, ніжним, чистим.

1975

Джулія Ламберт з моемівського роману –
Велика акторка сцени життя,
Геніальна вже тим, що зроду оманою
Не була для неї власна душа.

А я зі своєю не знаходжу віддавна
Точок зіткнення, площин єднання.
Від вас, здається, піду бездарно,
Не давши й приводу для кохання.

Асоціація
На стіні верховинський пейзаж,
Невідомого автора явлення:
Смерічок тінистих міраж,
Засмагла серпнева галявина,
В траві – запізнілі суниці,
Рожевіючий небокрай,
Горбата отави копиця,
В зеленавім серпанку плай.
Все – єдино, немає границі.
Кольори – в світанковій гамі,
Коли сонце приймає світлиця.
Коли ж вечір діткнеться вустами
Розімлілих від спеки вікон, –
Променистість пейзажу згасає,
Ніби стулюються повіки,
Ніби душу тривога торкає…

- - -
Як задивлюсь у ваші зіниці я,
Бачу схожість вражаючу з тим полотном:
То перлисто засвітять живицею,
А чи змеркнуть, як бронзою тиснений том.

***
Сховали очі в телефонну трубку,
Та в ній не хочу бачить порятунку,
Що в руку тягнеться спокусою.
Бентежусь знову. Й знову змушую
Вас грати у набридле пустослів’я.
Якби ж таких дібрала слів я,
Щоб вигаданих телефонних компромісів
І кабінетних сутінків, навіяних завісами,
Вам стало мало.
Знову марю вами.
Дзвоню. Прийшли. Це справді? Чи в уяві?

***
Проходите поруч. Не озираєтесь.
Даруєте квіти. А я образилась.
Говорите пристрасно. Огризаєтесь.
У що повірити – в слова чи в паузу?
Повірю в паузу, у недомовлене,
Засію пам’ять, підживлю спомини.
А як достигнуть – зберу у течку,
І буде повість про вашу втечу.

***
Удавана ніжність чи справжня?
Досі не можу збагнути,
Коли холодиш ти вустами
Мої розпашілі губи
І м’яко стискаєш плечі –
Аж серцю млосно і тісно.
А погляд ховаєш у вечір,
Що тягнеться в безпросвітність.

***
Серце тріпоче, губи шепочуть:
«Поцілуй мене. Ще…».
Моє жадання, наскрізь жіноче,
Пристрастю обпече.
Бачу – бунтує, бачу – не радий
Владності почуттів.
Боже мій праведний, дай пораду
Йому, не мені.
Збав його болю і дай спокою.
Хай не відчує гріх,
Коли захоче мене земною
Не для розваг і втіх.

***
Ти не втікаєш, я тобі потрібна.
І дорогою ти мене назвав.
І, як коштовність крадену, нерідну,
У темну скриню заховав.

Я з неї вибратись не можу,
Гукаю тебе, кличу – все дарма.
Безсила незворушність розтривожить.
Ти наче в мене є.
Й тебе нема.

***
Звичайне явище:
           Без тебе сумно.
У пам’яті до губ
           Твій поцілунок тулиться.
А місяць з неба –
           Круглий, незворушний –
Моїй нудьзі затятій не дивується.
           Терплю нестерпно.
Не засну нізащо.
           Сеанс екстрасенсорики –
Безмірність часу й простору.
           І ніч – пропасниця.
І я – пропаща.
            Не сплю, чаклую.
                Нині ти
Не будь від мене осторонь.

***
Дочка спросоння захлинулась кашлем,
Ячить до зір пташина у гнізді.
На кухні у халатику домашнім
Я мрію – бути вірною тобі.
І зможу. Але ти мені не віриш.
А якщо правду – віриш не мені.
Чому ж мене з собою знову мириш?
Аби здригалась знову у пітьмі
Від спалаху надій, які бентежать
Й висвічують самотність уночі?

САМОІРОНІЧНЕ 1
Був день ясний і сонцю радий,
Мене хвалили на нараді,
У відповідь когось критикувала
Й дня завтрашнього зречено чекала.
Жду завтра. Чи тебе побачу?
Не варт загадувать задачу,
Де щонайменше трійко невідомих.
Кепкуєш, знаю. Це мені знайомо.
Був свіжий день. Тягнуло вітром.
Душа спалахувала й квітла.
Зверталися до мене: «З вами згодні».
Святкую.
Але ж то – напередодні…

***
У скронях бринить нетерпіння:
Озвись і скажи мені: «Здрастуй».
А в трубці задирливим півнем:
«А хто це? Дзвоніть йому завтра».
До завтра несила чекати.
Душа виливається ртуттю.
Дробиться й ховається в шпарки.
Чи зможеш усе це збагнути?
Я хочу до тебе в кишеньку,
Погрітись у ній, полежати,
Побути хоч трохи маленькою –
Такою, що гріх ображати.

***
Три дні без тебе – наче в пустці
І в пастці гострих почуттів.
Три дні з тобою у розлуці.
Я знаю: ти цього хотів.
Хотів від мене відпочити,
Хотів збагнути, в чому ж суть,
Хотів три кроки відлічити.
До мене? Чи в зворотню путь?

РЕЧИТАТИВ ВІДЧАЮ
І не скаржусь, і не плачу,
Що тебе так рідко бачу.
І не тішусь, і не мрію,
Що твоє життя зігрію.
Не порядна й не пропаща,
Не з бридких, але й не краща
Вже дружиною не буду,
Та не навернусь до блуду.
І не стану на коліна,
Щоб любов була нетлінна
І без тебе не заскніла,
А з тобою все стерпіла.
Не ображусь, не віддячу,
Не метнуся по удачу.
Не весела й не гнівлива
Покочусь собі безкрило.

***
Мені наснилось: ти живеш в фортеці,
Куди мені потрапить зась.
Кохання ділиш, ніби у аптеці,
На точно вивірених терезах.

***
Гладіаторе мій з Стародавнього Риму,
Мужній, рідний і лагідний воїне мій,
Я кохаю тебе так безтямно й нестримно,
Що здається, тебе викликаю на бій.

***
Я знов мовчу у телефонну трубку,
Під почуттєвим натиском розбіглися слова.
Нестримно, у зсудомленому жмутку
Моя образа покотилась по дротах.
Ти не мовчиш. Ти щось питаєш м’яко.
І онімілий смуток мій розвіять прагнеш знов.
За це б тобі щось вимовить в подяку.
Але мовчу.
Ображена тактовністю любов.

***
Занудьгував мій телефон, образився.
Сіріє поруч і мовчить,
Свердлю очима, щоб покаявся,
Але не смію покрутити диск
І притиснуть до вуха трубку,
З якої вирине твоє «алло»
І увіллється в душу трунком,
І грітиме хмільним теплом
Слів – обнадійливих і щирих,
Яких ти шкодував учора.
Дзвінок. І я немов на крилах
Лечу до тебе, мій суворий.

САМОІРОНІЧНЕ 2
Гори – грудка пластиліну,
Переплавлена на сонці.
Іграшкова тиха днина
Аплікується в віконці.
Горобці крізь шибку – титри.
Шелестить через кватирку
Целофанове повітря –
Дрібно й стрімко, без зупинки…
Ось і склався вірш на тему,
Як стовбичу в кабінеті,
Мов зів’яла хризантема
В подарунковім пакеті.

***
Це слово, у якому сповідь
Одверта, праведна, земна,
Це слово, у якому подив
І віра, й сила, і весна, –
Хіба для тебе воно зайве,
Це заклинання від незгод,
Від розпачу, розчарування,
Від втрат і болю, і тривог?
«Люблю…» – твої уста не зронять.
«Кохаю!» – погляд не змовчить.
Чому ж боїшся ти промовить
Те, що в душі давно звучить?!

***
Вірю лиш денній прозорості
Й крапелькам суму у голосі,
Й погляду очі в очі – в зеленосинь.
А ночі, цій легковажній мрійниці,
Зовсім уже не віриться.
Усе то вона, облудниця,
Мені дорікає й нудиться
Бентежністю почуттів.
І зіткана нею тінь
В мою зазирає уяву…
Чи станеш для мене оманою?
Чи якось у денній прозорості
З краплиною суму у голосі
І поглядом очі в очі – в зеленосинь –
Пробачиш мене за ту тінь?..

***
Тополі у циганському намисті
Ряхтять гіллям з блискучими дукатами.
Розвихрилося карнавально місто
Перед зимовими важкими втратами.
Промерзлий сніг іще глухим свинцем наляже.
А нині ворохобить осінь багрянистим листям.
Шалена, безсоромна, як коханка княжа,
Скидає в пристрасті юпки тонкі й барвисті.

***
Феєрверки хризантем салютують осені,
Шибеником вітрогон мчить в небесній просині.
День – суцільний зорепад. Горіхи вгодовані
Астероїдно летять – прикривай-но голову!
Метеори з лип і кленів устеляють килимом
Асфальтівку закоцюблу, невмиту й запилену.
Легковажить листопад шатами барвистими,
Хоч заручник вже зими в вельоні імлистому.

***
День минув. І рік мине.
                І все минеться.
І любов твоя до мене
                не всміхнеться
Із примружених очей
                і лагідного погляду,
Перетліють всі образи
                й розлади.
І довір’я скривджене
                не забунтує.
Тільки раптом десь
                чуттєвість зануртує,
Як насняться
                руки й дотики,
Що не вміли берегти
                від опіків.

***
Був час: словами, наче хмизом,
Я підкладала вогнище кохання.
Боялась: згасне і застигне,
Не спалахнувши у вогкім світанні.
Я дорікала, що не бачиш,
Як я вартую те тремке горіння,
Як хмиз шукаю, ледь не плачу,
І хочу в нім знайти спасіння.
А хмиз зникав з іскристим тріском.
І я, підвладна мареву, безтямна,
Не вірила, що ватра розгорілась
Твоїми дужими доглянута руками.

***
– Поцілуй…
Губами ледь торкнувся.
Підштовхнув легенько.
Посміхнувся:
– Йди, тобі – пора.
На порозі знову обернуся,
Знов до тебе тісно пригорнуся.
– Час вже. Ну, бувай.
Але я не відізвуся,
Довкіл тебе обів’юся
Міцно, мов кора.
З докором у вічі подивлюся:
Ну, невже ні на що не згоджуся?
– Пісенька стара.
І настирливо в любові зізнаюся,
І з невірою твоєю знову б’юся.
Я ж твоя. І край.

***
Сиджу. Чекаю.
           Мабуть, вітру з поля.
Його ж звідтіль
            не повернуть ніяк.
Чогось ще жду.
            Чи не пориву долі,
Що на міражний
             звірилась маяк?
Тебе не буде,
             ти сьогодні в справах,
А я у маячні,
             яку не зупинить.
Калейдоскопом настрою
             невправно
Кручу в надії
             на яскраву мить.

***
Боюся, вже не вистачить терпіння
Чекати несподіваного щастя.
Моя надіє, ти – моє спасіння,
Не кинь мене напризволяще.
Замкнусь, зіщулюсь, утечу від себе,
Блукатиму якимись манівцями.
І вже на тебе, мабуть, не розсерджусь
За те, що ти не зміг пообіцяти.
Жахаюся збайдужіти, то, власне,
Страшніше, ніж не бачитись з тобою.
Любити хочу, а не тихо гаснуть
І біль топить прогірклою сльозою.
Моя надіє, ти – моє спасіння,
Не кинь мене напризволяще,
Перетворись тремтливим сновидінням,
Не обірву тебе нізащо.

***
Нескінченна пустота, у якій живу.
Тож навіщо про любов знов тобі кажу?
Відповіді не даєш. Що, мовляв, слова?
То від них луна в душі надто голосна.
Подих стримаю. Змовчу. Сходами збіжу.
І про що не говорив, в собі збережу.
Можеш ти не промовлять –
Я, мов та луна,
Знов повторюю слова. Ті, яких нема.

***
Ну, й сердься – друкую поезії,
Не вмію ховати кохання,
Хоч знаю, що маєш бажання
Дорікати, що бавлюсь лезом я.

І справді, живу балансуючи,
Боюся раптового болю
Й до сцени тягнуся, де ролі
Поділені вже непасуючим.

***
Як змусити себе заплакати? Не знаю.
Лише в душі зіщулений заскиглить біль,
Знов пориваюся до тебе й обираю
Вже звично хибний шлях до втрачених надій.
Заплакати б, образитись на себе й долю.
І вилляти в сльозах увесь полин утрат,
І відімкнути біль, і випустить на волю –
І стане серцю легше у стократ.
А я не можу пожаліть себе. Мов ворог,
Суджу себе, караюсь вперто і мовчу.
І в тій розпуці скам’янію скоро.
Та від кохання не втечу.

***
«Ну, все, – сказав ти, – все. Побігли».
Й зриваєш те, що не достигло.
А я втрачаю мови дар.
І вже без слів благаю небо,
Аби нас вберегло від чвар.
Ні, це не я, це ти – бунтар,
Який бунтує проти себе.

***
Я засинаю з думкою про тебе.
І прокидаюсь – хоч невчасно і не треба.
А сльози, мов плакучі верби,
з моїх очей вже випили півнеба.
Йду на роботу, проковтнувши кави,
Життя мені не обіцяє слави,
Лиш тягнеться шляхом безбарвним,
Де не духмяніють у росах трави.
Окреслюються аркуш нерухомо й ручка,
Рядків на шпальту треба з двісті сорок.
Тверезливо блищить твоя обручка,
Пітьму рознявши й обірвавши морок.
А я – ще незаміжня і цнотлива,
Тебе в собі ніяк не відокремлю.
Незаймана, немов лілова слива,
Аби зотліти, падаю на землю.

***
Цього року гроза не квапилась
Розігнати задуху,
Що застигла, мов стронцій,
Без руху
На моїх і твоїх почуттях.
Навпростець, увесь світ обійнявши,
Щодуху
Стало боляче бігти…
Мов стяг,
Майоріло твоє наді мною мовчання,
Святим
Прикидаючись
Духом.

***
Блокноти, вірші і листи – в грубку.
І пам’ять викрутити, мов губку.
Все викинути, вщент забути
І щастя миті, й безмірність скрути.
Слова і погляди, сум’яття совісті,
Пориви праведні і грішні помисли –
Все знищить, що тобою дихає.
Спалить мости.
І все затихне?
І не болітиме? Й не буде терпко?
Навіщо долю катувать уперто?

***
Безсилою була б й знадлива мавка
Перед тобою – ідолом самообмежень.
А я слабка лиш жінка, і це знав ти,
І не вагавсь, і застережень
Ти не приймав. Бо я в твоїх долонях –
Мов стиглий плід, якого скуштувати –
Як шибку відхилить від підвіконня,
Щоб потім порух той гріхом назвати.

***
Коли прямуєш ти мені назустріч,
Я ж поспішаю, маю безліч справ,
І розійдемось неминуче,
Бо гнів за нас вже шлях обрав, –
Жалкую, що на двох не маємо весла
І що не вмієм кермувати у буденній бистрині ревучій,
Й шукаємо рятунку, втрапивши на злам,
Не руку даючи, а прикипівши поглядом колючим
                Одне до одного.
Хто ж править бал в стосунках двох?
Кому адресувать протест,
Що виділено двом такий лиш простір,
Де тільки ранить погляд гострий
І кожен самотіє, яко перст?

***
Моє кохання в це життя не вміститься,
Чи віднайду тебе в житті наступнім?
Чи ті життя нам знову не сумістяться
Й опинимося знову на розпутті?

Зустрінемось, зупинимось, здригнемося.
«Стривай!» – «Не клич. Нам знов не по дорозі».
Благаю мовчки. Далебі, даремно все.
Відходиш. Наздогнать тебе не в змозі.

РАЙКОМІВСЬКА ОРХІДЕЯ
Колишній перший секретар райкому КПУ,
Чи ти себе спостиг? Чи все про все збагнув?
І як бонбонне личко уже пошерхло зморшками,
Й що ти вже не солодкий, а так, спліснявів трошки.
Хоч десь колись стараєшся ту цвіль відтерти лоєм,
Та поряд не доярки вже з рекордними надоями
Й не втішні комсомолочки в панчохах за карбованець,
І не культтреґер-приятель, твій щирий пристосованець.
Відомо, чим хизуєшся: ти – хижа орхідея,
Всі інші – комашня…
Щось не пахтить ідея.

***
Якщо мене з собою забереш у гори,
То перестанеш виглядать таким суворим.
Якщо ж піднімемось з тобою на вершину,
Там зможеш скинути байдужості личину.
Міркуєш, що не варто витрачать зусилля?
Але ж це шлях позбутися безсилля.
Боїшся втрапити у промінь світла?
Але ж душа без нього сліпне.

***
Я нічого не боюсь,
Я в тобі захована.
Сміх мій, біль мій, моя лють –
Все у твоїх споминах.
Роздратованість, каприз,
Надвечірня втома,
Сповідь тиха і навзрид –
Все тобі знайомо.
Розпач, гнів і сумнів легкий,
Сльози і пробачення –
Все тобі на пам’ять вперто
Без вагань призначую.
Що отримаю взамін?
Чим заповниш душу?
Серце розділить навпіл
Я ж тебе не змушу…

***
«Не бачили його? Вже повернувся.
Засмаглий, гарний, помолодшав».
«Не інтригуйте», – усміхнуся.
І вже не витримаю довше,
І побіжу до телефону,
Й згадаю раптом, що не можна,
Що я не грішниця бездомна,
А просто мрійниця стривожена,
Бо без любові день минає.
Не все життя, а тільки день єдиний,
В якому слів твоїх не пролунає
І посмішка твоя не скоїть дива…
Але в цей день, безжалісно реальний,
Хоч дуже хочеться побуть з тобою
І прагнеться утіх банальних, –
Мов перед іспитом,
               навчаюся любові.

SOS
Довкруг облудні пики,
Гротескні муляжі.
Мовчу я їм до крику:
Не порпайтесь в душі,
Не лізьте, не торкайтесь,
Я – цяця, та не вам.
Я – не абищо, знайте.
Я – Бог. І я – Адам.
І скільки ребер маю, –
З усіх себе створю.
Мені не буде краю,
Як стану я на прю.
Я буду незбагненна,
Мов опік крижаний,
Я буду світло-темна
І як вода безмежна,
Прудка і обережна,
Мов зграйка кажанів.
Я звихорюся смерчем,
Впаду пласка, як гнів…
Щербатий меду глечик,
А в нім жало стирчить.
Мовчу, мовчу до крику
І чую. І жахаюсь.
І очі не заплющу,
І штурханів лякаюсь.
Довкруг жалобні пики.
На скільки стачить віку
Погратись в невмирущість?
Я замість них покаюсь,
Врятую їхні душі.

***
Надії кришталеві вже розбилися на друзки,
І тільки гострі скельця ваблять блиском й ранять.
Та я не каюсь. Впораюся з ними самотужки.
А щоб повірив – підфарбую губи зрання,
Пококетую в тебе на очах з твоїм начальством,
А потім, як дурненьке цуценя, сховаюсь,
Щоб крадькома повитягать колючки й поскавчати.
Нехай болить. Я все одно не каюсь.

***
Прохолода з вікна. Тверезіє ранок.
Провулками крадеться легіон коханок.
Хтось зайвої хильнув нічної пристрасті.
А в когось від ненависті ще губи стиснуті.
Хтось шаленіє від трунких цілунків,
А хтось ледь тягнеться, мов з дизеля із клунками.

***
Поруч той, що у мені шанує творчу душу,
А навпроти – що регламентує вчинки,
А довкіл – кого всякчас терпіти мушу,
З тими, хто б за мною справив вже поминки.
Нині в гурті цім тебе – строкатім, галасливім –
Вже нема. Й повернення чекать не варто.
Але прагну почуватися щасливою.
Щоб усміхнено тебе зустріти завтра.

***
Мені чомусь і сумно й дивно –
Тебе нема й зі мною поряд ти.
Нема кому зізнатись, в чому винна,
Та є в кого пробачення просить.
Й хоч без палких обіймів зимно,
Твоїм теплом роки зігріті й мить.
Без тебе й полохлива, й мужня –
Боюсь тужливих марень уночі.
А вдень рядки складаю дружні,
Мов з печі свіжі калачі.
І все, що було осоружним,
Здається нині втіхою мені.

***
Травня кінець.
           Прикордонна станція.
Здмухую з долоні
           пух тополиний,
Наче веду передачу
           по рації
Про останні
           без тебе новини.
Може, мої позивні
           вже до твого вікна долетіли,
Й раптом потягло
           крізь шибку надвір зазирнути.
Постать непевна
           в дотичнім промінні світила.
Пута розбити б скляні
           і усе повернути.

***
Стихне стогін,
            Сплесне легіт.
Млосний подих.
             Ніжний щебіт.
Шурхотіння
             таємничо-чагарниче.
На паломництво до себе
              гріх покличе.
Крапля трунку.
             Дзбан отрути.
Мить світанку.
             Ніч розпуки.
На устах –
             алхімія кохання.
Й ранок не сховає
            чаклування.

***
Земля парує
             пристрастю у серпні.
ЇЇ вдихаю трунок
             і твоїх обіймів прагну.
І день за днем
               у самоті нестерпній
Живе-щемить
                кохання –
І спрагле
              й безпорадне.
Стелю надвечір
                ліжко одиноке.
Без ніжності
                й жаги твоїх
В нім нуджусь
                і тривожусь.
І ніч калатає
               в тремкий неспокій –
Роз’ятреній чуттєвості
               безжалісна сторожа.

***
Паломником упертим, спраглим йшла до тебе,
Звірялась з гороскопом, радилась з зірками,
Та покладалася на тебе, не на небо.
Оазис у двомісячній пустелі.
Годинна зустріч не тамує спраги.
Прощаємося. Очі невеселі.
Та поглядом проникливим до щему
Цілуєш, ніжиш і благословляєш.
Коли ж побачимося ще ми?

***
Не обіцяй мені розлуки,
До розставання не привчай,
Скажи, що будем бавить внуків
І будем пить на кухні чай.
Не докоряй, що фантазую,
Що мрію про примарний рай.
Я справді більше не позую,
За роль невправну не картай.
На шило мило поміняти
Так просто у непевний час.
Але в безвиході тій клятій
Ще, може, й випаде нам шанс.
За даму «пік» тобі зостатись
Не хочеться, повір, мені.
Не зводжу я тобі загати,
Плету лиш капці вовняні.
І вірю, що усі розлуки,
Привчай до них чи не привчай,
Колись та й змусять наших внуків
Гуртом зібратися на чай.

***
Нині самотою, мов дощем омита,
Стала я подібна на вельможну пані.
Двадцять три троянди в тридцять друге літо,
Смуток від розлуки. Але гості п’яні.

Вкотре обертаюсь на літа щасливі.
Знову я самотня. І облиш ти сміх.
Відцвіли давно вже яблуні і сливи.
Але я сьогодні процвіту для всіх.

***
Тебе вітаю з днем свого народження,
З днем, у який душа моя стривожена
З’явилась, щоб тебе торкнуть неспокоєм.
Їй бути в світі не віншуй жорстокою.
Не борони від вдачі пустотливої,
Та загадай любов’ю жить і вірою
В те, що тобі без неї нудно й порожньо
Й що невблаганним їй не будеш сторожем.

***
Не печалься, моя звабо, не тривожся,
Повертаюсь у свій вимір, у свій простір,
У дерева, що не схлипують, не плачуть
І зумисних не випрохують побачень.
В свій оптимізм. В свої поглухлі двері.
Лишаю лавицю самотню в твоїм сквері.
А чуйний явір хай на неї листя стелить,
Нашіптуючи ніжність в порожнечу…
Іду від тебе, похиливши плечі,
В свій вимір. У незустрічі і втечі.

***
Вдивися у марево зморшок –
Вона молода і нетлінна.
До зір струменить безупинно
Сяючий погляд. Помовч-но!
Не смій дорікати за старість,
За те, що втрачає знадливість.
У вроди є дивна сталість –
Її нам дарують на виріст.
Вдивися у марево зморшок –
Крізь них проглядає діва,
Щоранку і денно, і нощно
Така ж молода і зваблива.

***
Не дорікай, не лай і не шкодуй
За те, що знову я непрохана.
Долоні й пучки тихо обцілуй,
На мить відчуй себе закоханим.
Моє волосся шляхом припорошене.
Це добре – не помітна сивина.
Я знову юна. Чи ж не дивина?
Жагою скресла рвійно й наполохано.

***
Знову ніч і чисто-чисто.
Від любові сяє місто.
І цілунки, мов намисто,
Ти нанизуєш так тісно.
Я для тебе нині й прісно
Встану мов зоря іскриста.
Не бануй і не журись ти,
Буде сніг і будуть вісті,
І нове різдвяне дійство.


1988-2008

Віршиванки

ДОЩ-АЛЬБІНОС
Дощ за вікном здирає пазурі об жерсть
І скаженіє білим кажаном.
Дощ - альбінос. Від нього й долі не втечеш
І не задобриш товченим пшоном.

Дощ за вікном - без пензлів і набору фарб -
Тлумить скляний мольберт - прозорий, як печаль.
І сумно шибка грає: шарп та шарп...
Старий магнітофон. Розладнаний рояль.

НЕ В ТІЙ КОЛИСЦІ
Ще не розвиднілось. І недогарок свічки
Ще блимає, оплавлений в собі.
У власні очі зазирнути б зблизька.
Якби ж це сонце і світанок... Ох, якби...

Тремтливий зблиск і пломінця неспокій
Поривчасто зітханням загасить.
Якби ж це вечір і якби ж це спокій...
Не в тій колисці колихалась мить.

НЕ ПРИХОДЬ
Не приходь в мої сни. Не варто.
В голові я поставлю варту.
Вже не буде того мракобісся
Й рук ожинових із рідколісся.

І веселка вже - не скакалка,
І сніжинка - ув оці скалка,
Все, що було колись таким ягідним,
Стало шматтям ужитим і зрадженим.

Я сплету уві сні шкарпетку,
З мінералкою вип’ю таблетку.
І той сон покладу на нари -
Як ЗеКа, що про волю марить.

ТВОЄ МОВЧАННЯ
Твоє мовчання – як шаманський бубен,
Що розриває простір на шматки
І в океані зводить судна
У сув’язь-караван тривкий.

Твоє мовчання – мов орда татарська,
Заскочивши мене зненацька,
Скипає  кров’ю і ґвалтує мозок,
І тягне думку, наче кінський волок.

Твоє мовчання – то судовий позов.
Без адвокатів. Їх – катма.
А суд – іде. І на баскій дорозі
У мантії танцює гопака.

Твоє мовчання залетіло ельфом,
І лоскітно шепоче: «Ще не спи».
Воно прикинулося блазнем-блефом -
Твоє мовчання, родом - із роси.

ВДОСВІТА
Мене ніхто не спинить в леті,
Я пролечу по всій планеті.
І не на сонце, а в світанок,
де біла ніч розбудить ранок,
Впаду кометою.

Не спалахну. Але й не згасну.
З моїм вогнем у небі ясно.
А на землі вартуй багаття.
Підкину дров. Знайду нам щастя
Попід смерекою.

МІЙ ЧОБІТОК
Пішов мій світлий Миколай
В чоботях і з дарунками,
Як в Ніжин йшов Іван Орлай –
Не з різкою, з чарунками.

Там дожидав його дітвак,
Що звів мене з Вакулою.
Й усе це було просто так,
Аби лиш не заснула я.

Й аби в Різдвяну зоре-ніч,
Долаючи всі митниці,
Твоя любов сіяла з віч
Усупереч політиці.

Мені даруй її, мені
Й усьому цьому світові.
Я ж верховинські шлю огні
У Петербург засліплений.

Мій чобіток в твоїм вікні
Оселиться довіку вже.
І в білу ніч, і в темні дні,
Чекаючи, він житиме.

ВИТИНАНКА
Забутий на осонні хліб,
Підсушена скоринка миті.
Десь песик Річі лапою від бліх
За вухом тріпає в морознім світі.

Дзвінка монета падає у сніг,
В заметі залишилась кругла ямка.
Поволі біль у серці стих,
На нім розкрилась витинанка.

Відняте все – коту під хвіст,
Який нявчить десь за порогом.
Відчиниш двері – кинеться до ніг,
Знімай, мовляв, подруженько, облогу.

І захрумтить хрустким крильцем,
Завбачливо залишеним у мисці.
На край стола скотилося яйце.
До Великодня – так неблизько.

Розкрилений папером білий сум
Із каламуті скла загляне в очі.
Еге ж, Різдво гряде – на глум
Бенгальській новорічній ночі. 

МОБІЛКА З ГАРБУЗОМ
Мобілка - волосінь, сушилка душ чужинських
і безголосся Всесвіту, і розпачу обжинки.
Сестру відняли, в телефоні стерли...
А чи мобільно вже б і вмерли?!

Дощем полоще світ свою брудну білизну.
Вода мобільна пре згори й гнітить донизу,
Вона вичавлює повітря рештки,
Не залишаючи сухої стежки.

Нараювалася між тими островами,
В пустій воді захлицьнулась словами.
А мушу ж встати завтра на світанку
І гарбуза зварити до сніданку.

Кому? Бодай собі. Щоб не було водянки.

ПРИКМЕТА
Відходить рік дев’ятий.
Десятий - той з нулем
І стилом - щоб писати
З увімкнутим реле.

Аби ж не було збоїв,
Напруга - не слаба.
І бути трішки злою,
І квапити слова.

Щоб не закисли клеми,
Шкрябнути кожну з них,
І вже не збитись з теми,
Вишукуючи бліх.

І рік новий бадьоро
Помчить без зайвих слів.
І нуль впаде без бою
На чистий білий сніг.

Залишиться прикмета
Із цифрою "1",
Стирчатиме з замета,
Як вказівник годин.

І сонце зійде легко,
І сяде на стило,
І снігом білим стежка
Розріже блякле тло.
2009

ЛАГІДНА МИТЬ
Спалах ночі, щедрість почувань.
І гармидер новорічний стих.
Із переймів болісних печаль
Хибно вродиться на сніг.

Та жива і тепла самота
Озерцем під зорями блищить.
Випромінює весна свята
З брижів лагідну зелену мить.

КЕРЕЧУН
Розмиває дощ Різдво
Аквареллю мокрою.
Сніговик згубив єство,
Впав під ноги морквою.

Не потертий ще буряк
Начорно розпарився.
Вилкою по ньому - хряп!
Бризкає і казиться.

Мандаринове желе
Ще не охолоджене,
А домашнє божоле
Мерзне десь у лоджії.

І російська голуба
У вікно заплигнула,
А в сусідів хтось врубав
"Господи, помилуй ня".

Лиш керечун мовчки жде
Василя-Василика.
І корона не спаде
З любого, із крілика.

МАРИНИНЕ РІЗДВО

 Марині Цвєтаєвій

Твоє ім’я до мене промовляло,
Коли я народила першу доню.
А я ж тоді й на морі не бувала,
А я ж тоді й не марила в безсонні...

Навіщось пастернак собі плекала
Під хатою в занедбанім городці
Й те листя - як життя лекала -
Жувала, видивляючись на сонце.

Ніколи в люстрах миті не шукала,
Не ворожила на кавовій гущі
І під Різдво малим гукала:
"Прийшла пора горіхи лущить!"

Хапалися лускунчики за діло,
І шкаралуща розліталась неодмінно.
Марина ж кухню порала уміло
Й мені, натомленій, приходила на зміну.

І празький торт вдавався чисто пляцок,
І шоколаду бракувало для глазурі,
І для узвару не знаходилось карафок...
А нам - по барабану ті гламури!

І обертався торт на хитромудру бабу,
Обсипану горіхами-гріхами.
І мерехтіла вже зоря на звабу,
І сніг рипів у ночі під ногами...

Прийшло, прийшло Різдво між нами!

ПРИСМАК ХРОНУ

Ти наказав моїй душі шукати хрону?
Гадав, що уночі за цим піде із дому?
Замучиться собі шукати схрону?
В тенета павука впаде до скону?

Та ти забув: не темна ніч була, а ранок,
І світ душа моя веде з пітьми в світанок,
І хрін у нас присмачує сніданок,
А павутиння – то лиш натяк на фіранок.

І павуків з кутів я вимела мітлою,
Хоч це не подвиг, та комусь здаюсь святою.
І кожен день я геніальною рабою
Встаю із ліжка тільки правою ногою.

ДЛЯ МОНІКИ
Моніко, сонечко, рибко,
Хвилечко наша дитяча,
Чи знає про тебе Тигипко?
Чи щось ти для Юлі значиш?

Нехай твої щирі очі
Промінчиком їх засліплять,
І хай же недоспані ночі
Роки президентські їм лічать.

Ти зцілиш їх всіх неодмінно -
Всіх тих, хто за урнами плаче.
Ти - наша вродлива дитина,
А небрязь нехай собі кряче.

Моніко, сонечко, рибко,
Лікарко наша дитяча,
Таж ти нам вкладаєш шибку
В вікно, що розбитим плаче.

Не столяр-червонодеревник,
Ти - страж, що життя вартує,
Дитинко ти наша кревна,
Усі ми тебе цілуєм!

БИСТРЯНСЬКА ЦЕРКВА

На вітровійнім пагорбі, де наче вчора
Розгойдували віттям древні липи небо,
Стоїть  в зажурі наша віра хвора,
Наш дух, сповитий в дерев’яні ребра.

Храм з предковіччя, мов прадіда сиві очі,
Намацує в долині куполи новітні.
Сухий, як тріска, дихає щодня й щоночі,
Надсаджуючи груди у тяжкій робітні.

Тут образИ – пласкі, немов обрАзи людські.
А на Михайля – снігом відсвіжіле свято.
Бистрянський Мішку, мружся, а чи жмурся, -
Дзвіниця в жерсті бомкає завзято.

І білі мухи засліпили сонця погляд,
Лиш хрест непевно марить про прийдешнє завтра.
Згори – тривкий, незверхній  і сумирний огляд.
А в серці супокій. У нім - духовна варта.

СВАЛЯВА

Ймення Сваляви пахне намистом,
Низанка скелець, барвисті пацьорки.
Гарні домівки, ошатні і чисті,
Горнуться гір, як в театрі гальорки.

У життєвирі немає коралів,
Море людське - не курортна Мальорка.
Як же приборкати лісоповали,
Щоб наша Остра не стрИміла корком?!

Тут вже нема ні валів, ні укріплень,
Тут і волів не знайдеш – коні винні.
Тільки б ледащо у нас не окріпло, -
Будемо жити, як вчора, як нині.

Силява, селява, сила силенна…
Сельви вже мало. Тож треба саджати.
Сільвії в нас – вже ім’я небуденне.
Так, селяві… Порахуймо карати.

Потік Бистрянський лине в Свалявку
І ЛаторИця їх знову приймає.
Міфи про Лаборця впали під лавку,
Пстругом грайливим на дні спочивають.

Місто Свалява – місточок до сонця,
Що простягнувсь в піднебеснії мрії.
Во ім’я Духа святого, і Сина, і Отця,
О, соле мОя! О, річко мОя!
О соле міа!

НАДІ - МНОГО ГОДІВ

Майкрасна в СвАляві жона ганьківська,
Либонь, ош має динь рождений ниська,
Паскуна бисіда не урвеми ся з пыска,
Закой розпозираву і изблизька.

Майкрасна чиляниця в вароши - вто Надя.
Най Бог сокотить і варує вшитко гадя,
Ми сокотім честовану Надежду -
Майыпну нысь, ги была вна переже.

Йой, што шіковна Надька-удовиця!
А фрішна - ги вода в кырници.
Умильно на поряну позирати,
Душа і чиста - ги дітвак в быдляти.

Она не буде задарь троцконіти,
Кой має дашто файноє чинити.
І нигда шуга щикати не дасться,
Кидь дако дашто ів повість из шпайса.

Обысьте знали: нико туй не фітькать.
Лем Надька най здоровля своє никать -
Не в оболок - ци щи не цвіло драча,
А в берега, вби крумпиль - не сарача.

На сьому, Надько, стих сись в подамент покладьте.
Най буде згорі цегла, а сын Юрко і найде.
А кидь зозулька дашто накукує,
Най Бог ушитко май увирьх зчислує.

*******************************подстрочник на русском***************

Самая красивая женщина Свалявы из села Ганьковица.
У неё, кажется, сегодня день рождения.
Да не вырвется из моих уст ни одно плохое слово,
До тех пор, пока не рассмотрю её вблизи.

Самая красивая женщина в Сваляве - это Надя.
Пусть Бог охраняет и хранит всех рептилий,
Мы же будем хранить нашу уважаемую Надю,
Которая сегодня ещё обаятельнее, чем раньше.

До чего же расторопна Надя-вдова,
И свежа - как из колодца вода,
Приятно смотреть на порядочную женщину.
Её душа чиста, как у новорожденного в яслях.

Она не будет зря болтать,
Если нужно сделать что-нибудь полезное для других.
И никогда у неё не случится икота,
Если кто-то что-то скажет о ней плохое из своей кухни.

Вы должны знать: здесь никто не говорит пустого.
Но только Надя должна следить за своим здоровьем -
Не в окошко глядя, зацвели или нет розы,
А на горный земельный участок - чтобы картошка не уродилась мелкой.

На этом заканчиваю, Наденька, стихотворение спрячьте под пол.
Пусть сверху будет кирпич - сын Юра его найдёт.
А если кукушка что-то там прокукует,
То Бог всё это пусть пересчитает в сторону увеличения.


Там, де немаYE YIYI*

Навіяно поезією Валентина Лученка - http://www.proza.ru/2010/04/13/836

Там руду омива
З надр гаряча ропа
Розмива моноспільність до краю
І солена вода не туди потрапля,
Не туди, не до до, не до раю...
Там і Лева нема
І бруківки - катма
Тільки трунок між скелі встеля
Оксамит під смарагд океану...

Ізумруду б мені і нарзану!
Але вип’ю свою я "Поляну".
*На сайті «Проза.ру» відсутня можливість у заголовках вживати українські літери «Є» та «Ї». Літеру «і» доводиться брати з латинського шрифту.

НІ
Квітень знову забирає в мене друзів.
І навіщось туга на деревах розквіта.
А в летючому окресленому крузі
Казиться пихата і нестерпна самота.

Німота ширяє в синім піднебессі,
Зеленіє спомин у прозорому вікні.
Скільки буде ще оцих байдужих стресів.
Та тебе не буде. Вже довік не буде.
Ні.
А ТИ ДАЛЕКО...
Анатолію Соколову - http://www.proza.ru/avtor/sotoll46

Шумовиння щемкої любові, що сягає блакитного неба
І спадає краплинами білого суму на подих імли.
Ти такий знов далекий, Ну а я… я – така недалека,
Із корінням хляпким, наче зламана шия лелеки,
Що вже цвітом опалим химерним лежить на землі.
Я не квітка з дерев і не глоду цілющого зав"язь,
І не листя трави, що вплітають в купальські вінки.
І до стегон моїх, і до литок ні цятки, ні риски ніколи,
Не пристане й росинки з твоєї вини й з далини.
І клавіри, і лали на пензлях, і лоскіт… І коле.
Коле серце тих пальців охристих пошерхла стерня.
Чом від мене вони відлетіли ув ирій, тремтливі лелеки?
Так далеко, далеко, далеко, далеко...
Тільки зорі мої на чолі в тебе змеркнуть смереково
Й місяць квітень заквилить до когось самотнім ягням.

ДАРЕМНІ ЛЮЛІ

Сто гір пройшла й сто першу легко ще здолаю,
Александрійському я рівня Менелаю,
І незвичайну лінію накреслю,
Й сплету із трансверсалю перевесло.

Гординська віро, ти хіба про себе знаєш?
Мабуть, одне лишень - що ти живеш у зграї.
А я сама, але не одиначка
Й ні перед ким я не плазую рачки.

Я їм мелай, варю собі токан на газі,
А бринза – то найкращі несваровські стрази,
Які прикрасять бурштинові булі.
Гей, Менелаю, дарма кажеш: люлі…

Твою античність я підважу коромислом,
На нім лиш сліпонагота спроквола звисне.
Смакую небо і ковтаю спокій,
І помовчу. І не скажу, допоки.

НА СЕМИ ВІТРАХ

Вишневі краплі на блакитній шибці.
Вітрів смарагдове кипіння у вікні.
Усе оце невже мені насниться?
Хіба ця істина примариться в вині?

Ти кажеш: сон – це також спосіб жити.
А я живу навстріч всім протягам гірським
І не у снах дивлюсь на райські квіти,
В лугах й лісах шукаю море, Крим і Рим.

Рушаю рано, коли сплять вітриська
І аж по груди тону у живій росі
Торкаюсь неба здалеку і зблизька,
Мандрую пішки, економлю на таксі.

Ні, світ не той, що з заспаних фантазій.
Його шукаю, ноги в руки беручи,
Здолай зо п’ять таких моїх євразій,
Дрімота з шалу схарапудиться й вночі.

Яка краса, яке витке повітря!
Які величні стовбури вагітних трав,
Які  хмаринки здійнялись в суцвіттях -
Скарбниця Всесвіту з яскравих стиглих барв.

І Космос мій ніколи не насниться
І не примариться, бо він таки живий,
І птаха в лісі – не на таці птиця,
Таку ніколи синю ти ще не ловив.

В її польоті я вмиваю очі
В її ширянні оживає навіть дух,
Її пір’їна тихий шепіт ночі
Приносить лоскітно до спраглих вуст і вух.

О, не марнуй себе на спів сирени,
Який ячить в твоїх столичних тоскних снах.
Яким би не було життя мерзенним,
Лети у ньому на семи моїх вітрах.

ПРОСИНАННЯ

Початок ранку із печаттю сновидінь.
Гармидер птахів на високій стрісі.
З хмарини обвиса чиясь бузкова тінь,
Що причвалала звідкілясь з-під лісу.

Несила стримати порив ясний, дзвінкий
Рясного сонця, що гойдає шибку.
Біжать, мов грядочки, рівнесенькі рядки
Про те, як дуб десь обіймає липку.

Привітний вклався на осонні синій сон,
Лінивий став - як сивий кіт на дощик.
І бреше навіть щось сусідчин злючий Дон,
І сонце в небі ніч химерну трощить,

Розбризкує в траву сльозинами росу
І запліта тугі ліщині коси...
А день вже встав. І йде, як Узала Дерсу,
Що сп’явся духом у розкосу просинь.

Анатолій Соколов. І ЗНОВ НА МЕТРО...
Оригинал стихотворения на странице Анатолия Соколова - http://www.proza.ru/2009/12/19/943

І знов на метро від Студентської в вакуум линеш,
І зліва мигтять лиш непевні оазиси станцій,
Морозець грудневий вужем крізь вагонні щілини
Жахає студенток, яким закортіло на танці.
В прекрасних голівках закручені дебет і кредит:
Розумницям вранці на позички жить не годиться ...
Якийсь дідуган від Студентської станції твердить
І гірко зітхає, що Новосибірськ - не столиця.
В старого - закон: хмарочосам барак не насниться,
Але до тих пір, поки здуру не випив півлітру ...
Йому на шляху все одно попадеться каплиця,
Там Бог дослухається з руського серця молитви ...

З центрального ринку, обіруч - господарські сумки, 
Чвалає філософ назад по центральному парку,
В повітрі кружляє листок з делікатним малюнком,
страшенно подібний анфас на німецькую марку.
А листя опале здається хрустким круасаном
Голодному хлопцю, що мчить стрімголов на мопеді…
Та марки давно вже не вводять нікого в оману,
А євро і злидаря-бестію вже не розбестять.

НА ЛОВИ

Ніч. Кухня. Гіацинт святковий.
І філіжанка кави на столі.
І поривання знову й знову -
Знайти дідівські постоли.

Навчитися читати до світанку
І розібрати долю по складах,
І, поки Миця вихлебче сметанку,
Дочарувати мить погідну в снах.

І градусник лежить собі здоровий.
І леквар** в шетеменях* аж співа,
І знову вранці рушити на лови,
Аби приборкати верткі слова.

*Шетемені (з угорської) - печиво
**Леквар - сливове повидло

ЯКБИ Ж ТИ ЗНАВ...
Як би ж ти знав, що світ такий тісний,
Смішний, близький та ще й родинно-милий.
Тоді тобі твої лякливі сни
Надокучати знову не посміли б.

Якби ж ти знав, як добре в самоті
Про тебе мрією без рим звучати,
Тоді  не хтось, а саме-саме ти
В думках любов поставив би на чати.

Якби ж ти знав, що завтра вже іде
До мене нелюдом, чужим, патлатим,
Тоді б ти знав, тоді б відчув: і де,
І як мене ще нині розшукати.

Якби ж ти знав, як прикипіла я
До того болю, що в тобі вирує,
Тоді б ураз ти прихилив гілля
До мого серця, що в тобі нуртує.

Якби ж ти знав, що скажеш мені "ні",
То б сто разів перехрестивсь во ім"я.
А так… намолюються ночі й дні
І зостаюся я. В тобі - зі снів я. 

ЯТАГАН
Ще схлипував сльотавий день
І ще брела калюжами нудьга,
Та вирвалося із небесних жмень
Яскраве надвечірнє сонце-ятаган.

Так розкресалося під ніч, -
Світанка ніби вже не буде.
І ми йдемо йому навстріч
Засліплені. А завтра – грудень.

ВЧОРАШНЯ ГРА
Нема гармоніі, нема акорду.
Лиш зойкнула розірвана струна.
Вона - гетера. Віддалась би й чорту.
Але звучить мелодія сумна.

У нього руки – криниці без дна.
Він – гітарист і музикою живить.
А їй здається: все ото – мана.
І щастя – невловимий привид.

А їй здається: все – вчорашня гра.
І Мавкою для Лукаша не стане.
Болить-бринить знівечена струна.
Де ж порятунок від захлання?



БРУТАЛЬНИЙ СВІТ
Думки рясні
Полинули в тривоги.
Хтось знавіснів,
Полишивши барлогу.
Хтось впав навік,
Поліг в основу стелли.
Павучий звір
Це спогляда зі стелі.

Дрімотний світ
Сказивсь у сновидіннях.
Що ж, ви поспіть,
А я зберу каміння.
Допоки вам
Гидота лізе в душу,
Я світлий храм
Побудувати мушу.

Допоки ви
Конаєте в судомах,
Я острови
Відкрию невідомі.
Допоки той,
Що вірує в безсмертя,
Кричить "Гей-гой",
Я підлікую серце.

Допоки світ
Розтерзаний ридає,
Я роблю звіт
Про те, чого жадаю.
Ніч. Ранок. День.
Червоний глід в намисті.
Дуб, а не пень.
І тихий легіт листя.

Кульбаби дзвін,
Жовтавої, як сполох...
Чи буде він?
Чи знову суне Молох?
Альпійських гір
Для схованок замало,
Як світу тир
Розверзнеться над нами.

Ні, я не сплю,
Павучий злючий звіре.
І не стерплю
Щілинок у сортирі.
Брутальний звір
Зненацька не заскочить.
Якщо ти тхір,
То я тебе замочу.

НЕ БАНУЙ
Знову сніг. І чисто-чисто.
Від любові сяє місто.
І цілунки, мов намисто,
Ти нанизуєш так тісно.
Я для тебе нині й прісно
Встану, як зоря, іскристо.
Не бануй і не журись ти,
Буде сніг і будуть вісті,
І нове різдв’яне дійство.

ІГОР ЩЕУЛОВ. ШЛЯХИ У КРАСУ
оригинал на странице автора - http://www.proza.ru/avtor/ishheulov

У вікні монітора
Світанок ряхтить
А сторінки газет -
Тротуарний петит.
Тільки мить -
Зрозуміють усі
Про відсутність часу …
Але хтось намалює
Шляхи у Красу

По розірваних струнах
Летять поїзди,
І у залах чекання
Не діждешся води.
В око впала без слів
Бірюзова мана,
Вже розпізнані руни
Заведуть в незнання.
І цукерком кривавим,
І чаєм із мрій
Знову Муза вгощає,
Що на ймення Мара
І до волі, до неба,
Але знов – навмання.
Зав’язалась у вузел
Пательня тверда.
Трійка каменем вниз
Ніби згинулий птах.
Сімка знов, як колись,
Замахнулась навскіс.
Туз вже дозу зужив
І вчепивсь за карниз.
Теревені верзе
Для останньої з зір.
На вцілілих життях -
Чи то ринок, чи храм.
І крізь призму часу
Ми рушаємо знов.
Прочитай-но мій лист
І повідай богам,
Що Вітчизною нам -
Тільки світла
Любов.

У вікні монітора
Світанок ряхтить
А сторінки газет -
Тротуарний петит.
Тільки мить -
Зрозуміють усі
Про відсутність часу …
Але хтось намалює
Шляхи у Красу

МІЙ ЛИСТ ТОБІ
Мій друже любий, що в твоїй столиці?
Чи сум, чи глум? Чи стріли й блискавиці,
І потяги жахкі, й метро зловісне,
В якому для любові стало тісно?

Ти мчиш в Москву, а чи подавсь до гаю
З етюдником писати? Я ж не знаю.
І ти для мене в Пітері, і в Омську,
І в Грозному кавказько-еквадорському.

Жахи уяви калатають скерцо,
Щось Прип’яттю завузлилось у серці.
Скажи мені, мій щирий любий друже,
Чи є кінець в ненаших зон відчужень?!

В моїх очах маліє лагідь весен,
В зіницях біль, розчавлений експресом …
Спитай мене, мій любий чуйний друже,
Навіщо сонце злісно очі мружить?

Я ж спопеліла вчора від зірниці,
Що спалахнула у твоїй столиці.
Дай звісточку, мій любий тихий друже,
Та ще до того, як зів’януть ружі.

Як яфин вже не стане на Стоєві,
Як я себе скерую до стоЄви
За все, чого не було, любий друже, -
Хіба тоді за мною лиш затужиш?!

Ні, не мовчи, мій любий вражий друже.
В моїй печалі ти себе не згубиш.
Нехай любов нас не веде до раю,
Але ж вона й серця не розтинає.

Чому не спиш вночі, мій любий друже?
Ще не скінчився місяць трудень-нуждень?
Та завтра встане день новий прозорий
І знов покличе нас у стиглі зорі.

СОН-ТРАВА
Чи бачив хтось колись рум’яні трави,
Що зашарілись на семи вітрах?
Між них стоїш... Де ліво, а де - право?
Довкіл один рожевий океан.

І чи хто зна, як звуться тії квіти,
Що в зелені рубіново ряхтять?
Ми будемо зі світом квити,
Якщо розкажемо, що в наших снах.

В моїх - смереки, що гойдають віттям
Мої натомлені неспівані думки,
Твоє ім’я... І все. Не буде звіту.
Мій сон, як трави ті, - виткий, лункий.

ДУХ
Переспів поезії Валентина Лученка - http://www.proza.ru/avtor/vluch

Невидимий ворог, як вірус,
засипає загадками,
як пісками Сахари,
суне стрункими фалангами
мені навстріч ...
Утрапити в смерч сипкий,
здійнятись до Сонця...
Дух сущий
ба, навіть, тямущий.
І не болить.

НАМАЛЮЙ
Намалюй мої ноги, що пахнуть агрусом, –
Легким абрисом.
Намалюй і руки, що пахнуть брусницею
З крицею.
Намалюй мої груди, що пахнуть спомином –
Стогоном.
Намалюй мої очі, що пахнуть зорями
Змореними.
Намалюй і вуста з ароматом глиці
В криниці.
Намалюй мої коси травневими травами
В мареві.
Намалюй мене всю погожу,
Як душею тебе стривожу.

В МАНДРИ З СИНОМ
Світанок починається вночі,
Коли ще цвіркуни колиску сну гойдають,
Дітьми забуті у траві м’ячі
З роси на повен місяць кругло поглядають.

І вдосвіта Малевичів квадрат
Провидніється у вікні промінням сходу.
Розріджується смуток у стократ,
Снить шибеником стиглий сад. Все – на погоду.

Під’їхало захекане таксі.
Рюкзак, на вихід! Кроком руш, кросівок пари.
Гайнем навстріч ясній вогкій красі!
Вони і ми. Авто, спочинь. Ми днесь без тари.

ВОСКРЕСЛИЙ ПЕРЕЛАЗ
Мої  чуття, що навпрошки не йшли,
Мої думки, що звились в перевесло,
Мої вагання, гойдані в імлі, –
Все в дріботинні літернім воскресло.

Розхристаність збитОшних місяцІв,
Зрадливі ювілеї марнославства,
І невпокорений цвіркун засів
Між палітурками мого бунтарства.

І душу прогортатиму, як сніг,
Який сповитком споминів заляже.
І подумки промовлю: «Ні, не міг…»
І спересердя слово знов зав’яжу ?..

Вузли і плетиво тенет морських,
Оманлива мережка павутиння
І грайлики біжать собі навскіс –
Тривай, ілюзіє очей нестримна,

І поки для життя іще зостався час,
І поки споминам ми ще не раді,
Знайдім собі сусідський перелаз
В достиглому п’янкому винограді.

ЗЕМЛЯ
І потопаю в срібному тумані
На срібних землях, байдужих до зрад,
До сліз, розпуки і любові на омані,
Де кожен не тамбовський вовк – не брат.
Земля, яка належить міріадам злиднів,
Земля, що попеліє в найнятих пройдох, -
Вона мені така зовсім не рідна,
Бо чую я себе на ній, мов лох.
Земля, що стогне тяжко,
Земля, що плаче зрідка,
Збайдужіла до себе
І не рахує збитки.
Моя земля.

НАШВИДКУРУЧ
Ощадливо осіннє блимне сонце,
Зашиє ковдру з клаптиків хмарин.
Тепло її не стане оборонцем
Для пломінців натомлених жоржин.

Холоне кров у тільцях виноградин,
Лоза південним марить острівцем.
Ще з ночі одинокий Бабен Ладен
Достібує віршиванку тихцем.

Не вдатна, не натхненна сива днина
Нашвидкуруч затулиться листком.
Перо лоскоче душу соколине,
Та кличе не в raj.com, а у terp.com.

І в жовтні знавісніють листопади,
З’яріють настовбурчені дуби,
І скрижиться вода знов безпорадно –
До неба люстром – хто б що не робив.
*Бабен Ладен – так ліричну героїню називають її домашні.

ЯФИНОВЕ
Щоразу прокидаюся і йду
Абикуди, за вітром в поле
Яке без ніг моїх і босе, й голе

Трикутниками таємничих пірамід
Освячую зворини й гори
Де між туманів розчинився лід

Осінньої п’янкої мандрагори
Карпати – непрочитаний Талмуд
Карпати – нерозбуджена Аврора

Що снить десь на Стоєві горілиць
В безпеці від жахіття і хоррору
Під ковдрою із яфин и брусниць

Дівчисько – ніби щойно з моря –
Пружними персами без лайбика стримить
У власній безборонності хоробрій

Ніколи їй не впасти ниць

1. Зворини – ущелини в горах.
2. Стой – гора Боржавських полонин.
3. Яфини – чорниці (на Закарпатті це слово вимовляється з наголосом на першому складі).
4. Лайбик – місцева назва елементу жіночої спідньої білизни.

АКЦЕНТ
Здрастуй, зимо. Милосердний спокій
ти мені пообіцяла цього ранку,
Тихий шурхіт сніговійних кроків
Ув імлі морозяних світанків.
Тільки лист бентежно золотавий
Крадьки припечатаєш до шибки –
Аромат липневої отави
Із акцентом сонячним нагідки.

ДЕ ВОРОН КРЯЧЕ
То що заборгували Батьківщині ми, де ворон кряче,
Де натовпу у свиті знов і знов не тхне лайно осляче?
Вітчизну щедро кидають до урн за гривень сто змалілих,
Хоч ні податками, ні дітьми Їй життя не вкоротили ми.

Шукатиму могилу в Ній, та годі - не знайду прихистку.
Моє ж бо місце для труни давненько вилучено з списку.
Щоб вижити - лиш бізнес розпочати знов у вільній ніші.
Мо’ супер-крематорій збудувать в тіні смерек на Вичі?

І попелом замулити гірким карпатські водограї?
І реквієм на Шипоті гірськім в трембітоньку - собі?! - заграєм?
А зграя дика грунками бреде навскіс, мов очманіла,
Курча розпатране гризе, допавшись дармового їдла.

Брунатно-сизі кабани, мов барани, спасуть й отаву,
Знічев’я заженуть пстругів гінких здихать до ставу жваво.
А там – катма протічної води, саме смердюче мило.
Не борсайся, настромлюйсь, рибонько, на зрудавілі вила.

ЧИ ТАМ ЩАСТЯ?
Забуду все невиплакане мною,
Лелеками віднесене у вирій,
Ходитиму у долі під конвоєм,
Прохаючи для тебе миру
І супокою від гризот намАрно.
Та тільки схочеться бодай зрадіти
Серед нудьги неділечок безхмарних,
Знов запитаю, знов себе скараю
Дилемою, що не веде до раю:
Чи ж є там щастя, де не плачуть діти?!

СПРАГЛИЙ ВІТЕР
Блукає вітер у відлунні порожнечі,
Шукає стиглі барви там, де їх катма,
Він пам’ятає перли на дівочих плечах,
Уста дражливі у п’янких і синіх снах.

Він пам’ятає про паркі бузкові ночі,
Про сяйво леонід у глибині небес,
Як до землі вони на водопій охоче
Летіли і купали спеку у гладіні плес.

І пам’ятає вітер кожен зелен-ранок,
Вагітність юних яблунь, уродини слив,
Він навіть пам’ятає те, що наостанок
Не шкодував для них чорнильно-грізних злив.

А нині він блукає спрагло в порожнечі,
Де глухо й пристрасно квилить сама луна.
І носить вітер сум до речі й не до речі,
Той білий-білий сум, який з луни сплекав.

ГОЛУБИНЕ
Нас голуби стрічають на вокзалах,
Хоч хтось казав, що наче – голубИ.
І голуб’ятень їм не збудували,
І не навішали на них торби.

І проведуть вони, розтявши тишу
Поміж вагонів електричок приміських,
На «перекус» хот-дога їм покришу,
Аби тримались міцно своїх стріх

І, подорожні підхопивши долі,
Вкладали в схованки карнизів і дахів.
Тобі здається, поїзд йде поволі,
А голуб вже списав тебе в архів.

І доступу до нього вже немає,
І вже потрібні логін і пароль,
Колись про них у голуба спитає
Ворона біла, що залетить на перон.

Лиш я побачу ту ворону на пероні,
А на стовпах – сезон лелечого життя,
Собак, в очах яких – жалі і каяття,
Ще – коні-люди там і люди-поні,
Що припнуті в товарному вагоні.
Їм кинули вівса – на прожиття.

УЩИПЛИВЕ
Мені здається, що ніколи
Словам летким не вирватись на волю.
Бо вже розтерзані прострочені рядки,
Бо вже розсмикані пташині крила.
Летять пір’їнами думки,
Пощипані газдинею невміло,
Спадають, наче шумовиння,
Як книжка пише: у земне тяжіння.
Їх стачило б, мабуть, що й на перину...
Ось тільки б птах дочасно не загинув.

УСЕ
Все, досить!
Вже задеревіло і небо, й трави, й ранок.
Й труна стоїть на требі
І кіт під нею,
Схожий на опришка,
І цвяха б’ють
В мою останню кришку.
Усе! Кінець!
Чи син ти, чи отець, чи дух святий –
Мені тебе не треба.
Віддай мою частинку неба.
А тій землі...
Та хай їй буде грець.
О Господи,
Та як дожити віку
У цій людській тюрмі ганебній?!

ЛІНИВЕ
Знов ніч, як піч, згаса. Втомився сніг
Уранці дарувати піт до сьомої лопати.
Ведмідь заліг в занедбаний барліг,
Аби шкарпетки зайвий раз не прати.

ПЛАНОВЕ
Без шоломів, на віражах,
Розчавлені відцентробіжністю.
О, як би залякати жах,
Поринути у вітер ніжності
І подихом легким без гальм
Згори в долину злетіти,
І хай це буде не стрімглав –
Окрилено і плавно-трепетно.
В осіннім просторі на двох
Без гуку машинерії
Ми здельтапланимо на мох
В карпатській дикій прерії.
Тут у любові серце є і нерв її.
І не потрібне тут ніщо,
І навіть – премії.

ЩАСЛИВЕ
Нудьга примусить малювати профілі,
Колись десь бачені – у тім житті.
І лист відісланий учора зопалу,
І знову не досягнуто мети.

Для мене хтось колись придумав ранок,
Горнятко кави, захололе, як печаль.
Колись комусь давно вже був він знаний
Мій рай кавовий – світанковий жаль.

Ковточок суму, півковточка щастя,
Без підсолоджених вершків, на жаль.
Хтось десь колись навіщось занапастив
Мене, списавши у поетки з праль.

БЕЗ СТОП-КАДРУ
Думки навіщось вимикають світло,
Навпомацки шукають супокою
І затишку під ковдрою важкою.
Коли довкіл уже все стихло,
Не шарудять в підпіллі миші,
Думки запарюються  в тиші.
Отож тікають за водою,
Стають камінною плитою
І чавлять перестиглі вишні,
Злітають у світи горішні,
Наснажуюються самотою
Ефіроманливо леткою.
Коли до Сонця зовсім близько,
Думкам чадіти в небі тісно,
Земля ж здається їм крихкою,
А місяцевий присмак – прісним.
Вони гойдаються на хмарі,
Мов розчепірені примари,
І киснуть, наче сльота, й сліпнуть...
Та раптом проблиском зумисним,
Скомандують собі : «Геть звідси!»
Бо ж остогидли ці порожні мандри.
І скинуть ногу, вилиту із гіпсу,
Правицею досягнуть зліва чипси,
І шугонуть до ванни Іхтіандром.
Думки, думки... У них нема стоп-кадру.

ОБЕРТОННЕ
Над світом нині владарює дощ,
Утратив сніг дитячі обертони,
А дощ квасний, як учорашній борщ,
Періщить простір, німо б’є у дзвони.
Книжки читаю, та усе – не ті.
Летять листи від мене не до тебе.
Ковтаю день у звичній самоті.
Римую знов тебе із синім небом.

СОН
    Щоб ти не світив мені пупом,
   Я ж золоті пацьорки звідси ось відпоров!
   Я ж тобі — зуб акули! Я ж тобі — роги марала!
   Я ж просив тебе, боже, щоб ти захистив мій чум!
                "Тунгуський бог", Ліна КОСТЕНКО

Клаксони змерзлі рвуться в мою душу,
І знов, і знов пригадується сон,
Як я кудись іду, хоч і не мушу,
Бо хтось у спину ляпа: «Продан дом».

А дім старенький, рідна та хатина,
Стоїть в руїнах, між яких – зима,
І вітер теліпає безупинно
Подерті клапті. Й образів нема.

І уві сні я раптом розумію,
Що так, нема, і це уже всерйоз,
І відлетів у заметіль, в завію
Мій дід Григорій, лисий Дід Мороз.

А нині Домодєдово в руїнах
І хату діда викупив чечен.
Та бог тунгуський у пацьорках Ліни
Підклав мені змордоване плече.

КЛЯСИКИ
Підстаркуватий дядечко вигадує клясики.
Знаєте? – Гра така
Для недорікуватих сільських дівок.
Ті скачуть-скачуть,
У лантухи зав»язані,
Якісь такі... подібні до льох.
А він, як пес, обтріпується від блох
І твердить, що Блок –
То пітерська незграба-панелька,
А Маяковський забув, хто його ненька,
А от клясичні шаровари – то річ,
У неї можна загорнути
Пригаслу піч
І розпекти її до такого шалу,
Що козацького жару
Стачить на всеньку вкраїнську ніч.
Виграли дівки холопські підштанники,
Похапали до рук канадські праники
І  - нумо стірать
Та бойового гопака танцювать.
Стерли Булгакова й Гоголя,
Єсеніну дали копняка –
Оце тобі, Серьожо, за нашого за Влизька.
Тішиться, тішиться дядечко,
Ти ба, господиньки які!
Попорали свої печі,
Настарчили йому на штани.

ДОРОГОВКАЗИ
Наснажене безсоння вільглим духом,
Що уночі думками плавно руха,
Гойдає серце, вкрите мозолями,
В якому спомини напівзів»яли.

Воно летке і водночас камінне,
Лежить у річищі, ніким не зриме.
Погідна хвиля гладить його знову,
Висотує вчорашню шерхлу втому.

Спресовано в цім серці вже півсвіту,
Змуроване воно з цеглинок літа.
Округла доля і кутастий квітень
Викрешують на нім вогнисті міти -

Дороговкази, що ведуть до неба...
Спитай: навіщо? Треба, треба, треба.

ЩИГЛИК
Сонату ранку починає півень,
Йому підспівує сусідський пес.
І раптом щиглик радісно-наївний
До неба переливчасто воскрес.

І зазвучала ароматна нота,
Бубнявіла суцвіттям між дерев.
Невже злостилася учора сльота,
Нудне відлуння дзвону без перерв,

Розхитана душа бриніла слізно,
Ридала, одрікаючись всього,
І день у темнім дзбані смутку киснув,
І мокрим сірим нависав стогом?!

Так дзвінко, тонко, легко, так весняно
Мої світанки зроду не цвіли.
І твердо знаю: ні, не перестане
Пташине серце пурхати цілим

Крилато, іскрометно і натхненно,
Бентежливо і втомлено ледь-ледь,
Не змучене в тяжкій журі і певне,
Що не припиниться життєвий лет!

ЗВИХОРЕНЕ
Вихор, вихор без кінця
Знов розбурхує серця
Сонце прагне полівітамінів
Бо несила вже промінню
Зігрівати охолоджених людців
Що народжують нових сліпців.

ВОСКРЕСІННЯ
З ранком тебе, любий друже, з ранком!
Сонце квапиться налити склянку
Життєдайної прозорої роси,
Ну, а потім трохи вшкварити грози -
Воскресіння в купелі природи.
Скажуть «Що вона верзе?» ті сноби,
Що не знають ясної доби
І стають одразу на диби,
І хапаються за перше-ліпше слово,
Заримоване отак-от, навпрошки.
Та які ж утішні ці стежки,
Що ведуть мене у зниклість злого,
Що дають подихати життям,
А не падати розчахнутою знову
Під коріння випалених трав.
З ранком тебе, любий друже, з ранком!
Воскресаю у тобі світанком!

ЩАСТЯ
Щастя шлях гойдається вітрами
і схожий на сади Семіраміди
де линуть дзвони храму
в блакитний лет овиду
щастя шлях зливається по краплі
в прозоре джерело пізнання
ідуть по ньому не геракли
ідуть по ньому не востаннє
щастя шлях мережить видокраї
неходженими путівцями
оминає ліниві левині прайди
перестрибує через ловецькі ями
щастя шлях шугає у бездонність
натхненного світлом простору
щастя шлях – це маленька повість
на безлюднім написана острові
щастя шлях обходить мурашники
і відкриває світи незбагненні
щастя шлях поливає крашанку
не воском - сльозами вогненними

24090 ДНІВ
Двадцять чотири тисячі
І ще дев’яносто днів
Ми - людці неосвічені -
Виплоджуєм  зло та гнів

Двадцять чотири тисячі
І ще дев’яносто хвиль
Йдемо у морі звичаїв
Давній тамуючи біль

Двадцять чотири тисячі
І ще дев’яносто діб
Бачимо сяйво місяця
І сонце встає надій

Двадцять чотири тисячі
І ще дев’яносто раз
Лагідно і заквітчано
Лащиться ранок до нас

Двадцять чотири тисячі
І ще дев’яносто літ
День переможно над ніччю
Здійматиметься в політ

В двадцять чотири тисячі
І ще й дев’яносту мить
Ще сорок мільйонів обличчів
Вертаються у цей світ

НАВЧИТИСЯ МОВЧАННЮ
Прийти на світ, навчитись розмовляти,
Тримати слово - як вдягати лати.
Та час настав учитися мовчанню.
Чи буде спілкування там звичайне?

Мовчання – й тут академічна мова,
Не зброя і не дудка калинова,
Мовчання - досконале есперанто,
Десятка італійських, мабуть, варте.

В мовчанні завжди є ознака згоди,
Мовчанням прироста тремка природа,
Шляхетно зупиняє ескападу,
Прощає байдужість чужу і зраду.

Мовчання кличе друга на розмову,
Мовчання обійде ворожу змову,
Мовчання немічному чуйний лікар,
Бо гоїть опіки, мов тихий вітер.

Розчути у мовчанні присмак солі,
Знайти скоринку долі, дрібку волі.
Вдихнути запахущості мовчання.
Терпке мовчання – пісня не остання.

МАЛЕНЬКИЙ МУК
Потрапити в безсоння залізничне,
Дивитися крізь тамбурне вікно,
Як миготять стовпи, мости, обличчя...
І з-поміж них ніхто, ніхто, ніхто
Твоїх образ не розгледить у шибці.
А поїзд чмиха далі навпростець.
За ним біжить такий маціцький*
Маленький Мук, звитяжний посланець.
На схід, на схід, де сонце обіцяє
Збудити день, що й спати не лягав,
Там все складеться у струнку мозаїку,
Там скороходи зносить падишах.
*маціцький – маленький, дрібний (діалектне)

МІЖХВИЛИННЯ
Золоте поплелось павутиння,
Шамотить у долині поточина...
Зозулине таке міжхвилиння,
Що красою цією зурочене.

І стакатто цимбальних акацій,
І алегро бджолиного гомону,
Вишивані березові грації,
І птахи пролітають, як спомини...

ГРАЙЛИВЕ
Зіграй собі, мій музико,
Зіграй собі сольну ноту
Щоб сонце у небі звикло
Вітати твої польоти

Зіграй черешневий вітер
Зіграй і парку хвилину
Повітрям , не хлібом ситий
І вдячний життю уклінно

Зіграй ароматне літо
Зіграй діамантові роси
І вже ти у полі, в квітах, 
До тебе біжать вони босі

Злови своє босоніжжя
Хапай свій дитячий захват
Покинь закапелки книжні
Зостав їм нудьгу на вахті

Не прагни ключів від раю
Бо двері у ньому - навстіж
І квітне щастя безкрає
І лине грайлика наспів

ПЕРПЕНДИКУЛЯРНЕ
Змовк холодильник. Теревені править дощ.
А на підлозі – охололі банки збляклих вишень.
А на дворі, на грядці розкошує хвощ
У бурянах, мабуть, позаторішніх.

І не встигається, і не лежить душа.
І ніч. І вже несила ґвалтувати ліжко,
І наче заспане дурне лоша,
Сама собі хвицяюсь трішки.

Росте нівроку перпендикулярний хвощ,
Зітнути – та в окріп, полікувати нирки.
Але прокис, зараза, учорашній борщ
І кісточки вишневі пахнуть гірко-гірко.

ВІДЦВІЛИ КАТАЛЬПИ
Липень розперезаний. Відцвіли катальпи.
Чонки достигають на дріжджах грозових.
Хочеться злітати у прохолодні Альпи,
Та життя підсовує зламані вози.

Пурхати б метеликом у траві сріблястій,
І сюрчати коником у ясній росі,
Та мащу скоринку я лекваром чи мастю
І взуваю кеди знов, ті, що син зносив.

БЕЗЖУРНЕ
В горах горе витряхаю
Палю ватру, підкладаю
Хай горить
Вогник синій біжить плаєм
Місяць будзок свій покраяв
Не ножем
Марево із небокраю
Той дарабчик загортає
Без жури
Горе догорить до ріски
Чорний бузьок світлі звістки
Береже
В гніздах, що на вилах в чорта
Плине човником до Порти
Навпростець
Кличе в небо місяць жовтий
Зорі збіглися у чоти
Буде герць

АВТОНОМНЕ ПЛАВАННЯ
Скоріш за все, я плакатиму знову
Самотньо, часто і навзрид.
У цьому кліматі помірно-дощовому
Щезає дощик, бо бракує сліз.

В цім кліматі, як в комплексі у Юнга,
Життя видихується – що вода.
А я на камбузі – підлеглий юнга,
Цибулю краю. Бо кипить бурда.

Пливу у морі. Берега не видко.
Команда вже зійшла в бермудський рай.
Мене самої ще зосталась дрібка.
В сльозі скотилась на саменький край.

Хай вітром пошматоване вітрило,
Що в небі наковталося життя,
Нехай команду хвилею накрило, -
Знайду і в хитавиці опертя.

СЕРДЕЧНЕ
Наснажене безсоння вільглим духом,
Що уночі думками плавно руха,
Гойдає серце, вкрите мозолями,
В якому спомини напівзів*яли.

Воно летке і водночас камінне,
Лежить у річищі, ніким не зриме.
Погідна хвиля гладить його знову,
Висотує вчорашню шерхлу втому.

Спресовано в цім серці вже півсвіту,
Змуроване воно з цеглинок літа.
Округла доля і кутастий квітень
Викрешують на нім вогнисті міти -

Дороговкази, що ведуть до неба...
Спитай: навіщо? Треба, треба, треба.

ЖИТТЯ З НЕ
Зневажена, знервована, знешкоджена,
Знецінена, знеславлена, знеможена,
Зневірена, знепліднена, знекровлена,
Знесилена, знебарвлена, знедолена...
І не осібно, не зненацька не знеболена.
Експромтом. Знехотя. Життя,
Що з НЕ пішло в невороття.

НЕЗАЛЕЖНЕ
День незалежності нехай святкують діти,
А ми ж залежні ще від цього літа,
А ми залежні від усього світу,
Життя від нас іще чекає звіту.

ТОМУ, ЩО ДРЕЙФУЄ
Що з твоєю крижиною сталося?
Розламалася, розтеклася калюжею...
Кажеш: глобальне потепління винне
І воду з міці воно вичавлює?
Це воно так спотворює
Ведмедя білого шкуру?
Ця клишонога, незграбна тема
Якогось дідька бреде навмання
без рибальських чобіт
І закидає в сліпе озеро вудицю,
Щоб спіймати нас на гачок.
І тільки смикається на гладіні ставка
Білий з червоним поплавець.

ДРУГА НАТУРА
Можливо, я ще й повернуся.
Ти звик до мене, я до тебе звикла.
Коли в моєму просторі стане затісно,
Проявиться друга моя натура –
Проростати твоїм часовим виміром.
Пожбуриш мене оберемком квітів
І очманіло дивитися будеш,
Як повзу по зап’ястю мурашкою.
Стріпнеш мене за комір сорочки.
Впаду нижче.
І засную мурашник у твоєму серці,
З яким тобі жити-не пережити.
Бо ж він під охороною Червоної книги.

СЕРЦЕ
Знову серце зазнало поразки
В суперечці з буденністю.
Десь у присмерку марило ласкою,
Чи то пристрастю, а чи ревністю,
Щоб відчути хоч іскру болю,
Щоб відкрити клапан чуттєвості...
Але все, що йому дозволено, -
Бити в дзвони лункі у безвісті.

ЗЛИВА
Злякана липнева злива
Охололі склала крила.
А, здавалось, не жаліла
Ні жаливу, ні кропиву
І шмагала сливі спину,
Що аж та була зомліла.
Впала злива. Все. Нема.
Між води іду сама.

ВОРОЖИЛА
Плакала росами, плакала,
Поливала сльозами Чорну Рипу,
Сіялася-сіялася сліпим маком,
Ворожила на долю до віку.

Розсипалася грігомідами,
Звивалася мідянкою по Солищах,
Між туманів лягала мітами
Тих шляхів, що вертають з торжища.

Помаїла свою голівоньку
Іван-чаєвим зіллям красним
Та й пішла собі плаєм рівненько,
Аж би й хмари не спласли.

Заярів вінок смутно в небі,
Бліднуть-сохнуть ружові косиці.
На чолі пише сонце требник.
Під вориною збігла лисиця.

ДЕНЬ В УЖГОРОДІ
Навіщось зранку прихопила парасолю.
А дощ пішов аж о полудне.
І був він сонячний. А я була Асоллю
Під парусом у теплім морі люду.

А риби мінились сріберними боками,
І карбували мить під пішохідним мостом.
І бризкав сонцедощ осінніми мазками
Навскіс, поздовж і за, і навіть проти простору.

День контрабасовий у дзвоні тамбуринів.
Вершки собору - як фісташкове морозиво.
І сяйво душ – нестримне й безупинне.
І люди-риби у тіснім каналі Корзова.

З дюралю ельфи і панно гігантські,
Метелики і чайки, і ворони сірі,
І річкова гладінь, ведмідь пливе смугастий...
І Ужгород летить на вересневих крилах...

БЕЗКОНЕЧНІСТЬ
І бавлять зір, і зблискують, мов зорі,
Тоненькі струни вересневих павутин.
У синім небі сонячно угору
Навскіс летить стрілою журавлиний клин.

Метелики сідають на долоні,
Що пахнуть медом золотавих полонин.
І смутно краплі по вікну солоні
Біжать в долину, ув осінній тихий плин.

Ледь чутна пісня трав, що засинають,
Бринить у просторі відлунням стиглих літ.
І рівні крила Яви, Прави й Нави
Продовжують у Всесвіті стрімкий політ.

ЖОВТНЕВЕ
Гримить при сонячному небі,
Жовтневі кури дзьобають траву,
Паркани випинають ребра,
Скидаючи квітуючу габу.

І  пес із хвостиком-цурпалком
Що відцуравсь окрайця хліба,
Побіг кудись собі недбало,
Туди, де не буває кривди

Ні зла, ні втіхи - трохи харчу,
У тім усі його потреби.
А я ще сонечка настарчу,
Воно мені й у грудні треба

А я ще неба приховаю
У теплій комірчині серця
І гомін золотого гаю,
І гострячок гіркого перцю.

ПАХНЕ ХРИЗАНТЕМАМИ
Пахне хризантемами й горіхом,
Дихають теплом домівок стріхи,
Вишиває простір падолист.
І в усьому потаємний зміст:

У відкритості стрімкого неба
І в оголенні терпкої верби,
У квітках знебарвлених троянд,
В синіх вікнах мовчазних веранд...

Пахне димом, виноградом, снігом,
Словом, крадці мовленим на мигах.
І прикопаний у грунті корінець –
Сам собі і син, і дух, й отець.

ГОРІШКИ ДЛЯ ПОПЕЛЮШКИ

Осінні

1.
Сонце зігріває спину.
День осінній.
День такий похилий...
Не відповідаєш?
Помовчімо.
В кожного із нас  щось
За плечима.

2.
Летить метелик
На ночівлю в крону дуба.
А приморозок листя стелить
На свіжі зруби.

3.
Поліви, осене, поліви,
Розтягни свій посаг на бердо.
Валило – зима, фарба – сніги.
Ой не бде* у ліжнику твердо.

4.
Чотири горішки для Попелюшки.
Перший – загорнутий у пелЮшки.
З другого сорок років варила юшку.
З третього терла стружку.
Четвертого, плеканого, дятел з дерева скинув.
Заховала. Згодиться . Чекатиме дива.

*бде – буде (місц.)

Зимові
5.
Цей сніг мовчить,
Не озивається до мене.
На ньому намалюю вухо.

6.
Мов змерзле цуценя,
 сидить гора,
Прив’язана до мого міста.

7.
На кінчик носа
Бризкнула сльоза.
В мороз висить, як шмаркля.
Смішно. Сумно. Гидко.

8.
В морозну пору
Навіть сніг
Ховається від сльоти в панцир.

9.
Узимку під ногами крига скліє.
Це вітер в гуті підпрацьовує склодувом.


РАНКОВИЙ ЗДОГАД
Світліли у ночі скроні
І ранок бризкав з очей,
Туман натякав на осоння,
Віднайдення щезлих речей.
Усе, що зникало вчора,
Усе, чого було жаль,
Усе, що ховалося в зворах
І на гірських стелажах,
 Сьогодні вихопить погляд,
Сьогодні осягне зір,
Торкне осяянням здогад,
Як ніжний і лагідний звір.

ПИЩАЛЬНЕ
Весна приходить сірими дощами,
Навислим небом над душею снігу.
Шукає в ньому перепілочка пищалі,
В росі-траві загублені на Здвиги.

Синиця мокрий пил трясе з черешні
На жмакане не біле полотно.
Чиясь нога, мов праска, обережно
Ковзне по нім, розгладжуючи тло.

ЦАРІВНА У ЧОБОТАРЯ
Привіт, чоботарику, привіт! Оце принесла тобі черевика. Зносився, бач, а до ноги не звиклий. Підбий його так, аби тримався міцно. Заший, аби пальцям не було тісно. Направ же мені так підбори, аби не залежувати їх у коморі, аби не тупотіли закаблуки, обходили стежки заблукані. А носаки від землі, чоботарю, нехай би трохи задерти догори і ніякої на них шайби, аби ж раптом не перечепитися, як схочеться на ґав подивитися. І щоб усередині було не надто просторо, бо ж нога моя – не корабель у морі. І шнурівку з очей прибери до біса, аби не плуталася, як вертатиму з лісу. Згодиться на її місці модна липучка, але ж така, щоб дожила бодай до получки. Оце, бач, скільки всього наговорила! Ну, ти майструй, а я знайду теревеням діло.
...Сиджу собі на ослінчику, немов на хмарці, ногами теліпаю – чисто Русланині танці! Ох, як же невзутій мені вільно та добре! Раюю в тебе, немов царівна яка, неборе. А що?  Трону царського дістануся й боса. Кажуть, божественні під ним сяють роси. А ти працюй, чоботарику, та не квапся. Авжеж, шило та мило не втечуть з таці. Та подаю, подаю вже тобі, любий, голку та нитку. Ех, де наша не пропадала! Знімай з мене й свитку.

МАЛЮЮ НЕ САМА
Лягає перший штрих.
Невидима рука
Мою веде
в знамення різнобарвне.
Ось лінія тривог
доволі замашна,
На коло замкнуте
перетворитись прагне.
Торсійний рух
накручує спіраль,
Що катапульту
викидає у польоті.
Хвилюється у небі
білий-білий жаль,
Зірчить, дощить
патьоками на плоті.
Чотирикутник скошений
висить –
Відкрита хвіртка,
а за нею - чистий спокій,
Криниця з журавлем –
діагональ бринить,
Диктує живописний хід
подальших кроків.
Малюю вікна.
Жалюзі нема.
Мереживо фіранок
надимає вітер навскіс.
Це, певно, літо.
Так, ще не зима
І не осінній плин
в непевний настрій.
Гомеопатія
розчинених кутів
Змикає простір
райдужно довкола,
Бракує ґав,
роззявлених ротів.
У шибку-люстро
дивиться весна ранково.
І кличе в дім чиясь рука.
Не випадкова.
Я нині не сама.
Ти також вдома.


МАСТИТИ ГОЛОВУ*
Хочеться написати зовсім легенького віршика,
Знаєте, як ото в дитсадку дерев’яні стільчики.
Чи як пір’їнка, загублена голубом у польоті,
Вітром хвацько підсаджена в човник на автопілоті.

Хочеться римувати приємні «промені-спомини»,
А думки, розчахнуті ніччю та думою зморені,
І як перо відчаю, зронене птахою на зльоті,
Наштрикуюсь знову й знову на кінчик гострого дроту.

Хочеться створювати летючі й виткі метафори,
Аби майоріли до людства закличним прапором.
Знаходжу запрану давно й достобіса жорстку ганчірку.
Що робити?! Покинути?  Крізь зуби гидливо чвиркнуть?!

Хочеться слово пригладити, мов пухнасту звіринку,
Хочеться, мовлене щоб не перчило-пекло, не гіркло.
Згадую Вчителя, що замість себе зоставив у класі, –
Мащу віск бджолиний шматиною на tabula rasa.
*Мастити собі голову (фразеологічний вислів на Закарпатті) – турбуватися, журитися, мати клопіт, каятися

АПОКАЛІПТИЧНЕ
На моєму острові
Знов бракує простору.
Зайняли пірати
Половину хати.
Купа нелегалів
Мешкає в підвалі.
Перекотиполе
Живе у коморі.
У затишній кухні –
Сусідове дружні.
А якісь прибульці
Селяться на вулиці.
Десь обіч вбиральні –
Родаки нахальні,
Свояки – в городі,
Зайди –на природі.
Що робить? Не знаю.
Викличу цунамі.
Маю ще розбите
З пластику корито.
Та нема одного –
Кола рятівного.

ЖИВЕ
Живе між нас не той, хто в гамірному світі
Спішить оцінку скласти політичним звітам,
Не той, хто поіменно знає всіх спортсменів,
Не той, що гирями жонглює на арені,

Не той, що денно галасує з мікрофоном,
Не той, що нощно б’є в церковні дзвони,
Не той, що молиться спроквола Кобзареві,
Ждучи, коли Європа в рай прочинить двері.

Не той. А хто ж? Спитай-но босу Україну,
Хто в ній живе чуттям єдиної родини.
Ні, не Тичина, брате мій, хоч як це гірко.
Живе у ній іще не вмерла духом жінка.

ЛОСКОРІХ*
Вночі прокинулась з якогось дива,
Дивлюсь  - засипав сніг вчорашню днину.
Та не надовго, на короткі миті,
Дива: тепер дощу в снігах бриніти.

Чарівна тиша – краплями зі стріхи.
На підвіконні в кошику – горіхи.
Осіннє зерня вилущила б радо,
Згубився лоскоріх у листопаді.

*Лоскоріх(місцеве) – в цьому контексті те саме, що й лускунчик

МАЙБУТНІЙ СПОГАД
До серця хилиться майбутній спогад,
Як руку я кладу в тремку долоню,
Переплетіння пальців – наче крокви,
Дахівка з голубАми на осонні.

До серця тулиться майбутній подих,
Як хризантемної пелюстки порух,
Чи як луна неспіваної ноти
І плин роси до променя угору.

До серця проситься майбутнє слово,
Не казане нізащо і нікому,
Повторюване знову, знову, знову
Розвихорене у житті леткому.

У серці  ніжиться майбутня радість
І світляками зеленаво мріє.
Тобі спіймаю нині двійко крадці
У ночі, що світанням половіє.

ХИМЕРНЕ
Шкаралуща химерної осені
З оголених горіхових дерев
Упокорена – ногами босими
Притлумило світило. І завмер

Незбагненний простір. Імла-ласиця
Мете хвостом вже вистиглі сніги.
За габами зорі гейби бавляться,
Грудневі горнуть поміж гір гріхи.

ХАМЕЛЕОННЕ
Ще сонце млявим гребенем чепурить сиві хмари
Ще вовною мороз м’якшить дерев брунатні барви
І порпаються кури на теплім попелищі,
Та сніговії-хуги в пищалі-сурми свищуть.

Зима , наздоганяючи, вже за плечима птахом,
Підсліпуватим соколом, зашореним, дзьобатим.
Он цуценя рябеньке в забаву кличе хвостик,
Ним розмітає іній та гріє лапи босі.

І закоцюблі яблука висять на синій гілці,
В щенятка шанси Ньютона, тож він у них назирці.
Блакитна кішка Миця до свят міняє колір,
Собі на втіху хамелеоніє лілово.

ХРИЗАНТЕМНЕ
Не закидай мені про сльози Рози,
Коли малюю хризантеми,
Бо це не означає кризу теми,
Як цвіт поезії шукаю в прозі.

Не дорікай мені за зраду хисту,
Коли малюю хризантеми,
Бо це не означає кризу теми,
Коли життя шукаю в падолисті.

І опонуй, а не бери на кпини,
Коли малюю хризантеми.
Для мене це не криза теми –
Співати, як пелюсткам зимно.

ЗОЛОТЕ
І вірю, і живу я у золотім міжчассі,
У золотому вимірі моїх думок про тебе,
І мить ця нескінченна, і променями щастя
Вона тримає вічність у золотому небі.

І знову оживаю яскравим синім птахом,
Який летить метою до тебе, лиш до тебе,
Ні риски, ні зірчинки в мені немає страху -
Судилася нам зустріч у золотому небі.

ЯЛИНКОВЕ ЦУНАМІ
У вас Різдво й у нас Різдво,
І рік Новий між нами.
Якийсь астролог обіцяв
Ялинкове цунамі.
І докотилося воно
До папського палацу,
І гріє світ живе тепло –
Карпатська хвиля свята.

БЕЗБОЖНЕ
Слава Богу, розвиднілося.
А під Різдво й кури знеслися.
Смажу собі яєчню –
Зголодніла посеред ночі.
Після зимового посту
Ненаситні скоромні очиська
Стріляють у мене бісиками
Із закіптюженої пательні.
Що ж, не тобі готую сніданок.
І в ньому, мабуть,
Божественне провидіння,
Божественне милосердя,
Божественна воля,
Божественна лють
Та ще й безбожна любов.

ХЛІБНЕ
І я знайшла себе – тебе знайшла
Поміж блукаючих галактик,
Скоринкою до тебе приросла,
Мій хлібе, печений на ватрі.

І хай нас крають на дрібні шматки,
І хай щодня їдять досхочу,
Ні крихтою від цього не втекти,
Життя таке вогонь наврочив.

НА БАНКОВОМУ МОСТІ
Колись десь в Острові* у синім просторі
Гойдала мрію на підвісному мості,
І самотинність, незбагненну досі,
Вітри вплітали у моє волосся.

І ти тоді у паралельнім вимірі
Долав один підвішеність над прірвою.
Хто знати міг, що нас крилаті леви
Зведуть докупи, як пучечок нервів.

Ми летимо, піднесені грифонами,
Биттям сердець між зорями холодними.
Близький не-Острів, недалека Остра**,
Заручені на Банковому мості.

І мовчимо, бо мову стисло простором.
Та що слова! Їх би у вуха Господу!
Міст, що любові розгортає крила,
І плин  води під ним – студена хвиля.

*Остров – містечко на Псковщині
***Остра – гора в Карпатах

ПРИЙТИ У СВІТ
Підуть у вічність всі:
і зрадники і зраджені,
нелюблені, кохані,
ув’язнені та стражники,
підлеглі та начальники,
учителі та учні,
кумири і фанати,
і волоцюги й мученики,
нездари і таланти,
і геніальні також.
Зостануться лиш ті,
що в світ прийшли літати.

ЛИСТ ДО ПОДРУГИ
Як живу, питаєш? Як у поганому ізоляторі. Бува, заходить сусідка привітати з учорашніми святами. Частіше у небі нашому пролітають авіатори, оті, що летять до полюса чи до екватора. Що бачу? Та ж ту саму сусідку. А на підвіконні – екзотичну квітку. Остання всохла моїми трудами, здається, ще влітку. Іноді ходжу до ближнього лісу, ховаю до часу за таємничу завісу легенду про життя письменника. Аби нащадки відтак змогли упевнитися, на чий олтар покладено Сізіфову працю. Еге ж, Муз та Пегасів на всіх не стачить. Тягаю з вогню каштани, з потоку - каміння, понаносила «пташиного богу», як чортового насіння. Вивершую його горою на пласку тацю – колись та й проросте дідькова праця. Насушила оберемки поетичної центурії, аби не мати діла з прозаїчними мікстурами. Хоч ніч, ліхтар і аптека – за найближчим рогом, позбавлю їх про мої зайві центи клопотів і тривоги. Отож, як бачиш, живу, як усі, -  божими дарами, вигадую фінал для недописаної божественної драми.

СОРОМІЦЬКІ СЛОВА
Кладу перед собою газету,
Читаю в ній якісь літери,
Аби надихнули на творення.
А вірші не йдуть, хоч трісни.
Танцюють сканворди в очах,
Заголовки волають, аж хрипнуть,
Про катастрофи та підсумки,
Пріоритети майбутнього,
Готовність до компромісів
На захист людини праці,
На перспективу,
На входження до топ-20,
На знищення фарфорової галузі
За круглим столом бізнесу
На крові демографічної ситуації
Об’єднанням зусиль для вирішення,
Бо разом нас не багато.
Нас – це кого? Людей праці,
Які наполягають на втіленні…
Тьху ти, слово ж яке сороміцьке,
І прийшло таке в голову редактору!
Гороскопом огляд завершую.
Обнадіює, радить чекати,
Мовляв, і в нашому прайді буде ще свято.

ЗДОРОВ БУВ, РАНКУ!
Зосталося ще трохи ранків,
Що не поранять просинанням.
І цуценят бадьорий гавкіт,
Здається, радість не остання.

На сході небо зеленаве
За мить випорскує промінням
Рожево-жовтим. Боже правий,
Весни світання – не осіннє!

Якщо й болить, то лиш насінням,
Залежаним в зимових схронах.
І нині знову я царівна.
Здоров був, ранку! Будь здоровим!

В ЛЮДСЬКІЙ ПОДОБІ
Вже барви снігу всотані землею
І розчиняються на східних горизонтах,
І на черешнях знов багато клею,
І виснуть пташки на високих нотах.

І сушить сонце знов рожеве спіднє
Щоранку на бантині* небозводу.
У цій картині все достоту рідне –
Весна прийшла в людській своїй подобі.
*Бантина – жердина для сушіння білизни (місц.)

ПОЧАВСЯ ДЕНЬ
А нині день пропахлий кольорами,
День, що у простір відкриває брами,
День, що виспівує на всі серцеві ритми,
День засіваючий легке весняне світло.
Почався день.
Живий, сяйний, розквітлий.

МОВЧАННЯ
Мовчанням озиваюся до тебе навздогін,
Мовчанням мовлю тобі «Здрастуй!»
І рубежі перетинаю мовчки тих країн,
Де мовчки прошу тобі щастя.

Не дорікай мовчазністю мені, не дорікай.
Почуй же в галасі безлюддя,
Як шепітлива посестра – спливаюча ріка
Хвилину горне між камінне груддя.

І хвиля та провиднює тонку тремку печаль,
Що квилить промінцем на зламі.
І тільки бризок миготливий шал
Мовчить між нами.

ПИШИ ЛИСТИ
Пиши мені листи подумки,
Пиши, змішуючи фарби,
Барвінковим дотиком до мольберта
Пиши вказівник до скарбу.

Пиши мені листи подумки,
Шукатиму потаємне,
Витряхаючи з пухкого конверта
Хмарину з дощем наремним.

Пиши мені листи подумки,
Пиши, а я прочитаю.
Ієрогліфи шукаю у керті,
Насіялися з Китаю.

Пиши мені листи подумки,
Поки квітень нуртує нам,
Поки сонце купається в Перті
І не спить поміж дюнами.

Пиши мені листи подумки,
Пиши, я усе пробачу.
Тернини сивих зіниць на портреті…
Так, очі чорнилом плачуть.

ДУХ ТА ДУМКА
Зросли паски і спласла суєта.
Ніч розмовляє із вогненним духом,
Витає думка, може, й не свята,
До тиші дослухається в піввуха.

Натхненна невсипущість. Він, вона
Ще дожидають стиглої години.
І зблисне промінь навпрозір вікна,
Фіранка його руху не зупинить.

І воскресає днина золота,
Лунають чисто великодні дзвони.
Злітає думка, може, й не свята,
А все ж цнотлива, як погідний спомин.

ДЯКУЮ
Дитина прислухається до звуків,
І «дякую» подобається їй.
Чи чує в слові цім якусь спонуку,
А чи звучить у нім зозулі спів?

М’яке слівце малому так до дяки,
Дзвенить з очей промінчиком ясним,
Медвяне слово стане першим знаком,
Яким з’єднаються Отець і Син.

ГЛІД
Бузкових віял дні. Магнолій ліхтарі
Підсвічують блакить ліловим світлом,
А на гірському плаї, як на олтарі,
Дочасно мліє біло глід розквітлий.

Мій друже милосердний, як же мені жаль
Тебе зривати і колоти пальці.
Тобі б красою тішити голівки краль,
Та світ оцей зробив тебе страждальцем.

І боляче, і хай там що і хай там як,
Я крові залишу тобі краплину.
Торкнусь до тебе – і минає  переляк,
І серцем у нову весну до тебе лину.

БЕЗ ТЕБЕ
Залишаюся без тебе
Я не сиротою
Трохи сонця, крапля неба,
Хвиля над водою

Обіцяю не писати
Листів на світанні
І думки про тебе кляті
Віджену останні

Вранці дощиком умиюсь
На вітрах обсохну
Буде ладно, буде смирно
Мирно в моїм просі

Буду сита і щаслива
Як ніде й ніколи
У липневих змию зливах
Дрібку злої солі

Розчиню нарозтіж вікна
Протяги влаштую
І гайну у синю звичність,
Перевтілюсь в тую

Що стримить очам на втіху
Гілочка до гілки
І зростатиму я тихо –
Ти почуєш тільки.

СОН РОЗУМУ
Травневе креслення у піднебессі,
Гладінь хвиляста на стрімкій воді,
В болотці кумкають лох-нессі,
На гойївських подібні дів.
Сон розуму народжує страхіття?
Аж ні, все з точністю до навпаки.
Розумному дурне не сниться,
Він вранці встане з правої ноги.
Допитливість потягне й до калюжі,
Та вмиється водою з джерела,
Розумний бачить і розквітлі ружі,
У високості - цяточку орла.
Сон розуму потрібен, як і тілу,
Як бруньці – відпочинок в зимню ніч,
І лиш тоді прокинеться він сміло,
І вирушить життю навстріч.

ПЛАЧУ КАМЕНЕМ
Плачу каменем глухо над поточиною.
Своїх сліз вже катма, вмиваюсь рясними чужими.
Болить мене, болить планетарне збочення,
Болить, як усіх на Землі терпкій старожилів.

А коли б не боліло, складала б співанки
Про тих овечок, що небом пливуть наче хмарки.
Та вчора бачила на колесах жіганів,
Тяглися до лісу, як у підсобку крамарську.

Звідки оце нещастя, звідки напасники?
Вовкам не снилися такі хіть і зажерливість.
Коби ж їхали лишень деревину красти, -
Посунули ягня смажити у піст саменький,

Щоби про ліс не було і згадок прийдешнім,
Шляхи до нього – як по серцю ножем різницьким.
Плачте, буки, плачте, друзі мої сердечні…
Ожиновий смерч забуяв чорнотою зблизька.

ЯК ЗЛИВОЮ ВПАДУ
Повертатимусь дощами в сиві-сиві гори,
Розсіватиму тумани понад сині звори
І збиратиму докупи сріберні хмарини,
Їх усотають у себе смереки й яфини.

Коли зливою ударить, не лякайтесь, люди.
Знайте: я прийшла бурхливо. Хто мене засудить?!
Коли спека, коли палить, коли світ згоряє,
Я прийду вогонь гасити, із вашого ж раю.

ВЖЕ СЕРПЕНЬ
Вже серпень снить серпанками сливових сновидінь
І пахне медом із липневого учора.
Каскади яблук стиглих. Під горіхом – мідна тінь
Палкого сонця, що засмагло в синіх горах.

Вже вересень бере мене в полон достиглих див,
Де у росистих ранках студеніє промінь,
Його зігріє купіль жовто-гарячих теплих злив,
Він з неї вирине, немов жагучий спомин.

ПОКИНУТИЙ КИЛИМ
Заснула вередлива і примхлива осінь –
Врожай картоплі діє заспокійливо.
Собі анабіозу для спочинку просить
Трава пошерхла і лягає килимом.

Іще у ній ряхтять суцвіття та мережки,
І квіт рясний втішає спраглі погляди,
Та літо вперте витоптало вчора  стежку,
Килим зимі зоставило бездоглядним.

ВЧОРАШНІ РАНКИ
У поспіху життя моє й твоє минає -
Всміхнутись ніколи і привітати з ранком.
Скажи, мій друже, чи бодай встигаєш
Змастити йодом учорашні ранки?!

ЧАС ЛЕТИТЬ
А час, що летить повз дзеркальну гладінь
І відбитків там не лишає,
Він нас прибиває до внутрішніх стін
Він нас розпинає безжально.

Іще опиратися можна йому,
Ще можна від нього тікати.
Та хвиля часу вже свою стройову
Заспівує надто завзято.

І все ж на пошерхлу, на теплу стіну,
Де вчора висіло люстерко,
Повішу я часу ознаку одну –
Картину, мальовану вперто:

Політ золотий у високість орла,
У небо, яке нас з’єднало.
Хай рама на ній шкарубка - не від зла,
Від того, що часу замало,

Аби довести цей сюжет до пуття,
Загладити всі прорахунки
І скалки образ на портреті життя
Вплести у рельєф візерунку.

Та вірю і знаю: наш час не минув,
Він міцно впресований в будні,
В тривоги і ночі без снів і без сну,
І в небо, що нами залюднене,

В любов і надії, натхнення святе,
В посаджений квіт, деревину…
Вербовою брунькою час проросте,
Як вічний двигун безупинний.

НЕВЖЕ ЦЕ НАЗАВЖДИ?
Напевне, тебе не побачу ніколи,
Напевне, напевне, напевне…
Та думка моя долетить, як соколик,
Крилом розійнявши потемок

Напевне, твого не діждатися слова
Ніколи, ніколи, ніколи…
Відлуння його подалося на лови
До мовних моїх до околиць

Напевне, не зможу тебе обійняти
І руку зігріти в долонях.
Невже це назавжди - розлука двійняток,
Що вийшли з єдиного лона?!

ПЕРЕДЧУТТЯ
Минає літо, що загрузло у ремонтах,
І лунко сипле яблуками осінь,
А вже зима веде плечем спогорда,
Ось-ось, здається, скаже хрипко: досить.

Достатньо надбано крихких ілюзій,
Їх стачить на ялинку новорічну.
Якщо у січні ще триває біла смуга,
Про чорну думати на березень не грішно.

Рілля повстане, наче мокра птаха,
Візьме розгін окрилено у весни,
І вже до неба зануртує запах
Землі й любові, що у ній воскресне.

ОСІННІ ЕСКІЗИ
***
Дощ повертає тебе по краплині –
Скупо, сторожко і все-таки лагідно.
Вчора полущила я квасолиння,
Треба б утеплити тирсою ягідник.

***
Тільки минеться грибна лихоманка
Й трохи до лісу шляхи підморозить,
Рушу птахів рахувать у світанку
І фарбувати натхнення у просині.

***
Плаче осінь – нема спину,
Загубила теплу днину.
Як городами ішла,
Десь посіяла – й катма.

НІСЕНІТНИЦІ
Плетуть павуки нісенітниці
Навхрест і по колу, по колу,
І мухи чернечу обітницю
Складають по другому колу.
І анітрохи не віриться,
Що в меді купалися бджоли,
І лишень дарабчик пікниці
Ще мріє крізь дрібку солі.
Щось каже осінь на носі,
А вуха зими не чують,
І ходить десь кіт наш босий,
Де ранок у ночі ночує.
І роси, і роси, і роси
Шукають собі підвіконня,
Розпустять на сонці коси
І плачуть над Конан Дойлем.

ЯЛИЦЯ
Хтось плаче в мені, хтось глухо кається,
Ніби й болю нема, хіба хмариться
На відчахнутій ялиновій гілці.
Крадьки ступав ти за мною назирці
Рукою зламав її ненароком.
А я потилицею лункі кроки
Рахувала собі, збилася з ліку,
Не наздожену тебе вже довіку.
Розвернула ялиця у путь зворотню,
Сама на межі - зелена й скорботна.

МАРГАРИТА
Якби не Veni, Vidi, Vici,
Усе б складалось навпаки,
Бо Маргарита пасла б вівці
І годувала з жмень граків
Чи хряка там, корову в стайні,
Пекла б у печі пироги,
І віник не зостався б крайнім,
Не підмітав би він луги,
Ліси, а тільки – двір і хату…
Усе б складалося навспак,
Та стрівся Veni – дух крилатий
І Vidi, й Vici у думках.
Марго – одна, їх – трійко вражин,
Підманюють на всі лади.
І навіть кіт, що був їй стражем,
Не білосніжний – порудів.
А Veni й Vidi вже ґаздують,
А Vici піццу всмак пече.
Ці Маргариту нагодують,
Хай тричі плюне за плече.
Тоді підуть неждані гості –
Як з яблунь зібрано врожай.
А Марго на хисткому мості
Оплаче свій осінній жаль.

ПОВЕРНЕННЯ
Знов повернення до себе,
 В простір жовтого й багрянцю,
І густої синьки неба,
Де осінні листотанці
Будять звихреність у серці.

На самім світанку, вранці
Прокладу туди дорогу
І подамся крадці-крадці
Повз усі перестороги
І без жодних без протекцій

У храмину до знахарки,
Де птахи цілують вуха.
На стежині досі парко,
І вона зеленим пухом
Лащить м’яко змоклі ноги.

Тут дерева в древніх тогах,
Як у римському театрі,
А між них гуляє здогад
Про сніги, що десь у мандрах
Погубили білі капці.

Тут надія – пізні квіти,
Віра – жолуді дубові,
Тут росте тихенько літо,
Укорінене Любов’ю,
Прогріває зимний панцир.

ПРОЗРІННЯ
Амуром білим сонце прослизає в шпарки
І місяць лящиком ховається між зорі.
Дні листопадові такі тонкі й прозорі,
Як рвана волосінь на вудці у рибалки.

Зв’язати вузликом – і зловлено удачу,
Не рибку – золото осінніх падолистів,
Любов останню й не останні добрі вісті,
Прозріння мить бентежну, вдячну і гарячу.

Я МОЖУ…
Я можу римувати чарку й шкварки,
Я можу денді пригостити бренді,
У мишачу сховатись можу шпарку
І зринуть звідти ураганом Сенді…
Я можу… А чи це комусь потрібно?
Мені кортить? Скоріше, і не свербно.
І взагалі, мені самій осібно
Хотілось би побути листям вЕрби.

А ЧИ НАСНИЛОСЯ
Цієї ночі мені снився феєрверк,
Не бачений ніким ніколи в небі.
У тих вогнях і сіро-сивий би не змерк,
Бурштином кроплячи вогненні стебла.

Вселенської гармонії апофеоз –
Це вихор бризок різнокольорових
І щедрі розсипи сяйних барвистих рос,
І струмінь найсвітлішої любові.

Ні, не наснилось. Бо і люблю, й живу.
А сон - то завше камертон світанку.
Хіба впустила б я хапку іржу й олжу
В звучання струн, що сповіщають ранки!

ХАЙ БУДЕ ГРУДЕНЬ
Хай буде грудень, звільнений від сльоти,
Загрузлих колій під сірявим небом.
Санчатам сниться вже сезон польотів
Між діамантових від снігу стебел.

Хай буде грудень як коштовність року,
Микол діждуться чепурні панчохи.
У жовтні яблук вродило нівроку,
Червоних на усі чотири щоки.

Хай буде грудень як зими скарбниця,
Наповнена бажаннями й дарами.
І хай же спокій нам щоночі сниться
Навіяний бузковими вітрами.

ЗИМОВА ТРОЯНДА
Шелестить над дахом мерзлою фольгою
Зеленавий місяць – запалився грою.
Він горіхи цупить з підвіконня білого,
Де троянда квітне у рожевім втіленні.
Вкрав уже й останнього з золотавим зерням
І закинув з відчаю у синяве терня.
З відчаю, бо казиться з неуваги панни.
А вона ж не хоче завдавати рани,
Шипи затулила кругловидим листям.
Місяцю здається, вбралась у намисто.
Ще йому здається, що красуня квітне
Й тягнеться до нього від самого літа.
Випурхнуло сонце снігурцем з-під стріхи,
Потрощило хутко золоті горіхи,
Повернуло панні на блакитній таці.
Буде день гостинний у душевній праці.
А коли ущухне й сонячна забава,
Причвалає місяць – шибеник невдалий.
Вже нема горіхів. Зате є пелюстки.
Щось собі намріє у рожевих люстрах.

ЩЕМКЕ
Стужавілі грудки суму
Застигають на полях,
Сніг і глина, дощ і глиця,
І копиці, і ялиці,
І жахкий у небо шлях.

Там важкі жалобні хмари
У зажурі сивих гір
Гонить вітер на розправу
І підштовхує, і тлумить,
І закручує у вир.

Стоголосить голий насип,
Розпинає мряку хрест.
В синевир’ї синій птасі
Вказівник один, як перст, -
Щіпка щастя в щемі часу.

ПУНКТУАЦІЯ ЗИМИ
Вечір падає до ніг
Жовтим снігом.
У сосні ліхтар принишк
Зовні стиглим
Мандарином запашним
У обгортці –
Так, здається, уві сні
Світить сонце.
У долонях розтає
Змерзле щастя,
Прохолода навзаєм
Кропить пальці.
Смак тонкий на язиці –
Не оскома.
Та слова нав’язли ці:
«крапка», «кома»…
Пунктуація зими
Знов на чатах,
І ждемо трикрапку ми –
Як початок.
…В кучугуру посаджу
Смайлів двійко.
Вийдуть весни за межу
Знову з лійкою.

ЛЮТНЕВІ ЗАСВІТИ
Із сутінків нічних невже не вирватись?
Невже негода тьмява і буденна
Занурить знов у каламутну прірву,
Де бродять тіні – упирі недремні?

Світанки прокидаються, мов сироти,
В патьоках сірих і безбарвних.
І враження таке, що їм не вирости
І ні на що немає прав у них.

Щовечора обабіч ліжка крила я
Кладу як засіб від в’язничних ранків.
Удосвіта чіпляю їх до тіла,
Лечу увись. Тремтить перо на ґанку.

КОНЯЧКА В ПАЛЬТІ
Солоно-кислий смак лютневої негоди,
Лілових ранків і безсніжних днів.
І любий друг до мене вже не ходить,
Без милиць, каже, не здолає рів,
Що поміж нас навіщось викопали люди
Чи, може, звірі, чи бездушні упирі.
Їх лаяла б ковінькою чи прутнем,
Але й не гавкну – я ж не пес в дворі.
Прокинусь вранці , пригадаю, що наснилось.
У тому сні я у чужім пальті,
А під ногами – річка обміліла,
І так, здається, легко перейти,
І так, здається, гарно на тім боці буде,
Бо там зустріну милого мені.
Але не жде, йому напевно трудно
Мене впізнати у чужім вбранні.
Коли ж і в снах чіпких стовбичать перепони,
То й кінь в пальті не переплигне через них.
Ось тільки знаю: матиму ще бонус,
Як грішну одіж скинути до босих ніг.
І буде легко так, і буде цілком просто
Перестрибнути той злощасний рів.
І ти спитаєш: ну, і хто ж це в гості?
А я скажу: прийшла, аби зігрів.

БУДИТИ ХАТУ
Уранці я біжу до цього двору,
Де побут і затишний, і суворий,
Де кури походжають, наче пави,
А в домі пахне салом і грибами.

Марія молоко несе зі стайні,
Пес Томік з півнем стали до змагання,
Дід Юро кинув цигарки палити
І твердить, що без них солодше жити.

Тут закасати рукави – й до діла,
Будити хату, що узимку снила
Весняним протягом, теплом травневим…
Цей дім – для мене. Це уже напевно.

ВЕСНЯНЕ СНОВИДІННЯ
У березневій купелі весни
Як немовлята викупані гори.
У ряд лежать на рушничку зі снів,
Їм сняться коні – не мотори
І не бензинові патьоки у струмках,
Не лісосіки з насипами хмизу,
Їм сниться – Боже, дай – рука,
Що їх загорне у квітневі ризи.

ОСТАННЯ ЛЮБОВ
Ти, що даруєш музику мені –
Палку і чуйну, і прозору, наче спомин,
Не дай згубитися в імлі,
Не дай змаліти від утоми,
Не дай печаллю прорости
І не звучи в мені благанням
У цім адажіо «Прости»,
У цій симфонії «Кохання».

Ти, що торкаєшся болючих струн
І на розрив напружуєш їх знову й знову,
Не доведи мене до тих котурн,
З яких не дотягнутися до дзвонів
І не схилитись до уклінних молитов,
І не почути щирого зізнання,
В якому з відчайдушністю любов
Моя змагається остання.

ТУТ І ПО ТОЙ БІК
У світі нетривких ілюзій
Так хочеться побути наодинці.
Тут простору ніхто не звузить
І за спиною не стоїть назирці.

Тут за хвилину виростають
Палаци і сади Семіраміди
І постає від краю і до краю
Геометричне диво не Евкліда.

Тут музика з джерел струмками
Дзюрчить у синє плесо моря.
По той бік зостаються драми
В тривкій буденності суворій.

ВЕСНЯНЕ - ТОБІ
***
Бринить трава, гойдається гіллясто
І сохне, дожидаючи снігів пекучих,
Та як би буревій її не мучив,
Аби росла, насінню слід упасти.

***
Вже дихає весна – і я живу,
Вже сонце сходить – і відроджуюся вкотре.
Як зблисне промінь, від роси ще мокрий,
Знов для борщу я рватиму щаву.

***
Нехай би зникли всі слова у цьому світі,
Нехай би музика між зорі відлетіла,
Нехай би ніжності відтяли крила, -
Не перестану я тебе любити.

ЛИСТ. СХВИЛЬОВАНИЙ
Хвилююсь. Як ти там живеш,
В промерзлім місті, де зима ніяк не вщухне?
У нас, звичайно, теж не Бангладеш,
Та над болотцем вже літали навіть мухи.

Та що там комашня! Цвітуть
Шафрани, проліски і лілії строкаті.
А втім, весна оця – як ртуть –
Отрута в шпарках, аж ніяк не свято.

І мімікріє – просто жах!
І на льодяниках улаштувала гендлі.
Та прогоряє вщент, у пух і прах,
Як у крамниці, що зима здала в оренду.

Зігрію літеплим листом
Тебе й себе, і, може, електронну пошту.
І будь же певен на всі сто –
Весна прийде. Чвалає вже потрошку.

Ще буде все
Згасають дні, обвуглюються ночі,
На сході знов спалахують світання.
Нам птаха Сва ще слави напророчить
І мідні труби грають не востаннє.

Ще буде все: і вояжі до Криму
З відлунням на арені Колізею,
І захват від карпатського екстриму,
І пітерська рапсодія музейна.

І ми ще встигнемо зійтись докупи,
І на плаю чекатимуть нас коні.
Злетять лелеки, наче стріли з луків,
Аби розкрити небеса бездонні.

Знайди мене
Я йду туди, де чутно, як росте трава,
де тьохкають посоловілі трохи птахи,
де павутинка ніжна, лавиця стара,
душа нелякана й оголена, як маха.
І там зростають вже смарагдові слова,
що у блакить пливтимуть, як у синє море.
Ти там знайди мене, допоки я жива,
допоки зелень цю мої тримають гори.

Знак
Як перестигнуть абрикоси,
я розплету вже сиві коси.
В моїх пророчих тихих снах
від тебе буде росний знак.
Впаде тремким кулястим болем
Сльоза останньої любові.

КОЛИ СОВИ У СОН ВІДЛІТАЮТЬ
Коли сови у сон відлітають,
Я у росах шукаю дитинство -
У центурії ніжних румянцях,
В чабрецю фіолетовій тинті.

Коли сови у сон відлітають,
Я іду ще заморена ніччю,
Пси-приблуди услід мені лають.
Не зважаю. Для мене це звично.

Коли сови у сон відлітають,
Землерийки ховаються шпарко,
Я до сонця, до неба злітаю,
У рожевих купаюся хмарках.

Коли сови у сон відлітають,
Залишають перо на стежині.
Ним пишу світанковий нотатник -
І учора. І завтра. І нині.

Без пут
Цей липень липкий, наче клейстер,
тягучий солодкий льодяник.
А прагнеться знову у вестерн
І верхи у гори, що манять.

А хочеться сонця сягнути,
Що скаче, мов дзиґа в зеніті,
І гумові скинути пута,
І - босо, на простір, у квіти!

Знеможення ранків у рамках
Ламати, трощити, палити...
Розбурхана літечком ватра
Ще буде й під зиму горіти.

Вереснева мелодія
Вересень. І день хмеліє трохи,
і розгойдується небо над горою.
А під ніч у фіолеті строфи
квилять слізно за вчорашньою журою.

І тонкою цівкою збігає
мед зі щільників у чистий слоїк.
Так заклично й терпко не зіграє
навіть флейта в казочці про Хлою.

Прощальне
Коханий мій, уже настав той час,
коли прощатися нам треба на узбіччі.
Минувся яблучний, медовий Спас -
минуло літо, покотилося у вічність.
Листопад
Наш листопад і досі пахне літом.
В якомусь сенсі він кидає виклик
твоїм похмурим втомленим думкам.
О так, ліловим сумом оповитий
всихає в лозах виноград достиглий,
лишаючи на серці свіжий шрам.
Але на те вона і осінь смутку,
аби тривожитись про дрова і тепло,
аби надбати для синичок крихти.
Фіалок ніжних визріває ще зело
і хочеться комусь назустріч бігти.


Вже березень на крилечках квітучих
і білі надимає паруси між хвилями та кручами.
Вже хтось десь там за мною скучив
зимою довгою-предовгою засмучений
вже бджоли пахнуть медоборами
і проростають трави пружно нам опорою
і сонця промінь не здається зброєю
і гладить зморшки лютого на морі
і злизує крижинки січня з-під очей.
Зустрінемось, ачей... Ачей, ачей...
І усміх щирий з-за чужих плечей
і погляд теплий з сутінку недоспаних ночей...

*Ачей - перекладається з русинської як ствердження: "Все ще буде"


Катові про поета

Чим, покидьку, тобі поет не догодив?
Хіба лиш тим, що зв"язані у нього руки?
Тобі не стачить тих могил,
які копатимеш у муках.
Скалічивши чуже життя, зламавши ребра,
стоптав ти власну неспасенну душу!
Замов же требу!
А віршівник не відспіває по тобі,
не змусиш.

2009-2014


Попелині
Перегорить, що пломеніло гаряче
в твоєму серці, а не на осонні.
Були у нім оази, а чи звалища,
чи гарцювали пристрасті, як коні.

Зостанеться хіба що жменя попелу
в студенім Всесвіті бозна й навіщо,
ніхто про тебе не напише оперу
і не помолиться ніхто про грішну.

Усе згорить. І тільки вітер з хмарки
одного разу попелину в око
закине Богу. І на диво шпарко
сльоза зірветься і почнеться сльота.

Світ у тайстрі
Сум гірчичний, жовта радість,
синя думка
 і лілові сполохи тривоги,
і брунатний шерхлий праліс,
й теракотові дороги.
 І зелений лист надії,
квіт рожевий нетривкий,
як хвильки, миті щастя,
і блакитні клапті мрії,
і червоний в серця тайстрі.